Дмитро Буханенко

ПРИВИДИ ДЖУНГЛІВ - Дмитро Буханенко

* Розділ перший. ТЕРМІНОВИЙ ВИКЛИК

* Розділ другий. ВАРІАНТ „Б“

* Розділ третій. БЕРЕГИ ОРЛАНДІЇ

* Розділ четвертий. ПРИВИДИ ДЖУНГЛІВ

* Розділ п'ятий. ЗВАЛЕНЕ ДЕРЕВО

* Розділ шостий. ЛІДА ПОРУШУЄ НАКАЗ

* Розділ сьомий. ПОШУК

* Розділ восьмий. НАДІЯ НА КОМАНДУ

* Розділ дев'ятий. ЛЮДИ НА БЕРЕЗІ

* Розділ десятий. ДЖУНГЛІ Є ДЖУНГЛІ

* Розділ одинадцятий. БЕЗ ХЕРАФА

* Розділ дванадцятий. ПОВЕРНЕННЯ

* Розділ тринадцятий. ГУДКИ ВНОЧІ


Розділ перший

ТЕРМІНОВИЙ ВИКЛИК

Уже в надвечір'ї Олег Дмитрович Райдуга ставив свої „Жигулі“ на стоянку біля управління пароплавства. Неподалік могутньо дихав

Дунай. Через кілька кілометрів його вода змішується з морською, і ріка зникає. Райдуга в душі ніяк не міг змиритися з цим. Не міг, тому що не вірилося в зникнення такої сили, такої могутності. Важко було осягнути всю роботу, яку проробила ця вода там, угорі, протікаючи через багато країн Європи. Вона крутила млини, турбіни електростанцій, переносила на собі вантажні й пасажирські

судна, напувала вологою ліси, поля, вирощувала хліб. А тут, ніби усвідомлюючи важливість зробленого, повагом текла повз останній

свій порт перед тим, як влитися в море.

„Здоров був, Дунаю!“ — подумки привітався Райдуга з рікою. Ріка відповіла йому гудком самохідної баржі, яка саме розми-

налася з зустрічним катерком. Райдуга осудливо провів очима суденце, що порушило правила, повернувся і попрямував до масив-

них дубових дверей управління.

Просторий вестибюль. Високі старовинні вікна м'яко розсіюють сонячне проміння, згладжуючи суворі обриси високих мармурових

колон, крутих мармурових сходів, по яких на другий поверх збігає довга звивиста стрічка килима. Закінчується вона перед кабінетом

начальника пароплавства. Кинувши короткий погляд на табличку, Олег Дмитрович взявся за мідну ручку дверей.

Начальник пароплавства Анатолій Васильович Верховід підвівся з-за столу, пішов назустріч Райдузі. Подав руку.

— Прибув, значить! Тут, капітане, ти дуже потрібний. Вибачай уже, братику, що відкликали з відпустки. Верховід — високого зросту, широкоплечий, з кучерявою чуприною на красивій голові — нагадував стрункого ясеня в червні.

— Що трапилось, Анатолію Васильовичу?—після хвилинного мовчання запитав Райдуга.

— Як тобі, братику, сказати... Трапилося. Звичайно, трапилося. Та ти сідай,— Верховід вказав на крісло, що стояло біля жур-

нального столика, а сам підійшов до вікна.— Як вдома? Мати як?

— Поки тримається, але важко їй одній.

— Час тобі, братику, одружуватися. Двадцять п'ять маєш. Ото одружуйся, дамо квартиру і забирай матір до себе. Вирішуй ці

проблеми доки плаваєш у порту, бо коли переведемо на ліхтеровоз, на березі буватимеш рідко: з приводу рапорту про переведення вже є деякі міркування. Але про це потім. Зараз про причину твого відкликання з відпустки. Чув, мабуть, про трагедію в Орландії?

— Чув,— відповів Олег Дмитрович.— їхав оце і слухав радіо. Та й по телебаченню вчора передавали.

— Тоді знаєш і про те, що країни-члени „Євроліхтера“ вирішили надати допомогу народові Орландії?

— Знаю.

— Знаєш і про те, що доставити той вантаж у глиб Орландії можна лише в ліхтерах річкою?

— Знаю.

— А про те, що це має зробити наше міжнародне об'єднання „Євроліхтер“, теж знаєш?

— Знаю. Нікому ж більше. Лише наше об'єднання має ліхтери. Анатолій Васильович помовчав, уважно подивився на Райдугу,

продовжив:

— А знаєш, що караван з ліхтерів по тій річці маєш провести ти?

— Зна... Ні... Я?!— підхопився з крісла Райдуга.— Я?!

— Ти.

Райдуга розсміявся. Розсміявся так голосно, що Верховід не витримав і теж засміявся.

— Чого це ти, братику, так смієшся? Смішного ж нічого немає в моїх словах.

— Та я згадав, Анатолію Васильовичу, як оце їхав, слухав по радіо, що споряджається караван по тій тропічній річці і співчував

майбутньому капітанові, а виявився тим капітаном я сам.

— Світ тісний, братику. Не дивуйся. Вибір припав саме на тебе не випадково. Усі дані у тебе для такого відповідального плавання

є. А перепон у джунглях буде чимало. Та й твій буксир підходить для плавання тією річкою, має малу посадку. Річка, за нашими неповними даними, мілководна. Екіпаж буксира наполовину скоротимо, щоб суденце не дуже завантажувати. Але ті, хто з тобою піде у рейс, будуть з числа кращих спеціалістів країн-членів „Євроліхтера“. Тобто, матимеш інтернаціональний екіпаж,— Верховід підійшов до великого глобуса, який стояв у кутку кабінету, покрутив його. Вказавши загостреним олівцем на зелену цятку посеред різнобарвної частини глобуса, продовжив :— Ось Орландія. До неї, а точніше до гирла річки, доставить вас ліхтеровоз „Співдружність“. Там ви завантажитесь, і ліхтеровоз піде далі — до берегів інших країн повезе вантажі, ви ж підете вгору по річці. На зворотньому шляху він вас підбере. Для цього треба, щоб ви вчасно розвантажились у цивілізованій частині Орландії і спустилися назад, до океану. Така схема.

Олег Дмитрович замислено обійшов глобус. Зупинився навпроти зеленої цятки. По хвилі мовив:

— Річка тече через дрімучі джунглі. Береги, звичайно, дикі — не обжиті...

Начальник пароплавства невизначено розвів руками, мовляв, важко стверджувати, живуть люди там чи ні, принаймні, я цього не знаю.

— Все ж таки, що за екіпаж ви мені даєте? — продовжив Райдуга.

— До нього ввійдуть лише найнеобхідніші люди. Такі, котрі володіють двома-трьома судновими спеціальностями. Прибудуть вони з караваном ліхтерів. Так що йди і готуй свій „Дунай“.

Проте Райдуга не поспішав залишати кабінет начальника пароплавства. Перед тим як погодитися на цей рейс, він повинен був знати і усвідомити все до найменших подробиць.

— А що, в нас немає своїх хороших спеціалістів — штурманів, механіків, боцманів, а треба виписувати їх з-за кордону? Буксир же наш.

— Є. З.вичайно є. Але так вирішило управління „Євроліхтера“. І я повинен тобі, братику, сказати, що таке рішення правильне. Адже вантаж відправляють кілька країн, вони і посилають своїх, так би мовити, представників, або, якщо хочеш, супроводжуючих. Це — раз. По-друге, кожен із них знає кілька мов. А, по-третє, підібрані спеціалісти кращі з кращих на всьому Дунаю,— Верховід підійшов до столу і відкрив коленкорову папку.— Хоча б взяти Петера Станєва. Кращий в Болгарії штурман, колишній стерновий. Витривалий: спортсмен. Має розряд з фехтування.

— Ніби в рейсі обов'язково спортсмени потрібні,— стенув плечима Райдуга.

— Ну, спортсмени не спортсмени, а спортивна тренованість, витривалість необхідні. Умови плавання незвичайні. Та й екіпаж значно скорочений. Доведеться кожному з вас працювати за двох, а то й за трьох.“ Твою спортивну загартованість ми теж врахували, коли рекомендували капітаном на цей рейс. Форму боксера підтримуєш?

— Підтримую.

— Тоді бувай здоров. Готуйся,— Анатолій Васильович по-дружньому легенько боксонув Райдугу в плече. Продумай все. Якщо виникнуть ускладнення з приготуванням, звертайся прямо до мене.

Розділ другий ВАРІАНТ „Б“

У той час, коли капітан Райдуга бесідував з начальником пароплавства, в іншій півкулі землі, у морському місті, на двадцять четвертому поверсі височезної будівлі в затишному і заштореному від сліпучого тропічного сонця кабінеті, теж розмовляли двоє. Один з них—зі зморшкуватим худим лицем, з гострими, мов шпички, плечима, на яких лантухом висів елегантний білий піджак; інший — молодий красень з рудим рівним волоссям, у вельветовій жилетці поверх білої сорочки.

Старий сидів у глибокому шкіряному кріслі за широким столом, з-за якого виднілися лише його плечі і голова; молодик приліпився край стільця, що стояв осторонь столу, ближче до вхідних дверей, і раз за разом повторював: „Так, сер. Зрозумів, сер...“ А старий, не поспішаючи, ніби його кожне слово було на вагу золота, витискував їх крізь тонкі губи, які щоразу провалювалися під зморшкувату шкіру так глибоко, що важко було розпізнати на їхньому місці обриси рота.

— Акире, ти, дорогий, зарубай на своєму носі, ми не повинні допустити успішного завершення рейсу. Чув? Не повинні!..

Старий вмовк, розглядаючи пальці на своїх жовтих руках, потім неспішно дістав з нагрудної кишені піджака мініатюрний складний ножичок, розкрив його і почав чистити ним нігті. Рудий молодик, напевно, вирішив, що настав час говорити йому, розкрив було рота, але, помітивши незадоволений порух брів шефа, осікся. За кілька хвилин старий здув з ножичка порохняву, оглянув нігті, продовжив:

— Ти маєш застосувати в цій операції варіант „Б“. Але так, щоб комар носа не підточив. Тонко треба все робити, Акире. Тонко. Якщо ж вони викриють нас, скандалу нам не уникнути. А наші колеги із Сполучених Штатів не зацікавлені в скандалі. Москва і Вашингтон саме зараз мости між собою наводять. Рейс „Євроліхтера“ — урядовий. В газетах повідомляється, що його організували уряди кількох країн. Не втручатися б нам у ті справи, та, уяви собі, що станеться, коли їхній рейс успішно завершиться. По-перше, „Євроліхтер“ тим рейсом відкриє собі нову судноплавну лінію. По-друге,— реклама. Небачена, Акире, реклама для їхнього об'єднання. Прощавайте тоді наші фрахтувальники. Всі перекинуться до них. Судна „Євроліхтера“ будуть фрахтувати, а не наші. Адже, якщо вони змогли пройти по такій річці, то, значить, їхні ліхтери найнадійніші. Спеціалісти найкваліфікованіші. Іншими словами, їм і тільки їм можна довіряти вантаж з гарантією, що він буде доставлений до місця призначення вчасно і без втрат. І, нарешті, третє, чи не найголовніше — розпочнеться регулярний рух по тій річці. Тоді, до всього, прощавайте, наші схованки наркотиків. Товар знайдуть і знищать. А він, наскільки мені відомо, зберігається в схованках, які розташовані вздовж тієї річки.

— Варіант „Б“, сер, я застосую, але цього може бути недостатньо...

Старий взяв зі столу газету, розгорнув її.

— Акире, тоді вважай, що ти не впорався з завданням. Ось пишеться чорним по білому: „...караван організували країни — члени морського міжнародного об'єднання „Євроліхтер“. Тобто чотири країни: Радянський Союз, Болгарія, Чехословаччина, Угорщина. Отож, Акире, ще раз кажу: наші американські колеги... Проте...— старий хвильку помовчав і додав: — У крайньому випадку дозволяю тобі застосувати частково варіант „А“. Повторюю: у крайньому і частково. Так, щоб ти не був прямо замішаний в акцію. Нехай убивають ті фанатики, а ти залишайся осторонь. Тоді можна буде все списати на їхній рахунок, якщо вас викриють...

— Я зрозумів, сер,— підвівся рудий, бачачи, що його шеф узявся за телефонну трубку, чим дав зрозуміти: розмову закінчено.

Розділ третій БЕРЕГИ ОРЛАНДІЇ

На обрії з'явилася тоненька смуга землі. Звістка про її появу вмить облетіла ліхтеровоз. Вільні від вахти моряки висипали на палубу і, прикриваючи долонями очі від яскравого сонця, вдивлялися в океанську далечінь, що коливалася в серпанку, ніби огорнута полум'ям велетенського вогнища. І хоча землю було ледь помітно, радість полонила всіх. Після багатоденного переходу пустельним океаном, така подія підняла настрій у людей.

Олег Дмитрович ретельно обстежував вузьку смугу землі в бінокль, намагаючись віднайти гирло ріки. Але смуга темніла присадкуватим, суцільним пасмом. Лише вгорі, на тлі розпеченого сонцем неба, вгадувалися зубчасті верхівки чи то гір, чи то гігантських дерев.

До Райдуги тихо підійшла Ліда, торкнулася його руки.

— Схоже, що прибули.

— Так,— мовив Олег Дмитрович.— Прибули.

Ліда взяла з рук капітана бінокль, оглянула океанський простір, потім мовчки повернула його Райдузі.

Над судном з'явилися чайки. Вони спочатку кружляли високо в небі, затим поступово спустилися нижче, галасливою зграєю пронеслися поміж натягнутих антен і спікірували неподалік на воду. Океан навколо судна прояснів: вода з зелено-чорної стала прозоро-блакитною. У верхньому шарі води проносились табунці сардинок. Чайки миттю вихоплювали їх, задираючи догори свої крючкуваті дзьоби, жадібно ковтали. Раптом птахи полохливо знялися, відлетіли трохи далі від судна і знову сіли.

— Акула! —скрикнула Ліда.—Та не в бінокль, Олегу Дмитровичу, дивіться. Ось вона, біля самого борту!

Розрізаючи горбастим плавником невеликі хвилі, акула неслася вздовж судна, виловлюючи гострозубою пащекою сардинок. Рибини втікали увсебіч, але багато з них все ж таки потрапили в пащеку.

Акула пройшла попід самим бортом і зникла за кормою в пінистому буруні, що стелився довгим шлейфом за судном.

Земля помітно наближалася. Вона ніби проростала з океану:

смуга розширювалась, вивищувалася. Окремі обриси берегового пейзажу вимальовувалися все чіткіше. Ось уже видно гострі вершини гір. Згодом, трохи нижче, почали вирізнятися величезні дерева. Біля їхнього підніжжя — густі тропічні хащі. При самій воді виднілася жовта смуга піску, яка ліворуч вигиналася дугою і зникала за лісом.

Вода навколо судна знову почала змінювати свій колір. В її чистій глибокій блакиті з'явилися жовтуваті пасма, що свідчило про близькість гирла ріки, яка разом зі своїми водами несла в океан і пісок. Сумніву не було: гирло знаходилось за відрогом лісу, де зникала прибережна смуга.

— Штурмане,— мовив Райдуга до Станєва.— Будемо спускати наше господарство на воду. Курортне життя закінчилося.

— Так, капітане, закінчилося. Господарство готове до спуску.

— Добре, штурмане. Іштване...— звернувся Райдуга вже до механіка, який разом з Яном Моравою піднімався трапом на палубу і уважно розглядав розташування шахових фігур на мініатюрній дошці, що тримав у руці.

З першого ж дня знайомства Іштван і Ян заприятелювали, зійшовшись на спільному інтересі — закоханості в шахи. Перед відходом у рейс, уже в радянському порту, кожний з них купив мініатюрну шахову дошку, на якій кріпилися в спеціальних гніздах фігурки. Такі шахи вміщалися в долоні і грати ними можна було навіть на ходу. І як тільки-но видавалася вільна хвилина, друзі діставали їх з кишень і той, кому належало ходити, робив черговий хід. Партія, бувало, продовжувалася кілька днів. Отож і зараз, піднімаючись трапом, Сабо обдумував, як йому походити. Він був майже на дві голови вищий за свого словацького товариша. Голова його першою показалася над палубою, саме тому до нього першого і звернувся Райдуга.

— Іштване, машина буксира готова?

— Готова, капітане. Один натиск на кнопку — і запрацює, як годинник,— складаючи шахову дошку, відповів Сабо.

— А твоє господарство, боцмане^

— Палуба готова! — по-військовому чітко відповів Ян, вкладаючи в слово „палуба“ більш широкий смисл, ніж воно означає. Мовляв, усе палубне господарство готове: троси, канати, зчепні пристрої.

— Тоді все гаразд,— мовив Олег Дмитрович і зібрався було йти прощатися з Глушковим.

— А мене чому не питаєте про готовність, капітане? — перепинила його Ліда.

— Вибачте, забув за ваше господарство, Лідо,— щиросердно признався капітан.

— От коли ваш шлунок заграє марш, тоді згадаєте. Зате я — забуду.

Райдуга з усміхом розвів руками, мовляв, нічим мені на це заперечити: тут ми повністю залежимо від вас, Лідо...

— Те-то й воно! — переможно зауважила дівчина. Ліда прибула на буксир, коли Райдуга від'їхав у відпустку, тому Олег Дмитрович познайомився з нею лише перед самим рейсом. Включили в скорочений екіпаж буфетницею саме Ліду тому, що вона зналася на медицині — в неї була освіта медичної сестри.

Дівчина з дитинства мріяла лікувати людей. Закінчивши вісім класів, подала документи в медичне. Але на вступному іспиті одержала трійку і не добрала балу. Що робити? Повертатися додому. в своє Криничне? Соромно... В місті залишатися? Немає де жити. Та, вийшовши з медичного училища, крізь сльози побачила на сусідній вулиці, біля парадного входу гарного будинку, натовп дівчаток. Підійшла. Виявилося, що то приймають документи теж в училище, але в інше — в професійно-технічне, яке готує спеціалістів з сфери обслуговування для пароплавства. Не роздумуючи, подала документи. Так стала учиницею професійно-технічного училища. Та мрія бути медсестрою її не полишала. Одного разу прочитала оголошення на дверях медучилища, що відкриваються курси медсестер. Поступила. Але кидати професійно-технічне училище вже було шкода:

звикла, сподобалось. Удень вчилася в училищі, ввечері (тричі на тиждень) — на курсах, аж доки не одержала диплом медсестри...

Тим часом ліхтеровоз наблизився до берега настільки, що вже неозброєним оком можна було бачити густе плетиво ліан між деревами. За мисом відразу відкрилося гирло ріки. Широке, воно могутньо котило води з глибин тропічного лісу в океан. Чим далі від берега, гирло все тісніше обступали масивні крони віковічних дерев, а ген, у гірській ущелині, зовсім ховали від очей.

— Навіть не віриться, що над цією землею нещодавно пронісся ураган,— задумливо мовив Морава.

— Ураган пронісся над центральною частиною країни. Пройшов смугою,— пояснив Іштван.— Наші, угорські, газети про це писали.

Ліхтеровоз зупинився навпроти гирла ріки. Капітан Глушков по судновій трансляції розпорядився спускати на воду ліхтери і буксир „Дунай“. Запрацювали могутні механізми, розкриваючи корму ліхтеровоза, забігала палубна команда, звільнюючи ліхтери відкріплення.

Райдуга піднявся в ходову рубку „Співдружності“ — справжнє царство електроніки і приладів. У центрі напівовального, довгого, майже на всю ширину судна, приміщення — невеличке стернове колесо. Звичайно, рубка ліхтеровоза Райдугу не дивувала, він її вивчив в училищі і не раз бував у ній раніше, але саме зараз, коли вже знав, що через деякий час нестиме вахти тут, сприймав все це якось гостріше. Наприклад, раніше не помічав, на чому стоїть стерновий. А зараз для себе зробив відкриття, що той стоїть на кольоровому вовняному килиму... Двері в штурманську рубку покриті пластиком під кору берези.

— Ну що ж, Костянтине Федоровичу, спасибі за доставку,— подав руку Глушкову.— До зустрічі.

— Будь обережний, Олегу Дмитровичу, в джунглях. Як домовилися, через десять днів зустрінемося на цьому самому місці! — потис гаряче руку Райдузі.— Твій буксир уже на воді. Сім футів під кілем тобі, синку!

Доки Райдуга перебирався на буксир, могутні механізми спустили на воду останній ліхтер. Загерметизовані контейнери ледь помітно дрейфували в відкритий океан за течією, що вже відчувалася з боку ріки.

В надрах буксира щось чахнуло, пирснуло — судном прокотилося легке тремтіння. За кормою, ніби з глибин океану, вирвалося сердите рокотання, але через хвилину воно перетворилося в рівномірний, натужний гул — Іштван Сабо запустив машину. Буксир, неначе зітхнувши після довгого сну, ожив. Олег Дмитрович зачекав трохи, щоб двигун прогрівся, затим додав обертів.

— Петере, ставай за стерно,— звернувся до штурмана, який тут-таки, в рубці, вивчав карту Орландії.— Будемо „ув'язувати“ ліхтери.

Станєв зайняв місце стернового, звичайними рухами покрутив колесо, щоб визначитись, наскільки „Дунай“ слухається стерна, і повів його до ближнього ліхтера. Зістикувавши буксир з ним, Петер почав нанизувати на замки зчеплення інші ліхтери. Він так вправно це робив, що Райдуга цілком поклався на нього і не докучав своїми командами. Залишався останній ліхтер. „Дунай“, що тепер став штовхачем і попереду себе мав уже низку ліхтерів, розвернувся кормою праворуч, підвів передній ліхтер точно в замок того останнього — „віз“ готовий. Необізнана з річковими караванами людина ні за що не повірила б, що такий маленький буксир зрушить таку велику низку ліхтерів. Тим більше не повірила б, коли б їй сказали, що цей букисир штовхатиме перед собою ліхтери проти течії та ще й звивинами ріки. Проте все це було так. Караван, набираючи ходу, прямував у гирло.

— Яне, візьми футшток і гайда на перший ліхтер заміряти глибину! — зкомандував по рації Райдуга.

Морава, що перевіряв, чи щільно зайшли автозчепи між ліхтерами, відповів, чекаючи кожне слово.

— Зрозумів, капітане. Фудшток біля мене. Прив'язаний на середньому ліхтері. Відв'язую. Йду з ним на „вістря“ каравану...

— Яне, так швидко захрипнеш. Спокійніше доповідай. Не хвилюйся.

— А я й не хвилююся, капітане,— відповів Ян.— Почав заміряти глибину фарватера.

З буксира Морава видавався далекою маленькою фігуркою. Але голос його по рації лунав чітко. Райдузі було чути навіть його уривчасте дихання.

— Добре, боцмане!

Райдуга ще раз оглянув берег, затим знову перевів погляд на караван. Його, як завжди, коли він бачив „в'язку“ ліхтерів, охопило збудження. Спромігся відразу те почуття пригасити, переконавши себе, що він не просто сторонній спостерігач, а на капітанському містку буксира, який веде караван, та ще й так далеко від рідного порту.

Навколо бортів буксира заграв потік вируючої води, що неслася назустріч каравану, атакувала його, ніби намагалася не впустити в зелені ворота джунглів. Машина „Дунаю“ запрацювала натужніше, корпус буксира затремтів, штовхаючи перед собою масивну металеву стрілу. Берегами повільно відпливали назад перші дерева, чагарі, поступово закриваючи собою ліхтеровоз і океанський простір.

„Співдружність“ дала три прощальні басовиті гудки. Могутнім рокотом вони прокотилися над океаном, тропічним лісом. „Дунай“ відповів ліхтеровозу баритоном. У лісі зчинився переполох. Загойдалися гілля дерев, довгі батоги ліан. Навкруг здійнявся лемент мавп, крики птахів. Десятки тисяч різнобарвних пташиних крил нараз закрили небо, що виднілося між широкими зеленими кронами дерев-велетнів, які все тісніше обступали ріку з обох берегів і, здавалося, вели її — знедолену полонянку — в своє темно-зелене царство.

— Ну й концерт! Чув таке коли-небудь, капітане?

— Не чув, Петере.

— І мені не доводилось, хоч і бував у тропіках. Цей ліс, напевно, всім лісам ліс. Дрімучий у повному розумінні...

Ріка звужувалась, і Станєв замовк, зосередившись на фарватері. Край лісу почали частіше з'являтися мавпи. Вони злякано-допитливими поглядами вдивлялися в ліхтери, а коли, гуркочучи, до них наближався буксир, зникали. Але ніхто з моряків не міг довго милуватися тропічно-загадковою природою. Ріка робила круті, несподівані повороти то праворуч, то ліворуч, а іноді здавалося, що вона петляє між гігантськими деревами, обтікаючи кожне з них. І людям треба було проявляти максимум уваги, зусиль і вміння, щоб караван не врізався в берег чи дерево.

Ян Морава охриплим голосом продовжував підраховувати глибину річки. Але чутливі мікрофони рації доносили все той самий чеканний ритм його слів словацькою мовою. Саме тому Райдузі найлегше було спілкуватися з боцманом. „Глибина під кілем два метри... три... два... півтора...“—лічив Морава.

Іштван Сабо не відходив від двигуна, контролюючи його роботу, лише зрідка висовуючи у напіввідкритий ілюмінатор голову, яка міцно сиділа на м'язистій шиї, неначе в древньоримського атлета. „Аполон та й годі“,— визначив про себе Райдуга.

