Всі публікації щодо:
Бережний Олесь

Лабіринт

Естафета Життя

I.

У присмерку великої зали овальний екран прогностичної машини здавався ілюмінатором, крізь який ці двоє спостерігали зоряний світ. Вони сиділи у зручних кріслах, ніби в космічному кораблі, неквапливо розмовляючи, як воно годиться батькові з дочкою.

— Я вже тобі розповідав, а зараз ти сама все бачиш. — Сивоусий батько кивнув у бік овалу, повного зірок.

— Те кулясте скупчення, тату, в мене в голові чи не з дня мого народження. Насувається і насувається… Всі вже давно до цього звикли.

— Ситуація змінилась, люба Соул. Скупчення, може б, і пройшло крізь нашу Зоряну систему, не порушивши її динамічної рівноваги, але… з'явився новий грізний фактор. Зверни увагу на отой блідий туманець з лівого боку.

— Так, бачу.

— Зараз машина покаже, що буде через століття.

У батьковому голосі почулися сумовиті нотки. Соул пильніше глянула на його стомлене обличчя. Враз щемливе відчуття ворухнулось у серці: старість, підступає старість… Може, тому він і проймається смутком?

— Астрономія вас, мікробіологів, не цікавить, — продовжував батько, — отож дещо поясню. Тут задача трьох тіл. їхня конфігурація змінюється під впливом гравітації. Ота воднева хмара неухильно рухається в напрямку до нашої Зоряної системи. Кулясте скупчення відіграє роль прискорювача. Ймовірність виживання нашої планети в цих умовах дорівнює нулю.

“Ось що його пригнічує, — подумала Соул. — Але ж ми й так приречені на смерть самим життям…“

— А може, все-таки… є шанс?

— Поглянь, як та хмара поглинає зірки і планети… Це хижий левіафан, який не знає жалю. А якщо висловлюватися науково, то це трете тіло захоплене двома іншими, які зближуються. Дія закону всесвітнього оновлення.

— Що ж, виходить, секта Чорної Троянди має рацію? Наближається кінець світу?

Батько тяжко зітхнув і деякий час мовчав, не відриваючи погляду від освітленого овалу. Внизу на екрані миготіли цифри — десятиліття близького майбутнього. Воднева хмара мчить із субсвітловою швидкістю. Ось через дев'яносто років крилом черкає їхню галактику… Сто сімдесят один рік — і рідна планета тоне в білому тумані… Температура катастрофічно падає, атмосфера зникає, замість неї водень, водень…

Нарешті обізвався:

— Сама ж бачиш — катастрофа невідворотна, і станеться вона через сто сімдесят один рік — прогноз точний, я вже перевіряв.

Голос його звучав рівно, монотонно, навіть байдуже. Соул аж здригнулася. Що це з ним сталося? Чи піддався апатії?

— А переселення… Невже немає ніяких проектів?

— Бачиш, дівчинко, хоч ми й вийшли в космос, але…— Він знову зітхнув.— До найближчого зоряного острова щонайменше сто світлових років. Світлових, розумієш? Якби кораблі помчали із швидкістю світла, тоді частина мислячих, можливо, врятувалася б. Та це нездійсненне.

— Отже, Чорна Троянда…

— І не думай, доню, про тих… панікерів, страхополохів. “Кінець світу! Розтринькуй життя! Хай панує смерть!“ Гидке блюзнірство…

Батько вимкнув екран, у залі спалахнуло світло. І тепер Соул побачила: на обличчі в нього — ніякісінької апатії, очі зблискують енергією, аж сяють.

— Це серйозне випробування для нас. Мусимо знайти вихід із безвиході. Треба врятувати Життя! Зрозумій: це — наш обов'язок, наша місія…

Пружно підвівся з крісла, заходив по голубому килиму.

— Але ж ви кажете — альтернативи нема, то як же…

— Ні, я такого не казав, — махнув рукою батько. — Хоча ми, ну, твоє покоління, — останні на цій планеті, проте надія на збереження Життя є. Воно мусить відродитися в іншому місці, хоча й через мільйони років…

— Останні… — повторила Соул, аж тепер усвідомлюючи увесь трагізм становища. Провела рукою по чолу, ніби знімаючи павутину.— Не віриться. Невже так і буде? А я ж мріяла про сім'ю…

— Наш електронний мозок ще не підводив. Прогноз безпомильний… Хоч для нас і жахливий. Тут нічого не вдієш, це треба сприймати як належне і… братись за роботу.

— За яку роботу?! — скинулися в неї брови, а подиву в очах було стільки, що батько посміхнувся.

— Завдання… ну, як тобі сказати… — Він знову сів у крісло, повернувся до неї лицем. — За шкалою Часу виходить, що життя у пій Галактиці найперше з'явилось саме на нашій планеті. Тут найраніше створилось те сприятливе середовище, в якому спонтанно виникли живі клітини. Ніякої однієї праклітини не було, в бурхливому процесі Життя вони конденсувались мільярдами і — одночасно… Втім, цю теорію ти знаєш. Я хочу звернути твою увагу ще на один аспект.. Різноманіття живих форм. Життєва енергія так і бурунить, втілюється то в рослину, то в тварину, комаху, птаха, то в мислячу істоту. Але подумай: якби цей процес був стихійним, то число живих форм було б нескінченне, і Природа являла б собою конгломерат випадковостей. Форми живих тіл ніколи б не повторювались, а, розпадаючись, давали б усе інакші й інакші конфігурації. Не було б видів. Насправді ж різноманіття живого кінечне, і розвивається воно згідно Закону Інформації, тобто — спадковості. — Він передихнув, облизав пошерхлі губи. — У мене таке враження, що хтось засіяв нашу планету, може, ті, що завершили свій життєвий цикл, — мислячі з іншої зоряної спіралі. Я над цим довго міркував… Засіяли… Передали нам естафету Життя…

Таким натхненним Соул його ще не бачила.

Говорив жестикулюючи, піднесено, швидко, ледве встигаючи за плином думок; наукові гіпотези розцвічував художніми образами, вдавався до метафор. В її уяві поставали картини інших просторів, інших часів… Ті мислячі не підкорилися обставинам, перекинули міст через океани років і… відродилися для нового життя!

— То, може, ми… і є вони? — прошепотіла Соул, вражена здогадом. — Інколи мені здається, тату, що я вже була…

— Я теж фіксував це відчуття. І не один раз. Може, це залишкова пам'ять? Як би там не було, але я переконаний, що існує всезагальна єдність Життя. У масштабах Всесвіту. Виноградна лоза оповиває Галактики…

Болісна гримаса з'явилась на обличчі дівчини, але тут же й зникла.

— Яка ж… конкретна програма?

— Оце діло. Я так і сподівався, молодчина. — В його очах з'явився теплий усміх, а в словах забриніла ніжність.— Коротко щодо програми. Ви у своєму науковому осередку методами генної інженерії створюєте таку структуру генетичного коду, яку можна буде вкоренити в анаеробні [1] бактерії. В тому коді мусите зашифрувати все живе… А я тим часом через Головне Наукове Товариство добиватимусь створення апаратів для доставки тих організмів у Далекий Космос… Сама розумієш, це не прості контейнери.

— Та інженери справляться… А от універсальний код…

— Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?

Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:

— Теоретично — так.

— Ну от і працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослідників та експериментаторів не бракує, то чого ж… Потрібні будуть додаткові кошти — звертайтеся, асигнуємо. Я тільки хотів би, щоб наслідки досліджень зосереджувались у твоїх руках. І ніяких розголошень, оскільки не виключена можливість ексцесів…

— Маєте на увазі Чорну Троянду?

— Авжеж.

Соул тяжко зітхнула, нервово закрила очі долонями і, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетіло шкереберть: її мрія про сім'ю, звичайні життєві радощі… Все, все розвіялось, як міраж…

— Що з тобою? — Батько прихилився до неї, обняв за плечі. — Ти нічого не втратила — чого ж так побиватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячі не зникнуть, чуєш? Ми відродимося під іншим Сонцем…

Знову й знову батько розповідав їй про перспективу, про Всесвіт як безконечну інформаційну систему, ще і ще раз науково обґрунтовував свою ідею естафети Життя.

— Все це — красиві слова… — схлипуючи проказала Соул. — А насправді — що ми можемо? Комахи… Ми — слабосилі комахи…

— Отакої! — почав сердитись батько. — Життя — це боротьба. І затям: нема в природі більшої сили, ніж мислячі!

— Абстракції, ілюзії.

Старий спохмурнів, аж вуса йому відстовбурчились. Ніякої логіки в доччиному мисленні! Щойно їй ніби все було ясно — і на тобі, майже істеричний протест…

— Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилі своїх літ? Уже давно мені перевалило за сто. Я охоче лягаю і з великим трудом устаю з ліжка… Скажеш, я своє вже прожив. Нехай і прожив. То навіщо ж мені впрягатись у тяжку роботу? Навіщо мені це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?

Соул витерла хусточкою очі, тихо сказала:

— Пробачте, тату… Для мене це як грім з ясного неба.

— Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душі. Тут, певне, нам допоможе філософський підхід. Зневіра, песимізм — надто ядучий дим. Розжени його, і ти відчуєш насолоду весен і літ, осенів і зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природі, важливо усвідомити: ми — учасники великого процесу Буття. Учасники — розумієш?

— Це я розумію…— Соул зітхнула.— Тільки от сам процес уривається…

— Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвіті процес розвитку живого ніколи не згасне. Ти скажеш: а звідки ви знаєте? Я відповім — інтуїція. Поки що інтуїція. А звідси й переконання: якщо ми пошлемо у час і простір інформацію про себе і всі живі форми нашої біосфери,— вона передасть естафету Життя. Код! Звістку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому вигляді, не інакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надія.

— Отже універсальний код? — підвела голову Соул. — І за допомогою бактерій?

— Саме так.

— Мільйони комбінацій… Тату, я не знаю, чи під силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослідників.

— Треба, — твердо сказав старий. — Йдеться ж про існування самого Життя! Звичайно, я, керівник Головного Наукового Товариства, міг би просто зобов'язати вас включити цю тему до поточного плану… Але тут потрібен ентузіазм, пошук.

— Ну що ж, — підвелася Соул. — Тяжкий шлях, та… — І не доказала: до горла знову підкотився клубок.

— Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. — Батько поклав руки їй на плечі. — Але велика мета — хіба це не саме щастя?

— Так, тату… — Вона прихилилась до його широких грудей.

— Ну то йди, і відразу беріться за роботу.

Поцілував у чоло і легенько підштовхнув до виходу.

II.

Сірий, похмурий ранок. Німа, гнітюча тиша. Ще лежачи в постелі, Соул відчула: щось у світі сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо підвелася з ліжка. У спальні холодно. Притримуючи сорочку на грудях, підійшла до вікна, розсунула штори і з подивом побачила… кригу. Так, на рівні третього поверху, сягаючи середини вікон стояла суцільна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простір поміж будинками. Певно, вночі залило, потім замерзло. Якщо посуне — зріже будинок, знесе геть.

Дивно, як же це трапилося, що вона нічого не почула? Справжній потоп! Невже так тихо, безшумно прибула вода? І ніде нікого. Тиша, глуха тиша. Щось у ній причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позіхнула, зашторюючи вікно, та й почалапкала до ліжка. Ах, як приємно забратися під ковдру!

Прокинувшись, дівчина виглянула у вікно — ніякої криги не було, на подвір'ї гасали діти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привиділось… Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: і колеги, і навіть батько радять хоч вихідні викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже третій рік не має спочинку. Та от і сьогодні: і науковці, і техперсонал — усі відпочивають, тільки не вона. Бач, її тримає робота… Чи, може, марнославство, підсвідоме бажання залишити слід в Історії, яка сама зникне без сліду? Невже без сліду?

Раніше Соул над цим не замислювалась, працювала — і все. А зараз… Чи займалась своїм туалетом, чи готувала сніданок,— внутрішня дискусія не припинялась. Запитання — дошкульні, нещадні — виникали спонтанно, вимагали відповіді. Якщо планета і все живе на ній приречене, доскіпувалась логіка, то навіщо ти з таким завзяттям убиваєш час, який тобі лишився? Який у цьому сенс? “Навіщо та навіщо“, — сердилась дівчина, губи їй сіпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небі: у світі с вища логіка, інші інтереси… Мабуть, її любий вольовий татусь має рацію: виноград Життя проростає крізь Галактики, це неспинний процес…

Раптом прозвучав сигнал. Хто міг навідатися без попередження?

Соул, торкаючи долонями зачіску, пішла в хол, але на дверному екрані не побачила навіть тіні. Розсунула двері — теж нікого. Може, сигнал їй причувся? Хотіла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорні троянди! їй принесли чорні троянди! Ось воно що…

Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квітами і сама не своя вернулася до вітальні. Двері зачинилися за нею так, наче ляснув постріл. Чорні троянди — вирок чи попередження?

Дивилася на пухнасті, чорного оксамиту пелюстки — вони притягували, гіпнотизували. Дівчині здавалось, що разом із густим ароматом вона вдихає жорстку радіацію небезпеки, невідворотної біди. Сказати батькові? А чим він зарадить? Тільки рознервується…

Обізвався відеотелефон — аж кинулась з несподіванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено відітхнула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата підійшла так, щоб затулити вазу — навіщо їй бачити ті квіти? Хоча… Ні, вона розповість їй при зустрічі.

Фанні запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогодні день відпочинку, а в неї он такий стомлений вигляд, темпі кола під очима, не можна ж так нехтувати здоров'ям. Там буде цікава компанія, .один гарний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжній красень, інтелектуал, якщо й цього разу вона відмовиться, то всіх образить смертельно, а та злощасна лабораторія один день перечекає, нічого з нею не станеться, штами не пропадуть, адже є спостережники…

“А чому б і справді не зробити паузу? — подумала Соул. — Може, й напруження спаде, позитивні емоції, зміна вражень заглушать тривогу“.

Прогулянка серед натовпу дерев і кущів була напрочуд цікава й весела.

— Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! — сміялася Фанні. — Все нидієш у своїй лабораторії.

— Е, ні, — заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, — нидіти, бачу, не в її натурі, правда ж? — і поглянув у вічі проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далі: — Генна інженерія — це ж творчість, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.

Соул приємно було слухати юнака, їй імпонувала його легка іронія, несподівані повороти думки.

— От ми, художники, теж творимо. На площині зображуємо тримірність, глибину, викликаємо у глядача враження об'ємності. Але це ж ілюзії! А генетики доповнюють природу новими, цілком реальними витворами.

Соул, м'яко усміхаючись, заперечила:

— Е, не кажіть. Створити ілюзію — хіба не чаклунство? Мені, скажімо, Легше вмонтувати ген у спіральку, аніж намалювати пейзаж. З цієї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцінності.

— Але ж ви себе знайшли? — спитав художник.

— Генетика мене знайшла, — усміхнулась Соул.

Їй було весело, голосно сміялась, та коли в уяві раз по раз висвітлювався букет чорних квітів,— хмурніла, блиск очей пригасав.

— Ви чимось стривожені, Соул? — спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. І дівчині сяйнуло: знає !..

— Та я… просто відвикла гайнувати час.

— Невідомо, скільки нам відведено часу, — зітхнув красень. — І чи можна його продовжити…

— Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! — защебетала Фанні. — Згідно із всезагальним законом компенсації, винайденим особисто мною!

— Жарти жартами, а взагалі… — обізвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном,— відпочивати вміють не всі.

— Тобто? — спохопилась Фанні.

— Ти от вважаєш, що Соул відпочиває…

— А хіба ні?

— Авжеж, ні, — силувано посміхнувся Мовчун. — В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?

“О боже, невже телепат? — Дівчина кинула на нього насторожений погляд. — Тому ж він і мовчав, зосереджувався“.

— Ви маєте рацію, — відповіла. — Повністю відключитись важко, інерція мислення… знаєте… її не так просто зупинити.

Мовчун щось хмикнув, а Соул, підтримуючи розмову з художником, думала про “інерцію мислення“. Треба навчитися переводити її у підсвідомість — там уже ніхто не намацає… Безсмертя — ось над чим вона ламає голову останнім часом. Це — проблема з проблем… Чому людина смертна? Все залежить від одного, лише від одного запису в спадковому коді. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який відповідає тільки за поділ статевих клітин, покласти відповідальність і за соматичні клітини. Перемістити; вмонтувати. От і все. Ніякого старіння, а отже, й смерті людина не знала б… І дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленіє на іншому ареалі… в майбутньому…

Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крізь холодний безконечний простір, наповнений усілякими силовими полями, пройнятий видимим і невидимим промінням, мчать грудочки Життя, запаковані в надійні контейнери. І якщо їй пощастить… Люди майбутнього будуть безсмертні!

— Ви знову за своє. — Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. — Подумки докінчуєте свою роботу?

— Подумки? — Соул усміхнулася, хоч її обсипало холодом. — Там потрібно маніпулювати із живим матеріалом.

— Перестань доскіпуватись, — Фанні взяла свого кавалера за руку, і вони подалися в глиб алеї.

Несподівано виринув здогад: Фанні зв'язана з Чорною Трояндою. Фанні, найближча подруга… Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всі змовилися проти неї?

Озирнулася навколо — дерева стоять похмурі, кущі збирають темінь, і ніде не видно й душі — справжнісінька пастка. Фанні зі своїм другом попереду, художник трохи відстає… Тікати?

Ноги їй враз обм'якли, і Соул, щоб не впасти, сіла на траву.

— Сидіть, не ворушіться!

Художник вихопив із широкої кишені піджака блокнот, з другої — пачку кольорових олівців і, стоячи, почав малювати.

— Якби ви знали… в цій позі… Наче біла квітка на зеленому!

— Слава богу, хоч не чорна… — знічено посміхнулась Соул.

Нервове напруження почало спадати, дівчина вже подумки дорікала собі: це ж фобії, безтілесні примари страху обступили її душу, а вона піддалася… Мабуть-таки, нервове виснаження дійшло критичної межі. А Фанні молодчина… Свіже повітря, нові враження… Художник справді цікавий… Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнім поколінням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття…

— Погляньте, Соул. — Художник простягнув їй блокнот. — Якщо погодитесь позувати… Хотів би написати портрет.

Не підводячись, дівчина розглядала ескіз. Лінії динамічні, енергійні, отже, та хвилинна слабкість на обличчі не відбилася, і ніякого страху, а то він зафіксував би обов'язково.

— Гарно, але… ідеалізовано.

Художник допоміг їй підвестися, ще кілька хвилин вони вдвох розглядали ескіз.

— Ідеалізація? Ніскілечки! — запально вигукнув художник. — Я не фальшую, отака ви є: дівчина рідкісної вроди.

Соул, звичайно, заперечувала, і це було щиро: вона себе майже не знала, за роботою їй ніколи й угору глянути, не те що в люстро, але від слів художника теплі хвилі пробігли по тілу. Які приємні дотики його пальців до її руки!

На доріжці знову з'явилася Фанні, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспішила навстріч подрузі.

— Що сталось?

— Та, власне, нічого особливого… — ніяково посміхнулась Фанні. — Він ненадовго… у справах…

— Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, посварились?

— Та ні, справді він подався… Щось термінове… — вже лагідніше промовила Фанні і додала, дивлячись на художника: — Побіля Ажурового мосту.

Соул пополотніла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторія!

Безпорадно і водночас благально поглянула на подругу і на художника:

— Я мушу теж відлучитися!

Оце “відлучитися“ пролунало чи не на весь парк.

— Що з вами? — Художник вхопив її за обидві руки. — Заспокойтеся.

“Значить, так і є, — майнула в неї думка. — Змова, Чорна Троянда… Яка ницість!“

Відчайдушно рвонулася в бік магістралі. Була така обурена, що ніякого страху вже не відчувала. Одна думка палила їй мозок: лабораторія в небезпеці! Той понурий тип уже, певно, там…

— Зажди, Соул! — гукала Фанні. — Ми з тобою!

Соул побігла ще прудкіше.

— Що за паніка? — обурювався художник.

А Соул — поза кущами, поміж деревами — птахою летіла до рятівної магістралі. Ось уже вилискують рухомі стрічки, ще зусилля — дівчина скочила на крайню. Помітивши, що загубила один черевик, скинула й другий. Було ніяково босій, та вона не зважала: в голові боляче дзенькали дзвони тривоги: лабораторія! Лабораторія! Невже вся їхня праця пішла прахом?! Прокляті дебіли…

Перебігла на найшвидшу стрічку, але не вхопилась за поручень, не стояла, як інші, а пробиралась поміж людьми все вперед і вперед. Ех, чи встигне?.. Огидний Мовчун… От би застукати!

А що вона може вдіяти — про це й гадки не мала.

Рухома траса скінчилася. Вже тьмяно поблискують високі вікна лабораторії. Наче ніякого руху.

Серце мало не вискочило з грудей, коли тихо ступила до входу. “Двері прочинені, зумів-таки відімкнути. Ну, та сейфів не відчинить!..“

З порога Головного Залу одразу побачила двох: Мовчун лежав ліворуч під стіною, стискаючи в зігнутій руці тонку цівку зброї, а незнайомий сидів біля сейфів, тримаючи на колінах чорну скриньку. Один з одного не зводили очей.

— Обережно, Соул! — гукнув Мовчун. — У нього вакуумна бомба! Та він у мене на прицілі.

Соул стрепенулась, простягла руки вперед — білі пальці ворушилися від нервової напруги — і рушила до того, що з бомбою… Певне, була в її очах якась демонічна сила, бо, глянувши на неї, терорист мовби закляк. Пошепки вимовляла давно забуті формули, яких навчив її, ще студентку, Великий Психолог.

Вражений Мовчун побачив, як патлата голова терориста почала хилитися на груди; руки, що лежали на чорній скриньці, в'яло зсунулися, ще хвилина — тіло диверсанта зовсім обм'якло і впало на підлогу. Мовчун одразу скочив на рівні ноги і кинувся до скриньки. Обережно відніс її вбік, прислухався, чи не цокає годинник, полегшено зітхнув:

— Не встиг, мерзотник. Якби ми запізнилися на кілька хвилин, від лабораторії нічого б не лишилося. А ви паралізували його на смерть?

— Та ні, за годину–дві прочумається.

Обличчя в неї побіліло, а попід очима проступили синці.

— Вам треба відпочити, Соул. Де тут у вас відео?

Соул здивувалась, побачивши на екрані… батька.

Мовчун сказав щось про “небезпечну ескалацію“, чергову невдачу Чорної Троянди, а наприкінці підкреслив “просто-таки відчайдушне втручання Соул“.

— Підійди ближче, Соул, — обізвався з екрана батько. — Хвалю, не розгубилася. О, та на тобі лиця нема!

— Багато втратила праенергії…

— Не падай духом, закінчите програму — відпочинеш. І не треба на цьому зосереджуватись, зрозуміла? Робота — найкраще джерело енергії. — Старий спробував усміхнутись.

Соул відчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока побачила художника і Фавні. На мить їй стало ніяково.

— Ми пройшли більше, аніж лишилось… От якби ще обіцяний мікроскоп…

У вухах Соул зненацька зашуміло, перед очима засіріла мла, і навіть власний голос звучав глухо, як за стіною. Хотіла ступнути до крісла, та забракло сили. Відчула міцні руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула і аж тоді докінчила:

— Мені здається… якщо там… колись… з'являться хороші люди… то ми попрацювали не марно.

Батько щось відповів, щось запитував у Фанні, давав інструкції молодим людям, — Соул не дослухалась, її огорнула дрімота, дівчині приємно було відчувати тепло чоловічих рук, думки плутались: гени… фермент… безсмертя…

Так і заснула.

III.

Озеро було напрочуд спокійне — жодної хвильки! — і Соул, що сиділа на носі човна обличчям до всіх, здавалося, ніби вони пливуть у небі. Он далеко внизу біліє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.

Соул тішиться, як дівчинка. Ця біла хмарка, що нагадує далеку галактику, і золотий від осіннього сонця ліс на тому березі, такі любі обличчя друзів, — усе бадьорить, улагіднюе душу. От тільки вимушена бездіяльність… “Новий мікроскоп буде готовий не раніше, як через півроку, — сказав батько, — а тобі треба зміцніти…“ Він, звичайно, має рацію, сутичка з диверсантом таки відбилась на нервовій системі, але ж і байдики бити…

— Соул знову думає про генетичні коди, — обізвався Мовчун.

Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.

— Коли впораємось з програмою, тоді… — Хотіла сказати щось веселе, але не вийшло, голос, несподівано для неї, пролунав кволо й сумно; всі знітилися.

— Ну… а багато ще лишилося? — спитала Фанні з корми. І додала, ніяково усміхнувшись: — Якщо це не таємниця.

— Які від вас таємниці? — знизала плечима Соул. — Програма, власне, завершена. Ми хотіли тільки внести ще деякі корективи до формули “Людина і біосфера“. — Соул махнула рукою. — Все оце природне середовище зашифроване і відновиться… у сприятливих умовах.

— Як це може статися? — скинув бровами художник.

— Наші космічні кораблі, наповнені таким делікатним вантажем, шукатимуть планету з відповідними параметрами, вони так запрограмовані.

— А може трапитися… така планета? — з острахом докинула Фанні.

— Батько каже: в доступному для спостережень Всесвіті ймовірно є три мільйони планет, подібних до нашої…

— Якби ж то! — вигукнула Фаяні.

— І що далі? — не перестаючи працювати веслами, спитав художник. — Припустімо, наші апарати знайшли потрібну планету і засіяли її спорами життя…

— Далі почнеться генезис біосфери — ареалу для мислячої людини… Піде процес орозуміння середовища, виникне ноосфера… Тобто відбуватиметься інтенсивна взаємодія людини і біосфери. І от хотілося б посилити потенціал мислячих. Як тільки сконструюють новий мікроскоп…

— Що означає “посилити?“ — поцікавився Мовчун.

— Продовжити життя людини. — Соул передихнула, глянула на друзів проникливим поглядом. — Продовжити… до безсмертя.

— Ого! — Фанні аж підскочила, і хоч вона була дівчиною тендітною, човен добряче хитнуло. — Оце так!

Але її захоплення поділяли не всі.

— Ви гадаєте, що їм саме безсмертя не вистачатиме для повного щастя? — Художник поклав довгі весла, наче птах згорнув крила. — Я читав фантазію про безсмертних, їхній долі не позаздриш. Стомилися від плину життя, отупіли, цілковито деградували.

— Правильно, в тій ситуації інакше й не могло бути, — поблажливо посміхнулась Соул. — Адже там ідеться про окремих безсмертних, випадкові мутації. А ми хочемо безсмертя не для поодиноких, а для всіх людей, для всієї популяції.

— Та це ж золота мрія! — знову з піднесенням вигукнула Фанні.

Мовчун, обіпершись ліктем об коліно, подався вперед і тепер був схожим на коршака.

— Ну, це з якого боку подивитись, — сказав насупившись. — Людство, якщо воно десь… засіється, і так буде безсмертне. А процес передачі життя новим поколі н ням — найефективніший шлях розвитку. Інакше — застій, регрес.

— Що ви таке говорите? — невдоволено мовила Фанні. — Ти їх не слухай, Соул. Ба, які мудреці знайшлися. Безсмертя — це ж чудово!

— А ти уяви собі… — Мовчун повернувся обличчям до Фанні, хитрувато посміхнувся. — Уяви, що перед тобою вічність. Як би ти жила?

— О, — дівчина взялася в боки, — ти б за мною упадав сто років, ні, щонайменше — тисячу! Аж доки не заговорив би про кохання.

Усі засміялися, навіть Соул. У Мовчуна заблищали очі:

— І разом марнували б час. І так в усьому. Куди, мовляв, спішити? Ще встигнемо!

— Якщо серйозно, любі дівчатонька, — знову взявся за весла художник, — безсмертя спричинилося б до застою, і тут немає чого поправляти Природу. От якби додати совісті, чесності…

— Так, цих моральних якостей ніколи б не було забагато, — зітхнула Соул. — Але генами вони не передаються. Що ж до регресу за умов безсмертя, то я не можу погодитись з такою категоричністю.. Творча основа людини визначається не лише запасом часу…

— Справедливо, Соул! Не поступайся, ідея твоя прекрасна! — проголошувала Фанні. — Відомо ж бо, що той найрозумніший, хто сам знає, що йому робити.

Дискусія, неначе вир, втягувала усіх до своїх глибин, та Соул більше мовчала, відбуваючись кволою посмішкою, їй просто бракувало сили, навіть ця прогулянка не допомогла. Аргументи художника і Мовчуна відфутболювала Фанні, аж ніяк не турбуючись про логіку заперечень. “Ні, це ні в тин ні в ворота! — вигукувала вона. — Не треба каламутити воду!“

Молодики тільки розводили руками.

— А що, нічого сказати? — торжествувала Фанні. — Тож схиліть голови і визнайте…

Мовчун милувався своєю галасливою нареченою, пасучи очима її вихиляси, і це їй вочевидь подобалося. Художник знову покинув весла і вже заходився малювати, коли почувся шум мотора — до них мчав катер. Олівець застиг у руці… Всі повернули голови у той бік, звідки линуло металеве дзижчання. Соул одразу впізнала білокрилу батькову “Чайку“. Що ж трапилось?

Катер описав дугу і майже впритул наблизився до човна, розгойданого хвилею. Соул насторожено поглянула на батька, що стояв на борту, тримаючись за поручні,— напружений і тривожний.

— Що сталося? — не витримала Соул. — Від передчуття біди стиснулося серце.

— Є новини.

З катера перекинули дощаний місток, і всі четверо швидко перейшли на борт “Чайки“. Човен було взято на буксир.

— Так от, — почав керівник Головного Наукового Товариства, коли всі зайшли до каюти і посідали в кріслах, — ситуація вимагає негайно здійснити Великий Запуск. Необхідно вже сьогодні завантажити три наші ракети біоматеріалом, щоб вони могли стартувати не пізніше, як опівночі…

Соул з подивом дивилася на батька.

— Чого раптом такий поспіх? Адже ви добре знаєте — Програма не завершена. Без мікроскопа ми не змогли перебудувати генний ланцюжок.

— Мікроскоп буде ще не скоро, — зітхнув батько, — а війна…

— Війна?!

— Так, оголошена готовність номер один, війна може вибухнути не сьогодні — завтра, і тоді…

— Яке божевілля! — вигукнула Фанні. — Невже наша цивілізація скінчиться так ганебно?

— З хаосу ми вийшли…

— Безглуздя!

— Ясно, що найпершого удару буде завдано по ракетодромах, отже, мусимо поспішати. — Батько обвів поглядом присутніх. — Сподіваюся, ви допоможете?

— Звичайно, — відповіли молодики.

“Війна… Руїни і смерть… Але це ж не стихійне лихо! Мислячі… Усе ж від них залежить, — скрушно подумала Соул. їй хотілося заплакати з розпачу. — Безсмертя… Невже воно не судилось людині?“

— А я ж так мріяла… — сказала з гіркотою.

— Нічого не вдієш, дочко. — У батьковому голосі бринів глибокий жаль. — І наші нащадки матимуть своїм привілеєм смерть…

Соул зовсім ослабла, не мала сили й говорити, тільки дивилась на всіх повними смутку очима. Відчувала спустошеність і порожнечу. Навіть закохано-тужливий художників погляд не зворушував її душі.

З катера кволу дівчину довелось виносити на руках.

…Її останній подих відлетів, мабуть, одночасно з тими ракетами, що в гуркоті і громі стартували з космодрому в міжзоряний простір, несучи насіння Життя.

Діти одного Сонця

І.

Невеликий електрокар обтічної форми, забравши пасажирів з космічного корабля “Аеліта“, який щойно повернувся з Марса, рушив у напрямку приземкуватого вокзалу космодрому. Туди ще було далекувато, а вже виднівся гурт зустрічаючих біля входу, здебільшого — жінки з букетами квітів у руках. Чорніли триноги телевізійних камер: повернулась комплексна експедиція, звичайно ж, телеглядачам цікаво.

Костянтин Федорович Новик, посивілий за ці роки чоловік, напружував зір, щоб швидше побачити свою Олену, вирізнити з гурту її милу постать. Йому здавалось, що електрокар повзе, як жук, що пішки можна було б дійти набагато швидше і взагалі час ніби загальмувався. На очі йому напливали сльози, в грудях спирало віддих, а думки переганяли одна одну: як то вона — чи здорова? Сам він за п'ять років на Марсі постарів, може, на цілих двадцять. Нелегкий політ, інтенсивна праця на розкопках, та ще й у скафандрах, тяжка хвороба добре-таки підірвали йому здоров'я. Борода побіліла, і товариші прозвали його марсіанським аксакалом, хоч і самі… Правду кажучи, Костянтин Федорович і зараз почувався не дуже, та це він відносив на рахунок земного тяжіння, від якого вони зовсім одвикли. “Мине період адаптації, — бадьорився Костянтин Федорович, — і з марсіан ми знову станемо землянами, землянами з марсіан…“

Він аж кинувся, помітивши, що починає дрімати. Отакої! Заснути перед зустріччю! Озирнувся — усі сидять принишклі, зосереджені, тільки “холера ясна“, тобто Микола Рудий, розтягує свої тонкі губи в іронічній посмішці. Чи помітив, як він клюнув носом? А Олена, хоч і не займається археологією, буде, певно, здивована… Хоча б уже скоріш…

— Увага! Водій електрокара, поверніться забрати залишений на борту пакет.

— Холера ясна! — буркнув Микола Рудий. — Так ми ніколи не доїдемо.

Звичайно ж, усім не терпиться якомога швидше зустрітися зі своїми рідними, але тут обставини беруть верх над бажаннями. Костянтин Федорович лише зітхнув, коли при розвороті електрокара будинок вокзалу, а з ним і барвистий гурт зустрічаючих зникли з очей. Нічого страшного: збільшується час на адаптацію…

II.

Олена — ставна молода жінка — сиділа, закинувши ногу на ногу, маленькими ковточками попивала каву, жартувала й сміялася, намагаючись приховати душевне сум'яття. Навіть наспівувала давню пісеньку:

Куди їдеш, куди від'їжджаєш,

Сизокрилий орле?

Вона відмовляла його від експедиції з самого початку, як тільки він похвалився, і тепер, перед самим від'їздом, теж не відступалася:

— Розкопки на Марсі? Безглуздя!

Костянтин поглядав на її примружені очі, пухкі губи, що ніжно торкалися порцелянової чашечки, і думав, як то йому буде тяжко без неї — любого Оленятка. Ще ж немає й року, як вони одружилися. Але про те, щоб відмовитись від марсіанської мандрівки, він, звичайно, і думки не допускав.

— Поясни їй хоч ти, Михайле, — звернувся до свого найближчого друга, запрошеного на прощальну каву. — Може, вона з тобою згодиться.

Михайло — широкоплечий бородатий молодий чоловік — поглянув на Олену, осміхнувся, потім, прибравши серйозного вигляду, сказав:

— Якщо відверто, Костю, я теж маю великі сумніви. Сама твоя гіпотеза… надто хистка.

У Новика підскочили брови: досі Михайло не висловлювався про його марсіанську гіпотезу, і це сприймалося, як мовчазне схвалення.

— От бачиш, і Михайло! — підхопила Олена. — А ти затявся… Доводь свою правоту на Землі!

— А хіба я не доводив? — заперечив Новик. — Аналіз нових олдовайських [2] знахідок відсунув появу гомо сапієнса ще на мільйон років… Цю загадку можна розгадати лише на Марсі.

— Ну чому, чому саме на Марсі? — Олена із стуком поставила чашечку на блюдце.

— Тому, що в нашій Сонячній системі найраніше склалися умови для виникнення життя саме на Марсі, — спокійно відповів Новик.

— Але ж там не знайдено навіть мікробів, поверхня цієї планети стерильна, — заперечив Михайло.

— Не забувай, що марсіанська атмосфера мільйони років зазнавала дисипації [3], і ультрафіолетове випромінювання Сонця безперешкодно робило свою справу. Звичайно, після такої обробки поверхня буде стерильною. А от у надрах, я вважаю, можна знайти останки… гомо сапієнсів.

— Аякже, так вони на тебе і чекають! — перебила Олена.

— Якби всі були такі скептики, як ви з Михайлом, то мене нізащо б не включили до складу експедиції.

Михайло запалив сигарету і, солодко затягуючись, сказав:

— Я знаю, дехто в Академії схильний підтримувати теорію про марсіанське походження людства. Але ж ні ти, ні хтось інший не пояснили того факту, що… гм… нащадкам тих марсіан, які нібито переселились на Землю, довелося пройти школу палеоліту, потім міді і бронзи… Чому так сталося?

— Нічого дивного, що в моїй гіпотезі ще є чимало темних місць. Було б дивніше, коли б їх не було. І оце теж: чому вони, або їхні нащадки, змушені були починати з нуля? Поки що ми не маємо однозначної відповіді. Можливо, перше покоління прибульців не змогло адаптуватися і загинуло, адже параметри Землі — тяжіння, сонячна радіація, атмосфера і гідросфера — істотно відрізняються від марсіанських. Залишилися, скажімо, діти, підлітки, у яких поступово виробилися пристосувальні реакції. Зрештою, не можна виключати і катастрофи. Так що…

— Все одно, білими нитками шито! — кинула знервовано Олена. — Де ж їхній космічний флот? Не знайдено ж і уламочка!

— Ти не уявляєш, люба, що таке мільйони років, — лагідно зауважив Новик. — Такий потужний агрегат, як Земля, здатний перемолоти не те що дрібні космічні кораблі, а навіть велетенські міста. Для Вавілона, скажімо, вистачило якихось дві тисячі років. А мільйон чи п'ять… Якби жителі покинули найбільше місто Землі — Мехіко, воно б зникло без сліду, дарма, що розташоване на висоті понад два кілометри. І потім — деякі сліди все ж таки лишилися…

— Баальбекська веранда? — обізвався Михайло. — В цю схему вона не включається. Це не такий уже стародавній об'єкт і споруджений не з метою космоплавання.

— В кожному разі, ви, — Новик перевів погляд з Олени на Михайла, — мусите визнати: взяти участь у цій експедиції — це мій моральний обов'язок.

— Ох, якби я могла, то прихилила б Марс до Землі… — зітхнула Олена. — Ти от говориш про мільйони, а мене страшать кілька років…

— А… не можна було… вам обом? — запитав Михайло.

— Не схотіла. — Новик окинув дружину радісним поглядом. — А я й не наполягав. Сам розумієш: скарб треба берегти. Гадаю, п'ять років промине — й оком не змигнеш.

— І все-таки, — вів своє Михайло, — я глибоко переконаний, що колискою людства є Земля і тільки Земля.

— Надворі космічна ера, — заперечив Новик, — а мислення у нас… приземлене. Якщо твою формулу розширити, все стане на свої місця: колискою людства є Сонячна система і тільки вона.

— Е, ні, — заперечив Михайло, — я не хочу включати жодної іншої планети. Я — землянин до останньої клітини. Такий феномен Природа створила у мить натхнення… Отак вони сперечались, відшукуючи аргументи з різних наук про Землю і Космос, але найшла коса на камінь, кожен обстоював свій погляд. Олена, зрозуміло, тягла руку за Михайла, марно сподіваючись, що чоловік передумає і відмовиться летіти. Проте Новик був непохитний, вважав цю експедицію головною подією свого життя, говорив про “внесок в науку“, моральний обов'язок, поклик долі тощо.

— Ну що ж… — Олена якось безпорадно усміхнулася. Була схожа на маленьку дівчинку, якої цурається батько. — У такому випадку побажаймо успіхів у безнадійній справі нашому впертому “марсіанинові“!

Костянтин Федорович помітив, як затремтіли її губи.

— Дякую, Оленятко! — сказав бадьоро, щоб заспокоїти її й себе. — А якщо будуть якісь труднощі… — Обернувся до Михайла: — Я сподіваюся, ти виручиш, допоможеш?

— Авжеж. — Михайло знітився, він мало знав Олену, а вдома у них був оце вперше. — Не май сумніву…

Коли через кілька днів прощались на космодромі, Новик міцно обняв свого друга і ще раз попросив піклуватися про Олену. А вона стояла така беззахисна, потемніла з лиця, що в Новика замлоїло у грудях. В останні хвилини казав їй заспокійливі, ніжні слова, та позбутися тривожного передчуття так і не зміг..

III.

Піщана буря — явище на Марсі не рідкісне, проте, коли усе навколо заволокло оранжевою млою, двоє дослідників у скафандрах, обвішаних інструментом, були заскочені зненацька. Міріади піщинок запорощали по шоломах та окулярах.

— Холера ясна! — почувся в навушниках голос Миколи Рудого. — Може, повернемось?

Зупинились, розглядаючись навколо. Крізь піщані хвилі, що набігали одна на одну, бази не видно, а гори, до яких вони прямували, бовваніли неподалік. Світло скаламутилось, сонячне кружальце зникло, можна заблукати. І хоч запаси води і кисню достатні, але все ж таки…

— Давай, мабуть, дійдемо, — сказав Новик, — тут рукою подати. Переждемо. Тільки треба зв'язатися.

Рудий не заперечував, розмотали свої “ласо“ і, з'єднавши їх защібками, почовгали по сипучому піску.

Під крутою горою знайшли собі прихисток. Піщані потоки тут робили траєкторію, як ото водоспади на далекій Землі, отож, розташувалися під ними, вирішивши чекати, скільки буде можливо. Ці марсіанські бурі ще недостатньо вивчені, свою безглузду роботу — пересипання мільйонів тонн піску з одного місця на інше — вони провадять інколи цілими тижнями, а найчастіш — кілька годин. Та ось удалині загримів грім, — певна ознака, що буря дійшла свого піка, скоро почне стихати.

“Дивовижна планета, — думав Костянтин Федорович, сидячи плече в плече зі своїм колегою. — Природа не додала їй, може, кілька відсотків маси. А то квітувала б, як і Земля. Чи, може, екологічна катастрофа сталася внаслідок термоядерної пожежі? Колись наука відповість на ці запитання… А розкопувати треба десь тут, у гаданих місцях поселень. З оцих гір витікала річка, поруч — берегова лінія колишнього моря. Ох і здивується ж Олена, коли я знайду рештки Розумної істоти! Відсутність вологи в грунті і в атмосфері — сприятливий фактор для збереження…“

Якщо по щирості, Новик намагався заспокоїти себе. Опинившись на Марсі, побачивши мертву піщану пустелю, він трохи охолов, упевненості поменшало. І ось тепер, слухаючи посвист бурі, чоловік намагався відігнати невеселі думки, що обсідали його.

Гуркітливий вал грому прокочувався все ближче. При кожному розряді наші дослідники зіщулювались, втягуючи голови в плечі. Марсіанська канонада гриміла ще добрих дві години, потім почало втихомирюватись. Піщана каламуть поволі осідала, в небі проступив блідий диск Сонця, і дослідники, полегшено зітхаючи, вийшли зі свого сховку. Та даремно вони раділи. Ніби помітивши нарешті втікачів, розлючена стихія завирувала з новою силою, електричні снаряди рвалися поруч, і не встигли вони вернутись на те місце, де ховалися, як вибух страшенної сили струсонув не тільки атмосферу, а й самі гори. Костянтин Федорович відчув, що падає, і знепритомпів. До тями їх привів голос чергового оператора:

— Дослідники! Дослідники! Що сталося? Чому не відповідаєте? Мабуть, присипало піском…

Оці останні слова і дійшли до свідомості Новика.

— Та ні… — спромігся вимовити. — Оглушило… Шок…

— Скафандри! — тривожно вигукнув оператор. — Як ваші скафандри?

Новик вдихнув і видихнув. Повітря було свіже.

— В порядку.

— І в мене також, холера ясна! — обізвався Микола Рудий.

— Ну, от і чудово. Прохання до заходу Сонця повернутися на Базу.

Підвівшись, вони спочатку обдивилися один одного — ніяких пошкоджень на скафандрах не було. А потім оглянулись на гору і заклякли, вражені побаченим. Там, де був їхній сховок, куди вони не встигли добігти, глибоко в грунт угруз гостроребрий уламок скелі! Он чого двигтіло під ногами… Холодок запізнілого страху прокотився по спині, коли Новик уявив, що б сталося, якби вони сиділи там…

— Холера ясна… — прошепотів Рудий.

— Мабуть, хтось із нас в сорочці народився! — вигукнув Костянтин Федорович.

— Обоє, бісова личина! — озвався Микола.

Тепер уже їх охопила ейфорія: були за кілька секунд від смерті і лишилися живі!

Заспокоївшись, почали оглядати обвал. Тим часом буря вляглася зовсім і новонаметені бархани застигли в нерухомості.

Микола Рудий цікавився мінералами, — відбивав топірцем камінці з окремих жил відпанаханої скелі та кидав їх до “геологічної“ кишені свого скафандра. Новик пильно придивлявся до грубих шарів породи, відбатованих скелею. Сірі, біласті, рудуваті, вони нагадували шкуру зебри. Та ось він помітив якусь пляму. Мабуть, смуга осадкових порід… Так і є — черепашки!

— Знахідка, друже!

Показуючи дрібні уламки черепашок напарникові, Костянтин Федорович не приховував своєї радості.

— Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсі було? Хто, я вас питаю?

— А ніхто, холера ясна! — засміявся Рудий.

Длубаючись у породі, що була колись дном океану, дослідники навизбирували цілу жменю черепашок. Потім зафотографували місцину, позначили підхід низкою камінців та й рушили до Бази, бо вже вечоріло, незабаром язики лютого космічного холоду лизатимуть піски. А завтра можна розпочати пошуки з самісінького ранку.

На Базі, як і слід було сподіватися, їхня знахідка викликала фурор. Раділи всі — від командира до кухаря: лише за оцими дрібними уламками давнього життя варто було летіти на Марс! А це ж тільки початок, будуть ще цінніші реліквії!..

Цієї марсіанської ночі Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матраці, марно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурікав півень — хрипко, з отим протяжним “а-а-а…“ Він схопився. Пам'ять увімкнула ці звуки з далекого сільського дитинства саме вчасно: на марсіанський обрій викотився маленький диск золотого Сонця…

Того дня Костянтин Федорович не забуде ніколи.

У піднесеному настрої вони рушили від свого космічного корабля. Вже підходячи до розчахнутої скелі, Костянтин Федорович раптом перечепився за якийсь майже непомітний виступ і засторчакував у виїмку. Таке з ним траплялося й раніше, бо якось не звик дивитися під ноги. Але то ж на Землі. А тут… Падаючи, забився не дуже, але з жахом почув зловісне сичання: із скафандра виходило повітря.

Безпорадно, гарячково обмацував цупку, таку міцнющу тканину, намагаючись знайти пошкодження. Це ж сама смерть сичить йому в вуха…

— Мундштук, холєра ясна! — скрикнув Рудий.

О боже, він зовсім забув про мундштук! Схопив його в рот, затиснув зубами. Тепер нехай шипить, не страшно — запасного балона височить надовго…

Звісно, довелося вертатися на Базу. Витрачено було майже иівдпя, зате ж тепер Новик був обачливіший, дивився куди ступати.

— Виявляється, й на Марсі є тяжіння, трясця його матері, — пожартував Рудий.

Удруге прийшовши до розкопу, Костянтин Федорович заходився розглядати виступ, що об нього спіткнувся.

— Мабуть, якийсь камінь, холєра ясна. — Микола теж присів навпочіпки.

— Зараз побачимо. — Новик вийняв лопаточку і почав обкопувати. І в міру того, як вибирав грунт, його охоплювало хвилювання. — Дивний утвір… Ні, це не камінь, а скам'янілість…

Почав обережно похитувати, потім спробував витягти, але не зміг.

— Допомогти? — запропонував Микола, беручись і собі.

Удвох вони витягли “палицю“ і одразу ж взялися очищати її від затверділого піску і глини.

— Цілий стовбур, — холєра ясна!

— Це кістка, — сказав Новик якомога спокійніше, — скам'яніла кістка… якогось ссавця.

— Може, Гомо Марсіануса? — засміявся Рудий. — Так її ж не менше двох метрів!

Новик повертав костомаху на всі боки, мовчки обмацував (хоч крізь грубі рукавиці що можна відчути?), потім сказав:

— Даремно жартуєте, колего. Цілком імовірно, що й Гомо… Це — гомілкова кістка… так, так… А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.

— Нічого собі організмик, холєра ясна! — вигукнув Микола, ставлячи кістку сторч. — Вище нашого зросту! Гомілочка… Це вже серйозніше, ніж черепашки.

Тільки піднявши руку, він сягав верхнього кінця кістки. Поклав, усе ще дивуючись з такої “холери ясної“.

— В умовах Марса, може, це — норма,— зауважив Новик.— А взагалі, Природа конструює ще й не таких гігантів… Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо…

Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кілька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тій самій особі, кам'яне зубило і шкребок.

Цих знахідок було досить, щоб на все життя прославити кого завгодно з археологів, проте Новик був явно розчарований.

— Що з вами, Костянтине Федоровичу? — подивився йому в вічі Микола. — Холєра ясна! Невже ви не раді?

— Я шукав Гомо Сапієнса… — буркнув Новик.

— А-а…

Рудий швидко зміркував: останки гігантського Марсіануса Габіліса [4] геть підривають гіпотезу вченого про марсіанське походження людства.

Наступного дня Костянтин Федорович занедужав і розкопки провадили вже без нього. Кожну знахідку, проте, реєстрували: “З поховання, відкритого проф. Новиком“, наївно сподіваючись втішити самолюбство вченого. А йому було зовсім байдуже, глибока апатія охопила тіло й душу, чоловік лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелі. Він, звичайно, знав, яке велике значення для науки мають ці розкопки, і все-таки радості не було.

Майбутні біографи вченого назвуть цей період “кризою ідеї“. Воно й схоже на те, бо навіть така унікальна знахідка, як відомий в усьому світі череп марсіанського гіганта, не зворушила його.

Череп відкопали десь на сьомий день виснажливої праці. Порівняно з кістяком Марсіануса, якому він і належав, череп був маленький, і що найважливіше — складався з однієї суцільної кістки. Жодного шва! Тільки в скроні застряг блискучий гострий камінець.

Коли череп занесли в ізолятор, Костянтин Федорович довго і мовчки розглядав його з усіх боків, навіть помацав той кам'яний наконечник, а віддаючи, тільки й сказав:

— П'ятсот грамів…

Це означало, що мозок викопаного марсіанина був мізерно малий. Колеги висловлювали припущення: може, цей марсіанський примат розвинувся згодом до високого інтелектуального рівня, розкопки тільки ж почалися…

Костянтин Федорович кривився на ті слова і заперечливо хитав головою. Хіба ж не ясно, що череп без швів не давав ніякої перспективи? Де вже тут говорити про гомо сапієнса — людину розумну… Очевидно, еволюція тут ішла по тупиковій лінії, зовсім не так, як він змоделював її в своїй гіпотезі.

А на верхню щелепу, в якій усі зуби зрослися в одну кістку, Новик не схотів і дивитися.

— Дайте мені спокій з тим дегенератом! — буркнув роздратовано. — Він запізнився на фестиваль Розуму…

— Влучно сказано. Запізнився, холєра ясна! — Микола Рудий обережно поклав щелепу у пластмасовий мішечок. — Та не сумуйте, Костянтине Федоровичу, ще ж не весь Марс розкопано.

Інколи Новик просто заздрив своєму колезі. Може, отак і слід жити, не вигадуючи казна-чого?

IV.

А проте Костянтин Федорович думав про того марсіанського мініцефала і тут, уже на Землі, сидячи в електрокарі. Та, власне, топ незграбило весь час не виходив йому з голови, з тієї миті, коли він розглядав череп, маленький череп з великими очницями. Як то йому жилося на березі моря? Як він сприймав мінливий світ? Чи мислив хоч трохи? Авжеж. Череп був напакований нейронами надзвичайно щільно, а великі очі вбирали широченну панораму. Великі і, звичайно, дуже випуклі… Та він же ось ними дивиться — сам Новик — аж дух захоплює! Далеко внизу котяться безконечні хвилі золотого моря, а високо вгорі пливе золоте кружальце, і він, марсіанин, добре знає: хоч воно й невелике, те кружальце, а випиває море, і доки прилетять сюди діти Голубої планети, навколо буде сама пустеля… О, щось з'явилося в небі, якась цяточка, більшає, зблискує… Космічний корабель. Він добре знає: то летить експедиція на Марс, там і він, Костянтин Новик, він знайде мої останки. Чиї “мої“? Та Новика ж, адже і я — Новик. Ми ж діти одного Сонця, одного Сонця…

— О, холєра ясна, прибули!

Костянтин Федорович кліпнув — немає золотистого моря, і він уже не високий та дужий марсіанин, а знесилений, кволий чоловік, який дивиться на світ маленькими примруженими очима. До нього долинає шум і гам космодромного вокзалу, товариші, пригинаючись, вибираються із електрокара.

Радісні обличчя, усмішки, вигуки і навіть зойки.

Квіти… Які ж вони яскраві, які красиві земні квіти!

І музика під голубим небом, і ніжний вітерець…

А в Костянтина Федоровича стиснулось серце від передчуття якоїсь біди. Скільки тут людей юрмилось! А він відчував порожнечу. Що сталося? Певне, щось сталося: нема Олени…

Ще водив поглядом по юрбі, а груди холодила безнадія, вже знав: її тут нема.

Ох, як запекло, защеміло серце! Перепочити б… Он там, де лава під стіною. На ногах ніби гирі, важко пересувати. А як же той марсіанус?..

Нарешті сів, маленькими ковтками хапаючи повітря, наче пив окріп. Душно. Заросле обличчя зросилося потом. І чого той Микола галасує? У присмерку з'явилися якісь тіні.

— Пробач, Костю, що спізнились. Михайло… Поки впорали малого…

Голос ніби Оленин… Так, так, це вони з Михайлом. А малий… Спізнились… Ні, це він запізнився… Тривожний скрик:

— Що з тобою, Костю? Ти занедужав?!

— Холєра ясна! Чоловік непритомний, а вони з квітами… Мерщій, мерщій, лікарю!

Микола Рудий шарпнув йому сорочку, гудзики посипались додолу.

Чиїсь тремтливі пальці торкалися його руки, а він уже стояв на березі золотистого марсіанського моря, високі дужі ноги омивало тепло, під округлим черепом без єдиного шва билася думка: “Звідки цей колір? Звідки цей колір?“ І водночас він бачив, як там, на далекій Землі, біля нього пораються троє лікарів, чув невдоволене бурчання Миколи Рудого і Оленине схлипування:

— Спізнились…

“Усі кудись спізнюються, а Сонце випиває море, крізь воду просвічує пісок — майбутня пустеля… Он чому колір золо…“

Новик полегшено зітхнув, і це було його останнє зітхання.

Формула Космосу

I .

Кирило Федотович — сивоголовий обважнілий чоловік — вийшов з Виставочного павільйону глибоко замислений. На одутлому його обличчі промайнула іронічна посмішка. “Чи ти ба, яка метаморфоза,— пробурмотів сам до себе.— Космос йому ворожий!“ Пристояв, поглядаючи на золоті бані Софії, що сяяли над бескеттям дахів, поєднуючи небо й землю, тоді надів захисні окуляри, поправив білу кепку на голові й похилитав униз до Хрещатика.

