ЛЕГЕНДИ ІНШОЇ ТЕРРИ - Сергій Батурин

Сергій Батурин

ЛЕГЕНДИ ІНШОЇ ТЕРРИ - Сергій Батурин

Сказання третє

ПОВАЖНА ПРИЧИНА

стронґовському

Ми над драгвою. А там, потойбіч,

Чорний - хто швендя?

Що пророкує з кривавих сторіч

Діва – Леґенда?

Р'Мар1

* * *

Бортові системи „Нострадамуса“ верещали алярмами. Космічний крейсер другого класу конав, і жити йому залишалось хвилин десять. Капітан Ґебдовскі наказав екіпажеві залишити корабель, дочекався, коли від судна відвалить рятувальний модуль, що за старовинною традицію звався у вжитку – шлюпка, вичавив з енергетичної установки усе до останньої краплі і вгатив здвоєний – синкопою – імпульс у немічну тушу ворожого лінкору класу „Євфрат“. Першого пострілу вистачило лише на те, щоб подолати послаблений плазмовий захист пошкодженого ворога, а от повторний прохромив обшивку і розплескався всередині.

„Кінець йому“, - вирішив Ґебдовські й притьма кинувся з містка до другого модуля, гарячково міркуючи, чи встигне до того, як „Нострадамус“ вибухне…

Розділ 1. Попадалово

Усе життя я був браконьєром. Бив баронову дичину у хащах навколо Змій-города та у болотах Ольської низини. Найпотаємніші стежки вивчив у нетрях і трясовинах. І певний був: сам Покль і не підозрює не те що про мої промисли, але і про моє існування.

Коли оце торік влітку, у цю саме пору, прилетів капітан Ієту і –хап мене за ковнір: переведи військо до Руттії через трясовину! Відкараскатися хотів – так він аспидом засичав: шкуру твою браконьєрську нагаєм розшматую на клапті, самого за старі гріхи зашлю у Додох, у мідні копальні, на каторгу до скону, а майно – конфіскую. Що робити було – погодився і перевів, ще й заробив на цьому добряче. А воювати разом із бароном проти Руттії не пішов – не моя, сказав, це справа.

Я був упевнений, що, вийшовши з болота, Покль одразу забуде про мене: подій же останнім часом – на муфлоновій шкірі не списати. І воював він, і коронувався, і шлюб брав. Нові ж люди біля нього з'являються, мов гриби після дощу. Що йому до мене? От я і вирішив: хай король сидить собі у Гасхурні на Базальтовому троні, народом володарює, з жінкою молодою милується – передавали, вродлива вона. А мені час до лісу збиратись. Я ж змолоду браконьєр.

Батечко мій, поки живий був, сварив мене, докоряв. І усе бурчав про старовинний наш рід, про шляхетний родовід у двадцять вісім колін, про фамільний незаплямований герб2: два перехрещених навскіс меча на лазуровому щиті… Що рід Арчо завжди чесно служив Гасхурнідам і державі.

— І що ж, - закинув я батькові одного разу, - вислужили двадцять вісім колін знатного роду? Де маєтки, де капітали, відзнаки і привілеї? Родові землі розпродані, замок розвалюється, самі ми перейшли у флігель, де колись жили слуги, та і слуг у нас, крім старої кухарки, не залишилось.

Чим йому було крити? Занепав рід Арчо… Хто ще не здогадався, Арчо – наше прізвище.

Я ще пізнав своєї першої жінки, коли, взявши батькового мушкета, вперше вирушив до лісу. Мені тоді пощастило, я вполював молодого козла, і кухарка мала з чого зварити нам густу ядранську зупу.

Це вже потім я всього навчився і став у своїй справі найкращим на усе баронство. Та я більше нічого по-справжньому і не вмію.

Сто монет, торік одержані мною за перехід війська через Ольску низину, - добрі гроші, як на простого браконьєра, але мізерні, якщо говорити про відродження Арічарлю. Пройшов майже рік – я вирішив збиратись до лісу. Мушкета перевірив, пороху відсипав, добру жменю круглих куль взяв. Харчів понабирав, вина у міх налив, фляжку заповітну прихопив: посиджу, думаю, перед дорогою. Тільки сів на скриню, - віко гербом прикрашене само тим, сімейним, - тільки прилаштував сідниці на славетний лазуровий щит, у дворі затупали чоботи, і хтось владний, по ударах зрозуміло, загупав у двері.

Відчиняю – Ієту, Мольфари б його забрали, у бригадирських вже галунах стоїть, ботфорта новенького виставив, а з ним – два десятки гвардійців: на плащах морди кугуарячі шкіряться.. . Заходь, кажу, а драбів твоїх не запрошую, флігель маленький, на прийняття не розрахований. У батьків фотель умостив його, а сам на скриню таки всівся. Гукнув жінку – вина нам дай!

„Розповідай, - кажу, - яке у тебе до мене діло“

Він як почав розводити: Покль тепер король десяти королів, баронством правити особисто не буде, а пришле намісника, губернатора. А той вже наводитиме порядок і звітуватиметься перед володарем. За податки, за мости і дороги, за ліси і дичину в тих лісах. Браконьєрів, каже, у розвелося, ні проїхати ні пройти, а від них баронству прямий збиток. Дивиться на мене і либу єхидну давить. А мені – хоч на кутні смійся. Мене у лісі ніхто ніколи за руку не хапав, та усі знають, з яких статків я живу. Робота ж така: козла завалити або й муфлона – і одному під силу, а от ольського вепра самому не взяти, напарник потрібний. То одного покличеш, то другого, а язики в людей, як лопати. Хтось комусь похвалився, той передав – і пішли балачки, мов луна лісом. Та і не ловили мене по-справжньому вже років з десять.

У цього Ієту хватка, як у руттійської вівчарки: якщо вчепиться – врешті решт обов'язково задавить. Дістає мій гість з кишені гербову грамоту і повільно так, - я аж подих затамував, думав: ордер, - розгортає.

— Це, - підморгує, - указ про призначення єгермейстера Покко і Змій-города. Бачиш: печатка, підпис „Юкко Покль“ - усе як годиться. Тільки імені не вписано. Проте, король королів його назвав. Каже, впишеш за згодою. І жалує він єгермейстерові платню у двісті золотих.

— На рік? – питаю.

— На місяць, - скалить клики бригадир.

Я прикинув: на такі гроші можна за кілька років відновити маєток і повернути деякі землі.

— Кого ж назвав король?

— Тебе, - засміявся Ієту. – Якщо ти погодишся.

— Погоджуйся, Баррі, - каже десь ззаду моя люба дружинонька.

Вона, виявляється, давно вже прийшла з вином і стояла у мене за спиною, слухала, тепер вирішила пораду дати.

Ну чому мало не кожна ядранська жінка, хай хоч дупа з ручкою, хай хоч ступа без товкача, вважає, що вона – Ґраґодамська Незайманка3 і може вирішувати державні питання? І чим недолугіше її судження, тим амбітніше вона їх висловлює. Виписав я оце „Покківську газету“, – у відхідку цілий стос лежить, - так там якась Аспергілла Моулді дописує. Такі дурниці розумна людина тільки на очку і читатиме, аби час не гаяти. Почитаєш, бува, розімнеш добряче, та і використаєш Аспергіллу разом із портретом за призначенням…

— Жінко, - кажу, - налий нам вина і йди, я сам розберуся.

— Тут, - це я вже бригадирові, - справа серйозна. Єгерів усіх міняти треба. Ті, що є, або старі, або скурвлені. На перший випадок хоч би дюжину нових, а то й дві – де їх брати?

— Он стоять, - показує на гвардійців за вікном Ієту. – То я тебе записую?

Здогадувався я, що про мене подумають (та й скажуть) мої колеги, було від того трохи ніяково, але і злидні вже забембали, й невизначеність мого положення… Ковтнув вина та і погодився:

— Записуй, тільки, дивись, без помилок!

А під вечір напнув на себе новий мундир, накинув плащ з кугуаровою пащею, причепив меч і пістолі та і пішов до своєї нової контори. А там уже гвардійці хазяйнують, принишклі старі господарі за ними з-під лоба спостерігають.

Роздивляюся – звичайна канцелярія. Скільки років я робив усе можливе, аби не потрапити сюди. Повезло, та й сам я не пальцем роблений, вдалося уникнути, бо дорога звідси для таких, як я – у кайданах на копальні. А тепер я тут – хто б міг подумати – патрон! Старий шеф метушиться, не знає, як ся тримати. Каже, треба справи передати.

— Акти, картотеку, печатки, - белькоче. – Досьє…

— Печатку давай, - одразу погоджуюсь я. – Покажи, де папери лежать і вимітайся разом із своєю свитою.

Треба мені його картотека: моя голова – найкраща картотека і найповніше досьє за останні тридцять років! Забрав печатку, ключі від сейфу, дав десять хвилин на збори і так шугонув усіх – пофіґачили, аж кушпела закрутилася!

А я – до шафи з паперами подивитись одне досьє; ясний – красний – на себе. І сотої долі вони про мене не знали, але вкотре довелося пересвідчитися: народ наш – сволота. Один доніс, другий показав, цей натякнув, той плітки переповів… І усі з моєї долоні клювали! Хіба це люди? Так, полова! Ну, хай не розраховують на потачку від мене! Як гукнеться, так відпукнеться!

А Ієту сидить у кутку на стільці, посміхається, носком нового ботфорту погойдує, кільця тютюнового диму у стелю пускає.

Я сейфа відчинив – нічого там путнього: карти тутешніх лісів і боліт, такі ж точні, як їхні досьє. У шухлядах мого столу – теж різний мотлох, викинув усе геть у кошик для сміття, тільки кілька олівців лишив. Карти – до шухляди, поправимо і доповнимо найближчими днями, печатку – до сейфа. Зі столу усе, крім чорнильниці та глобусу – під три чорти. Портрет покійного короля Раала – до приймальні, тут, у моєму кабінеті, Покль висітиме!

— Освоїв приміщення? – коментує мою діяльність Ієту. – Освоюй тепер угіддя! І пам'ятай: твоя служба підпорядкована особисто намісникові, сиріч – губернаторові.

Це він – мені: „освоюй угіддя“? Жартівник, одначе…

— Коли ж король призначить того губернатора? – цікавлюся. А той аж вирла вилупив:

— Так уже ж призначив!

„Нехило“, - думаю, а сам мовчу.

— Я що, не сказав? – дивується сам собі Ієту. – Мене ж і призначено!

Капець – думаю. Цей розвозити шмарклі не буде. Перша ж похибка, і він задавить тебе, Баррі Арчо, як руттійська вівчарка бушарського вовка… Конкретне попадалово, бляха-муха!

Розділ 2. Як приймають у пор'ядні.

Наступного ж дня я обійшов усіх браконьєрів Змій-города, кого знав особисто, і попередив: я тепер – он хто, краще в лісі не попадайтеся! Усі мовчали, ховали очі, переминалися з ноги на ногу, тільки Фукс на прізвисько Кроссбоу4 (хто не знає, так фатійці називають арбалет, а Фукс завжди віддавав перевагу саме їхньому різновиду цієї зброї5) ледь чутно промимрив: „І ти не попадайся, зраднику!“

Тут я психанув:

— Це ти мене називаєш зрадником, суко! Хіба не твої показання у моїй справі підшито?

Це я перебільшив, як то кажуть, заради переконливості, прямо він проти мене не свідчив, хоча прізвище моє згадував. Але бачу – влучив я: оченята Фуксові забігали!

— Ну? – напосідаю.

— Мене в лісі з капканами взяли, на гарячому, до стінки приперли, - виправдовувався Фукс – Кроссбоу. – Виходу не було…

— А у мене, виходить, був, як Ієту гербового патента привіз, королем підписаного, а там – моє ім'я? – знову прибріхую я.

— Невже самим королем?

— Отож! А Покль мене запам'ятав, коли за мною через трясовину слід у слід йшов. Я ще спитаю у губернатора, чи не ти Поклеві доніс, що я дорогу до Руттії знаю!

— Оце вже брехня, Баррі! – підхопився Кроссбоу. – Я їм цього не говорив!

— Зате усе інше говорив, - розвернувся я і вийшов, грюкнувши дверима.

Сказати, що мене зовсім не турбували погрози Кроссбоу, було б брехнею: він з арбалета зі ста кроків лісову козу в голову б'є. І постріл безшумний. На такій відстані арбалетний болт дошку у три пальці завтовшки пробиває – тут і шолом мідний не врятує. Раніше за ним людобойства не водилося, але і сумирний собака, якщо його у глухий кут загнати, вкусити може. А Фукс з полювання живе. Отже, думаю, одному мені краще до лісу не ходити.

А ввечері того ж дня ми напилися, як чіпки, з губернатором Ієту. Так добре усе починалося…

Я папери розбирав, він заходить і виставляє на стіл велику „фляжку Мітчелла“6. Це така пласка, у кишені зручно носити. З доводом „призначення треба обмити“ важко не погодитись.

Папери зі столу – геть, дістаю похідні срібні чарки (про них окрема розмова: одна красуня з Покко колись подарувала, буде нагода – розповім), викладаю копчені вепрячі ребра, пундики з сушеної сарани – моя краля їх готує неперевершено.

Не встиг я ребра порізати – намісник уже налив. „Слава Ядрану! – Навіки слава!“ - під ці слова п'ють першу справжні ядранці. Я зібрався закусити, а він по другій розливає: „Втрата темпу загрожує погіршенням позиції“, - усміхається. От, не знав, що він у камінці грає! У цій грі перше правило – не втрачати темпу. Треба буде з ним якось згуляти…

— Ну, за ядранську літературу, - підняв чарку Ієту.

— За неї, рідну, - кажу навмання.

Подивився він на мене уважно, хильнув, а тоді:

— Ти звідки знаєш, як треба відповідати?

— Я ж ядранець, - викручуюсь.

— Але ж не письменник…

— Так і ти ж не письменник!

— Я з ними дружу, - каже Ієту. – Он Матту знаю, Р'Мара, того ж Покля!

Віддаючи належне слабкості свого ходу, таки крию:

— І я деяких знаю. От і Аспергіллу бачив у кафе „Пупі-дом!“

Не скажу ж йому, що деяким „пейсателям“7 м'ясце за помірними цінами збував.

— Тю, порівняв , - посміхається той і знов чарки наповнює. – Ти що, не запиваєш?

Отакої! Я забув про сік гірської сливи і томати…

— О, це інша справа, - зрадів друг ядранських поетів, коли я приніс великий глечик, склянки і тарелю з плодами. Наші томати кращі за славнозвісні руттійські – хоч і менші, та значно духмяніші. Я прикинув об'єм його фляжки – чарок 10 – і зрозумів: цим сьогодні не закінчиться.

Намісник короля королів звів догори великий палець лівої руки, правою взяв свій віньяк і виголосив:

— І з ними важко, і без них неможливо! За них, клятих і прекрасних!

— За кого? – протупив чомусь я.

— Ти що, не знаєш? – явно здивувався Ієту. – Третій тост – за жінок.

Йой! Давно я не пив з пор'ядними. Серед нашого брата – браконьєра (самі себе ми звемо лісовим стрільцями) третій тост виголошують за „тих, хто залишився у лісі назавжди“. А кобіти у хащах ні до чого. Але, здається, мене сьогодні приймають у пор'ядні. Відклячив пальця точнісінько, як намісник:

— За них!

Я здогадався, що пальця піднімають, коли жінок немає поряд – аби не вставати. Під сочок і томати справа пішла веселіше. Незабаром і я витяг свою фляжку – не таку модну, традиційну, з сушеного гарбуза. Теж на десять чарок. І віньячок у мене не гірший – марка „Драконове сузір'я“, ви, мабуть, куштували такий?

Після сьомої чи восьмої чарки, коли ми вже симпатизували одне одному, я наважився:

— Слухай, а як ти тоді довідався, що я тропу через трясовину знаю?

— Кроссбоу сказав.

— Кроссбоу? – не повірив я. – Йому при мені вепр роздер стегно до кістки, так він і не пискнув, а встромив запоясника тварюці у серце. І лише після того впав. Що треба було зробити такій людині, аби вона заложила кореша?

— Пальцем не чіпав, - глумливо скалиться Ієту. – Ми одразу зрозуміли, що в лоб Анц не взяти, бо перед стінами – ріка, почнеш форсувати – поб'ють військо з гармат та мушкетів. Треба обійти, а як? Хто може знати стежку, як не лісовий стрілець? Взяв я ґвардійців, і до Кроссбоу – він же серед них – найперший!

— Він не найперший, - образився я.

— Був не він, тепер він, ти ж більше не браконьєр! Не шукай ти кісток у молоці, краще давай чарку – хильнемо!

Хильнути – секундне діло!

— Так от, взяв я ґвардійців, і до нього: „Веди через трясовину!“ А він: „Я дороги не відаю!“ „Добре, - кажу, - несіть факели!“ Зблід Кроссбоу: „Нащо факели?“ „Там Ипл і Оквілла горять, - пояснюю, - а ти дороги у Драгві не знаєш. Запалю твоє кубло – живо згадаєш!“ Тут він тебе і здав. Нащо, мовляв, я поведу собі і вам на згубу, якщо он Баррі хвалився, що водив до Руттії контрабандистів через низину. Може, і військо проведе. А мене хоч разом із хатою спаліть – я дійсно далі острова Слимаків дороги не знаю! Кинули ми його та й пішли до тебе.

—А ти, я бачу, жартів не любиш, наміснику Ієту. Наливай!

Усе хороше колись закінчується. Це я про віньяк у моїй фляжці. Ми нашвидкуруч поприбирали недоїдки і вийшли контори.

— Ще б кави випити, і вечір можна вважати вдалим, - розмріявся мій гість.

— Тут поряд „Восьма нитка“, - запропонував я. – Місце непонтове, зате кава і віньяк терпимі.

— А чому „восьма“? Є ще сьома і дев'ята? – виявився не в курсі мій новий приятель.

— У принципі бути не може. Хіба що шістнадцята можлива, але такої кнайпи немає.8

„Восьма нитка“ давно уже не бар і не кнайпа, а зачухана забігайлівка. Молодь не любить її, вважаючи неприкольною і неґламурною, а скандальний юний журналіст Ульф Янно взагалі оприлюднив статтю, у якій доводив, що у „Нитку“ ходять мало не одні придурки, після чого пофарбував волосся у зелений колір і прийшов на книжкову виставку у Боярській Раді, зробивши зачіску „гребінь скальпа“9.

Звідки їм, молодим, знати, що двадцять років тому один з правителів оголосив у баронстві боротьбу з пиятикою і здійснював її шляхом вирубування виноградників і послідовного закриття у містах і селах генделиків і наливайок… У центрі нашого міста утрималась тоді тільки „Восьма нитка“, і ми заходили туди випити кави з віньяком, молоді і красиві. Сучасні вишукані „Пупі-дом“, „Бубон“ і „Бабу-їм“ ще не існували, а „восьма нитка“ з новеньким ремонтом, вином „Партерен – 777“, віньяком і кавою, з напівзабороненими розмовами, з друзями і дівчатами - щотижня кликала нас. Літ? і літ? пройшли з тих пір, змінилися часи і правителі, „Нитка“ втратила свій шарм і шик. Виросли нові хлопці і розквітли біля них їхні вже дівчата. І вони, зазираючи інколи до кафе нашої молодості, гидливо кривлять губи на застаріле і пошарпане внутрішнє вбрання, на зрілих дядьків, не грубий посуд: „ І оце було їх найкраще кафе?“

У них свої слівця на кшталт „ґламурно“ та „аццкій сотона“, і вони сміються з нашого жарґону, як і ми колись кепкували, почувши „залізно“ і „молоток“ від наших попередників. Та помста молодим вже пищить у їхніх яйцях і непереможно піднімає щоранку юну чоловічу плоть…

І ми ще встигнемо побачити, як найновіший доріст з огидою і презирством зазиратиме у який-небудь модний сьогодні „бабу-дом“.

Невже у цьому правда життя?

Тю, блін марской10, розчулився. Так от, Ієту сприйняв „нитку“ спокійно. У них у Покко є своя „Маріонетка“, де тусується просунутий молодняк, і своя „Синя фляжка“…

Він замовив фарбованій шинкарці дві подвійні кави.

— Що ще? – стрільнула очима молодиця.

— Два подвійних віньяка, - вирішив мій новий кореш.

Наливаючи напій у склянки і готуючи каву (філіжанки тут, здається, геть усі щербаті), жінка не зводила очей з його бригадирського мундиру. Та і мій однострій справив враження. За військовими мірками мій чин дорівнює аж капітану!

…А потім ми з Ієту пішли в центр. Колись це місце навколо майдану Волі звалося – Рулетка. Через фонтан, схожий формою на цю іграшку. Тут і був головний тусняк міста. Потім, за короля Раала, фонтан знесли, усе перебудували, а величезне довге підземелля під майданом залишилося, тусовка перебралася туди, і людський поговір перейменував Рулетку. Тепер вона зветься – Труба. У Трубі наливають віньяк за помірними цінами, тому тут збираються гульвіси і службовці, підлітки і дорослі, малярі і поети, музиканти і п'яниці. Сюди прийшли і ми з Ієту – доганятися.

У Трубі дебелий хлопак грав на кітарі і співав приємним голосом. „О, Шапуа Пумськи“, - пізнав музику Ієту. – „Дай йому п'ять монет, і він заспіває будь-яку пісню“.

Чому б ні? П'ятірка – не такі вже грубі гроші. Я особисто (і не кажіть мені, що це непатріотично) люблю руттійську „Глосс-арію11“. Поки у ній співав Вал Бойлофф, це була найкраща у світі група.

— То що, „Глосс-арію“ замовимо? – підморгую намісникові.

— „Ханна із тих баронес12“, - запропонував він, виявивши несподіване знання чужинської музики.

— Краще: „Я – вільний“ з болйлоффського сольника, - поліз за грошима я.

Ієту ікнув і погодився.

Шапуа прийняв платню, бринькнув разів зо три по струнах і раптово спитав:

— Ви не проти, якщо я заспіваю цю пісню ядранською?

— А що, є ядранський переклад? – не повірив Ієту.

— Не переклад, а переспів. На моє прохання зробив місцевий поет Сильверфіш13.

— Не чув щось про такого поета14, - спантеличився намісник.

— Тут він десь. З Мерсьє Нером15 шариться. Покликати?

