Велика шахівниця - Збігнєв Бжезінський

Збігнєв Бжезінський

Велика шахівниця - Збігнєв Бжезінський

АМЕРИКА: ЇЇ ПРОВІДНА РОЛЬ ТА ГЕОСТРАТЕГІЧНІ ІМПЕРАТИВИ

* ВСТУП. ПОЛІТИКА НАДДЕРЖАВ

* ГЕГЕМОНІЯ НОВОГО ТИПУ

* КОРОТКА ДОРОГА ДО СВІТОВОЇ ПЕРШОСТІ

* ПЕРША СВІТОВА ДЕРЖАВА

* АМЕРИКАНСЬКА ГЛОБАЛЬНА СИСТЕМА

* ЄВРАЗІЙСЬКА ШАХІВНИЦЯ

* ГЕОПОЛІТИКА ТА ГЕОСТРАТЕГІЯ

* ГЕОСТРАТЕГІЧНІ ГРАВЦІ ТА ГЕОПОЛІТИЧНІ СТРИЖНІ

* КРИТИЧНІ ВИБОРИ ТА ПОТЕНЦІЙНІ ВИКЛИКИ

* ЧОРНА ДІРА

* НОВЕ ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ РОСІЇ

* ГЕОСТРАТЕГІЧНА ФАНТАСМАГОРІЯ

* ДИЛЕМА ЄДИНОЇ АЛЬТЕРНАТИВИ

* ЗАКЛЮЧЕННЯ

* ГЕОСТРАТЕГІЯ ДЛЯ ЄВРАЗІЇ

* ТРАНСЄВРАЗІЙСЬКА СИСТЕМА БЕЗПЕКИ

* ОСТАННЯ ГЛОБАЛЬНА НАДДЕРЖАВА: ЩО ПОТІМ?

ВСТУП ПОЛІТИКА НАДДЕРЖАВ

Відтоді як десь років п'ятсот тому континенти почали взаємодіяти в політичному плані, Євразія була центром світової влади. Різними шляхами та в різні часи народи, що населяли Євразію (переважно ті, які перебували на її західноєвропейських околицях), проникали до інших регіонів, підкоряли їх своєму пануванню — це було тоді, коли якісь окремі євразійські держави набували особливої могутності й пожинали плоди своєї світової переваги.

В останньому десятиріччі двадцятого століття у світі відбувся справді тектонічний зсув. Уперше за всю історію неєвразійська держава стала не тільки арбітром євразійських стосунків, а й наймогутнішою державою світу. Поразка та розпад Радянського Союзу стали останнім кроком у швидкому піднесенні Сполучених Штатів, держави західної півкулі, шо перетворилася на єдину і, більше того, першу справді глобальну потугу.

Проте Євразія зберегла своє важливе геополітичне значення. Не тільки її західна околиця — Європа — все ще залишається осередком значної політичної та економічної сили світу, а й її східний регіон — Азія — віднедавна став важливим центром економічного зростання та політичного впливу. Звідси випливає, що питання про те, яким чином глобально задіяна Америка даватиме раду складним силовим відносинам на Євразійському континенті (і передусім, чи зможе вона відвернути появу панівної та антагоністичної євразійської держави), залишається ключовим для спроможності Америки зберегти свою провідну роль у сучасному світі.

Тож очевидно, що, окрім розвитку різноманітних сучасних вимірів влади (технологічної, комунікаційної, а також торгово-фінансової), зовнішня політика Америки повинна, як і раніше, приділяти увагу своєму геополітичному виміру і має впливати на Євразію в такий спосіб, щоб на континенті зберігалася рівновага, а Сполучені Штати були завжди там присутні в ролі політичного арбітра.

Таким чином, Євразія — це ніби шахівниця, на якій триває партія боротьби за глобальну першість, а ця боротьба передбачає геостратегію — стратегічне управління гео-політичними інтересами. Варто пригадати, як у 1940 році — не так уже й давно — два претенденти на світове панування, Адольф Гітлер та Йосиф Сталін, під час таємних переговорів у листопаді того року, недвозначно домовилися про те, що Америку слід витіснити з Євразії. Обидва розуміли, шо американський вплив у Євразії не дозволить реалізувати їхні амбіції глобального панування. Обидва виходили з припущення, що Євразія є центром світу і той, хто контролює Євразію, контролює світ. Через півстоліття це питання формулюється по-новому: чи збереже Америка свою провідну роль у Євразії і в яких цілях вона може бути застосована?

Кінцева мета політики США має бути доброзичливою й передбачливою: сформувати світову спільноту, яка надихалася б духом співпраці й оберігала б давні традиції та фундаментальні інтереси людства. Але поки шо вкрай необхідно, аби не з'явився євразійський суперник, здатний домінувати в Євразії, а отже, й кинути виклик Америці. Таким чином, мета цієї книжки — сформулювати всеосяжну та інтегровану євразійську геостратегію.

Збігнєв Бжезінськнй м. Вашингтон Квітень 1997року

ГЕГЕМОНІЯ НОВОГО ТИПУ

Гегемонія так само давня, як і людство. Проте нинішня провідна роль Америки у світі вирізняється швидкістю свого виникнення, своїми глобальними масштабами та способом її здійснення. Протягом одного століття Америка пережила трансформацію — і була також трансформована міжнародною динамікою — від країни, відносно ізольованої у західній півкулі, до держави, яка має безпрецедентну глобальну могутність та вплив.

КОРОТКА ДОРОГА ДО СВІТОВОЇ ПЕРШОСТІ

Іспано-американська війна 1898 р. була першою завойовницькою війною Сполучених Штатів. Вона відсунула зону панування Америки до далеких рубежів Тихого океану, за межі Гавайських островів, аж до Філіппін. Уже наприкінці того століття американські стратеги стали опрацьовувати доктрину панування на двох океанах, а військово-морський флот США кинув виклик гаслові “Британія — володарка морів“. Претензії Сполучених Штатів на особливий статус єдиного охоронця безпеки в західній півкулі, проголошені на початку цього століття в доктрині Монро і в подальшому виправдовувані “особливою долею“ Америки, ще більше посилилися після побудови Панамського каналу, який полегшив її військово-морське панування як у Атлантичному, так і в Тихому океанах.

Швидка індустріалізація національної економіки дала Америці надійну базу для посилення її геополітичних амбіцій. Коли вибухнула перша світова війна, економічний потенціал Сполучених Штатів становив уже близько 33 % від світового ВНП, змістивши Великобританію з позиції провідної промислової країни. Цей винятковий економічний динамізм підсилювався культурою, яка заохочувала експерименти та новації. Політичні інститути Америки та економіка вільного ринку створили безпрецедентні можливості для амбітних і нетрадиційно мислячих винахідників, яких у їхніх спробах реалізації власної мрії не стримували ані архаїчні привілеї, ані жорсткі соціальні ієрархії. Одне слово, національна культура була унікальне сприятливою для економічного зростання, а, залучаючи та швидко асимілюючи найталановитіших людей з-за кордону, культура Америки і в цей спосіб сприяла посиленню національної могутності та її експансії.

Перша світова війна надала першу нагоду для широкомасштабного перекидання збройних сил Америки до Європи. Доти майже ізольована держава швидко перекинула декілька сот тисяч вояків через Атлантичний океан. Це була трансокеанська експедиція, безпрецедентна за своїм обсягом і масштабом, що провістило появу нового великого гравця на міжнародній арені. Не менш важливо й те, що ця війна також заохотила американську дипломатію до перших великих спроб застосувати американські принципи у пошуках розв'язання міжнародних проблем Європи. Славнозвісні “Чотирнадцять пунктів“ Вудро Вілсо-на провістили вторгнення до європейської геополітики американського ідеалізму, підсиленого могутністю Америки. (За півтора десятка років до того Сполучені Штати відіграли провідну роль у врегулюванні конфлікту на Далекому Сході між Росією та Японією, ще тоді заявивши про свої дедалі міцніші міжнародні позиції.) Отже, злиття американського ідеалізму з американською могутністю повністю проявило себе й на широкій світовій арені.

Однак, у строгому розумінні, перша світова війна все ще була переважно не світовою війною, а європейською. Проте її саморуйнівний характер ознаменував початок кінця європейського політичного, економічного та культурного панування над рештою світу. В ході цієї війни жодна окрема європейська держава не була в змозі здобути рішучу перевагу, і на її остаточний результат значний вплив справило втручання в конфлікт держави неєвропейської, що була на піднесенні,— Сполучених Штатів Америки. Після цього Європа все більше ставатиме об'єктом, а не суб'єктом глобальної політики сили.

Проте цей короткий спалах глобального лідерства Америки не призвів до тривалого втягнення її у світові справи. Замість цього Сполучені Штати знову швидко повернулися до любого їм ізоляціонізму в суміші з ідеалізмом. І хоча в другій половині двадцятих років та на початку тридцятих на Європейському континенті набирав сили тоталітаризм, американська потуга (яка на той час включала в себе могутній флот на двох океанах, шо явно переважав британські військово-морські сили) залишалася незадіяною. Американці воліли залишатися осторонь від світової політики.

З цією схильністю узгоджувалася й американська концепція безпеки, що базувалася на сприйнятті Сполучених Штатів як континентального острова. Американська стратегія зосереджувалася на захисті своїх берегів, а отже, була вузьконаціональною за масштабами, а міжнародні або глобальні міркування при цьому майже не бралися до уваги. Головними гравцями на міжнародній арені залишалися європейські держави і дедалі більше — Японія.

Європейська ера у світовій політиці остаточно завершилася в ході другої світової війни — першої справді глобальної війни, коли воювали одночасно на трьох континентах, а також на Атлантичному й Тихому океанах. Символічною демонстрацією її глобального характеру було зіткнення британських та японських військ (які представляли відповідно західноєвропейський острів і не менш віддалений східноазіатський острів) на індійсько-бірманському кордоні, на відстані кількох тисяч миль від їхніх домівок. Європа та Азія перетворилися на одне поле битви.

Якби ця війна закінчилася очевидною перемогою нацистської Німеччини, єдиний європейський центр сили міг би тоді виступити в ролі глобального лідера. (Перемога Японії на Тихому океані означала б для цієї країни повне панування на Далекому Сході, але найімовірніше, що Японія все одно здобула б тільки регіональну гегемонію.) Натомість поразка Німеччини була значною мірою спричинена участю у війні двох неєвропейських переможців — Сполучених Штатів і Радянського Союзу, які перехопили нездійснені амбіції Європи на світове панування.

Протягом наступних 50 років тривало двополюсне американо-радянське змагання за світове лідерство. В деяких відношеннях це змагання між Сполученими Штатами і Радянським Союзом знаменувало реалізацію найулюбленіших теорій геополітиків: адже провідна морська держава світу, яка домінувала як в Атлантичному, так і в Тихому океанах, суперничала з провідною континентальною державою світу, що відігравала першорядну роль у самому серці Євразії, при цьому китайсько-радянський блок охоплював географічний простір, співмірний із масштабами Монгольської імперії. Геополітичний вимір не міг бути виражений більш чітко: Північна Америка проти Євразії, і ставка в цій грі — доля світу. Переможець справді панував би над світом. Ніхто інший не став би йому на заваді після здобуття остаточної перемоги.

Кожен із суперників мав свій власний ідеологічний заклик, заряджений історичним оптимізмом, що виправдовував неминучі насильницькі дії, до яких йому доведеться вдатися, щоб здобути остаточну перемогу. Кожен із суперників явно домінував у зоні свого впливу, на відміну від тих, хто мріяв про імперську Європу, її глобальну гегемонію, але при цьому навіть не спромігся домогтися незаперечної влади в самій Європі. Кожен із двох також використовував свою ідеологію для посилення свого впливу на васалів і переможених, що подеколи нагадувало добу релігійних воєн.

Поєднання світового геополітичного масштабу і проголошуваної універсальності супротивних догм надавало цьому змаганню безпрецедентної гостроти. Але був ще й додатковий фактор, також пов'язаний з глобальними наслідками, який перетворив це суперництво на воістину унікальний двобій. Поява ядерної зброї означала, що безпосередня війна класичного типу між двома основними суперниками не тільки призведе до їхнього взаємного знищення, а й матиме фатальні наслідки для більшої частини людства. Таким чином гострота конфлікту дивовижним чином поєднувалася з надзвичайною стриманістю обох суперників.

У геополітичному плані цей конфлікт точився переважно на периферії Євразії. Китайсько-радянський блок домінував на більшій її частині, проте її периферію він не контролював. Північна Америка зуміла успішно закріпитися як на крайньому західному, так і на крайньому східному узбережжях великого Євразійського континенту. Оборона цих континентальних плацдармів (блокада Берліна — на західному “фронті“, корейська війна — на східному) стало першим стратегічним випробуванням для учасників того змагання, що увійшло в історію як “холодна війна“.

На заключній стадії “холодної війни“ на карті Євразії з'явився третій “фронт“ оборони — південний (див. карту). Вторгнення Радянського Союзу в Афганістан викликало подвійну реакцію Америки: пряму допомогу США національним силам опору в Афганістані з метою все глибшого втягнення в конфлікт Радянської армії та широкомасштабне нарощування військової присутності США в Перській затоці для стримування подальшого наступу на південь радянської політичної або військової потуги. Сполучені Штати взяли на себе зобов'язання захищати регіон Перської затоки на паритетних засадах із обороною своїх інтересів у Західній та Східній Євразії.

Успішне стримування Північною Америкою спроб євразійського блоку запанувати над усією Євразією (коли обидві сторони до самого кінця утримувалися від прямого військового зіткнення, боячись розв'язання ядерної війни) закінчилося тим, що змагання в кінцевому рахунку було виграно без застосування зброї. Вирішальну роль у цій боротьбі відіграли політична життєздатність, ідеологічна гнучкість, економічний дина- мізм та культурна привабливість.

Очолювана Америкою коаліція зберегла свою єдність, тоді як китайсько-радянський блок розколовся менше як за два десятки років. Почасти це пояснювалося більшою гнучкістю демократичної коаліції, на відміну від ієрархічної та догматичної, але й крихкої природи комуністичного табору. Учасники першої поділяли спільні цінності, проте без формальних доктринальних рамок. У другому блоці наголос робився на ортодоксальному догматизмі, де лише один центр був наділений правом тлумачити ідеологію. Головні васали Америки були також значно слабшими, ніж сама Америка, тоді як Радянський Союз не міг протягом невизначеного часу ставитися до Китаю як до свого підлеглого. Сприятливий результат був також досягнутий завдяки тому, що американська сторона довела свою більшу динамічність у економічному й технологічному планах, а Радянський Союз поступово деградував і не міг ефективно конкурувати ні в економічному зростанні, ні у розвитку мілітарної технології. Економічний занепад у свою чергу прискорив ідеологічну деморалізацію.

Радянська військова могутність (і той страх, який вона вселяла народам західних країн) протягом тривалого часу маскувала істотну асиметрію між двома суперниками. Америка насправді значно багатша, значно більше технологічно розвинена, набагато гнучкіша та більш новаторська у військовому плані, в соціальному аспекті — більш творча і приваблива. Ідеологічні догми також висотували творчий потенціал Радянського Союзу, роблячи його систему все жорсткішою, а його економіку все затратнішою і менш конкурентоспроможною в технологічному плані. Оскільки війна, що привела б до взаємного знищення, так і не вибухнула, у тривалому змаганні терези в кінцевому рахунку переважили на користь Америки.

На кінцевий результат помітно вплинули також культурні міркування. Коаліція, очолювана Америкою, у своїй масі позитивно сприйняла чимало атрибутів політичної та соціальної культури Америки. Два найважливіші союзники США на західній та східній околицях Євразійського континенту — Німеччина і Японія — відновили своє економічне здоров'я в обстановці невтримного захоплення американськими цінностями. Сполучені Штати сприймалися як суспільство майбутнього, гідне захвату та наслідування.

Натомість більшість центральноєвропейських васалів Росії відчували до неї культурну зневагу, а ще більшою мірою це відчувалося з боку її головного східного союзника, чиї політичні амбіції дедалі зростали,— Китаю. Для жителів Центральної Європи провідна роль Росії означала ізоляцію від свого, як вони вважали, філософського та культурного дому — Західної Європи з її християнськими традиціями. Ще гіршим було те, що їм доводилося терпіти панування народу, який вони, часто несправедливо, вважали культурно нижчим за себе.

Китай, для якого слово “Росія“ означає “голодна земля“, виявляв ще більш відкрите презирство. Хоча спочатку китайці чинили лише мовчазний опір претензіям Москви на універсальність радянської моделі, вже через десять років після китайської комуністичної революції вони кинули відвертий виклик ідеологічній зверхності Москви і навіть почали відкрито виражати свою традиційну зневагу до сусідів-варварів на півночі.

І нарешті в самому Радянському Союзі, половину населення якого становили неросійські народи, почав наростати опір пануванню Москви. Поступове політичне пробудження неросіян означало, що українці, грузини, вірмени й азербайджанці стали розглядати радянську владу як форму чужоземного імперського панування з боку народу, щодо якого вони не вважали себе культурно нижчими. В Середній Азії національні прагнення, можливо, були й слабшими, але в цьому регіоні бунтівничі настрої народів живилися від усе більшого відчуття приналежності до ісламського світу, підсилюваного знанням про те, що в інших регіонах світу деколонізація триває.

Як і багато давніших імперій. Радянський Союз зрештою вибухнув і розпався, ставши жертвою не воєнної поразки, а дезінтеграції, що була прискорена економічною та соціальною напругою. Його доля підтвердила спостереження одного вченого про те, що “імперії політичне не стабільні за самою своєю суттю, бо підлеглі провінції майже завжди вимагають більшої автономії і малі еліти в таких провінціях майже завжди її домагаються. В цьому розумінні імперії не падають; радше вони розпадаються — як правило, дуже повільно, хоча буває, що й надзвичайно швидко“.

ПЕРША СВІТОВА ДЕРЖАВА

Крах їхнього суперника поставив Сполучені Штати в унікальне становище. Вони залишилися єдиною справді світовою державою. А проте виняткова роль Америки в глобальному плані легко ототожнюється з такою самою роллю давніших імперій, хоч вона й була регіональне обмеженіша. Ці імперії будували свою владу на ієрархії васальних територій, протекторатів і колоній, які сплачували їм данину і народи яких звичайно розглядались як варвари. До певної міри ця застаріла термінологія не є цілком недоречною для деяких держав, що нині перебувають в орбіті Америки. Як і в минулому, застосування “імперської“ сили Сполучених Штатів значною мірою опирається на вищу організацію, на здатність швидко мобілізувати значні економічні та технологічні ресурси для воєнних цілей, на непрямий, але значний культурний вплив американського способу життя, а також на голий динамізм та на конкурентну природу, внутрішньо притаманну соціальній та політичній елітам Америки.

Давні імперії також почасти володіли цими атрибутами. Першим на думку спадає Рим. Його імперія створювалася протягом приблизно двох із половиною століть через постійну територіальну експансію в північному напрямку, а потім і на захід та південь, так само як і через утвердження ефективного морського контролю над усім узбережжям Середземного моря. В географічному масштабі він досяг своєї вершини приблизно в 211 р. н. е. (див. карту). Рим був централізованою державою та єдиною самодостатньою економічною системою. Його імперська влада активно і цілеспрямовано здійснювалася шляхом комплексної системи політичної та економічної організації. Стратегічно розроблена система наземних і водних шляхів, яка брала свій початок у столиці, дозволяла швидко передислоковувати і концентрувати (у випадку значної загрози) римські легіони, розташовані у різних васальних державах та в колоніальних провінціях.

У період розквіту імперії римські легіони мали за кордоном не менш як 300 тисяч воїнів — це відчутна сила, ще могутніша внаслідок переваги римлян у тактиці та в озброєннях, а також здатності центру порівняно швидко дислокувати війська. Хоч як дивно, але в 1996 р. набагато населеніша світова держава — Сполучені Штати Америки — захищала далекі рубежі свого панування, розміщуючи за кордоном лише 2% тисяч професійних солдатів.

Однак імперська потуга Риму базувалася також на важливій психологічній реалії. Civis Romanum sum — “Я громадянин Риму“ — це було предметом найвищої гордості, омріяною метою для багатьох людей. Високий статус римського громадянина, який надавався навіть тим, хто не народився в Римі, був знаком культурної вищості, яка виправдовувала месіанські амбіції цієї імперської держави. Це не тільки узаконювало панування Риму, а й спонукало тих, хто був ним підкорений, прагнути асиміляції та включення до складу імперії. Культурна вищість, яка сприймалась як належне завойовниками і яку визнавали завойовані, ще більш підсилювала імперську владу.

Ця імперська потуга, якої майже ніхто не зміг похитнути, проіснувала близько 300 років. Лише один раз, на певному етапі, кинув їй виклик розташований неподалік Карфаген, а на її східних рубежах — Парфянське царство — а взагалі зовнішній світ був переважно варварським, не дуже добре організованим, здатним протягом більшості часу лише на спорадичні атаки, а в культурному плані явно нижчим. Поки імперія була спроможна підтримувати внутрішню життєспроможність та єдність, зовнішній світ не міг з нею суперничати.

До розпаду Римської імперії у кінцевому підсумку привели три головні причини. По-перше, імперія стала надто великою, щоб нею можна було керувати з єдиного центру, а коли вона розкололася на західну і східну половини, це автоматично зруйнувало монополістичний характер її влади. По-друге, тривалий період імперської гордині породив культурний гедонізм, який поступово висотав волю політичної еліти до величі. По-третє, постійна інфляція також підірвала здатність системи підгримувати свій розвиток без соціальних жертв, які громадяни вже не готові були приносити. Культурний занепад, політичний розкол та фінансова інфляція об'єдналися і зробили Рим вразливим навіть для варварів з близького зарубіжжя.

