ДМИТРО БОНДАРЕНКО

Дмитро Бондаренко

Смертельні фотографії

роман

1

І треба було мені тільки скочити в цю халепу. Займався б собі спокійнісінько як приватний детектив подружніми зрадами, та ні - поніс же чортяка...

Залишається сподіватися, що відбитків пальців начебто я ніде не залишав. Отже якщо особливо не висовуватися, може усе й обійдеться.

Я нервово м'яв у руках візитну картку, намагаючись вивудити хоч якусь інформацію з убогого напису: "Фірма "Родос". Макаренко Олена Володимирівна. Консультант. Тел..." Авжеж, не густо.

Цікаво, що за фірма така? І про що вони там можуть консультувати?

Ні, треба кинути її негайно і забути все що трапилося, як страшний сон.

Я вже був спрямував до кухні і відкрив кришку сміттєвого відерця. Давно вже треба було б його винести. Тхне так, що прямо очі на лоба вилазять. Гаразд, як-небудь іншим разом.

Я закрив кришку і повернувся до кімнати.

От дідько! Якщо мене коли-небудь щось і згубить, так це моя цікавість. Я й в приватні детективи через її кляту пішов. Правда стежити за лялечками різних крутих набридло, як гірка редька. Може, те що відбулося - справжній шанс. Адже по великому рахунку мені нема чим і похвалитися. А ось розкрий я яку-небудь дійсно заплутану справу - це ж скільки клієнтів відразу навалило би. В золоті купався.

Ні, не зможу. Все-таки треба відверто самому собі признатися. У душі своїй я слабак. Слабак і боягуз. От нічого ще не зробив, а колінці вже тремтять. Ні, ні в якому разі не потягти мені таку справу.

Намагаючись себе заспокоїти я заліз у гарячу ванну. Зазвичай це мій найдужчий наркотик. Після нього завжди почуваю себе легко і безтурботно, як п'ятилітній хлопчик.

Не допомагає.

Стрілою вилітаю голий і мокрий із ванни. Біжу до телефону, розбризкуючи по квартирі воду з розпаленілого тіла. І зрештою набираю номер із візитки. Цифри відстукують у мене в скронях немов кулемет.

Ну його усе до дідка. Цікавість у людини завжди була сильніше за страх. Тремтячим голосом запитую:

-Алло, це фірма "Родос"? Можна Олену Макаренко до телефону...

2

Це трапилось учора ввечері. Було вже пізно. Я втомлений і розбитий повертався з роботи. Цілий день простовбичив біля одного приватного будинку, слідкуючи за черговою лялечкою. Усе дарма.

Крім її подруг, таких же розмальованих цяцьок як і вона сама, в хату ніхто не заходив. Підслуховування телефону теж ні до чого не привело - суцільна балаканина про наряди та косметику. Ніякого компромату з цього не роздобудеш. У мене незабаром вже на ці жіночі розмови алергія піде по всьому тілу.

Зрештою до неї заїхав її коханець, він же мій клієнт. Швидше за все це надовго, вирішив я, так що сьогодні отут ловити більше нема чого.

Відтак додому я повертався перебуваючи в дуже поганому настрої.

Останнім часом замовлень було так мало, що користування міським транспортом було чи єдиним із тих деяких задоволень, що я ще міг собі дозволити.

Тролейбусна зупинка навівала нудьгу. Лише тільки самотня парочка грілася на невеликому п'ятачку, запекло притискаючись один до одної. Зрозуміло, діра була пристойна. У цьому передмісті навіть попутні машини були рідкістю.

У серцях на свою нещасливу долю я вирячився очима вдалину, марно намагаючись угледіти рятівні вогні тролейбуса. Тролейбуса, що відвіз би мене врешті додому, поближче до улюбленої гарячої ванни.

Але хвилини текли, переходячи непомітно в години і моя надія дістатися скоріше додому танула як дим.

Від нічого робити я став розглядати закохану парочку. Та так захопилася собою, що здавалося і не помічала моєї присутності.

У хлопця було довге кучеряве волосся яке водоспадом спускалися в нього з плечей і дуже характерний ніс із горбинкою. Його навряд чи можна було назвати навіть симпатичним, хоча на ідіота він теж не був схожий.

Вона ж була блондинка з таким же довгим, як і у хлопця волоссям. Так нічого особливого. Звичайна суперкрасуня із сяючими блакитними очима і спокусливою фігуркою, яка одразу же кидалася у вічі. Навіть зимовий одяг не міг зовсім сховати її чарівних рис.

Як я вже згадував молода пара зовсім не звертала на мене ніякої уваги і цілувалася з усією відчайдушністю.

Я задивився на цих щасливчиків, і не зауважив, як раптом зненацька голосно бухикнув.

Дівчина миттєво відсахнулася від свого улюбленого. Обидва явно сконфузилися. Звичайно, зараз не дев'ятнадцяте століття, і цілуватися можна де хочеш. Але усе ж мав підозру, що якби я раптом зараз же провалився крізь землю, то закохані б відчули себе набагато легше.

Провештавшись туди-сюди по зупинці, парочка, вочевидь, вирішила йти пішки. Що ж - це особиста справа кожного . А я все-таки дочекаюся свого тролейбуса. Повинний же зрештою хоч який-небудь там черговий їздити!

Та звісно не міг собі відмовити в задоволенні помилуватися іще на закоханих. Проводжав їх поглядом.

Ось вони вже було зовсім станули в темноті, як я раптом зауважив, що в хлопця з кишені випав якійсь папірець. Оце так наобіймалися, промигнуло в мене в голові - вже і з кишень усе вилітає!

Я одвернувся. Ну загубив він там що-небудь, та й загубив. Мені то що.

Ні, усе-таки треба підібрати цього папірця і повернути хазяїну. Мало чого може бути.

Останні метри я вже майже біг, палаючи від цікавості. Еге, от це здається і він. Я придивився до знахідки.

Папірець виявився візитною карткою.

Ну що ж прикидатися шляхетним - треба прикидатися до кінця. Я рушив слідом за хлопцем і його красунею. Можливо ця візитка що-небудь важливе для нього значить?

А кому як не професійному приватному детективові знати якими іноді важливими виявляються навіть прості здавалося б зовсім речі. А отут усе-таки візитка.

Так. А куди ж це ті коханці поділися? Я з подивом став нишпорити очима перед собою. Тут із двох боків безупинно йшов мур якогось давним-давно зупиненого заводу. Тобто звернути з прямої дороги  просто таки нікуди.

Що ж вони крізь землю провалилися, чи що?

Отут мені упав в око невеликий чагарник.

Ні, ну це вже занадто. Любов любов'ю, але в таку пору року, це ж я так гадаю, і відморозити все собі можна!

Професійна пристрасть миттю опанувала мною. Намагаючись ступати безшумно я став крастися вперед, обережно розсуваючи кущі. Потрібно ж зрештою повернути загублене!

Але очікуючи побачити пікантні подробиці я був розчарований. У кущах нікого не було. Та  куди вони, біс їм у ребро, обидва поділися?!

А-а-а! - я в серцях махнув рукою - а ну вас усіх, з вашими іграшками! Додому х-о-очу.

Останнє слово я вимовив уже звалившись  на мерзлу землю. Якого дідька! Підвівшись і лаючи усіх і вся нахилився подивитися об що це власне спіткнувся. Очі мої від подиву вилізли із орбіт.

Це був труп. Труп того самого хлопця, що ще пару хвилин тому був живішим за всіх живих, цілуючись напевно із самої прекрасною у світі дівчиною. І от зараз цей бідолаха безпомічно розпластався переді мною. Весь живіт у нього був залитий кров'ю. Ручка саморобного зеківського ножа зрадницькі сяяла при блідому місячному світлі. Як дістався додому я вже не пам'ятав.

3

-Олену Макаренко?, - перепитав з трубки голос типової секретарки.

-Так, якщо можна... - повторив я, нетерпляче витираючи свою мокру та ще й спітнілу фізіономію старою футболкою.

-Зачекайте хвилиночку. Олено це  тебе.

У трубці почувся шурхіт і вже іншій жіночий голос відповів:

-Я вас слухаю.

Зовсім не знаючи з чого почати розмову, вирішив прикинутися дурником. Потягну поки час, а там і видно буде.

-Е-е-е... Мені от друг дав Ваш номер телефону... - промугикав я в трубку.

-А Ви, напевно теж із приводу роботи? - припустив жіночий голос.

-Ну-у взагалі-то так, - відповів не роздумуючи.

-Гаразд, приходите сьогодні о 16.30 на співбесіду і не забудьте прихопити паспорта. Зможете?

-Так.

-Отже я вас записую. Як вас звуть?

-Колісник Ігор Іванович. - не мигнувши оком я вимовив прізвище свого сусіда по сходовій клітині. Не знаю чому але завжди, коли незнайомі люди питають як мене звуть, я називаю його прізвище. Може це хвороба яка - у всякому разі я до лікарів не звертався.

-Гаразд, отже до побачення, - підсумував жіночий голос.

-До побачення, - сказав я і поклав слухавку.

Еге ж. Нічого не з'ясував, тільки ще більше вляпався в цю дурну історію. Хоча чому вляпався? Адже можна і не йти на цю ідіотську співбесіду.

Та з іншого боку - може ця Олена Макаренко і є та сама дівчина, що була з тим убитим хлопцем вчора ввечері. Голос узагалі то схожий.

Угу! -  відразу ж вилаяв я сам себе. Який там голос, я ж ніколи не чув як вона говорить!

Знову поплівся у ванну. Ну скажіть будь ласка, що мені з того, що пришили якогось там патлатіка. Адже я ні причому.

А міліція в нас усім відомо яка. Якщо вони почують що я був випадковим свідком, так мене ж і притягнуть за це вбивство. Ні, дзуськи вам - я в такі ігри не граю.

Пропарившись нарешті у ванній кімнаті до знемоги, я вдягнув халата і включив телевізор. "Кримінальна хроніка". От нудота! Знову бутафорські сцени життя крутих хлопців із спецпідрозділу міліції. От вони з закритими обличчями і з автоматами перед собою штурмують бандитську "малину". Напевно на третьокласників це справляє враження.

Хоча стривайте. Це ж фотографія того вбитого патлатіка. Я зробив звук гучніше. Диктор із похмурою пикою віщав з екрану голосом неначе з домовини:

-Сьогодні вранці у Кіровскому парку був знайдений труп Нікольського В.А. Дотепер саме він вважався одним із найбільш перспективних молодих фотохудожників нашої країни. Останнім часом його роботами зацікавилися навіть фотогалереї Парижа, Нью-Йорка і Мадрида.

Мертве тіло було прив'язано до лави, так що перехожі не одразу ж звернули увагу на те, що перед ними - небіжчик. Розкриттям справи зайнялися правоохоронні органи Кіровського району.

З інших повідомлень МВС. 73-річний пенсіонер М. викинувся вчора ввечері з балкона шостого поверху своєї квартири. У передсмертній записці він пояснив, що зробив це після того, як застав свою 69-літню жінку з 65-річним сусідом, що проживав на їх же сходовій клітині. Цей факт зради він перенести ніяк не міг і тому...

Я  вимкнув телевізор і пішов заварювати чайник.

4

На наступний ранок я вже не мав ніяких сумнівів, що візьмуся за це діло. Ні, не за самогубство пенсіонера звичайно, а за справу фотохудожника. Саме, начебто б до речі подзвонив мій останній клієнт і вибачаючись повідомив, що моїх послуг він більше не потребує. У них із його подругою ніби-то знову виникнули почуття, і вони вирішивши улаштувати собі невеличкі канікули любові, чкурнувши на Кіпр.

Так, ну що ж, значить зовсім без роботи. Я похмуро посміхнувся - тепер можна цілком присвятити себе розкриттю цієї загадкової смерті патлатіка.

До 16.30, коли в мене були заплановане побачення у фірми "Родос" було ще прірва часу і я теж вирішив започаткувати невеличку романтичну подорож. У Кіровський парк. Цікаво кому це знадобилося тягти труп бідного хлопця в таку далечінь? Адже від місця де я спіткнувся об його останки і Кіровським парком відстань як до Києва рачки.

Нічого, от ми там на місці усе і з'ясуємо.

Зимовий Кіровський парк зустрів мене злим колючим вітром. Довелося багацько померзнути шпацерюючи по його пустельних алеях, аби нарешті відшукати, те що мені було потрібно.

Сторожка, де саме розташувалися працівники парку зовні була схожа на привокзальний туалет. По звичці на всяк випадок я затиснув пальцями ніс і ввійшов усередину. Через деякий час, пристосувавшись таки спробував дихати на повну силу. Пахнуло цілком пристойно.

-Що ви хочете? - почув я раптом обережний старечий голос у себе за спиною.

Я обернувся і впіймав поглядом очі якогось діда, який наразі уважно вивчав мою зовнішність. Висохлий від віку він міг би попарубкувати іще своєю сивою, але досить густою шевелюрою.

-Мені потрібен працівник парку, що збирає по ранках сміття. - звернувся я до діда.

-Ви з міліції? - той з підозрою скосився на моє стареньке пальто.

-Ні, чому ж, я із санітарного нагляду райвиконкому. - не повівши оком відповів я.

-А, ну так. Тепер через цю справу навалило до нас народу.

-Яку справу? - я скорчив нерозуміючу фізію.

-Ну через цього хлопця, фотографа. Котрого пришили десь, а потім притягли до нас у парк.

-Он воно що?! - отут вже не приховуючись я здивовано витріщився на старого.

-Ну, то я не багато знаю, це от Микола бачив... - дідок раптом запнувся, відчуваючи, що ляпнув зайве.

-А де мені знайти цього Миколу. - стрільнув я, палаючи від нетерпіння.

-Ну то, він вийшов не надовго... - зам'явся дід.

-Де він?! - я вже було схопив старого за купки і почав трясти.

Переляканий до смерті дід, марно пробував вислизнути з моїх обіймів. Голосно запричитав:

-Він на Калінінському узвозі підробляє. Тільки ви не розповідайте про це нашій начальниці. Якщо вона дізнається, що його сьогодні знову немає на роботі, то вижене до біса. Вона його вже декілька разів там на Калінінському ловила. А отут ще, як на зло чи то сьогодні, чи то завтра атестаційна комісія зі столиці повинна наскочити. Якщо усе буде добре, то присвоять нашому парку 1-у категорію. А це, наша начальниця говорить, додаткові гроші з центру, пільги всякі і таке інше. От вона через це і сама начебто не своя. Ходить усе по сто разів перевіряє, до усього чіпляється. Потрап тільки їй Микола під гарячу руку - аж бігом вижене! Я отут його вже покриваю як можу, але якщо вона дізнається, то і мене з ним попре.

Дідок благаючи подивився мені в очі:

-У нас хоч і платять не багато, зате вчасно. Шкода буде на старості, таку роботу хорошу загубити.

Але що ж, воно зрозуміло Миколі і підкалимити треба, він хлопець молодий. Та й не жадний він, і зі мною буває поділиться - якщо там добре на Калінінському заробе. Так, що ви вже не кажіть їй, від усієї душі прошу.

-Гаразд, не буду. - махнув я рукою і вийшов із сторожки. Зустрічатися із суворими начальницями парків, хай навіть першої категорії в мої плани не входило.

5

Калінінський узвіз був досить крутим місцем. У тому розумінні що підйом тут був дуже крутим, і всі машини, що шкреблися нагору по обмерзлій дорозі відчайдушно буксували.

Об'їхати ж узвіз було б дуже клопітно, треба було б робити величезний гак.

Я рушив до групи міцних хлопців, що наразі підштовхували буксуючу іномарку. Як мені розповів дідок із парку один із них, от оцей дитина в дерматиновій куртці з хитрими маленькими очами і є Микола.

Я приєднався до хлопців, що підштовхували машину і теж принишк до бампера.

Микола невдоволено скосився на мене:

-Чого причепився? А ну тікай звідси, поки ноги не поодривали.

-Але я хотів допомогти, важко ж, - став виправдуватися я.

-Ми і без тебе впораємося. Дуй звідкіля взявся, і не заважай людям працювати.

Хлопці кинули штовхати машину і небезпечно обступили мене. Оце так і по морді одержати недовго, - гарячково застукало в моїх скронях.

-Миколо, мені з тобою потрібно поговорити, - шукаючи порятунку я звернувся до здорованя, саме вчасно назвавши його на ім'я.

-Тьху ти, так би одразу і сказав, що ти Коляна дружок, - хлопці відразу втратили всякий інтерес до моєї персони. І слава богу. Ці молоді буйволи жартуючи б перетворили мою фізіономію в боксерську грушу.

-Гаразд, Колян - сказав, один із них, що мав вигляд старшого, - от виштовхнемо на гору цю тачку, а потім можеш вирішувати там свої питання.

Я відійшов у бік, щоб не заважати працювати і став чекати.

Буквально за лічені хвилини машина була вже на горі і хазяїн іномарки став розраховуватися за послуги. Отримавши свою частку Колян відокремився від своїх дружків і рушив просто до мене.

-Миколо, мені потрібно з тобою переговорити, - почав я, відходячи разом із здорованем у бік.

Його ж  хитрі нахабні оченята здавалося від усієї душі знущалися наді мною:

-Та про що нам базікати? Я тебе не знаю. І, узагалі ти хто такий, га? Тебе хто послав?

-Можливо зайдемо на пару хвилин у яке-небудь кафе?

-Це можна. За твій рахунок, хоч у Караганду.

Його знущальна фізія мене просто дратувала. Ну нічого, там у кафе може буде тепліше, там я відігріюся і тоді ми ще подивимося хто кого.

Ми увійшли в загезаний зал дешевого закладу. Кава, правда, отут була зовсім не дешевою.

Купуючи собі і цьому гаду по чашці темної гарячої бурди, я не переставав дивуватися своєї марнотратності. Грошей не залишилося навіть на тролейбус.

Не було часу тягти резину тож відразу спробував узяти бика за рога:

- Отже так, слухай мене уважно. Давай швиденько викладай, що ти там таке бачив сьогодні вранці у парку.

-А чого я бачив? Нічого я не бачив.

З такою пикою як у Коляна хоч на Біблії присягайся - усе одно ніхто не повірить. А я вже само собою.

-Слухай. Я не з міліції, тому те, що ти розповіси я ні в які протоколи записувати не буду. Ніхто тебе як свідка або ще там кого тягати по кабінетах теж не буде. Мені потрібно тільки знати правду. Щ-о т-и б-а-ч-и-в?

Останні слова я вимовив майже по складах.

Єхидство ніяк не сходило з його пики, але малий уже став обережно прицінюватися.

-Ну навіть якщо врешті все є так як ти говориш, то який мені від цього зиск?

Я безневинно потупився в філіжанку з кавою "по-італійські". Ніколи не думав, що в Італії п'ють таку гидоту. Бідні макаронники!

-Ну наприклад, я можу розповісти твоїй начальниці, де ти пропадаєш у той час коли всі працівники парку працюють як чорні воли і готуються до приїзду комісії.

Тут я власне відчув що влучив саме у ціль. Колян миттєво зніяковів немов шкідливий школяр, що попався на гарячому. Він старанно почав вивчати розводи на брудній скатертині.

-Та, вона нічого мені не зробить. - боязко припустив хлопець. У те що він вимовив, здавалось не вірив і сам.

Я підвівся, збираючись йти.

-Ну гаразд, почекай я усе розповім, - Колян проскиглив це вже тоном, якого я ще ні разу в нього за сьогодні не чув. Єхидства і глузування тут і близько не було.

Я повернувся назад.

-Взагалі справа виглядала так. Я як звичайно вранці збирав сміття. Моя територія - це власне центральні алеї. Зараз останнім часом холоднеча така, що і людей у парку майже немає. Ну, значить і сміття то не особливо багацько.

Начальниця, звичайно, в останні дні всі вуха продзеленчала, щоб усе значить у нас було в ажурі - чистота, як в аптеці, і так далі.

Ну от я і думаю з ранку провернусь отут швиденько. А якщо начальниця діставати особливо не буде, то і на Калінінський встигну.  Коли що трапиться - Олексійович, дід, мене прикриє. Мовляв вийшов там, туди сюди. Зараз прийде.

-Так от, проходжу я повз наші лави на боковій алеї, дивлюсь там якась трійця тусується . Подумав ще - оце вже хлопці ризиковані. У таку то холоднечу, та ще в шість ранку на лаві сидіти, це ж не жарти.

Гаразд міркую, нехай собі, чого в житті не буває, і плетуся собі далі. Повертаюся назад - дивлюсь вже тільки один сидить. Патлатий ще такий весь - волосся аж до п'ят. Я до нього, мов покинули - то тебе дружки твої.

Дивлюсь, а він мертвий. Прив'язаний ще так до ослінчика, щоб не впав.

Мене відразу як струмом торохнуло. Гадаю, треба шплендрити звідси, а то мене ж і візьмуть за убивство. В мене ж умовна судимість вже є. Та куди там - міліція майже одразу приїхала, не знаю навіть хто їх попередив. Правда швиденько так оглянули все, забрали небіжчика і поїхали собі геть. І моя начальниця чомусь із ними чкурнула, тож я вирішив не марнувати часу. Діда Олексійовича попередив, що гребу на халтуру, і відразу сюди ж на Калінінський. Ну от врешті і все.

Здоровань Колян полегшено зітхнув, начебто позбувся важкого вантажу.

-Зрозуміло, - я задумливо похитав головою.

-А як вони виглядали?

-Хто?

-Ну ці двоє, що були з тим патлатіком.

-А, ці? Ну як виглядали. Звичайно. Як типові братки. Лисі, як моя срака. Я ще і спіймав себе на думці тоді, чого це в них спільного з цим патлатіком. Може теж, це як його, хотіли під нуль підстригти, щоб від моди не відставав.

-Зрозуміло - мовив я і продовжував роздумливо хитати головою.

-Ну а багато ти отут заробляєш, на цій халтурі? Вигідна це справа - машини на гірці підштовхувати?

Обличчя Коляна прийняло колишній шахрайській вигляд.

-Так, на життя вистачає. Не скаржуся.

-Ну добре, а що ти будеш робити якщо сніг розтане?

-Па-а-адумаєшь, - прогиглив здоровань. -На цей випадок особливий спосіб є.

-І який же?

-А якщо з вечора на дорогу вилити пару відер води, то на ранок - красота! - льодом так покриється, що тільки тримайся. А з ДАІ в нас договір - вони нас не чіпають, а ми їхні машини безкоштовно за це виштовхуємо на гору.

Колян із задоволенням потягнувся й апетитно позіхнув.

-Так що в зимовий час без роботи не залишуся. Бува прямо передихнути ніколи. Хіба тільки в цій кав'ярні зігрієшся і знову за роботу. Отут район куркульській - усе більше іномарки. Для них, для бізнесменів, час - гроші. От ми і допомагаємо їм дістатися швидше до місця.

Колян розплився в самовдоволеній посмішці.

-Ну гаразд мені треба йти, а то мало сьогодні зароблю. За базікання грошей не платять.

6

Я сидів у кав'ярні гойдаючи в руках стареньку тріснуту філіжанку із під кави.

Так, справа хоч і заплутана, але шанси в мене здається є. Якби ще знайти кого-небудь із родичів вбитого було б взагалі класно. Я гадаю вони могли б заплатити мені невеличку суму з тим, щоб я знайшов убивцю.