На виставці фантастичних картин, яку він щойно оглянув, є чимало цікавих полотен, і то не лише професійних митців, а й любителів. Біля картини “В глибинах космосу“ Кирило Федотович ніс до носа зіткнувся з професором астрономії Присвятським. Давненько не бачились, з легким подивом поглянули один на одного, і кожен подумав: “Як він постарів!“ Кивнувши клинцем вилинялої борідки на картину, Присвятський сказав:

— А космос ворожий людині, ворожий життю!

Кирило Федотович заперечив, наголошуючи на тому очевидному факті, що всі біологічні структури виникли і розвиваються, власне, в космосі. Та старий професор стояв на своєму, ще й підкреслив необхідність прищепити цю тезу якнайширшій молодіжній аудиторії. “З астронома, бач, став філософом. Ну що ж, на старості літ ми всі схильні пофілософствувати… Але то пусте. “Космос ворожий життю…“ Треба ж… Космос… Що ми про нього знаємо? — Кирило Федотович продовжував у думці полемізувати з Присвятським. — Структурні елементи, та й то деякі…“

Це давньогрецьке слово, що означає упорядкованість Всесвіту, викресало в душі Кирила Федотовича іскри думок, давно забутих і пригаслих. Колись, у ті неймовірно далекі роки, коли ще тільки починалась його наукова діяльність, йому не давали спокою лаври того “сліпого жука“, який помітив кривизну простору і створив теорію відносності. Але ж єдине поле не давалося Ейнштейнові! Коли беручкий аспірант думав про це, обличчя йому кривилося від зловтішної посмішки. А що, коли спостигнути світові зв'язки випаде на його долю? Не святі ж горшки ліплять! А сподівання такі були смачні на сніданок… Гай, гай, уже його висадили з корабля науки на заслужений відпочинок, уже й інші фізики — європейські імена! — затихли, а ключа до єдиного всесвітнього поля так ніхто й не підібрав. Звичайно, з'являться нові Сізіфи… Кирило Федотович гірко посміхнувся: тепер, на схилі свого життя, після інфаркту, він уже знає, що це марнота марнот — оті честолюбні потуги.

Зупинився, підвів голову, ще раз поглянув на Софію — звідси, від готелю “Москва“, її гарно видно. Але що це? Кирило Федотович примружив очі, — до Софії підступає сірий бетонний прямокутник! А, здогадався, це па Львівському майдані спорудили торговельний центр… Отак спотворено краєвид! А все тому, що проектанти не зважають на викривлення простору. Де той Львівський майдан, а де Софія, а от бач… Або отой новий будинок навпроти опери. Якщо дивитись на нього уздовж Володимирської — здається кривим, скособоченим, немов листок Мьобіуса. Відстані, простір…

“Кому потрібні ці мої внутрішні монологи? — враз подумалось Кирилові Федотовичу. — Театр одного актора і водночас слухача… Отак чвалає собі до Хрещатика старий emeritus [5] і замість того, щоб подумати, де купити оселедця, маракує про таємниці Космосу… Комедія, та й годі“.

Проте конфлікти з собою Кирило Федотович умів швидко залагоджувати, і до горизонтальних фонтанів, де вода широкими, лискучими сувоями спадає з гранітних плит, підійшов майже цілком урівноважений. А подивившись на гладенькі потоки, в яких відбивалося призахідне небо, і зовсім заспокоївся. Космічні думки в його посивілій голові поступалися гастрономічним, тим більше, що до магазину рукою було подати.

Кирило Федотович перевальцем пішов повз колонаду консерваторії, перетнув у недозволеному місці вулицю Карла Маркса і попрямував у бік Хрещатика. В цей саме час з боку Пасажу до цього ж гастроному крокувала ставна блондинка в білих босоніжках на високих каблуках і в білій сукні, з господарською сумкою в руці. Прокладаючи собі дорогу в натовпі, вона поглядала на зустрічних із стриманою гідністю, так, наче позувала перед телекамерою.

Саме за цією жінкою зайняв чергу у рибному відділі Кирило Федотович. Йому дуже не хотілося стовбичити в цих суточках, він і заглянув сюди для очистки совісті, щоб потім сказати собі: “Взяв би, та не було“. Але оселедці, як на те, були, і довелося вистоювати в тісноті й задусі. Черга посувалася повільно, бо, як завжди буває, багато хто, особливо жінки, займає кілька черг, а тоді підходить і заявляє: “Я тут стояла“. Та й продавці не дуже поспішають… Отож Кирило Федотович знічев'я почав собі прикидати, скільки-то часу прогайновується в чергах, години складалися в дні, тижні, місяці, коли гульк — блондинка вже бере. Позирнув на годинника — минуло всього якихось сорок сім хвилин, а глянувши на гарний профіль жінки, на її пещені пальці, що сяйнули діамантом, коли вона брала загорнутого в коричневий папір оселедця, чомусь подумав, що їй сорок сім років. Сорок сім хвилин — сорок сім років… Дивно… Поки йому зважили, дама відійшла вбік, до столика, щоб загорнути покупку. І раптом Кирило Федотович побачив, що, виймаючи із сумки папір, вона впустила на підлогу кілька аркушів. Кинувся підіймати — де й спритність взялася у старого емерита! Одна старша жінка, побачивши, як він нагинався, відставляючи при цьому ногу, іронічно похитала головою, мовляв, джентльмен знайшовся! Інші насмішкувато перезирнулися, розступаючись, щоб дати місце галантному пенсіонерові. А Кирило Федотович підняв ті аркуші і раптом застиг, помітивши, що вони всуціль списані формулами. Його вчене око відразу побачило рідну стихію: тензори, від'ємні ймовірності, скаляри…

— Я перепрошую, — звернувся до блондинки, яка вже закривала сумку, — тут… формули.

Жінка посміхнулась — може, за звичкою, а може, з його кумедної постаті: незнайомий сивоголовий чоловік стояв перед нею з простягнутою вперед рукою, в якій тремтіли два аркуші, в очах у нього світився не то острах, не то подив.

— Так, я знаю. — Вона рушила до виходу, Кирило Федотович слідом. — Це чернетки мого покійного чоловіка…

— Чернетки! — вигукнув Кирило Федотович так, неначе на тротуарі не було натовпу, а тільки вони вдвох. — А він… чим займався, якщо не секрет?

Кирило Федотович то підносив аркуші до очей, то розмахував ними — аж лопотіли на вітрі.

— Він був математиком, — сказала жінка, не повертаючи голови і дивлячись перед собою. — А потім захопився фізикою та космо… космо…

— Космогонією? — підказав Кирило Федотович, і серце його тенькнуло, вийшовши з-під контролю електронного водія ритму, на щастя, ненадовго, всього на кілька ударів.

— Ага, здається, так. Оце ж і підірвало йому здоров'я, бувало, цілі ночі просиджував над тими дурними формулами… Ні в театр, ні в кіно. Та навіть футбол не дивився! А на іменини? Кілька років ні до кого й ногою! Відлюдником став, уявляєте?

Кирило Федотович уявляв. О, як він добре відчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподівався упіймати Всесвіт густою сіткою формул! Хіба він сам, Кирило Федотович, не віддав тьму ночей пошукам всезагального зв'язку світобудови?

А жінка, відкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловік занедбав сім'ю — що їй не приділяв уваги, то це ще півбіди, але навіть про доньку не потурбувався, коли вступала до інституту, ну й не пройшла… В голосі її звучала затаєна образа.

— Скажіть, а цей рукопис… — нетерпляче перебив її Кирило Федотович, — зберігся?

— Ну… не весь. Я трохи зужила… Газет не передплачую, а воно ж то на се, то на те…

— Я вас дуже прошу… Хотів би познайомитись…

Дама простягла руку і, мило усміхнувшись, відрекомендувалась:

— Віолетта Михайлівна.

— Та ні, я… Нетреба, — розгубився Кирило Федотович. — Хотів би з рукописом познайомитись…

Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упіймав її, торкнувся вусами пещених пальців, і ніздрі йому заповнив запах духів та оселедця.

— Ну, то не треба, — відсмикнула руку Віолетта Михайлівна.

— Не гнівайтесь, Віолетто Михайлівно, це моє прізвище — Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.

— А-а… — здивувалась жінка. Потім обличчя її посвітлішало. — І треба ж — Нетреба…

— А ваше?

— Мій покійний чоловік — Чаєцький.

— Чаєцький? Чув. Деякі праці читав. Не знав тільки, що він… уже не живе.

— Його вбили оці формули. — Віолетта Михайлівна кивнула па листки, які тримав у руці Кирило Федотович. — Глядіть, щоб і вас…

Кирило Федотович вибачливо усміхнувся.

— Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Віолетто Михайлівно, і якщо ви дозволите… Не подумайте, що я посмів би привласнити авторство… Якщо вдасться підготувати публікацію, то тільки під його іменем.

— Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик… — Віолетта Михайлівна розкрила сумку, вийняла ті два аркуші, якими обгорнула оселедці, і віддала їх старому вченому. — А решту… Запишіть телефон, домовимось.

Вечоріло, густі каштани струмували на Хрещатик сутінки, проте ліхтарі ще не світились. Кирило Федотович повертався додому в стані тієї душевної рівноваги, коли радісні сподівання хоч трішечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимі, може, навіть без участі свого електронного помічника.

II.

Кирило Федотович гадав, що його візит до Віолетти Михайлівни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, він подякує та й піде, заспішить додому… Але Віолетта Михайлівна, впустивши його до тісного темного коридорчика, махнула рукою в бік розчинених дверей:

— Прошу, заходьте. Сідайте, я зараз.

Кирило Федотович сів у низеньке крісло біля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухні долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцінні хвилини, йому нетерпілось побачити рукопис — аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарешті з'явилась, несучи перед себе срібну тацю, на якій стояли пузата кавоварка, блюдечка і чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарілочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Віолетта Михайлівна сказала:

— Прошу, частуйтесь. — Сіла в крісло навпроти. — Може, зробити бутерброди з ковбасою?

— Дякую, — зніяковів Кирило Федотович, — взагалі, навіщо турбуватись, я ж на хвилиночку…

— То, може, з сиром?

— Дякую, дякую.

— Ну, то пийте каву.

— Мені й кава, знаєте, не дуже… Та раз ви вже потрудились, чашечку вип'ю.

— Може, з коньячком?

— Ні, ні, не вживаю, — замотав головою Кирило Федотович, — я переніс такий інфаркт… маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонієм…

— Тобто?

— Ну… є такий ізотоп із слабеньким гамма-випромінюванням. Джерело енергії для стимулятора.

Віолетта Михайлівна трохи відсунулась від столика.

— Та не бійтесь, це не той плутоній, яким була начинена бомба, скинута на японське місто Нагасакі. То плутоній-239, а в мене трішечки плутонія-238.

Віолетта Михайлівна здивовано відвела голову:

— Тільки подумати! І як ви почуваєтесь?

— Ось уже третій рік, і — нічого, добре. Рідко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.

— Мабуть, перевантажувались, — зітхнула Віолетта Михайлівна. — Отак і мій… Цілими ночами просиджував за столом. А нащо?

Вона і дивувалась, і обурювалась: навіщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботі, коли за це зарплату дають,— тоді інша справа. А то ж так, стукнуло чоловікові в голову — він і почав горбитись за столом цілими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папір якимись закарлюками…

— Та ще до одруження він любив науку більше, аніж мене, — скаржилась Віолетта Михайлівна. — Повірите, приходив на побачення о шостій годині… ранку! Так, так, було, мама будить мене: “Вставай, жених прийшов!“ Отак ми й зустрічалися щоранку. Вечори він віддавав науці… Чокнутий, їй-богу!

Кирило Федотович попивав каву, іронічно посміхаючись на її філіппіки, та зрештою не витримав:

— Це, знаєте, Віолетто Михайлівно, як дивитися на життя і науку… Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової істини, а не саме існування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пізнання…

— От він і подерся вгору та й упав, — аж ніби зловтішно зітхнула вдова.

— А монографія лишилась, — схитнув головою Кирило Федотович. — Не пустоцвітом був чоловік.

— Та лишилась, подивіться, якщо вас цікавить.

Віолетта Михайлівна, похитуючи стегнами, пішла до кухні й принесла густо списані математичними символами аркуші. Простягнула Кирилові Федотовичу:

— Ось, маєте. Кількох не вистачає, але то дрібниця.

В Кирила Федотовича аж руки затремтіли, коли він брав папери. Відсунув чашечку з недопитою кавою і почав переглядати працю Чаєцького.

— Гм… так… — бубонів, нахмурюючи брови. — Саме те, що й мені не давало спокою. — Велике об'єднання…

— Вам долити? — Віолетта Михайлівна торкнула кавницю.

— Ні, ні, дякую. Тут, кажу, Велике об'єднання!

— Що? — Господарка закліпала чорними віями.

— Він розробляв теорію єдиного поля, об'єднував ті сили, на яких, власне, тримається Всесвіт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодій… — Кирилові Федотовичу пересохло в горлі, і він кашлянув.

— Я вам пораджу пити талу воду, — сказала Віолетта Михайлівна. — Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тоді відтане, до кімнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхів.

Кирило Федотович хмикнув і провадив далі:

— Залишається прилучити до цієї схеми гравітацію, і всі фізичні процеси від мікросвіту до макрокосму знайдуть висвітлення в єдиній теорії… — В його очах, до цього сірих і невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенів по-молодечому. — Велике об'єднання! Уявляєте? Та ні, це навіть уявити важко!

— До речі, тала вода корисна і для шлунково-кишкового тракту. — Віолетта Михайлівна трохи надпила кави і надкусила печива. — Та мій, було, не хотів і слухати.

— Не судіть його строго, чоловік був зайнятий зовсім іншим, — обізвався Кирило Федотович, не відриваючи очей від рукопису. — Завершити фундаментальну теорію…

— Якби ви бачили, як округлилися йому очі, коли я запропонувала перейти на сироїжну дієту. Ну, там сира морква, картопля, м'ясо…

— Тут головне: чи він завершив? Чи встиг поставити останню крапку?

— Або, скажімо, безсольова дієта. Сіль — це ж отрута для організму… А він, було, як не підсолить, то й не з'їсть.

Раптом Кирило Федотович болісно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем під самісіньке серце.

— Н-ні… Нема… Саме того аркуша, де вивершується формула, і нема! Прошу вас, Віолетто Михайлівно, подивіться там, пошукайте… Може, випадково… Сьома сторінка.

Жінка, знизавши плечима, неквапом пішла до кухні. Кирило Федотович сіпнувся вслід, але примусив себе знову сісти, зрештою, він у чужій квартирі. Господарка повернулася з порожніми руками.

— Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, і без цього квартира захаращена.

— А може… чернетки де-небудь?.. — з надією в голосі спитав гість.

Повні, але вже прив'ялі губи їй скривилися:

— Та що ви, тримала б я ще якісь чернетки!

— Ну, знаєте, як буває, — можливо, десь засунулось… — не втрачав надії Кирило Федотович. — Подивіться ще, будь ласка.

— Не вірите? То давайте вдвох подивимось.

Пошуки, звичайно, нічого не дали. Віолетта Михайлівна чоловікових паперів не зберігала, письмовий стіл уже стояв у кутку на лоджії і був забитий старим взуттям. Жодного папірця!

— А нащо захаращувати квартиру? — обіперлася руками в боки Віолетта Михайлівна. — Я люблю акуратність, а всяка макулатура…

“І до рук цієї жінки потрапило таке наукове відкриття! — скрушно подумав Кирило Федотович. — Таки добре, що я не вплутався у сімейні тенета…“

— Якби ви знали, що це за праця, Віолетто Михайлівно, то так би не казали, — поглянув на її пещене обличчя. — Дуже шкода…

— А що, йому могли б і заплатити? — спитала із затаєною тривогою.

— Заплатити? Це не те слово, Віолетто Михайлівно. Озолотили б! Звання академіка, Нобелівська премія. Ще б пак! Ця праця дала б людям такі скарби, про які ще ніхто й не мріяв.

— Скарби? — Ледь помітний рум'янок виступив на її щоках. — Невже дорогоцінне каміння? Чи золото?

— Я взагалі кажу, Віолетто Михайлівно, в розумінні енергоозброєності людства. Що там те золото чи каміння! Дрібнички! Йдеться про океани енергії! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер… як би вам пояснити… Уявіть собі міст через провалля, десь у горах, ажурний такий міст, І ось посередині зяє пролом, немає цілої секції, га?

Жінка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той міст із прогалиною, глибоко зітхнула:

— Хто ж міг знати… Але невже все пропало? Стривайте, ви також математик?

— Астрофізик.

— Ну, от і добудуйте… той міст!

Кирило Федотович зніяковів, зіщулився.

— Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вдається…

Вона лише стенула округлими плечима.

Ідучи додому, настроював себе: “А що, коли знову… на корабель науки? Адже я передчасно зійшов, не допливши до свого порту…“

Відчував, як у глибині єства виникала напруга, з'являлись дивовижні імпульси — як тоді, в молодості. Сама доля дає йому ще один шанс — дерзай, оце ось твій порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Старий? Наука не знає старості. Лише невгамовність духу, неспинний пошук розуму, невтоленна жага…

III.

Кирило Федотович розплющив очі, поворушився під ковдрою, повернув голову до вікна і, завваживши білі відсвіти, подумав, що, мабуть, уночі випав сніг. Вставати не хотілось, натягнув ковдру до підборіддя і бездумно втупився поглядом у запилену стелю. Помітив у куточку павутину. А нехай собі… Перевів погляд на картину, що висіла на стіні просто перед ним,— у полі стоїть вітряк. Дерев'яна чотирикрила конструкція з минулого. Його не здивувало б, якби ті крила почали обертатися… Було все байдужісінько. В голові порожнеча, наче там зовсім немає тих мільярдів клітин, які здійснюють його зв'язки зі світом.

— Щось ти, старий, того… розрядився, — пробурчав Кирило Федотович. — Мусив би радіти, що завершив таку працю…

Але радості не було й крихти. Пустка, порожнеча в душі. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловік. Дні так і миготять за вікном, наче помахи золотого крила. Не встигне він і оглянутись, як уже сутеніє. Онде він трухикає до обчислювального центру, на нього дивляться як па дивака, а може, й шизика, ввічливо, але твердо відмовляють. Та старий таки добивається свого — одержує дозвіл на короткочасне користування комп'ютером. До речі, тут знадобився авторитет Присвятського, його дзвінки і навіть візити. А скільки було невдач, зривів, тупиків! Але чоловік заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту — і не щадив себе. Добре, що Віолетта Михайлівна частенько навідувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсім підупав. Віолетта Михайлівна… І без натяків ясно: жінка сподівається на гонорар. А який може бути гонорар за наукову публікацію? Буде розчарована. Все наше життя зіткане із надій і розчарування. “А мене, мабуть, покинув мій Геній. Увесь час він стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, підказував, наснажував. Та ще дивовижні, неймовірні мандрівки… Це він переносив мене до самісіньких витоків Часу–Простору — у першу мікросекунду виникнення Всесвіту, коли почався синтез хімічних елементів… А тепер Геній зник. Я самотній і спустошений старий чоловік з приступами сентиментальної патетики“.

Кирило Федотович зітхнув, серце защеміло жалістю до самого себе. Знову кинув погляд на млин. В його дитинстві був точнісінько такий. За селом, на пологому пагорбі. Он вийшов статечний мірошник, налягає грудьми на вирло, навертаючи млин за вітром. Зі скрипом рушають крила…

“Стоп, — зупиняє їх Кирило Федотович. — Ця картина — Машина Часу. А мені зараз ніколи мандрувати в дитинство. Ілюзія. А хіба життя — ілюзія?

Всесвіт наш — це дивна казка,

Це одна з фантазій божих,

А людина — сон найкращий

З-поміж снів його пригожих.

Дивно: чого це поетичне пояснення Світу раптом спливло у свідомості? Чого та чого… Асоціація. Та ще, може, щоб подумав про свої формули. О, формули, як рентген, висвітлюють каркас Світобудови, всезагальну об'єднуючу силу. Отже, мені вдалося… Не мені, а Чаєцькому. Хоча ні — Чаєцькому і Нетребі. Курйозне прізвище. Ага, обіцяв переписати для Присвятського. Нічого, обійдеться чернетками. А може, в редакції перепишуть? Немає сили. Та й часу також. Сьогодні обіцяв занести. А Присвятський розбереться. “Космос ворожий життю“… А взяв би та прикинув: якби ядерні сили трохи були послаблені, то Всесвіт складався б лише з водню, бо всі інші елементи були б нестійкими, життя не змогло б виникнути. Катастрофічні наслідки сталися б, якби цю константу збільшити: водень перетворився б на гелій. І в цьому випадку життя не було б. Он як усе оптимально підібрано в Космосі! При таких значеннях фундаментальних постійних величин життя не могло не виникнути, мусило з'явитись… От тобі й ворожий“.

Згадка про дискусію із Присвяіським розвіяла сонливість, але втоми не зняла. З великою нехіттю, пересилюючи опір свого в'ялого тіла, Кирило Федотович підвівся, спустив ноги з ліжка, вступив у м'які, стоптані капці, так і сидів.

— Та що це діється? — буркнув підводячись. — Поєднав гравітацію з електромагнетизмом. Відкрив доступ до таких енергій, а сам… Не допускай зростання ентропії! Це ж кінець твоєї термодинамічної системи… Дотягни хоч до публікації.

Про славу він зовсім не думав, просто хотів довести розпочате до кінця, по-господарському зібрати урожай. Та й тільки. Але хіба чоловік знає, що з ним трапиться сьогодні? Не знає й не здогадується. Ось він зайнявся ранковим туалетом — поголився, розчесав і пригладив білі вуса. Холодна вода трохи збадьорила, проте снідати не хотілось. Усе-таки почовгав на кухню, присів біля столика, застеленого старою клейонкою, надрізав ножицями паперову пірамідку з кефіром, налив у склянку і деякий час сидів нерухомо, дивлячись у вікно, хоч нічого, крім шматка бляклого неба, там не було. Прозора шуба планети, а далі навсібіч — Космос, Космос… Пульсуюче безмежжя з гарячими синапсами сонць, імпульсами нейтрино і фотонів, незчисленні галактики у матрицях гравітації. І що ж, невже теорія єдиного поля пояснює все? То виходить, Чаєцький, а тепер і я, поставили крапку на розвитку теоретичної фізики? Абсурд, нонсенс. Треба ж дослідити властивості Всесвіту у першу мікросекунду його існування… А екстраполяції в майбутнє?

Почав пити кефір, заїдаючи вчорашньою булочкою і обмірковуючи модель стиснення космічного Простору–Часу.

Дзеленькнув дзвінок — прийшла Віолетта Михайлівна… В передпокої війнуло свіжістю і духами.

— Доброго ранку, Кириле Федотовичу! — Жінка покрокувала до кухні, господар почовгав за нею. — Поснідали?

— Та от кефір…

— Добре, це дуже добре! Я ось принесла вам яблук, і щоб із сьогоднішнього дня — голодна дієта. Кефір і яблука, можна мінеральну воду…

З того моменту, коли задзвонив дзвінок, можна починати відлік часу, який ще лишився Кирилові Федотовичу. Про голодну дієту вони порозмовляють хвилин десять-п'ятнадцять, власне, говоритиме сама Віолетта Михайлівна, а Кирило Федотович лише вставлятиме іронічні репліки, потім старий піде до кімнати одягатися, Віолетта Михайлівна гукне:

— Ви ж там тепліше, бо надворі зривається хуртовина!

Хвилин через двадцять вони вийдуть — старий з тоненькою папкою під пахвою, Віолетта Михайлівна — з порожньою сумкою. У папці, ми вже знаємо, — розшифровані таємниці Всесвіту, але вчений несе її так, неначе там якась звичайна рядова стаття. Навіть тасьмочок не зав'язав як слід! А час іде неспинно. Спускаються ліфтом швидко, ой, як швидко тануть останні хвилини життя видатного вченого…

Але ні він, ні його балакуча супутниця навіть не підозрюють цього. Ось вони вийшли на припорошений снігом тротуар, ідуть Пушкінською, біля театру російської драми повертають на вулицю Леніна… Тут, на перехресті, вітер сипле товчене скло, січе обличчя, і старий кутається коміром, насовує шапку. Віолетта Михайлівна піднесла руки, щоб поправити шарфик на шиї, і цієї миті підсковзнулась. Падаючи, змахнула рукою, щоб вхопитись за свого супутника, і сильно, навідліг ударила його в груди, саме там, де в Кирила Федотовича вживлений електронний помічник серця.

Старий теж підсковзнувся, сила гравітації кинула його на планету, в очах померкло, потемніло, та враз і зблисло осяйним шатром. “Електромагнетизм…“ — почалася і тут же урвалася думка.

Попадали вони обоє, а підвелася тільки Віолетта Михайлівна.

Папка відлетіла вбік, розкрилася, і вітер миттю розметав білі аркуші, пожбурив їх вище дахів, і вони зникли у високості. Та ніхто на це й уваги не звернув, перехожі вже юрмилися навколо розпластаного на тротуарі дідка — поли пальта розкинулись, ноги підвернулись. Віолетта Михайлівна охала й ахала, торкалася його чола, натягувала шапку на сиву голову.

— Припорошило, а там льодок…

— Слизота.

— Бач, не посипали піском…

Хтось ускочив до будки телефону-автомата і викликав “швидку“. Машина примчала справді швидко, але Кирило Федотович лікарської допомоги вже не потребував…

Дарунки Шамбали

Північне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небі не було ні хмаринки, а вітер кошлатив темно-сіру поверхню неозорих вод, зганяючи отари білих баранців. Ростислав Микитюк любив спостерігати мінливу стихію, годинами простоював на кормі, тримаючись руками за перила. Веселий туристський корабель “Клав-дія Єланська“ завзято краяв хвилі, але бічної хитавиці погасити не вдавалось, і палуба нагадувала розгойдану колиску.

Різкий жіночий скрик примусив Микитюка обернутись. Просто на нього з піднятого краю палуби, немов з гірки, штовхнуло молоду жінку — поли її блакитного плаща лопотіли на вітрі, обличчя було охоплене страхом. Ростислав розкинув руки, і вона опинилася в його обіймах.

— Ох, вибачте, — зніяковіла, — якби не ви…

— Нічого, добре, що не вдарились.

Відчувши у своїх руках пругке жіноче тіло, пройнявся радісним хвилюванням. Здивувало тільки, що на її лиці промайнула гримаса болю. Ця комічна ситуація мусила б викликати сміх, і Ростислав усміхався, а жінка скривилась, пересилюючи біль.

— Що з вами?

— Та… пусте. Мозоль.

Присіла на лавочку, скинула лівий черевик і почала злегка погладжувати ступню.

— Він мені так дошкуляє, що хоч плач, — поглянула на Ростислава трішечки знічено, немовби пробачалася. — Особливо на екскурсіях.

— Ну, та це ж не смертельно. — Ростислав мимоволі милувався її гарною постаттю. — От у ленінградки стан загрозливий…

— Я чула, як по радіо викликали лікарів. Здається, ви теж медик?

— Ну, не зовсім, але…

Подумки здивувався: він хвилюється в присутності цієї звичайної жінки! Хоча… Може, вона саме ота, на яку підсвідомо очікував протягом довгих років, сповнених сумнівів і вагань?

Дивився на неї радісними очима, і все в ній подобалось: і як взуває черевичок, і контури тіла під блакитним плащиком, і трішечки примхливі губи, і пасмо русявого волосся, що вибилося з-під синього капелюшка.

— І як це з нею трапилось?

Вона підвелася, але знову не встояла на хиткій палубі, Ростислав змушений був підтримувати її впродовж усієї прогулянки по периметру корабля.

— А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондоні лівобічний рух. Шоферові вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.

— Їй уже краще? — В голосі — турбота і жіноча цікавість.

— Як вам сказати… Все це дуже складно. Із шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого “їжачка“.

— Їжачка?

— Це я так назвав колючку з моєї колекції гімалайських рослин.

— Ви були в Гімалаях?

— Брав участь у ботанічній експедиції і от… скучив за морем. До речі, як вас звати? Ви мені пробачте, всіх з нашої групи я не запам'ятав.

— Муза. Ох… — скривилась від болю і одразу ж винувато посміхнулась. — А я вас запам'ятала. Ви — Ростислав Микитюк.

Йому було приємно це чути, глянув на співбесідницю, не приховуючи симпатії, і, завжди стриманий у розмові, мовчазний, зараз розговорився.

— Розумієте, Музо… Тут ось простір навколо нас, а в Гімалаях — у високості.

— І там ви знайшли “їжачка“?

— Так. Мені дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали…

— Де це?

— Ну, там же, в Гімалаях. Шамбала — легендарний край, ні на якій карті його не знайдені. Ми видиралися па гірські хребти, спускалися в долини, та ось перед одним сніговим перевалом два паші провідники раптом зупинилися, в очах — тривога, якесь незрозуміле сум'яття. “Далі не підемо, — твердо сказав старший, сивобородий. — Там, — хитнув головою у бік перевалу, — Шамбала“.

Як ми не умовляли — не допомогло. Шамбала для них — святий край. Там, у потаємних печерних містах, живуть махатми, вчителі найглибшої мудрості, що здійснюють зв'язок Землі з Космосом, медитаціями єднаються і Абсолютом, і порушувати ритм їхньої діяльності — тяжкий злочин.

Ми пішли без провідників і наледве подолали той перевал. Вечоріло, коли ми, змучені, до краю виснажені, спустилися в широке міжгір'я, наче в казкову чашу, повну п'янких ароматів. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспіранти попадали як убиті, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Ні до того, ні після того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вічності…

— Ой… — зойкнула Муза, спіткнувшись.

— Ну, присядьмо на цій лавочці, тут затишно.

Посідали плече в плече, Ростислав турботливо підняв комір її плаща. Деякі туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-іронічні погляди, мовляв, ага, і ви контактуетесь!

Микитюк дивився за борт на шумливі хвилі, а думав і говорив про Гімалаї.

— Розумієте, враження було таке, ніби то й не зорі, а пильні очі Космосу дивляться на мене і питають: чи ти усвідомлюєш своє місце на Землі? В потоці Часу? Навіщо ти живеш? Невже тільки для того, щоб споживати? І тоді настала мить, коли я відчув себе просвітленим, інакшим, духовно вищим, аніж був досі. Оце вам Шамбала! І ніякого страху не було, навпаки — проймала радість. Ну… що належиш до людства, чи що… Любов до планети, на якій живеш… 0, саме любов до життя! А чого ті провідники злякалися… Людська психіка — складне явище… Я довго стояв, прислухаючись до безмовності Космосу…

— Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправді поет — та ще й романтик!

— Ну, що ви, Музо, — Ростислав почервонів, як хлопчик. — Я сухар і є, це на мене щось найшло.

Очі їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотіла:

— Дивина… Цієї миті, от зараз, мені здалося, що ми вже колись зустрічались… І розмова така була…

— Ну, якщо вірити в перевтілення, то… не виключено. — Микитгок поглянув у її великі, схожі на індійський мигдаль, очі. — Може, ви із Шамбали?

— Не хотіла б вас розчаровувати, але я з Києва.

— Це відомо, в Києві ви з'явились років двадцять шість тому, а от…

— Хитрун! — засміялася Муза. — Хоче вивідати… Я й так скажу: живу на цьому світі двадцять вісім, не одружена…

— Мені щастить!

— Давайте без натяків. Хоча… Ви ж про квартиру не знаєте, правда?

— В мене є де жити. А що?

— Коли б не розкішна квартира, я, мабуть, уже одружилася б. А то мені все здається, що домагаються не мене, а квартири… Та дачі, та батьківської “Волги“… Ну, та грець з ними! Я перебила вас.

— А про що я саме говорив? Ага, згадав. Ніч у Гімалаях…

— Цікаво, як ви натрапили на того “їжачка“?

— Отож, я стояв і милувався небом, а тоді опустив очі на землю і побачив за кілька кроків перед собою блідо-фіолетове світіння. Подумав, що це сліди зоряного сяйва на сітківці очей. Зажмурився, аж ні — світло ніби струмує із самої землі, наповнюючи коротюсінькі кривулясті провіднички. Може, то жилки якогось кристала? Підходжу, нахиляюсь — колючка. Виткнулась біля камінця та й світиться, подає про себе вість. Удень, звичайно, я б її не помітив, а якби й помітив, то не звернув би уваги. Ми тоді досліджували рослини соковиті, з плодами — там є справжні фармацевтичні фабрики. Між іншим, ми зібрали флакончик такого екстракту… Ще один дарунок Шамбали! Дивовижні властивості! Сподіваємось, допоможе в боротьбі з найтяжчими хворобами. Ну, а тут — суха колючка! Тієї ночі я майже не спав — перед очима був той феномен.

— Уранці викопали?

— Е, ні, так зразу не можна. А раптом загине, втратить свої властивості? Необачність може завдати непоправної шкоди. Ми все обміркували, виробили цілу програму дій. Насамперед, звичайно, почали шукати ще один екземпляр. Обстежили кожен камінчик, кожну грудочку в радіусі, може, з півкілометра — цілий тиждень шукали, і все марно. Хто його знав, може, така дивовижа одна-однісінька на сто квадратних кілометрів! Або з'являється раз у десятиліття чи навіть у століття. От і зустрінься. Вирішили ризикнути — викопали ту колючку з грунтом, пересадили у горщечок. Дарунок Шамбали! Тепер уже з нетерпінням очікували вечора. І яка ж була наша радість, коли в темряві намету засвітилися ці головки!

— Фосфорне світіння? — спитала Муза.

— В тому-то й штука, що ні. Природа його електромагнітна. Ще не з'ясоване тільки джерело. Можна припустити, що в цьому процесі бере участь чимало чинників, зокрема біосфера і динаміка хімічних процесів у самій рослині. А взагалі, нерозшифрованих ієрогліфів Природи — сила-силенна…

— Увага! — почулося з гучномовця. — Керівникам груп і перекладачам терміново зібратися в тенісному залі! Повторюю…

— Таємниць багато, — обізвалася Муза, коли динамік умовк. — Але ж, як сказано, людина має підкорити Природу.

Микитюк помовчав, збираючись з думками.

— Підкорити… Як на мене, то мусимо жити в злагоді з нею. Спробували он в Амазонії випалювати джунглі, порушили тонку рівноваіу ї тільки наробили шкоди. Ні, треба шанувати закони Природи. Муза осміхнулася:

— Який ви законник! Але ж згодьтесь, що в Природі не все досконало і корективи просто необхідні.

— Хто знає… Це вже філософія, не мій фах.

Дівчина не відступала.

— Гаразд, ось вам фізіологія. Біль. Людина страждає, мучиться. А для чого?

—Поставити питання легше, ніж відповісти. Біль… Все це дуже складно. Нейрофізіологічна картина цього відчуття багато в чому загадкова. Як воно зароджується і передається в головний мозок, невідомо. Але це — сигнал небезпеки, конче необхідна інформація. Одна професорка Сорбонни вважає, наприклад, що коли б не існувало болю, його слід було б винайти.

— Мабуть, у неї ніщо не боліло, в цієї вченої, — сказала Муза. — Нехай і сигнал. Але навіщо сигналізувати увесь час? Досить було б, скажімо, хвилини. А то сам сигнал може замучити людину.

— Це явище, як помислити, не вкладається у схему зворотного зв'язку. Природа б'є на сполох доти, доки пожежа не буде погашена. Принцип гарантії, чи що. Це не тільки інформація, а її наказ, вимога дії.

— Ви, може, подумали, Ростиславе… не знаю, як вас по-батькові…

— Не треба церемоній. Мені тридцять, і я теж неодружений.

— Може, ви подумали, що я піклуюсь про себе. Зовсім ні. Мозолі — це, зрештою, дрібниця. Але скільки підлості і жорстокості робиться на світі через біль! Як подумаєш, то аж страшно стає.

— На жаль, це так, Музо. Але Природа тут ні при чому.

— Та мабуть, — зітхнула. — А все-таки… удосконалення не завадили б. От би перехитрити Природу!.. Та це загальна балачка. Ви не Докінчили про свого “їжачка“.

— Та була з ним пригода. Хлопці несли гербарій, а цього незнайомця я взяв сам. Тримав, як малу дитину, біля грудей, і на тобі: щойно зійшли на невисоку сідловину, як над горою, може, з півкілометра від нас, з'явилася велика світляна куля. “Літаюча тарілка!“ — загукали хлопці. Я крутнувся в той бік, не втримав рівноваги, упав і скотився вниз. Одразу ж все зникло. Хоча хлопці казали, що бачили навіть люки чи ілюмінатори, а я впевнений, що то якийсь світловий атмосферний ефект, сам по собі дуже рідкісний і цікавий.

— Що ж було далі?

— Та що, горщечок розбився на друзки, грунт розсипався, колючка десь зникла. При цьому я забився коліном, воно напухло і боліло страшенно, та я повзав, шукаючи рослинку, і ненароком уколовся об неї саме тим болючим місцем. Ну, думаю, щастить — сім голочок уп'ялося!

— Так часто буває. — Муза співчутливо хитнула головою. — По собі знаю.

— Еге, мені кольнуло, але буквально через кілька секунд коліно перестало боліти, пухлина почала спадати, я підвівся і пішов, навіть не накульгуючи. Отак випадково ми п дізналися про лікувальні властивості “їжачка“. А тепер ось його укол допоміг вивести із шоку і нашу туристку.

— Щось надзвичайне. Хоча б показали цю дивовижу!

Микитюк не любив допускати сторонніх очей і рук до своїх експонатів, а тут одразу і з радістю погодився.

— Ходімо!

Із сміхом і жартами перейшли хитку корму. На боковій, заскленій частині палуби вхопилася за його лікоть, щоб не впасти. Зупинилися, вражені величним видовищем. Червоний, ніби набухлий кров'ю, диск Сонця то різко піднімався вгору, тягнучи за собою стіну розбурханого моря, то падав униз, і хвилі з шумом відступали, даючи йому місце.

— Розгулявся шторм… — з острахом і захопленням сказала Муза. — Аж Сонце підкидав.

— І ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезії, то в такий спосіб світовий океан дихав, насичується повітрям.

— Без поезії життя не цікаве, — зауважила Муза. — Пам'ятаєте, у Тичини: “Всесвіт наш — це дивна казка…“

Отак вони й стояли, зрідка перемовляючись, слухаючи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пірнуло у хвилі і більше не показувалось. Сумовита задума охопила дівчину, їй знову здалося, що вона вже колись спостерігала подібну картину, переживала схожий душевний стан.

А Ростислава осявала радість: нарешті зустрів дівчину, яка імпонує йому і, здається, зацікавилась “ним. Правду кажучи, він запримітив її ще на початку цього круїзу, тільки не наважувався зазнайомитись. Спасибі, допоміг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрічі, і ось лінії їхнього життя нарешті перетнулися на цьому кораблі. Ростислав і раніше не нарікав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, і це було так незвично, що він аж розгубився. Червонів, не знав, де подіти свої руки.

— Сонце зайшло. Ходімо?

Дівчина здригнулась, мовби з несподіванки, але одразу опанувала себе.

— Ми йдемо, йдемо та ніяк не дійдемо, — усміхнулась.

Микитюк відчинив масивні двері, тримав їх, доки дівчина не переступила високий поріг, а тоді причинив, долаючи натиск вітру, і повів її сходами вниз — у тепло і світло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. “Хлопці вже, певно, в барі, — подумав, — це якраз добре, а то почнуть кпинити…“ Увімкнув світло — ой, леле! — все, що було на столику, тепер валялось на підлозі, килимок притрушений індійською кавою, а банка, певно, закотилась під ліжко.

Муза скинула плаща і почала прибирати.

— Шкода кави. Це ви її п'єте, Ростиславе?

— Так. Але нічого, маю ще про запас.

Йому було приємно спостерігати за рухами дівчини, хоч і незграбними,— як вона простягала руку, як підводилась і потім, балансуючи, присідала навпочіпки. Із столика знову падало, довелося все класти на ліжко.

— То де ж ваш таємничий “їжачок“? — Муза сіла на стілець і одразу проїхалась на ньому до коридорчика. — Атракціон!

Він підняв її разом із стільцем і відніс до столика.

— Тримайтесь, Музо, а то ще наб'єте ґулю. А “їжачок“ подорожує в чемодані, зараз дістану.

Висунув з-під ліжка великий шкіряний чемодан, охоплений двома ременями, відімкнув і вийняв маленьку картонну коробочку.

— Ось де він! — весело вигукнув, сідаючи на ліжко. — Нате, знайомтесь, — дав їй коробочку. — Та тільки обережно, не вколіться.

Муза тендітними пальцями зняла кришку, але, крім вати, нічого не побачила. Ростислав допоміг видобути колючку з вати. Справді, нічого особливого. Від коротюсінького стовбурця в усі боки стирчать кривулясті шпички вишневого кольору. Помацала — міцнющі, як сталеві.

— А знаєте, здається, відчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.

— У вас дуже чутливі пальці, Музо.

— Недаремно ж я піаністка, — сказала, не повертаючи голови. Невідривно дивилася на чудернацьку рослину.

— Але я не берусь твердити, що струм іде зі шпичаків, — не то серйозно, не то жартома заперечив учений. — Може, навпаки — із ваших пальців.

— Таке скажете, наче я електростанція. — В голосі її вчувалися смішинки.

— Не смійтесь, кожен має електромагнітне поле. А у вас воно особливо сильне.

— Комплімент? Дякую.

В їхню розмову раптом втрутився динамік:

— Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю…

— От невчасно… — зітхнув Ростислав. — Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?

— А як прийдуть твої… ваші?..

— Та їх не буде до пізньої ночі! Доки бар не зачиниться.

Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза підвелася поглянути в ілюмінатор, та її так хитнуло, що аж скривилась від болю. “Проклятущий мозоль“, — подумала сердито і всілася на ліжко, почала знімати панчоху…

Несподівано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.

— Ой, пробачте! Забув узяти “їжачка“…

Муза зніяковіла, засоромилася власних рухів, але спромоглася на жарт:

— Я вже поклала спати цю колючу тваринку… Микитюк усміхнувся, вхопив коробочку і, балансуючи, кинувся до дверей.

Едінбург! Ростиславові чомусь давно мріялось побувати в головному місті далекої від України, але манливої Шотландії. Уявлявся Едінбург білокам'яним юрмищем палаців у високості, між голубим небом і морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусі, він бачив, що переважають темні тони.

— В моїй уяві він поставав сліпучо-білим, цей Едінбург, — обізвався до Музи, що невідривно дивилася у вікно.

— Він такий і був, це кіптява. Століттями ж у печах топили вугіллям, а димарів он, бачиш, скільки!

Справді, димарів — тьма-тьмуща. І жодного круглого, всі призмоподібні, наче грубі дошки.

— Кіптява століть.

—Аз деяких будинків уже змили сажу — он які світлі, — продовжувала Муза. — Поглянь, ось почали…

Микитюк і сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстріч, — частина фасаду вже очищена, мала колір слонової кістки.

— Так, так. Отже, я бачив Едінбург… колись, — усміхнувся Ростислав.

— Наш мозок здатний творити дива… — зиркнула на нього весело і додала його словами: — Все це дуже складно.

Автобус зупинився біля розчинених воріт королівського замку. Ступаючи на вичовгане каміння просторого двору, куди німо дивились вікна потемнілого середньовічного палацу, Микитюк відчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.

Муза спробувала розворушити супутника.

— Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?

У коридорі палацу красувався вирощений у вазоні будячище — колючий, із червонястим квітом угорі.

— Розкішний екземпляр, — байдуже кивнув Ростислав і знову замовк, ніби прислухаючись до екскурсовода, який розповідав, що колись у давнину будяки врятували військо шотландською короля: глупої ночі вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на будяки, вкололися і скрикнули… Потім був заснований навіть орден Будяка…

“Про що він думає? — силкувалась відгадати дівчина, проймаючись його настроєм. — Може, цей будяк нагадав йому гімалайську колючку?“ Сходи, зали, прикрашені скульптурами, картинами, гобеленами.

— А оце кімнати Марії Стюарт…

Слухаючи розповідь про трагічну долю королеви, Ростислав стискував Музин лікоть, а коли всі рушили далі, затримав дівчину, подивився їй просто в вічі і випалив:

— Кохаю. Станеш моєю?

— Тобто як це? — закліпала віями Муза.

— Ну, дружиною…

І такий у нього був урочисто-рішучий вигляд, що Муза наледве стрималась, щоб не розсміятись.

— Ви ж мене ще не знаєте, Ростиславе, — несамохіть перейшла на “ви“. — Навіть імені…

— Музо!

— Це так мене батько прозвав, як підросла. Насправді ж моє ім'я — Марійка.

— Марійка?! Муза-Марійка… Який збіг: ми в покоях Марії!

— Ради бога, на нас звертають увагу, — тихо промовила Муза, рушаючи до виходу. — А ще мушу сказати — на господарку зовсім не надаюся, до того ж вередлива…

— Аби тільки не злюка.

— …Пещена…

Ростислав гаряче перебив:

— У тебе добра душа і чуле серце — я одразу відчув. Мовчи, мовчи, ось моє прохання: завтра відвідаємо фортецю — отам і скажеш усе. Домовились?

Муза-Марійка нічого не відповіла, лише в глибині її очей закоханий Микитюк помітив теплий усміх. Взявшись за руки, подалися сходами вниз наздоганяти групу.

Едінбурзька фортеця приліпилась на високій скелястій горі, ніби орлине гніздо. Є чим помилуватись у музеях. Тут виставлено скарби шотландських королів — витвори митців, чиї імена втонули у глибині століть. А який краєвид притягує очі!

Захоплені туристи жваво розмовляють, фотографуються, один тільки Микитюк мовчазний, бродить, як сновида. Ніщо його не цікавить — ні коропи, ні мечі. Тупий меч суму, як сказав би Шекспір, ударив його в самісіньке серце: на екскурсію до фортеці Муза не поїхала. Передала через сусідку по каюті, що нездужає. Хіба ж не ясно — дипломатична хвороба…

— Зверніть увагу на це вузеньке вікно. Воно виходить на дорогу… — долинав голос перекладачки. — Рятуючись від змовників, Марія Стюарт передала дитину через оце вікно вірним людям, що ждали внизу. Так. вікно дуже високо. Дитя спустили в корзині на мотузі. Це був майбутній король Англії Яків Перший…

Микитюк скрушно зітхнув. Як він сподівався, як хотів саме тут почути відповідь на своє Признання! Марія, Марійка…

Сходячи крутосхиллям униз, де на майдані стояли автобуси, урезонював себе: ти її уподобав, а вона? Хіба їй обов'язково відповідати взаємністю? Чоловічий егоїзм. І все-таки… помилився? Чи, може, в неї хтось є? Справді, що він про неї знає? Ну, зовнішність гарна, рухи, вираз очей… А далі? Чи, може, саме оце незнання і притягує? Ет, краще не думати про це, зовсім викинути з голови.

І все-таки невідомість ятрила, не давала йому спокою. Нехай би вже сказала одразу, навіщо ця психопідготовка?

Місце в автобусі біля нього пустувало, пустувало воно і наступного дня, коли їхали в Глазго. Краєвиди Шотландії, схожі на кримські, трохи заспокоювали, зміна вражень відволікала Микитюка від невеселих роздумів, але сум'яття не полишало його душі. На вечорі дружби в Глазго, влаштованому товариством Шотландія–СРСР, такому цікавому й веселому, почувався самотньо. Сусідка по столу, шотландка, жінка вже в літах, певне, відчувши його настрій, раптом обізвалася українськими і польськими словами — наче пташенята запурхали в залі. Ростиславові потеплішало на серці, пожвавішав, а жінка почала розповідати про своє життя.

Під час війни була медсестрою в англійському госпіталі. Доглядала пораненого польського солдата — українця із Холмщини. Покохалися, після закінчення війни одружилися. Поранення вкоротило йому життя, чоловік залишив їй двох синів і… кілька українських та польських пісень.

— Ченсто співав “Повій, вітре, на Вкраїну…“

Ростислав так перейнявся життям цієї жінки, що забув про свої прикрощі. Та коли загриміла музика і під світляною метелицею закружляли пари, знову почав зітхати. Підпер обважнілу голову рукою і байдуже спостерігав за натовпом танцюючих, що поволі обертався у миготливому світлі. Тут, в одному коловороті, взявшись за руки, пропливали дівчата з далекого Казахстану, англійські хлопці, шотландські жінки… Нараз електронна музика урвалася, натомість зазвучала козиця, зал почав обходити музика у барвистому шотландському одязі: шапка, прикрашена пір'їнами, вишитий кептар, картата спідниця. Чоловік виступав, як павич, привітно усміхався, не випускаючи з вуст мундштука свого співучого інструмента… Це минулі століття обізвалися до сучасності: а гей, гей, ми живемо з вами!

І знову під танцювальні ритми закружляли пари, люстра пригасла, на високій стелі замиготіли зорі. Микитюкові важко було встежити за парами, але одна привернула його увагу. Дівчина, схожа на Музу… “Невже вона? Дивно. Може, приїхала автобусом з іншою групою? І ховається, хитрунка, бач, так і пірнає в тінь. Дивні ці жінки… Мені краще шукати рідкісні рослини в Гімалаях, аніж собі дружину. Колючка з Шамбали гамує біль, а тут…“

— Як ви себе почуваєте?

Микитюк раптом відчув чиюсь руку на плечі, підвів голову. Біля нього стояв керівник групи. Зал спорожнів, лише кілька чоловік наближались до виходу. .

Він підвівся, сторопіло оглянувся.

— Пора йти?

Над містом стояла прозора літня ніч.

Повертаючись із Глазго до Едінбурга, відвідали рідне містечко Роберта Бернса. Ось довга приземкувата будівля — це хата, в якій народився співець Шотландії, тут же на подвір'ї сяє склом сучасна споруда музею. Микитюк зацікавлено роздивлявся, а у вухах, наче бджоли, гуділи слова гіда:

— Молодий поет полюбляв дівчат і зірвав чимало квіток. Та його впіймали за полу. Батько однієї потерпілої перестрів юнака і погрозив убити, якщо він не одружиться з його дочкою. Роберт одружився, мав шестеро дітей…

“Певне, гарна дівчина була, може, як Муза-Марійка… — міркував Микитюк. — Цікаво, який у неї батько? Теж такий рішучий, як той односелець Бернса?“

Чим ближче було до Едінбурга, тим більше насуплювався Ростислав. Перед очима пропливали мальовничі краєвиди — зелені горби і видолинки, невеликі гаї, будівлі ферм, удалині бовваніли темні терикони, — Микитюк залишав у пам'яті ці мінливі картини і водночас конструював майбутню зустріч з Музою, передбачав варіанти її виправдань. І жодного разу йому не спало на думку: а може, дівчина й справді захворіла?

Скрипить під ногами трап.

У каюті, навіть не переодягаючись у піжаму, ліг перепочити і зібратися з думками. Шуміла повітродувка, женучи легкий вітерець.

“Ну, гаразд, закоханий друже, — запитував себе Микитюк, — може, ти визначиш, що ж таке кохання? Воно означає певний емоційний стан, який характеризується… величиною… ні, ступенем втрати здорового глузду! Це витівки, хитрощі Природи, що мають на меті продовження людського роду. А ти відкинь усі чари, поглянь на все тверезо…“

Микитюк зітхнув. Еге, все це справді дуже складно.

Простягнув руку, намацав на столику дзеркальце. “Ну що ж, з обличчя не гірший за інших. Не треба лишень насуплюватись. Може, вуса завести? Тепер це модно. А що? І заведу — коли… вона покохає“.

— Увага! Запрошуємо на вечерю…

Ростислав заспішив, щоб раніше зайти до ресторану: вона проходитиме повз їхній стіл.

Цокання посуду, голосні перемови, сміх, жарти. Її не видно.

Сусіди по столу повечеряли, пішли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. “Чого ця жінка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти… Стривожена“.

— Що? Муза хвора?! Навіть марила? “Перехитрити Природу… Вимкнути біль…“ Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Біжу, біжу… Ох, бідолашна… А я…

Медчастина тут же, на кормі, лише піднятися три марші вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гімалайську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скільки. Спочатку свідомість його облягла чорна хмара тривоги і жалю: в той час, як він подорожував, дівчина страждала у тісняві корабля. Та враз йому стало розвиднятися, наче сонце зійшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радість: Муза, отже, лише через хворобу не поїхала до фортеці, а не тому, що… знехтувала. Інтуїція його не підвела — це таки вона, єдина в світі…

Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зійшла радість, лікарка опустила очі.

— Ну, як ваші пацієнтки? — з веселою жвавістю запитав Микитюк.

Лікарка покрутила у пальцях пінцет, похмуро скапала:

— Ленінградка нічого вже, криза минає. А от киянка… щось незрозуміле. Ні на які болі не скаржилась, і раптом… Боюсь, ми не зможемо нічого вдіяти…

Микитюк зблід, обома руками обперся об край столика, за яким сиділа лікарка.

— Діагноз? Діагноз установили?

— Так. Сепсис.

— А лікування?

— Антибіотики. Переливання крові. Ніщо не допомагає.

Микитюк одірвався від столика, мовчки заходив по передпокою.

— Не треба так хвилюватися, — обізвалася лікарка. — Вона вам хто?

— Майбутня дружина.

— А-а…

Лікарка підвелася і прочинила двері ізолятора:

— Зайдіть.

Муза-Марійка лежала на білій постелі під білим простирадлом з розплющеними очима, що темніли, як дві сливи. О боже, як вона помарніла! Щоки сірі, землисті, дихання прискорене.

Ростислав узяв її за руку — гаряча, як вогонь.

— Що сталося, люба?

— Вона непритомна, — констатувала лікарка. — Навіть ваш “їжачок“…

Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.

— “Їжачок“? Ага, так… Готуйте шприц! Я миттю… — І кинувся до виходу.

На біль не скаржилась… Ну, ясно — вкололась “їжачком“. Таки подумала перехитрити Природу, і як він тоді не здогадався? Поспішав. І зараз треба квапитись, це просто щастя, що він узяв того каламарчика із собою.

Ключик не потрапляв у гніздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарешті вхопив каламарчика і, полишивши чемодан розкритим, а двері в каюту незачиненими, побіг до сходів.

Лікарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рідину, кілька разів струснула скляночку і поставила на столик.

— Ніякої етикетки… Що це?

— Це звідти, що й “їжачок“ — із Гімалаїв. По краплині збирав… Може, назвати: “Дарунок Шамбали“? Але ми гаємо час.

— Ви пересвідчились, що ця есенція…

— Препарат не пройшов клінічного випробування, я просто не встиг. Його дію я перевіряв на собі…

— Ну, знаєте… Ризик…

— Нехай і ризик, але ж іншого виходу нема. Давайте шприц!

Лікарка насупила брови.

— Я на себе такої відповідальності взяти не можу.

— Я беру! — з викликом сказав Микитюк.

— Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою — то інше, а це вводити в організм…

— Вона ж гине, помирає — ви ж самі сказали! — розпачливо вигукнув Микитюк. — Хіба не ваш обов'язок випробувати все…

— Так. І ми зробили все можливе. Загляньте в історію хвороби.

Микитюк вхопив телефонну трубку:

— Попрошу капітана!

Може, з хвилину роз'яснював капітанові ситуацію, інформував про живлючий гімалайський екстракт.

— Бузанова? Тут. Передаю.

Товстуха тільки сопіла, притуливши трубку до вуха. “І це лікарка… — думав Микитюк. — Розминулась з покликанням, її місце на Бессарабському ринку…“

— Ну що ж. Раз капітан наказує… Але ви дайте мені розписку. На всяк випадок.

