МИКОЛА БАЖАН

ТРУНА ТІМУРА - МИКОЛА БАЖАН

УЗБЕКИСТАНСЬКІ ПОЕЗІЇ

Він світ громив, жахав народи

Палив міста, топтав степи

І гнав орду свою в походи

Крізь млу кавказької тропи.

До нього йшли по зиск і ласку,

Путі торуючи старі,

Купці Ірану і Дамаску

І генуезькі лихварі

Із джагатайської пустелі

Він звівся привидом кривим,

І многорукий ідол Делі

Повергся в порох перед ним.

Хан з ока ідола рукою

Гранчастий видер діамант

І, вклавши в торбу, взяв з собою,

В свій рудогорбий Самарканд,

Де зібрано в скарбниці світу

Коштовний дар з усіх країн,

Та брилу ковану нефриту

Цінив як скарб найбільший він

Чи в чорних урвищах Турану,

Чи в покладах китайських гір

Раби знайшли в дарунок хану

Зелений камінь-дивозір.

В нім одблиск місяця холонув,

Глибини моря стигли в нім.

Мертвотним холодом відгонив

Він кожним виломом своїм.

Крізь нього видно мертві далі

Безслідних війн, пустих смертей,

І хан знайшов в страшнім кристалі

Останній марний свій трофей.

І він звелів зелену брилу,

Холодний камінь забуття,

Покласти на свою могилу,

Щоб запечатати життя.

Кінчилось все —тривоги миру,

Душі шаленство й ненасить,

І лиш гординя Гур-Еміру

Над порожнечею стримить,

Де зеленавий, плоскотілий,

Недобрий камінь захолов,

Розплівши, як вінок зотлілий,

Словесну в'язь півмертвих мов.

І тільки книга жовтошкура

В свої узорні береги

Вписала повість про Тімура,

Про вік Залізного Кульги,—

Адже не він, владика воєн,

Принісши світу меч і гнів,

Безсмертя більшого достоїн

За книжку пам'ять давніх слів.

Він смертю зник, як смертю виник,

І слід на солонцях присох,

Де йшов, кульгаючи, руїнник

Землі народів багатьох.

Де йшов, кульгаючи, сновида

Безплідних снів, безслідних діл,

Збиваючи до круговиду

Блукання швидкойдучий пил.

І на шляхах земного ширу

Пройшло усе, кінчилось все,

І скреп розпався Гур-Еміру,

І впали башти медресе.

І край надгробка із нефриту

Шар цвілі, тліну й пилюги

Укрив ознаку гордовиту —

Бунчук Залізного Кульги;

Немов крило зловісне птиці,

Мов хижа висохла рука,

Звиса над каменем гробниці

Це чорне пасмо бунчука.

Під бань розколотих зіяння,

Під черепи лунких склепінь

Лягла тінь пам'яті остання,

В зелений камінь вкута тінь.

Нехай цю тінь за нагороду

Собі гордень той визнає,

Що з рук безсмертного народу

Безсмертя не дістав своє.