Всі публікації щодо:
Бейдерман Олександр

Вірші

переклади з єврейської

Тараса Федюка


ЗМІСТ

ОСЬ ТАКИЙ ХЛОПЕЦЬ

ПОХВАЛА РИМІ

Слово туди чи слово сюди…

ЩО ГІРШЕ?

Я змолоду не був розумним надто…

Сплатить за квартиру. Лікарні зубні…

Де взяти, Боже мій, де взяти…

Сьогодні дощ іде…

ЛІТО В ОДЕСІ

Кравцем звичайним був мій батько…

ВІСІМ СТРОФ

ГОЛЕМ

Насамкінець опало листя…

Нас усі не надто вже й любили…

Щось болить у мене…


ОСЬ ТАКИЙ ХЛОПЕЦЬ

З цим хлопцем не страшно й не сумно,

Душа і долоні міцні.

Всі знають, який він розумний,

І погляд у нього ясний.

Язик в нього гострий, як бритва,

Хода непохитна й пряма.

Такий він — не зрадить у битві!


Жаль, хлопця такого нема…


ПОХВАЛА РИМІ

А ми веселі всі-таки поети,

Придумуємо вірші і куплети.

І так, немов картини в світлій рамі,

Вставляємо думки у світлі рими.

Бо ж рими — то сторожа найпевніша,

Без них би вусібіч розбіглись вірші.

Відтак думки й слова в одвічній тиші.

Знайшли б місця для себе щасливіші.


* * *

Слово туди чи слово сюди,

Погляд і порух, і крок, і змах.

Так чи інакше. Важкі труди.

День пролітає. Приходить тьма.

Йде для усіх, наче іспит і спит

Всім за усе, що робили удень.

Хороша людина — міцно спить.

А злій од неспокою ніч гуде.

А хтось — це, напевне, найзліший з усіх —

Він зовсім не спить, за столом сидить.

Слово сюди чи слово туди…


ЩО ГІРШЕ?

Який же я стомлений, брате,

Коли уночі — серце б'ється —

Закінчую вірша складати,

Чи це мені тільки здається.


Коли все, що робиш, — даремно,

Коли не зерно — а солома,

Коли все, що робиш, — нікчемно,

Тоді іще більше утома.


То що вже нам, брате, лишати?

Чи мовчки зітхать, чи писати?


* * *

Я змолоду не був розумним надто,

Але бабусі вслід мені казали:

“Цей молодий хлопчина — з головою“.

І ще: дівчата двері відчиняли.


Я двері ті не обминав в походах,

Я їх не пропускав ні разу щиро.

Людей розумних я не слухав зроду.

Не знав, що всьому треба знати міру.


А нині… Вниз із гірочки скочуся,

Із гірочки… Сивини і потері…

На голову показують бабусі.

І ще: дівчата вказують на двері.


* * *

Сплатить за квартиру. Лікарні зубні

Відвідать. І здати тару із скла.

Й голитись. Голитися день при дні.

Лише б моя бритва

    гостра була.

І що — це усе? І це — доля моя?

Це місце моє і стезя золота?

Не знаю.

Лиш треба голитись щодня.

Зупинишся — виросте борода.


* * *

Де взяти, Боже мій, де взяти

На те, що треба і не треба:

На хліб і на сорочку к святу,

На м'ясо, каву і на себе.


Як взнати таємниць глибоких

Жахливе багатоголосся,

Всього цього позбутись. Поки

Це все тебе не позбулося.


* * *

Сьогодні дощ іде.

    А вчора сніг ішов.

Один бог знає, що піде назавтра.

Я мовчки край вікна спинився знов —

Турбот і дум пече пекельна ватра.


Все важче заробити на життя,

Усе дешевшими стають щоразу гроші,

Все рідше — радощі,

    частіше — каяття,

Кляну усі роки свої, як можу.


Піди і зрозумій у чому суть,

Що робиться навкруг — не розберешся.

Вперед так страшно руку простягнуть:

Хтозна на що

раптово наштовхнешся.


На горизонті кламутне і смутне,

Усе тече і крапле звідусюди…

От бачите, товариші,

    яка зануда

Живе між вас.

Не слухайте мене.


ЛІТО В ОДЕСІ

Бозна що влітку робиться в Одесі:

Шум, натовп, гамір, ярмарок, базар.