Петер Станєв нагадував жонглера, в руках якого стернове колесо не знало ні миті перепочину: крутив його то вправо, то вліво, спрямовуючи в потрібному напрямку буксир, а той, в свою чергу,— весь караван.

Так продовжувалося багато годин. Ніхто не помітив: спекотне сонце сіло за дерева, хоча „сіло“ — то поняття відносне, бо дерева стояли над самими головами, часто закриваючи небо і утворюючи своїми розлогими кронами суцільний дах. Косе проміння, пробившись через якусь прогалинку в морі зеленого віття, освітленою смугою пробігало палубами ліхтерів, ніби рахуючи їх кількість. У таких освітлених місцях було багато крокодилів. Вибравшись на мілководдя, вони ліниво куняли.

З камбуза вийшла Ліда і, тримаючи перед себе бачок, попрямувала на носову палубу.

„Ще зовсім дівча. Вважай десятикласниця, а вже така хазяйновита...“ — подивився їй услід Райдуга.

Дівчина, ніби відгадавши думки капітана, повернулась, поставила бачок на борт і, притримуючи його, підвела голову. В цю мить бачок вислизнув за борт. Вода всіялась картопляними лушпайками. Сон у крокодилів ніби рукою зняло. З проворністю, якій міг би позаздрити будь-який ватерполіст, вони один поперед одного накинулися на лушпайки, затим — на бачок. Між гострозубими щелепами, гнучись, затріщав алюміній. Навіть переляканий скрик Ліди не зупинив крокодилів. Вони зчинили бійку між собою і так збурили воду, що з дна ріки підняли пісок. Ліда розпачливо розвела руками, плачучи, побігла назад у камбуз.

— Капітане,— подав голос Петер від стерна.

— Слухаю,—озирнувся на нього Райдуга.

— Не ображай дівчину...

— Чим я її образив?..

— Образив, капітане...— спокійно відповів Петер. Болгарин Петер Станєв знав стільки українських, російських, угорських, чеських, словацьких пісень і анекдотів, що його густий бас тільки й чути було. Високий, з чорною чуприною, Станєв походжав вечорами палубою, артистично заклавши одну руку за спину, а іншою погладжуючи невеличку борідку, наспівував на різних мовах пісеньки, в кінці куплетів обов'язково додаючи слово „всічко“, що означає болгарською — „все“. Часто вживав він це слово і підчас розмови. Його веселу вдачу ніби підкреслювала червона сорочка. Завжди свіжа — чисто випрана, попрасована,— вона була акуратно заправлена в широкий пояс джинсових штанів і щільно облягала тонку, але м'язисту статуру. Сліпучо білі зуби, коли він усміхався (а це Петер робив залюбки), здавалося, освітлювали смагляве обличчя. Йому можна було дати років двадцять три — двадцять п'ять.

— Петре, тобі б бути не моряком, а артистом,— якось сказав йому Райдуга.

— Не для вас я так стараюся, хлопці, а для Ліди,— віджартувався Станєв і додав, зиркнувши в бік дівчини: — Всічко.

Перший ліхтер увійшов у чергову, освітлену сонцем, смугу води. Ян Морава, притримуючи однією рукою футшток, іншою закрився від яскравого світла, яке било йому прямо в вічі. Хоча то падало вже у косе надвечірнє проміння і на європейських широтах воно видавалося б не таким уже яскравим, тим більше спе-котним, але тут були тропіки, де сонце неймовірно смалить до самого заходу, а коли дотикнеться обрію, то відразу зникає, і на землю спускається темрява. Отож, Ян Морава, осліплений яскравим сонцем, що вигулькнуло з-за дерев, не помітив, як над ним пролетіла стріла і металевим наконечником дзв'якнула об палубу ліхтера. Лише оглянувшись на той звук, він її побачив. Але навіть не встиг здивуватися, бо відразу затріщали прибережні кущі і з зарослів висунулося кілька маленьких кучерявих голівок. Схопився за рацію.

— Капітане, тут на мене з кущів витріщилися якісь діти!

— Які ще діти, боцмане? Тобі, напевне, сонце голову насмалило і ввижається хтозна-що.

— Нічого мені не ввижається, їхня стріла ледь мене не зачепила. Ось вони виходять з хащів!.. Це якісь ліліпути!.. Шкіра на них коричнева... Маленькі. Наготові тримають списи, луки. А ось і жінки виходять!.. О! Серед них діти!.. Побачиш, капітане, зараз сам. Уже середні ліхтери зрівнялися з ними. Тільки будьте обережні. Та це ж пігмеї!..— аж закричав від здогадки Морава.

— Так, пігмеї,— мовив Райдуга.— Ми їх теж уже бачимо. „Дунай“ поступово наближався до пігмеїв, які, перемігши страх і збившись до купки на березі, широко розкритими очима дивились на караван, що повільно просувався річкою. Райдуга глянув на Петера, чи, бува, той не забув пильнувати за фарватером. Але штурман, мов нічого не трапилося, зосереджено перекладав стерно то праворуч, то ліворуч, ведучи караван точно серединою річки. Здавалося, аборигени цього тропічного лісу для нього були звичайними людьми, з якими він зустрічається щодня. Навіть порухом брови не виявив свого зацікавлення. Можливо, те лише здавалося Райдузі. Але, що б там не було, Станєв не дозволив собі ні на мить послабити увагу. Більше того, він звернувся до Олега Дмитровича:

— Капітане, надивляйся на них. Надивляйся, я за річкою попильную.

Райдузі було добре видно обличчя пігмеїв, навіть очі, які випромінювали незмірно глибокий сум, перемішаний зі страхом і цікавістю.

Напівголі тіла поблискували на сонці шоколадним кольором. Одяг пігмеїв складався лише з кількох пальмових листків, обв'язаних навколо стегон ліаною. Раптом у заростях пролунав грізний клич. Берег враз спорожнів — пігмеї зникли в хащах.

На палубу вийшла Ліда. Наче й не ображалася кілька хвилин тому, мовила м'яко, ласкаво звертаючись до обох відразу — Райдуги і Станєва.

— Час вечеряти. Зупинялися б уже. „А в неї, здається, гарний характер, відхідливий,— подумав Райдуга,— Гарна дружина буде комусь...“

— Ай справді, Лідо. На першому ж годящому місці зупинимося,— і, бажаючи продовжити розмову з дівчиною, додав: — Тільки-но ми бачили пігмеїв.

— Ой, як цікаво! А де вони?

— Зникли в кущах. Зачекай трохи, можливо, знову вийдуть на берег.

— Та я б з радістю, але ж на плиті млинці підгорають. Ліда кинулася до камбуза, бо в повітрі таки запахло пригорілим.

Праворуч відкрилася невеличка бухточка. Точніше, правий берег

ріки дугою заглиблювався в ліс, утворюючи заводь з більш-менш

спокійною течією, і лише через кілька сот метрів вище проти течії

повертався до основного русла.

— Завертай у заводь,— мовив Райдуга.

Станєв зменшив оберти двигуна, спрямував караван до берега. Підійшовши під саме гілля дерев, сплутаних ліанами, „віз“ зупинився. І хоч зустрічна течія тут була слабша, ніж на середині, караван відразу почало зносити назад.

— Віддай якір! — скомандував по рації Олег Дмитрович боцману.

Ян не гаючись відпустив якірний ланцюг. Звільнений багатопудовий якір з гуркотом полетів у воду. „Віз“ ще кілька метрів позадкував за течією і зупинився. Іштван Сабо вимкнув двигун. Навкруг розлилася тиша. Навіть чути було, як попід борти ліхтерів і буксира жебонить вода. Райдуга вирішив пройти по в'язці і особисто перевірити, чи все гаразд з ліхтерами і кріпленням. Та, дійшовши до середини каравану, від несподіванки зупинився: біля нього розсунулися віття чагарів, і на ліхтер вистрибнув хлопець. Щоправда, про вік маленького пігмея капітан лише здогадувався, бо на звичайного підлітка він не був схожий. За зростом хлопець нагадував п'яти-шестирічну дитину, з тією лиш різницею, що рухи його були вправні, впевнені, а кроки тверді. Та ще розумно-сумні очі і натренованість тіла видавали в ньому пігмея-підлітка.

— Сер,— сміливо звернувся до Райдуги хлопчик поганою англійською мовою,— ліків у вас немає?

— Ліків? — перепитав капітан, вражений несподіванним проханням і тим, що хлопчик у цих дрімучих лісах знає англійську мову.

— Ліків. Агеранга наша хвора. Мене послав до вас вождь. Я трішки знаю англійську. Служив колись у американського мисливця... Наше плем'я давно вже йде берегом за вами. Стріляти в вашу людину ми не хотіли. То пустили стрілу в птаха. Випадково вона впала на ваш човен.

— Далеко хвора?

— Ні. Тут, за кущами, сер.

— Не кажи на мене „сер“. Я цього не люблю. У нас „сер“ не кажуть.

— О! Гаразд, бвана.

Райдуга не став уточнювати, що таке „бвана“. В шанобливому схилянні хлопчика відчувалася рабська покірність, і не важко було здогадатись про значення цього слова. Капітан узяв хлопчика за плечі.

— А як тебе звати?

— Хераф.

— Хераф... Херафе, ніколи не гни спину перед людьми. Це негарно. Мене називай капітаном.

— Кап... Кап... Не можу, бвана.

— Ну, так і буде. Тоді називай мене, як тобі зручно,— погодився Райдуга, зрозумівши, що не перевиховати йому Херафа так відразу.— Веди Агерангу сюди.

— Бвана, вона йти не може... Треба нести.

— Нести?! Оце-то пироги. Ми з тобою тут розпатякуємо, а Агеранга там, напевно, присмерті?

— Бвана, її принесуть сюди.

— Швидше нехай несуть!

Хераф приклав до рота складені рупором долоні і щось прокричав. Нараз у заростях затріщало сухе гілля, за хвилину на березі з'явилося кілька пігмеїв. Насторожено оглянувши Райдугу, вони розсунули ліани, і чотири пігмеї у супроводі жінок винесли на берег саморобні носилки, на яких лежала юна дівчина, її туге, налите молодістю тіло вигравало глянцем. Піт рясно вкривав красиве чоло, рівний, трішки розширений ніс і пухкі запалені вуста. Дівчина марила. Наперед вийшов літній чоловічок. Власне, його літність видавало лише зморшкувате обляччя. Він повернув свою кучеряву голову до Херафа і щось голосно сказав.

— Вождь наказує мені бути тлумачем,— переклав хлопчик.— Вождя звати Сеил...

Лише Хераф замовк, Сейл заговорив швидко і гаряче, жестикулюючи руками. Він показував то на дівчину, то на 'ліс, то на Райдугу, хапаючись за голову, тим вказуючи своє горе. Хераф переступав з ноги на ногу, підтягав свій ліановий пояс з банановими листями, шморгнув носом, почав перекладати:

— Вождь каже: його донька Агеранга зустрілася в лісі з Есамбою. А хто побачить Есамбу, той вмирає. Есамба направляє леопарда. Агеранга побувала в леопарда. На тілі сліди від зубів. Вона ще дихає. У вас — великих людей — є довгі гострі палички. Тими паличками ви проколюєте тіло і вливаєте через них цілющу рідину...

Райдуга кілька разів намагався перервати розповідь вождя й Херафа, але вони так швидко говорили, що вставити хоч слово він не міг. Нарешті в капітана урвалося терпіння, бо важила кожна хвилина для життя дівчини, і, не чекаючи, доки вони закінчать розповідати, гукнув Ліду.

— Біжу, капітане, біжу!..— відповіла дівчина, спускаючись трапом.

Тільки-но пігмеї з'явилися з лісу і збуджено загомоніли навколо Райдуги, Ліда, Петер, Іштван і Ян вийшли на палубу, почали за ними з цікавістю спостерігати, намагаючись відгадати, що так 'хвилює купку напівголих низькорослих людей. Та, коли на берег винесли носилки з Агерангою, Ліда відразу збагнула, в чому справа, і кинулася до каюти за медичною сумкою. Хлопці тим часом спустили трап. 1 ось вона вже біжить вузенькою смугою, яка відділяє річку від лісу.

— Швидше, Лідо. Тут, здається, дуже серйозно!..— квапив її Райдуга.

Ліда підбігла. Пігмеї поштиво розступилися перед нею. Дістала з сумки шприц, голку, ампулу. Все це подала Райдузі і наказала:

— Готуйте!

Сама нахилилися над Агерангою. Помацала пульс. Він майже не прослуховувався. Ліда помацала груди, плечі пігмейки і зойкнула.

— Чого ви, Лідо?—затремтів голос Райдуги.

— їй допомога вже не потрібна,— ледь чутно в розпачі мовила дівчина.

Розділ четвертий

ПРИВИДИ ДЖУНГЛІВ

Смерть Агеранги приголомшила Райдугу і Ліду. Приголомшила своєю жорстокістю й таємничістю. Юнка загинула від загадкового Есамби. Хто такий Есамба? Чи, можливо, що таке Есамба?.. Звір?..

Людина?.. Думав Райдуга, допомагаючи Ліді, вкрай розхвильованій, піднятися трапом на буксир. А там, де лежала вже мертва Агеранга, плакали пігмеї: жінки голосили, чоловіки втирали скупі сльози.

— Померла,— хитнув головою Райдуга до Іштвана, Яна і Петера, які чекали їх з Лідою на палубі.

Олег Дмитрович підійшов до своєї каюти, його погляд упав на папірець, що виднівся з-за ручки дверей. Розгорнув його. Записка була написана англійською мовою. Неуважно, все ще думаючи про смерть Агеранги, пробіг її очима, але нічого не втямив. Почав читати ще раз: „Капітане, перш ніж приступити до радикальних дій, вважаю за необхідне попередити вас і домовитися з вами мирно. Вашому караванові необхідно негайно повернути назад. Якщо через годину ви цього не зробите, я приступлю до дій. Тоді кожного з вас чекає участь дівчини-пігмейки... Незнайомець“.

Райдуга спочатку не повірив своїм очам. Кому заважає у цій глушині караван? Пігмеям? Але ж вони не те, що писати, говорити по-англійському не вміють. Лише Хераф їх виручає. А хлопчик такого написати не може. Та й чи тримав він коли-небудь у житті ручку? Райдуга прочитав записку ще раз. Сумніву більше не було: екіпажеві погрожують. Згадав слова вождя про якогось Есамбу, що був причетний до смерті Агеранги. А в записці погрожували саме такою розправою над членами екіпажу. Отож, є зв'язок між Есамбою, смертю дівчини і запискою...

Райдуга замислився. Рішення визріло блискавично. Збіг трапом. По обличчю хльоснула гілка прибережного куща.

Він ішов до пігмеїв.

Племені на березі уже не було. З-за кущів долинав плач жінок. Райдуга деякий час пробирався крізь зарості на ті голоси. Вийшов на невеличку галявину, яка майже повністю ховалася під розлогою зеленою кроною величезного баобаба. Біля підніжжя цього тропічного велета збилися пігмеї. Райдуга підійшов ближче. Пігмеї розступилися, пропускаючи його наперед. Але капітан зупинився за їхніми спинами: йому й так було видно невеличку прямокутну яму. З неї виліз напівголий юнак і, обтрушуючись від жовтої землі, щось мовив до вождя. Сейл подав знак. Чотири юнаки піднесли тіло дівчини, загорнуте в пальмове листя, до ями, поклали на її краю. Дужче заголосили жінки. Особливо впадала коло мертвої мати — дружина вождя, але сам вождь не зронив і сльозини. Його вигляд виражав скорботу, а плакати йому, як вождеві, напевно, не належало.

Юнак, який щойно' виліз з ями, знову стрибнув туди і почав ногами втрамбовувати дно, старанно вирівнюючи. Затим підняв руки. Чотири пігмеї обережно подали йому тіло дівчини. Райдугу здивувала сила юнака. Хлопець сам, без сторонньої допомоги, опустив тіло на дно, вхопився руками за краї ями і легко вистрибнув з неї.

Батько померлої — вождь Сейл — нахилився, взяв жменьку землі і кинув у яму...

„Ритуал поховання такий, як у нас,— подумав Райдуга.— Лише домовини немає...“ Все це його настільки вразило, що він забув, чого прийшов до пігмеїв. Хотів уже йти назад на буксир, коли його хтось смикнув ззаду за штанину. Оглянувся. Біля нього стояв Хераф. Хлопчик пальцем поманив його вбік. Відійшли. Хераф запитав:

— Бвана хотів щось?

— Хотів.

— Хераф слухає бвану.

— Чи не бачив ти поблизу великих людей?

— Не бачив,—мовив хлопчик.—Запитай вождя. Але у нього горе. Пізніше.

Райдуга повернувся на буксир уже присмерком. Ввійшов до себе в каюту, ввімкнув світло і почав знімати сорочку, щоб вмитися. Стягуючи її через голову, почув, як щось важке влетіло в ілюмінатор і гепнулось об стіл. Одним порухом вивільнив голову і... завмер. Перед ним на столі свічкою стояла змія. її зеленкуватолиснючий тулуб дугою вигнувся назад. Змія готова була щомиті нанести блискавичний смертельний удар йому в обличчя. Червонуваті очі з холодною нерухомістю гіпнотизуюче дивилися на Райдугу. З глибокої пащеки раз за разом висувався з сичанням роздвоєний ріжок язичка, шия надулася, мов міх, і була схожа на макогінчик. Йому видалося, що він усміхнувся, бо вигляд змії прикував його до місця, а всі м'язи ніби наштрикнулися на холодний зміїний погляд і відмовлялися підкорятися його волі.

В голові блискавично промайнула картина з дитинства.

Якось він знайшов у клуні глибокі шахтарські калоші і порізав їх на рогатки. Мати, дізнавшись, схопила його однією рукою за комір, а в другій, затиснувши макогона, почала гамселити ним по м'якому місцю. Не будь у хаті великого дзеркала, можливо, йому й не так дісталося б. Але він, кружляючи, повертався обличчям до дзеркала і всю кумедну картину лупцювання бачив. Отож, і реготав. А мати сердилася ще дужче. Так продовжувалося доти, аж доки мати не гепнула макогоном об підлогу, і він розлетівся на друзки.

„Гепнути б так і цією змією об підлогу,— подумав Райдуга.— Але ж як її ухопити? Не встигну і поворухнутися—одержу від неї смертельну дозу отрути...“

Піп робити? Не стояти ж отак? Він ніяк не міг зосередитись.

Сорочка ще провисала на руках. Разом з сорочкою почав повільно зводити руки вгору. Повільно, дуже повільно... Секунди, хвилини тяглися довго, мов години, а міліметри здавалися кілометрами. Хотілося плюнути на обережність і підвести руки ривком. Але стримував себе. Адже знав, що який би блискавичний ривок він не зробив, змія його випередить і вкусить.

Змія ще більшою дугою вигнула свій тулуб.

Ось уже сорочка на рівні плечей. Ось вона поступово закриває шию, підборіддя. Залишається тільки розвести руками, щоб натягнути її.

Змія втупилася в нього. Ніби відчуваючи наміри людини, вона почала розгойдуватися ще різкіше, її вже ніщо не могло зупинити. Вона коливалася під дією отрути, яка непокоїла її. Змія зробила останню амплітуду, відхилившись перед нападом. Райдуга рвонув руки вгору і розтягнутою сорочкою відгородив своє обличчя від неї. Тієї ж миті голова змії ударила в сорочку, прорвала її. Та роздута шия застрягла в дірці. Райдуга звів витягнуті руки, стискаючи шию змії. Довгий тулуб скрутився в тугий клубок, затим розправився і обвився навколо голої руки капітана слизькими холодними кільцями. Але то вже були передсмертні корчі. Поступово зміїний тулуб почав втрачати пругкість, і капітан пожбурив його у відкритий ілюмінатор. Тієї ж миті під ілюмінатором затріщали кущі: крізь зелену стіну рослин хтось утікав від буксира в глиб лісу. Так, ворог почав діяти. Капітан втомлено присів на край дивана. У роздумах минав час. Вже давно над тропічним лісом висіялися зорі, а він не міг нічого придумати. За хащами, де зупинилися пігмеї, вдарили бубони. Спочатку несміло, ніби боячись порушити вечірню тишу, а потім дужче і через кілька хвилин уже гриміли, наводячи смуток на все живе.

Олег Дмитрович вийшов на палубу. З-за вершин дерев виплив місяць. Темрява відступила за чорну стіну лісу. Річка вкрилася мереживом блискіток. Раптом у ритм бубонів увірвався дивний глухий рев. Він усе наростав. Страхітливий низький звук. По спині Райдуги заходили мурахи. З кают повибігали члени екіпажу.

— Хто знає, що таке Есамба? Чи хто такий Есамба? — запитав у них Райдуга.

За всіх відповів Петер Станєв.

— Не знаємо, капітане. Але це загадкове ревисько має щось спільне з таємничим Есамбою. І нічого доброго воно не віщує.

— Прошу кожного з вас бути обережним. На берег не спускатися без особливої на те потреби. Нас хтось переслідує. Таємні вороги прислали нам петицію, а військовою мовою це називається ультиматум,— Райдуга дістав з кишені записку.—Вони вимагають, щоб ми повернули караван назад. Якщо не послухаємось, знищуватимуть нас, як убили дівчину-пігмейку...

Капітан не договорив: бубони несподівано замовкли, і з лісу долинув відчайдушний людський крик. Крик наближався. За кілька хвилин уже вирізнявся лемент жінок, тріск гілок під ногами людей. Разом з людьми наближалося до ріки і загадково-страхітливе рикання.

Якось відразу, ніби проламалася стіна, розсунулися прибережні хащі, і на тонку смугу берега висипало плем'я пігмеїв. Чоловіки в одну мить утворили захисне півколо навкруг жінок і дітей, наготувавши до бою списи, луки. Вони знаходили в собі сили не відступити перед ворогом, що з хвилини на хвилину міг напасти з темної хащі. Райдугу і його товаришів вразила ця самопожертва маленьких людей. Голос Есамби пролунав зовсім близько, трішки ліворуч, і чоловіки разом, ніби за командою, повернулися в той бік обличчям, жінки підняли на руках своїх дітей, благаючи моряків узяти їх. Ліда встигла підхопити лише двох малюків, коли Хераф гукнув жінкам, щоб вони бігли до трапа. Райдуга, Сабо, Морава кинулися допомагати їм піднятися на буксир. Станєв за ці кілька секунд побував на камбузі і вже щосили гатив макогоном у кришку від бачка.

Ніч наповнилась бабахканням, наче пострілами. Від незнайомих звуків знову зчинився переполох серед звірів і птаства. Проте він тривав недовго. Як тільки Станєв перестав бити в кришку, через кілька хвилин гам у лісі змовк. Не чути було й голосу Есамби. Лише пігмейки ойкали біля надбудови. До них приєдналися чоловіки.

На буксирі стало тіснувато. Райдуга розпорядився, щоб чоловіки-пігмеї пройшли на ліхтери, а жінки з малими дітьми розміщалися в каютах. Але Сейл заперечливо похитав головою.

— Бвана,— мовив Хераф.— Вождь просить розмістити усіх жінок разом. Розмістити аж на далекій посудині (Хераф мав на увазі перший ліхтер). Чоловіків—на ближній.

— Жінкам з дітьми затишніше буде в каютах,— пояснив капітан вождеві, гадаючи, що той чогось не зрозумів.

Хераф переклав його слова Сейлу. Той відповів.

— Ні,— категорично заявив хлопчик.— Жінки будуть оплакувати Агерангу. Голоси легко долинають її душі під відкритим небом. Чоловіки танцями проганятимуть злих духів.

— Ну, що ж,— зітхнув Райдуга.— Якщо в вас такий звичай, нехай буде по-вашому.

Плем'я без зайвої метушні розділилось: чоловіки окремо, жінки окремо. Жінки перебралися на дальній ліхтер. Незабаром звідти долинув речитатив у кілька голосів, затим до них приєдналися голоси інших жінок. І ось уже цілий хор заголосив. Плач жінок підтримали бубони, що вдарили на ліхтері ближньому, де розмістилися чоловіки. Бубонам почав вторити глухий звук якогось інструмента. Чоловіки пішли в неспішний танок.

Голосіння жінок, удари бубонів наростали. Моряки спочатку сприймали все це, як звичайний ритуал оплакування, але, коли голосіння і танок досягли апогею, відчули, що ними оволодів гнітючо-містичний настрій. Вони вже самі були ладні пуститися в той танок. Проте Райдуга знайшов у собі силу волі і порушив важке мовчання.

— Час відпочивати. На палубі залишається лише вахтовий. Трап підняти.

— А вечеряти? — стурбовано запитала Ліда.

— Вечеряйте без мене. Мені щось не хочеться,— мовив Райдуга і попрямував до своєї каюти.

Капітан роздягнувся, ліг на ліжко, не розбираючи постіль. Але незабаром постукали в двері.

— Хто там?

— Я,— почувся за дверима Лідин голос...— Принесла вам, Олегу Дмитровичу, повечеряти. Всі вечеряли, а ви ні. Так не годиться.

— Лідо, може, вже завтра вранці і повечеряю, і поснідаю? Зараз не хочеться їсти.

— Олегу Дмитровичу, ви відповідаєте за свою ділянку роботи, а я — за свою... Рейс важкий. Отож, будьте ласкаві, відчиняйте і вечеряйте.