Кров шугнула Ростиславові в скроні, відчув, як раптово піднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.

“Та ну її, цю бочку, — розгніваний сів до столика, вихопив ручку з бокової кишені: — Витримка, витримка, спокій… А то ще руки тремтітимуть“.

— Ну, все? Давайте шприц, я сам.

…Кілька годин після уколу Муза-Марійка була між життям і смертю. Микитюк, надівши білого халата, сидів коло її ліжка, ніби ждучи вістей з далекого краю.

Нарешті першу обнадійливу звістку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкі рожеві плями, ось вона кліпнула повіками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стінах, стелі, тоді побачила Ростислава.

— Це ти? — прошепотіла. — Що зі мною було?

— Скажу. Я багато тобі скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дівчисько.

Хотіла усміхнутись, та не змогла, тільки сіпнулися губи.

Наступного ранку Муза-Марійка підвелася.

Ростислав, міцно підтримуючи її за лікоть, вивів на палубу. Навколо шуміло море. Едінбург уже був далеко за обрієм. Попереду — також за обрієм — Північна Норвегія, Тромсе і Нордкап. Муза-Марійка сиділа мовчки, поглядаючи на хвилі за бортом. А тоді спитала:

— Скажи, а відчуття болю повернеться, доки ми… одружимось?

— В житті без болю не обійтися.

Загадкова Нова

Зеленава вечорова імла облягала Руїни. Сухорлявий старий Му причалапкав своїми тоненькими ніжками до прозорої стіни, щоб подивитися, чи двір уже виповнений тінню? Чи зацвітає небо пелюсточками? Стоячи, він почовгував черевиками із цупкої сириці, під хітиновим панцирем на спині наче пробігали мурашки: Му трохи хвилювався, очікуючи Прихильників Духу. Глибоко сховані маленькі очиці сухо поблискували, відбиваючи зеленкувате розсіяне світло, що вже зникало в темних тінях.

Отак, власне, він почувався кожного разу перед нічним пильнуванням. Ніби й не боявся Ватага, проте неспокій охоплював усе єство — було радісно і водночас тривожно. Може, саме цієї ночі Дух скаже щось інше? Адже з самого початку — прокотилося вже багато дисків за обрій — він повторює одне й те ж, та ще й сердито. А може, в тій скриньці ніякого Духу нема? Треба б туди заглянути. І за пелюстками у небесній високості стежити цікаво, особливо коли з'являється Нова… Дехто з Прихильників Духу вважає, що пелюстки заліплять усе небо, і тоді зникне темрява, буде світло, хоч і диск закотиться. От і потрібно дивитися крізь магічну Палицю, примічати нові й нові небесні квіти.

Унизу зовсім потемніло, а онде і перша пелюсточка зринула… Чи Тан принесе сьогодні якийсь образ? Він уже знайшов декілька і невтомно розшукує ще. Хто вони, ті, що зображені на полотнах? Кмітливий Ти твердить… О, чути шарудіння, це вже вони!

Му задріботів до дверей. Справді, прийшли Прихильники Духу — високий Тан і низенький, йому до плеча, Ти.

— Нехай буде твоя мудрість! — привітали господаря писклявими голосами.

— Нехай Дух буде прихильний до всіх нас, — звично відповів Му і кинув погляд на чорну скриньку з білими зубами-клавішами.

Тан вийняв з-під лахміття, що звисало йому з плечей, чималий чотирикутник, загорнений у смугасту ганчірку. Так і є — ще один образ!

— Оце знайшов аж на околиці Великого Руйновища, — сказав, розгорнувши ганчірку і ставлячи картину під стіною, поряд з тими, що приніс раніше.

Му взяв кресало, ударив кілька разів по кременю — сипнули іскри, і трут затлівся. Швидко підніс його до смолоскипа, дмухнув, і в помешканні стало видно, як удень. Усі трос поставали навколішки, щоб роздивитися новий образ. Перед ними було не одне обличчя. На піску біля самісінької зеленої води сиділо і лежало кілька постатей — молоді жінки та чоловіки.

— Це морські істоти, — прописклявив Ти, — бачите, вони не відходять від свого середовища, вибрались подихати та й погрітися.

— Так, — підтримав свого колегу Тан, — їхнє тіло зовсім не мас твердої хітинової оболонки, натомість м'яка шкіра, вочевидячки пристосована до води.

— А їхні голови? Погляньте — на них довга густа шерсть! — докинув Ти, ще й тоненькою рукою вказав.

Справді, на головах істот добре видно було зеленаву шерсть.

Тепер обидва Прихильники Духу поглянули на Му — що то він скаже?

Старий пильно вдивлявся в постаті на картині, неначе очікував, що вони обізвуться і самі розкажуть про себе.

— Я гадаю, — нарешті заговорив Му, — це наші предки. Те, що на них майже немає одягу, нічого не доводить. На інших образах одяг є, на деяких аж занадто. Навіть голови вбрані.

— А де хітинові панцирі? — різко спитав Ти. — Це зовсім інший біологічний вид!

— Може, це “прибульці з Неба“, — сказав Тан, — і ми живемо на їхніх Руїнах. Адже невідомо, хто побудував і хто зруйнував громадища, які дісталися нам у спадок.

— Дух! — верескиув Ти. — Це його діяльність!

Тан і Ти з острахом оглянулись на чорну скриньку“, що наче шкірила зуби в миготливому світлі смолоскипа, лише старий Му не зворухнувся. Роздумливо сказав, не відриваючи погляду від картини:

— Наш розум ще блукає в зелених сутінках, і часто навколишнє йому здається інакшим, ніж воно є насправді. Піднесіть палець до ока — закриє кам'яну гору. А хіба він такий великий? Отож, очевидне не завжди точне… Я гадаю, наші предки — отакі, як бачимо зображення,— жили тут споконвічно, спорудили велетенські житлові осередки, і навіть отой Дух, що обзивається із скриньки, створили вони.

— Тоді як же пояснити таку велику різницю в будові тіла? — майже пошепки спитав маленький Ти, повернувши свою голу плескату голову в бік старого Му.

— Щось, мабуть, сталося в Природі, — відповів мудрець. — Якийсь катаклізм… От і виник на нашому тілі хітин — захисна оболонка. Ллє не в кожного однакова… — Старий підвівся, розв'язав пояс і, ставши перед смолоскипом, розхилив поли потертого халата: — Подивіться. Раз уже ми заговорили про хітин…

Тан і Ти підхопилися та так і застигли: живіт і груди в старого Му такі ж, як і в тих, що коло моря! Майже одночасно обидва простягли руки і доторкнулися до зморшкуватого тіла. Хітину не було й сліду! Бридливо відсмикнули пальці, перезирнулися. І щось, мабуть, лихе побачив у тому перезирку старий Му, бо, загортаючись полами, гостро пошкодував, що видав свою таємницю. І нащо було?.. Ці двоє Прихильників Духу ще не можуть збагнути багатьох речей. Ось недавно була в них дискусія про костяні фігурки — коники, чоловічки, на які натрапляють в різних місцях. Як він не доводив, що то для гри, для змагання умів, про що сказано і в розшифрованих текстах, обидва твердили своє: то ритуальне начиння, у світлим фігурках втілюються добрі духи, в темних — злі. Му скрушно зітхнув.

— Ми не знали… — обізвався Тан і замовк.

— Для того ж я й показав, щоб знали: всі ми — нащадки отих дужих, — якомога спокійніше промовив Му.

— Приблуд… чи то пак, прибульців? — докинув Ти.

— Мудрий Му вважає: вони і ми — ланки одного ланцюга, — заговорив Тан, чомусь відводячи погляд убік. — То чим же пояснити, що вони геть усе зруйнували? І де вони поділися?

— Ага, де вони поділися? — аж навшпиньки став низькорослий Ти.

— Світ наш сповнений таємниць… — розвів руками Му. — Як зникли наші пращури, ми ще не знаємо.

— І не дізнаємось, якщо нам не допоможе Дух, — затрусив головою Тан і показав рукою на чорну скриньку.

— Мусимо покладатись на свій розум, — видовженими пальцями Му потер чоло. — Він уже прокидається… А щодо коробки… Треба заглянути — що там усередині? Чому завжди говорить одне й те ж?

— Заглянути? Там же немає жодної щілини! — здивовано верескнув Ти.

— Щілину можна пробити.

— Ні, ні, — замахали руками Тан і Ти. — Блюзнірство!

“Ех, бідолашні, — подумав Му, — міцно ж тримають вас пазурі незнання…“

Чорна коробка ніби сміялася, виставивши білі зуби-клавіші. Тан і Ти наблизились до неї навшпиньках. Як завжди, першим почав торкатися клавішів Тан. Ледь-ледь, наче вони припікали. Одну за одною, не проминаючи. Перший ряд, другий, третій…

Нашорошили вуха, невідривно дивилися на круглий отвір, закритий блискучою сіточкою. Спочатку почулося шипіння, потім сердитий голос сказав:

— Неправильно набрано номер. Неправильно набрано…

Тричі повторив і замовк, знову ж таки щось прошипівши.

— Гнівається Дух, — приречено схилив голову Ти.

— Не бажає розмовляти, — закивав Тан.

— Ну й нехай! — різко змахнув рукою старий Му. — Ми ще до нього доберемося.

Тан і Ти знову ззирнулися, знизали гостренькими плечиками, — мовляв, як хоч, а ми тут ні при чім.

Старий Му, погамувавши хвилювання, кинув притишено:

— Пора під небо.

Мовчки вийшли на вичовгані кам'яні сходи. Меткий Ти пішов попереду, піднявши вгору смолоскипа, за ним ступав, натужно сопучи, старий Му, а позаду дерся Тан — високо піднімав тоненькі ніжки, схожий на велику комаху.

Сходи закручувалися спіраллю, і хоч Прихильники Духу долали їх безліч разів, завжди серця холодив страх, що спіраль та ніколи не закінчиться. Хто і коли її збудував? Як сталося, що ця височенна споруда вціліла? Про це думав зараз мудрий Му, думав і раніше, коли ці двоє були ще дітьми, але відповіді нема й досі. Скільки тих зеленкуватих дисків скотилося та й потонуло в морі, а він і тепер нічого не знає! Та добре вже й те, що знає про незнання. Може, в цьому й мудрість? А що вона дає, така “мудрість“? Тільки гіркоту…

Зненацька його струснуло, аж застогнав. Спритний Ти зупинився, освітив смолоскипом стражденне обличчя старого, здивовано спитав:

— Що сталося?

— Кресало… Кресало лишилося там, унизу…

Це й справді було кепсько. На даху вони одразу гасили смолоскип, бо полум'я заважало спостерігати небо, а рушаючи вниз, викрешували вогонь.

По кресало, щось буркнувши, спустився наймолодший серед них — Ти. Старий Му втомлено сів на східцях, трохи нижче — Тан. Мовчки дивилися, як меншає вогонь, скочуючись униз разом із Ти. Цяточка, блідий відблиск, нарешті морок поглинув усе. Чекання здавалося ще довшим і тяжчим, ніж ходьба. “Отакий густий морок вкутує і минуле,“ — думав мудрий Му. Внизу, в запаморочливій глибині, знову з'явилась іскорка, вона ширшає, розгоряється, розганяє морок. У серці старого тепліє надія: отак і народ поволі, але неухильно, сходинка за сходинкою, підніматиметься на Гору Знання… І відкриється Істина, розвіються сумніви…

На пласкому даху в їхні очі заглянула бездонна глибочінь неба. Мерехтіння зір вабило, чарувало старого Му, і він деякий час стояв нерухомо, задерши голову. Потім, ніби прокинувшись, подріботів до Палиці, що на трьох підпірках була спрямована вгору. Тан і Ти вже кружляли довкола неї в Танці Приручення. Кланялись, наскільки дозволяв хітиновий панцир, присідали, петляючи навколо. То був їхній обов'язок, старого це не обходило, він навіть сумнівався в доцільності такого обряду.

Нарешті Му підійшов до Палиці, став навколішки й уважно подивився в окуляр. Ось те сузір'я, яке вони спостерігали вчора. Тепер треба повернути Палицю трохи ліворуч… Яка чудова золота зірка! Самотня? Найближча до неї — за чотири одиниці. А це що?.. Поблизу Золотої Зорі — спалах! Нова зірка? Адже ж нові не засвічуються на порожньому місці, кожна розгоряється з маленької, дрібної зірочки, а тут.. Що за знак?

Не відриваючись від окуляра, старий Му пробурмотів:

— Нóва… Нóва, та якась загадкова.

Його пильне, натреноване око відразу помітило, що ця Нова незвичайна як світінням своїм, так і формою.

Один за одним дивилися в окуляр, і чим довше спостерігали, як Нова розростається в якусь потвору, тим дужче їх охоплював страх. Такого ще не було…

Звідки ж вони могли знати, що то зовсім і не зірка спалахнула, що то вибухнула ядерна зброя планети Земля, виведена в космос! Людство Землі домовилось і викинуло геть страхітливі заряди…

Поки небесний спостерігач марно сушив собі голову над цією загадкою, Тан і Ти одразу збагнули, що сталося. Це ж Дух отак гнівається на зарозумілого Му. Хіба їхні вуха не чули, як він зневажав Духа?

Одного позирку їм було досить, щоб порозумітися. Підійшли до нього, сопучи. Му одхилився від окуляра і скрикнув:

— Погляньте, вона зникла! Її нема…

Ці слова, немов іскри, запалили їхній жах, несамовитість і лють. Просичали бойовий згук, ущепірились старому в плечі та й потягли до балюстради. Астроном чомусь не випустив із рук Палиці, наче приріс, тоненькі ноги плутались у полах, і, може, тому не боронивсь. Вони недовго й вовтузилися з ним — стягли на кам'яний бар'єр і зіштовхнули вниз. Поли халата залопотіли, наче велетенські крила, Тан і Ти вжахнулися: а що, як полетить у небо? Та важка Палиця потягнула додолу. Почувся зойк, і старого Му ковтнула тьма.

Змовники відітхнули. Проте радості на їхніх блідих обличчях не було, скорше розгубленість і втома.

— Я давно помітив… — прошепотів Тан і замовк.

— Дух розгнівався на нього, — хитнув головою Ти.

Непомітно їх охоплювала тривога. Як то вони будуть без наставника? Старий Му багато знав і намагався те знання передати їм. Тепер лишається коробка. Може, зласкавиться Дух.

Запалили смолоскипа і, розкарякувато переставляючи тонкі ноги, хапаючись за поручні, мовчки подалися вниз.

Цього разу і біля чорної скриньки Тан і Ти виконали Танець Приручення, щоб задобрити Духа. Клавішів почав торкатися Ти. Він аж навшпиньки ставав, щоб поцілити пальчиком посередині клавіша. І от сталося те, чого вони так довго і безнадійно чекали: Дух заговорив! Це був живий і тривожний голос:

— Небезпека ядерної катастрофи нависла над нашою планетою, як та чорна хмара над квітучим садом. Якщо її не відвернути, — поб'є ніжний цвіт і дерева з корнем вирве. Загине сад нашої цивілізації, який ми плекали тисячоліттями… Схаменіться! Вгамуйте свого зажерливість! Тан і Ти попадали навколішки і слухали, пороззявлявши беззубі роти. З круглого отвору з-під лискучої сіточки вилітали й вилітали слова, ніби невидимі птахи. Обидва Прихильники Духу майже нічого не второпали, та все-таки відчули — мова про те, про що здогадувався старий Му. Катаклізм. Катастрофа. Повсюдна руїна. То що, може, таки справді оті на образах — їхні предки?

— Загибель загрожує всім! — гримів голос. — А ті, що вціліють, будуть му-тан-ти…

Тан і Ти були такі приголомшені, що не помітили, як і смолоскип згас, незчулися, як замовкла коробка. Знеможені, простяглися на підлозі біля картин і поснули. їх не міг розбудити каламутний світанок, що просочувався крізь прозору стіну, ані човгання ніг чоловіків їхнього племені,— цілий гурт їх набився до зали. їх пробудив різкий, верескливий голос Ватага:

— Ось кому вони поклоняються! Огидним потворам, які знищили все та й самі пропали! А де ж це лукавий Му? Сховався? Знайдемо! А цих — побиймо камінням!

Він перший кинув камінь, і хітиновий панцир на животі Тана тріснув, як суха дошка. Каміння посипалось градом — Прихильники Духу не встигли й підвестися, як їхні плескаті голови були розтрощені. З особливим шаленством натовп накинувся на портрети — полотно дерли на шмаття і люто топталися по ньому кривими ніжками.

Хтось ударив по клавішах динаміка, і звідти раптом вирвався громовий голос:

— Будуть му-тан-ти! Будуть му-тан-ти!

Ватаг помітив, як злякалися, застигли навіть найсміливіші. Не гаючи й миті, ухопив камінь і обома руками вдарив ним по чорній коробці. Голос урвався. Тоді всі вклякнули на коліна перед Ватагом.

Людина-маятник

I.

Усі в лабораторії помітили: з приходом Флоріки доктор Лавро якось одразу і різко змінився. Де й ділася його нахмуреність, непривітність у стосунках з колегами. Такий уважний зробився, люб'язний, усміхається, навіть лисина заблищала веселіше!

І все це через новеньку стажистку.

— Зверніть увагу на ті створіннячка, Флоріко! — кликав її до мікроскопа, щоб показати холерний вібріон. — Яка функціональна досконалість! Просто і ясно.

— А як ви вважаєте, Флоріко…

— Погляньте на генні ланцюжки in vitro [6] , Флоріко! І отак цілий день — Флоріко та Флоріко.

“Що він у ній побачив такого? — знизувала плечима ставна білявка в накрохмаленому халаті.— Суха тараня, ноги — обидві ліві, та ще й дрібне!“

Справді, Флоріка не вирізнялася красою, зате була запопадлива до роботи. Годинами сиділа над мікроскопом, не розгинаючись, наче дивилась якийсь захоплюючий фільм. А з піддослідними морськими свинками поводилась так, немов ті щось розуміли:

— Не треба жахатися! Укол не болючий, а для науки це дуже потрібно…

В її великих очах тихо сяяла ніжність. Може, оте сяйво і приваблювало Лавра?

Білява красуня не без зловтіхи думала: “Цікаво, їй він також запропонує те, що й мені? На морських свинках експеримент удався, але ж ми — люди! Лавро обіцяв тоді золоті гори, навіть одруження, аби тільки вона погодилась на експеримент. “Історичний експеримент“. Фанатик. На кандидата в женихи він тоді зовсім не надавався, але тепер…“ Його загравання з Флорікою викликало в білявки невиразний внутрішній протест. Чимось він її все-таки зачіпав. Було щось у ньому небуденне, яскравинка, мінлива гра імпульсів — те, що називають творчим неспокоєм. Профіль його особистості не вміщувався у звичних рамках. Залишивши практичну медицину, Лавро з головою поринув у наукові дослідження, пропагував філософію медицини, все мудрував з генетичним кодом: “Треба підібрати ключик до цього шифру матінки-Природи!“ Колеги, позаочі, звичайно, вже давненько кепкують: серед медиків Лавро — філософ, а серед філософів — медик. “І справді, вдає із себе хтозна-кого… Штукар. Але ж доктор… Досить відомий учений. У нього лише одна вада, але серйозна: окрім науки, ніяких захоплень, навіть у преферанс не грає. Ще й іронізує: “В азартну гру тільки з Природою варто грати!“ Він з тих, що не пристосовуються до обставин, а навпаки — пристосовують їх до своїх потреб. Сухар. А бач, як любенько та лагідненько підсів до робочого столика Флоріки. Щось дуже пильно розглядає предметне скло, бубонить… Певне, підбиває на експеримент. Бо яке до неї може бути почуття?“

Лавро насупив брови, чоло прокреслили вертикальні зморшки.

— Бачите, Флоріко, лейкоцитарна формула вашої крові значно відхиляється від норми. Давайте глянемо правді в очі: катастрофи ще немає, але…

На обличчя Флоріки набігла хмарина, дівчина зніяковіла, на губах з'явилася винувата посмішка.

— Я лікуюся у протизобному диспансері…

— Давно?

— Та вже тривалий час…

— Ну, от бачите, рутинна терапія позитивного ефекту не дала, хіба не так?

Білявці здалося, що Лавро тішиться з неефективного лікування Флоріки, але приглушує свою радість, навіть забарвлює голос у співчутливі тони, йому нехай що, аби провести свій експеримент.

Не діждавшись відповіді, Лавро провадив далі:

— Але, як кажуть, не тільки світу, що в вікні. У вас, Флоріко, є перспектива на одужання! І не зиркайте на мене так недовірливо. Я беруся поставити вас на ноги! Просто і ясно.

Дівчина повернула до нього своє бліде обличчя:

— Справді?

— Авжеж! Тільки тут потрібна… деяка сміливість.

Вії у Флоріки затріпотіли, як метелики:

— Сміливість?

Білявка не витримала, повернула голову з пишною зачіскою і, мило усміхнувшись, кинула “шпильку“:

— Тут, Флоріко, йдеться про сміливість нашого шановного експериментатора.

— Це само собою, Альбіно, — вибачливо посміхнувся Лавро.

— Чого ж тоді, дозвольте спитати, ви шукаєте… жертв, хоча історія науки знає не одного дослідника…

— “Жертв“… — Лавро скривився, наче від кислиці. — Ох і язичок у вас, Альбіно… А втім, ви вже не зможете дорікнути… Я вирішив теж.

— На собі?

— Так. Разом із Флорікою.

Це подіяло на Альбіну, як холодний душ. Деякий час вона неспроможна була вимовити й слова.

— Оце вже по-чоловічому! — нарешті видихнула, труснувши золотистими кучерями.

— А буде ще й по-жіночому, як ви допоможете нам з Флорікою, — поправив окуляри Лавро.

— Ну, якщо зможу… — трохи розгубилася Альбіна, в очах її з'явився вираз настороженого очікування.

— Я хочу, щоб ви провели цей експеримент.

— Я? — вражено перепитала Альбіна, тицьнувши пальцем у свої повні груди. — Ваш експеримент?

— Так, саме ви. Я просто милуюся, спостерігаючи, як ви філігранно проводите операції. У вас висока експериментальна культура. Не скромничайте, в нашій лабораторії ви, Альбіно, перша.

Вона дивилася на обох — Лавра і Флоріку — здивовано і водночас злякано.

— Але ж ми ще не зачіпали генотипу людини. І ніхто в Союзі… і в цілому світі…

— А чому б нам не розпочати? Все одно це мусить колись статися, як ви вважаєте? От давайте спробуємо. І для вас це нагода…

— Нагода для мене?

— А звичайно. Просто і ясно.

“Справді, — подумала Альбіна, — він каже правду, це нагода…“ Холодок остраху пройняв їй груди, відчула, що візьметься за цю операцію, що це таки її шанс. Проте ще заперечувала:

— Але ж генетична карта людського організму ще не розшифрована, тут можуть бути…

— Несподіванки? — осміхнувся Лавро. — Промахи? Хто ж від них застрахований? Парашут може й не розкритися.

“Фанатик. Самогубець“, — змигнуло в очах Альбіни.

Флоріка не озивалася й словом, сиділа, схиливши голову, тільки інколи на її по-дитячому довірливе бліде обличчя набігала тінь занепокоєння, дівчина кліпала віями.

Лавро кинув запитливий погляд на Флоріку і продовжував, звертаючись до Альбіни:

— Про ступінь ризику ми вже говорили. Вовка боятись — в ліс не ходити, адже так, Флоріко?

— Так, — хитнула головою лаборантка і зажурено подивилась у вікно на інститутський сад, облитий багрянцем призахідного сонця.

Робочий день закінчувався, почувся дзенькіт посуду, шум і дзюркотання води з кранів, глухе постукування металевих дверцят лабораторних шаф, куди на ніч ховали реактиви і препарати.

Флоріка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче місце.

— А знаєте що, дівчата, — сказав, підводячись, Лавро, — якщо ви нікуди не поспішаєте, то заходьте до моєї комірчини, ще трохи поговоримо. Згода?

Авжеж, згода! Обом кортіло якнайбільше дізнатися, що там визріло у Лавровій голові. Альбіна, внутрішньо тремтячи, хотіла упевнитись остаточно, чи справді їй випав шанс, ну, а Флоріка думала про свою недугу.

— Людина живе в океані мікробів і бактерій, — заговорив Лавро, ходячи по зеленій килимовій доріжці поміж Флорікою і Альбіною, що вмостилися в кріслах одна проти одної. — Ви тільки уявіть собі міріади цих невидимих напасників, тьма-тьмуща їх так і кишить навколо і в нас. Ці орди атакують нас удень і вночі, кожної миті. Дивно, як людина змогла вижити… Чи, може, спочатку планета була стерильна?

Лавро став біля широкого вікна, немов ждучи відповіді на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, і згори вниз, як півень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхній тон, — він говорив, наче перед студентською аудиторією, — дратували Альбіну, і вона опускала очі, щоб приховати невдоволення.

— Ні! — патетично вигукнув Лавро і знову заходив по кабінету. — Мікросвіт з'явився набагато раніше. Виживанням ми завдячуємо імунній системі: вона виставляє бойові загони супроти інфекційних агентів, захищає кожну клітину нашого організму. Але чи може вона функціонувати безперебійно і безвідмовно? Тут відповідь однозначна: ні, не може. Усі структури цього світу — текучі, мінливі. Не становить винятку і наша імунна система, просто і ясно. З плином часу в оборонних лініях організму з'являються проломи, ворожі загони обминають редути і проникають до фортеці. Настає інтенсивне старіння, що зрештою веде до неминучого фіналу…

— “Лінії, редути… — невдоволено кривила губи Альбіна. — Йому все просто і ясно. Чи ти ба, який Ціцерон знайшовся! Замість того, щоб говорити про цитогенетику, розтікається білкою по дереву… Хто тут потребує лекції? Краще вже дискусія!“

— А я вважаю, вельмишановний докторе, — Альбіна поклала ногу на ногу і обхопила руками коліна, — що вирішальний тут інший фактор.

— Ну-ну, — Лавро спинився біля вікна, обіперся ліктем об лутку, — який же?

— В організмі є гени, які завідують процесом старіння.

— Ого! — криво посміхнувся Лавро. — Запрограмоване старіння? А значить, і… смерть?

— Так, і смерть запрограмована. — В очах Альбіни змигнула тінь. — Генів-могильників небагато — може, один на тисячу інших, та коли вони починають діяти — організм приречений.

— І коли ж вони починають? — закліпала віями Флоріка.

Альбіна подивилася на лаборантку, як ото вчителька на учня-тупака, і це було неприємно Лаврові. Чому, ну чому такі нещирі люди?

— Ці гени даються взнаки тоді, коли організм вибуває з еволюційної гри, — сказала Альбіна, — тобто коли зародкові клітини перестають ділитися, припиняють своє розмноження і поступово гинуть. А це починається, — Альбіна повернула голову до Флоріки, — в трохи старшому віці.

Флоріка полегшено зітхнула, і це викликало ледь помітну посмішку в Альбіни.

— Та-а-к… — Лавро поправив окуляри. — Просто і ясно Значить, Природа створює для того, щоб знищити?

— Авжеж, відкинути все непотрібно, використане в еволюційному процесі, а що?

Лавро сів за свій стіл, обіперся ліктями, сплівши докупи пальці обох рук.

— “Еволюційна гра“… Ефектно, — сказав після деякої паузи. — Але це — генна міфологія, ми ж займаємось інженерією, генною інженерією. Ось так. А вашу гіпотезу запрограмованої смерті легко спростовує статистика довгожителів. Та якщо з царини міфів перейти до конкретної проблеми…

— Якої ж саме? — прохопилась Альбіна, пожадливо бажаючи, щоб він знову почав про експеримент.

— Здоров'я Флоріки. Рутинні методи не дають ефекту в лікуванні білокрів'я — спробуємо пересадку генів. Просто і ясно. Мені також потрібно посилити імунну систему, але назвімо цю операцію: “Здоров'я для Флоріки“. Нехай вона так і ввійде в історію науки.

— Та чи справа в назві? — не втерпіла Альбіна. Оте “флорікання“ сиділо їй у печінках. — Ближче до діла.

В її уяві поставала картина операції. Тьмявий екран скануючого апарата. Несхибно ввести довгу голку шприца у мозок, у потрібну точку — не так-то легко. Тільки-но подумала про це, як відчула нервовий дрож в усьому тілі. Пусте, нема чого боятися. От тільки формальності обов'язково…

— Ви добре володієте цитологічною технікою, фрагменти відповідних хромосом я приготував, отже діло за вами. — Лавро втупив очі в Альбіну. — Ну то як, ви згодні провести… цей експеримент?

Альбіні раптом зробилося страшно. Збентежено опустила очі, обсмикнула сукню на коліні, в неї аж губи зворухнулись, щоб сказати: “Ні!“ Але стрималась. Ще кілька секунд, і страх почав танути, наче крижина у теплій воді. Геть нерішучість і вагання! Хіба можна пропустити такий шанс? Але… Ніяких “але“! Carpe diem ! [7]

І вже в її мозку сформувалась модель такого жаданого майбутнього. Епохальне відкриття! Сам же доктор Лавро визнає…

— Я от що думаю… — нарешті заговорила Альбіна. — А чи це можливо в умовах нашої лабораторії? Хто нам дозволить?

Лавро зчепив і розчепив руки, ляснув долонями по столу.

— Все це я беру на себе. Створимо тут медико-генетичний центр. Обладнаємо дві суміжні палати. Згода, Флоріко?

Лаборантка якось в'яло, ніби знехотя, кивнула головою.

— Ну, якщо так, — в голосі Альбіни вже не було вагання, — то напишете розписки, обоє.

— Розписки? — закліпала очима Флоріка. — Навіщо?

— Ну, мало чого… На всяк випадок. Інакше я за цей експеримент не візьмусь.

— Добре! Добре! — повеселіло вигукнув Лавро. — Все оформимо як слід. Головне, що ми вам довіряємо, Альбіно!..

“Якби ти міг зазирнути в майбутнє, — не без зловтіхи подумала Альбіна, — може б, так не радів…“

— Отже, домовились — здоров'я для Флоріки! — Лавро бадьоро вийшов із-за столу. — Просто і ясно. Вище голови, дівчата, історія нас не забуде!

II.

Доктор Лавро повільно виринав зі сну і ніяк не міг прокинутись, — так знесилений плавець відчуває поверхню води, а прорвати тоненької плівки не може. Напнулася — і тримає. Та навколо все більше і більше світла, крізь повіки воно проймає сітківку, всотується в мозок. Ху-х… Очі розплющились, і він побачив матово-молочний екран. Лежачи на боці, він дивився на нього і перед операцією, аж доки не заснув. Але тоді екран світився, добре видно було гіпоталамус та й інші структури мозку. Навіть після анестезії він деякий час ще міг стежити, як рухалась довга голка шприца… Пальці в Альбіни не здригнулися, ніби вона робила цю операцію не вперше.

Так, голова хоч і важка, але пам'ять не втрачена, це вже добре. А як там…

— Флоріко-о!..

— Ну от, знову… Тихіш-ше! Вона ще спить.

Зашурхотів накрохмалений халат, і до кушетки підійшла Альбіна. Лавро вдихнув тонкий аромат її духів і остаточно проминувся.

— Як самопочуття? — схилилась до нього Альбіна.

— Та я наче нічого, тільки важкість у потилиці, а як там Флоріка?

— Табло висвітлює — все в нормі. А що тут у вас? — Вона подалася до узголів'я, де світилася індикаторна панель, зачепила його полою халата. — Теж усе добре, тільки трохи підскочив тиск… Хочете встати? Зараз познімаю…

Легкими дотиками пальців Альбіна швидко позбирала датчики, що були прикріплені до тіла лейкопластирем.

Доктор Лавро поволі підвівся, намацав ногами капці, несамохіть струснув головою, надів окуляри і, обережно ступаючи, пройшовся по палаті.

— Ну, що ж, координація рухів не втрачена, я все пам'ятаю, голова хоч і не свіжа, та почуваюсь майже нормально, залишається виждати, як запрацюють пересаджені гени. Спасибі, Альбіно. Хоч наш академік і побоювався, експеримент “Здоров'я для Флоріки“ почався нібито вдало. А як там вона сама?

— Чого це ви, докторе, все “майже“ та “нібито“? Ось погляньте на свою… підопічну — одразу переконаєтесь…

— Гра відбулася, але…

— Ніяких “але“! — посварилась пальчиком Альбіна.

Лавро ще відчував себе її пацієнтом і говорив тихим, нерішучим голосом.

— Але… Finis coronat opus [8].

Флоріка спала здоровим сном, — докторові Лавру досить було одного погляду на осцилограф, щоб перекопатися в цьому. Зелена лінія альфа-ритму [9] пульсувала з побільшеною амплітудою, піби виводила якусь плавну мелодію. Здавалося, Флоріка вві сні дослухається до тієї мелодії, і то з великою приємністю. Так, сон у неї здоровий. Уповільнене дихання, ледь розтулені порожевілі губи, зволожена слиною білизна зубів, і на щоках уже проступає легенький рум'янок. Доктор Лавро з якоюсь невиразною заздрістю дивився на лагідне, спокійне обличчя дівчини — разюча зміна! Де й дівся сірий, землистий колір, що так непокоїв його ще вчора.

— Чудова реакція, — пошепки сказав Лавро.

Флоріка раптом зворухнулась і розплющила очі. Не кліпала віями, а зосереджено дивилась на Лавра, ніби пізнаючи.

— Як почуваєшся, Флоріко? — збентежився він.

— Нічого… Добре… А ви? — В її голосі почулася тривога. — Ви наче постаріли років на десять!

Лавро пішов до своєї палати, сів біля столика, підсунув до себе невелике овальне дзеркало на пластмасовій підставці. Так, обличчя посіріло й осунулось, на лобі пролягли дві зморшки. Справді, ніби постарів. І втома… Руки й ноги обважніли… Треба було таки обійтися без наркозу, але ж Альбіна…

— Трохи є, — сказав, повернувшись у палату до Флоріки. Дівчина вже сиділа на ліжку в білому накрохмаленому халаті, Альбіна заповнювала “історію хвороби“. — Але це, я гадаю, післяопераційне… Просто і ясно.

Флоріка зітхнула:

— Якби ж то…

Альбіна тільки поглянула скоса і продовжувала писати.

— В кожному разі, я ще не почуваюсь дідом, — спробував посміхнутись Лавро, але замість посмішки на обличчі з'явилась болісна гримаса.

Так, він ще не став дідом, але в глибині єства відчув: реле старіння ввімкнулося, процес наростатиме. І якщо тисячі процесів у нашому тілі проходять незалежно від нашої свідомості, то цей, без сумніву, викликаний ним самим. Вирішив, бач, погратися з Природою. Ну, що ж… Страху нема, тільки цікавість: що буде далі?

— От що, Флоріко, — сказав спокійним голосом, ще й лагідно подивився на неї, — крім наукового щоденника, який веде Альбіна, ми мусимо завести і свої — треба записувати суб'єктивні спостереження: відчуття, думки, настрій.

— А навіщо?

— Потім, опрацьовуючи увесь зібраний матеріал, ми зможемо краще, всебічно проаналізувати експеримент. Просто і ясно.

“Оце витримка, — заздрісне почуття кольнуло Альбіну, — говорить, як про сторонніх. Але реакція несподівана: він марніє, а вона повниться силою. Наскільки він старший? Та ні, це не має значення“. Уголос промовила:

— Особисті щоденники — це прекрасно, доктор Лавро. І треба якомога детальніше фіксувати найменші порухи, все знадобиться.

“Фіксувати“ в основному випало на долю Лавра. Самопочуття Флоріки поліпшувалось з кожним днем, і вона коротко нотувала: “Настрій хороший, апетит є, аналізи кращають“. Натомість доктор Лавро списував цілі сторінки, помічаючи, як підупадає, розладнується його здоров'я. Симптоми швидкого старіння не забарилися. Почали тремтіти руки, він впустив термометра; іншого разу не зміг налити реактив у мензурку; стало важко читати, літери попливли перед очима — довелось міняти окуляри; з'явилися сонливість, задишка, загальна втома. Десь через два місяці він почувався як восьмидесятилітній. Геть посивів і почав горбитись. Лягав охоче, вставав з великим трудом. Аж тепер зрозумів, чого постогнує його старенька мати: все тіло нило, наче побите.

“Генна аномалія, — кволо посміхався Лавро на прийомі у терапевта. — Але смак до життя ще є, жити цікаво“.

Різке ослаблення організму доктор Лавро зносив майже спокійно, та коли його почали не впізнавати знайомі, а в тролейбусі навіть літні люди давали йому місце, — стривожився не на жарт. Щось тут не так. Операція, безперечно, проведена філігранно… Невже якийсь гандж у штамі? Виключено. Тоді що ж?!

Увечері покликав Флоріку — дівчина зайшла до палати ставна, здорова, кров з молоком.

— Що, вам погіршало? — закліпала повіками Флоріка.

— Може, й погіршало. — Доктор Лавро скрушно зітхнув. — Я, мабуть, приляжу. А ти посидь коло мене. Враження таке, ніби зсуваюсь по схилу гори і ні за що зачепитися…

“О боже, як він подався! — подумала дівчина. — Бідний доктор Лавро… Де блиск його очей? Де міцна статура?“

— Кажете, нема за що зачепитися? — обізвалась якомога бадьоріше. — Але ж треба, треба щось робити!

Флоріка знову закліпала віями, на очах блиснули сльози.

— Ну, не слід так побиватися. Експеримент, скажемо так, наполовину вдався: ти позбулася лейкемії…

— Невже ви змирились із своїм становищем? — стріпнула головою Флоріка. — Докторе, я вас не впізнаю!

Голос її зірвався на фальцет, це був крик самої душі — подив, обурення, заклик, і Лавро стрепенувся, немовби прокинувся з тяжкого задушливого сну. Сів на ліжку, ноги намацали капці. Вловивши зміну в його психічному стані, Флоріка продовжила штурм:

— Чим ви займаєтесь, докторе? Самі спостереження. Пасивність, цілковита пасивність. Схаменіться, поки ще не пізно. Чуєте? Саме зараз необхідна ваша знаменита мозкова атака, збурення думки.

Доктор Лавро підвівся, мовчки заходив по палаті, потираючи підборіддя. Бурмотів, ніби й не помічаючи Флоріки:

— Так, так. Справді… гм… Наче хтось сторонній.

Нарешті підійшов до Флоріки, поклав їй на плече свою старечу руку з набухлими венами, бадьорячись, сказав:

— Маєш рацію, треба діяти. Гра ще не програна, ми ще підкинемо дещо матінці-Природі. Просто і ясно.

Флоріка усміхнулась, як дитина, тішачись, що вдалося “ввімкнути“ доктора.

“Гра в одні ворота. — Лавро намагався опанувати сум'яття в голові. — Та це поки що… Рахунок треба розмочити. Не може ж так бути“. І раптом, як блискавка серед мороку: гамма-інтерферон! [10] Вони ж недавно синтезували цей чудо-білок, отут, в оцій лабораторії. Це ж допоміжна армія для імунної системи, гроза вірусів!

— А що, коли ввести інтерферон, Флоріко? Метелики її повік радісно змахнули крильми.

— Оце ідея! Інтерферон — це ж чудово!

— Але чи згодиться Альбіна? Вона така налякана…

— Хто наляканий? — Дівчина стенула плечима. — Аніскілечки. Ці експерименти їй потрібні для докторської.

— Ну, якщо так… Хоча й не похвалилась.

— Ні-ні, — Флоріка припала до грудей, — не треба Альбіни!

— Чому? — здивувався ошелешений Лавро. — Та отак — не треба, і все.

Лавро погладив її по м'якому волоссю, як дитину.

— Дивно… В неї такі вправні руки і зірке око. Що ти проти неї маєш?

Флоріка знітилась, не знала, що й сказати. От не лежить її душа до Альбіни — і край.

— Ну, знаєте, окремі штрихи… Нещира вона, потайна. Ви, може, й не повірите… Я помітила: чим гірший ваш стан, тим кращий у неї настрій. Експеримент, на її думку, удався повністю, розумієте?

Доктор Лавро на те лише гмукнув щось невиразне, пішов за ширму, переодягнувся в смугасту піжаму, що висіла на ньому, як на кілку. В постелі натягнув на себе біле простирадло і, склавши на грудях руки, заплющив очі. Флоріка здригнулась: мрець!

— Будете вже спати? — запитала.

— Та ні, дівчинко, давай обміркуємо становище Може, й справді обійдемось без Альбіни?..

Губи у Флоріки смикнулися, дівчина не змогла стримати посмішки.

— Авжеж! Авжеж!

— Я ось як думаю: штами мікробів, які вироблятимуть інтерферон, можна буде ввести підшкірно, наприклад, під лопатку…

— Просто і ясно! — Флоріка з задоволенням скористалась його улюбленим виразом.

Лавро кволо посміхнувся:

— Завтра попросимо в академіка препарат.

Флоріка пішла до своєї палати в гарному настрої — вперше за ці місяці. Надія підтримує людину хоч у якій скруті.

Чи потрібно детально розповідати, як відмолоджувався доктор Лавро? Не за день і не за два, звичайно, але сила після введення гамма-інтерферону прибувала кожної миті. З'явився апетит, пожвавішала хода. Почав набирати вагу.

— Просто і ясно, — сказав у відповідь на захоплення Флоріки. — Імунна система працює оптимально.

Тепер у щоденник записував тільки приємні звістки:

“Щаслива рука у Флоріки! Старість відступає з усіх життєво важливих пунктів, вузлів і центрів. Поліпшилась робота серцево-судинної системи, органів дихання, активізувалися обмінні процеси. Приємно молодіти!“

Молодість верталася, як в уповільненій кінозйомці, тільки кадри прокручувалися назад.

Альбіна ходила похмура, дратівлива; “флорікання“ їй так дошкуляло, що одного разу не стрималась:

— Даремно радієте, органічних змін інтерфероном не вилікуєш…

У Флоріки захмарилось лице, глибоко в очах під густими віями темнів сум. По всьому було видно — дівчина потерпає за свого доктора Лавра. .Він же, власне, вилікував її від невиліковної недуги! Та й уся їхня лабораторія прихильно і доброзичливо стежила за перипетіями Лаврової “гри з Природою“. От лише Альбіна…

Тим часом фільм про омолодження демонструвався далі і нарешті дійшов до останнього кадру: доктор Лавро став майже таким, як був перед початком свого експерименту. В усіх відлягло від серця: старість відступила!

— Просто і ясно, — посміхався Лавро до Флоріки. — Гру ми виграли, хоч Природа уперто боронилася!

Помолоділий учений був на піднесенні: в особистому плані — взаємність Флоріки (вони вирішили одружитися), в науковому — залишалося систематизувати багатющий матеріал і написати монографію. Вважав своїм обов'язком також допомогти Флоріці в роботі над кандидатською. Авторитетні вчені не мали сумніву, що доктор Лавро — завтрашній академік. Лише Альбіна не приховувала невдоволення, мабуть, образилась, що ніхто її участі в експерименті не відзначав.

Уже був призначений день реєстрації шлюбу, Флоріка приміряла чудову сукню з білого шовку і таку ж білосніжну фату — в цьому наряді та ще й у вінку вона була просто чарівна. Певне, відчувала це й сама, бо довго крутилася перед люстром. А тоді, тяжко зітхнувши, сіла біля вікна й чомусь зажурилася. Наче передчувала лихо. Задзвонив телефон — аж здригнулася,

— Ти не хвилюйся, дорогенька, — кволим голосом обізвався Лавро, — я щось трохи занедужав…

— Які симптоми?! — скрикнула Флоріка.

— Симптоми старості…

— Зараз приїду. — Флоріка поклала трубку і почала скидати весільне вбрання.

III.

— Цей напад — наче пенальті, — пробував жартувати Лавро. Він знову лежав у своїй палаті, вкритий білим простирадлом. — Тут гол невідворотний. Два — один на користь матінки-Природи. Просто і ясно.

Флоріка закліпала повіками і нічого не сказала. їй не подобалось, що доктор, такий талановитий учений, зводить усе до якоїсь гри.

— А може, це звичайна хвороба? Ну, скажімо, грип.

— Ні, золотко, інфекції не виявлено. Це розлад гомеостазу [11].

— То що — знову інтерферон?

— Та ось побачимо. Генна інженерія має досить великий арсенал засобів, ти ж знаєш. Я хочу запросити ще геронтологів.

— Це ідея,— обличчя Флоріки проясніло.— Там є чудові фахівці. Я ось прочитала в реферативному журналі…

Доктор Лавро мовчки слухав її міркування, одразу вловивши, до чого йдеться. Тому, коли вона виговорилась, пообіцяв:

— Не хвилюйся, люба, Альбіни я не запрошу.

Тієї ночі довго не міг заснути, лежав розбитий і безсилий. Круговерть думок то підносила до галактик, то кидала в глибину живої молекули. Наказував собі заснути, не думати зовсім, але… Думки напливали, ніби хмари з-за обрію, і не можна було спекатися їх, сховатися. Виринали й виринали. 1 наче це й не його мозок працював, а чийсь інший, він тільки спостерігав збоку, відсторонено. “Скільки проблем! Скільки запитань без відповідей! Ось хоча б… Та навіщо ламати голову? Однаково ж не докопаєшся, які сили ліплять і живлять ген, мікроскопічний білковий ланцюжок… їх тисячі в живому організмі, це грандіозна система, справжній тобі зоряний космос. В космічних формуваннях — ієрархія, а тут? Чи є серед генів головні й допоміжні? Досить. Спати, спати, спати… А все ж таки, як ген передає команду клітині, як він керує велетенським комбінатом? Як це здійснюється? Які тут біохімічні контакти? Як та які… Можеш “якати“ скільки завгодно… Хоч би трохи поспати… От іще таємниця: програма життя організму здійснюється незалежно від свідомості… Скільки ще кодів не розшифровано… А де, власне, взявся генофонд на планеті?.. Як…“

Нарешті сон війнув на Лавра темним крилом, чоловік зіщулився, огорнутий якимсь предковічним страхом. Так, певно, вжахнулася первісна людина, підвівши голову і зазирнувши в океан Космосу. Відчув себе таким малесеньким, що годі й сказати. А проте — стиснув кулаки і посварився в небо:

— Гра ще не закінчена! Я ще заб'ю гол!

У відповідь пролунало зі сміхом:

— Ну що ж, дай боже нашому теляті вовка з'їсти!

Лавро опустив кулаки і прокинувся. Біля нього сиділа Флоріка, поруч вивищувалась Альбіна. Побачивши, що він розплющив очі, знову засміялась:

— Кому це ви погрожували, докторе? Чи не самому господу-богу?

Лавро нерозуміюче поводив очима, і Флоріка пояснила:

— Уже день, а ви не вставали. Коли чуємо — крик… — Взялася за руку, намацуючи пульс. — Датчики поставимо?

Лавро кивнув, усе ще нерозуміюче поглядаючи на Альбіну. Чого вона тут? Дивно, але тепер і йому її присутність була неприємна. Може, через той сміх і плаский дотеп? В усякому разі, йому відлягло від серця, коли вона пішла.

Далі фільм Лаврового життя розкручувався за тим же сценарієм — загальна слабість, задишка, втрата ваги, сивина… Терапія ніскілечки не допомагала, руйнівні сили не зважали ні на які пігулки, з кожним днем діяли агресивніше. Навіть геронтологам не вдалося вплинути на хід подій.

Доктор Лавро танув як свічка, і ніяк було зарадити чоловікові, окрім як знову ввести гамма-інтерферон. Чому він не пішов на це, хоч Флоріка пропонувала одразу після “пенальті“? Він, бачте, вирішив продовжити спостереження якомога довше, щоб нагромадити якнайбільше матеріалу і “таки розкрити таємницю“. Сам собі слідчий!

— Хочу докопатися… Це ж аномалія в роботі генного апарата. Наче хилитається маятник: молодість — старість, молодість — старість. Той маятник — це я, Флоріко, я — людина-маятник.

Дівчина кліпала очима і зітхала, їй дуже кортіло, щоб маятник зупинився на позначці “Здоров'я“, щоб у нареченого було все гаразд і їхнє життя ввійшло в нормальне русло. Та ба! Не такий Лавро, щоб заспокоїтись, очі його відкриті на світ, пожадливі до інформації. Ну, а про генетику й говорити нічого, тут він готовий життя віддати за краплину істини.

Флоріка, чергуючи біля недужого довгими вечорами, кожного разу нагадувала про інтерферон, та марно.

— Встигнемо, — відмагався Лавро, — ще мало цитологічних аналізів. Краще ось поглянь у вікно — які великі зорі! Наче поближчали… Знаєш, Флоріко, мені часом здається, що я вже колись був, і ти була зі мною, і все це вже було. Ось і зараз виринає якийсь тьмавий, невиразний спогад…

— Генетична пам'ять?

— Можливо. В цьому парадоксальному світі все можливе, але от ніяк не проклюнеться головне, якась подія… Чорна пляма та й тільки, наче вугільний мішок у космосі. Знаєш, що це таке? Скупчення пилу. Цього “мішка“ не побачиш і в найбільші телескопи, він проявляє себе, закриваючи зорі… Отак і в нашому мозку…

Доктор Лавро говорив тихо, бурмотів собі під ніс, Флоріка ледве розбирала. Замовк — подумала, що задрімав, і вже підвелася навшпиньки, щоб тихенько вийти. Коли ж ні, знову обізвався:

— Альбіна… Де це вона, що не з'являється? її вже з тиждень нема…

Ще не розтанули в повітрі звуки цих слів, як двері зі скрипом прочинилися, і в тіні (туди не сягало світло нічника) стала темна постать. Флоріку наче струмом ударило: Альбіна!

А Лавро не здивувався ніскілечки, ніби передчував, що вона прийде.

— Це ви, Альбіно? А я щойно про вас згадував.

Альбіна підійшла до його ліжка, лівою рукою притискувала якийсь згорток до грудей.

— Лежите, докторе? — поперхнулася дивним смішком.

— Та лежу.

— Ну й будете лежати.

— Чому? — заперечив Лавро. — Я — людина-маятник, буду хилитатися туди-сюди.

— Людина-маятник? Х-ха-ха! Дотепно. Ну й хилитайтесь… — Насупилась, почала розгортати пакет. — Я ось принесла вам подаруночок… Щоб не скучали.

Шмати впали додолу, і на долоні в Альбіни застрибала химерна лялька — тонкі ноги-пружинки, зубатий рот, на кулястій голові — невеличкі ріжки.

— Подобається? Це — мій синок Гена, тобто Ген, отой самий, що відає смертю. Бач, який жвавий… Ну, годі кривлятися, перелякаєш доктора.

Лавро сперся па лікоть і уважно придивлявся до Альбіниного обличчя, Флоріка не могла й слова сказати, лише кліпала віями. Альбіна ж поколихала ляльку та й поклала в постіль до Лавра.

— Що означає цей спектакль? — стримано спитав він, уже здогадуючись, що сталося.

Альбіна хихикнула, кивнула на ляльку:

— Не здогадуєтесь? А ви ж такий проникливий, докторе… Просто і ясно, як ви мовите. Це той Геник, якого я ввела вам у гіпоталамус. Ви сказали: нагода для мене, от я й використала нагоду…

— Що?! — скрикнула Флоріка.

— …Мій любий підопічний Геник, завідує старінням, — провадила своє Альбіна, зовсім не звертаючи уваги на Флоріку. — А ви не вірили, докторе, заперечували.

— Але ж я сам приготував культуру для операції.

— Ваша культура — х-ха-ха! — попливла в раковину, а шприц я наповнила оцими…

— А для Флоріки?

— Варто було б ввести і їй… Ширший був би експеримент. Але ви так пильно стежили за ходом операції… Потім вона заснула, і я використала свій шанс.

— Це ж злочин! — сплеснула руками Флоріка.

— Науковий експеримент — злочин? Х-ха-ха! Оце зморозила…

Флоріка прожогом кинулася до дверей. Зупинив її приглушений вигук доктора:

— Вернись! Дівчина знехотя стала.

— Я хотіла подзвонити… викликати бригаду. Чи ви не бачите, що з нею?

— Що б там не було, а ніяких бригад… Такий експеримент… А як ви, Альбіно, одержали ці білки?

— О, це було не просто. В клітині вони розміщуються на рівні шостої хромосоми… Я їх вивела in vitro .

От уже цей доктор Лавро! Він розбалакує так, ніби не його самого, а когось іншого ця божевільна кинула в лабети старості. Флоріка страшенно обурена. Що тут з нею теревенити? Негайно в психолікарню! А він цікавиться деталями “ризикованого експерименту“, розпитує як та що.

— Просто і ясно: ми продовжимо початий експеримент, адже так, Альбіно?

— Е, ні! — злякано замахала руками. — З мене досить.

— Чому?

— Мене й так совість мучить. Ось тут, — показала на груди, — особливо вночі, наче вогнем пече. Оце віддала вам Геника — може, полегшає.

— А ще як і записи, документацію… Адже вела?

— Звичайно, там уся біографія Геника.

Флоріка ступила до неї, поклала руку на плече:

— То ходімо, віддаси.

— Е, ні! Це мій секрет, — посварилася пальцем на Флоріку. — Бач, яка хитра! — І вже до Лавра: — Я сама принесу, тільки нехай не йде за мною назирці, добре?

— Гаразд.

Коли Флоріка сіла біля доктора, він задумливо сказав:

— Отепер ми знаємо, як воно сталося… Просто і ясно. А я не вірив у ті гени…

— Я й зараз не вірю. Можливо, збіг обставин, випадок.

— Не виключено, але все-таки… Мусимо переконатись. Почулися швидкі кроки, Альбіна прочинила двері, подала товсту папку Лаврові.

— Тут увесь родовід мого Геника. Це він, рогатий чаклун, перетворив вас на маятника. Глядіть, він примхливий, схоче — зупинить!

Доктор Лавро поклав папку на тумбочку і, поправивши подушку, ліг, втомлено заплющив очі.

Альбіна знову посварилася пальцем на Флоріку і навшпиньках пішла з палати. У дверях обернулася, пошепки сказала:

— Нехай вони з Геником посплять.

Флоріка, також легенько ступаючи, вийшла в коридор, увімкнула титан, почекала, поки він закипить, і палила білий лабораторний чайник. Може, Лаврові схочеться вночі пити. Вимкнула світло, щоб уже йти до своєї палати, коли він обізвався:

— Я не сплю, Флоріко, я все думаю…

Присіла на ліжко, нервово сказала:

— Є про що… Вона з самого початку була мені несимпатична.

А Лавра охопив незнаний досі настрій — напруга відхлинула, на душі полагідніло.

— Часом треба стати вище симпатій і антипатій. Ти .знервована, люба, мабуть, іди вже відпочивай.

А сам не втерпів, увімкнув настільну лампу і розгорнув папку… Боже, скільки думок викликали з небуття скупі записи, схеми, фотознімки! Попрацювала Альбіна… І це ж поза планом, самотужки, тихцем. Так… А де ж ключик до цього гена? їх небагато в організмі біля шостої хромосоми. Якби створити антиген… Отоді ніякої старості люди не знали б…

Доктор Лавро аж усміхнувся на цю думку. Оце перспектива… “Антистаростин“… Ні, не підійде, краще — “антиген“. Одержав ін'єкцію — і ніякої тобі старості! Просто і ясно.