— Ні, співай, - вирішив бригадир.

Пумськи вправно зіграв вступ і почав:

— Піді мною глибина,

Ані берега, ні дна,

І вода, немов стіна,

Та болю вже нема,

Понад прірвою в житах

Ми пройшли останній шлях,

Ти лишилась лиш у снах,

А я у глибині.

І добре так мені,

І я не хочу жити більше уві сні.

З усієї Труби почали збиратись довговолосі юнаки у коротких куртках з цупкої шкіри морського носорога, що застібалися навскіс, у шкіряних же, як у Морських Мольфарів, штанях, у характерних косинках (поети інколи носять їх на шиї) – банданах.

— Я б з тобою бути міг,

Міг забути про усіх –

Пити мед твоїх утіх,

Але це тільки гра.

І у глибині морській

Я забуду голос твій:

Смерть любові неземній,

Що спопеляла нас!

Бо мій вогонь вже згас,

В моїй душі для тебе місця вже нема.

Виявляється, серед них були і дівчата, вдягнені так само; волохата шкіряна юнь дочекалася приспіву, і підхопила:

— А я вільний,

Наче риба у воді,

Божевільний,

Як ніколи у житті!

А я вільний –

У безодній глибині,

А я вільний

Наяву, а не у сні!

Дехто з них косував у бік двох дорослих дядьків, але осуду чи неприйняття у тих поглядах не було: глосс-арієць – поняття не вікове! І нам вони були ближчими і зрозумілішими, ніж ті, що демонстрували свою огиду біля „Нитки“…

— Піді мною глибина,

Ані берега, ні дна,

І вода, немов стіна,

Але я вільний знов.

Знову вільний від кохань,

Насолоди і страждань,

Пут земних і сподівань,

І від добра і зла

Хай вільним стану я –

В моїй душі для тебе місця вже нема…

А я вільний,

Наче риба у воді,

Божевільний,

Як ніколи у житті!

А я вільний –

У безодній глибині,

А я вільний

Наяву, а не у сні!

— А я більше не вільний, - мало не заплакав я.

— Не переймайся, не треба, - поплескав мене по плечі намісник короля. –Я теж не вільний, жодного дня не був! Така вже доля у шляхти – служити державі!

— Та знаю, знаю, - згадав я батька. – Два мечі не лазуровому полі і таке інше…

— А у мене дві вежі, - описав свій родовий герб, наче я і сам того не знав, бригадир Ієту.

А зранку він поїхав на Покко, наказавши тримати зв'язок із комендантом міста капітаном Футе.

Розділ 3. „Ну?“ або візит Кроссбоу і дещо про переваги чемергесу.

Мої нові єгері, донедавна баронські гвардійці, виявилися неперевершеними бійцями, героями останньої війни, але нікчемними мисливцями. Який сенс чудово стріляти, якщо ти не можеш нечутно підійти до полохливої дичини? Що мені з того, що вони відмінно фехтують, якщо жоден з них не вміє читати слідів? Не бачить замаскованого капкана чи ловчої ями?

Перше, що я наказав їм, це перевзутися у м'які чоботи, замінивши ті дурні ботфорти, гідні лише для прогулянок бруківкою. Потім показав основні браконьєрські засоби і потяг до лісу – вчитися. Ми десятками знімали капкани, руйнували пастки, полохали „лісових стрільців“, ганяли по лісах і дібровах, аж у вухах вітер свистів. Я розумів, що двоє таких, як Кроссбоу, були б значно кориснішими, ніж уся ця братія, тому навіть і не намагався когось впіймати, а хотів розголосу: по лісах ловлять браконьєрів. Нерішучих це призупинить, сміливі стануть обережнішими і усі – менш нахабними. А капканів, самоловів і різних кустарних хапок і лапок ми за перші два тижні назбирали більше, ніж мої попередники за рік. Коли ми здавали їх до казенної кузні, коваль тільки язиком цокав.

Потроху мої гвардійці призвичаювалися до нової служби, освоювали, так би мовити, специфіку, і я почав подумувати про більш серйозну операцію. Звісно, не Кроссбоу взяти, ще вовчака дебелий, хитрий і досвідчений, справжній жиґан. І своєрідний кодекс честі „лісового стрільця“ жодного разу не порушив: самицю з малечею не чіпає, підранка ніколи не кине; якщо намітив звіря – буде його. Та останнім часом розвелося жлобкуватої шелупоні: б'ють усе, що ворушиться, не дивлячись: сезон – не сезон… Самострілів понаставляли – перевіряти не встигають. Для них ліс не спосіб життя – місце наживи. Років зо два, як з'явився такий Тхір-болотник, сволота бичкувата, черепаху ольську у низині по безпрєдєлу16 бере. Заради панцира, який мішками контрабандистам здає. Зустрів я його в лісі, ще як на службу не вступив, кажу: „Виб'єш усю черепаху, що далі робитимеш?“ „На мій вік вистачить“ - шкіриться. Мутне зажерливе мудило! Ні, Кроссбоу таким ніколи не був!

За вовка, як то кажуть, промовка! Сиджу в конторі, карту Драгви – так ми між собою Ольську низину звемо – уважненько роздивляюсь, правки потроху роблю. Коли залітає не постукавши сам Кроссбоу. Весь у багнюці, неголений тиждень – одразу видно, що з лісу. Він навіть додому не заходив. Збуджений, як вепр у сезон парування.

— Ну? – питаю.

А він:

— Дай хоч кави!

Це він видав таким тоном, буцімто його тут з короваєм мали зустріти і бенкет підготувати. А той роззирається:

– Класна хавіра. Це тобі не курінь на болоті.

— Зробіть йому кави, - наказав я ординарцеві, - налив по чарці віньяку, дочекався, поки принесуть ароматну філіжанку, закрив щільно двері до кабінету і випив з ним. Тільки-но він видихнув і поставив чарку, я повторив:

— Ну?

Кроссбоу закурив, не питаючи дозволу, влаштувався на стільцеві зручніше і спитав:

— Острів Слимаків на нашій території?

Цей острів, якщо хто не знає, саме та практично єдина тверда земля у Драгві, де ми з його величністю і військом відпочивали під час минулорічної експедиції у руттійський тил. Його немає ані на їхніх картах, ані на наших, дорогу до нього знали з десяток відчайдухів зі Змій-города. А з нього до Руттії – я один. Ніхто і ніколи не знаходив там ознак присутності руттійців, отже, відомий він лише у Ядрані, а, відтак, якщо ми його відкрили, то він наш. Тому я відповів:

— Звісно, на нашій.

— Так, - пускає він дим у стелю.

— Ну, - починаю дратуватися я. - Ти прийшов сюди для того, щоб з'ясувати деякі питання географії? Чи в тебе є територіальні претензії до Руттії?

— Ти нічого останнім часом не чув про цей острів? – дивно якось поглядає на мене гість.

— Я три тижні був у лісах під Покко і тільки вчора ввечері повернувся. Знаєш, столиця і Драгва – на різних кінцях баронства!

— Угу, - мугикає Кроссбоу. – Зрозуміло. Тут така муйня: дивні речі там відбуваються… Заграви якісь, звуки незрозумілі, навіть, гомоніли, постріли. Люди казали: птахи весь час над островом кружляють, наче їх щось непокоїть або хтось постійно полохає.

— Які ще люди?

— Наші, „лісові стрільці“.

Поіменно я не питав – усе одно не скаже.

— А Тхір – болотник втирав мені по секрету, що бачив на власні очі, як там опустився небесний Вогняний Птах. Я не повірив: усім відомо, що люди Неба знищили себе, а він рогом уперся: бачив і край! Пішли, каже, сам подивишся. Фіґня яка: нема мені більше чого робити, як оце трясовиною швендяти? „Я принесу тобі докази!“- заявив Тхір. А на другий день повіявся у Драгву і досі не повернувся.

— Давно це було? – поцікавився я.

— Сьогодні понеділок, а він приходив у середу чи четвер… Днів десять тому, - порахував на пальцях Кроссбоу. – А позавчора я і сам пішов на край Драгви. У болото не ліз, а подивитись – подивився. Там дійсно якісь спалахи і заграви.

— Ну і чого ти до мене прийшов? Моя справа дичину берегти. Прибульці – не моя парафія. Хай, - кажу, - цим займається капітан Футе.

— Та і я спочатку так подумав, - чухає потилицю мій гість. –Але справа ця мутна: а раптом там якийсь лох галімий болотний газ запалив? І від того вночі світло. Таке вже бувало. Вигорить – сам згасне. Не можу ж я із самими чутками до коменданта пхатися.

— А від мене чого ти хочеш?

— Пішли перевіримо, - пропонує він.

— Ну, ти і залупив: здрастуй, дупа – новий рік! – заперечив я. Нема мені чого робити – різний смур перевіряти!

— А що робить на болоті десять днів Тхір, перевірити не хочеш? – закинув мій колишній колега.

— Ти допив каву? – питаю.

Здивувався він:

— Допив.

— Тоді погуляй, - наказую, - з годинку, мені подумати треба. Той - за двері, а я став прикидати хрін до носа. Сезон полювання на черепаху відкрито? Ні. Інформація про те, що відомий браконьєр Тхір пішов у Драгву, є? Є! Треба перевірити, чим він там займається? Що я втрачаю? А одночасно, попутно, як каже мій ординарець, можна перевірити, що там за мулька із загравами. А щоб Фукс Кроссбоу не надумав, боронь Небо, здійснити свою недавню погрозу, візьмемо із собою кілька єгерів з тих, хто мух не їсть!

Про всяк випадок записав я покази Кроссбоу до Тхоревої справи, наказ про рейд видав (сподобалася мені ця справа – накази видавати) і почав готуватись. Візьму, думаю, легкий шкіряний нагрудник, коротку рушницю і кайванський кинджал, наберу хліба, сала дикого вепра, прихоплю фляжку справжнього чемергесу.17 Віньяк – це у місті душу радувати, а у лісі потрібний чемергес. Він і міцніший, і рану ним обробити можна, і вогонь розпалити. Тільки я замислився про корисні якості самограю18, влітає знов цей Кроссбоу з воланням:

— Ну? Ну?

— Хер гну! – обірвав я таке хамство. – Збирайся, на світанку вирушаємо.

Розділ 4. Хто ви такі?

Торованих троп у Драгві не буває, тому я пішов першим, за собою поставив Кроссбоу, а трьома ґвардійцями замкнув ланцюжок. Усі вони тогоріч переходили трясовину з військами, отже, цього разу їм мало бути легше. Звісно, за інших обставин я призначив би замикаючим Кроссбоу, досвідченого і сильного. Але він, зі своїм арбалетом, особливої довіри після нашої сварки не викликав, і залишити його у всіх за спиною я не наважився.

Ге! Я, здається, не сказав: він прийшов у такому ж нагруднику, як і я; на чересі – кинджал, сидор за спиною такий само… Тільки замість рушниці – арбалет.

Я видав кожному по легкій бамбуковій латі (Кроссбоу, звісно, був зі своєю) і ми рушили.

Кажу ж вам: битих шляхів у Драгві не буває. Вона мінлива, нетривка і підступна. Там, де ще вчора ти йшов, ступаючи твердо і впевнено, де купини пружне тримали тебе, сьогодні можеш легко знайти свою погибель. А я з минулого року не був у низині. Нащо, бабки ж баронові були…

Очі звично обирали шлях, руки вміло поралися з латою, тіло впевнено тримало рівновагу, ступні ставали саме туди, куди треба, та якесь паскудне передчуття не полишало мене. Чи то я трохи відвик, чи то Драгва якось змінилася… Навіть промайнула зрадлива думка: треба було Кроссбоу першим поставити. Хай би і шукав дорогу, якщо так кортіло… Я відразу ж завстидався такої легкодухості, навіть озирнувся, гейби хтось міг почути…А той ступає собі з купини на купину, за кроком крок, піт тече по щоках і шиї, сорочка під пахвами потемніла, а йому – тьху! – він тут, як у себе вдома. Ми з ним довго таки були на один копил. Може, варто було його на службу покликати…

На болоті паскудна штука - гнус. Причому не комарі, як чомусь вважають городяни. Комар, якщо ти його не прибив, нап'ється крові і полетить собі. А от клята мошва лізе в очі, вуха, ніс, заповзає – як щільно не застібай – під комір і рукава, і там, під одягом, гризе і гризе! Недарма кажуть: мошва єб…19 Ну, дошкуляє, дістає одним словом. Хоч би вітерець дмухнув – і то якесь полегшення. Гнус цього літа особливо хижий.

Я весь час озирався і стримував ходу: Кроссбоу не відставав, а от хлопці… Якби не лати, мабуть, повтопали б усі. Як ми тоді пройшли, навантажені, як муфлони, зброєю, порохом, кулями, у сталевих обладунках, з однією латою на двох – загадка.20

Коли, нарешті, показався Острів слимаків, я зупинив загін і довго придивлявся і вслухався. Дерева там стояли нерухомо, а тиша була така, що від неї, здавалося, тоненько запищало у вухах. Глянув на Болта: а ти що думаєш?

— Здається, тихо, - сказав той. – Он і птахи на деревами не кружляють. – Отже, їх ніхто не лякає.

Я і сам помітив відсутність птахів і зробив подібний висновок.

— Тоді – вперед! – вирішив я.

— Нумо! – погодився Кроссбоу.

Якби ми знали, що на острові вже кілька днів жодного птаха немає…

Я рушив, а холодок поповз уздовж хребта на поперек і аж, здавалося, на самий куприк. Груди давили неясні мерзенні передчуття, раптом приходили слова старовинної молитви про спасіння: „Збережіть мене, Небеса…“, вивчені ще у дитинстві. Я не думав, чи має вона силу, ця молитва (всі ж знають, як поширилася світом за останній час Майванська єресь, яку святоші у храмах звуть мольфаріанством21), а просто хотів скоріше ступити на тверду землю. Мимохіть я прискорив ходу, Кроссбоу – за мною.

Тільки ми двоє вийшли на берег, з кущів показався молодий парубок з якимось чудернацьким мушкетом напоготів. Моя рушниця висіла за спиною, а арбалет Кроссбоу взагалі не був заряджений. Як один, ми з ним гайнули убік і сховалися за великою кам'яною брилою. Я потягнув через голову рушницю, а Кроссбоу судомно закрутив ручку натяжного механізму своєї зброї.

З шипінням і потріскуванням зовсім з іншої точки берега, не від того пацана, до моїх єгерів метнулася яскрава блискавка, за нею – друга, третя, четверта. Люди спалахували на мить і розсипалися на порох, а сліпучий вогняний струмінь плескав знов і знов, туди, де вони щойно були, де пройшли хвилину тому; ці молоньї падали і палили усе, що могло горіти, а вода від них миттєво закипала і випаровувалась. Ми зачаровано дивилися на задимлену Драгву. Нарешті обстріл трясовини припинився: з-за каменю, з іншого від юнака боку, вийшов чоловік, немолодий і кремезний, з таким само мушкетом, і взяв нас на мушку. Що нам було робити? Дію їхньої зброї ми вже побачили і – звели руки вгору. Літній голосно крикнув – ми почули звуки неспішної ходи молодого. Нас роззброїли і повели вглиб острова.

…На галявині стояв чималенький яскравий намет, біля нього – невеличкий штабель якихось ящиків та кілька великих металевих діжок. Кроків за тридцять від намету жевріло багаття, над ним висів казан. Якась дівка з сірими водянистими очима, зиркаючи у наш бік, підкладала у вогонь хмиз. Високий жилавий чолов'яга невміло кремсав тільки-но зрубаний фікус, тюкаючи сокирою по гілках. Ще один, з товстими губами і приплюснутим носом, чорношкірий, як атріанець, сидів біля розкритої валізи, від якої тягнулася жила до чималої перекинутої металевої парасолі, що цілили держаком просто в небо. Віко валізи зсередини являло собою щось на кшталт дзеркала, „атріанець“ дивився у нього, тицяв пальцями у клавіші, розташовані на нижній частині валізи, - точнісінько такі, як на руттійській ґармоні, тільки квадратні, - цикав язиком і сумно хитав головою.

Усього їх було з десяток (одна жінка, а те все чоловіки), вдягнених у дивний однаковий одяг: штани і сорочка – одне ціле, зветься, як я потім з'ясував, - комбез.

Здоровань, що полонив нас і замочив моїх хлопців, був, безперечно, головним: він віддав наказ легіню, той повернувся і пішов вихлястою ходою геть. Я встиг його роздивитись: у вусі, брові і носі у нього, як у мешканця Південних Морів, виблискували срібні сережки. Кремезний попитав коротко чорношкірого, той знову цокнув язиком і заперечно покрутив головою.

Головний недбало відкинув у бік намету нашу зброю, я прослідкував поглядом: там вже валялася старенька рушниця Тхора. Отже, він був тут. А у таборі його не видно. Весело, базару нема! Дівка, що поралася біля ватри, роздмухала нарешті вогонь, здоровань гукнув її, вона підвелася, обтрусила коліна і опрямувала до головного. Цей амбал весь час тримав нас під прицілом, і це зовсім не кліматило нам. Він розпорядився, та сходила до намету, принесла невеличку, з табакерку завбільшки, сріблясту коробочку; у верхньому кутку цієї штуки світився маленький червоний вогник. Командир покрутив її в руці, та гадюка, - я так кажу, бо ми невдовзі переконалися, що це за людина, - щось підказала, він налаштував свою цяцьку, сказав у неї кілька слів – вогник поблимав, і з коробочки пролунало небесною мовою:

— Хто ви такі?

— Ти ще і досі сумніваєшся, що Тхір-болотник мав рацію? – уперше, як ми вийшли з Драгви, подав голос Кроссбоу.

— Повторюю своє запитання, - звернувся до нас через табакерку гевал. – Хто ви такі?

Я небесну знаю з дитинства:

— А ви хто такі?

Коробка помигтіла вогником і видала незнайомі слова. Кремезний втупився мені просто в очі, я не мигаючи, як кобра - у його темні зіниці, і раптом допетрав: цяцька не відреаґувала на ядранську!

— Або ви будете відповідати, або… - мій співбесідник провів великим пальцем руки, що тримала дивну машинку, у себе під горлом.

— Це буде дуже розумно, - просто у вічі йому посміхнувся я . – Одного провідника ви вже, судячи з усього, вбили. А ти ще й тропу роздовбав. Ви пришиєте нас і скнітимете на цьому острові віки вічні?

— Ще хтось прийде, - рикнув амбал.

— Оце навряд, - утрутився до розмови Кроссбоу. – Драгву знали, як свою кишеню, тільки троє. Один вже тут був, двоє – перед вами. Якщо ще й ми не повернемось, сюди довіку ніхто не полізе.

— Достатньо, щоб з двох залишився один, - заявив кремезний.

— Клин, падло, між нами вбиває, - сказав Кроссбоу ядранською.

Амбалова табакерка знов промовчала.

— Розмовляйте загальнозрозумілою мовою, - наказав чужинець.

— Я кажу, з Драгви він, - кивнув на мене товариш по нещастю, - виведе вірніше, бо знає її ліпше, ніж я, а от з хащів на материку – навряд чи, бо в лісі я – дока.

— Угу, - гмикнув головний зайда. – То ми відхилилися. Хто ви такі?

— Я – єгермейстер баронства Покко Баррі Арчо, а це – пан Фукс, провідник на державній службі, - кажу і помічаю, як кинув на мене швидкого косяка Кроссбоу. – Острів знаходиться на території баронства, тому проникнення на нього є незаконним, а вбивство трьох єгерів – злочином, що карається стратою. Як представник влади я вимагаю відповіді: ви хто, звідки і як тут опинилися?

— Ну, якщо вимагаєш – кепкує, бачу, здоровань. – Ми – люди, опинились тут випадково, а прийшли, - глянув він вгору, - з… тобі важко буде зрозуміти.

— Чому ж важко? З неба?

— Можна сказати і так, - погодився інородець.

— Не ви перші приходите сюди з неба. У вас там, кажуть, була нищівна війна? – закидаю я йому в свою чергу.

Треба було бачити його баньки – з фатійські коїни, коли він почув мої слова.

— Мене цікавить інше, - додаю. – Де Вогняний Птах, на якому ви прилетіли?

— Вогняний птах? А, шлюпка… Наш птах , - тягне, вочевидь розмірковує, чи говорити правду, - впав у болото біля самого острова. Поки його не затягло у трясовину, ми встигли винести зброю і деякі речі. Вам прийдеться терпіти нас, поки за нами не прилетять… З неба.

— Нащадки тих, хто прийшли звідти дві тисячі років тому, вже і чекати давно перестали, коли за ними прилетять, - жорстко кажу я. – До того ж, нам достеменно відомо, що вашої планети не існує: ви самі знищили її своєю зброєю!

Такого знаття він від мене не чекав – мовчав, як пеньок, але підхопився чорношкірий, що чаклував над дивною валізою:

— Ти що, хочеш сказати, що ми лишилися одні, що і у Всесвіті немає більше жодного корабля?

— Ваш був останнім, - кажу навмання.

— Та я тебе… - з кулаками пішов він на мене.

Головний закричав на нього їхньою мовою, а коробка безпристрасно переклала:

— Капрале Бартоне, займіть своє місце!

Капрал схаменувся і слухняно почимчикував до валізи, небесний амбал замислився, а я і собі подумав: здається, прангівські оповідки про небо і Мольфарів22 виявилися правдою…

Розділ 5. Треба запохабити компот.

Шкода, що я не мав у юності можливості по-справжньому вчитись. Мабуть, у мене хороші здібності. За місяць я вже міг говорити з прибульцями їхньою мовою на побутові теми (коробочка – чудовий посібник), а Кроссбоу ледь вивчив з півсотні слів. Мова ця чимось нагадує небесну, а слова „мама“, „брат“, „сестра“, „п'ять“ та деякі інші звучать взагалі майже так само. Я потроху в'їжджав у їхній побут, довідувався про призначення багатьох предметів. До речі, взнав, чому не літали над Островом Слимаків птахи. Земляни (так називали себе ті люди), витягаючи з Вогняного Птаха свої пристрої та зброю, не встигли повиносити харчі. Вони перебили і поїли всю живність на острові пострілами зменшеної сили. Тю, як можна їсти дрохву або й ворону? Вже на другий день ми з Кроссбоу під наглядом того Бартона сходили на болото, а ввечері у таборі був чудовий зміїний супчик і печеня з черепахи. Ми знайшли на острові горіхи, дике потато, лісовий часник, їстівні корінці, печериці, гливи і глід. Не доганяю: літають у небі, мають рушниці з блискавками і їдять ворон при такій рясноті!

