ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ

Утікач - ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ

Утікач

Не відав він, де друг його, де недруг,

Глухих осель минаючи принаду

В чужім краю. В його зелених нетрях

Знаходив він спочинок і розраду.

Ні, не порубником, не браконьєром

І не прочанином, що знає мед утоми, –

Як в казці, він за птахом синьоперим

У світ рушав із батьківського дому.

Хода його – не крок легкий мисливця,

Ціпок в руці – не виряд альпініста.

І яблуня, що звуть її кислиця,

Свій плід терпкий йому давала їсти...

Іде подалі від людських кочовищ,

Від лихоманки звичок, згуб і збочень,

На плесі вічного душі своєї човен

Кермуючи завжди на світлий почин.

Там трелі-тьохки, перелуни птичі

Крихкої тиші крешуть кригу,

Прадавнє там і надить і владиче,

Замкнувши все у таємничу книгу

Незмінних барв і споконвічних тонів

В тривкому дереві, у посвисті пташати,

Там все Творець премудро узаконив,

Щоб світ окрасити і щоб його втішати:

Дуби, у панцирі кори закуті,

Сосна, налита вщерть теплом живиці,

До вас припасти в розпачу й покуті

Йому судилося в його непевнім віці.