Купують, продають. Нечесні. Чесні.

Хапають, мацають і міряють товар.

А сонце припікає з високості.

Хвости то тут, то там у всі кінці.

— Що тут дають? — свої питають й гості.

— Ви знаєте?

Напевне, дефіцит.

Але є місце тихе незбагненно.

Бібліотека. Тиш. Лиш пальців рух…

Сиди тут хоч до вечора щоденно —

Ніхто тебе не вирве книжку з рук.


* * *

Кравцем звичайним був мій батько,

Старенький “Зінгер“ пісню вів щоднини…

Його насильно не тягли в страшні багаття

Й не катували в ямі до загину.

Хіба його хоч раз ногами били?

Ні, нирки збереглись. Він не каліка.

Його в'язниця не висмоктувала сили,

Ні, він завжди був вільним чоловіком.

“Крок вбік — стріляти буду!“ — було чути.

Він й не насмілювався. Шив своє життя.


Він просто жив у ті часи на світі

Усе своє життя. Усе життя.


ВІСІМ СТРОФ

Згадати раптом, що ти піїт,

У час, коли бал почина сатана, —

Те ж саме, що протверезіти умить,

Барило горілки допивши до дна.


Життя несподіванка здатне утнуть:

По літі — осінь може прийти.

Безбожники набожними стають.

Боже, безбожникам цим прости.


Навіщо дурити себе і усіх?

Нам вистачить того, що є, до сивин.

Хоча фараон вмер в прадавні часи —

Стирчать фараончики з тисяч шпарин.


А підсумки всіх п'ятирічок сумні:

Дівчину радісно вів до вінця,

Святою ввижалась дівчина мені,

А вийшло — повія святенниця ця.


Принишкли пророки, мовчать мудреці,

Зневіра і розчарування, й розвал.

Хоч кучер ще править, батіг ще в руці,

А натовп уже розривається:

    “Гвалт!“


Євреями нині стали такі,

Яких не підозрював в цьому, брати.

Боже, врятуй нас на вічні віки

Од цих євреїв і їх темноти.


Не хочу себе вихваляти, але

Мій висновок істину в собі несе:

Якщо посередені бути незле,

То ще краще зовні дивитись на все.


……………………………………….


Тріщать посторонки й вуздечки гнилі,

Навіщо мені дольні вольні світи,

Якщо я стою на цій бідній землі

Й не можу

дурних своїх віч

    відвести.


ГОЛЕМ

Ми відмолились. Порожніє храм.

Спадає дим і погляд з ним спадає.

Але ще блима вогник, не згасає,

В зимові вечори він світить нам.

Голема топчуть і виносять. Нанівець —

Робота. Двері завузькі. Стіну ламають.

Для цього велетня і цвинтару немає.

І, все-таки, це — все.

    Шабаш.

    Кінець.


* * *

Насамкінець опало листя.

В кінці — лише голки лишились.

Негода вщухла. В небі чисто

І на землі відгомоніло.

Чекаймо спалахів зимових.

Чекаймо злих снігів немало.

Та маєм лиш одну умову:

Щоб потім знов весна настала.

Безбожник й праведник великий

Хай моляться безперестанно,

Щоб колесо, живе одвіку,

Крутилось до віків останніх.


* * *

Нас усі не надто вже й любили.

Що ж, любов — таки нещедре мливо.

Навіть наш Господь — він особливо —

Нас любив не завжди й не щосили.


Отже, ще товчем цю землю древню.

Як писав француз Ренан — “народець

      дивний“.

Щось ще в кожному із нас горить надривно,

Щось іще кипить, щось є, напевне.


А народи — той сидить в долині,

Той — нема дурних — на горах зроду.

А народець дивний, обраний з народів,

Де він? Він в пустелі і донині…


* * *

Щось болить у мене —

    що і сам не знаю

І яка для болю є причина,

Того болю, що, як скляночка, до краю

Повна й необхідна безпричинно.


Жовчю повна. До вина не тягне нині.

Той, хто п'є — стає веселим й п'яним.

Йому добре, як дурній малій дитині,

І не треба серце рвати ранком раннім.


А тверезий — той сидить собі, думає

І думки його — немов стріла незрима…

Переграти уже пізно — він це знає,

І тому сидить, мовчить й очима блима.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.