Ну що ж, мабуть почнемо.

Я рушив у довідкову. Через якийсь час у моїх руках вже були адреси декількох Нікольських.

Судячи з ініціалів і адреси це швидше за все отут - Металургів, 10/13.

Старий п'ятиповерховий будинок "сталінку" я знайшов досить швидко. Квартира 13 - це схоже п'ятий поверх. Ліфта тут не було і довелось добряче попрацювати піднімаючись нагору по широких сходинках.

Не встиг я віддихатися, як із квартири з нещасливим номером роздався шум і лемент. Двері широко розкрилися і звідтіля вилетів жбурнутий якоюсь невідомою силою дивний чоловічок. Він пролетів декілька метрів перераховуючи задом сходинки і потім завмер на місці. Нарешті злякано  подивився на двері звідкіля тільки що вилетів.

-Ще раз сунешся - знову спущу по східцях! - почув я чийсь голос йому у слід. Двері грюкнувши зачинилися.

Чоловічок обтрусився і помітивши мене гордо поплентався до виходу, намагаючись не втратити гідності.

Я не без побоювання подзвонив у двері. Якійсь жахливий крик роздався мені у відповідь.

-От, ти потвора така! Я ж тебе попереджала. Ну дивись у мене.

Двері знову розчинилися і на порозі з'явилася величезна баба. Точніше якби не брудний у дірочку жіночий халат, то в мене б ніколи не повернувся язик назвати це чудовисько жінкою.

-Вітаю вас, - сказав я, ледь стримуючись у бажанні змитися звідси якнайшвидше. Доля попереднього відвідувача мене зовсім не надихала. - Я шкільний друг Валери. Почув, про ваше горе і хотів би передати Вам мої співчуття...

Чудовисько похмуро хрюкнуло і запропонувало ввійти. Потім недовірливо вирячилася на мене - вбитий був років на десять молодший за мене.

-А Ви мама?

-Я тітка. Він ріс без батьків.

Тітка різко повернулася боком, так що я ледве не потрапив у стовбичившу поруч шафу. За тим погрозливо спитала.

-Ви не з цим заодно?

-З-з-з к-к-кім? - затремтів я чомусь від страху.

-Ну з цим, як його. Тьху ти забула... Гомосіксюалістом цим, що я його зі східців була тільки що спустила...

-А він г-г-гомосексуаліст? Я з розумінням підвів брова: - Ні-і-і! Я нормальний, баб люблю, голих... - поспішив завірити хазяйку. П'ятий поверх, думалося мені це все-таки досить високо.

-А-а! Дивись мені. - вона погрозила пальцем, - Гаразд, йдемо на кухню - чай пити.

Я пішов слідом за хазяйкою. На кухні панував повний хаос і безладдя. Розкиданий повсюди брудний посуд буквально заполонив собою весь вільний простір. Таргани почували себе отут повними хазяївами.

Чудовисько широким жестом скинуло з засмальцованої табуретки якесь сміття і запропонувала мені сісти. Потім протерла подолом свого доісторичного халату дві здоровенні кружки і налила в них кави.

Кава була така міцна, що в мене відразу ж звело щелепи. Я натягнуто посміхався та все ж не ризикував не пити із чашки. Ще мо' хазяйка зобидиться!

-Казала я Валерці - не зв'язуйся ти з цією мавпою! Мало я його зі східців спустила, а треба було взагалі ополоником прибити, гада такого! Де це видно таке - щоб мужик у бабському одязі по вулиці розгулював - сором один! Ясно, що від таких доброго не чекай. От чуло моє серце - не водився б мій Валерка з такими слизняками як цей - був би зараз живий...

Я весь тремтів від страху, але все ж ризикнув вставити слово:

-А ч-чого цей п-приходив.

-Та каже, після Валери фотознімки, якісь його роботи залишилися. І що він, мовляв хоче їх у музей здати, щоб пам'ять про мого племінника залишилася. Просив дозволу понишпорити в паперах.

Ага дзуськи, так я і пустила всяку тварюку, як же. Зі східців в мене злетів тільки його і бачили. Мабуть хоче нажитися на моєму те племінничку. Ну так я не дам - не на таких от натрапили!

Тут хазяйка з почуттям джвакнула долонею по столу. Від удару розкиданий по столі посуд розлетівся на всі боки.

-Ну, а міліція як - обіцяє знайти вбивцю? - я постарався придати своєму питанню відтінок байдужості.

-Та ці красношапочники хіба що-небудь путнє зроблять. Їм же потрібно самим усе розжувати, сказати підіть, мов і візьміть той он і є вбивця. Беріть його там то і там то. І то без взятки сраку не відірвуть. А то ще когось там шукати. Ні, це не про наших дурнів.

От і зараз прийшли на декілька хвилин, протокольчік склали і тільки я їх і бачила. Мовили, через пару тижнів викличуть - для закриття справи. Доказів геть ніяких немає, ніхто самолічно не признався. Так що чекати особливо нічого. Ну стривайте ж - у мене от є знайомий один десь в їхніх же органах працює, однокласник мій колишній. Він в мене з першого класу закоханий, цей для мене що хочеш зробить.

Я поморщився у бік. Уявити, щоби хтось міг би бути закоханий у це брудне Чудовисько, що сиділо переді мною, було вище всілякої уяви.

-Але Валера був, як я чув багатообіцяючий молодий фотохудожник...

-Ай не кажіть чим заплакані очі, отут депутатів, директорів банків вбивають, і то ніколи убивцю не знаходять, а то якійсь там фотограф...

Чудовисько раптом уперлася на мене налитими очима:

-А чого це ти розпитуєш, чи не ти мого Валерку того...?

-Ні-і-і. Що Ви! - я знову дрібно затремтів. - Я бухгалтер. Самий простий бухгалтер. Колісник Ігор Іванович.


7

Тільки я вийшов із під'їзду як мене хтось гукнув. Перед очима став той дивний чоловічок, якого Чудовисько тільки-но спустило по східцях.

-Вас вона теж вигнала?

Я оглянув його з голови до п'ят. Жіноче пальто з хутряним коміром закінчувалося кокетливими ботфортами. Яскрава густо нафарбована косметика сяяла на зимовому сонці.

-Ні мені повезло більше. - відповів я, а на думку спало: "Кий гаспид!"

-Жахлива жінка, - обурено вигукнув чоловічок. - Ніяких понять про правила пристойності. Не встиг я і двох слів їй сказати при вході, а вона вже зі східців мене, розумієш. Фу, пролетаріат!

Дивний чоловічок спробував був безуспішно обтруситися.

-Ось через неї і пальто тепер треба в хімчистку здавати. До речі Вам куди, можу підвезти.

Він жестом запросив у свою світло-блакитну "Хонду". Я було покосився на його екстравагантне вбрання, але він легенько підштовхнув мене до машини і запросив сісти.

-Прошу Вас не звертайте увагу на мій прикід. Це всі нинішні часи.

Чоловічок отут важко зітхнув із видом людини, що скорилася долі.

-Зараз щоб вважатися стильним хлопцем доводиться усіляко вивертатися. Якщо ти не косиш під "голубого" - успіху не бачити. Тусовка диктує моду. Я працюю в шоу-бізнесі, - стомлено пояснив чоловічок. - Тож на людях намагаюся виглядати і поводитися як "голубий". Знаєте ці газетярі, вони такі пролазливі. Бог дасть, і хто-небудь зверне увагу на мій "блакитний" імідж. А мені б тільки в газети потрапити, на перші сторінки. Уявляєте заголовок: "починаюча зірка Дмитро Дмитровський - теж виявився голубим!" Отоді б можна було розгорнути артистичну діяльність! Ото був би фурор!

Неважко було помітити, що обрана роль давалася чоловічку нелегко. Фарбувати губи він таки зовсім не вмів. Навіть я знаю, що спочатку потрібно обвести їх контурним олівцем, а вже тільки потім наносити великими мазками помаду.

-Бідний Валера! Хто ж знав, що він так скінчить. - промугикав чоловічок керуючи машиною, - Ви його знали?

-Трохи.

Адже який талант! Він би міг сказати світу своє незбагненне слово! Ви звичайно бачили його роботи.

-Ні, - сухо мовив я, - Не цікавлюсь мистецтвом.

Чоловічок миттєво спалахнув:

-І дуже, дуже даремно. Адже це ж був талант! Майстер динамічної композиції і перспективи. Вищий клас. Правда тепер така втрата для усіх нас. Ви з міліції?

Чоловічок мав дуже особливу манеру розмови. З теми на тему він перестрибував із такою легкістю і швидкістю, що я ледь устигав за ходом його думки. Обличчя в нього теж було рухливе і живе, із дуже виразною мімікою. Останнє ж запитання просто вибило мене із сідла.

Пройшло чимало часу поки я нарешті зміг оформити свої думки у фразу типу:

-Ну як Вам сказати, не зовсім щоб...

-А, так Ви приватний детектив, - блискавично припустив чоловічок.

-Ну взагалі то так, - припертий до стінки, я не зміг довго викручуватись.

-Я так і думав. Ви зовсім не схожі на міліціонера. Ті ще тупіше за вас. До того ж маєте приємний голос і зовсім далекі від цих дурних казьонних кривлянь. Знаєте, Ви мені подобаєтеся. Я  хочу запропонувати Вам одну справу. Згодні?

Я  ледве встигав розумом за скоромовками чоловічка, тому навіть не встиг як слід образитися. До того ж він щось там гомонів про роботу.

-Спочатку поясніть, що за справа. - тільки і зміг вимовити щось путнє я.

Чоловічок зупинив свою "Хонду", і обернувся до мене.

-Не знаю з чого і почати. Втім справа от у чому...

8

-Розумієте, - удаваний "голубий " перейшов на шепіт - Я маю деякі зв'язки в культурному світі. І кільком молодим талантам сприяю у становленні їх кар'єри. А з Валерою Нікольським у мене були давні, тісні зв'язки.

-Мгу-мгу - промугикав я, намагаючись стримати посмішку, яка мимоволі з'явилася на моєму обличчі.

-Ні-ні, - вигукнув чоловічок, витягуючи ногу вперед і підтягуючи колготки, які у нього постійно зповзали. У нас були чисто ділові відносини. Зовсім нещодавно я знайшов одного колекціонера з Америки, що серйозно зацікавився новою Валериною роботою. Він був згоден купити всю збірку - негативи і фотографії, що встигнули де-інде вже надрукувати. При цьому розмова йшла про досить пристойні гроші.

Отут чоловічок ще більше знизив голос.

-Я хочу підкреслити - дуже пристойні гроші. Звичайно шкода, Валеру - загинути в такому юному віці і все таке - нехай земля йому буде пухом. Але ця колекція. Вона зникла після його убивства. Зрозумійте мене правильно - я як агент Валери повинний був одержати гарні відсотки з цієї угоди. При моєму богемному способі життя гроші просто необхідні мені як повітря. - Тут чоловічок зробив жест рукою, театрально стискаючи горло, як би придушуючи самий себе. - Тепер після кризи усе коштує неможливо дорого.

-Врешті якщо Ви не проти я наймаю Вас для пошуку цих фотографій і негативів.

Я зробив виразний жест рукою:

-Тільки перед, тим як погоджуватися я принаймні повинний знати, що було зображено на знімках.

-Я вас розумію, зовсім законна умова - замотав головою чоловічок, - Справа в тому, що зміст їх не зовсім звичайний. Навіть можна сказати людині непідготовленій, мало знайомій з високим мистецтвом вони можуть видатися не зовсім пристойними. Точніше зовсім непристойними. Навіть можна сказати огидними.

От візьміть, тут ксерокопії деяких робіт, що випадково збереглися в мене. Якість, правда жахлива, але взагалі зрозуміти їхній зміст можна.

Ледь глянувши на копії я ледве не вирвав. Така мерзотність ще ніколи не потрапляла мені до рук.

Я  мимоволі відвернувся.

-Ось вам моя візитка, - вів далі чоловічок. - Отут написано Дмитро Дмитровський. Але можете мене звати просто Мітя. Зверніть увагу - наголос на останній склад. Тобто не Мітя, а Мітя-а. Отут є телефон, по якому ви завжди зможете з мною зв'язатися.

Разом із візиткою Дмитровський протягнув мені значну, як для моєї худої кишені, стопку купюр.

-Це Вам на перший час. Коли знайдете негативи одержите в десять разів більше.

Я засунув гроші в кишеню.

-Ну тепер я кваплюся, сьогодні в клубі "Голлівуд" класна вечірка. Якщо нам по дорозі я можу підкинути?

-Спасибі, пішки пройдуся, - відповів я і виліз із машини. Біс його відає де цей клуб "Голлівуд" знаходиться. Завезе ще до чорта на роги, потім спробуй відтіля вибратися. Звичайно можна в нього запитати де це, але хвастати своїм незнанням крутих нічних клубів перед таким клієнтом не хотілося б.  Ще чого доброго відмовиться від моїх послуг - виявляється я навіть не знаю таких елементарних речей!

Ох і важко ж спілкуватися з цими людьми із тусовки. Але нічого не поробиш - вони добре платять. Для переконливості я поплескав себе по кишені. Її вміст грів душу.

Так, ледве не забув - у мене ж сьогодні в 16.30 призначена зустріч із таємничим консультантом не менше таємничої фірми "Родос". Якщо поспішити, то я встигну саме вчасно...

9

Табличка перед входом у будинок куди я приплівся говорила про те, що тут знаходиться науково-дослідний інститут "Океанбумбудпроектавтоматика".  По кількості євроремонтів можна було зрозуміти, що від самого власне інституту залишилися тільки ріжки та ніжки. Більшість помешкань здавалася в оренду різним фірмам. Худосочних очкариків, що населяли колись цей будинок непомітно змінили твердолобі хлопці в білих сорочках і мішкуватих костюмах. Але незважаючи на ці зміни дух поважної установи усе ще тремтливо зберігався тут у вигляді старезного вахтера і такої ж старезної стінгазети, що годилась у однолітки цьому дідусеві.

У такі місця потрібно уміти входити. Потрібно обов'язково напустити на себе вигляд зайнятої людини, що працює тут ще з царя Гороху. Проходячи повз вахтера потрібно кинути недбале "Здрасьті" і самовпевнено продефілювати у потрібному тобі напрямку.

У багатьох так виходить. Але тільки не в мене.

От і зараз, помітивши мій розсіяний погляд і блукаючі очі дідок-вахтер грудьми став на захист довіреного йому об'єкта.

-Ваша перепустка? - погрозливо глянув він на мене і перетнув дорогу.

Я почав безглуздо виправдуватися і заїкатися:

-Я тут... мені потрібно..., тут...

-Без перепустки проходити забороняється, - із непохитним виглядом повідомив дідуган-охоронець.

Я з жалем проводив поглядом десятки людей котрі вільно снували через прохідну в зад і вперед. Природно, ніхто їм не про які перепустки і не заїкався. Злісні спроби порушника проникнути в будинок успішно були припинені і тепер охороні звісно можна перепочити.

-Як же мені пройти? - жалісливо похнюпився я до вахтера.

Той, нарешті, із щедрим жестом переможця подарував мені шанс:

-Тут прямо по коридорі бюро перепусток. Якщо там випишуть, то я пропущу.

З останньою надією я помчався у зазначеному напрямку. І буквально через якусь хвилину жінка з зачіскою типу Вавилон, що були модні в 60-ті роки, виписала мені перепустку. При цьому вона з абсолютно байдужим вираженням обличчя довідалася лише про моє прізвище, яке і вписала на разі в якійсь клаптик.

Притискаючи до грудей жаданого папірця із написом "перепустка" я попрямував до прохідної. І отут уже вахтер із важливим виглядом і свідомістю виконаного обов'язку вільно пропустив мене усередину.

Майже 16.27. Я вчасно.

Зупинився перед старим дзеркалом у коридорі. Треба упорядкувати пику перед зустріччю. Як знати, можливо ця консультантка і є та блондинка, котра останньою бачила Валеру живим. Точніше не бачила, а цілувала. Хоча яка різниця.

Не знаю чому я почав хвилюватися. Ні, звичайно по своїй роботі мені доводиться частенько зустрічатися з красивими жінками. Але отут - щось інше. Я помилувався своїм відображенням у дзеркалі.

Ріст майже середній. Плечі досить широкі, статура схильна до міцної. Згоден, звичайно профіль не сильно видатний, але ніс видається вперед переконливо і навіть не побоюся цього слова рішуче. А які виразні карі очі. Так, узагалі я цілком можу викликати в жінках деякі бажання. Ну що ж - вже час. Ага, от здається і двері з табличкою - Фірма "Родос".

10

Те, куди я потрапив виявилося усього лише немов би приймальня до основного офісу. У наступні ж двері вишикувалася ціла жива черга. Мої брова вилізли на лоба від здивування. Вони що, усі тут на роботу влаштовуються?

Мабуть черга просувалася вкрай повільно, тому що люди в ній розважалися на всю:

-Не пускайте його - він поза чергою поліз! Та не стояв він тут, - перли на одного молодого хлопця з усіх боків.

-Як це не стояв, як це не стояв, - парубок без успіху намагався виправдатися. - От і бабуся в червоному береті вам скаже, що я за нею займав.

-Яка я вам бабуся, і це не берет, а шапочка.

-Слухайте ви, Червона шапочка, сиділи б Ви собі вдома з дідом і "Табу" дивились. Незабаром розсиплеться, а і та туди ж - на роботу схотіла влаштуватися.

-Я тому і влаштовуюся, що роботу обіцяють надомну. Мені старій людині вдома тільки і можна заробити.

-Яка Ви стара, Ви ж тільки що образилися, що я Вас бабусею назвав?

-А я Вам кажу, що це не берет, а шапочка.

-А-а-а-й киньте Ви. От краще скажіть, що кажуть - вони всіх бажаючих беруть на роботу?

-А хто його знає.

Прислуховуючись до розмов я зайняв чергу і став чекати.

Але не встиг і особливо скучити, як двері раптом відчинилися і звідтіля з'явилася пекуча брюнетка, із приколеною табличкою на костюмі. По всьому видко це була співробітниця фірми.

Вся черга принишкла і завмерла в очікуванні.

-На жаль, ми сьогодні не зможемо більше запросити всіх бажаючих на співбесіду. Будь ласка зараз, тільки ті в кого є запрошувальні візитки. Інші приходите, прохаю, завтра.

Черга почала потихеньку нарікати. Візиток ні в кого не виявилося.

-Ну є в кого-небудь запрошувальні?

Дівчина останній раз кинула на присутніх свій погляд.

І отут протискаючись уперед крізь юрбу упевнено виступив я:

-У мене є. Дозвольте пройти... От, будь ласка.

Я протягнув дівчині візитку. Вона швидко глянула на неї і кивнула головою:

-Гаразд, йдіть за мною.

Іншим же вона оголосила:

-Сьогодні більше прийому не буде.

Я відчув як люди з черги проводили мене поглядом, в якому панувала неприхована заздрість.

-Ми цілий день стовбичимо, щоб потрапити на цю бісову співбесіду, а отут якісь тільки-но прийшли і відразу на прийом! - більше за всіх обурювалася бабуся в червоному береті. Тьху-ти, як вона там казала - у червоній шапочці.

11

Зачинивши за мною двері, дівчина запропонувала стілець. І одразу ж щось забубоніла неначе здавала шкільного вірша на пам'ять. А я не намагаючись особливо вникати у все це милувався її великими повними губами, добряче пофарбованими яскраво-червоною помадою.

Ну от переді мною, судячи з таблички на грудях і є консультант фірми "Родос" Олена Макаренко.

Авжеж, міркував я. Як не приваблива ця струнка брюнеточка зі своїми чарівними губками, але це не вона була в той фатальний вечір з фотохудожником.

Я став потихеньку сердитися. Що за біда! Ну абсолютно ніяких зачіпок у справі. М-гм, напевно я дійсно переоцінив себе.

Ні, ну якогось біса в хлопця в кишені зберігалась візитка цієї ідіотської фірми!

Гаразд, а ну мо таки послухаємо, що там говорить ця розфарбована лялечка. Я спробував зосередитися і намагатися зрозуміти про що власне мені тлумачать.

Дівчина, вочевидь була рада якнайшвидше покінчити з останнім на сьогодні клієнтом і тому відчайдушно  квапилася:

-Ну, як Ви зрозуміли робота буде неважка. Від Вас майже нічого не вимагається. Треба буде лише у визначений час, що ми Вам його пізніше вкажемо, бути вдома і відповідати на телефонні дзвінки. У цьому вам також допоможе наш спеціальний автовідповідач. Ви зможете з його допомогою записувати на плівку важливі дзвінки, іноді відлучитися ненадовго від телефону і таке інше.

Для початку ми пропонуємо Вам викупити цього автовідповідача прямо зараз, щоб ви поки могли потренуватися вдома.

І саме тут дівчина-консультант назвала досить таки як на мене пристойну суму.

-Не хвилюйтеся, при середньомісячній зарплатні, що Ви будете в нас одержувати, Ви дуже швидко окупите цей апарат.

Ну так, що - яке Ваше остаточне рішення? - дівчина нетерпляче зиркнула на годинник.

-Згоден, - промугикав я, нічого ще взагалі не розуміючи. Перед очима маячили якісь надзвичайні заробітки з великою кількістю нулів. А чому б і ні, замріявся я, якщо все, про що говорить ця красуня є насправді, то може і дійсно кинути до чорта невдячну роботу приватного детектива і перекваліфікуватися в диспетчера на телефоні. Га?

Зарплата, котру обіцяли вселяла великі надії. До того ж, можливо, як би там не було це дасть мені якісь нові зачіпки в справі. У всякому випадку поки в мене нічого іншого немає.

-Тільки хочу вас попередити, - заявила красуня, - гроші за автовідповідач потрібно внести зараз же. У Вас при собі?

-Так-так, хвилиночку.

Я поліз у кишеню і дістав пачку купюр, тільки-но отриманих в аванс від Дмитровського. Відрахувавши необхідну суму виявив, що від пачки залишилося зовсім трохи. Так, хіба якійсь дріб'язок.

Ну, нічого. Думкою заспокоїв я себе. От підроблю трохи диспетчером на телефоні і поверну.

-Га - а - разд, - по складах вимовила дівчина, складаючи мої гроші в шухляду столу. Потім витягла якусь коробку:

-Ось ваш автовідповідач. Будь ласка потренуйтесь удома, там є інструкція з користування. Незабаром ми Вам передзвонимо і повідомимо більш детально, що Вам необхідно буде робити далі.

Перед тим, як піднятися і піти я ще раз помилувався яскраво нафарбованою чорнявкою. Щось у її очах було від хижачки. Так, дійсно така з'їсть тебе цілком і не подавиться. Хоча чому, власне б і ні?

-Слухай, а що ти сьогодні ввечері робиш? - запитав я в красуні, усіляко намагаючись додати своєму голосу якнайбільше чуттєвості і чоловічої сили.

Дівчина спочатку трохи здивувалася. Перехід на неформальну мову очевидячки збентежив її. Вона відірвалася від своїх паперів на столі, у котрі уже встигнула вирячитися і вже зовсім по іншому, ніж до того глянула на мене. Її сірі оченята тигриці оцінили мене довгим поглядом із голови до ніг. Потім вона запитала:

-А куди ми підемо?