Вони одразу припахали нас по-чорному. Ми рубали дрова, готували їжу, прибирали у таборі, ходили по провіант. І усе – під наглядом когось з прибульців, завжди – під дулом їхнього жахливого мушкету. Навіть по воду до єдиного на острові маленького джерельця нас водили під охороною. Конвоїр, зазвичай це був Сильвестр Корнер, той довгий худий мужик, що у перший день рубав фікус, стояв осторонь і терпляче спостерігав, як ми кухлем наповнювали чотири здоровенних блискучих квадратних фляги, що їх прибульці називали каністрами. Потім він ішов ззаду, насвистуючи, а ми перли важкі каністри у табір. Жодного разу він не набрав навіть маленької пляшечки! Ці люди взагалі не любили простої роботи, та і , якщо без бе, у них для неї руки матом стоять! Сильвестр колись спробував з нами потато чистити – шкуринку зрізати тонко не може! Наталі Лайер, єдина серед них тьолка, підійшла і каже: „Ач, як добре у тебе виходить, більше зрізаєш, ніж лишається!“ Той сухоребрий огризнувся: „Сама спробуй!“ А ця кобила фагос йому: а ти для чого та ці бовдури?

Бовдури – це ми з Кроссбоу, виходить. Кинув Сильвестр ніж на землю, підхопився, бачу – ледь стримується, щоб не задурачити їй по мармизі, а та лярва стоїть і випендрюється: їй що, вона з головним спить!

Сильвестр у безсилій люті: „Пішла ти!“, але забрався , звісно, сам. Бо ще хвилина – він би її влупив і мав би заморочку із самим Фінґером. Це поганяло у нього було таке, ну, прізвисько. Звали його так, щоправда, поза очі, в лице – боялися. А справжнє його ім'я – Боб Морган. Вже потім з їхніх балачок я зрозумів, що на Вогняному Птахові він був старшим офіцером; те, що впало і втопилося у Драгві – лише рятувальна шлюпка, а небесне судно загинуло в бою з ворожим Вогняним Птахом, розбабахавши наостанок і його.

Це збагнути неможливо: вже і планета їхня стерта на порох з усіма мешканцями, і небесні ескадри знищені, а два останніх корабля рискають у безкінечному небі, розшукуючи один одного, щоб з усією люттю замочити!

Фінґер казав, що бачив вже з борту шлюпки два величезних вибухи, а на сигнали ніхто не обізвався. Отже, врятувалися лише ті, що гепнулися у Драгву. Попри це капрал Бартон вперто, як останній протухлий дупель, націлював свою парасолю на різні ділянки неба, клацав клавішами і цокав язиком, побиваючись, що ніхто не відповідає.

Я швидко догнав, що серцем табору землян була одна машинка, чи прилад – не знаю, як визначити: ґенератор. Сильвестр наливав у нього якусь рідину з тих залізних діжок, а від генератора через тонкі жили живились і Бартонові парасолька з валізою, і освітлення. А ще від нього від нього заряджалися їхні страшні рушниці. З усім їхнім збіжжям перейти Драгву – годі й думати, а вони, як я зрозумів, усе ще сподівалися, що їх у небі почують і хтось відгукнеться.

Невеличкий острів та болото навколо нього ще могли якийсь час прогодувати таку шоблу: їх дев'ятеро та нас двоє. Та все одно, колись ми мали з нього чухнути - не помирати ж голодною смертю! Тому Бартон не відходив від своєї валізи, а Фінґер відтягував перехід на материк. Якось я обережненько попитав Сильвестра, чому у нього таке прізвисько. Той посміхнувся і сказав:

— Бачив, він середній палець показує? Через те і прозвали!

На той час я вже знав, що по-їхньому „фінґер“ - палець23, і що жест цей означає похабну відмову.

Сильвестр виявився серед них єдиним більш-менш нормальним. Якщо не рахувати Фінґера. Усі інші якщо не кінчені, то перепрошую, падли батистові. Сильвестр порався біля свого ґенератора і слухав його тихе мірне торохкотіння, як найкращу музику.

Крім Фінґера, Бартона і Сильвестра всі інші були на їхньому птахові досить невпливовими, а деякі – нікчемними людьми, можна сказати – шістками. Наталі, наприклад, була сту… стью…24 Слово забув, хай йому грець! Вона наїдки офіцерам у кают-кампанії подавала. Ну, і трахалася з половиною з них. Мені здалося, що вона взагалі полюбляла це діло. Якби не Фінґер, вона і на острові багатьох би пригріла. Та при ньому не сміла – боялася.

Фріц Баух, Лайош Надь, Дієго Лопес та Іван Курицин – прості матроси, завдяки чому і залишились живими. Коли противник почав стріляти по бойових рубках, вони були на нижніх палубах, де обслуговували якісь машини. Уявляю, на що були здатні їхні гармати, якщо рушниця таке коїть! І коли було віддано наказ залишити судно, в бойових рубках просто не було кому рятуватись!

Розцяцькований сережками Іліас Баблґамскі – окрема розмова. Ким він був на кораблі, я так і не второпав.

І от ця уся кодла тусувалася у таборі, байдикуючи, а ми з Кроссбоу пахали, як навіжені. „Лісовий стрілець“ удень нічого не говорив, тільки люто зиркав навколо. Мені і самому не надто подобався такий розклад. Та зброя наша була схована у наметі, наближатись до якого нам було суворо заборонено. Кинджала, одного з двох, нам таки залишили для роботи і там такого різного, але погодьтеся: варіантів немає, якщо з одним пером смикнутися проти дев'яти таких стволів. Якби то зійтися на ножах, ми з Кроссбоу їх усіх порішили би, як поросят, хіба що з Фінґером прийшлось би повозитися… А так? Дістатися до своєї зброї не було жодної можливості: вдень до намету не наблизитись, а вночі у ньому спали земляни, ще й вартового на ніч виставляли.

Ми ж ночували у курені неподалік і хоч вночі могли спокійно поговорити, звісно, ядранською. Їхня машинка нашої мови таки не розуміла. Фукс вигадав дуже цікаве пояснення цього факту:

— Пам'ятаєш писанину Тала Правдивого25, що її проходили ще у школі? – запитав він одного разу. – Ну, про короля Гасхурна, який замінив у соборах справжні кристали підробленими26? А після того з'явилися небесні і завоювали три чверті планети? Так от: завойовники принесли із собою нові робочі кристали, а на ядранських землях лишилися фальшиві. Через них мову не вивчиш, а через справжні – будь ласка, ще й хитру машинку навчити можна!

А наступної ночі він запропонував:

— Нумо тікати! Дуже просто: розберемо тихенько задню стінку цієї халабуди, виліземо і – гей! Хай лишаються на цьому острові до скону! Або виходять з нього на погибель собі Драгвою.

— Приваблива ідея, - погодився я. Лише одне застереження. Вийти звідси після того, як той телепень розбив тропу, можна тільки в бік Руттії. Якщо можемо ми, залишається шанс, хай мізерний, що зможуть і вони. А тепер прикинь: Фінґер і його кодла таки вийдуть з Драгви, причому – саме у Руттії, бо більше ніде, і запропонують тамтешній владі свої послуги за платню та привілеї. Проти кого відразу ж скерує імператор Борвальд вогонь їхніх рушниць? Проти Ядрану.

— Що ж нам робити? – розгубився Кроссбоу.

— Уяви, що у тебе є твій арбалет, але немає до нього жодної стріли. Нема і ніде взяти. І матеріалу, з якого їх можна зробити, не існує… Або: моя рушниця у мене, та пороху і куль – катма. Є користь від зброї, яку неможливо зарядити?

— Ґенератор! – здогадався Кроссбоу.

— Ну, - підтвердив я. – От якби його вивести з ладу, або й у Драгві втопити, тоді можна з чистою душею звідси піти. Бо стріливо у мушкетах врешті-решт закінчиться, а зарядити їх по новій буде неможливо.

Кроссбоу довго мовчав, сопучи у темному череві куреня, але, хай і темно було, - хоч в око стрель, - я відчував: він не спить. Які думки тусувалися у його довбешці, я і припустити не можу. Він завжди був хитрим та винахідливим. Потім мій „співкамерник“ з хвилину вовтузився, сів, почав кресати, закурив… Фухнувши кілька разів димом, та так рясно, мов вулкан, що я аж подумав, що легені у нього, як у бігового муфлона, Кроссбоу сказав:

— Єгермейстере, ти правий. За короля Гасхурна небесних було багато, а цих – жменька. У тих, мабуть, усякого спорядження неміряно було, у наших – один ґенератор, вони до нього прив'язані, як собаки до шворки. Отже, вони не зможуть утримувати великої території, тож, нема понту її завойовувати. Тут запропонувати свої послуги за грубе бабло – аж напрошується. І прикинь: жодної конкуренції: крім них, ніхто не має такої зброї, ба й більше – ніколи не матиме! Ніхто, крім них, не знає, як нею користуватися! Треба запохабити компот Сильвестрові з його бісовою тріскачкою та й рвати кігті.

Вранці, коли ми під наглядом товстуна Фріца Бауха ( більшого придурка у житті не бачив) ми пішли по гриби, зелень та їстівні корінці, я зауважив, що знаю не усі трави, наскубані Кроссбоу.

А потім, біля джерельця, я побачив його гейби уперше: немолодого, сивого, з промінцями зморшок біля очей; помітив короткі сильні пальці, стримані точні рухи… І знов подумав: „Хай я не завжди здогадуюсь, що за думки гуляють у його казанкові, якщо вдасться вистрибнути з цієї халепи, запрошу його до себе на службу“.

Розділ 6. Я вирішив ще трошки пожити.

Протягом дня Кроссбоу висушив свої трави, а ввечері у таборі був запашний духмяний чай. Їсти разом із прибульцями нам не дозволялося: думали, мабуть, що ми рилом не вийшли. Але куштувати усі страви перед своєю трапезою примушували завжди, і Фінґер слідкував за цим особисто. Їли ми біля своєї халабуди; того дня на вечерю – грибну зупу. І, звісно, чай. Кроссбоу показово вицмулив цілого кухля прилюдно, а коли і я зібрався почаювати, витяг з кишені здоровенну жменю дикого глоду і простяг мені:

— Оце тобі підсолодити.

— Нащо, - відмовився я. – Не хочу.

— Наравиця – не наравиця, їж, моя красавиця!27 – заявив Фукс – Кроссбоу. Я ще здивувався: з якого дива він суржиком базарить? А той підморгує. Згадав я його травки і втоптав усі ягоди: матінка його знахаркою була, чогось, думаю, навчила… Залізли ми у свій курінь, земляни у наметі полягали, вартового виставивши, а Фінґер потяг ту шмару до ліска: „Треба порадитися“.

Зазвичай вони „радилися“ принаймні годину, а у таборі злостиво-заздрісно говорили: „Пішли радуватись“.

— За годину почне діяти відвар, - зашепотів мій земляк. – У наметі і не помітять, як позасинають, і з півгодинки спатимуть дуже солодко, ті двоє „порадуються“, якщо встигнуть, і теж відрубляться. Й охоронник зомліє. Ми витягнемо з намету свою зброю, втопимо ґенератора і гайнемо звідси.

— Уночі – через Драгву? – здивувався я.

—А що? Наші лати он біля намету валяються. Нам тільки з прямої видимості вийти. А там – світанку дочекаємось і по світлому похиляємо. Навіть якщо вони зранку влаштують погоню – ні за що не доженуть!

Красиво у нього виходило!

— Так і ми ж поснемо, - засумнівався я.

— Це ще з якого дива? – давить либу мій новий кореш.

— Ну, і ми ж чай пили…

— А для чого я тобі глід давав? До речі, ти його з'їв?

— Ну.

— От нічого тобі і не буде… А ми поки подивимось, що там у світі, - потихеньку поліз він на карачках з нашої хижі. Я не встиг його спитати: чого це він такий добрий: сонне зілля назбирав. Потруїти б їх, та і край! Вони з моїми хлопцями не церемонилися! Я теж обережненько визирнув: вартовий одиноко стовбичив під єдиним на весь стан ліхтарем і щодуху тер очі. Кроссбоу я не помітив: прослизнув вужем кудись і зачаївся. Бачу – мені висуватися сенсу нема, поки наша мастирка не почалась, тим більше, що Кроссбоу прихопив єдиного нашого ножа… Ліг – одна голова назовні і слідкую за розкл?дом. Драб тим часом, - того вечора вартував вайлуватий Фріц Баух, - сперся на ліхтарний стовп, потім сів на землю. Бачу – куняє.

А тут – слабенький шерех поряд. Повертаюсь – Кроссбоу повзе, арбалет у руці.

— Я змикитив, - шепоче, що вони нашу зброю у головах поклали, подалі від входу. Розрізав задню стінку намету і витяг. А рушниці твоєї не знайшов.

Ну, думаю, корефане, це ти гониш! І сагайдак свій знайшов, і арбалет, і ручку для натягування тятиви… А мого – нічого? Та ти і не шукав, мабуть…. А він уже механіку накручує і стрілу, що болтом зветься, в арбалет заряджає.

— Дай хоч ножа, - кажу. Дає, а сам головою у бік намету киває: пішли, мовляв, бо вже час! Дійсно, пора – он вже і вартовий згорнувся равликом і задрушляв, обійнявши ніжно свою рушницю. Я тихенько до нього – хотів кишені перевірити. У цих зайд повно різних корисних дрібничок: кишенькові ліхтарики, запальнички, малесенькі ножики з десятками лез і різних дрібних інструментів – у Драгві таке не буде зайвим. Та Кроссбоу головою крутить: ні-ні, мерщій до ґенератора! Невеличка машинка, з дорожню валізу, не більше, а скільки сили має!

Я повисмикував з гнізд дроти – скільки разів бачив, як це робить Бартон – ліхтар на стовпі одразу згас , ми з Кроссбоу підняли пристрій і потягли з галявини. Важкий таки виявився! Ми не знали, як його вимкнути, і він продовжував неголосно мірно торохкотіти. Раптом з ліска, де усамітнилися Фінґер і його краля, різонув промінь потужного ліхтаря, потім світло застрибало по землі і почувся важкий тупіт. Сумнівів не було: здоровань біг у табір. Видимо, доза нашого зілля виявилася для нього замалою. Якби знаття, що на цього клятого Фінґера ціле муфлонське цебро того чаю треба! Ми поставили ношу на землю, кинулися у різні боки і заховалися: Фукс за горбком, я – за кущем рокити. Кілька миттєвостей, і коло світла зупинилося на ґенераторі. Ми встигли відтягти його всього кроків на двадцять, він був не на місці, і це насторожило Фінґера. Ватажок землян зупинився, не підходячи до машинки, роздивився її і почав обмацувати променем місцевість навкруги. Зі своєї схованки я бачив, як на долоні, усю картину: Кроссбоу потроху стягнув з плеча арбалета і прицілився у старшого офіцера загиблого Небесного Птаха. У цей момент Фінґер побачив його, перемістився на кілька кроків праворуч і підняв свою рушницю, сліплячи одночасно супротивника потужним жмутом яскравого світла. Досвідчений браконьєр зрозумів, що тепер може промазати, перевів приціл на іншу ціль і вгатив залізну стрілу у блискучий бік дорогоцінного для землян ґенератора. Якби він знав напевне, куди цілити, аби вивести пристрій з ладу, краще у нього все одно не вийшло би! Ґенератор гучно вибухнув, плюнувши у небо великою вогняною кулею! І одразу яскрава молонья вп'ялася Кроссбоу у груди! Якусь мить він корчився, потім спалахнув, як і ті, на болоті.

Я довго не думав: узяв ніж загиблого Кроссбоу за лезо і метнув у Фінґера. Цілив у шию, та клятий землянин звіриним нутром відчув рух і повернувся у мій бік. Клинок прохромив йому око і ввійшов у голову по саме руків'я. Фінґер звів долоні до обличчя, заточився і горілиць гепнувся на теплу ще землю.

У таборі заметушилися кілька ліхтарів, почулися стривожені голоси. Я ліг і ящіркою поповз вглиб рокитових заростів, судомно міркуючи, що мені тепер робити.

З одного боку, Фінґера вбито ножем Кроссбоу, ґенератора розбито стрілою з його таки арбалета, отже, проти мене жодного прямого доказу. Проте, на кого прибульці спрямують свою злість – теж жодного сумніву. Але поки ми тут, на острові посеред трясовини, я їм потрібний живим.

З другого боку, піти через Драгву тепер, серед ночі, без міцної лати і досвідченого напарника – вірна загибель.

Розсудивши, я тихенько поліз до свого куреня: я вирішив ще трішечки пожити.

Розділ 7. „…нема чого тут сидіти“

Як же вони мене били! Особливо старався капрал Бартон: якби не шкіряний нагрудник, то, мабуть, поламав би ребра і відбив тельбухи!

Я ледь устиг дістатися своєї халабуди і зробити вигляд, що сплю, як прибульці привалили всією шоблою, витягли мене на середину галявини й почали гамселити. Вони вже знайшли труп свого ватажка, рештки Кроссбоу і розтрощений ґенератор. Я зробив вигляд, буцімто тільки-но прокинувся і не можу второпати, що відбувається, але їхня лють була бездонною, як Драгва, і вимагала негайного виходу, а розбиратися їм було не до шмиги!

Спочатку я закривався від ударів і ухилявся, як тільки міг. Але ззаду хтось, - я досі грішу на Фріца Бауха, - перетягнув мене по горбу чимось таки важкеньким, я не встояв і впав на карачки. Вісім пар ніг негайно почали буцати мене. Добре, що на ногах у них не наші ґвардійські ботфорти, а м'яке взуття на шнурівці, інакше замісили б мене, як морський носоріг одинокого кайванського алігатора28.

Потім я качався землею, знаючи, що у рухому ціль важче влучити, а вони буцали. Я вже лежав на правому боці (щоб печінка не була зверху), підтягнувши коліна до живота і прикривши голову руками – а вони копали. Далі не знаю, що було: втратив свідомість.

Оклигав я вже вдень, годині об одинадцятій, якщо судити по сонцю. „Відмантулили солідно, та не вбили таки!“ - була перша думка. У голові гуло, боліло все тіло, особливо – ребра, а ліве око запливло так, що я ним майже нічого не бачив. Вони зв'язали мене тонким мотузом з кевлару. Це така їхня пряжа: й одної нитки дорослому міцному чоловікові не розірвати, а мотуза – годі й думати! Згодом я довідався, що і комбези у них з кевларової тканини. Мені дуже пощастило, що я влучив Фінґерові в око; якби поцілив у груди – нічим не зашкодив би, бо цей кевлар не те що ніж, і найліпший арбалет навряд чи пробив би. Я подумки показав покійному старпомові Бобу Моргану на прізвисько Фінґер середнього пальця: такий мій йому останній салют! Любив він цей жест, тому хай там, у Нижньому світі, не ображається.

— Очуняв? – помітив мої розплющені очі Сильвестр, що сидів неподалік на каністрі.

— Дай пити, - вичавив я з себе.

— А немає, - вивернув руки він. – Бо по воду сьогодні ніхто не ходив. Не було кому!

„А якби я не послухав Кроссбоу і ми сюди не приперлися, ви б тут помирали від спраги?“ - зі злістю подумав я.

— Пити тобі, суко? Смоли гарячої! – заверещав Бартон і підбіг до мене. – Відповідай, паскудо, хто вбив старпома Моргана?

— А хто це – Морган? – з тупим лицем спитав я.

— Морган – це Фінґер! – ще голосніше заверещав він.

— А що, Фінґера вбито? – я доклав величезних зусиль, щоб представити їм щире моє здивування.

— Він тобі не Фінґер, дикуне! – пискляво визвірилася на мене Наталі, що виявляється, стояла у мене за головою.

— Я по-вашому ледь балакаю, звідки мені знати, як правильно… Ви самі весь час: Фінґер та Фінґер…

— Що ти робив вчора після вечері? – спитав Сильвестр.

— Нічого не робив. Замахався за день: і по воду ходив, і по гриби, і дрова рубав, і посуд два рази мив. А ще у таборі прибирав. Думаю, перепочину трішечки, покурю і – до люлі. Сам не помітив, як закемарив. А прокинувся від того, що ви били мене, - розповів я свою казочку. – Води дайте.

— І що, твій друг нічого не говорив? – вів далі, буцімто і не чув моїх останніх слів, довгий Сильвестр.

Я показово образився:

— Ото друга мені знайшли! Мої друзі – капітани і… – Я на хвилину замовк, бо не знав, як по-їхньому буде бригадир або губернатор. - …Різні великі люди, а Фукс – з простих. Де він, до речі, ви і його побили?

— Ще дізнаєшся, - невесело посміхається Сильвестр. – То ти у нас з непростих…Може, ти бачив ввечері щось підозріле або чув?

Я собі канаю під дурня:

— Яке підозріле?

— Ну, незвичайне.

— Чув, - киваю. – Старпом Фін…е-е-е, перепрошую, Морган, сказав перед вечерею капралові Бартону: „Піти з хуною до лісочка прогулятись, чи що?“ А капрал: „Я б з нею теж прогулявся, босе!“

— Тебе що, про це питають? Діло говори, - хотів копнути мене, як уночі, Бартон.

— Капрале! – різко крикнув Сильвестр.

— Що – „капрале“? – огризнувся той, хоча бити не став.

— Як старший за званням розправу забороняю! – гримнув Сильвестр.

— „Старший за званням“, - передражнив чорношкірий Бартон. – Сам тільки корабельний механік.

Він ніколи не дозволяв собі такої поведінки при Фінґерові. Скоріше за все, їхня дисципліна цементувалася лише старпомовою залізною волею, а тепер, коли його немає, земляни почнуть встановлювати нову ієрархію у зграї…

— Дуже цікаво, - запищала Наталі. – І що ж відповів Морган?

