ОЛЕСЬ БЕРЕЖНИЙ

Бурулька - ОЛЕСЬ БЕРЕЖНИЙ

Це був мій перший патруль. Штурман-оператор Кость Павлюк вправно приземлив наш „Діджірон-112ZX“ на вузькій ґрунтовій дорозі, геть зарослій рясним зіллям.

– Павлюк залишається на борту, – відрубав Антін Савченко, старший бунчужник Кордонної Варти. Він увімкнув свій енерґомат, виставив його на бойовий режим і звернувся до мене:

– Юрку, зі мною!

Швидкома нап'яв на голову шолома, приладнав портативний альфа-комплект. Узяв кілька додаткових е-пакунків, прихопив плазмо-кристалічне мачете і поліз за Савченком. Уперше я виходив з апарату назовні. Не задля тренування, а на справжньому патрулюванні!

Як тільки зістрибнув і став ногами на ґрунт, ураз відчув як мене огорнуло пахучою вогкістю вічнозелених джунглів. Густі чагарі папороті й бамбукового верболозу на дорозі сагяли аж по груди. Довкола пурхали великі яскраві метелики, дзвінко й переливчасто витьохкували співочі пташки.

Савченко вказав у бік джунглів. Туди, де темнішав проміжок зпосеред суцільної зеленої стіни. Це, ймовірно, була занедбана кабаняча стежа, якою дикі тварини ходили на водопій. Старший бунчужник наказав мені йти вперед і прорубувати прохід.

Спершу я заходився сікти розмашисто й бадьоро. Утім, уже за кілька хвилин почали нити м'язи. Серце калатало. Дихати ставало дедалі важче. Насичене гарячою вологою повітря заклякло в горлі й ніздрях. Легені розбурхувалися й тиснули на ребра.

Я взяв мачете обіруч і надалі розтинав лишень стільки зелені, скільки було конче потрібно щоб продертися на пару кроків уперед. При цьому я намагався ступати якомога ширше. Високо підіймав коліна і переносив усю вагу тіла поперед себе, використовував свою вагу як додаткове знаряддя аби проштовхуватися крізь цупке гіляччя й хоботиння.

Зрештою, ми таким чином просунулися на кількасот метрів від дороги. Крони дерев почали яснішати. Згори линуло дедалі більше й більше сонячного проміння.

Я задивився у верховіття. Там перепорхували дзьобаті тукани. Розгойдувалися ліанами, верещали та галасливо дражнилися в'юркі хвостаті мавпи. Голосно кректіли великі барвисті папуги. Я знічев'я зачепився ногою. Втратив рівновагу й повалився в щільні хащі.

Савченко допоміг мені підвестися. Я нахилився аби підняти мачете й побачив дивний предмет. Він жодним чином не пасував до навколишнього середовища. Виглядав ніби верхівка круглястої каменюки, геть заплетеної зіллям і зарослої мохом. Саме за це, ймовірно, я був і перчепився ногою.

Мій портативний сканер блимав і вказув, що цей предмет складався з химерного сплаву металів. Досить рідкісних і старовинних. Тепер такими вже давно ніхто не користується.

Я наблизився до каменюки. Її основа ховалася в ґрунті Повідхиляв кілька гінких і в'юнких стебелин, зішкрябав долонею трохи моху й … ураз відсахнувся.

Перед моїми очима постало зеленкувато-брунатне людське вухо, що стирчало майже з-під землі. Ще й неприродньо велетенських розмірів!

Я озирнувся на Савченка. Він помітив мою раптову збентеженість. Підступив ближче. Нахилився, уважно роздивився знахідку. Швидкоруч наклацав у свій міні-портал на лівому зап'ясті. А тоді заспокійливо поляскав мене по плечу:

– Юрку, не хвилюйся. Це лишень археологічна пам'ятка. Номер дев'ятсот шістдесят чотири тисячі сто двадцять один. Категорія бета-ікс-зед. Реєстраційний код триста сімдесят два дубль вісім – археологічний об'єкт „Чернеча гора“.

Я підозріло глипнув на потворне вухо. Савченко продовжував:

– Розумієш, колись тут була така релігія. Прадавня й доісторична. Тубільне вірування місцевого значення...

Ні, я не розумів. Дійсно, не мав жодної гадки про що йшлося Савченкові.

– Розумієш, Юрку, оце у них був тоді, ну дуже давно... щось на кшталт… ну, такий мовби ...Пророк, наче Бард і Боян, ніби Штурман і Капітан.