По досвіду своєї роботи я помітив, що брюнетки завжди відрізняються особливою діловитістю.

- Я знаю одне затишне кафе у центрі. Зустрінемося о дев'ятій годині біля центрального фонтану. Гаразд?

-О дев'ятій я не можу. -Брюнетка по котячі облизнула свої червоні губки, -Давай о десятій?

-Гаразд, о десятій так о десятій.

Я хвалькувато запхнув під мишку невеличку коробку з новим автовідповідачем і рисуючись покрокував до себе додому.

12

Хвилювався я нестерпно. За останній рік, по роботі мені доводилося бути свідком більше двох десятків різних любовних побачень. Але от що б самому брати в них участь! Коли це востаннє траплялося зі мною, я як не намагався пригадати не міг.

Дістати піджак? Ні, він ні до чого. Буде виглядати занадто вже офіційно. От мабуть цей светр і сірі штани краще підійдуть. Невибагливо і зі смаком.

Зрештою може ми роздягатися і взагалі не будемо. Хоча, звісно, хотілося щоб все було навпаки.

Гаразд. Я покрутив біцепсами перед дзеркалом. Ну що ж маємо те, що маємо. Якось воно буде! Де вже наша не пропадала.

Поки я вдягався, десь то усередині дуже глибоко в моїй голові постійно вимальовувалася одна і та сама картина. Якісь то розпливчасті пики двох вбивць, що притягли вже бездиханне тіло довговолосого хлопця-фотографа і залишили його провітрюватися на ослінчику. Начебто б небіжчикам особливо корисно дихати свіжим повітрям у Калінінському парку. Я спробував уявити собі як могли виглядати ці швидше за все неприємні фізіономії, але ніяк не міг скласти цілісний портрет. Лисі й усе, як то їх описував мені Колян, прибиральник з парку.

Гаразд, я спробував відкинуті серйозні думки. Сьогодні в мене побачення, і бачить Бог я хочу одержати від нього справжнє задоволення. Так, щоби хоч на час забути цей брудний світ, який тхне так сильно, що не дає нормальній людині вільно дихати.

Але звичайно, якщо Олена Макаренко, консультант фірми "Родос", яким-небудь чином і допоможе пролити світло на загадкове вбивство молодого фотографа, то я теж не буду проти.

Хоч і грошей у мене було зараз кіт наплакав, але я був спокійний. Хазяїн кафе, куди ми йдемо мій старий боржник. По бартері обіцяв розрахуватися зі мною, за одну стару справу. Так, що усе повинно бути в порядку - романтичний вечір у мене вже оплачений!

Сяючи усіма фарбами, на які був тільки здатний я попрямував до вихідних дверей. І в цю ж саму мить як на гріх роздався телефонний дзвоник.

-Алло, це Ігор Колісник?

Я вже давно звикнув, що мене називають на прізвище й ім'я мого сусіди. Значить дзвонять по роботі.

-Це Дмитровський говорить.

Із великим натягом впізнав у слухавці голос мого останнього клієнта.

-Якщо можна приїжджайте негайно до мене, - по тремтячому голосі зрозумів, що він чимсь сильно наляканий. Давши волю почуттям мій клієнт заридав у трубку:

-Зі мною може трапитися щось жахливе. Будь ласка візьміть таксі і приїжджайте негайно до мене. Зробіть це якнайшвидше. Я вас благаю, важлива кожна хвилина. У Вас є яка-небудь зброя.

- Добре, що-небудь знайдемо. Чекайте мене, скоро буду, - скриплячи серцем я кинув слухавку.

Доводити до відома Дмитровського що насправді ще не скоро доберуся до його квартири, я не вважав за потрібне. Адже доведеться трястися добрих півтори години в тролейбусі. Було б нерозумно повідомляти моєму клієнту, що його гроші я уже встиг майже усі витратити на свої особисті потреби.

Я з жалем кинув погляд на нудьгуючий у кімнаті ще не розпакований автовідповідач і подався геть із будинку. Величезний пістолет хвалькувато відстовбурчувався з моєї кишені. Романтичному побаченню із брюнеткою мабуть не судилося здійснитися...

13

Коли я нарешті дістався до апартаментів Дмитровського було вже зовсім пізно. Хазяїн квартири довго не відчиняв, пильно роздивляючись мою фізіономію у вічко. Потім таки обережно відкрив двері і по тому миттєво вхопив мене за руку і втягнув усередину. Одразу ж ледве не кинувся мені в обійми:

-Ну де ж Вас носило. Я вже почав хвилюватися. Може з Вами що-небудь трапилося...

-Дрібниці. Таксі зламалося. - відповів я сухо. Ледь що ввійшов, але мене вже почало нервово трясти від "голубих" звичок хазяїна квартири. Телячі ніжності які він намагався розігрувати, виходили напрочуд неправдоподібними і огидними.

-Ну що у Вас трапилося, викладайте.

-Вони мені погрожували. Довели, що якщо я найближчим часом не віддам їм негативи робіт Валери Никольського, то вони мене вб'ють. Я просто в паніці - не знаю що робити. Місця не знаходжу...

-Стривайте, - я перервав його голосіння, - поясніть зрозуміло, хто Вам погрожував.

Дмитровський кинувся до дивану і почав скиглити. Його вже звична туш на віях полилася великими краплями, змішуючись із сльозами.

-Якій-то невідомий подзвонив мені сьогодні біля шостої і почав погрожувати, що якщо не віддам йому негативи, то мене вб'ють. Але в мене немає цих негативів! Ви ж знаєте! Я спробував був йому це пояснити, але він саме поклав слухавку.

На разі, я зумів записати останню частину розмови. Моє щастя, я зовсім нещодавно придбав новий автовідповідач. Довелося, правда, трохи витратитися - але гарна річ, вона того коштує. Отут Дмитровський продемонстрував мені свою точнісінько таку ж штуковину, що я її сьогодні придбав у фірмі "Родос". Чим мене, чесно кажучи, не мало здивував.

Між іншим мій клієнт назвав і ціну, що він за неї заплатив. Я ледве було не впав до долу. Виявляється, навіть у дорогих магазинах така штука коштує в десять разів менше, ніж із мене сьогодні здерли. От дурню! Ну гаразд. Я спробував сховати неясні злі передчуття подалі - хоч роботу обіцяли високооплачувану у цьому "Родосі".

Хазяїн же квартири в цей час не без гордості хвалився своєю новинкою.

- Отут є така спеціальна касетка, на котру можна записувати розмови. Ось послухайте.

Він увімкнув запис. Донісся чій-то гугнявий, явно спеціально перекручений голос:

-Я тобі, крокодил ти розфарбований, останній раз повторюю. Не віддаси негативи - підеш під ніж. Зрозумів? Усе, ми з тобою згодом потеревенимо...

Далі пішли короткі гудки, на які записалися голосіння Дмитровського.

-Ось, чули? - хазяїн квартири виключив автовідповідача.

-А хто міг знати про те, що ви хотіли продати негативи за кордон?

Дмитровський клятвено хряпнув себе по грудях.

-Я нікому. Нікому не слова. Та й зрозумійте ж - це не в моїх інтересах. От хіба, що Валера можливо...

-Що Валера? - швидко спохватився я.

-Не хочеться про це казати, але напевно треба. Останнім часом він зв'язався з якоюсь-то. Її звуть Люда. Ну Ви можете уявити собі. Типова вульгарна особа з передмістя.

Дмитровський театрально закотив очі, прихорошуючи долонями своє фарбоване волосся. При цьому він не втримався щоб не продемонструвати мені свій манікюр. На тлі добротно волосатих грудей хазяїна увесь цей маскарад мав досить вульгарний вигляд.

- Я попереджав Валеру, що дружба з такою дівчиною ні до чого хорошого ні призведе. Знаєте цей вуличний світ, із його жорсткими традиціями. - Дмитровський зморщив, як він гадав кокетливо, свій чималенькій чоловічий шнобель.

-Ну от Вам і сумний результат. Я до речі гадаю, що можливо це дзвонив хто-небудь із дружків цієї самої Люди. Ви ж чули, як він розмовляє? Це жахливе слівце. І чому власне він назвав мене крокодилом, як ви гадаєте, га?

Отут хазяїн квартири здивовано фиркнув:

-У всякому випадку, я так розмірковую, Вам цією Людою потрібно зайнятися в першу чергу.

Я підвівся збираючись йти.

-Стривайте, куди це ви?, - Дмитровський судорожно схопив мене за руку: - Я прошу Вас залишайтеся сьогодні вночі в мене. Мені буде не так страшно одному. Їжі - повний холодильник, кабельне ТБ, джакузі... Залишайтесь.

Мерзнути в тролейбусі по дорозі додому не дуже то кортілося. Але навіть незважаючи на це гордості в мене ще вистачило аби заявити:

-Я приватний детектив, а не охоронець.

-Будь ласка. Я Вас дуже прошу, - в очах у Дмитровського поселився розпач.

Мені на мить стало жаль цю розмальовану мавпочку. До того ж я ще ніколи не приймав джакузі.

Холодильника ж у мене взагалі ніколи ніякого не було. Ні повного, ані порожнього.

Звичайно куди приємніше було б провести цей вечір у компанії сексапильної тигриці з "Родоса". Але видко сьогодні вже не поталанить.

Поки я розважався натисканням кнопок на пульті ТБ, Дмитровський дуже швидко накрив шикарний стіл. Сам же хазяїн квартири перевдягнувся у чарівний рожевий пенюарчик, який прикрасив би будь-яку жіночу фігурку. Мимоволі я впіймав себе на думці, що навіть і на ньому він виглядає непогано. Взагалі, мусив визнати, в деяких моментах хазяїну квартири потроху таки стала вдаватися його нелегка роль. Мені якось уже важко було б представити мого клієнта, наприклад, у краватці і діловому костюмі.

Та не дивлячись ні на що, по напоях, що виставив Дмитровський на стіл, він приймав тільки суто серйозні чоловічі суміші.

-Що будете пити? Джин, коньяк, горілку?

-Краще горілку, - мовив я, і одразу додав - і зовсім трохи.

-Гаразд, як побажаєте. Знаєте я теж полюбляю нашу... біленьку.

-Ну за зустріч. - Я підняв стопку і ми хряпнули по першій.

14

Що було далі, я хоч вбий не пам'ятаю. Напевно позначилася моя багатоденна втома. Вирубився я майже одразу.

Отямився тільки від якогось жахливого дзенькоту. Раптом здалося, що по голові б'ють величезним залізним молотком, і від цього вона - моя бідненька дзенькає, тріскотить і розколюється на шматочки. Я протер очі. Було ще темно. У двері хтось наполегливо дзвонив.

Неймовірним зусиллям волі змусив себе підвестися. А за тим обхопив обома долонями хвору голову і поплівся в коридор.

Дмитровський теж вискочив із своєї спальні. На його обличчі панував жах.

-Це вони. Прийшли мене вбивати. Зброя при вас?

-Спокійно, - я зупинив його жестом і дістав свого пістолета з кишені - Зараз подивимося.

Обережно навшпиньках підкрався до дверей. Хоча можливо це мені тоді здалося, що навшпиньках. У всякому випадку я тільки два рази зачепив на своєму шляху поличку для взуття, і випадково звалив дзеркало біля входу. Отже, якщо не рахувати цих дрібниць до дверей я дістався таки без особливих ексцесів.

Випроставши далеко перед собою руку із пістолетом принишк до дверного вічка.

Двоє маленьких дітлахів терпляче очікували, на те що їм відчинять.

Я простягнув руку до замка.

-Що Ви робите?! Ні в якому разі не відчиняйте, - заволав Дмитровський і кинувся на мене із заду.

Я відштовхнув його вбік і звільнив замок.

Хлопчаки миттєво з порога в один голос забубоніли:

-Здрастуйте. А посівати можна?

От же ж дідько, ляснув я себе по чолу. Сьогодні ж старий Новий рік!

-Гаразд, нехай вам - дозволив я і пустив гостей до кімнати.

-Сієм, вієм, засіваєм, З Новим роком вас вітаєм! - малята було застукали звичну скоромовку, але потім раптом захлинулися, наче зелену жабу проковтнули.

-Продовжуйте, продовжуйте... - підбадьорив їх я.

-Щ-щ-щастя, р-р-радості, б-б-бажаєм... - вони ще спробували були вести далі свого традиційного обряду, але знову змовкли. Обидва від подиву і остраху випнули очі на лоба.

Злякано кидали погляд то на мого пістолета, котрий я не встиг ще сховати, то на розфарбованого Дмитровського. У своїх панчохах і підв'язках із вишуканим паском і волохатими ногами він виглядав просто фантастично. Посівальники вже хотіли було змитися, але я випередив їхнє бажання і скерував Дмитровському:

-Дайте їм грошей і цукерок.

Дмитровський миттєво виконав мій наказ і поспішно випровадив хлопчаків на східці.  За тим також блискавично захлопнув двері.

-Ох! Ну слава Богу, це не ВОНИ! - він із полегшенням опустився на підлогу.

Але не минуло і секунди як він вже миттєво підхопився і замигтів у мене перед носом:

-Вам треба поквапитися! У мене залишилося обмаль часу! Якщо я не знайду їм негативи - вони мене вб'ють. Я таких знаю - вони жартувати не вміють. Їм людину вбити, усе одно що до туалету сходити. По маленькому.

Я спрямував свого пістолета на Дмитровського:

-Признавайся, я знаю про все. Навіщо ти вбив нещасного Валеру Нікольського? Га?

Хазяїн квартири наразі позеленів від жаху і застиг на місці.

Я не став чекати і натиснув на спуск. Добрий струмінь води обсхлистав мого клієнта. Звісно, мати справжній пістолет зовсім непогано, але тільки не для мене. Цю класно зроблену водяну іграшку я придбав уже 2 року тому в подарунок своєму племіннику. Шкода от тільки ніяк не було нагоди вручити. Він уже напевно і виріс із цього віку.

- Гаразд, досить жартів, - мовив я і сховав "зброю" у кишеню.

Маленький хазяїн квартири зовсім розклеївся і по-дитячому захнюпав:

-Ну немає в мене цих негативів. Ідіоти, вони не там шукають. Я тільки загину даремно. Ще і катувати напевно будуть.

Я жваво уявив собі як маленькому, незграбному Дмитровському кладуть на груди розпечену гарячу праску і мені стало шкода його. У принципі непоганий хлопець. Ну і що з того, що косить під "голубого". Як це ми з ним добре вчора посиділи з пляшечкою, та й ще із гарною закускою. До речі, а про що це ми власне вчора базікали? Оце так, хоч що не згадаю. Ну та біс з ним.

-Знайду я Вам Ваші негативи, тільки не рюмсайте, - я пожурив його вже майже по-батьківські.

-Ви саме головне - про цю подружку Валерину все дізнайтесь. Чує моє серце - без цієї дівки тут не обійшлося. Ну ви ж бо пригадуєте - її Люда звуть. Валера казав, що вона працює в кіоску. Відео- і аудіо- касетами торгує. Зараз я Вам поясню де це знаходитися...

15

Перед тим, як розпочати справи, я вирішив повернути автовідповідача придбаного учора. Й попутав же тоді мене нечистий. Раптом здалося, що зможу всидіти цілими днями вдома, та ще і бути прив'язаним до телефону. А дзуськи вам, нехай я і поганий приватний детектив, але зате це єдина робота у світі, яку я здається міг би виконувати, не повісившись через два дні від нудьги. До того ж мені зараз конче потрібні гроші. Брати ще у Дмитровського, не відробивши за минуле у мене б не піднялася рука. Якась дурна професійна етика, котра невідомо звідкіля взялася, в душі забороняла це робити.

Вчорашня штовханина під дверима фірми "Родос" вселяла в мене надію. Адже була велика кількість бажаючих одержати гарну роботу з пристойним заробітком. Наразі розраховував досить швидко і без особливих складнощів повернути свої вкладення назад.

Я з'їздив додому помився, підхопив під мишку коробку з автовідповідачем і чкурнув до "Родосу".

Та вже біля входу в інститут мене охопило смутне передчуття. Дід-охоронець, такий небезпечний ще вчора кудись то-зник. Я без перешкод дістався крізь його будочку та з наростаючим хвилюванням побіг вгору по східцях.

Перед головними дверима "Родоса" розгорнулася ціла драма. Декілька десятків чоловік, із збожеволілими і випнутими від ненависті очима щосили грюкали в замкнені масивні двері фірми.

-Відчиняйте, падлюки! Поверніть нам наші гроші! Кровососи, шахраї!

Декілька особливо міцненьких пенсіонерів так запекло працювали ногами і руками, що здавалося двері от-от злетять з шибок.

-Дайошь сімнадцятий рік! А ну, давай, хлопці, жми, - якійсь рудий товстун, узявши на себе лідерство метушився і роздавав навкруги вказівки.

-А ви там справа, давайте жніть сильніше. І в центрі не спати! А ну давайте усі разом, згуртуємося!

Сам же товстун був сильно зайнятий командуванням і тому до дверей навіть не прикладався.

Ось вже притиснуті, вони потихеньку піддалися і з гуркотом повалилася на підлогу. Народ із вигуками обурення кинувся усередину.

Але саме тут передні чомусь зупинилися і відразу ж утворилася пробка.

-Що там трапилося? Чого зупинилися? - рудий товстун проліз із заду і став продиратися вперед. Я  миттєво рушив слідом за ним у простір, що утворився.

Картина вимальовувалася ось яка. Ще вчора офіс, доверху забитий комп'ютерами й оргтехнікою виявився цілком порожнім. Килими на підлозі, крісла - усе як корова язиком злизала. І тільки от у центрі самотньо перебував невеличкий столик. За ним злякано принишклий сидів мій із учора добре знайомий дідок-вахтер. Лупаючи заспаними очима він здивовано поглядав на людей, що ввірвалися до кімнати.

Його миттєво оточили з усіх боків,

З переляканих белькотань дідка вдалося лише з'ясувати, що із сьогоднішнього дня фірма "Родос" наказала довго жити. Цієї ночі співробітники фірми вивезли усе своє майно і зникли в невідомому напрямку. Вахтер клявся і божився, що він цілком випадково виявився в їхній кімнаті. Після того як від'їжджаючі винесли майже всі речі його просто запросили повартувати стілець, що залишився, і столик. Вони начебто не влазили в машину. Люди з "Родосу" обіцяли повернутися за залишеним наступною ходкою. Для вірності працівники фірми і зачинили діда усередині свого колишнього офісу. А той, по своїй звичці, як він сам розповів, одразу ж і заснув просто на стільці. Прокинувся вже тільки власне від шуму і лементу за дверима.

-Що ж ти мерзотнику, дав їм так просто піти! - навалилася відразу на нещасливого вахтера розлютована юрба.

-Люди, я ж свій, а не який-небудь крутий! Я не винуватий! У мене зарплата усього - половина пенсії! Я нічого не знаю! Не бийте мене! - дідок захищаючись закрив руками голову. Але публіка була настроєна рішуче, і жадала розправи.

Рудий товстун спробував було зупинити мордобій:

-Прошу, давайте бити його по черзі, бо на всіх не вистачить. Слабий він - ще сконає до того!

Та на його вигуки ніхто не звертав уваги.

Я як у тумані вийшов із приміщення інституту. Навіть сюди на вулицю доносилися жалісливі завивання нещасного діда.

Усе ясно. Картина вимальовувалася чітко. Завзяті хлопці з "Родосу" усього за декілька тижнів розпродали залежалі на складах автовідповідачі по вдесятеро завищеній ціні. Сотні бажаючих роздобути обіцяну широко розрекламовану і прибуткову роботу клюнули на їхню солодку приманку і вскочили у халепу.

Ну гаразд то пенсіонери. Вони вірять усьому, що пишуть у газетах. Але я ж, досвідчений приватний детектив?! Попастися на такій відвертій халтурі!

І треба ж, трапилося б це зі мною хоча б на день раніш, я би міг без особливого напрягу  повернути свої ще не відпрацьовані, але такі важливі для мене гроші. А тепер от, е-ех!

Треба ж було так вляпатися! Виявляється що я був останнім клієнтом, котрому ці пройдисвіти всучили цього бісового автовідповідача. А я то учора вважав себе щасливчиком! Хоча справжніми щасливчиками виявилися саме ті, хто не достоявся тоді в черзі. І усе це через цю кляту візитку! От уже воістину сміється той, хто сміється останній...

16

З гіркими думками я теліпався додому в тролейбусі. Боже, ну чому я такий невдаха! Ні грошей, ні зачіпок ніяких у справі. НІ-ЧО-ГО!

Голий, босий і простоволосий!

-Транспортна міліція. Пред'явіть, що у вас за проїзд. - почув я раптово за спиною чийсь-то голос. Нахабна пика в дешевих турецьких окулярах вирячилася просто на мене. Проблем із зором у хлопця швидше за все не було. Блискуча оправа "під золото" напевно повинна була додати більш солідного вигляду його наскрізь босяцької фізіономії.

Я автоматично поліз у кишеню, але відразу з жахом усвідомив, що за своїми проблемами забув оплатити за свій проїзд кондуктору.

-Власне, тільки що ввійшов і не встиг ще... - я невдало спробував прикинутися дурником.

-От тільки не треба, гаразд. Кондуктор вже декілька разів проходила повз тебе. Міг би сто разів оплатити проїзд. Зрозумів? - по вимові й інтонації транспортника вгадувався багаторічний досвід виколачування грошей.

Відчувалося, що професійний ріст його кар'єри від витрушувача дрібних грошей в молодших у школі до перевіряльника квитків у тролейбусі ніяк не позначився на наборі стандартних висловів. Він зловтішно посміхнувся і  показно ліниво  вимовив:

-Так, значить квитка в нас немає. Ну що ж підемо вийдемо.

-Вийдемо.

Мене кинуло в холодний піт. Був до біса злий на свою долю і тому почував себе неймовірно хоробрим.

З нетерпінням діждавшись зупинки рішуче зійшов із тролейбуса зі своїм мучителем. Ну зараз, ти в мене отримаєш!  Я міцно стиснув кулаки.

-Ну, що ж плати штраф, - заявив "липовий" очкарик і назвав суму для мене цілком астрономічну.

Наразі я відчув як моя недавня хоробрість розвіюється як дим. Разом з очкариком із тролейбуса зійшли ще двоє, з зовсім вже жахливими мордяками.

Один був схожий на гігантського немовля. Така була в нього непропорційно величезна голова. З зеленим відтінком пики й побритий так само, як і інші його товариші наголо, він ну точнісінько походив на тих потвор, якими лякають в анатомічних кабінетах медичних інститутів. Тільки там у формаліні, ці жертви абортів, бувають зовсім невеличкого розміру. А цей же - під два метри росту, наганяв панічного жаху кожному, хто не дай боже насмілився б накинути на нього оком.

Третього я не запам'ятав, він увесь час намагався триматися позаду. Єдине, що можна було точно сказати, що цей теж був достойний держиморда.

Головне людське почуття - почуття самозбереження, не вагаючись підказувало мені що потрібно робити. Я спробував втекти.

Але було вже запізно. Очкарик, підтверджуючи свою підлу природу, встиг підставити мені підніжку і я розтягнуся на землі...

17

Оклигавши я був вже і не радий що живу на цьому світі. Голова просто розламувалася на шматки. У під'їзді було холодно і мерзотно. Хитаючись із сторони в сторону з величезним трудом підвівся на ноги.