За сучасними стандартами, Рим не був справді світовою державою, а тільки регіональною. Однак, зважаючи на ізоляцію, в якій перебували тоді різні континенти земної кулі, його регіональна могутність була цілком самодостатньою та ізольованою і він не мав близького чи навіть далекого суперника. Таким чином. Римська імперія була “світом у собі“, а її висока політична організація та культурна вищість зробили її провісником пізніших імперських систем ще більшого географічного масштабу.

А проте й Римська імперія не була унікальною. Римська і Китайська імперії виникли майже одночасно, хоча жодна з них не знала про існування іншої. Близько 221 року до Р. X. (коли між Римом і Карфагеном точилися Пунічні війни) сім тодішніх держав об'єдналися в першу Китайську імперію династії Цінь, що спонукало до побудови Великого муру на півночі Китаю, аби відокремити внутрішнє царство від зовнішнього варварського світу. Наступна імперія, Хань, яка виникла близько 140 р. до Р. X., ще більше вражала своїми масштабами та організацією. До початку християнської ери її владі підлягали не менш як 57 млн. людей. Сама ця кількість, будучи для того часу безпрецедентною, свідчила про надзвичайно ефективний центральний контроль, який здійснювався через централізовану бюрократію, що правила каральними методами. Імперська територія сягала нинішньої Кореї, включала в себе частину Монголії та більшість регіонів узбережжя сьогоднішнього Китаю. Проте подібно до Риму імперію Хань також почали роз'їдати внутрішні болячки, і її остаточний розпад прискорився, коли в 220 р. після Р. X. вона розділилася на три незалежні царства.

Подальша історія Китаю — це різні цикли возз'єднання та експансії, які перемежовувалися із циклами занепаду та фрагментації. Декілька разів Китай успішно створював імперські системи, які були самодостатніми, ізольованими й не мали більш-менш організованих зовнішніх суперників. Поділ імперії Хань на три царства був подоланий у 589 р. н. е., що нагадувало виникнення нової імперії. Проте період свого найвищого імперського розквіту Китай пережив під маньчжурами на ранньому етапі правління династії Цін. На початку XVIII ст. Китай знову був повноцінною імперією, а імперський центр оточували васальні та залежні держави, включаючи сьогоднішню Корею, Індокитай, Таїланд, Бірму і Непал. Зона панування Китаю поширювалася й на регіони нинішнього російського Далекого Сходу, на весь Південний Сибір до озера Байкал та до сучасного Казахстану, на півдні вона виходила до Індійського океану, а на сході — до Лаосу та Північного В'єтнаму (див. карту).

Як і Рим, ця імперія була складним фінансовим, економічним, освітнім та військовим організмом. Контроль над величезною територією та більш як 300 мільйонами людей, які на ній проживали, здійснювався всіма цими засобами, і при цьому велику роль відігравала централізована політична влада, яку підтримувала надзвичайно ефективно кур'єрська служба. Імперія була поділена на 4 зони з центром у Пекіні та позначенням кордонів зон, яких кур'єр міг досягти за 1 тиждень, 2, 3, 4 тижні відповідно. Централізована бюрократія, яка була професійно підготовлена і добиралася на конкурсній основі, створювала сухожилля цього єдиного організму.

Ця єдність підсилювалася, узаконювалася й підтримувалася (знову ж таки як у випадку з Римом) відчуттям культурної вищості, сильним і глибоко вкоріненим, а в ідеологічному плані — конфуціанством — такою собі імперською теорією, що наголошувала на гармонії, ієрархії та дисципліні. Китай — Піднебесна імперія — вважався центром усесвіту, а на його периферії та за ним проживали тільки варвари. Бути китайцем означало бути культурною людиною, і з цієї причини решта світу мала ставитися до Китаю з глибокою пошаною. Цим особливим відчуттям вищості просякнута відповідь, яку китайський імператор (навіть у часи занепаду Китаю наприкінці XVIII ст.) дав королю Великої Британії Георгові III, чиї емісари спробували втягти Китай у торговельні відносини, пропонуючи деякі британські промислові товари як дари доброї волі: “Ми, з ласки небес Імператор, наказуємо королю Англії взяти до уваги наше повеління. Піднебесна імперія, яка панує над усім між чотирма морями, не цінує рідкісні та коштовні речі...; не маємо ми також найменшої потреби в товарах із вашої країни... Тому ми наказали твоїм посланцям повертатися додому. Ти, королю, повинен просто виконувати нашу волю, зміцнюючи свою вірність і присягнувши нам про довічну покірність“.

Занепади і падіння кількох китайських імперій передусім були спричинені внутрішніми факторами. Монгольські, а пізніше західні “варвари“ починали домінувати тоді, коли внутрішня втома, розвал, гедонізм та втрата економічної і воєнної творчої снаги сприяли краху китайської волі. Зовнішні держави скористалися внутрішніми негараздами Китаю (Великобританія — в опіумній війні 1839 — 42 рр., а Японія — століттям пізніше), що в свою чергу породило глибоке відчуття культурного приниження, яке домінувало у китайців протягом XX ст., причому це приниження переживалося ще тяжче внаслідок колізії між укоріненим відчуттям культурної вищості та політичною реальністю постімперського Китаю.

Як і Рим, імперський Китай сьогодні може великою мірою бути класифікований як регіональна держава. Однак у період розквіту Китай не мав рівних собі у світі. В тому розумінні, шо жодна інша держава не була спроможна піддати сумніву його імперський статус чи навіть протистояти його подальшій експансії, якби китайці цього захотіли. Китайська система була самообмеженою і самодостатньою й була оперта передусім на спільну етнічну ідентичність при відносно обмеженому поширенні центральної влади на етнічно ворожих та географічне віддалених васалів.

Велике і панівне етнічне ядро давало Китаю змогу періодично відновлювати імперію.

В цьому плані Китай дуже відрізнявся від інших імперій, у яких малі за чисельністю, але натхнені духом гегемонії народи виявлялися спроможними на певний час підкоряти своєму пануванню набагато численніші та етнічно різні народи. Проте коли домінування таких імперій із малим ядром підривалося, відновлення імперії ставало неможливим.

Для того щоб знайти дещо ближчу аналогію до сучасного поняття глобальної влади, ми звернемося до такого визначного явища, як Монгольська імперія. Її було створено внаслідок запеклої і переможної боротьби з великими і добре організованими супротивниками. Серед переможених були королівства Польське та Угорське, Священна Римська імперія, декілька російських та руських князів. Багдадський Халіфат, а згодом навіть держава китайської династії Сун.

Чингісхан та його наступники, переміг-ши своїх регіональних суперників, установили централізований контроль над територією, яку пізніше вчені в галузі геополітики визначили як серцевину світу, або стрижень глобальної влади, їхня євразійська континентальна імперія сягала від берегів Китайського моря до Анатолії в Малій Азії та до Центральної Європи (див. карту). І лише в часи розквіту сталінського радянсько-китайського блоку його територія могла зрівнятися з територією Монгольської імперії на Євразійському континенті, якщо говорити про масштаби централізованого контролю над суцільною територією.

Римська, Китайська та Монгольська імперії були регіональними передвісниками

претендентів на глобальну владу. У випадку Риму та Китаю, як уже відзначалося, імперські структури були високо розвинуті як у політичному, так і в економічному плані, і водночас широко розповсюджене прийняття культурної вищості центру зміцнювало його керівну роль. Натомість Монгольська імперія утримувала політичний контроль, більше покладаючись на військову потугу, а пізніше на адаптацію і навіть асиміляцію до місцевих умов.

Імперська влада монголів опиралася переважно на мілітарну силу. Монголи здійснювали свої завоювання завдяки блискучому й нещадному застосуванню досконалішої воєнної тактики, яка поєднувала визначне вміння швидко переміщувати війська з їх своєчасною концентрацією. Але їхнє правління не створило якоїсь організованої економічної або фінансової системи, а їхній авторитет не був наслідком насаджуваного почуття культурної вищості. Монгольських правителів було надто мало в кількісному відношенні, щоб вони могли являти собою самовідтворюваний панівний клас, і в будь-якому випадку відсутність чітко усвідомлюваного відчуття культурної чи навіть етнічної вищості позбавила імперську еліту необхідного суб'єктивного почуття впевненості.

Але монгольські правителі виявилися досить сприйнятливими до поступової асиміляції з нерідко прогресивнішими в культурному плані народами, яких вони завоювали. Так, один із онуків Чингісхана, імператор китайської частини великого ханства, став ревним пропагандистом конфуціанства; інший став побожним мусульманином, перебуваючи на троні перського шаха, а третій, правлячи Центральною Азією, глибоко засвоїв перську культуру.

Саме цей фактор,— асиміляція правителів поневоленими через відсутність панівної політичної культури, а також нерозв'язані проблеми спадкоємства великому ханові, який заснував імперію,— спричинив її остаточний розпад. Монгольське царство стало надто великим, щоб управлятися з єдиного центру, проте спроба розв'язання цієї проблеми (поділ імперії на декілька окремих держав) спричинила ще більшу асиміляцію правителів із місцевим населенням і прискорила розпад імперії. Проіснувавши два століття, від 1206-го до 1405 р., найбільша континентальна імперія світу безслідно зникла.

Після цього осередком як глобальної влади, так і головних борінь за глобальну владу стала Європа. І приблизно за три сотні років невелика південно-західна периферія Євразійського континенту вперше в історії досягла (через поширення влади на морі) справді глобального панування, закріпившись і утвердившись на всіх континентах земної кулі. Слід зазначити, що західноєвропейські імперські гегемони в демографічному плані не були дуже численними, особливо в порівнянні з кількістю населення, яке вони фактично підкорили. Отже, на початку XX ст. за межами західної півкулі (яка двома століттями раніше також підпала під цілковитий контроль Західної Європи і була населена переважно європейськими емігрантами та їхніми нащадками) лише Китай, Росія, Оттоманська імперія та Ефіопія були вільними від західноєвропейського панування (див. карту).

Однак це панування ще не означало, що Західна Європа здобула глобальну владу. Реальність радше полягала в тому, що Європа здобула глобальну цивілізаційну перевагу, не маючи водночас централізованої влади на власному континенті. На відміну від територіальних завоювань євразійської серцевини монголами або — в подальшому — Російською імперією, світовий імперіалізм європейців був побудований на постійних трансокеанських експедиціях та розширенні торговельного флоту. Але цей процес також передбачав невпинну боротьбу між провідними європейськими державами не тільки за заморські володіння, а й за гегемонію в самій Європі. В геополітичному плані фактом залишається те, що глобальна гегемонія Європи не базувалася на гегемонії якоїсь однієї європейської держави в самій Європі.

В широкому розумінні, до середини XVII ст. наймогутнішою європейською державою була Іспанія. Наприкінці XV ст. вона також стала великою заморською імперською державою, плекаючи глобальні амбіції. Релігія правила за об'єднувальну доктрину й наснажувала іспанців імперським місіонерським запалом. Більше того, Іспанії та її морському суперникові Португалії довелося звертатися до папи, щоб той узаконив формальний поділ світу на іспанську та португальську колоніальні сфери за Тордесільськими (1494 р.) та Сарагоськими (1529 р.) угодами. Проте, зіткнувшися згодом із суперництвом англійців, французів та голландців, Іспанія так і не спромоглася досягти справжнього верховенства ні в самій Західній Європі, ні за океаном.

З часом Іспанія поступилася першістю Франції. До 1815 р. Франція була провідною європейською державою, хоча суперники постійно стримували її як на самому континенті, так і за його рубежами. В часи Наполеона Франція мало не здобула справжню гегемонію в Європі. Якби їй це вдалося, вона могла б здобути статус панівної глобальної держави. Проте її поразка від європейської коаліції відновила баланс сил на континенті.

Протягом наступного століття й аж до першої світової війни Великобританія здійснювала глобальне морське панування в міру того, як Лондон перетворювався на головний фінансовий і торговельний центр світу, а британський військово-морський флот “панував на морях“. Великобританія, безперечно, мала великий вплив за кордоном, але, як і інші європейські претенденти на глобальну гегемонію, не змогла одноосібне домінувати в Європі. Замість цього вона опиралася на витончену дипломатію рівноваги сил, а в кінцевому рахунку на англо-французьку Антанту з метою не допустити домінування на континенті чи то Росії, чи Німеччини.

Свої закордонні володіння Британська імперія спочатку набувала шляхом поєднання дослідницьких експедицій, торгівлі та завоювань. Але, подібно до своїх римських та китайських попередників або французьких та іспанських суперників, вона також значною мірою черпала сили в усвідомленні своєї культурної вищості. Ця вищість була не лише суб'єктивною пихою з боку панівного класу імперії, а й концепцією, яку поділяли багато її підданих небританського походження. Ось як, наприклад, говорив перший чорношкірий президент Південно-Африканської Республіки Нелсон Мандела: “Я навчався в британській школі, й у той час Британія була батьківщиною всього найкращого в світі. Я не можу відкинути той вплив, який Британія та британська історія та культура справили на нас“. Культурна вищість, яка успішно насаджувалася і з якою охоче погоджувалися, мала своїм наслідком зменшення потреби опиратися на великі військові контингенти для підтримання влади імперського центру. На 1914 рік лише декілька тисяч британських військовослужбовців та цивільних службовців здійснювали контроль над приблизно 11 млн. кв. миль та майже 400 млн. небританського населення.

Коротко підсумуємо. Рим здійснював своє панування головним чином через вищу військову організацію та культурну привабливість. Китай значною мірою опирався на ефективну бюрократію, яка правила імперією, опираючись на спільну етнічну ідентичність і посилюючи свій контроль завдяки високорозвиненому відчуттю культурної вищості. Монгольська імперія поєднувала військову потугу, що опиралася на передову воєнну тактику зі схильністю до асиміляції і цим забезпечувала своє панування. Британці (як і іспанці, голландці та французи) здобували авторитет мірою того, як їхній прапор ішов слідом за торговельними місіями, і їхній контроль аналогічним чином посилювався завдяки вищій військовій організації та насадженню своєї культури. Проте жодна з цих імперій не була світовою. Навіть Великобританія не мала справжньої глобальної влади. Вона не контролювала Європу, а лише підтримувала в ній баланс сил. Стабільність Європи була критично важливим фактором міжнародного панування Великобританії, а само-руйнація Європи з неминучістю знаменувала кінець британської світової могутності. На відміну від цього, сьогодні масштаби і ступінь проникнення американської глобальної могутності є унікальними. Сполучені Штати не тільки контролюють усі океани та моря світу, а й розвинули дієвий наступальний воєнний потенціал для прибережного амфі-бійного контролю, який дозволяє їм переносити свою потугу на суходіл у випадку необхідності зміцнення свого політичного впливу, їхні військові легіони твердо закріпилися на західній та східній околицях Євразії, і вони контролюють також Перську затоку. Американські васали та залежні держави, чимало з яких прагнуть поєднатися з Вашингтоном тіснішими офіційними вузами, розсіяні по всьому Євразійському континенту, як показано на карті.

Економічний динамізм Америки створює необхідні передумови для реалізації її глобальної першості. Спочатку, одразу після другої світової війни, американська економіка стояла осторонь від усіх інших, складаючи сама по собі понад 50 % ВНП світу. Економічне відродження Західної Європи та Японії, за яким виник іще ширший феномен азіатського економічного динамізму, означали, що частка США в світовому ВНП мала зменшитися порівняно з непропорційно високим рівнем у перші повоєнні роки. 1 все ж на момент закінчення “холодної війни“, що почалася згодом, американська частка в глобальному ВНП,— а конкретніше, її частка у випуску промислової продукції світу — стабілізувалася на рівні близько 30 %, і це той рівень, який був нормою майже протягом усього цього століття, якщо не рахувати виняткові роки відразу по закінченні другої світової війни.

Ще важливіше те, що Америка зберегла і навіть розширила свою провідну роль у використанні найновіших наукових досягнень у галузі воєнної техніки, створивши цим самим військовий істеблішмент, якому в технологічному плані немає рівних; це єдиний потенціал, який має змогу досягти будь-якої точки світу. Протягом усього цього періоду вона утримувала конкурентну перевагу в економічно вирішальних інформаційних технологіях. Освоєння американцями найновіших галузей економіки завтрашнього дня свідчить, що технологічна могутність США ще не скоро буде перевершена, а надто коли врахувати, що в економічно вирішальних галузях американці утримують чи навіть розширюють перевагу в продуктивності над своїми західноєвропейськими та японськими суперниками.

Звичайно ж, Росія і Китай — це ті держави, яким така гегемонія Америки не подобається. На початку 1996 р. вони оголосили про це у спільній заяві під час візиту до Пекіна президента Росії Бориса Єльцина. Крім того, вони володіють ядерним потенціалом, який може загрожувати життєво важливим інтересам США. Але очевидним фактом є й те, що ні сьогодні, ні протягом певного часу в майбутньому вони не можуть виграти самовбивчу ядерну війну, якби навіть наважилися б її розв'язати. Неспроможні перекидати війська на великі відстані для нав'язування своєї політичної волі і будучи набагато відсталішими за Америку, вони не мають засобів для здобуття тривалого політичного впливу на сучасний світ.

Одне слово, Америка стоїть на вершині у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади: у військовому плані вона спроможна досягти будь-якої точки земної кулі — і не має в цьому суперників; у плані економічному вона залишається головним локомотивом глобального розвитку, навіть якщо в деяких аспектах їй кидають виклик Японія та Німеччина (жодна з яких не має інших атрибутів глобальної могутності); у плані технологічному вона зберігає провідну роль у найновіших сферах; у плані культурному, незважаючи на деяку грубуватість, вона має незрівнянну привабливість для всього світу, а надто для молоді. Все це дає Сполученим Штатам політичну перевагу, на яку не може розраховувати жодна інша держава. Саме поєднання цих чотирьох факторів {робить Америку єдиною всеосяжною глобальною наддержавою.

АМЕРИКАНСЬКА ГЛОБАЛЬНА СИСТЕМА

Хоча провідна роль Сполучених Штатів у сьогоднішньому світі мимоволі викликає аналогії з колишніми імперськими системами, різниця між ними істотніша за аналогії. Вона виходить за межі територіальних масштабів. Американська глобальна влада реалізується через глобальну систему виключно американського зразка, яка віддзеркалює внутрішній досвід США. Ключовим елементом цього внутрішнього досвіду є плюралістичний характер як самого американського суспільства, так і його політичної системи.

Раніше імперії будувалися аристократичними політичними елітами, і в більшості випадків ними правили по суті авторитарні або абсолютистські режими. Переважна маса населення імперських держав була або політичне байдужа, або, на пізніших етапах, заражена імперіалістичними емоціями та задурманена імперіалістичною символікою. Прагнення утвердити національну славу, тяжкі обов'язки “білої людини“, “цивілізаційну місію“, не кажучи вже про можливості для особистого збагачення — все це сприяло мобілізації підтримки імперіалістичним авантюрам та підтриманню переважно ієрархічних пірамід імперської влади.

Ставлення американської громадськості до виходу американської могутності у зовнішній світ було набагато менш однозначним. Громадськість підтримала вступ Америки в другу світову війну передусім унаслідок шоку, який вона пережила після нападу японців на Перл-Харбор. Втягнення Сполучених Штатів у “холодну війну“ спочатку не здобуло гарячого схвалення — і ставлення американців дещо змінилося лише після блокади Берліна та наступної війни в Кореї. Після завершення “холодної війни“ вихід Сполучених Штатів на світову арену як єдиної глобальної держави не породив усередині країни глибокої самовтіхи, американці радше вимагали обмежити американську відповідальність за події в зовнішньому світі. Опитування громадської думки, проведені в 1995-у і 19% рр., свідчили, що громадськість воліла, аби Сполучені Штати “ділили“ свою глобальну владу з іншими державами, а не користувалися нею монопольне.

Через ці внутрішні фактори американська глобальна система робить наголос на методах кооптації (як у випадку переможених суперників — Німеччини, Японії, а останнім часом навіть Росії) значно більшою мірою, ніж це робили давніші імперські системи. Вона також великою мірою опирається на здійснення непрямого впливу на залежні іноземні еліти, здобуваючи значні вигоди від привабливості своїх демократичних принципів та інституцій. Все вищезазначене підсилюється потужним, але матеріально невідчутним впливом панування Америки в сфері глобальних комунікацій, популярних розваг і масової культури, а також потенційно дуже відчутної сили технологічної могутності Америки та її військової здатності досягти будь-якої точки світу.

Культурне домінування — це недооцінений аспект глобальної влади Америки. Хоч би що думали про її естетичну цінність, американська мас-культура має магнетичну привабливість, особливо для молоді всього світу, її привабливість, можливо, базується на гедоністичній якості способу життя, який вона пропагує, проте її глобальна популярність незаперечна. На американські телепрограми та фільми припадає майже три чверті світового ринку. Американська поп-музика так само переважає, а американські хобі, звички харчування і навіть манера вдягатися все більше наслідуються в усьому світі. Мовою Інтернету є англійська, і переважна частина глобальної комп'ютерної балачки теж надходить з Америки, впливаючи на зміст глобального спілкування. Нарешті, Сполучені Штати стали Меккою для тих, хто прагне одержати добру освіту; до США з'їжджаються приблизно півмільйона зарубіжних студентів, і багато з найобдарованіших так і не повертаються додому. Випускників американських університетів можна знайти майже в кожному уряді на кожному континенті.