Райдуга підвівся з ліжка, одягея і відчинив двері. Ліда ввійшла з розносом у руках, на якому парували борщ і смаження, а також вигравала бурштином склянка компоту.

— Лідо, незручно, що ви принесли вечерю в каюту... Я що? Якийсь диктатор, чи що?

— А мені зручно дивитись на вас, Олегу Дмитровичу? — стишивши голос, щоб ніхто не чув, мовила дівчина. Ви ж капітан, який ви приклад подаєте екіпажеві...

Ліда дорікала Райдузі, розставляючи на столі тарілки, але в голосі її не відчувалося ані тіні прикрості. Навпаки, обличчя дівчини аж сяяло від задоволення, їй приємно було пригощати капітана, і вона цього не приховувала. А Райдуга спостерігав за нею, мовчав. І лише, коли Ліда все розставила на столі і присіла скраєчку на дивані, він, посміхнувшись, мовив:

— Лідо, ви така сувора...

— З вами, чоловіками, інакше не можна... Ото, Олегу Дмитровичу, ви капітан на містку, а я — на камбузі і в кают-компанії.

— От і розділили владу. Гаразд, Лідо, я згодний,— покуштувавши наваристого борщу, Райдуга заплющив очі.— Лідо, ви чародійка. Такий борщ приготували...— Схилився над тарілкою.

Дівчина притихло дивилася, з яким апетитом капітан їсть, і на душі в неї ставало радісно. Райдуга раптом відчув те душевне тепло. Подивився на неї довгим пильним поглядом, задумливо поколупав виделкою смаження в тарілці.

— Що ви, Олегу Дмитровичу?..— ніби й непомічаючи пильного погляду капітана, ніби й не рахуючись з його задумливістю, защебетала Ліда, не приховуючи радісних іскорок в очах.— Не до смаку вам?.. Га, Олегу Дмитровичу?..

— Та чого там, Лідо... Чого..Смачне...— мовив Райдуга. Ліда помітила замішання капітана. І коли б не траурні удари бубонів, не плач жінок, що долинали в каюту, вона, напевно, заспівала б. Та все ж на хвильку забулася. Бубони затихли. Увірвалося голосіння жінок. Стало тихо. Аж до моторошного тихо. Це її повернуло до дійсності.

— Чому вони замовкли? — пошепки запитала дівчина.

— Хто зна. Мабуть, оплакування закінчилося,— відповів Райдуга і додав: —Лідо, ви знову перейшли на шепіт.

— Це в мене ще з дитинства. Тільки настає в темряві тиша, я й переходжу на шепіт. Малою мене мати часто залишала одну. Сама йшла на ферму д&їти корів. Не поверталася до самого смерку. Сиджу на підвіконні, граюся ляльками, а на дворі сутеніє, на селі собаки валують, я й розмовляю голосно сама з собою, або наспівую колискових лялькам. Та коли вже зовсім темніло, вмовкали собаки, я й переходила на шепіт. Хоча шепотіла я не лише зі страху, а ще й тому, що не хотіла порушити таємничності вечора. Куди не глянеш—темрява. Як не вслуховуєшся—тиша. І, чесно кажучи, жалкувала, коли мати поверталася. Материні кроки чулися здаля. Спочатку важкі її чоботи гупали по замерзлій вулиці, потім на воротах подвір'я лунав наказове голос: „Доню, ввімкни світло! Сидиш у вікні: бачу ж!“ Я з жалем повертала вмикач. Але лише лампочка спалахувала, жаль змінювався радістю, що, нарешті, прийшла мати, що в нашій хаті затишно й світло...

Знову вдарили бубони, знову заголосили пігмейки.

— Оплакування ще не закінчилося,— перервала свою розповідь Ліда.— Агеранги жаль. Горе для батьків, рідні...

— Так, жити б їй і жити...

— Допомогти вже не можна було...—Ліда змахнула сльозу, зібрала посуд, вийшла з каюти.

Райдуга довго не міг заснути. Чи то заважали бубони й голосіння, чи то розхвилювався горем пігмеїв. Думки кружляли хаотично, немов переполохані граки в осінньому небі. „Ліда... Коли всміхається, то на підборідді поглиблюється ямочка... Очі... Хіба їй плавати... Сьогодні день... Ну і день видався. Прямо з детективного роману Агати Крісті... Ситуація серйозна. Недооцінювати Незнайомця не можна. Це підступний, жорстокий ворог. Як він познущався над Агерангою... Комусь наш караван у цих дрімучих лісах поперек горла став... Треба бути готовому до всього. Ні, вночі Незнайомець не повинен діяти. Йому заважають пігмеї на палубах та й вахта...“

Райдуга поступово заглиблювався у сон. Але це йому полегшення не принесло, не давали відпочити розумові, тілу, а ніби він натягував на голову важке вологе простирадло. Проте згодом побачив уві сні світлий, сонячний день. Вони з Петерем Станєвим купаються в Дунаї. Та ось на них суне величезна хвиля, точніше,— гора води. Ось-ось накриє. Коли раптом він бачить Петера на вершині тієї гори. Хоче його запитати, як він вибрався туди, але не може, бо набрав повний рот води. Петер здогадався, про що він хоче його запитати, і крикнув: „Та зіпнися на ноги! Капітане, на ноги стань і випростайся на весь зріст!“ Став на ноги і — о диво! — не потонув! Ноги його ковзають на поверхні води, мов водні лижі, і він піднімається схилом гори до її вершини. Аж ось і Петер. Ні, не лише він. Тут і Ян, і Іштван, і Ліда! Вони обнімаються. Радіють висоті. Але раптом гора під ногами починає танути, ніби сніг, тільки швидше. Сідає її вершина прямо на очах, а коло підніжжя виростає гриб з пари. Він розростається, дістає до них. Пара забиває їм дихання...

Райдуга підхопився. Витер піт з чола. „Ху ти біс!“—мовив і“ уголос, ліг на інший бік і заснув знову.

Розділ п'ятий ЗВАЛЕНЕ ДЕРЕВО

Вранці, з першими проміннями сонця, екіпаж почав готуватися до подальшого плавання. Власне, особливої підготовки не було. Петер зайняв своє місце біля стерна, Іштван запустив двигун. Ян підняв якір.

— Ну що, капітане,— позіхнув Станєв.— Як кажуть у Варні, хоч і не звик цей ліс до наших коліс, а ми таки відправимося в путь.

Райдуга примружив очі проти сонця, яке викотилося з-за дерев у прогалину великою червоною кулею, глянув на Станєва.

— Хіба Варна серед лісів?

— Я не казав цього, капітане. Я казав, що так кажуть у нашій Варні. Проговориш цей каламбур і, вважай, розмова зав'язалась. Як оце в нас з тобою. Понятіє треба мати, капітане. Понятіє.

— А-а. Ну, коли такі пироги, то й привчимо цей ліс до наших коліс. Привчимо, Петере!

Райдуга натис на тифон. Гудок буксира розбудив вранішню тишу, як і вчора, піднявши в небо хмару птахів. У річці завирувало від риби, крокодилів. Для екіпажу цей гудок означав: відходимо! Для пігмеїв - пробудження. Вони проплакали і протанцювали майже всю ніч, а зараз спали глибоким сном, так хитромудре вклавши голови один одному на плечі, що не відразу було й розібрати, де чия. Проте сплетіннямюдських тіл місцями почало розламуватися: потягуючись, дехто з пігмеїв підводився на ноги.

Пігмеї ніколи так рано не вставали, а тут ще й не спали майже всю ніч. Зазвичай, коли піднімалося сонечко, їхній сон був найсолодшим: тепле проміння зігрівало їх після нічної прохолоди.

Обережно перестрибуючи через тіла сплячих, до капітанського містка підбіг Хераф.

— Бвана, візьми нас далі. На берег потім. Де Есамби немає.

— А я вас не висаджую,— мовив Райдуга.— Передай вождеві: можете плисти з нами, аж доки річка буде глибока.

— Річка не обміліє ще довго,— зрадів Хераф.

— От і добре... Лідо! —гукнув капітан.—Лідо!.. Буфетниця вийшла на палубу зі стопкою алюмінієвих мисок у руках.

— Я приготувала, капітане. І для пігмеїв приготувала. Райдуга щиро здивувався.

— Ви ясновидюща, Лідо! Здогадалися.

— Ясновидюща, капітане,— засміялася дівчина і після паузи додала: — Неважко здогадатися — гості ж на борту. Морська гостинність...

— Херафе,— звернувся Райдуга до хлопчика.— Запрошуй своїх снідати.

Слова капітана Хераф передав вождеві. Той все ще куняв на палубі ближнього ліхтера і заперечливо похитав головою.

— Вождь сказав: табу і.

— Але ж ви повинні поснідати.

— Поснідаємо. Звичайно,— запевнив капітана Хераф і, нахиливши віття куща, який звисав з берега над палубою буксира, сторочив з них певну жменю дрібненьких червонуватих ягід.

— А на березі наполюємо м'яса.

Райдуга й собі сторочив кілька ягідок, кинув їх у рот. Відразу його обличчя звела судома. Ягоди виплюнув за борт: вони були настільки гіркими, що обпалювали рот. Хераф засміявся, смакуючи ягодами. Деякі пігмеї почали прокидатися, теж оторочували ягоди з кущів, їли.

— Лідо, тоді годуйте лише екіпаж,— розвів руками Райдуга.

— Та я ж наварила стільки супу... Тепер куди його діти. В таку спеку він швидко прокисне.

— А ви його в холодильник, Лідо.

— Ви що, Олегу Дмитровичу? Хіба такий великий бачок ввійде в холодильник?

— Я не знаю, Лідо, як бути. Не примушувати ж нам силою пігмеїв їсти,

— Лідо,— подав голос від стерна Петер Станєв.— Не турбуйся. Суп, що залишиться після сніданку, прибережи до вечора. То нічого, що він прокисне. Ввечері ми перетворемо його в інший харч і всічко буде гаразд.

— Цікаво,— глянула дівчина на штурмана,— як же ти, Петере, збираєшся все це зробити?

— Тільки-но зупинимось на ночівлю. Вилию суп у річку. На те місце збереться риба. Ми її черпаками й накриємо. Дивіться, скільки її за бортом! А якщо дати приманку...

— Ти молодець, Петере. Голову маєш світлу.

Караван набрав ходу. Низько над палубами пропливало густе віття з найрізноманітнішими ягодами. Пігмеї снідали ними, обламуючи густі кетяги.

Щоб Райдуга не робив, його не покидала думка про вчорашні події. Він чекав нового підступного нападу. Але Незнайомець не подавав про себе знати. Те, що ворог був поруч. Райдуга не сумнівався. Він відчував його присутність якимось сьомим відчуттям.

Олег Дмитрович впевнено вів караван все далі по річці, все глибше в тропічний ліс. Час від часу береги змінювались. Густі зарості чергувалися з високими гранітними стінами каньйонів, в щілинах яких росли величезні дерева. Коли річка заглиблювалась у такі гранітні коридори, люди не відчували ні найменшого подиху вітерця. Піт, задуха памарочили голови... Доводилось раз по раз відром черпати воду з річки і обливатися. Але це допомагало ненадовго. Під палаючими проміннями сонця за кілька хвилин вода випаровувалась, тіло ставало шкарубким. А сонце піднімалося все вище й вище. Моряки почувалися бадьоріше, коли караван увіходив у затінок. Хоча тут теж стояла задуха, але прямі промені не проникали крізь крони надбережних дерев.

Пігмеям, здавалося, було все одно: під палаючим сонцем чи в тіні.

— Капітане,— долинув по рації пересохлий голос Яна Морави з переднього ліхтера, якого не було видно за рослинністю,— попереду звалене дерево! Стоп караван!

Райдуга тієї ж миті скинув оберти двигуна. Караван відразу почав уповільнювати хід.

— Що за дерево? — перепитав Яна.

— Величезний баобаб лежить поперек річки. Точніше, висить над нею. Ліхтери ще можуть пройти попід ним, а буксир з надбудовою — навряд.

— Віддай якір. Я зараз прийду до тебе. На місці і розберемось. А ти, Петере,— звернувся до Станєва,— тримай посередині течії. Іштване,—двигуни працюють на мінімальних обертах.

Олег Дмитрович поспішив на передній ліхтер. Уже здалеку він помітив своєрідний „місток“: на висоті кількох метрів над водою висів стовбур величезного баобаба. На одному березі дерево застрягло кореневищем у щілині між гранітом, на другому — вперлося кроною у виступ. Листя на дереві ще зелене, хоч уже й прив'яло. Дерево впало недавно.

— Мда-а,— задумливо мовив Райдуга, зупинившись поруч з Яном, який футштоком заміряв висоту від води до баобаба.— Рубка не пройде.

— І впало ж так невдало...

— Впало?..— багатозначуще глянув на Яна Райдуга.

— Гадаєш — хтось звалив?

— Думаю, що так. Заклали вибухівку під корінь... Зараз зрозуміло одне: стягти з дороги таку махину ми не зможемо. Спробуй вирви його звідти... Хоча...— взявшись у боки, проти сонця примружив одне око Райдуга.— Не силою мисливець долає лева, а тим, що в нього мудріша голова. Заважає рубка — зріжемо її.

— Як це „зріжемо“?! — здивувався Ян Морава.

— А так, зріжемо і все. Точніше, розберемо. Підріжемо лише стопки. Цей буксир будувався так, щоб можна було рубку знімати. Адже на Дунаї під час паводків нашим екіпажам доводиться часто таке робити. Там є низькі мости... Коли ж пройдемо „наш баобаб“ — приваримо рубку на місце. Лаштуй, Яне, газорізальний аппарат. А ти, Петере,— звернувся до штурмана по рації,— готуй рубку: роз'єднуй шланги, прилади.

— Не зрозумів,— мовив у відповідь Петер.

— Будемо рубку знімати, щоб караван пройшов попід зваленим деревом. Зрозумів? Яне, підніми трохи якір. Петере, дай „Малий вперед!“. Підведемо буксир до „нашого баобаба“... Сміливіше додавай обертів машині: ліхтери проходять.

Буксир впритул підійшов до перепони. Райдуга повернувся на місток. Ян взявся налаштовувати газорізальний апарат. Петер роз'єднував у рубці останній шланг.

— Стойки підрізай по швах,— звернувся Райдуга до Морави, який уже відкручував вентиль на балоні з киснем.

Морава запалив горілку. Тоненький язичок синього полум'я засичав, мов змія, виставивши жало, і це нагадало Райдузі про вчорашнє. Але віддаватися спогадам капітан не мав часу, треба було налаштовувати лебідку. Морава кивком голови збив з чола на обличчя світлозахисну маску і наблизив вогник до стойки. Метал поч?з плавитись... Доки боцман підрізав стойки. Райдуга, Станєв і Сабо підвели до рубки стрілу лебідки. Незабаром Морава дав сигнал, показавши великий палець угору, мовляв, „віра“. Через кілька хвилин, там де стояла рубка, залишилося лише стерно.

Пігмеї мовчки, насторожено спостерігали за тим, що діється на буксирі. А коли моряки лебідкою підняли рубку і перенесли її на палубу, вони пожвавлено загомоніли між собою. Затим до Райдуги підбіг Хераф і, показавши на вогонь, який виривався з горілки (Ян підрівнював зрізи), запитав:

— Бвана, це вогняний спис?

— Вогонь... Такий вогонь, що ріже метал.

Хлопчик переклав слова Райдуги пігмеям. Али вони нічого не зрозуміли. Вождь підійшов до балона з киснем, взяв шланг і, перебираючи його руками, ніби заміряючи довжину, дійшов до горілки. Роздивився її, затим, перебираючи руками тепер уже інший шланг, що також був з'єднаний з горілкою, дійшов до бачка з карбідом. Зморщився від неприємного запаху, щось сказав. Хераф теж втягував носом повітря.

— Бвана, це запах вогню, коли він спить?

— Ні, то запах карбіду.

Помітивши, що Хераф не може перекласти слово „карбід“, Райдуга пояснив:

— Така речовина. Вона народжує вогонь, коли її з'єднати з водою і запалити...

Але це пояснення заплутало пігмеїв.

— Сонний вогонь? — перепитав Хераф. Райдуга зрозумів: всі його пояснення про карбід ні до чого, бо уявлення про вогонь у пігмеїв зовсім інше, і погодився:

— Так, то вогонь, який спить.

Вождь Сейл довго ходив навколо бачка з карбідом, прицмокував язиком, намагаючись розібратися. Нарешті в безнадії махнув рукою і попрямував на ліхтер.

Райдуга оглянув зрізи.

— Молодець, Яне. Ювелірна робота,— і звернувся до Станєва:— Ну, Петере, тепер за тобою слово: проведеш караван попід деревом? Це має бути теж ювелірна робота.

— Ображаєш, капітане. Не такі мережива плели.

— Ну, що ж, тоді вперед!

Караван повільно входив під звалене дерево. Тепер Райдузі і Станєву треба було мобілізувати всю увагу, тому що ніхто з певністю не міг сказати: пройде стерно під баобабом чи зачепиться за нього і зламається. Райдуга присів. Примруживши одне око, верхньою ручкою стерна, мов мушкою, прицілився в нижній бік стовбура. Вони були на одному рівні. Зменшив оберти двигуна. Караван майже за інерцією рухався вперед, але той рух його помітно слабнув від зустрічної течії. Ось „віз“ майже зупинився. Райдуга додав обертів. Знову відчутніше запрацювала машина. Та за хвилину капітан знову скинув оберти. Так невеличкими поштовхами вони зі Становим завели буксир під баобаб. Райдуга знову присів і прикинув на око: пройде стерно чи ні. Тепер, на близькій відстані, добре було видно: верхня ручка стерна вища за нижній бік стовбура на сантиметів п'ять-десять.

— Петере, виводь буксир на середину. На середину.

— Будемо вирубувати заглиблення в стовбурі? — відразу здогадався Станєв.

— Іншого виходу не бачу. Пильнуй, щоб нас не зносило, а ти, Яне, неси сокиру.

Тепер до баобаба з містка можна було дотягтися рукою. Райдуга оглянув дерево: як його краще рубати? Тим часом Морава приніс сокиру.

— Дай, боцмане, я спробую.

Взявши сокиру. Райдуга вгатив по стовбуру. Але сокира ковзнула, і капітан, втративши рівновагу, ледь не впав за борт. Утримав його молодий пігмей, що зі швидкістю блискавки злетів сходинами на місток. Затим юнак простягнув до Райдуги руку, щось сказав. Капітан запитливо глянув на Херафа.

— Він просить сокиру, канат і щоб ви відвели трішки назад плавучу хижину,— переклав хлопчик.

Райдуга віддав пігмеєві сокиру. Петеру наказав дати задній хід. Власне, штурману, який стояв біля стерна, не довелося перемикати двигун. Він лише зменшив оберти, і течія знесла караван назад. На потрібній відстані Петер збільшив оберти так, щоб вони утримували „віз“ на одному місці.

Тим часом Марава виніс канат. Граючи м'язами і бронзовою шкірою, юний пігмей склав канат на палубі в невеличку бухточку, взяв вільний кінець, розмахнувся і закинув його за стовбур з таким розрахунком, щоб кінець кілька разів обмотався навколо дерева і завис над палубою.

— Дивак,— стенув плечима Морава.— Не простіше було обмотати канат навколо дерева з містка.

— Для кого простіше, а для кого й ні,— мовив Іштван Сабо, який, висунувшись з машинного відділення в ілюмінатор, спостерігав за роботою на палубі.— Так, як зробив цей малий акробат, канат щільно обкрутився навколо стовбура і не зсунеться, коли він висітиме на ньому.

Пігмей, застромивши сокиру за ліану, що служила йому ременем і підтримувала на його стегнах кілька пальмових листків, ухопивсяза канат. Легко піднявся до стовбура. Затим завис на одній руці, другою обмотав канат навколо ступнів ніг так, щоб ноги не ковзали по ньому, став на весь зріст і, взявши сокиру обома руками, почав рубати дерево. Лапаті білі тріски розлітались далеко в усібіч.

— Оце-то циркач! — здивовано вигукнув Іштван Сабо.— Ніби все життя на канаті.

Пігмей справді поводився вільно: то відхилявся назад усим тілом, тримаючись на канаті лише ногами, то майже лягав на бік, то ставав на ноги і рубав, рубав... Через якийсь час посередині стовбура світилося заглиблення метра півтора завширшки. Райдуга знову присів і приміряв на око: чи пройде стерно. Цього заглиблення було достатньо, і він через Херафа передав юному пігмеєві, щоб той спускався. Юнак спустився. Райдуга, дякуючи, потис йому руку. Пігмей зніяковів. Очевидно, не чекав такої подяки від рослих білих людей:

адже він лише виконував наказ вождя і нічого особливого не вчинив.

— Як звати тебе? — запитала Ліда, підійшовши до пігмея.— Звати як? Я — Ліда. А ти? — показала на себе, потім на юнака.

— І-і-і-да,— геть засоромившись і опускаючи очі долу, промовив хлопець.— І-і-да.

— А тебе?.. Тебе як звати? —домагалася дівчина. Пігмей запитливо глянув на Херафа. Хлопчик розвів руками: не розумію, про що вона запитує. Ліда повторила запитання по-англійському. Хераф переклав його юнакові. Той зашарівся ще більше, але відповів:

— Фейзі.

— Спасибі тобі, Фейзі,— сказала Ліда і поцілувала юнака в чоло.

— Лідо,— пожартував капітан,— ви хочете посіяти розлад між нами і пігмеями.

— Хочу! — кокетливо закусила губу Ліда і пішла до камбуза. В дверях оглянулася.— Хоча ви такий, капітане, черствий, що ніякими поцілунками не розбудиш у вас ревнощі.

— От і маєш по заслугах, Олегу Дмитровичу,— засміявся Петері—Я тобі що казав? Не ображай дівчину...

Райдуга не відповів. Він лише різко надав обертів машині. Буксир здригнувся. Звалене дерево почало наближатися до капітанського містка. У ці хвилини від кожного члена екіпажу залежало дуже багато. Варто було комусь із них хоч на мить загаятись, як об стовбур могло потрощити стерно або місток, а то й вивести з ладу буксир. Тоді, підхоплені течією, ліхтери порозбивалися б об гострі скелясті виступи. Особливо багато зараз залежало від Петера, від того, наскільки точно він попаде стерном у прорубане юнаком-пігмеєм заглиблення.

— Прицілюйся, Петере! Прицілюйся! —став поруч зі Станєвим Райдуга.

Капітанський місток знаходився вже' майже біля самого стовбура. Тепер було видно добре, що стерно пройде під деревом, не дістаючи до нього сантиметрів п'ять.

— Пройде. Вільно пройде,— тільки встиг вимовити це Станєв, присідаючи, щоб не зачепитись за стовбур, як над ними затріщала вершина скелі, від неї відділилася величезна брила і полетіла вниз. Додати швидкості чи відвернути буксир було вже неможливо. По-перше, будь-який маневр під баобабом виключався, а „Дунай“ під нього увійшов майже наполовину, по-друге, брила летіла з такою швидкістю, що ніхто не встиг і оком повести. Лише дехто з пігмеїв відбіг по ліхтерях далі від буксира. Але брила, перевертаючись, ребром зачепилася за гранітний виступ і змінила траєкторію падіння. Перелетівши через буксир, вона гепнулась у річку поруч з бортом. Буксир залило водою.

— Уяви собі, капітане, що цей „камінець“ влучив би в „Дунай“,— витираючи бризки з обличчя, мовив Станєв.— Щоб від нас залишилося?

— Мокре місце, Петере, на радість нашим невідомим переслідувачам. Ретельно вони готували нам цю пастку...— Райдуга схопився за ручку і різко дав „Повний назад!“.

Піднята хвилею брила розгойдала буксир, і тепер стерно, то опускаючись, то піднімаючись, ударялося у стовбур. Затріщало кріплення. Ось-ось стерно розлетиться в друзки! Як погасити коливання буксира? Як, хоча б пом'якшити удари стерна об стовбур? Рішення знайшов майже одночасно з Петером... Та не встиг відпустити ручку газу, як Станєв зняв з ніг кросовки і настромив їх на кучку стерна. Зарипіли гумові підошви, полетіло з них шмаття, але удари стерна об дерево стали м'якшими. Судно повільно просувалося вперед. Райдуга і Станєв присіли, щоб їх не зачепило стовбуром. Над ними пропливала порепана кора дерева. І раптом на середині стовбура стерно зупинилося. Райдуга згадав: машина працює „Повний назад!“, що й зупинило караван. Капітан простяг руку і перевів ручку газу на „Повний вперед!“. Буксир почав набирати ходу.

Станєв поплескав долонею по стовбуру, але вже з іншого боку і, підводячись, як ні в чому не бувало, запитав:

— А що, капітане, рубку будемо зараз ставити чи після?

— Увечері, Петере, увечері. Зараз треба надолужувати час, втрачений на непередбачену зупинку.

— Може, її поки що взагалі не будемо ставити? Адже повертатимемось знову попід цей баобаб.

— Можна було б і не ставити, Петере. Але бачиш, як старанно нас „опікають“. Краще, коли стерновий буде захищений.

— Як там, обійшлося? — висунувся з машиного відділення в ілюмінатор Іштван Сабо.

— Обійшлося, Іштване,—відповів Райдуга.—А ти, Яне, повертайся на передній ліхтер заміряти глибину фарватера.

— Вважай, капітане, що я вже там.