Ох і здорово ж вони мене віддубасили!

Нила щелепа і я чомусь кульгав.

Поліз у кишеню. Так, останній дріб'язок вигребли.

Виповз із під'їзду і роздивився навкруги. Отут десь неподалік повинна бути тролейбусна зупинка. Ага, ось вона. А оце - мій тролейбус поїхав. Ех, зараз би закинути все куди подалі і махнути додому. Але зовсім без грошей сьогодні сунутися в цю ідіотську машину ще раз я все-таки не ризикнув.

Доведеться кульгати пішки.

Коли проходив повз невеличкий ринок раптом став пригадувати, що зовсім нещодавно саме збирався сюди під'їхати. Тільки от якого біса він мені був потрібен, хоч вбий не пам'ятаю. Га?!

Так! Згадав! Дмитровський дуже просив мене зайнятися цією його Людою, із якою начебто б останній час спілкувався вбитий Валера Нікольський. І ця от Людя працює саме тут, на цьому ринку, в кіоску з аудіо- і відеокасетами.

Я недовго думаючи рушив на звуки музики, що гриміли на весь ринок. Робота почала захоплювати мене і я відразу відчув себе фізично набагато краще.

Я не помилився. Грудка підкотила до мого горла і все тіло відчуло приємне хвилювання. У віконці кіоску виднілася голівка тієї самої красуні - блондинки, що я бачив її тоді із убитим, за декілька хвилин до його смерті.

Торгівля в дівчини йшла жваво. А хлопці-покупці так і зовсім не відходили від її кіоску без того щоб що-небудь собі не придбати.

Я вирішив почекати, поки біля віконця звільниться місце.

А поки замріявся і віддався подумки запальній мелодії, що саме загорланила на всю із колонки. Мимоволі і моя хвора нога стала відбивати в такт приємному латиноамериканському ритму.

Але в один момент, якимсь то чином, навіть крізь гуркіт музики я зрозумів, що зараз біля віконця назріває скандал.

-Ага попалися! Я вас штрафую! Ви не вибили мені чек за покупку! - заволала біля віконця намагаючись перекричати музику якась мордата тітка в норковій шапці. Дико вилупивши очі вона стала тикати красуні-продавщиці червоне посвідчення працівника податкової інспекції.

-Зараз випишемо акта! - зловтішно посміхаючись тітка полізла у свою сумочку.

Не знаю звідкіля раптом у самих звичайних людей береться сміливість? Можливо дивлячись на красуню-білявку я раптом відчув себе суперменом? Не знаю. Можливо.

Як гірський орел, що каменем кидається вниз на свою жертву я миттєво налетів на податківця.

З силою відсунувши її м'ясисту фігуру від віконця витяг із штанів своє старе посвідчення "Ознайомленому з правилами поводження на воді" у твердій палітурці. За тим відчайдушно помахав їм перед тітчиним  носом:

-Комітет по перевірці професійної етики роботи податкової інспекції від міськвиконкому, - рішуче оголосив я оторопілій жінці, яка витріщилася на мене здивованими очима.

-Ви тільки-но перевищили свої повноваження. Ми вже давно за вами спостерігаємо. Яке ваше прізвище, яку посаду обіймаєте? Буду змушений написати рапорт і клопотати про ваше звільнення з числа податкової інспекції.

Мордата тітка нічого не розуміючи очманіло розкрила рота. Вона спочатку було побіліла, потім посиніла, потім позеленіла, потім знову побіліла.

Коли я нарешті закінчив свою тираду її вже як корова язиком злизала. Змішавшись із безупинним натовпом людей, що товклися на базарі, вона як мені здалося назавжди зникла з горизонту. Так начебто її ніколи і не було зовсім.

-Спасибі. Я тобі так вдячна.

Я обернувся назад. Переді мною була красуня-блондинка. Вона навіть вискочила зі своєї темниці - торгового кіоску, аби особисто подякувати мені.

18

Ми сиділи у ларьку і розмовляли. Тіснота тут царювала надзвичайна. Потрібно було усіляко вивертатися, щоб помістити себе хоч якось між шухлядами з касетами. А їх отут була просто неймовірна кількість. Звідусіль майоріли яскраві кольорові етикетки і вкладиші.

-Мій хазяїн дозволяє вибивати чек тільки на 3-4 продані касети в день, а решту проводить через свого особистого журнальчика. І так йде вже штук 80-90, - повідала мені зітхнувши красуня-блондинка. - А податкова постійно нишпорить - перевіряє вибиваємо ми чеки чи ні. Та з віконця ж не видко, хто там з податкової, а хто так просто - покупець.  Вже не знаю як і викручуватися. Дякую тобі щиро, що мене на цей раз виручив.

Блондинка подарувала мені променисту чарівну посмішку, яка змусила мене засмутитися. Було дуже приємно, і я не міг цього приховати. Здавалося весь інший світ зараз зник для мене в ці хвилини. Були тільки я і вона. І нікого більше. Навіть те, що дівчину постійно турбували покупці не могло перешкодити цьому моєму чудесному настрою.

Побалакали про те, про се. По всіх правилах пристойності мені вже цілком можна було йти, та я все ж залишався. Красуня-блондинка здавалося теж зовсім не була проти моєї присутності.

Вже вечоріло і я запропонував провести її після роботи додому.

Відповіла, що їй тільки потрібно буде порахуватися зі своїм нічним змінником, а потім вона цілком вільна.

-Тебе як звати, - запитала дівчина, коли ми вже йшли по вечірньому проспекту.

Чомусь я знову зніяковівся і не знайшов нічого кращого, як назватися ім'ям сусіди.

-А мене звати Людою. - дівчина нишком пригладила своє довге золотаве волосся. У цьому її жесті були стільки добірності, грації і красоти, що я ледве не наскочив на вуличного стовпа зачаровано задивившись на неї.

-Я живу отут майже зовсім поруч, тому краще пройтися пішки. За цілий день так насидишся в цьому дурному кіоску, що просто ноги пухнуть.

Я мимохідь кинув погляд на її чудові стрункі ніжки і в додаток до мого торішнього хвилювання почав іще і заїкатися.

-З-зрозуміло, - тільки і зміг вимовити дівчині у відповідь.

Дякувати Богу Люда, здавалося не зауважувала мого хвилювання, яке раптом нахлинуло на мене, і ми дійсно вже дуже скоро були на місті. Мене запросили у гості.

-Холодильник порожній, є тільки борщ, - повідомила як би вибачаючись дівчина. Запросивши мене просто на кухню вона насипала нам обом дві величезні миски добрячого українського борщу. Дебелі шматки м'яса спокусливо плавали в обох тарілках.

Апетит у нас виявився відмінний і вже через декілька хвилин, ми щиро задоволені і повеселілі зашкрябали алюмінієвими ложками по дну тарілок.

-Гарний борщ! - я щиро подякував хазяйці. Хоча, втім навіть якби він був тисячу разів несмачним - такій красуні прощається усе!

Тепло від гарного обіду розлилося по моєму втомленому тілу і від недавньої ніяковості не лишилося і сліду. Взагалі то, я давно вже примітив, що хороша трапеза впливає на людську природу дуже і дуже позитивно.

Я навіть осмілів настільки, що в розмові немовби мимохідь схилився над Людою і поцілував її. Губи в дівчини були надзвичайно соковиті і м'які.

Вона не пручалася і відповіла мені. Від такого несподіваного тепла мало не збожеволів.

Та от Люда перервалась на якусь мить. Кокетливо стрільнула оченятками і грайливо кинула:

-Буду перша до ванни!

За тим обережно вислизнула з моїх обіймів і чкурнула із кухні.

Чесно кажучи був трохи збентежений. Дмитровський попереджав, що вона дівчина проста. Але раптом здалося, що Люда вважає цілком природним віддячити людині добре нагодувавши її, а потім звісно, зовсім природно і переспавши з нею.

Звичайно, мені б тільки і радіти. Адже ж вона така красуня!

Але десь у глибині душі відчув образу. Мене неприємно хвилювало те, що вона вирішила віддячити у такій спосіб не по кликанню свого серця, а від свідомості що просто винна. Послуга за послугу, і нічого більше.

Я ніколи особливо не був педантичним у моральних питаннях - професія до того зобов'язує, але зараз чомусь почував себе кепсько.

Все! Вирішено - вона повернеться з ванни і я скажу їй - нічого не треба. А потім чинно та шляхетно розкланяюся і піду додому.

Розвіявся я від своїх думок під гуркіт спадаючої води, що доносилася з ванни. Люда приймала душ.

Майже інстинктивно піддавшись цікавості, сковзнув до коридору і намагаючись ступати якомога тихіше наблизився до дверей.

Вони були відкриті настіж. Люда стояла під душем у ванні задерши свою біляву голівку назустріч гарячому потокові.

Вода стікала по її молодому, стрункому тілу і додавала точеній красивій фігурці ще більшу принадність. Насолоджуючись енергією гарячої води, вона буквально тріпотіла під її пестощами. Зовсім немов би це були пестощі ніжного і жагучого коханця. Її чудові білі груди плавно погойдувалися в такт цьому незвичайному любовному танцю.

Я стояв заворожений. Дівчина, здавалося зовсім не бачила мене. Отут я боляче вщипнув себе за руку. Стій!

Треба ж і справу знати. Неймовірним зусиллям волі змусив себе повернутися назад до кімнати.

А ну - мо спробуємо поміркуємо. Якби я був красунею-блондинкою на ім'я Люда, то куди б я міг сховати негативи, що коштують пристойні гроші? Га?!

Часу в мене було в обмаль. Отже обов'язково потрібно не пихкати дарма, нишпорячи по всій квартирі, а помізкувати. Потрібно догадатися напевно.

З якого ніякого професійного досвіду я вже для себе з'ясував одну досить немаловажну річ. Звичайно, люди ховають від стороннього погляду особливо важливі для них речі туди куди вони самі дуже частенько навідуються.

Наприклад, у набір посуду який стоїть у серванті їх би поклала якась домашня хазяйка зі стажем.

У корінець книжки засунув би який-небудь філолог, що не може і дня прожити, щоб чого-небудь там не почитати.

У коробку зі старими фотографіями нашою футбольною збірної сховав би який-небудь працьовитий робітник років сорока п'яти.

А як же щодо прекрасної дівчини - модниці та кокетки?

Отут потрібно шукати де-небудь біля дзеркала. Це може бути косметичка, дамська сумочка, шкатулка або щось подібне.

Понишпоривши трохи у всьому цьому я був буквально відразу ж нагороджений. На дні однієї з чарівних шкатулок, що прикрашали невеличке трюмо, під купою дешевого намиста і кліпсів зберігалися фотографії. Так, це були саме ті знімки. Я перетрусив усю шкатулку, але на превеликий жаль негативів до них не було. Сто чортів! Знов не потрафило, адже мені потрібні саме негативи! Я сумно переглянув знайдене.

Відразу ж, як і в перший раз мимоволі гидливо здригнувся. Те, що було зображено на знімках здавалося настільки незвичайним і шокуючим, що важко було і сподіватись на якусь іншу  реакцію, крім природного обурення. Фотографії тут були дуже гарної якості, не в приклад тих ксерокопій, які показував мені Дмитровський. А отже ніяких сумнівів у їхньому дійсному змісті в мене вже не залишалося.

Почулися легкі кроки хазяйки, що наразі виходила із ванни. Тож швидко зробив вигляд, ніби то уважно розглядаю візерунок на шпалерах.

19

-Ти тут не нудьгував? - запитала мене Люда увійшовши в кімнату. Свіжа і соковита наче спокусливий персик, вона палала жаром гарячої ванни. Обгорнувшись у рушник витирала волосся.

Я тільки-но сковзнув поглядом по її круглих колінках, як одразу ж відчув легке тремтіння у своїх.

А хазяйка тим часом граціозно наблизилася до мене і ще раз солодко обпалила мої губи поцілунком.

-Твоя черга приймати ванну.

Заворожений її принадами я геть-чисто забув свої недавні обіцянки самому ж собі. Що це я власне там нафантазував собі? Може в мене взагалі такого чудового випадку потім жодного разу в житті не буде! Не в силах більше терпіти швиденько затрясся до ванної кімнати, як раптом пролунав дзвінок у двері.

Миттєво обличчя дівчини спалахнуло. Вона навшпиньках вийшла до коридору і підкралася ближче до вічка вхідних дверей. Потім так само навшпиньках повернулася назад до кімнати.

-Це Сашко - мій наречений, із дружками. Боже правий, що воно буде - він же до краю ревнивий! Слухай тобі краще сховатися. Давай хутко у ванну. Хоча ні, стій, краще давай сюди до гардеробу. Влізеш?

Я спробував. З великим зусиллям, але таки мені це вдалося.

-Залишу двері відкритими, щоб ти не задихнувся. І намагайся сидіти тихо - Люда віддавши останнє розпорядження спрямувала до дверей. Дзвонили уже на всю.

-Чого не відчиняєш?  Га? - донеслося з коридору. Мені здалося, що в квартиру наразі ввалилася ціла юрба народу.

-Я була у ванні. - відповіла Люда.

-В ванній вона була, - пробубонів чий-то до болю знайомий мені голос.

Я витягнув шию уперед, щоб через відкриті двері краще бачити усе. Від побаченого в мене ледве очі не повилазили з орбіт.

За круглим столом розташованим посеред кімнати сиділи мої недавні "хороші" знайомі - транспортні контролери з тролейбусу. Остання зустріч із ними запам'ятатися мені я так рахую на все моє останнє життя . Ще дотепер я кульгав, і жахливо боліло під ребром.

У самому центрі кімнати сидів бритоголовий очкарик. Схоже це і був наречений Сашко. Ніякі, навіть "найдорожчі" турецькі окуляри, що він насунув собі зараз на ніс, а також усілякі фєнєчки і строкатий одяг не могли сховати його наскрізь босяцької зовнішності.

По праву руку від нього розташовувався здоровань із непропорційно величезною головою, як у немовляти, чи зародка. Власне, по між собою прибулі так і називали його - Зародком. По ліву сидів третій. Його кликали Пупсиком. Такий в нього був наївний дитячий вигляд, що навіть масивна зовнішність не робила його дорослішим. Всі троє були просто таки величезними махинами. Очкарик Сашко очевидячки був у них за старшого.

Сиділа отут і ще одна людина, котру я вже зовсім ніяк не очікував побачити. Згорблений і затюканий на краєчку стільця примостився Дмитровський.

-Ну що педіку, будеш колотися чи ні? Кажи де негативи, падлюко. Очкарик погрозливо підсунувся ближче до Дмитровського.

Той зовсім стушувався і занервував:

-Хлопці, ну я ж Вам уже скільки разів казав. Немає в мене їх. - у його голосі бився розпач. - Валера останнім часом мені не дуже то довіряв свої справи.

-А от ми тебе зараз пришиємо, як твого Валеру і подивимося, що ти тоді заспіваєш? Адже він теж спочатку не хотів нічого нам давати. А ми його знаєш так чік-чік, ножичком.

Пупсик по-ідіотському зареготав. Його дурна пика стала ще дурнішою. Очкарик миттєво вирубав його ногою в живіт:

-Замовкни тріпло.

Потім як би вибачаючись перед хазяйкою він підійшов до Люди, яка відійшла в кут кімнати і обслинявив її милі щічки:

-Чи не правду кажу - Людо, ми люди пристойні, а не які-небудь дешеві фраєри.

З величезним трудом я стерпів щоб не вискочити із гардеробу, і не дати цьому брудному покидьку по морді.

Очкарик тим часом підійшов ближче до заляканого до смерті Дмитровського і схопив того за грудки.

-Може тебе трахнути, га? Хоча ні, брудний педіку, тобі це тільки в кайф буде. Ми от краще тобі, падло, зараз гарячу праску на груди поставимо, і подивимося, що ти тоді заспіваєш!

-Не треба, я прошу вас, - Дмитровський упав перед своїм мучителем на коліна. - Я правда нічого не знаю. Не знаю я, де ці плівки!

-Геть, - очкарик штовхнув від себе ногою розпластаного на підлозі Дмитровського. -А до речі, що це за хмиряка, що вертиться увесь час поруч із тобою? Га? Ти що це мерзотнику, охоронця собі вирішив найняти?

-Фуфло він, а не охоронець. Як ми його тоді на тролейбусній зупинці добряче віддубасили. Ще сто років буде одходити. Га-га-га! - заіржав здоровань з головою Зародка .

-И тобі під дих дати? - накинувся на нього очкарик. Зародок миттєво стушувався і принишк.

-Ну Людочка, де в нас праска лежить?

-Та пішов ти...

-Що!? Ти мене посилаєш, ти - моя кохана? - очкарик ходою босяка, погрозливо рушив на Люду.

Отут уже терпіти більше я не міг:

-А ну всі гади руки за голову і мерщій до стіни!

Я вискочив із гардеробу тримаючи на витягнутій руці перед собою свого водяного пістолета.

У трійці бандюг очі повилазили з орбіт від несподіванки.

-А ну швидко виконувати! Повторювати не буду! - заволав я.

Три величезні махини повільно і дуже важко почали підводитися зі своїх стільців. Так напевно зграя слонів піднімається після зимової сплячки.

Тримаючи всіх трьох на прицілі я усе ж зосередив свою основну увагу на ватажку. Цей очкарик Сашко здавався мені самим підступним і небезпечним із них.

Але життя показало що я виявився не правий.

Зародок, цей недорозвинений людський ембріон із жахливо непропорційною величезною головою раптово зробив якійсь-то різкий фінт рукою. Я не устиг вчасно відреагувати. Мій пістолет виявився в нього в руках.

-Ну от, а тепер поговоримо, - миттєво отямився очкарик. Він зловтішно посміхнувся.

-Гаразд, - я схопив за руку Люду і підморгнув Дмитровському. - Ви отут розмовляйте, а ми йдемо.

Я вирішив що нас тут дійсно нічого більше не затримує.

-Стій стріляти буду! - заволав Зародок наводячи на мене пістолета і намагаючись перекрити шлях.

-Стріляй, - я спокійнісінько знизав плечима йому у відповідь. Ми вже майже були біля виходу з квартири, як навздогін нам влучила струмінь води. Дитячий пістолет, який я усе ніяк не міг подарувати своєму небожу бив метрів на п'ятнадцять - двадцять. Не більше.

-Ідіоти! Це усього лише водяний пістолет! - першим прочухався очкарик. - А ну хутко усі за ними. Їх не можна так просто відпускати. Шеф нас приб'є...

20

"Хонда" Дмитровського була дуже гарною машиною, але БМВ наших переслідувачів теж не було дровами. Нам доводилося відчайдушно кружляти, не даючи бандюгам підібратися до нашого борту.

Добре що Дмитровський був відмінним водієм. А кажуть нібито "голубі" нічого порядного суто чоловічого не вміють робити, тільки кривляються. Я вже в котрий раз піймав себе на думці, що мені усе більше і більше подобається цей на перший погляд незграбний чоловічок. До того ж своєї незграбності він поступово і дуже вдало позбувався. Треба буде колись сказати йому що-небудь приємне, ну на кшталт того що він вже виглядає досить таки гарно. Звісно, в його особливому сенсі.

Мені було дивно що в небезпечні для життя хвилини я думав про такі дрібниці. Але Дмитровський за кермом був неперевершений і мені нічого не залишалося як просто віддати йому ініціативу. Просто вирішив, що це було б краще, ніж лізти і заважати йому зі своїми порадами. Тим більше, чесно кажучи, у автомобілях я ні бум-бум.

Мнимий "голубий" тим часом вів машину за місто. Бо там була найменша ймовірність, не дай Боже, потрапити в яку-небудь дурну пробку.

Петляючи і повертаючи в несподіваних місцях нам удалося дещо відірватися від переслідувачів. Здавалося ще декілька поворотів і ми зможемо остаточно здихатися їх.

І отут... О боже! Наша "Хонда" декілька разів хрюкнула і затихла на місці. Дмитровський винувато скосився на показник бензину в баку. Було за нуль. Ми з Людою із жахом переглянулися.

-Скорше вилазимо, - дасть Бог змиємося на своїх двох! - отут уже я скомандував іншим.

Ми кулею вискочили із замовклої машини. Численні, схожі один на одного коробки дев'ятиповерхівок давали шанс загубитися серед них.

Наші переслідувачі теж кинули свою машину і поквапилися слідом. Вони мовчки і завзято продовжували своє полювання на нас.

Дмитровському і Люді важко було бігти. Довгі підбори абсолютно непотрібна річ для людини що тікає. З іншого боку і босоніж у січні далеко не втечеш.

Потрібно було щось терміново придумати.

І тут Дмитровський виявився на висоті. Важко хекаючи на бігу він коротенько запропонував нам одну ідею:

-Вчора в новинах показували - у цьому районі половина ліфтів поламана. І мешканці, якщо в їхньому під'їзді ліфт не працює, щоб потрапити до себе додому йдуть у сусідній або там інший, ну де працює. Потім піднімаються на самий верх і по даху переходять у свій під'їзд. Все ж таки краще спустися на один, чи там два поверхи, ніж пертися знизу на самісінькій дев'ятий, чи там восьмий.

-До чого ти все це мелеш, - я не розуміючи нашого "голубого" хотів вже відмахнутися. Отут за нами погоня, а він мені новини вчорашні переказує!

-А те, - із торжеством вивів на ходу Дмитровський, - що в кожному під'їзді є вільний вихід на дах і в будь-який інший під'їзд будинку!

-Давайте от сюди - от у цей під'їзд!  - скерував Дмитровський. Ми з Людою не маючи в запасі нічого кращого підкорилися. Переслідувачі вже буквально наминали нам на п'яти. Вже було чутно їхні важкі подихи і такі ж важкі слонячі кроки.

-Ех тільки б ліфт відразу викликати! - Дмитровський натиснув на стареньку кнопку виклику.

-Хоча навіть якщо він і не працює - ми по східцях, а потім через дах у будь-який інший під'їзд і тю-тю! Звідкіля вони з'ясують куди ми прошмигнули? А в цьому будинку цілих шість під'їздів! Он як!

Дмитровський зовсім як дитина був радесенький своїй ідеї обдурити наших переслідувачів.

Ліфт у під'їзді, в який ми чкурнули схоже дійсно не працював.

-Ну що я вам казав, точнісінько як у новинах - Дмитровський був нестримний.

Долаючи сходинку за сходинкою ми усе ближче підбиралися до верхніх поверхів. Знизу було чути тупіт наших бегемотів - погоня продовжувалася.

І от дякуючи Богові останній поверх! Ми втрьох: спочатку Дмитровський, потім Люда, і потім вже я буквально влетіли на рятівну площадку перед виходом на дах.

Боже! Який жах! На двері самотньо висів величезний, такий що не залишав нам ніяких шансів замок.

21

Не можна сказати що ми не чинили опору. Загнані в кут ми виявили просто таки взірець хоробрості. Я добряче одержав по щелепах. Очкарик також заїхав мені ногою в живіт. Коли я заволав і від нестерпного болю завалився на підлогу, він додав мені ще і по нирках.

Дмитровський дряпався і кусався як та кішка. Зародку він так вдало вп'явся у руку, що в того кров заюшила бурхливим потоком. Так вони і возилися один з одним, брудні з голови до п'ят.