Раптом різкий напад втоми повернув його до дійсності. Коли б на воді — не зміг би рукою ворухнути, втонув би. А тут зсунувся на постіль і довгенько лежав, дослухаючись до того, що діялось у нього в грудях. Дихав поверхнево, бо з'явилися неприємні відчуття біля серця, у скронях тонко дзвеніло. Виходить, що не дуже воно просто і не зовсім ясно…

“Ну-ну, ти там не лінуйся, — подумки звернувся до свого серця, — працюй нормально, нам ще треба забити гол“.

На світанку доктор Лавро заснув, йому наснилося, наче він жене м'яч до воріт, а там стоїть, розкарячившись і наставивши ріжки, Альбінин Геник… Сильним і точним ударом Лавро посилає м'яч під верхню перекладину, але прокляте одоробло встигає підхопити його на роги, — чути шипіння, і трибуни сміються голосом Альбіни, Лавро озирається — там сидять самі Альбіни, тисячі, десятки тисяч Альбін! Він знову жене м'яча, і той чортів Геник знову проколює його рогами, а ті, на трибунах, регочуть, аж заливаються. “Головою! Головою!“ Він б'є головою, але спотикається і падає.

— Вам погано? — Флоріка гладить йому чоло, долоня її знімає жар, і Лавро нарешті приходить до тями.

— Треба ввести гамма-інтерферон, — пошепки, ніби по секрету каже він. — Виграємо час…

Ця незвичайна історія продовжується. Маятник Лаврового життя коливається з певною, вже установленою амплітудою. За минулий рік він чотири рази змінював молодість на глибоку старість. Наукові дослідження по синтезу гіпотетичного антигена, розпочаті вченим, ведуться силами всієї лабораторії.

Флоріка захистила кандидатську і тепер спеціалізується на цитології. А одруження вони відклали до того дня, коли буде завершено програму досліджень.

— Просто і ясно, — усміхається доктор Лавро. — Нас поєднає ланцюжок того самого білка, що вимкне старість, хоча він і має бути мікроскопічним.

Гравіантена Івана Мудрого

І хто це знає, й хто про це

повіда?

Звідкіль цей Всесвіт народивсь

та виник?

“Космогонія“ (збірник “Рігведа“).

І.

Вони ходили мовчки по верхній алеї Володимирської гірки, так ніби їм ні про що було говорити. А тим часом саме зараз мала відбутися вирішальна розмова, на яку обоє очікували довгими роками, розмова, яку він всіляко відкладав, відтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.

Над Києвом пропливав сонячний день початку березня — у блисках, прозорій синяві, ще й пройнятий тонкими струмами морозчика. Здавалося, саме повітря наснажене хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були похмурі, стривожені. Він — високий худорлявий чоловік у потертому пальті з рудим цигейковим коміром і такій же старій шапці — ступав рівно, як автомат, притискуючи опущені руки до боків і закам'яніло дивлячись уперед; вона ж ішла повільніше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка і замшеві чобітки надавали їй навіть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонці, на зустрічних, на золоті хрести Андріївської церкви, що витикалися з-за кам'яного громаддя, дивилась, та чи бачила? Час від часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. Нарешті він підійшов до чорної металевої огорожі, що тягнеться понад самісіньким краєм урвища, саме в тому місці, де її зигзаг вигинається в бік Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахів, на вулички, по яких котилися манюсінькі, ніби іграшкові, машини, сновигали дрібненькі постаті.

— Мурашник, — сказав не обертаючись.

А їй ця панорама тішила очі — і білостінні будинки, і шпилі церковок, і широке плесо Дніпра.

— Чого ти так… про людей, Іване?

Різко обернувся, наче його струмом ударило.

— Хіба не так? Чим вони відрізняються від мурахів? Працюють, вирощують потомство, вмирають… І хоча б один замислився: а навіщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму — от і живуть.

— Поглянь краще на Дніпро — яка краса! Острови, наче хмари…

— Краса, краса,— дратуючись, повторив, ніби хотів зіжмакати слово.— Треба шукати першооснов, а не декорацій.

— А може, насамперед треба просто жити ?

Ковзнув поглядом по її обличчю — посіріло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сімейного кубла, в її товаришок уже дорослі діти. Але не пожалів, не втішив.

— Жити… А хіба ти досі не жила? Писала дисертацію, потім лекції… Як на мене, то чим більше сірої речовини введено в процес мислення, тим яскравіше життя.

— О, ти завжди охоче філософствував, — обізвалася з гіркотою в голосі. — Не випадково ж хлопці прозвали тебе Мудрим.

— Я не ображаюся. Мудрість — не гандж.

Болісна гримаса з'явилася на її обличчі, брови зійшлися докупи, і на якусь мить його пройняв жаль.

— Та ти не переживай, Надійко. Скривилась, як ображена дитина.

Справді, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарешті обізвалася:

— А хто ж нам поверне… втрачені роки?

— Втрачені? — Він жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. — Ти ж закінчила дисертацію. А я… теж не змарнував часу. Я зробив таке відкриття…

— Облиш. — Надія пересмикнула плечима. — Я вже чула про це… І не раз.

Мудрий насупився.

— Знову з тобою не можна поговорити по щирості. Одразу якісь кпини… Та ти б раділа, що я завершив таку роботу. Морочився цілими ночами, аж сусіди почали скаржитись.

“Справжній ізолянт, — подумала Надія. — Хоч в їхній лабораторії — чималий колектив, але він займається лише своїм…“

Іван підозріливо повів очима довкруж, прошепотів:

— Ходімо звідси, якісь два типи огинаються, в одного дипломат… може, з магнітофоном.

— Та облиш…

— Було б наївністю думати, що в Києві немає ворожих агентів.

“Що з ним? — подумала, ступаючи по асфальтовій доріжці. — Він дуже змінився… Сьогодні якийсь особливо дивний“.

— Начитався детективів? — спитала з іронією.

Він тільки зиркнув з-під насуплених брів, мовчав, аж поки не відійшли на чималу відстань.

— Якби ти знала, який прилад мені вдалося… — зашепотів їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.

— Прилад?

— Еге. — Він оглянувся, чи нікого нема поблизу, примружив очі. — Я сконструював Гравітаційну антену.

І поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андріївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував і розказував.

— Зрозумій, я мусив… на ці роки… забути про все особисте, інакше нічого б не досяг. Не я перший замислився над сенсом життя, над таємницею Всесвіту, про це думали ще давньогрецькі філософи, але… Я перший маю можливість нарешті одержати відповідь!

— Є така можливість? — знову не без іронії спитала Надія.

— Ось вона! — Іван трохи відхилив полу пальта, і дівчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висів на ремінці через плече. Пола знову прикрила апаратик від сторонніх очей.

— Тобто?

— Це Гравітаційна антена, з її допомогою я встановлю зв'язок із центром Всесвіту.

Надія подивилась на нього з острахом: що за химери?

— Центром Всесвіту? — перепитала. — О боже, яким центром?

— Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разі, його неможливо визначити. Та це мені й ні до чого.

— Ну тоді…

— Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобі про тонкощі світобудови, про її високий ступінь упорядкованості, що й забезпечило виникнення і розвиток життя на Землі, в тому числі мислячої матерії. А от давай візьмемо живу клітину. Тобі, певне, відомо: наука розкрила складну структуру цього біологічного комбінату, розпізнала тонкі біохімічні реакції, наслідком яких є саме життя. Детально досліджено, наприклад, зародкові, ембріональні клітини. І що ж виявилось? Однакові на першій стадії розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок різним організмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звідки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу…

— Ти зайнявся цитологією?

— Завдання стоїть ширше. Про клітину — це я тобі для ілюстрації. Хоча в ній, як сонце у краплі води, відображена Суть. — Іван різко повернув голову і так поглянув їй в обличчя, що дівчина опустила очі. — То де ж, по-твоєму, взявся код у клітини?

— Ти так говориш, наче я…. досліджую, — зітхнула Надія.

— Чи я не знаю твого фаху ? Я тільки хочу, щоб ти замислилась: звідки? як? навіщо?

Іван Мудрий замовк, аж доки не скінчився Андріївський узвіз, і вони опинилися на Подолі біля реставрованої ротонди із Самсоном, що роздирає левові пащу: звідти мають политися цівки води.

— От бачиш, — Іван кивнув у бік ротонди, — отак і Наука намагається видобути Істину з Природи.

— І що ж, ця твоя антена…

— Авжеж! Гравітаційна антена допоможе мені зробити переворот у світовій науці.

Очі йому жевріли завзяттям, і Надіїне серце стиснулось у передчутті чогось лихого. Що з ним сталося? Він ще не був таким несамовитим… Якась манія…

День розгорявся, Андріївська церква вгорі, під самісіньким небом, купалася в золоті.

— Правда, гарно? — обізвалась Надія, завваживши, що Іван дивиться на ажурні хрести піднебесного храму.

— Гарно… — сказав замислено. — Але навряд чи мені вдасться скористатись ними… Розумієш, Гравітаційну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього підходить якнайкраще. Сигнали підуть одночасно в трьох напрямках. У зеніт і горизонтально.

Надія прикусила губу і з острахом зиркнула на нього з-під хутряної шапочки.

Раптом Іван клацнув пальцями і вигукнув:

— Евріка! Ідемо на Печерськ. Лаврська дзвіниця, сподіваюся, не так охороняється, як ці музеї. До того ж вона ще й вища.

Ой як хотілося Надії відговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Іванову впертість, не обмовилася й словом.

У гущавині придніпровських парків на Печерську ще де-не-де біліли латки снігу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гілля в прозорій синяві повітряного океану. І над усім високо в небі сяяли золоті бані Лаври.

Настрій у Надії кращав, душа ніби виходила із нервового заціпеніння. У парку, хоч і безлюдному, легко дихалось.

— Бачиш, як високо? — Іван кивнув у бік Лаври. — Дзвіниця — наче ракета, націлена в космос! Але я пошлю в небо мирні запити, мушу дізнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.

— Про що ти говориш? — здивувалася Надія.

— А ось про це все, — крутнув головою Іван, — про Землю і Сонце, Галактику і людину. Мені хочеться цього знання так само, як спраглому мандрівникові в пустелі хочеться води.

Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.

— Але ж такі масштаби… — Надія поглянула на Сонце. — Експерименти проводяться все-таки в лабораторії.

— Може, це і є лабораторія, — твердо, без вагання сказав Іван. — Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно. Усе на світі відносне. Ми навіть не знаємо, великий наш Всесвіт чи навпаки — маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собі, що, поки ти спиш, Всесвіт узяв та й зменшився до розмірів, скажімо, горошини. В однаковій пропорції поменшало Сонце і Земля, атоми й молекули, все-все. І ми, звичайно.

— Цікаво, що ж би сталося?

— Прокинувшись, ти б і не помітила цих змін. От тобі й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертації, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собі мріємо та зітхаємо.

— Та ні, Іване, ми — люди, а не піддослідні кролики. Цією думкою треба пройнятися, тоді й життя буде повноцінне.

Він аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досі сумирної Надії.

— Саме тому, що ми — люди, я й хочу дійти Істини. Зрозуміла?

Надія знизала плечима, мовляв, доходь, хіба я заперечую?

Згадався епізод кількарічної давності, ще з студентських часів. Тоді їх щоосені возили на Житомирщину збирати хміль. Якось довелося працювати поблизу річечки, через яку будувався новий міст. Робота йшла — як море горить. Радгоспівські будівельники сяк-так поклали на дві дерев'яні палі довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домівках. Котрась із дівчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на траві, по ній пройти — раз плюнуть, а над прірвою — не кожен зважиться, хоч висота не більше чотирьох–п'яти метрів. Перший же з хлопців, котрий хотів спростувати це твердження, не ступив і п'яти кроків, сів, обхопивши колоду ногами, а тоді назад, назад… Іван тільки мружився, ніби прицілюючись, а тоді вигукнув: “А я пройду!“ Дівчата, затамувавши подих, дивились на відчайдуха. Спочатку він ступав упевнено, далі кроки уповільнились, ще, ще, скоро середина, і тут Іван схитнувся, не встояв і шубовснув у холодну воду. Надія скрикнула і заплющила очі: внизу стирчали старі палі… Коли поглянула, Іван вибирався на берег — цілий і неушкоджений. Хоч як його відмовляли, він знову і знову ступав на колоду. Надія з захопленням і жахом дивилась, як він падав вниз, подумки давала собі обітницю любити його, хоч і покалічиться. Нарешті таки пройшов! Потім навіть пробіг…

Надія зітхнула: і зараз він такий самий, не змінився й трішки.

До Лаври вони зайшли знизу, з боку Дніпра, піднімаючись вузькою стежкою попід старезним муром. Перед проходом на бруківку Надія зупинилась.

— Поглянь, — показала вгору на будинок Музею стародруків, що ніби плив понад верховіттям. — Бачиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того балкона він милувався Дніпровими схилами. Може, й малював.

Трохи постояли, дивлячись на той історичний балкон, а тоді пішли попід високими контрфорсами до руїн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбурами дерев, вивищувалась багатоярусна, білоколонна дзвіниця. Надія зачарованим поглядом окинула цю дивовижу — ярус за ярусом, аж до золотої бані, увінчаної сяючим хрестом.

— Яка краса! Зверни увагу на пропорції.

— Мені головне — висота, — обізвався Іван. — Чим далі від центру землі — тим більше шансів на успіх. Якби мою антену встановити на супутнику… Але де там! Скажуть, божевільний, це точно. Якщо тут нічого не вийде, — кивнув на дзвіницю, — подамся на Кавказ, у гори. На Ельбрусі працює канатна дорога. От тільки з фінансами скрутно.

Надія похитала головою:

— Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат… Он твої товариші…

— Та ти що?! — розгнівався Іван. — Невже не розумієш?.. Звання! Хіба це може бути самоціллю? Не звання, а знання — ось мета життя!

— Чого ти так нервуєш? — знітилась Надія. — Я мала на увазі… ну, життєзабезпечення… Сам же кажеш — сутужно.

— Годі про це. Сподіваюся, що й тут удасться. Зараз проблема: як пробратися на дзвіницю. Подвір'я охороняється.

— Очевидно, треба попросити дозволу в дирекції заповідника.

— Оце справді,— скривився Іван.— Хочу, мовляв, зв'язатися з космосом, дайте перепустку.

— Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба…

— “Шановна дирекціє! Чи ви маєте зелене поняття про гравітаційну енергію? Я розповім, як вона конденсується на полюсах і в центрах сфер… Але спочатку про кванти гравітаційного поля!..“ Гадаєш, слухатимуть, роззявивши рота. Овва!

— Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевірити апаратуру, чи що…

В цей час у прозорому повітрі полинули мелодійні звуки, Іван аж шию витягпув, дослухаючись, і Надія помітила, як полагідніло його обличчя.

— Куранти, — сказав бадьоро. — їх же заводять, чи як ти гадаєш?

— Авжеж. Раз на тиждень, здається.

— Ну й чудово. Треба тільки дізнатися, в які дні й години.

Вони, хоч і голодні, вештались по музейному містечку до самого вечора.

II.

Дзвінок був тихий, скрадливий, проте Надія почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику біля узголів'я — дванадцята. Хто б це опівночі? Легка штора на вікні набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Івана, а тут ще й уночі… О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь тверді кроки. Стукіт у її двері, і мамин іронічний голос:

— Надю, наречений прийшов!

Невже Іван? Нарешті об'явився… Але чого ж так пізно? Що скоїлось?

Його з'ява і порадувала, і збентежила Надію. Іван зайшов зніяковілий, і навіть винувата посмішка на його худорлявому лиці не могла приховати внутрішнього сум'яття і розгубленості.

— Доброї ночі… Ти пробач, Надю, що я…

Затинаючись, він говорив про свою зайнятість, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от і наважився прийти, хоч і пізно.

— Міг би хоч подзвонити, — осміхнулась Надія.

— Навіщо? Поки я добирався, ти ще поспала цілих півгодини. Так і завтра буде, й післязавтра, доки не напишу дисертації. А що? Нема чого марнувати вечори на зітхання!

— Краще ночі?

— Ага, після роботи.

Попросила його вийти в коридор, потім, надівши легкого квітчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.

— Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? — спитала Надія, підсовуючи йому яєчню на кухонному столику. — Може, весь час на дзвіниці сидів?

Її обличчя пашіло — чи то від холодної води, чи від хвилювання, в голосі чулася легка іронія. Іван усе це вловлював, милувався нею, а дівчина ніяковіла ще дужче.

— Та побував і на дзвіниці…

— Ну й що? — її очі зблискували усміхом. — Випробував свою антену?

Іван відповів не зразу. Крутнув головою у бік Надіїної матері, що стояла біля плити, ніби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потім пробурмотів:

— Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити…

— Пробив?

— От бач, ти іронізуєш… — Іванові брови нахмурились. — А сталася всесвітньо-історична подія.

— Ну, розкажи, розкажи!— похопилась Надія, боячись, що він образиться.

— Розповісти? Але ти ж все одно не повіриш. Серед буденщини — раптом велике, яскраве, незвичне…

— Чому ж… — Надія вибачливо усміхнулась. — Ми вже готові до несподіванок.

— Ну, тоді я тобі скажу: мені вдалося, просто пощастило встановити контакт…

— Який контакт? Я ж запитую про твою антену.

— А навіщо ж я її конструював, як не для космічного зв'язку!

— І що, встановив зв'язок… з тими… суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?

— Шукав одних, а наткнувся на інших… — Іван знову покрутив головою і замовк. Відсунув порожню тарілку. — Я б не заперечував проти чорної кави.

— На кого ж ти наткнувся? — спитала Надія, підвівшись із-за столу, щоб дістати в буфеті банку з розчинною кавою.

— Я розмовляв… — Іван зробив паузу, помітно було, що він вагався, казати чи ні. — Майже годину розмовляв із своїм двійником. У нього теж є отака Надія, тільки вони вже одружилися…

Надія так і застигла з чайником у руці, а її мати, яка ніби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Івана, тяжко зітхнула.

— Ой лишенько! Оце домудрувався…

Поквапно вискочила з кухні, щось бурмочучи про себе. Іван криво усміхнувся:

— Бач, твоя мама вже повірила…

— Ти її налякав. Ну, хіба ж можна так жартувати?

— Я не жартую.

— Перестань.

Каву пили мовчки. Іван поглянув на годинника:

— Мені пора.

— Може, завтра… чи пак уже сьогодні сходимо в кіно? — примирливо обізвалась Надія.

— Я ж сказав: працюю. — Іван щільніше прихилив скляні двері. — Пишу про цей контакт…

— О, коли б справді… — не сказала, а проспівала Надія, звівши очі вгору. — Ти б став доктором!

— А може, й стану, — пригорнув її за плечі. — Ну, я пішов. До побачення.

— Щасливо, упертюх! — Надія весело підштовхнула його до виходу.

III.

А було так. На Лаврській дзвіниці Іван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, і наш заповзятець мало не зірвався вниз, на дзвони. Гамуючи дріж у колінах, осідлав бантину, обіперся плечем об дерев'яну крокву і так дожидався вечора. За його розрахунками, які згодом підтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравізв'язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здійснювати спробу треба було після того, як цей потужний гравітаційний конденсатор сховається за обрій, і то не зразу.

Час минав повільно, та хіба Іванові позичати витримки, терпіння? Сидів, зігнувшись у три погибелі, перебирав у голові різні варіанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвіт і, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на імпровізації — думка в нього чітка, а в які слова виллється, не має значення. Зрозуміють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудрості, викреслили орбіти електронів і галактик…

Раптом Івана охопив страх, пройняв кожну клітину мозку: як він міг наважитись? Помислити? Отака мізерна грудочка протоплазми… Це ж тільки уявити собі… А втім, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс — незмірно мале і незмірно велике зумовлюють одне одного, та інакше вони й існувати не можуть. Мале у великому і навпаки — велике у малому. Така діалектика. То чому ж він не може поцікавитись… Мусить! І тут не якась зарозумілість, а жага мислячої матерії.

Увімкнув апарат, і тієї ж миті на нього заспокійливо поглянуло зелене вічко індикатора. Тепер антена могла модифікувати гравітаційні хвилі.

Кашлянувши раз і вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторії, Іван, прозваний Мудрим, прихилився до гравіфона і почав:

— Гей ви, ті, що в космосі! — У горлі враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток води! Заговорив уже не так голосно: — Я звертаюся до вас за роз'ясненням, тобто хочу сказати… Людський мозок уже дозрів, щоб уважніше приглянутись до навколиишього… Нас цікавлять кардинальні питання Світобудови… підвалини… Ми не якісь піддослідні кролики… Хочемо знати, навіщо увесь цей колообіг, розпад і синтез із… живої і неживої матерії…

Імпровізація виходила трохи недоладна, сумбурна, й Іван пошкодував, що заздалегідь не підготував тексту або хоча б головних запитань. Тоді б не затинався, болісно добираючи слова.

Чи сподівався на якусь відповідь? Ще тоді, коли в нього виникла ідея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав'язати, а от коли надів навушники, впевненість його похитнулася. Безбережний космос… Якщо і є десь приймач гравітаційних хвиль, то яка вірогідність, що він саме зараз увімкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Іван подумав: як це добре, що він тут сам, що немає свідків цієї його… витівки. Якщо нічого не вийде, він собі пробачить. Мало чого не витворяє людина на самоті… Але ж мусить удатися! Хоч і без надії, а він все-таки сподівався, вірив у свою зорю.

Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Іван аж озирнувся, затамував подих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.

Уловив! Розрізнив слова!

Не вірилось власним вухам, але він почув:

— Ти вже закінчив? Усе сказав?

Іван ніби язика проковтнув — не міг вимовити й слова.

— Чого ж ти мовчиш?

Голос пробивався крізь шуми, що накочувались хвилями і, здавалось, от-от затоплять його.

— Я… я слухаю, — нарешті спромігся Іван. — А ти… звідки?

— Я з планети Земля, далекий мій брате…

— Що за жарти? — Іван знову озирнувся, та нікого не побачивши під цим куполом, вигукнув: — Це я промовляю з планети Земля!

Тепер уже той голос притих, певне, розмірковуючи над отриманою інформацією. Мовчання тривало кілька секунд, які тяглися для Йвана цілу вічність.

— То, може, тебе і звати Йваном? — нарешті обізвався голос. — Може, ти — Іван Мудрий?!

— Мене саме так і називають, — сказав сердито Іван. — Але хто це дозволяє собі…

— Не гнівайся, брате, я теж Іван Мудрий з далекої планети Земля, — перебив голос. — Тепер мені зрозуміло…

— А я от нічого не второпаю, чи хтось підключився…

— Ні, поглянь на панель відстані — вісімдесят тисяч світлових років! Ми в різних кінцях Галактики.

— В мене такої панелі нема.

— Отож, ще не винайшов… Через деякий час змайструєш… Це нескладна приставка.

— Чому ти все передбачаєш? — Наш Іван уже трохи оговтався і говорив спокійніше.

— Мені здається, що в нас цивілізація трішечки попереду, хоча ми й рухаємося синхронно. Для такої грандіозної системи, як наша Галактика, невеличке відхилення цілком природне.

— Отже, ви, по відношенню до нас, живете в майбутньому?

— Виходить, що так. Я, наприклад, із своєю Надією вже одружився, маємо сина.

— То що — і я скоро одружуся? — з подивом вигукнув Іван.

— А як же інакше? Ми з тобою двійники в усьому, розумієш… Саме це й передбачав наша гіпотеза структури Всесвіту. Синхронність і симетричність. Наша планетна сім'я — у протилежному завитку спіралі, на однаковій з вами відстані від центру Галактики, сказати б, на різних полюсах…

Шуми приглушили останні слова, і Йван наледве їх розібрав.

— Полюси? — повторив, прихиляючись до гравіфона. — Цікаво, який зараз у ваших електронів?

— Позитивний. А у вас?

— Негативний. — Іван зітхнув. Далекий співрозмовник вловив це зітхання, спитав:

— Ти чого так скрушно зітхаєш? Ми з тобою щойно зробили велике відкриття.

— Але ж антиматерія…

— Зрозуміло: безпосередній контакт виключається. Та його й не може бути — наші планети розділяє занадто широкий простір, подолати його неможливо. То вже велике щастя, що ми встановили контакт, можемо обмінюватись інформацією, хіба ні?

Долаючи шуми, спричинені незчисленними гравітаційними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про події на симетричних планетах. Той, далекий співрозмовник, розповів, що їм удалося уникнути ядерного конфлікту, що космологи висунули “вакуумну теорію“ виникнення Всесвіту, а фізики визначили масу спокою у нейтрино.

Хоча чутність в окремі моменти падала до нуля, Іван одержав чимало наукової інформації, але, на жаль, занотувати її не зміг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, перший контакт. До наступного приготується краще.

— А що відомо вашій науці… — Іван зробив паузу, підшукуючи слова, — ну, з тих питань…

— Кардинальних, як ти казав? “Чому“ та “навіщо“? Я теж сушив собі голову.

Голос почав тонути в шумі.

— Мати-Природа… життя… живеш — не вмирай… мудрість… дитячі запитання…

На цьому перемови обірвалися остаточно. Надворі вже сіріло, коли Іван крався по лаврському дворищу. Почувався так, наче побував у незміряній далі космосу, на іншій планеті. І ніхто навіть не здогадується, яка всесвітньо-історична подія сталася цієї ночі. “Нічого, скоро дізнаєтесь“, — думав Іван і чомусь уявляв, як скривиться обличчя керівника лабораторії. Одне тільки гірчило — останні слова… “Дитячі запитання“… Що він цим хотів сказати? Невже не розуміє… А Надія буде здивована… Вона вже змучилась, бідолашна. Якби інша… Це треба цінити… Але насамперед все-таки наука. Наді нічого не зробиться, коли ще трохи зачекає… Не покине. Раз та… анти-Надя… Кумедно: анти-Надя. А вона ж є, це без сумніву. Певне, така ж гарна, як і моя. Тільки й того, що атоми її тіла мають протилежний заряд.

Діставшись до свого холостяцького житла, Іван як ліг спати, то прокинувся після обіду. Подзвонив до лабораторії, мовляв, трохи занедужав, а сам сів до столу, щоб записати все, що з ним було цієї ночі. Проте написав лише кілька рядків: йому справді нездужалось. П'ять днів пролежав з високою температурою. Опісля, пригадавши свою пригоду, довго не міг повірити, що це таки справді було, а не примарилось.

IV.

— Надю, наречений з'явився!

Майбутня теща явно кепкувала з Івана, він зовсім на те не зважав. Приходив на побачення опівночі майже всю весну і ціле літо, аж доки не закінчив своєї дисертації. На іронію Надиної матері відповідав:

— Хочете вченого зятя? Терпіть.

Нарешті поклав Надії на стіл голубу папочку, зав'язану білими тасьмами.

— Ось вона, моя мрія безсонних ночей! — Іван був у піднесеному настрої і говорив трохи патетично. Погладивши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: — Тут нова теорія структури Всесвіту.

— Закінчив?! — зраділа Надія.— Нарешті… Вітаю тебе!

Вона притулилась щокою до його шорсткої щоки, не наважуючись при матері цілувати свого обранця.

— Так, закінчив. Наче гора з плечей… Раділи всі троє, це було схоже на сімейне свято.

— Щодо структури Всесвіту, — пояснював Іван, — то зараз домінує теорія Великого вибуху. Нібито на початку вся матерія була стиснена в одному праатомі, ну, може, в такому об'ємі, як горіх. Стався вибух, і з тієї миті Всесвіт розширюється. І це ніби узгоджується спостереженнями… якщо заплющувати очі на симетрію галактик… Тепер же з відкриттям анти-Землі, стало ясно, що принцип симетрії охоплює і макрокосм…

— Уявляю, як буде вражений твій керівник, — сказала Надія. — Може, одразу на доктора?

— Це не має значення, — відповів Іван. — Мені головне — вийти на люди.

Десь так тижнів через два Іван прийшов темний, як туча, навіть снідати не схотів, наледве умовили випити склянку чаю.

— Що сталося? — лагідно спитала Надя, хоч уже й здогадалася: неприємності з дисертацією.

Іван схопився як опечений, заходив по кухні.

— Уявляєш?! — вигукнув обурено. — Він каже, що це — фантастика! Наукою, каже, і не пахне!

— Заспокойся, Ваню. Хто каже? Рецензент?

— Та ні, керівник, він зовсім відкидає мою працю. Ознайомився, каже, і розчарувався… Ні на чому не засновані фантастичні припущення, які межують… Уявляєш? “Межують“. Натякає. Тоді я розповів йому про контакт з анти-Землею, усе, як було. Він тільки кліпав своїми очиськами та червонів. То давайте, кажу, разом заберемось на дзвіницю… Еге, каже, від цього мене звільніть, а вам треба відпочити, зміцнити нерви… Мабуть, даремно я йому розповів, тільки налякав. Уявляєш, яка ситуація?..

— А раніше ж він, здається, був новатором?

— Поки не пробився до командного крісла. Тепер же його влаштовує статус-кво. Теорія Великого вибуху, каже, загальноприйнята, і нічого мудрувати. Птоломеївські епіцикли, кажу, була загальноприйнятими півтори тисячі літ. Та в мене, кажу, не про виникнення Всесвіту йдеться, а про його структуру. Всесвіт симетричний. Еге, паже, симетрія суперечить теорії Великого вибуху. А ієрархічна структура, кажу, це ж факт? Хіба він не суперечить?

— І до чого ж ви домовились?

— А ні до чого. Я бачу, що структура Всесвіту його так хвилює, як позаторішній сніг. Вийшов я від нього — сірі будинки, сіра вулиця, сіре небо над головою, все втратило фарби, світ посірів…

Трохи помовчавши, Надя сказала:

— Ти б зв'язався… ну, з другим Іваном. Що він скаже. Це ж найлегше.

— В тому ж то й штука, що це зовсім не легко, — сказав, узявши склянку з недопитим чаєм. — Я вже пробував. Наслухався космічного шуму. Те, що ми тоді натрапили один на одного… Може, це раз на сто років, або й на тисячу.

— Не журися, я впевнена: ти щось придумаєш. Може, спробуєш у горах… Удосконалиш антену… — їхні погляди зустрілися — глибокі, проникливі, пройняті симпатією. Надіїні губи ледь помітно здригнулись, і дівчина опустила очі.— Життя — це не тільки квіти. Пам'ятаєш, як я студенткою мріяла…

— Полежати на трояндах? — усміхнувся Іван. — Пам'ятаю, ти розповідала.

— Страшенно кортіло занурити обличчя у квіти. Тоді я була на канікулах у тьоті, а вона саме готувала трояндове варення… Про одне я тоді не думала: у троянд в колючки. Отак і в житті.

Надія зашарілася і вмовкла.

— Гарна сентенція. В жіночому стилі, — вже зовсім спокійно обізвався Іван. Обернувся до матері, що сиділа замислена, підперши кулаком голову. — А я подумав, що… Пора вже нам з Надією… Якщо ви не заперечуєте, то сьогодні подамо заяву до загсу.

Мати аж кинулась:

— Я? Мені що… Це вже ви самі…

На її очах заблищали сльози.

Тролейбусом до Хрещатика

На тому боці зупинився тролейбус, одні пасажири виходили, інші заходили, а Льоня нетерпляче переступав з ноги на ногу, ждучи, коли проїдуть машини. І треба ж отак: підійшов до кіоска купити газету — жодної машини не було, а як тільки рушив до зупинки тролейбуса — де й узялися! Шурхотять одна за одною, ех, утече вагон, а він же чекав на нього хвилин п'ятнадцять!..

Стояв, як на голках, зиркав у всі боки, і очі схоплювали все — і криваве небо на заході, куди текла вулиця, і сутінки парку, на тлі якого червонів довгастий вагон тролейбуса. Вагон уже здригався в передчутті руху, з лівого боку вже замиготіли поворотні сигнали, от-от зачиняться двері… Нарешті прошмигнула остання машина, і Льоня кинувся через багряну річку асфальту. Навдивовижу легко, наче одним кроком, перелетів дорогу і скочив на приступку саме тієї миті, коли двері зачинялися. Його стукнуло, та удар був не дуже сильний, хоч і віддало в грудях. Двері відпустили, і Льоня, стримуючи важке дихання, сів на вільне сидіння.

Вагон похитнуло, і Льоня відчув, що його трохи нудить. Послабив краватку, розстебнув комір сорочки. За вікнами у якійсь дивній каруселі кружляли дерева парку, стовпи із сліпими ліхтарями. Згущувались сутінки, проте у вагоні світла чомусь не вмикали.

Льоня намацав у кишені монету, звичним рухом подав пасажирові, що сидів поперед нього, з проханням передати на талон. Але той зовсім не реагував, навіть не зворухнувся. Це здивувало Льоню. Окинув поглядом салон і побачив, що всі пасажири якісь не такі . Щось було незвичне в їхніх позах — напруженість і водночас байдужість. Ні розмов, ні жестів,— сидять, як манекени, кожен сам по собі. Навіть не дивляться одне на одного, і очі неначе скляні, без ніякого виразу.

Що це за вагон ? Що це за пасажири ?

Льоня відчув, як його проймає страх. Безпричинний страх наливає все тіло, затуманює голову, і ніяк не можна второпати, що сталося з цими людьми, чому вони так дивно поводяться. А може, це й не люди? Може, інопланетяни чи роботи? Але якщо вони обрали собі личину людей, то мусять і триматися відповідно!

Вагон різко труснуло, і один пасажир з переднього бокового сидіння упав на підлогу.

Ніхто уваги не звернув. Наче його тут не було й нема, наче то не один з них лежить у проході, підвернувши під себе руку, і стукається головою об підлогу при кожному струсі вагона. Мертвий?

Льоня поспішив проходом, точніше сказати — хотів поспішити . Ноги чомусь стали страшенно важкими, підошви наче прилипли до підлоги, і їх важко було відірвати. Безконечно довго, натужно рухався він по вагону і таки дійшов. Потерпілому нічого не сталося. Підняв його, посадив на сидіння в куток, якраз біля кабіни водія. Краєм ока помітив: пасажири, як по команді, осклабили зуби — посміхнулися. І знову хвиля страху обдала Льоню холодом. Люди це чи не люди? Зовні — наче люди, тільки худющі, кістляві. А вираз очей…

Льоня заглянув у кабіну — на кріслі водія сиділа жінка — теж сама шкіра й кістки. Пальці її ущепірились у кермо так, що аж кісточки побіліли. Оголене коліно, по якому Льоня ковзнув поглядом, було неприємно вугласте, наче дерев'яне.

Знову витяг монету, простяг водійці:

— Дайте талон.

Жінка навіть не повернула голови, ніби й не чула. Льоні здалося, що, може, він і не сказав, а тільки подумав про талон. Тому повторив, старанно виштовхуючи слова неслухняними губами:

— Дайте талон.

І кинув монетку в картонну коробочку, що стояла під правою рукою водійки. Вона блимнула на нього білками, на коротку мить її тонкі губи розтягнулися в зловтішній посмішці і знову стулились. Чи, може, це йому привиділось?

Талона водійка не дала, і Льоня подумав, що їй саме не можна полишити кермо. Авжеж не можна — вагон різко хитнуло в один, потім у другий бік. Поглянув у вікно — промайнула колонада стадіону “Динамо“, і тролейбус повернув на Петровську алею, он уже на тлі неба чорніє арка пішоходного мосту…

Аварія? Мабуть що так, бо тут же тролейбуси не ходять, тут немає лінії…

— Що сталось? Мені треба на Хрещатик! — скрикнув Льоня, але голосу свого не почув.

А водійка, певне, почула, бо швидко, всього лише на мить повернула голову, хльоснула хижим поглядом і зловтішно посміхнулася. Пасажири сиділи, як і раніш, незворушно, тільки похитувались синхронно з вагоном. їх, здається, не обходило ніщо: ні оця шалена водійка, ні маршрут.

Льоня ніяк не міг второпати ситуації, наче був оглушений. Добре ж бачив, що тут щось не те, що це якесь божевілля, що треба негайно вискакувати з цього вагона, бо він от-от розіб'ється, але не міг зрушити з місця свого обважнілого тіла.

А вагон справді зійшов з асфальту і, ламаючи кущі та дерева, котився схилом униз, у прірву, де широкою смугою темніє Дніпро…

— Двері! Двері! — закричав Льоня. — Відчиніть двері!

Жінка ще дужче ущепірилась в кермо, і Льоня побачив, що її тіпає сміх. Тоді він підняв руку, щоб повернути запобіжну ручку вгорі, над самими дверима. Досить штовхнути її, як двері відчиняться, а тоді… Але вагон так хитало, що ніяк не можна було вхопитися за ту ручку… Посував долоню по стіні — ось-ось вхопиться, та вагон кидало з тераси на терасу, і рука відскакувала. Перед очима миготіло зелене віття, тролейбус летів донизу з великою швидкістю, але темна смуга Дніпра не ближчала. Може, він ще встигне відчинити ці кляті двері?

Стогнучи від безсилої люті, знову і знову підсував руку до того запобіжника, підкрадався, щоб ухопити, наче якогось хитрого звірка, що кожного разу відскакує від пальців. Це було нестерпно тяжко, але він не кидав своїх спроб, добре знаючи, що врятуватися можна тільки так — вискочивши з вагона.

Судомно скрючені пальці таки вхопилися за металевий язик, двері з шипінням відчинилися, і Льоня випав з вагона. Шпичаки зламаних кущів-обпекли вогнем, гарячі пелюстки приклеїлись до самісінького тіла. Льоня тяжко застогнав і впав у забуття.

***

Професор полегшено зітхнув і витер хусточкою чоло. — Слава богу, криза минула. Тепер ми його не втратимо… Де підібрали?

— Десь на Печерську, — відповіла медсестра, пораючись біля пацієнта, що нерухомо лежав на операційному столі. — Збило машиною посеред вулиці. Хотів швидше сісти в тролейбус.

Професор мимохіть окинув поглядом її постать — вже не молода, під очима “гусячі лапки“, обличчя втомлене. “І як це в неї так добре виходить? — подумав, пригадавши, як медсестра припадала губами до губ пацієнта, вдихаючи йому життя. — Якби не вона — ніяка апаратура не допомогла б… Житиме! Ще, можливо, провалюватиметься в безпам'ять, але то нічого… Криза минула, житиме, от тільки чи розповість про своє побачення зі смертю?..“

Уголос трохи сухувато сказав:

— Тепер можете відпочити, ніч минула.

— Ох і піч… — Вона якось болісно усміхнулась. — Я вже боялась… Хоч і клінічна, але ж смерть… Правда, отой ще тяжчий був — молодий поет…

— З Кіровограда?

— Здається. Тоді ви теж…

— Що ми? — скинув бровами професор. — Ми тільки допомагаємо боротися… Головне — життєві ресурси організму.

— Авжеж…

Медсестра вимкнула світло. Реанімаційну палату виповнило сине київське світання.

Повіки пацієнта стрепенулися, він розплющив очі і тихо спитав:

— А тролейбус де?

— Не хвилюйтеся, все гаразд. — Звичним жестом професор взявся перевіряти пульс.

— Я їхав тролейбусом до Хрещатика…

— Ну, ну… — Професор обернувся і виразно поглянув на медсестру. Вона миттю ввімкнула запис і подала мікрофон. Почалася ще одна мандрівка в глибини психіки, як називає професор свідчення тих, що побували по той бік життя…

Ранок уже палахкотів над Києвом.

Ох, ці телепати…

I.

— От навіжений — знову завів! І нащо такі мотоцикли роблять? Реве, як трактор!

— Так це ж гоночний, хіба не бачиш?

Сєва підвів голову, на якій виблискував шолом, озирнувся, але нікого поблизу не було. Що за дивина? Та й як би він міг почути цей дівочий голос в такому ревищі?

— Та вимикай же, бовдуре, голова тріскає!

Сєва заглушив. Скинув рукавицю, потер пальцями чоло. Мотоцикл в порядку, а от голова… Звідки цей голос? Адже він виразно чув: лементувала якась дівчина, точно — дівчина! І гукала до нього, ну, звичайно, він один тут з мотоциклом…

Спантеличений Сєва задер голову й подивився на густий каштан, що розкинув над ним віти, немов дівчина могла бути там. Нічого не побачивши, окрім лапатого листя, зітхнув, узявся за кермо і вивів мотоцикл з двору, не запускаючи мотора. І тільки на дорозі наліг ногою на педаль. Під кулеметний тріск хлопець думав: чи справді було, чи, може, здалося? “Вимикай… голова тріскає!“ Чув же, виразно чув…

Наступного дня, здибавши на перерві свого друга Едика з п'ятого курсу, відвів його в дальній кінець коридора і по секрету розповів:

— Розумієш, учора завів свого “Ягуара“, прослуховую, мотор реве, як звір, коли якась дівчина просить: “Це ревіння мені заважає, припиніть, будь ласка“.

— Чи ти ба, яка ніжна особа! — реготнув Едик. — Наша, з автодорожнього?

— Та в тім то й річ, що не знаю.

— Чому ж не познайомився? Чи не гарна?

— Не міг я познайомитись, її не було.

— Ти ж кажеш, говорила..

— Та говорила, голос приємний, а її самої не бачив.

Едик зареготав:

— Ну, ти штукар, Сєвка! Вона що — невидимка? Чи, може, то якась пташка обізвалася людським голосом?

Сева знизав плечима:

— Кажу ж тобі — чув, отак, як оце тебе.

Едик перестав сміятися, окинув товариша уважним поглядом, поклав йому руку на плече:

— Слухай, а раніше з тобою нічого такого не було? Не причувалось?

— Ні.

— Не привиджувалось?

— Ні.

— І голова не поболює?

— Та ні, я цілком здоровий, недавно і медогляд пройшов.

Едик помовчав, а тоді знову вискалив зуби:

— Отож, якби ти не їздив сам, а посадив кралечку та в обнімку… Отоді не причувалися б дівочі голоси! Та ти не хмурся, знайдемо твою невидимку.

Домовились після занять пересвідчитись, чи справді існує такий феномен, а заодно й покататись. Та Едикові кпини зіпсували Сєві настрій, хлопець уже шкодував, що похвалився гострому на язик товаришу. І кожного разу отак — що йому не розповіси, одразу висміє тебе, зобразить якимось дурником, недотепою. Треба буде… А що треба, Сєва й сам не знав, якось так складалось, що Едик завжди верховодив. Може, що вищий на зріст? Ну, то й що? Сєва струснув головою, щоб одігнати “дурні думки“ і зосередитись: лектор саме пояснював конструкцію автомобіля без коробки швидкостей.

…На Київ опустилося золоте крило надвечір'я, коли хлопці підвели свої мотоцикли до густолистого каштана.

— Тут я стояв, — сказав Сєва.

— Ану ж давай запустимо! — Едик обвів поглядом лоджії сусіднього будинку. — Чи обізветься?

Разом заревіли обидва мотори, різкі стріляючі звуки вдарили по будинках, заповнили простір аж під самісіньке небо. Едик щось крикнув Севі, але той не розібрав. Зате голос дівчини почув:

— О, вже їх двоє… Ну й телепні! Ти чи ви припините нарешті?

Сєва миттю заглушив, ніяково позирнувши на товариша. Той також вимкнув.

— Чого так швидко?

— Ображається… — Сєва подивився на будинок. — Хіба ти не чув?

— Ні. Окрім ревища мотора, нічого не чув.

— А вона обізвалася зразу. Просить припинити.

— Слухай, а може, ти краще припиниш розігрувати мене? Вигадав таке…

Цієї саме хвилини з парадного вийшов чоловік у білому халаті, одразу видно, що лікар, і попрямував не до машини медичної допомоги, а до них. Сєва тільки глянув, так і здогадався, про що буде мова.

Лікар уважно подивився на мотоциклістів і тихо, якось довірливо сказав:

— Тут одна хвора дівчина… втім, вона вже одужує…

— Та, що не любить мотоциклів? — прохопився Сєва.

— Їй потрібна тиша, розумієте, її нервово-психічний стан…

— Я так і подумав, що вона нервова, — закивав головою Сєва. — Тільки що лементувала.

— Лементу я не чув, — здивовано глянув на нього лікар. — Бачив тільки, як болісно скривилося її лице, коли загурчали мотори. Вона в цей час відпочиває на лоджії.

— А який хоч поверх? — спитав Едик.

— Сьомий, але й туди долітає. А ви ж можете заводити подалі від будинку.

— Гаразд, — винувато усміхнувся Сєва, — раз таке діло… Ми ж не знали…

Лікар заспішив до машини, ось вона тихо фуркнула, нечутно покотилася поміж будинками, а хлопці переминалися з ноги на ногу біля своїх яскраво пофарбованих мотоциклів.

“Чи ти ба, яка істеричка, — подумки обурювався Едик. — Ще й кривиться…“

— Ану давай, Сєво, вдаримо їй концерт! Щоб знала, як маніжитись.

Едик, наперед смакуючи ефект, гучно зареготав, але тут же вмовк, прикусив язика. Сева так блиснув своїми чорними очима, що Едик знітився, одвів погляд убік і, замість того, щоб надавити на заводну педаль, опустив ногу на землю.

— Ти чого? — силкуючись оговтатись, але все ще із затаєним острахом огризнувся Едик.

— А того, що треба совість мати. Дівчина хвора, і лікар просив, а він — “концерт“!

“Оце хороший хлопець, — раптом почув Сева, наче прошепотіло над вухом. — Добрий…“

Обличчя йому полагідніло, хлопець подивився на лоджію сьомого поверху і мимоволі помахав рукою, наче хтось там міг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радісному ритмі: незнайомка похвалила його, це — раз, а друге — вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик деякий час хмурився і сопів, але до суперечки в них не дійшло, гасали один за одним, поки зовсім звечоріло і Київ осяяли гірлянди вогнів. Прощаючись, Едик не втерпів:

— Слухай… ти справді її “чув“? Мені й досі не віриться…

— Кажу — справді. — Смагляве обличчя Севи па мить осяяла посмішка.

— А чому ж я…

— Не знаю, — здвигнув плечима Сєва. — Може, настроєний не на ту хвилю.

— Дивно, це дуже дивно, — поміркував Едик. — Це ж виходить… телепатія! Так? Зажди…— Він тяпнув себе рукавицею по чолу. — Можна ж перевірити! І як це я зразу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми інколи в шахи граємо…

— А до чого тут шахи?

— Він працює в науково-дослідному інституті… от не пригадую в якому… Зв'язано з біологією, психологією… Так він часто заводить балачку про цю саму телепатію та ще пара… пара…

— Парапсихологію?

— Так, саме телепатія і парапсихологія — це його коник. Я йому розкажу про тебе, обов'язково. І про ту твою… невидимку.

Сєва поморщився: поміж них двох (мав на увазі себе і дівчину) вплутається ще один… Та хіба Едика спиниш? Ех, і навіщо він похвалився?..

Помітивши кислу гримасу на обличчі товариша, Едик вигукнув:

— А що? Він перевірить!

— Навіщо ж перевіряти, коли я й так знаю?

— Ну, це ще не факт… Може, тобі причулося, може, в тебе ті… як їх… слухові галюцинації. Є такі… — хотів сказати: хворі, але спохопився, — такі люди, що чують “голоси“. Сам бачив — іде і розмовляє.

— То ти вважаєш, що я вже того… з глузду з'їхав? — перебив Сєва.

— Та ні, просто цікаве явище, якщо ти, звичайно… коли це справді.

— Ну, добре, давай твого науковця, — бадьорим голосом сказав Сєва і подумав: “Може, й він нічого не почує та й відчепиться“.

II.

Федора Липського провели на лоджію, де в шезлонгу сиділа, розслабившись, заплющивши очі, чорнява дівчина. Призахідне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освітлювало їй лице і майже всю постать. Липському досить було одного побіжного погляду, щоб скласти собі уявлення про дівчину. Гарні засмаглі ноги, і вся постать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дівчини. Навіть легенький темнуватий пушок на верхній губі помітив.

— Це до тебе, Полю… науковець.

Сказавши так, лагідна літня жінка (Липський подумав, що це мати) причинила скляні двері та й пішла в квартиру.

Дівчина розплющила очі і, побачивши ще молодого кремезного чоловіка, зашарілася, осмикнула сукню на колінах.

— Ви, отже, Поля, а я — Федір Липський. — Він ступнув до неї енергійно, потиснув руку і без церемоній сів на розхитаний стілець, який заскрипів і мало не розвалився.

— Обережно, впадете… — усміхнулась дівчина.

— Нічого, я не скляний! — і собі усміхнувся Липський.

І через кілька хвилин уже розмовляв з Полею, як давній знайомий.

— Найперше, я хотів пробачитися за мотоциклістів. Хлопці захоплюються і часом не зважають… Он вони там стоять під каштаном…

Поля підвелася і, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.

— Ну й ревучі ж їхні мотоцикли, — хитнула головою, знову сідаючи в шезлонг. — Повірите, голова розколюється! А я ще нездорова…

— Цілком поділяю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсім без діла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному — навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабіна трясеться, з труби валить дим, а водій зайняв чергу за ковбасою… А спитайте: “Чому не заглушив?“ То ще й обуриться: “Нащо? Я зараз іду!“ Отак і пускають за вітром державне пальне, та ще ж і повітря отруюють.

— Ого, ще й як!

— Ну, ти хоч хлопців добре відчитала! Тобто цього… Сєву, Едик не чув.

— Відчитала? — здивована Поля аж подалася вперед. — Коли? Я ж не виходила…

— А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити…

На Полиних щоках з'явилися рожеві смужки.

— І що ж він чув?

— Він каже, — вимовив з притиском Липський, — що дівчачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто заглушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нікого не було. Наступного дня вони вже з'явилися удвох з Едиком, це мій приятель, щоб пересвідчитись, розумієте, і ревнули двома моторами… — Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дівчина ніяковіла, прикушувала нижню губу — чи то щоб не розсміятись, чи щось пригадуючи. — І цей самий Сєва знову почув твоє звертання…

— А звідки він узяв, що це я?..

— До них лікар підходив…

“От дивина… “Почув“. Той хлопець “почув“. А я ж тільки в думці… Що ж це зі мною трапилось? Раніше такого не було…“

— Так було таке чи не було? — раптом спитав Липський.

Поля здригнулась. Невже й цей “чує“? Мабуть, ні, по ньому не видно. Але настирливий, чого це він допитується?

— А ви… — примружилась Поля. — Що ж тут такого?..

— Я тобі поясню… — Липський аж подався вперед, і стілець під ним знову загрозливо зарипів. — Бачиш, якщо це мало місце, так би мовити, фактично, то… В тебе яка освіта?

Полине обличчя пересмикнулося.

— Та от хотіла вступити в Інститут народного господарства… Не вистачило півбала… Уявляєте? Це мене так підкосило… Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут — у дядька і тітки.

— Стреси дуже небезпечні. Тільки спорт — надійний засіб…

— Лікар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дістав індійської трави (у нього друг — моряк), то не знаю, чи й підвелася б…

— Так-так, це дуже цікаво, — закивав головою Федір. — Якщо в тебе, Полю, виникли такі здібності…

— Які? Про що ви говорите?

— Ну, як би тобі популярніше… У вас із цим Севою встановився зв'язок…

— Який зв'язок? — У Полі аж брови підскочили. — Я його й у вічі не бачила, того Сєву!

— Оце ж то й цінно, що на відстані! Зв'язок телепатичний.

— А-а… — полегшено відітхнула дівчина. — Хіба що так.

— Отож, якщо це справді, так би мовити, в дійсності, то… не журися за тим інститутом. Я влаштую… Будеш у нас… молодшим науковим працівником!

Поля здивовано видивилась на нього і цієї ж миті “почула“:

“Я доб'юсь… я переконаю директора… Це ж феномен… Готова дисертація… Нарешті й я захищуся. Тільки опрацювати методику експериментів.. Співавторство? Нехай і не заїкаються. Хоч би й шеф… Тут головне…“

Правду кажучи, дівчині було ніяково “підслуховувати“ чужі думки, вона опустила очі долу і ніби вимкнула ту передачу.

— От що, Полю, — сказав Липський, — мене давно цікавить парапсихологія, зокрема телепатія. І коли Сєва розповів…

— Зрозуміло, — кивнула головою дівчина.

— О, якби то воно було зрозуміло! Світова наука…

— Я кажу, мені зрозуміло, чого ви прийшли. Хочете, щоб я стала піддослідним кроликом!

“Гостра на язик… — вловила Поля. — Вольовий характер. Треба було взяти магнітофон“.

— Ти таке скажеш, Полю… Досліди тут які? Передача думки на відстань. Чи символами, чи словами. Не просто звуками, телефоном чи по радіо, а, так би мовити, безпосередньо від мозку до мозку. Хіба не цікаво? Сєва якраз хотів упевнитись…

Федір говорив так запобігливо, так упрошував, що Полі стало аж незручно.

— Ну, що ж… можна спробувати, — погодилась.

— Це ось спеціальні картки. — Липський витяг з кишеньки рожевої теніски три папірці. — Ось поглянь, тут зображено трикутник, на цій — коло, а на цій — зірка. От і спробуй передати ці зображення Севі. А він, якщо сприйме, намалює. Спочатку — трикутник, у такому порядку, як я тобі показав. Тільки не спіши, зосередься…

Федір подав їй картку з трикутником і затамував подих. Поля мовчки, пильно поглянула на зображення і на мить заплющила очі, всього лише на мить, і одразу простягла руку за другою карткою, потім за третьою…

“Спішить, — подумав Липський, — нервує, це не годиться, навряд чи щось вийде…“

— Уже? — спитав насторожено.

— Так.

— Ти не проти, я запрошу сюди хлопців. — Липський підвівся і ступнув до трубчастих перил.

— Я вже сама запросила, — ніяковіючи, сказала Поля. Федір розгубився:

— Коли? Як?!

— Та отак, у Думці, тільки що…

Через кілька хвилин Сєва прохилив двері на лоджію, а за ним і Едик. Липський отерп, не вірив своїм очам. Але ось же вони! Переминаються з ноги на ногу…

— То це ви… — почав Сева, дивлячись на Полю. — Це вам… того… мотоцикли…

— Це мені “того“, — усміхнулась Поля, міряючи поглядом хлопців.

— А картки? — Липський ухопив Севу за лікоть. — Намалював?!

Сєва тицьнув папірці, вони затремтіли в руках науковця.

— Так… так… — мимрив Липський. — Трикутник, коло, зірка. Усе правильно… І сюди ви оце піднялися за викликом?

Обізвався Едик:

— Сєва сказав, що запросили, от ми й явилися. Дуже приємно познайомитись. Едик. Ми з Сєвою студенти автодорожнього.

— Я вражений! — вигукнув Липський, потираючи долоні.

— Що? — не зрозумів Едик.

— Я вражений наслідками нашого експерименту! Тепер немає сумніву, Полю, що ти, можна сказати, володієш незвичайними, телепатичними здібностями… Феноменально!

Може, ще більше була вражена сама Поля. Спочатку їй і самій не вірилось, подумала: їм лікар сказав про її обурення. А тепер… Що ж це таке? Що з нею скоїлось? Чи не захворіла знову? Так наче ж покращало.

— Протоколе б оце скласти, — Липський обвів усіх безпорадним, розгубленим поглядом. — Хоча… ніхто не повірить. Потрібна, так би мовити, компетентна офіційна комісія… А я в щоденник занотую.