Розділ шостий

ЛІДА ПОРУШУЄ НАКАЗ

Йшли без рубки. Напнули над містком брезент, щоб хоч трохи захистити стернового від спекоти. Райдуга і Станєв змінювалися біля стерна через півгодини. Довше витримати на розпеченому містку не можна було. Змінившись, кожний з них спершу відром черпав з річки воду, обливався, затим спускався в кают-компанію, де працював кондиціонер, лягав на підлогу і так куняв до наступної вахти. Діставалося від спеки й Іштвану в машинному відділенні. Щоправда, він пристосувався: віддраїв усі ілюмінатори, люки, біля входу в машинне відділення прилаштував могутній вентилятор і час від часу ставав під тугий струмінь прохолодного повітря.

Ян Морава на попередньому ліхтері теж пристосувався. З віття зробив дашок. Крім цього прив'язав до відра канат і кожних десять хвилин обливався водою, дістаючи її з глибини.

Найскрутіше — Ліді, біля гарячої плити. Але дівчина мужньо терпіла. Обід зготувала вчасно.

Так увесь день кілька молодив людей-вели караван по річці. Лише надвечір, коли спало сонце, дихати стало легше. Скелясті береги змінилися положистими. Пігмеї, помітивши це, пожвавішали, загомоніли. Райдуга вибрав більш-менш зручне місце для нічної стоянки, спрямував караван до берега. І тільки-но він причалив, пігмеї, весело перегукуючись, попрямували до трапа.

— Куди ж ви?! — стурбовано запитала Ліда по-англійському.

— Додому,— відповів Хераф.

— Додому?! — здивувалася дівчина.— А де ж ваш дім? Навколо дрімучі ліси.

— Там буде,— показав хлопчик на зарості, куди Сейл вів своє плем'я.— Ми обдурили Есамбу! Ми не боїмося! Есамби немає!

Незабаром пігмеї вийшли на галявину і там, де стіною починався ліс, поскидали до купи свої небагаті пожитки, розбрелися в різні боки: жінки збирали ягоди, чоловіки зрізали короткими, нерівними, схожими на серпи, ножами жердини і з бананових дерев — велике лапате листя. Через деякий час все це було знесене в одне місце, і чоловіки взялися споруджувати хижі. Робота в них ішла легко, весело, ніби вони гралися. Незабаром біля підніжжя величезних дерев виріс ряд маленьких, приземкуватих споруд. Пігмеї зібралися посеред галявини, розклали вогнище, прилаштували над ним широку жаровню, і жінки почали смажити щойно зібрані горішки. Запах смаження крізь хащі доходив до річки, розпалював апетит у моряків, що й без того добряче зголодніли.

— Вечеряти, Лідо! Вечеряти!..— загукали Станєв і Сабо.—Давай їсти...

— Тільки неси всічко,— додав уже сам Сабо, дивлячись з усміхом на Петера.

Але штурман сприйняв те на повному серйозі чи можливо лише удав, що так сприйняв. Поплескав Іштвана по плечу.

— Молодець. Болгарську мову засвоюєш успішно... Райдуга по рації запросив на вечерю Мораву, і всі вони разом спустилися в кают-компанію, їли мовчки.

З поселення пігмеїв долинули перші несмілі удари бубона. Вони

наростали, частішали, і ось уже їх підхопила мелодія якоїсь пісні.

— От люди веселі,— порушила мовчання Ліда, підливаючи запашного борщу в миски.— Не живуть, а граються. Ніяких тобі проблем. Знай — пісні, танці...

Ліду підтримав Іштван.

— Що й казати, легке мають життя. Не те, що ми: поначіплювали на себе цивілізованих умовностей і ні з місця без них. Навіть без ложки, виделки, стола не можемо обійтися в такому плаванні, як це. Команду скоротили, щоб не було зайвого вантажу, а бачків і мисок набрали хтозна-скільки...

— Знайшли життя легке,— засміявся Станєв.— Хотів би я бачити вас на їхньому місці. Дорогі мої, хіба ви не бачите, що ті пісні і танці — самозахист від суворості життя. Вони постійно борються за своє існування, а піснями і танцями підбадьорюють себе.

Райдуга в розмову не встрявав. Він подумки аналізував події, які сталися за день. Найбільше його непокоїло те, що не може знайти відповіді на запитання: хто вбив дівчину-пігмейку? Хто підкинув йому в каюту змію? Хто скинув з вершини на буксир брилу? Сумніву не було — це зробила одна і та ж група людей. Хто вони? Він не знав. Проте втвердився в рішенні, відповідь треба шукати серед пігмеїв. Ні, він був далекий від думки про участь племені в злочинах проти екіпажу. Але тут іншого джерела інформації, крім племені, не було. Тільки пігмеї, знаючи добре ліс, своїми розповідями можуть навести на вірний шлях пошуку ворога. Треба, що б то не стало, переговорити з вождем сьогодні. Повечерявши і побажавши команді смачного. Райдуга підвівся з-за столу.

— Капітане, можливо, все ж таки рубку поставимо на зворотньому шляху?

— Ми ж домовились, штурмане, ставити треба зараз, але не дуже кріпити. Знімати знову доведеться... Ставте без мене.

— А ви куди, капітане? — запитала Ліда.

— Піду до пігмеїв, може, щось довідаюсь...

— І я з вами, Олегу Дмитровичу.

— Не треба, Лідо. Коли я буду сам, пігмеї більше розкажуть. Вони перед тобою ніяковіють.

— Вони ніяковіють перед її красою, капітане,— мовив Петер.

— Цілком можливо.

— Не „можливо“, а точно.

— Згодний. Домовимось, товариші,— звернувся Райдуга вже до всіх. На всяк випадок. Мало, що може трапитись. Якщо мене до ранку не буде, ведіть караван без мене. Нам, головне, не втратити час. Невидимий ворог цього прагне. А рейс повинен завершитись вчасно й успішно. Так от, мені, можливо, вдасться відвести увагу наших переслідувачів. Зустрінемось на цьому місці, коли ви повертатиметесь назад.

Помітивши, як Ліда весь час поривається заперечити, капітан додав:

— Зайвих запитань не треба. Старшим призначається Станєв, як і належить за статутом. Пам'ятайте: ми маємо справу, очевидно, з терористами. Судно поодинці не залишайте...

Райдуга відійшов від ріки метрів двадцять, коли попереду затріщали хащі. Хтось від нього втікав. Капітан кинувся за ним, але через кілька метрів зупинився: перед його обличчям висів наштрикнутий на зламану гілочку папірець. Зірвав його, пробіг поглядом написане. „Ми тебе попереджали письмово. Застерігали нашими легкими діями. Ти нас не послухав і не повернув назад. Тепер жалкуватимеш! Есамба наш зголоднів! Незнайомець“.

Хащі тріщали все далі й далі від Райдуги, і наздоганяти втікача не було рації: все одно не наздогнав би. Капітан попрямував до поселення.

Танок пігмеїв набирав силу. Одні танцюючі сіпались усім тілом, другі стояли на місці, але дужче розхитувалися, заплющивши очі, треті мотали головами в такт бубона з такою рішучістю, що можна було подумати, ніби то не голови, а таракуцьки, надіті на шарніри. Як тільки Райдуга підійшов, в центрі кола з'явився пігмей середніх років. Невеличке черевце, під яким теліпалося бананове листя, не заважало йому виробляти ногами кренделі. Райдуга його не бачив удень на каравані. „Можливо, просто не помітив“,— подумав капітан. Олегові Дмитровичу впало в вічі те, що навколо пігмея утворилося вільне місце. Танцюючі ніби цуралися його, трималися від нього далі. А пігмей розхитувався, підстрибував, щось вигукував. Несподівано він підбіг до Райдуги і вишкірився на нього, наче хотів укусити. Олег Дмитрович відчув огиду. Пігмей наблизився майже впритул. Весь його вид палав ненавистю, ніби промовляв: коли б не люди навколо нас, я вчепився б тобі в обличчя зубами. І я це зроблю при першій же можливості. Райдуга навіть подумав: чи н^ цей тип кинув йому в каюту змію, чи не він підкладав записки. Звичайно, писати їх він не писав, але міг виконувати чиюсь волю.

Раптом обличчя пігмея застигло, витрішкуватий погляд ковзнув повз капітана і з острахом завмер. Райдуга хотів озирнутися, але в цю хвилину серед пігмеїв зчинилася паніка. Вони розбігалися, хапали на руки дітей і втікали до лісу.

Крізь галасливу метушню капітан почув у себе за спиною тріск гілля. Оглянувся. В кількох метрах від нього поміж кущами щодуху бігла Ліда. її наздоганяв розлютований слон. Голова звіра з настовбурченими вухами височіла над заростями. Налиті кров'ю маленькі очі втупилися в дівчину, а довгий хобот ось-ось мав схопити її за плечі. В цю мить Райдуга кинувся між звіром і дівчиною, підсадив її на ближнє дерево, а затим ухопився за гілляку сам, підтягся. Слон промчав, але за кілька метрів зупинився, повернувся назад і хоботом потягся до Райдуги. Та капітан і Ліда піднялися вище. Проте слона це аніскільки не збило з пантелику. Він уперся в дерево лобом і навалився на нього своїм багатотонним тулубом. Дерево нахилилося, та розлютованій дикій купі м'язів не вдалося його звалити. Але звір не відступав. Розставив ширше ноги, підняв хобот і взявся трощити гілля. Дівчина притислась до капітана. Райдуга, осідлавши товсту гілляку, однією рукою підтримував Ліду, а іншою ухопився за ліану.

— Я не хотіла, Олегу Дмитровичу... Я зійшла на берег...— виправдовувалася дівчина.

— Тримайтеся! Міцніше тримайтеся!..

— Мені стало страшно за вас. Ви пішли... Я за вами, а тут він... слон...

— Тримайтеся, Лідо!.. Дивіться —дивіться он!..— Райдуга кивком голови показав на двох пігмеїв, які зі списами в руках підкрадалися до слона. Ліда помітила їх. Замовкла. Вона впізнала вождя Сейла і молодого пігмея Фейзі, які кошачою ходою, маневрували між кущами, так щоб не зачепити жодної гілочки, щоб не зламати сухої стеблини, підкрадалися до розлютованого звіра. Слон, напевне, запідозрив недобре, перестав трощити гілля і став прислухатися. Сейл і Фейзі завмерли. Вони стояли, мов манекени, жодним порухом не проявляючи ознак життя. Звір принюхався, але маленький вітерець ледь дихав з протилежного від пігмеїв боку, тому відчути їх слон не міг. Проте це відвернуло ного увагу від Райдуги і Ліди. Потоптавшись, слон попрямував до хиж. Сейл і Фейзі теж рушили за ним, тримаючись проти вітерця.

Райдуга і Ліда ніяк не могли збагнути: для чого пігмеї підкрадаються до слона. Невже отими невеличкими списами хочуть убити такого велета?! Було смішно й думати про це: двоє людей зростом з одинадцятирічну дитину намагаються вполювати звіра чотирометрової висоти і п'ятитонної ваги. Та ще й чим? Списами?! Але по вигляду пігмеїв капітан і дівчина зрозуміли, а через кілька хвилин переконалися, що саме це вони і збираються зробити. Адже мисливці використовували найменшу можливість, щоб наблизитися до слона. А ось їм особливо не доводиться й критися від нього, бо звір підбіг до крайньої хижі, почав її топтати ногами. Навколо здійнялася така тріскотнява, що, коли б за ним відкрито бігла сотня пігмеїв, він їх не почув би. Вождь підбіг до лівої задньої ноги слона. В наступну хвилину до правої ноги прилаштувався Фейзі. їхні погляди промацували кожний м'яз на цих величезних ногах-тумбах, відшуковуючи саме той, який їм потрібний. Сейл і Фейзі одночасно звели списи для кидка, цілячись у підколінні впадини. Капітанові й Ліді все це добре було видно: слон зробив півколо і, атакуючи наступну хижу, йшов до них боком. Тепер вітерець дув на нього і мисливців теж збоку. Звір міг кожної миті почути біля себе маленьких людей і розтоптати їх. Порятунку в мисливців уже не могло бути, оскільки вони знаходились дуже близько від слона, власне,— під ним. І він таки їх почув. Зупинився. Та в цю мить зблиснули металеві наконечники списів і вп'ялися в півкоління обох задніх ніг. Слон заревів,по-вернувся на місці, кинувся на смільчаків, які ледь устигли вислизнути з-під нього, зробив за ними кілька кроків і почав незграбно завалюватися назад.

— Молодці! — скрикнула Ліда, але в наступну хвилину запитально глянула на Райдугу.— Що вони йому зробили?

— Списами перерубали сухожілля задніх ніг,— відповів капітан і додав: — Добре, що так усе обійшлося, а то нам з вами, Лідо, не бачити б рідних країв. Більше ні кроку з буксира без дозволу!

— Навіть до трапа не буду наближатися, капітане... Слон напівлежав, обпираючись на передні ноги. Сейл і Фейзі відразу повернулися до нього. Тепер уже звір не був небезпечний. З лісу повибігали інші пігмеї, озброєні луками, списами. Оточили слона. Він ревів, форкав, але підвестися не міг. У звіра полетіли списи, стріли, палиці. Доки Райдуга і Ліда злазили з дерева, доки йшли до місця полювання, слон уже лежав на землі забитий, їм назустріч вибіг Хераф.

— Вождь хвилюється... Райдуга обняв хлопчика за плечі.

— Обійшлося...

— Слон дуже небезпечний, бвана. Одинак. Лихі люди поранили ного і навели на нас. Це був слон-убивця.

Пігмеї танцювали, сміялися, стрибали, ходили на руках по зеленому килимі трави — їхній радості не було меж. До щасливого гурту чоловіків приєдналися жінки й діти. Під загальний радісний лемент чоловіки викопали неглибоку, але широку яму, розпалили в ній вогонь, а затим, коли нагоріло достатньо жару, відрізали від слонової туші найсмачніші частини, поклали їх на жар. Все це накрили зеленим листям і засипали землею. Зверху знову розклали вогнище, навколо якого пустилися в танок.

Вождь настільки був зайнятий, що Райдузі ніяк не випадало з ним поговорити. Сейл то давав вказівки, то копав яму, то збирав хмиз. „Уже за трапезою поговорю — вирішив капітан.— Не вік же буде смажитись це м'ясо“. І справді, довго не довелося чекати. Незабаром запах смаженини наповнив галявину. На її краю з'явилися звірі. Спочатку їх було мало і вони трималися на віддалі від людей, але запах смаженого м'яса був настільки заманливо-апетитний, що звірів збиралося все більше й більше. Вони забували про обережність і наближалися до вогнища. Пігмеї, здавалося, не звертали уваги на них. Проте поведінка лісових людей не була вже такою безпечною. Вони ні на мить не спускали поглядів з непроханих гостей, кожної миті готові відбити напад. Отож, не втрачаючи з поля зору звірів, одні пігмеї безугавно танцювали, інші, вийшовши з кола відпочити, підкидали в вогнище сухого хмизу, і полум'я здіймалося високо в небо своїми червонуватими пасмами.

Нарешті вождь підійшов до Райдуги і Ліди. Відразу біля нього з'явився Хераф.

— Бвана, вождь вибачається. Говорити з вами не може. Зачекайте до трапези. Тоді буде багато часу для розмов. Звірів не бійтеся. Ми з'їмо смаженину, вони відійдуть. Лише вбитого слона стерегтиме гієна. І то, якщо не прийде лев або тигр.

На галявину почали спадати вечірні сутінки. Звірі осміліли і підійшли зовсім близько. Ось у кущах майнула голова гієни. Ось у траві пробігло щось схоже на лиса. Неподалік пролунало могутнє ричання тигра. Воно чулося все ближче. Дрібніші звірі зникли. Пігмеї кинули танці, схопили списи і луки, утворили півколо навколо вогнища, жінок і дітей. У звіра полетіли головешки. Він змушений був відступити.

Доки проганяли тигра, м'ясо добряче підсмажилося. Сейл розгріб жар, землю, підкликав до себе ще кількох чоловіків. Рогатинами вони дістали з ями великі шматки засмаженого коричневого м'яса, поклали на траву. Смаження неймовірно пахла. В Райдуги навіть голова пішла обертом від того аромату. Пігмеї, не поспішаючи, відковирювали цурпалками від тих великих шматків менші і їли.

Хераф запросив Райдугу і Ліду теж поласувати стравою. Райдуга підійшов до м'яса, відірвав по шматку Ліді й собі. Дівчина не стала їсти. Капітан відкусив раз-удруге. Та незабаром його занудило.

— Чому, бвана? — запитав Хераф.

— Воно не солоне, Херафе.

— Солимо ми дуже рідко. Лижемо солону глину. Є така на березі річки. А це м'ясо посипали попелом. Він теж солоний...

Хлопчик не доказав. Капітан схопився за живіт і відбіг убік. Він хотів виблювати, але не зміг. Качався по траві, корчився. Ліда підбігла до нього.

— Олегу Дмитровичу, що з вами?! — але відразу зрозуміла без пояснень, що сталося з капітаном, додала: — Я зараз!.. Я миттю!..

— Лідо! Лідо!.. Не біжіть!..—простогнав їй услід Райдуга.— Там звірі!..

— Я миттю! Лише візьму ліки! — озираючись, гукнула дівчина і зникла в темряві.

Райдуга спробував підвестися, але ноги не слухалися, і він упав. Прийшов до тями від пекучої гіркоти в горлі. Над ним схилився вождь. Він тримав у руці посудину, схожу на піалу, і лив з неї йому в рот гірку рідину. Почув голос Херафа.

— Бвана, ти бачиш нас?

Відвів піалу вбік слабким порухом руки, відповів:

— Бачу, Херафе. Де Ліда?..

— Її немає. Ось записка. Коли ми шукали Білу Красуню (так пігмеї назвали Ліду), знайшли на кущі цю записку.

Райдуга звівся на ноги, похитуючись, при світлі вогнища наблизив записку до очей. Почерк був знайомий. „Можна й не читати,— подумав капітан.— Знову погрози Незнайомця“. Але перші ж слова записки кинули його в жар. Чого-чого, а такого Райдуга не чекав.

„Дівчина в наших руках. Якщо не хочеш, капітане, щоб з нею сталося те, що з пігмейкою, прийди до баобаба. Ти його побачиш, коли повернешся обличчям на північ. Тоді я її відпущу. Незнайомець“.

„Що ж, капітане,— думав Райдуга,— цього разу тобі доведеться виконати вимогу Незнайомця. Інакше негідник може-таки помститись на Ліді. Зараз важить кожна хвилина...“ Ступаючи все твердіше, він попрямував у темряву до величезного дерева, крони якого чорною горою здіймалися над хащами. За ним пішли вождь і кілька пігмеїв. Помахом руки звелів їм залишитись на місці. Сам же заглибився в хащі.

Його відразу оточила тиша. її порушували хіба що приглушені заростями голоси пігмеїв. З-за дерев піднявся повний місяць. У хащах трохи просвітліло. Райдуга зупинився. Кілька хвилин зачекав, але до нього ніхто не виходив. Тоді він почав гукати по-англійському: „Гей, хто писяв записку? Виходь — я тут!“ Проте ніхто не відповідав.

Тиша.

Зненацька неподалік пролунав голос Есамби. Він лунав то праворуч, то ліворуч, наближаючись. Подумав: якщо цей голос чути поблизу, значить за ним слідкують. І справді, попереду в прогалинці промайнув невеличкий силует, а за ним, скрадаючись, майнула велика постать. Раптом Райдуга відчув укол у шию. Пальцями намацав скалку, яка наполовину встряла в тіло. Витяг її. Хотів оглянути, але перед очима пішли червоні кола, в голові задзвеніло. Заточився. Упав...

Вдруге за вечір Райдуга знепритомнів. Цього разу надовго.

Розділ сьомий ПОШУК

Іштвану Сабо випала черга нести вахту відразу після вечері. Станєв і Морава полягали спати. Іштван підняв трап, так щоб ніхто не міг проникнути з берега на буксир, обійшов палубу і став біля борту. Вслуховувався в ніч: чи не повертаються від пігмеїв капітан і Ліда. Тихо. Лише на річці скидалася риба та зрідка клацали зубами сонні крокодили. Згадав, що Ліда залишила вранці на прохання Петера суп, але штурман забув про нього. Вирішив наловити риби сам. Виніс бачок з камбуза. Суп вилив за борт. Риба завирувала. Та ловити її розхотілося: тривога за Райдугу і Ліду наростала. Щоб якось заспокоїтись, дістав з кишені шахи, наблизився до освітленого ілюмінатора і почав обдумувати свій черговий хід. Але через кілька хвилин поклав їх назад у кишеню — не „гралося“. Подумав, чи не розбудити Петера і Яна, щоб вони пішли до пігмеїв і дізналися, чому так довго немає капітана і Ліди. Він уже попрямував до кают, коли в заростях почувся тріск сухого хмизу. За кілька хвилин на освітлений місяцем берег з зав'язаною на голові ковдрою вибігла Ліда. Вірніше, вона не вибігла, а її хтось виштовхнув з гущавини, бо, пробігши за інерцією кілька метрів, дівчина втратила рівновагу і впала. Іштван увімкнув прожектор, направив на ліс. Але крізь густе віття, сплетене ліанами, нічого не було видно.

Ліда стягнула ковдру з голови, огляділася.

— Лідо, біжи-но сюди,— гукнув їй Іштван і опустив трап. Дівчина піднялась на буксир. Вона тремтіла від жаху.

— Що трапилося?!

— Іштване, там капітан!.. Капітанові погано!.. Він отруївся м'ясом... Я побігла за ліками... Та тільки забігла в зарості, як мені хтось накинув на голову ковдру і поніс кудись. Тримали довго. Я ледь не задихнулася під тією ковдрою. Оце привели на берег... Там, з пігмеями, залишився хворий Райдуга!..— Ліда підхопилася.— Я візьму ліки і побіжу!..

— Сиди! — наказав їй Іштван.— Тепер уже піде туди хтось із нас.

Сабо розбудив Петера і Яна. Коротко переказав їм, те що розповіла Ліда. На завершення додав:

— Візьму ліки і піду за капітаном я.

— Ні,— мовив Петер.— Підете вдвох з Яном. Можливо, доведеться нести капітана...

Ліда, трохи заспокоївшись, винесла з каюти медичну сумку і передала Іштвану.

— Спочатку дасте таблетки, а потім налиєте з пляшки в мензурку води, і нехай зап'є,— наказала їм услід Ліда.

— Гаразд, Лідо,— заспокоїв дівчину Ян.— Все зробимо. Іштван і Ян попрямували в зарості. Трималися стежини, вірніше, не стежини, а ледь помітного в місячному сяйві сліду, залишеного пігмеями. Незабаром почули гомін, що долинав з поселення, а затим зарості поріділи, і моряки побачили вогнище. Назустріч їм вийшов вождь. Гаряче жестикулюючи руками, він стривожено почав про щось розповідати. З суцільного потоку звуків, які виливав на моряків Сейл, вони, крім двох слів „Хераф“ , „бвана“, більше нічого не могли зрозуміти. Лише через кілька хвилин, придивляючись до жестів, Ян висловив здогадку:

— Іштване, трапилося якесь нещастя. Зверни увагу: Сейл увесь час показує на хащі... Капітан пішов у зарості і не повернувся звідти...

Підійшли ближче до вогнища.

— Так, Яне. Капітана біля вогнища не видно,—оглядаючись на всі боки, мовив Іштван. Затим механік почав кликати Райдугу.— Олегу Дмитровичу!.. Капітане!..

Нічний ліс відповів лише помахом крил сполоханого птаха, який перелетів з ближнього дерева на величезний баобаб, далі від людей. Проте хлопці продовжували вслуховуватися в ніч. Та крім рикання гієни біля туші слона і голосів пігмеїв біля вогнища, нічого не було чути.

Іштван жестами попросив вождя, щоб той ще раз „розповів“, що, де і як трапилося з капітаном. Сейл узяв його за руку, підвів до того місця, де лежав Райдуга, ліг на землю, схопився за живіт, почав качатися. Потім підвівся, змалював плавними рухами рук довге волосся на голові, побіг у бік річки. Повернувся, не добігши до кінця галявини кілька метрів. Іштван і Ян зрозуміли, що вождь зараз показав дії Ліди. Мовляв, вона побігла до річки, на буксир, за ліками.

Сейл продовжував „розповідати“. Знову ліг на землю, склав руки у пригорщі, нахилився, ніби п'є. Підвівся, зірвав з куща листок, уп'явся в нього очима, удав, що читає. Потім показав на хащі, мовив:

— Хераф...

Розвів руками в різні боки, мовляв, не повернувся ніхто з них.

—Ти зрозумів?—запитав Іштван у Яна.

— Здається... Райдуга їв м'ясо і отруївся ним...

— Або хтось щось йому підсипав,— вставив Іштван.

— І таке може бути,— продовжив Ян.— Отож, капітан отруївся. Втратив свідомість. Ліда побігла за ліками. А далі, напевне, було таке: Райдуга прийшов до тями. Але Ліди довго не було. Пігмеї пішли шукати її. Повернулися, очевидно, з запискою, яку знайшли на кущі. Райдуга ту записку прочитав. У ній переслідувачі писали, що Ліда в них, і вони повернуть її лише на обмін за самого Райдугу. Тоді капітан підвівся і, похитуючись, попрямував у зарості. Там вони його й полонили, а Ліду з зав'язаними очима, точніше, з ковдрою на голові, щоб вона їх не бачила, вивели на берег.