Люда зняла свого чобота і прийнялася дубасити його гострим підбором Пупсику по голові, коли той намагався її схопити. Хлопець був до того дурний, що здається і не розумів, що йому роблять боляче. Він тільки і лупав своїми маленькими вічками, які ледве-ледве виднілися над його величезними пухкими щоками.

Але усе ж сили були нерівні. Проти трьох здоровенних махин - Очкарика, Зародка і Пупсика одного нашого героїзму було замало. Знесилених і розбитих вони потягли нас до своєї машини. Всі троє підхопили немов пушинку кожний свою ношу і ми - Дмитровский, Люда і я були доставлені до їх БМВ. Так як на усіх місця в машині не вистачило, то мене як особливо небезпечного бандити запхнули до багажнику. Держиморди перетягнули мені позаду руки і ноги мотузками з такою силою, що мої лопатки на спині вп'ялися одна в одну так несамовито немов ті молодята. Також для безпеки мого рота затягли кляпом - старою брудною ганчіркою, якою витирали руки напевно ще при царі Гороху.

Багажник захлопнули. До мене долетіли слова Очкарика, якій наразі скомандував:

-До шефа!

БМВ рушила з місця.

Зв'язаний у багажнику я розважався тим, що крив матюками наших будівельників автодоріг. Кожний вибій, кожний пагорбок віддавався в моєму пораненому і побитому тілі, немов важкі удари молотком по хворих місцях.

Нарешті після довгих десятка хвилин, що видалися мені вічністю машина зупинилася і затихла. По ляскоті дверцят зрозумів, що прибули на місце.

Мене витягли з багажнику. Мружачись від яскравого зимового сонця поступово звикнув до світла й оглянувся навкруги. А хай його розірве, заперли таки далеко за місто! Самісіньке поле і тільки декілька новеньких "крутих" дач розташовувалося просто при дорозі.

У одну із них нас і повели.

Отут у прибудованому до будинку величезному гаражі Люді і Дмитровському теж зв'язали руки і ноги. Після цього троє мордоворотів залишили нас наодинці у напівтемряві. Вони замкнули гараж і пішли до будинку. Очкарик не ховав свого зловтішного задоволення:

- Не нудьгуйте. Ми незабаром повернемося. - пообіцяв він. Його похітливе вічко так і бігало по стрункій фігурці Люди.

-Що вони з нами зроблять?! - у паніці заскиглив Дмитровський, як тільки за бандитами зачинилися двері.

-Всі ми випадково стали свідками, як цей недоумок Пупсик вибовтнув, що це вони вбили Валеру. Крім цього через нас у них можуть виникнути й інші проблеми. Так що гадаю, - підвів я невтішний для нас трьох підсумок, - цим виродкам тепер немає ніякого сенсу залишати нас у живих.

Дмитровський гірко заридав. Всі ми звичайно були в розпачі, але він був просто безутішний:

-Я так боюся вмирати. Адже я ще не встиг закінчити свою останню роботу в нічному клубі. "Блакитний" балет на льоду! Це була би просто сенсація! Я упевнений, публіка валила на нього юрбою. Жахливо, коли талант гине в розквіті сил! Боже, ну чому ж ти такий жорстокий!

Дмитровський театрально, але з видимим почуттям випростав руки до неба.

-Гаразд Вам пхикати. Ви ж хоча б по паспорті - мужик!

Люда котра до цього мовчки переносила всі тяготи, які раптом навалилися на нас зараз раптом заговорила:

-Краще давайте поміркуємо - як нам звідси вибратися, поки нас тут усіх не перерізали.

Я кинув на дівчину піднесений погляд. Її рішучість і твердість були їй дуже до лиця. Від цього і я відчув себе більш мужнім. Сто чортів! Коли в дівчини до красоти прикладений характер, то це просто скарб, а не дівчина! Через приємне хвилювання, що заволоділо наразі мною, я змусив себе говорити якомога спокійніше і довірливіше:

-Я гадаю, Люда, було б непогано, щоб ти нам розповіла усе, що ти знаєш. Коли б ми хоч трошки прояснили ситуацію, я думаю нам було б легше і виявити, як нам поводитися далі і що робити. Будь ласка, повідай нам як ти познайомилася із убитим Валерою. І взагалі, що тебе зв'язує з цим виродком Очкариком, по чиїй волі ми і знаходимося отут. Не квапся, і давай з'ясуємо усе із самого початку...

22

Люда лише на якусь мить зробила паузу, а потім і почала свою розповідь:

-Ми із Сашком, ну це той що в окулярах, якого ти назвав виродком, навчалися разом ще в школі, в однім класі були.

Я вже тоді здогадувалася, що подобаюся йому, але не більше. Хлопців у мене завжди було багацько, то йому видно усе ніяк не вдавалося підступиться. Це, власне, зараз він такого крутого із себе корчить, а тоді був зовсім непомітним, таким навіть собі тихесеньким.

Ми закінчили школу, але він усе постійно крутився десь навколо мене. То в гості зайде, то запросить куди-небудь повечеряти. Так зовсім просто, по дружньому. Мов ми ж однокласники і потрібно підтримувати стосунки, не втрачати один одного. Було взагалі-то дивно, тому що з іншими нашими він не підтримував зовсім ніякого контакту.

І звичайно я розуміла куди він гне. У нього усе на пиці було написано. Але таких закоханих дурнів у мене було багато, тож я особливого значення цьому і не придавала. Свідомо завжди тримала його на відстані, і особливо близько до себе не підпускала.

А отут якось трапилося так, що один мій улюблений хлопець мене покинув.

Я здивовано присвиснув:

-Таку-то красуню!?

-Можеш собі уявити, - Люда залишила без уваги мій комплімент і продовжувала, - оженився собі на єврейці і виїхав в Ізраїль. Про мене зовсім забув. Ну зараз ці подробиці не є такими важливими.

Саме головне те, що зі мною після цього спричинився нервовий зрив. А отут цей Сашко, однокласник мій і винирнув. Дочекався нарешті свого щасливого випадку.

Боже мій, якби не моє тодішнє становище я б із ним ніколи не зв'язалася!

Отут Люда зніяковіло потупилася. Але це було скоріше несправжнє, наносне. Просто, як вона вивчила із серіалів, жінки коли признаються у своїх інтимних зв'язках комусь сторонньому повинні обов'язково ніяковіти. Так треба. Так прийнято.

Я ж зауважив, що по своїй здоровій природі, тій справжній красоті якої володіла сама дівчина будь-який гріх у цьому сенсі був би немов і не гріх зовсім, а так саме собою зрозуміле. Її тіло і чарівність були обдаровані Богом для любові і зовсім уже було б нерозумно не користуватися цим божественним даром.

-Отже, - продовжувала вже без усякої напускної сором'язливості Люда, - коли ми разом переспали Сашко став думати про себе Бог знає що. Немов, тепер завжди ми будемо разом. Але я того зовсім не хотіла. Просто він скористався тим, що я була одного разу ніяка. Він споїв мене, прошепотів пару ніжних слів і я тільки просто дозволила собі трохи розслабитися. Ніяких серйозних планів на нього в мене ніколи не було. Я Сашку так про це потім і сказала. Він влаштував скандал. Клявся і божився, що тепер більше нікому не дасть бути з мною. Що буде або він, або ніхто. Йому самому крім мене нікого не потрібно. Отут треба визнати серце моє трохи і розтануло - хлопців у мене була сила силенна, але ніхто ще мене так сильно не кохав. Але все одно я своє рішення змінювати не збиралася.

Після цієї розмови Сашко зовсім мені не давав проходу. Це стало набридати. Його постійні докори і з'ясування стосунків так дістали мене, що я вже і не знала що робити. І отут саме і з'явився Валера.

Він був такий гарний, навіть незважаючи на те що був зовсім не красень. З ним було легко і просто. До того ж був дуже розумний і цікавий. Я майже відразу ж закохалася в нього.

Валера водив мене у всякі цікаві місця - у дорогі кафе, на якісь виставки прикольні. Разом ми були на одній такій - там живі люди показували, які в них є на своєму тілі наколки. Але не оці старезні уркаганьскі - із перснями, хрестами, та різними павуками. Там були такі кольорові, красиві - іноді навіть очі було важко відвести. Картинки - просто захитаєшся. Багато дуже троянд було. А я від троянд просто божеволію, так люблю. Потім Валера познайомив мене там з дуже цікавими людьми - вони на перший погляд нормальні, а придивишся такі дивні! Зовсім на звичайних чоловіків несхожі. Я раніш гадала, що вони, ТАКІ тільки в кіно бувають! - тут Люда мигцем зиркнула на Дмитровського. Той був явно улещений, адже з першого ж слова зрозумів про кого йдеться.

-Отже, - продовжувала Люда, - переді мною розкривалося якесь нове цікаве життя, і усе завдяки Валері. Про Сашка я якось і зовсім забула.

Та от якось увечері Валера проводжав мене додому й отут вже майже в під'їзді і натрапили ми на Сашка ніс у ніс. Той дійшов вже до того, що вартував на мене під дверима! Був такий злий, що гадала може витворити казна що.

Але добре що Валера був теж зовсім не маленький, і тоді нічого страшного не відбулося. Поки вони витріщилися один на одного і готові були зчепитися в бійці, я швиденько відчинила двері і майже втягла мого фотографа до себе додому.

Після цього випадку Сашка я не бачила досить довго. І мене, чесно кажучи, це стало непокоїти. Адже хоч я і не відповідала на його божевільну пристрасть, але все одно відчувала якусь шкоду. Адже він так сильно був у мене закоханий! Щоб не позбавити його остаточно свого товариства я врешті таки дозволяла йому іноді приходити до себе у гості. А отут минає час, а він і не показується. Я  було зовсім злякалася - може він уже мене розлюбив?

Але саме, перед Валериною смертю раптом з'явився. Тепер він виглядав дещо іншим, таким, яким ніколи досі не бував. У його очах з'явилося невідомо де набуте зловтішне самовдоволення. Постійно, з будь якого приводу намагався бути жорстким і безжальним. Я вже тоді запідозрила щось недобре.

-Ну а в той вечір що було? Тільки, Люда, прохаю тебе, розповідай будь ласка більш детально - Дмитровський якось непомітно перебрав на себе роль слідчого.

-Тоді, у той вечір ми з Валерою зустрілися як звичайно в центрі. Але ні в кафе, ні куди-небудь іще ми не пішли. Мій фотограф був чимсь дуже стурбований, і сказав що йому потрібно завезти якусь річ одному своєму знайомому. Ми поїхали на околицю міста. Це виявилося так далеко! Туди навіть тролейбуси не ходять. Майже вже в полі. Декілька багатих нових будинків.

Нам довелося доїхати на метро до кінцевої, а вже потім діставатися звідтіля на своїх двох. Коли ми поверталися назад, було вже досить пізно. Дочвалали нарешті до найближчої тролейбусної зупинки і стали чекати.

Я посміхнувся. З цього моменту я вже теж стаю діючою особою в цій історії. Але навряд чи сама Люда мене пам'ятає. Їй звісно було тоді не до того, щоб розглядувати посеред ночі якихось поодиноких сумних пішоходів.

Люда продовжувала:

-Ми чекали тролейбуса нестерпно довго, а потім вирішили, що потрібно ж якось і вибиратися звідси, якщо не хочемо прямо тут заночувати. Та попутну машину, ще в такий пізній час, отут упіймати було практично неможливо.

Тоді вирішили дістатися пішки до найближчого житлового масиву. Там уже була станція метро.

Йшли ми недовго. І отут Валера сказав, що йому потрібно до кущів по маленькому. А саме поруч, як на зло височились такі густі зарості. Я відповіла йому, що звичайно йди, додому ж не втерпиш.

Чекала я його чекала, а Валера чомусь усе не йшов. Було досить прохолодно просто стояти і тоді я сама пішла за ним. Кущі добряче поранили мені руки, поки я нарешті дісталася до їхньої середини. І отут саме я і побачила його. Вже мертвий він лежав на землі й у животі в нього стовбичив ніж.

"Схоже на правду, адже усе те я і сам бачив." - промайнуло якось миттю в моєму мозку.

Люда продовжувала:

-Я тільки хотіла була крикнути і покликати на допомогу, та отут хтось позаду насильно затулив мені рота. І тут вже я і побачила Сашка з його дружками - виродками. Вони погрожували мені, що якщо я буду кричати, то і зі мною зроблять те ж саме що і з Валерою. Тобто приріжуть. Сашко силоміць змусив мене сісти в їхню машину, що була прихована за парканом. Там раніш очевидячки був завод якійсь. Потім через кілька хвилин повернулися і його дружки. Вони притягли із собою тіло Валери і засунули його до багажнику.

Вони підвезли мене до метро, і Сашко ще раз натякнув мені із погрозою в голосі, щоб я мовчала. Перебувала в такому шоку, що спочатку просто зненавиділа його. Боже милий! Який покидьок! Але вже потім, поступово виплакалася і коли ми їхали в машині стала міркувати по іншому. Це ж треба як сильно все-таки Сашко мене любить. Він навіть убив через це людину! Нехай то і був Валера, який завжди мені сильно подобався, але однак таких сильних почуттів до себе я ще ні в кого не зустрічала. У мене аж дух захопило! І врешті вирішила - Валеру вже не повернеш з того світу, отже найкраще вже хоч іншого врятувати.

А мені тоді зовсім не хотілося, щоб Сашко через мене потрапив у в'язницю.

Ну от начебто і усе.

-А плівки, плівки де? - Дмитровський із явним нетерпінням дочекався закінчення Людиної розповіді.

-Які плівки? - Люда з подивом поглянула на вдаваного "голубого".

-Ну негативи, з якими останнім часом працював Валера, - роздратовано пояснив Дмитровський. - Скажи, адже ти теж брала участь у зйомках?

Отут уже Люда щиро зніяковіла і почервоніла. Те, що робив убитий Валера вона вочевидь не вважала таким вже й високим мистецтвом, яким його звеличував Дмитровський.

Дівчина опустила очі і тихо-тихо прошепотіла:

-Так.

23

-Ну а що то був за мужик, до якого Ви їздили? - Дмитровський продовжував сипати питаннями, одне за одним. Я вже почав замислюватися - хто ж із нас двох насправді приватний детектив - я чи він?

Люда знизала плечима:

-Та я якось особливо ніколи цим і не цікавилася.

-Ну як його хоч звуть, як він виглядає?

-Валера сказав, що він директор якоїсь фірми. Я точно не запам'ятала, чи то "Росос", чи то "Рогос" називається.

-Може бути "Родос"?, - навмання вставив я.

-О! Точно "Родос"! - жваво озвалася Люда.

Я аж присвиснув від несподіванки. Нічого собі співпади!

Дівчина продовжувала:

-Так, от тепер здається пригадую. Звали цього мужика Олександр Анатолійович. Такий солідний чолов'яга, років сорока п'ятьох. Я ще пам'ятаю звернула увагу, що він напевно у всяке шкіряне закоханий. Весь у шкірі. Шкіряне пальто, черевики, рукавички, кепка. Навіть сотовий телефон у нього в шкіряному чохлі був - напевно щоб взимку не змерз. І морда в цього Олександра Анатолійовича теж начебто з гарного шкіряного виробу зроблена - червона така, м'ясиста і пориста. Пам'ятаю я ще тоді подумала: цікаво, а спіднє в нього під штанями напевно теж шкіряне?

-А як же і спіднє, і шкарпетки, і краватка. - роздався раптом у гаражі чийсь-то величний голос. Відразу ж ввімкнулося все освітлення в гаражі. Звідкись, очевидячки з якоїсь таємничої двері десь збоку з'явилися величезні, добре знайомі фігури бандитів. Вони вишикувалися немов ті поліцаї, і вперед них вийшов ніхто інший як самий шеф - Олександр Анатолійович. Любов до шкіряних виробів, дійсно як і розповідала Люда  було його неприхованою слабкістю.

-Боже!, - вигукнула раптом дівчина - Як же це я відразу не здогадалася - це ж той самий будинок, куди ми приїжджали з Валерою, от і хазяїн той же!

-Все вірно, моя лапочка, і я той же, та і будинок теж, - засюсюкався Олександр Анатолійович, немов би з розмовляючи із нерозумними малюками. Він явно був задоволений розвитком подій.

-Ну гаразд, досить гратися в ляльки! - раптом скажено рявкнув. Його дороге шкіряне пальто ледве не тріснуло від злості. Квапливо звернувся до своїх шакалів:

-Отже так - дівчисько і цей горе-охоронець-детектив нам більше не потрібні. - Шкіряна морда жестом зазначила на мене і на Люду. - Цих потрібно позбутися і якнайшвидше. А от із педіком ми ще поспілкуємося.

Дмитровський засіяв, і раптом якось піднісся духом. По його розфарбованому косметикою обличчі пробігло солодке тремтіння. Його залишать у живих!

-Завдамо трохи тортур, а потім теж стратимо, - підсумував шеф.

Дмитровський отут остаточно і безповоротно знітився.

-А от ми ще подивимося - хто кого! - роздався раптом на весь гараж знайомий дівочий голос. Всі погляди присутніх звернулися на Люду.

Яким то неймовірним способом красуні удалося розплутати мотузки, що туго перетягували їй руки і ноги.

Вона підхопилася з дивану немов молода тигриця готова до бою.

Пару блискавичних рухів, і дівчина натиснула на якусь кнопку в стіні. І відразу ж бандити потрапили в пастку. У цьому "крутому" і супермодному гаражі перегородки між відсіками були зроблені зі спеціального скла. Вони були вмонтовані в стіни таким чином, що виїжджали і відгороджували машину від іншого простору за допомогою натискання кнопок. Це напевно було дуже зручно при мийці. Не потрібно боятися розприскати воду по всьому гаражі.

Як тільки Люді вдалося розплутати свої мотузки, і як їй спало на думку включити ці перегородки, залишилося для мене цілковитою загадкою.

Втім особливо міркувати було ніколи. Тільки-но дівчина спрямувала до нас із Дмитровським, щоб звільнити нас від мотузок, як раптом на сцені з'явилася іще одна фігура.

Мені не прийшлося довго ворожити хто це був. Брюнетка з великим чуттєвим ротом і зібраним позаду в хвіст довгим волоссям жваво нагадала мені той час, коли я хтів перекваліфікуватися в диспетчери на телефоні. Це ж бо ця красуня з фірми "Родос" пропонувала всім бажаючим улаштуватися на "добре оплачувану роботу"! Чимало вони напевно загребли грошиків із своїм шефом, коли обдурювали довірливих простачків. Реалізувати втридорога нікому не потрібні застарілі автовідповідачі - адже це треба вміти!

А хай її розірве, адже я ще набивався у її коханці.  Побачення, диви, ліричного захотів! Якби я тільки знав тоді, що таїтися у твоїх підступних очах, красуню!

Брюнетка, немов той чорний диявол вискочила на середину гаражу назустріч Люді. І блондинка Люда і брюнетка з "Родосу" були настроєні рішуче. У повітрі запахнуло кров'ю.

Та ні я з Дмитровським, ні бандити у свою чергу не мали змоги втрутитися в їхню боротьбу. Ми з "великим голубим" все ще були зв'язаними і прикутими до дивану. Отже могли лишень спостерігати за тим, що відбувається. А мордовороти, обгороджені з усіх боків скляною перегородкою, теж виявилися не у справі. І наше і їхнє життя та смерть раптом опинилися зараз в руках у цих двох дівчат. Відчуваючи важливість події Люда і брюнетка зійшлися в центрі гаражу.

24

Мовчки, лише кидаючи убивчі погляди супротивниці кружляли одна навпроти одної. Першою розпочинати не вирішувалася жодна.

От раптом брюнетка спробувала було схопити Люду за волосся. Але, на щастя, та спритно відскочила і одразу ж добротною підсічкою повалила супротивницю на підлогу. Отут вже  і почалася справжня бійка.

Немов ті кішки, дівчата люто зчепилися і дряпали нігтями одна одну. Від жахливого болю брюнетка декілька разів заволала на весь величезний гараж. Люда ж не дивлячись ні на що трималася непохитно стиснувши зуби. По усьому було видно, що їй теж водиться не солодко. Я вже в котрий раз не міг підшукати слів для милування цією дівчиною. Природна красота, сила, а тепер ще і витримка просто зачарували мене.

Боротьба продовжувалася. Обидві дівчини схопилися і намагаючись найбільше роздряпати суперницю повалилися на підлогу. Усе закрутилося і завертілося. Кожну мить важко було  сказати на чиєму же боці буде перемога.

Але от брюнетка, розмальована немов лялька стала втомлюватися. Вона усе більше і більше програвала. Вся "штукатурка" на її обличчі перетворилася в суцільне місиво. Ще ледь-ледь, і Люда би остаточно взяла верх.

Але помічниця шкіряного шефа не була б тим ким вона була, якби не її підступна природа. Започаткувавши якогось то відступаючого руху, ніби-то відкочуючись від болю назад, брюнетка небезпечно наблизилася до ремонтної ями.

І от у черговий раз, коли Люда кинулася вперед брюнетка спритно гасонула вбік. Відтак моя любов відразу угодила просто до ями.

Я, Дмитровський, і навіть бандити з жалем поморщилися. Впасти з усього розгону в таку-то глибину - це вам не іграшки! Відразу брюнетка, цей чорний диявол, натиснула на якусь кнопку і ремонтна яма закрилася зверху. Люда, а разом із нею і наші надії вирватися з лап бандитів були назавжди поховані в цій пастці.

З переможним видом брюнетка вся покусана і роздерта, немов та драна кішка звільнила замкнених шефа і його підлеглих. Випущені на волю вони відразу кинулися на нас із Дмитровським. Серце захолоділо в мене від остраху. Що тепер із нами буде?

-Ось, бачите, ми ледве їх зовсім не впустили! - заволав "шкіряний" шеф. Він ледве стримував свої емоції. Щоб трохи заспокоїтися й отямитися дістав із своєї кишені записну книжку в шикарній шкіряній обкладинці і ручку також візерунчато обплетену шкірою. Це дало раду. Старанно попестивши рукою улюблений матеріал, Олександр Анатолійович дійсно трохи заспокоївся. До нього повернулася його недавня самовпевненість і він сухо заявив, поглядаючи на нас із Дмитровським:

-Обох негайно стратити, і дівчисько теж.

Нас було вирішено отруїти газом. Очевидячки злочинці збиралися кинути цей будинок напризволяще, підпаливши його для вірності разом із нами. Вони бігали в поспіху, як очманілі і збирали речі. Їхня лайка доносилася навіть через щільно зачинені двері. У величезній кухні, де нам було відведено провести останні хвилини життя було дуже просторо. Так, що навіть відкритий на всю газ поширювався досить повільно.

Ми прощалися один з одним. Дмитровський ридав.

Я також почувався кепсько, і якби не одна обставина, то і не уявляю, що би зі мною сталося. Але тільки от поруч була надзвичайна дівчина, що навіть у такі жахливі хвилини надихала мене своєю присутністю. Я відчував себе поруч із нею справжнім безстрашним лицарем. Тому і щосили тримався, щоб не заплакати.

Люда підкотилася до мене. Ми лежали зв'язані на підлозі і мали змогу переміщатися тільки перекочуючись.

Дівчина наблизила своє обличчя до мене. А позаяк ми лежали ногами я на північ, а вона на південь, те її очі дивились мені прямо в підборіддя.

