Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Подарунок телепата

Оповідання

— Ну, то як же ваш експеримент? — спитала Соломія Олексіївна, пораючись біля невеликого круглого столика, що стояв біля розчиненого вікна. її красиві ніжні руки так і пурхали над білою скатертиною, неначе два птахи, ставлячи то вазу з фруктами, то чайний сервіз, то тарілки. Сергій Антонович так задивився на ті ру-ки, що й не обізвався. — Телепатія, здається, вийшла тепер на передній край? — провадила господиня. Гість зворухнувся, теплим поглядом окинув її постать. “Така ж, як і тоді, хоч нам уже пішов четвертий десяток… — промайнула щемлива думка. — Вишня в цвіту“. Уголос промовив:

— Так, телепатія, можна сказати, наука модна. Явища, пов'язані з людською психікою, цікавлять бага-тьох. Але…

— Що “але“? — обернулась Соломія Олексіївна, і це знову нагадало йому студентські роки. Отакий по-гляд був у неї й тоді — відкритий і бистрий. Тільки була ближчою…

— Але я й зараз не можу “прочитати“ твоїх думок!

Соломіїне обличчя освітилося усмішкою:

— Чи не пора б уже, товаришу докторе, облишити жарти?

— Які там жарти… — Сергій Антонович зітхнув, хотів щось сказати, але, певне, передумав. Підвівся з крісла і заходив по кімнаті, гамуючи хвилювання. — А справді, якби я… Знаєш, нам ще дуже далеко до розу-міння феномену психічного. Є здогади, припущення, а точного знання нема. Психіка людини, як той міраж, — наблизишся до нього, а він і розтав…

— Це так, — і собі зітхнула Соломія Олексіївна, — під мікроскопом психіки не побачиш. — Раптом сплеснула руками: — Бач, а про твої квіти забула!

На ходу скидаючи фартушка, заспішила на кухню. Незабаром поставила на стіл кришталеву вазу з трояндами.

— Отепер можна й сідати. Прошу, дорогий госте!

Сергій Антонович із самого початку почувався в своїй корзині, як кажуть англійці, Соломію ж Олексіїв-ну його несподіваний візит вибив з рівноваги. Те, що він — видатний учений, це її зовсім не хвилює, на стрічці пам'яті замиготіли інші кадри… Колись удвох мріяли про спільне життя… Скільки ж це вони не бачились? Сергійко ходить до сьомого класу, отже, чотирнадцять…

За столом почалися, звичайно, спогади, і поступово прірва часу вужчала, сходилася. Сергій Антонович делікатно проминав її невдале заміжжя, може, не хотів розвередити свою давню рану? — а все згадував веселі випадки із студентського життя, розпитував про роботу.

— І все-таки — як ваш експеримент? — нагадала Соломія Олексіївна. Адже в пресі ще нічого не було.

— Матеріали обробляються, як сказано в повідомленні, — розвів руками вчений.

— То ж поки до вас доб'ються кореспонденти…

Експеримент, в якому брав участь Сергій Антонович, дав справді дивовижні наслідки.

— Розумієш, Соломіє, нам пощастило знайти кілька нервових точок планети…

— Не розумію.

— Чесно кажучи, нам і самим це ще не ясно, і ота фраза: “матеріали обробляються“ аж ніяк не відписка. Якщо ти цікавишся…

Авжеж, Соломія Олексіївна цікавилась. Не в її характері питати “для годиться“. Коло її зацікавлень не обмежувалося нейрохірургією, якою вона займалася в науково-дослідному інституті.

Смакуючи запахущий чай, Сергій Антонович, хоч і уривками і не послідовно, розповів про той експеримент майже все. Суть його полягала ось у чому. Прихильники телепатії — науки про безпосередню передачу думок — вирішили провести експеримент у глобальному масштабі. В основу поклали геометричні принципи — були визначені точки симетрії східної півкулі, куди й відправились учасники експерименту. Наслідок перевершив усякі сподівання: сім точок із дев'яти встановили зв'язок! Вони по черзі то приймали, то передавали інформацію за допомогою самої тільки думки. І це — на відстані в десятки тисяч кілометрів.

— Неймовірно… — прошепотіла Соломія Олексіївна, коли Сергій Антонович замовк і загадково посміх-нувся. — Без телефону, радіо чи якихось інших засобів… Дивовижно! — Вона зіжмакала салфетку та так і три-мала в руці. — Знаєш, коли б про це розповів хтось інший, а не ти, я б не повірила…

— Я б, мабуть, теж не повірив, якби сам не “перемовлявся“, — хитнув головою Сергій Антонович, і в йо-го густій русявій шевелюрі Соломія Олексіївна помітила срібні нитки. — Та що це ми все про науку…

— Незвичайні явища завжди мають притягальну силу.