— Так, Яне, і я зрозумів усю цю катавасію. Ліду вони відпустили, а Райдугу взяли, сподіваючись, що караван без капітана далі не піде.

— Розрахували вони вірно. Але ми ще побачимо, чия візьме,— мовив Ян.— Треба прочесати ближні хащі. Можливо, десь недалеко вони тримають капітана. Знайти б нам його тільки...

Вождь, напевно, здогадався про наміри Іштвана і Яна, бо жестами показав: хащі навколо галявини вже общупали його люди і нікого не знайшли. Але це не означає, що треба впадати в розпач. Якщо Хераф пішов за капітаном і не повернувся досі, значить, капітан живий і є надія на його врятування.

— Не дуже певна гарантія,— стенув плечима Ян.— Хераф усього-навсього хлопчик...

— Так,— погодився Сабо,— чекати, склавши руки, ми не можемо. Треба шукати капітана. Ти, Яне, заходь від річки, а я зайду від лісу. Зарості пройдемо півколом...

Ян дістав з кишені складений учетверо папірець і передав вождеві. Жестами показав, щоб той зберіг папірець до його, Янового, повернення. Затим мовив до Іштвана.

— Я готовий.

Не знаючи тропічного лісу, моряки дуже спрощено уявляли пошуки Райдуги. Варто було б їм одним заглибитися в зарості на кілька сот метрів і звідти вони вже не вийшли б. Тропічні хащі ховають від людини небо, землю і зорієнтуватися тому, хто не знає їх, неможливо. Людина, яка вперше потрапила в тропічний дикий ліс, бачить навколо себе лише неприглядне плетиво з віття різних кущів і ліан, стовбури дерев і високу траву. А вночі взагалі нічого не можна розгледіти. І добре, що поруч з нашими сміливцями — Іштваном і Яном — був вождь Сейл. Здогадавшись, куди і для чого 'направляються моряки, він рішуче заступив їм дорогу. Жестами показав: у зарості треба йти разом з мисливцями. Тут-таки він-виділив по кілька чоловіків окремо для Іштвана і Яна. Взявши списи, мисливці попрямували за моряками. Незабаром обидві групи зникли в заростях.

Всю ніч і наступних півдня шукали вони Райдугу. Прочесали найнедоступніші місця, але все було даремно. Навіть ознаки на близьку присутність капітана не знайшли. В подертому одязі, з синцями і подряпинами знеможені повернулися в поселення. Віддихавшись, моряки попрямували до річки.

—Тьху ти: голова й два вуха!—зупинився Ян.—Іштване, зачекай хвилинку. Я зараз. Не голова в мене, а макітра... Забув схему.

Морава повернувся до пігмеїв, які вийшли на край поселення і мовчки стояли, тим висловлюючи жаль, що ці рослі добрі білі люди не знайшли свого вождя, взяв у Сейла папірець. Коли наздогнав Іштвана, той запитав у нього:

— Що за папірець?

— Та схема з Братислави. Залишив у вождя, щоб не загубути, а оце забув.

— У каюті треба було її залишити.

— Ні, я цей папірець ношу весь час з собою,— витер піт з чола Ян.—Давай подумаємо, що скажемо Ліді. Як тільки-но дізнається, що Райдуга обміняв себе на неї, побіжить сама його шукати.

— Скажемо, що його й Херафа полонили терористи,— мовив Іштван.— Але Петер повинен знати всю правду.

— Петеру, звичайно, скажемо. Зараз він замість Райдуги. Йому треба приймати рішення: як бути далі.

Петер і Ліда чекали на них з нетерпінням. Довга відсутність боцмана й механіка не на жарт їх схвилювала.

— Довше не могли там бути?! —з докором накинулась на них Ліда.— А де ж капітан?!

Іштван і Ян переглянулися. Відчувши недобре, Ліда домагалася відповіді:

— Скажіть: де він?.. Що з ним?!

— Лідо,— підійшов до неї Ян,— нічого страшного... Вірніше... Невідомо, що з капітаном. Напевно, його і Херафа полонили терористи...

— Мене відпустили, а їх полонили?! — дівчина лише зараз помітила подертий одяг на моряках.— Де це ти так?!

Шукали капітана, Лідо. Разом з пігмеями обшукали навколишні зарості...

— Його так просто не знайти,— якось відразу упалим голосом мовила дівчина.

— Може, ще відпустять...— заспокоїв її Іштван.— Тебе ж відпустили.

— Чекай! Відпустять! — підвела голову Ліда. Очі в неї горіли рішучістю.— Я хто? Буфетниця! А Райдуга капітан! От і думають, що без нього караван не піде далі...

Іштван і Ян знову переглянулися, але промовчали.

Дівчина продовжувала:

— Дзуськи!.. Я залишуся і буду разом з пігмеями шукати Райдугу и Херафа, а ви пливіть далі... Петер, ти...

— Як це „залишуся“?! — не дав договорити їй Ян.

— А так і залишуся!..— підвищила голос Ліда.— Не можемо ж ми залишитися тут усі! Караван треба комусь вести!.. Там люди вмирають від голоду, хвороб!..

— Ну й придумала: „залишуся“!..

— Яне, не перебивай мене,— на диво всім знову спокійно і розсудливо заговорила Ліда.— Я хто на каравані? Кок. Караван без мене може йти далі? Може. Якщо ж залишиться хтось із вас,— а залишитися комусь треба обов'язково,— то хто ж виконуватиме на каравані його обов'язки? Взяти хоча б тебе, Яне. Караван може без тебе рухатися? Ні. Ти його, так би мовити, „поводир“. Без механіка Сабо не працюватиме довго машина. І, нарешті, без Петера — ні туди ні сюди. На ньому тепер лежать обов'язки і стернового і капітана. Отож, залишитися можу лише я. Ви без мене обійдетеся. „Посидите“ ці кілька днів на консервах. Ну, жирку трохи „скинете“...

— Лідо, не це нас турбує,— підійшов до дівчини Іштван.— Як ми можемо залишити тебе в джунглях?..

— Ліда має рацію, Іштване,— заговорив Петер, який до цього мовчки слухав своїх товаришів.— Права. Караван необхідно привести на місце призначення якомога швидше. Його чекають тисячі людей... Залишитися в даній ситуації може лише Ліда. До нашого повернення вона разом з пігмеями шукатиме Райдугу і Херафа. Візьме з собою харчів, ліки. Коли ж за час нашої відсутності капітан не знайдеться, викличемо допомогу з „Співдружності“. Ліхтеровоз на той час теж повернеться і чекатиме нас біля гирла ріки. Зараз же ми повинні думати про людей, що постраждали від стихії, заради яких ми тут. Наш караван для них — єдина допомога... Та й сам капітан Райдуга дав розпорядження, щоб ми не чекали на нього... Згадайте його слова...

— Пам'ятаємо,— мовив Ян.— Він сказав, що спробує терористів затримати...

Швиденько зібравши необхідні пожитки і взявши з собою харчів, Ліда підійшла до трапа.

— Коли повернетеся на це місце, дасте три гудки тифоном, щоб я почула.

— Так і зробимо, Лідо. Будь обережна. Даремно не ризикуй. Пам'ятай: Райдуга з тих людей, які просто так не здаються ворогові. Він знайде вихід з будь-якої ситуації. Твоє ж основне завдання берегти ліки, на випадок, коли йому треба буде медична допомога,— Станєв обняв дівчину.— До зустрічі. Допоможуть тобі перенести речі в поселення пігмеїв Іштван і Ян...

Сейл відразу ж розпорядився для Білої Красуні поставити в центрі поселення хижу. Чоловіки племені навперебій кинулися виконувати його наказ. І доки Ліда, прощаючись з Іштваном і Яном, проводжала їх, хижа була готова. Частина чоловіків розійшлася по своїх домівках, а друга частина —на чолі з Фейзі, залишилася біля нового житла дівчини. Між юнаками зчинилася суперечка. Ліда спочатку не могла зрозуміти, чому вони сваряться, але згодом здогадалася: вождь наказав юнакам по черзі охороняти її, вони й'засперечалися, кому першому заступати на варту.

Кінець суперечці поклала Ліда. Вийшовши з хижі в повному зібрані для походу,— в шортах і сорочці з довгими рукавами, за спиною невеличкий рюкзак,— вона попрямувала до лісу. Юнаки на мить застигли в здивуванні, а потім, похапавши свої списи, кинулися за нею...

Повернулися в поселення пізно вночі з твердим наміром (принаймні, так вирішила Ліда) продовжити пошуки вранці. І хоч до ранку залишалося мало часу, а тіло нило від утоми, дівчина заснути не могла, їй ввижалося, що чує стогін Райдуги. Іноді вона бачила, як капітан увесь зранений продирається крізь тропічні зарості, а за ним ледь переставляє ноги Хераф...

Розділ восьмий

НАДІЯ НА КОМАНДУ

Райдуга приходив до тями важко. Спочатку далеко-далеко з'явилася цяточка світла, потім вона поступово почала розширюватись, і, коли заполонила весь простір, він відчув сильний біль у потилиці. Голова розколювалась. В очах ясніло, але не так, щоб зовсім. Мов крізь туман, бачив обриси світлого кола. Власне, капітан бачив над собою круглий отвір, крізь який виднівся шматок неба.

Спробував підвестися, але не зміг. За- хвилину знову розплющив очі, оглядівся. Зір став чіткішим. Високо вгорі таки виднівся отвір. Над отвором погойдувалася гілляка якогось дерева. З неї звисав батіг ліани, не дістаючи до Райдуги метрів три. Від отвору донизу склепінням розмирювалися круглі стіни. Капітан зрозумів, що лежить на дні банякоподібної печери з отвором угорі. Внизу стіни печери губилися в темряві. Де вони закінчувалися, визначити було важко ще й тому, що їхнє підніжжя заступали кущі. „В печері — й кущі,— майнула думка, але не згасла на цьому.— Тропіки є тропіки: дерева, кущі ростуть навіть без сонячного проміння, в такому місці... Хоча, чому без сонця? Якщо звідси видно шматок неба, то й сонце, можливо, зазирає сюди...“

Зібравши сили, капітан таки підвівся на ноги. Прислухався. З темряви долинуло гудіння, немов там, біля стіни, кружляв рій бджіл. Подумав, що то гуде в голові. Затиснув руками вуха — гудіння зникло, відкрив — з'явилося. Щоправда, зараз воно чулося вгорі. Підвів голову, але крім отвору, в якому гойдалися гілляка й ліана, синявою вигравало небо, нічого не бачив. Дивуючись гудінню, попрямував у темряву до стіни. В думці відзначив: під ногами пісок, звичайний, м'який, як на морському пляжі, а відтак, він босий. Зупинився, щоб оглянути свої ноги. Та не встиг нахилитися — перед самим його обличчям промайнула тінь птаха. Ладен був повірити, що це йому видалось, але повів крил ще кілька секунд відчувався на обличчі. За хвилину перед ним майнула ще одна така сама тінь, ще, ще...

Райдуга почав розрізняти птахів, що кружляли в печері. Чим ближче до стіни він підходив, тим більше їх літало. „Та це ж кажани!“ — здогадався.

За здогадкою з'явилась ясність у голові. Перед ним відразу постали запитання: як сюди потрапив? чи є бічний вихід? чому босий? навіщо ця ліана тут?“ Невже мене спустили сюди по ній, а потім її підняли вгору, щоб я не зміг вибратися звідси?.. Спустили... А чому, власне, спустили? Може, десь збоку є вхід і мене занесли непритомного?.. Можливо — сплячого?..“ Так, його вкололи колючкою якогось отруйного дерева. Він одразу заснув. Його і переправили в цю печеру, залишили на загибель. А якщо — на загибель, значить, виходу іншого, як через отвір угорі, немає. Це все робота Незнайомця. Чи відпустив злодій Ліду? Він, Райдуга, чесно виконав його умову... Вже якось викручуватиметься з цього становища. Головне, щоб Незнайомець відпустив Ліду. Хлопці знайдуть спосіб, як далі повести караван без нього — Райдуги...

Думки капітана перервав протяжний стогін, посилений акустикою підземелля. Коли він стих, гудіння змінилося суцільним гулом. Витримати його в цьому глекоподібному приміщенні було важко. Капітан закрив вуха руками. По його обличчю, по голові, шиї, плечах зачеркало безліч крил, а навколо здійнявся справжній вихор. Райдуга присів, глянув угору. Печера кишіла тисячами кажанів. Отвору майже зовсім не було видно. В печері потемніло. Відкрив вуха. Гул все зростав: нові тисячі кажанів злітали з насиджених місць. Вони вже не вміщалися вгорі і літали при самій землі, піднімаючи пилюку. „Оце-то кажаняча колонія,— присідаючи, подумав капітан.— Уночі літають у лісі, а на день ховаються сюди — в непівтемряву і прохолоду. Що ж їх так налякало? Що то за стогін був?..“

Ніби в відповідь на запитання капітана під стіною, звідки долинав стогін, зарухалась чорна маса. Навколо неї ще дужче завирувала хмара кажанів. Крізь ту хмару Райдуга намагався розгледіти, що ж воно там стогне і рухається. Але лише згодом капітан побачив величезну статуру з довгими руками. І знову стогін наповнив печеру, заглушуючи гул літаючих кажанів. Цього разу він пролунав, як схлипування: „А-а-ах!.. А-а-а-ах!..“

Райдуга придивився пильніше: на нього рухалась велика горила, майже вся обліплена кажанами. Вона змахнула руками, і кажани злетіли з неї. Зріст її сягав метрів трьох. Чорна шерсть вилискувала навіть у сутінках. Очі звіра горіли вологою люттю. З-під тонких губів, які корчилися в гримасі, виднілися гнилі й рідкі зуби. Широкі ніздрі вдихали й видихали повітря, мов міхи. Низьке чоло горили то морщилося і насувалося на круглі очі, то розгладжувалося. Довгі руки звисали нижче обвислого живота, аж до коротких кривих ніг. Це робило горилу потворною і страхітливою.

Капітан уникав зустрічатися очима з поглядом мавпи. Знав ще зі школи: звірі не люблять, коли їм дивляться прямо в вічі. Такий погляд вони сприймають, як загрозу, і нападають.

Горила продовжувала йти на Райдугу, б'ючи себе в груди, мовляв, дивись — ось я, спробуй лише зачепи мене. Удари супроводжувались звуками „пок-пок-пок...“ Капітан зрозумів, що в цю хвилину йому необхідно сховатися від мавпи.

Горила по-чудернацькому, боком, пробігла повз Райдугу. Зупинилася. Загрозливо повернулася, збираючись накинутись на нього. Та він вчасно відступив у темряву за камінь. Мавпа, напевне, не помітила, де поділася жертва, бо зупинилася в нерішучості. З силою ударила долонею об землю. Сіла на пісок, почала роздивлятися навколо себе.

Ступаючи так, щоб не дратувати горилу, капітан відійшов у глиб печери. Поступово очі звикли до напівтемряви, і незабаром крізь хмари кажанів він почав розрізняти вологу гранітну стіну, біля підніжжя якої громадились валуни. Зазираючи за кожний валун, у кожну щілину, чи немає там хоч якої ознаки на вихід. Райдуга крок за кроком обстежував свою кам'яну в'язницю. В той же час він не забував стежити за горилою. Але мавпа спокійно сиділа посередині печери, і лише по тому, як вона повертала за ним голову, здогадувався, що вона теж не випускає його з поля зору.

Райдуга звернув увагу на білу купу кісток між стіною і великим валуном. Придивився. Перед ним лежали кістки й черепи людей. „Тепер зрозуміло, тварюко, що ти робиш тут. Зносиш людей сюди і душиш. А можливо, ще й підживляєшся ними?..“

За кілька десятків кроків побачив кущ, верхівка якого була сплетена і ввігнута всередину, утворюючи зручне ложе. Зазирнув у нього. На дні валялися жмути, які свідчили, що тут спить горила. „Хто ж їй сплів таке ліжко-гамак? Невже сама?..“ На ці запитання не встиг відповісти, бо кажани закружляли в повітрі дужче, а з боку горили долинуло: „пок-пок-пок...“ Мавпа знову била себе в груди, готуючись до нового нападу на Райдугу.

Капітан вирішив більше не випробувати терпіння горили і свою долю. Завбачливо відступив за валун, присів. Треба було все обдумати.

Тепер він переконався: крім отвору вгорі, іншого виходу звідси немає, а добратися до отвору неможливо. Коли б ухопитися за ліану, що звисає, але ж до неї не дістати...

Олег Дмитрович настільки <^ув стомлений, що, обдумуючи свою безвихідну ситуацію, не помітив, коли і як заснув. Сон був тривожний. Снилося йому: летить у захмар'ї'. Далеко-далеко внизу пропливають села, левади, лимани. І тільки-но він хотів пірнути в один із просвітів, щоб наблизитись до землі, як його оповило густе чорне хмаровиння і не пустило. Він вирвався з нього, полетів далі. Чорні хмари своїми довгими пасмами-щупальцями хапали його, не давали шугонути вниз. Тоді він вирішив обхитрити їх. Набрав висоту, каменем кинувся в ледь помітну щілину-просвіт. Розрахував точно: хмари не встигли вхопити його щупальцями, і перед ним незабаром відкрилася земля. Золотаві ниви стелилися, аж ген, до рідного села. На околиці (хоч як було далеко, він бачив добре) стояла мати, привітно всміхалася йому. „Мамо! Мамо!“ — хотів крикнути, але лише відкрив рота, як перехопило подих від швидкого лету. Мати перестала всміхатися, її обличчя облягла тривога. Мати підняла руку, показуючи щось у небі. Він оглянувся і побачив: його наздоганяє чорна хмара. Ось вона випускає вперед свої пасма-щупальці. Вони обкручуються навколо нього, починають стискувати руки, ноги, шию. Дихати стає важче...

Райдуга прокинувся від власного стогону. Перед його обличчям—величезна волохата рука. Скосив очі—зустрівся поглядом з горилою. Нахилившись над ним, вона розглядала його обличчя. П волохата рука спускалася йому на чоло. „Все! Кінець! — промайнула думка, і він заплющив очі.— Зараз зніме скальп, або розчавить мені голову. Вирватися від неї' вже неможливо. Прикинутися неживим. Кажуть, звірі мертвих не чіпають...“

Райдуга затамував подих.

Горила своєю важкою мозолястою долонею дотикнулася його чола. Хвилину тримала руку так, чи то прислухачись до чогось, чи то зважуючи, що робити далі. Потім і'ї долоня посунулася по волоссю до маківки, затим повернулася знову на чоло. Мавпа наче погладжувала його по голові. З кожним разом рука горили все дужче тиснула, ставало боляче. „Зараз підхоплюсь, відстрибну вбік. Тільки раптово, щоб горила не встигла схопити мене...“ Але несподівано для себе, Райдуга відштовхнув руку горили і сів. Мавпа здивовано витріщилася на нього, мовляв, чого ти сіпаєшся, затим ударила долонею себе в груди і розставила руки для обіймів. Капітан підхопився на ноги, боксерським ударом стосонув і“і в живіт. В животі горили, щось булькнуло. Мавпа сердито випросталась на весь свій гігантський зріст. Райдуга відбіг за великий валун. Проте горила не стала обходити перешкоду, а взяла валун крючкуватими руками і легко переставила його вбік. Тепер Райдуга стояв перед нею нічим не захищений. Мавпа не зводила з нього маленьких очей, які, здавалося, зазирали в його душу.

Знову розставила свої довгі руки для обіймів і вищирила гнилі зуби: вона з ним гралася, ніби кішка з мишеням. І в ту саму хвилину, коли мавпа хотіла Райдугу обняти, вж ударив її кулаком у пахвин' сподіваючись, що віджене від себе. Але кулак ковзнув по густом волоссю, і горила притиснула його руку своїм передпліччям до тулуба. Капітан смикнув руку назад. Та горила притисла її що дужче. Тоді капітан вперся вільною рукою й ногою у груди звірові знову смикнув затиснуту руку. В наступну мить сталося несподіване мавпа раптом розсміялася. Райдуга спочатку не збагнув, у чому справа, але, коли вдруге смикнув руку, вона знову розсміялася. Цього разу не просто сміялась, а реготала, аж заходилася. Рай дуга, нарешті, зрозумів, чому вона регоче: упираючись у її груди і смикаючи свою руку з-під її пахви, він лоскотав мавпу. Вона настільки зайшлася сміхом, що відпустила його руку і, регочучи, пішла до свого ложа. Забралася в нього, вляглася і незабаром заснула.

Райдуга вкрай здивувався таким поворотом подій. Він чекав чого завгодно від цього гіганта, тільки не сміху. Незабаром мавпа заснула. Довго роздумувати над поведінкою горили не доводилося: доки вона спала, йому треба було вибратись з печери. Не гаючи часу, заходився підкочувати валуни і складати на купу навпроти отвору:

вирішив спорудити підвищення, щоб залізти на нього і дістатися ліани. Що це йому вдасться, капітан не дуже вірив, бо каміння, яке йому під силу було підняти, не так уже й багато. Але ж не сидіти склавши руки і чекати смерті. Він, що називається, забувся в роботі. Більші валуни котив, менші носив. Не помітив, як почало сутеніти. А це означало: на поверхні зайшло сонце і на землю спустився вечір.

Незабаром печеру заповнила чорна, непроглядна темрява. Ліг перепочити на великий напівкруглий валун. Та довго лежати на ньому не зміг. Камінь був холодний. Підвівся, прислухався, тремтячи від холоду. Навкруги—тиша. Лише попискування кажанів угорі, які то вилітали з печери, то влітали, та прицмокування горили уві сні. Райдуга потупцював на місці — трохи зігрівся. Але того тепла вистачило нанадовго. Згадав, що неподалік бачив ще одне ложе горили, яке зараз мало бути вільним. Виставивши поперед руки, щоб у темряві не набити ґулю, пішов у тому напрямку. Через кілька хвилин таки розшукав ложе і заліз у нього. Хоч і не дуже воно зігріло його, але заснув. Спав тривожно, обливаючись холодним потом. Згодом крізь сон відчув тепло і затишок. Сон став глибоким, дихання рівномірним. Снився йому пляж, і він ніжиться на теплому пісочку. Від того задоволення навіть всміхався вві сні.

Вранці прокинувся з ясною головою. Але від несподіванки ледь не скрикнув: з ним у гнізді спала горила. Він лежав біля теплого її живота, поклавши голову на витягнуту руку мавпи. Другою ж волохатою рукою вона накрила його.

„Ось чому мені тепло спалося! — подумав.— Дивна якась мавпа!.. Чи всі вони такі?..“

Обережно, щоб не розбудити горилу, виліз з-під її руки, спустився на землю. Почав знову, як і вчора, носити валуни під отвір. Коли вже була чимала купа, виліз на неї, спробував дотягтися до ліани, але не дістав. Та в ту ж хвилину хтось підхопив його ззаду міцними руками і підняв. Оглянутися не встиг, лише нахилив голову, побачив на своїх стегнах волохаті руки горили, а в наступну мить пролунав її гомеричний регіт. Капітан ухопився за ліану і хотів було підтягнутися, та горила його не відпускала. Як він не пручався,— нічого не виходило. Вибився з сил, руки мліли і вже відчував, що не втримається, коли мавпа розслабила свої обійми. Райдуга зібрав останні сили — підтягся і, затиснувши ліану між підошвами ніг, поліз угору. Зупинився перепочити лише на середині ліани. Глянув униз. Горила реготала. Раптом згори до нього долинув знайомий голос.

— Бвана!

Райдуга спочатку подумав, що то в нього слухова галюцінація. Але згори почулося знову:

— Бвана!

Сумніву не залишалося: він чує голос Херафа. Глянув угору. З-за краю отвору визирав хлопчик.

— Херафе!.. Херафе!..— радісно закричав Райдуга.— Я зараз!..

Капітанові ніби хтось додав сил. Ще метр!.. Ще!.. Нарешті, вхопився руками за край отвору. Від швидкого підйому, свіжого повітря забило дух. Яскраве світло засліпило очі. Ліг грудьми на землю. Кілька хвилин не рухався. Хлопчик з радісним чеканням сидів біля нього.

— Бвана! Живий, бвана!..

— Живий, Херафчику!.. Живий!!!—обняв хлопчикс' і відразу спохопився: — А як ти мене знайшов?!

— Бвана пішов, я побіг за тобою. Злі люди стріляли. Маленька стріла уколола тебе. Ти заснув. Вони тебе понесли. На них напала горила. Вони повтікали. Я бачив їх. Горила Вітурі взяла тебе під пахву і зникла в лісі. Я пішов...

— А ти, Херафе, не боявся?

— Бвана, боявся. Дуже. Але тобі—смерть... Два дні ходив. Знайшов печеру. Кричав, бвана, а тебе нема. Думав — ти вже мертвий.

— Мабуть, спав.

— Треба бігти!.. Тікати!.. Тут Вітурі!..

— Вона там, унизу, Херафе. їй треба допомогти.

— Не треба! Вона з'їсть нас. Це погана горила!..

— Мене ж не з'їла. То легенди про її хижість. Вона розумна істота.

— Краще тікаймо!.. Вона вибереться без нас! Це її житло, і вона знає, як з нього виходити. А ми побігли!..— Хераф з такою переконливістю говорив і так настирно тягнув за руку Райдугу, що капітан здався і попрямував за ним.