Вона підійшла і стала переді мною. І тут я вперше подумав: когось вона мені нагадує…

Насправді Фінґер сказав: „Прогуляєшся, але тільки після того, як зв'язок із котримось з наших кораблів встановиш!“29 Ну, я теж не пальцем роблений, розумію: Бартонові не дуже хочеться, щоб я це сказав, та і ця не буде у захваті, от і верзу:

— Звелів зв'язком займатись…

— І що у цьому підозрілого? – гмикнув Сильвестр.

— Слово підозріле – хуна! – рапортую я.

Механік зітхнув, цокнув язиком, - от, мовляв, який дурень, - і знову за своє:

— А чи не збирався твій друг щось у таборі зламати або яку шкоду кому заподіяти?

Тепер вже я подивися на нього, як на дурня:

— Я вже вам сказав: він мені не друг! Хоч у нього самого спитайте!

— Відповідати на запитання! – загарчав Сильвестр. – Так чи ні?

— Ніколи про шкоду він зі мною не говорив, - рішуче заявив я. – А чого ви вирішили, що він хоче зробити щось погане?

— Капрале, що ви думаєте з приводу почутого? – звернувся механік до молодшого за званням Бартона.

— Я думаю так, - почав мудрувати капрал. – Цей (то про мене) – дурніший за того. Той був розумний. Вочевидь він вирішив тікати одноосібно, а цього – кинути напризволяще. Він опоїв нас усіх, у тому числі і цього, якимось зіллям, от лише кількість його недорозрахував, а коли вирішив, що ми поснули, вивів з ладу ґенератор і хотів тікати. Він прорахувався лише в одному: старпом мав залізного шлунка, здатного перетравлювати цвяхи, і зілля на нього не подіяло. Морган почув вибух і кинувся на Фукса, той кинув ножа, а наш встиг вистрілити. Обидва поцілили. Іншого пояснення я не бачу.

„Він вважає мене дурнем. От і чудово, хай собі“, - вирішив я і знов попросив:

— Дайте мені, будь ласка, попити…

Сильвестр підвівся з каністри, дав рухом голови знак Бартону відійти з ним, і вони почвалали до намету. Одразу ж до них приєдналася Наталі. Когось вона мені таки нагадує, ця Лайер, знов подумав тоді я.

Вони неголосно там про щось сперечались, причому губатий капрал влаштував цілий мімічний театр (приїздив до нас колись такий з Ґраґодама): він вилуплював баньки і корчив страшні мармизи, підкріплюючи виставу енергійними жестами, а механік заперечно крутив головою і стояв на своєму, твердий, як залога Оквілли у минулорічній війні. Я бачив, як намагалася втрутитись до розмови жінка, а ті двоє – бурмило і мухомор – всіляко перешкоджали їй, не пускаючи до своєї терки. „Ці троє найближчим часом визначатимуть усе у таборі“, - зметикував тоді я.

Нарешті Сильвестр гукнув Курицина, веснянкуватого кирпаня, який вошкався біля багаття, вірніше, дров, що не хотіли розгорятись, і наказав принести мені води. Сам же механік звів свого мушкета – я побачив, як засвітився на ложі вогник – і попрямував до мене. Бартон постояв, сказав щось роздратовано тьолці, плюнув під ноги і поперся слідом за Сильвестром.

Прийшов Курицин з кухлем води: моїм кухлем, отже, він ходив до куреня. Поставивши посудину на траву, матрос почав розв'язувати мотузку, якою від великого розуму вони мене закрутили, як павук нічного метелика. Сильвестр Корнер і капрал Бартон стали неподалік з рушницями напоготів. Невже вони думали, що я, побитий, із закляклими кінцівками, кинуся на них, як кугуар, ледь мене розплутають? Та я не зміг навіть кухля взяти власноруч, так-сяк сів, і матрос поїв мене з рук, як малюка.

Тільки мені трохи полегшало, Сильвестр сказав:

— Пішли, подивишся, що лишилося від твого друга Фукса!

— Він мені не друг, - гнув своє я.

…Те, що я побачив, не насниться у нічних жахах: на краю галявини лежав обвуглений мрець і стискав арбалет. Навколо відчутно смерділо горілим м'ясом. Фу, і тепер начебто відчуваю його: гіркий задушливий сморід. Тіла Фінґера не було: мабуть, вже зарили самі.

— Краще буде його поховати, - запропонував я Сильвестрові, вказавши пальцем на мерця. – Погода тепла стоїть.

— Ховай, - довгою цівкою цвікнув крізь зуби землянин.

— Дайте мені заступа або хоч ножа; я ж не вепр – носом землю рити, - кажу я йому. Якусь мить він вагався, а потім кинув мені просто під ноги кинджала. Я його одразу пізнав – це був запоясник Кроссбоу. Колись на моїх очах цим клинком Фукс-Кроссбоу вразив дикого вепра просто у серце… Здається, я про це вже згадував. А на лезі, біля самого ефесу, темніла погано витерта кров старпома Фінґера.

Ножем і руками я вирив могилу під віковим каштаном, поховав свого нещасного товариша разом із арбалетом (як же він буде без нього у Нижньому світі?) і на стовбурі дерева вирізьбив: „Тут похований Фукс на прізвисько Кроссбоу, єгер баронства Покко“. Думаю, він це заслужив.

Іван Курицин длубався у носі, тупо слідкуючи за моєю роботою, а Сильвестр підійшов до дерева, з цікавістю глянув на літери і спитав:

— Що ти там нашкрябав?

— Написав, хто похований.

Механік знизав плечима:

— Для кого? Хто тут читатиме?

— Може, ніхто і не прочитає, - погодився я. – Порядок такий…

А сам подумки додав: „Тобі, недоумку, і не зрозуміти! Для Кроссбоу я написав, для пам'яті про нього“ Сховав я запоясника, вклонився могилі і повернувся до своїх вертухаїв, що тримали мене весь цей час під трьома стволами. Безперечно, найнебезпечнішим для мене був чорношкірий Бартон; від самого початку він ставився до нас злостиво, я б сказав – паскудно.

— Зараз підеш по воду, - вирішив мою долю механік, - а потім готуватимеш з Наталі обід.

— Мені самому чотири каністри не дотягти – зауважив я. – Тим більше, у такому стані.

— Ходитимеш двічі, - холодно кинув чужинець. – Хоч чотири рази ходи, мені що? І от що ще: відтепер жодних трав і корінців у їжу не кидати!

— Як скажеш, - погодився я. Все одно: вдруге їх на цю вудку не впіймати. – А самому мені можна їх їсти?

— Їж, - байдуже зронив Сильвестр.

До джерельця мене конвоював Курицин. Я притяг усі чотири каністри, але наповнювати їх не поспішав: спочатку вимив як слід руки, вмився і напився досхочу. Ще з юності знаю, з баталій вулиця на вулицю: якщо тобі якісно натовкли довбешку, краще поменше ворушитись і якомога більше пити. Потім неквапливо став заповнювати каністри і раптом почув:

— Жвавіше ворушимось!

Озираюся, а це кирпань вирішив мене підігнати.

— Жвавіше – аби воду скаламутити у криниці? А ти її питимеш – каламутну?

Ач, припарок довбонутий, і воно туди ж, припудрене! Шугати мене надумало. Чекай, буде тобі, як Фінґеру!

— От скажу Бартону, що ти його хотів водичкою з мулом пригостити, - лякаю веснянкуватого. А у нього з капралом – давні контри, видно, з Вогняного Птаха ще.

А сам черпаю потроху студену вологу, у каністри заливаю. Якщо по казанкові настукали, різких рухів краще не робити…

Два рази ходити не прийшлося: Сильвестр скерував до нас Фріца Бауха саме тоді, коли я закінчував наливати четверту каністру. Опецькуватий Фріц, не сказавши і слова, підхопив дві повні ємності і, перевалюючись з ноги на ногу, задріботів у бік табору.

Мені аж цікаво зробилося: це Сильвестр мене пожалів чи надав допомогу з міркувань доцільного використання робочої сили? Щось я не бачив, як вони когось, крім себе, жаліють… А сам беру дві каністри, піднімаю, та як зойкну! Поставив їх на землю і хапаюся обома руками за лівій бік:

— Усі ребра відбили! Несила мені підняти дві каністри! Стріляй мене краще тут! За що тільки таки муки приймаю?

Мій конвоїр почухав потилицю:

— Одну донесеш?

— Одну спробую, - стогну у відповідь.

— Бери, яку хочеш, і пішли, - вирішив Іван.

Взяв я найближчу і пошкутильгав у бік табору. Озирнувся – він другу несе. Мені і справді було боляче, але не так, щоб я вже дві каністри не підняв. Я, звісно, бовдур, небесами не літав, але три чверті моєї роботи виконали небесні розумники!

Приніс я воду у табір і сів біля вогнища з Наталі дике потато чистити. Неподалік Сильвестр та Бартон з рештками ґенератора розбираються.

Сиджу, шкуринку тоненько зрізаю, на Наталі зиркаю: кого ж вона мені нагадує? Тут і вона на мене глянула – я і оторопів: та вона – викапана Аспергілла Моулді. Я її, Аспергіллу, як оце вас, з п'яти кроків бачив. Понесло мене торік у кнайпу „Пупі-дом“. Я ж таки шляхтич, можу хоч інколи відвідувати модні трактири? Я вже, здається, казав, що „Пупі-дом“ - місце понтове, богемне. Заходжу, а там двоє молодих письменників – Суплікатор і Аспергілла – нові твори читачам представляють. Так до Суплікатора – черга: книжки купляють, автографи просять, дівки молоді у вічі волого зазирають, доторкнутись до нього їм – щастя. А вже поговорити – злет на хмари. А Аспергілла одну чи дві книжки продала. Може, тому вона така зла? Чи хлопця в неї постійного немає?

Так і чистив я з Аспергіллою, чи то, пак, з Наталі, дике потато, нарите ще вчора з Кроссбоу, і розмірковував: з різних планет жінки, з різних рас, а які схожі і зовні, і характером. Може, зовнішність визначає характер, чи характер відбивається на зовнішності? А коренеплоди – бульк та бульк у казанок: на три моїх почищених – один її. Тепер і вона на мене оченятами пострілює; може, і я їй когось нагадую, чи мої погляди якось по-своєму витлумачила? Жінок, хоч наших, хоч прибульських, зрозуміти важко…

Аж чую: Сильвестр – Бартону:

— Електрична частина піддається ремонту. Можна зробити на ручній тязі. Години дві покрутиш – рушницю на пару пострілів зарядиш, а твою тарілку – не потягне, хоч ми його усі по черзі цілодобово крутитимемо.

Бляха-муха, та це ж він ґенератор оживляє! Видно, недарма Сильвестр на небесному кораблі хліб свій жував! А Бартон:

— Тоді нема чого тут сидіти, треба виходити на тверду землю і…

Що „і“, він і сам, здається, не знав. А я подумав: „Невже Кроссбоу загинув ні за цапову душу? Оце вже дзуськи! Я буду не я, якщо не довершу того, що ми з ним розпочали!“

Сильвестр повільно так:

— Дійсно, нема чого тут сидіти…

Розділ 8. Дев'ять мінус три.

Наплічника мені повернули, а от рушницю клятий Бартон закинув у трясовину. Тільки хлюпнуло… У наплічнику, звісно, усе перерили, але нічого не взяли. І сало, і навіть чемергес залишили. І пундики розгортали, але їсти не наважилися. Шкарпетки запасні, коцик – усе збереглося. Рушнички шкода. Нівроку, у мене вдома – ще дві, не рахуючи старої батькової. Головне – ніж у мене є, від Кроссбоу залишився. А мій у землян так і звик, сподобався, чи що? Вони зібралися швидко, та ноші виявилося чимало: намет, чотири каністри з водою, пошкоджений ґенератор, ящик з інструментом, ще якісь лахи. І у кожного з них ще й рушниця на додачу. Два казани – теж тягар.

Вони хотіли навантажити й мене своїм крамом, але я сказав, що слабий ще, що у Драгві битих шляхів не буває: я йтиму першим, отже, повинний мати вільні руки. Я взяв свою лату, з якою і прийшов, Фуксову віддав Сильвестрові, вирізав з фікуса ще дві – важкі і незграбні. Гіршу всучив Аспергіллі – подумки я так називав тепер Наталі, другу – Бартону.

Я навмисно не попередив їх, що ставати удвох на одну купину небезпечно, якою б надійною вона не здавалася. Вирушати сказав завтра на світанку – ночувати у Драгві ніде, треба вийти у більш прийнятні місця протягом світлового дня.

Я чудово відпочив у своєму курені: наплічника під голову підклав (мені що, звикати?) і виспався, як удома. Халабуду ж мою із собою не брати. А вони, уклавши вже намет до яскравого лантуха з якимись рунами, мали ночувати просто неба. Чи спали і як – мене і тоді не обходило, а тепер і поготів не хвилює.

А зранку, тільки засіріло, я виліз із своєї повітки, глянув, як солодко сплять інородці, крім чергового чорнявого Надя, і попрямував до вбиральні, - вибачаюся на слові, - попісяти. Не пам'ятаю, чи розповідав уже: поки ми з Кроссбоу не з'явилися на острові, ці небесні розумники паскудили по усіх кущах. Ми вирили вигрібну яму, перекинули через неї дві грубі дошки і загородили її з усіх боків тином. Ще й хвіртку таку-сяку прифіґачили.

Виходжу з відхідку – Баух стоїть.

— Що, приперло? – підморгую.

— Ні, тебе караулю, - тупо рапортує він.

— Думаєш – я там щезну? – показую на нужник.

— А що, мені сказали…

Я колись у Чорному місті був у балагані. Там один штукар заводив у клітку дівку, накидав накидку, говорив якісь нісенітниці, знімав полотнище – за ґратами замість красуні гарчав матхонський лев. На хвильку уявив: заходжу я до сортиру, Баух встає на караулі, а мене нема та й нема. Він усередину, а там на вічку сидить здоровенний хижак і каже: „Зайнято!“

Тоді б Баухові точно приперло…

Потім я рушив до джерельця – вмиватися, а той блазень – за мною. „Йолопе, - кажу, - я без своєї лати у трясовину не полізу“, але він так і ходив за мною, як візок за муфлоном. Приходжу, а ті вже повставали, менжуються.

— Ну, - закидаю, - будемо пити каву та йти, чи як? Тоді чого сидите, байди б'єте? Ватру б розпалили!

— Я тобі маю розпалювати? – визвірився Бартон.

— Ти собі розпали, друзям своїм! І мені, вашому провідникові, за яким підеш через смертельну небезпеку!

Він остовпів – не чекав від мене наїзду, а я повертаюся до Сильвестра і видаю:

— Шефе!

Механікові це – медом по губах, так вони всі раніше зверталися до Фінґера. А я:

— Шефе! Дозвольте мені без зброї на кулаках із капралом Бартоном побитись! Я, хоч і не одужав ще остаточно, маю гаряче бажання його провчити і добряче дати йому в диню! Він тут буде комизитись, а час спливає! Він буде вийожуватись, а потім ніч наздожене нас посеред Драгви і ми усі загинемо…

Ошелешений Бартон вичавив:

— Зачекай, Баррі, вийдемо ми з болота…

— Ти можеш у нього і не зайти, хай тільки шеф дозволить! Відкручу твою порожню макітру і до сортиру кину!

— Дозволь йому, шефе, - підтримала статус механіка як командира небесна Аспергілла. Вона вже вирахувала, що Бартон – найнебезпечніший, якщо підімне Сильвестра, то і її затопче, от і рада опустити його чужими руками. Вони – Аспергілли – такі: із задоволенням безкарно напаскудять людині, особливо – сильній.

— Баррі, відставити, - уперше зве мене справжнім іменем Сильвестр. – Капрале Бартоне, розпорядіться, щоб запалили багаття.

Йдучи до лісу, я завжди беру із собою тижневий запас кави. Я зварив її усю, - із кленовим цукром, що поклала мені моя незрівнянна, - налив собі у кухоль і зробив перший ковток. Потім закурив із задоволенням і знову ковтнув (ото – насолода!) ароматну гарячу рідину. Бачу – не наважуються куштувати каву мої супутники, той чайок усе ще пам'ятають…

— Якщо хтось не хоче, я добавки візьму, - стимулюю їх я.

— Хтось – хай як знає, а я хочу! – раптом заявила Аспергілла і налила кави й собі. – Якщо я довірилася людині у великому…

Овва, як ти заспівала! Я вже людиною став.

Пили каву усі, тільки Бартон відмовився: сьорбав криничну воду, як в'язень Ґраґодамської вежі30…

Допив я, підвівся, ополоснув кухля, прочитав подумки „Збережіть мене, Небеса…“ і кажу: „Рушаймо!“

…Сморідне болото видихало ядучий газ, не зеленій поверхні густої непрозорої води пухкали, розганяючи ряску, величезні бульки. Купини, вкриті осокою і курячою сліпотою, вгрузали під ногами у трясовину: один невірний крок – і Драгва поглине тебе, як бусол жабу – миттєво і назавжди. Сизе марево колихалося над драговиною. Усе було точнісінько, як минулого року, і мені часом здавалося, що у мене за спиною не жменька зайд, а непереможне ядранське військо, яке йде на не повержені ще руттійські фортеці. Я чомусь не думав, що буде, коли ми вийдемо на справжню землю, і сам дивувався, які прості думки крутилися у моїй голові: за кроком – крок, з купини – на купину, сонце почало припікати – піт тече під нагрудником уздовж хребта та по грудях, уже і сорочка мокра; за кроком – крок, ось і у чоботи води набрав… І у такт крокам пульсували ті слова: „…два мечі на лазуровому полі“.

Я обернувся: йдуть. Баух і Баблґамскі каністри тягнуть, за ними – Наталі (звісно, крім мушкету, нічого не несе), далі – Іван Курицин з ґенератором, за ним – Бартон з наметом, - що там нести, тканина тонка, невагома, - Слідом за капралом – Сильвестр. Лайош Надь з Дієго Лопесом, навантажені різними лахами, замикають ланцюг.

Торік, ведучі ціле військо, я поставив людей з латами через одного; між ними – навантажені носильники. Який у цьому сенс, спитаєте ви? Дуже просто: якщо людина без лати провалилася, передній або задній подадуть кінець лати і вона врятується. По-хорошому треба було мати п'ять лат, а не чотири, і людей з ними розмістити так само. Та я уявив своїх єгерів, молодих хлопців, що пройшли усю війну, а вбиті були якимось небесним відморозком, обгорілого Кроссбоу, Тхора, пригадав усі наші приниження, вісім пар ніг, що місили мене, коли я вже впав, тьорки їхні, що я - дурень, варвар і дикун, і вирішив: йдіть, як собі знаєте.

А вони, такі розумні, навантажили останнього, Лайоша Надя, і казаном, і двома мушкетами (своїм і Фінґера), і ще якимись речами, призначення яких мені невідоме. У нього були зайняті обидві руки, він навіть балансувати не міг!

Його величність король десяти королів Покль Перший був торік у Драгві, тому добре знає, яка вона. Хто не був, поясню: не треба уявляти Драгву як безкінечну – від обрію до обрію – трясовину. Такого там – по саме не хочу, але є ділянки, які скоріше – плавні з острівцями, протоками, через які можна перейти убрід, треба тільки знати – де. Через деякі проточки кинуто кладки зі стовбурів дерев, зрубаних на тих таки острівцях. То вже – моя робота. Колись, ще за короля Раала, я водив до Руттії контрабандистів; вони збували там ґраґодамський бурштин, найкращий у світі. Зазвичай пачкарством займаються жадібні відчайдухи, але і вони ніколи не навантажували себе так, як ці понтогони – безвідмовного Лайоша.

Я озирнувся – йдуть. Старанно ступаючи слід у слід, чапають, сволота! Намагаються не розтягуватись, як я і вчив.

Думаю - тут не так вже далеко острівець є, для цілого війська замалий, а ми удев'ятьох легко там помістимось на перепочинок.

Не встиг я це файнесенько обмізкувати, коли чую: позаду характерно плямкнула трясовина. Обернувся – точно: Лопес і Надь уже по груди у болоті. На одну купину удвох стали… А Сильвестр із латою застиг, рота роззявив, дивиться, як його людей Драгва затягує.

Я не витримав, крикнув йому: „Дай лату комусь з них!“ А він стоїть, бліда поганка, учепився в неї, - з-під нігтів от-от кров бризне, - наче я сказав: віддай! Лопес почав борсатись, а це тільки гірше! Через хвилину лише голова над поверхнею стирчала.

— Сильвестре, - кричу, - матері твоїй трясця у печінку, дай Надю кінець лати!

Коли Лайош ухопився, я наказав:

— Не смикати! Повільно витягувати!

Це – аби сам механік не злетів у болото. Поки Сильвестр витягував хлопця, від Лопеса вже і бульбашок не лишилося. І що характерно: Бартон стояв неподалік на міцній купині і навіть не поворушився, не спробував когось врятувати. А у Аспергілли мотузка була кевларова. І теж стовбичила, як бабак у степу. Паскудні вони: кожен лише за себе.

Одне втішало мене: з вантажу, якого несли ті хлопці, не врятували нічого. Отже, вони втратили ще одну людину і аж три стволи. Було дев'ять, мінус три – лишилося у землян мушкетів усього шість.

Розділ 9. „Іншого міста я не відаю“

Земляни вийшли на острівець і повалилися на траву. Я скинув наплічника, зрізав єдине деревце, зробив з нього фіґовеньку лату, кинув її біля Баблґамскі – тобі, мовляв. Потім сів сам неподалік від Аспергілли, і кажу, нібито сам до себе:

— Попереджав же: смертельна небезпека…

Налив з фляжки чемергесу на долоню, розтер шию – накусала таки мошва. Бздо пішло… Зате не свербітиме! Я до того ж ще й закурив: нюхай, чучундро!

А вона:

— Баррі, ще далеко? - і оченятами пострілює.

Ну, думаю, любить дівка перших у колоні!

— Ще тричі по стільки, - лякаю. А вона очі звела та як зітхне!

— Але, - додаю, - драгви ще миль п'ять, години на три ходу, а то – протоки, острівці, заболочені низини… Полегше буде…

…Сонце ще чіплялося верхнім краєчком за небосхил, збираючись остаточно пірнути за обрій, коли я вивів свою команду на тверду землю. Це сталося дещо далі вглиб Руттії, ніж торік вийшло військо його величності. Я вирішив свідомо – до Анцу їх не поведу: там фортеця, військова влада. За кілька днів про гостей знатиме і Матхон.