Він позирнув на свого хронометра і раптом почав потягатися, розводячи руки над плечима, потім бити поклони… Едик бачив це не раз і не звертав уваги, а Поля ї Сева, звичайно, здивувалися. Коли ж Липський закрутив навсібіч головою, а тоді виряченими очима, дівчина пирхнула зо сміху. Сцена й справді була комічна.

— Що з вами? — крізь сміх спитала Поля, коли Федір перестав розмахувати руками.

— Зарядка, Полечко, велике діло. Заспокоює нерви і стимулює розумову працю. От я уже й бадьорий, сповнений наснаги. Кажуть, Липський — спортсмен у науці, силові прийоми, ха-ха-ха! А що? Ось оформимо тебе — побачиш, що міцні лікті теж потрібні. — Він зігнув свої волосаті руки і почав працювати ліктями.

Хлопці ззирнулись, тамуючи сміх. Поля підвела очі на Липського, зосередилась: він уже думав про вечерю; поглянула на Едика, що стояв, спершись ліктем на перила, — цей думав про катання на мотоциклі; перевела погляд на Сєву — і щоки їй почервоніли: юнак думав про неї і думав гарно, із симпатією. Це створило дівчині добрий настрій, так як ото похмурого дня раптом прогляне сонце. Поля повеселіла, це навіть відзначив Липський, і попрощалася з ними по-дружньому.

III.

26. VI . Щоденникові записи — це також документ, принаймні для мене особисто. Не міг же я, справді, для перевірки сказаного Едиком, організувати цілу комісію! Тепер — інша справа, та й то поспішати не слід. Насамперед — закріпитися, зібрати матеріал. У цій грі потрібно якомога більше козирів.

Коротко про наслідки перевірки.

Відстань до каштана (мотоцикли) по горизонталі — 77 м. Це один катет, другий — 24, таким чином гіпотенуза 85 м. Отже, перший і другий телепатичні сигнали були сприйняті Сєвою (уточнити прізвище) на відстані 85 м. (Це може підтвердити Едик Макуха).

27. VI . Розмова в директора в післяобідній період. Як і слід було сподіватися, — обережний скептицизм. “Ви завжди є… є… щось мудруєте. А дисертація в ембріональному стані“. Без іронії він не може, кажуть, називає мене перезрілим аспірантом. Тепер я доведу, тепер покажу, на що здатний Липський! Ото буде фурор, сенсація! Я розповідаю йому про телепатичний зв'язок, а він тільки е-екає та зблискує окулярами. “Не нове, були вже всякі є… є… фокуси“. Побачимо, як ти заекаєш, коли я приведу Полю. А може, прямо до президента Академії? Ех, треба було!.. Поспішив.

28.УІ. Несподівана перешкода: лікар ще не дозволяє Полі виходити. Упертий чоловік, не хотів показувати історію хвороби, довелось розповісти про незвичайну здатність Полі, доводити, що це в інтересах науки. Ще одна втрата інформації. Ну, та цей, гадаю, не полізе в співавтори. А може, його в комісію включити? Хоча ні, відпадає. Потрібні науковці, обов'язково двоє–троє світил, в кожному разі — не менше одного.

30. VI . Буваю у Полі щодня в післяробочий період, тітонька вже поглядає на мене скоса. А ми тільки й розмовляємо про телепатію. Поля запевняє, що в період до хвороби ніяких таких явищ не було.

І. VII . Нарешті Поля може виходити. Запросив її з Сєвою до інституту в дообідній період, як і було домовлено із шефом. Не прийняв. Секретарка вирячила очі, замахала руками (копіює шефа), зашипіла, стара карга: “Зайнятий! Звіт. Подзвонили терміново!“ Тільки тоді замовкла і мовби закам'яніла, коли я почав робити зарядку. А мені необхідно було заспокоїти нервову систему. Отак і рухай з ними науку. А треба ж терміново вирішувати питання про зарахування Полі до нас у штат. Хоча б лаборанткою.

І. VII . Вечірній період. Несподівана осічка! Виїхали в ліс за Пущу-Водицю. Сонце вже зайшло, жара спала, було так гарно, і на тобі — нічого не вийшло!

Севу поставив за 85 м з чистим аркушем паперу, на якому він мав намалювати просту геометричну фігуру, яку я мав показати Полі, яка мала думкою передати йому. А накреслив я турнік, тобто три лінії, розташовані під прямим кутом одна до одної. Поля зосереджувалась, насуплювала брови, заплющувала очі, і нічого не вийшло. Гукнув Севі, щоб підійшов на п'ять кроків, і знову нічого. Так ми скорочували відстань, аж поки він не підійшов упритул і не почав дурнувато посміхатися. Хто ж із них не спрацював? Не може ж такого бути, щоб обоє — і передавач, і приймач — одночасно вийшли з ладу! Певне, Сєва, скалить зуби… Мене аж пересмикнуло всього, мало не зацідив йому в мармизу, але тієї ж миті переключив енергію на фіззарядку.

Поля була явно розстроєна і зажурена. Одразу ж пішла до машини і поставила вимогу відвезти її додому, тобто до тітоньки. Мені не залишалось нічого, як сісти за кермо. Дорогою всі мовчали.

Що ж буде завтра? От скандал! Як навмисне, чортів е-екало призначив зустріч на ранковий період… Відкласти? Він їде у відпустку. Але якщо Поля втратила здатність… От уже — як не щастить, то не щастить! Все збігається докупи, скручується, і виходить дуля…

2. V І1. Шеф прийняв у передобідній період. Я наледве умовив це дівчисько поїхати. “Боюся“, “нічого не вийде“ і т.п. Одне слово, розпустила нюні. Ти, кажу, так себе не настроюй, хоча, може, й без перевірки обійдеться, Сєва там жде, на випадок чого — скаже, болить голова. Нарешті це теля погодилось. Примусив її зробити кілька вправ, і поїхали. Сєва вже стовбичив біля інституту, так що до кабінету зайшли втрьох. Шеф підвів свою конячу голову і запрацював біластими повіками, певне пригадуючи що й до чого. Оце, кажу, та дівчина, про яку, кажу, я вам казав. А оцей студент (тобто Сєва, уточнити прізвище) може все підтвердити. Поля, кажу, і заяву написала, так що черкніть резолюцію та й почнемо працювати з нею, як із штатною одиницею. А одиниця стоїть, опустивши голову, і мовчить, наче їй заціпило. Куди ж пак, побачила професора! член-кора! Переді мною, бач, не ніяковіє, не зважає на те, що я скоро не те що кандидатом, а доктором стану. Висмикнув я заяву з її рук, поклав на стіл під самісінький хобот. Старий хитряк засопів, глипнув на мене, наче давно не бачив. Потім заплямкав: а чи не можна, е-е-е, щоб і я переконався… Ну, думаю, все пропало, але відступати нікуди. Не хотілось вас затримувати, кажу, завтра у вас відпускний період починається, та якщо ви не вірите… А він своєї. Наука, е-е-е, спирається на дослід… Якби я володів телекінезом, був би йому дослід — усі три телефонні апарати так би й пошпурив у його плішиву голову. Та як я не намагався зрушити поглядом хоч один — нічого не вийшло.

Тим часом старий загадав Сєві сісти в найдальшому кутку, де саме смалило сонце, і той почав жмуритися та крутити головою, ніби коло носа гедзь літає. Попросив пересадити, старий ні в яку. Ну, думаю, все одно викручусь, ми ж із Сєвою заготували варіант хворої голови. І взагалі, професора обвести навколо пальця — раз плюнуть. Але все-таки я хвилювався. І коли старий звелів мені одійти до дверей, а сам нагрундзював щось на аркушику і схилився до Полі, що вже сиділа біля його столу, мої нерви так напружились, що я почав робити зарядку.

Ненароком наближаюсь до столу, старий швиденько затулив свій малюнок, махнув рукою, щоб я одійшов. Тим часом бачу — Сєва креслить, малює! Закінчив, засунув олівець у нагрудну кишеньку. Професор підкликає його, дивиться на малюнок і починає гладити своє тім'я. Розгубився, не знає, як реагувати! Підходжу — і що ж бачу? На обох аркушиках зображена… ракетка. Овал і лінія держака. Тільки на контрольному листочку менший розмір, у Сєви малюнок більший. З усією серйозністю запитую: ну що, тепер накладете резолюцію на заяві? Старий мовчить, сопе, огинається. Починає е-екати. Ви, Липський… є… е-е… знаєте, що я люблю теніс… Та я вас ніколи не бачив з ракеткою, кажу; тепер я не граю, каже, але все одно люблю цей вид спорту. А я, наприклад, люблю бокс. Ну, то що, питаю, з того? А те, каже, що давайте поставимо, е-е-е, ще один дослід, і запитує Полю: ви не стомились, дівчино? Поля погодилась. Я одійшов до дверей, Сєва сів на свій стілець, а професор щось вивів на новому аркушу і вручив його Полі. Дивлюсь — Сева вже виводить олівцем, лінія телепатичного зв'язку працює. Готово! Професор попросив показати і вже не гладив своє тім'я, а голосно плямкав. Отепер, е-е-е, і я бачу… Підходжу: на обох аркушиках — знак параграфа. І треба ж таке вигадати! Параграф! Та навіть у картках Зенера [12] такої фігури немає. Бачу — старий шкарбун зацікавився молодятами, вже не згадує про “всякі фокуси“, почав розпитувати про навчання, уподобання і т. п., навіть про сни. Я все це слухаю та й думаю: невже мітить у співавтори? А може, запропонувати? Мовляв, під вашим керівництвом… Та навіщо воно йому? Давно доктор, член-кор…

Ну от що, плямкає, зарахуємо вас лаборанткою у відділ функціональної біології, але треба вчитися… Може б, ви пішли на вечірній біофак? Поля цвіте, ще б пак, сам професор опікується нею, а я собі думаю: навіщо їй сушити голову на тому біофаці? Я зроблю її славетною на весь світ без ніякого диплома. І ще старий почав просторікувати, щоб вони із Сєвою і далі дружили, особливо в' навчанні. Це мене обурило. Та яке тобі діло, думаю, до їхньої дружби? Вони під моїм керівництвом. А може, я ще сам із нею подружу? Взагалі… це ідея! Різниця в роках невелика — трохи більше десятка. Поглянув на Полю — опустила очі.

Написавши нарешті резолюцію на Полиній заяві, шеф узявся за мене. Треба здати анамнез. Важливо встановити, як ввімкнувся телепатичний механізм. Чи спостерігаються функціональні зміни в центральній нервовій системі, зумовлені хворобою? Досліди необхідно поставити на солідну наукову основу, разом з фізіологами, морфологами і психологами опрацювати методику, яку треба буде розглянути на Вченій раді після його повернення з відпустки. І т.д. і т.п. Я нагадав, що це, власне, моє відкриття і я не хотів би ділитися ні з ким, окрім нього самого. Тут пахне державною премією. Як він на мене глянув! Як заплямкав! Наука тепер твориться колективно, і це не той випадок… І т.д. і т.п. Нічого, я ще покажу, який цо випадок. Головний козир у мене. Фігури там всякі, параграфи, так би мовити, насіннячко. А як продемонструю передачу думки — якої ви тоді заспіваєте?

4. V І1. Сєва з Едиком мали поїхати з будівельним загоном кудись у Сибір. Домігся, щоб Сєву звільнили. Наука вимагає жертв. Ех, якби я міг його замінити! Нехай би їхав хоч на Камчатку. На жаль, голова в мене розумна, але приймати думки на відстані не може. Я з Полею перевіряв. Шумить, як самовар. Навіть індійська трава не допомогла. Дівчисько пирхає зі сміху.

5. VII . Поля поїхала до свого Батурина. Хотів і я з нею — відмовила. Взагалі в даний період ставиться не дуже прихильно. На мої натяки іронічно посміхається. Сєви теж не видно, чи не на мотоциклі чкурнули до Батурина?

28. V ІІ. Розмова з шефом. Відпускний період старий провів добре. Обвітрений, великі, як долоня, вуха облупилися, зморщене лице посвіжіло. Тон бесіди був доброзичливий, поки не дійшло до фізіологів, морфологів і психологів. Коли я популярно пояснив, що й ногою там не був, професор вирячив очі, зачмихав, вискочив із-за столу і почав кружляти по кабінету. Я вже подумав, що він зарядку робить. Коли ж ні, знову всівся у своє крісло і почав читати мені мораль. Повне, забувши хто мін батько, натякнув, що я даремно займаю місце в аспірантурі. І це після такого, можна сказати, епохального мого відкриття! А втім, усі старі такі, мій предок теж занудливий. Егоїсти. Заїкнувся про затвердження нової теми, — шкарбун аж руками замахав. Знов своєї гугнявить — потрібна ще серія задокументованих експериментів і т.п. Невже він ще не вірить у телепатію? А може, боїться неслави, коли Поля втратить здатність… Старий лис має рацію. Живемо у вік папірця! А з нею вже було: телепатичний центр вимикався і не раз… Але ж і того експерименту, який він провів сам, хіба не досить, щоб визнати телепатію? Ну, нехай як хоче. І те добре, що погодився після належної підготовки продемонструвати на Вченій раді. Офіційно!

3. V ІІІ. Дівчисько поводиться нестерпно. Гигоче, пирхає, на самоті зі мною залишатися не хоче. Запрошував у ресторан “Русь“ — закопилило губу з пушком, образилось. Якось у суботу зайшов у передобідній період, вона саме на кухні салат готувала, то при дядечку наділа на мене фартушок і примусила чистити цибулю. Ну, я їй добре подякував… мовчки. Експеримент проводити не схотіла. Може, на неї вплинути через Сєву, який слухається Едика, який слухається мене?

8. V ІІІ. Ура! Аналізуючи наслідки численних експериментів, я точно встановив — телепатичний центр у Полі не працює після заходу сонця аж до сходу, тобто, практично, увесь нічний період. Що таке сонячне світло? Електромагнітні хвилі. Коли вони є, Полина думка передається, а нема — і передачі нема. Отже, можна з певністю сказати, що дане телепатичне явище має електромагнітну природу. Та тільки за це відкриття мені треба дати доктора, не то що кандидата! Я так розхвилювався, що довелось робити зарядку серед ночі. Батечко прокинувся і бурчав, що вже не засне. А ви, кажу, танцюйте! Розкрита ще одна таємниця природи!

13. VIII . Еге-ге, ланцюжок Липський — Поля через Едика і Сєву не спрацьовує. Підключив тітоньку (флакон французьких духів на 25 крб.) — ніякого ефекту. Співчуваю великим ученим: рухати науку дуже тяжко.

16. VIII . неділя Завтра — день сенсації, день фурору! Демонструю цих двох телят на Вченій раді“.

IV.

Невеликий конференц-зал інституту заповнювався здебільшого науковою молоддю, жодного світила Федір Липський поки що не зауважив. Стукали відкидні сидіння, стояв приглушений гомін. Усі троє вікон виходять на вулицю, густо засаджену каштанами, отож тут хоч і сутінки, зате не жарко, хоча цього літа на Київ налягла жорстока спека.

“Поховались по дачах, — ремствував Липський, — і в даний період їх навіть телекінезом не виманиш звідти, не те що телепатією. А ця мелюзга — кандидатики та аспірантики, від них же нічого не залежить… От якби приїхав Суховодов! Могли б і з Москви та Ленінграда запросити. А Нобелівські лауреати хіба відмовилися б? Хутір… А ця чого вирячує на мене очі? Певне, шкодує, що відштовхнула. Та якби в тебе не пробивались вуска, я б того жевжика Сєвочку швидко відшив би… А вуска… З неї мусив би вийти хлопець, а воно дівчина… О, відвернулось, приндиться“.

Липський пробрався до неї, удавано мило посміхнувся:

— Ну що, Полечко, нервуємо? Ну, не треба, не треба, заспокойся. Дуже відповідальний період. Гляди ж, зосередься, покажи їм клас!

Поплескав її по плечу, вона нічого не сказала, тільки зітхнула. Видно було по всьому, що не в настрої. Це трохи стурбувало Липського. Чому б то їй бути не в гуморі? Професор до неї ставиться по-батьківському, він особисто нічого такого не сказав, а як буде зібрано достатньо матеріалу для дисертації, то взагалі нащо вона йому здалася… Може, що із Сєвою? А раптом поміж ними пробігла чорна кішка? І його ще й досі нема. Можна б уже й починати…

— Чому Сева запізнюється?

— Не знаю.

До них підійшла секретарка. Ігноруючи Липського, звернулась до Полі:

— Професор запитує, чи скоро…

— Скоро, скоро, — роздратовано обізвався Липський. — Я сам скажу.

Секретарка ніби й не чула, очікувально дивилась на Полю, і вона “ловила її думки:

“Потрібен ти мені, зухвалець… Прив'язався до дівчини…“

— Та от ждемо Сєву, — сказала Поля. — Він мусить бути з хвилини на хвилину.

Гірка образа підкотилась до горла Липському, і, дивлячись, як похилитала секретарка, він подумки пообіцяв, як тільки стане директором, прогнати “стару каргу втришия“.

Ось і Сєвин мотоцикл ревнув під вікнами, зал заворушився, знявся гомін. Липський скривився: усі так поглядають на двері, ніби має зайти якась знаменитість — Блохін чи Буряк. І Полине личко пожвавилось, очі заблищали, вона підвелася і поміж рядами пішла йому назустріч. Липський бачив, як хлопець, знявши з голови лискучий шолом, радісно заговорив до Полі, і легке ревниве почуття ворухнулось йому в грудях. “А втім, — подумав він, — у даний період це добре, навіть дуже добре. Краще пройде експеримент“.

Кивнувши своїм підопічним, Липський пройшов до кабінету шефа упевненою ходою, навіть не глянувши у бік секретарки. У шефа — в чорних шкіряних кріслах — сиділи члени Вченої ради, здебільшого літні статечні люди, йшла жвава розмова. Як тільки Липський зачинив за собою подвійні двері, розмова увірвалася, і всі голови повернулись до нього.

— Ну, що там, усі вже є? — спитав шеф. — Ми, як бачите, готові.

— Мої піддослідні також готові, — сказав Липський з ноткою урочистості. Окинувши поглядом присутніх докторів, додав: — А може, тут проведемо? Для вас було б зручніше… (Мало не вирвалось — “колеги“).

Старий замахав руками:

— Тут… е-е… мало місць, а бажаючих багато. Це неприйнятно, Липський. — Бочком-бочком вийшов із-за столу і почовгав до дверей. — Ходімо, колеги.

Поля з острахом дивилася, як професор зайшов за стіл, вкритий важким оксамитом, як обіч нього неквапно сідали інші вчені, її навіть кинуло в дрож, коли помітила, як потирає руки Липський. А зал наче був у тумані, голоси долинали ніби здалеку, глухо, невиразно. Лаборантка Валя, що сиділа поруч неї, торкнулася її плеча:

— Професор кличе…

Поля пробралася поміж рядами і, як сновида, зійшла на підвищення, де сиділи члени Вченої ради. Професор посадив її коло себе, прихилився:

— Не хвилюйтеся… є… є… все буде гаразд.

— Ой, боюсь, що не буде… — прошепотіла, зиркаючи на Липського, що вмостився край столу, ближче до трибуни.

Професор підвівся і, крутячи в руках олівчика, обвів поглядом зал.

Побачивши Сєву, що сидів на окремому стільці з каскою на колінах, поплямкав і сказав:

— Ну що ж, почнемо, товариші. Здається, всі, хто цікавиться… е-е-е… прийшли. Сьогодні в нас… є… є… незвичайне засідання. Ідеться про експеримент із так званої… є… є… телепатії. Кажу “так званої“, бо це психічне явище не доведене, хоча… є… є… і не спростоване. Мозок людини — це безмежний космос у тісній черепній коробці. На карті обох півкуль… є… є… ще дуже багато білих плям як з морфологічного, так і з функціонального погляду. Скажімо, які структури… е-е… відповідають за інтуїцію? Або: чи існує… є… є… поліфункціональність, коли одна мозкова структура має кілька функцій? Одне слово, мозок… є… є… ще тільки починає вивчення себе… Завдяки щасливому випадку стало відомо про незвичайні… є… здібності Полі Шумейко, яка тепер у нас працює…

“Я її відкрив, я її привів!“ — Поля почула думку Липського, і обличчя їй пересмикнулось. “Привів… — промайнуло в голові. — А я не хочу бути на твоєму поводку! Чванько“.

Її давно обурювала поведінка Липського, його нещирість до неї, Сєви і навіть професора, а зараз… о, як він їй обрид! Хоча б уже швидше відкараскатись…

— Попросимо нашого… є… є… аспіранта Липського поінформувати про цілі та умови експерименту.

Липський хвацько підступив до трибуни, а секретарка поставила перед ним чорну цибулину мікрофона. їй доручено було записати все засідання. Аспірант чмихнув, стріпнув чубом і почав:

— Я, так би мовити, вирішив продемонструвати цей експеримент, тобто наш вельмишановний директор і керівник… — У залі почувся смішок, і Липський збився. Швидким жестом вихопив з бокової кишені папірця, розгладив на трибуні і далі продовжував із написаного: — Проведено кілька десятків дослідів, один з них у присутності директора, в його кабінеті. Поля Шумейко в думці, так би мовити, передавала зображення фігур на картках Зенера, а Сєва (прізвище уточнити) їх безпомилково приймав. — Оте “уточнити“ знову викликало сміх у залі, проте Липський на це не зважав. Одірвавшись од читання, кивнув: — Онде він сидить в кінці залу. — Багато голів повернулося в той бік, Сєва зніяковів. — Отже, факт телепатичного зв'язку є, так би мовити, фактом. В цьому переконався і сам директор, коли намалював знак параграфа… — Професор заплямкав, але нічого не сказав. — У ході дослідів мною відкрито ПеЗеТе. — Липський зробив паузу, зверхньо так подивився на притихлий зал, а тоді пояснив: — Тобто Перший Закон Телепатії, наголошую — Перший, бо, наскільки мені відомо, жодного закону в цій науці ще не було встановлено та навіть і спроб у цьому напрямку не робилося. ПеЗеТе можна сформулювати коротко: не проводь експериментів уночі.

Тепер уже не сміх, а регіт розлігся в залі. Навіть члени Вченої ради розсміялися, тільки секретарка, що сиділа біля маленького столика, схилившись над магнітофоном, стиснула губи в шнурочок. “Оце науковець,— подумала Поля і поглянула на Сєву: — Ти чуєш, що він меле?“ Хлопець кивнув головою. Згадав Едика — той називає Липського не інакше, як жмикрут.

— Тобто я підкреслюю, що я встановив електромагнітний характер телепатичного зв'язку, — провадив далі промовець. — Лінія Поля — Сєва діє від сходу до заходу сонця.

У залі захихотіли, почулася репліка:

— Закон треба назвати ПеЗеТеЛ!

— Тобто? — промовець обома руками вхопився за бортики трибуни і схилився до залу.

— Перший Закон Телепатії Липського!

Це вже переходило всякі межі, професорові довелось втрутитися.

— Може, досить… є… є… теоретизування, — сказав, поглянувши на Липського. Той хотів ще щось сказати, але тільки подивився на шефа.

— Зараз починаємо.

Склав свої папери і, вже сходячи з трибуни, засунув у кишеню.

Натомість у його руці де й взялася невеличка картка — він простягнув її Полі:

— Оце прошу для початку, так би мовити, епіграфом.

Поля прочитала текст і примружила очі, дивлячись через голови присутніх на Сєву.

— Записуй! — гукнув Липський. Сева записав. — Тепер прочитай уголос!

Хлопець підвівся, постояв, переступаючи з ноги на ногу, поклав шолом на стільця.

— Тобі що — мову одібрало? — загарячкував Липський. — Читай!

— Та тут… — ніяково проговорив Сєва. — Може, не треба?..

— Читай, читай! — залунало кілька голосів.

Сєва підніс аркушик до очей, певне, щоб не дивитись на законодавця телепатії, і проголосив:

— Липський — перезрілий аспірант.

У залі вибухнув сміх, навіть шеф запирхав у долоню.

— Що-о? — В пошукача вченого ступеня округлилися очі. — Я ж зовсім не те… Ви що — змовились?!

— А що там на його картці?

Секретарка метнулась, як чорна кішка, і через Федорове плече вхопила картку, що лежала на столі перед Полею, та й прокричала в зал:

— Тут ось що: “Липський — першовідкривач телепатії“! Скромненько!

Липського наче окропом облило. Він схопився — аж секретарка шарахнулася, — і тут же, коло столу президії, почав робити зарядку.

У залі знявся шум, галас. Директор підвівся, поцокав олівцем по графину:

— Продовження експерименту, мабуть, давайте… є… є… перенесемо на сприятливіший день. Не заперечуєте, колеги?

Ніхто не заперечував. Через кілька хвилин зал спорожнів, лише декілька цікавих дивилося на просценіум, де закінчував зарядку “перезрілий аспірант“.

“Раз-два, раз-два, — командував у думці Липський. — І ну його все к бісу — і дисертації, і кандидатство, докторство. Краще піду в школу фізкультурником!“

Віра-Віруня

I.

— Алло! Я слухаю.

Кузьма Пробус притиснув телефонну трубку плечем до щоки і, слухаючи, застібав піжаму. Зав. відділом науки цікавився, коли він здасть матеріал.

— Та от, занедужав, — перебільшено кволим голосом говорив Пробус. — Ще в дорозі почав. Основа вже є. Ну, в цілому контури уявляються. Так, звичайно. Дякую. Постараюсь.

Поклавши трубку, Пробує почовгав до кушетки. Правду кажучи, він уже шкодував, що взявся написати статтю про “цю спритну ворожку“, як висловився завідувач відділом науки. Тоді, під час розмови в його кабінеті, завдання здалось легким — не праця, а прогулянка. Усе ж ясно, як двічі по два. Молодичка із середньою освітою, будівельниця (маляр, штукатур) “перекваліфікувалась“ на медика! “Лікує“ просто так, без медикаментів, і довірливі люди потрапляють їй на гачок. Вивести аферистку на чисту воду — хіба ж не приємно?

Але скрізь, куди тільки не потикався Кузьма Пробує, чув майже одне й теж:

— Віра? Віруня? О, то золота людина!

Матеріал чинив опір, потрібно було напружувати сили, а їх саме й не вистачало. Останнім часом Пробує почувався кепсько, — через постійний головний біль швидко втомлювався, а під вечір ледве міг доплестися до своєї потертої кушетки. А це відрядження до райцентру Воляки зовсім вимотало. Не маючи ні апетиту, ні бажання щось там шукати в холодильнику, розігрівати, Кузьма Пробус плюхнувся в постіль і заплющив очі. Зненацька побачив себе зовсім голим серед снігу. Відчував, знав, що то він, і водночас дивився на себе збоку — трохи зігнута біла постать, а навколо сніг. “Та я ж замерзну, — лячно подумав, — ніякого ж прихистку… А он сонячна доріжка, хоча б устигнути, може, там тепліше, хоч і сніг“. Вузенька доріжка починалася неподалік, навкруги був холодний морок, тільки ця смужка світилася, і він заспішив туди в надії зігрітися, порятуватись. А доріжка плавно здіймалася вгору.

Ступити на ту примарну сонячну еспланаду він так і не встиг — усе миттю зникло: і сніги, і золотиста смужка. Чиясь рука торсала його за плече.

— Та прочумайся нарешті!

Кузьма розклепив повіки і полегшено зітхнув: над ним схилилась дружина.

— Ти що, цілий день спиш? А я дзвонила з роботи… Ну як з'їздив?

Кузьма притулив Тамарину руку до щоки, обізвався сонним голосом:

— Та як… Мабуть, простудився, скрізь сніги.

— Які сніги? Де? Ще ж тільки жовтень!

— Пробач, це мені наснилось.

— Ну, а як феномен тієї… Віри?

— Вона невловна. Не вдалося й побачити. Та мені й так усе ясно… — Кузьма позіхнув. — Експлуатує людську довірливість.

— Ну, гаразд, вставай, за обідом розповіси, борщ уже гріється.

Кузьма нехотя підвівся, спустив ноги на килимок і чхнув.

— На здоров'я, — Тамара відступила до дверей. — Тільки треба прикривати рота.

Кузьма хотів щось сказати і знову чхнув, потім ще і ще. Довге чхання трусило його тіло, аж доки не натягнув шкарпетки і не ступив у теплі тапочки. Але й потім Кузьма продовжував чхати — через певні проміжки часу, наче за сигналом метронома.

— Ачхи! Ачхи! Ачхи!

— Надумав рекорд встановити? — зауважила Тамара, накриваючи стіл на кухні. — Потрапиш до книги Гіннеса!

— От напасть! До всіх моїх недугів — ачхи! — ще й це…

Вазомоторний риніт? Закапали очними каплями — не допомогло.

Сверблячка в носі заважала страшенно, Тамара вже не підсміювалась, а стривожено позирала на свого молодого чоловіка. Зовсім розклеївся!

У проміжках між чханням Кузьма Пробус таки розповів дружині про своє відрядження. Самозвана зцілителька — феномен? Просто смішно. Якось їй потрапило на очі хирляве, хворобливе дитя. Погано їсть, майже зовсім не спить і все плаче. Звичайно, воно було під наглядом лікаря-педіатра, але покращення ніяк не наставало. А Вірі досить було взяти малюка на руки, почукикати, усміхнутись — і все. Дитина стихла, обличчя освітилось посмішкою. Малюк незабаром поправився. Здорово, га? І пішло: Віра, Віруня зцілює! Попередній курс лікування до уваги вже не береться, про це й не згадують. Віра вилікувала!

Або привезли до неї школярика — хлопчик зовсім облисів. Десь йому було вісім чи дев'ять років, а голова гола, жодної волосини! Батьки возили його й до Києва, показували професорам, хлопець прийняв не один курс лікування — не допомогло. А от побув у Віруні — на білому тім і наче мак посіявся. Через якийсь тиждень материна долоня відчула шорстку щітку… Віра, Віруня допомогла!

— Розказують, що так — ачхи! — вона й сама себе називає. Зайде до кого-небудь і вже з порога: “Здрастуйте, Віруня прийшла!“ А ще привезли до неї тяжко хворого астматика… Ачхи!

Кузьма, не покладаючись на пам'ять, узяв свого записника і прочитав дружині ще кілька нотаток про “ефект Віри-Віруні“, як він іронічно називав медичну практику будівельниці. У багатьох випадках одужання нібито наставало цілковите, в інших — помітне полегшення. Одна жінка середнього віку після розмови з Вірунею позбулася алергії, на яку страждала багато років і яку, звичайно, безуспішно лікували фахівці.

— А чому ти все це поставив під сумнів? — замислено спитала дружина. — Звідки така упередженість?

— Та хоча б тому, що чудес на світі не буває! Ти ж фізик, і не мені — ачхи! — тобі пояснювати…

Тамарині брови зсунулись докупи, жінка схитнула головою.

— Але ж людський організм — це арена зіткнення хтозна-скількох сил. Тут відоме просто мізерне супроти невідомого, хіба не так?

— Та воно-то так…

— То чому ж ти настроївся проти Віри, ще й не знаючи її, не бачивши?

— Хіба тільки я? — знизав плечима Кузьма і чхнув. — Он і зав. відділом… Та ти не подумай, що я… Ачхи! Це ж антинауково, ось що головне.

— Ота Віра, мені здається, добра, співчутлива, любить людей. І любить щиро, справді всім єством. Тому й допомагає недужим.

— Та ти в мене філософ, — спробував усміхнутись Кузьма. — Доброта як лікувальний засіб… Ачхи! Оригінально. Але наукою й не пахне.

Раптом Тамара спитала:

— Скажи по щирості, ти в дитинстві не мучив тварин?

— Котів чи собак? Ачхи! Ні, не мучив, але й не цілувався з ними. А чого це ти раптом…

Жінка трохи помовчала, а тоді заговорила, не приховуючи іронії:

— Ти не вважаєш, що в нас інколи, подекуди, часом, в окремих випадках бракує доброти? А ця Віруня…

— О, вона добра! Ось послухай.

Хоча чхання не припинялося, кожного разу аж струшувало його худорляве тіло, Кузьма Пробус прочитав Тамарі ще кілька записів про випадки з “медичної практики“ будівельниці. Торжествуючи вигукнув:

— Анекдоти!

Він уже смакував, як то буде задоволений зав. відділом, але дружина чомусь хмурилась, задум статті не захоплював її ніскілечки, чоловікової іронії не сприймала. Кузьмі навіть здалося, що вона вже й не слухає його балачки, а думає про щось інше.

— Про що ти замислилась?

Тамара наче прокинулась, поглянула на Кузьму так, ніби вперше побачила.

— Ти от кажеш — чудес не буває. Коли б ти заглянув у глибину матерії… Та сама Природа — хіба не чудо?

II.

— Здрастуйте, Віруня прийшла!

Чистий, дзвінкий голос. Наче ж і не спить Кузьма, тільки дрімає, та й то уривками, а голос пролунав дивовижно чітко, виразно, ніби справдешній. Звукова галюцинація? Але ж він ще не бачив і не чув цієї жінки, то як же…

Кузьма чхнув, але очей не розплющив. Почувався зовсім розбитим, не було ні бажання, ні сили навіть поворухнутись.

— Невже чхає вві сні? — той самий голос.

— Як бачите, Віруню. Їздив у ваші краї та й застудився.

Почувши Тамарин голос, Кузьма розплющив очі, повернув голову на подушці. У дверях стояла Тамара, а поряд з нею — жвава молодичка, трохи нижча на зріст, але ставненька. Бистрі її очі позирнули на нього, потім на обстановку кімнати — з неприхованою цікавістю. Може, їй було незвично бачити стільки фаянсових фігурок на полицях, картин на стінах чи книжок на стелажах, що підпирали стелю.

— Як у вас гарно… — аж зітхнула гостя. — Море… Боже мій, яка краса…

Вбирала, всотувала морську голубінь, і навіть Кузьмі картина в цю мить здалася свіжішою, живою, хоча очі його давно звикли до того синього клаптя.

— Ну, от познайомся з Вірунею, а то пишеш про неї… заочно. — Тамара голубила поглядом симпатичну гостю.

Кузьма промимрив, як це добре, що Віра завітала. Підвівся, сутулячись у смугастій піжамі, сів у крісло біля свого письмового столу.

— А як тобі вдалося… ачхи!.. вловити цю невловну жінку? — звернувся до Тамари, що скидала в коридорі плаща.

— А отак! — трохи збуджено вигукнула дружина. — І не думай, що це для твоєї писанини. Я попросила Віруню вилікувати тебе!

Кузьма криво усміхнувся: добре ж знає, як він ставиться до цього лікування, а, бач, своєї. Незручно якось перед людиною.

А Віруня ніякої незручності не почувала. Скинувши плаща, пройшлася по кімнаті, ніби й не помічаючи килима, потім узяла стільця і сіла поряд з господарем, поглядаючи на нього, як на дитину. Кузьма зніяковів, змалів перед цією жінкою, почав щось говорити — і все невлад, все не так, як хотів би. А вона тільки усміхалася — лагідно так, ласкаво, наче пригрівало весняне сонце.

Потроху Кузьма оговтався і в думці відзначив, що Віруня нічого не говорить. Почав запитувати її, де народилася, хто батьки, чому не пішла вчитися в медичний інститут, раз уже має потяг до медицини?

— Я і сама не знаю, як воно сталося, — сказала Віруня, схиляючись до столу, щоб побачити, як він записує. — Життя якось складається само…

Доки вони розмовляли, Тамара на кухні зготувала каву з молоком, розрізала шоколадний торт і все це разом з чашечками, блюдечками та ложечками на легенькій алюмінієвій таці занесла до кабінету. Хотіла поставити на журнальний столик, вже й нагнулася — та так і застигла.

— Та ти вже не чхаєш?! — вигукнула і мало не впустила тацю.

— Що? Справді… — пробурмотів Кузьма. — А скільки ж можна? Остобісіло…

— Я вже боялася, що ти потрапиш до реєстру світових рекордів… — усміхнулась Тамара, ставлячи тацю.— Прошу, Віруню, до кави.

Гостя і біля журнального столика сіла ближче до Кузьми — лікоть у лікоть.

— Ви от звикли до кави, — сказала Віруня, — а в нас рідко хто вживає.

— Може, не смакує? — спитала Тамара. — Беріть торт.

— Нічого, дякую.

— Божественний напій, — проголосив Кузьма, — тільки я більше полюбляю чорну.

Обличчя йому порожевіло, голос зміцнів. “Одужує просто на очах, — раділа і дивувалась Тамара. — Та і я почуваюсь якось бадьоріше. От Віруня! Але як би перевірити? Який тут можна провести експеримент?“

Поставивши недопиту каву, Тамара пішла до спальні і повернулася з елегантним японським транзистором.

— Ви любите музику, Віруньо?

Гостя кивнула головою:

— Люблю. А як заспіває Черкаський хор…

Тамара ввімкнула приймач, прокрутила тумблер, шукаючи музику.

Незабаром крізь шум і тріск просочилась ніжна мелодія — певне, скрипка і віолончель.

— Подобається? — спитала Тамара, ставлячи транзистор на столик.

— Чудово! — просяяла Віруня.

Тамара підсунула транзистор ближче до неї, і звук помітно посилився. Через деякий час відсунула — музика почала стихати, знову поставила ближче — ніби замінила батареї. Сумніву не було: Віруня підсилює звук, та ще й як! “Біополе цієї жінки, — думала Тамара, поглядаючи на гостю, — має електромагнітні характеристики. Треба буде запросити її до нашої лабораторії. Цікаве, дуже цікаве явище!“

— Ой, засиділась я у вас! — Віра аж руками сплеснула. — Оце так. Мене ж люди ждуть!

— Та встигнете, — почала заспокоювати Тамара. — Я не знаю, як і дякувати вам, Віруньо. — Вхопила сумку, що лежала на кріслі, вийняла купюру в двадцять п'ять карбованців і простягла ошелешеній жінці.

— Та що ви? З якої речі? — вигукнула Віруня. — Хіба за те, що погрілася в теплій хаті та попила кави? Ні, ні, не візьму.

Кузьма Пробус налив собі ще чашечку кави і, попиваючи, мовчки спостерігав цю трохи комічну сценку: одна тицяє гроші, а друга відштовхує її руку і задкує до дверей.

— Бувайте здорові, — гукнула Віруня з порога. — І щоб більше не хворіли!

— Постараюсь, — відповів Кузьма, сидячи біля столика. Нарешті клацнув замок, повернулась Тамара. — Ну, що — взяла? — спитав, доїдаючи кусень торта.

— Ні, ось цей четвертак, — Тамара кинула купюру на столик.

— В такому разі, хай буде мені, — криво усміхнувшись, Кузьма простяг руку і накрив папірця долонею. — Наївнячка, хто ж відмовляється від грошей?

— Може, й наївнячка, — обізвалась Тамара, дивлячись, як чоловік ховає гроші до кишені, — але ж ти не чхаєш і, бачу, взагалі почуваєшся добре.

— Що ж тут дивного? — знизав плечима Кузьма. — Я ж стільки ліків наковтався!

— Ну, цього ти вже не кажи, — Тамара почала збирати посуд на тацю. — Якби не Віруня… У мене таке враження, що ця Віра-Віруня розносить… інфекцію здоров'я!

— Оце сказала — ха-ха! Інфекція здоров'я!

Тамара понесла тацю з посудом на кухню, а він усе ще сміявся, заглушуючи транзистор.

III.

У листопаді Київ облягли холодні тумани. Тополі ще не скинули зеленого вбрання, а з глибин темного неба падав мокрий сніг. Під ногами чвакало, пронизлива вологість пробиралась під легке Тамарине пальто. Жінка щулилась від холоду, раз у раз поправляла рожевий шарфик, бо здавалось, що він сповзає і оголює шию. Ну, та нічого, дома вона вже зігріється, цього вечора вони нікуди не підуть — куди по такій погоді? Кузьма подзвонив: затримається ненадовго, одержить гонорар та заскочить у гастроном. Говорив бадьоро, мабуть, добре заплатили — цікавий же матеріал про Віруню! Ти, сказав, поки прочитаєш статтю, я й повернуся. А що б його на вечерю?.. Про таку людину, як Віруня, і вона б написала. Рідкісна, виняткова, і Кузьму оздоровила… Так, саме це слово тут підходить — оздоровила. Бо яке лікування? Посиділа, усміхнулась…

У квартирі було тепло, але Тамара, роздягнувшись, шарфика не скинула. Зайшовши до Кузьминої кімнати, одразу ж побачила на столі журнал. Нетерпляче вхопила цупку книжку, вмостилася з ногами в кріслі, почала гортати, але прізвища свого Кузьми ніяк не могла знайти. Перебігла очима зміст, — Пробує не значився. Окинула поглядом заголовки і тоді натрапила — “Гримаси знахарства“, її наче окропом ошпарило. Невже про Віру? Підписано: К.Любимов. Сховався за псевдонімом… Гримаси, значить… Віра — знахарка… Ну, ну… Любимов…

Знайшла статтю, пробігла кілька рядків і одразу відчула, як паленіє від сорому обличчя. Обурення заважало читати, думки плуталися, і годі було їх приборкати; насуплювала брови, щоб зосередитись, і — не могла. Рука сіпнулася — пожбурити б геть те чтиво, але якась злостива цікавість не давала відірвати очей від чорних літер, що вигинались довгими рядками. Стогнала, наче від болю, прикушувала нижню губу, однак продовжувала читати. Оце так Любимов! Більше року, як побрались, а вона й не знала справжнього Кузьми… І як же так можна? Вочевидячки… Фанатизм навиворіт? Чи вульгарне виляння хвостом? А совість? Де ж його совість?

Завжди така врівноважена і стримана, зараз Тамара кипіла. Ошукана! Окрадена! Схопилася з крісла, боса забігала по кімнаті, як пантера в клітці. Раптом погляд її зупинився на великому кольоровому фото, пришпиленому до простінка між вікнами. Сонячний спекотний день. Кримський пляж. Синьо-зелене море, вдалині — густий фіолет. Засмаглі тіла чоловіків, жінок, дітей. На передньому плані — вони з Кузьмою. На ньому чорні плавки з червоною каймою, вона в помаранчевому купальнику. На плечах у неї зблискують краплі води, руки в боки… Було, було! Минуло безповоротно…

Шарпнула зі стіни той зафіксований на папері золотий день, — на килим полетіло біле ошмаття. Ще одне фото під склом — він приїхав до них на дачу, ще як залицявся. Зірвала і кинула на підлогу. Губи її тремтіли, вії кліпали, їй хотілося заплакати від люті, але сліз не було. Згадала Віру, її ласкаве обличчя і поступово вгамувалася. Зітхнувши, провела долонею по чолу і пішла до спальні. Картала себе за нервовий зрив. Ну хіба ж так можна? От Віра так би не повелася. Треба гасити в собі негативні емоції… Гасити… Це легко сказати… Ех, Пробус…

Десь, може, через годину з'явився і він. Лунко клацнув замок, ще раз — уже зсередини, потім почулося шаркання черевиків об килимок. Тамара не виглянула, і завчена посмішка сповзла з його лиця.

— Угадай, що я приніс! Де ти там?

Тамара не озивалась, і він, поставивши на тумбочку великий кульок із зображенням олімпійського ведмедика, попрямував до спальні — світилось там.

— А я сьогодні шампан…

Не договорив, проковтнув кінець бравурної фрази, побачивши, який розгардіяш зробила тут Тамара. Шафа розчинена, сукні, светри й інші жіночі строї безладно розкидані на ліжку, кріслах і навіть на підлозі. Все це Тамара, сяк-так згорнувши, запихала в жовтий шкіряний чемодан.

— Що сталося, Томо? — В роті йому враз пересохло, голос був глухий, немовби й не його. — Куди це ти збираєшся… так поспішливо?

Мовчки обдивилась, чи не забула чого, закрила чемодан, взяла в руку, виважуючи, поставила біля дверей.

Кузьми наче й не помічала, ніби його тут і не було,

— Слухай, можеш ти мені нарешті…

Випросталась, різким, незвичним жестом поправила розтріпане волосся. Очі блищали сухим блиском. “Яка вона зараз наелектризована і… красива!“ — промайнуло в нього.

— Поїду до Віри пробачатись.

— Та ти що? Вона, певне, й не знатиме! Хіба там, у Воляках, читають наш журнал?

— Зате я прочитала.

— Ну й що там такого… Я тільки підкреслив антинауковість… Полемічна стаття.

— Полемічна? Ганебний пасквіль!

Тамара одягла пальто, взяла чемодан.

— А коли ж ти… повернешся?

— До Любимова? Ніколи!

І в голосі, і в погляді її було стільки рішучості, що Кузьма отерп, відчув, що це не “сцена“, не скороминуще шаленство примхливої жінки. Розкинув руки, став на коліна, бурмочучи якісь благання-виправдання.

Тамара вийшла, хряснувши дверима.

ПОВІСТІ

До Золотої Зорі

“…Як сказали жерці, за 11340 років у Єгипті царювали тільки смертні люди, а не боги в людському образі… За цей час, розповіли жерці, сонце чотири рази сходило не на своєму звичайному місці: а саме — двічі сходило там, де тепер заходить, і двічі заходило там, де нині сходить“.

ГЕРОДОТ

“Дослідження генератора магнітного полюса, відкритого Никифором Ярковим під крижаним щитом Антарктиди, триває [13].

“Рушійний агрегат“ нашої планети — чи не найбільша таємниця, яку ось уже протягом року розгадують фахівці з різних галузей знань.

Нещодавно відкрито тайник-архів з численними записами на тонких металевих аркушах. Фотокопії цих записів передано до Бібліотеки Інтернаціональної Ради в Парижі, щоб дати змогу лінгвістам світу ознайомитися з ними і якнайшвидше розшифрувати. На прес-конференції, проведеній телемережею “Меркурій“, голова Вченої ради акад. Сокальський заявив, що він і його колеги покладають великі надії на прочитання цих записів. — Саме там сховано відповіді на всі “як?“ і “чому?“, — сказав академік“.

З відеострічки “Хроніка-2302“.

Приреченість

Велика довгаста призма кабінету академіка Сокальського була вщерть заповнена м'яким світлом, що просочувалось звідусюди, ніби приміщення оточували якісь ласкаві сонця, а не скам'яніла крига Антарктиди. Академік сидів за робочим столом, який більше скидався на пульт управління з невисоким білим бортом, що виставив перед ученим кілька овальних екранів і панель обчислювальної машини, рясно втикану різноколірними кнопками, клавішами і важельками. Проте Сокальський до них майже не доторкався, електронний комплекс обробляв і видавав на екрани інформацію відповідно до заданого алгоритму. Інколи вчений зупиняв особливо цікаву для нього модель чи ряд символів, вдивлявся, примружуючи очі, потім переводив зображення в запам'ятовуючий пристрій і, зітхнувши та підперши рукою бороду, знову стежив за екранами.

Та зосередитись йому не вдавалося, час від часу академік повертав голову і дивився на стосик паперу, що лежав ліворуч, скраю під бортом. Це була перша ластівка, що випурхнула з-під руки невідомого йому філолога, який відгукнувся на заклик розшифрувати записи металічних аркушів. Може, вченого заінтригував заголовок хроніки — “До Золотої Зорі“? Чи назва комп'ютера, з яким працював філолог, — “Романтик“? Академік тільки й прочитав оці слова, бо мав нагальну роботу, стосик відсунув, зараз не час, загляне хіба що наприкінці робочого дня, але от голова сама собою повертається, і важко дотриматись робочого розпорядку. Ще, мабуть, з годину господар кабінету кріпився, а тоді таки не витримав, клацнув вимикачем, екрани потьмяніли, згасли, а він підсунув до себе той білий стосик і почав читати.

…По широкій алеї, що вела від важкого, неоковирного палацу через весь сад — униз, до озера, прогулювалось подружжя з маленьким синком, якого тільки-но почали навчати грамоти. Чоловік і жінка в білому вбранні йшли попід густими кущами тамариску, що обрамлювали алею, йшли спроквола, видно було по всьому, що спішити їм нікуди. Розмову підтримували без особливого інтересу, більше мовчали, поглядаючи то на високі акації, наче викувані із заліза, то на присадкуваті яблуні за ними, обтяжені червонястими плодами. Зате хлопчик ганяв, як заведений, — і по бічних доріжках, і до озера, й назад.

— Хочу купатись! — Білявенький непосида притулився головою до мами, намагаючись обняти її за стан. — Купатися, купатися!

— Але ж не жарко. Бачиш, ніхто не купається.

Та малий так настирливо домагався свого, так тупцював навколо матері, що вона, зрештою, поступилася.

— Ну, ходімо, візьмемо плавки.

Чоловік, мляво помахуючи руками і байдуже вітаючись із зустрічними, почалапкав до озера, зупинився біля самісінької води та й почав спостерігати, як над піщаним дном шмигають табунці довгастих рибок. На душі було тоскно й порожньо.

Малий ще здалеку розігнався і з вереском плюхнувся у воду, здіймаючи бризки. Мама любувалась ним, а батько чи ледве й помічав.

— Останнім часом ти збайдужів до всього, — обізвалась дружина докірливо. — Може нездужається?

— Та ні, — знехотя сказав чоловік, тамуючи в собі легке роздратування. — На здоров'я не скаржусь.

От уже ці жінки! Добре знає, в яку безвихідь вона потрапили, а говорить так, ніби нічого й не сталося. “Нездужається…“ Вмираюча планета а напівдикими племенами і ніякої надії вирватися звідси, то що йому — веселитися? Краще б уже були загинули всі в космосі, аніж нидіти отут, живучи без мети і надії.

— Остерігайся апатії, Імпете. Ну, от скажи, чого тобі не вистачає на цій планеті? Це ж просто щастя, що ми врятувалися і можемо нормально, в спокої і достатку доживати віку!

— Як оті священні акації, — криво усміхнувся Імпет.

— Аякже — прихідці з неба! — В очах дружини спалахнули іскорки радості, чоловікової іронії вона не сприймала. — І сам Верховний Маг рахується з нами. Автохтони [14] такі ж люди, як і ми. Природа розкішна. Синок росте. Чого ж ти хочеш?

Присіли на плескатий камінь, загрузлий у піску, вона прихилилась до чоловіка, малий Бад брьохався перед очима.

— Ми шукали перспективну планету… — обізвався після довгої мовчанки Імпет. — А де опинилися?

— Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий метеорит… Признаюсь, я не сподівалася, що ми врятуємось. Така пробоїна… Наковталася я тоді жаху.

Імпет зітхнув:

— Майже половина екіпажу… Може, з ними вдалося б відремонтуватися…

— Чула, чула про це вже не раз! — перебила дружина. — Але ж, любий мій капітане, хіба варто сушити голову над тим, що поза нашими можливостями?

— Ти не знаєш одного, Кені, — життя на цій планеті приречене. Спостереження нашої обсерваторії…

Дружина повернула до нього здивоване обличчя.

— Як це… приречене? Хіба життя тут не грунтується на двадцяти амінокислих і чотирьох пуринових основах, як і на рідній нашій планеті? Одержано якісь нові характеристики?

— Та ні, фундаментальні закони діють… Але от енергетика…

— Яка енергетика? Сьогодні ти заповзявся говорити загадками.

— Маю на увазі променеву енергію центрального світила. Зірка ця інтенсивно старіє, згасає. Особливо в ультрафіолетовій частині спектра.

Кені подивилась на небо — світлий диск спокійно плив у високості, освітлюючи планету так само, як і раніше. Опустила очі з затаєною усмішкою,— цей вираз її тонкого обличчя завжди зворушував Імпета. І зараз йому потепліло на серці. Може, й справді вона має рацію? Але ж факти… Не хотілось викликати осмутку на її ще й тепер привабливому лиці.

— Вигадки… Ніяких особливих змін у природі не помітно.

— Пояси субтропіків почали звужуватися. Температура світила катастрофічно падає.

Кені знову позирнула на небо, зіщулилась, ніби відчула похолодання, і покликала сина.

— Годі, Ваде, вилазь! Он уже посинів…

Імпет усміхнувся:

— Не бійся, похолодання фіксують лише прилади.

Витираючи малого пухнастим рушником, Кені спитала:

— Що ж показують ваші прилади? На скільки його вистачить? — кивнула в небо.

— Якщо процес ітиме з такою інтенсивністю, як тепер, то приблизно через сім тисяч років…

Не встиг він закінчити фразу, як дружина пирхнула і враз вибухнула таким дзвінким сміхом, якого він давно не чув.

— Сім тисяч?! Ха-ха-ха! Та це ж вічність! Ха-ха-ха!

Вона так заразливо сміялася, що й Імпет не зміг стримати посмішки, а малий Вад, зиркнувши па них, загиготав і застрибав на одній нозі.

— Ти маєш рацію, Кені, — сказав Імпет, — строк не малий, якщо міряти людським життям. Але ж він пройде ? Промине ? Припустімо, сто чи більше поколінь ще зможуть прожити на цій планеті. А наступні?

— Наступні щось вигадають. Може, отак, як ми, полетять у космос. Галактика велика, притулок для життя знайдуть…

— Імовірно. Але ж тут ще навіть металургії нема, кам'яний вік.

— А ми хіба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж і наша планета. Ми все одно збиралися переселитись…

— Та збирались, тільки ж не з такою перспективою.

— А мені тут гарно! Сади, озера, гаї… Птаство і квіти… Навколо стільки краси! Відкинь, Імпете, світову скорботу — це химери. Серед такої розкішної природи нудитися протипоказано.

Кені озирнулась навколо — чи ніхто не бачить? — і раптом поцілувала чоловіка. Імпет був радий, що не засмутив дружину, і водночас розчарований таким її оптимізмом.

— Зрозумій, Кені, — без мети життя втрачає сенс.

— Я це розумію, і навіть у цих умовах, в яких ми опинилися, можна віднайти мету, але до чого тут центральне світило?

Обличчя Імпета спохмуріло, брови зійшлися докупи.

— Як тобі сказати… Світило і планета — стійка система, і ось її рівновага порушується. Негативний космічний фактор зростає, згодом він стане вирішальною силою катастрофи. Хоч трагедія і віддалена у часі, а вже кидає зловісну тінь. Уяви: з полюсів льодовики сягнуть до екватора. Лютий холод понищить, насамперед, рослинність, поля і ліси сховаються під білим покривалом, навіть моря й океани…

— Та перестань, — замахала руками Коні, — мене вже проймає дрож.

І тут у розмову батьків устряв малий Бад. Хлопчисько увесь час дослухався, про що вони говорять, своєрідно засвоював інформацію, аналізував. Коли батько змалював страхітливу картину загибелі планети, малий не втерпів:

— Тату, а хіба не можна перелетіти до золотої теплої зорі? Як в отій казці?

— То ж казка, сину, — зітхнув батько, — а дійсність… У нас ні на чому летіти, корабель наш пошкоджений, ти ж знаєш, упав, і вже йому ніколи не знятися.

Бад поклав рученята батькові на коліна, заглянув йому в вічі та таким серйозним, вдумливим поглядом, що той аж примружився.

— Ну, тоді… Планети ж літають, га?

— Що ти сказав? Планети? — Імпет ухопив сина під пахви, підняв — обличчя до обличчя, з радісним здивуванням вигукнув: — Оце ідея! Оце мета в житті! Ох ти мій різноокий… Ти чуєш, Кені, він хоче до Золотої Зорі!

