ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ

Івану Багряному - ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ

Івану Багряному

( в сьому річницю смерти )

Ні, не вінків – сердець було б замало!

Могила – трав'янисте покривало,

Плита стоїть надгробна прямокутна

Й лиця подоба до плити прикута.

Рясні дощі полощуть мертвий камінь,

Живу траву напоюють струмками,

А ранні роси пестять ніжні квіти,

Що їх дружина посадила й діти.

Це сьомий рік. Зійшлись, злетілись друзі,

Стоять в пошані, у журбі, у тузі,

І прапори схиляють синьо-жовті,

Лунають співи, що надії повні.

Стрічки злиняють, зблякнуть ґладиоли,

Лиця ще більш стемніє подобизна,

Безсмертне ж слово Ваше – клич до волі –

Ракетою у тьмі неволі бризне.

Бо слово не з іржавого металу,

Мисль не дається часу на поталу –

З листків пожовклих Ваших мудрих книжок

Вона несхибно тне, січе і ріже

Завісу, зіткану з брехні й облуд

І кляте плем'я Каїнів та Юд!

Пророча Ваша мисль у світлу днину

З багна неволі піднесе людину.

Великий майстре з рідного Куземина,

Сюди ще прийдуть на поклін доземний

Сини і доньки вільної країни –

Щасливої у славі України

І скаже кожний з них – смілив і юн:

“Тут спочива Республіки трибун“.