— Розкажи краще, як ти живеш?

Щілина часу, яка розділяла їх, зовсім не зникала та й не могла зникнути, і він перекидав місток через прірву. Десь у глибині душі відчував: дві геометричні точки поєднати легше, ніж двох людей.

— Та отак і живу. Син росте. Робота захоплює — нема коли і вгору глянути.

Роки лягли їй на плечі, уже Соломія не така жвава, трохи обважніла, мабуть, не часто розправляє крила, та все-таки це була вона, очі її повні того особливого блиску, який завжди вабив Сергія.

— Непокоїть мене Сергійко.

В кожному слові про сина бриніло трепетне материнське почуття, в якому було і захоплення його здібностями, і невдоволення поведінкою, і тривога про здоров'я.

— Нестійка нервова система… Особливо гострі стресові стани, коли програє в шахи.

— Честолюбний, — обізвався Сергій Антонович, беручи яблуко. — Це добре. — А здібності до шахів є?

— Аж занадто. Навчанню це, може, й не заважає, але здоров'ю шкодить, — зітхнула Соломія Олексіївна. — Якби він покинув… Може б, ти…

Сергій Антонович кинув такий виразний погляд, що вона замовкла на півслові. Тільки цієї миті згадала: він же затятий шахіст! Це ж шахи спричинилися тоді до розриву… В уяві висвітилась миттєва сценка — вони спізнюються на концерт, а Сергій дограє якусь “принципову“ партію. Вона спаленіла: тобі шахи дорожчі від мене! Тоді навіть вухом не повів, коли вона грюкнула дверима. Гадав, що вже прив'язав, але не на ту наско-чив…

Мовчки дивилися одне на одного, можливо, й Сергієві Антоновичу защеміла згадка, та напевне ж, бо й він зітхнув глибоко й значливо.

Нервово зателенькав дзвоник.

— Це він, — підхопилась Соломія Олексіївна.

До вітальні заглянув кучмастий височенький хлопець, привітався і одразу причинив двері. Не більше, як через дві–три секунди з його кімнати почулися різкі, істеричні голоси.

— Я такого ще не чув, — знизав плечима Сергій Антонович. — Наче записана бійка.

— Напевне програв. Завжди отак…

Сергій Антонович устав із-за столу і попрямував до Сергійкової кімнати. Музика стихла.

Дерева за вікном потемніли, Соломія Олексіївна ввімкнула світло і почала прибирати зі столу. В Сергій-ковій кімнаті теж засвітилося,— видно було золотисту стежечку під його дверима. “Ну, що ж, нехай познайомляться… — думала Соломія Олексіївна, — два Сергії…“ Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кі-мнати — Сергій Антонович і Сергійко сиділи один проти одного за столиком, схилившись над шахівницею. Усміхнулась нервово:

— Тобі, значить, шахи дорожчі…

Сергій Антонович глянув на неї, наче звідкись здалеку, і знову втупив очі на картаті простори шахівниці, де кипів мовчазний бій двох армій. Чи він пригадав ці слова?

— Ну, то як справи? — Соломія Олексіївна присіла на канапу.

— Не заважайте, мамо, — обізвався Сергійко, не повертаючи голови. — Я готуюсь до республіканських змагань.

— А сьогодні програв?

Сергійко, невдоволено засопівши, підпер голову руками і невідривно дивився на шахівницю.

— Ні, він не програв, — відповів за нього Сергій Антонович.

— Але ж прийшов явно розстроєний.

— Та то нічия зіпсувала йому настрій.

— Є чого переживати!

— Сергійко хотів виграти — ось у чому річ.

Перемовляючись, Сергій Антонович робив ходи і хвилин через десять змушений був припинити опір.

— Вітаю, — потиснув руку Сергійкові, — молодчина, це була тонка комбінація!

Сергійко сяяв, Соломії Олексіївні теж було радісно. “Коли б він знав, у кого виграв! — думала схвильо-вана мати. — Коли б він тільки знав…“

Потім Сергійко показав ту злощасну партію, яка не далась йому і так зіпсувала настрій.

Сергій Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицію, тоді разом із Сергійком почав розглядати варіанти. Малий чудово пам'ятав партію і кожного разу відновлював її на шахівниці етап за етапом. Його прохідний пішак дійшов до сьомої горизонталі, один крок — і це вже ферзь!

— Я завагався, — ніяково посміхнувся хлопець, — чи підтримувати цього пішака, чи виводити коня на кращу позицію…

— І вирішив?..

— Ну… розумієте… це ж міг бути другий ферзь! Я послав ферзя на підтримку, ну, а чорні почали шаха-ти… вічний шах.

— Запам'ятай, мій юний друже, — на все життя запам'ятай: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варіант, — міркував Сергій Антонович, ставлячи того пішака у ферзі.