Я щиро намагався збагнути. Старший бунчужник знай розтлумачував далі:

– Оце, розумієш... Гм, як же тобі краще пояснити, Юрку? Ну, коротше, був на цих землях такий доісторичний і прадавній Лірник і Трембітар, нібито Бандурист і Гітарист, буцімто Гусляр і Кобзар...

Я і далі пробував зрозуміти увесь цей доісторичний жах, чи паки, як мені здавалося, таємничо-езотеричний сон рябої кобили від старшого бунчужника. Але нічого не міг уторопати. Натомість, знову підозріло глипнув на вухо металевого монстра й висловив Савченкові свій сумнів уголос:

– Невже, пане старший бунчужнику, це дійсно колись було таке божество? Може як тепер наш Золотовустий і Цукромовний Пан Глибоковроті?

Я сказав це і вмить злякався власних слів – такого пекельного святотатства мені раніше ніколи не випадало чути на власні вуха. Тим паче самому промовляти.

Реакція Савченка виявилася для мене ще більшою несподіванкою. Старший бунчужник лише спокійно закивав:

– Так, Юрку, приблизно так. Уяви-но собі!

При цьому він недбало копнув ногою жахливе вухо. Ніби заради того, аби цим заспокоїти мене й розвіяти забобонні побоювання. І дійсно – металеве вухо стародавнього божества не відреагувало жодним чином.

– Знаєш, Юрку, ця вся минула цивілізація насправді відбулася ще задовго до Нашої Ери! Ще до Сонцедайного і Усежитомирного Зорепришестя Нашого Вселенського і Всемоцного Іллі Архістронґовського …

Деякий час я залишався геть приголомшеним і трохи переляканим – витріщувався на вухо доісторичного металевого монстра. І намагався уявити, що це – справжнє, правдиве Божество невідомої мені доісторичної цивілізації.

Аж ось Антін Савченко взяв у мене з рук мачете й пішов першим. Я рушив за ним. За декілька кроків ми дісталися краю джунглів. Далі відкривався казковий краєвид. Повівав міцний солоний вітер.

Ми стояли на високій кручі. Попереду, скільки сягало око, тягнувся і губився в заобрійній імлі незайманий обшир вод. Ми вийшли на узбережжя Великого Азіопського океану. Цієї миті в його широких розлогах відсвічувалася глибока блакить небес і пекуче ярило сонця.

Савченко наказав оглянути берегову лінію. Я увімкнув інфра-лазерного пошукача, що діяв у режимі реального часу, й прикипів до білої смужки внизу. Навів фокус на залишки стародавнього й занедбаного пірса. Аж раптом помітив краєм ока якийсь незначний рух. Неясні сірі плями скупчувалися в одному місті й, здавалося, лишень поглинали світло. Виглядало так, ніби хтось насправді застосовував кольчужно-екранове маскування.

Я вмить розфрагментував оптичну фільтрацію і спробував підсилити зображення. Так і є! Побачив усе, як на долоні. Між покривлених залізобетонних стовпів щойно пришвартувалася хлипка джонка. Довкола неї поралася зграйка срібношкірих мезо-цзедунців.

– Гойда на абордажну інспекцію! – скомандував Савченко. Ми запустили портативні Е-модульні гравітатори й стрімголов полинули вниз, до судна мезо-цзедунців.

Перемитництво набувало загрозливих обсягів у цьому секторі узбережжя . Патрулі нашої Варти виловлювали тут щоразу більше й більше перемитників. І переважно з тушками „фофудійної контрабанди“.

Легкі вітрильні джонки – це найпоширеніший засіб для перевезення контрабанди на просторах Азіопського океану. Легкий корпус судна складався частково з пресованого поліетілену й макулатури, частково – з ерзац-алюмінієвої мультикарбонатної фольги. Борти зазвичай щедро змащено салом внутрішньо-монгольських тюленів – аби зекранувати й залишатися непомітним для наших систем дистанційного пошуку й спостереження.

Гендлярі Фофудійського Халіфату наймають мезо-цзедунців, якими кишма кишіло в цій частині океану, щоби потаємно переправляти до нашої країни біженців з Уральских островів – мошкалійців-великогузів і рошон-урусів, які тікають від пост-канібалістичного режиму камчедальських узурпаторів з Четвертої Династії.