Стиль багатьох зарубіжних демократичних політиків усе більше змагається з американським. Не тільки Джон Ф. Кеннеді здобув палких послідовників за кордоном, а й пізніші (і далеко менш уславлені) американські політичні лідери стали об'єктом уважного вивчення та політичного наслідування. Політики таких несхожих культур, як японська і британська (наприклад, прем'єр-міністр Японії середини 90-х років Рюйтаро Хасімо-то і прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блейр — і, зауважте, “Тоні“, що нагадує “Джім-мі“ Картера, “Білла“ Клінтона чи “Боба“ Доула), вважають цілком доречним копіювати приятельські манери, популістський стиль і методи спілкування з громадськістю Білла Клінтона.

Демократичні ідеали, пов'язані з політичною традицією Америки, ще більше підсилюють те, що дехто сприймає як американський “культурний імперіалізм“. У добу найбільшого поширення демократичної форми правління американський політичний досвід виступає в якості стандарту для змагання. Розповсюдження у світі розуміння ваги писаної конституції та верховенства закону над політичною доцільністю незалежно від того, йдеться про зміни довготривалі чи короткочасні, черпає наснагу в американській конституційній системі. На прийняття за останній період колишніми комуністичними країнами принципу верховенства цивільних над військовими (особливо як передумови до членства в НАТО) також дуже значний вплив справила система відносин між цивільними та військовими в США.

Привабливість та вплив американської політичної демократії також супроводжується дедалі більшою привабливістю підприємницької економічної моделі Америки, яка робить наголос на свободі світової торгівлі та на безперешкодній конкуренції. Мірою того як західна держава загального добробуту, включаючи німецьку звичку “спільного розв'язання“ проблем, що виникають між підприємцями та профспілками, починає втрачати свій економічний динамізм, усе більше європейців висловлюються за те, що треба наслідувати більш конкурентну і навіть безжалісну економічну культуру Америки — інакше Європа може значно відстати. Навіть у Японії все більше визнають, що зростання індивідуалізму в економічній поведінці — це необхідний супутній елемент економічного успіху.

Отже, увага, яка приділяється Америкою політичній демократії та економічному розвитку, працює на передачу простого ідеологічного послання, яке приваблює багатьох: прагнення до особистого успіху побільшує свободу, створюючи водночас багатство. Поєднання ідеалізму та егоїзму, яке виникає внаслідок цього, дає потужний ефект. Індивідуальна самореалізація, як то кажуть,— це право, дане від Бога, яке водночас може обла-годіяти інших людей, подаючи їм приклад та створюючи багатство. Це доктрина, яка приваблює енергійних, амбітних і висококонкурентних людей.

Мірою того як наслідування американського способу життя завойовує світ, воно створює більш сприятливе середовище для здійснення непрямої та, на перший погляд, консенсусної гегемонії Америки. І, як у випадку з внутрішньою американською системою, ця гегемонія передбачає складну структуру із взаємопереплетених інституцій та процедур, покликаних створювати консенсус і згладжувати асиметрію в силі та у впливі. Таким чином, американське глобальне верховенство зміцнюється завдяки витонченій системі альянсів та коаліцій, які буквально охоплюють усю земну кулю.

Атлантичний союз, у організаційному відношенні оформлений в НАТО, об'єднує найпродуктивніші та найвпливовіші держави від Європи до Америки, що перетворює Сполучені Штати на ключового учасника навіть внутрішньоєвропейських справ. Двосторонні політичні та воєнні зв'язки з Японією зв'язують найпотужнішу економіку в Азії зі Сполученими Штатами, при цьому Японія перебуває (принаймні поки що) по суті під американським протекторатом. Америка також бере участь у таких новонароджених транстихоокеанських багатосторонніх організаціях, як Форум азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АПЕК), ставши одним із ключових учасників розв'язання проблем цього регіону. Західна півкуля по суті відгороджена від зовнішнього впливу, що дозволяє Америці відігравати ключову роль у багатосторонніх організаціях цієї півкулі. Спеціальні угоди в галузі безпеки в регіоні Перської затоки, а надто після короткої каральної місії 1991 р. проти Іраку, перетворили цей важливий в економічному відношенні регіон на американський військовий заповідник. Навіть колишні радянські простори пронизані різними угодами, що їх ініціювали американці з метою тіснішої співпраці з НАТО (наприклад “Партнерство заради миру“).

Крім того, слід вважати частиною американської системи глобальну мережу спеціалізованих організацій, особливо “міжнародних“ фінансових. Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк, як може здатися, виражають “глобальні“ інтереси і їхніми клієнтами може стати хто завгодно у світі. Однак насправді в них відчувається значний вплив Америки і їх було створено завдяки ініціативі США, зокрема Бретгон-Вудської конференції 1944 р.

На відміну від колишніх імперій ця всеосяжна і складна глобальна система не являє собою ієрархічну піраміду. Америка радше перебуває в центрі взаємопереплетеного всесвіту, такого всесвіту, де влада реалізується через постійні переговори, діалог, розпорошування та пошуки формального консенсусу, хоча ця влада й походить у кінцевому рахунку з єдиного джерела, а саме з Вашингтона, округ Колумбія. Ось на цьому полі і мають гратися силові ігри, причому гратися за американськими внутрішніми правилами. Мабуть, найпереконливішим доказом того, що світ визнає ключову роль демократичного процесу в американській глобальній гегемонії, є той ступінь, до якого зарубіжні країни самі втягуються в американські внутрішньополітичні процеси. Наскільки це можливо, зарубіжні уряди прагнуть зробити підтримку тих американців, з якими їх поєднує особлива етнічна або релігійна тотожність. Більшість іноземних урядів наймають американських лобістів для захисту своїх інтересів, особливо в Конгресі, і це на додачу до приблизно однієї тисячі спеціальних груп із представництва зарубіжних інтересів, діяльність яких зареєстровано у столиці США. Етнічні громади Америки також намагаються впливати на зовнішню політику США, і серед них найбільш ефективною організацією вирізняються єврейське, грецьке та вірменське лобі.

Таким чином, провідна роль Америки спричинилася до виникнення міжнародного порядку, який не тільки відтворює, а й організаційно оформляє за кордоном багато характеристик самої американської системи. Ось найголовніші з них:

— колективна система безпеки, що включає в себе об'єднане командування та військові сили (НАТО, американо-японський договір у галузі безпеки і т. д.);

— організації регіонального економічного співробітництва (АПЕК, НАФТА [Північноамериканська угода про вільну торгівлю) та спеціалізовані установи для глобального співробітництва (Світовий банк, МВФ, СОТ [Світова організація торгівлі);

— процедури, які наголошують на ухваленні рішень через консенсус, навіть якщо в них домінують Сполучені Штати;

— надання переваги членству демократичних держав у рамках ключових союзів;

— рудиментальна конституційна та судова структура світу (від Міжнародного Суду до спеціального трибуналу для розгляду військових злочинів у Боснії).

Більша частина цієї системи виникла в ході “холодної війни“ як наслідок зусиль Америки по стримуванню свого глобального суперника — Радянського Союзу. А коли цей суперник зник і Америка стала першою і єдиною світовою державою, ця система виявилася готовою до застосування в глобальному масштабі, її сутність добре і стисло виразив політолог Г. Джон Ікенберрі: “Вона була гегемонською в тому розумінні, що зосереджувалася навколо Сполучених Штатів і віддзеркалювала політичні механізми та організаційні принципи на американський кшталт. Але це був і ліберальний порядок, оскільки він опирався на закон і взаємодію. Європейці (можна також додати японців) спромоглися відновити та інтегрувати свої суспільства і господарство способами, які вкладалися в систему американської гегемонії, але водночас і залишали місце для експериментів зі своїми автономними та напівзалежними політичними системами... Еволюція цієї складної системи сприяла “одомашненню“ відносин між основними державами Заходу. Час від часу між ними виникала напруга і конфлікти, але важливо те, що такі конфлікти стримувалися в рамках глибоко вкоріненого стабільного і все більш очевидного усталеного політичного порядку... Загрозу війни було знято з порядку денного“.

На сьогоднішній день безпрецедентна глобальна гегемонія Америки не має суперників. Але чи залишиться вона без них і в наступні роки?

ЄВРАЗІЙСЬКА ШАХІВНИЦЯ

Для Америки головним геополітичним призом стала Євразія. Протягом півтисячоліття у світових справах домінували євразійські держави і народи, які змагалися між собою за регіональне панування та прагнули глобальної влади. Нині в Євразії домінує не євразійська держава — глобальна провідна роль Америки прямо залежить від того, як довго і наскільки ефективно вона здійснюватиме свій вплив на Євразійському континенті.

Очевидно, що це умова тимчасова. Але її тривалість і те, шо за цим настане, має критичну вагу не тільки для добробуту Америки, а й, у більш загальному плані, для міжнародного миру. Раптова поява першої і єдиної глобальної держави створила ситуацію, у якій такий же раптовий кінець її пануванню — чи то через відхід Америки від світових справ, чи то внаслідок раптової появи успішного суперника — сприятиме виникненню тривожної міжнародної нестабільності. Фактично це призведе до глобальної анархії. Гарвардський політолог Семюел П. Гантінгтон має рацію, коли категорично стверджує: “Світ без провідної ролі США буде світом, де зросте насильство і безлад, зменшиться рівень демократії та економічного зростання порівняно з тим світом, де Сполучені Штати й далі значною мірою впливатимуть на формування світової політики більше, аніж будь-яка інша країна. Тривале міжнародне лідерство Сполучених Штатів є критично важливим для добробуту та безпеки американців і для майбутнього свободи, демократії, відкритості економіки та міжнародного світового порядку“'.

В цьому контексті надзвичайно важить те, як Америка зуміє дати раду євразійським справам. Євразія — це найбільший континент земної кулі і ключовий у геополітичному відношенні. Держава, яка домінує в Євразії, контролюватиме два із трьох найрозвинутіших та економічно найпродуктивніших регіонів світу. Лише один погляд на карту дає зрозуміти, що контроль над Євразією майже автоматично потягне за собою підпорядкування Африки, а західна півкуля та Океанія стануть політичною периферією центрального континенту світу (див. карту). В Євразії проживає близько 75 % світового населення, і більша частина матеріального світу як у вигляді підприємств, так і природних багатств, також знаходиться там. На Євразію припадає близько 60 % світового ВНП та приблизно 3/4 розвіданих енергоресурсів світу.

Євразія є також місцем розташування більшості політичне активних та динамічних держав. Шість економічно найрозвиненіших, наступні шість найбільших країн, що йдуть після Сполучених Штатів, та шість країн, які найбільше коштів витрачають на озброєння, розташовані в Євразії. Усі, крім однієї, офіційно визнані ядерні держави, та всі, крім однієї, держави, які вважаються ядерними, розташовані в Євразії. Два найнаселеніші претенденти на регіональну гегемонію та глобальний вплив містяться в Євразії. Всі потенційні політичні та/або економічні суперники, що кидають виклик американському верховенству, розташовані в Євразії. У своїй сукупності могутність Євразії набагато перевищує американську. На щастя для Америки, Євразія надто велика, щоб бути політичне єдиною.

Отже, Євразія — це шахівниця, на якій триває партія за глобальне лідерство. Хоча геостратегію — стратегічне управління гео-політичними інтересами — і можна порівняти з шахами, на схожій на овал євразійській шахівниці грають не двоє, а кілька іравців, кожний з яких має різний ступінь влади. Ключові гравці розташовані на заході, сході, центрі і півдні шахівниці. Як на її західному, так і на її східному флангах існують густона-селені регіони, організовані на відносно скупченій території в кілька могутніх держав. Що стосується територіальне невеликої периферії Євразії, то американська могутність розташована безпосередньо на ній. Але далекосхідний материк є також місцем розташування незалежного гравця, чия могутність зростає і який контролює величезні маси населення. Тоді як територія його енергійного суперника, обмежена кількома прилеглими до материка островами, та половина невеликого далекосхідного півострова, є осередком американської влади.

Між західним та східним флангами лежить не дуже густонаселена, а сьогодні ще й політичне мінлива та організаційно подрібнена серединна територія, яка в минулому належала могутньому суперникові, що боровся з домінуванням США — суперникові, який колись ставив собі за мету витіснити Америку з Євразії. На південь від цього великого центрального євразійського плато лежить політичне анархічний, але багатий на енергоносії район, що в потенціалі має величезне значення як для західних, так і для східних євразійських держав, причому на його південній околиці є один із густонаселених претендентів на гегемонію в регіоні.

Ця велика неправильної форми євразійська шахівниця, що тягнеться від Лісабона до Владивостока, і є полігоном для політичної “гри“. Якщо її середина все більше втягуватиметься в орбіту Заходу, де домінує Америка, якщо в південному регіоні не буде допущено домінування якогось одного гравця і якщо Схід не об'єднається в такий спосіб, що Америку буде витіснено з її заморських баз, тоді можна буде говорити про верховенство тут Америки. Але якщо серединний простір дасть відсіч Заходу, стане активним єдиним утворенням і ще й здобуде контроль над Півднем або сформує альянс із головною східною дійовою особою, тоді провідна роль Америки в Євразії значно звузиться. Це саме станеться в тому разі, якщо два великі східні гравці якимось чином об'єднаються. І нарешті, якби західні партнери Америки витіснили її із західної периферії, це автоматично провістило б кінець участі Сполучених Штатів у грі на євразійській шахівниці, й, імовірно, означало б також підкорення в кінцевому підсумку західної околиці гравцеві, що нині займає серединний простір.

Масштаби глобальної гегемонії Америки великі, з цим усі погоджуються, але її глибина недостатня, вона обмежується як внутрішніми, так і зовнішніми факторами стримування. Американська гегемонія передбачає здійснення вирішального впливу, але, на відміну від колишніх імперій, не прямого контролю. Самі розміри та розмаїття Євразії, як і могутність деяких її держав, обмежують глибину впливу Америки та рамки контролю за ходом подій. Цей мегаконтинент надто великий, надто населений, а в культурному плані надто різноманітний і складається з надто багатьох амбітних у історичному плані (та енергійних — у політичному) держав, для того щоб легко піддаватися навіть найбільш економічно успішній та політичне панівній глобальній могутності. Ця обставина вимагає приділення великої уваги геостра-тегічному вмінню, ретельному та дуже продуманому розміщенню ресурсів Америки на величезній євразійській шахівниці.

Дійсність полягає в тому, що Америка надто демократична в себе вдома, щоб бути автократичною за кордоном. Це обмежує використання могутності США, особливо їхнього потенціалу для військового залякування. Ще ніколи популістська демократія не досягала міжнародного панування. Однак гонитва за владою — це мета, яка не здатна розбудити народні емоції, окрім випадків раптової загрози зовнішній безпеці або внутрішньому добробутові країни. Економічне самозречення (тобто витрати на оборону) та людські жертви (втрати навіть серед професійних військових), які для цього потрібні, не узгоджуються з демократичним інстинктом. Демократія ворожа до імперської мобілізації.

Крім того, більшість американців не отримують якоїсь особливої винагороди внаслідок нового статусу їхньої країни як єдиної глобальної наддержави. Політичне тріумфа-торство, пов'язане з перемогою Сполучених Штатів у “холодній війні“, в цілому, як правило, одержувало стриманий прийом і було об'єктом певного висміювання з боку ліберальне налаштованих коментаторів. Якщо вже про це говорити, то значно привабливішими в політичному плані є дві досить різні точки зору на наслідки для Америки її історичного успіху в змаганні з колишнім Радянським Союзом: з одного боку, існує погляд, що закінчення “холодної війни“ виправдовує значне зменшення заангажованості Америки в світову політику, незалежно від того, які це матиме наслідки для глобальних позицій США; з другого боку, існує думка про те, що настав час для справжнього міжнародного співробітництва, задля якого Америка повинна навіть поступитися частиною свого суверенітету. Обидві доктрини завоювали собі чимало прихильників.

Дилеми, з якими стикається американське лідерство, ускладнюються змінами в характері самої глобальної ситуації: пряме застосування сили нині має тенденцію мати обме-женіший характер, ніж це було в минулому. Ядерна зброя значно зменшила ефективність війни як знаряддя політики чи навіть як загрози. Зростання економічної взаємозалежності між країнами робить політичну експлуатацію економічного шантажу менш дієвою. Таким чином, ключовими компонентами успішної реалізації геостратегічної влади на євразійській шахівниці стають маневрування, дипломатія, створення коаліцій, кооптація та глибоко продумане застосування політичних засобів.

ГЕОПОЛІТИКА ТА ГЕОСТРАТЕГІЯ

При здійсненні амбіцій Америки на глобальну першість слід брати до уваги той факт, що політична географія і далі залишається критичним фактором у міжнародних справах. Здається, Наполеон колись заявив про те, що знати географію країни означає знати її зовнішню політику. Однак наше розуміння важливого значення політичної географії має бути пристосоване до нових реальностей влади.

Протягом майже всієї історії міжнародних відносин у центрі політичних конфліктів перебувало встановлення територіального контролю. Причинами більшості кривавих воєн, які точилися в епоху зростання націоналізму, було або задоволення національних амбіцій через надбання великих територій, або почуття національного приниження внаслідок утрати “священної“ землі. Не буде перебільшенням сказати, що територіальні міркування були основним імпульсом, що спонукав нації-держави до агресивної поведінки. Імперії також будувалися шляхом ретельно продуманого загарбання чужих територій та утримання важливих географічних об'єктів, таких як Гібралтар, Суецький канал або Сінгапур, які правили за ключові пункти або плацдарми в системах імперіалістичного контролю.

Найекстремальнішим виявом зв'язку між націоналізмом і територіальними володіннями були дії нацистської Німеччини та імперіалістичної Японії. Спроби побудувати “тисячолітній рейх“ пішли набагато далі від мети возз'єднання всіх германомов-них народів під одним політичним дахом і зосередилися також на прагненні одержати контроль над житницею України та інших слов'янських земель, чиє населення мало б постачати дешеву рабську силу імперіалістичній метрополії. Аналогічним чином японці зосередилися на тому, що пряме територіальне володіння Маньчжурією, а згодом і важливими багатими на нафту островами голландської Ост-Індії мало велику вагу для реалізації прагнення Японії до національної могутності та глобального статусу. Так само протягом століть Росія ототожнювала свою національну велич із загарбанням територій, і навіть наприкінці XX ст. її зусилля утримати контроль над таким неросійським народом, як чеченці, котрі живуть неподалік від важливого нафтопроводу, виправдовується твердженням, що такий контроль має істотне значення для статусу Росії як великої держави.

Національні держави і далі залишаються основними ланками світової системи. І хоча спад великодержавного націоналізму та занепад ідеології зменшили емоційний заряд глобальної політики, а ядерна зброя наклала значні обмеження на застосування сили, конкуренція, що базується на територіальному володінні, все ще домінує у світових справах, хоча в наш час її форми стають усе цивілізованішими. В такій конкурентній боротьбі географічне розташування залишається вихідним пунктом для визначення зовнішніх пріоритетів нації-держави, а розміри національної території також є одним із основних критеріїв статусу та могутності.

Однак для більшості національних держав питання територіальних володінь останнім часом втрачає свою гостроту. Хоча територіальні зазіхання все ще відіграють важливу роль у формуванні зовнішньої політики деяких держав, вони все більше зосереджуються на обуренні з приводу недостатнього самовизначення етнічних братів, котрі, як вважається, позбавлені права возз'єднатися з “батьківщиною“, або на суперечках про уявні порушення сусідом прав етнічних меншин, аніж на прямих вимогах посилити національний статус шляхом завоювання територій.

Правлячі національні еліти все більше починають усвідомлювати, що набагато важливіше значення у визначенні міжнародних позицій держави або її міжнародного впливу мають фактори, не пов'язані з територією. Економічний динамізм і його втілення в технологічному поступі теж може бути ключовим критерієм влади національної могутності. Чудовий приклад — Японія. І все ж таки географічне розташування і далі визначає безпосередні пріоритети держави — і чим більша її військова, економічна та політична могутність, тим більший радіус (що виходить за межі її безпосередніх сусідів) гео-політичних інтересів та впливу такої держави.

До недавнього часу провідні аналітики в галузі геополітики дискутували про те, чи наземна влада має більше значення, ніж влада на морі, і який конкретний регіон Євразії є життєво важливим для здобуття контролю над усім континентом. Один із найвидатніших аналітиків Гаролд Макіндер розпочав цю дискусію на початку нашого століття, послідовно розробивши концепції “ключової території“ (куди, як вважалося, входить увесь Сибір та більшість території Середньої Азії), а пізніше центрально-східноєвропейської “серцевини“ як важливих плацдармів для здобуття контролю над континентом. Він популяризував свою концепцію “серцевини“ відомою примовкою: “Хто править Східною Європою, той володіє Серцевиною; хто править Серцевиною, той володіє Світовим Островом; а хто править Світовим Островом, той володіє світом“.

Геополітику взяли на озброєння деякі провідні німецькі політичні географи, для того щоб виправдати “дранг нах остен“ своєї країни; в першу чергу це був Карл Гаусгофер, який пристосував концепцію Макіндера до стратегічних потреб Німеччини. Відлуння цієї концепції у набагато спрощенішому вигляді відбилося у закликах Гітлера здобути більший “життєвий простір“ для німецького народу. Інші європейські мислителі першої половини століття передбачали зсув геополітичного центру тяжіння в східному напрямі, при цьому вважалося, що Тихоокеанський регіон, а надто Америка та Японія стануть, можливо, наступниками занепалого європейського домінування. Для того щоб запобігти такому зсуву, французький політичний географ Поль Деманжон — разом з іншими французькими політиками — виступав за зміцнення єдності між європейськими державами ще до початку другої світової війни.

