ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ

Ранок після бою - ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ

Ранок після бою

Кіннотникам армії УНР присвячую

І

Пригадай, як чіткими четвірками

Шикувалася сотня наскоро,

Як назустріч летів нам

Того вітру тривожного спів –

Не пахким чебрецем,

До нудоти їдким йодоформом

Був напоєний подих

Розлогих південних степів.

Пригадай, як лічили копита

Ніким не раховані милі...

Знаю, друже,

Ми згадуєм завжди про них

І про те, як з стремен

Витягали ми ноги знімілі

Й до квітучих дерев

Припинали своїх вороних,

Як розбехтаним шляхом

Гойдалися сірі колони

Все туди і туди,

Де за обрієм бій стугонить.

Ніч надходить,

Зімліла земля прохолоне,

Наші змилені коні

Протряхнуть від лютих гонитв...

Пригадай і про зорі рясні,

Що котилися в жито,

Про вогонь цигарок,

Що жеврівся і гас у руці,

Й те, як думали ми,

Що багато уже пережито

Та як жити хотілося

Нам на світі оцім!

І як пісня зринала:

“Сумувати, мій друже, не треба“,

Як підхоплював хтось:

“Нумо, брате, веселої грай“,

Як журилося тихо:

“Бачиш клаптик блакитного неба“,

І стихало:

“Мов згадка про рідний наш край...“

Я ж радів, що так мирно

Зітхають потомлені коні

І трави запашної

Сочисте смакують стебло,

І що друзі співають

І згадка пропалює скроні

Про очей материнських

Ні з чим незрівнянне тепло.

Це воно зігрівало мене

У скажені морози і хуги,

Я радів, що в атаках

Не схибила вірна рука.

Та кінчається – чую – спочинок,

Наказ: “Підтягнути попруги!“–

Й знову легко нога

Неслухняне стремено шука...

ІІ

Ніч.

Розбурхану темінь

Шматують трасуючі пасма.

Синій розбрик ракети,

Другий,

Третій.

І ось почалось:

“Поводи коноводам!

Перший рій наперед!“

В горлі

спазма,

І розпарений піт

Крижане заливає чоло.

Перший рій – себто ми.

Як забуть цю хвилину судомну?

Ну а темінь така,

Що хоч очі виколюй собі,

І до болю у щелепах

Стягнено пряжку шоломну.

Все готово.

Тримайся.

Засилаємо перший набій

“Другий рій!

Третій рій!“

Сполох – вибух,

І темінь – і тиша.

Нам хотілося впасти,

Оглухнуть, осліпнуть нараз,

Прирости до землі,

Та свідомість невпинно колише

На своїх терезах

Невмолимий, як лезо, наказ:

“Ані кроку назад!“

Перед ранком підтягнуть резерви.

Хтось незнаний на карті

Нашу долю у вузол спліта.

Це тепер ми так часто

На свої нарікаємо нерви,

Нарікаєм на долю

І згублені юні літа.

А тоді?

Свіжий ранок летів,

Облітав пустоцвітом з шипшини,

Ти чорнозему грудку

Кришив у руці,

А на вітах обчімханих кленів

Юрмився щебет пташиний

І тебе вітерець по обсмаленій пестив щоці.

Десь закінчувавсь бій,

Залишаючи вирви димучі,

На землі, що могилою

Може нам бути вона,

Та думками про смерті хвилину

Ніхто свою душу не мучив

І чомусь не жахливим

Для нас було

слово –

війна.

ІІІ

Ми лежали на теплій ріллі.

І світанком обпалене небо

Розгорталось, як прапор, поволі,

Навіть вітер на травах притих.

Не забуду ніколи – тоді ти спитав:

“Коли-небудь

Чи згадають про нас,

Хоч про мертвих - уже неживих?“

Ми дивились на чорні горбки.

Нескінченна це тема,

Та і що на твій запит

Я міг відповісти тоді,

Як і сам я не знав,

Що були ми творцями поеми

Про геройство живих

Та про мертвих могили святі.

Так було і так буде,

Поки колом призначеним кружить,

Обертається наша планета,

Наша ж доля одвічно така –

Йти і вірити,

Що шолом твій прострелений, друже,

На хвилину

Побожно

Підійме

Нащадка

Рука

1948