ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ

На смерть Галини Журби - ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ

На смерть Галини Журби

Навік завмерли брови в спогаді суворім,

Руці вже не виводить дивне дійство слів,

Ми вже ніколи з Вами більш не поговорим

Про Київ рідний і такий же рідний Львів.

Вже Вам не спалахнути дотепом яскравим

І жартом не сипнуть, щоб сіллю очі пік,

Що це й робили Ви безоглядно, по праву,

Яке запевнив Вам Ваш матріарший вік.

Що чужина? Що старість? Ночі й дні без ліку,

Думки, слова, книжки – минувшина століть.

Сучасність? Ні – Ви не змогли добу безлику

Пізнати глибше, зрозуміти й відтворить.

Для кого й пощо? Дар Ваш – Богом дане диво –

Думок і почуттів цей первородний плід,

Воно, це диво дивне, нас усіх водило

У Вами вичаруваний Далекий світ...

Форзиція цвіте полум'яно-вогнисто,

Зірчасті пелюстки до сонця розтуля,

Квітневий теплий вітер нанизав намисто

На гладкі поворозки вербного гілля.

Та за вікном, немов промерзлі, ще зимові,

На теплий з цегли мур схилившись упритул,

На їхній, нам чужій незрозумілій мові

Безлисті клени тужать... І довкільний гул,

І брязкіт, скрегіт колій, автострад, причалів,

Гудки й сирени авт, і корабельний рев

Кімнатну тишу трощать й ність кінця печалі

В зіницях, що погасли, в розшумі дерев.

Та не журітеся, бо це ж не в Вашім стилі!

Вам жити й жити ще судилось стільки літ!

То під високим небом рідного Поділля

Новітній Тодір Сокір встає на повний ріст

У вічнім сяйві українських сіл і міст!