Сьогодні головне геополітичне питання більше не полягає ані в тому, яка географічна частина Євразії є відправною точкою для домінування на континенті, ані в тому, чи континентальна держава має більшу вагу, ніж морська держава. Геополітика виросла з регіональних до глобальних масштабів, і при цьому панування над усім Євразійським континентом служить основою для глобальної першості. Сполучені Штати — неєвропейська держава — зараз тримають пальму міжнародної першості, і їхня могутність безпосереднім чином присутня на трьох околицях Євразійського континенту, з яких вони здійснюють могутній вплив на держави, розташовані у глибині Євразії. Але саме на цьому найважливішому у світі полі для гри рано чи пізно може з'явитися потенційний суперник Америки. Таким чином, зосередження уваги на ключових учасниках і належна оцінка території має стати відправним пунктом для формування геостратегії США та довгострокового управління геополітичними інтересами Америки в Євразії.

Отже, необхідно здійснити два головні заходи:

— по-перше, визначити динамічні в геостратегічному плані євразійські держави, які мають здатність спричинити потенційно важливе зміщення в міжнародному розподілі влади і зрозуміти, в чому полягають головні зовнішньополітичні цілі їхніх еліт та до яких наслідків можуть призвести їхні зусилля досягти цих цілей; визначити важливі з геополітичного погляду європейські держави, чиє розташування та/або існування справлятимуть каталітичний ефект чи то на найактивніших геостратегічних гравців, чи то на умови життя регіону;

— по-друге, сформулювати конкретні політичні цілі США з метою нейтралізації, кооптації названих вище гравців та/або контролю за ними, щоб зберегти та просунути вперед життєво важливі інтереси США і розробити всеосяжнішу геостратегію, яка пов'яже у всесвітньому масштабі конкретніші політичні заходи Америки.

Одне слово, для Сполучених Штатів євразійська геостратегія передбачає цілеспрямоване управління геостратегічно динамічними державами і дбайливе ставлення до гео-політично каталітичних держав у відповідності до подвійного інтересу Америки зберегти свою унікальну глобальну владу в короткостроковому плані, а в подальшому перетворити її на все більш організоване глобальне співробітництво. Якщо говорити про це термінологією, яка нагадує брутальні епохи стародавніх імперій, трьома великими імперативами імперської геостратегії є: запобігати зіткненням між васалами і боронити їх; забезпечувати добробут і лояльність підкорених; не допустити до об'єднання варварів.

ГЕОСТРАТЕГІЧНІ ГРАВЦІ ТА ГЕОПОЛІТИЧНІ СТРИЖНІ

Геостратегічними гравцями є держави, які мають здатність та національну волю здійснювати могутній вплив за межами своїх кордонів з метою змінити (тією мірою, яка зачіпає інтереси Америки) наявний геополітичний статус-кво. Вони мають потенціал та налаштованість на те, щоб бути нестійкими в геополітичному плані. Хоч би які для цього були причини — прагнення до національної величі, досягнення ідеологічних цілей, релігійне месіанство або економічне зростання — деякі держави прагнуть здобути провідну роль у регіоні або зміцнити свої глобальні позиції. Ними рухають глибоко вкорінені та комплексні мотивації, які найкраще вдалося сформулювати Робертові Браунінгу: “Людина прагне вийти за межі досяжного, бо для чого ж тоді рай?“ Таким чином, ці держави ретельно вивчають американські атрибути влади, визначають ступінь, до якого їхні інтереси перехрещуються або збігаються з американськими, і формують свої власні, більш обмежені євразійські цілі, які подеколи тотожні цілям Америки, але іноді конфліктують із ними. Сполучені Штати мають приділяти особливу увагу євразійським державам, які керуються такою мотивацією.

Геополітичними стрижнями є держави, чиє важливе значення випливає не з їхньої могутності чи мотивації їхніх дій, а радше внаслідок вразливого розташування та його потенційного впливу на поведінку геостратегічних гравців. Дуже часто роль геополітичних стрижнів визначається саме їхньою географією, яка в окремих випадках покладає на них особливу роль чи то у визначенні доступу до важливих регіонів, чи в тому, що вони відмовляються надати ресурси котромусь зі стратегічних гравців. У ряді випадків геополітичний стрижень може діяти як захисний щит для важливої держави або навіть для якогось регіону. Інколи навіть саме існування геополітичного стрижня має дуже важливі політичні та культурні наслідки для більш активного сусіднього геостратегічного гравця. Отже, визначення ключових євразійських геополітичних стрижнів доби після закінчення “холодної війни“ та їхній захист також є важливим аспектом глобальної геостратегії Америки.

Слід на самому початку також зазначити, що хоча всі геостратегічні гравці прагнуть стати важливими та могутніми країнами, не всі важливі та могутні країни автоматично є Геостратегічними гравцями. Таким чином, хоча визначити геостратегічних гравців відносно легко, виключення з нижченаведеного списку деяких безперечно важливих країн може вимагати подальшого обгрунтування.

В сучасному світі на новій політичній карті Євразії можна визначити принаймні п'ять ключових геостратегічних гравців та п'ять геополітичних стрижнів (причому двоє з останньої групи можуть почасти претендувати й на роль гравців). Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є головними й активними гравцями, тоді як Великобританія, Японія та Індонезія, безперечно, будучи дуже важливими країнами, на цю роль не підходять. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль критично важливих геополітичних стрижнів, хоча як Туреччина, так і Іран до певної міри (в рамках своїх обмеженіших можливостей) є також геостратегічно активними. Про кожного з них ми поговоримо в наступних розділах.

На цьому етапі досить буде сказати, що на західній околиці Євразії ключовими та динамічними Геостратегічними гравцями є Франція та Німеччина. Обидві вони мотивуються прагненням до єдиної Європи, хоча й по-різному бачать, до якої міри і яким чином така Європа має залишатися пов'язаною з Америкою. Однак обидві вони хочуть сформувати щось нове й амбітне в Європі, змінивши таким чином статус-кво. Зокрема, Франція має своє власне геостратегічне уявлення про Європу, що в деяких важливих аспектах відрізняється від концепції Сполучених Штатів, і вона схильна вдаватися до тактичних маневрів, спрямованих на те, щоб використовувати Росію проти Америки, а Великобританію проти Німеччини, навіть незважаючи на те що вона спирається на франко-німець-кий союз, аби компенсувати власну відносну слабкість.

Крім того, як Франція, так і Німеччина досить могутні та наполегливі в тому, щоб здійснювати свій вплив у рамках більш широкого регіонального радіуса. Франція не тільки домагається центральної політичної ролі в об'єднанні Європи, а й бачить себе ядром середземноморсько-північноафриканського угруповання держав, які мають спільні інтереси. Німеччина все більше усвідомлює свій особливий статус як найважливіша держава Європи, як її економічний локомотив та потенційний новий лідер Європейського союзу (ЄС). Німеччина відчуває особливу відповідальність за щойно визволену Центральну Європу у спосіб, який туманно нагадує колишні концепції Центральної Європи, об'єднаної під проводом Німеччини. Крім того, як Франція, так і Німеччина вважають, шо мають право представляти європейські інтереси у відносинах із Росією, а Німеччина навіть має, з огляду на своє географічне положення, принаймні теоретично, велику можливість укласти з Росією особливі двосторонні домовленості.

На відміну від цих двох, Великобританія не є географічним гравцем. Перед нею відкрито менше великих альтернатив, вона не має амбітних планів щодо майбутнього Європи, а її відносний занепад також зменшив її здатність відігравати традиційну роль балансу інтересів у Європі, її неоднозначна позиція стосовно об'єднання Європи та відданість особливим зв'язкам з Америкою, які, проте, слабшають, відсувають Великобританію все далі на задній план, коли йдеться про основні альтернативи щодо майбутнього Європи. Лондон значною мірою сам вивів себе з європейської гри.

Сер Рой Денман, колишній британський урядовець, шо представляв свою країну в Європейській комісії, пригадує в своїх мемуарах, що ще в 1955 р. на конференції в Мессіні, де було розглянуто майбутні плани формування Європейського союзу, офіційний речник від Великобританії недвозначно заявив присутнім там майбутнім архітекторам Європи: “Договір, про який тут ідеться, не має шансів бути узгодженим, а якщо й буде узгоджений, то в нього немає шансів бути застосованим. А якби він і був застосований, то для Великобританії він залишиться цілком неприйнятним... До побачення, і хай вам щастить“.

Відтоді минуло чотири десятки років, але наведені вище слова залишаються у своїй основі визначальними у ставленні Великобританії до побудови справді єдиної Європи, її небажання брати участь у економічному та валютному союзі, створення якого заплановано на січень 1999 р., пояснюється небажанням ототожнювати долю Великобританії з долею Європи. Суть такого ставлення було чітко узагальнено на початку 90-х років:

— Великобританія відкидає мету політичного об'єднання;

— Великобританія виступає за модель економічної інтеграції, шо базується на вільній торгівлі;

— Великобританія віддає перевагу координації зовнішньої оборонної політики та політики в галузі безпеки за межами ЄС (Європейського Співтовариства);

— Великобританія рідко коли збільшувала свій вплив в ЄС.

Безперечно, Великобританія зберігає важливе значення для Америки. Вона й сьогодні до певної міри здійснює глобальний вплив через Британську співдружність націй, проте вона перестала бути великою державою і її не мотивують амбітні плани. Вона — ключовий прихильник Америки, дуже лояльний союзник, життєво важлива військова база і тісний партнер у критично важливій розвідувальній діяльності. Дружбу з нею слід плекати, але її політика не вимагає постійної уваги. Це геостратегічний гравець, який вийшов у відставку, спочивши на своїх чудових лаврах, і значною мірою відсторонений від великої європейської авантюри, головними дійовими особами якої є Франція та Німеччина.

Інші європейські держави середніх розмірів, більшість із яких входять до НАТО та/або Європейського союзу, чи то йдуть за американським лідером, чи то тихо шикуються за Німеччиною або Францією. Їхня політика не має більш широкого регіонального впливу, і вони не прагнуть змінити свої союзницькі вподобання. На цьому етапі вони не є ані геостратегічними гравцями, ані геополітичними стрижнями. Те саме стосується і найважливішого потенційного центральноєвропейського члена НАТО та ЄС — Польщі. Польща надто слабка, аби бути геостратегічним гравцем, і в неї є лише один вибір — інтегруватися з Заходом. Крім того, зникнення Російської імперії та поглиблення зв'язків Польщі як з Атлантичним союзом, так і з новою Європою все більшою мірою надають Польщі історично безпрецедентну безпеку, водночас обмежуючи її стратегічний вибір. Росія, що й казати, залишається великим геостратегічним гравцем, незважаючи на своє послаблення та, імовірно, тривале нездужання. Саме її існування здійснює потужний вплив на нові незалежні держави на широких євразійських просторах колишнього Радянського Союзу. Вона плекає амбітні геополітичні наміри, що їх дедалі відвертіше проголошує. Коли вона відновить свою силу, то матиме значний вплив на своїх західних та східних сусідів. Більше того, Росія все ще мусить зробити свій фундаментальний геостратегічний вибір щодо своїх відносин з Америкою: чи це друг, чи ворог? Мабуть, вона відчуває, що в цьому плані у неї багато шансів на Євразійському континенті. Чимало залежить від того, як еволюціонуватиме її внутрішня політика, і особливо від того, чи Росія стане європейською демократичною державою, чи знову перетвориться на євразійську імперію. У будь-якому випадку вона явно залишається гравцем, хай навіть і втратила деякі свої “фігури“, а також ряд ключових клітин на євразійській шахівниці.

Аналогічним чином, навряд чи треба доводити, що великим гравцем залишається і Китай. Він уже є важливою регіональною державою і прагне більшого, зважаючи на свою історію та на концепцію китайської держави як центру всесвіту. Вибір, який робить Китай, уже починає впливати на геополітичний розподіл влади в Азії, а його економічний поступ, безперечно, посилить його матеріальну могутність та збільшить амбіції. Зростання впливу “великого Китаю“ загострюватиме тайванське питання, а це неминуче вплине на позицію Америки на Далекому Сході. Розпад Радянського Союзу призвів до утворення на західному фланзі Китаю низки держав, щодо яких китайські лідери не можуть залишитися байдужими. Отже, на Росію також вплине посилення активності Китаю на світовій арені.

Східна околиця Євразії створює парадоксальну ситуацію. Японія — безперечно, могутня світова держава, а американо-японський альянс часто і слушно вважають найважливішими двосторонніми відносинами Америки. Як одна з найрозвиненіших економічних держав світу Японія, очевидно, володіє потенціалом для реалізації дуже сильного політичного впливу. Проте вона не діє в цьому плані, уникаючи будь-яких прагнень до панування в регіоні, воліючи перебувати під американською протекцією. Як і Великобританія у Європі, Японія не прагне втручатися в політику на своєму континенті, хоча, принаймні почасти, це пояснюється давнім ворожим ставленням багатьох жителів Азії до будь-якого прагнення Японії відігравати панівну політичну роль у регіоні.

Ця самообмежувальна політична позиція Японії, у свою чергу, дозволяє Сполученим Штатам відігравати провідну роль у сфері безпеки на Далекому Сході. Отже, Японія — не геостратегічний гравець, хоча її очевидний потенціал швидко ним стати (а надто якщо Китай або Америка раптово змінять свій нинішній політичний курс) накладає на Сполучені Штати особливий обов'язок плекати американо-японські відносини. Америка повинна не стежити за зовнішньою політикою Японії, а дуже тонко заохочувати її прагнення самообмежуватися. Будь-яке помітне зниження рівня американо-японських політичних зв'язків безпосередньо вплине на стабільність у регіоні.

Невключення Індонезії до списку динамічних геостратегічних гравців обгрунтувати легше. Індонезія — це найважливіша країна в Південно-Східній Азії. Однак навіть у цьому регіоні її здатність справляти значний вплив обмежується відносно недорозвиненим станом її економіки, її постійною політичною нестабільністю, розпорошеністю її острівного архіпелагу та вразливістю до етнічних конфліктів, загроза яких зростає внаслідок ключової ролі, яку відіграє китайська меншина в її внутрішніх фінансових справах. На певному етапі Індонезія може стати важливою перешкодою прагненням Китаю просунутися на південь, така можливість уже визнана Австралією, яка колись остерігалася індонезійського експансіонізму, проте останнім часом виступає за зміцнення австрало-індонезійського співробітництва в галузі безпеки. Однак перш ніж Індонезія зможе розглядатися як одна із головних дійових осіб у регіоні, має проминути значний період політичної консолідації та тривалого економічного успіху.

Натомість Індія перебуває в процесі становлення як регіональна держава і має потенціал стати впливовим глобальним гравцем. Вона вважає себе також суперником Китаю. Можливо, вона переоцінює свої майбутні можливості, але, безперечно, Індія — це найпотужніша держава Південної Азії, так би мовити, регіональний гегемон. Ні для кого також не секрет, що вона має ядерну зброю — і то не тільки для залякування Пакистану, а й насамперед для того, щоб збалансувати наявність ядерного арсеналу в Китаї. Індія також має геостратегічне бачення своєї ролі в регіоні як щодо своїх сусідів, так і в усьому Індійському океані. Проте на даному етапі її амбіції лише почасти стосуються американських інтересів у Євразії, а отже, Індія як геостратегічний іравець не є (принаймні тією мірою, як Росія або Китай) джерелом геополітичноі стурбованості для Сполучених Штатів.

Україна — ця нова і дуже важлива клітинка на євразійській шахівниці — є геополітич-ним стрижнем, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестала бути євразійською імперією. Росія без України може й далі домагатися імперського статусу, але в разі успіху цих домагань вона стане переважно азіатською імперською державою і ризикує втягнутись у руйнівні конфлікти з пробудженням населення Середньої Азії, яке тоді не змириться з утратою своєї недавньої незалежності й дістане підтримку від дружніх ісламських держав на півдні. Китай, імовірно, теж чинитиме спротив будь-якому відновленню панування Росії над Середньою Азією, зважаючи на зростання його інтересу до нових незалежних держав у цьому регіоні. Однак якщо Москва відновить контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням та великими ресурсами, а також доступом до Чорного моря, Росія автоматично знову перетвориться на могутню імперію, що охоплюватиме Європу та Азію. Втрата Україною незалежності мала б прямі наслідки для Центральної Європи, перетворивши Польщу на геополітичний стрижень на східному рубежі об'єднаної Європи.

Азербайджан володіє величезними енергоресурсами і, попри свою обмежену територію та невелике населення, має критичне геополітичне значення. Це — корок пляшки з багатствами басейну Каспійського моря та Середньої Азії. Незалежність середньоазіатських держав може практично втратити сенс, якщо Азербайджан буде повністю підкорений контролю Москви. Його нафтові ресурси, які мають велике значення, також можуть перейти під контроль росіян, якщо незалежність цієї країни буде зведено до нуля. Незалежний Азербайджан, пов'язаний із західними ринками трубопроводами, які не проходитимуть по території, контрольованій росіянами, стане ще й важливим шляхом доступу економічно розвинених країн-споживачів до енергетичних багатств середньоазіатських республік. Майже як і у випадку з Україною, майбутнє Азербайджану та Середньої Азії має ключове значення для визначення майбутнього Росії.

Туреччина та Іран поступово зміцнюють свій вплив у каспійсько-середньоазіатському регіоні, використовуючи ослаблення російської могутності. З цієї причини вони могли б вважатися геостратегічними гравцями. Але обидві ці держави мають серйозні внутрішні проблеми, і їхня спроможність забезпечити великі регіональні зрушення в розподілі влади обмежена. Крім того, вони суперники, а отже, намагаються послабити вплив одне одного. Наприклад, у Азербайджані, де Туреччина здобуває міцні позиції, політика Ірану (що визначається можливістю конфліктів між Іраном та Азербайджаном) грає на руку росіянам.

Проте Туреччина та Іран є надзвичайно важливими геополітичними стрижнями. Туреччина забезпечує стабільність у регіоні Чорного моря, контролює доступ із нього до Середземного моря, стримує Росію на Кавказі, все ще стримує розповсюдження ісламського фундаменталізму і служить південним оплотом НАТО. Дестабілізована Туреччина, ймовірно, стане агресивнішою на Південних Балканах і водночас полегшить відновлення контролю Росії над новими незалежними державами Кавказу. Іран, незважаючи на своє неоднозначне ставлення до Азербайджану, аналогічним чином надає стабілізуючу підтримку новому політичному розмаїттю в Середній Азії. Він домінує на східному узбережжі Перської затоки, і водночас його незалежність, попри теперішнє вороже ставлення Ірану до Сполучених Штатів, є бар'єром проти потенційної загрози з боку Росії американським інтересам у регіоні Перської затоки.

Нарешті, Південна Корея є далекосхідним політичним стрижнем, її тісні зв'язки зі Сполученими Штатами дозволяють Америці прикрити Японію і таким чином утримати її від того, щоб вона стала незалежною та потужною військовою державою, без особливо значної присутності Америки в самій Японії. Будь-які значні зміни в статусі Південної Кореї, чи то через об'єднання, чи то через зрушення в бік сфери інтересів Китаю, яка дедалі розширюється, неминуче і кардинально змінить роль Америки на Далекому Сході, а отже, і роль Японії. Крім того, дедалі потужніша економічна могутність Південної Кореї також робить її важливою “клітиною“ саму по собі, контроль над якою набуватиме все більшої цінності.

Вишенаведений список геостратегічних гравців та геополітичних стрижнів не є ані постійним, ані усталеним. З часом деякі держави сюди додаватимуться, а деякі звідси вилучатимуться. Безперечно, з певного погляду можна твердити, що до останньої категорії слід додати Тайвань, або Таїланд, або Пакистан, а може, й Казахстан чи Узбекистан. Проте на даному етапі аргументи на користь будь-якої з вищеназваних країн не видаються переконливими. Зміна статусу тієї або тієї з них являтиме собою важливу подію і спричинить певні зрушення в розподілі сил, проте навряд чи каталітичні наслідки цього будуть далекосяжними. Єдиним винятком з цього можна вважати тайванську проблему, якщо розглядати її окремо від Китаю. Але й ця проблема виникне лише в тому випадку, якщо Китай застосує великі сили для завоювання острова, кинувши виклик Сполученим Штатам і в такий спосіб створивши загрозу в більш загальному плані для репутації Сполучених Штатів на Далекому Сході. Ймовірність такого розвитку подій видається низькою, але все ж ці міркування треба мати на увазі при формуванні політики США щодо Китаю.

КРИТИЧНІ ВИБОРИ ТА ПОТЕНЦІЙНІ ВИКЛИКИ

Визначення центральних гравців та ключових стрижнів допомагає визначити великі політичні дилеми США та передбачити найголовніші виклики Євразійського суперконтиненту. Їх можна в загальному плані підсумувати (перед тим як у наступних розділах буде їх розглянуто більш комплексно) у вигляді п'яти проблем широкого плану:

— Якому типу Європи Америка має віддавати перевагу і, відповідно, сприяти?

— Яка Росія буде в інтересах Америки і що та скільки Америка може зробити в цьому стосунку?

— Яка ймовірність появи в Центральній Євразії нових “Балкан“ і що треба зробити Америці, аби звести до мінімуму ризики, які виникнуть внаслідок цього?

— Яку роль Китаю на Далекому Сході слід заохочувати і якими будуть наслідки цієї його поведінки не тільки для Сполучених Штатів, а й для Японії?

— Які можуть утворитися євразійські коаліції, що становитимуть загрозу для інтересів США, і що слід зробити, аби цьому запобігти?

Сполучені Штати завжди проповідували свою вірність справі об'єднання Європи. Ще від часів адміністрації Дж. Кеннеді стандартною концепцією була ідея “рівноправного партнерства“. Офіційний Вашингтон постійно проголошував своє бажання бачити Європу як єдине ціле, яке буде досить потужним, щоб поділяти з Америкою як відповідальність, так і тягар світового лідерства.