-Ми ф тобою фабули одну фіч, - дуже жіночно, майже кокетливо вимовила Люда. Вона стала трохи шепелявити із того моменту, як впала в ремонтну яму.

-Яку? - запитав я, і відповідаючи вирячився в її спокусливе підборіддя.

-Поцілуватися на прощання, - і отут Люда подарувала мені самий незабутній у моєму житті поцілуй у ніс. До мого рота вона просто б не змогла дотягтися.

Я літав у небесах від щастя і відразу відповів їй тим же. Людин ніс був маленький, правильний і холодний. Я без утоми продовжував цілувати його, а гас тим часом усе більше і більше поширювався по кухні. Хвилина за хвилиною неквапливо укутував нас своїм солодким дурманом…

25

Свідомість поступово стала приходити до мене. Крізь завісу небуття, я вже почав розрізняти що відбувається навколо.

Якісь молодики в чорних беретах і маскувальній формі снували туди-сюди. В кожного були укорочені автомати Калашнікова. Хлопці гримотіли своїми важкими чоботями і щось голосно кричали. Дещо з цих окриків доходило і до моєї свідомості. Та на жаль нічого конкретного я ніяк не міг розібрати.

-Відчиніть вікна! Потрібне свіже повітря! Вони ще живі.

-Товаришу полковнику, давайте їх краще на вулицю!

Декілька чорних беретів підхопили мене під руки і потягли до виходу.

У коридорі, через який мене несли, біля стіни, були вишукані наші убивці. Три здоровенні зади і руки, що боягузливо тремтіли підняті високо догори не залишали в цьому ніяких сумнівів. Хоробрі хлопці зі спеціального міліцейського підрозділу упевнено  тримали мордоворотів на прицілі.

Мене винесли на вулицю і поклали прямо на сніг. Чорт забирай, і коли це він уже устиг випасти! Моя свідомість усе більше прояснювалася. Свіже морозне повітря робило свою справу.

Боже! Як же ж добре жити!

Я оглянувся і зауважив поруч із собою Дмитровського і Люду. Вони теж були на снігу і поступово приходили до тями.

До нас підійшли люди.

-Ну що, прочухалися? - запитав нас якійсь коротишка-полковник років п'ятдесяти. Самий типовий сіренький служака.

-Диви-но і цей "голубий" отут, - раптом чийсь до болю знайомий голос роздався за спиною полковника. Якась здоровенна фігура вийшла на передній план і затьмарила собою всіх інших.  Тільки по старомодному жіночому одязі і можна було здогадатися, що це - жінка. В усьому іншому ж...

Ці вусики над верхньої губою і суворий чоловічий погляд не залишали ніяких сумнівів.

Це була улюблена тітка убитого Валери Нікольського. Вона, здається, грала серед наших рятувальників не останню роль. Всі спіцназівці шанобливо розступалися перед нею і усіляко виявляли свою повагу.

-Ну от і добре що я до Павлика звернулася саме вчасно,  а то б ви хлоп'ята і сконали отут.

Павлик, полковник років п'ятдесяти, зніяковів і опустив голову. Почувалося, що йому було трохи незручно, коли його при його ж підлеглих називають так просто і фамільярно - Павликом. Спецназівці з трудом ховали свої посмішки.

Не звертаючи на все це ніякої уваги тітка Валери, здавалося, взялася нам усе пояснити:

-Я пішла оце собі по магазинах. Приходжу додому, а там кошмар - усе догори поперекидано. Двері настіж. Я до сусідки. Мовляв, якщо що-небудь бачила - розповідай-но скоріш. Ти у дверне вічко своє з будь-якого приводі лупишся. Потрібно це тобі власне, чи не потрібно. Нічого від тебе не сховаєш ніколи. Дзвоню їй у двері, а вона причаїлася і не відчиняє. Начебто немає нікого в квартирі. От думаю собі, залякали бабу!

Не довго чекаючи тоді взяла і виставила в неї двері. До стінки хазяйку легенько так приперла. Отже вона мені і виклала усе що бачила.

Слухаючи розповідь цього Чудовиська, я не без трепету пригадував, як власне вона колись спустила зі східців Дмитровського і погрожувала вчинити те ж саме і зі мною. Таку жінку дійсно важко будь в чому зупинити. Отже ні на мить не сумнівався, що тітонька Валери може вибити з шибок двері своєї сусідки просто плічком.

-Так ось, коли я її в кут затиснула, вона і виклала мені усе, що бачила, як на тарілочці. Три здоровенні мордяки відчинили відмичкою мою вхідні двері і влізли у квартиру. Щось вони там шукали, шукали. Перерили усе. Навіть паркет, падлюки, у великій кімнаті позривали. Сусідка, каже, чула як вони лаялися між собою - видко ніяк не могли чогось знайти, що хотіли.

Потім вийшли з квартири, сіли у свою машину і виїхали. Я, звичайно, не дуже то трусила свою сусідку, але та з переляку навіть номер їхньої машини мені виклала. Встигнула записати. Вона хоч і стара стерво, та зір іще той!

Я виходить, відразу до Павлика. Він в мене ще зі школи безнадійно закоханий. Пам'ятаю, завжди мені говорив - що схочеш для тебе зроблю. А отут недавно його перестріла - а він уже виявляється полковник міліції. Я до нього і питаю - ну що, залишається в силі твоя обіцянка. Він покривився у сторону - адже скільки часу минуло. І я вже не та, та й він теж.

Отут тітка Валери якомога кокетливо витерла піт зі своїх вусиків і підморгнула маленькому полковнику. Того нервово пересмикнуло. Незважаючи на навколишніх йому підлеглих з автоматами, перед цією величезною чоловікоподібною жінкою він почував себе досить ніяково.

- Ну от виходить, - продовжувала тітка Валери, - покривився він покривився, але все-таки згодився здержати своє слово.

От значить, після того що трапилося я і поперла одразу ж до мого Павлика. Обіцяв - виконуй!

Приїхала і кажу - Караул!, кривдять. Лізуть, розумієш, серед білого дня у власну квартиру. Навіть у магазин не дають сходити. І сунула йому якраз номера машини цих гадів.

І що ж ви собі думаєте. Ледве через декілька годин ми вже знали, де вона, тобто машина їхня, знаходитися.

Павлик отут зібрав весь свій загін бійців з автоматами і разом зі мною всі рушили прямо сюди.

Добре, що вчасно встигнули і вас іще вспіли врятували. А то ці гади і будинок вже хотіли спалити разом із вами. Ніхто б ніколи і не здогадався куди це ви назавжди зникли.

Я витер рукавом потік сліз і соплів, що заюшили наразі моє обличчя. Слова подяки застрягли у мене в горлі і я став трохи заїкатися. Ця груба й огидна на перший погляд жінка насправді врятувала усім нам трьом життя. І я вирішив що як-небудь обов'язково постараюся зробити для неї що-небудь хороше.

26

Кафе було дорогим і надзвичайно затишним. Дмитровський звичайно розумівся у таких закладах. Я, Люда і він самий вирішили відзначити наш чудесний порятунок саме тут.

Усе було по першому розряду. Ніжні кавового відтінку серветки пірамідилися на білосніжних тарілочках. Ножі і виделки акуратно вишикувалися в ряд немов би ті олов'яні солдатики, готові до бою. Виделки по один бік тарілки, ножі - по інший. Начебто дві стародавні армії зійшлися між собою і виконували тепер свій належний ритуал перед битвою.

Легке світло ненав'язливо спадало на обличчя відвідувачів, створюючи незбагненний інтимний настрій. Від цього навіть самі тупі фізіономії, котрими тут рясніло все навкруги здавалися якимись шляхетними і піднесеними. І оце саме тут, у цьому чарівному місці  Дмитровський вирішив з'явитися перед нами в усій своїй красі.

На ньому була симпатична жовта сукня, кокетливо розрізана донизу. Звичайно такі речі,  спало мені на думку, носять дівчата, які намагаються сховати вже досить означеного животика. Дмитровський же ж був палким шанувальником пива, з усіма наслідками, що з цього витікають. А отже я знаходив його сьогоднішній вибір вбрання дуже вдалим. Почувалося, що з досвідом, потроху, до Дмитровського стало приходити чисто жіноче чуття і смак. Чуття, котрим навіть не усі справжні жінки можуть похвалитися.

Елітні кафе, нічні клуби і дансинги були для Дмитровського рідною стихією. Тут він почував себе як риба у воді.

Ледве помітним, начебто б нічого не значущим для випадкових відвідувачів жестом він підкликав до себе офіціантку.

-Позви будь ласка Аллочку, якщо можна.

Говорячи це Дмитровський почав показово кривляться. Розігруючи із себе на кожному шагу "голубого", він напевно вже і забув "нормальну чоловічу манеру співбесіди".

-А-а-а її нема. Вона сьогодні узяла вихідний, - руденька, зовсім іще юна офіціантка з цікавістю вирячилася на "прикид" Дмитровського. Його нова сукня так захопила її увагу, що здавалося, вона ось-ось попросить викрійку.

-А хай її розірве! - вилаявся Дмитровський, - Тільки хочеш зробити приємне своїм друзям, як завжди що-небудь перешкоджає. Адже я хотів їх пригостити по першому класу.

Дмитровський повернувся до нас із поясненнями:

-Алла фахівець в галузі обслуговування, а я в неї - постійний клієнт.  Яка ж бо шкода, що вона сьогодні не працює!

Він знову звернувся до офіціантки.

-А ти що, новенька?

-Мгу.

-Зрозуміло, - пробубонів собі під носа Дмитровський.

Він був явно незадоволений.

-Слухай, а хто-небудь іншій, крім тебе, може нас обслужити?

-А навіщо Вам хто-небудь інший, - офіціантка образилася і надула свої рожеві губки, - Я справлюся не гірше будь кого. До речі, перед тим як потрапити сюди на роботу я закінчила тижневі курси офіціанток. От, спіймали!

З цими словами дівчина демонстративно відвернулася й вирячилася у далечінь. Забавні конопушки, вирішив я, вони таки лічать її миловидному личку.

-Ну от, образилася. - мовив Дмитровський примирливо. Він завжди був людиною, яка не може довго сердитися. - Добре. Давай, показуй, що там у тебе сьогодні.

Дівчина радісно повернулася до нашого столика і защебетала назви різних блюд. Було дуже схоже, що ще сьогодні ранком вона запекло зазубрювала їх досить складні назви.

Але в цілому вечеря була чудова. Для нас спеціально приготували свинячі ніжки з підливою, м'ясне ассорті з грибами, шашлик з осетрини і силу силенну різних інших закусок.

Дмитровський гуляв. Коли я був необережно заїкнувся про те, хто ж за весь цей прекрасний стіл буде платити, він дуже швидко заспокоїв мене.

-Ось! - урочисто вимовив він. Здавалося тільки і чекав на це запитання. - Ось, в чому різниця, між Вами і мною. Ви прості обивателі. Ви не можете навіть перейнятися тим, що з нами відбулося. Адже ми ж усі були на волосок від загибелі. Ще б трохи і ...

Ще раз повторюю, що на цьому прикладі досить таки видно, що тільки ми, представники еліти, шоу-бізнесу й іншої культури можемо відчувати життя таким, яким вона власне ї є. В усій так би мовити величі. Відтак рахую на цьому святі життя, яке випало на нас сьогодні, заощаджувати буде просто злочином. Врятовані з пекла ми тепер повинні одержати від нашого існування тільки все найкраще. Все саме цінне. Так що попрошу не хвилюватися, я плачу за все. У мене гроші є. От, гляньте, усе, що до цього в панчосі ховав і заощаджував. А уявіть собі, якби ми тоді вчаділи б від гасу - на який грець мені б на тому світі знадобилися ті кляті долари!

Отут Дмитровский витяг з-за пазухи декілька зелених купюр і потряс ними для переконливості.

-Тому я вирішив, гуляти, так гуляти. Я пригощаю. Оце гадаю тепер і буде мій девіз. Напевне і свою нову програму в нічному клубі так і назву: "Гуляй поки живий!"

Тож з усією впевненістю я вам іще раз заявляю, що тільки ми - представники і носії вищих цінностей вміємо відпочивати по справжньому...

Отут Дмитровський, який пропустив уже пару стопок свого улюбленого коньяку пустився у всі тяжкі. Його словесні тиради вже почали повторюватися і всіх якось поступово стало нудити від його хвастощів. А коли "великий голубий" вдався до різних промов із пишними фразами, то видавався мені просто таки огидним.

Тільки з самої ввічливості я примусив себе робити вигляд, що слухаю його. (Все-таки Дмитровський обіцяв заплатити за цю шикарну вечерю. А моя кишеня, наразі, вже і забула як виглядають гроші. )

Щоб зробити собі хоч що-небудь приємне, почав скоса поглядати на красуню Люду, яка скромно сиділа поруч із Дмитровським.

Весь вечір вона була абсолютно спокійна і зворушливо мовчазна. І ніхто із відвідувачів, які просиджували штани в цьому дорогому кафе не міг і здогадатися, що тільки не довелося пережити цій красивій дівчині буквально за якусь останню добу.

27

Діждавшись, коли Дмитровський перерветься, аби напхати собі рота м'ясним ассорті я підсунувся ближче до Люди. Одне запитання свербіло в моєму мозку.

-Слухай, а як це тобі вдалося тоді звільнитися з цих мотузок, там у гаражі? Адже держиморди нас так міцно зв'язали. І кнопка? Як ти здогадалася натиснути на неї, щоб загнати бандитів у пастку.

-А, дрібниці, - скромно відповіла Люда. Одначе в її очах заграв вогник. - Це ж у будь-якому гонконгському бойовику можна побачити. Просто потрібно, коли тобі зв'язують руки сильно-сильно їх напружити. А вже потім в розслабленому стані, можна спокійнісінько звільнитися з будь-якої петлі. Оце врешті і вся премудрість!

Люда почервоніла від задоволення і гордості. Ще б пак, адже вона учить таким простим речам самого справжнього приватного детектива!

-Ну а з кнопкою, - продовжувала дівчина, - теж нічого складного. Коли ми з Валерою у той день приїжджали додому до цього Олександра Анатолійовича, я її і примітила. Поки шеф - цей "шкіряний" мішок розмовляв із Валерою я від нічого робити пішла прогулятися по ділянці і заблукала до гаражу. Зі сторони двору були відкриті двері тож спокійно зайшла усередину. Дивлюсь, таки круто нафаршировано навкруги. Якісь кнопки скрізь. Ну а в мене з дитинства пристрасть, на ці самі іграшки натискати. Так що я вже усі їх тоді і перепробувала. Яка, виходить, кнопка і для чого. От, диви і стало в нагоді. Шкода, тільки що я в тому поєдинку цій чорнявій стерві програла. Побила мене. Виявилася підступною, гадюко - заманила мене в яму. А так я б її точно завалила!

-Ну нічого, - втрутився отут Дмитровський, наливаючи собі добрячу порцію коньяку. - Головне, що усе закінчилося добре. Ми, слава Богу, живі. Бандити, слава Богу, усі у в'язниці. Наліт на квартиру незрівнянної красуні, тітоньки Валери Никольського потягне мінімум на пару років. А якщо, із нашою допомогою міліції вдасться розкрутити всю їхню "контору" на убивство самого ж Валери, а також на інші темні справи фірми "Родос", то на волю ці молодці вийдуть ще далеко не скоро. Так. Усе прекрасно. Тільки одне саме головне запитання залишилось без відповіді - а де ж власне саме плівка поділася? У цього "шкіряного" шефа знайшли при обшуку якісь негативи, заховані в сейфі. Але це виявилися усього лише якісь старі Валерини роботи. Він робив колись спеціальні рекламні фотокомпозиції для якихось місцевих журналів. Якісь там миючи засоби, жіночі прокладки і таке інше. Фігня всяка. Валера трохи підробляв такою халтурою. Але до справжнього мистецтва, ви ж розумієте це, звичайно не мало ніякого відношення. Те, що представив наш на жаль тепер уже мертвий геній у своїх останніх роботах оце був справжній прорив! Якщо хочете виклик старій наскрізь прогнилій культурі. Шкода, що ми здається назавжди загубили цю плівку, - Дмитровський із гіркотою зітхнув по втраченим величезним комісійним, на які він так розраховував:

-Адже це вже було, не побоюся цього слова мистецтво двадцять першого століття. Нове, непричесане, живе!

Отут Люда густо почервоніла. Помітно було що обговорення саме тих робіт Валери, у яких вона приймала особисту участь, було досить не приємне для неї.

І узагалі вона очевидячки була зовсім іншої думки про мистецтво двадцять першого століття. Щоб якось перемінити тему дівчина раптом запитала мене:

-Ось ти приватний детектив. Ти ж можеш мені нарешті дещо пояснити. Навіщо вони убили Валеру. Чим він їм заважав?

Я зробив паузу, а потім і сам для себе спробував з'ясувати цей момент:

-У Валери була багатообіцяюча серія нових робіт..., - почав несміливо  я.

-Геніальна, - вставив Дмитровський.

-Не знаю, я в мистецтві не розбираюся. Але скажімо так, досить цінна у фінансовому плані. Дуже унікальна нова ідея. Якби вміло постаратися, можна було б із добрячою вигодою продати її на Захід. Тим більше деякі європейські арт-галереї вже попередньо були знайомі зі змістом колекції і виявили до неї досить таки неприховане зацікавлення.

Валера, у комерційних справах був не дуже спокушений, і в цьому сенсі сподівався на одного свого знайомого.

Отут я кивнув багатозначущий погляд на Дмитровського і потім продовжив:

-У цього чоловіка були деякі зв'язки у потрібних колах. До часу усе йшло добре, але отут нагрянула криза. Знайомі Дмитровського, іноземці - діловики покинули свій бізнес тут і чкурнули до себе назад на загниваючий Захід, від гріха подалі. Ситуація утворилася складна. Дмитровський уже нічим допомогти не міг, хоча і запекло надіявся на свої 30 % комісійних.

При згадці про це "великий голубий" опустив очі у смутку. Я ж продовжував:

-І отут на сцені з'являється дехто Олександр Анатолійович, у якого, як він стверджував, зв'язкі по усьому світі. Як він дізнався, про Валерини роботи сказати важко. Може бути Дмитровський вибовтав комусь, може бути ще якимсь чином. Але факт залишається фактом - молодий і перспективний фотохудожник довірився цьому Олександрові Анатолійовичеві в справі продажі. Той повинний був підшукати серед своїх численних знайомих іноземців гарного покупця. Вигляд в Олександра Анатолійовича був цілком переконливий: пристрасть до дорогих шкіряних виробів, директор процвітаючої фірми "Родос" і таке інше зробили свою справу. Щоб запудрити молодому хлопцеві голову своєю солідністю, він видко і напхав йому при нагоді досхочу візиток своєї фірми.

Коли потрібний покупець начебто б був знайдений, Валера разом із Людою, відвезли плівку до цього Олександра Анатолійовича на дачу. І коли вже здобич потрапила особисто до рук "шкіряного" шефа, сам Валера перестав бути йому потрібним і міг би тільки зашкодити загребти всі грошики собі. Та й за роботи померлого митця, як ви знаєте завжди можна отримати якнайбільше.  На зворотному шляху з дачі молодчики шефа убили Валеру. Щоб замести сліди убивцям довелося ще і тягти вже мертве тіло на інший кінець міста - до Кіровського парку.

-Боже який жах! - прошептала Люда, - а я то увесь час гадала, що мій очкарик убив Валеру з ревнощів.

-Скоріше за все це був чистий збіг обставин. Випадковість. Якби "шкіряний" шеф знав про твої відношення з цим очкариком, він би нізащо не став ризикувати і не відпустив би того на справу. Скажу більше, якби не твій очкарик, то ще невідомо убили б вони тоді тільки одного Валеру. Видко цей виродок Сашко і справді був дуже закоханий у тебе. Я майже на сто відсотків упевнений, що шеф наказав знешкодити саме Вас обох. Зайві свідки йому були б зовсім ні до чого.

-Точнісіньку правду кажете - ні до чого.

Тут за моєю спиною роздався знайомий голос "шкіряного" шефа. Олександр Анатолійович завжди з'являвся зненацька немов та венерична хвороба.

28

Поки ми всі присутні застигли в німій сцені Олександр Анатолійович підсів до столика. Як завжди екіпірований шкірою від голови до ніг він виглядав бадьорим:

-Що, не очікували? Думали усе, зі мною покінчено? Засадили за грати до самого другого пришестя! Е ні. У Олександра Анатолійовича усе захоплено, за усе заплачено. Звичайно, тепер мені доведеться собі в чимсь відмовити - що поробиш у міліції зростають апетити. Але зате тепер я на свободі! Тож хай живе наша найкраща в світі непідкупна міліція. Гі-гі-гі! - шкіряний шеф зайшовся брудним смішком. Незважаючи на свою досить гладку статуру реготів він пискливо наче ховрах.

Я ледве було не впав зі стільця від ненависті.

Значить ніякі закони цьому гаду не писані. Плює він на усе правосуддя! Поділись награбованим із слідчим - і гуляй на свободі, так треба розуміти?! А як же обмануті фірмою "Родос" пенсіонери?! А як же убивство Валери Нікольського? А нальоти на квартири простих громадян!

Так, він тепер із владою на короткій нозі. Ще може і медаль дадуть - за особливу ретельність.  "За підтримку чистоти в гаманцях громадян" чи що-небудь на кшталт цього. Тьху-ти!

Помітивши обурення на наших обличчях, Олександр Анатолійович поспішив натягнути на свою лискучу пику маску дружелюбності:

-Гаразд. Давайте не будемо про минуле. Що було, то було. До речі я сьогодні від'їжджаю - треба змінити обстановку. В цьому місті я вже дуже небезпечно відомий, та й фірма "Родос" дістала.

От наступній конторі дам вже яке-небудь інше ім'я, на кшталт чогось совітського: "Шлях Ільїча" або там "Тупик Комунізму". Хі-хі-хі! Гм-гм.

Я вже хотів було дати йому по морді, але отут шеф вчасно переключився на інше:

-Послухайте, я хочу щоб ми розійшлися друзями. Адже я спеціально підійшов до Вашого столику. Ви от думаєте, мабуть, гадаєте, куди могла дітися ця золотоносна плівочка з роботами Валери Нікольського. Отож, я хочу Вам дещо повідомити. Тепер це все мене вже не обходить. Я дав на лапу міліцейському начальству щоб мене випустили, і за "Родос" і за Вас. Так що, тепер, почну свою нелегку трудову діяльність із спокійною душею. З чистого, так би мовити, листа де-небудь в іншому містечку подалі звідси.

Звідтіля, самі розумієте, мені вже буде не до того, аби перейматися різними заплутаними пошуками. Здалеку такі справи не роблять. Тому, так би мовити в якості відшкодування морального збитку, якщо хочете, повідомляю що цієї от самої плівки в мене в руках ніколи і не було.

-Як це не було?! Адже Валера ж вам тоді її віддав. Я сама бачила, своїми очима, як ви брали її в нього з рук, - Люда аж підхопилася від гніву.

-Спокійно, красуню, - жестом зупинив її Олександр Анатолійович, - віддав то, він віддав. Але вона виявилося липою. Це була зовсім не та плівка з новими роботами, а якісь засвічені пробні знімки .