Металевий гoлос гучномовця оповістив через портал на лівому зап'ясті Савченка:

– This is a Border Guard Patrol! Do not move! Stay where you are.*


* „Це патруль Кордонної Варти! Не рухатись! Залишайтесь на місці.“

Мезо-цзедунці враз попадали навколішки й уклякли на палубі. Грізний голос громохко виголошував далі:

– We are about to board and inspect your vessel under the authority of Fatherland Protection Act Article Twelve. I repeat. Do not move! Stay where you are! **


** „ Ми збираємося зійти на борт і провести інспекцію вашого судна на підставі повноважень Статті 12 Закону про захист Батьківщини ! Повторюю. Не рухатись! Залишайтесь на місці.“

Наступної миті Е-модульні гравітатори перенесли нас на палубу джонки. Наші енергомати напоготів у режимі номер сім – „миттєвої адекватної дії“.

Почали з перевірки документації. Жодний з мезо-цзедунців не мав при собі ані подорожніх штрих-грамот, ані держмовного сертифікату від Великої Народної Булави.

Лишень ці два порушення становили вже достатньо серйозну підставу для затримання всіх на борту та конфіскації судна.

Нажахані мезо-цзедунці важко дихали. Я бачив, як вони дрібненько тремтіли від страху. Авжеж! Тепер, після процедури затримання, ми неодмінно перепровадимо їх до Місцевої Акцизної Управи, де тамтешні писарчуки безсумнівно вліплять кожному „пасічний карантин“. У профілактичних цілях, так би мовити. А це для мезо-цзедунців – гірше редьки. Чи паки гіркого меду від неправильних бджіл.

Хвилювалися вони, пихкотіли від напруги й страху. Тьмаво полискувала срібляста луска їхної шкіри. Мезо-цзедунці – це взагалі особлива порода, гонорова. Ми проти них – пшик! Бо у них, окрім луски й плавників на хвості, є ще й зябра. І перепонки між пальцями, на руках і ногах.

Аж раптом старший з них, з волохатими вухами й густими блакитними бровами, як заверещить страшним голосом: „Duhkol-LLLLYE!“***


*** „Доколє!“ - спотворене у розмовній цзедунській мові запозичення зі стародавної фофудійської.

Тієї ж миті усі мезо-цзедунці навперейми кинулися стрибати за борт. Але Савченко встиг перемкнути свій апарат з сьомого режиму на ручний і вперіщив по них довгою нефільтрованою чергою. Шматки кількох мезо-цзедунців фукнули навсебіч. Дещо хряснулося на палубу. Бр-р, гидота!

Старший бунчужник, як завжди, в своєму репертуарі! Чорний гумор а-ля Савченко, з неодмінними калюжами вражої крови. Звичайно, за Статутом, численними Положеннями та Приписами, нам не забороняється застосовувати будь-яких засобів впливу при виконанні службових обов'язків. У широкому діапазоні від повної адекватности до марґінальної неадекватности. Що Савченко щойно і продемонстрував. Але ж як на мене, це вже відгонить украй негуманним ставленням до бідолашних мезо-цзедунців.

Утім, від нас ніхто і не очікує гуманного ставлення до них. Як і до всієї тієї фофудійської чортівні з пекельних архипелагів Азіопського океану, яку мезо-цзедунці самі ж свідомо й добровільно наймаються перевозити своїми джонками попід наші славні береги.

Особисто я не був прихильником аж такого жорсткого підходу, якого дотримується Антін Савченко. Але завжди усвідомлював, що без цього наша Держава ніколи б не вистояла в сучасному світі.

Уцілілі мезо-цзедунці, яким пощастило уникнути потужного Савченкового гніву, вже хлюпотіли хвостами й плавниками у хвилях подалі від джонки, а за мить майнули вглиб і зовсім зникли. Розчинилися, так би мовити, в своєму рідному середовищі. Та грець з ними! Перед нами тепер инший клопіт – провадити конфіскацію судна й майна на користь Булавної Скарбниці.

Марудна це справа і нудна. Часом, правда, брудна і огидна. Ось, прямо на палубі – ящики з башкирськими кокосами, перезрілі до синеви якутські помаранчі, трохи рожевих бананів з Алтайського архипелагу...

У затхлому трюмі, серед мішків із засушеними цвіркунами й кальмарами, вудженими креветками і тарганами, підгнилими ямало-ненецькими ананасами та норільськими мандаринками, ми надибали величезну буру акулу – типовий Східносибірський молотоголовий різновид.

Удвох ледве витягли її на палубу. Але ж як вона смердить, дідько її забирай!

Савченко спочатку відсканував акулу своїм портативом, а потім, задля більшої деталізації – табельним дефрагментатором. Вдоволено замугикав і звернувся до мене:

– Ану, козаче, дай-но свою забавку на хвильку. Щось покажу зараз! Такого ти в житті ще не бачив!