Це — усталена аргументація на цю тему. Але на практиці позиція Сполучених Штатів була менш чіткою і менш послідовною. Чи справді Вашингтон бажає бачити Європу рівноправним партнером у світових справах, чи він волів би нерівноправного альянсу? Наприклад, чи готові Сполучені Штати розділити з Європою лідерство на Близькому Сході — регіоні, який не тільки набагато ближчий у географічному відношенні до Європи, ніж до Америки, а й такому, де кілька європейських держав мають довгострокові інтереси? На думку негайно спадає Ізраїль. На розбіжності між позиціями США та Європи стосовно Ірану та Іраку Сполучені Штати також дивляться не як на проблему рівноправних партнерів, а як на приклад непідкорення їхнім інтересам.

Неоднозначна позиція США у питанні їхньої підтримки об'єднання Європи також приводить нас до проблеми, як визначити європейську єдність, зокрема, яка країна в разі потреби має вести провід у об'єднаній Європі. Вашингтон не умовляв Лондон змінити своє ставлення до європейської інтеграції, але й водночас продемонстрував очевидне бажання бачити європейським лідером Німеччину, а не Францію. Це й зрозуміло, зважаючи на традиційну спрямованість політики Франції, але таке віддання переваги мало також своїм наслідком періодичне виникнення тактичного франко-британського співробітництва з метою стримування Німеччини, а також періодичне загравання Франції з Москвою на противагу американо-німецькому зближенню.

Поява справді єдиної Європи, а надто якщо це станеться за конструктивної допомоги Америки, вимагатиме внесення значних змін у структуру та процеси всередині НАТО як основної сполучної ланки між Америкою та Європою. НАТО — це не тільки основний механізм здійснення впливу США на європейські справи, а й основа надзвичайно важливої в політичному плані військової присутності США в Західній Європі. Однак європейська єдність вимагатиме, щоб ця структура пристосувалася до нової реальності — існування альянсу між двома більш або менш рівноправними партнерами замість такого, який, якщо вдатися до традиційної термінології, по суті, складається з гегемона та його васалів. Цю проблему поки що переважно обминають, незважаючи на те що в 1996 р. було зроблено кроки по зміцненню в рамках НАТО ролі Західноєвропейського союзу (ЗЄС), військової коаліції західноєвропейських держав. Таким чином, реальний вибір на користь об'єднаної Європи змусить провести далекосяжну реорганізацію НАТО, що неминуче призведе до зменшення керівної ролі Америки в рамках цього альянсу.

Одне слово, довготривала американська стратегія в Європі муситиме в очевидний спосіб розв'язати питання об'єднання Європи та справжнього партнерства з Європою. Америка, яка справді бажає єдиної, а отже, й більш незалежної Європи, повинна буде підтримати ті європейські сили, які й справді віддані ідеї політичної та економічної інтеграції Європи. Така стратегія також означатиме зменшення ролі особливих відносин між США та Великобританією.

Політичний курс на єдину Європу також передбачає розв'язання (хоча й спільно з європейцями) надзвичайно вразливого питання про географічні рамки Європи. Як далеко на схід має просунутися Європейський союз? І чи повинні східні кордони ЄС збігатися зі східними рубежами НАТО? З першого питання рішення мають ухвалити переважно європейці, але рішення з цієї проблеми матиме й безпосередні наслідки для того, яке ухвалюватиме НАТО. Однак у останньому випадку рішення ухвалюватиметься за участю Сполучених Штатів, а голос США в НАТО все ще залишається вирішальним. Зважаючи на зростання консенсусу в питанні доцільності прийняття країн Центральної Європи як до ЄС, так і до НАТО практичний аспект цього питання примушує зосередити увагу на майбутньому статусі республік Балтіі, а можливо, й України.

Таким чином, дилема об'єднання Європи, описана вище, накладається на другу дилему, яка стосується Росії. На запитання про майбутнє Росії відповісти легше, якщо передбачити появу Росії демократичної, тісно пов'язаної з Європою. Як можна сподіватися, демократична Росія буде з більшою симпатією ставитися до цінностей, що їх поділяють Америка та Європа, а отже, з більшою ймовірністю вона стане молодшим партнером у формуванні стабільнішої Євразії, країни якої співпрацюватимуть між собою. Проте амбіції Росії можуть вийти за рамки здобути визнання та повагу до себе як до демократичної держави. В середовищі російського зовнішньополітичного істеблішменту, що складається переважно з колишніх радянських посадових осіб, все ще велику популярність має глибоко вкорінене бажання відігравати в Євразії особливу роль, таку роль, яка послідовно спрямована на підкорення Москві нових незалежних пострадянських держав.

У цьому контексті навіть дружній політичний курс Заходу деякі впливові члени політичного керівництва Росії вважають таким, що спрямований на відкидання обгрунтованих претензій Росії на глобальний статус. Два російські геополітики сформулювали це в таких словах: “Сполучені Штати та країни НАТО хоча й беруть до уваги, наскільки це можливо, прагнення Росії до самоствердження, все ж твердо і послідовно руйнують геополітичні основи, які могли б, принаймні теоретично, дозволити Росії сподіватися на здобуття статусу держави No 2 у світовій політиці, який належав Радянському Союзу“. Більше того, вони вважають, що Сполучені Штати здійснюють таку політику, в рамках якої “нова організація європейського простору, яка розробляється Заходом, по суті, грунтується на ідеї підтримки в цій частині світу нових, відносно невеликих та слабких національних держав через їхнє більш або менш тісне зближення з НАТО, ЄС тощо“.

Вищенаведені цитати добре визначають, хоча й дещо емоційно, дилему, яку доводиться розв'язувати Сполученим Штатам. До якої міри слід допомагати Росії в галузі економіки, що неминуче зміцнює її в політичному та військовому плані, і до якої міри одночасно слід допомагати новим незалежним державам у захисті та зміцненні їхньої незалежності? Чи може Росія водночас бути як потужною, так і демократичною державою? Якщо вона знову стане потужною, чи не прагнутиме вона відновити втрачені імперські володіння і чи зможе вона тоді бути як імперією, так і демократичною державою?

Політика США щодо таких життєво важливих геополітичних стрижнів, як Україна та Азербайджан, не може оминути цього питання, а отже, Америка стоїть перед складною дилемою тактичної рівноваги та стратегічної мети. Внутрішнє відродження Росії має істотне значення для демократизації і навіть європеїзації Росії. Проте будь-яке відновлення її імперського потенціалу суперечитиме обом цим цілям. Більше того, саме в цьому питанні можуть виникнути розбіжності між позицією Америки та позиціями деяких європейських держав, особливо в міру розширення ЄС і НАТО. Чи слід вважати Росію кандидатом на членство, в кінцевому підсумку, в кожній з цих двох структур? А що тоді робити з Україною? Ціна за виключення Росії може бути високою — це створить в умонастроях росіян ідею про самодостатність, проте результати розмивання ЄС або НАТО також можуть спричинитися до відчутної дестабілізації.

Ще одна велика непевність чатує на нас на великих та геополітично плинних просторах Центральної Євразії, що посилюється потенційною вразливістю турецького та іранського стрижнів. На території, позначеній на нижченаведеній карті, від Криму на Чорному морі прямо на схід уздовж нових південних кордонів Росії аж до китайської провінції Сіньцзян, далі вниз до Індійського океану, а звідти на захід до Червоного моря, і на північ до східного узбережжя Середземного моря й назад до Криму,— проживають близько 400 млн. людей, розташовано близько 25 держав, і майже всі вони в етнічному, а також у релігійному плані неоднорідні, і практично жодна з них не є політичне стабільною. Деякі з цих держав, можливо, скоро матимуть власну ядерну зброю.

Аж ніяк не виключено, що цей величезний регіон, просякнутий ненавистю і оточений могутніми державами, які змагаються між собою, стане або великим полем битви між націями-державами, або — з іще більшою ймовірністю — ареною тривалих насильницьких сутичок на міжнаціональній та релігійній основі. Те, чи Індія служитиме тут фактором стримування, чи, навпаки, захоче накинути свою волю Пакистанові, значною мірою вплине на регіональні масштаби можливих конфліктів. Внутрішня напруга всередині Туреччини та Ірану не тільки може загостритися, а й значно зменшити стабілізуючу роль, яку ці держави здатні відігравати в цьому вулканічному регіоні. Такий хід подій у свою чергу ускладнить процес асиміляції нових середньоазіатських держав до міжнародного співтовариства, водночас негативно впливаючи на стан безпеки в регіоні Перської затоки, де домінує Америка. В будь-якому разі як Америка, так і міжнародна спільнота можуть зіткнутися тут із викликом, який затьмарить масштаби недавньої кризи в колишній Югославії.

Однією з проблем цього нестабільного регіону може стати виклик провідній ролі Америки з боку ісламського фундаменталізму. Експлуатуючи релігійну ворожість до американського способу життя і користуючись наявністю арабсько-ізраїльського конфлікту, ісламські фундаменталісти можуть дестабілізувати низку прозахідних урядів на Близькому Сході та в кінцевому підсумку завдати шкоди інтересам Америки в цьому регіоні, а надто в Перській затоці. Проте без політичної єдності і в умовах відсутності єдиної справді потужної ісламської держави викликові з боку ісламського фундаменталізму не вистачатиме геополітичного ядра, а отже, він найбільш імовірно реалізуватиметься в розрізнених актах насильства.

Геостратегічною проблемою надзвичайної ваги є поява Китаю як потужного центру сили. Тут найдоцільніше було б залучити Китай, що все більше демократизується та запроваджує в себе вільну ринкову економіку, до регіональної структури широкого співробітництва в Азії. Але що, як Китай не стане демократизуватися і постійно нарощуватиме свою економічну та політичну потугу? Тоді може з'явитися “великий Китай“ усупереч сподіванням та розрахункам його сусідів, і будь-які спроби завадити цьому можуть призвести до загострення конфлікту з Китаєм. Такий конфлікт може внести напругу в американо-японські відносини (адже немає жодної впевненості в тому, що Японія захоче піти за Америкою в стримуванні Китаю), а отже, й мати потенційно революційні наслідки для перегляду в Токіо регіональної ролі Японії, що може призвести навіть до витіснення Америки з Далекого Сходу.

Проте за досягнення домовленостей з Китаєм також треба буде платити високу ціну. Визнати Китай регіональною потугою означатиме не просто слова. В будь-якому регіональному пануванні є своя суть. Якщо говорити прямо, то наскільки велику сферу впливу Америка погодиться віддати Китаю і якою мірою вона буде готова залучити його у світові справи? Які райони, що нині розташовані за межами радіусу політичної досяжності Китаю, можна буде віддати новоявленій “піднебесній імперії“?

В цьому контексті особливої ваги набуває збереження присутності США в Південній Кореї. Без цього навряд чи зможуть далі існувати американо-японські військові домовленості в їх нинішній формі, оскільки Японія муситиме стати більш самодостатньою у військовому плані. Проте будь-який рух до возз'єднання Кореї, напевне, зрушить основу для подальшої військової присутності США в Південній Кореї. Возз'єднана Корея може не захотіти увічнювати військову протекцію з боку США; це може бути тією ціною, яку Китай візьме за свою рішучу підтримку справи возз'єднання на цьому півострові. Одне слово, будь-які зміни у відносинах між Сполученими Штатами та Китаєм матимуть безпосередні наслідки для стабільності американо-японо-корейських тристоронніх домовленостей у галузі безпеки.

Нарешті, варто коротко згадати про можливість виникнення непередбачених обставин у майбутньому політичному розкладі, які ми детальніше розглянемо у відповідних розділах. У минулому в міжнародних відносинах переважали двобої між окремими державами за панування в регіоні. Надалі ж Сполученим Штатам, можливо, доведеться вирішувати, як їм змагатися з регіональними коаліціями, що спробують витіснити Америку з Євразії, цим самим загрожуючи статусу США як глобальної держави. Але чи виникнуть такі коаліції, які кинуть виклик провідній ролі Америки, дуже значною мірою залежатиме від того, наскільки ефективно Сполучені Штати відреагують на основні викладені тут дилеми.

Потенційно найбільш загрозливим сценарієм може бути утворення великої коаліції Китаю, Росії та, можливо, Ірану, “антигегемонської“ коаліції, яку об'єднуватиме не ідеологія, а спільні проблеми стратегічного характеру. За масштабом і розмірами це нагадуватиме виклик, який свого часу був кинутий китайсько-радянським блоком, хоча цього разу роль лідера візьме на себе, можливо, Китай, а Росія піде за ним. Уникнути такого варіанту, хоч би якою віддаленою уявлялася його ймовірність, Америка зможе лише в тому випадку, коли виявить усе своє геостратегічне вміння одночасно на західному, східному та південному периметрах Євразії.

Географічно більш обмеженим, а проте ще значущішим за своїми наслідками, може стати виклик, спричинений появою китайсько-японської осі внаслідок утрати Америкою своїх позицій на Далекому Сході та революційних змін у сприйнятті світу Японією. Ці два могутні й надзвичайно продуктивні народи могли б ідеологічно об'єднатися, експлуатуючи певну форму “азіатської ідеї“ як антиамериканської доктрини. Однак виглядає малоймовірним, що в передбачуваному майбутньому Китай і Японія сформують альянс, зважаючи на їхній недавній історичний досвід, а далекоглядна політика США на Далекому Сході, безперечно, зможе звести цю ймовірність до нуля.

Також досить далекою ймовірністю, яку, проте, не можна повністю виключити, є також велика перестановка сил у Європі, яку може спричинити німецько-російське зближення чи франко-російське порозуміння. Для обох варіантів існують очевидні історичні прецеденти, і вони можуть виникнути тоді, коли процес об'єднання Європи загальмується або коли відносини між Європою та Америкою значно погіршаться. В останньому випадку можна навіть уявити собі досягнення європейсько-російського порозуміння з метою витіснити Америку з цього континенту. На сучасному етапі всі подібні варіанти видаються неймовірними. Це вимагало б не тільки надзвичайно невправного здійснення Америкою своєї європейської політики, а й драматичної переорієнтації в політиці провідних європейських держав.

Та хоч би що там готувало нам майбутнє, є всі підстави припускати, що провідна роль Америки на Євразійському континенті підриватиметься неспокоєм, а можливо, й спорадичними спалахами насильства. Провідна роль Америки навряд чи зможе уникнути нових викликів чи то від регіональних конкурентів, чи то від новостворених угруповань. Глобальна система, де нині домінує Америка і в рамках якої “загрозу війни знято з порядку денного“, ймовірно, залишатиметься стабільною лише в тих частинах світу, де американське верховенство, що керується довготривалими геостратегічними інтересами, грунтуватиметься на сумісних та прихильних соціально-політичних системах, які поєднані між собою багатосторонніми організаційними структурами, в яких домінує Америка.

ЧОРНА ДІРА

Розпад наприкінці 1991 р. територіально найбільшої у світі держави створив “чорну діру“ в самому центрі Євразії. Країна, що перебувала в осередді геополітики, неначе раптово зникла з карти світу.

Для Америки ця нова і поки шо загадкова геополітична ситуація становить неабияку проблему. Зрозумію, що вона повинна передусім знизити до мінімуму ймовірність політичної анархії або виникнення нової ворожої диктатури в державі, що розвалюється, але все ще володіє потужним арсеналом ядерної зброї. Проте на довгий період Америці слід потурбуватися про те, яким чином стимулювати демократичні перетворення та економічне відродження в Росії, водночас уникаючи утворення нової євразійської імперії, яка могла б перешкодити США здійснити своє геостратегічне завдання — сформувати широку євроатлантичну систему, до якої Росія увійшла б як стабільний і безпечний партнер.


НОВЕ ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ РОСІЇ

Крах Радянського Союзу став заключним етапом поступового розпаду широкого китайсько-радянського комуністичного блоку, який протягом короткого періоду часу контролював територію, що була не меншою, а то й більшою, ніж та, яку колись підкорив Чингісхан. Але цей сучасний трансконтинентальний євразійський блок проіснував дуже недовго — спочатку від нього відкололася Югославія під проводом Тіта, а потім збунтувався і маоїстський Китай, що вже на ранніх стадіях засвідчило неспроможність комуністичного табору дати раду націоналістичним устремлінням, які виявилися сильнішими, ніж ідеологічні узи. Отже, китайсько-радянський блок проіснував близько десяти років, а Радянський Союз — близько сімдесяти.

Проте ще важливішою подією в геополітичному плані став розпад багатовікової Російської імперії під орудою Москви. Дезінтеграцію цієї імперії прискорив загальний суспільно-економічний та політичний крах радянської системи, хоча більшість її болячок були мало кому відомі майже до самого кінця внаслідок притаманних їй секретності та самоізоляції. Тому світ був приголомшений, що Радянський Союз розвалився так ніби раптово і так швидко. На протязі двох коротких тижнів у грудні 1991 р. керівники Російської, Української та Білоруської республік заявили,що Радянський Союз розпущено, а потім формально замінили його більш розмитим утворенням під назвою Співдружність Незалежних Держав (СНД), куди увійшли всі радянські республіки, крім балтійських; потім радянський президент неохоче оголосив про свою відставку, а

радянський прапор востаннє було спущено з кремлівської вежі, і, нарешті. Російська Федерація — нині це переважно російська національна держава з населенням 150 млн. людей — де-факто стала наступником колишнього Радянського Союзу, а інші республіки, де проживає приблизно ще стільки населення, почали одна за одною проголошувати

свою незалежність — хто більш, а хто менш рішучіше.

Крах Радянського Союзу спричинив неймовірний геополітичний безлад. Не минуло й двох тижнів, як російський народ, який у цілому був ще менше, аніж навколишній світ, готовий до розпаду Радянського Союзу, раптом виявив, що він уже не хазяїн трансконтинентальної імперії і що кордони Росії відсунулися туди, де вони були на Кавказі ще на початку XIX ст., у Середній Азії — в середині XIX ст., а на заході, що сприймалося драматичніше і болючіше — приблизно в 1600 р. (невдовзі після правління Івана Грозного).

Втрата Кавказу відродила стратегічні побоювання про відновлення впливу Туреччини; відокремлення Середньої Азії породило відчуття втрати величезних енергетичних та мінеральних ресурсів цього регіону, а також стурбованість потенційною ісламською небезпекою; а незалежність України кинула виклик самій сутності претензій Росії на те, що

вона — богообраний прапороносець панслов'янської єдності.

Простір, яким кількасот років володіла царська імперія і понад сімдесят років — Радянський Союз, де домінувала Росія, тепер заповнився понад десятком держав, більшість із яких, за винятком Росії, була майже не готова до істинної незалежності і різнилася за своїми розмірами від відносно великої України з її 52 млн. населення до Вірменії, яка мала

лише три з половиною мільйони людей. Їхня життєспроможність викликала сумнів, як і те, чи захоче Москва назавжди пристосуватися до нової реальності. Історичний шок, якого зазнали росіяни, ще посилився внаслідок того, що близько 20 млн. російськомовного населення тепер стали жителями зарубіжних держав, де владу здебільшого контролюють місцеві націоналістичні еліти, сповнені рішучості утвердити свою власну тотожність після десятиліть більш або менш примусової русифікації.

Крах Російської імперії створив вакуум влади в самому серці Євразії. Слабкість і безлад виникли не тільки в нових незалежних державах, а й у самій Росії; сум'яття породило катастрофічну кризу системи, чому сприяв і той факт, що політичні заворушення супроводжувалися одночасними спробами з руйнування колишньої радянської суспільно-економічної моделі. Військове втручання Росії в Таджикистані, спричинене побоюванням, що в цій новій незалежній державі до влади прийдуть ісламісти, сприяло роз'ятренню національних травм, а особливо вони стали кровоточити після трагічних і брутальних подій у Чечні, що дуже дорого обійшлися Росії як у матеріальному плані, так і в плані її престижу. Найболючішим виявилося те, що дуже постраждала міжнародна репутація Росії, і тепер одна із двох світових наддержав розглядається багатьма лише як

регіональна держава третього світу, хоча вона й далі володіє значним ядерним арсеналом, який, щоправда, все більше старіє.

Геополітичний вакуум посилився масштабністю соціальної кризи в Росії. Сімдесят років комуністичного правління завдали російському народові безпрецедентної біологічної шкоди. Мільйони її найталановитіших та найпідприємливіших людей були або вбиті, або загинули в ГУЛАГу. Крім того, в цьому столітті країна дуже потерпіла від першої світової війни, тривалої громадянської війни та нечувано жорстокої і кривавої другої світової війни. Правлячий комуністичний режим накинув своєму народові задушливу доктринальну одноманітність, ізолювавши країну від решти світу. Її економічна політика була абсолютно байдужа до міркувань екологічної безпеки, внаслідок чого дуже погіршилися як навколишнє середовище, так і здоров'я народу. Згідно з офіційною російською статистикою, в середині 90-х років лише близько 40 відсотків новонароджених

приходили в цей світ здоровими, а приблизно одна п'ята російських першокласників у тій або іншій мірі відстають розумово. Тривалість життя чоловіків знизилася до 57,3 року, і нині більше росіян помирає, аніж народжується. Соціальні умови в Росії фактично були типові для середньої країни третього світу.