Хлопчик упевнено і сміло йшов попереду Райдуги. Лише зрідка зупинявся, оглядаючи стовбури дерев і звіряючи напрямок, у якому вони йшли. Хоча „йшли“ не зовсім точне слово. В зеленому морі дерев, кущів, трави, переплетених ліанами, їм доводилось продиратися боком, пролазити по-пластунськи. Нарешті, досягли невеличкої галявини, присіли відпочити на трухлявий пеньок.

Сонце стояло в зеніті. Неймовірно смалило верхівки дерев, а тут під густими зеленими кронами, було волого й парко. Райдуга зняв сорочку, витер нею обличчя, шию, накинув на плечі.

— Ще далеко, Херафе, нам іти?

— Далеко, бвана. Дуже далеко. Несли тебе люди, а ще горила...

— Скільки ж днів пройшло з того часу, коли мене полонили? — запитав капітан.

— Сонце показувало стільки разів,— зробив три кола рукою хлопчик.

— Три дні?! —стривожився Райдуга.—Три дні!.. Швидше пішли!.. Там караван... Раптом хлопці без мене далі не пішли... Хоча ні... Вони повинні не гаятися!.. Повинні!.. Але все одно треба йти швидше, Херафе...

— Спочатку треба гам-гам, бвана,— з цими словами Хераф зник у хащах.

Райдуга подумав, що хлопчик правий, їм треба зберігати сили, інакше не протримаються довго в цій велетенській парній, та ще й долаючи таку важку дорогу. Капітан сів під дерево. Через кілька хвилин повернувся Хераф з невеличкими червонуватими ягодами. Мовив:

— Буде гроза.

Капітан лише зараз помітив, що в лісі посутеніло.

Розділ дев'ятий

ЛЮДИ НА БЕРЕЗІ

Відразу після того, як Іштван і Ян провели Ліду до пігмеїв і повернулися на буксир, Станєв запросив їх у рубку.

— Нас залишилося троє,— оглянув друзів штурман.— Вести такий караван утрьох навіть у звичайних умовах неможливо. І все ж таки я пропоную плисти далі, більше того,— без зупинок. Для цього кожному з нас необхідно взяти на свої робочі місця харчі й воду...

— Плисти без зупинок не лише вдень, а й вночі,— додав Ян. Підтримую, - підняв руку Іштван.

— Приймається,— погодився Петер. Пливемо і вночі! Тоді — вперед!..

За кілька хвилиЬ караван відчалив і вийшов на середину ріки. Під бортами завирувала зустрічна течія, намагаючись збити караван назад, але машина запрацювала натужніше, і він почав набирати ходу.

Йшли весь день. Увечері, не зупиняючись, повечеряли. Відразу почало хилити на сон. І, щоб не заснути, Петер тихенько заспівав.

— Петере, ти, коли співаєш, то співай,— позіхаючи, мовив по рації Ян.

— Я й забув, що рація ввімкнена,— спохопився Станєв.

— Ввімкнена. Ввімкнена...

— А чому так серйозно, Яне?

— І без твого мугикання хилить на сон.

— Ну, що ж, тоді слухай. Всічко. Зараз сон твій прожену. Про що заспівати? Про кохання?..

— Про що хочеш, про те й співай. Тільки не мугикай. Станєв хвильку подумав.

— Я тобі краще вірша розкажу.

— Вірша так вірша. Я згодний на вірша.

— Називається він, друже, „Камчія“. Знаєш, що таке Камчія?

— Ні. Не знаю.

— Камчія — це річка, яка впадає в Чорне море поблизу Варни. Слухай...— Петер почав читати. Та так голосно, що Іштван почув крізь шум машини і висунувся в ілюмінатор.

...Камчія закохана у море. В Камічії палке і вірне серце:

Гори зупиняють білопінну, А вона, мов звір у клітці, б'ється, Рветься то на північ, то на південь. Південь її кличе, північ вторить, Та вона вертає знов до моря. Крізь проломи і завої гострі Камчія виблискує сталево, 1 спливають, наче білі кості, Брилами обчесані дерева. І зненацька відступають гори — Ось воно, твоє кохане море! Камчія дісталася до моря!...

— Гарний вірш! Сам склав? — запитав Сабо.

— Ну, що ти, Іштване? Якби я такі вірші писав, то був би поетом, а не моряком. Написав цього вірша наш болгарський поет Атанас Мочуров. Я, правда, вірша не всього прочитав. Початок і кінець забув...

— Ну й не дуже переживай, що забув,— підтримав по рації розмову Ян, радий нагоді розігнати сон.— Твоя забудькуватість, так би мовити, нормальна. А що говорити, коли великі люди забувають... От французьким письменником Анатолем Франсом стався прямо-таки анекдотичний випадок... Ян замовк.

— Що там трапилось?.. Чому замовк? — нетерпеливо запитав його Петер.— Давай — про Франса.

— Зачекай. Саме заміряю глибину... Ага, нормальна... Так от, якось до Анатоля Франса прийшов його приятель і прочитав на дверях записку: „Буду об одинадцятій годині. Анатоль“. У цей час сходами піднімався сам господар. Зупинившись біля дверей і прочитавши записку, він сказав уголос: „Анатоля ще нема, буде об одинадцятій“,—і пішов назад.

Петер засміявся.

— Що він тобі смішне розповів? — запитав Іштван з ілюмінатора.—Розкажи.

Петер коротко переповів розповідь Яна.

— Я теж знаю історію, яка трапилась з письменником...— почав було Іштван.

— Зачекай,— мовив Петер.— На ось рацію Райдуги. Ввімкни її розповідай, щоб і Ян слухав. Сабо взяв рацію.

—Яне, чуєш мене?

— Чую, Іштване. Зробив нарешті свій хід?

— Та киньте ви ті шахи!.. Тільки й знаєте: шахи й шахи!.. Наче. на світі більше немає нічого цікавого, крім них!..

— Не нервуй, штурмане,— мовив примирливо Іштван.— Зараз грати не будемо. Я ж кажу: про письменника теж знаю історію...

— Та й про письменників уже досить,— засміявся Станєв.— Ніби не моряки, а студенти.

— Я пропоную послухати Яна,— втрутився Іштван.— Розкажи, Яне, що то за схема в тебе. Ти її оберігаєш наче заповіт якийсь.

— Про яку схему ти говориш?

— Про той папірець, який ти залишав на зберігання у пігмеїв.

— А-а. Зрозумів,— мовив Ян.— Ніякої таємниці в цьому немає. Перед рейсом оцим мій батько запитав мене: „Яне, ти гасаєш по світу, а дома цікавіше. Перебудова йде. Ламаються адміністративно-догматичні канони...

— Все одно, батьку, світ неповторний у своїй цікавості. Канони хай ламаються, а я хочу бачити світ. Чи правильно ми все тут ламаємо.

Батько зітхнув, витяг зі скрині цю схему, дав мені. „Візьми, синку,— каже.— Тут червоним олівцем відзначено місце, де твого діда розстріляли. Візьми, щоб не забув, куди повертатися з тих далеких доріг...“ Мій дід очолював одну з підпільних антифашистських груп. Його розстріляли на пустирі... Це місце поруч з нашим будинком. Воно позначене хрестиком на схемі. Колись вам покажу неодмінно.— Тоді це була околиця, пустирі навколо. А зараз зелені здавалося, що достатньо маленького поштовху, незначної допомоги і ліхтер сповзе з коси. Сидячи на носі ліхтера, він навіть розгойдувався, допомагаючи буксирові. Затим оглядівся, чи нема поблизу крокодилів, стрибнув у ріку. Води було по коліна. Серед прибережного нагромадження плавника вибрав добрячого дрючка, почав ним підважувати ліхтер, один кінець загнавши під днище, а в інший впираючись плечем. І, як не дивно, справді, допоміг, чи, можливо, від того, що гвинт вимив пісок з-під днища, ліхтер зрушив з місця. Ян, відкинувши дрючка вбік, хотів було побігти за караваном, який відпливав на середину ріки, але не зміг. Його щось тримало за ногу. Оглянувся. В штанину правої ноги, нижче коліна, зубами вчепився крокодил. „Таки проґавив! — майнула докоряюча думка.— Та в цій каламуті хіба помітиш!“ Боцман рвонувся вперед. Затріщала штанина. Але крокодил клацнув зубами і перехопив її ближче до ноги. Ян почав вириватися. Та з цього нічого не виходило. Тоді він повернувся і рацією вгатив крокодила по голові. Рація розлетілася в друзки, а звір лише кліпнув очима, ще раз клацнув щелепами, і гострий біль пронизав Яна: крокодил зубами зачепив ногу. Вода навколо відразу стала червоною.

Боцман подумав, якщо крокодил клацне щелепами ще раз, то відкусить ногу. Треба було щось робити. Гукати на допомогу? Іштван і Петер через шум двигуна все одно не почують, та й коли б почули, не змогли б допомогти: знаходились вони далеко і доки добігли б, крокодил зробив би свою чорну справу. Долю Яна вирішували секунди.

Морава відчув, що йому в голові паморочиться. Ще якась мить і він втратить свідомість. Крокодил, не кліпаючи, дивився на моряка. Ян, не усвідомлюючи, що робить, великими пальцями обох рук з усієї сили натиснув на ці витрішкуваті „скельця“. Звір від болю заревів, розімкнув щелепи. Боцман кинувся за караваном, який відійшов на середину ріки і почав зупинятися. Нога боліла, але в голові просвітліло.

Недокликавшись Яна по рації, Петер послав Іштвана на передній ліхтер дізнатись, що трапилося. Добігши на „вістря“ каравану і помітивши боцмана серед червоної від крові води, механік, не роздумуючи, стрибнув у річку йому на допомогу. Обхопив товариша однією рукою, другою, загрібаючи воду, підплив до ліхтера. Підсадив на нього Яна, затим виліз сам. Роздер штанину. Оглянув рану.

— Пошматував добряче, але кістка ціла. Маєш щастя. Прокусив лише м'язи.

Іштван зняв з Яна ремінь, вище рани перетягнув ним ногу. Кров перестала текти. Взяв боцмана на плечі, поніс до буксира.

— Що трапилося?! — з тривогою в голосі запитав Петер, побачивши їх ще здаля.

— Крокодил укусив за ногу,— скривившись від болю, відповів Ян.

— Дуже?!.

— Добряче,— мовив Іштван, піднімаючись разом з Яном на буксир.

— Ходити зможеш, Яне? — не маючи змоги відірватись від стерна, навіть оглянутися, бо караван зносило течією і треба було його „утримувати“, допитувався Петер.

Знову за Яна відповів Іштван.

— На жаль... Рана глибока. Багато втратив крові. Щоб зараження ще не було.

— Ти зроби Янові протистовбнячний укол, Іштване. А потім посип рану стрептоцидом і забинтуй її. Аптечку візьми в кают-компанії.

Іштван виніс аптечку і почав налаштовувати шприц. У нього не відразу все виходило. Але, хоч і невміло, він таки зробив Янові укол, забинтував рану.

Відчувши полегшення, Морава заговорив:

— Вам удвох не справитись з „возом“. Треба заміряти глибину, спрямовувати караван, керувати ним і дивитися за машиною...

Крізь стиснуті зуби Яна вирвався тихий стогін. Чоло вкрилося краплинами поту. Полегшення змінювалося нестерпним болем. 1 лише по напруженому жовтавому обличчю Морави було видно, які великі страждання в цю хвилину він витримує.

— Тобі, Яне, треба лежати і не рухатись,— мовив Петер.— Іштване, намости йому побільше матраців.

— Я лежати без діла не буду. Біль затихає,— полегшено зітхнув Ян.— Ви вдвох не справитесь...

— Спробуємо...

— Нічого з цього не вийде. Я пропоную ось що: намостіть мені повище біля стерна. Я сяду і керуватиму караваном. Руки ж у мене цілі. Це там, на ліхтері, щоб заміряти глибину, треба стояти, а тут можна й сидіти... А туди підеш ти, Петере. Візьми, рацію Райдуги і по ній даватимеш мені команди. Ти, Іштване, як .і до цього, забезпечуватимеш роботу машини.

— Витримаєш? — запитав Петер.— Тобі ж навіть поворухнутися не можна.

— Витримаю. Я й не рухатимуся. Лише руками буду стерно „перебирати“.

— Ну, що ж, тоді спробуємо. Дійсно, в нас іншого виходу немає,—погодився Станєв.

За кілька хвилин біля стерна Іштван намостив з матраців підвищення, схоже на крісло. Переніс в нього Яна, і Петер передав боцману стерно.

— Призвичаюйся.

Ян покрутив стерно вправо, вліво, додав обертів машині. Караван поступово рушив.

— Молодець! — мовив Петер.— Я побіг на передній ліхтер. Всічко.

Проте, Мораві не так легко було впоратися зі стерном. Як він не намагався тримати в спокої хвору ногу, на неї все одно передавалося напруження. І кожний поворот стерна йому коштував нестерпного болю. Боцман обливався потом, в очах йому темніло, але він, зібравши всю свою волю, тримався, боячись лише одного—знепритомніти, У такі хвилини він затихав, затиснувши в руках стерно, прислухався до рації, щоб не пропустити команди Петера. Станєв, знаючи про стан товариша, намагався всіляко допомогти йому керувати караваном. Він безперервно передавав дані не лише про глибину, а й відстань до берегів, приблизні градуси повороту. Або просто говорив:

— Яне, відпочинь. Тут фарватер прямий. Лише тримай.

Так ішли весь день, ніч і ще півдня. Ліс закінчився. Зорові моряків відкрилася безмежна рівнина, скалічена ураганом. На ній не було видно жодного деревця, жодного кущика, навіть трава змішалась з землею і лише де-ін-де пробивалася до сонця.

Все частіше й частіше зустрічалися козулі, що прийшли до річки напитися води і пощипати травичку (біля води вона відросла). Забачивши караван, вони кидалися врозтіч.

Почали зустрічатися й бегемоти — цілими сім'ями й подинокі. На відміну від рухливих козуль, вони підкреслено-флегматично викупувалися в прибережній твані, байдуже проводжаючи поглядами караван...

Станєв скомандував зупинитися і прийшов на буксир.

— Давай, Яне, швиденько змінимо тобі пов'язку.

— Варто було зупинятися через це. Тільки час втрачаємо.

— Яне, ти терпляча людина. Інший на твоєму місці вовком завивав би,— мовив Петер, оглядаючи ногу товариша.— Від болю обличчя твоє посіріло. Іштване, берись до роботи, а я „потримаю“ караван.

Іштван змінив пов'язку. Янові стало легше. Він тепер міг не те що вільно поворухнутися, а й спинатися на ногу. Сабо знову вмостив його в „крісло“ перед стерном. Не гаючись, рушили далі.

Ріка випрямилась. Фарватер видно було далеко вперед. Ян додав швидкості. Сподівалися ось-ось побачити ознаки цивілізованого життя. Але лише вранці наступного дня Петер і Ян майже одночасно помітили далеко попереду купку людей.

Люди стояли на пагорбку і радісно махали руками, підстрибували, обнімалися. Але чомусь назустіч не бігли. Лише згодом, коли караван наблизився до них, від групи відділився один з чоловіків, підійшов ближче до води. Махнув рукою, мовляв, причалюйте. Ян повернув стерно, зменшив оберти машини, і за кілька хвилин караван м'ягко пристав до берега. Іштван кинувся спускати трап, але чоловік на березі заперечливо помахав рукою і по-російські мовив:

— Вам сходити на берег не можна — карантин. Після стихійного лиха — лютує холера...

— А ви хто будете? — запитав Петер, який віддав якір на передньому ліхтері і прийшов на буксир.

— Я радянський лікар Максимов. Працюю в оцій країні вже майже рік. Вибачте за таку зустріч: ближче підійти один до одного ми не можемо...

— А як бути з вантажем? — подав голос Ян.

— Відчепите ліхтери. Далі ми їх потягнемо слонами. Ніби на підтвердження слів Максимова, з-за пагорбка високий негр вивів двох слонів, обвішаних упряжем.

— Просто так, без документів, передавати вантаж ми не будемо. Ми маємо знати, що потрапить він за призначенням,— вийшов з машинного відділення Іштван.— Повірити на слово...

— Ось мій радянський паспорт,— Максимов показав паспорт. — На ньому герб моєї країни. А це ось, на пагорбку, представники уряду.

— Ми розуміємо, товаришу Максимов, але ж...— підвівся на ноги і, шкутильгаючи, підійшов до борта Ян.

— Ви маєте рацію. Так просто передати дорогоцінний вантаж було б не правильно.

Максимов щось гукнув неграм на іхній мові. Ті зникли по інший бік пагорбка. Через хвилину звідти з'явилося кілька десятків обірваних, знеможених людей.

Лікар показав на них.

— Хлопці, вантаж піде саме для таких знедолених. У мене інших доказів немає...

Петер і Іштван відчепили ліхтери від буксира.

— Спасибі вам, хлопці,— зітхнув Максимов.— Ви вчасно доставили вантаж. Вчасно. Обняти б вас!.. Мітинг би!.. На руках би вас пронести!.. Та не можна... Ще день, і я не знаю, як повернулася б доля цього народу. Ліки вчора скінчилися. Харчів уже теж майже немає... По радіо ми чули, що ви повели караван. Москва передала навіть, коли ви орієнтовано прибудете. Отож і чекаємо вас з учорашнього дня...

— Це добре, що ви зустріли нас,— мовив Іштван.— Нам треба поспішати назад. У джунглях залишилися наші товариші. Тож поспішаймо!

— Капітан і буфетниця? По радіо називали їх у складі команди. Це мої співвітчизники?

— Так, вони з Радянського Союзу.

— А що трапилося з ними?

— Нас переслідували терористи. Капітан Райдуга пішов до них, щоб ми могли продовжувати рейс. А буфетниця залишилася в пігмеїв, щоб йому допомогти.

— Тоді не гайте жодної хвилини. Поспішайте. А ми з свого боку зробимо все, щоб весь світ дізнався про тих бандитів. Попрошу виступу по державному радіо. Виступлю сам...

Тим часом погоничі впрягли в караван слонів і потягли ного вздовж берега далі.

Петер взявся за стерно.

— Ну, що ж, лікарю, прощавайте.

— Прощавайте, хлопці! Спасибі вам велике! — Максимов помахав їм рукою, повернувся і стомлено пішов до гурту людей, які чекали на нього.

Петер вивів буксир на середину ріки, розвернув його за течією...

Розділ десятий

ДЖУНГЛІ Є ДЖУНГЛІ

В джунглях часто буває так: хмариться, навіть грім розкотисте проноситься над безмежними зеленими просторами, а дощу все немає. От і зараз: затягло все небо, в лісі майже споночіло.

Райдуга і Хераф петляли, вибираючи шлях поміж кущами, деревами. Згодом чагарники закінчилися, але тепер їм перегороджувало дорогу густе плетиво ліан. Іноді між ними з'являлися просвіти. В кінці такого просвіту Райдуга і Хераф вийшли до урвища, на дні якого пролягав рівчак. Береги рівчака пориті глибокими ямами, в ньому жебонить вода.

— Слони пили воду,— пояснив Хераф.

— А як же вони туди спускаються?

— Десь е спуск.

— Попити б і нам води, Херафе.

— Добре, бвана. Роби, як я,— з цими словами хлопчик вчепився за одну з ліан і по ній з'їхав на дно урвища. В наступну хвилину там був і капітан. Тиша... Лише вода жебонить по камінцях. Райдуга ліг на край рівчака, спраглими губами прииав до чистої прохолодної води.

— Бвана, багато не пий. Захворієш. Вода крижана, а тіло гаряче,—застеріг капітана Хераф.

Райдуга подумав, що навіть у тропіках, де людина стікає потом, можна захворіти на ангіну.

Втамували спрагу. Вибралися на поверхню по тих же ліанах і пішли далі. їм все частіше стрічалися невеличкі галявини, зарослі високою, густою травою. Але сподівання Райдуги, що галявини хоч трохи полегшать їхню подорож, було передчасним. Хераф обходив їх як можна далі.

— Чому обминаємо галявини?—запитав у хлопчика. Хераф глянув на Райдугу з докором.

— Там леопарди. Вони вдень залягають спати в траві. Горе тому, хто порушить їхній сон.

„Оце так, капітане,— дорікнув собі подумки Райдуга.— Чи зміг би ти в джунглях протриматися хоч кілька годин без хлопчик“?..“

Райдуга йшов за Херафом, майже нога в ногу, і, коли хлопчик раптом зупинився, ледь не наштовхнувся на нього.

— Що трапилося, Херафе?

— Дивись, бвана.

Під їхніми ногами шерхотіла трава. Скорпіони, миші, сороконіжки і безліч інших істот стрімголов бігли в одному напрямку. По іхній сполоханій метушні видно було: вони від чогось утікають.

— Швидше пішли! — ухопив Райдугу за руку Хераф.

— Чому?

Хераф нетерпляче продовжив:

— Мурахи! Сюди йдуть мурахи! Ось вони!.. їхні розвідники вже біля нас!..

Через кілька кроків Райдуга зупинився.

— До цього місця мурахи не дістануть. Подивимося.

— А раптом повернуть?

— Встигнемо відбігти далі.

Спочатку з'явилися поодинокі мурахи, потім — групки, а за групками — більші групи. Швидко пересуваючись у траві, вони обстежували кожну стеблину від низу до самої верхівки. Капітан помітив, що в розвідку спочатку йшли обов'язково поодинокі мурахи. Розвідавши якусь ділянку, вони збивалися до купки, ніби проводили нараду, затим розділялися на дві групи,— одна з яких бігла вперед, інша — назад до основної колони. Напевно, вона несла повідомлення. Коли одна група радилась, друга виходила далеко вперед і в свою чергу розсилала розвідників. Затим вона проводила нараду, а третя група виходила вперед. Так хвилями рухався авангард основної колони, попереду якого постійно знаходилися поодинокі розвідники. За авангардом полилася колона. Райдуга в житті не бачив стільки мурахів. Видовище вкрай його вразило. Мурашина лавина, наближаючись до них, переливалася через повалене трухляве дерево. Ширина її була сантиметрів тридцять. Від неї відділялися і розтікалися в усі напрямки невеличкі загони авангарду. Все це було схоже на пересування організованого війська, в якому кожний воїн знав своє місце і свої обов'язки. Принаймні, так здавалося Райдузі.

За кілька хвилин передній край чорної мурашиної маси вже знаходився неподалік від Райдуги і Херафа. Перші пекучі укуси примусили їх відійти далі. Здавалося кінця і краю не буде цій чорній відразливій лавині. Вона усе переливалася через трухляве дерево і танула в кущах, залишаючи після себе голу землю.

Райдуга звернув увагу на те, що, коли наближаються мурахи-розвідники,— то інші комахи піднімаються на верхівки прутиків і травинок, намагаються за будь-яку ціну врятуватися від них. Але якщо втікачі не можуть літати, їхня доля вирішена. Вже говорилося, що за поодинокими розвідниками від основної колони виділяються окремі загони, які переслідують свої жертви, невблаганно рухаючись угору по стеблинах. Коли паралізована страхом комашка припинила боротьбу, її відразу оточували мурахи і з'їдали. Якщо ж вона посувалася все вище і падала з вершини стеблини, то потрапляла в гущу мурахів: її очікувала така сама доля.

Хераф помітив на обличчі Райдуги огиду і порушив мовчання:

— Бвана правий, мурахи — страшна смерть. А ось я ще щось знаю, бвана. Десь у середині мурашиного війська знаходиться мураха-вождь. Набагато більша за всіх. її несуть робочі мурахи. Але ніхто з них її не бачить, тому що вони сліпі. Очі лише в тих, що супроводжують мураху-вождя, коли вона вилітає з гнізда на прогулянку. Це буває рідко. Після прогулянки вона повертається в рій і відкладає яйця. З них з'являються нові сліпі мурашки і лише кілька — з очима. Так поновляється мурашине плем'я.

Розповідь хлопчика перервав сильний рев. В тому напрямку, де зникла голова мурашиної колони, затріщали кущі і на галявину вистрибнув переляканий звір. Підібгавши під себе хвоста, він промчав повз людей, не звертаючи на них уваги, і зник у лісі.

— Мурахів боїться навіть леопард,— зітхнув Хераф.— Зараз я покажу...

Хлопчик побіг у кущі, звідки щойно вистрибнув звір, на палицях виніс недоїдену леопардом і ще зрідка обліплену мурахами ногу антилопи, кинув її у середину колони. Нога відразу стала чорною від комах. Вони її обліплювали, утворюючи велику живу кулю. Через кілька хвилин куля розсипалася. На місці ноги лежала гола кістка.

— Оце зажерливість! — не втримався капітан.— Такого ще не бачив!..

Райдуга довго озирався на мурашине військо, хоч у траві вже і не видно було колони. Лише верхівки травинок хиталися на тому місці, потім вони згиналсь і вже не піднімалися, знищені чорною ненажерливою масою. Райдуга не міг звільнитися від відчуття огиди. Йшов мовчки. Хераф, бачачи те, не докучав йому своїми розповідями. Але згодом хлопчик почав часто озиратися на всі боки, ніби щось шукав.

— В чому справа, Херафе?

—Їсти...

— Не завадило б підкріпитися. Але чим? Хлопчик показав на засохле дерево, гілля якого давно відгнило і повідпадало. Посередині галявини стирчав один лише стовбур.