Я простяг Савченкові своє плазмо-кристалічне мачете. Він узяв, чимдуха розмахнувся і рубонув бік акули. Лискуча бура шкіра вмить луснула. Розітнулося зогниле м'ясо, розкрився шлунок – але ж який нестерпний сморід!!! – і на палубу, разом з купами хробаків, посипалися перемазані в зелене багновище, слизоту й гній, довгасті кокоси.

Власне, це я спершу подумав про кокоси. Ті, що плавають на поверхні океану і яких час до часу проковтують дурнуваті акули. Я подумав про кокоси перш, ніж вони почали ворушитися.

Савченко навів на них енергомат. Цього разу я запримітив, що він увімкнув більш-менш лагідний режим „упереджувального знерухомлення“. Це вже, як на нього, неабиякий прояв гуманізму стосовно купки тієї мерзоти, що заворушилася зараз на палубі!

Круглясті предмети почали поволі розгортатися й вистромлювати свої незграбні кінцівки. Савченко підскочив до найближчого з них і сильно копнув з носака. Так, що воно, бідолашне, перевернулося кілька разів і пронизливо заверещало. Старший бунчужник радісно вигукнув:

– Ага! Упіймалося, фофудійне сцуко!

Дивні істоти почали жалібно пискотіти й помалу розгортатися у подобу маленьких людинок. Мені аж моторошно стало!

Істоти мали жахливий, пекельний вид. Страшенно нечепурні й перемазані в зеленаве багновище, слиз і гній. Волохаті й кошлаті. Кожен з двома головами! З довгими й кучматими бородами на кожній голові. Навіть і кількаро жінок, – наскільки я зміг розрізнити, – і ті мали бороди.

Усі ці істоти продовжували скиглити і попискувати. Я ледь міг витримувати цей моторошний звук. Савченко не витримав. Заходився копати їх усіх підряд і волати на все горло:

– А ну, ЦИТЬТЕ, кляті котсапьшєґі! Цить усім! Бо повбиваю, бісова породо!

Запала мовчанка. Тільки вигуки Савченка иноді розривали тишу:

– Що, чортяки кляті, закортілося в Нашу Неню?! Без грамот?! Без мовних сертифікатів?! Сала нашого жерти?! Що, фофудійна сволото, на своїх архипелагах вам уже й місця забракло? Чи може вам тепер канібали з Усурійської Орди спокою не дають? Гантів-мансів злякалися, гніди великогузські? Чи може, клята породо, вам камчедальські узурпатори докучають?

Тяжко мені, звичайно, вислуховувати це все, спостерігати за такою брутальною поведінкою старшого бунчужника. Утім, служба є служба. Може й не хочу, але мушу це терпіти.

Та й за великим рахунком, правду каже Савченко. Ну, не варто мені взагалі нарікати на нього! Адже серце в нього золоте. Попри брутальні слова та дії. Бо допекли його, дістали. Справу чинить він переважно справедливо й по совісті... От і зараз. Уже викликав підмогу з нашої застави – параболоїдну аеровсюдихідну плафторму для транспортування фофудійних нелегалів. За кілька хвилин прибуде.

Між часом, Савченко підморгує мені й починає вигравати мачете:

– Обіцяв я тобі, Юрку, щось показати. Зараз буде, козаче. Зачекай трохи.

Нажахані створіння тулилися один до одного, прикривали долонями свої волохаті обличчя й тихо стогнали від смертельного страху. Савченко раптом як заволає:

– Хто серед вас, кляті котсапьшєґі, єсьм бумши криголамоносцем ісконно нерекеші во язицех істінно кригольйод! Кажи, сволото! Усіх повбиваю!!!

Істоти почали ще голосніше стогнати й помалу скиглити утробним воєм. Савченко ухопив одного з них за довгу бороду, намотав на ліву руку.

– Уб'ю! Кажи, сцуко! Хто, хто!

Високо замахнувся правицею. Променисте лезо плазмо-кристалічного мачете холодно виблискувало на сонці.

– Уб'ю, сцуко! Кажи мені! ХТО!!!

У відповідь істота залопотіла з обидвох голів щось своєю нібито мовою, чи гейби курлюканням екзотичної фауни. До мене долинули лише кілька уривків, щось отакого:

– ... ісконно єсьм ... братолюбівіє словєнене... ацсель і покудамесьц і многократ... ісоконно аднака ізречімевші... ДРУШПА!

Раптом одна з голів істоти в руці Савченка загарчала й зашипіла, немовби змія, а тоді рвучко увіп'ялася іклами в шию другій голові. Здійнявся несамовитий ґвалт, вереск і зойкання. Розляпувалася кров на всі боки, обляпувало Савченка.