Годі уявити, скільки жахіть та випробувань випало на долю російського народу в цьо-

му столітті. Навряд чи знайдеться хоч одна російська родина, яка мала змогу жити нормальним цивілізованим життям. Подумаймо, до яких соціальних наслідків могла призвести ось така низка подій:

— російсько-японська війна 1905 р., що закінчилася ганебною поразкою Росії;

— перша “пролетарська“ революція 1905 р., яка спричинила широкомасштабну бурю насильства в містах;

— перша світова війна (1914 — 1917 рр.), що обійшлася в мільйони жертв та призвела до загальної економічної розрухи:

— громадянська війна 1918 — 1921 рр. — і знову мільйони жертв і цілковита розруха;

— російсько-польська війна 1919 — 1920 рр., що закінчилася поразкою Росії;

— створення ГУЛАГу на початку 20-х років, винищення дореволюційної еліти та її масова втеча з Росії;

— кампанія індустріалізації та колективізації на початку та в середині 30-х років, що обернулася масовим голодом та мільйонами мерців в Україні та Казахстані;

— великі чистки та терор середини і кінця 30-х років, коли мільйони людей були ув'язнені в трудових таборах, а понад один мільйон розстріляно та декілька мільйонів померли від

знущань;

— друга світова війна 1941 — 1945 рр., в якій поклали голови мільйони не тільки військових, а й цивільних людей, нове економічне спустошення;

— поновлення сталінського терору наприкінці 40-х років, широкомасштабні арешти, які часто закінчувалися стратами;

— сорокарічна гонка озброєнь зі Сполученими Штатами, що тривала з кінця 40-х до кінця 80-х років, наслідком якої стало соціальне зубожіння населення;

—економічно виснажливі спроби поширити радянську владу в регіонах Карибського моря. Близького Сходу та Африки в 70-і та 80-і роки;

— війна в Афганістані, яка завдала країні тяжкої шкоди;

— раптовий розпад Радянського Союзу, за яким виникли громадянські заворушення, глибока економічна криза та кривава і принизлива війна проти Чечні.

Внутрішня криза та втрата міжнародного престижу не тільки спричинили глибоку зневіру, зокрема у колах російської політичної еліти, а й негативно відбилися на гео-політичному становищі Росії. Внаслідок дезінтеграції Радянського Союзу західні кордони Росії відсунулися далеко на схід, а сфера її геополітичного впливу помітно звузилася (див. карту). Держави Балтії контролювалися Росією з XVIII ст., і втрата Риги й Таллінна обмежили доступ Росії до Балтійського моря портами, які замерзають узимку. Хоча Москві вдалося утримати панівні політичні позиції в формально незалежній, проте дуже русифікованій Бєларусі, зовсім не очевидно, чи “націоналістична зараза“ у кінцевому підсумку не переможе й там. А за межами колишнього Радянського Союзу відбувся крах Варшавського договору, і недавні держави-сателіти Центральної Європи, і передусім Польща, стали швидо дрейфувати в бік НАТО та Європейського союзу.

Найбільшою втратою для Росії стало відокремлення України. Поява незалежної Української держави не тільки примусила замислитися всіх росіян щодо своєї власної політичної та етнічної тотожності, а й значно погіршила геополітичні позиції Російської держави. Відкинути понад 300 років російської імперської історії означало втратити цілу країну — потенційно багату, промислове й аграрне розвинуту — та її 52 мільйони населення, досить близьких у етнічному та релігійному плані людей, без яких Росія не може бути справді великою та самовпевненою імперіалістичною державою. Незалежність України також позбавила Росію її панівних позицій на Чорному морі, де Одеса була для неї важливими торговельними воротами до країн Середземномор'я та інших країн світу.

Втрата України була ключовою з погляду геополітики, оскільки вона різко обмежила геостратегічний вибір Росії. Якби Москва утримала контроль над Україною, то вона могла б претендувати на лідера на євразійських просторах, заселених неслов'янськими народами, тобто на півдні та південному сході колишнього Радянського Союзу. Проте без

України та її 52 мільйонів побратимів-слов'ян будь-яка спроба Москви відновити євразійську імперію, ймовірно, втягне Росію в затяжні конфлікти з національне та релігійне пробудженими неслов'янами, одним з яких і стала війна в Чечні. Крім того, з огляду на зниження темпів народжуваності серед слов'ян та вибух цих темпів у країнах Центральної Азії, будь-яке нове євразійське об'єднання держав, що утвориться навколо Росії, але без України, з кожним роком неминуче ставатиме менш європейським та більш азіатським.

Втрата України була не тільки ключовою подією в аспекті геополітики, а й сама по собі стала геополітичним каталізатором. Саме дії України — проголошення незалежності в грудні 1991 р., її наполягання на проведенні критично важливих переговорів у Біло-везькій Пущі про заміну Радянського Союзу на більш розмиту Співдружність Незалежних Держав і особливо раптове, схоже на переворот встановлення українського контролю над підрозділами Радянської армії, розташованими на українській землі,— все це перешкодило СНД стати лише новою назвою для більш конфедеративного СРСР. Політичне самовизначення України застало Москву зненацька і показало приклад, за яким потім

пішли інші радянські республіки, хоча спочатку вони діяли менш рішуче.

Втративши свої панівні позиції на Балтійському морі, Росія тепер втратила їх і на Чорному — і то не тільки тому, що Україна стала самостійною, а й тому, що нові незалежні держави Закавказзя — Грузія, Вірменія та Азербайджан — створили нові можливості для Туреччини відновити колись утрачений нею вплив на цей регіон. До 1991 р. Чорне море було відправним пунктом для поширення військово-морської потуги Росії на все Середземномор'я. На середину 90-х років Росія залишилася з невеличким клаптиком Чорноморського узбережжя та нерозв'язаною суперечкою з Україною щодо права базування в Криму залишків радянського Чорноморського флоту і з очевидним роздратуванням спостерігала за розгортанням спільних військово-морських навчань України і НАТО з висадкою десанту. Не до вподоби їй і зростання ролі Туреччини в

Чорноморському регіоні. Росія також підозрює Туреччину в тому, що вона надала дієву допомогу чеченським повстанцям.

Далі на південний схід геополітичні зсуви викликали аналогічну важливу зміну в статусі басейну Каспійського моря та в більш широкому плані — в Середній Азії. Перед розпадом Радянського Союзу Каспійське море було фактично російським озером, і лише його невеликий південний сектор належав Іранові. З появою незалежного та досить націоналістичного Азербайджану (цей процес посилився з напливом західних інвесторів, які бажали вкладати кошти в нафтову промисловість) та незалежних Казахстану й Туркменістану Росія стала лише одним з п'яти претендентів на багатства Каспійського басейну. Вона більше не могла самовпевнено вважати, що може розпоряджатися ними, як їй заманеться.

Поява незалежних середньоазіатських держав означала, що в деяких місцях південно-східний кордон Росії відсунувся на північ більш як на тисячу миль. Тепер нові держави стали контролювати величезні мінеральні та енергетичні ресурси, які неодмінно приваблять іноземних інвесторів. Майже неминуче те, що не тільки еліти, а й народи цих держав ставатимуть усе більш націоналістичними, а може, й схиляться в бік ісламу. В Казахстані, великій за своєю територією країні, яка володіє величезними природними ресурсами,але чиї 20 мільйонів населення майже порівну поділені між казахами та слов'янами, мовні та міжнаціональні тертя можуть посилитися. Узбекистан, чиє 25-мільйонне населення набагато однорідніше в етнічному плані і чиї керівники наголошують на славних історичних традиціях країни, все активніше стверджує новий пост-колоніальний статус регіону.

Туркменістан, прикритий територією Казахстану від прямого контакту з Росією, активно розвиває нові зв'язки з Іраном, з метою поменшити свою колишню залежність від російських магістралей у плані доступу до світових ринків.

Дістаючи зовнішню підтримку від Туреччини, Ірану, Пакистану та Саудівської Аравії, середньоазіатські держави не схильні обмінювати свій новий політичний суверенітет навіть на вигідну економічну інтеграцію з Росією, як на це і досі сподіваються чимало росіян. Щонайменше, неможливо буде уникнути деякої напруженості та ворожості у їхніх відносинах із Росією, а болючі прецеденти Чечні й Таджикистану свідчать за те, що не можна зовсім виключати й гірших варіантів. Привид потенційного конфлікту з ісламськими державами на всьому південному фланзі Росії (де в Туреччині, Ірані та Пакистані живуть загалом понад 300 млн. людей) має бути джерелом серйозного занепокоєння для росіян.

І нарешті, на момент розпаду своєї імперії Росія зіткнулася також із загрозливою новою геополітичною ситуацією на Далекому Сході, хоча там не сталося якихось територіальних або політичних змін. Протягом кількох століть Китай був слабшим і відсталішим, ніж Росія, принаймні у військово-політичній сфері. Жоден росіянин, якого турбує майбутнє його країни і який збентежений драматичними змінами, що сталися протягом останнього десятиліття, не може ігнорувати той факт, що Китай прямує до того, щоб стати розвинутішою, динамічнішою та успішнішою державою, ніж Росія. Економічна могутність Китаю в поєднанні з динамічною енергією її понадмільярдного населення фундаментальне змінює у зворотному напрямі знак історичної нерівності у відносинах між двома країнами, а незаселені простори Сибіру майже плачуть за китайською колонізацією.

Ця приголомшлива нова реальність неминуче мала вплинути на почуття безпеки росіян у Далекосхідному регіоні, а також на інтереси Росії в Середній Азії. Вже найближчим часом такий розвиток подій може навіть затьмарити геополітичне значення втрати Росією України. Про його стратегічні наслідки досить точно висловився Володимир Лукін, перший посткомуністичний посол Росії до Сполучених Штатів, а пізніше — голова думського комітету в міжнародних справах: “У минулому Росія вважала, що вона йде попереду Азії, хоча відстає від Європи. Проте відтоді Азія розвивалася набагато швидше... Ми опинилися не так між “сучасною Європою“ та “відсталою Азією“, як у досить дивному становищі між двома “Європами“.

Одне слово, Росія, яка донедавна була осереддям великої територіальної імперії та лідером ідеологічного блоку держав-сателітів, що сягав до самого серця Європи, а в один час і до Південно-китайського моря, перетворилася на державу, яка має безліч проблем — вона втратила легкий географічний доступ до зовнішнього світу і їй потенційно

загрожують небезпечні конфлікти із сусідами на західному, південному та східному флангах. Лише північні території, незаселені й недоступні, сховані під шаром вічної мерзлоти, видаються в геополітичному плані безпечними.

ГЕОСТРАТЕГІЧНА ФАНТАСМАГОРІЯ

Таким чином, період історичного та стратегічного сум'яття в постімперській Росії був неминучим. Раптовий крах Радянського Союзу та ще несподіваніший для всіх розпад великої Російської імперії сприяли виникненню в Росії тенденцій до самопізнання душі, до широких дискусій про те, якою має бути історична роль Росії на сучасному етапі, підсилили громадські та приватні суперечки з приводу питань, що їх більшість великих націй навіть не ставлять: “Що таке Росія?“, “Де вона — Росія?“, “Що означає бути росіянином?“

Це не просто теоретичні питання: будь-яка відповідь на них має глибокий геопо-літичний зміст. Чи є Росія національною державою, побудованою на чисто російському етносі, чи Росія, за самим своїм визначенням,— це щось більше (як Великобританія більша за Англію), а отже, вона приречена бути імперією? Де пролягають — у історичному,

стратегічному та етнічному планах — кордони власне Росії? Чи розглядати незалежність України як тимчасове відхилення, оцінюючи його з такого історичного, стратегічного та етнічного погляду? (Багато росіян схильні так думати.) Чи “бути росіянином“ ховає в собі етнічний зміст (“быть русским“), чи можна бути росіянином у політичному, але не в

етнічному плані (тобто “быть россиянином“ — еквівалентом британця, а не англійця)? Наприклад, Єльцин та деякі росіяни твердили (і це призвело до трагічних наслідків), що чеченці можуть — більше того, повинні — вважатися росіянами.

За рік до того, як Радянський Союз розпався, один російський націоналіст — один із небагатьох, хто бачив наближення кінця,— писав, опанований розпачем: “Якщо жахлива катастрофа, незбагненна для російських людей, таки станеться і державу розірвуть на шматки, а народ, пограбований і одурений своєю тисячолітньою історією, раптово залишиться сам-один і його недавні “брати“ візьмуть свої речі та й попливуть у своїх “національних човнах“ і якнайдалі від корабля, що тоне,— тоді нам не буде куди діватися...

Російська державність, яка уособлює російську ідею в політичному, економічному та духовному планах, буде збудована заново. Вона збереже все краще з тисячолітньої історії своєї держави та із сімдесяти років радянської історії, що промайнула, як одна мить“.

Але як це зробити? Знайти відповідь, прийнятну для російського народу і водночас реалістичну, буде ще складніше через історичну кризу, яку переживає сама Російська держава. Протягом майже всієї своєї історії вона була одночасно інструментом територіальної експансії та економічного розвитку. Це була також держава, яка свідомо не

розглядала себе як суто національний інструмент у західноєвропейських традиціях, а вважала себе носієм особливої наднаціональної місії, при цьому “російська ідея“ визначалася в релігійних, геополітичних або ідеологічних термінах. Тепер раптово цю місію було відкинуто, а сама держава територіальне зменшилася, значною мірою увійшовши в етнічні кордони.

Більше того, пострадянська криза Російської держави (в самій, так би мовити, її сутності) була підсилена тим фактом, що Росія зіткнулася не лише з тією проблемою, що раптово зникла необхідність у її імперській місії. Оскільки вона значно відстала від роз-виненіших регіонів Євразії, їй тепер доведеться (і до цього закликають її вітчизняні реформатори та

їхні західні консультанти) відмовитися від своєї традиційної економічної ролі хазяїна, власника та розпорядника суспільного багатства. Це вимагає практично революційного в плані політики обмеження міжнародної та внутрішньої ролі держави, розхитує традиційні підвалини внутрішнього життя в Росії та сприяє виникненню фатального почуття геополітичної дезорієнтації у російської політичної еліти.

В цій бентежній обстановці, як і слід було сподіватися, на запитання: “Куди прямує Росія?“ та “Що таке Росія?“ виникає безліч різноманітних відповідей. Розташування Росії на широких просторах Євразії давно привчило її еліту мислити в геополітичних термінах. Андрій Козирєв, перший міністр закордонних справ посткомуністичної Росії, підтвердив

цей спосіб мислення в одній зі своїх ранніх спроб визначити, як повинна його країна поводитися на міжнародній арені. Не минуло й місяця по розпаді Радянського Союзу, як він заявив: “Ми відмовилися від месіанства й узяли курс на прагматизм... Ми швидко дійшли до розуміння того, що геополітика... приходить на зміну ідеології“.

У загальному плані, можна говорити про появу — як реакцію на крах Радянського Союзу — трьох широких та взаємно проникних геостратегічних альтернатив, кожна з яких, у кінцевому рахунку, має стосунок до стурбованості Росії своїм статусом у відношенні до Америки і кожна з яких має деякі внутрішні варіанти. Ці декілька напрямів думки можна

сформулювати приблизно так:

1. Надання пріоритету “зрілому стратегічному партнерству“ з Америкою, яке чимало його прихильників сприймають як закодовану назву для глобального співпанування.

2. Наголос на проблемі “близького зарубіжжя“ як центральній для Росії, при цьому дехто висловлюється за певну форму економічної інтеграції при пануванні Росії, а інші також сподіваються, що рано чи пізно відновиться певною мірою її імперський контроль, таким чином створивши силу, більше здатну збалансувати потужність Америки та Європи.

3. Контральянс або таку собі євразійську антиамериканську коаліцію, що підірвала б провідну роль Америки в Євразії. Хоча спочатку в новій команді керівників, очолених Борисом Єльциним, переважала перша з названих концепцій, уже незабаром на передній план висунувся другий варіант — почасти як критика геополітичних пріоритетів Єльцина; про третій заговорили дещо пізніше, приблизно в середині 90-х років — це стало ніби своєрідною реакцією на відчуття, що пострадянська стратегія Росії — не чітка і не спрацьовує. Як то часто буває, всі три концепції виявилися в історичному плані невиправданими, оскільки вони випливали з досить фантасмагоричних уявлень про сучасну потугу Росії, її міжнародний потенціал та закордонні інтереси.

В перші часи по розпаді Радянського Союзу погляди Єльцина певною мірою відбивали давню, проте ніколи успішно не реалізовану концепцію “вестернізації“ в російській політичній думці: Росія належить до Заходу, має бути частиною Заходу і повинна, наскільки це можливо, копіювати Захід у своєму внутрішньому розвитку. Цей погляд поділяли як сам Єльцин, так і його міністр закордонних справ, і перший досить-таки недвозначно відмовився від російської імперіалістичної спадщини. Виступаючи в Києві 19 листопада 1990 року, він красномовно проголосив (і згодом ці його слова українці або чеченці могли б обернути проти нього самого): “Росія не прагне стати центром якоїсь нової імперії... Росія краще, ніж інші, розуміє згубність такої ролі, адже саме вона виконувала її протягом тривалого часу. І що вона від цього виграла? Чи в результаті цього росіяни стали вільнішими, багатшими, щасливішими?.. Історія навчила нас, що народ, який править над іншими, не може бути щасливим“.

Дружнє ставлення Заходу і передусім Сполучених Штатів до нового російського керівництва було джерелом надії для пострадянських “вестернізаторів“ у зовнішньополітичному істеблішменті Росії. Воно підсилювало загальні проамериканські настрої членів цього угруповання й спокушало кожного зокрема. Новим лідерам подобалося, що вони можуть звертатися на “ти“ до найвищих керівників єдиної наддержави світу, і їм було легко обманювати себе, що вони також є лідерами наддержави. Коли американці висунули гасло “зрілого стратегічного партнерства“ між Вашингтоном і Москвою, росіянам

здалося, що цим самим освячено новий демократичний американо-російський альянс сили, що замінив колишнє суперництво.

Сподівалося, що цей альянс сили стане глобальним за своїми масштабами. Тобто Росія не тільки успадкує всі права колишнього Радянського Союзу, а й візьме участь у глобальному розподілі влади, заснованому на справжній рівності. Як знову й знову твердили нові російські керівники, це означало не тільки те, що решта світу має визнати рівність Росії й Америки, але й що жодна глобальна проблема не зможе розв'язуватися без участі та/або дозволу Росії. Хоча про це відкрито не говорилося, в цю ілюзію входило також припущення, що Центральна Європа силою обставин залишиться, або навіть захоче залишитися, регіоном, особливо близьким Росії в політичному плані. Тобто, хоч Варшавський договір та Рада економічної взаємодопомоги й розпалися, проте їхні колишні члени не тяжітимуть ані до НАТО, ані навіть до ЄС.

Тим часом західна допомога дозволить російському урядові здійснити внутрішні реформи, витіснивши державу з економіки та зміцнивши економічні інститути. Економічне відродження Росії, її особливий статус як рівного з Америкою партнера й сама її привабливість заохотить тоді держави СНД, які нещодавно здобули незалежність,— вдячні за те, що нова Росія їм не загрожує і все більше свідомі, що їм вигідні певні форми союзу з нею,— до все тіснішої економічної, а згодом і політичної інтеграції з Росією, і це значно посилить її могутність та масштабний вплив.

Проблемність такого підходу була в тому, що він опирався на хибну оцінку як зовнішньої, так і внутрішньої ситуації. Хоча концепція “зрілого стратегічного партнерства“ лестила самолюбству керівників Росії, вона вводила їх у оману. Америка не хотіла ділити глобальну владу з Росією і не могла б цього зробити, навіть якби хотіла. Нова Росія була надто слабкою, надто спустошеною за три чверті століття комуністичного правління і надто відсталою в соціальному плані, щоб бути реальним глобальним партнером. На думку Вашингтона, Німеччина, Японія та Китай — країни принаймні не менш важливі та впливові. Крім того, в багатьох ключових геостратегічних питаннях, які входять у сферу національних інтересів Америки (в Європі, на Близькому Сході та на Далекому Сході), погляди Сполучених Штатів та Росії були далеко не однаковими. Як тільки ця різниця неминуче випливла на поверхню, диспропорції в політичній могутності, фінансових можливостях, технологічній розвиненості та культурній привабливості показали всю надуманість ідеї “зрілого стратегічного партнерства“, і чимало росіян навіть дійшли висновку, що його вигадали умисне для обману Росії.

Розчарування, мабуть, можна було б уникнути, якби раніше (під час американо-ро-сійського “медового місяця“) Америка висунула концепцію розширення НАТО і водночас запропонувала Росії “угоду, від якої та не змогла б відмовитися“, а саме — особливі відносини співробітництва між Росією й НАТО. Якби Америка ясно й рішуче висунула ідею розширення альянсу, але тільки за умови, що Росія якимсь чином візьме участь у цьому процесі, тоді, можливо, в майбутньому пощастило б уникнути такої ситуації, коли Москва розчарувалася в “зрілому партнерстві“, а політичні позиції західників у Кремлі поступово ослабли.

Слушний момент для цього був у другій половині 1993 р., відразу по тому, як у серпні Єльцин публічно висловився на підтримку зацікавленості Польщі у приєднанні до Трансатлантичного альянсу, яка, мовляв, не суперечить “інтересам Росії“. Натомість адміністрація Клінтона, яка все ще проводила політику “Росія на першому місці“, згаяла ще два роки, поки Кремль не змінив тон і не почав усе ворожіше настроюватися до перших нерішучих сигналів про те, що Америка має намір розширити НАТО. На той момент, коли в 1996 р. Вашингтон зробив розширення НАТО своєю ключовою метою в політиці формування безпечнішої євроатлантичної спільноти, росіяни зайняли лінію жорсткої опозиції. Таким чином, 1993 рік можна вважати роком втраченої історичної нагоди.