— Пішли, бвана.

Над верхівкою стовбура літали бджоли. Коли Хераф і Райдуга підійшли ближче, бджоли атакували їх. Райдуга, відмахуючись, присів у траві. Хераф же, не звертаючи уваги на бджіл, почав обстежувати стовбур.

— Бвана, не махай. Бджоли не чіпатимуть тебе. Допоможи мені.

Біля самої верхівки стовбура чорніло дупло. Райдуга відгадав наміри хлопчика. Підійшов до нього, все ще відмахуючись від бджіл, запитав:

— А в що мед?

— Я й забув, що нас двоє. Коли я сам, мед їм прямо на дереві... Зараз зроблю кошик,— з цими словами Хераф направився в зарості.

Кілька бджіл ужалило хлопчика: Райдуга бачив добре. Але Хераф не звернув уваги на ті укуси. Повернувся він із заростів з кількома пальмовими листками і пругкими стеблинами якоїсь трави. Сів під стовбуром. Швидко сплів кошик.

— І він не протікатиме? — запитав Райдуга, дивуючись майстерності Херафа.

— Ні. Вода не витікатиме теж.

Затим Райдуга підняв Херафа разом з кошиком над головою. Хлопчик почав діставати з дупла пахучий мед і накладати його в кошик. Розтривожені бджоли закружляли навколо них.

— Швидше, Херафе, а то загризуть нас.

— Вже, бвана.

Райдуга спустив Херафа на землю і поспішно обмотав голову пальмовим листям. Хлопчик поклав кошик під дерево, почав облизувати мед на руці. Капітан дивився на те і уявляв, як зараз смачно вони пообідають. Звичайно, тут їсти не будуть — бджоли їм не дадуть спокою. Треба відійти далі від дерева, сісти на березі першого-ліпшого рівчака і, запиваючи кришталевою водичкою, ласувати пахучим медом. Та який розпач з'явився на обличчі Райдуги, коли він оглянувся і не побачив на місці кошика.

— Херафе, а де ж кошик?

— Як де? Поруч стоїть...— хлопчик не договорив.— Он де він!..

Стій!.. Стій!..

Галявиною від них утікала шимпанзе, тримаючи в руці кошик. Ще хвилина — і мавпа досягла лісу. Стрибнула на дерево, зникла в його крислатій кроні. Хераф щодуху помчав за нею. Він вправно, що дуже здивувало Райдугу (вкотре вже!), вибіг по стувбуру на дерево. Так-так, саме вибіг. Капітан навіть не встиг помітити, як це він зробив. Затим ухопився за гілляку, розгойдався на ній і перелетів вище, ще вище. Слідом за шимпанзе зник у кроні дерева. Лише по погойдуванню гілля Райдуга вгадував напрямок пересування шимпанзе і хлопчика. Та ось мавпа з'явилася на самій верхівці дерева. Верхівка небезпечно погойдувалася під вагою шимпанзе, але вся увага злодійки була зосереджена не на цьому, а на хлопчикові, який наближався до неї. Мавпа оглянулася, шукаючи, куди б стрибнути. Вище і навколо неї сіріло лише небо, затягнуте суцільними хмарами.

Голова Херафа вже з'явилася біля верхівки. Шимпанзе загрозливо крикнула, виламала однією рукою гілочку і кинула в хлопчика. Але, побачивши, що це його не злякало, підняла над головою кошик з медом. Від її відчайдушного крику в вухах Райдуги залящало. Вона розгойдалася на верхівці і, не випускаючи кошика, перестрибнула на сусіднє дерево. Та Хераф не думав відставати від неї: вхопившись за ліану, він полетів до товстої гілляки, на якій сиділа мавпа. Шимпанзе встигла лише вмочити в мед пальця і облизати його, як їй довелося знову втікати. Вона націлилася перестрибнути назад, на перше дерево, та хлопчик ногою відштовхнувся від гілляки, маятником гойднувся їй напереріз. З переляку шимпанзе каменем кинулася вниз. Лише за нижню гілляку зачепилася ногою. її так шарпонуло, що вона не втримала кошик, і він полетів на землю. Мед розбризкався. Хераф спустився з дерева, пригрозив шимпанзе кулаком. У відповідь мавпа скорчила йому гримасу, зникла в кронах дерев.

— Не журися, бвана. Ми знайдемо, що поїсти.

Райдуга нічого не сказав. Він стояв заворожений тим, що побачив.

Спершу капітан дуже злякався за хлопчика. Але, коли переконався, що він на дереві тримається впевнено, захопився тим видовищем.

— Ну, ти й даєш! — нарешті мовив, присівши навпочіпки біля маленького пігмея.

— Що значить „даєш“?

— По деревах літаєш? Хераф стенув плечима.

— Хіба в мене крила є?

— Є, Херафе, є!.. Є!..— Райдуга підняв хлопчика собі на плечі і пішов з ним далі.

— Бвана, пусти мене! — засміявся Хераф.— Що ти?! Не треба мене нести!.. Ти, велика біла людина, не можеш мене нести... Не можеш!..

— Можу, Херафе! Можу! Ти великий стрибун по деревах! Ні, ти велика людина!..

— Стій!.. Стій!..— ухопив за чуба капітана хлопчик. Райдуга зупинився.

— Зніми мене!

Хераф таким вимогливим тоном сказав це, що Райдуга не став більше йому перечити, зняв з плечей.

— Дивись... Ще один крок і ми потрапили б у пастку. Райдуга придивився. В траві прямо перед собою помітив петлю з ліани. Петля була прикріплена клином до забитої в землю розщепленої палиці. І палиця, і петля знаходились в невеличкій ямочці, замаскованій листям. Інший кінець ліани, прикріплений до верхівки молодого деревця, втримував його зігнутим, мов тятиву лука, над ямою. Хераф знайшов шматок зітлілого кореня, кинув його в петлю. Клин вилетів з розщепленої палиці, і дерево вмить випросталося, зашморгнувши петлею корінь. Тепер він висів у повітрі за кілька метрів від землі.

— Це пастка для лісових свиней. Тварина стає ногою в петлю, клин вилітає, петля зашморгується навколо ноги, а деревце піднімає свиню над землею. Так вона висить, аж доки не прийде мисливець.

— Висіти б мені на цьому деревці,— оглядаючи пастку, мовив Райдуга.— Який уже раз ти мені рятуєш життя, Херафе...

— Бвана, ти добрий. Місіонер мене бив, коли я не встигав попередити його про небезпеку. А не встигав тому, що він не дозволяв мені йти попереду. Хотів, щоб я ішов збоку, або за ним...

Вони простували невеличким гребенем пагорба. Над гребнем крони дерев були настільки густі, що утворили своєрідний намет. Під ним — у постійних сутінках — майже не виживали молоді деревця, і тому ліс тут був рідкий. Килим з опалого листя приглушував кроки. У вологому повітрі пахло гнилістю. Джунглі тисли на двох людей задухою і масою зелених крон. Іти далі не було сил. І вони зробили привал. Райдуга приліг на листя, Хераф оглядівся навколо.

— Бвана, я зараз. Під баобабом кабан вирив коріння. Треба подивитися,— хлопчик попрямував до тропічного велета. Звідти долинув його радісний голос.— Можна їсти!

Він приніс і висипав перед капітаном цілий оберемок корінців. Райдуга очистив від кори один з них, відкусив шматочок. Корінь був солодким.

— За смаком схожий на земляні горішки.

— Сподобалось, бвана? Я зараз.

Хлопчик вправно надкушував корінці, швидко знімав з них кору. Незабаром біля Райдуги виросла купка білих соковитих цурпалків, їли, ретельно пережовуючи їх, висмоктуючи сік. Так притамували голод.

Рушили далі. Та через сотню кроків хребет обірвався кручею, в підніжжі якої, скільки око гляне, лежала долина, вкрита лісом. Праворуч і ліворуч прямовисні червоні стіни входили в те зелене море. Отож, обійти урвище змоги не було.

— Спускатимемось тут,— мовив Хераф і попрямував до червоного кореня, який звисав по стіні униз.

Капітан лише зараз зрозумів, що урвище роблять червоним ті корені. Вони довгими батогами звисали з щілин, ніби бурульки з-під стріх. Хлопчик підійшов до кореня, ухопився за нього руками і легко, як нещодавно на дереві, з'їхав до самого його кінця. Затим роздивився по боках і, розгойдавшись, перелетів до сусіднього кореня. Так, за хвилину він спустився метрів на десять униз.

„А от мені до його мавп'ячої спритності далеко,— подумав Райдуга.— Та й набагато важчий за нього. Чи витримають мене ці „батоги“?..“ Але вже через хвилину капітан висів прямо над головою Херафа. Хлопчик подивився знизу на нього.

— Бвана молодець! Бвана добре ходить по скелі! — і, розгойдавшись, перебрався на наступний корінь.

Райдуга обережно з'їхав нижче, потім ухопився за два тонких корені. Вони затріщали, але витримали. З'їхавши ще на метри три нижче, капітан почав випробовувати інші корені, та вони обривалися, падали вниз, б'ючись об скелю. Райдуга висів над урвищем, не маючи можливості ні піднятися назад, ні спуститися нижче. Єдиний товстий „батіг“ висів праворуч від нього, за кілька метрів. Дістатися до того кореня він, можливо, і зміг би, але для цього треба було дуже розгойдатися, а тонкі „батіжки“, на яких висів, тріщали і без того. Проте іншого виходу в нього не було, і він ризикнув. Підтягнувшись на руках і упираючись ногами в скелю, відійшов ліворуч, наскільки дозволяла довжина коренів, а потім, відштовхнувся від скелі, полетів праворуч, до товстого „батога“. В самому кінці амплітуди встиг ухопитися за корінь і повиснути. Райдуга не думав, якої небезпеки він зараз уникнув. Якби корінь виявився трухлявим — капітан зірвався б зі стіни.

— Бвана, кореня немає,— підвів голову хлопчик. По його голосу і розгубленому виразу обличчя Райдуга зрозумів:

Хераф не знає, як далі спускатися. Тепер настала черга діяти йому — Райдузі.

— Спокійно, Херафе. Спокійно.

Говорив він до хлопчика всміхаючись, щоб Хераф не злякався, хоч сам теж не знав, як спускатися далі. Але знав інше: вихід з цього безнадійного становища має знайти він і ніхто інший. Його погляд зачепився за невеличкий кам'янистий карниз, що виднівся далеко внизу. Карниз був точно під ним. Хераф же висів трішки збоку. Хвилину подумавши. Райдуга звернувся до хлопчика:

— Херафе, бачиш внизу карниз?

— Бачу, бвана.

— Ти стрибнеш до мене.

— Не треба, бвана.

— Тоді ми зробимо так...

Капітан однією рукою відстібнув ремінь, яким був підперезаний, закріпив його за кінець кореня і спустився нижче. Затим, знову ж таки тримаючись однією рукою тепер уже за ремінь, іншою — зняв з себе сорочку, одним рукавом прив'язав до ременя, спустився ще нижче. Тепер був на рівні з хлопчиком.

Висів він напівголий, і на нього почали насідати комахи. Та терпляче зносив їхні укуси. Головне — наблизився до карниза. Далі треба було знову ризикувати. Притиснувшись до стіни всім тілом, відпустив сорочку, за яку тримався, і, розставивши руки й ноги, ковзнув униз. Пальцями рук намагався чіплятися за найменші виступи в скелі, щоб хоч трохи зменшити швидкість падіння. Нарешті, ноги вдарилися в карниз.

Від поштовху його кинуло назад, і він ледь не полетів в урвище. Але, збалансувавши, знову притиснувся до скелі. Хвильку відпочив. Кров'яниці на грудях, животі, колінах страшенно пекли. Але Райдуга терпів: він на карнизі!

Ну, Херафе, тепер давай ти. Розгойдайся, вчепися за штатину, а тоді ковзай униз, прямо на мене. Я тебе притримаю.

Незабаром хлопчик стояв на карнизі' поруч з капітаном. Праворуч карниз ішов донизу. Райдуга і Херафі почали обережно просуватися в тому напрямку, сподіваючись таким чином дістатися хоча б верхівок дерев, які погойдувалися вже не так далеко внизу. Притискуючись до стіни, капітан і хлопчик крок за кроком спускалися все нижче й нижче. Але незабаром карниз почав вужчати, а затим зник зовсім.

— Що робитимемо, Херафе? — тепер уже захвилювався Райдуга, бо, окинувши оком скелю, відчув безвихідь.

— Я знаю, бвана!..

Не роздумуючи, хлопчик стрибнув униз і, як здалося капітанові, І просто чудом потрапив на розлогу верхівку пальми. Райдуга завмер, боячись, що Хераф не втримається в кроні, провалиться і розіб'ється. Та цього не сталося. За хвилину Хераф розсунув поламане гілля.

— Стрибай, бвана! Смиливіше!

Хлопчик, звільняючи місце для Райдуги, з'їхав по стовбуру на землю.

Райдузі нічого не залишалося робити, як відірватися від карниза і в наступну мить влетіти в крону пальми. Ламаючи гілля, він пролетів ще кілька метрів униз і вхопився за стовбур. До землі було рукою подати.

Розділ одинадцятий БЕЗ ХЕРАФА

Тільки-но спустилися зі скелі — почалася злива. Зупинилися під розлогим деревом. По їхніх напівголих тілах стікали струмочки води. Хераф блищав, наче бронза у світлі вогнища.

Райдуга оглянув себе і здивувався: його тіло теж блищить, хоча й блідіше від Херафового.

Хлопчик засміявся:

— Бвана дивується?.. Це блищить сік.

— А що за сік?

— Дерево в сезон дощів виділяє сік...

— Наша береза навесні теж виділяє сік. Згадавши про березу. Райдуга задумався: в його уяві постав рідний край.

— Бвана засумував?

— Так, Херафе... Згадав про рідний край. Весна там зараз у розпалі... Але, що ми стоїмо? Все одно мокрі. Гайда в путь.

— Гайда,— весело підхопив хлопчик і побіг попереду. Райдуга попрямував за ним, розмахуючи руками, щоб хоч трохи зігрітися, бо піднявся вітер, стало холодно. Звиклий до тутешнього клімату, Хераф почувався краще, але і він тремтів.

Ударила блискавка. Над лісом прокотився грім. Іти далі в таку погоду було неможливо. Вітер, злива, сутінки заважали Херафові орієнтуватися. Зупинилися під крислатим деревом. Хлопчик і капітан зморено притулилися до стовбура.

— А я думав, що в тропіках завжди спека,— мовив Райдуга. Та Хераф його не слухав. Він приглядався до прогалини між деревами, яку раз за разом під поривами вітру заступали то віття кущів, то водяні стовпи зливи.

— Бвана, хижка! На галявині стоїть хижка!..

Райдуга хотів було глянути в тому напрямку, куди показував Хераф, та його погляд зачепився за дивний сук, що стирчав зі стовбура... „Та це ж змія!!.— майнула страхітлива думка в капітана.— Ось зарухалась її голова і націлюється прямо Херафові в плече!..“

Райдуга вже не мав часу відсторонити хлопчика. Він лише встиг по-боксерськи викинути вперед руку, яка перегородила шлях змії. У ту ж мить гострий біль пронизав його тіло.

Змія зашипіла і неспішне сповзла по стовбуру на землю. На те сичання оглянувся Хераф, і перше, що він зробив, ухопивши сухий обламок дерева, щосили вдарив ним змію. Вона звилася, здригнулася й завмерла. Хлопчик відкинув двометровий тулуб у хащі, глянув на капітана, скрушно похитав головою.

— Недобре, бвана. Після укусу зеленої мамби , майже ніхто не виживає... Та я все ж спробую лікувати тебе! Побігли в хижу! Швидше! Поки ще тримаєшся на ногах!

Бігли всього кілька хвилин, але рука розпухла так, що Райдуга не міг нею і поворухнути. Пухлина з кожною хвилиною збільшувалася, піднімалася вгору до плеча. Хлопчик допоміг капітанові зайти в хижу. Довго роздивлятися їм уже було ніколи: Райдугу почала бити пропасниця. Побачили горище, а точніше, підвищення під самим дахом, вимощене травою, поспішили забратися на нього.

Вітер і дощ шалено били в дах з пальмового листя, але під ним було набагато затишніше ніж під відкритим небом. Хераф ретельно оглянув руку Райдуги. Навколо вкушеного місця утворилася синя пляма з двома чорними цятками, ніби від уколів голкою. Хлопчик зубами перегриз ліану, яка проросла крізь дах і звисала майже до підлоги, з неї зробив джгут, наклав його вище пухлини. Райдуга на хвилину відчув полегкість.

Хераф поспішав. Він тут-таки, в дасі, знайшов гілляку з гострими довгими колючками, відламав одну з них і Проколов укушене місце кілька разів, затим його розколупав. Утворилася відкрита рана. З неї хлинула чорна кров. Від болю капітан втратив свідомість. Та Хераф на те не звертав уваги. Він зараз боровся за життя Райдуги, як міг. Принаймні, робив усе, що робили люди його племені в таких випадках. А стогони хворого, втрачав він свідомість чи ні — те в ці хвилини було другорядним. Головне зараз — випустити отруєну кров, що він і робив. Але й цього було замало. Потрібен вогонь. Підібравши два сухих цурпалки, хлопчик почав терти їх один об одний.

Райдуга марив. Хераф не розумів тієї мови, якою розмовляв непритомний капітан, але по тому, як він хапав руками повітря і пригортав до себе, повторюючи його, Херафове, ім'я, здогадувався: капітан його у чомусь застерігає і не пускає кудись. Райдуга, марячи, дійсно, не пускав хлопчика рибалити на Дунай, в очерети, бо там багато змій. Ось змії сплелися в один великий клубок, лише голови стирчать по боках. Голови ростуть, загрозливо сичать. „Херафе!.. Херафе!.. Не йди туди! Змії!.. Змії!..“ — хотів крикнути Райдуга, але з його спраглих губ зірвався шепіт.

Хераф перестав терти цурпалки, просунув крізь листяний дах руку, зірвав з дерева мокрий листок, приклав його до чола капітана. Потім знову взявся за роботу. Хлопчик вибився з сил: руки, ноги, спина заніміли, але він все тер цурпалки один об одний.

Нарешті, один із них почав диміти. Хлопчик приклав до нього наготовлений раніше сухий мох, роздмухав його. З'явилося полум'я. Кілька секунд — і запалало невеличке вогнище. Розгрібши навколо нього траву, щоб не сталося пожежі, Хераф витяг з настилу палицю і одним кінцем підніс до полум'я. Коли кінець добряче взявся жаром, з силою притис його до рани на руці капітана. Палиця зашипіла, в повітрі запахло горілим м'ясом, але Хераф все притискав її до рани.

Райдуга застогнав.

— Терпи, бвана, терпи!..

Капітан прийшов до тями глибокої ночі. Лихоманка, рясний піт і нестерпний сіпаючий біль віщували порятунок. Молодий міцний організм Райдуги і Херафове лікування одержали перемогу. У лісі лютував вітруган: тріщали дерева, гуділо в бантинах. З даху зняло листя, і посередені глибочів чорний отвір. З великими труднощами Райдузі вдалося відсунутися вбік від отвору. Затим він оглядівся, шукаючи хлопчика. Але Херафа поруч не було.

Капітан не знав, що непритомним він пролежав не один день і не одну ніч.

Відсутність Херафа дуже непокоїла капітана. Припустився найгіршої думки: „Хераф, напевно, вирішив, що я помер, і залишив мене,—але тут же цю думку відігнав.— Ні. Хераф не міг цього зробити. Залишити товариша в біді... В біді?! В якій біді?! Він міг зрозуміти, що я неживий... Як бути далі?..“

Райдуга лежав і розмірковував над своїм становищем. Він навіть поворухнутися не може, не те щоб рухатися. А якщо й підніметься, то в який бік іти?.. Де шукати плем'я пігмеїв чи річку?.. Його невеселі думки перервав рип дверей унизу. Потім зблиснув слабкий вогник, освітлюючи хижу. Заціпивши зуби від болю, капітан підвів голову і глянув униз. Серед хижі у довгому плащі стояв високий чоловік. Він запалив гасовий ліхтар, оглянув приміщення. Впевнені рухи свідчили, що він вже не раз тут бував. Підійшов у куток, з-під купи листя дістав скриню, відкрив її. Зі скрині витяг шапку з леопардячої шкури, кігті леопарда, зроблені з металу, спис, ножі і величезні ковальські щипці.

Хоч у якому важкому стані був Райдуга, але від страшної здогадки, що промайнула в нього в голові, він здригнувся, а в грудях частіше забилося серце. „Знаряддя вбивства!.. Невже?! Так це знаряддя вбивства! Хто цей чоловік?..“ Послужлива пам'ять вихопила з прочитаного колись інформацію про те, що в джунглях існують таємні товариства леопарда. Гадав: то все домисли авторів книжок... А потім закатована дівчина-пігмейка... Та все ж ще й тоді не хотілося вірити... І ось зараз він бачив знаряддя таке, яке описували в тих книжках. Знаряддя, яким члени товариства роблять свою чорну справу. Можливо, все це йому примарилося? Ні. На завісах хитаються двері. Щойно на двір вийшла людина... Що вона робитиме? А що він. Райдуга?.. Ледь ворушить пальцями спухлих рук і ніг. А людина, яка належить до товариства злочинців, вийшла з хижі і зникла в темряві разом із знаряддям убивства. Напевно, готується ще одне...

Райдуга зсунувся з підвищення і відразу знепритомнів.

Прийшов до тями від яскравого сонця. Воно обпалювало його обличчя. Щось гупало, навколо галасувало птаство. Все тіло нило, але не так сильно, як раніше. Оглянув себе. Його обвивала мотузка. Він стояв прив'язаним до дерева, а навкруг на траві розташувалися високорослий негр і пігмеї — всього чоловік двадцять. Всі вони жадібно пили якусь жовту рідину з одного й того ж келиха. Посудину передавали з рук в руки. На протилежному боці невеличкої галявини сидів старий пігмей і зрідка вдаряв у бубон.

Люди, які пили жовту рідину, ще раз наповнили келих і пустили його по колу. Той, хто випив ковток, піднімався, починав танцювати під звуки бубону. Спочатку повільно, навіть трохи ліниво, а потім швидше й швидше, в міру того, як частішали удари: бум, бум, бум-бум, бум-бум-бум...

З лісу вийшов стрункий молодик. Руді вусики і бакенбарди начищеною міддю вигравали на сонці. Біла, довга, аж до п'ят сорочка майже тяглася по траві. Став перед Райдугою. Солодкувата усмішка грала на його обличчі.

— Капітане, маєте честь перебувати в товаристві „люди-леопарди“. Так-так, саме це товариство розправилося з Агерангою. „Люди-леопарди“ мають свій талісман. Так би мовити, своє божество, яке навколишні називають Есамбою. Божество треба час від часу напувати кров'ю. І не будь-якою, а людською. Інакше божество зникне і на членів товариства впаде велика кара,— рудий запустив руку під свою довгу сорочку, витяг з-під неї зморщену кульку діаметром сантиметрів п'ятнадцять.— Оце і є божество, якому поклоняється товариство. Кулька воскова, в середині знаходиться шерсть леопарда. В період засухи кулька зморщується. Щоправда, вчора пройшов дощ, але цього замало, щоб зморшки на ній розгладились. Ці дикуни вважають: божество від спраги вмирає, кидають кульку в кров. Я вас, капітане, не раз попереджав, щоб ви повернули караван назад. Повірте мені, убивати вас не хотілося, я просто не мав на це дозволу. Ваші співвітчизники могли б такий відкритий акт розцінити як убивство терористами благородних людей. Моєму начальству така оцінка подій не на руку. А зараз для мене все одно, що моє начальство і ваші співвітчизники подумають про вашу смерть. Караван пройшов по річці, а це означає крах моєї кар'єри. Значить, і ви, капітане, на цьому закінчите свою кар'єру. Над вами вчинять розправу „люди-леопарди“ точно так, як учинили над донькою вождя — Агерангою. Така вже ваша доля. Я сподівався, що горила Вітурі розправиться з вами. Так було б простіше і для вас і для мене...

Райдуга ще не знав, як діятиме, але те, що не дасть розправитися з собою просто так, вирішив твердо. Ніби відгадавши його думки, рудий засміявся.

— О, та ви, капітане, на щось ще сподіваєтесь? А розмовляти не хочете? Чи, можливо, від страху мову відібрало? Гадали, що компанія „Морський ліхтер“ кидає слова на вітер. Так-так, інтереси саме цієї компанії я й захищаю. Капітане, не дивіться на мене вовком. Ваші люди, завдяки вам, мене обставили. Я гадав: вони без вас — капітана — не рушать з місця, а виявилося... Тепер газети кричатимуть: „Євроліхтер“ найкраще морське об'єднання світу! Його караван пройшов такою складною річковою трасою...“ А це реклама, капітане. Та й не лише в рекламі справа. Я вам скажу більше, все одно ви не зможете нікому про це розповісти. На берегах цієї річки є тайники нашої компанії. Так, тут ми маємо склади наркотиків...

Райдуга подумав: „Ти, рудий пес, і не уявляєш собі, яку важливу новину мені повідомив. Караван таки відірвався від тебе і пройшов углиб Орландії! Молодці, хлопці!..“

Думки Райдуги перервав лемент, який раптом здійнявся серед „людей-леопардів“. Вони попідхоплювалися і втікали до лісу. Рудий оглядівся, а затим і собі кинувся в ближні хащі, на ходу підбираючи сорочку, щоб вона не заважала йому перестрибувати через кущі, повалені дерева.