За моїм планом, після того як хлопець передасть мені плівку мої хлопці повинні були його убити. Усе це повинно було відбутися на його зворотному шляху додому. На жаль, я занадто пізно зрозумів, що Валера кинув мене. Тепер вже убивати хлопця нам не було ніякого сенсу, він нам навпаки був потрібен саме живим. Бо він єдиний знав куди сам сховав оригінал. Але, на жаль, мої мордовороти були вже в дорозі, і я не встиг їх вчасно зупинити.

-А до речі, де вони зараз, і чому не з вами?, - запитав я, вкладаючи у свої слова якнайбільше убивчого сарказму. Олександр Анатолійович на це відреагував цілком спокійно. Сама доброта, слово честі.

-Кесарю - кесарево, Богу - богове. Кожному - своє. Потрібно ж нашій міліції і когось карати. Тим більше хлопці заслужили, хто буде проти цього заперечувати. І взагалі, у мене принцип, на новому місці потрібно починати з новими людьми.

Олександр Анатолійович почав збиратися:

-Ну бажаю вам усього найкращого, - знайти вам вашу плівочку і розбагатіти.

Відразу скромно додав:

-Ну хоча б от так, як я. Хі-хі-хі. Гаразд, мені вже час йти. Адью!

Я до болі упя'вся пальцями в крісло, Люда була в ярості. Здавалося, якби "шкіряний мішок" залишився ще хоча б на мить, то вона б просто розірвала його на дрібні шматки.

Дмитровський же смачно плюнув Олександру Анатолійовичу в спину. Однак його помста не долетіла навіть до середини шляху. Руденька офіціантка, яка проходила поруч, здивовано вирячилася на зеленувату рідину, що розтеклася зненацька по її білосніжному костюмчику.


29

-Ти справді упевнений, що нам це потрібно робити? - звернулася Люда до Дмитровського, тільки-но ми вийшли із кафе.

-Що ти маєш на увазі? - великий "голубий" здивовано витріщився на дівчину. Потім нервово підтягнув колготки, які увесь час сповзали у нього з колін.

-Я кажу, ну навіщо нам потрібно йти до цього страшка - тітки Валери?

-Послухай мене, жінка! - Дмитровський зробив особливий наголос на останньому слові. - Ця, як ти говориш, страшко врятувала нам життя. Це тільки завдяки їй ми можемо тепер насолоджуватися самим найвищим подарунком долі і дихати оцим чудовим повітрям!

Отут саме зараз повз нас проїхав старий автобус. Допотопний "Пазік" чесав по проспекті, залишаючи за собою чорний хвіст диму,  немов би той підбитий іспанський літак.

-А-а-апчхи! -Дмитровський смачно чихнув і його соплі полетіли від нього в різні боки.

-Тому, а-а-апчхи, ми просто зобов'язані віддати свій борг і віддячити цю надзвичайну жінку. Тим більше, - Дмитровський зробив багатозначущу паузу, - у неї сьогодні день народження.

Я аж присвиснув. Адже нічого не поробиш - доведеться розтрачуватися на подарунок!

-Думаю їй треба купити якусь там річ по господарству. Косметика й одяг її швидше за все не цікавлять. - Люда відразу висловила свою думку, задумливо схиливши голову в бік.

І проста життєва розважливість дуже йшла до її природної краси.

-Саме так, - погодився Дмитровський, - Оце ти молодець! Напевно так  і зробимо.

Я  не мав ніяких особливих думок із зазначеного приводу, тож теж відразу погодився. Нехай роблять як знають. Грошей у мене все одно нема, а коли Дмитровський отаке вигадав той нехай за все сам і платить.

Перший же ліпший зустрітий магазин побутової техніки постав перед нами маленькою проблемою. Зробити вибір було неймовірно важко. Від розмаїтості всіляких ультрасучасних новинок просто різало в очах.

-Можна от їй подарувати соковижималку для цитрусових. Виходять непогані соки. І головне швидко, - Люда, як найбільш досвідчена в таких справах почала не кваплячись пропонувати нам різні варіанти. - Можна тостер із спеціальними функціями, можна...

-Ні, все це дрібно і вульгарно, - зупинив її Дмитровський. - Адже тут потрібно щось особливе, надзвичайне. Тим більше мені якось важко уявити щоб наша іменинниця робила би якісь-там соки, та й іще із цитрусових. Та що там базікати - вона сама власноручно може з будь-кого зробити непоганий сік!

Я почував себе абсолютним дурнем у сучасній побутовій техніці і тому даремно тинявся по магазині.

-Слухайте, може їй електричну зубну щітку подарувати, - запропонував я, -Корисна штучка. І головне недорого. Напевно найдешевша річ у цьому електронному раю.

-Ги-ги-ги! Не смішно, - присоромив мене Дмитровський. - Не в приклад мені він був настроєний дуже серйозно. Мені навіть здалося, що в останні хвилини він особливо перейнявся якимось уже зовсім міфічним ідолопоклонством перед своєю рятівницею. Ще трохи, вирішив я, і він буде молитися на неї як на ікону.

Після довгих і ретельних доборів, під час яких я трохи був не заснув, Дмитровський і Люда прийняли таки нарешті остаточне рішення. Вони розштовхали мене, вже сонно принишклого до   величезного холодильника якоїсь широко відомої фірми і з гордістю продемонстрували свою покупку.

Це була так звана чудо - сковорідка з подвійним дном. Тобто одне дно було зверху, а одне знизу. За допомогою такої штуковини можна було зовсім безболісно засмажувати усе що заманеться - і відразу з обох боків. Просто перевернув сковорідку. Раз! Потім через якійсь час знову перевернув. Два! І готово!

-Сковорідка, - пояснив Дмитровський, - це як її не крути річ сама потрібна в господарстві. Тепер я гадаю, наша рятівниця завжди смажачи що-небудь буде згадувати про нас.

-Оце вже і самісінька правда! Точно буде згадувати по двадцять разів на день. Вона ж постійно щось їсть. - уїв я.

-Як ти можеш тільки таке казати, - спалахнув від обурення Дмитровський. Його довгі підбори, на яких він стояв, ледве не полопалися від напруги і злості. - Вона ж просто свята людина! Ти її і мізинця навіть не вартий!

"Зовсім з глузду з'їхав наш "голубий"! - прикинув я собі на останок і вирішив сьогодні його більше не дражнити.

30

Тітонька Валери прийняла нас дуже радо. З нагоди своїх іменин вона навіть наділа якусь цвітасту сукню, що була у моді на початку 50-х. Волосся було старанно зализано назад. А губи іменинниця щедро нафарбувала безбарвною помадою. Було приємно також подивитися на її зуби - нарешті вона їх почистила. І якби тільки не ті ж самі зрадницькі вусики над верхньою губою, які як і раніше псували всю картину, то тітоньку Валери сміливо можна було б прийняти за добірну профспілкову активістку усе тих же 50-х.

Великий святковий стіл ломився від їжі. Та мені особливо було приємно відзначити, що саме на м'ясне не поскупилися. Тільки ковбас було з десяток сортів. За столом, крім самої хазяйки, що вийшла нас зустрічати, скромно тулився усього тільки один гість. Це був той самий полковник міліції, що прийняв саму особисту участь у нашому недавньому порятунку. Побачивши нас він жахливо зніяковівся й вирячився поглядом у підлогу. І потім тільки іноді піднімав свою маленьку голівку, щоб накласти собі іще оливье. Чомусь він їв тільки його.

Як я вже зауважував їжі на столі було стільки, що незважаючи навіть на недавній обід  у кафе, в мене з рота, як з водоспаду, потекли слинки. Ого! - міркував я. Вони ж нас трьох зовсім не чекали до себе в гості, невже мали намір попоїсти усі ці смачні штуки удвох? Хоча, якщо помислити то це припущення не так вже і далеко від істини. На доказ цього я мимоволі кинув погляд на могутню фігуру іменинниці. При цьому мені прийшлося описати велике коло головою, так що я ледве не звернув собі шиї.

-Сідайте, сідайте, їжте на здоров'я, - хазяйка щиро запросила нас до столу.

Коли наш подарунок був вручений Дмитровський узяв слово. Його пишномовний тост, що непомітно переріс у двадцатихвилинну лекцію дістав нас усіх. Навіть скромного маленького полковника. Та все ж ми трималися і тільки заради урочистості моменту дали врешті таки Дмитровському договорити. Він закінчив свою полум'яну промову черговим вихвалянням "нашої улюбленої і дорогої, доброї і ласкавої іменинниці".

Хазяйка була так щаслива, що навіть ледве не розридалася у відповідних подяках.

Наступила хвилина загального екстазу і єднання душ в одному пориві. П'ятеро чарок цокнулися за здоров'я іменинниці і свято забурлило в повну силу.

Спочатку з'їли всі м'ясні блюда та ковбаси, потім картоплю з м'ясом, потім курячі окорочка, за тим печінкові торти. На жаль оливье в оцей раз я так і не спробував. Маленький полковник окупував здоровенну мисяку із цим салатом і нікого і близько не підпускав до неї. Хазяйка всіляко його вибачала. Вона гладила своєю величезною рукою його плішиву голівку і приказувала:

-Бідненький, у нього алергія на усе. Тільки от одне оливье йому і можна.

Але як би там не було, через якийсь час ми усі наїлися та напилися в дим. Хазяйка і гості стомлено розкинулися на диванах. Приємна втома після добре виконаної справи розлилася рікою по наших тілах.

-Треба було мені до тебе, Павлику,  ще в перший раз звернутися. Не коли ці мордовороти вже в мою квартиру залізли, а раніш.

-Про що це ви говорите тітко Зіно? - уставив замість полковника Дмитровський. Як і усі він теж був розпаленілий випивкою і чудовим обідом.

-Та отут до мене, раніш ще одна підозріла фізія усе навідувалася.

Я багатозначно поглянув на хазяйку. Дмитровський теж начебто б протверезів.

-Ні, ні хлопці. Я не про Вас говорю, - заспокоїла нас іменинниця. Я іншого маю на увазі. Він теж усе цією вашою плівкою цікавився.

-І хто ж це був? - я відчув як у мене на разі почало пересихати у горлі.

Дмитровський і Люда запитально уп'ялися в хазяйку.

-Та якійсь плюгавенький дядько. З ріденькою такою борідкою, як у цапа. Усе мені казав, що мовляв цінує мистецтво мого небожа дуже і дуже. Я то в цьому мистецтві як баран у балеті, але усе ж таки приємно. Ще казав цей із борідкою, що мовляв Валері треба обов'язково багато працювати, щоб значить розвивати свій талант. На нього чекає велике майбутнє. Я от тільки зараз пригадую, що приходив він увесь час коли Валери саме вдома не було. Я йому говорю - ну що ж заждіть, може мій племінник зараз з'явиться. Ну і він посидить трохи, чаю вип'є і йде собі. Я тільки за ним і стежила - бо страшенно він по сторонах усе оченятами стріляв, немов шукав чогось то. Я думаю, треба з ним бути насторожі - ще вкраде що-небудь. Але взагалі то нічого, культурна людина попалася. Я навіть якійсь у нього значок на піджаку бачила. "50 років політехнічному університету".

Я зиркнув на Дмитровського. Той зрозумів мене без слів:

-Важкувато звичайно буде знайти цю людину, але взагалі то шанси є.

-А навіщо ж шукати? - здивувалася тітонька Валери, - він мені візитку залишив. Просив щоб Валера йому передзвонив. Звичайно може бути після недавнього погрому вона куди-небудь і поділася...

Немаленька на зріст хазяйка навіть без допомоги табуретки дотяглася до антресолі розташованої майже під самісінькою височенною стелею. - Ні, є, ось саме і вона. Я тоді Валері її забула віддати.

-Дайте, дайте подивитися! - Дмитровський аж майже перестрибнув через стіл. Ми з Людою теж повскакували зі своїх місць.

Це була скромна акуратна візитка в який значилося:

"Фірма "Родос". Психолог-консультант Косович Олег Анатолійович. "

31

-Чортяка його забирай! Нічого не розумію - розвів руками Дмитровський. - Що ще за психолог?

-Що ж цілком ймовірно, що "банда шкіряного шефа" складалася  не тільки з нього самого, його секретутки, Зародиша, Очкарика і Пупсика. Вочевидь серед них був і хтось іще інший. Той, хто особливо не афішував свою пику. Тепер зрозуміло чому Олександр Анатолійович так швидко розпрощався зі своїми хлопцями, залишивши їх відпочивати на нарах. На свободі на нього чекав ще один вірний напарник. Цілком можливо також, що про плівку він знає набагато більше, ніж всі інші разом узяті. А може навіть вона вже зараз у нього і в руках.

Поки я говорив усе це не важко було помітити як у Дмитровського загорялися очі. Куди тільки і поділася його брава філософія і нелюдське поклоніння до своєї рятівниці! Він, здавалося, геть-чисто забув усі свої недавні дифірамби і промови. Тепер у його очах світилося лише тільки одне - спрага наживи. Якесь непояснене десяте почуття підказувало всім нам, що ми врешті натрапили на вірний шлях. Цей таємничий Олег Анатолійович Косович був насправді нашою єдиною й останньою надією. І навіть незважаючи на всю примарність останньої десь глибоко в душі чомусь ми були просто упевнені - плівка десь поруч. Варто тільки випростати руку і...

Дмитровський не приховував свого гарного настрою. Він уже уявляв себе повноправним власником багатої Валериної спадщини. Тепер після смерті хлопця він сподівався на набагато більше, ніж просто відсоток за комісійні.

Залишалося тепер усього лише розшукати цього бісового психолога.

-Павлику, - любовно звернулася до свого полковника іменинниця. - Допоможи хлопцям знайти того, як його там звуть, Косовича. Ти ж можеш. Довідайся про його адресу, телефон.

-І теперішнє місце роботи, - уставив я, - якщо можна звичайно.

-Оце правильно. І теперішнє місце роботи, - хазяйка іще раз повторила вголос. Вона томно поглянула зі своєї величезної висоти на голівку маленького полковника.

Той, одразу ж ставши центром уваги зніяковіло побухикав у долоньку. За тим поплівся до телефону.

Через кілька хвилин ми вже мали всю інформацію на руках.

Косович Олег Анатолійович. 56 року народження. Проживає за такою то адресою. В даний час викладає психологію в однім із технічних вузів.

-Зрозуміло тепер, чому в "Родосі" він працював як психолог. Ні до чого і причепитися. Людина у вільний від основної роботи час підробляє, та ще і за фахом.

"Щось я там ніякого психолога не зауважив, коли мене оббирали як липку в цьому "Родосі" - подумав я про себе, але вголос сказав інше:

-Сунутися усім нам до нього додому було б нерозумно, та й небезпечно. Ми можемо лише привернути непотрібну увагу і злякати його. Залишається тільки університет, де він викладає. - я швидко заговорив, не даючи ні в якому разі заволодіти ситуацією прагнучому влади Дмитровському.

-Ну ми із Павликом у ваші справи не вплутуємося. Що хочете, то і робіть. Ви молоді, а в нас свої діла. Правда, Павлику?, - із цими словами іменинниця пригорнула до себе сторопілого маленького полковника. При цьому вона зробила недвозначний жест у напрямок спальні.

Вириватися було б даремно. Перед такою жінкою ніхто б не зміг устояти. Вона б просто завалила будь-кого додолу. Тож зважаючи на це полковник вирішив не випробовувати долю і відразу здався на милість переможниці.

Але нам всім іншим було не до жартів, і ми зовсім залишили без уваги цю екстравагантну парочку.

-Ну гаразд, я у ваші ігри теж більше не граю, - раптом заявила Люда з усією своєю простотою і відвертістю. - З мене вистачить. Я і так згаяла з вами купу часу, ще трохи і загублю свою роботу в кіоску. Якщо не домовлюся по доброму із хазяїном, то пиши пропало.

-Ну що ж, тоді залишилися ми з тобою удвох, - Дмитровський косо кинув на мене погляд. Я відчув, що він дуже хотів би, щоб я теж відмовився від подальших пошуків плівки. Тим більше, що моя скромна місія приватного детективу, на думку самого Дмитровського вже давно завершилася. Великий "голубий" видно чомусь вважав що заповітна плівка вже в нього в кишені - і бодай чиїхсь іще додаткових послуг він більше не потребує.

Я ж не зважаючи ні на що, вирішив не відступати. І хоча останнім часом Дмитровський викликав у мене іноді навіть деяку симпатію віддавати йому одному те, на що ми усі тепер мали однакове право я не збирався.

-Справа в тім, - сказав я, заламуючи собі ціну, - що ти у своєму екстравагантному одязі в цьому університеті усіх можеш тільки розполохати. Там солідна установа - технічний вуз, і отут ти - мужик у жіночому одязі. Та тебе там на кожному кроку будуть запрошувати на побачення. Обрегочеться весь університет. Буде краще, якщо я один проберуся туди. Роздивлюся потроху. Поспішні кроки можуть тільки нашкодити. Імовірність того, що цей Косович не кинув викладати і не змився зі своїм "шкіряним шефом" в інше місто невелика, але усе ж є.

-Таку важку справу можна довірити тільки професіоналам, - для переконливості сказаного я і гупнув себе у груди.

Дмитровський розгублено заковзав по мені поглядом. Мої доводи, мабуть, видалися йому вагомими і він уже не був так беззастережно упевнений у собі. Вагався довго та врешті таки прийняв пропозицію.

Відчувши себе господарем становища я вже сипав вказівками:

-А ти будеш чергувати біля входу в університет із своєї "Хондою". Мало що може трапитися - машина завжди повинна бути під рукою. Згоден зі мною?

Дмитровський демонстративно промовчав, випромінюючи крижане презирство. Але нічого іншого як погодитися зі мною він просто не міг.

32

Цей Косович, міркував я, досить таки загадкова фігура. Ніхто із банди ні словом про нього навіть не обмовився за увесь цей час. Та щось підказувало мені що ми вже на вірному шляху. Плівка повинна бути десь поруч. Ми вже дуже близько підійшли до цього.

Сто чортів!, - вилаявся я наближаючись до університету, - я представляв сучасних студентів зовсім не так. Боже, який одяг!  Дмитровський би був серед них майже зовсім своїм. Добре, що він не бачить цього. І вистачило ж мені розуму залишити його неподалік від студентського містечка! То тут, то там рясніли такі строкаті убрання, що просто рябило в очах. Майже в кожного другого хлопця була сережка - якщо не в носі, то принаймні в усі. Деякі з них запекло користувалися косметикою.  Всі ці розмальовані юрби студентів постійно реготали, іржали, або щось там жували і чавкали. Як мухи вони обліпили головний вхід у корпус академії. Так тепер виявляється називають самі звичайні університети. Мені прийшлося чимало попрацювати руками і ліктями щоб продертися через всю цю людську мішанину до дверей і нарешті потрапити усередину.

Та тут вже зовсім було стовпотворіння. Нарешті, через добрих півгодини, я таки дістався до розкладу потрібної мені кафедри. Еге, саме вчасно, зауважив я собі, зараз у доцента Косовича буде лекція! Треба піти і хоча б здалеку подивитися на його пику. Може бути це мені допоможе і підкаже як діяти далі.

Я став неподалік входу в лекційну аудиторію. Звідси можна було б цілком безпечно розглянути потрібного мені доцента, не виставляючи вперед самого себе. Але стовбичити мені довелося недовго. Потужна хвиля студентів, що заюшила раптом по коридорі просто внесла мене із собою усередину. І раптом я потрапив прямо на лекцію.

Ну що ж, вирішив, так навіть краще. Чим я не студент? Вдягнутий, правда досить сірувато, але за віком ще цілком можу зійти. Посидимо на лекції в нашого клієнта - послухаємо що, і як.

Лекційна аудиторія була неймовірно величезних розмірів. Ряди піднімалися один над одним так високо, що потрібно було задирати голову аби окинути оком на задніх. Я вирішив, що мені найкраще забратися якраз туди, під саму стелю.

Продзвенів дзвоник і нервовою ходою в аудиторію не ввійшов, а просто таки увірвався він. Худючий до неможливості викладач виблискував своєю ріденькою борідкою. Ну цап, і все тут,  згадав я слова тітки Валери.

У доцента Косовича були різкі і швидкі рухи, і дуже виразна міміка.

Я звернувся до найближчого свого сусіди справа, щоби остаточно розвіяти свої сумніви щодо цієї персони:

-Вибач, я перший раз на цьому предметі. Ти не підкажеш - оце і є той Косович?

-Він самий. Хоча я б тобі не радив пропускати його лекції. Кого завгодно можеш гуляти, але тільки не його. Старий іще той, потрапиш під роздачу і можеш розпрощатися з академією назавжди, - застережливо мовив хлопець в ущипливо-жовтому піджаку. Волосся в нього було від душі натерте гелем і задерикувалося кумедним чубчиком. Ну вилитий папуга!

Бідолаха безуспішно намагався конспектувати, але лектор читав лекцію дуже скоро, немов стрілявся словами із кулемета.

Отримавши підтвердження, що викладач той самий, що мені і потрібен я залишив хлопця в спокої. Отже, переді мною - Косович Олег Анатолійович. Тепер як же до тебе, козляча твоя борода підібратися? З чим? Від того який я буду успішний залежить і вся подальша справа.

Поступово у мене голова почала розпухати від цих запитань до себе. Я плюнув на усе і вирішив - буде, що буде. Ситуація сама підкаже - що робити. Як це сказав великий Наполеон: "Головне вступити в бій, а там видно буде." Правда, от Наполеон скінчив погано. Гаразд, дідько із ним і взагалі з усіма. Головне - це плівка. Плівка і ще раз плівка.

Поки я мучив себе всякими думками лекція плинула сама собою. І якби не одна обставина, то я мабуть таки би просто з'їв сам себе. А наразі прийшлося відвернути свою увагу на зовсім інше. Хлопці, які сиділи поруч зі мною зліва віддавали перевагу ризикованим розвагам. Очевидячки стрибаючий по сцені бородатий викладач наскучив їм дуже швидко.

-Давай, - пропонував один іншому, - даю десять баксів, і ти вийдеш на середину аудиторії і голосно скажеш, що лектор - педік. Гаразд?

-Ні-і-і не гріє, - потягнув іншій у відповідь, - десятка - занадто мало для цього. Та й не цікаво це. Не в кайф. Я от тобі інше пропоную. Підійди до Косовича і скажи: "Можна Вас запросити на побачення." Давай, погоджуйся - даю десять баксів.

-Ні-ні, - замахав головою перший, - ну давай от саме просте що-небудь. Даю один долар. Потрібно просто вибігти зараз під час лекції на середину аудиторії і зробити десять присідань.

-Згоден, - роздався чий-то третій голос зверху. Перші двоє здивовано переглянулися і поглянули на якогось хлопця в старому поношеному піджаку. Рукава в того були такі короткі, що закінчувалися майже на ліктях.

Не довго вагаючись організатори парі дали "добро" цьому вискочці і навіть додали ще по баксу для ваги. Розвага почала лоскотати нерви. Адже, як я зрозумів Косович вважався суворим і навіть лютим викладачем. Потрапити під його гарячу руку не хотілося б нікому. Хлопець дуже і дуже ризикував.