Очі малого сяяли: одне зеленувато, а друге — блакитно.

Колоквіум

Записи ці не повні, але зафіксовано головне, про що йшлося на цьому важливому колоквіумі. Присутній був увесь екіпаж, за винятком дітей, хоча, принагідно сказати, саму ідею підказала дитина.

Капітан Імпет . На нашу долю випали тяжкі випробування, ви всі це знаєте, і я згадую про це тільки тому, що вони продовжуються. Хоч ми й урятувалися, хоч і маємо твердий грунт під ногами. З одного боку нам пощастило: потрапили до планети нашого типу, на якій іде такий самий процес еволюції, дарма що з помітним відставанням у часі — автохтони ще тільки започаткували свою цивілізацію. Водночас нам і не поталанило: Центральне Світило, як показують спостереження, поч и нає втрачати сталість, змінює свої характеристики, що виявляється в зниженні інтенсивності радіації в кількох ділянках спектра. Особиста помилка спостерігача тут виключається, статистичні дані, на превеликий жаль, надзвичайно точні. Отже, в перспективі — обледеніння планети, загибель біосфери…

Репліки із залу . — Антиперспектива!

— Катастрофа!

Капітан Імпет . Так, це космічна катастрофа. І хоч вона не загрожує безпосередньо нам, але нашим нащадкам — напевно. Попросимо Астрофізика поінформувати нас про її ознаки.

Астрофізик . Уже першого року спостережень діаграми показали зниження максимумів активності Центрального Світила, зменшення емісії променевої енергії. І це як у рамках циклічних змін, так і в значенні так званої постійної зіркової величини. Деякі ділянки дають спектр жовто-червоних зірок, ілюструючи домінуючу тенденцію…

Астрофізик демонструє діаграми, спектри хромосферних спалахів, супроводжуючи все це сухими коментарями.

Репліка із залу . Чи означає це початок замикання Світила на себе?

Астрофізик . Говорити про колапс, може, ще зарано. Процеси, що відбуваються на Світилі, дуже складні і, я б сказав, надзвичайно своєрідні, примхливі. Зверніть увагу на діаграму інтенсивності радіохвиль Світила. О шостій годині дев'ятнадцять хвилин восьмого квітня інтенсивність раптово знизилась удвічі. А на одній ділянці — в десять тисяч разів! Далі. Можливо, внаслідок послаблення космічного магнітного поля, планета пришвидшує обертання навколо своєї осі. Зараз воно становить 0,00164 секунди і темп його зростає. За сто років сягне 29 секунд.

Репліка із залу . За століття — двадцять дев'ять секунд?

Астрофізик . Так. І це відчутна величина. В астрономії сто років — як мить.

Репліка Кені . Всі ці дослідження, можливо, становлять теоретичний інтерес. А який стосунок мають вони безпосередньо до нашого життя?

Астрофізик . Я, власне, тільки поінформував про наші спостереження, а який стосунок… це вже, пробачте, поза рамками астрофізичних досліджень.

Капітан Імпет . Стосунок безпосередній. Планеті загрожує екологічна криза, на біосферу в цілому насувається небезпека. Звичайно, деякий час біосфера компенсуватиме енергетичні втрати…

Репліка Кені . Деякий час? Чи не можна уточнити?

Капітан Імпет . Астрономи і геофізики визначають період у п'ять тисяч років…

Кені . Це просто грандіозно — програма на п'ять тисяч років!

Капітан Імпет . Іронія сюди не вписується. Йдеться про відповідальність за долю планети, яка прихистила нас. То хіба не мусимо відповісти їй синівською вдячністю? І якщо маємо перед собою час, то за це треба тільки дякувати долі. Були ж зареєстровані випадки, коли отакі зорі колапсували протягом сорока секунд. Ніхто не висуває тут програми на тисячоліття, а от робочу гіпотезу слід обміркувати… хоча б у теоретичному плані. Я подаю на обговорення ідею: планеті слід обрати інше світило. Залишити її населення на загин ми не можемо, а по сусідству сяє зірка подібного спектрального класу, з відповідними параметрами.

Астроном . У нас є підстави припускати, що ця зірка має планетну систему. Не виключена можливість, що там виникло життя.

Еколог . Це ускладнює ситуацію. Включення нової планети до установленої системи не пройде без наслідків… може, навіть катастрофічних. Як для тієї планетної сім'ї, так і для нас.

Капітан Імпет . Траєкторію буде розраховано оптимальну. А щодо небезпечних несподіванок… Для того ж ми й зібралися, щоб усе обміркувати, в тому числі й нову модель тієї планетної системи.

Репліка із залу (Ботанік) . Переміщення планети? Нечувано! Грандіозно! Але нездійсненно. Такоговтручання у світобудову ще не було.

Капітан Імпет . Може, й не було, це не аргумент. Ми не повинні сидіти склавши руки. Інакше життя втрачає всякий сенс.

Еколог . Нас небагато, і на час довгої мандрівки, — якщо, звичайно, вдасться зрушити планету, — зможемо скористуватися системою життєзабезпечення нашого корабля, вона функціонує. А як з місцевим населенням? Адже автохтонів на планеті не менше півмільйона!

Геолог . Поселити їх у теплі печери. Там же влаштувати іонітні [15] оранжереї, підключивши внутріпланетні джерела тепла.

Еколог . Вони недавно тільки вийшли з печер, і тепер — назад? Це регрес! До того ж ще треба одержати їхню згоду.

Капітан Імпет . Насамперед, мусимо самі дійти згоди. А тоді вже поведемо переговори… Обов'язково, без цього обійтися не можна. Хоча я не знаю, як наші спеціалісти по контактах зможуть порозумітися з магами щодо цієї проблеми. їхнє мислення… надто відмінне.

Репліка . Чиє мислення — спеціалістів?

Капітан Імпет . Магів. І спеціалістів, якщо хочете. Різні рівні.

Фахівець по контактах . Завдання важке — і рівень мислення, і їхня логіка дуже далекі від нашого мислення і нашої логіки. Але точка співдотику є, і можна сподіватись на взаєморозуміння.

Представник варти . А навіщо їх питати? Змусимо їх виконувати приписи — та й уся дипломатія.

Капітан Імпет . Це суперечило б нашим переконанням і, звичайно, було б порушенням букви і духу обов'язкової Інструкції по міжпланетних стосунках.

Представник варти . Так для їхнього ж добра! Інакше-бо загинуть.

Капітан Імпет . Це так, але для досягнення мети не всякі засоби годяться.

Астрофізик . Я підтримую ідею переведення планети до іншого світила. Мусимо попрацювати для наступних поколінь. Але щодо печер… тут я заперечую. Нам треба запустити один або два плазмові супутники, які хоча б наполовину компенсували втрату радіації Центрального Світила. Це забезпечило б функціонування біосфери в широкій екваторіальній зоні, куди змушені були б перекочувати усі племена аборигенів. Я знаю, що зараз нам не під силу виготовлення і запуск штучних сонць, але ж проект буде розрахований не на кілька років, а на цілі століття! Геологи, треба сподіватися, відкриють поклади радію та й інших необхідних елементів. Чи не так?

Репліка . Так! Щодо мінеральних запасів оця друга наша кулька незмірно багатша за першу. Немає сумніву, що ми тут знайдемо все потрібне. Але добре пристосовані до життя печери…

Еколог . Печери, хоч які б вони були впорядковані, — це не практично. Припустімо, що жителів можна було б розмістити, а тваринний світ? Уся багатюща фауна загине!

Капітан Імпет . Гаразд. Потрібно ще обміркувати проблему рушія. Це серцевина всього проекту. Яким способом перевести планету до іншого світила? Які ідеї висунуть енергетики та інженери-конструктори?

Інженер . Якщо розглядати планету як великий космічний корабель, потрібно спорудити силовий відсік, в якому встановити рушій такої потужності, щоб подолати силу тяжіння Центрального Світила. Це по-перше. По-друге, для колекції траєкторії необхідно буде встановити принаймні два бокові рушії меншої, звичайно, потужності. Спроектували ракетні двигуни потрібної тяги справа не важка, а от виготовити їх…

Репліка . Використати наш корабель!

Інженер . Я теж про це думав. Не вистачить потужності.

Репліка . Підірвати вулкан!

Інженер . Щоб викликати неконтрольовану силу? Ні, доведеться починати з нуля. Треба буде створити металургію, без цього з таким завданням не впоратись…

Капітан Імпет . Звичайно, не впоратись… якщо прийняти таку схему. Більше того, навіть при наявності високорозвиненої металургії, яка дала б нам потрібні засоби, транспортування планети на відстань чотирьох світлових років здається мені чистою фантастикою. На таке механічне переміщення не вистачить усього часу існування планети! Хто не вірить — нехай полічить.

Репліка . Яка ж альтернатива?

Капітан Імпет . Більшість із вас, напевне, пам'ятає експерименти з гравітацією, які проводились у нашому Центрі Наук…

Репліка Кені . І які закінчилися катастрофою…

Капітан Імпет . Стежка фундаментальних досліджень в'ється поміж колючих терпів. Так, стався нещасний випадок, були жертви. Але відтоді наука вилущила не одну зернину із того стручка гравітації. І тепер ми стоїмо на порозі великих, може, найбільших в історії відкриттів. Гравітація — всеохоплююча конструктивна сила тієї динамічної системи, яку звемо Всесвітом. І якщо нам пощастить розгадати її шифр…

Інженер . Якщо пощастить…

Капітан Імпет . Я вже маю деякі теоретичні розробки. Якщо мобілізуємо на це всі наші наукові сили, то, безперечно, досягнемо успіху.

Астрофізик . Маєте на увазі гіпотезу “Гравітаційної хвилі“?

Капітан Імпет . Так, саме цю гіпотезу, що обіцяв нам необмежені можливості для використання функції протяжності простору-часу, гіпотезу, що наблизить “верхню межу“, до якої можливі кількісні зміни просторово-часових структур.

Астрофізик . Захоплююча перспектива!

Репліки . Потрібен конкретний план і — за роботу!

— Це окрилює!

— Усі обчислювальні світловоди — на розробку Проекту!

Кені . А про Мага забули?

Репліка . Включити Кені до групи Контакту. Як психолог, вона стане в нагоді.

Капітан Імпет . Чи хто заперечує? Ніхто. Отже, астрономи продовжують патрулювання Центрального Світила, інженери приступлять до створення надійних і точних інерційних систем керування — таких систем, що забезпечать рух планети на гравітаційній хвилі до іншої, стаціонарної зорі… Енергетики мусять сконструювати надпотужні гравітаційно-магнітні рушії… Робота знайдеться всім — адже починаємо новий акт історії.

Кені підвелася, певне, бажаючи щось сказати, але тільки змахнула рукою і рушила до виходу.

Розмова із Сонцем

Маг вийшов із свого приземкуватого палацу, складеного з тесаного граніту, саме в ту мить, коли над обрієм зачервоніла вузенька смужечка Сонця. Поважно ступаючи, ніс напівголе сухорляве тіло до чорних сходів, прокладених на схилі крутої гори. Обличчя, густо вкрите червоною фарбою, було урочисте і грізне. Наче в прорізах маски, поблискували чорні, як антрацит, очі. Від поперека до колін його прикривала шкура пантери, голова якої із кривавими рубіновими очима хилиталась на животі, а плямистий хвіст бив по п'ятах, ніби підганяючи. Капітан, підтягнутий і стрункий у своєму білому костюмі, зустрів Мага біля підніжжя гори, там, де починаються сходи.

— Хвала Повелителю Духів! — сказав звичну фразу і пішов поруч.

— Нехай ніщо зле не наближається до тебе! — відповів Маг, торкнувшись правою рукою ошкіреної голови пантери.

Чим вище викочувалось на небо Сонце, тим вище вони піднімались по сходах, що вели до Обсерваторії. Члени групи Контакту (і капітан з ними) ще вчора мали довгу і досить нудну розмову з Магом — учені пояснювали Повелителеві Духів структуру Всесвіту, його динаміку, енергетичний баланс Центрального Світила. Він уважно слухав, інколи вигукував якісь магічні формули, певне, не зовсім зрозумілі і йому самому, а на закінчення сказав:

— Завтра я з ним поговорю.

— З ким?

— Із Світилом.

От вони й ідуть до Обсерваторії на розмову із Світилом. Капітан, примруживши очі, поглядає на шкуру пантери, на різнобарвні амулети і талісмани, нанизані на сухорляву шию Мага, його руки і ноги. Маг іде у всеозброєнні, готовий не лише відбити напад злих духів, а й настрахати їх, підкорити своїй волі. На кількох найбільших талісманах вирізьблено магічні знаки — це незмірно посилює їхню дію. Оті дрібні вузлики, зібрані в намисто на тонкій шиї, зв'язують життя Мага і втримують його в цьому висохлому тілі. Це захист, охорона. Знаки і формули, вирізьблені на талісманах, костяних паличках і кам'яній дощечці, яку Маг тримає у правій руці, — то закляття, що мають надприродну силу і вплив… “Ех, — думає капітан, — коли б ти хоч трішки був знайомий з фізикою небесних тіл, то ми б оце не витрачали марно часу. Скільки ж то промине тисячоліть, доки процес цивілізації охопить усю планету? Але час той неодмінно настане, його приведе Необхідність“.

Учора дехто з колег дозволив собі поіронізувати з Мага: мовляв, ану, поговори, налякай Центральне Світило, може, воно схаменеться. А зараз Маг ішов так упевнено, риси його обличчя загострилися, воно позначене величчю, незбагненною силою, і капітанові раптом подумалось: “А що, коли б справді? Але то було б небезпечно, Природа й так багато дала людині, може, аж занадто… Кені вчора чомусь прийшла раніше і довго розмовляла із старим Магом наодинці. Невже переконувала не поступатись? Просто дивно, як вона не розуміє… А втім, Кені протягом усієї їхньої космічної мандрівки ревнувала його до… науки, умовляла не братися за експерименти, небезпечні для життя. Може, й небезпечні, то що? Оце ж і сина постарається виховати в оранжереї. А навіщо мені пустопорожнє життя? Цікаво, про що зараз думає старий Маг? Може, слід було б записати для майбутніх археологів, істориків, а вони ще будуть, обов'язково будуть на планеті“. Диск Центрального Світила стрімко викочувався вгору, все дужче розгоряючись — немов радіючи зустрічі з Магом. А старий долав сходинку за сходинкою, здається, зовсім і не стомився, тільки час від часу облизував пошерхлі губи. На скронях у капітана засріблилися крапельки поту.

Ступивши на порослу травою вершину гори, де бовваніли, куполи астрономічних приладів, опинилися на одному рівні з Світилом. Тут на них уже чекала вся група Контакту і троє астрономів, не було тільки Кені, що мусила лишитися з малим. Учені зустріли Мага, як і належить “прихідцям з неба“, — шанобливо, але без догідливості, щоб старий часом не подумав, що в ієрархії Світу зони стоять нижче. Це зіпсувало б взаємини.

— Хвала Повелителю Духів! — привітався Перший Астроном, і всі присутні кивнули головами. — Привіт капітанові!

— Нехай ніщо зле не наближається сюди! — сказав Маг, торкнувшись ікластої голови пантери.

— Вітаю усіх вас! — підніс руку капітан. — І давайте починати.

Вчені розступалися, даючи дорогу Магові. Старий твердим кроком підійшов майже до самісінького краю, підняв угору білу кам'яну дощечку, всіяну магічними знаками та формулами, і суворо сказав:

— Ти чуєш, Світило, я знаю твоє істинне ім'я!

І враз капітан відчув, як світ перетворився на велетенський храм. Голубе склепіння неба, що спирається на тьмяві гірські пасма в далині, оця ось Обсерваторна гора в центрі, Маг, що розмовляє із Світилом…

Урочиста напруга відбивалася на лицях, хоча колеги (капітан це добре знав) досі були настроєні, звичайно, іронічно. Та в цей момент усі ніби відчули подих атавістичного страху. Але то була тільки мить, їх наче пронизав квант психічної енергії з далекого минулого. Мить промайнула, і вони просто з цікавістю стежили за обрядом. Старий сухорлявий чоловічок то показував білу кам'яну дощечку, на якій було вирізьблене коло з променями, то сварився костяними магічними паличками, наголошуючи на тому, що йому відоме якесь інше, справжнє ім'я Світила. Потім, заткнувши дощечку та палички за пояс, він узявся обома руками за голову пантери.

— Дивись! Це Богиня Смерті!.. Міцні в неї зуби, страшний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слухається! Бійся Богині Смерті, о Світило, вона невблаганна, чуєш? Світи нам, як і раніш, давай достатньо тепла! Це я тобі наказую, всемогутній Маг!

Він дивився просто в золоте сонячне око, ні на секунду не відводячи погляду. Фарба на обличчі почала розтоплюватись і стікати рівчаками зморщок — здавалося, тече кров і скапує з підборіддя на задихані груди.

— Гляди ж, начувайся!

Старий повернувся і, навіть не глянувши на присутніх, наче тут нікого й не було, рушив до сходів.

Капітанові не хотілося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише неподалік палаців, де мали розійтися, капітан сказав:

— Ну що ж, наші вартові Неба будуть пильно стежити за ним… Якщо не послухає твоїх заклять, доведеться тобі пристати на наш бік!

Старий повернув до капітана криваве обличчя, прискалив око і вже хотів щось сказати, але перебило темне кружальце, прикріплене над верхньою кишенькою капітанового кітеля. Звідти прозвучав голос Кені:

— Імпете, сніданок готовий!

— Іду, — відповів капітан, кивнув Магові і рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначніші прихідці з неба.

Маг і раніше спостерігав їхні перемови на далеких відстанях, але кожного разу це його вражало. “Ну звичайно ж, це боги, а не признаються“, — подумав старий, човгаючи до свого гранітного палацу.

Ява первісної драми

— Мабуть, сама планета відчуває небезпеку і створює для нас надзвичайно сприятливі ситуації,— сказав капітан Імпет у мікрофон, коли йому повідомили, що у визначеній ними геодезичній ділянці знайдено простору печеру, вимиту невеликою підземною річечкою. — Отже, приміщення для машинного залу є?

— Ідеальне. От побачите — пересвідчитесь. А щодо сприяння, — голос керівника пошукової групи забринів радістю,— то планета підсунула нам ще один гостинець…

— Який?

— Комору із чудовою залізною рудою. Та ще й зробила широкий вихід на поверхню — ніби знає, що в нас мало робочої сили.

— Координати передайте в пам'ять світловода.

Сьогодні капітан Імпет був у піднесеному настрої: задум, підтриманий на колоквіумі, пускає коріння. Звідусіль, де працюють пошукові групи (у більшості з них по два чоловіки) надходять добрі вісті. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепі з її “раціональною“ філософією життя. А ситуація різко змінилася: світило стискується — за останню декаду його діаметр зменшився майже на двадцять дев'ять кілометрів.

Обличчя капітанове насупилось, він провів долонею по русявому волоссю, підвівся і відійшов од світловодної кулі до відчиненого вікна. Подих повітряного океану приємно освіжав. Центральне Світило котилося на захід. Ген-ген, аж на обрії, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гір. Тепле відчуття наповнило груди: рідна планета… Тоді, коли в аварійній ситуації вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рідною… Як? Чому? Може, тому, що майже за всіма своїми параметрами вона схожа па їхню далеку, тепер уже назавжди втрачену, праматір? Чи просто людина в силу інерції звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капітан спостеріг, що цей психологічний злам стався — планета прийняла їх, а вони — планету. І вчасно: вони врятують її від загибелі…

У пам'яті капітана Імпета залишилися спогади про історичні події, здебільшого — трагічні, що сталися там, на прабатьківщині. Тут, певне, все буде інакше, ресурсів незрівняно більше, отже й цивілізація розвиватиметься швидше. Якби тільки пощастило причалити до стаціонарної зірки! Але Маг ніяк не може збагнути ситуації, відмовляє у робочій силі. Тут його не обійдеш… Упертий дід. Боїться? Чи просто нічого не розуміє?

Раптом до капітана долетіли звуки ріжків. Далекі й близькі, вони то знімалися до високості, то згасали десь унизу, за обрієм. Зайшла Кені, по її обличчю він побачив: щось сталося.

— Чуєш? То Маг скликає племена…

— Що ж надумав цей невіглас?

Кені підійшла до Імпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокійливо:

— Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсім інший погляд на світ, а ти не хочеш на це зважати.

— Ну чого ж? Хіба мало ми змарнували часу, а особливо ти?

— Не втрачай терпіння, — лагідно сказала Кені. — Вся природа для нього одухотворена, старий годинами сидить під гіллястим дубом, вслухаючись у шелестіння листя, силкуючись зрозуміти віщу мову дерева.

— Ну й що, розшифрував? — У голосі капітана чулася іронія.

— Звичайно, на те ж він і Маг, щоб розуміти мову дерев, птахів, звірів. Світанок цивілізації. Хіба наші пращури не так само…

— Ти хочеш пофілософствувати, — сказав капітан, вмикаючи кулю світловода. — Може, краще на прогулянці, коли мене змінять на посту?

— Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то відводить очі, то раптом зиркає зухвало. Може, треба вжити заходів для нашої безпеки?

— Перебільшуєш, Кені. В могутності “прихідців з неба“ він давно вже пересвідчився.

Куля світловода, досі наповнена білястим туманом, прозорішала, в ній усе чіткіше проступали обриси навколишнього: стежки в густій траві, ліс, Обсерваторна гора з кам'яними сходами.

— А он і той дуб, — сказала з якимось острахом Кені, — бачиш, туди стікаються люди…

Імпет уже й сам помітив чимало напівголих, зарослих чоловіків, що скупчилися на узліссі. До них приєднувались усе нові й нові постаті, ніби виникали з повітря.

— Отой підліток, то Магів син?

Кені поглянула на кулю:

— Ага, це Дан, поглянь — у нього в руках звірятко.

— Мабуть, упіймав кошеня. — Каштан сфокусував зображення. — Так і є, це буде перший приручений тут кіт.

— Та вони вже давно приручають тварин, — докинула Кені. — О, прошкує до нашого будинку.

— Певне, хоче показати Вадові.

Зненацька на узліссі почався рух. Кілька чоловіків стали кружка, мов у танці. Потім, коли Маг змахнув білою кам'яною дощечкою, взялися виривати траву, дерев'яними копачками зіскрібати землю. Незабаром з'явилося заглиблення, схоже на чорну таріль діаметром у кілька метрів.

— Що вони роблять? — не відриваючи погляду від кулі, обізвалась Кені.

— Мабуть, якесь ритуальне дійство. Побачимо.

Тим часом інші чоловіки носили камені — округлі, завбільшки з голову. Тими каменями вони вимостили “таріль“, а тоді накрили сухим гілляччям і зеленим хмизом. Коли таким робом приготування були закінчені, всі трохи відійшли і сіли на траві. Маг, узявши дві сухі палички, почав терти, видобуваючи вогонь.

— Може, кинути їм пучок променів? — усміхнувся Імпет. — А то в нього трохи застаріла технологія.

— Не втручайся, — спохмурніла Кені.

Нарешті Маг запалив багаття. Сизий димок піднявся над хмизом саме тоді, коли зайшло Світило. Незабаром полум'я затанцювало над усією “таріллю“, люди відсунулися подалі — в сутінки, один лише Маг лишився сидіти віч-на-віч із Духом Вогню. У світну кулю було добре видно, як тремтять відблиски вогню на його сухорлявому обличчі, як ворушаться старечі губи: він щось говорив Духові Вогню, мабуть, благав його, умовляв допомогти, бо і міміка, і жести рук, і похитування корпусу виражали упокорення. Ні погроз, ні найменшого залякування!

Багаття палало цілісіньку ніч, і десь передсвітом тишу розкололи лункі вибухи — то від жару тріскалось каміння. Перші промені Світила позолотили верхівки дерев, і тоді пролунав різкий звук ріжка, будячи сонних. Майже всі “прихідці з неба“ вже були на ногах, а Кені та Імпет чи не найперші. Вони вже знали, що зараз відбудеться ритуал на догоду Духові Вогню, і поспішили на узлісся.

Видовище було вражаюче. До “тарілі“, що пашіла жаром, підійшов невеликий гурт босих і майже голих чоловіків, стегна яких були прикриті свіжим листям із різних дерев. На мить вони зупинились, Маг кинув кілька зелених гіллячок на каміння і змахнув рукою. Присутні спокійно, без вагання рушили на “таріль“, один за одним ходили по колу, ступаючи на розпечене каміння.

— Божевільні! — із жахом прошепотіла Кені.

Тим часом старий Маг почав кидати на “таріль“ зелене листя — його жмутами подавали діти. Задиміло, зашипіло, — наче під ногами виконавців ритуалу звивалися гадюки. Картина одразу змінилася: учасники “ходіння по вогню“ взялися за руки і почали танцювати, щось вигукуючи. А потім, узявши в дітей невеликі дерев'яні дзбани, почали чимось поливати каміння, затим усю “таріль“ засипали землею. Оговтавшись, Кені підійшла до них, оглянула кожного, але ні в кого — найменшого опіку! Наче вони й не ступали на розжарене каміння.

Імпет наблизився до Мага. Старий випростався і наче повищав, очі йому сухо блищали, і важко було визначити, чого в них було більше: лютої затятості чи торжества. Капітан, не відводячи погляду від Магових палаючих зіниць, поцікавився, коли чекати допомоги, адже треба вести земляні роботи.

— Я питав Духа Лісу, — урочисто відповів Маг, — і він загадав благати Духа Вогню. Ти бачив, як Дух Вогню ласував камінням, чув, як воно тріщало в його зубах?

— Нам давно відомо, що вогонь зажерливий, — промовив капітан, спохмурнівши, — але ми втрачаємо час. Центральне Світило покарає усіх за таке зволікання. Треба негайно розпочинати роботу.

Маг прискалив око, і капітанові на мить здалося: старий наскрізь пройнятий отим жаром, що жеврів тут усю ніч.

— Дух Вогню наказав: син мій — Дан — мусить відправитися до самого Духа Світила!

— Як це? — здивувався капітан.

— Його перенесе дротик. Дан дізнається про все. Вернеться з мандрівки — стане на моє місце, буде Магом.

— А коли не повернеться?

— Якщо Дух Світила залишить його в себе, нам не випадає переходити до іншого Світила. Все буде, як було.

— Ти сказав — дротик. Як він його перенесе? Він же летить недалеко.

— Дротик випустить дух, той полине вгору.

— А чому саме Дан?

— Так звелів Дух Вогню.

Старий знову прискалив око, і капітана обпалив хижий погляд.

Більше не питав ні про що. Хитнувши головою, поспішив до себе.

— Бачиш, бачиш, яке звірятко подарував Дан? — Малий Бад з розгону обхопив батька рученятами.— Зловив у хащах! Він ще ввечері приніс…

Дан, опецькуватий підліток, сидячи навпочіпки на підлозі, погладжував пухнасте кошеня по спині.

— Це з тих, що полюють на зовсім маленьких, — сказав, поглянувши на капітапа.

— Я знаю, це — кошенятко, з нього виросте великий кіт.

— А можна, хай він у нас живе? — з надією в голосі попросив Бад.

— Нехай. Годуватимеш, він і звикне. Це буде наш перший приручений кіт.

Підійшла Кені — обличчя схвильоване, в очах тривога.

— Дан приречений,— прошепотіла, озирнувшись на хлопчиків, що вовтузились з кошенятком. — Я не сподівалася, що старий такий підступний і жорстокий.

— Я знаю про його наміри, — зітхнув Імпет. — Дикість, звичайно, але…

— Які можуть бути “але“, які вагання? — Кені насупила брови. — Треба відвернути це ритуальне вбивство хлопця.

Капітан підійшов до Дана.

— Ти вже знаєш, куди тебе хочуть послати?

— До самого Духа Світила! — юне лице засяяло радістю.

— І тобі не страшно?

— Страшнувато, — похнюпився Дан. — Зате, як повернуся, — буду Магом!

— Ох ти… — захоплено вигукнув Бад. — Невже станеш Магом?

— Так.

— А навіщо це тобі? — подивився йому в вічі капітан.

— Мага всі мисливці слухаються. Я поведу їх уполювати величезного мамута.

— Полювання — це добре, але потрібно ще й працювати.

— Мисливці полюють, працювати не вміють.

— Ми навчимо, Дане. — Капітан по-батьківському поплескав хлопця по плечу. — І разом збудуємо таке… що зрушить планету, перекотить її до іншого Світила…

Зазвучав ріжок — тягуче, тривожно. Наче якесь невидиме звукове ласо звивалося в повітрі. Дан стрепенувся, мить постояв, прислухаючись, а тоді кинувся до виходу.

— Мисливці збираються! — гукнув, оглянувшись у дверях, і зник. Той вигук збудив тривогу, передчуття біди. Навіть малий Бад занепокоївся, облишив кошеня і дослухався, про що так швидко говорили батько з мамою.

…Мисливці стоять великим півколом, чатуючи ліс, наче з його хащ от-от має вибігти якийсь лютий звір. Обличчям до них під крислатим дубом стоїть Маг, Із шиї звисають магічні разки зубів, костяних кружалець, на широкому поясі теліпаються висушені дзьобасті голови птахів.

Деякий час і мисливці, і Маг стоять непорушно, за ними стежать — не змигнуть — сотні, а може, й тисячі очей одноплемінників. “Прибульці з неба“ теж тут — вони ніколи не бачили такого ритуального дійства. Кені — в білому халаті, обома руками тримає перед себе чималу скриньку. Біля неї колеги з медичного сектора: дві стрункі дівчини і широкоплечий, з бородою чоловік.

Раптом тишу прорізав різкий скрик Мага. Загупали удари кийків об землю, і з лісу вибіг Дан. Майже голий, тільки спідничка з листя прикривала стан, він біг, як молодий олень, викидаючи ноги вперед. Кені побачила, як один з мисливців, що стояли довкруж, підніс угору засмаглу руку, в якій гостро зблиснув дротик. Хлопець, наче спіткнувшись, повільно падає на траву… До нього, мов шуліка, підбіг старий Маг, схилився над ним, прикривши своїм одягом, щось вигукнув, і раптом з-під його кістлявої руки випурхнув птах, шугнув у високості. Той птах прикував до себе погляди присутніх: то ж полетів дух забитого — далеко, аж до Світила…

Лише “прибульці з неба“ не проводжали птаха очима. Кені, а за нею й колеги, що були напоготові, кинулись до забитого. Кені так нервувала, що в неї тремтіли руки, дрож проймав усе тіло.

— Тепер відступіться, шановний. — Бородатий хірург відтіснив Мага від розпростертого на траві Дана. — Ви свою справу зробили… — І до Кені: — Тут почнемо?

— Тут. Швидше, швидше! — Руки її вже масували ще теплі хлопцеві груди. — Кисневу маску!

Маг, знову, сівши під облюбованим дубом, похмуро спостерігав за чаклуванням “прибульців з неба“. Вже шкодував, що погодився на їхню спробу повернути малого з тих мандрів, з яких ще ніхто не повертався. Ну, та поки що це не затримує їхнього обряду, мисливці ще зносять сухе гілляччя, жінки вичавлюють із ягід горючий сік, останки Дана запалають на багатті, тоді ніхто не загрожуватиме посісти місце старого Мага. А прибульці скоро втихомиряться.

Нараз його мов шпигонуло — різко підвів голову, обіперся руками об коріння старого дуба, наче збирався встати. Невже Данові груди зворухнулися?! Неймовірно. Це йому здалося. Зиркнув на купу сухого гілля над камінням — треба ще, ще, носять поволі. А ті — підводять Дана. Хлопець розплющує очі. Повернувся звідти ? Мана! Дротик стримів у самісінькому серці!

Маг схопився, як ошпарений, але тут же оговтався, змусив себе рухатися статечно, хоч у ногах несподівано з'явилась слабість і дрижали коліна. Та для капітана — головного серед “прибульців з неба“ — це було непомітно. Видати хвилювання старого могло тільки часте дихання, упоратися з яким ніяк не вдавалось.

Доки Маг скрадався, Дан підвівся на повен зріст і став на ноги, підтримуваний з одного боку дівчиною в білому, з другого — бороданем.

— Це новий Маг, — сказав капітан, коли старий підійшов, невідривно дивлячись на Дана повними жаху очима. Капітанової репліки наче не чув, тільки пересмикнулось сухорляве обличчя. Різко спитав сина:

— Що сказав тобі Дух Світила?

— У нього чорне сердите око, — ще слабким голосом промовив Дан. — Гнівається. Звелів забиратись далеко.

Старий метнув погляд на капітана, ніби дротик, і обидва зрозуміли один одного: віднині і назавжди вони — непримиренні вороги!

Маг почав скидати свої магічні обладунки і вішати на шию Данові, проте віддав ледь половину. Мовчки повернувся і пішов у хащі. За ним посунули старші мисливці. А молоді з веселими вигуками оточили Дана.

Хроніка, записана в інформаторії

“Клімат у північних широтах суворішає буквально на очах. Снігові бурі почастішали, подовшали, температура повітря неухильно знижується. Вище 70-ї паралелі спостерігається утворення численних центрів обледеніння, інтенсивне поширення (на південь) і з'єднання криги в тисячокілометрові фронти. Автохтони перекочовують на південь, втрат майже немає. Інша картина з фауною — важкі й неповороткі крупні звірі, яких різке похолодання застало зненацька, загинули у великій кількості…“

“Сповіщаємо про смерть Інвестигатора. Цього вітряного дня він замірював добове потовщення льодовика, небезпечно наблизився до самісінького краю, підсковзнувся і впав з крижаної стіни висотою 37 м. Знизу був товстий сніжний покрив, що пом'якшило удар, але при падінні роздерся скафандр, і хоч допомога приспіла не більше, як за 6–7 хвилин, Інвестигатор загинув од холоду…“

“Інтенсивність радіації Центрального Світила почала несподівано падати стрибкоподібно, що може призвести до катастрофи уже ближчим часом. Запуск штучного світила необхідно прискорити, інакше — обледеніння сягне екватора…“

“Подих крижаного панцира, що суне від полюсів, уже відчувається і тут, у зоні екватора. Мисливські племена, які раніше ледь прикривали тіло широким листям, почали надягати звірині шкури. Вечорами гріються біля вогнищ“.

“Запуск штучного світила. Натовп цікавих, що тіснилися навколо гравітаційної пращі, бажаючи побачити обряд “прибульців з неба“, мало не перешкодив його здійсненню. З великими труднощами вдалося вчасно вивести їх із небезпечної зони.

Згідно з розрахунками, праща, нейтралізуючи тяжіння, викинула на задану орбіту кулю діаметром 9 метрів — світило, яке ще треба “запалити“. Його тепла мусить вистачити якраз на той час, доки планета разом з ним перекотиться до визначеної стаціонарної зорі“.

“Старий Маг застеріг Імпета, щоб той не “викрадав Центрального Світила“. Юний Маг із захопленням вивчає техніку “прибульців з неба“ і в усьому підтримує капітана. Без його допомоги годі було б і думати про здійснення проекту переміщення планети. Не одна сотня юнаків за велінням свого вождя під керівництвом інженерів і вчених видобуває руду, вчиться працювати на ливарних установках, у печері, де намічено встановити устаткування за проектом “Гравітаційна хвиля“.

“У день “оживлення“ штучного світила навколо Обсерваторної гори зійшлася тьма-тьмуща автохтонів не лише з ближніх, а й з віддалених мисливських ареалів. У них поки що немає ніяких технічних засобів зв'язку, проте інформацію одержали вчасно. Незрозуміло тільки, чого надумали примандрувати до нашого Центру, адже спалах можна спостерігати з будь-якої точки цієї півкулі. Знову довелося докласти великих зусиль, щоб не пустити їх на Обсерваторну гору, звідки провадилось інтенсивне опромінювання штучного світила часточками високих енергій. Процес вимагав надзвичайно точного контролю, бо найменша похибка могла призвести до вибуху. Та ось штучне світило почало жевріти, яскравіти і, нарешті, засяяло сліпучим світлом. На планету ринули нові потоки світла і тепла“.

“Просування льодовиків як з півночі, так і з півдня припинилося. Температурна карта стабілізується“.

“Під час випробування невеликої фізичної моделі за проектом “Гравітаційна хвиля“ сталася аварія, і капітан Імпет мало не втратив праву руку, якою вмикав пусковий механізм. Обійшлося переломом передпліччя. Лікування проходить нормально. В модель доводиться вносити зміни. “Синці теж рухають науку вперед“, — жартує Імпет, удосконалюючи схему“.

“У Дана виявились неабиякі художні здібності. На стіні печери, в якій інженери монтують устаткування “Гравіхвилі“, він охрою намалював сцену полювання. Два мисливці з різних боків поцілили списами бізона, і він от-от упаде. Картина сповнена динаміки, зображення звіра пластичне.

— Чого ти взявся до малювання? — спитав його Фахівець по контактах.

— А так… схотілося… — зніяковів юнак. — Тепер красива стіна.

— Красива… Отже, почуття краси… можна сказати, інстинкт… — міркував уголос Фахівець. — Чи це функція свідомості, чи прояв підсвідомого?

— У нашого Фахівця — філософський інстинкт! — засміявся капітан. — Малюй, малюй, Дане!

— А може, це ритуальне? — провадив далі Фахівець.

— Не розумію, — зніяковів хлопець і винувато поглянув на співбесідника.

— Скажімо, ти збираєшся вполювати бізона, — явно потішався Фахівець.

— Збираюся. Ми заготували списи.

— І це зображення вам допоможе?

— Допоможе.

— Що й потрібно було довести. — Фахівець втішно поглядав то на Дана, то на його творіння.

Не витримав капітан:

— Висновок інший. Зображення сцени полювання їм допоможе, але не своїм магічним впливом на перебіг майбутньої події, а в розумінні підготовки, вироблення плану дії, обрання ефективнішої позиції, пози мисливців.

Фахівець по контактах стенув плечима, мовляв, як собі хочете, а я маю власну точку зору.

— У нас нема часу на дискусію, — сказав капітан. — Мусимо, розумієте, мусимо кінчати монтаж… А розмову про мистецтво давайте продовжимо під промінням Золотої Зорі, куди нас перенесе “Гравіхвиля“. Згода?

— Згода, — почулося звідусіль, і всі взялися за роботу.

— До того ж і майбутнім дослідникам треба лишити горішків,— докинув Психолог“.

Примітка. “Хроніка“ містить численні побутові і технічні факти, — ці записи будуть розшифровані згодом.

Одна тільки мить

Сідаючи в літальний апарат, капітан Імпет подумки дорікав дружині: “Вона ж психолог, а, бач, не розуміє, як потрібна йому душевна рівновага саме тепер… Вона боїться! Ну й тримай свої страхи при собі… Невже сподівалася, що в останній момент він відступить? “У мене передчуття…“ Суто жіночий підхід… Не передчуття зараз головне, а точний розрахунок! Пересування планети — це не гра емоцій, а дія фундаментальних законів Природи. Але настрій затьмарено. “Хоча б не сталось чогось непередбаченого…“ Що може статися? Сам я кілька разів перевіряв розрахунки. Планета перебуватиме в темряві лише півтори години і вирине в щедрому промінні Золотої Зорі…

Апарат беззвучно піднявся над Обсерваторною горою, що зачаїлась, дивлячись на небо очима телескопів, і взяв курс туди, де розмістилась станція “Гравіхвиля“. Обсерваторія швидко віддалялась, капітан ледве встиг подумати, що астрономи прощаються з оцим небом, як вона зникла в темно-синьому мареві. “Нехай зафіксовують, адже це остання можливість, скоро перед нами відкриється інший простір, з іншою конфігурацією зірок…“

Капітан стиснув губи: “Досить концентрувати увагу на ранковій розмові з Кені, то — спросоння… Ну, звичайно. Сон, пробудження — біополя міняються, психіка, може, теж потрапляє на якусь хвилю… Цікаво тільки, чи Бад сам підбіг до нього, чи Кені його послала? Вже чималий хлоп'як, певне, багато відчуває і розуміє самостійно. Та й материні балачки… Треба не думати про це… Так. Орбіта навколо Золотої Зорі проляже на середній віддалі сто п'ятдесят мільйонів кілометрів. Це оптимальна відстань. Дехто з астрономів припускає, що Золота Зоря має свою планетну сім'ю. Можливість зіткнення — один шанс із мільйона, можна сказати, дорівнює нулю. Планета на обраній орбіті? Що ж, імовірно. Задача трьох тіл на цей випадок розв'язана. А яке життя буде… Планета Земля — це згусток енергії. Тут розвинеться цивілізація, яку зараз уявити неможливо. Кам'яні знаряддя, дротики, списи — все це будуть реліквії. Автохтони різняться від нас лише рівнем освіченості, так що ми навчимо їх виготовляти потужні знаряддя. їм не доведеться винаходити колесо. Мільйони, мільярди умів, може, розкриють найбільшу з таємниць: що таке людина, яка її функція у Всесвіті? І створять життя… От заглянути б хоч одним оком!“ Настрій у капітана покращав.

Земля летіла навстріч, махаючи віялами густих пальм. Та ось апарат шугнув поміж мохнатими стовбурами і сів побіля невеликого дерев'яного павільйону, де був спуск до печери. Капітан вибрався з апарата, осмикнув піджак і окинув поглядом свою чудову машину, що формою нагадувала чи то краплю, чи сльозу. Заходячи до павільйону, ще раз оглянувся, ніби відчув, що більше не побачить ні цих буйнолистих пальм, ні лискучої сльози апарата.

Момент був надзвичайно відповідальний, історичний, — капітан це усвідомлював, — і водночас усе було звичайним, буденним. Тісна кабіна, шум спускових механізмів, помигування лампочки.

Стоп. Капітан вийшов у підземелля, сповнене сизуватого світла. Стіни цього велетенського еліпсоїда тонули в мареві, вгорі проглядало кулясте сузір'я, і капітанові раптом здалося, що це палуба космічного корабля, який завис у незміряності Простору. Та, власне, Земля і є космічним кораблем…

До капітана вже поспішав його друг ї найближчий помічник інженер Едхієрент.

— Перевіряли сітку координат? — спитав Імпет.

— У першу чергу. Всі точки збігаються з розрахунковими.

Розміреним кроком пішли попід стіною, яка служила панеллю для численних приладів і агрегатів, що мали зіштовхнути планету на гребінь гравітаційної хвилі. Капітан дивився на це химерне нагромадження призм, циліндрів, куль, проводів з якимось бентежним почуттям.

Кожна деталь тут береже тепло їхніх рук, але зараз, готові до дії, ці пристрої набрали чужого, незнайомого вигляду.

Розпитуючи інженера, на ходу вітаючись з техніками, Імпет часто поглядав на хронометр. До пуску залишалось трохи більше години, мозаїку світних точок уже ввімкнули, вона була готова показати роботу генераторів і перетворювачів магнітного поля. “Синхронність — ось що найголовніше, — подумав капітан, прямуючи до пускового пульта світловода, який має спрямувати обидва потоки енергії — електромагнітний і гравітаційний. Найменша похибка призведе до катастрофи… Та все буде гаразд. Операцію від початку й до кінця здійснить світловод, а він не знає ніяких тривог і передчуттів…“

Сів у жорстке, але зручне крісло з округлими бильцями. Едхієрент говорив і говорив без упину, та капітан уже не дослухався, силкуючись заглушити хвилювання. “Виринемо аж біля Золотої Зорі… Інше світило, інші сузір'я. Після того, як натисну клавішу, мине всього півтори години, і ми опинимось…“

— Імпульс!

Хто це вигукнув? Він сам, чи Едхієрент?

Раптом шию обпекло вогнем, різкий біль ударив йому в голову. Що це? Одірвав пальця від клавіші, провів долонею по шиї. Стріла!..

Глухо, ніби з-під води, донеслося:

— Маг!

— Маг!

Стріла, певне, була отруєна, капітанові потемніло в очах, голова схилилась набік, руки впали донизу. Він уже не міг ні побачити, ні почути того, що діялось у машинному залі. Лише двоє інженерів врятувалися від підступних пострілів лісових мисливців, решта загинули.

Маг, обвішаний чаклунськими обладунками, торжествував перемогу. Очі його під острішками сивих брів горіли вогнем, старий вимахував руками, корчив страшні гримаси, з горла йому виривався клекіт, і всі мисливці підбігли до нього, руки їхні сплелися. Ще один скрик старого, і почався ритуальний танок. Ніхто навіть не почув, як просвистіла стріла, вдаривши Магові в груди. Опам'ятались тільки тоді, коли старий скорчився і впав посеред кола, та вже було пізно: стріли дзижчали, пронизуючи мисливців…

— Тіла злочинців ми віддамо вовкам! — гукнув поблідлий Дан. — А “прихідців з неба“ поховаємо тут, під оцим камінням. Вони хотіли наблизити нас до Золотої Зорі!

Остання сторінка металевих аркушів прочитана. Академік Сокальський вирівняв стосик паперу і, зітхнувши, відкинувся на спинку крісла. Рукопис викликав багато думок… Отже, в Антарктиді росли пальми. А тепер навіть Обсерваторна гора похована під кригою, і не десь далеко, а тут, поблизу. Може, й кам'яна будівля, в якій виростав Бад, лишилася цілою?

Академіка охопило радісне передчуття нових археологічних відкриттів, аж очі йому засяяли — одне зеленкувато, а друге — блакитно.

Архітектурна фантазія

Стерничий з нетерпінням чекав, коли нарешті з'явиться цей загайний Тао. Не відривав очей від екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвідник причалив і перейшов на борт корабля. Ох і повільно ж він скидає захисну спецівку! Нарешті тупає осьовим тунелем… Звичайно, Стерничий віддавав йому тільки частину своєї уваги і мозкової енергії. Одночасно стежив за показаннями численних приладів, за рухом різноколірних змійок осцилографів, обмірковував третій, завершальний, розділ теоретичної розробки “Нова стереометрія космічного простору“, прагнучи формулами пробитися на кривизну дев'ятого порядку. Формули виходили занадто громіздкі, кривизна не давалася, вислизала, і це також нервувало.

Нарешті пневматичні присоски на черевиках Тао зачмокали в рубці Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стріпнув поріділим волоссям:

— Ваші повідомлення, Тао… Поясніть, що сталося?

— Можу ще раз повторити: я не помітив жодного міста.

— Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? “Хитрющий старий, — подумав Тао, — потім скаже

Старшій Матері: поверховість спостережень, поспішливість висновків. Сидів би в своєму Центрі Наук та виводив формули, так пі, потягло в мандрівку…“

“Формула вийшла цікава, але не симетрична, — думав тим часом учений. — А ще ж треба ввести співвідношення невизначеності…“

— Загинуло людство? Ні, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про міста…

— Так. Але це ж неймовірно. Ми знаємо, що головною прикметою Землі були міста. І ось їх немає, зникли. Спустошень ви не зафіксували. Може, процес техногенезу знищив своє творіння — людську цивілізацію? — Стерничий одірвав очі від формули, поглянув на стрункого хлопця. — Що ж ви пропонуєте?

— Я хотів би спуститися на поверхню планети, щоб там, на дні повітряного океану, безпосередньо…

— На дні океану… Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, відпочиньте, а я тим часом обміркую план досліджень. А тоді — що скаже Мати.

“От уже сухар, — незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабіни. — Мати поцікавилася б враженнями, а він… Чи, може, вчені-адміністратори і мусять бути саме такими? Прикмета Землі… Який кентавр її закреслив? Адже у хроніці мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамірливих міст [16]. І от маєш… Невже й наша експедиція невдала? А я ж мріяв…“

Юний Тао належав до покоління романтиків, що рвалося в космос заради нових вражень, мріяло про зустріч з людьми — їхніми далекими родичами. От і спорядили експедицію, він довго літав над континентами, і Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб… Зелений і синій океани… Очі відбирає… А як же там, на поверхні?

Хлопець довго не міг склепити очей, груди йому розпирало і радісне, і журливе відчуття. Якщо земляни загинули, Філія лишилась сиротою… Самітною сиротою на весь бездонний космос… Адже ніде, в жодній Зоряній системі ще не відкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хіба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею — своєю праматір'ю, звідки вилетіли космонавти, що осіли на Філії…

Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравітація корабля не втримала, він поплив угору і стукнувся об стелю. Після цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолітні манускрипти, які розповідали про Землю, про політ легендарного Туо, що повернувся на Філію із земною дівчиною. Він невдовзі загинув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч і не повний, звіт про свою мандрівку. Тао пригадує — там ішлося про гострі суперечності, що роздирали тодішнє людство. Ядерна війна? Самознищення? В такому разі планета була б спустошена, обвуглена після атомних пожеж, а вона квітує! Навіть тієї пустелі, про яку згадував Туо в своєму звіті, тепер немає. Сам бачив — океан зелені! Щось тут не те…

Крізь плетиво думок пробивалося інтуїтивне передчуття якихось подій, але зосередитись на цьому Тао не міг — сон уже оповивав мозок.

Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, і міріади краплинок — на листі, на червонобоких яблуках, на гіллі — спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тільки примружував очі. Сонячне світло дробилось на різнобарвні осколки, мінилося, переливалося відтінками од фіалкового до золотого. На Філії обмаль води, дощів не буває, лише туман, а тут він щойно був свідком прекрасного видовища — на цей густий і, здавалося, безконечний сад в якомусь шаленстві ринула вода! Сріблясті цівки лопотіли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досі у вухах… Яка тут буйна природа! Диво, та й годі.

Тао довгенько бродив по росяній траві — на ній також зблискували бісеринки, і вже хотів зв'язатися із Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висів у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тіло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпів, навіть руки не опустив, так і тримався за металевий ґудзичок штиря. Людина, та ще й дівчина! Тенькнуло серце, защеміло в захваті. Не зводив очей з її постаті, стежив за кожним її рухом — як вона ставала навшпиньки, і коротенька спідничка ще більше оголювала її гарні ноги, як підносила руку і зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник — на прекрасне творіння. Не дівчина, а музика, пісня! Учадів хлопець як стій. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов'язково поіронізував би з його кумедної пози. Але Стерничий — старший чоловік, а молоді властиве захоплення.

Дівчина, певне, відчула його погляд і рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тільки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дівчина обурено і водночас насмішкувато вигукнула:

— А це що за потороча?

Раптом, помітивши, що він тримається за антену, кинулась, як пантера, і, муркнувши “Ага…“, шарпнула передавача, і, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знівечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тільки кліпав очима.

— Ось тобі, щоб знав, як стежити!

Стиснула кулачки і дихала так, що тремтіли ніздрі, — ану, мовляв, підступи.

— Чого ж мовчиш? Соромно?

Ошелешений Тао відчув, що задихається в своєму захисному балахоні. Забувши про інструкцію, суворі правила поведінки зореплавця, сіпнув блискавку і миттю вивільнився з комбінезона. Запашне, терпке повітря, це очищене фільтром, забило йому подих, п'янким трунком влилося йому в легені. Дихнув раз, удруге, і аж засміявся від задоволення. О, благословенна Земля! Простягнув до дівчини руки:

— Здрастуй, юна Мати!

Зачувши незрозумілу мову, дівчина подалася назад.

— Ти що, не знаєш есперанто?

Він подумав, що це вона так називає або його, або народ. Заперечливо хитнув головою:

— Ні, я — Тао з планети Філія. Ще й показав рукою в небо.

Мить — і дівчина кинулась навтіки, тільки п'яти замелькали. На Філії Тао не посмів би гнатися за юною Матір'ю, це було б нечуваним порушенням звичаїв і моральних норм, а тут… все інакше.

Тао побіг за нею, сподіваючись легко наздогнати. Але де там! Дівчина бігла сягнисто, петляючи поміж деревами й кущами із спритністю дикого звіра. Хлопець мало не стукнувся лобом об дерево, ухилився, але в плече таки стусонуло добряче, а там гілка хльоснула по лиці — проступив червоний рубець, та він біг, затуляючи обличчя руками, перестрибуючи через кущі. Перша зустрінута людина! А може, й остання на цій планеті… Прудка… Невже не наздожене?

— Зупинись! Послухай…

Він явно не розрахував свої сили — дух забивало, ноги обважніли… А вона все далі й далі, уже тільки розпатлана голова мелькає над заростями, о, зникла, не видно. Тао досадливо махнув рукою і зупинився, важко дихаючи. Пройшов ще кілька кроків і, зітхнувши, сів на траву. Було чого зітхати: юна Мати втекла, передавач пропав, женучись за нею, він втратив орієнтир і тепер не знає, де його “Птиця“… Ну, спецкостюм відшукає, не голка, прикро, що юна Мати… І чого вона злякалася? Такий емоційний сплеск… Незрозуміло… Дивно…

Щось застогнало. Тао нашорошив вуха: невже вона? О, знову, приглушено, ніби крізь зуби. Юнакове серце пойнялося тривогою і якоюсь затаєною радістю: вона! вона! Схопився — втоми як не було, — підтюпцем побіг у той бік, звідки чулося оте постогнування.

Так, це вона стогнала. Сиділа на траві, безпорадна, скорчена, тримаючись руками за ушкоджену ступню. Побачивши незнайомця, застогнала, вже не стримуючись, як мала дитина. Гримаса болю пересмикувала її обличчя, і Тао пройнявся до неї співчуттям. Одразу помітив — оступилася, кісточка лівої ноги підпухла, шкіра на ній посиніла.

— Це все… через тебе… — докірливо обізвалася дівчина. — Хотів наздогнати… Я ж олімпійська чемпіонка!..

Тао швидко видер довгий шмат своєї сорочки і нахилився, щоб перев'язати. Дівчина помітила, як він сором'язливо-ніжно доторкається до її босої ноги, і усміх промайнув їй в очах:

— Дужче, міцніше!

Він здогадався, повторив:

— Дузсе, міснісе!

Дівчина засміялася, і він разом з нею. Поглядав не тільки, як на першу людину, зустрінуту на планеті… Вона це відчула, вийняла з кишені яблуко, надкусила і подала йому. Охоче взяв і схрумав до решти.

— Єва, — промовила, усміхаючись крізь біль. — Притулила долоню до тугих грудей, що напинали блузку з цупкої зеленої тканини, повторила: — Єва.

— Тао. — Хлопець також тицьнув собі пальцем у груди. — Тао.

— Єва.

— Тао.

— Ні, ти — Адам. Адам і Єва!

Тао, не розуміючи, поблажливо, може, навіть трохи дурнувато, посміхався, і це її так тішило, що аж у долоні заплескала. Та біль у щиколотку нагадав про себе — обличчя пересмикнулося і в очах пробігла тінь.

— Пора йти, — сказав Тао і, щоб вона зрозуміла, махнув рукою в той бік, де, як він вважав, стоїть його “Птиця“.

— Е ні, я туди не повернуся! — вигукнула Єва. — Може, це атавізм, але я хочу простору, хочу жити віч-на-віч з природою. Додибаємо до мого куреня, тут недалечко. — І вказала пальцем у протилежний бік.

Що мав робити новітній Адам? Допоміг їй підвестися, узяв під пахви, і вони помаленьку пішли туди, куди вказувала дівоча рука. Сонце вже хилилось до заходу, тіні густішали. Єва раз у раз пристоювала, тамуючи біль, постогнуючи, зрештою хлопець наважився взяти її на руки і поніс, притискаючи до грудей, як дитину. Ваги її зовсім не помічав, щемливо-солодке відчуття розливалося йому в грудях, було чомусь так приємно, що, здавалося, йшов би та й ішов з молодою Матір'ю на руках через усі сади, які є на світі! А їй, мабуть, теж подобалось отак переміщатись у просторі — закинула руку йому на шию, час від часу поглядала на нього зеленкуватими очима ще й кліпала густими віями. Чарівниця!