З того моменту, коли чужинці вирішили йти з Острова Слимаків, я весь час прикидав на всі боки – куди їх вести. Була думка – затягти подалі у болото сказати: не знаю звідси дороги. Та загинути разом з ними духу не вистачало. І я вирішив: найліпше місце – Відомль. Так-так, саме те місто, що колись було осередком руттійських вчених і магів, а тепер настільки занепало, що роками не спілкується із зовнішнім світом. Подумав: скажу – чужа держава, іншого міста не знаю. Поки тамтешня влада, якщо вона взагалі у Відомлі є, розбереться, що до чого, і вирішить, що робити – може, і я якусь капость вигадаю.

Останній раз я був у там ще за минулого правління. Уже тоді це був занедбаний населений пункт: село – не село, місто – не місто… Ні те, ні се… Тільки здоровенне за площею. Стіна навколо була, але ветхі і недоглянута: колись вибілена, а тепер крейда змилася з тиньку дощами.

І тепер мало що змінилося, але треба розповідати, як було – за порядком.

…Я не дав землянам і секунди перепочинку: як тільки під ногами перестало чвакати, оголосив:

— Земля! , - і одразу сказав збирати побільше хмизу.

— Що ти тут розпоряджаєшся! – налетів на мене Бартон. Я знизав плечима:

— У лісі темніє дуже швидко. А у нічному лісі у цих краях розпоряджається одна істота: матхонський лев. До вогню він не сунеться, походить по колу, пореве – погарчить, та й по всьому. А без багаття – біда, ховайся в жито! Бо бачить вночі він краще, ніж ми з тобою вдень. Підкрадається той лев нечутно, зуби у нього, як кинджали, а голова завбільшки така, як ті діжки, що ми залишили на острові. Якщо плануєш із ним зустріч – можеш хмиз не збирати.

Сильвестр усе чув, він недобре глянув на капрала і наказав:

— Усім збирати дрова.

Я підготував місце для ватри, ножем зрізавши дерен по колу, нарвав диких томатів, – їх там видимо-невидимо, - нарізав гілок на підстилку, - не лежати ж на сирій землі!, - подивився, чи вистачить палива на ніч, вирішив, що – так, помив плоди водою з однієї з каністр, роздав кожному по дві штуки, розпалив вогонь і сказав:

— Незабаром стане зовсім темно, до світанку раджу від багаття не відходити…

Котла разом із мушкетами ми втопили у болоті, коли загинув Лопес, отже і чаю, бляха, не могли зігріти. Я вирішив: маю право, дістав з наплічника флягу з чемергесом, розрізав на чверті соковитий томат, налив собі чарочку по вінця і одним ковтком випив. Кинув до рота шмат плоду і відчуваю, як по жилах розливається живий вогонь… Подумав трішечки й хильнув ще одну. Жую томата: кисло-солодкий, саме та кондиція, що треба; коли - чую голосок:

— А що це ти п'єш, Баррі?

Звісно, хто б ще міг бути – Аспергілла поряд моститься. Звідки мені знати, як по-їхньому – самограй?

— Не знаю, як назвати, коробку дай, може вона знає…

Тією штукою ми вже практично не користувалися, кажу ж, скоріше за все, у мене – здібності. Штукенція ця при ній виявилася, сує мені.

— Самогон, - кажу руттійською. Коробка – анітелень. Поправляюся. – Домашню горілку.

Тепер таки щось пролунало.

Витріщилася вона на мене оченятами водянистими, а тоді:

— А мене пригостиш?

Даю їй повну чарку; понюхала, здригнулася, заплющила очі і тільки – ковть! Підсунув я шматок томату: воно ж пече без звички.

Просікаю – Бартон на нас косяки давить. Ще приб'є уві сні…

— Шефе, - кажу. – Треба налаштувати чергування, бажано по двоє. Бо як один вартуватиме, може заснути і проґавить вогонь. А удвох веселіше. Нас восьмеро, от і діли ніч на чотири зміни.

Він подивився на ручного годинника, - я вже казав, у них такі були, - щось поміркував і каже:

— На три зміни по три години: перша – я з Іліласом, друга – Бартон з Курициним, третя – Надь з Баухом.

— А ми? – дивується Аспергілла.

— А ви не будете, - вирішує корабельний механік. – Ти – жінка, Баррі – не з нашого екіпажу, до того ж він потрібний нам зранку свіжим.

— Якщо службу п'ялити не прийдеться, то можна ще одну бахнути, - зібрався було побалувати себе я.

— По одній? – натякає землянка.

Бартон тільки зиркав. А нам що? Накотили – час в люлю.

— Дрова раджу розраховувати, аби до ранку вистачило, - кажу всім.

Дістав коцика, наплічника поклав під голову, тільки хотів влягтися, аж бачу – Аспергілла кішкою скрутилася, бо було вже прохолодно. Накрив її – нащо їй мерзнути? Тільки ліг – вона до мене сунеться, кінцем ковдри накриває. Тулиться сідницями, а сама жінкою пахне, солодко, як небесна… У мене колись були небесні жінки. Отже, я за базар відпов31… знаю, що говорю.

Тю-тю-тю, - думаю. Це вже ні! Повернувся до неї спиною і почав думати про полювання на муфлонів. Бо мені це – ні до чого; не те, щоб я зав'язав з цим, та я, як побуду з жінкою, то неодмінно хоч трохи на неї западаю, а з цими зайдами мені усі ці ніжності і на фіґ не треба.

Тільки задрімав – десь поряд заревів матхонський лев. Знаєте, як кричить ця тварюка? Наш бушарський поступається йому розмірами, і те його рику новачки не витримують, а цей… Спочатку низько-низько, як басова труба у військовому оркестрі, а потім – голосно і потужно, здається, небо дрижить від його голосу! Ті підхопилися та за свої мушкети!

— Не треба, - кидаю їм. – Він сердиться, що ми зайшли на його землі, але, поки горить вогонь, до нас не підійде.

Аби супутнички мої не закіпешували, я сів біля вогнища і закурив: типу все ніштяк, чікі-пікі, пафос і роко-бароко32, хоча, бля буду, разів зо три спиною відчув погляд тварюки. Досить довго лев виписував кола у темряві і басовито сварив нас, аж раптом десь далеко зарепетував кугуар. Цей звір менший за лева і не такий могутній, але він дуже спритний мисливець, і я вже точно знав, що лев нас покине, бо ми – не здобич, і вирушить на пошуки чужака, аби вигнати нахабу зі своїх угідь.

Навіть звірі відстоюють свою територію від чужинців!

Зранку ми зібралися, не відпочивши як слід, і, голодні, попрямували на північ. На другий день нам відкрився Відомль.

Він вставав з лісу, як примара, як тінь мерця над кладовищем. З величезної стіни, колись оштукатуреної і побіленої, дощі змили вапно, ворітниці на брамі – напіврозчинені, вежі височать, вкриті мідними ковпаками дахів, зеленими від віку…

Між величезними брилами, якими вимощена дорога – відгалуження Матхонського тракту – повиростала трава, і ніхто не витоптував її. Шляхом не їздили. У старій караульній буді – порожньо. Колись її розфарбували смугами у два кольори, і ще можна розібрати відтінки, але фарба давно вигоріла на сонці і розтріскалася, а сама буда по пояс утопала у кропиві.

Розміри Відомля і понині вражають, але сліди розрухи помітні усюди. Та я вмить просік, що місто населене: там з комину тягнеться у небо легкий дим, там у вікнах башти – живі квіти, там – свіжі фіранки.

— Що це за цвинтар? – забурчав Бартон чи то невдоволено, чи то підозріло.

— Це місто Відомль. Колись було велелюдним і квітучим. Тут жили…

Я не знав потрібних слів їхньою мовою і попросив Аспергіллу:

— Дай коробочку.

А коробочка завжди при ній.

І я почав, звісно, небесною:

— Тут жили великі вчені і маги, були школи та академії. Тут жили найрозумніші вчені. Вони вигадували фарби і ліки, конструювали різні хитрі прилади, спостерігали за зірками і вивчали надра. Вони знали сплави майже такі, як їхні предки, що прийшли з неба. А тутешні медики лікували холеру, успішно протистояли пошестям і вміли зашивати рани. Кажуть, що вони практикувалися у цьому на собаках. Математики робили якісь божевільні обчислення, а маги були такими могутніми, що легко викликали зливу та припиняли буревії. Усі мешканці міста були письменними і , навіть, освіченими.

— Та ну? - не повірив Курицин. - Просто Кембридж якийсь.

Він так і сказав – Кембридж. Що воно таке – тепер не довідатись, але слово врізалося у мозок. Кажу ж, треба було мені вчитись свого часу. ..

А Сильвестр поцікавився :

— І що ж сталося з містом, що воно тепер аж так занепало?

— Тут, бачиш, яка справа. У Відомлі було дві академії, кілька шкіл, ремісницьке училище, але жодного собору. Вони, вчені, стверджували, що поблизу соборів не могли робити свої винаходи та відкриття, що собори пригнічують їхню творчість… І тікали сюди з усієї Руттії пачками. І в решті решт накопичили море знань, про які церковникам нічого не відомо. А тутешня церква має величезний вплив не державу. Столичні каптурники почали нашіптувати імператорові Нуру, батьку теперішнього Борвальда: крамола, мовляв, чорнокнижництво, знання від лукавого. Той зібрав своїх вчених, здебільшого – тупих блюдолизів, і прибув у Відомль з ними, прихопивши тисяч з десять війська. Дізнання робити… Катували тих мудреців і тиранили: „Зізнайтеся, що ваші досліди на шкоду імператорові“. Усі хіміки були звинувачені у виготовленні отрути, медики – у вівісекції, механіки – у змові з Нижнім Світом. Одиниці врятувалися, а школи та академії розгромили і згодом позакривали.

— Чи не простіше було у місті собор побудувати? – зацікавився Сильвестр.

— Собор звести – не штука, де для нього Небесний камінь33 взяти? – настала моя черга питати.

— Що за камінь? – підсунулася Аспергілла.

— Кристал такий, - з'їхав я по-рихлому без жодних тлумачень. - Отже, Відомль тепер – глухомань, занедбане і нікому не потрібне місто.

Я мало не сказав, що саме сюди я приводив ядранських контрабандистів, та вчасно відфільтрував базар: я ж представився державним службовцем! Тому просто додав:

— З цього боку Драгви іншого міста я не знаю…

Розділ 10. Іванів „земляк“

У Відомлі розмовляють руттійським діалектом небесної мови: вони не розрізняють „і“ ти „е“ у деяких ненаголошених складах, оглушують приголосні на кінці слова. Ковтають голосні „о“ та „а“ у складах після наголошеного. Звідки я це знаю? А наша кухарка колись закінчила університет у Гасхурні, кафедру небесної мови та літератури. Родом вона була з наших країв. Приїхала, а єдине вільне місце – гувернанткою у нашій родині. Вчила мене, а, коли я підріс, статки наші стали такими скромними, що батько викликав її і сказав: „Куло, я не більше утримувати домашнього вчителя“. А у неї – ні шеляга за душею. Татусь пожалів: „Як хочеш, лишайся кухаркою“ Куди їй було подітись? Та і ми до неї звикли: років з десять жила вона у родині. Тоді мені, шмаркачеві, здавалося, що вона підстаркувата: їй було за тридцять. Тепер мені самому більше. Хай там як, а завдяки її трудам руттійський, сильбертальський та партеренський діалекти небесної я більш-менш знаю. Не говорячи вже про високу небесну. От тільки прангівського – ні рила, ні вуха: Гряда у ті часи ще сили не набрала і вважалася державою … м'яко кажучи, некозирною. Це тепер вони півсвіту нахиляють, а тоді їхній король Доар Третій ще не звався Переможцем. Багато води з тих пір спливло. Тепер вже онук його, Зульфікар, на троні, а ядранська принцеса стала тамтешньої королевою. Власне, що ж я вам-то це розповідаю, ви і самі усе знаєте.

Так от, виявилося, що хитра коробочка, що її весь час при собі тримала Аспергілла, не дуже-то руттійський діалект розбирає, а особливо – місцеву приольську говірку, і видає часто-густо таке гониво, на макове зерня сенсу немає! Отут і знадобилася моя недобита наука.

Лише ми увійшли, у мене з'явилося стійке враження: за нами слідкують. Я рідко помиляюся у таких речах, а покійний Кроссбоу схибив раз лише за усе життя – з тим клятим островом.

Отже, зайшли ми до міста крізь браму, якої ніхто не охороняв. Широка пряма вулиця веде до центрального майдану. З попередніх відвідин я знав, що місто являє собою ідеальне коло, поділене на рівні чверті головними вулицями, які збігаються до центру. Квартали забудовані кожен за своєю системою, бо селилися у них за професіями: в одному – хіміки та медики, далі – ті, що вивчали надра і математики. А там – астрономи і маги. На головному майдані у них не собор і палац правителя, як усюди, а дві академії: природнича і точних наук. У природничій досліджували і вивчали хімію, медицину, гірничу справу, а у точній – математику, астрономію і – от вже не врубаюся, чому – магію.

Кажуть, що тутешні маги могли на відстані спілкуватися і з відступниками з Арпаду, і з Зарою Пьорпл, і навіть із Арсланом з Майвани. А якщо діяли у купі, то, подейкують, разів зо два зуміли докликатись самого Ардаліона!

У Відомлі не було мистецтв – тутешні мешканці вважали красивим те, що практично і надійно.

Ну, йшли ми до майдану Двох Академій ланцюжком, брудні та стомлені. І я весь час відчував на собі уважний погляд. Будинки уздовж вулиці Кращих Спудеїв (прикололися мудрагелі з назвою, га?) красиві, та недоглянуті й пошарпані, у багатьох вікна забиті дошками. Хотілося пити: вода у нас закінчилася ще вранці. Похмуре небо Відомля висіло просто на верхівках башт, і, хоча сонця не було, - хмарило, - через тепле і вологе повітря дихалося, як у руттійській лазні. Перед академіями – фонтан. Кажуть, тут колись студенти вийожувались один перед одним у змаганнях на найрозумнішого – диспутах. Уявляю собі цю картину: натовп блідих неповнолітніх ботанів; той, чия черга базлати, лізе не край фонтану – он яке заглиблення витоптали!

Фонтан, слава Небесам, виявився справним, і вода лилася з нього свіжа. Тільки ми напилися, дивимось: до нас ціла процесія. Попереду – старпер у кліфту на кшталт балахону, сивий, грива по плечах, лінзи на носі. На шиї – медальйон на ланцюжку. У руці – якась пофіґень: чи то ціпок, чи то патериця. За ним – два таких само дідугани і кілька чоловіків мого віку.

— Я розмовлятиму з ними сам! – вирішив Сильвестр і наказав Аспергіллі. – Дай-но транслейтера!

Так от як зветься та дивна коробочка! Я вперше почув її назву і запам'ятав про всяк випадок.

Тільки облом вийшов з їхнім транслейтером: діди-то його розуміли, а от він їх – ні. Коробка видавала саму ахінею!

— Баррі, - питає механік, - ти розбираєш, що вони говорять?

— Звісно, - посміхаюся я.

— А чому прибор не може?

І тут я в'їжджаю: коробка говорить абсолютно правильною класичною небесною! Так писали романи великі майстри минулого років сто – сто п'ятдесят тому, тепер так розмовляють лише попи у соборах небесних народів. По-перше, жива мова з тих пір змінилася, по-друге, у Руттійському Приоллі – жодного собору! Видно, я був правий, коли говорив Фуксові, що не тільки звідси можна подивитись через кристал туди, але і вони звідти могли спостерігати за нами! Нічого не пояснюючи Сильвестрові, буркнув:

— Мало слів знає.

— Тоді ти перекладай, - вирішує, та машинки, бачу, не вимикає.

Я наблизився до сивого, той тільки глянув, одразу мене вичислив.

— Пан з Десяти королівств? – питає ядранською.

Ви, звісно, знаєте, що руттійці досі називають нашу державу Десятьма королівствами.

— Я єгермейстер баронства Покко Баррі Арчо, - презентую себе. – А ці люди прилетіли з Неба на Вогняному птахові. Вони перебили моїх підлеглих, зустрівши випадково під час нашого рейду у Драгві, захопили мене у полон і примусили вивести на суху землю. Вогняного птаха поглинула трясовина.

— А я, - каже сивий, - міський голова Відомля академік Аристарх Ртищев. Я бачив приліт Вогняного птаха.

У мене мову відібрало від подиву. Міський голова повернувся до прибульців.

Транслейтер не знає ядранської, і механікові не було зрозуміло, хто перед ним.

— Це – командир загону з Вогняного птаха Сильвестр Корнер, - підхопивсь я і нарешті вже представив одне одному головного зайду і руттійця. Академік церемонно вклонився, а землянин недбало кивнув головою.

— Ми зробили вимушену посадку на вашій території, - почав Сильвестр. – І маємо певний час пробути тут, поки нас не заберуть.

Він так і не повірив, що вони – останні земляни! Але Бартон так затято промацував небо своєю парасолею, сигнали туди давав! Якби там хтось був, невже не відгукнулися б?34

— Ми маємо відремонтувати деякі прилади, - вів далі механік.

Про що це він: невже сподівається відродити повну потужність ґенератора?

— Ви, певно, розумієте, тлумачив він, - що ми знаходимось на вищому ступні розвитку і володіємо знаннями, для вас ще довго недосяжними, і зброєю, якої ви навіть уявити не можете… Тому ми розраховуємо на вашу гостинність і сподіваємось бути корисними вашому місту, а, може, й державі.

Красиво підвів, падлюка! Але міській голова Відомля Аристарх Ртищев тільки примружився, розглядаючи його крізь товсті окуляри.

— У нас є одне нез'ясоване питання, - видав, нарешті, академік. – Покко – одне з десяти королівств, які складають державу Ядран. Імперія Руттія, де ви знаходитеся, рік тому підписала з цією країною угоду про довічний мир і добросусідство. Баррі Арчо – посадова особа цієї дружньої держави, яка перетнула кордон Руттії за обставин, що жодним чином від неї не залежали. Відтак, він не може знаходитись у Відомлі у іншому статусі, ніж статус гостя.

Ми з транслейтером удвох якось переклали цю промову.

— Ви аж так дорожите миром з цим Ядраном? – зацікавився Сильвестр.

— Мир надто дорого нам коштував, - відповів Ртищев.

— Хм… - На мить задумався землянин. – Ну що ж… Мавр зробив свою справу, хай буде вашим гостем.

Невідомий мені „мавр“ був перекладений коробочкою як „атріанець“. Шкіра у атріанців чорна, мов крукове перо. Що мав на увазі цей небесний блазень? Якщо те, що у мене руки і лице чорні від диму багаття, біля якого ми просиділи усю ніч, або від бруду, якого не було чим змити, то хай би на себе подивився! Глист у комбезі!

— У такому випадку, - знов у повній відповідності до етикету вклонився Ртищев, - я і старшини міста ласкаво просимо вас до Відомля!

Старшини змавпували поклон Аристарха.

— Дякую, - кивнув механік. – Я хотів у вас спитати, пане голово, звідки у вас таке прізвище, схоже на ті, що носили мешканці однієї з країн на моїй рідній планеті?

— Це прізвище, - гордо повідомив академік, - мої предки принесли з неба!

— Іване, - гукнув Сильвестр Курицина. – Йди-но сюди, я тобі земляка знайшов.

Дурний він, той механік! Може, вони і були віддаленими сородичами, але, народжені на різних планетах, аж ніяк не земляками!

Розділ 11. Дуже-дуже важливо

Землян руттійці поселили у „гостинному домі“. Колись це був знаний готель, та після Нурової „перемоги“ над містом він геть втратив колишній шарм, фарби зблякли та позолота полупилася. Тепер сюди дуже рідко зазирали заїжджі та захожі, коштів на його утримання ніц не стало.

Деінде вибиті шибки замінили бляхою, а у лівому крилі підтікав дах, там погнила підлога, і цю частину будівлі більше не використовували. Звалася ця нічліжка „Конгрес-палац“, колись тут проводились східняки вчених з усієї Руттії. Навряд чи у них вийшло би провести таке збіговисько тепер: із величезної напівкруглої зали засідань, що примикала до будови з тильної сторони, давно повиносили усі меблі і пустили на дрова. Що за… Ліс підступив під самісінькі стіни міста!

Проте, для гостей з Неба знайшлося кілька більш-менш прийнятних умебльованих кімнат з шибками у вікнах та зів'ялих кольорів килимами на стінах. Їм приготували ванни, пристойно нагодували і застелили ліжка ідеально чистими постелями.

А мене академік запросив до себе! Мешкав він у височенній вежі на майдані Двох академій. Я із насолодою вимився у величезному казані з гарячою мінеральною водою (дрова горіли просто у нього під сподом), перевдягся у чисте („Ваш одяг виперуть“, - сказав міський голова), поголився і вийшов сяючи, як новенький прангівський кондор35. Пан Аристарх навіть не пізнав мене у перший момент.

Це купання класно відновлює сили: лежиш собі у гарячій воді, підклавши під сідниці і п'яти, щоб не обпектися, спеціальні пласкі камені, і спостерігаєш, як навколо тіла мерехтять дрібні лоскотні бульбашки.

У сусідній кімнаті накрито було шикарного стола. Ковбаски по-сильбертальськи дражнили пряними ароматами, а білий пишний коровай вабив рум'яною скоринкою, складені гіркою, червоніли стиглі томати. Зелень різних сортів, солоні грибочки… Я вже не кажу про маринованих равликів та в'ялених метеликів (от і тепер повний рот слини). Масло, соуси, риба. І серед цього розмаїття нахабно пітніла велика пляшка руттійської горілки, яка практично не поступається всесвітньовідомій кайванській! Мало не забув: ще стояв глечик із соком гірської сливи.

Господар жестом запросив мене обідати. Я ледь стримувався, аби не накинутись на всі ці наїдки, але не міг же поводитись по-бидлячому у товаристві такого ґречного пана. Академік дав мені втамувати перший голод, потім налив по чарці:

— За знайомство!

Ми випили, і він завів дуже цікаву розмову:

— Я запросив вас до себе, пане капітане, зовсім не тому, що ви видалися мені дуже симпатичним або я надто люблю іноземців.