І от в один прекрасний момент, коли лектор так захопився викладом свого матеріалу, що просто прилипнув до своєї дошки, це і відбулося. Сміливець у поношеному піджаку хоробро вискочив у прохід і почав відраховувати присідання. Вся аудиторія просто таки вибухнула шаленим сміхом. Але тільки-но здивований викладач був повернувся до студентів, як хлопець саме закінчив десяте присідання і миттю повернувся на своє місце. За тим зовсім спокійно і зневажливо засунув зароблені гроші собі в кишеню.

Як і попереджав мене хлопець справа, у Косовича був нервовий темперамент. Він блискавично вибухнув:

-Хто насмілився жартувати на моїй лекції! Га?

Весь у гніві й у піні він за коротку мить розігнався по сходинках на самий верх аудиторії, звідкіля на його думку і спричинився сміх.

-Хто це зробив?!! - на його обличчі застигло запитання.

На жаль я не побачив тоді, але у всякому разі мені так здалося, що якась-то добра душа із під боку пальцем зазначила на мене.

Так це було чи не так, але викладач Косович погрозливо зупинився поруч зі мною. Я не витримав на собі його гнівного погляду і на якусь мить знітився. Отут усе і було вирішено. Визначивши для себе жертву, Косович із крижаним голосом, який будь я насправді його студентом не віщував би мені нічого доброго вимовив:

-Із якою Ви групи, молодику? Як прізвище? Мені здається, що іспит у цій сесії по моєму предметі ви не здасте.

Ну усе! Досить! Вистачить із мене цих іграшок! Підвівшись я навмисно голосно грюкнув кришкою парти і виклично самовпевнено продефілював до виходу.

-Хто це такий! Де староста? Де журнал?!! У академії йому більше не бути, поки я живий!, - навздогін мені роздалися страшні погрози.

Дякувати Богу, мене це все вже абсолютно не обходило.

33

Потім вже я лаяв себе як тільки можна. Оце так добре провів розвідку. Тепер цей Косович мою пику назавжди запам'ятав. І що мені тільки тепер робити? Я вештався у розпачі по коридорах академії і гарячкувато придумував усілякі способи як же ж тепер підібратися до цього триклятого Косовича.

Але вихід виявився на рідкість простим. Я навіть здивувався - доля сама давала мені шанс у руки.

Двері кафедри, де працював доцент Косович відчинилася і звідтіля вийшла якась жінка. Чисто інтуїтивно я заглянув через її плече усередину. На кафедрі нікого не було. Кинулося у вічі що жінка двері на ключ не зачинила, а тільки трохи їх прикрила. Швидше за все ця викладачка з кафедри просто вирішила відлучитися на хвилинку.

Чорт забирай, а чому б і ні? Я прошмигнув у кабінет і обережно прикрив за собою двері. Так і є. Нікого. Зовсім непогано для початку.

Гаразд, тепер який же з цих столів - стіл Косовича?

Петровська, Загойко, Кремнєвський. Ага от і Косович Олег Анатолійович, доцент. На його столі під склом красувався календар із рекламою нових моделей "Фордів". І взагалі тут багато було вирізок із різних журналів із барвистими фотографіями іномарок. Зрозуміло, значить "козлина борода" помішана на тачках. Так усе це добре, але де ж саме плівка. Можливо ж таке, що він спеціально приховує її на роботі. Так про усяк випадок. Її тут нікому не спаде на думку шукати. Я пробігся по висувним шухлядам і був відразу нагороджений.

Боже, невже це вона! Я ледве було не наробив із радості у штани.

Треба ж як це чудово, що Косович сховав її саме сюди. Я готовий був розцілувати нижню висувну шухляду старого запиленого столу. Напевно, усе-таки я щасливчик, раз доля підкидає мені такі щедрі сюрпризи.

Я був переповнений радощами і не відразу зауважив, що відбулося в цей час за моєю спиною.

Двері на кафедру раптом відчинилася і ввійшли двоє, напівголосно переговорюючись між собою. Я повернув голову в їх бік.

Один був доцент Косович, а другий.... другий був мій старий знайомий "шкіряний шеф" - Олександр Анатолійович.

Вони як заворожені вирячилися на мене. Слідкували за моїми руками.

Я ж хвалькувато підкинув коробочку з плівкою як монетку і піймавши, сунув її собі в кишеню.

-Це він! Він був у мене сьогодні на лекції. Це той підозрілий тип, про якого я тобі тільки-но розповідав! - Косович затикав у мене пальцем, конвульсивно хапаючись за свою борідку.

-Держи його! - заволав Олександр Анатолійович. - У нього плівка!

І він і Косович відразу кинулися на мене. По їхніх злих пиках я відразу ж прикинув, що вони не обійматися зі мною хочуть.

Чудом удалося вдало прослизнути між спільниками до виходу і відтак я вилетів у коридор. Косович разом із шефом рвонули за мною.

Студенти академії були чимало здивовані надзвичайним видовищем. Їх усім відомий викладач по психології разом із якимсь-то мордатим мужиком "геть у шкірі" неслися як стадо слонів по коридорі. І крім цього вони репетували навздогін якомусь малому, тобто мені, страшні погрози.

-Віддай плівку, падлюка! Впіймаємо і тобі кінець! Ніякі доктора не допоможуть, чуєш!

Сто чортів! І чому це останнім часом пішла мода робити мармурові підлоги в установах. Вони ж неймовірно слизькі! Адже на них людина, що біжить - немов та корова на льоду.

І, от зараз, коли до рятівного виходу залишилося якихось декілька нещасних метрів я раптом послизнувся. Впав і розтягся на всі свої метр шістдесят дев'ять із бубончиком. Плівка вислизнула в мене із рук і по інерції відлетіла далеко вперед.

Я спробував було дотягтися до неї. Але було вже запізно. Бородатий цап Косович виявився спритнішим. Моторно підібравши мою втрату дві мордяки миттю зникли за вихідним дверима.

Я підвівся і рушив за ними слідом. Бандити уже встигли заплигнути у свій "Опель" і газонули на всю.

До мене кинувся Дмитровський, що вартував саме біля входу в студентське містечко. Він жадав пояснень, але я відрізав коротко:

-За ними. Он той "Опель", бачиш. Плівка у них.

Ці слова подіяли на "великого голубого" цілком магічно. Буквально через мить ми вже мчалися навздогін за нашими ворогами.


34

Як мені вже не раз довелось пересвідчитися, незважаючи на весь свій суто "жіночій прикид" Дмитровський водив автомобіля дуже вправно.

Ми міцно засіли на хвості в цих виродків. І відтак ніякі їхні витребеньки і спроби відірватися від від нас не мали ніякого успіху.

-Якщо вони будуть тиснутися ближче до центру, то ми їх сто відсотків дістанемо. Там такі пробки, що особливо не розженешся. А от якщо вискочать куди-небудь у передмістя, то в нас виникнуть проблеми, - прокоментував Дмитровський упевнено керуючи машиною. Розтлумачувати це такому дурню в автомобілях як я, було очевидно для нього справжнім задоволенням. Він цього і не приховував.

Виродки, бачачи що їм ніяк від нас не позбутися, вирішилися на нерозважливий крок. У Косовича на задньому сидінні була складена величезна купа рефератів, курсових робіт і іншої студентської нісенітниці.

Щоб утруднити поле огляду нашому водієві мордатий "шкіряний шеф" почав шпурляти у вікно всю цю макулатуру. Листи курсових робіт жваво розліталися немов ті конфетті.

Ми почали пристойно сповільнятися. От кляті мерзотники! Адже до того наша "Хонда" йшла за їх "Опелем" майже хвіст у хвіст. Ці бісові папірці просто заліпили нам переднє скло. Ще трохи і нам потрібно було б просто зупинитися. Гнати машину на величезній швидкості не бачачи перед собою нічого було б просто неможливо. Але Дмитровский не розгубився і ще раз виявився на висоті. Він миттєво увімкнув свої двірники і ми знову побачили перед собою дорогу і тих кого переслідували. Погоня продовжувалася.

Бандити не повернули ні до центру, ні до передмістя. Вони рушили в промисловий район. Купи давно зупинених заводів, немов мертві богатирі були тут рясно розкидані повсюди.

То там, то тут виникали величезні котолвани, незрозуміло з якою цілю вириті, а потім так і кинуті. Вони лякали усіх своєю похмурою порожнечею. Іржава допотопна техніка нагромаджувалася всюди упереміж із харчовими відходами. Території колись працюючих підприємств поступово перетворювалися в міський смітник.

Один раз на великій швидкості ми навіть ледве не наїхали на якогось бомжа. Бідолаха видко натрапив на велику здобич. Палиця ковбаси, що позеленіла ймовірно ще в минулому році і гнилі лимони цілком заволоділи його увагою. Незважаючи ні на що в світі радісний він усівся прямо на дорозі перед нашою машиною.

-От гад! Ти ще отут розложився! - вилаявся Дмитровський. Непередбачена затримка погрожувала зіграти із нами злого жарту. Адже "Опель" зовсім не знижував своєї швидкості і пер по вибоях як по трасі.

-І де ти взявся на нашу голову! Міг би перед цими гадами усістися, так він диви-но перед нами примостився. - Дмитровський різко натиснув на газ, коли потривожений бомж неохоче відсунувся убік від дороги.

-Ну от ми їх загубили! Цього я і боявся! - заволав Дмитровський, не скидаючи швидкості. На пустирі куди вискочила наша "Хонда" не було нікого. Тільки величезні ворони кружляли над сміттєвими купами, намагаючись конкурувати з більш спритними бомжами.

І отут роздався страшенний вибух. Вибуховою хвилею нашу машину злегка підняло і грюкнуло об землю. Мотор зачахнув.

-Це десь майже зовсім поруч. - Дмитровський і я не змовляючись вилізли з машини і побігли убік вибуху.

Над одним із тутешніх котлованів клуботався чорний дим. "Опель", скривавлений полум'ям і розплющений у коржа спочивав на його дні.

-Диви-но, - показав мені Дмитровський на шар піску, що поступово переходив у граніт. -Якщо б не ця твердиня, то машина, що навіть випадково звалилася, ніколи б не вибухнула. А так сам бачиш...

Те що від пасажирів "Опеля" залишилися ріжки та ніжки ні в кого не викликало сумніву. Досить було лише одного  погляду вниз. Картина вимальовувалася досить таки жахлива.

Ясно було також і те, що плівка Валери Нікольського втрачена тепер назавжди. Вогонь уже зробив свою чорну справу.

Дмитровський розридався від гіркоти, а я навпаки відчув дивне полегшення. Ну її до біса, цю кляту плівку! Слава Богу, хоч живий залишився. Ні, з мене досить всіх цих ігор "у крутого детектива". Любовні зради - оце мій справжній профіль. До речі, треба буде навідатися до своїх старих клієнтів. У них там напевно вже для мене завдань - просто вагон та іще й маленький візок.

Не кажучи один одному навіть і слова ми із Дмитровським сіли в машину і поїхали до міста.

35

-Все! Плівка згоріла, - гробовим голосом сповістив Дмитровський Люду, коли ми приїхали до нашої красуні на квартиру.

-Це правда? - дівчина запитально глянула на мене.

Я кивнув головою.

Тяжке мовчання перервала сама хазяйка:

-А в мене новина! Тітка Валери їде зі своїм майбутнім чоловіком - полковником міліції у весільну кругосвітню подорож.

-А що, вони вже одружилися?, - я байдуже водив очима по стінах. До Дмитровського ж поступово поверталася його так ретельно відпрацьована "жіноча цікавість".

-Іще поки ні, але збираються в найближчу суботу. До нареченої звідкись з-за кордону  прийшов чек на величезну суму.

Ми з Дмитровським миттєво переглянулися. Люда тільки і встигнула крикнути нам навздогін:

-Куди ж ви? Стійте!

Ми вже мчалися до виходу.

-Якщо хочеш - вдягайся, поїдеш із нами.

Тепер Дмитровського, який сидів за кермом виводив із терпіння будь-який світлофор, що насмілювався показувати яке-небудь інше світло ніж зелене. "Великий голубий" ледве не переїхав пару бабусь і одного інваліда. Тепер на обличчі в нього застигло тільки одне - непереможена спрага цікавості.

Як кулі ми злетіли по знайомих східцях і зупинилися лише біля самісіньких дверей. На якусь мить усіма заволоділа нерішучість. Можливо Дмитровський пригадав, як ще зовсім недавно його спустили саме звідціля, і трохи побоювався.

Я ж гарячково думав, про те яку ж причину вигадати для нашого теперішнього візиту. Але довго ламати голову мені не довелося.

Як завжди виручив Дмитровський із його "чисто жіночою спритністю".

Тільки двері розчинилися нам на зустріч, як він відразу розплився в посмішці до самісіньких вух. До зніяковілої хазяйки поліз із обіймами:

-Поздоровляємо, поздоровляємо! Від усієї душі бажаємо вам довгого сімейного щастя, - Дмитровський розливався на всі боки, демонструючи наліво і направо свою сердечність.

Хазяйка, остаточно вже розчервонілася від ніяковості та запросила нас усіх у кімнату. На мою радість тут знову був накритий чудовий стіл. І я одразу же з величезним задоволенням відмежувався від проблем цього суєтного світу і зосередився на їжі.

Почало темніти.

У самий розпал гулянки, коли Дмитровський уже так втерся в довіру до хазяйки, що розташувався з пляшкою перцівки між самими "молодятами" це і відбулося.

36

-Ну от, а тепер, друзі мої, я вам розповім про те, як же ж мені повезло, - хазяйка наразі зажадала тиші і вся засяяла від задоволення.

-Ось після всіх цих брудних справ, що ми усі разом пережили я й поїхала до себе додому. А отут знову моя сусідка з'явилася. Каже, тобі лист прийшов якийсь, під розпис. Тебе вдома не було, ну і я замість тебе розписалася. Почтальонша попрохала - говорить щоб їй по сто разів не бігати. Так що з тебе пляшка.

Я тут і говорю їй - досить базікати, давай листа, а то зі східців спущу.

Ну та з переляку язика проковтнула і відразу ж мені все і віддала.

Дивлюсь, а конверт якийсь іноземний. Літери всі імпортні. Тільки от і розібрала, що лист, виходить, мені особисто. З самого, диви, закордону прислали.

Я від хвилювання і ножиці свої не могла ніяк знайти. Але от врешті натрапила, розрізала, а там папірець. І знову ж усе по імпортному написано.

Чотири рази перечитувала - не розумію про що йдеться хоч убий мене! Тільки от одне і дійшло до мене. Це саме "Thank you". Тобто значить "спасибі" по нашому. Я усе думала, думала - за що мені той спасибі і ніяк не вирішила. Може в них так прийнято - "спасибі" усім у листах писати. Одне слово - культура! Не те що в нас - горілка, мат-перемат, от і все дозвілля.

А сусідка і говорить мені, підказує - піди, каже, в бюро перекладів. Там тобі за гроші, що хочеш перекладуть...

-А можна мені глянути?, - уставив тут Дмитровський не дуже люб'язно перериваючи хазяйку, - я в англійській таки трохи розумію.

"Те-е-ек, те-е-ек", - він пробіг очима акуратного невеличкого папірця.

-Давай перекладай уголос, - я тикнув зарозумілого ліктем.

Дмитровський спеціально кривляючись під офіційну мову почав читати:

"Шановна пані така то.

Ми, тобто юридична фірма "Бронштейн і батько" маємо честь повідомити Вам деяку приємну для Вас новину. Представляючи інтереси Мадридської Арт-Галереї "Панок", ми доводимо до Вашого відома, що вищевказана галерея цілком виконала свої фінансові зобов'язання, що вона мала перед паном Нікольським В.А. Договір про продаж вищевказаною особою його фоторобіт Арт-галереї "Панок" був укладений через Інтернет-Арт-Біржу такого то числа, такого місяця минулого року. Тепер Ви в будь-який зручний для Вас час зможете отримати гроші за реалізовані фотороботи пана Нікольського. Сам пан Нікольський В.А. у контракті вказав на Вас як на його довірену особу у цій справі.

Дякуємо Вам і пану Нікольському за плідне співробітництво і також сподіваємося на майбутні взаємовигідні контракти.

Щиро Ваш, начальник відділу по зв'язках зі Східної Європою

Джон Фергюссон - середній.

Р.S. С роботами мадридської Арт-галереї Ви можете ознайомитися звернувшись на їхню WEB-сторінку в Інтренеті. Адреса така-то.

Р. Р. S. Там є повний каталог.

-Оце Валера виявився справжнім молотком! Усіх провів! Ми отут світла білого не бачимо - ганяємося за цією чортовою плівкою, а він давним-давно всі знімки через Інтернет продав. -Дмитровський скінчивши читати, не міг стримати своїх емоцій. Та врешті таки скривився і став схожим на бліду поганку. Ми ж з Людою перебували у шоку. Дівчина розгублено накручувала на вказівний палець свої красиві золотаві волоси. Я ж вирячився у підлогу і похмуро пережовував смажену курячу лапку. Тепер я вже не насолоджувався їжею, а лише механічно знищував її.

І тільки тітонька Валери і її майбутня половина були єдиними, хто зберігав спокій. На їхніх обличчях панувала повна незворушність і життєрадісність.

Дмитровский раптом стрепенувся і звернувся до хазяйки:

-Ви нас вибачте, будь ласка. Нам треба йти.

Коли ми утрьох вдягалися в коридорі "великий голубий" прошепотів мені на вухо:

-Зараз поїдемо до одного мого знайомого. У нього необмежений доступ до Інтерненту.

37

Ми довго дзвонили в двері, поки нам врешті відчинили. Якась скуйовджена особа відразу ж побігла до себе кудись у кімнату.

-Роздягайтесь і проходьте - на ходу крикнув хазяїн. -Чорт забирай, із нашими телефонними лініями зовсім не можливо працювати в Інтернеті! Постійно якісь збої. Мені саме потрібно терміново злизати одну інформацію, а я вже третю годину б'юся й усе даремно.

-Слухай, ти це своє діло поки облиш. Нам потрібно щоб ти у своєму Інтернеті дещо цікаве знайшов. От адреса. Дмитровський першим скинув свої туфлі на високих підборах і спрямував до кімнати. - Давай, щоб час даром не гаяти - набирай на клавіатурі.

Ми з Людою теж увійшли. Скрізь панувало не просто безладдя - свою квартиру хазяїн переобладнав під майстерну. Якісь порожні коробки із під мікросхем височіли то тут, то там. Крім комп'ютера хазяїна, здається, нічого більше в світі не цікавило. З меблів були тільки стіл на якому саме і стояв комп'ютер і декілька старих розбитих стільців поруч. Ми на них і повсідались.

Скуйовджена особа, хлопець років двадцяти п'яти побіжно застукав по клавішах клавіатури. Розпорядження Дмитровського він прийняв саме так ніби то, це був його начальник.

Коли адреса була набрана, насподі засвітився показник завантаження і якась незрозуміла заставка. Ще ледве і ми зв'яжемося з Веб-сторінкою Мадридської Арт-Галереї "Панок"! Ну ж бо! Нема сил більше чекати. Давай, давай...

65% завантаження, 67% завантаження, 72%, 75%....

Чорт, ну чому ж так повільно!

-Головне, щоб збоїв не було, - прокоментував дивлячись на екран монітора хазяїн квартири.

Я відчув як сильно забилося в мене серце. Ну ж бо, ну-у...

76% завантаження, 89%, 99%, 100%!

Екран почав повільно промальовуватись і ми побачили загальну картинку.

Мадридська Арт-Галерея "Панок" - зачитав уголос Дмитровський. - Еге ж , от і список авторів, поданих у каталозі. Шукаємо Нікольський... ! Є. Ось він! - "Великий голубий" затикав пальцем в екран.

Скуйовджений хазяїн двічі натиснув на кнопку миші і на екрані маленькими кубиками стали вимальовуватися фотографії. Так, це були ТІ САМІ ФОТОГРАФІЇ!

-Ого!  - вигукнув від подиву хлопець біля комп'ютеру, - такого навіть я ще не бачив! Скільки нишпорю по Інтернету та й гадки не мав, що і мене можна чимсь іще здивувати.

Ми усі як зачаровані дивились на екран.

Те, що було зображено на поданих роботах зовсім не відповідало їхнім назвам.

Під фотографіями самих звичайних людських випорожнень, хай навіть і дуже високої якості зйомки значилися імена:

Йосип Сталін, Майкл Джексон, Білл Клінтон, Моніка Левинскі та інші знаменитості.

Дмитровський не приховував свого захвату:

-Ви тільки погляньте, яка чіткість ліній! Яка надзвичайна точність відтворення! Подивіться ось на цю купку, будь ласка, - це ж вилитий Ленін, а це, це хіба дійсно не нагадує Вам портрет Кіркорова. Придивиться уважніше - один в один!

Боже, який усе-таки політ фантазії. Яка геніальність! Саме надзвичайне у всьому цьому що всі портрети створені не спеціально, а самим природним способом. Тобто як воно там вийшло, так і залишилося недоторканним. Це ж якої неземної сили потрібно мати талант, щоб розгледіти в простому людському виділенні таку красоту. Це неповторно, просто, просто геніально! Браво, Валера! Упокій, твою душу.

Я сконфужено скривився. Так, дійсно, якщо особливо придивитися до знімків, то звичайно можна було б уявити, що та або інша купка гімна (а я буду називати речі своїми іменами) уявляє із себе портрет, ну наприклад Сталіна. А от ця погано переварена дришня, в якій можна розгледіти навіть окремі елементи, не хто інший як вилитий Майкл Джексон.

Не знаю як на кого, а на мене ці роботи справляли однозначно гидливе враження. Видно таки я дійсно не розуміюся на високому сучасному мистецтві!

Я оглянувся на Люду, намагаючись знайти в ній свою спільницю. Але дівчина до неможливості розчервонілася й опустила голову. Почувалося, що вона таки дуже соромиться, того що звісним способом теж брала участь у зйомках.

-Е-ех! Шкода звичайно що така красота спливла з наших рук. А разом із нею і величезна купа грошиків! - з гіркотою висловився Дмитровський.

Але буквально через якусь мить він вже зовсім оптимістично заявив:

-А, ну і хай їй грець, цій колекції. Може воно так і краще. Головне - залишилися живі і здорові!

"Великий голубий" швидко звик до втрати і готовий був знову рухатися назустріч новим битвам за місце під сонцем вітчизняного шоу-бізнесу.

Коли ми усі утрьох вийшли на вулицю, він змовницьки підморгнув нам із Людою:

-Я отут нову програму готую. Побачите - просто з ніг попадаєте. 50 костюмів за вечір планую перемінити! До речі, вас підвезти? А, ви хочете прогулятися пішки. Розумію, розумію. Погодка до речі сьогодні просто дивна!

Теліпаючи на ходу язиком Дмитровський хутко сів за кермо "Хонди" і помчався у свій нічний клуб.

А ми з Людою залишилися віч-на-віч. День був дійсно прекрасним. Легкий морозець, і зовсім не по-зимовому яскраве сонце. Я глянув на Люду. Її яскраво нафарбовані, повні і красиві губи пекуче червоніли на блідому від зими обличчі. Золотаве волосся переливалося на сонці надзвичайним теплим світлом. Боже, неймовірно, яка вона все-таки красуня!

Я  несміливо заговорив, голос мій тремтів:

-Якщо хочеш, проводжу тебе до дому?

Люда грайливо посміхнулася і майже по-материнськи повела по моєму волоссі:

-Дурнику, звичайно хочу.