“Це просто щастя, — думав Тао, тримаючи Єву обома руками, — людство не загинуло! А вона… Ото буде, як з'явимось із нею па Філії! От установимо контакт і шугнемо… Але куди ми йдемо? Як її умовити, щоб до “Птиці“?.. А тоді б на орбіту…“

Юнак тяжкенько зітхнув, і Єва подумала, що він утомився.

— Перепочиньмо! — замахала рукою, щоб посадив на повалене вітром дерево. А коли всілася, почала просити, щоб приніс води. Він, звичайно, не зрозумів, що вона казала, і стояв перед нею як тороплений. “От прикидається! — майже весело подумала Єва. — Мабуть, здогадується, що хочу втекти. Ну, як собі хочеш, а я все одно не повернусь! Хоч як хитруй — назад не заманиш, остогидло мені телевізійне життя“.

— А твоя спецівка? — згадала раптом. — Піди забери!

Юнак тільки кліпав очима.

— Тао звідти, Тао не знає! — і показав на небо.

— Облиш цю гру, ти мусиш знати есперанто.

Він зірвав двоє яблук, одне поклав біля її ніг, мовляв, оце твоя планета, друге — біля себе, сказав, супроводжуючи слова жестами, що він прилетів з Філії.

Все це дійство почало зацікавлювати дівчину, вона перестала скептично усміхатися, хоча й знизувала плечима, все ще не впевнена, чи правильно розуміє. Тао взяв якусь зелену бубку і, сівши навпочіпки, почав водити нею навколо того яблука, що зображувало Землю, нарешті, показав, як він сам спустився з орбіти.

“Інопланетянин? — думала тим часом Єва. — Але ж нічим не відрізняється від землянина… Та й взагалі… хіба існують де-небудь інопланетяни?“

Коли б вона цікавилась ще чим-небудь, окрім архітектури, скажімо, історією, то могла б натрапити на згадку про якогось ученого, що в давнину нібито прилітав на Землю з якоїсь планети. Але, з одного боку, згадка була досить туманна, деякі дослідники вважали, що це міф, а з другого, повторюємо, Єва займалася виключно архітектурою.

І тут сталася подія, що змусила нашу чарівницю закліпати своїми густими віями і в подиві скинути бровами. Тао став перед нею на коліна, розв'язав пов'язку і кілька хвилин уважно розглядав припухлість, торкав пальцями і знову придивлявся, ніби хотів у чомусь упевнитись.

— Так, так, тепер уже можна… — проговорив сам до себе і, не зводячи з кісточки очей, почав робити чудернацькі маніпуляції. Він то наближав долоні до болючого місця, то відводив, і хоч зовсім не доторкався до тіла, Єва одразу ж відчула поколювання, — наче тонюсінькі, як волосина, голочки впивалися в шкіру, викликаючи млість і відчуття холоду. Руки Тао кружляли, неначе птахи, це тривало… Єві було так приємно, що вона зажмурила очі, немов кішка на осонні, і не змогла б сказати,, скільки це тривало. З кожною хвилиною біль стихав, танув, аж поки й зовсім зник, настала цілковита полегкість.

Тао підвів голову, запитливо подивився їй у вічі.

— Не болить? Так-от, вставай і йди!

Що він казав, їй було не зрозуміло, але здогадалася, бо хвацько підвівся і подав їй руку. Несміливо стала на ноги, все ще побоюючись, не зовсім вірячи в таке швидке зцілення. Але нічого, не болить нітрішечки. Вдячно усміхнулася, стріпнувши волоссям:

— І як це ти… Я вже боялася, що надовго…

— Дузсе, міснісе! — і собі засміявся Тао. Радів, що вдалося, що допоміг молодій Матері. Тепер їм залишалося знайти “Птицю“…

— Ходімо до мого куреня, — махнула рукою Єва в той бік, де над садом зеленою хмарою здіймалися верхівки сосен.

Пішла, осмикуючи спідничку, оглянулась і поманила пальцем:

— Адаме!

Багато знань було в голові Тао, але зигзагів жіночого характеру він ще не знав. Нехотя похилитав слідом, міркуючи, як все-таки порозумітися з нею. Мова! Негайно, не відкладаючи, вивчити мову! Але яку? Вирішив — краще земну,— успіх залежав од нього, а в своїх здатностях не мав сумніву.

Наздогнавши примхливу аборигенну, торкнув за плече:

— Навчай мови! — Вказав на неї: — Єва, — Потім на яблуко: — А це?

— Яблуко…

Йому досить було почути слово один раз, як воно закарбовувалось у пам'яті. Вимова, правда, шкутильгала, йому важко давалися шиплячі, зате як запам'ятовував!

Та ось усе навколишнє було назване, і Тао з подивом відзначив — звучання її голосу викликає в уяві зорове зображення, картинку. Називала предмет чи дію, Тао повторював і уявляв те, про що йшлося. Вона, звичайно, не могла стриматись і жестикулювала обома руками, і це обох тішило.

Уже й сонце зайшло, небо на заході догоряло, з луків потягло сивим туманцем, а вони, як діти, то підстрибували, то бігли, то зупинялися, то лягали в траву, немов полюючи на слова. Зрештою новітній Адам уже міг зліпити речення:

— Весір. Я буду хотів ходити “Птиця“.

— Що за птиця, Адаме? — перепитала Єва. — Птиця літає, а ти кажеш — ходити.

— Так! — зрадів Тао — “Птиця“ літає з орбіти на Земля, апарат. Я — Тао, чому кажеш Адам?

— Бо нас тільки двоє на всі суходоли. Адам і Єва — перша пара на Землі.

— Єва любить Адам?

— О, так! Вона його любила.

— А ти?

Дівчина грайливо посварилася пальцем і тільки усміхнулася.

Доки вони отак вивчали есперанто, у пілотській кабіні “Птиці“ з динаміка лунали тривожні заклики:

— Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао…

Наче квилила чайка над розбурханим морем.

Звичайно, Тао відчував, що пауза неприпустимо затягнулася, він уже двічі мав зв'язатися із Стерничим. Але що вдієш? Ця юна Мати…

— А де людина?

— Осьде коло тебе — я.

— Людина, ще людина, ще… Багато людина! Я літав Континенти, бачить ні.

Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: “Цікавиться людством… А які, власне, їхні наміри? Хлопець гарний…“ На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос… “Говорить лагідно, а що в нього на умі? Може, вони замислили колонізувати Землю… А скромний, обличчя правдиве, чесне… Очі глибокі… Якби він… Та, здається, я йому подобаюсь…“

— От ми й прийшли!

Густі сутінки вже наповнили зарості, і на темному тлі забілів округлий кам'яний козирок — наче в землі застряв якийсь міфічний велетень і ніяк не може вибратись. Далі, внизу, тьмяніла річка, за нею чорною стіною стояв ліс. Під козирком, нижче рівня землі, виднівся вхід. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривожним вигуком:

— Не ходити! Там лежати звір!

Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було — генератор високочастотних хвиль залишився там, у захисному костюмі.

Єва побачила дві жарини очей, але не зупинилася. На порозі, поклавши морду на витягнуті лапи, лежав тигр. Дівчина спокійно підійшла, нахилилась і погладила його шовковисту шерсть.

— Не бійся, — обернулась до Тао, — це мій друг, він мене провідує часто.

Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, мабуть, не менше двох метрів, відстрашувало прибульця. Неконтрольована сила… раптом… Нізащо не наважився б підійти, коли б не Єва, що гладила звіра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.

— Іди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагідні, ми людей не чіпаємо!..

Тао пройшов біля тигра — той блимнув, але не зворухнувся — і опинився у Євиному житлі. Кімната завалена якимись пожитками, а в бік річки і лісу зяяв пролом, четвертої стіни, вважай, не було зовсім.

— У давнину це був гарний будинок, — сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, — колись тут жили люди…

— А де пішли люди? — аж кинувся Тао. — Міста зникли… А наші легенди малюють рясне скупчення…

— Розповім, я тобі все розповім. Залишайся тільки на Землі…

— О, юна Мати!..

— Чого ти звеш мене матір'ю? Я — дівчина!

— Це в нас така… така… У нас мало дівчата.

— Що, матріархат?

— Не розумію.

— Матріархат… ну, це коли мати, жінка — всьому голова.— Єва поплескала себе по чолу, а в очах так і сяйнуло.

— Всьому голова, так. А на Землі?

— Ну… розповім… згодом, — ухильно відповіла Єва. — А ти мусиш слухати мене. Я тут голова!

І Тао слухався — назбирав дров, розіклав на кам'яному козирку багаття, приніс із річки води… Усе виконував, що б вона не загадала. Єву це тішило, їй явно подобалось “головувати“. Повечерявши, посідали в проломі, звісивши ноги вниз, дивилися, як із-за лісу сходить місяць,— велике, трохи надщерблене багряне коло. Не шелесне, а душу юнака сповнила урочиста беззвучна музика. Такого величного видовища па Філії не буває, і він всотував, пив його жадібними очима. “Юна Мати“ теж сиділа, наче зачарована, стежила, як Місяць випливає на чистовид неба, потроху світліючи і зменшуючись. “Що може дорівнятись цій живій картині природи? — думала, милуючись грою м'якого світла і примарних тіней.— Пензель? Голографія? Та ніколи в світі! Твердять: мистецтво — це друга природа. Ні, голубчики, мистецтво і природа нероздільні. Як собі хочете, а мені до душі першоджерела, а не довільні копії…“

“Яка прекрасна планета! — думав Тао. — Але що сталося з людством? Чому Єва про це мовчить?.. Хоча б швидше зв'язатися із Стерничим, певне, вони там тривожаться…“

— Ну, як тобі ця небесна механіка?

Тао знизав плечима:

— Механіка?! О юна Мати! Казать “механіка“ на таку… таку…

— Красу?

— Так, це жива краса!

Наша хитрунка аж усміхнулась від задоволення: цей дивакуватий юнак витримав тест! Він так само, як і вона, сприймає дивовижу світу… “Жива краса“! Гарно сказав. Тікати не буду, порозуміємось.

Рештки стародавнього будинку, де вона знайшла собі притулок,— це був тільки початок велетенського міста, що, покинуте людьми, за якусь тисячу років опинилося під землею. Там би він ніколи не знайшов її — в тих залах, переходах, коридорах, тунелях, ще й заблукав би… Єва зітхнула, уявивши, як він без світильника мацає стіни. Ні, вона не дасть загинути своєму Адамові… Вони тут оселяться удвох… Двоє на цілий континент!

— Так ти, Адаме, справді… той, за кого себе видаєш?

— Я —Тао.

— Не будь упертюхом. Ми ж домовились: ти — Адам. Потім я розповім цю красиву легенду, а зараз скажу тільки, що Адам і Єва — двоє, пара… Докумекав?

Вирвала дві стеблинки:

— Оце пара. Адам і Єва.

Хлопець засміявся:

— Двоє, пара! Двоє, пара!

— А тепер кажи свою казку.

Те, що розповів, затинаючись, з трудом добираючи слова, Тао, справді скидалося на казку. Нібито багато тисяч років тому могутня земна держава Атлантида послала в космос велику експедицію, і, доки та експедиція заглиблювалася у міжзоряний простір, на самій Землі сталися катастрофічні події, мабуть, ядерна війна дощенту спустошила планету, знищила цивілізацію. Загинула й сама Атлантида. Можливо, ця звістка, а може, неполадки корабля змусили жменьку людей назавжди осісти на планеті, яку вони назвали Філією. Та мрія про свою праматір-Землю ніколи не полишала їх і їхніх нащадків. Один геніальний винахідник, його далекий пращур Туо, сконструював апарат, на якому дістався на Землю, але його переслідували, наледве вирвався. Правда, за тяжкі поневіряння доля наприкінці ощасливила його: на Філію Туо повернувся з коханою молодою Матір'ю…

— А тепер ось і я маю премію! — закінчив свою розповідь Тао і заглянув Єві в обличчя. — Так, юна Мати?

Єва загадково посміхнулася:

— А може, навпаки…

Він спочатку не зрозумів, та коли Єва пояснила, заплескав у долоні:

— Так, добре, я — премія! Полетимо на Філію…

Вона схилила голову, зиркнула спідлоба:

— А може, навпаки…

— Знову навпаки?!

— Віднині все буде навпаки.

Ледь помітна торжествуюча посмішка торкнула їй губи, і коли б Тао знав земне малярство, то одразу впізнав би усмішку Джоконди,— оту саму, що назавжди захопила мистецтвознавців. Це саме сталося і з нашим прибульцем: та цнотлива, майже невловна усмішка в одну мить наблизила хлопця до цієї примхливої дівчини, розкривши перед ним її єство. Ці двоє ще не сказали про своє почуття жодного слова, а воно вже пройняло їх, з'єднало, наповнило їм душі терпкою радістю буття. Тао відчув себе на вершині щастя. Розбурхана уява вже малювала картини завтрашньою дня. Ось вони вдвох причалюють до космічного корабля. Розчулена Мати обнімає їх, благословляє і тут же наказує Стерничому спрямувати корабель до Філії. Ну, а там… Свято, суцільне торжество! “На ловця і звір біжить… — думала Єва. — Він цілком підходить на роль Адама — гарний, лагідний. І як це добре, що в них там… слухаються жінок!“

Місяць підбився досить високо, помітно зменшився, багрянцю на ньому вже не було, надщерблений диск сяяв сріблом, а вони все сиділи, перемовляючись зовсім не про те, про що думали, що звичайно буває поміж закоханими. Потім Єва тихо заспівала якусь давню пісеньку. Слова були майже незрозумілі для Тао, але голос, мотив проймали душу.

Від мого коха-а-ння

Не пі-і-деш ніку-у-ди.

Як посію співа-а-ночку,

Може, пісня бу-у-де…

“Та що це зі мною? — стрепенувся хлопець. — На кораблі, певне, тривога, а я тут… Навіювання, як при вивченні мови? Це виключено. Раз я про це подумав… Та й взагалі, сприйняття реальності не порушене, мої дії логічні, за винятком лише оцієї… пасивності“.

Наважився торкнутись Євиного плеча:

— Мій обов'язок — повідомляти па орбіту. Передавач юна Мати…

Дівчина підвела голову, наче прокинулась зі сну:

— Пошкодила, розбила, розтрощила, так?

— Так.

— Я ж не знала, з ким ти підтримуєш зв'язок.

— Тепер ходімо до “Птиці“. На орбіті… вони…

— Турбуються, тривожаться, хвилюються.

— Так.

— Ти казав, Адаме, що на кораблі — Мати. Це твоя рідна?

— Ні, ми всі називаємо — Мати. Вона… дає накази.

— Командує кораблем? Як скаже, так і робите?

— Так.

— Завжди?

— Так. Слово Матері… сказать…

— Розумію.

Єва замислилась, спохмурніла. Як реагуватиме їхня Старша Мати, дізнавшись про неї? І як поведеться Адам?

Дівчину турбувала непевність ситуації; увесь час, поки вони йшли нічним садом, через гайки і росяні луки, розшукуючи “Птицю“, тільки й мізкувала про це. “Старша Мати… Старша Мати… Цікаво, яка вона собою? Що видатний розум — це безсумнівно, інакше їй не доручили б очолити космічну експедицію, а от… Певне, стара діва…“ На цю думку Єва усміхнулась кривою усмішкою. Ну що, справді, їй до тієї старої? Відправляться до своєї Філії — ну й що ж? Враз Єві защеміло серце. Ні-ні, Адама вона не віддасть!

Якось одразу висвітлилось у душі: це ж той, на кого вона чекала усі свої шістнадцять літ, і ось їхні життєві лінії зійшлися… Яка була самотність досі! А тепер… Втратити його — пропаще життя. Але чого це вона так хвилюється? Ось зараз усе й вирішиться, як тільки вони дійдуть до тієї “Птиці“, і буде саме так, як їй запраглося…

Стерничий переживав тяжкі години. Одно те, що його формула кривизни простору нагадувала діряву сітку, в якій не можна було утримати реальний простір, і з гіркотою доводилось визнавати, що всі ці хитросплетіння означають абстракцію, тінь. А друге — Тао. Чому не подає про себе жодної звістки? Що з ним сталося? Сигнали маяка, встановленого на “Птиці“, реєструються, а від нього ще не одержано ніякої інформації. Старша Мати хвилюється, перепитує все частіше, ніби він не сповістив би тієї ж миті, коли б зв'язок відновився. О, знову на екрані її стурбоване обличчя:

— Нема?

— Нема.

Екран тьмяніє, і Стерничий стурбовано пригладжує п'ятірнею свою ріденьку чуприну. Перебирає в пам'яті формулу, думає про молодого дослідника цієї дивовижної планети, про Старшу Матір, контролює сузір'я приладів і відганяє за обрій пам'яті спогад про далеку домівку, який настирливо повертається назад, як хвиля на воді. Але зараз не час для спогадів, на борту наелектризована тривогою атмосфера. Може, Штучний Розум щось підкаже про Тао?

Стерничий швидко складає завдання електронному помічникові, закодовує і вводить кінчик стрічки з металевим рубчиком у щілину приймального пристрою. Апарат завуркотів, ніби зрадівши поживі, незабаром уся стрічка зникла в його утробі, а за хвилину на екрані світилася відповідь: “Існує три можливості: вийшов з ладу передавач, вийшов з ладу космонавт, вийшли з ладу передавач і космонавт. Кожна з цих можливостей має однакові шанси реалізуватися“.

Невдоволено гмикнувши, Стерничий вимкнув ШаеРа, а тоді пробурчав на нього:

— Телепень…

Коли б ШаеР почув ці компліменти, він, звичайно, визначив би ступінь нервовості Стерничого в цій ситуації. Але він був вимкнений і не міг навіть кліпнути своїми скляними очицями. Нервове збудження в Стерничого досягло, мабуть, найвищого рівня, бо коли спалахнув екран зв'язку, він навіть перестав обмірковувати своє рівняння. Це ж “Птиця“ нарешті обізвалася!..

Миттю викликав командирську каюту, повідомив Матері:

— “Птиця“ виходить на зв'язок!

— Увімкніть канал загальної комунікації, — стримано сказала Мати, але вухо Стерничого вловило радісні нотки. — Нехай увесь екіпаж…

Довгенько блукали Тао і Єва у пошуках “Птиці“. Ніч пливла прозора, було тихо, ні шелесне. Лише інколи чулося далеке завивання вовків і поруч, над головою, попискування сонних пташенят. Єва ступала сторожко, обережно торкалася ногами землі. Ніч так перемалювала усе навколо, що годі було впізнати знайомий краєвид. Стежки поховалися, дерева надягли темні шати, всіяні блискітками, наче з неба на землю текла зоряна ріка. Все дихало спокоєм, а дівчину чомусь не полишала тривога, щось їй млоїло в грудях, стискувало серце.

Наткнулися на комбінезон, — жеврів на траві, наче шкура якогось звіра, Тао накинув його на руку і пішов зигзагами, шукаючи своє радіо, розбите Євою.

— Не пригадуєш де? — повів рукою навколо.

— Десь тут, — озирнулась Єва. Сказала ніяково: — Я ж не знала…

Передавача не знайшли, хоч і попокрутилися поміж дерев, — його надійно приховали трави. Шкода було часу, і вони заспішили далі, пильно вдивляючись в нічне марево — чи не забовваніє силует крилатої “Птиці“? Єва дивувалася:

— І як ти, Адаме, втратив орієнтацію?

Хлопець обернувся до неї, легенько діткнувся її плеча:

— Побачив тебе…

Пройшовши добру сотню метрів попід тополями, вершини яких, черкнувши неба, плавились і отікали сріблом, поминувши сонний яблуневий сад, молодята побачили розлогу долину, охоплену тьмяніючою стрічкою ріки. Понад травою здіймався біластий туман — де густіший, а де зовсім прозорий, — достеменно протопланетна матерія, в якій уже намітилися згустки.

— Тут, — кивнув головою Тао, — річка, простір, дерев нема. “Птиці“ не бачу…

Єва обвела поглядом долину, ліворуч в тумані щось бовваніло.

— Чи не там? — вказала рукою.

Тао придивився, заперечливо похитав головою:

— Пагорб. “Птиця“ при землі, короткі крила.

— Зажди, зажди, наче зворухнулось… Ходімо, побачимо.

Тепер уже вона пішла попереду, попливла в тумані. Юнак не відривав очей від її силуету, хвиля ніжного почуття затоплювала йому душу, поривало схопити юну Матір на руки і так іти і йти, аби тільки відчувати тепло її подиху на грудях. Та хіба він посмів би?

— Вона? — Видиво обернулося до хлопця і вказало рукою на пагорб, що темнів попереду і чомусь похитувався.

Тао знизив плечима:

— Не схоже.

— Та придивися краще. — У Євиному голосі забриніли веселі нотки. — Я ж бачу он крила…

— Моя “Птиця“ має інші контури.

— Біля неї мамонти — два чи три — не розберу.

— Мамонти? Що це?

— Ось підійдем — побачиш. їх таки троє, сімейка! Може, захотіли в космічну подорож?

Тао відчув острах, і не так за себе, як за свій літальний апарат. Велетенські тварини тісно обступили “Птицю“, виглядав тільки овальний прозорий ніс та червона дюза в хвості. Якби не Єва, він би й не побачив.

— Що це за істоти?

— О, це дивовижні звірята, — сказала Єва, без страху наближаючись до мамонтів, — розумієш, вони вимерли ще в кам'яному віці.

— Мертві? — не без іронії вигукнув Тао. — Я бачу, ти бачиш, ми бачимо — ворухнулось вухо! Та вони її поламають!!

Нервовими рухами намацав у кишені захисного костюма, якого тримав на руці, видовжену призму генератора високочастотних хвиль.

— Зараз я… вони…

— Не смій! — скрикнула Єва, побачивши в його руці зброю. — Не для того їх повернули з небуття, щоб знищувати.

Єва попрямувала до ближчого кущика, виламала тоненьку лозину.

— Ось я їх прожену, не бійся!

Це було кумедне видовище — така маленька тендітна істота з лозинкою в руці і товстелезні чотириметрової висоти гіганти, які згромадилися навколо “Птиці“. Вони, певне, спали,— довжелезні хоботи повисли до землі, вуха з нахилених голів звисали до кінчиків закручених угору пишних бивнів.

— Ану геть звідсіля! — Єва цьвохнула лозиною найбільшого мамонта по нозі, що скидалася на стовбур дерева. Це був, очевидно, вожак, і коли б він рушив, за ним пішла б і його сімейка. Проте батечко навіть не ворухнувся. Євиного поцьвохкування, мабуть, зовсім не відчував. — Та забирайтеся! — І знову хвись, хвись.

Олімпійський спокій цих істот, мабуть, переважував Євине терпіння. Вона бігала навколо них, шмагала своїм прутиком, галасувала, навіть згадала кам'яний вік, про який вони, мовляв, не знають, а тоді мамонти боялися людини, гинули в ловчих ямах під градом каміння і списів. Єва втомилася, а вони й не зворухнулися.

— Я один імпульс… — Тао знову підняв свого генератора.

— Ні, і не думай! Адам і Єва мирно жили з усією звіриною.

— Тоді я хочу в кабіну, кнопка — двигун…

— Запустиш двигуна? Це ідея. Зараз я відсуну хобота…

Хобот, згаданий Євою, належав самиці, і вона поклала його якраз на кружало люка. Тао підсадив дівчину на крило, вона спритно вилізла на фюзеляж і, похитуючись, пішла до люка.

— Може б, ви були ласкаві прибрати звідси свого елегантного носа? — Єва нахилилась і, взявшись обома руками за хобот, спробувала зіпхнути його набік.

Тао, звичайно, не спускав ока з меткої юної Матері, але й не змигнувся, як вона опинилась далеко в траві. Кинувся до неї, допоміг підвестися.

— Тут м'яко, я не забилася, — казала Єва, обтрушуючись. — Видно, мамонтисі не подобається, коли її беруть за носа. Аякже, велике цабе!

Сімейка стояла на місці, наче нічого й не трапилось, але мамонтиха тепер звісила свого хобота, і до люка можна було доступитися. Знову Тао допоміг Єві стати на крило, скочив сам і, взявши її за руку, пішов попереду. З обох боків вивищувались темні туші, і юнакові здавалось, що він потрапив у якісь суточки. Ось і люк. Дзенькнув замок, і металевий овал відсунувся, всередині спалахнуло світло. Тао підтримував Єву попідруки, поки вона спускалась униз, а за нею скочив і сам. Як тільки вони вмостилися в крісла, що стояли перед панеллю з приладами, люк із дзенькотом закрився, відділивши їх від місячної ночі. Тут сяяв осколок золотого сонячного дня. Але тишу краяло тривожне попискування радіосигналу.

— Кличуть, — сказав Тао, швидко маніпулюючи кнопками каналу зв'язку. — Я — “Птиця“, я — “Птиця“! — заговорив гарячково, поспішливо, — екран ще тільки набрякав світлом.

Єву раптом охопило якесь дивне почуття. Тао, чи пак Адам, став їй такий близький — одна душа в двох тілах, за словами мудреця, — що вона не сприймала його як прибульця. Свій, рідний, та й годі. А ось ті, що з'являться на екрані, це — інопланетяни. Як вони поставляться до неї? Та що, власне, їй до цього? Це їхня…

І в цей мент відчула на собі пильний, вивчаючий погляд. З екрана дивилась жінка з суворими рисами гарного, трохи видовженого обличчя, дивилася, зсунувши брови над переніссям, стиснувши вуста. У виразі її обличчя не було ні ворожості, ні лагідності, лише зацікавлення. А чоловік з поріділим волоссям чомусь крутив головою, поглядаючи то на Старшу Матір, то на них з Тао.

— Вітаємо тебе, Тао, і… — тут Старша Мати зробила майже непомітну паузу, — твою супутницю. Доповідай.

Тао переповів привітання Єві, дівчина стримано кивнула, але ніякої радості на її обличчі він не помітив. І справді, під поглядом Старшої Матері Єві стало чомусь тоскно, а тут ще й плече почало нити, — таки добряче бебехнула дурна мамонтиха. Потрібні були чималі внутрішні зусилля, щоб погамувати, перебороти негативні емоції. “Тримайся! — наказала собі Єва. — Щоб у них не склалось враження, що ти якась…“ Далі думка розпливалася, але головне було цілком ясно — вона розмовлятиме з космічними гостями привітно, але з гідністю, як і личить представниці людства.

Що говорив їй Адам — тільки здогадувалась, поглядаючи на його осяйне обличчя. “Любить, — зігрівала думка, — авжеж любить!“

Старша Мати запропонувала прибути на орбіту, і Стерничий кивнув головою, але Єва несподівано відхилила цю пропозицію, резонно зауваживши, що Тао фактично нічого не бачив, то чи не краще буде, коли вона спочатку покаже йому планету, ознайомить із ситуацією на Землі… Стерничий закивав головою на знак згоди, але, побачивши, що Старша Мати не розімкнула вуст, закляк, мабуть, зосередившись на своїй формулі. Хоча мовчанка була зовсім короткою, Єва зрозуміла: керівниця експедиції не любить заперечень.

— Слушно, — сухо обізвалася Старша Мати. — Ознайомлення з планетою — це наша місія. Тільки Тао мусить частіше виходити на зв'язок. Щасливо.

Єва аж усміхнулася — так зраділа, коли Старша Мати, а з нею і Стерничий втонули в овалі екрана. Перезирнулися з Тао, його обличчя теж осяяла усмішка. Спасибі долі, вони вдвох, самі! Навіть, мамонти їх не бачать. В пориві ніжності притулила Долоні до Адамових щік, прихилила його до себе і, ледь Доторкаючись, провела устами по його устах. Юнак, зацлющивши очі, поцілував її в щоку, поклав руку на плече.

— Ой, мені болить! — скрикнула Єва. — Мабуть, те сальто…

Обличчя Тао спохмурніло, заклопотано сказав:

— Зараз полікуємо.

Повернувшись до неї грудьми, він почав ворожити над її плечем, долоні кружляли, наче птахи, і, відчуваючи полегкість, Єва думала: “Це проста щастя, що ми не розминулися!“

— Ти казала — ознайомиш… — заговорив Тао, коли скінчив сеанс лікування.

— Так, мій Адаме, я покажу тобі… Ти ще ж не бачив Антарктиди?

— Тільки з орбіти. Сніг і сніг.

— Так от, вирулюй обережно, не зачепи мамонтів, і стартуй на крижаний континент!

Тао здивовано скинув бровами, коли; Єва запропонувала летіти до Південного полюса. Що там цікавого в снігах? Проте нічого не сказав, тільки зиркав на неї закоханими очима. Який гострий розум у цієї земної дівчини, скільки енергії! Як це добре, що вона здогадалась показати йому цей ще не досліджений континент!

Раптом по кабіні ударили сонячні промені — “Птиця“ з ночі потрапила в ясний день. Швидко зелені поля, густі ліси, пагорби і долини втонули у голубому мареві, натомість океан розгорнув сувій синього серпанку, оздобленого блискітками. Та з наближенням до полярних широт день пригасав, а далі й зовсім померк у сніговій заметілі. Сіра пелена запнула обрій, довелося піти на зниження. Єва припала до “ока“ і деякий час невідривно дивилася вниз.

— О, бачу! Бачу! — скрикнула, змахнувши рукою. — Там — ангари.

Тао відразу помітив золотисті цяточки і скерував “Птицю“ до них. Виходить, тут, у снігах… Неймовірно!

— Що це, місто? — спитав, стежачи за світловими сигналами внизу, що з цяток розрослися в безконечну гірлянду.

— Зараз усе побачиш, бери тільки лівіше… Так… Зелене світло — значить вільно.

Шурхнули у сніговицю, і навстріч їм попливла гігантська рурка, на верхній дузі якої світився зелений рефлектор. Як тільки “Птиця“ пройшла теплу повітряну запону, рефлектор засвітився червоним, попереджаючи, що бокс зайнято.

— Оце так… — дивувався Тао, ідучи з Євою просторим світлим тунелем. — А ми вже тривожились за долю земного людства… Що це за тунелі?

— Ми вступаємо до грандіозного міста — Кріотауна.

— Кріотауна? — чомусь перепитав філієць.

— Так, це — Кріотаун, крижане місто, архітектурний феномен. Тут живе біля дев'яти мільярдів чоловік.

— А жінки? — здивувався Тао.

— І жінки тут, звичайно, — усміхнулась Єва. — Це так говорять про все населення. Усіх — майже дев'ять мільярдів…

Цифра, мабуть, не справила на зореплавця особливого враження, він ще не дуже знався на земних числах, але те, що бачив, дивувало його і захоплювало. З першого ж кроку в очі впадала технічна могутність і сила. Стіни тунелю поблискували, наче обсипані сніжинками, але який може бути сніг, коли тут дуже тепло, так само, як і там, на зеленому континенті. Спитав Єву, що то за матеріал, і вона розтлумачила: облицювальне металічне скло.

Тунель привів їх до широкого проспекту, і Тао зупинився, немов заворожений. Уздовж проспекту кількома рядами вишикувались густолисті дерева, а над ними синіло небо! Духмяний літній вітерець обвівав обличчя, звучала притишена музика. На тротуарах багато людей у яскравому легкому одязі. Одні поспішають, певне, у справах, інші — прогулюються. Не встиг юнак розпитати Єву про дерева і небо, як біля них із шурхотом зупинився довгий напівпорожній вагон. Власне, цей транспорт скорше нагадував човна, бо ні стін, ані даху не мав, лише невисокі борти і прозорий козирок попереду. Вони сіли в зручні м'які крісла, і човен рушив. Швидкість наростала, юнакові з Філії здалося, що вони відриваються від поверхні проспекту, і тільки тепер він помітив, що водія немає, оглянувся — може, позаду? — але й там не було. І ніякої кабіни чи пристрою для керування не помітив.

— Як він рухається? — спитав, прихилившись до Єви.

— Транспортна система Кріотауна — просто чудо, — сказала Єва. — Я точно й не знаю. Магнітні силові пасма…

Тим часом човен справді піднявся вгору, вони вже пливли вище дерев, прямуючи в безбережний голубий простір. Нараз у цьому небі вигулькнув інший проспект з численними фонтанами посередині, а вгорі з'явилося інше небо — по ньому пливли хмари.

— Поспішаймо, щоб нас дощ не застав. — Ступивши на тротуар, Єва поглянула вгору.

— І тут буває дощ? — здивувався Тао. — Навіщо?

— Кругообіг води. Це одна система: фонтани — небо. Але найважливіша функція, мабуть, психологічна.

— Тобто?

— Створюється ілюзія нормальних, природних умов життя.

Побіля фонтанів, попід їхніми шумливими струменями, що витворювали все нові й нові фігури, снували закохані пари. Взявшись за руки, вони мовчки дивилися на водяне гілля, що виблискувало у сонячному світлі.

— Агов, Єво! — почулося здалеку, і до них, махаючи рукою, протовпився високий рудоволосий хлопець. Побачивши, що Єва не сама, знітився, притлумив свою радість. — Повернулася?

— І не подумаю! — дівчина стріпнула волоссям.

— Але ж ти тут?

— Це ось інопланетянин хоче побачити… Рудоволосий зиркнув на Тао, ніяково осклабився:

— Ти, як завжди, з химерами…

Змахнувши на прощання рукою, він зник у багатобарвному людському потоці. Потім Єву кілька разів зупиняли знайомі жінки й дівчата і кожного разу вона відкараскувалась, мовляв, не має часу, треба поспішати. Повідомлення, що з нею прибулець, ніхто не сприймав серйозно, вважали, що це жарт.

— А куди ми поспішаємо? — спитав Тао, коли вони минули велику скульптурну групу, що наче пливла на тремтливих водяних пелюстках.

— Оглянути Кріотаун ти зможеш згодом… — заглянувши йому в вічі, сказала Єва. — На це потрібно не один день і не один місяць. А в нашій секції — великий Музей історії мегаполіса. Матимеш уявлення… А тоді вже…

— Так, Музей — сховище інформації. Шкода тільки, що звідси не можна зв'язатися з орбітою.

Різноманітні фасади, що тяглися ліворуч, оздоблені геометричними фігурами і навіть колонами давньогрецьких ордерів, змінилися білою стіною, яку в двох місцях прорізували щілини, схожі на вузькі довгасті листки, поставлені сторч. Як тільки зашумів дощ і перші крупні краплини вдарили їх по плечах, Єва вскочила до ближчої щілини, Тао за нею.

— От ми й прийшли! — Помітивши здивування свого супутника, додала: — Це вхід до музею.

Юнак обвів поглядом вестибюль. Гострокутна щілина звужувалась, тиснула, далі переходила в округлий тунель, покритий світло-сірою фарбою. Помітивши літери, карбовані із тьмяного золота, запитав, що вони означають.

— Музей Архітектури, — пояснила Єва. — Та й сама архітектура музею оригінальна. У величезній масі криги, виділеній для цієї мети, вирубано приміщення, що тягнуться, наче звивини людського мозку. Це велетенська модель обох півкуль…

Єва бачила, яким жадібним оком дивиться її Адам на експонати, що ілюстрували розвиток будівничого генія людини, і пояснювала написи, цифри. Але й квапила:

— Шлях від житла первісної людини до цього мегаполіса дуже довгий. Хоча тисячі років тут можна вмістити в десяток хвилин, все одно… Довжина музейних приміщень — кілька кілометрів, а ми як поснідали… Хоча можна й тут підживитися.

Проте філієць не хотів ні їсти, ні пити, доки не побував у всіх закутках цього дивовижного сховища Історії. А потім вони ще переглянули кілька стереофільмів (Єва пошкодувала, що не почали з цього). Перед очима зореплавця пройшов кількатисячолітній шлях розвитку земної архітектури. Печери, примітивні землянки (в деяких місцевостях — із мамонтових бивнів), городища… Минали століття, людина займала все більшу і більшу площу під житло. Камінь, залізобетон, асфальт лягали там, де шуміли сади, шелестіли пшениці. Поступово лінійна архітектура ставала вертикальною, просторовою, з'являлися нові рівні над поверхнею землі. Хоч як старалися архітектори уникати стереотипів, урізноманітнювати забудову, індустріальні методи, зумовлені демографічною повінню, диктували стиль. Міста поступово, але неухильно втрачали своє обличчя, житлові комплекси — чи то в Америці, чи, скажімо, в Африці були схожі між собою, як близнята. їх відрізняли тільки назви. Штамп, як і всяке масове виробництво, подолав творчу думку, архітектурне мистецтво. Ніхто вже й не згадував, що архітектура — то застигла музика… На сотні, а згодом на тисячі кілометрів розкинулись кам'яні пустелі з бетонних коробок. Неоковирні житлові структури тяглися в різні боки, як метастази. І не диво: за двадцять тисяч років кількість людей на Землі досягла 4 мільярдів, а далі населення планети за одне десятиліття зросло на мільярд, потім за п'ять років додався ще мільярд… Стабілізувався цей процес на рівні 9 мільярдів чоловік.

— Дивно, але чомусь не прищепилися свайні і плавучі міста, — сказала Єва, — міста у вигляді мостів через протоки, як-то Ла-Манш, підвісні будинки. Натомість почали освоювати крижаний континент. Мовляв, треба вивільнити продуктивні землі…

— Може бути, цьому сприяв розвиток науки і техніки, — зауважив Тао. Вони вийшли через другу щілину і знову опинилися на проспекті фонтанів.— Тут, я бачу, все таке вигадливе…

— Та, звичайно, без високого рівня технології змонтувати в крижаній товщі гігантську машину для життя було б неможливо… — Єва поглянула на хлопця, осміхнулась. — В архівах Кріотауна я вивудила дещо цікаве. Піонером і ентузіастом забудови Антарктиди був архітектор, що користувався мінусовою діоптрією.

— Що це означає?

— А те, що він був короткозорим, ну, бачив недалеко, розумієш? Для нього простір — біласта пляма. Хіба така людина могла душею вбирати, всотувати синю далечінь, хорали лісу і неба? І оцей чоловічок дав імпульс…

Тао слухав уважно, не перебиваючи, а Єва з пристрастю доводила, що могли бути інші вирішення, що користуватися внутрішнім теплом Землі можна й на зелених материках, що, хоча компактність заселення економічно вигідніша, людство добре забезпечене натуральними продуктами, — цей проект має більше мінусів, аніж плюсів, і. найбільша вада — відрив від Природи, ізоляція в крижаній шкаралупі. А відриватись від Природи, відгороджуватись від неї пластиками, жити оранжерейно — це значить спотворювати нормальний процес еволюції… Вона ратує за повернення до Природи — під справжні дощі, справжнє Сонце і вітер! Це просто нонсенс: електронні пристрої і механізми, що займаються сільським господарством, рибальством, перебувають у кращих природних умовах, аніж люди!

— Тут погані умови? — спитав Тао.

— Ні, умови тут оптимальні. Це велетенський дім для всіх разом і кожного зокрема. Але зрозумій, це ж соти, красивенькі теплиці! Ілюзія неба, краєвиду…

— Бачу — ростуть дерева, — змахнув рукою Тао.

— Якби ж то росли… — зітхнула Єва. — Вони завжди однакові — і восени, і весною. Пластикове листя не росте, не жовтіє і не опадає. І навіть світлові ефекти не можуть оживити цих макетів.

— Пташки! — скрикнув Тао.— Чую — співають!

— То запис… — Єва прихилилась до свого Адама, мрійливо, упівголоса мовила: — Ми з тобою житимемо на лоні Природи! Там, де справжні тополі, справжні пташині співи, так? — І, не ждучи відповіді, продовжувала: — Це буде початок нової ери — Повернення!

Вона мало не затанцювала з радості. Повернення! І її, земної, і його, філійця. Дуже влучне слово — Повернення. А головне — початок нової ери.

Тао стримано усміхався і ствердно кивав головою. її радість передалася йому, вона це відчувала і сипала словами, наче засівала благодатну ниву.

— Хіба ж не на моєму боці правда? А ніхто з друзів не пішов за мною… Це просто щастя, що я зустріла тебе!

Знайомство з Кріотауном продовжувалось доти, доки вони не потомилися. Смачно попоївши в чудово ілюмінованій їдальні, де страви подає безшумний конвейєр, що рухається уздовж столів, наші молодята відвідали затишний гіпнотеатр, в якому протягом п'яти хвилин сприйняли довжелезну історично-художню програму. На Тао цей театр справив ще більше враження, ніж Музей Архітектури. Як тільки він — за допомогою Єви, звичайно, — надів навушники і натиснув кнопку обраної програми, гучна музика раптово наповнила вуха, потім він став свідком історичних подій сивої давнини… І все було таке реальне, таке захоплююче, що він відчув себе землянином. Особливо зворушили його емоції молодого Тіберія, що мусив, за велінням імператора Августа, покинути кохану дружину Віпсанію і взяти шлюб з його донькою Юлією. У цього мужнього чоловіка заблищали сльози на очах, сльози розпачу. А випадкова зустріч Тіберія з Віпсанією на вулиці в Римі! Останнє побачення двох люблячих душ…

— Які живі сцени стародавнього Риму! — вигукнув Тао, коли вони вийшли на осяйний проспект. — Завжди пам'ятаю, — торкнувся долонею свого чола.

— А я не вмикала. Дала волю своїй фантазії…

— Що ж ти була уявляти?

Єва усміхнулась:

— Не “була уявляти“, а просто — уявляла. Я уявляла, Адаме, майбутні осяйні міста на морських, річкових і озерних берегах, у горах, на піщаних островах… Простір, куди не глянь, над головою справжнє небо. І повітря — без рецепта…

В її грудному голосі було стільки мрійливості, захоплення, що й Тао почав мріяти разом з нею. Скільки архітектурних ідей виникло, поки вони ішли переходами, стояли на рухомих тротуарах, сиділи біля ставка. Особливо фантазувала Єва. Тут були і велетенські міста-піраміди, які можна споруджувати на мілководних акваторіях, міста-гори в гірських місцевостях, висячі міста над річками, міста-веретена кілометрової висоти… Ну, звичайно, бажаючі можуть лишатися і в Кріотауні, можна ще спорудити Кріополіс у гренландській кризі…

— А вже був Центрум, — сказав Тао. — Сахара. Там жив великий народ — атланти, наші предки. Місто-конус, тераси обкручували…

— Оповивали, — поправила Єва.

— Так, оповивали, а на терасах — сади. Кожен мав сад!

— І такий проект наша цивілізація здужає втілити. Але треба поспішати, бо буде запізно.

— Чому?

— Я боюся, що рід людський перетвориться на рід оранжерейний…

Тао хитнув головою:

— Така людина, як ти, юна Мати, може бути творець завжди.

— І будемо! Ми з тобою будемо!

Все в ній сяяло щастям — і очі, і щоки, і примхливі губи,— юнакові кортіло приголубити її, але навколо снували люди, і він тільки усміхався.

Нарешті Єва похопилася і, насупивши брови, спитала:

— Може, досить цього мурашника? Нас чекає “Птиця“!

— Може бути, треба повідомляти нашого Стерничого.

— Якщо ти хочеш, підемо до Адміністративного Центру.

…Посередині великої напівкруглої зали, стіни якої займав комп'ютер, за пультом сидів сухорлявий, підтягнутий Відповідальний Черговий. Він майже не відривав очей від осцилографів, що пульсували зеленим світлом. Коли ж на світній кривій з'являлася червона тремтяча нитка — сигнал перебою,— він одразу натискував кнопки, клавіші, і на екрані линули самі зелені хвильки. Для відвідувачів у Відповідального Чергового було зовсім мало часу. Минуло кілька хвилин, поки він обернувся.

— Слухаю.

Ковзнув байдужим поглядом по Єві і Тао.

— Це ось інопланетянин… — почала Єва, та Відповідальний Черговий перебив її:

— Ви до мене у справі?

— Так. Інопланетний корабель…

— Я дуже зайнятий. Зайдіть до мого помічника. Сусіднє приміщення.

Єва і Тао лише перезирнулися. Певне, повідомлення про інопланетян він сприйняв, як недоречний жарт.

Просторий кабінет Відповідального Помічника Відповідального Чергового був увесь завішаний картами Кріотауна. Сам господар — товстун з лисою головою — сидів за голим письмовим столом з указкою в пухлій руці. Маленькі, заплилі жиром очиці так і вистрілили на відвідувачів.

— Ми прийшли…

— Я це бачу.

— Ми прийшли, щоб повідомити важливу новину…

— Повідомляйте.

Він переклав указку з однієї руки в другу, тримаючи її сторч.

— Це ось інопланетянин. — Єва кивнула на юного філійця.

— Так, так… — Відповідальний Помічник Відповідального Чергового плямкнув товстими губами. — Це дуж-же цікаво. Яка там новина, це — сенсація! Ви знайомитесь з Кріотауном? Так?

— Трохи побачили, — обізвався Тао. Ріденькі брови Відповідального підскочили.

— Чудово! Тепер вам треба навідатися ось до цього закладу. — Він підхопився і тицьнув указкою позад себе.

— А що там такого цікавого? — спитала Єва, дивлячись на карту.

— О, там можна відпочити після космічної подорожі! — Очі йому втонули, губи розтяглися в посмішку.

Єва швидко підійшла до карти і прочитала напис під указкою: “Френоклініка“. Мовчки обернулась і, торкнувши Тао за лікоть, покрокувала до виходу.

— Що він показував на схемі? — спитав Тао, ступнувши на рухому стрічку тротуару вслід за Євою.

— Френоклініку. Він вважає нас за ненормальних!.. — Єва стріпнула волоссям. — А ми, знаєш що? Почнемо знизу!

— Не розумію.

— Ну, звернемось до керівництва секції.

У секції, до якої вона була приписана, Єву знали як ексцентричну зухвалу дівчину, від якої так і сподівайся різних витівок. Отож, коли вона почала говорити про експедицію філійців, керівниця секції — висока повногруда жінка з похмурим поглядом чорних очей — холодно процідила:

— У нас тут не клуб фантастів, ми люди практичні.

Керівниця страшенно боялася, щоб гостра на язик Єва потім не виставила її на посміховисько.

— Так ось же член експедиції! — Єва кивнула на Тао.

— Так, це правда, — обізвався хлопець. — Юна Мати…

— Ти вже стала матір'ю, Єво?! Тоді треба стати на облік…

— Та це він так, за звичаєм… — На Євиних щоках спалахнув рум'янець. — Розумієте, на їхній планеті…

— Розумію пречудово. Вам треба звернутися до Відповідального Помічника Відповідального Чергового.

Керівниця стиснула витягнуті в шнурок губи і одвернулася до комп'ютера.

Єва і Тао стояли розгублені, але тільки мить. Ніби щось пригадавши, дівчина потягла свого Адама до виходу.

— Радіо! — вигукнула вже на тротуарі. — Треба через головну антену! Щоб ваша Старша Мати…

…Зустріч — урочиста, велелюдна — відбулася на одному з найкращих майданів Кріотауна — форумі, на якому відзначалися історичні свята. Хоча філійці також люди, родичі землян, але водночас — інопланетяни! Велетенський цирк під шатром голубого неба, по якому пливло літне сонце, був заповнений ущерть. Радісні лиця, легкий барвистий одяг, музика, — важко було повірити, що все це в товщі криги, що нагорі бушують сніговії і лютує мороз. Старша Мати у довгій парадній одежі, урочисто ступаючи до середини цирку, з подивом поглядала навколо і стримано, з гідністю посміхалася. На відстані кроку за нею йшов Тао, а далі гурток найвідоміших громадян Кріотауна, серед них, звичайно, і Відповідальний Помічник. Як тільки вони зійшли на поміст, застелений зеленим синтетичним килимом, — гамір і музика вщухли, сонце зупинилося точно в зеніті, де йому й належало бути.

— Ми переживаємо історичний момент…

Єва це вже пережила — першу зустріч і не дуже й прислухалася до вітальних слів. Старша Мати,— ось про кого вона думала. Спершу, коли Тао підвів до неї, здалося, що це — саме сонячне тепло, та коли очі їхні зустрілися, Єва відчула крижаний холод. Чому, ну чому вона так?.. А зрештою, нехай, це її особисте, головне — Адам кохає свою Єву! Цього не могла не помітити Старша Мати… Стривай, а що, як саме це і є причиною… Та ні, не може бути. Тао не належить до її роду, він розповідав, так що…

Дівчина не могла зосередитись ні на своїх невиразних думках, ні на тому, що відбувалося перед її очима. Як на неї, то хай би скоріш уже кінчалося це пишномовство, ця метушня біля телепередавачів, балачки, охи та ахи обивателів, для яких, власне, однаково, з якого приводу зійтися, аби було видовище.

— А тепер дорогі наші гості зможуть оглянути складну і унікальну систему життєзабезпечення Кріотауна.

Єва полегшено зітхнула. Нарешті вони будуть разом з Адамом! Уже і в його душі палахкотить зелена пожежа лісу, хлюпочеться річка, шумлять тополі, уже його серце охопила жага земної краси…

Радість пройняла дівчину і ніби освітила її зсередини. Знайомі та навіть і незнайомі помічали її в цьому людському тлумі, дівчина чимось вирізнялася серед тисяч, хоча й не була красунею.

А Єва, енергійно пробиваючись до свого Адама, окрім нього, здається, не помічала жодної живої душі.

Наче все було так, як і перед відвідинами Кріотауна, — “Птиця“ стояла неподалік того місця, де її облюбували мамонти, трави зеленою повінню стікали до річки, кущі мліли під сонцем… Так і не так. Чутливе дівоче серце вловлювало якісь тривожні зміни, хоч ніяких певних ознак бва ще не помічала. Тао був ніби такий, як і раніше, але…

— Слухай, Адаме, подивися мені в очі! — Підвівшись, схилилась над його обличчям. — Я тривожусь: у твоїх очах — сум. Що сталося?

Він силувано усміхнувся.

— Нічого.

— А чому ж ти відводиш погляд? В тебе… не такий настрій. Може, я… Ти розчарувався, любий?

— Розчарувався? Такого не знаю тепер і далі!

— Чому ж ти невеселий?

Вони лежали в затінку на траві, Тао мусив трохи відпочити після польоту на орбіту, куди переправив Старшу Матір. Може, це просто втома?

— Я думаю про Філію, — обізвався Тао, дивлячись у небо.

Вона теж відкинулась на спину і втопила свій зір у синій простір, де владарювало Сонце.

— Сумуєш за Філією?

— І Філія, і Земля…

З відкритого люка “Птиці“ почувся писк, достеменно пташиний. Тао підхопився і швидко покрокував до апарата, махнувши рукою Єві.

— Виклик! Зв'язок!

Єва неохоче, як на прив'язі, пішла вслід за ним, ніби передчуваючи недобре.

І справді, всі їхні мрії і сподівання Старша Мати одразу ж перекреслила. Сеанс зв'язку почався, як звичайно, з вітання, а далі керівниця експедиції попросила Тао передати від імені всього екіпажу якнайщирішу подяку Єві за сприяння в здійсненні контакту, а самому залишити гостинну Землю. Свою програму вони вже здійснили і мусять стартувати до Філії…

Все це Тао переказував Єві, ніби автомат, а наприкінці думка про розлуку різонула його в самісіньке серце, хлопець задихнувся, умовк на півслові, безпорадно позираючи навсібіч.

— Що з тобою, Тао? — В голосі Старшої Матері забриніла тривога. — Чи ти забув про свій обов'язок?

Стерничий, що також дивився з екрана, торкнувся свого рідкого волосся, нахмурив брови. Хотів щось сказати, вже й рота розтулив, але Старша Мати заговорила знову:

— Ну ж бо, відповідай, Тао, що сталося?

Підвівши голову, юнак розпачливо сказав:

— Я так мріяв про Землю…

— Твоя мрія здійснилася, ти побував…

“Вона його забере… — бухало Єві в скроні. — А що ж? На її боці… Справді, він мусить… Але ж ми…“ Стало жаль себе, клубок підкотився до горла. Чому в неї така гірка доля? Ще ж зовсім молоденька, а стільки розчарувань…

Слова порощали, як сухий сніг, Тао не все й переказував, і хоч Єву охопило нервове напруження, вона вловлювала не лише холодні інтонації. В голосі Старшої Матері їй чулося щось більше, щось людяніше, аніж офіційна турбота про члена екіпажу. Дипломатія? Боїться, щоб не скоїв чого? Та хіба він здатний на щось відчайдушне? Лагідний, податливий, як віск.

Юнакове обличчя все хмурнішає, він кусає губи, відводить погляд убік. Чому така знервована Старша Мати? За довгі роки польоту була ж прихильна до нього, як ні до кого з екіпажу. А зараз…

Єва паленіє, наче охоплена полум'ям. Чи довго триватимуть ці тортури?

— Старша Мати забороняє,— нарешті каже Тао, і в голосі звучить безнадія.— Можеш на Філію? — Щось по-своєму передав на орбіту, відповідь прозвучала, як постріл.— На корабель не можна. Інструкція забороняє. Виходить…

“Що він запитував? — стрепенулася Єва.— Чи можу я покинути Землю? Невже хоче перекреслити моє життя? Любий мій…“

Невизначеність ситуації мучила її до фізичного болю — під ложечкою замлоїло, отерпіло.

Тао кинув на неї розпачливий погляд, немов благаючи порятунку. Вона ж тільки жалісливо осміхнулася. А що могла вдіяти? Хіба що взяти його за руку та повести звідси? Але ні, почуття вільне, і кожен обирає шлях…

Старша Мати і Стерничий на екрані перезирнулися, вона щось навіть сказала йому стиха. Вчений торкнувся пальцями своєї розрідженої шевелюри, поплямкав, а тоді сказав:

— Це наша традиція, Тао, — шанувати Матір…

— Ще не було випадку, щоб веління Старшої Матері…

— Виховати з тебе зореплавця, — перебив Стерничий, — це була її мрія. Коли ти народився, прийшла звістка про загибель твого батька в далекому польоті. Вона вирішила, що ти його заміниш у космосі.

— А чому це…

— Вона твоя рідна мати — ось чому. Так, так, рідна. Бачу — ти вражений. Послухай, експедиція в напрямку до Веги, в яку вона відправилась, несподівано застряла на довгі роки, і ти виростав…

Болісні, незрозумілі Єві перемови ятрили їй душу, клубок образи і гіркоти душив горло, але все-таки дівчина трималась, та коли Адам, гамуючи хвилювання, затулив своє обличчя долонями, Єва не витримала, підвелася і пішла до люка. Досить. Вона нікому не дозволить збиткуватися над собою! І якщо Адам поступився, то що ж… нехай.

Єва вже була далеко від “Птиці“ — ішла не оглядаючись, по коліна в траві, а Стерничий все розповідав ошелешеному Тао його родовід. І, звичайно, продовжував мізкувати над своєю формулою — паралельно. Йому бракувало буквально однієї ланки, одного віртуального моменту руху, щоб опанувати кривизною дев'ятого порядку…

Нараз учений замовк, неначе до чогось прислухаючись, постукав себе пальцем по тім'ю — так, як ото дятел дзьобом по дереву, і рот йому округлився. Це вже була певна ознака, що вся розумова потенція сконцентрована виключно на одному об'єкті.