„Йоханий бабай!, - думаю. – Та що ж це таке? Невже мене покликали, аби поливати?“

Очевидно, щось відобразилося у мене на лиці, бо пан Ртищев замахав руками, як вітряк крилами:

— Ні-ні! Не подумайте, що я упереджений щодо вашого народу! Але, знаєте, своя пазуха таки ближча! Питання, майстере Баррі, яке мені хотілося би …ні, не так, яке я вважаю за потрібне обговорити з вами, значно важливіше, ніж расові та релігійні забобони. У мене не виникає жодного сумніву, що люди, яких ви привели до Відомля, прилетіли з тієї, першої Терри. Я б сказав, Пратерри.

— Це для вас, небесних, вона – перша Терра, а для нас – джерело аґресії, - ввічливо так посміхнувся я. – У мене теж сумнівів немає. Я бачив їхню зброю, бачив прилади, матеріали, з яких зроблені їхні речі. Такого на нашій Террі36, - я навмисно посилив тут наголос, - не те що зробити, уявити ніхто не міг.

— А якщо зважити на те, що я бачив приліт Вогняного птаха… - сухий довгий перст академіка націлився кудись у стелю.

— Як бачили? Невже ви ходили у Драгву у вашому віці? – здивувався я.

— Та ні, - поблажливо усміхнувся старий. – Я бачив його у телескоп.

Тут він просік, що я нечітко знаю значення цього слова:

— Це приблизно те саме, що далекоглядна труба, тільки телескоп значно більший і сильніший. Він призначений для спостереження за небесними світилами. Встановлюється телескоп у спеціальній астрономічній майстерні – обсерваторії; у мене така облаштована на горищі. Десь на початку літа я вивчав небеса у секторі сузір'я Малого Дракона. Там спостерігалися два яскравих і незвичайних спалахи.

Він говорить, а я прикидаю: час полону, прихід Кроссбоу до моєї контори, відомості про Тхора – болотника; так, усе співпадає, саме початок літа. А спалахи – то вибухи їхніх кораблів.

Аристарх же торочить:

— Я побачив небесне тіло, яке з тієї частини неба прямувало точнісінько у бік Терри. Спочатку я подумав, що це – величезний метеорит і щиро просив Небеса, аби вони пронесли його повз нашу планету! Але – ні, воно, це тіло, наближалося невідворотно. Ви уявляєте собі, які катастрофи може спричинити зіткнення з гігантським метеоритом? Ні? А я колись проводив розрахунки. Віз зміни клімату, пожеж і потопів аж до відхилення осі обертання планети! Я закляк, як кролик, що зазирнув у вічі ольському пітонові, і безсило дивився на астероїд, що неухильно наближався. Я вже не знав, кому молитись: Небесам чи Мольфарам37… Думок не було – жах паралізував мене. Але я – вчений, і підсвідомо почав підраховувати силу, з якою болід вдарить у Терру. Для того небагато треба знати: масу, висоту і швидкість. А прискорення падіння на Террі постійне. Я ще раз вдивився в об'єкт, намагаючись бодай приблизно визначити його розміри, і раптом мене аж підкинуло: він не тільки не прискорювався, він зменшував швидкість і змінював траєкторію! Я кілька разів бачив, як падають метеорити, і зрозумів: це щось інше.

Незабаром у мій телескоп можна було розгледіти сріблястий предмет у формі диску, який плавно опускався у Драгву, випльовуючи з-під себе жмути яскравого світла. Чим же ще це могло бути? Я думав – безкінечна бездонна трясовина поглине Птаха і його пасажирів, але за кілька днів над місцем його падіння з'явилися спалахи, потім повстала заграва, і я зрозумів: нічого ще не скінчилося; тільки почалося. Тоді я спрямував телескоп у бік Драгви.

Коли сьогодні зранку я побачив над лісом дим багаття, то став чекати гостей.

Вони з'явилися, і серед них були ви. Так от що я хочу вам сказати, пане Арчо! Я чітко усвідомлюю, що небесні народи Терри і ядранці – дві абсолютно різні раси. Що ці прибульці за походженням повинні були б становити якусь споріднену нам, небесним, породу чи біологічний вид. Але, знаєте, я не впевнений, що те втручання у свою внутрішню сутність, яке скоїли вони понад дві тисячі років тому, не віддалило їх від нас на відстань більшу, ніж та, що є між нами та вами. По-друге, я не переконаний, що дві тисячі років, проведених нами тут, не змінили нас самих, і, по-третє, чи не зблизило нас із вами те, що відбулося не так давно на Гряді, на відстань значно коротшу, ніж та, що є між нами і цими прибульцями.38 Принаймні, одразу після виверження вулкану П'ять Димів і візиту Мольфарів я виписав з Собачої Голови мезумську вівчарку. Ви ж чули, що собаки-метиси, народжені від в'язок порід, принесених з неба, і місцевих, не давали потомства. А я схрестив ту вівчарку з ядранським ґраґодамським хортом, виростив пса, і зробив йому в'язку із самицею руттійської вівчарки. Я ніколи не бачив таких здорових і міцних цуценят, як ті, що вона принесла!

Ми завжди експериментували на собаках: потім усе підтверджується на людях. Виходячи з цього і знаючи, що принесли на Терру небесні зайди минулого візиту, я вирішив, що їхні нові відвідини – це вже спільна проблема для наших народів. Через те я і запросив вас, пане капітане, а зовсім не тому, що ви таки видалися мені достатньо симпатичною людиною.

…Тут я не витримав і вивалив йому усе, що з нами сталося, що знав про цих, - як він там казав? – візитерів. Не буду знов переповідати, ви ж те все вже знаєте.

— Без попередження відкрили вогонь, повбивали невинних людей, принаймні – єгерів, виявили неповагу по представника влади, полонили його і зробили як не рабом, то прислужником… Це дуже важливо знати і всебічно обдумати…особливо, якщо зважити на те, що на завтра цей Сильвестр попросив аудієнції…

Руттійський академік Аристарх Ртищев замовк і замислився, а я вирішив ще трохи попоїсти: на острові у Драгві – це тобі не у кума на гостині!

Господар мовчки налив нам горілочки, меланхолійно цокнувася зі мною, без слів випив, беззвучно зажував шматочком вистиглої ковбаски по-сильбертальському.

Нарешті я наказав собі припинити їсти, і вчений з Відомля ввічливо поцікавився:

— Чи бажає пан капітан ще чогось?

— Якщо така ласка вашої вельможності, - сказав я, - мені б дуже хотілося закурити, а ще більше – подивитись у ваш телескоп.

— Нічого нездійсненного у цих бажаннях не бачу, - аж розквітнув літній мудрець. – Я із задоволенням покажу вам телескоп, тим більше, що я його сам сконструював. Та і ніч сьогодні безхмарна.

Ми видерлися на горище Аристархової вежі. Величезна, у півтора моїх зрости, далекоглядна труба цілилася у небо через спеціальний, штибу корабельного порту, отвір у напівкруглій бані, мідним шишаком насунутій на маківку вежі.

Я зазирнув у окуляр і офіґів: чорне безкінечне оксамитове небо насунулося на мене, і зірки, близькі та яскраві, підморгували мені з відстані одного арбалетного пострілу.

— Фуяссє! – вигукнув я і схаменувся. – Даруйте, пане академіку!

— Не переймайтеся, дорогенький, - усміхнувся Ртищев. – Я, коли погледів у нього вперше, ще не таке сказав.

— А що ж саме? – зацікавився я.

— А у вашій мові таких слів немає, тільки у руттійській! – гордо повідомив Аристарх.

Я не став його розчаровувати тим, що я ці їхні слова також добре знаю39.

— Давайте я покажу вам вашу кімнату, пане капітане, - запропонував академік. – Вам необхідно відпочити: завтра авдієнція, ви як перекладач теж маєте там бути.

Аристарх довів мене до міцних дверей з кайванського дубу, штовхнув стулку:

— Оце ваша кімната, прошу.

Раптом додав:

— Усе, що ви повідомили про землян, дуже-дуже важливо.

Розділ 12. „Вони думають, що знання – все“

Я чудово виспався на відмінних лляних простирадлах. Такі тільки у Руттії і вміють виробляти. А коли прокинувся, на стільці біля ліжка побачив свій одяг, чистий і випрасуваний.

Ми з господарем башти випили кави і поспішили до Академії точних наук. Аудієнцію було призначено в бібліотеці. Чому Ртищев вирішив вчинити саме так – гублюся у здогадках40.

Тут слідів занепаду – жодних. Усе доглянуте, навіть – респектабельне. Повно новинок світової літератури. Навіть наша, ядранська, представлена. Он ціла серія „Конфірмація слова“ покківського видавництва „Валькірія“: Ханна О'Ма - „Вихователь“; Бао Тур - „Той, що береже святиню“; Вем Гласс - „Геніальний найманець“, ще якісь… На сусідній поличці – і Ондр, І Покль, і Суплікатор, ще – Роза Дбук, Дена Сен. Шеренгою - „Народ“ Матти, „Коти-горшка“ Коу Жляна, „Лейтмотив для роздумів“ О'Кона, і, здається. „Плазування перед плазуном“ Франьо Вареша. Академіки з Відомля – які ще залишилися – слідкували за нашою літературою попри баблову скруту…

Земляни з'явилися, тільки–но бамкнули удев'яте куранти на вежі академії, єдині у місті. Першим зайшов Сильвестр – охайний, виголений і підтягнутий. За ним – Аспергілла. Вже потім – Бартон і усі інші. Підпорядкованість встановилася, зрозумів я. І по тому, як свідомо уникала мого погляду жінка, я почав здогадуватись – яким чином.

Власне, нічого не маю проти, я на її гудок чергу за Фінґером не забивав. Та як згадаю, як вона блищала на мене очима, як пила чемергес, як тулилася вночі біля вогнища у приольських хащах – бляха, ну просто коти серце шкрябають! Отакий геморой намалювався від тих здогадок. За землянами зайшли двоє руттійців з учорашніх, і аудієнція почалася.

Спочатку сторони гнали протокольний порожняк, і коробочка, чи пак, транслейтер, торохтіла без упину. Потім земляни перейшли до діла, знадобилися і мої послуги.

Сильвестр запропонував познайомити голову і старшин із деякими досягненнями їхньої техніки, особливо - зброї.

Домовилися на вечір. Неподалік від академії є пустир на місці лабораторій, зруйнованих під час Нурового шмону, там і мала відбутися показуха.

Потім Сильвестр обережно розпитував академіків про розвиток місцевої науки і техніки: чи підкорили вже енергію вітру і води, що падає.

— Так, вітряки і водяні млини у нас є, - обережно повідомив академік.

— А у якому стані у вас хімія? – не вгамовувався механік.

— Була у кращому, тепер, за певних обставин, дослідження майже зупинилися, - розпливчасто відповів руттієць. А той своє товче: чи вміють виробляти кислоту, чи знають лужні сполуки, які метали відомі, чи роблять сплави.

Аристарх весь час занижував свої знання. Коли ж дійшли до механіки, до стану токарного і слюсарного ремесел… Налапшати Сильвестрові було важко: кожні півгодини на весь Відомль видзвонювали куранти, і він, нехилий механік, чудово врубався, що треба знати і вміти, аби створити таку штукенцію.

— Нам потрібний вітряк у повне розпорядження, деякі верстати і матеріали, і за півроку, я сподіваюся, ми зможемо переконати ваш уряд у необхідності відродження досліджень у повному обсязі, - заявив небесний зайда.

Я чудово розумів, яка спокуса повстала перед руттійським академіком. Тим більше, що ми з ним ні про що не домовлялися. Одне діло – мої слова, що буцімто переконали Аристарха, зовсім інше – аргументи землян. Що буде, коли вони проти моїх слів пред'являть свої докази: кишенькові ліхтарики, запальнички, ножі, які ріжуть скло, кевларові мотузи і комбези, Бартонову валізку і, головне, свої мушкети? Чи не засумнівається тоді старий мудрагель? Що таке п'ять загиблих ядранців проти блискучих можливостей для нього особисто? Люди слабкі: вони часто чинять проти совісті заради вигод, ще й переконують усіх гаряче: іншого виходу не було. так гаряче. що й самі починають вірити у своє гониво.

— Але найперша наша потреба, яку ми хотіли б задовольнити – вітряк, - бубонів Сильвестр.

Академік кивнув головою, але зробив це так. що я і не в'їхав: він підтвердив те, що зрозумів прохання, чи те, що виконає його.

Я йому розповідав про зіпсований ґенератор, про його ремонт і ручну тягу, отже, він, думаю, одразу здогадався, для чого землянам вітряк: вони хотіли використати його як двигун для своєї машинки, аби повернути можливості своєї зброї.

За всю аудієнцію жінка на мене так і не глянула. Я згадав, як вона копала мене ногами у ту пам'ятну ніч, і затусував свої симпатії куди подалі.

…Манекен спалахнув ще яскравіше, ніж горіли мої товариші. Не так давно ми вирушили у Драгву уп'ятьох, тепер я був один. Сильвестр, запаливши опудало у старому академічному мундирі з одного пострілу (вони говорили – імпульсу), переможно глянув на Аристарха: мовляв, як тобі?

Академік Ртищев мовчки дивився на вогонь, а відображення пломеню танцювало у скельцях його окулярів. Після імпульсу всі інші фокуси прибульців, навіть потужний промінь з малесенького ліхтарика, враження на руттійців не справляли. Старшини Відомля лише перезиралися, а міський голова німо дивився, як догоряє мішень. Коли програма землян закінчилася, він рівним голосом сказав:

— Вважаю, що ознайомлення з технічними досягненнями наших гостей пройшло вдало.

Після чого відкланявся.

Ввечері вдома Аристарх був заглиблений у себе, про щось розмірковував, напівголоса розмовляючи сам із собою, до вечері майже не доторкнувся. Я не міг викупити, що він там собі кілешує, аж раптом старий розумака видав:

— Техногенна цивілізація…духовні каліки, безсердечні обізнані рагулі! Вони думають, що знання – все! Та знання у чистому вигляді – ще майже нічого!

Розділ 13. Випускник Відомльської академії

Руттійський академік рішуче витяг з шафи пляшку „Драконового сузір'я“, таку стару, що подібні за формою я бачив ще в батька, відкоркував, налив нам по півсклянки, цокнувся зі мною, невміло вихлебтав віньяк і оголосив:

— Баррі, я хочу вам дещо показати.

Він привів мене до непримітних дверей на другому поверсі його башти, витяг з кишені ключа і відчинив приміщення. Невеличка кімната освітлювалась гасовою лампою; вони поширені у Руттії, особливо на сході і півдні. Чиста і охайна, світлиця була скупо вмебльована: ліжко, стіл і високе крісло, схоже на наш фотель, повернуте до розчиненого вікна.

Академік підвів мене ближче: у кріслі нерухомо сидів молодий мужчина у домашній сорочці і м'яких фланелевих штанях.

Його руки лежали на поруччях крісла; кисті – білі й доглянуті, пальці – довгі і тонкі. Один, безіменний правиці, прикрашала каблучка випускника Відомльської природничої академії. Мене вразили його очі: не те що порожні, але нерухомі, стомлені і байдужі. Молодик жодним чином не зреагував на нас.

— Добрий вечір, Оресте, - привітався старий.

Орест мовчав і не рухався, тільки мірно дихав. Не зважаючи на це, академік виголосив:

— Пане капітане, представляю вам мого сина і найкращого учня Ореста.

Потім повернувся до живої ляльки:

— Оресте, представляю тобі капітана Баррі Арчо з Десяти королівств.

Син міського голови скляно дивися на вечірнє небо за вікном.

— Ну, не будемо тобі заважати, - цілком серйозно заявив Аристарх і вивів мене з кімнати. Ми повернулися до їдальні, руттієць знову бахнув півсклянки, знов невміло.

— Вони думають, що технічні знання і потужні виробничі технології – це все! Та ми мали психогенні, які їм і не снилися! Вони проникали у структуру речей, а ми – у сутність! Ми могли вбити імператора Нура магічним впливом, могли навіяти йому психолінгвістичним кодуванням усе, що нам би заманулося, у тому числі – стратити усіх наших злостивців. Але ми вважали нижче нашої гідності застосовувати наші знання задля зла. Не можна досягати мети у будь-який спосіб.

Академік махнув приречено рукою, пройшовся туди-сюди, сів поряд і зазирнув мені у вічі:

— Бо так можна отримати багато вигод, але остаточно втратити себе. Ви розумієте, про що йдеться?

Я пригадав слова головної молитви Небесної церкви, отієї, що її залишили навіть мольфаріанці, вкладаючи, правда, в неї інший зміст:

„Високе Небо, що породило людей!

Вклоняюся безкінечному мудрому лону твоєму.

Вклоняюся зіркам, що запліднили тебе, і молю:

дай сили мені нести цю честь і прокляття,

привілей і обов'язок;

дай волю мені!

Дай наснагу, віру дай , укріпи мене!

Високе Небо, молю тебе:

забери все, залиши тільки одне право, дароване тобою:

переможцем чи переможеним,

багатим чи бідним,

гордим чи приниженим,

хоробрим чи боягузом,

здоровим чи калікою,

славним чи осоромленим —

дай мені силу лишитись собою.

Високе Небо, що породило людей, слава тобі!“

і сказав:

— Звісно, розумію.

— Ще до народження Ореста, ще до Нурових бузувірів найкращі вчені нашого міста замислювалися над однією проблемою. – Аристарх знов плеснув нам віньячку (вийшло на палець у кожну склянку, не більше), перемістив порожню пляшку на підлогу, витяг з шухляди попільничку, даючи зрозуміти, що можна курити в їдальні. – Баррі, ви ніколи не помічали, що у момент сильних душевних переживань людина значно перевершує свої звичайні можливості?

Я згадав Кроссбоу, який з роздертим до кістки стегном бився з вепром, хоча мав би втратити свідомість від болю, ще деякі випадки з власного життя:

— Ви знаєте, помічав, але жодного разу не замислювався – чому.

— А, проте, - пожвавішав, навіть дивно зрадів, академік, - це закономірність: злякавшись собак, звичайна людина перестрибує паркан, вищій від свого зросту, на що здатні не усі професійні атлети; від драматичного кохання – створює шедеври; у критичній ситуації знаходить вирішення проблеми, над якою билася роками.

Ми задумалися над тим і поєднали зусилля різних вчених: медиків, математиків, фізиків, механіків і магів – і почали вивчати людину. Не буду заглиблюватись у подробиці, - вам вони нічого не скажуть, а для суті оповідання великого значення не мають, - скажу тільки, що дослідження тривали довго. Ми дісталися дуже цікавих висновків: на нашу думку, людина використовує можливості свого тіла у найліпшому разі наполовину, а мозок – добре, якщо на десять відсотків.

— Яка несправедливість! – вихопилося у мене.

— От і я кажу, - погодився вчений. – Причому дослідження спочатку у всіх йшли дуже жваво і разом зупинилися й перестали давати результати при спробі з'ясувати, що це за межа у наших можливостях, чому встановлена і як її перейти.

Мій друг, математик Поворин, - його потім закатували Нурові невігласи, - зібрав результати усіх досліджень і засів за обчислення. Так, ,- зітхнув старий, - це була найсвітліша голова на Террі! Спочатку він бився сам, а потім підключив свого учня, професора Балашова. Після репресій Балашов покинув Руттію і переїхав до Валлуги, і тепер він – ректор Хак-Мозарського університету. Кілька років він кликав мене до себе, та куди ж я оце з Орестом…

Даруйте, шановний Баррі, я трохи відхилився. За кілька місяців до сумнозвісної Нурової ревізії вони закінчили роботу, вивівши закон Поворина-Балашова. Коротко кажучи, його суть така: у нашій підсвідомості існує природній код межі, який не дозволяє нашому розумові використовувати ресурси людини на повну потужність. Вони зробили висновок, що код межі призначений для запобігання передчасному зношуванню організма і збереження мінімуму ресурсів, необхідних для його фізичного існування. Особливість цього коду полягає у тому, що він у критичних моментах надає можливість разової реалізації усього потенціалу, такий собі запрограмований виняток з правил. Як виявилося згодом, вони помилилися. Або встановили істину частково. Або свідомо приховали правду…

Академік підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх і гукнув у темряву:

— Анфісо, йдіть до Ореста, йому час лягати!

— Вже! – повідомила звідти домогосподарка. – Пан Орест вже лягли!

— Ну, добре, - зітхнув старий. – так-так, мої друзі помилилися. Коли почалися гоніння, місто зазнало жахливих втрат. Але я вцілів. Я – фізик – оптик і астроном, мені важко приписати якусь крамолу, тим більше, що далекоглядні труби і приціли моєї конструкції і досі стоять на озброєнні руттійського війська. Принаймні, - поправився він, - десять років тому ще стояли. У той рік, вже після трагічних подій, моя дружина завагітніла Орестом. Він пізня дитина, єдина і бажана.

Дружина не витримала пологів і померла, а хлопчик лишився. Розумний і талановитий красень. Тоді у Відомлі ще було кому вчити і в кого вчитися. Він брав знання, як стиглі вишні з дерева: без жодних утруднень, і ковтав із задоволенням. У двадцять років Орест блискуче знав медицину і біологію, психотехніки і біоенергетику, і, звісно, астрономію.

Потім він заглибився у магію, навіть два роки провів за кордоном: їздив у Арпад і до Зари Пьорпл на Кайвану.

Він приїхав звідти повний творчих ідей, і тут випадково натрапив на матеріали наших досліджень щодо коду межі. Мені вдалося зберегти їх майже усі.

Як горіли Орестові очі, коли він читав ці папери! Це був справжній талант, який мав з часом перевершити і мене, і Поворина з Балашовим, і навіть майванського Баграта!

З півроку він перевіряв формули і розрахунки, результати дослідів і висновки, а я, дурень, радів, що син продовжує мою справу. Орест працював, як справжній вчений: цілеспрямовано, методично, напружено і, я б сказав, пристрасно.

Одного дня він зайшов до мене у обсерваторію: „Батьку, цей код можна зламати!“

Світила світової науки не знайшли шляхів для цього, не побачили такої можливості, тому я не дуже-то й повірив йому: молодість самовпевнена і категорична. А він горів: „Тільки уяви, батьку, які перспективи відкриються перед людством! Я не маю права не спробувати!“ На моє запитання на кому він збирається спробувати, мій син відповів: „Я не можу ризикувати кимсь. На собі. Тільки на собі. Але, якщо вдасться, як збільшиться мій потенціал!“ Бідний, він так вірив у свій талант…

Академік замовк.