Слід зазначити, що не всі аргументи росіян проти розширення НАТО були безпідставними або мотивувалися недоброзичливістю. Деякі опоненти, особливо серед російських військових, сповідували ментальність “холодної війни“, розглядаючи розширення НАТО не як невід'ємну складову розширення Європи, а як наступ на Росію все ще ворожого

альянсу, під проводом Америки. Деякі представники російської зовнішньополітичної еліти (більшість із яких були раніше радянськими чиновниками) і далі проповідували застарілі геостратегічні погляди про те, що Сполученим Штатам немає місця в Євразії, а розширення НАТО переважно мотивується бажанням Америки побільшити сферу свого впливу. Деякі з цих заперечень теж грунтувалися на надії, що ні до кого не прив'язана Центральна Європа колись повернеться у сферу геополітичного впливу Москви, як тільки Росія одужає.

Проте багато російських демократів також побоювалися, що розширення НАТО означатиме витіснення з Європи Росії, яка буде піддана політичному остракізмові та визнана недостойною членства в організаційних рамках європейської цивілізації. Культурна нестабільність підсилювала політичні побоювання, і розширення НАТО багатьом почало здаватися кульмінацією довготривалої політики Заходу, спрямованої на ізоляцію Росії, яка залишиться беззахисною і вразливою для багатьох своїх ворогів. Крім того, російські демократи просто не могли збагнути ані глибину роздратування централь-ноєвропейців півстолітнім пануванням Москви, ані їхнього бажання увійти до ширшої євроатлантичної системи.

Проте для рівноваги зазначмо, що, можливо, ані розчарування Москви, ані послаблення російських “західників“ і не вдалося б уникнути. По-перше, нова російська еліта була розколота й з огляду на те, що ні президент, ні міністр закордонних справ не забезпечили своїй країні послідовного геостратегічного лідерства, не спромоглася чітко визначити,чого нова Росія хоче досягти в Європі, і не могла реалістично оцінити фактичну слабкість своєї країни, а отже, і її обмежені можливості. Вишикувані в бойовий порядок московські демократи не наважилися сміливо заявити, що демократична Росія не заперечує проти розширення трансатлантичної демократичної спільноти і що вона хоче вступити до спілки з нею. Ілюзія спільного глобального статусу нарівні з Америкою завадила московській політичній еліті відкинути ідею привілейованого геополітичного становища Росії — і то не тільки на теренах колишнього Радянського Союзу, а навіть стосовно колишніх держав-сателітів Центральної Європи.

Такий розвиток подій зіграв на руку націоналістам, чиї голоси з 1994 р. лунали все частіше, а також мілітаристам, які на той час стали критично важливими союзниками Єльцина всередині країни. Їхні все галасливіші, а подеколи й загрозливі реакції на прагнення центральноєвропейців лише посилили рішучість колишніх держав-сателітів (які пам'ятають про те, що лише недавно позбулися російської опіки знайти безпечний притулок у НАТО.

Прірва між Вашингтоном і Москвою ще більше розширилася через небажання Кремля відмовитися від усіх сталінських загарбань. Західна громадськість, зокрема в Скандинавії, а також у Сполучених Штатах, була особливо стурбована двозначністю ставлення Росії до республік Балтії. Визнаючи їхню незалежність та не наполягаючи на їхньому членстві в

СНД, навіть демократичні російські лідери періодично вдаються до погроз, вимагаючи політичних привілеїв для великих громад російських колоністів, яких навмисне розселили в цих країнах у сталінський період. Атмосфера стала ше похмурішою через підкреслене небажання Кремля засудити таємну нацистсько-радянську угоду 1939 р., яка проклала шлях до примусового приєднання цих республік до Радянського Союзу. Навіть через п'ять років після падіння СРСР речники Кремля наполягали (в офіційній заяві, датованій 10 вересня 1996 р.), що в 1940 р. прибалтійські держави “приєдналися“ до Радянського Союзу добровільно.

Російська пострадянська еліта, очевидно, також сподівалася, що Захід допоможе чи принаймні не перешкоджатиме відновленню ключової ролі Росії на пострадянському просторі. Тому вона обурилася у зв'язку з готовністю Заходу допомогти новим незалежним пострадянським державам зміцнити свої політичні позиції. Навіть при тому, що ключові російські аналітики, які вивчають зовнішню політику США, зазначали, що “варіанту конфронтації зі Сполученими Штатами слід уникати“, вони також стверджували (і не зовсім безпідставно), що Сполучені Штати домагаються “реорганізації міждержавних відносин у всій Євразії... щоб на континенті не було єдиної провідної держави, а було багато середніх, відносно стабільних та помірковано сильних... проте неодмінно слабших від Сполучених Штатів за своїм індивідуальним або навіть колективним потенціалом“.

З цього погляду критичне значення мала Україна. Дедалі більша схильність США, особливо з 1994 р., надавати високої пріоритетності американо-українським стосункам та допомогти Україні утримати свою відвойовану свободу багато хто в Москві — навіть “західники“ — розглядав як курс, спрямований проти життєво важливих інтересів Росії, які

полягають, зрештою, у поверненні України до спільної обойми. В те, що Україна якимсь чином буде “реінтегрована“, і далі вірять багато представників російської еліти.

В результаті геополітичні та історичні сумніви Росії щодо незалежного статусу України увійшли в пряму суперечність із переконаністю США, що імперська Росія не зможе бути Росією демократичною.

Крім того, були й суто внутрішні причини для того, щоб “зріле стратегічне партнерство“ між двома “демократичними країнами“ виявилося ілюзорним. Росія була надто відсталою та надто спустошеною комуністичним правлінням, щоб стати життєздатним демократичним партнером Сполучених Штатів. Критично важливі реалії не могли бути затьмарені пишномовною риторикою про партнерство. Більше того, пострадянська Росія лише почасти порвала зі своїм минулим. Майже всі її “демократичні“ лідери (навіть ті, хто справді розчарувався в радянському минулому) не тільки були продуктами радянської системи, а й колишніми високими посадовими особами її правлячої еліти. Вони не були колишніми дисидентами, як у Польщі або в Чеській Республіці. Ключові інститути радянської влади — хоча послаблені, деморалізовані та підірвані — все ще існують. Символом цієї дійсності та “залізної хватки“ комуністичного минулого є історичний центр Москви, де все ще стоїть мавзолей Леніна. Це те саме, якби постнацистською Німеччиною правили колишні нацистські “гауляйтери“ середньої ланки, котрі проголошували б демократичні лозунги, а в центрі Берліна стояв би мавзолей Гітлера.

Політична слабкість нової демократичної еліти посилювалася масштабністю економічної кризи в Росії. Потреба в радикальних реформах (у відході Російської держави від керівництва господарством) породила надмірні сподівання на допомогу Заходу і особливо США. Та хоча ця допомога — передусім із Німеччини та Америки — з плином часу набула великих обсягів, навіть за найкращих умов вона не змогла б спричинити швидке економічне оздоровлення. Соціальне невдоволення, яке виникло внаслідок такого стану речей, стало ще одним аргументом для хору розчарованих критиків, які все гучніше твердили, що партнерство зі Сполученими Штатами — шахрайство, яке вигідне Америці, а Росії тільки завдає шкоди.

Одне слово, в перші роки після розпаду Радянського Союзу не існувало ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для справжнього глобального партнерства. Демократи-“західники“ просто надто багато хотіли і дуже мало чого могли. Вони хотіли рівноправного партнерства — чи, радше, кондомініуму — з Америкою, відносної свободи дій у межах СНД та геополітичного карт-бланшу в Центральній Європі. Однак їхнє неоднозначне ставлення до радянської історії, дефіцит реалізму стосовно глобальної ролі своєї країни, глибина економічної кризи та відсутність широкої підтримки поглядів у суспільстві означали, що вони не спроможні створити стабільну та справді демократичну Росію, яка передбачалася концепцією рівноправного партнерства. Росія спершу мусила пройти через затяжний процес політичних реформ, не менш тривалий процес демократичної стабілізації і навіть ще довший процес соціально-економічної модернізації, а потім розв'язати ще глибшу проблему — поміняти свій імперський світогляд на національний і об'єктивно оцінити нову геополітичну дійсність не тільки в Центральній Європі, а й передусім на теренах колишньої Російської імперії, перш ніж справжнє

партнерство з Америкою змогло б стати життєздатним геополітичним варіантом.

За таких умов не випадає дивуватися, що пріоритетність “близького зарубіжжя“ стала як основною тезою критики прозахідного вибору, так і готовою зовнішньополітичною альтернативою. Вона опиралася на той аргумент, що концепція “партнерства“ нехтує те, що має бути для Росії найважливішим, а саме, її відносини з колишніми республіками.

“Близьке зарубіжжя“ стало скороченим формулюванням політики, яка б робила першочерговий наголос на потребі у відновленні певного роду життєспроможної структури, в якій Москва була б центром, де ухвалюються рішення, на геополітичному терені колишнього Радянського Союзу. З цієї передумови виникла підтримувана багатьма думка про

те, що політика орієнтації на Захід, особливо на Америку, дає небагато, а коштує надто дорого. Вона, мовляв, тільки полегшує Заходові використання можливостей, створених крахом Радянського Союзу.

Однак політична концепція “близького зарубіжжя“ виявилась дуже великою парасолькою, під якою змогли розміститися кілька різних геополітичних концепцій. До цієї школи увійшли не тільки економічні функціоналісти та детерміністи (зокрема й кілька “західників“, які вважали, що СНД може перетворитися на варіант ЄС під проводом Москви, а й інші, які вбачали в економічній інтеграції лише один із засобів реставрації імперії, яка могла б функціонувати чи то під парасолькою СНД, чи то внаслідок укладення особливих домовленостей (сформульованих у 1996 р.) між Росією та Бєларуссю або між Росією, Бєларуссю, Казахстаном і Киргизстаном; сюди увійшли також романтики-слов'янофіли, що закликали створити Слов'янський союз Росії, України та Бєла-русі; і нарешті пропагандисти дещо містичної ідеї “євразійства“ як сутнісного визначення довготривалої історичної місії Росії.

У своїх найвужчих рамках пріоритет “близького зарубіжжя“ передбачав цілком слушну пропозицію, щоб Росія спершу зосередилася на відносинах із новими незалежними державами,— адже всі вони залишалися пов'язані з Москвою реаліями умисне насаджуваної за радянських часів політики сприяння їхній економічній взаємозалежності. Це мало сенс як з економічного, так і геополітичного поглядів. “Спільний економічний простір“, про який досить часто говорили російські керівники, був реальністю, якою лідери нових незалежних держав не могли нехтувати. Співпраця і навіть певна інтеграція

були економічною необхідністю. Отже, було не тільки нормально, а й бажано пропагувати спільні інституції СНД для того, щоб налагодити розірвані після політичного розпаду Радянського Союзу економічні зв'язки.

Таким чином, для деяких росіян сприяння економічній інтеграції стало функціональною ефективною та політичне відповідальною реакцією на нову реальність. Часто наводилися аналогії з ЄС як такі, що підходять до пострадянської ситуації. Реставрація імперії відкрито відкидалася поміркованішими прихильниками економічної інтеграції. Наприклад, у впливовій доповіді під назвою “Стратегія для Росії“, яка була підготовлена в серпні 1992 р. Радою із зовнішньої та оборонної політики: група визначних фахівців та урядовців прямо закликали до “пост-імперської освіченої інтеграції“, що мала б стати підходящою програмою для пострадянського “спільного економічного простору“.

Однак пріоритетне ставлення до “близького зарубіжжя“ не було лише політичне безневинною доктриною регіональної економічної співпраці. В його геополітичній мелодії лунали виразні імперіалістичні обертони. Навіть у досить поміркованій доповіді 1992 р. говорилося про відроджену Росію, яка, в кінцевому підсумку, встановить стратегічне партнерство з Заходом, де Росія матиме за обов'язок “регулювати становище у Східній Європі, Середній Азії та на Далекому Сході“. Інші прибічники цього пріоритету були більш безцеремонні, відкрито заявляючи про “виняткову роль“ Росії на пострадянському просторі та звинувачуючи Захід в антиросійській політиці за те, що він надає допомогу Україні та іншим новим незалежним державам.

Типовим, але в жодному разі не екстремальним прикладом був аргумент, висунутий Є. Амбарцумовим, який у 1993 р. очолював парламентський комітет у закордонних справах, свого часу був прихильником пріоритету “партнерства“ і який відверто проголосив, що колишній Радянський Союз — це виключно російська сфера геополітичного впливу. В січні 1994 р. відлунням його поглядів прозвучала заява доти енергійного прихильника прозахідної орієнтації Андрія Козирєва, міністра закордонних справ, про те, що Росія “повинна зберегти свою військову присутність у регіонах, які перебували у сфері її

інтересів протягом століть“. 8 квітня 1994 р. “Известия“ повідомили, що Росії фактично вдалося утримати не менш як двадцять вісім військових баз на територіях нових незалежних держав, а проведена на карті лінія, яка з'єднує російські військові угруповання в Калінінграді, Молдові, Криму, Вірменії, Таджикистані та на Курильських островах,

приблизно окреслює зовнішні кордони колишнього Радянського Союзу .

У вересні 1995 року президент Єльцин випустив офіційний документ про політику Росії щодо СНД, де так було сказано про головні цілі Росії: “Основна мета політики Росії щодо СНД — це створення економічно та політичне інтегрованої асоціації держав, здатних зайняти своє належне місце в світовому співтоваристві... зміцнення Росії як провідної сили у формуванні нової системи міждержавних політичних та економічних відносин на території постсоюзного простору“.

Слід звернути увагу на той наголос, який робиться на політичному аспекті цих зусиль, на слова про єдине утворення, що претендуватиме на “своє“ місце в світовій системі, та на провідну роль Росії в рамках цього нового утворення. У відповідності до цієї лінії Москва наполягала також на зміцненні політичних та військових зв'язків між Росією і

новоствореним СНД; на організації спільного військового командування; на об'єднанні збройних сил держав СНД у рамках формальної угоди; на тому, щоб “зовнішні“ кордони СНД підпадали під централізований (тобто московський) контроль;щоб російські сили відігравали вирішальну роль у будь-яких операціях із підтримання миру в межах СНД; щоб у СНД формувалася єдина зовнішня політика, а його головні установи розміщувалися в Москві (а не в Мінську, як спочатку було домовлено 1991 р.), і щоб президент Росії головував на зустрічах СНД на найвищому рівні.

І це ще було не все. У документі, датованому вереснем 1995 р., проголошувалося, що:“Слід гарантувати прийом російських теле- і радіопередач у “близькому зарубіжжі“, всіляко сприяти розповсюдженню російської преси в регіоні, Росія повинна також готувати національні кадри для держав СНД.

Особливу увагу слід приділити відновленню становища Росії як головного освітнього центру на пострадянському просторі, враховуючи той факт, що треба буде виховувати мораль у державах СНД у дусі дружби з Росією“.

Віддзеркалюючи ці настрої, російська Дума на початку 1996 р. зайшла так далеко, що оголосила розпуск Радянського союзу незаконним діянням. Крім того, навесні того ж таки року Росія підписала дві угоди, які передбачали тіснішу економічну та політичну інтеграцію між Росією та зговірливішими членами СНД. Одна угода, підписана з великими церемоніями та помпою, фактично передбачала створення союзу між Росією та Бєларуссю в рамках нового Співтовариства Суверенних Республік (російська абревіатура ССР красномовно нагадувала радянський СССР), а друга (підписана Росією, Казахстаном, Бєларуссю та Киргизстаном) — знаменувала створення в довгостроковому плані Співтовариства інтегрованих держав. Обидві ініціативи свідчили про роздратування Росії повільним поступом інтеграції в рамках СНД та її рішучість активно цього домагатися.

Таким чином, наголос у цій політиці щодо “близького зарубіжжя“, спрямованій на створення централізованих механізмів СНД, поєднував певні елементи посилання на об'єктивний економічний детермінізм із певною дозою суб'єктивної імперіалістичної рішучості. Проте жоден із тих елементів не дав філософської та геополітичної відповіді на запитання, яке й досі терзає уми: “Що таке Росія, яка її справжня місія та справедливі масштаби?“

Саме цей вакуум спробувала заповнити доктрина “євразійства“ (яка також зосереджувала увагу на “близькому зарубіжжі“), що набувала все більшої притягальної сили. Відправним пунктом для цієї орієнтації (визначеної радше в культурних чи навіть містичних термінах) був постулат про те, що в геополітичному та культурному аспектах Росія — ні цілком європейська, ні цілком азіатська країна, а отже, вона має власну відмінну євразійську тотожність. Цю тотожність забезпечує спадщина унікального контролю над величезними територіями між Центральною Європою та берегами Тихого океану, спадщина імперіалістичної державності, яку Москва формувала протягом чотирьох століть експансії на Схід. У ході цієї експансії з Росією асимілювалася значна кількість неросійського та неєвропейського населення, цим самим створивши єдину євразійську політичну та культурну спільноту.

Євразійство як доктрина не належало пострадянському періоду. Уперше воно виникло в XIX ст., але набуло поширення в XX як виразна альтернатива радянському комунізмові та як реакція на уявний занепад Заходу. Російські емігранти особливо активно пропагували цю доктрину як альтернативу радянським концепціям, усвідомлюючи, шо національне пробудження неросіян у межах Радянського Союзу вимагає всеосяжної наднаціональної доктрини, аби кінцевий провал комунізму не привів ще й до розпаду колишньої великої Російської імперії.

Уже всередині 20-х років цей аргумент був переконливо висловлений князем Н. С. Трубецьким, провідним теоретиком євразійства, який писав: “Комунізм насправді був замаскованою версією у знищенні духовних підвалин та національної унікальності російського життя, у пропаганді матеріалістичної системи координат, в якій фактично живуть Європа й Америка...

Наше завдання — створити цілком нову культуру, нашу власну культуру, яка не буде схожою на європейську цивілізацію... Коли Росія перестане бути викривленим віддзеркаленням європейської цивілізації... коли вона знову стане сама собою: Росією-Євразією, свідомим спадкоємцем та носієм великої спадщини Чингісхана“.

Ці погляди знайшли своїх палких прихильників в обстановці сум'яття пострадянського періоду. З одного боку, комунізм був засуджений як зрада російського православ'я та особливої містичної “російської ідеї“; а з другого боку, був відкинутий вестернізм, оскільки Захід і передусім Америка вважалися розбещеними, в культурному плані антиросійськими і схильними заперечувати історично та географічне вкорінені претензії Росії на винятковий контроль над неозорими просторами євразійської землі.

Наукового блиску євразійству було надано в часто цитованих працях Льва Гумільова — історика, географа та етнографа, чиї книги “Середньовічна Росія та Великий Степ“, “Ритми Євразії“ та “Географія етносу в історичні часи“ з великою переконливістю обґрунтовують припущення, що Євразія — це природне географічне середовище для особливого російського “етносу“, який виник внаслідок історичного симбіозу між росіянами та неросійським населенням відкритих степів, утворивши в такий спосіб унікальну євразійську культурну та духовну тотожність. Л. Гумільов остерігав, що пристосування до Заходу для російського народу означатиме не менше аніж втрату свого власного “етносу та душі“.

Ці погляди повторюються, хоча і в примітивніший спосіб, багатьма російськими націоналістичними політиками. Наприклад, колишній віце-президент Єльцина О. Руцькой твердив: “Якщо подивитися на геополітичні координати нашої країни, то стає очевидним, що Росія — єдиний міст між Азією та Європою. Хто стане хазяїном на цьому просторі, стане хазяїном світу“. Суперник Б. Єльцина на виборах 1996 р. комуніст Ген-надій Зюганов, незважаючи на своє марксистсько-ленінське виховання, сприйняв містичний погляд євразійства на особливу духовну та місіонерську роль російського народу на величезних просторах Євразії, стверджуючи, що, таким чином, Росія наділена унікальним культурним покликанням та має особливо вигідну географічну основу для лідерства в світі.

Більш тверезий та прагматичний варіант євразійства був висунутий президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим. Зіткнувшись у себе в країні з демографічною рівновагою між корінним казахським населенням та російськими колоністами і шукаючи формулу, яка допомогла б дещо послабити тиск Росії щодо політичної інтеграції, Назарбаєв виступив пропагандистом концепції євразійського союзу як альтернативи до безликого та неефективного СНД. Хоча його версії бракувало містичного змісту традиційніших євразійських мислителів і в ній, безперечно, не йшлося про особливу місіонерську роль росіян як лідерів Євразії, вона виходила з тієї передумови, що Євразія (яка в географічному плані визначалась як аналог Радянського Союзу) становить єдине органічне ціле, яке мусить також мати певний політичний вимір.

Спроба надати “близькому зарубіжжю“ найвищої пріоритетності в російській гео-політичній думці певною мірою була виправдана в тому розумінні, що певна міра порядку та домовленостей між постімперською Росією й новими незалежними державами з погляду безпеки й економіки була абсолютною необхідністю. Однак сюрреалістичного відтінку надало цій дискусії живуче поняття про те, що в якийсь спосіб (чи це станеться добровільно, внаслідок економічних причин, чи внаслідок відновлення Росією, в кінцевому підсумку, свого втраченого впливу — не кажучи вже про особливу євразійську або слов'янську місію Росії) політична “інтеграція“ колишньої імперії є як бажаною, так і реально можливою.