— Тепер ти все знаєш, сину, — підхопила нитку розмови Старша Мати. — Звичайно, моя провина… — Тут вона зітхнула вже не як керівна, а просто як мати. Очі їй зблиснули, але сльоза так і не з'явилась.— Осісти на Землі, хоч вона й прекрасна, унікальна серед планет…

— Завершив! — раптом вигукнув Стерничий.

Старша Мати здивовано видивилась на нього, і під її поглядом обличчя ученого одразу набрало статечного вигляду. Він сказав своїм звичайним стриманим тоном:

— Віднині залишається лише технічне завдання…

— Про що ви? — спитала Старша Мати.

— Я вивів формулу скорочення простору. Не десятки років відділятимуть Філію і Землю, а лише сім годин! Тао може залишатися на цій планеті. З допомогою землян оснастимо свій корабель…

— Сім годин польоту? — підвів голову Тао. — Неймовірно! То це ж Філія стане околицею Землі…

Материне лице відтало, вираз його полагіднішав і подобрішав. Тао перехопив її погляд — теплий, усміхнений, і сам дитинно посміхнувся.

…Єва прикріплювала пузатого дирижабля до крайньої щогли, яка стояла понад потічком. Всі інші карячкуваті опори вже були обвішані такими сизими стручками, ніби гронами дивовижного винограду. Розташовані на різних рівнях, вони скріплювались поміж собою тонкими, натягнутими, як струни, тросами. І зараз дівочі пальці спритно протягували кінець троса в петлі на “спині“ дирижаблика. Та раптом на руку впала тінь. Єва озирнулась — біля неї стояв Тао, її Адам!

— Полетіли?

Він кивнув головою.

Єва покинула дирижаблика і з вигуком радості припала до його грудей.

— Я знала: ти прийдеш… любий!

— А це що побудувала? — кивнув на щогли з дирижаблями.

— Це місто майбутнього, архітектурна фантазія. В кожній такій повітряній секції, скажімо, тисяча квартир, на одній щоглі — п'ять чи більше секцій, уявляєш? Всі основні комунікації — в щоглах, на вершинах — вітряні електродвигуни…

Тао роздивлявся навколо, неначе вже бачив це дивовижне місто збудованим.

— Красива твоя Земля, нема слів — красива?

— Наша Земля, — лагідно поправила Єва і, ледь усміхнувшись, додала: — І Філія наша, увесь Всесвіт…

Неприкріплений дирижаблик, підхоплений повітряною течією, поплив понад річкою, поволі набираючи висоту. Сонячні цятки на ньому скидалися на засвічені віконця — ніби там уже хтось жив.

Лабіринт

I.

Забринів зумер — довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по лабораторії, то присідав до столу і, загородивши пальці лівої руки в рідку чуприну, тупо дивився на свої плутані замітки. А телефон не вгавав із самого ранку. Ніби на чиюсь команду наукові редактори газет, журналів, кореспонденти радіо і телебачення допевнялись, чого він досяг у фізиці елементарних частинок до свого чвертьстолітнього ювілею. Прокляття! Нічого не досяг! І вся ця фізика — нехай би вона горіла ясним полум'ям! — йому ні до чого, ну, зовсім його не цікавить. Він охочіше працював би не на цьому нещасному прискорювачі, а на міксері, готував би смачні тістечка та креми… О, то справді було б солодке життя! Але мама… “Ти мусиш стати фізиком-теоретиком, це мрія моєї юності, розумієш… там тебе чекає славетне майбутнє“. І ось йому стукнуло двадцять п'ять, а мрія її юності так і не збулася. Стривай, а чи не мамина це робота — всі оті кореспонденти? Банківський рахунок у неї солідний, а спритності хоч одбавляй.

Кук-Соммерс рвучко схопився і знову сів, нестямно поводячи очима, наче загнаний звір. А тут ще апарат джеркотить і джеркотить. “Ну, якщо це вона влаштувала… — із злістю думав про матір, — то я їй таке влаштую, таке…“

Заціпенів, якась каламутна хвиля затопила йому свідомість. Усе перед ним примеркло, навіть великі вікна лабораторії. Скільки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скронях, він побачив перед собою сутулуватого чоловіка, обвішаного фотоапаратурою.

— Перепрошую, ви не брали трубки, і я наважився…

Кук-Соммерс окинув його важким поглядом і тільки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип наважився…

— У мене всього кілька запитань… — Кореспондент увімкнув портативний магнітофон, що висів при боці.

— Чого досяг, так? — Лице Кук-Соммерса скривилося.

— Так, і про це…

— Ну, то ось вам відповідь: я досяг того, що нічого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?

— Аякже. І негативний результат для нас цікавий.

— Морочите мені голову…

— А ваші дослідження елементарних частинок… чи прояснили походження Всесвіту?

— Ого! Та коли б я впіймав потрібну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!

— Саме цього всі й сподіваються. — Кореспондент миттю націлив фотоапарат і кілька разів клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.

— Саме цього? — здивовано вигукнув той. — Ви що, насміхаєтесь? Хто сподівається?

Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.

— Ну, ось хоча б і наш журнал “Нью саєнс“, який у наукових колах…

— Але чому? — перебив Кук-Соммерс. — Чому причепилися саме до мене? Ні до Сміта, ні до Айріс, ні до Малькома, хоч і в них були круглі дати…

Кореспондент прискалив око:

— У вас подвійне прізвище, ви на це не зважаєте?

Фізик витріщив олов'яні очі, обурення так і пирскало в його обличчя.

— До чого тут подвійне прізвище?

— Не здогадуєтесь? — Сутулуватий підступив ближче до столу, наче підкрадаючись до звірини.— Невже це для вас таємниця?

— Чого ви морочите мені голову? — Кук-Соммерс ударив кулаком по столу. — Випускайте кота з мішка!

— У вас ювілей, таке свято, — якомога лагідніше сказав кореспондент, — а ви їдете на чорному ослі.

— Ага, так! — Фізик ляснув у долоні. — Няумуко! Цей чоловік без дозволу вдерся до лабораторії.

Ошелешений візитер миттю обернувся та й остовпів: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи прямокутними плечима. Няумуко — японська штучка — де він тут узявся? Циліндрична “голова“, обведене чорною фарбою “обличчя“, намальований “рот“ і дужки “брів“, але “очі“ — ні, “очі“ скляні, жевріють; замість “носа“ — коротенька трубка, якою цей монстр ніби принюхувався до враженої істоти, з похилих плечей якої звисали апарати.

Кілька секунд людина і робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловік швидко отямився, коліна перестали дрижати. Біс його матері! Чи він не бував у бувальцях? Хіба його не застукали на дереві, звідки він цілився об'єктивом у спальню? Ну, були гулі і синці, але ж знімки… Сенсація! Зараз теж запахло…

— Я — Няумуко, — обізвався робот котячим голосом, — а ви? Будемо знайомитись

— Мене звуть Патриком…

Тільки-но робот висунув металеву руку, Патрик відскочив убік і поза столами кинувся до виходу. Може, і встиг би, якби не зачепився футляр з магнітофоном, поки він вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.

Кук-Соммерс відкинувся в кріслі, потираючи руки.

— Не дуже, Патрику, сікайтесь, а то мій друг може й покалічити… при самообороні.

— Я протестую! — заволав кореспондент. — Насильство в науковому закладі!

— Ха-ха! Він протестує! Ха-ха-ха! — приступ нервового сміху тіпав Кук-Соммерса. — Давай його сюди, Няумуко! Насильство… Ха-ха-ха!

Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталеві обійми, приніс і поставив перед столом свого шефа.

— Тепер я візьму у вас інтерв'ю, — з єхидним смішком сказав Кук-Соммерс. — До речі, магнітофон і фотоапарати — на стіл. Так. Тепер викладайте, якого чорта ви цікавитесь саме моєю роботою?

— Я ж вам усе сказав: маєте подвійне прізвище.

— Ну то й що?

— А леді Кук…

— То це все мама?!

— Ні, я кажу, що леді просто Кук… Уловлюєте? Не Кук-Соммерс, а тільки Кук…

— Справді… Я на це якось не звертав уваги, — погамовуючи роздратування, промовив ювіляр. — І що з цього виходить?

— А те, що ваш батько — якщо тут можна вжити це слово — був Нобелівським лауреатом з фізики… Джеймс Соммерс… Він у свої двадцять п'ять…

— Знайшов гніздо кобили! Цей учений помер, мабуть, років із шістдесят тому! Моєї мами ще й на світі не було.

— Усе правильно. Не було. Та хіба ви не чули про Банк?

Кук-Соммерс закліпав рудими віями:

— Який банк? Що ви говорите?

— Банк чоловічого сім'я… тобто, сперматозоїдів, давно закладений у Сполучених Штатах.

— Банк… Що ви цим хочете сказати?

— Там зберігається сперма в рідкому азоті при температурі мінус 196° за Цельсієм. Біологічний експеримент — пошуки, надії…

— Так. Джеймс Кук-Соммерс… Ти чуєш, Няумуко? Ми з тобою — експеримент… А магнітофон крутиться… Експеримент… Понюхай, Няумуко, ці апарати. Гарненько, гарненько.

Робот спритно вхопив магнітофон і, не виймаючи з футляра, підніс до свого куцого “носа“. Потримав так, ніби дослухаючись, обережно поставив на стіл. Те ж саме проробив із двома фотоапаратами.

Патрик полегшено зітхнув: апаратури цей монстр не пошкодив. Про те, що всі записи були стерті, навіть не здогадувався.

— Ну, що, Няумуко?

— Ніяких особливих запахів нема.

— Ну, якщо так, то нехай цей упертюх забирає своє начиння і… вимітається звідси геть.

Кореспондент, сопучи, похапцем повісив апаратуру собі па похилі плечі і, озираючись на робота, почиргикав до окованих залізом дверей.

Кук-Соммерс уже не звертав на нього уваги, сидів непорушно, підперши голову руками, навіть очі заплющив, не бачив, як той і вийшов. На душі було тоскно, марудно. Ну й сюрприз… А яке враження це справить на Едну, якщо вона дізнається? Експериментальний… Так ось чому вони налетіли, як шуліки па здобич! Давай їм відкриття, і то велике, незвичайне, Нобелівське. Хоча, як той сказав, і відсутність досягнень теж працює па експеримент…. Не раз допитувався у мами, де батько. “Він давно номер…“ Це була правда: Соммерс помер ще до її народження, але в цій правді вмістилася і брехня. Виходить, самою правдою не проживеш. Зажди, зажди, Една, можливо, теж експериментальна? Подвійне ж прізвище: Дулітл-Рок. Уже давненько знайомі, а про батька не обмовилась жодним словом. Хе… А було б здорово! І стукнуло ж комусь у голову закласти той безглуздий банк… А втім, нехай йому чорт, він же все-таки не гомункулюс, він же народжений матір'ю! Ось і Няумуко знає, що він робот, ну, то й що?

Підвів голову, кинув байдужий погляд на свої записки, де йшлося про силу слабкої взаємодії в ядрах атомів, і тонкі губи його скривилися: все той самий триплет із трьох частинок, добре знайомі привиди! Та ну його…

— Няумуко, виклич міс Едну.

Поки електронний секретар пробивався до будівельної фірми, Джеймс механічно гортав списані аркуші. Звичайно, було б добре — та ще й як добре! — виявити той клятий триплет, але, видно, не йому судилося запалити Темзу… Тепер, дізнавшись про свою таємницю, він візьметься за леді Кук — треба змусити її стати трохи щедрішою до свого лебедя, а що?

— Від сьогодні — я завеликий для своїх черевиків! — гукнув Джеймс, беручи трубку, подану роботом.

— Ого, ти вже став великим, любий? — почувся голос Едни. — Докопався до найглибшої таємниці?

— Не дошкуляй хоч ти. Зустрінемось — розповім.

— Влаштовуєш сьогодні вечір?

— Ніяких вечорів! Мені так зіпсували настрій, що хіба ти….

— Не гнівайся, але сьогодні я можу затриматись на нашому об'єкті.

— Де це?

— Поблизу Сіті, ну, Барбікен-центр, я тобі якось говорила.

— А-а… рештки римської споруди. То що, може, ваші екскаватори викопали якусь каменюку?

— Там щодня натрапляють на уламки минулого, але зараз щось сталося, у північних тунелях застряли комбайни, мушу туди заскочити.

— От і чудово! — повеселів Кук-Соммерс. — Бери мене з собою. А звідти поїдемо на Пікаділлі — якраз вечірні вогні…

— А в твого Няумуко є лазер?

— Цівочка невеликої потужності. Так, для самооборони.

— Візьми й його, будь ласка. Може, він мене виручить. Джеймс не розпитував, що й до чого, кинув коротке:

— Гаразд, ми вже вирушаємо.

II.

Една аж ніяк не виділялась красою, проте Кук-Соммерс виділив її серед інших. Міцна, спортивного складу, хлопчакувата блондинка сподобалась йому тим, як тримає бокал з вином, елегантно відхиляючи мізинчика. Той пальчик, ніжний, як пелюсточка троянди, чарував юнака.

Відчиняючи дверці машини, він з удаваною веселістю гукнув:

— Привіт, Мізинчик!

— Привіт, ювіляре, — відповіла Една, всідаючись біля нього. — Хто ж це тобі зіпсував настрій у такий день?

— Знайшлися такі… — похмуро кинув Джеймс, вмикаючи швидкість. — До речі, в тебе також подвійне прізвище, чому?

— Примха матері. їй подобається оте дівоче Дулітл. А в тебе чому?

— Теж мамина примха — вона облюбувала Соммерса. А твій… У тебе є батько?

— А як же без батька? Є, звичайно, сірий банківський клерк.

Кук-Соммерс зітхнув з полегшенням: отже, вона не експериментальна. 1 тут же подумав: а може, було б краще, якби й вона?..

— Ти змінився на лиці, любий. Щось сталося?

— Кожної миті щось стається, — похмуро відказав Джеймс. — Ось ми проминули Пожежний монумент — хіба не подія? В цей час і Земля під нашими колесами описала певну дугу, і сонце, і зорі. Конфігурація світу міняється безперервно…

— А як поживають… твої елементарні частинки?

— Химери… Граються в піжмурки. А навіщо тобі Няумуко?

— Розумієш, прохідницькі комбайни позастрявали у якійсь надтвердій породі. — Една оглянулась на робота, що сидів позаду.— Ти його вимкнув?

— Так.

— Може, Няумуко своїм лазером відколупне хоч шматочок — для аналізу.

— Це для нього насіннячко.

Една зраділа, видно, їй багато залежало на тому аналізі, бо вона ж відала й попередніми, і все було в нормі, а це щось сталося, наче змінився геологічний профіль будівельної дільниці. Кук-Соммерс не дослухався до її балачки, думав про своє. Так чи інак, а чверть століття буває раз у житті… Може, махнути в Кембрідж? Далекувато, “Емпайр-рума“ — не першокласний, але затишний ресторан… Ні, на Пікаділлі таки буде веселіше.

— Приїхали! — не то з радістю, не то з острахом вигукнула Една. — Оце наше будівництво.

Крізь металеву сітку огорожі Кук-Соммерс побачив величезний котлован, в якому попрацювали сталеві кроти, нагорнувши гори землі поміж заплутаними проходами.

— Справжній лабіринт!

— Тут були квартали із старою забудовою, — Една провела рукою в бік котлована. — Фашистські літаки скинули на них тисячі бомб. Ти, мабуть, бачив ці руїни, десятки років їх зовсім не чіпали. Тепер муніципалітет розпочав будівництво житлового комплексу.

— Так воно й ведеться, — сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками від машини, — то руйнують, то будують.

— О, коли б ти знав, який це проект! І ось раптом усе застопорилось. Бачиш оті тунелі з північного боку — отам і трапились поломки.

Кук-Соммерс зиркнув на кілька овальних отворів, освітлених тьмавими лампочками.

— То ми в який? І як спустимось?

— Бери Няумуко, он там — підйомник.

Відчинивши дверці машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, і той одразу ожив.

— Вилазь, Няумуко, підемо.

Робот схилив голову, зігнувся і досить спритно вибрався з автомобіля. Легко переставляючи свої товстуваті ноги, обійшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дівчини.

— Вітаю, міс Една.

— Привіт, Няумуко.

Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнітні стопори) і, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселілий, сказав:

— Ну що ж, я готовий… з тобою хоч і на край світу.

Една усміхнулась:

— Краще сказав би — на все життя.

— На що ти натякаєш, Мізинчику?

— Пора б уже нам одружитися, любий.

“Невідомо ще, як ти поставишся до мого походження“, — подумав Джеймс, а сказав зовсім інше:

— Хіба тобі не цікаво грати роль у спектаклі залицяння? Ми ж іще… тільки підняли завісу. А втім, ось я зроблю якесь велике відкриття, загребу мільйони, і тоді вже розпочнемо другу дію. Гаразд, Мізинчику?

Тим часом вони опинилися біля входу. Една відчинила хвірточку, і всі троє ступили на майданчик перед кабіною підйомника..

— Це зі мною… комісія, — сказала Една товстому вусатому ліфтерові, що сидів у кутку кабіни. Той чомусь підозріло поглянув на робота, але нічого не сказав, мовчки ввімкнув рубильника, і кабіна з шумом шугнула вниз.

На дні котлована Кук-Соммерс аж зіщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабіринтом, по якому зміями повзуть товстелезні кабелі.

Нарешті потрапили в тунель, забитий порожніми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбінгів, що підпирали склепіння, беззвучно стікали сутінки, стиснений простір наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тільки Няумуко рухався, як завжди, з ритмічністю машини.

У кінці тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощерблені та зламані зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохідницький комбайн.

— Поглянь, — кивнула Една у бік тупика. — Це така машина, що й граніт крушить, а тут зуби полетіли.

— Ну, то де різати? — спитав Джеймс.

— Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.

— Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи міс Едну.

— Прошу відійти назад, — обізвався робот. — Уже? Вмикаю лазер.

Правду кажучи, Едні не дуже вірилось, що тоненький сизий промінчик, який тієї миті уперся в іскристу стіну перед комбайном, зможе відколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потім хлюскав по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не більше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скільки, час ніби зупинився.

— Готово, — сказав робот, і тієї ж миті промінчик погас.

Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, і навіть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стіни, підніс на рівень плечей свого металевого кулака і з силою, наче боксер, ударив посеред того місця, яке обробляв променем.

Една скрикнула, і Джеймс обернувся: перед ними тьмянів отвір.

Обличчя дівчини спотворила гримаса страху.

— Невже… невже це приміщення? Поглянь — обличковано…

— Авжеж приміщення! — Кук-Соммерс підійшов до пролому. — На щастя, не житлове. Теж ніби тунель. Давай заглянемо? Вдалині он світло.

— Але ж тут нічого такого… не повинно бути, — прошепотіла Една. — Я ж знаю проект…

— Не хвилюйся, Мізинчику, зараз побачимо, що й до чого. — Кук-Соммерс переступив через бар'єр, обернувся і простягнув до неї руки: — Ну ж бо, сміливіше! Отак. Ходімо. А ти, Няумуко, залишайся тут біля отвору, до нашого повернення.

— Гаразд, — обізвався робот.

— І нікого не пропускай, — ще раз обернувся Джеймс, — це — заборонена зона.

— Заборонена зона, — повторив Няумуко. — Проходу нема.

Една зіщулилась, наче поменшала, здрібніла, очі наповнились страхом, дибала мовчки, тамуючи подих, позираючи навсібіч, хоч тут нічого не було, крім голих стін тунелю.

— Що з тобою, Мізинчику? — вдавано весело обізвався Джеймс, хоч і в самого кішки зашкребли по душі. Йому раптом здалося, що вони потрапили у якусь величезну пастку, аж оглянувся — чи не вернутися, поки не пізно?

— Слухай, якщо отам ліворуч… — зашепотіла Една, прихиляючись до нього, — якщо там буде хол, а в ньому Атлант… я збожеволію.

— Цікаво. Чого ти думаєш, що там…

— Розумієш, так за нашим проектом.

Кук-Соммерс аж свиснув:

— Що ти городиш? О, таки справді хол… І Атлант підставив плечі під балки. Ого, яка могутня постать!..

Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бігли.

— Я ж казала… Переконався? А там он, — Една простягнула руку, і Джеймс побачив, як тремтять її пальці, — мусять бути ліфти.

— Ну, ліфти, так що? Треба ж підійматися з цього підземелля! А їй не хвилюйся, хоч і ліфти.

Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатному килиму, наблизились до кабін.

Одні дверці розсунулись, і навстріч їм вийшло кілька чоловіків і жінок, деякі з дітьми. На Едну і Джеймса ніхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсім не було.

Една запримітила: жінки й дівчата носять незвично довгі сукні, жодної не було в джинсах.

Мовчки зайшли до просторої кабіни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.

— Чому на дев'ятий? — спитав Джеймс.

— Хочу ще пересвідчитись… Розумієш, за нашим проектом, там мусить бути басейн з водоспадом і фонтанами.

— “Розумієш, розумієш…“ — перекривив Джеймс. — Я розумію те, що нічого не розумію!

З ліфта вони знову вийшли в просторий хол, такий самий, як і внизу, тільки без Атланта. І килим тут був не брунатний, а зелений, неначе трава. Ліворуч, за скляною стіною, виднілась тераса, заставлена столиками і великими парасольками від сонця. Брівку тераси омивали хвилі.

— Так і є… — зашепотіла Една, прохиляючи двері, — он водоспад, і фонтани б'ють з-під води…

— Оце так басейн! — вигукнув Кук-Соммерс. — Та тут більше двох акрів [17]. Здорово… Діти на човнах… А сонце… Мусило б уже бути над заходом, так?

— Авжеж, ми виїхали після обіду.

— А воно ще тільки підбивається вгору.

Една, приклавши долоню козирком до лоба, поглянула на голубу протоку неба над ярусами осяяних вікон.

— Справді, час ленчу…

За столиками по двоє, по троє сиділи здебільшого люди середнього віку і, певне, споживали другий сніданок.

Джеймс несподівано відчув, що і йому хочеться підкріпитися.

— Може, й собі підкинемо калорій? — запропонував своїй розгубленій супутниці.

— Ми ж пообідали… ще там… ну, до цієї пригоди.

— То й що? Сідаймо, відпочинеш і заспокоїшся.

Пройшовши вздовж басейну, вибрали столик якраз над брівкою, вода хлюпотіла біля самісіньких ніг. Сонце заливало увесь простір яскравим сяйвом, але їх захищала парасоль із тентового полотна. Тихий шум водоспаду, дзюркотіння фонтанів приглушували розмови сотень людей, що сиділи за столиками вздовж усієї тераси. Джеймс відкинувся на спинку легенького стільця, полегшено зітхнув.

— Ти зітхаєш, як старий дід, — обізвалась Една.

— Уяви собі, Мізинчику, втомився.

— Я теж, — винувато посміхнулась Една. — Мабуть, нервове напруження дається взнаки… — Тільки зараз вона помітила газету на третьому стільці. Поклала на стіл. — Не цікавишся?

Кук-Соммерс жадібно вхопив газету, зиркнув на першу сторінку, здивовано присвиснув і поклав перед Едною.

— Поглянь… Може, мені привиділось.

— Що саме?

— Дата…

Една подивилась і одразу побіліла, мов крейда. Підвелася, озираючись навколо, кутики її губ тіпалися.

— Слухай, давай тікати…

— Чого? — вирячився Джеймс.

— Ти ж бачив дату? Це майбутнє… Та ще й не близеньке.

Джеймс знову зиркнув на газету, де під заголовком чорною фарбою була надрукована дата.

— Подумаєш, якихось сімдесят п'ять років! Сядь, Мізинчику, і не рипайся, зараз ми дізнаємось, що ці представники майбутнього споживають на ленч.

Една слухняно сіла, проте переляк по зникав, зачаївся в її очах.

— Розумієш, мені здається, в мене розгвинтився гвинтик…

— Перестань, — сердито сказав Джеймс, — нічого нюні розпускати. Було б гірше, коли б ми потрапили в минуле. Час — це така… така функція… Та що ви, будівельники, в цьому тямите?

Він довго ще розмірковував уголос, пересипаючи мову науковими термінами і навіть формулами, так що Една справді не могла нічого второпати, тільки кліпала очима.

Тим часом підійшла офіціантка, жінка середніх років, запитливо глянула вицвілими очима.

— Як завжди! — кинув Джеймс.

Офіціантка, трохи повагавшись, пішла. І незабаром принесла якісь крученики, залиті кремом, а замість кави — зелений паруючий напій. Коли Джеймс попросив віскі з содовою, жінка не зрозуміла, перепитала кілька разів, зрештою сказала, що про таке й не чула. Кук-Соммерс тільки пирхнув, узяв ножа і виделку та й почав їсти.

— Мабуть, треба ложечкою, — прошепотіла Една. — Якесь желе…

— Принесла стара відьма чортзна-що! — розсердився Джеймс, кладучи ножа і виделку. — Хіба тут розбереш? Мабуть, синтетика.

Свою порцію, проте, він ум'яв швидко, залпом випив зелену рідину, аж прицмокнув. Една ж тільки покуштувала того желе, а до напою й не доторкнулася.

— Ти чого, Мізинчику? — вже лагідніше спитав Джеймс.

— Швидше ходімо звідси.

— Встигнемо, — сказав, розгортаючи газету. — Розрахуємось і підемо. О, тут ось дещо цікаве… Запрошують на лекцію відомого фізика. Ану поглянь, чи не знаєш де це?

Една подивилась на рядки оголошення:

— Так, тут мусить бути Лекційний зал. Це внизу, від Атланта, здається, п'ятий чи шостий поверх углибину. Розумієш, за нашим проектом…

Не договорила, бо саме наблизилась офіціантка. Та й узагалі, Една почувалась не в своїй тарілці.

Кук-Соммерс дістав із внутрішньої кишені піджака гроші і подав офіціантці фунт. Щось в її очах змигнуло, наче якесь недовір'я чи подив, повертіла папірця в руках, буркнула: “Один момент“ і швидким кроком подалася до своєї каси.

— Тепер ходімо, — підвівся Джеймс, — здачі я не буду чекати.

Насправді ж він відчув, що з тим фунтом щось не так, і вирішив якомога швидше забратися звідси: Звичайно, Кук-Соммерс не тікав, ні, ні, він респектабельний джентльмен, та й чого, власне… Просто треба поспішати на лекцію.

— Мені справді пощастило, Мізинчику, — виступить фізик!

Та коли безшумний ліфт швидко спустив їх униз — це був сьомий підвальний поверх — і вони побачили афішу, Джеймс зрадів ще дужче — тема лекції була сформульована так: “Дещо про слабку взаємодію“!

— Маєш подарунок на день народження, — все ще винувато посміхаючись, тихо сказала Една. — Але до початку лекції таки довгенько… Треба звірити час.

Виявилось, Еднин і Джеймсів хронометри відставали не менш як на три години. До початку лекції було більше години.

— Ми ще можемо навідатись… до того, нашого Лондона, — кинула благальний погляд Една.

— Е, ні, Мізинчику, я не хочу ризикувати. Таке, знаєш, може й не повторитися. А чого досягла фізика елементарних частинок — мені не просто цікаво, а необхідно знати. Ну, не насуплюйся, Мізинчику, в такий день… Нам страшенно пощастило!

— І що ви, фізики, бачите в тих елементарних… — зітхнула Една.

— Е, коли б ти знала. Як сказав наш професор, на них тримається все — і майбутнє, і минуле, вся світобудова. Без них не могли б існувати атоми та, зрештою, і ваші будівельні матеріали. Та й ми з тобою. Вловлюєш, Мізинчику?

— Я не заперечую тих частинок, нехай собі будуть…

— Не заперечуєш? Ти великодушна, Мізинчику. — Джеймс поплескав її по плечу. — Я просто зворушений, що ти не заперечуєш.

— Ану тебе, — махнула рукою дівчина.

— Ти казала, за вашим проектом, тут є всякі зали…

— Може, заглянемо у виставочний? Зажди, на якому ж він рівні?.. Ходімо швидше, здається, нас шукають… Не обертайся.

Една вхопила його під руку і повела до ліфта.

— Хто шукає? — тепер уже перейшов на шепіт Джеймс.

— Офіціантка і якийсь тип — сутулуватий, біла теніска, чорна краватка.

Вигук “Хелло!“ вони почули, вскочивши до кабіни.

— І якого їм дідька треба? — обурився Джеймс. — Сутулуватий, кажеш?

— Еге. Може, мало заплатив…

— За отой мізерний ленч? Не може бути! А взагалі, не хотілося б встрявати… Ну та раз утекли… Хоча ми й не тікали. Трохи поспішили, кому яке діло? Чорти б його взяли, того типа.

— Чи не краще повернутись додому?

— Ні в якому разі! Треба хоч трішки познайомитися з майбутнім!

Една, щоб заплутати сліди, маніпулювала кнопками в кабіні, наче грала на роялі. То вони вискакували на дах, то, перейшовши до іншої шахти, шугала вниз. Тим часом вона пригадала, що Виставочний зал розташований поряд із театром. Спустилися туди. У вузькому приміщенні, що дугою огинало хол і театр, саме розташовував свої картини індійський художник — невисокий чоловік з блискучими очима і густо зарослим обличчям.

— У вас ще не відкрито? — із жалем спитала Една. — А ми так хотіли оглянути…

— О, прошу, будьте ласкаві, дивіться. — Художник посміхнувся, під чорними вусами забіліли зуби. — Це мої найновіші роботи.

Подякувавши за люб'язність, Една і Джеймс поволі рушили вздовж правої стіни, попід якою вже стояло з десяток картин. Усі вони відзначались темно-зеленим колоритом, причому з першого погляду важко було розгледіти, що там зображено.

— “Танцюючий Шіва“… — прошепотіла Една. — Але де він? Ти бачиш?

— Щось не дуже видно…

Художник, певне, почувши їхні репліки, гукнув:

— А ви не поспішайте, дивіться і побачите!

Справді, на темному тлі почав проступати образ багаторукого індійського бога, з кожною секундою все чіткіше і чіткіше.

— Зворухнувся… Бачиш? Бачиш? — зашепотіла Една. — Невже таки затанцює?

— Оригінально…

Кук-Соммерс відчув легенький доторк до ліктя, обернувся. Біля нього стояв сутулуватий чоловік у білій тенісці з чорною краваткою.

— Вибачте, сер…

Джеймс почервонів, побачивши в його руці фунт стерлінгів, той самий фунт, якого він дав за ленч. “От халепа! — подумав сердито. — В такому лабіринті і вистежив! Ще й зуби вишкірює…“

— В чім річ? — запитав стримано, але досить холодно.

Той знітився:

— Оцей грошовий знак… — підніс руку з фунтом мало не до обличчя спантеличеного Джеймса. — Він… ваш?

Відступати було нікуди, і Кук-Соммерс, поглянувши спочатку на Едну, а потім на той злощасний папірець, вимовив з гідністю:

— Так, я заплатив за ленч. Може, мало? То я зараз… — Він вийняв з бокової кишені гаманця.

— Ні, ні, я не хотів сказати, що мало! — вигукнув молодик зраділим голосом. — Навпаки! Старі гроші!.. Розумієте, я — нумізмат. Я мушу ще вам заплатити… — Він вийняв два новенькі папірці і простягнув їх Джеймсові. — Якщо маєте металеві монети… я б з радістю… Ми, я бачу, колеги.

— Добре, — сказав Джеймс, ховаючи нові гроші в гаманець, — завтра я знову буду тут, адже так, Мізинчику, будемо?

Една спаленіла, не могла й слова вимовити, тільки закивала головою.

— То прошу до нас на ленч, — уклонився молодик, приклавши руку до грудей. — На все добре!

Коли він зник за вигином стіни, Кук-Соммерс уже не міг стриматись:

— От банан! Щоб ти луснув із своєю нумізматикою!

— Заспокойся, любий, адже нам потрібні сьогочасні гроші, хіба не так? Нема гроша — нема виграшу.

— Та воно-то так, тут я маю хіба що ключ від вулиці, — блискав очима Кук-Соммерс, — але ж ти, певне, перенервувала? Я з-за тебе теж… Влаштував погоню, телепень! Ех, не було біля мене Няумуко…

До лекційної зали дісталися завчасно. Ще майже нікого не було, а на сидіннях лежали невеличкі аркушики,— як виявилось, анотація лекції, основні тези. Джеймс мерщій узяв одну, прочитав заголовок.

— Слухай, — прихилився до Едни, — це саме те, над чим б'ємося ми, а воно не дається в руки.

Дівчина по-змовницькому моргнула:

— Зараз воно в твоїх руках!

На це Джеймс не без іронії сказав:

— Побачимо, чи вдалося їм узяти невидимого бика за невидимі роги.

Пожадливим оком перебігав рядок за рядком дрібного шрифту. Навіть руку запустив у своє рідке волосся, неначе сидів не в чужому залі, а в себе за робочим столом. Оце так… Ого! Зафіксували триплет часточок, відповідальний за слабку взаємодію в ядрі, плюс гравітони і хронотони! Молодому фізику аж дух захопило, коли він усвідомив, який матеріал потрапив до його рук. Це ж треба — в такий день!..

Люди поволі заповнювали залу, і Една відзначила про себе, що більшість — літні чоловіки і жінки, молоді було мало. Поглядала на вхід, щоб не пропустити, коли з'явиться вчений, а його все не було. Прозвучав низький акорд, засвітилась стіна-екран і з молочного туману вирізнилась велетенська постать лектора, залунав посилений динаміками голос:

— Леді і джентльмени…

Една штовхнула ліктем Джеймса і з подивом побачила, що очі його світяться несамовитістю.

— Що тебе схвилювало? — прошепотіла на вухо.

Кук-Соммерс, мовчки облизавши пошерхлі губи, склав учетверо і сховав до кишені анотацію, перепитав:

— Що ти сказала?

— Та нічого, потім…

Екранний лектор спочатку розповів про гігантський Полярний Прискорювач, скорочено “ПП“, який охоплює обидва магнітні полюси Землі.

— Тобі не набридли ці прискорювачі? — знову зашепотіла Една. — Що тут цікавого?

Кук-Соммерс аж прицмокнув:

— Наші прискорювачі — дитячі іграшки… їхній обкручує всю планету!

— В тобі прокинувся фізик…

— А що? Недаремно мама… Ну, та не заважай.

Кук-Соммерс похапцем вихопив з кишені ручку і записник: на екрані з'явилась формула слабкої взаємодії. “У тезах нема, — подумав, — не зівай, у закритий рот муха не залетить… Хоча б встигнути. Так, лектони, кварки… Змінна функція хронотонів? Оце та горошина, якої бракувало у нашому пиріжку! Так, перенесення взаємодії… Стабільність атома…“ Він аж упрів, переписуючи довгі рядки знаків, — боявся, що не встигне. Але встиг, тепер пружина однієї з основних сил матінки-природи була в його кишені! Вони таки зафіксували, побачили своїми очима і триплет, і хронотони… От тобі й химери!

У голові Кук-Соммерса був сумбур, молодий фізик ніяк не міг зосередитись, якесь ошмаття думок миттєво з'являлось і так само миттєво зникало. Налягала втома. Виходячи, ледве переставляли ноги.

“Таки виколупали… А що я скажу? Докопався? Ну, звичайно, спрацювали гени. Батьківські. Мізинчик у фізиці ні мур-мур… Я маю лампу Аладдіна — досить потерти і звільнити джина. Ух, як здивуються! Статтю… ні, інтерв'ю почну так: уявімо надпотужний протонний синхротрон, в якому відбуватиметься зіткнення протонів і антипротонів… Можна буде спостерігати не лише триплет, про що наші теоретики вже говорили, а ще й хронотон. Саме хронотони відповідальні за стабільність протонів і нейтронів у ядрах атомів. Он як! А мама зуміє заграти в сурми. Нагорода Нобеля — чому б і ні? Займуся кондитерським виробництвом — Мізинчик пальчики облизуватиме! Заглядатиму в оце майбутнє — найновіші рецепти… Хто може конкурувати?“

— Що з тобою? — Една смикнула його за рукав. — Чи ти оглух?

— Перепрошую, Мізинчику, замислився… Та й важко якось, утомився страшенно.

— Я теж. На плечах наче мішок з піском… А он, бачиш, — кволо махнула рукою в кінець тунелю, — якісь зблиски…

— Щось, певне, сталося. — Кук-Соммерс хотів наддати ходи, але не зміг, на ногах ніби важкі гирі висіли. — Це Няумуко… своїм лазером.

Коли вони причовгали, робот вимкнув блискавку і відступив убік від отвору.

— Що трапилось, друже Няумуко? — через силу спитав Кук-Соммерс. — Навіщо ти пустив у хід лазера?

— Непередбачена обставина, — доповів робот, — отвір почало затягувати, довелось обтинати.

— Правильно вчинив, хвалю…

Джеймс пропустив Едну, допоміг їй перебратися через бар'єр. Нахилився, підібрав два невеликі осколки.

— Візьми ж для аналізу.

Една поклала гострі уламки в сумку, і всі троє, обминаючи непорушний прохідницький комбайн, рушили по траншеї до підйомника. Тут, “на цьому боці“, їм одразу полегшало, відчули себе такими молодими, як і були насправді, не пленталися, неначе старі, ступали пружно й сягнисто.

Сонце вже зайшло, лабіринт наповнювали сизуваті, але ще прозорі тіні. Кук-Соммерс ішов, мовчки схиливши голову, Една теж не обзивалася, щоб не порушити його зосередженості. У кабіні підйомника вже чергував інший ліфтер — м'ясисте обличчя, обрамлене густими бакенбардами, кашкет, насунутий на лоба, — цей, так само, як і його напарник, вмикаючи рубильника, з якоюсь підозрою зиркнув на робота.

Сівши в машину, Кук-Соммерс одразу ж зв'язався з редакцією журналу “Нью саєнс“. Робочий день скінчився, кореспондента Патрика, звичайно, не було, але черговий дав його домашній телефон. Джеймс не рушив з місця, поки не зв'язався з ним і не домовився про зустріч.

III.

— Няумуко, увімкни телевізор, — наказав Кук-Соммерс, поглянувши на годинника. Якраз мала початися програма “Новини науки і техніки“.

Як тільки замерехтів екран і гарненька дикторка оголосила, що темою сьогоднішньої передачі є “сенсаційне відкриття молодого фізика-ядерника Кук-Соммерса“, Джеймс почав обдзвонювати друзів і знайомих:

— Телевізію дивишся? Вмикай сьомий канал!

— Передають новини науки — може, поцікавишся?

— Швидше вмикай сьомий канал — сенсація!

Сповістив і мамі:

— Мерщій до телевізора — почуєш і побачиш те, про що мріяла!

Мадам Кук-Соммерс тільки й встигла прошепотіти: “Таки спрацювали гени…“

Тим часом екранна красуня просторікувала, як було непросто добитися інтерв'ю в нащадка Нобелівського лауреата і яку велику люб'язність виявив кореспондент журналу “Нью саєнс“, записавши бесіду з ученим не лише на магнітофонну, а й на відеострічку.

Джеймс нетерпляче кружляв по лабораторії. Кортіло, щоб швидше вибухнула сенсаційна бомба, ну та нічого, нехай теревенить. Зрештою, вся ця вода — на його млин. Він таки теоретик, біс його мамі! Те, що він вивідав у тому… е-е… Барбікен-центрі, пройшло через його мозок, всоталося… І хто ж наважиться… Та и те сказати: хіба ж це погано вихопити добре підсмажений каштан?

Тим часом на екрані з'явилося його обличчя. Вираз трішечки перенахмурений, ну, та нічого, йдеться про серйозні речі, тут не до усмішечок. Запускати руку в чуприну, може б, і не варт… А взагалі, цей Патрик — молодчина! От і сама формула крупним планом.

— Чи не змогли б ви прокоментувати ці знаки для наших глядачів?

— От якби ми мали надпотужний синхротрон, то в ньому відбулася б отака реакція, — зазвучав його впевнений голос, і рука піднесла вгору списаний аркуш. — У цій формулі розкрита одна з найбільших таємниць світобудови: слабка ядерна взаємодія. Звичайно, людям, не втаємниченим у теоретичну фізику, ці знаки мало що скажуть. Зате фахівці… — Тут Кук-Соммерс криво посміхнувся. — Хоча Ейнштейна зрозуміли всього десятків два учених…

Це ефектно: заручитися підтримкою одного з великих.

— А що скаже Няумуко — електронний друг ученого?

Робот зблискує скляними очима, комічний, ну достеменно живий.

— Таким відкриттям пишався б найдосконаліший комп'ютер!

Кук-Соммерс (не на екрані, а в лабораторії) гукнув:

— Дивись, дивись, Няумуко! Впізнаєш себе?

— Так, це моє дзеркальне відображення.

“Мудрий з біса, — подумає Кук-Соммерс, — ніхто ж йому не підказував, сам змикитив. Як людина. Гірше, коли людина як машина, хоча й електронна…“

Були й ще запитання, цей Патрик добре набив руку, вміє “оживити“ сухий матеріал, спитав навіть, чи є наречена, і він мало не обмовився про Мізинчика, та вчасно схаменувся, на екрані це помітно: хапнув повітря ротом, вибалушив очі, ну та нічого, все о'кей. Бомба вибухнула: ось воно — епохальне відкриття!

Кук-Соммерс потирав руки від солодкого самозадоволення. Гарненька дикторка, усміхаючись, оголосила:

— А тепер слово нашому науковому коментатору…

Джеймс поморщився: коментатору? Приший кобилі хвіст. Дивився на екран спочатку насторожено, підозріливо, а далі… його почала розпирати лють. Що він собі дозволяє, цей хамило?! Одна пика чого варта…

А коментатор тим часом вправлявся у красномовстві, в'їдливо висміюючи і “відкриття“, зроблене Кук-Соммерсом, і самого “вченого“.

— Ні, в нас іще не перевелися таланти, хоч їх і не сіють і не поливають! — іронізував цей крокодил. — А яким ефектним методом вони рухають науку вперед! Ви чули, що сказав наш дослідник: “От якби ми мали надпотужний синхротрон…“ Достоту як у тій байці:

Якби всі моря в одно море —

От величезне море було б!

Якби всі дерева в одно дерево —

От величезне дерево було б!

Та якби всі сокири в одну сокиру —

От величезна сокира була б!

Та якби всіх чоловіків зліпить в одного —

От величезний був би чоловік!

І якби той величезний чоловік

Узяв оту величезну сокиру

Та рубонув величезне дерево,

А воно упало б у величезне море —

Ото був би сплеск!

Ось така наукова підвалина блискучої гіпотези нашого вельмишановного…

Кук-Соммерса ніби пружиною підкинуло, підбіг до телевізора і щосили вдарив ногою по екрану. Огидна ко-ментаторова пика розсипалась на друзки і миттю зникла.

— Телепень! Дундук! Заглянув би в майбутнє…

Почувся зумер телефону. Робот, що досі непорушно стояв біля столу, взяв трубку.

— Вітаю, міс Една.

Рівний, майже без інтонацій, роботів голос подіяв на Джеймса заспокійливо. Провівши долонею по своїй рідкій чуприні, він підійшов до апарата. Невже вона слухала того… блазня? Ні, Една клопочеться своїм. Та порода, яку вони підібрали для аналізу, зникла, ну, розтопилася, наче крижина, випарувала, її нема. Чи не міг би…

— Добре, добре, — нетерпляче заговорив Кук-Соммерс, — поїдемо! І туди ж нам треба заглянути, вловлюєш? Клуб і кафе. Якщо нічого не змінилося… Ми з Няумуко зараз під'їдемо.

IV.

Кук-Соммерс і Една сіли за той самий столик у кафе Барбікен-центру, і офіціантка усміхнулась до них, як до знайомих. Нумізмат підійшов, коли вони скінчили їсти і допивали зеленкуватий сік. Шуміли фонтани, приглушуючи людські голоси, поряд плюскотіли хвилі.

Джеймс поставив порожню склянку, витер серветкою губи, а тоді вже дістав з правої кишені піджака жменю металевих монет і з дзенькотом висипав їх на столик. Обличчя нумізмата освітилося радістю, він закліпав очима, смикнув свою чорну краватку.

— О… о, яка в вас колекція! — Почав мацати їх пальцями, та так обережно, неначе вони були гарячі. — Всі обміняємо?

— Авжеж.

— Чудово! Я вам дуже вдячний, дуже…

Він зовсім не поспішав, милувався монетами, розглядаючи їх і так і сяк. Чи не найбільше йому сподобалася срібна крона: аж око прискалив, розглядаючи вершника з коротким мечем у руці, а на другому боці — одутле обличчя короля Георга III . А Кук-Соммерсові не терпілося швидше закінчити цю процедуру — мав ще розшукати того вченого, чию лекцію вони слухали минулого разу. Отож він зціплював зуби, щоб не заскреготати зі злості. Завваживши, що Една нудиться, не витримав:

— Я поспішаю, сер.

— Перепрошую, захопився.

Нумізмат винувато поглянув на втомлені лиця своїх співрозмовників, спритними пальцями поскладав монети у стовпчики — пенси, шилінги, американські центи, дістав з кишеньки своєї білої теніски плескатого комп'ютерика і миттю підрахував, скільки заплатити. Розрахувавшись, уклонився, попросив навідуватись до їхнього кафе і пішов радісною, пружною ходою, так, наче придбав хтозна-який скарб.

— Тепер у нас буде чим тут платити, — сказав Джеймс, ховаючи до кишені пачку банкнотів. — А то почуваєшся, наче безбілетний пасажир.

— А я почуваюся, як бабуся, — зітхнула Една, підводячись. — Мабуть, нездужаеться.

— Тримайсь, Мізинчику, знайдемо того фізика — і назад. Я також — як побитий пес.

Справді, цього разу вилазка в майбутнє давалась їм тяжко. їхні тіла ніби поважчали, підвестися ось із-за столика і то треба було чималого зусилля. Уже спускаючись у ліфті, Кук-Соммерс казав сердито:

— Уявляєш, найновіші досягнення науки, ну, ти ж чула лекцію, у нас там заперечують! Відкидають!

— Та ну їх, не звертай уваги. — Една буквально повисла на його руці. — Слухай, а чому ти не поголився? Щетина, як на вепрі.

— Ні, чого ж, я, здається, голився… — Джеймс торкнувся долонею бороди. — Ого! Це… Гм… Старіємо, Мізинчику, інтенсивно старіємо.

— То, може б, ми не заходили до лекційного залу? — позіхнула Една. — Давай вернемось, га?

— Ну, що ти, старушенціе, ми тут довго не затримаємось. Ні, ні, я мушу, що б там не було.

Оте “старушенціє“ не сподобалось Едні, вона закрутила носом, але помовчала, була занадто перевтомлена і ніби сонна. їй хотілось одного — добрести до своєї квартири. Джеймс щось говорив про якогось ученого, інтерв'ю, а їй хотілося впасти і заснути. Холи, коридори, килими, по яких важко ходити, сходи… Чи цей лабіринт скінчиться коли-небудь?

Діставшись до лекційного залу, вона зітхнула з полегшенням: там нікого не було, тьмаві світильники над входами і виходами пунктиром охоплювали порожнечу. Отже, ніякої лекції…

Та Джеймс не хотів повертатися ні з чим. Лишивши Едну в залі, кинувся шукати когось із працівників і таки набрів на кабінет, в якому сидів за невеличким столиком зарослий дідок, схожий на Бернарда Шоу.

— Перепрошую, сер, — звернувся до старого. — Тут у вас минулого разу відбулася лекція… е-е… фізика… слабка взаємодія… Чи не допоможете мені зв'язатися з ним?

Дідок підвів голову і кинув на Джеймса погляд:

— Хіба ви не чули, що сталося? — Старий поплямкав губами. — Нашого славетного вченого знеславили.

Кук-Соммерс поблід, вхопився руками за краї столика, наче збираючись підняти і торохнути ним діда.

— Невже… невже його теорія виявилась неспроможною?

— Заспокойтесь, містер, присядьте. Отак. Ви, мабуть, не належите… до науковців, якщо досі не чули цієї сенсації?

— Я — фізик-теоретик, — гамуючи нетерпеливість, сказав Джеймс, — і хотів би…

— Цікаво… — Старий скинув бровами. — Ну, гаразд, трапляється… Так от, його формула слабкої ядерної взаємодії точно описує процес, до того ж надзвичайно елегантна, витончена. Це — формула-красуня!

— То що ж сталося? — прохопився Кук-Соммерс.

— Його обвинувачують, як це не дивно, в плагіаті.

— Невже такий учений…

Старий скрушно зітхнув:

— Це було так несподівано. Витягли на світ божий один із старих номерів журналу “Нью саєнс“, в якому цю саму формулу опублікував… заждіть, пригадаю… ага — Соммерс! Здасться, Нобелівський лауреат… Джеймс Соммерс. Звичайно, вони могли зробити відкриття незалежно один від одного, мабуть, так воно й було, пріоритет тут ні до чого. Але, знаєте, знайшлися заздрісники… Роздмухали скандал. Серце вченого не витримало… — Дідок знову зітхнув. — А яка благородна була людина!

— Та-ак… — Джеймс підвівся, рвучко, знервовано підступив до столика. Очі йому палали, голос помітно дужчав.— Так от, формулу в тому журналі опублікував не Соммерс, а Кук-Соммерс, його син.

— Син? — скинув кошлатими бровами старий. — Уперше чую, щоб у генія і син був геніальний.

— Але це так… — зам'явся Джеймс. — Формулу цю опублікував син Соммерса — Джеймс Кук-Соммерс.

— Ніякого Кука! Там надруковано — Джеймс Соммерс, тепер я точно пригадав.

“Невже це Патрик підклав свиню? — подумав Джеймс. — Ну, зажди…“

— Саме Кук! — роздратовано вигукнув, ніби старий оглух.

— Та звідки ви знаєте?

— Ще б пак не знати! — зблиснув очима Джеймс. — Це ж я сам, я її опублікував! Розумієте — я!

На якусь мить дідок заціпенів, потім силувано посміхнувся:

— Чудасія, та й годі. Якщо це так… Вам мусить бути понад сто років, добродію!

— Завдяки щілині в часі, я зміг проникнути… Та хіба ви повірите?

Кук-Соммерс опік його таким поглядом, що старий зіщулився, злякано промимрив:

— Хоча, може бути… а чого ж… Чорна курка несе білі яйця… Суцільні парадокси.

Переляк старого потішив Джеймса. Гамуючи сміх, що не раз підступав йому до горла, обернувся і вийшов. Було прикро, що його переплутали із славетним татусем, але він цю помилку виправить, і його ім'я лишиться в історії фізики. Вже наближаючись до Едни, — вона задрімала в кріслі, — подумав про спадщину Нобелівського лауреата. Цілком можливо, що він — єдиний спадкоємець! А там же мільйони й мільйони… Треба тільки взяти метикованого адвоката.

— Ходімо, Мізинчику! — торкнув її за плече.

Една розплющила очі:

— Ну як? Щось нове є?

— Скоро станеш мільйонершею!

— Любий… — Една простягла руки і, підвівшись, обняла його за шию. — Придбаємо кондитерську?

— Ну, звичайно! Я перепрограмую Няумуко… Та що там кондитерська… Не той масштаб…

До тунелю тут було рукою подати, але обоє долали цей простір з натугою, важко дихаючи. Ось уже й Атланта проминули, а брунатному килиму, здається, не буде кінця. І навіщо така ворса? Наче трава чіпляється за черевики.

— О, ми заживем солодким життям… — говорив і говорив, нахиляючись до Едни, Кук-Соммерс. — Нащо мені та лабораторія? Або тобі — будівельна фірма?

Він говорив з якимось острахом, хоча в перспективі — спадщина Соммерса, спадщина леді Кук… Але радості не було, він навіть голос притишив. З кожним кроком іти ставало важче, неначе земне тяжіння подвоїлось чи навіть потроїлось.

— Чи ми дійдемо колись? — шепоче Една. — Я боюсь…

— Перестань хникати, Мізинчику, я теж сам не свій, але не боюся. Та й чого нам полохатись, чорт…

Якийсь тріск обірвав його мову. Стали як укопані, прислухаючись і роззираючись. По стінах і склепінню тунелю зміїлись чорні тріщини. Землетрус? У Лондоні?

Тріск припинився, та почало тьмяніти світло. Вони заспішили, як могли. Йшли, натужно дихаючи, мовчки; Една лівою рукою трималася за Джеймса, правою ж час від часу торкалася стіни тунелю, наче боялася збитися з правильного напрямку. Раптом сіпнула Кук-Соммерса за лікоть:

— Бачиш? Бачиш?

Ще кілька кроків, і він розгледів: біля отвору вовтузиться Няумуко, відламує шматки породи і шпурляє навсібіч.

— Няумуко, пропусти міс Едну, — прохрипів Джеймс. І до неї: — Швидше, швидше пролазь. Щілину затягує…

Робот звільнив отвір і став з того боку, простягнувши свої металеві руки навстріч дівчині. Кілька секунд, і Една, тривожно скрикнувши, опинилась біля Няумуко. Тим часом отвір так звузився, що Кук-Соммерс уже це міг протиснутись. Просунув голову і ледве встиг відхилитись назад.

— Няумуко! — заволав щосили. — Розширюй лазером!

Кілька разів зблиснув тонкий промінь і погас. “Невже розрядився? — промайнула страшна думка в Кук-Соммерса. — Не може бути…“

— Ламай руками!

Няумуко схопився за краї, що напливали по всьому периметру, але не зміг відламати й крихти. Просунув голову, намагаючись натиснути плечем, застряв, не зміг і поворухнутись. Ще мить, і страхітлива сила розпанахала його надміцне сталеве тіло, важка голова з половиною грудей бемкнула об підлогу біля Кук-Соммерса. Враз потемніло, він присів, обіпершись спиною об стіну, і вже не бачив, як стискується простір тунелю, як сходяться стіни і склепіння. Його згасаюча свідомість ще встигла прийняти сигнал звідти — крик, істеричний крик Едни. Та проаналізувати цей сигнал вмираючий мозок не зміг. Темрява, шум, зблиск…

“…на будівництві Барбікен-центру знову загуркотіли екскаватори і прохідницькі комбайни — поглиблюється котлован, прокладаються тунелі. На великій глибині в твердій породі будівельники натрапили на останки невідомої людини і рештки робота…“

“Темз-Тайм“ від 21. IX ц. р.



[1] Анаеробні — ті, що не потребують кисню.

[2] Олдовайська стоянка у східній Африці, де провадили розкопки англійські археологи.

[3] Відрив молекул у космос.

[4] Від “Гомо Габіліс“ — Людина Уміюча.

[5] Заслужений, пенсіонер (лат.).

[6] У пробірці (лат.).

[7] Лови момент! (лат.).

[8] Кінець — ділу вінець (лат.).

[9] Ритм спокою.

[10] Білок, здатний придушувати віруси інфекційних захворювань.

[11] Гомеостаз — сталість внутрішнього середовища організму.

[12] Картонки із зображенням простих фігур, застосовуються в дослідах по телепатії.

[13] Див. повість автора “Під крижаним щитом“.

[14] Місцеве населення.

[15] Мається на увазі штучний “грунт“, насичений необхідними для рослини речовинами.

[16] Див. повість автора “Археоскрипт“.

[17] Акр — 4046,86 м2.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.