— То чорний ферзь одразу його й забирає!

— Нехай бере, а тоді білий кінь відходить із шахом і перекриває дорогу ферзю. Віддавши того пішака, ти змусив би чорного ферзя відійти на пасивну позицію. Дивись, тепер про вічний шах він і мріяти не може, а в тебе ось ще одна прохідна по вертикалі “а“…

Юний шахіст запустив п'ятірню в свою кучму.

— Точно!.. І чому я… чому завагався?

Соломія Олексіївна, хоч не уявляла перипетій боротьби на шахівниці, уважно дослухалася до розмови. В ці хвилини їй стало ясно, можна сказати, відкрилося: Сергійко природжений шахіст, і тут уже нічого не вдієш.

А Сергій Антонович то запитаннями, то мимохіть кинутим зауваженням підводив бесіду до головного: треба виробити в собі рішучість, силу волі, тоді не будеш спотикатись на рівному. В шаховій грі часто складаються такі ситуації, що один сміливий хід може вирішити долю партії.

— Я розумію… — Сергійко то зчіплював, то розчіплював пальці, — але… важко якось вирішити…

— Як на тому роздоріжжі, — усміхнувся Сергій Антонович. — Підеш ліворуч — натрапиш на змія, під-еш праворуч — здибаєшся ще з якимось монстром…

— Та він ось як підросте… — почала Соломія Олексіївна, але Сергійко запально перебив:

— Наче я маленький… Я вже вищий за вас!

— Ну, добре, добре, — усміхнулась мама, — я мала на увазі життєвий досвід.

— Який ще там досвід? Аби говорити…

Сергій Антонович по-змовницькому підморгнув до Соломії Олексіївни:

— Такі юнаки, як Сергійко, тепер усе знають… Це такий народ, що… Але характер виробляти треба. Згоден?

— Та згоден, але…

Сергій Антонович вийняв з бокової кишені масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато більша від звичайних. Верхня частина її ребриста — тонкі стріли летять угору. Такої Сергійко ще не бачив.

— Я досліджую психічні явища, — сказав Сергій Антонович, піднявши металеву дивовижу над столом. — У верхній частині цієї ручки вміщено біорезонатор — це якраз те, що потрібно тобі, особливо у важкі моме-нти. Візьми, це тобі подарунок від мене.

— Дякую!

Сергійко, не стримуючи радості, почав розглядати ручку, клацав спусковим механізмом, кнопка якого втоплювалась збоку посередині.

— Звичайно, цілковитої гарантії нема, — провадив далі Сергій Антонович, — але чотири партії з п'яти — виграєш. Звісна річ, при умові, що ти підвищуватимеш свою майстерність. Цей прилад нічого тобі не підка-же, це не комп'ютер. Він тільки підсилює процес думання.

Сергійко прискалив око:

— А ви ж ось програли…

— Я не тримав її в руках, вона була в кишені.

— Ну, то перевірте, — порадила Соломія Олексіївна.

— Давайте? — Сергійко почав похапцем розставляти фігури, немов боячись, що Сергій Антонович не згодиться. Але той погодився, узяв ручку, і вони почали. Помітивши похибки партнера у дебюті, Сергійко по-думав: “Усе, тепер ніякий біорезонатор не допоможе“. Він володів ініціативою, поступово нарощував позицій-ну перевагу. Зав'язався складний вузол, і Сергій Антонович надовго замислився. Його пальці — то великий, то вказівний, погладжували ручку, вертіли її на всі боки. У тиші кімнати відчувалося напруження, навіть Соломія Олексіївна невідривно дивилася на шахівницю. А Сергійко аж подих затамував — бачив два можливі ходи, і кожен вигідний для нього. “Ану ж, ану ж, чи допоможе біорезонатор, — билася думка в радісному передчутті. — Якщо він так…“ Але Сергій Антонович пішов зовсім не так, цілком несподівано. Юний шахіст похолов: як-що прийняти жертву ферзя — матує кінь, а не прийняти — матує той таки ферзь.

— Ну, що ж… — хлопець похнюпився. — Здав. Але це ж випадок.

Вражена Соломія Олексіївна порадила зіграти ще. І знову Сергій Антонович, який тримав ручку, переміг.

— Ану тепер ти, Сергійку, візьми біорезонатор! — не могла вгамуватись Соломія Олексіївна. — Цікаво, як він подіє в твоїх руках…

Сергійко виграв. Тепер у нього сумніву не було: пристрій діяв ефективно.

— Отже, сміливо користуйся нею, — сказав Сергій Антонович, — нічого недозволеного тут нема. Це не комп'ютер, який розраховує ходи, не збудник. Біорезонатор лише допомагає зосередитись, зібратися з думками. Записуй ходи і не випускай її з рук.