За спиною Райдуги затріщали чагарі, почулося важке посапування і... на галявину вибігла горила Вітурі. Вона загрозливо заричала вслід утікачам. У наступну хвилину з лісу вистрибнув леопард. Побачив прив'язаного до дерева Райдугу. Заліг, готуючись до нападу, але Вітурі вийшла наперед Райдуги і зупинилася. Тепер вона була між ним і леопардом. Не встиг капітан і оком моргнути, а леопард уже летів стрілою на горилу. Звір, мов пружина, з розчепіреними лапами, виставленими кігтями, розкритою пащекою, почав опускатися на Вітурі. В останню мить горила, на диво спритно, вивернулась, і леопард гепнувся об пеньок поруч з нею. Вхопивши його, мов кошеня, за загривок, жбурнула в хащі. Леопард ще з більшою люттю кинувся на Вітурі. Та горила цього разу обхопила його за шию і притисла до себе.

Леопард, пручаючись, задушливо прохрипів. З усієї сили вдарив лапами з випущеними кігтями мавпі в живіт. Шматки шерсті полетіли в різні боки. Проте Вітурі не відпускала леопарда, а він продовжував рвати їй живіт. Кров ринула з ран. Але в міцних обіймах мавпи сили леопарда помітно танули. Він поступово затихав. Вітурі його не відпускала, хоча сама стікала кров'ю. Леопард рвонувся з останніх сил у предсмертній агонії, ще кілька разів різонув гострими кігтями по животу горили і затих, а із закривавленого живота Вітурі випали кишки. Мавпа, хитаючись, пішла в затінок, з важким стогоном лягла на землю. З кожною хвилиною її стогін слабшав. Нарешті, зовсім стих.

Райдуга в безсилій люті стиснув кулаки і заплющив очі. Що він може зробити?.. Вітурі загинула, захищаючи його. Вона врятувала його від леопарда...

За останні дні він стільки бачив смертей і стільки пережив, що вистачить на все життя. На все життя? А чи буде воно в нього? Адже незабаром сонце повернеться, і його проміння впадуть на твою незахищену голову, капітане. Досить було двох годин, щоб тебе схопив сонячний удар. Та й чи проживеш ти ті дві години? Якщо звірі тебе не розтерзають, то повернуться „люди-леопарди“ і зроблять з тобою те, що замислив рудий.

Згадавши про „людей-леопардів“, Райдуга важко зітхнув. І треба ж таке придумати: „люди-леопарди“. Стільки ж-то лиха принесло місцевим племенам це таємне товариство!..

Заглиблений у свої невеселі думи, Райдуга не помітив, як на галявині знову з'явилися „люди-леопарди“. Вони боязко, зовсім не по-леопардячи, виходили з-за дерев і наближалися до капітана. За ними з лісу вийшли рудий мйлодик і високорослий негр. Пересвідчившись, що горила й леопард неживі, „люди-леопарди“ осміліли. Оточили Райдугу, чекаючи ударів бубону, щоб продовжити танок смерті.

Бубон поки що мовчав. Напевно, той, хто гатив у бубон, чекав на команду ватажка, а той у свою чергу чекав розпоряджень рудого молодика. Але рудий не поспішав. Йому кортіло „відвести душу“ в цій глушині з цивілізованою людиною перед тим, як відправити її на той світ. Він так і сказав капітанові.

— Подихайте, капітане, свіжим повітрям, поки я наговорюся з вами. Повірте, це не так багато часу займе. Всього кілька хвилин,— молодик простяг перед обличчям Райдуги руку, на долоні якої лежала вже знайома кулька.— Бачте? Божество зморщилося. Коли ж розібратись по-нашому, по-цивілізованому, то зморшки на восковій кульці розгладяться в будь-якій рідині. Та, кажу ще раз, на мене не маєте чого ображатися, капітане.

Рудий дав знак. Ударив бубон. „Люди-леопарди“ кинулися в танок, цього разу на ходу п'ючи жовту рідину, їхні очі швидко застилав хміль безумства. Коло навкруг капітана звужувалося. Здавалось, ось-ось накинуться на нього ці божевільні люди. Він уже чує їхнє уривчасте дихання, хрипіння біля свого обличчя. Вони вже дотикаються руками його тіла. Та, коли ватажок „леопардів“ затрубив у ріг, даючи сигнал до нападу, з лісу на галявину вибігло плем'я вождя Сейла. Попереду пігмеїв біг Хераф. По його розгарячіло-розпорядливому вигляду можна було зрозуміти, що саме він показував дорогу племені сюди, що саме він привів своїх друзів на допомогу Райдузі. Серед пігмеїв — Ліда! На кілька голів вища за них, вона стривоженим поглядом обводила галявину, шукаючи капітана. Побачила.

—Олегу Дмитровичу!! Олегу Дмитровичу!!!—кинулася в сльозах до нього.— Мій рідненький, Олегу... Що вони з вами зробили?! Негідники!!!

Дівчина в гніві оглянулася навколо себе, ухопила якогось дрючка і, піднявши його над головою, пішла на „леопардів“, що перелякано збилися до купки. Замовк бубон. „Леопарди“ кинулися врозтіч. Молодик, як і першого разу, зник у гущавині.

До Райдуги підбіг Хераф, кількома ударами списа розрубав мотуззя, яким капітан був прив'язаний до дерева. Райдуга сповз на землю. Розтерши від мотуззя руки й ноги і відпочивши трохи, він підвівся. Мабуть, сів би знову, настільки відчував слабкість у тілі, та Ліда підтримала його.

— Ну й негідники!!

— Не плачте, Лідо. Все минулося,— мовив майже пошепки порепаними губами Райдуга.

— Хераф врятував вас, Олегу Дмитровичу,— дівчина прихилилася до плеча капітана, наче хотіла частину своєї сили передати йому.— Хераф прибіг у поселення племені вночі. Чоловіки відразу рушили в путь. Мене спочатку не хотіли брати з собою. Та я наполягла. Вже в дорозі мені сказали, що вас укусила змія і ви лежите непритомний, а можливо, вже й мертвий...

— Лідо, ви мені скажіть: справді караван пішов далі чи стоїть на місці, а ми тут розбалакуємо!

— Пішов, Олегу Дмитровичу! Пішов! Вже кілька днів минуло, як караван відправився далі. Ми порадилися і вирішили: я залишаюся з пігмеями, щоб вас знайти чи дочекатися, а Петер, Іштван і Ян поведуть караван далі. На зворотньому шляху вони чекатимуть нас біля поселення пігмеїв. Так, як ви й наказали...

Розділ дванадцятий ПОВЕРНЕННЯ

До ріки поверталися не поспішаючи: Райдуга почував себе дуже. кволо. Та й треба було щось їсти. Пігмеї полювали на дичину. Робили це вони просто, ніби гралися. Двох юнаків з сіткою посилали далеко вперед. Юнаки натягували її в кущах, а самі залягали по боках. Пігмеї, з якими йшли Олег Дмитрович і Ліда, розходилися півколом, при цьому били хто в що гаразд, заганяючи звірину. Кожний такий загін завершувався успішно: в сітку обов'язково потрапляла козуля, або якийсь птах. Набралося чимало живності. Зупини лися, щоб підсмажити м'ясо і попоїсти. Та тільки-но розіклали вогнище, як здалеку, з-за вершин дерев, долинув ледь чутний гудок буксира: у-у-ууу!..

— Наші! —застрибала Ліда.— Наші повернулися, Олегу Дмитровичу! Чекають на нас! Мерщій на буксир! Там я вам наготую такого смаження!.. Такого!!. І вашим людям сподобається, Херафчику!..

Пігмеї не стали перечити Білій Красуні. Вирушили в путь. Але згодом до Ліди й Райдуги підійшов Хераф.

— Біла Красуня не може готувати по-нашому. Вождь просить: ми зготуємо м'ясо в землі.

Ліда погодилася. Тільки попросила, щоб м'ясо солили сіллю, яку вона принесе з буксира.

Через кілька годин вони добулися річки. На великий подив усіх, навіть пігмеїв, біля берега стояв лише буксир — ліхтерів не було. Райдуга і Ліда спочатку стурбувалися, але коли побачили, як радісно їх зустрічають Станєв, Сабо, Морава — заспокоїлись. Адже, коли б щось трапилось з ліхтерами, Станєв і Сабо, а за ними, накульговуючи, й Ян не бігли б їм назустріч такі усміхнені. Але Ліда не витримала і ще здалеку запитала:

— Та й де ж ліхтери поділи, лицарі?

— Здали ліхтери,— спокійно відповів Петер.

— Здали? Кому? — на блідому обличчі капітана знову з'явилася стурбованість.

— Та не хвилюйся, капітане, все гаразд,— обняв Райдугу Петер і, відчуваючи під руками його схудле, зранене тіло, відступив крок назад.

— Все вже минулося, Петере. Розповім пізніше. Кому ж ви все-таки здали ліхтери?

— Нас зустріла група людей, яку вислали наперед. Ту групу очолював лікар з Радянського Союзу Максимов. Він нам заборонив вести караван далі: у населеній частині острова, де пройшов ураган, зараз лютує епідемія холери. Ліхтери ми відчепили і їх потягли вище по річці слонами... А ти, капітане, бачу з того світу повернувся... Поджентльменськи вчинив, Олегу Дмитровичу: Ліду обміняв на себе.

Коли ми про це дізналися від пігмеїв, вирішили, щоб то не було, а караван проведемо...

— Як?! -— вигукнула Ліда.— Олег Дмитрович через мене здався тим бандитам?! А ви мені про це сказали?! Гадала: вони мене самі відпустили. Тримали ж весь час із зав'язаними очима...

— Ті бандюги так просто не відпустили б,— мовив Сабо.— А ми тобі, Лідо, не говорили, щоб ти зі своїм гарячим характером не накоїла лиха.

— Капітане, завдяки тобі, ми провели караван,— втрутився в розмову Морава.— Увагу тих молодчиків відволік на себе. До речі, хто вони?

— Один з них найманець компанії „Морський ліхтер“. „Морському ліхтерові“ наш рейс став поперек горла.

— Конкуренція,— мовив Станєв.

— Не тільки,— продовжив Райдуга.— У цих краях вони переховують наркотики і бояться, що ті склади будуть знайдені. Так от, представники, а точніше, справжній найманий терорист, використав проти нас місцеве таємне товариство „люди-леопарди“, щоб все списати на них. Мовляв, убивства — то справа рук фанатиків, які вірять у божество — звичайну воскову кульку. В засуху кулька зморщується, а щоб ті зморшки розправились, кульку треба кинути в рідину. От і придумав хтось для місцевих фанатиків: кулька — божество і його треба напувати кров'ю людини... Іншими словами, не бачене в наш час варварство...

Доки Райдуга розповідав про свої пригоди, пігмеї під керівництвом Ліди, зготували смаженину, розклавши вогнище на березі річки. Стемніло. Вечеряли біля багаття. Затим ударив бубон, почався танок. Танцювали всі крім Райдуги і Морави, які все ще відчували слабкість. Станєв, Сабо запросили на танець дівчат-пігмейок і почали їх навчати європейським танцям. Ліда танцювала з Херафом, який ледь діставав їй до пояса, але стрибав, сіпаючи руками й ногами чи не найкраще.

Та лише розтанцювалися, коли бубон нараз замовк. Пігмеї стихли, звернувши свої погляди в бік лісу. З-за дерев вибіг чоловічок з животиком. Райдуга його відразу впізнав: кілька днів тому він корчив гримаси перед капітаном. Підбіг до купи смаженого м'яса, вхопив перший-ліпший шматок. Вигляд у чоловічка був знеможений, ніби він щойно вирвався з пельки самого диявола. Озираючись на людей затравленим поглядом, позадкував було назад до лісу. Та йому вчасно заступив дорогу Сейлі і щось гукнув, тикнувши пальцем V його плече. Чоловічок злякано-заперечливо захитав головою. Вождь, не спускаючи суворого погляду з нього, відламав від куща гнучкого прута.

Райдуга зрозумів: Сейлі про щось допитується в чоловічка, а той заперечує. Вождь погрозливо наступав на пігмея. Здавалося, що він зараз битиме його прутом. Але Сейлі і не думав цього робити. Втупившись поглядом у чоловічка, він пішов навколо нього колами, вдаряючи прутом об землю. З кожним колом вождь ударяв по землі все сильніше й частіше. Чоловічок перестав їсти м'ясо, знітився ще більше, не зводячи переляканого погляду з вождя. Проте, він ще знаходив у собі сили заперечувати Сейлі. Кола, які описував вождь, ставали все вужчими. Прут здіймав пісок уже біля ніг чоловічка. Ось він майже зачепив його пальці. І раптом чоловічок не витримав. Скрикнув, упав ниць перед вождем.

Важке зітхання пронеслось між пігмеями. Стиснувши кулаки, вони пішли на чоловічка. Та вождь підняв руку, і пігмеї зупинилися. Затим Сейлі щосили вдарив прутом по спині чоловічка. На коричневій шкірі виступила кривавиця. Пігмеї схвально загукали. Вождь все дужче й дужче шмагав чоловічка, який вужем звивався на піску, вищав, просячи помилування. Нарешті, не витримавши, він кинувся тікати в ліс під улюлюкання пігмеїв.

За кілька хвилин пігмеї заспокоїлись. Сейлі підійшов до Райдуги. Хераф, як завжди, підбіг і переклав його слова:

— Вождь виявив лютого ворога племені — помічника Есамби. Він допомагав людям Есамби. Запродав їм свою душу...

Райдуга згадав, як під час кривавих оргій на галявині за ватажком — високорослим негром — „людей-леопардів“ увивався товстенький розмальований пігмей. Тоді його не можна було впізнати. Лише сторожкі, повні кровожерливого нетерпіння погляди кидав він у бік Райдуги. Чоловічок готовий був першим кинутися на нього...

Херафів голос дійшов до свідомості Райдуги.

— Бвана, він не повернеться. Ми не приймемо. Один довго не протримається. Він заслуговує такої ганебної смерті. Заслуговує, бвана...

Хераф замовк. Щоб якось розрядити гнітючу тишу, Ліда запропонувала:

— В нас же є кінопроектор і фільми, а ми ні разу не дивилися кіно. Іштване, ти, здається, за сумісництвом кіномеханік, давай сюди своє господарство.

— І те правда,— пристав на Лідину пропозицію Петер,— ще жодного фільму не дивились.

За кілька хвилин Стаиєв і Хераф, який заліз на ближнє дерево і намотав на сук мотузок, розправляли білий екран. Пігмеї півколом усілися навколо вогнища, з цікавістю позирали на квадрат білого полотна. Тим часом Іштван переніс з буксира апаратуру, металеві коробки зі стрічками, розіклав складаний столик, на ньому встановив кінопроектор. Від металевого брязкоту незнайомих предметів погляди пігмеїв стали настороженими. Дехто з них навіть нетерпеливо за-совався на місці, готовий кожної миті кинутися навтьоки. Стримував їх лише спокійний вигляд білих людей.

Сабо підвів електрику від електродвигуна буксира, ввімкнув проектор. Ударив могутній сніп світла. На білому полотні висвітлилась рамка. Іштван підправив її і, вимкнувши проекцію, почав заправляти стрічку. Погляди пігмеїв були прикуті до його рук. Та ось з'явилися титри, а затим під могутню тривожну музику один за одним почали пікірувати на міста і села фашистські літаки. Від тривожної музики, від завивання пікірующих бомбардувальників, від вибухів бомб пігмеї посхоплювалися. З повними очима жаху роззиралися навкруги. На екрані з'явилася чорна цятка. Вона все збільшувалася, перетворюючись у літак, що з завиванням летів прямо на глядачів. Здавалося, він ось-ось вилетить з екрана, пронесеться над головами людей, скидаючи на них свій смертоносний вантаж. Пігмеї не витримали. Вони з галасом кинулися врозтіч.

Ліда підхопилася і побігла за Херафом, на ходу пояснюючи йому, що й до чого. Мовляв, це ж лише кіно, а не насправді. Боятися не треба. Вона його просила, щоб він розповів це іншим пігмеям. Та хлопець її й слухати не дотів. Він разом з усіма пігмеями щодуху мчав від екрана в ліс. Дівчина, переконавшись, що всі її намагання даремні, повернулася до вогнища.

— Іштване, заправ іншу стрічку.

— Яку?

— Де б не було війни.

Іштван перебрав кілька коробок, знайшов якусь малознайому оперетку. В тропічному лісі голос співачки залунав несподіванно по-домашньому. Але пігмеї не поверталися.

— Налякались війною, а тепер і на пісню не йдуть,— мовив Ян.— О, та ось з-за дерева визирає Хераф. Херафе, йди-но сюди.

Хлопець підійшов, показав на екран і заперечливо похитав головою, мовляв, не треба, того показувати. Сабо вимкнув апарат. Залишилася горіти підвішана до гілляки лампочка. Розбуджені світлом, вибухами бомб, свистом пікіруючих літаків, піснею співачки, здійняли галас шимпанзе. Вони так знервовано вищали, що заглушали Херафа, і Янові доводилося раз за разом перепитувати його.

— Наші люди бояться цього,— Хераф знову показав пальцем на екран, затим на кінопроектор.— Це є Есамба. Есамба ваш — великих білих людей. Ви його повинні знищити.

Хлопчик більше нічого не сказав. Повернувся, повільно пішов у поселення.

— От тобі й раз,— розвів руками Петер.— Хотіли як краще зробити, а вийшло не по-людськи. Може, піти до пігмеїв і пояснити все?

— А що ти пояснюватимеш? — запитав Морава.— Про бомби їм розповіси, про війну?

— Про кіно. Що все це гра, неживе і немає чого його боятися.

— До нас вождь іде,— мовила Ліда.— От ти йому й поясни про все це.

Вождь підійшов. За ним підбіг і Хераф. Звертаючись до всіх відразу, вождь почав говорити. Хераф перекладав:

— Вождь висловлює вам, білим людям, своє співчуття. Живете ви в страшному світі. На кожному кроці вас чатує Есамба. Дух Есамби постійно витає над вами. Нас переслідує Есамба теж, але ми його не бачимо. Ви ж бачите його в себе щодня. Це страшно. Вам треба залишатися тут, у нас. Там у себе ви не можете сховатися від Есамби. У вас немає лісу. Страшно так жити, як ви. Ваш Есамба навіть послав з вами свій дух і свого помічника,— вождь з деяким острахом глянув у бік проектора і екрана.— Та ви не бійтеся. Ми той дух проженемо в ліс. Він зникне...

Вождь підняв з землі прут, яким декілька хвилин тому бив чоловічка з черевцем, стьобнув ним у повітрі, ніби випробовуючи, чи не втратив він своєї пругкості. Потім зайшов наперед кінопроектора і втупився поглядом в об'єктив. Райдуга і Петер переглянулися, мовляв, треба щось робити, а то від апарата залишиться брухт, коли Сейлі почне стьобати його прутом. Здавалося, від очікування подальших дій вождя замовкли навіть шимпанзе на деревах. Стало тихо. Так тихо, що було чути, як у лісі тріснула і впала з дерева на землю гнила гілка, напевно, зламавшись від власної ваги. На той тріск оглянувся Сейлі. В цю хвилину Ліда зірвала з гілляки біле простирадло екрана і накинула на кінопроектор. Коли ж вождь повернув голову в бік апарата, його погляд об'єктива не знайшов. Сказавши щось Херафові, вождь пішов до хижин. Хлопчик побіг за ним, радісно вигукуючи:

— Помічник Есамби сховав своє око! Помічник Есамби відступив. Завтра з сонцем вождь прожене і дух Есамби!..

— Отак...— розвів руками Петер, мовляв, що поробиш: у пігмеїв своє поняття про світ, у нас своє.

— Звичайно,— погодився з ним Сабо.— Як пігмеям не пояснюй, вони не зрозуміють...

— Зрозуміють,— заперечила Ліда.— Завтра вранці я розповім їм про кіно.

— Ну, а сьогодні час уже спати, люди добрі,— позіхнув Морава.—Збираймо помічників Есамби і гайда на буксир.

Розділ тринадцятий ГУДКИ ВНОЧІ

Але ніхто з моряків не поспішав залишати берег, їх ніби щось утримувало на цьому п'ятачку серед безмежного тропічного лісу. Що саме? Коли б кожного з них запитали, ніхто не відповів. Але кожний з них десь у підсвідомості жалкував, що востаннє на цій землі і, коли підніметься на буксир, то більше не ступить на неї.

— Спати?!—удавано здивовано перепитав Яна Іштван.— партію хто кінчатиме? Рейс підходить до кінця, і партія має бути завершена,— механік дістав з кишені шахи.— Хід мій. Боїшся мату?

— Ти мене геть розгнівав! — у тон Іштвану відповів Ян, також дістаючи з кишені шахи.— Тепер тримайся. Закінчую партію за п'ять феодів і даю тобі мат.

— Мат ти одержиш, Яне, а не я. Пішов! Кінь на „Є п'ять“. Капітане, суди нас.

— Згодний. Тільки ж як? Я не бачу ваших ходів і як розташовані на дошці фігури,— мовив Райдуга.

— Кожний з нас тобі показуватиме свій хід. Ось дивись,— нахилився до Олега Дмитровича, який сидів на стільці. Сабо.— Я пішов.

— Не переломайся, Іштване. Я ближче до землі,— підніс до Райдуги і свої шахи Морава.— Мені легше згинатися. Мій хід у відповідь!..

До них підійшов Петер, який перед цим піднявся на буксир і приніс з собою карту.

— Давайте краще всі разом подивимось, чи правильно я наніс на карту фарватер річки. Можливо, комусь знадобиться. Олег Дмитрович уважно розглянув карту.

— На третьому повороті ріки не позначив скелю. А там вона звисає низько над водою і може принести чимало шкоди караванові.

Станєв позначив місце знаходження скелі. Розгорнув другу половину карти, де була відображена ділянка ріки вище по течії.

— Тут ви без мене йшли,— мовив Райдуга.

— Ми її переглянемо з механіком і боцманом. Іштване,—звернувся Петер до Сабо,— цей валун правильно нанесений, чи ні? [ — Правильно,— присів біля штурмана і капітана механік, бо нерез свій високий зріст не міг здаля розгледіти карту: електролампочка світила збоку.— Тут саме ми проходили на малих оборотах. Так, перевіряючи на карті кожну позначку, Станєв звертався то до Іштвана, то до Яна: чи бува не пропустив чого. Коли закінчив, иамріяно мовив:

— Піти б ще раз по цій річці. Пройшли б її удвоє швидше. Петер не договорив. З рубки буксира долинув зумер радіотелефону.

— „Співдружність“ викликає! — вигукнула Ліда.— Ліхтеровоз повернувся! Чекає на нас!

— Так, друзі, кличуть! — зрадів і Райдуга.

— Ура-а-а! — в один голос загукали Станєв, Морава і Сабо.

— Зараз же—в путь! В путь! — скомандував Райдуга. Вони піднялися на буксир.

— „Дунай“ слухає! — взяв трубку Олег Дмитрович. Капітана оточила тісним колом його невеличка команда.

— Здоров був, синку! — почувся радісний голос Глушкова. Доброго здоров'я, Костянтине Федоровичу!

— Як почуваєтесь? Все гаразд?

— Та ніби все в нормі.

— Знаємо, знаємо дещо з ваших пригод. Зустрінемось — розкажете. А зараз мені доручено познайомити вас з радіограмою. Щойно одержали. Уряди чотирьох наших країн дякують вам за успішно завершений рейс. Крім того країнам, які входять до „Морського ліхтера“ подана нота протесту у зв'язку з терористичними акціями проти вашого екіпажу.

— От і прекрасно! — з притаманною їй запальністю мовила Ліда.— Так їм і треба, бандюгам!

— Уряд Орландії,— продовжував Глушков,— попросив управління „Євроліхтера“ по тій річці, де ви пройшли, відкрити судноплавну лінію. Так що через рейс підете знову по ній.

— А чому через рейс? — перепитав Сабо, скориставшись зі свого високого зросту і нагнувшись з-за плеча Райдуги до трубки.— Чому не відразу назад? Адже в Орландії чекають на допомогу. Те, що ми доставили, їм мало.

— Так вирішило управління „Євроліхтера“. Зараз уже підготовлений і чекає на „Співдружність“ інший караван з іншим екіпажем. А ви підете через рейс...

Моряки швидко зібрали на березі речі. Перенесли їх на буксир. Загримів ланцюг якоря. Райдуга тричі натиснув тифон. Три прощальні гудки розітнули нічний спокій тропічного лісу. Коли ж могутній промінь прожектора освітив річку, а затим берег, моряки побачили при самій воді купку напівголих людей — все плем'я пігмеїв вийшло їх проводжати. Пігмеї мовчки стояли і дивилися на буксир. Про що вони думали в цю хвилину? Можливо, жаліли оцих білих високорослих людей, які залишають їхній прекрасний край і пливуть невідомо куди, а вірніше, туди, де постійно їх переслідує Есамба; чи, можливо, жаліли себе, що їм доводиться залишатися в цьому хоч і прекрасному, але суворому краї, серед глибокої ночі, серед безкрайнього тропічного лісу. І все ж таки про що б вони не думали, вони залишалися вдома. Додому поспішав й екіпаж „Дунаю“.