— І, судячи з усього, йому не вдалося? – обережно запитав я.

— Та у тому-то і біда, шановний Баррі, що вдалося! – гірко вигукнув Ртищев. – Я дав собі слово ніколи нікому не розповідати, як само він це зробив. А результат був такий: Орест заглибився у себе, а потім зовсім відсторонився від зовнішнього світу. І, в решті-решт, потрапив у той стан, у якому ви його бачили. Його свідомість не витримала того, з чим стикнулася у глибинах власного мозку. Або він роздивився там справжню внутрішню сутність людини, і вона така жахлива, що він не хоче виносити її у нашу реальність.

— Може, йому там так добре, що він не має сил примусити себе повернутись? – припустив я.

Аристарх із сумнівом подивився на мене:

— Дай-то Небо, щоб так і було. – І додав. – Хороша ви людина, Баррі…

Я не протестував: хто це про себе скаже – поганий? Та і не чув я добрих слів з дитинства.

— Тому, - підсумував розмову старий, - я і кажу: не знання головне, а те, заради чого і як вони здобуваються, у який спосіб використовуються і які наслідки приносять.

Розділ 14. Про поета з Віртунета.

Аристарх дав землянам вітряка, але неробочого. Того тільки, що башта кам'яна, все інше старе, зношене і зламане. „Іншого вільного у мене немає“, - прогнав біса академік. „Дай хоч людей для ремонту“, - попросив Сильвестр. „Людей дам“, - погодився міський голова. І підігнав п'ятьох. Серед них не було жодного механіка, теслі або коваля.

Я дуже скоро змикитив, що всі вони - молоді (десь Орестового віку) вчені, приставлені шпигувати і по можливості перебирати знання. Академік і мене і мене відрядив до них:

— Я розумію, дорогенький, ваші почуття, але мої люди без вашої допомоги не зможуть спілкуватись з прибульцями!

Без бе, я міг би легко звалити з Відомля по-тихому. Обійшов би фортеці і вал41 лісами, перетнув би Матхонський тракт , вночі це як два пальці42 просто, переправився б у верхів'ях через Оло – от я і вдома.

Але поки цілий довбаний ґенератор, а у тих фуфлижників аж шість таких волин, поки вони не відповіли за Кроссбоу, Тхора і хлопців, тра бути останньою сукою, щоб оце здриснути! Я поняття правильні маю, тому не зробив ноги, а був стільки часу з цими мокрожопими муделями.

У більшості землян, як я вже говорив, руки із сідниць повиростали. Там, бач, за них усе машини робили. Аристархові кренделі – теж не зірки ремісництва. Одне діло – хімікалії з фекаліями у пробірці змішувати, інше – крокву тесати або крила на вітрякові лагодити. До того ж ці намахані небесні розумаки спочатку розкидали старі вітрякові тельбухи, а вже потім з'ясували, що ніхто, крім Сильвестра, та і той – дуже приблизно, не запам'ятали його конструкцію. І почали знову збирати мозаїку з цілих і поламаних деталей. Я б оце не мудохався: один великий баранець причепив би до вісі крил, другий, маленький, – до ґенератора, натягнув би між ними пас, та й песець43!

Натомість ці довбанати кілька місяців морочилися з ремонтом старого млина. Вийшло хріново: вітряк не давав достатніх обертів: зброя заряджалася так само повільно і неповністю, як і тоді, коли ґенератор крутили вручну. Спочатку механік хотів зробити редуктора, а потім днів зо два про щось радився з Бартоном. Аспергіллу вони не звали: скоріш за все, у їхній техніці дівка шарила приблизно так, як і я. На третій день вони вирішили: „А куди нам спішити? Потроху зробимо двохтактний, ба й дизель“

Можна здогадатись, що вони вирішили виготовити щось нам невідоме.

Не усі земляни напружувалися: Аспергілла весь час крутилася у млині, але й за холодну воду не бралася, а Баблґамскі (це той, у сережках) потусувався днів з десять серед своїх, та і почав кудись звалювати: спочатку – на годинку, потім – на півдня, зрештою – з ранку до ночі. Сильвестр рукою махнув: у механіці від чувака користі…

Одного разу я спитав у Баблґамскі, ким він був на тій, своїй Террі.

— Я там був поетом, - гордо заявив парубок.

— Поетом? – здивовано глянув я знизу вверх (і не дивно, зросту в ньому – два руттійські сажні). – Справжнім?

— Неабияким, - запевнив він. – Мої вірші – не абищо!

Я знав декого з наших поетів, тому хвильку глядів не Іліаса іншими очима:

— І що, книжки видавав?

— Книжки видають тільки підстаркуваті ґрафомани! – відрубав прибулець.

— Чому – підстаркуваті? – здивувався я. – Що, молодих ґрафоманів не буває?

Але він погано чув мене:

— Я друкувався у Віртунеті! У мене свій сайт там був! Мене у ЖЖ44 всі знали!

— Гальмуй! – закричав я, не зрозумівши жодної, як каже академік, тези. Давай повільно і поступово. Перше: що таке Віртунет?

Тут до нього дійшло, що я місцевий, примочок їхніх не знаю і величі його зацінити не здатний.

— Це – мережа, сітка….

Я тільки закрутив головою.

— Ну, бачив на острові, як Бартон працював на комп'ютері?

Я вирішив уточнити:

— Комп'ютер – це валізка з клавішами чи металева парасоля?

— Валізка, - гмикнув поет. – У Бартона обладнання дуже застаріле, бо і корабель, на якому ми служили, теж був старий, якщо не сказати – старовинний. Він літав не знати скільки часу, і, якби не військові дії, його б давно на брухт списали. Через війну поставили на бойове чергування, замінивши тільки озброєння на сучасне. А у шлюпці лишився базовий заводський комплект. Комп'ютери у нас давно вже не такі… Усі комп'ютери на Землі, на кораблях і у колоніях зв'язані між собою за допомогою отих, як ти сказав, парасольок.

— Були зв'язані, - уточнив я. – Бо Бартон знайти бодай один так і не спромігся.

— Бдя, та не це зараз важливо! – відрізав Баблґамскі. – Ти слухай, коли спитав! Усі комп'ютери пов'язані між собою не прямо, а через спеціальні пристрої – сервери. У них величезна пам'ять, там зберігається усе, що надходить з комп'ютерів. Є кілька компаній, які володіють серверами. А сервери з під'єднаними до них комп'ютерами, то і є мережа. У кожної компанії – своя; є всесвітні: Віртунет, Спейснет, Меганет і кілька дрібніших: Ліберті, Уінгз, Астра. Так от, я оприлюднював свої вірші у Віртунеті…

— Чекай-чекай, - зацікавився я. – Тобто, будь-хто це може зробити? Скажімо, якби я жив у вашому світі і мав би комп'ютера, я теж міг би друкувати свої вірші у мережі і був би, як і ти – поетом?

— На мене Ґульґа дає двісті п'ятдесят два посилання!45 – чомусь образився він. Що воно за ґульґа, я не знаю, тому вирішив з'їхати по-рихлому:

— А ти не міг би почитати мені свої вірші?

— Можу, - легко погодився він і почав:

— Якщо штани

не прати десь півроку,

а ще до того

весь цей час не митись,

то буде запах

суто особистий!

А миті всі до одного –

не пахнуть,

а через те усі вони –

безликі!

— У мене дещо інше уявлення про поезію, - зауважив я. – А які ж вірші пишуть ті, хто друкують книжки?

— Я не впевнений. що схочу їх цитувати, бо давно цих поетів не читаю і не збираюся читати! - незбагненно для мене загарячкував мій співбесідник. – Вони – традиціоналісти, а ми – ні. Ми створюємо паралельну літературу – параліт, на вістрі якої – моя творчість, паралельна нова література, тобто, паранол!

Я не наважився запитати, чи звуться письменники, які працюють у цих напрямках, паралітиками і параноликами.

— Я зажежився, - вів далі зовсім незрозуміло поет, - поскидав там свої лінки, і усі, кого я зафрендив…

Якась дійсно жежувата розмова виходила. Він ще щось ліпив, але те якось погано сприймалося.

— У нас усе дещо інакше, - вставив я, коли він зупинився, аби вдихнути повітря. – У нас видають поезію у видавництвах, книжки продають по книгарнях. Чиї книжки продаються, того і хочуть видавати. Я знайомий з деякими відомими поетами, дружу з ними, цілую при зустрічі, хвалю їхні вірші, як подобаються, мовчу, якщо – ні, і дуже дорожу цими знайомствами.

— Ти – підстаркуватий дуполиз! Тобі просто подобається бачити себе поряд з великими! – остаточно розізлився Баблґамскі.

„А ти – молодий нахаба, - подумав я. – Причому, перша ознака гарантовано і скоро пройде. Який там твій вік, ти ще не бачив смаженого вовка. Скільки вже моїх однолітків пішло у Нижній Світ; тих, з ким я дружив або до кого просто приязно ставився! У тебе це ще попереду. Ти ще не гриз лікті через те, що не сказав добрих слів людині, яка була того варта. Бо над могилою що не скажи – мертвим байдуже. Тому я говоритиму добрі слова, кому схочу, начхати, поети вони, начальники (як от Ієту) чи браконьєри, відомі або ні. Хай при житті знають, що їх люблять. Це так важливо людині.“

З тих пір я з Баблґамскі намагався не спілкуватись. А про що? Коли подорослішає, тоді, можливо… Подивимось.

Розділ 15. Дещо про фофудьї, літфоруми і фестивалі.

Ці медальні цапи земляни виставляють себе великими пурицями. Працюють вони так: п'ять днів – робота, а потім, впоралися-не впоралися – два дні відпочинку. Тиждень вони перли до старого млина різний мотлох: старий токарний верстат, витребуваний в Аристарха, мідні і залізні чушки, якісь викрутки, молотки, і підпилки. Коли ж вирішили, що мають усе необхідне, і можна починати нову справу, ці вузьколобі бивні оголосили вихідний.

І я подумав: піду до бібліотеки, де колись Сильвестр з Аристархом правили пам'ятну стрілу, пориюся у книжках. Подобається мені це діло – читати.

А там того чтива, як комарів в Ольській низині. Перебирав я фоліанти і брошури, грубезні томи і кишенькові видання, новодруки і ветхі інкунабули, торкався палітурок і роздивлявся обкладинки. У мене якось не виходить, щоб просто взяти книжку, завжди – ціле дійство: обкладинка, приємна вага в руці, запах. Потім – папір. І наостанок – зміст, стиль, задоволення.

Отже, шарився уздовж полиць, чаклував, перебирав, переставляв, наважувався. Хотів вже вичепити здоровенний „Шлях з неба“ Канні Гіона, коли бачу – скраєчку притулився непоказний засмальцьований товстий журнал, навіть папір сторінок заяложений.

Витягнув: „Доколє?“, журнал Товариства шанувальників святої фофудьї, перший номер. На колонтитулі (знаю такі слова, не зовсім темний, хоч весь час по лісах гасав!) – портрет солідного мужчини з вусами і борідкою. Підписано: „Ной Здрєватенков, головний редактор“. Вирішив погортати. Сів за довгий стіл посеред бібліотеки, на те само місце, де гріла сідниці під час пам'ятної аудієнції Аспергілла. А от підвівся я, прочитавши часопис до кінця; за вікнами вже сутеніло. І так зацікавило мене усе, там писане, що я аж дещо занотував. Ну, візьмемо ось це для прикладу46, звісно у перекладі на ядранську.

— „Ной Здрєватенков47

ДОКОЛЄ?

На півночі Фатії, від Гроссезеє і аж до західного узбережжя Західного континенту, лежить так звана провінція О'ратанія, вона ж у місцевій транскрипції – Рутеніа, населена, так би мовити, народом, відомим як укрофатійці (самоназва – юкрейнці). У своїх псевдонаукових працях укрофатійські вчені розподіляють свій неіснуючий етнос на кілька груп, найбільші серед яких київці, бандерштадтці, одесамамці і донлуганці. З гідною кращого застосування упертістю ці псевдоетноспільноти сперечаються за першість у своїй провінції, ставлячись з недовірою одна до одної. Виокремлюються гуцли, які живуть переважно в горах, пасуть овець, носять вишиті сорочки і саморобні пантофлі, що звуться постоли, різблять по дереву, і не переймаються різними дурницями штибу укрофатійської псевдополітики .

Ці, з дозволу сказати, юкрейнці, з беззастережним нахабством стверджують, що ще на Пра-Террі були древнім народом, посилаючись як на джерело на невмілу підробку, так звану черітаунську копію літопису, принесену буцімто з неба: „ І биша три брати: Кий, Щек і Хорив“.

Їхня говірка являє собою перекручений до краю діалект руттійської мови (перепрошую за тавтологію), фольклор – бліду кальку і невмілий переспів руттійської народної творчості.

Їхня література і мистецтво – безпомічне епігонство, а кулінарія – суцільне збочення. Вони спаскудили шті буряком і обізвали це хльобово – борстч (екоє отвратноє слово!).

І головне: ці ядрано-масони не вклоняються святій фофудьї і не носять її, зухвало стверджуючи, що у їхньому квазікліматі кожух і жупан значно практичніше.

Доколє?“

2. „Як повідомляє наш спеціальний кореспондент, у так званій провінції О'ратанія спостерігається масовий перехід церковних громад разом з пастирями у Мезумську єресь. Оголтєлиє (наводжу це слово руттійською, бо у ядранській точного відповідника просто не існує – Баррі Арчо) мольфаріанці захоплюють храми Матхонського паріархату і масово переходять під крило розкольника, неканонічного єпископа Зенона. Парафії, що лишилися вірними святій вірі, потерпають від злиднів і сваволі. Доколє?“

3.

„Світилу – 80!“

Професору Балашову (це той, що втік з Руттії після погрому – Баррі Арчо), який несе світло руттійської науки студентам Хак-Мозарського університету Валлуги, виповнилося 80. Учений здобув всесвітню славу своїми роботами у галузі математичних методик аналізу статистичних даних, є лауреатом Гембелевської премії (спільно з професором Повориним (цього взагалі у Руттії закатували – Баррі Арчо). Співвітчизники вітають славетного руттійського науковця (даруйте за тавтологію). Ісполать, професоре!“

Абзац: ці юкрейнці живуть в іншій державі, а все одно комусь у Руттії заважають. І чого це в їхніх краях мають бути церкви хтозна де розташованого Матхонського патріархату? Я поставив журнал на місце і пішов додому, то біш48… (хай йому грець, начитався) тобто, до Ртищева.

Коли я спитав за вечерею академіка, чи носить він фофудью, той мало не вдавився шматком вареного потато:

— Усі, хто громив Відомль, були у фофудьях! – Потім уже спокійніше додав. – Я - вчений, мені належить носити мантію.

Він помовчав , а тоді:

— Баррі, до мене приходив цей, як його… Багамський.

— Баблґамскі? – підказав я.

— Він, - погодився Аристарх. – І звернувся до мене досить пристойною руттійською.

— Він же поет, - кажу. – Отже, повинен мову добре відчувати. А, відтак, легко її вчити. Краще за мене говорить?

— Може, колись і дожене.

— І що ж він хоче? – готую себе до будь-якої несподіванки.

— Він просить дозволу провести у Відомлі фестиваль молодих поетів, каже, там, на їхній Террі, не раз їх організовував.

— У вас же тут хіба є поети? – дивуюся я. – З ким він буде проводити?

— Останнім часом з'явилися, - спокійно так видає Аристарх. – Складні часи завжди породжують поетів і пророків. Раніше у нас просто не було в них потреби – ми і без того жили цікаво і комфортно.

Так от чому у ядранців завжди є хороші поети, згадав я неповергнуту примадонну нашої літератури Матту: „Мій хлопчику, часи завжди – важкі…“

В Аристархову логіку я не в'їхав:

— А я яке відношення маю до фестивалю? Я не молодий і віршів не пишу років з двадцять.

— То я раджуся: чи дозволити? У нас лише раз, колись давно, подібне – фестиваль мудреців – проводив Шустрий Славик з Матхону.

— Та хай проводить. Там у себе Баблґамскі був поетом, хай краще вірші з молодняком читає, ніж їхню зброю налагоджує.

Кажу, а сам потроху хаваю ситуацію. Ось куди він зникав – до поетів.

А Ртищев додає:

— А ще він каже, що міська стіна стоїть без діла. А на ній можна, на його думку, зробити літфорум чи жвавий журнал.

— Що то – літфорум? – повторив незнайоме слово я.

— Хтось пише свою думку про літературу на стіні вугіллям і йде собі. Приходить другий і викладає свої погляди, потім – третій…. Перший за кілька днів по тому читає дописи і щось відповідає. Для ведення дискусії не потрібно збирати всіх разом.

— Таке вже було в Арчіарлі за моєї юності, - засміявся я. – Конюх писав на паркані: „Ключник – козел“, а той тихенько закреслював і дописував: „Конюх – кнур!“

— То – не дозволяти? – підхопився Академік.

— Та хай пишуть, стіну все одно треба ремонтувати і фарбувати, а раптом щось путнє вийде, - махнув я рукою.

— Ну, хай пишуть, - заспокоївся Аристарх.

„Аби тільки Ґульґу49 не робили, бо почнуться посилання“, - подумки зауважив я

Розділ 16. Де останній?

Цей Сильвестр Корнер шамав свій хавчик на Небесному Птахові таки недаремно. Він виточив з металевих чушок два циліндри, зробив з них якісь пофіґені на кшталт водяних насосів, міцно закріпив їх на станині, пришпандьорив поршні до чималого колеса, якого пасом (здогадався таки!) приєднав до колеса на ґенераторі. Тепер уся ця хрінь не була ладним блискучим ящичком. Здоровенна установка займала третину млина. По металевих трубках до циліндрів йшов гас. Чого-чого, а цього добра у Руттії – хоч дупою їж. Руттійці гасовими лампами хавири свої освітлюють. Було, знов погіршилися у нас з ними відносини, так вони припинили постачання до Ядрану цього гасу, зліпивши горбатого про невиконання нами угод, і тим намагалися виправдати свій наїзд. Це чиста правда – самі знаєте.

Сильвестр крутонув колесо, поршні по черзі пішли у циліндри, машина кахикнула раз та другий, виплюнула пару кілець диму і запрацювала, крутячи ґенератор. У млині не вистачало простору для гуркоту і диму, аж довелося відчинити вікна, але вона діяла, і вогник на панелі весело заблимав.

Земляни почали цілуватися і душити одне одного в обіймах50, лише Сильвестр підключив негайно до установки мушкета - заряджатися. Поки у баках не скінчився гас, вони привели у бойовий стан ще й Бартонову зброю.

— Ну от, - сказав механік, коли двигун зупинився. – тепер можна сходити по радар і пошукати на всіх частотах, а не тільки на своїх. Яка тепер до біса, війна? Якщо там хтось лишився, наші чи їхні - хай летять сюди. Ця планета ідеально підходить для відродження людства.

— А що з цими робити? – глянув у бік місцевих помічників, що протирали машину, Бартон. – Ну, з місцевим населенням?

— Хай хоч хтось прилетить, а там вирішимо, - якось аж надто спокійно запевнив Сильвестр. – Наша задача – знайти бодай один земний корабель і підготувати плацдарм для висадки.

Я згадав Кроссбоу і єгерів: якщо цілий Вогняний Птах, повний фінґерів, бартонів, сильвестрів і аспергілл прилетить сюди… І людством нас вони не вважають…

— Готуймося до експедиції, - вирішив Сильвестр. – Капрал Бартон, Іліас та Наталі залишаються у місті – охороняти ґенератор. Старший –Бартон. І дивіться, що не про@бати його, як той раз!

— Я про…ґавив? – обурився темношкірий.

— Усі ми! – заверещав механік. – Геть усі! Тому я і кажу: пильнуйте! Зі мною підуть Баух, Лайош і ти, Іване. Баррі – за провідника.

Корнер розігнався командувати:

— Наші помічники – за вантажників. Місцеву владу не повідомлятимемо. Саме тому, Баррі, ти залишишся сьогодні ночувати з нами!

— І не прийду ввечері додому. А академік, дурненький, цього і не помітить.

— Залиш свою іронію для іншого разу, вибухнув землянин. – Іліасе, піди до міського голови і на словах попередь, що йог гість сьогодні ночуватиме у нас через великий обсяг роботи.

— А чому саме я? – спробував сперечатись юнак.

— Відставити балачки! Виконувати! – наказав Корнер і додав, - Я що, не чув, що ти вже місцевою говіркою цвірінькаєш?

Той знизав плечима і злиняв.

… Ми дісталися краю Драгви на другий день. Я запропонував стати табором у тому само місці, де ми тоді слухали левові пред'яви, та Сильвестр закіпешував:

— Що тут розсиджуватися? Ще до смерку шість годин! Ми прекрасно встигнемо дійти до острівця, де відпочивали того разу!

Я розшукав заховані у кущах лати, вирізав ще кілька для молодих руттійців, сказав кожному з моїх попутчиків взяти по два оцупки для вогнища і першим рушив у болото. В Ольській низині практично не буває сезонів, бо лежить вона майже на екваторі. А от довжина дня з порами року таки міняється. Незначно, на годинку. Якщо зважити, що прилетіли вони влітку, а тепер на північній півкулі, де лежить Руттія, зовсім не літо, то, попри теплу погоду, і близький екватор, годин п'ять з половиною до темряви, як не п'ять з чвертю. З квадрансом, сказали б у Покко.

Йшли плавнями – земляни майже не відставали. От що значить – не вперше. А я - попереду, пру і обкалампоцую, яку б дорогим гостям заліпуху прогнати чи кидок влаштувати. Аж надто мені не хотілося за них мазу тягти! Тут почалася справжня Драгва: трясовина, вкрита зеленою водою, купини, ряска, таке різне. Веду їх, а сам чомусь весь час повторюю: „Два мечі на лазуровому полі“. От причепилося. Ніштяк, чуваки: батечку покійний та бригадире Ієту! По вухах терти у власному маєткові чи у Трубі під рулади Шапуа Пумського – одна справа. Я б хотів подивитись на вашу честь шляхтича, якби ви були тут на болоті замість мене! А за вашою спиною – чотири пушки неймовірної сили!