— Чудовий подарунок, правда? — усміхнулася Соломія Олексіївна.

Сергійко насупив брови, демонструючи стриманість. Авжеж, хіба він хлопчисько, чи що?

Прес-конференція, на якій Сергій Антонович зробив повідомлення про телепатичні дослідження, відбу-валась у невеличкому інститутському залі, отож, стоячи за кафедрою, він бачив кожне обличчя. Одне — оваль-не з бистрими очима, що так і вп'ялися в нього, — здалося йому знайомим. У своєму докладному виступі вче-ний торкнувся всіх аспектів проблеми, і запитань було небагато. Кілька разів хльоснули по очах тоненькі блискавки бліців, професор на закінчення подякував за увагу і, склавши свої папери в теку, зійшов з помосту. Жіночка з овальним обличчям рушила йому назустріч. Звичайно, він одразу впізнав Ольгу Дем'яненко. Олю, Оле-чку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата і так само скалила зуби.

— Здрастуй, Оленько! — Сергій Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку. — А я дивлюся: ти чи не ти?

— Я, Сергієчку, дорогий, власною персоною! Бач, поміняла скальпель на перо, працюю в медичному журналі, і коли почула, що ти… Грандіозно, Сергієчку, епохальне відкриття!

— А мені після повернення з Гімалаїв щастить на зустрічі. Днями був у Соломії, а сьогодні ось ти…

— Таки не втерпів, провідав? — в її очах на мить хилитнулись жовті вогники.

— Ну, а як же… — розвів руками Сергій Антонович.

— Стара любов не забувається… — хитнула головою Оля. — Ну, а як же там твій синок — уже, мабуть, парубійко?

Ці слова, вимовлені звичайнісіньким, буденним тоном, оглушили Сергія Антоновича, Олечка сказала ще щось, він не почув, голова йому загуділа, як великий дзвін, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергійко. А він Сергій. Он воно що! Соломія…

Ольга торгала його за рукав, а він уже не міг одірватися від того видива. Нарешті отямився, сказав з піднесенням:

— О, Сергійко вже мені по плечі! Грали з ним у шахи. Знаєш…

Та Ольга втратила інтерес до цієї теми, вона й спитала принагідно, тільки щоб вивідати, що в них та як, бо в Соломії інтерв'ю не візьмеш — неговірка, замкнута, ще може й відбрити. А Сергій, бач, відвертий. Гарний чоловік, і такий учений — тільки подумати! І знову до Соломії…

Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергій Антонович поквапливо глянув на годинника і рушив до виходу, та так енергійно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.

— Ти мені пробач, Оленько, поспішаю. Дуже радий, що зустрілись, але біжу, біжу. Бувай. — Уже на схо-дах обернувся і гукнув: — Дзвони!

На тротуарі мало не налетів на якусь жінку, до перехрестя, де стояли телефонні будки, біг, неначе треба було дзвонити про пожежу. Перший же автомат забрав у нього дві копійки і не з'єднав з квартирою Соломії. Хмикнувши, Сергій Антонович перейшов до другого. Цей вчинив те саме. Третій… Монеток уже не було. По-дався в гастроном розміняти, але біля каси стояла велика черга, а касирка возилася з чековою стрічкою. Одне слово, все діялося за класичним законом падіння бутерброда з маслом. Довелося їхати тролейбусом на Хрещатик до центрального поштамту. Голос його був такий хрипкий, що Соломія не одразу впізнала.

— Слухай… я на Хрещатику…

— Хто це?

— Не впізнала? Це ж я!..

— Куди ви дзвоните?

— Це я, Соломіє, Сергій…

— Ти? — її здивований голос звучав для нього музикою. — Що сталося?

— Та сталося. Давай зустрінемось на Володимирській, розповім. І виставку квітів побачимо.

— А де саме?

— Отам, де зустрічались… у першій молодості!

Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрілися в ажурній альтанці, що приткнулася на крутому зламі верхньої тераси. Звідси вони не раз і не двічі милувались краєвидом Подолу, блакитним Дніпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.

— Скільки років… і ти мовчала?

Вона мовчала й зараз. Довго сиділи, не проронивши й слова. Нарешті Соломія озвалась:

— А ти помітив, що він на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республіканському турнірі школярів Сергійко зайняв перше місце!

— Я на це сподівався, він здібний.

— Та здібності, може, в нього і є, а головне — твій подарунок…

Сергій Антонович усміхнувся:

— Розкрию тобі секрет, тільки гляди — ні слова Сергійкові. Я йому сам потім скажу. То звичайнісінька ручка, ніякого пристрою в ній немає.

— Психологічний експеримент?

— Авжеж.

— Ну, що ж, вітаю, і цей вдався.

— Якби мені ще вдалося…

— І ти не знаєш? Не впевнений?