МИКОЛА БАЖАН

СЛІПЦІ (Уривок із розділу другого) - МИКОЛА БАЖАН

- Я не товариш вам, діду,

й не недруг,

Хоч і приблуда сліпий між людей,

Ні датку собі ні дівчат товстобедрих

Я не шукаю...

Ви, діду, ачей

Не перший десяток вакуєте з лірою

І знаєте добре сліпецькі путі,

Що я їх ніколи не взнаю,

не зміряю...

Діду! Скажи - чи дороги оті,

Замучивши згагою душі,

виводять

Співців та їх вірних в ясний вертоград?

Чи певність та звагу,

чи просто байстрят,

Блукаючи світом, бандурники родять?

Чи всохла остання краплина води

В бандурній лункій та сухій шкаралущі?

Чи, може, вже води могутніші й дужчі

Гримлять об пороги мужицьких твердинь?!

Ти ходиш по світі не перший десяток,

Не на першому стовквищі ницьма лежиш,

І ліра стара та посвячений ніж,

Та, може, ще мудрість і скруха - твій статок...

Запльований,

зганьблений більш над усіх,

Це ж ти -

найнещасніший з відданих лірі,

І розпач холоне на більмах твоїх,

Одчай, що зневажливу зроджує щирість...

А лірник мовчить,

і пливуть,

і пливуть,

Нерухомо спливають два ока підласі,

Несучи білий мул і гнилу каламуть

З продавлених ям в зашкарублому м'ясі.

А лірник мовчить,

наче він не зловив

Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди.

Навколо сліпців порозходились люди,

Не добравши в тій бесіді глузду і слів.

А лірник мовчить,

і видзвонює муха,

Принаджена соком м'ясистих повік.

Він спить?

Десь ширяє думками?

Чи слуха?

І, поруч, присівши,

веде чоловік

Все далі своєї:

— Я вчився три роки

І очі склепились зогнивши.

Отак

Пішов придивлятись до світу,

безокий

Мандрований лірник, незрячий жебрак.

Я бачив багато, й питаю не вперше,

Востаннє?

Не знаю.

Знаю - не вперш.

Ти відаєш, діду, -

є всякі тверджі,

А сумнів, певне, найбільша з твердж.

Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену,

Розкопую,

б'ю,

вивертаю її.

У кожну шпарину, у кожну прогалину

Вставляю заюшені пальці свої.

Ти думаєш - так,

засурмивши у сурми,

Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови?

Ні!

Треба в страшні і розпливчасті штурми

Кидати чорне ядро голови.

Маячня повсякденна,

шугання думок, наче струменів,

Що дзонять у скроні

та геть відлітають у мить.

Легко зломити голову -

важко зломити сумнів,

Здолати його і на горло йому боляче наступить.

Порожнеча вирує так боляче й глухо.

Шалій ти!

Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ!

Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти!

Як муж, а не мученик...

Чуєш?

Як муж!

Відповідай, перехожий!..

Невже безсоромно й довічно

По торжищу людському сумнів тягтиму я свій?

і чоло скривавлене біле, -

тільки око кричить дихавично,

Наче здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.

ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. 1931, січень-лютий, ч. 1-2, с. 116-118.