Ступаю з купини на купину і не озираюся: проваліться ви усі четверо, мені до твердої землі треба по-світлому дочапати! Хіба що хвилююся трохи за руттійських молодиків, що з нами йдуть. Ну, не я їх шпигувати за землянами (а, може, і за мною?) поставив; утопнуть – така, значить, їхня шпигунська планіда!

На острівці взяв одразу в Сильвестра лопату і, знаючи звичку землян хезати де прийдеться, вирив за густим кущем неглибоку яму. Пояснив усім, де потреби справляти:

— Перед виходом загорнемо, і не буде лайна по всьому острові. Бо наступний раз йтимемо, то можна буде хоч де на траву без остраху лягти.

— Думаєш, буде і наступний раз? – примружився на мене механік.

Я так не думав. Уже зрозумів, що вони не збираються лишати мене живим, і, як тільки я виведу їх на зворотному шляху з Драгви з тією парасолею, мене мочитимуть безжально, як єгерів на тропі. І носильників, не виключено, - також. І вирішили вони це ще у Відомлі. Тому і плани свої , не криючись, при мені обговорювали, і з млина до Аристарха не відпустили…

Ну, і я не пальцем роблений, вмію косити під дурника:

— Дик, тоє… назад же підемо?

— Дійсно, - погодився Сильвестр.

Дров, що ми принесли з собою, вистачило на невеличке вогнище. Забабахали куліш і чай.

Продукти несли земляни, готували – також, не довіряли мені. Ну, і сипонули крупи більше, ніж треба. Але і їли, не боячись. У них залишилося півказана тієї кулеші. І я запропонував його доїсти ненажерливому Баухові.

Ніч пройшла спокійно. Я майже не шкодував, що мій наплічник залишився у Аристарховій башті: загорнувся у плащ і давив вухо до самого ранку. Ледь засіріло, нас атакували комарі, прокинувся Сильвестр і заходився піднімати загін.

— А поснідати? – здивувалися прибульці.

— На острові Слимаків поснідаєте! – гаркнув механік.

— До нього ж день ходу, - розгубився Лайош.

— Один день можна потерпіти! – відрубав командир.

— Є справа, якої на стільки відкладати не можна, - направився за кущ до відходку Баух. Це вечірня добавка розпирала його. „Як ти стільки їси?“ - колись при мені спитав його Бартон. „А що? - здивувався товстун. – Усе, що рот прийме, дупа віддасть.“

Звечора він наперся, як вепр, тепер прийшла черга… віддавати. Я встиг викурити цілу люльку, а той чувак з-за куща так і не появився. Сильвестр нетерпляче гарцював біля виходу на тропу, як біговий муфлон перед стартом. Я ще подумав: добра у нього зорова пам'ять… Двоє інших землян з латами напоготові стовбичили біля нього.

Можна було просто покликати Бауха, але пан механік вже відчув себе начальником і звик командувати:

— Баррі, піди підгонь його!

Телепень сидів над ямою, кинувши мушкета у траву кроках у трьох від себе. „Ліпшого шансу може і не трапитись!“, - прохавав момент я.

Фуксів ніж легко увійшов у горлянку землянина. Туди, куди і треба: у ямку під борлаком. Я, притримуючи тіло за комір, тихо опустив його долу. Звести мушкета – миттєва справа, бо я не раз уважно дивився, як це роблять прибульці.

— Баррі, ну що там? Він мотуза проковтнув? - гукнув Сильвестр.

— Вже йдемо, - відповів я, вийшов з-за куща з іншого боку і накрив усіх трьох інородців першим же плювком розпеченого струменю. Потім виділив кожному його особисту порцію.

Відроджувачі людства ще догоряли на траві (бляха-муха, ми, ціла планета – не люди!) а я витяг з Баухового тіла ножа, витер його об одяг мерця, сховав і крикнув переляканим руттійцям:

— Кому стоїмо? Беріть цього і кидайте у трясовину! – і показав на покійника. Цей хоч устиг наостанок дві улюблені справи зробити: пожерти і по… - цинічно промайнуло у мене.

Переконавшись, що Драгва безслідно проковтнула і тіла, і три поплавлених мушкети, я повів молодих рутійців назад, до Відомля. Виявилося, що вони вже врубалися в мову землян , чудово розуміли момент і жодних ілюзій щодо ситуації не мали. „Носії інтелекту“, як каже Аристарх. А ці легіні дивилися на мене, як, мабуть, дивляться майванські ченці на єпископа Зенона – із захватом; хоча, якщо чесно, реальних живих мольфаріанців я поки не бачив.

Ми вибралися з боліт і ще два дні йшли лісом. Нам лишався п'ятигодинний перехід, тобто пізнього вечора того ж дня ми могли б доплентатися до міста. Проте, я наказав розбити табір і готувати вечерю.

— Мені треба на розвідку, - наплів я хлопцям. – Якщо я завтра до вечора не повернуся, то післязавтра зранку рушайте у Відомль і розкажіть панові Аристарху про усе, що з нами відбулося.

Їжі у них лишилося вдосталь, бо саме вони несли тепер усі харчі, якими запаслися земляни для своєї вилазки. А про ватру у нічному лісі молоді ботани добре засвоїли з першого разу. У них не лишилося зброї, крім ножа і сокири, та те й на краще – менше їм шансів покалічитись.

Це з таким загоном на цей шлях треба п'ять годин, мені, або, скажімо, покійному Фуксові, більш ніж достатньо на його подолання й трьох. Бляха, прикольно я, мабуть, виглядав у шкіряному нагруднику з небесним мушкетом!

Я зайшов до Відомля не через Західну браму, як того разу, а через ще більше занедбану Східну. Дивлюся – стіна описана віршами та рецензіями. Це, мабуть, і є літфорум Баблґамскі. Читати не став – час дорогий. Загорнув мушкета у плащ і взяв пакунок під пахву: і так до чужинця більше уваги, нащо цією штукою світити…

Знайти старий млин – іграшки, місто ж побудовано геометрично. Двері замкнені зсередини; от би усі клієнти там сиділи! Поцупив драбину з-під сусідського будинку і нею потихеньку видряпався до вікна, нижній край якого був на висоті двох людських ростів. Зазирнув – усього приміщення не видно. Під стіною, на здоровенній лежанці, де зазвичай спали усі земляни, борсаючись, переплелися два тіла: м'язисте чорне чоловіче - Бартонове, і тендітне біле – Наталі. „Пильно же ви охороняєте Сильвестрову машину“, - скривився я і поліз через вікно усередину.

Що за пурга була у моїй голові – тепер пояснити не можу. Ясний перець – третього там не було, не при ньому ж вони, як казав Фінґер, „радилися“. Замочив би їх з вікна, та й по всьому. Ні, понесло! В натурі, собі баки не заб'єш: згадав, як вона тоді на ночівлі сідницями терлася!

Стрибнув – та невдало: зронив мушкета. Покотилися ми: волина – в один бік, я – в інший. Підвівся - не мене суне здоровенний голий „мавр“ з молотком у руці: схопив, що під руку потрапило! За пушкою не встигну – витяг запоясника, а капрал вже гатить – зверху навскіс, з усієї дурі, в голову цілить. Я - раз – пірнув під руку і ножа знизу йому у печінку вставив! Ще й крутонув для вірності! Він зопалу і не зрозумів, що сталося, і болі не відчув, - ліктем мені в пику як умантулить! Аж луна у голові пішла! Відхитуюсь і ножа з рани висмикую. Тут він снопом – бздень! – і сконав.

Я до Аспергілли, а та мушкета поспішно зводить. Не встигну аж ніяк. Ножем кинув – точно між грудей. А вона… Не хочу про це розповідати.

Спочатку хотів знищити тільки мушкети, а машина хай би Аристархові була. А тоді – ні, вибачай, друже, хоч і хороша ти людина, та вашій науці я допомагати не буду.

Підтяг тіл? до ґенератора, туди ж – два мушкети, гасом усе це для вірності полив та як садону з Баухового ствола! І тільки тоді схаменувся: біля установки креслення Сильвестрові лежали, треба було б забрати. Та де там – і попелу катма!

Прихопив дещо з їхніх штучок, хай, міркую, будуть – на підтвердження моїх слів. Бачу – полум'я вже таке, що млин скоро вигорить вщент! Вийшов, причинив тихенько двері і думаю: „Де ж останній?“

Розділ 16. Грішно вбивати поетів

Я знайшов Баблґамскі на центральній площі. Там збудували величезну сцену. У нас такі будують для вуличних балаганів. З неї, яскраво освітленої купою гасових ламп, він і промовляв голосно та радісно:

— Перший фестиваль молодих поетів, що проводиться за підтримки міського голови Відомля академіка Аристарха Ртищева, відкрито!

Оце дід розщедрився з напівпорожньої казни51! А під естрадою - купа молоді з аркушами в руках; поети – здогадуюсь. Руттійці, метиси, ядранці; останні у Відомлі звідки? І глядачі з городян там, хоч і не дуже багато, але…

А той провіщає далі:

— Ви, звісно, можете пройти повз нас, але тоді ви втратите шанс наочно побачити тих, хто за десять років буде літературною елітою нашої Терри!

„Нашої Терри“, - зауважив я.

— Тоді ви не побачите на власні очі і не почуєте тих, кого вже сьогодні варто побачити і почути! Бо це – Коро і Горо, Оушлі Кайл і Кей Цар, це Ханна у блакитному, як вона сама себе зве, і неповторна Тріна Хед!

„Зовсім інша людина, як переймається молодою поезією“, - я відверто здивувався, не чекав того від Баблґамскі.

А потім він читав свої вірші: про хворих дітей і про кохану, яка хоче від нього дитину. І мені сподобалося: зовсім не та мулька про брудні штани. Це дійсно поезія, чіпляє за душу. Він таки поет. А поетів вбивати грішно. Хай собі займається своїми молодими талантами. На нашій Террі. Тим більше, що його технічні знання не становлять для людства загрози.

Я розвернувся і пішов геть: з площі, з Відомля, з Руттії.

Як казав той механік: „Мавр зробив свою справу“? От тільки - наплічник лишився в Аристарха. З коциком і фляжкою. І срібними чарками, яких мені досі шкода.

Далі було усе просто. Після торішньої війни підступитися до стіни і трьох фортець стало неможливо. Лізти знов у Драгву я не мав й крихти бажання, тому пройшов Руттійським Приоллям на захід, перевалив через Руттійські гори52, перейшов кордон і з Бушару річковою галерою спустився по Матті аж до Гасхурну, після чого з'явився до палацу короля десяти королів.

Причину своєї відсутності на службі прошу вважати поважною.

На підтвердження своїх слів додаю:

1. мушкет прибульців (майже розряджений) – 1 шт.;

2. мотуз келаровий – 1 моток;

3. ліхтар прибульців (у робочому стані) – 1 шт.;

4. запальничка землян – 1 шт.;

5. транслейтер – 1 шт.

Також прошу призначити родині покійного Фукса (Кроссбоу) пенсію за втрату годувальника, що загинув під час виконання обов'язків провідника на державній службі.

Єгермейстер баронства Покко

Баррі Арчо.

* * *

У документі наявна приписка, зроблена рукою королеви Олми:

„Почитати цю амікошонську цидулку, він усе людство врятував“.

І далі – рукою короля королів Покля начертано:

„Повеліваю.

1. Причину відсутності п. Баррі Арчо на службі визнати поважною.

2. Речові докази негайно вилучити і передати до військової академії.

3. Платню за час відсутності Б.Арчо з нього не утримувати.

4. Направити п.Арчо на попереднє місце служби.

5. Пенсію родині п. Фукса – призначити.

6. Негайно вислати експедицію до місця падіння Вогняного Птаха.

Якби цей бовдур приніс креслення ґенератора, можна було б його і нагородити.

Король десяти королів Юкко Покль“

І ще напис, вже абсолютно незрозумілий:

„Оп.106, Ф.36, Спр.№0313, арк. 1-8953“


Кінець54.

Київ, 2006.

Додаток

Ульф Янно.

„Як помруть ядранські письменники“

(з записок Ободрамуса)55

версія для печатки? {преси,друку}

Тіло Ондра, загорнене {загорнений,загорнена,загорнену,загорнені} в фатійський прапор, знайдуть десь між …, …, …, … або {чи} … (назви втрачено).

Франьо Вареша викраде повітряний механізм, що володіє Знанням і Силою.

Акса Зе спіткнеться об томик “Недолюбленої жінки“.

Тіло Суплікатора знайдуть у Руттійських горах.

О'Кона з'їдять його коти.

…(текст втрачено)…

Морські Мольфари будуть всіляко заперечувати, що використовували голос Юкко Покля для більшої переконливості.

Тіло Матти… (текст втрачено)

Із шишечки на особі {обличчі,обличчю} Р'Мара вилупиться імперія зла і поглине Ядран.

Про те, як умре (ім'я втрачене), невідомо, але в ядранських гастрономах з'явиться горілка з його прізвищем у назві.

… переїде трамвай, після чого на ядранських вулицях з'явиться літаюча голова.

Всі інші вмруть тихо від недоїдання і цирозу печінки {печінці}.

Ульф Янно (здоровий глузд втрачено)

Публікація: 19 червня … (дату втрачено)

(Примітка перекладача)

Остаточна доля самого Ульфа Янно достовірно невідома. Останній раз його бачили у Фатії на руїнах старої Люнни. У наголовній фофудьї та укрофатійських шароварах він у підніжжя пам'ятника Пасинкові Дракона проповідував мольфаріанство західного обряду, раз по раз вигукуючи незрозуміле: „ПРОЗАКОМ'ЮЕЙ!“.

Деякі розумаки намагалися збагнути суть того магічного „ПРОЗАКОМ'ЮЕЙ!“ і зійшлися на висновку, що це – маячня стомленого розуму, який виявився не здатним впоратись із власним талантом.

Місцева влада самого Ульфа Янно не чіпала, оголосивши про всяк випадок блаженним.

1 Р'Мар – видатний ядранський поет.

2 Батурин – Мацкевичу. Герб треба обов'язково переробити. Цей – справжній український геральдичний. Мечі повинні стати прямими, змінені форма щита і вензелі. Не вистачало ще пред'яв від Шляхетного Зібрання! ПЕТРЕ, ЦЕ - НЕ ЖАРТ! Герб, проте, в оформленні має бути.

3 Ґраґодамська Незайманка, вона ж – Ґраґодамська Діва, - національна героїня корінного населення планети Терра (Примітка перекладача).

4 Рудимент інґлішської мови, вони ще зустрічаються у Фатії; от і гроші там коїнами називають. (Прим. перекладача)

5 На Західному континенті і болт, арбалетна стріла, зветься – бельт. (Прим. перекладача)

6 Фляжки Мітчелла виробляють у Фатії і Валлузі з неіржавіючого заліза. Їх існує два види: маленька – на 2 чарки, і велика – на 6-10.

7 Вперше це слово застосував, здається, пан Перкалаба -Ріал, за що йому – повний за нього респект, право першої ночі з цим словом і абсолютна подяка. (Це знов перекладач щось нафлудив. „Кальварія“)

8 Ви розумієте, про що йдеться? У вісім ниток тчуть оксамит, у шістнадцять – бархат. Господар кнайпи, очевидно, був великим естетом, якщо замість того, щоб просто написати на вивісці – „Оксамит“, дозволив собі такий перифраз. (Примітка перекладача)

9 Баррі Арчо чомусь не згадує відому статтю цього автора „Як помруть ядранські письменники“, яка наробила чимало галасу. Ви можете зробити висновки самі, прочитавши її у додатку до цього тексту. (Прим. перекладача)

10 Руттійська ідіома, позбавлена семантики; слугує для надання мові емоційного забарвлення. „Прим. „Кальварії“)

11 Батурин – Мацкевичу: це слово треба набрати готичним шрифтом, якого у моєму компі чомусь немає…

12 Ханна – поширене серед небесних народів жіноче ім'я. До Гиреєвої Ханни (див. Сказання перше) ця пісня жодного стосунку не має. (Примітка перекладача)

13 Король Зульфікар, звісно, зрозумів би, що інґлішською це ім'я означає – „Срібна риба“. Звідки знає інґлішську ядранський поет – загадка. Може, він і руни читати вміє? (Прим. „Кальварії“)

14 Він таки поет, той Сильверфіш. Судіть самі. „Не знаю, ми сліпі чи грішні:

Закоханість як вид двобою…

Та гріють спогади торішні,

Де осінь, дощ і ми з тобою.

А літо йде за половину,

В садах чорніють стиглі вишні.

Твоя краса – моя провина.

Не знаю, ми сліпі чи грішні…“ (Примітка перекладача)

15 Чесне перекладацьке, не знаю, хто це. (Примітка перекладача)

16 Жарґонне слово, запозичене з руттійської. Означає розгнуздану поведінку, не обмежену жодними принципами, правилами, законами чи поняттями. Див. Еліс Прудовська. „Ядранський жарґон“, стор.52. (Примітка перекладача)

17 Те саме, що і самограй.

18 Те саме, що чемергес – саморобна міцна горілка.(Невже ці виноски хоч хтось дивиться? Примітка перекладача.)

19 В оригіналі закреслено, ледве розібрав, що саме там було. (Примітка перекладача)

20 Баррі тут прикрашає своє минуле. Проводячи Поклеве військо через Драгву, він-то був з латою, без вантажу і обладунків. (Примітка „Кальварії“)

21 „Мольфаріанство або Майванська єресь – протестантська течія у Небесній релігії Терри, яка стверджує, що єдиними мешканцями Небес є Мольфари, які і визначають стан речей на планеті. Засновник – єпископ Зенон“. Трактат „Анафемські відступники“, Матхон, 2007 рік Небесної доби, стор. 18

22 Цих оповідок, принаймні, відомих нам, аж дві книги: „Меч королів“ та „Бурштинові очі“ (Прим. „Кальварії“)

23 Як не дивно, інґлішською так само. Невже земляни - міфічні іґліші? (Примітка перекладача)

24 Кінцівки цих слів у рукописі закреслено. (Примітка „Кальварії“)

25 Див. „Сказання перше“. (Примітка перекладача)

26 Та чого там, і „Сказання друге“ теж! (Примітка перекладача)

27 Зразок типової говірки порубіжних метисів. (Примітка перекладача)

28 „Варто було їхнім предкам город городити : ґени змінювати, людей на Терру висилати! Усе одно відбувся кросинговер і аґресії вони не позбулися! Очевидно, люди без неї не можуть…“ (Хто зробив цю приписку на полях, визначити неможливо. „Кальварія“)

29 Нащо було напружуватись? А усе через те, що вони „Бурштинових очей“ не читали! А треба було відвару з матригану напитись, димом руттійської коноплі надихатись, як та Зара з Кайвани, і Ардаліона покликати! А він би вже їм сказав, що не лишилося там кораблів, їхній останнім був. (Примітка перекладача)

30 Ґраґодамська вежа – ядранська тюрма; відома тим, що саме у ній провела останню ніч перед стратою Ґраґодамська Діва. (Примітка перекладача)

31 У документі закреслено (Примітка перекладача).

32 Добре, чи що? (Примітка перекладача)

33 А було ж місце, де їх лежала ціла купа. Див. „Сказання друге. Бурштинові очі“. (Примітка „Кальварії“)

34 „Баррі нічого не знав про кілька радіомаяків, залишених прибульцями на острові. Ці маяки ще чотири роки волали про допомогу у порожнє небо“, - твердить пізніший допис іншим почерком на полях рукопису. (Примітка „Кальварії“)

35 Золота монета Королівства Гряди (Прим. перекладача).

36 Іронія Баррі зрозуміла: хто не знає, що до появи небесних народів планета звалася – Ядран, а самі ядранці звуть її так і досі (примітка перекладача).

37 Щось таке вже було, чи мені здається? (Примітка перекладача)

38 Див. „Сказання друге. „Бурштинові очі“ (Примітка „Кальварії“)

39 Що за алегорії? Матюки, чи що? Так вони активно проникають останнім часом у ядранську з руттійської і впевнено асимілюються не те що в усному мовленні, але й у творах письменників. (Примітка перекладача)

40 На полях рукопису проти цього місця – примітка рукою самого короля Покля І: „Та через бідність! Єдине приміщення, яке вони здатні підтримувати у пристойному стані – бібліотека“

41 Анц, Апіра, Тургал. Кому цікаво, повідомляємо: ці місця згадані у „Сказанні другому“, „Бурштинових очах“ („Кальварія“)

42 В оригіналі ці слова закреслені (Перекладач)

43 Песець – схожий на лисицю хижий ссавець родини собачих з цінним шовковистим хутром, ареал – Північна Руттія і деякі північні острови Королівства Гряди. У значенні – крах, кінець, абзац, кірдик, капець, кабздець, торба, хана тощо у пам'ятках ядранської писемності раніше, здається, не зустрічалося. (Перекладач)

44 Жвавий журнал, про нього далі трохи є… (Перекладач)

45 „У нас, менш просунутих, посилання робиться і без якоїсь Ґульґи: „Пішов ти…“; „Хто зробив цей брутальний запис на документі, достеменно невідомо“. (Хто зробив цю другу примітку - також. „Кальварія“).

46 На полях – ремарка , писана рукою короля Покля: „До чого це?“

47 Таке вже бувало і на першій Террі. Не вірите? Ось вам: http://community.livejournal.com./fofudja/

48 У документі – закреслено.

49 Вкотре Баррі вживає це незрозуміле слово. Що це, я не знаю, але не впевнений, чи на нашій планеті до такого вже додумалися. (Перекладач)

50 Тю, який заяложений, занадто мелодраматичний , відверто ґрафоманський оберт! (Аспергілла Моулді)

51 Батурин – Латнику. Оскільки дія відбувається у Руттії, то саме „казна“, а не „скарбниця“!

52 Гірський масив у центрі континенту Ядран, з льодовиків якого беруть начало ріки Оло і Олол, порубіжні між Ядраном і Руттією. Що цікаво, у Руттії ці гори звуть Ядранськими.

53 Батурин – Мацкевичу. Поставити таке число, скільки аркушів буде в книзі! І ще: я „Вордом“ користуватись вмію, забавки зі шрифтами – художній прийом!

54 Культове видавництво „Кальварія“ офіційно заявляє, що жодної примітки під даним текстом не робило.

55 Текст зберігся частково і повний т.з. „темних місць“



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.