За мить ґвалт утамувався так само рвучко, як і розпочався. Істота однією головою відкусила собі другу голову. Закривавлена голова впала на палубу й покотилася геть.

Обезголовлена істота, чи радше тепер тільки одноголовий інвалід цієї істоти, полізла обома руками в криваве місиво, де за мить перед цим стирчала друга голова. Занурилася обіруч, майже по лікті, покопирсалася всередині, дістала звідти предмет циліндричної форми і простягнула Савченкові.

Антін обережно взяв циліндр, похлюпав на нього трохи забортної води аби обмити. Це був металевий контейнер.

На ньому викрашалося мальовниче зображення двох синичок, жовтогрудої та синьогрудої, які сиділи на уквітчаній гілочці й тримали у дзьобику квітку барвінку. Попід пташками знаходилися два ієрогліфи 朋友 (youyi), а під ними –дуже вишуканий каліграфічний напис кирилицею, трохи навскоси – „Дружба“.

Савченко відкрутив кришку циліндричного контейнера. Витягнув корок. Зазирнув усередину. Вдоволено посміхнувся й звернувся до мене:

– А ну, простягни долоню, козаче. Зараз побачиш.

Я боязко випростав долоню. Савченко помалу нахилив циліндр і з нього викотився й плюхнувся мені в долоню видовжений блакитний шматочок чогось лискучого. Буцім кришталева паличка, що звужується з одного боку. Мені вмить здалося, що воно мене обпікло. Долоня стиснулася, рука рефлективно смикнулася назад. Чи то від несподіванки, чи то від болю. Блакитний шматочок впав на палубу.

Савченко розреготався:

– Ги-ги-ги! Оце такої, козаче!

Мені стало незручно за свій переляк:

– Пане старший бунчужнику, а що ж це за така бісова штукенція?

Савченко й далі реготав, аж сльози заблищали в очах:

– Це ж, ги-ги-ги, справжня бурулька!

– Бу-руль-ка?

– Так-так, бурулька! От бачиш, козаче, скільки ти нового дізнався на своєму першому ж патрулі. І про доісторичного Кобзаря. І про бурульки…

Мені стало трохи ніяково за своє невігластво.

– Що це таке бурулька?

– Це також доісторичне явище. На нашій планеті уже віддавна не зустрінеш їх у природному стані.

Савченко нахилився, обережно підібрав блакитний шматочок з палуби, підняв його двома пальцями догори, примружив одне око, а другим глянув крізь бурульку на сонце:

– Це така льодинка, що утворилася при стіканні рідини і має форму загостреної донизу палички. Для мошкалійців, великогузів і рошон-урусів це – релігійна святиня. Вони називають її „сосулька“, бо смокчуть, а по їхньому – „сосуть“. Вони це роблять як священодійство фофудійського ритуалу, бо вірять, що колись на землю знову прийде їхній крижаний пророк Дід Мороз і його молода наречена Снігурка, які мошкалійцям принесуть Снігу і Льоду, разом з Віхолами й Завірюхами. Тоді буцімто Азіопський океан вкриється Кригою і ці кляті чортяки знову створять свою Крижану Імперію. А земля вся вкриється Кучугурами, по яких вони швидко їздитимуть Санями з Бубонцями й відтак завоюють увесь світ і встановлять свою Священну Фофудію.

Савченко бережко вкинув борульку до контейнера:

– Але цього ніколи вже не станеться, козаче! Гаплик усім їхнім крижаним царствам-государствам, імперіям-фофудєям. Тепер на нашій Землі панує Сонце, Світло і Тепло. Так тепер є і так завжди буде!

Закоркував циліндричного контейнера, закрутив кришку й простяг мені:

– Для Павлюка. Він хоч і перець тертий, але ось такої справжньої бурульки ще ніколи живцем не мацав.

Над нами зависла параболоїдна аеровсюдихідна плафторма. На композитному панцері висвічувався плазмо-флюоресцентний тризуб. Разом з пілотами перепровадили двоголові тушки „фофудійної контрабанди“ на борт платформи, завантажили усе майно з джонки.

Савченко відіслав попередній звіт щодо мезо-цзедунців до Секторної Застави. Час повертатися до нашого „Діджірону“! Ми запустили портативні Е-модульні гравітатори й полинули вгору, до апарату.

Мій перший патруль виявився успішним. Навіть з унікальним трофеєм! У руці я стискав циліндричний контейнер з написом „ 朋友 -Дружба“, в якому зачаїлася справжня фофудійна бурулька - реліктова святиня, яку смокчуть кляті мошкалійці та мріють про відродження своєї Великої Крижаної Імперії.