З цього погляду часто згадуване порівняння з ЄС не враховує однієї ключової відмінності: в ЄС, хоч і дозволяється Німеччині мати особливий вплив, там не домінує якась одна держава, що затьмарює всіх інших членів разом за відносними показниками ВНП, населення або території. ЄС не є і правонаступником якоїсь наднаціональної імперії, де ті, хто щойно вирвався з-під її “опіки“, мають глибоко вкорінену підозру, що “інтеграція“ — це тільки евфемізм для понять “відновлення, підкорення“. І навіть за таких обставин неважко собі уявити, якою була б реакція європейських держав, коли б Німеччина офіційно оголосила, що її мета — це зміцнення та поширення своєї провідної ролі в ЄС за аналогією з документом, опублікованим у Росії у вересні 1995 р., який ми цитували вище. Аналогія з ЄС невиправдана ще з одного погляду. Економіка відкритих і досить розвинутих західноєвропейських країн була готова до демократичної інтеграції, і більшість західноєвропейців передбачали від такої інтеграції відчутні економічні та політичні вигоди. Бідніші країни Західної Європи також мали змогу одержати вигоди від отримання значних субсидій. На відміну від цього нові незалежні держави вважають

Росію політичне нестабільною країною, яка все ще плекає імперські амбіції, а в економічному плані може стати перешкодою до їхньої участі в світовому господарстві та доступі до таких необхідних зарубіжних інвестицій.

Спротив московським концепціям “інтеграції“ був особливо сильним в Україні. Її лідери швидко усвідомили, що така “інтеграція“, а надто у світлі застережень Росії щодо законності української незалежності, в кінцевому підсумку привела б до втрати національного суверенітету. Крім того, жорстке ставлення Росії до нової Української держави (її небажання визнати кордони України, сумніви в правах України на Крим, її наполягання на виключному екстериторіальному контролі над портом Севастополь) надало відродженому українському націоналізмові відчутного антиросійського спрямування. Отже, самовизначення української нації на критичній стадії формування нової держави було відвернуте від її традиційної антипольської або антирумунської орієнтації, а замість цього зосередилося на спротиві намаганням Росії посилити інтеграцію в СНД, створити особливу слов'янську співдружність (з Росією та Бєларуссю) або утворити євразійський союз, намаганням, які Україна тлумачить як імперську тактику Росії.

Рішучість України зберегти свою незалежність дістала підтримку ззовні. Хоча спочатку Захід і передусім Сполучені Штати не одразу усвідомили геополітичну важливість незалежної Української держави, на середину 90-х років як Америка, так і Німеччина стали активними прихильниками її самостійності. В липні 1996 р. міністр оборони США заявив: “Я не можу переоцінити важливість України як незалежної держави для безпеки та стабільності всієї Європи“, а у вересні канцлер Німеччини, незважаючи на свою активну підтримку президента Єльцина, пішов ще далі, заявивши, що тепер “Україна має стабільне місце в Європі, з якого її вже ніхто не витіснить... Ніхто вже не зможе поставити під сумнів незалежність та територіальну цілісність України“. Американські політики стали визначати американо-українські відносини як “стратегічне партнерство“, навмисне використовуючи ту саму формулу, яку застосовували до американо-російських відносин.

Як ми вже відзначали, без України відновлення імперії, поставленої на підвалини чи то СНД, чи то євразійської доктрини, ніколи не відбудеться. Імперія без України буде, зрештою, тільки Росією, але Росією ще більш азіатською та ще більш віддаленою від Європи. Крім того, євразійство не дуже приваблює і нові незалежні держави Середньої Азії,

мало хто з яких прагне нового союзу з Москвою. Узбекистан особливо активно підтримує заперечення України проти будь-якого піднесення СНД до ролі наднаціонального утворення та виступає проти ініціатив Росії, спрямованих на зміцнення СНД.

Інші держави СНД, які також остерігаються Москви, схильні гуртуватися навколо України та Узбекистану, чинячи спротив тискові Москви, що прагне тіснішої політичної та військової “інтеграції“. Крім того, майже у всіх нових державах за останні роки поглибилося відчуття національної самосвідомості, і ця свідомість все більшою мірою ототожнювалася з розумінням, що колишня панівна роль Москви була колоніалізмом, і їм слід викорінити його спадщину в усіх її різновидах. Таким чином, навіть Казахстан зі своїм національне неоднорідним населенням приєднався до інших середньоазіатських держав у відмові від кирилиці й замінив її латинською абеткою в тому вигляді, в якому її ще раніше запровадила в себе Туреччина. Фактично на середину 90-х років виник неформальний блок держав, яким непомітно керує Україна і до якого входять Узбекистан,

Туркменістан, Азербайджан, а іноді й Казахстан, Грузія та Молдова, і саме ці держави не дають використовувати СНД як інструмент політичної “інтеграції“.

Наполягання України на лише обмеженій та переважно економічній “інтеграції“ вплинуло і на поняття “слов'янського союзу“, позбавивши його будь-якого практичного значення. Ця ідея, яку пропагують деякі слов'янофіли і яка дістала підтримку Олександра Солженіцина, автоматично втратила геополітичний сенс, коли її відкинула Україна. Тепер Бєларусь залишилася наодинці з Росією; правда, ця ідея також передбачає можливий розділ Казахстану, де російськомовне населення північних областей потенційно могло б увійти до такого союзу. Зрозумію, що такий варіант неприйнятний для нових лідерів Казахстану і тільки посилив антиросійське спрямування їхніх націоналістичних прагнень. Для Бєларусі слов'янський союз без України означав не що інше, як інкорпорацію до Росії, і таким чином теж розпалив певні почуття націоналістичної відрази.

Ці зовнішні перепони на шляху здійснення політики “близького зарубіжжя“ значно посилилися через одну важливу внутрішню перепону: настрої російського народу. Незважаючи на риторику та політичну агітацію в середовищі еліти про високу місію Росії на просторах колишньої імперії російський народ (почасти від утоми, а почасти від здорового глузду) без ентузіазму сприйняв амбітні програми відновлення імперії. Він прагне відкритих кордонів, відкритої торгівлі, свободи пересування та особливого статусу для російської мови. Проте політична інтеграція, а надто якщо вона потягне за собою економічні видатки чи вимагатиме пролити кров, мало кого приваблює. Розпад “союзу“ оплакується, і його відновлення вважається бажаним; однак реакція громадськості на війну в Чечні показала, що будь-який політичний курс, який виходить за рамки

застосування економічних важелів та/або політичного тиску, не дістане підтримки народу.

Одне слово, крайня геополітична недоречність пріоритетності політики “близького зарубіжжя“ полягала в тому, що Росія була не досить сильна в політичному відношенні для нав'язування своєї волі і не досить приваблива в економічному плані, щоб спокусити нові держави. Тиск Росії лише спонукав їх шукати нових зв'язків із закордоном, насамперед із Заходом, а в деяких випадках — і з Китаєм та провідними країнами мусульманського світу, розташованими на півдні. Коли Росія виступила з погрозами сформувати свій власний військовий блок у відповідь на розширення НАТО, то перед нею постало питання: “З ким?“ І відповідь не вселяла великого оптимізму: найімовірніше, що з Бєларуссю та ще, може, Таджикистаном.

Якщо вже на те пішло, нові держави все більшою мірою схильні не довіряти навіть цілком виправданим та необхідним формам економічної інтеграції з Росією, боячись їхніх потенційних політичних наслідків. Водночас ідеї надуманої євразійської місії Росії та слов'янської містики сприяли тільки подальшій її ізоляції від Європи, а в загальнішому плані — від Заходу, поглибивши такий чином пострадянську кризу та відклавши таку необхідну модернізацію і “вестернізацію“ російського суспільства в той спосіб, як це зробив Кемаль Ататюрк у Туреччині після розпаду Оттоманської імперії. Таким чином, вибір на користь політики “близького зарубіжжя“ запропонував Росії не геополітичне рішення, а геополітичну ілюзію.

Який іще геостратегічний варіант (якщо не спільне лідерство у світі разом з Америкою і не політика “близького зарубіжжя“) відкривається перед Росією? Неспроможність прозахідної орієнтації забезпечити бажану глобальну рівність “демократичної Росії“, яка була більше гаслом, аніж реальністю, з Америкою розчарувала демократів, а неохоче

визнання того факту, шо реінтеграція колишньої імперії в найкращому разі — справа далекого майбутнього, спонукало деяких російських геополітиків обсмоктувати ідею створення такого собі контральянсу, спрямованого проти позицій Америки в Євразії. На початку 1996 р. президент Єльцин замінив свого орієнтованого на Захід міністра закордонних справ Козирєва досвідченішим, а проте й ортодоксальнішим колишнім комуністичним фахівцем у міжнародних справах Євгеном Примаковим, сферою давніх інтересів якого є Іран та Китай. Деякі російські коментатори висунули припущення, що орієнтація При-макова може прискорити зусилля, спрямовані на створення нової “антигегемоністської“ коаліції, яка сформується навколо трьох держав, у геополітичному плані найбільше зацікавлених в ослабленні панівних позицій Америки в Євразії. Кілька перших зарубіжних поїздок та висловлювань Примакова посилили це враження. Крім того, китайсько-іранська торгівля зброєю, а також схильність росіян розвивати співпрацю з Іраном у його зусиллях знайти більший доступ до ядерної енергії, як видавалося, становлять добру основу для тіснішого політичного діалогу, а в кінцевому підсумку, і створення альянсу. Результатом такого розвитку подій, принаймні в теорії, могло стати зближення провідної слов'янської держави світу, войовничішої ісламської держави та найнаселенішої і найпотужнішої азіатської держави і створення в такий спосіб могутньої коаліції.

Необхідним вихідним пунктом для виникнення контральянсу такого зразка мало би бути відновлення двосторонніх китайсько-російських зв'язків, що не здавалося неможливим, з огляду на роздратування політичних еліт обох країн тим фактом, що Америка перетворилася на єдину глобальну наддержаву. На початку 1996 р. Б. Єльцин поїхав до Пекіна, де

підписав декларацію, в якій було засуджено тенденції до глобальної гегемонії, а отже, містився натяк, що обидві держави ладні об'єднатися проти гегемонії Сполучених Штатів. У грудні прем'єр-міністр Китаю Лі Пен перебував у Росії з візитом у відповідь, і обидві держави не тільки знову повторили тезу про те, що не приймають міжнародної системи, “де домінує одна держава“, а й схвалили ідею зміцнення альянсів, які на той час існували. Російські коментатори вітали такий розвиток подій, розглядаючи його як позитивне зрушення в глобальному співвідношенні сил та як гідну відповідь зусиллям Америки по розширенню НАТО. Деякі з них навіть зловтішалися, що китайсько-російський альянс дасть Америці достойну відсіч.

Однак коаліція, в якій Росія об'єдналася б як з Китаєм, так і з Іраном, може виникнути тільки тоді, коли Сполучені Штати будуть настільки короткозорі, що одночасно увійдуть у конфлікт і з Китаєм, і з Іраном. Звичайно ж, такого варіанту не можна виключати, а дії американського керівництва в 1995 — 96 рр. майже відповідали теорії про те, що Сполучені Штати нарощують антагонізм як із Тегераном, так і з Пекіном. Проте ані Іран, ані Китай не були готові зробити стратегічний вибір і пов'язати свою долю з Росією, державою і нестабільною і слабкою. Обидві ці країни розуміли, що така коаліція, якщо тільки вона вийде за рамки короткочасної тактики, наразить їх на ризик утратити доступ до розвинутішого світу з його потенційними великими інвестиціями та передовою технологією. Росія мало що могла запропонувати, аби стати справді гідним партнером у антигегемоністській коаліції.

Фактично така коаліція, об'єднана не спільною ідеологією, а тільки антигегемоніст-ськими емоціями, буде, по суті, альянсом третього світу, спрямованим проти найрозвиненіших країн першого світу. Жоден з його членів не досягне значних результатів, а Китай навряд чи захоче наражатися на ризик утратити вкладені в його економіку величезні інвестиції. Та й для Росії “привид російсько-китайського альянсу значно підвищить імовірність, що вона знову буде відрізана від західних технологій і капіталу“, як зауважив один із критично настроєних російських геополітиків. Такий альянс, у кінцевому підсумку, прирік би всіх його учасників (незалежно від того, буде їх двоє чи троє) на тривалу ізоляцію та спільну відсталість.

Крім того, якщо Росія справді захоче сформувати таку антигегемоністську коаліцію, їй доведеться визнати Китай за старшого партнера. Маючи більше населення, яке більше любить трудитися, спроможніше на нововведення і динамічніше, та потенційно плекаючи деякі територіальні претензії до Росії, Китай неминуче зведе Росію на роль молодшого партнера, при цьому не маючи засобів (а може, й бажання) допомогти їй подолати відсталість. Отже, Росія перетворилася б на буфер між Європою, яка розширюється, та схильним до експансії Китаєм.

Нарешті, деякі російські фахівці з міжнародних відносин досить довго плекали надію, що застій у європейській інтеграції, можливі суперечності серед країн Заходу щодо майбутнього НАТО зрештою створять принаймні тактичні можливості для загравання Росії з Німеччиною або Францією, і в обох випадках це завдасть помітної шкоди трансатлантичним зв'язкам Європи з Америкою. Такий погляд навряд чи можна назвати новим, оскільки під час “холодної війни“ Москва періодично намагалася розіграти або німецьку, або французьку карту. І все ж деякі московські геополітики небезпідставно розраховували, що застій у європейських справах, імовірно, відкриє тактичні можливості, які можна буде використати на шкоду Америці.

Та це, мабуть, і все, чого можна було б досягти в такий спосіб,— суто тактичні варіанти. І Франція, і Німеччина навряд чи відмовляться від зв'язків з Америкою. Періодичне загравання (особливо з французами), зосереджене на якомусь вузькому питанні, виключити не можна, проте геополітичному розвороту альянсів мав би передувати радикальний переворот у європейській реальності руйнування європейської єдності та трансатлантичних зв'язків. І навіть тоді малоймовірно, щоб європейські держави захотіли розвивати надто всеосяжні геополітичні взаємини з дезорієнтованою Росією.

Таким чином, жоден з варіантів контральянсу, в кінцевому підсумку, не пропонує життєздатної альтернативи. Розв'язання нових геополітичних дилем Росії треба шукати не в контральянсі. Не буде воно також знайдене ані в ілюзії рівноправного стратегічного партнерства з Америкою, ані в спробах створити якусь політичне та економічно “інтегровану“ структуру на теренах колишнього Радянського Союзу. Всі вони далекі від єдиного варіанту, який можливий для Росії.


ДИЛЕМА ЄДИНОЇ АЛЬТЕРНАТИВИ

Єдиний реальний геостратегічний варіант для Росії — варіант, який дозволить їй відігравати реалістичну міжнародну роль, а також побільшить можливості самоперетворення та суспільної модернізації — це шлях до Європи. І не просто до якоїсь Європи, а Європи трансатлантичної, де розширюються ЄС і НАТО. Як ми бачили в розділі третьому, така Європа нині формується і, ймовірно, вона збереже тісні зв'язки з Америкою. Це саме та Європа, до якої Росія муситиме увійти, якщо вона хоче уникнути небезпечної геополітичної ізоляції.

Росія надто слабка, щоб бути партнером Америки, але все ще наяго сильна, щоб просто бути її клієнтом. Якщо Америка не посприяє створенню ситуації, яка переконає росіян, що найкращий варіант для їхньої країни — це зміцнення органічних зв'язків із трансатлантичною Європою, то це, ймовірно, перетвориться на проблему. І хоча утворення довгострокового російсько-китайського та російсько-іранського стратегічного альянсу малоймовірне, для Америки, очевидно, дуже важливо уникати політичних дій, які могли б відвернути Росію від оптимального геополітичного вибору. Таким чином, наскільки можливо, стосунки Америки з Китаєм та Іраном повинні будуватися з урахуванням їхнього впливу на геополітичні розрахунки Росії. Увічнення ілюзій стосовно великих геостратегічних варіантів може лише затримати історичний вибір, який Росія має зробити, аби покласти край своїй глибокій недузі.

Лише така Росія, яка охоче прийме нові європейські реальності (як економічні, так і геополітичні), зможе дістати внутрішню вигоду від зростання масштабів трансконтинентального європейського співробітництва в галузі торгівлі, зв'язку, інвестицій, освіти. Отже, участь Росії в Раді Європи — це крок у дуже правильному напрямку. Це перша ластівка подальших організаційних зв'язків між новою Росією та Європою, яка зростає. З цього також випливає, що коли Росія піде далі цим шляхом, у неї не залишиться іншого вибору, крім як повторити шлях, обраний постоттоманською Туреччиною, коли вона вирішила відмовитися від імперських амбіцій і свідомо стала на шлях модернізації, європеїзації та демократизації.

Жоден інший варіант не дасть Росії тих переваг, які вона одержить від сучасної багатої й демократичної Європи, пов'язаної з Америкою. Європа і Америка не загрожуватимуть Росії, якщо Росія буде неекспансіоністською національною і демократичною державою. Вони не мають до Росії територіальних претензій, які раніше або пізніше може висунути

Китай. Не мають вони і спільного з нею кордону, нестабільного та потенційно конфліктного, а саме таким є етнічно й територіальне нестабільний кордон Росії з мусульманськими країнами Півдня. Усе якраз навпаки: для Європи, як і для Америки національна й демократична Росія є бажаним у геополітичному плані утворенням, джерелом стабільності в нестійкому євразійському комплексі.

Отже, вибір на користь Європи та Америки (який дасть Росії відчутні переваги) ставить перед нею дилему: по-перше, їй доведеться зректися свого імперського минулого, а по-друге, погодитися на розширення Європою співпраці в галузі безпеки та політики з Америкою. Перша вимога означає пристосування до геополітичного плюралізму, який став переважати на просторах колишнього Радянського Союзу. Таке пристосування не виключає економічного співробітництва, яке, ймовірно, орієнтуватиметься на модель колишньої європейської зони вільної торгівлі, але в ньому не буде місця для обмеження політичного суверенітету нових держав — і то з тієї простої причини, що вони цього не бажають. Тут найважливіше, щоб Росія ясно й недвозначно прийняла факт незалежного існування України, її кордонів та її відмінної національної ідентичності.

З другим аспектом дилеми Росії буде, мабуть, ще важче змиритися. Відносини реальної співпраці з трансатлантичною спільнотою не можуть виходити з передумови, що ті демократичні держави Європи, які бажають бути її частиною, виключатимуться з цього процесу, якщо цього захочеться росіянам. Розширення цієї спільноти не слід штучно

прискорювати і, безперечно, його не слід пропагувати на антиросійській хвилі. Однак його не можна і не слід зупиняти на догоду політичним примхам, які віддзеркалюють застаріле уявлення про відносини безпеки в Європі. Демократична Європа має право вільно розширятися, це безконечний історичний процес, який не втиснеш у політичне визначені довільні географічні рамки.

Для багатьох росіян дилема цієї однієї альтернативи може спочатку і протягом ще деякого часу здаватися складною для розв'язання. Вона вимагатиме великої політичної волі, а також, можливо, видатного лідера, здатного зробити вибір та запропонувати концепцію демократичної, національної, справді сучасної та європейської Росії. Такого може ще довго не статися. Подолання посткомуністичної та постімперської кризи вимагатиме не тільки більше часу, ніж у випадку з посткомуністичними перетвореннями Центральної Європи, а й появи далекоглядного і стабільного політичного керівництва. Поки що російського Ататюрка не видно. І все ж, у кінцевому підсумку, росіянам доведеться погодитися, що національне визначення нової Росії — це акт не капітуляції, а визволення'. Вони повинні будуть визнати, що сказані Єльциним у Києві в 1990 р. слова про неімперське майбутнє для Росії були абсолютно доречними. Бо й справді, неімперська Росія і далі буде великою євразійською державою з найбільшою у світі територією.

За будь-якого розвитку подій нове усвідомлення того, “що таке Росія і де вона розташована, ймовірно, формуватиметься в кілька етапів, і протягом цього часу Захід має зберігати мудрість і твердість. Америка й Європа повинні допомогти в цьому Росії. Вони повинні запропонувати їй не тільки окрему угоду або хартію з НАТО; вони повинні також розпочати разом з Росією процес вивчення проблем формування трансконтинентальної системи безпеки та співпраці, яка піде значно далі розмитої структури Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). А якщо Росія зміцнить свої внутрішні демократичні інститути та досягне відчутного прогресу в економічному розвиткові, опертому на вільний ринок, не слід відкидати і її тіснішу взаємодію з НАТО та ЄС.

Водночас для Заходу (і передусім для Америки) не менш важливо здійснювати політику, яка підкреслюватиме значення дилеми єдиної альтернативи для Росії. Політична та економічна стабілізація нових пострадянських держав — це значний фактор, який підсилюватиме необхідність історичного переосмислення Росією своєї ролі та суті. Звідси випливає, що підтримка Заходом нових пострадянських держав (тобто гео-політичного плюралізму на теренах колишньої радянської імперії) має бути невід'ємною частиною його політики, спрямованої на те, щоб заохотити Росію недвозначно зробити вибір на користь європейського варіанту. Серед цих держав особливе геополітичне значення мають три: Азербайджан, Узбекистан та Україна.

Незалежний Азербайджан може послужити кордоном для доступу країн Заходу до багатого на енергоносії басейну Каспійського моря та Середньої Азії. І навпаки, підкорений Азербайджан означатиме, що Середня Азія може бути відрізана від зовнішнього світу і таким чином стане політичне вразлива до реінтеграційного тиску з боку Росії. Узбекистан, національне найжиттєздатніша та найгустіше населена країна Середньої Азії, становить головну перешкоду на шляху відновлення будь-якого контролю Росії над цим регіоном. Його незалежність — критично важлива для виживання інших середньоазіатських держав, і він найменш вразливий до російського тиску.

Проте Україна для нас найважливіша. В міру того як розширюватимуться ЄС і НАТО, Україна рано чи пізно стане перед вибором: вступати їй чи не вступати до цих організацій. Щоб зміцнити свій самостійний статус, Україна, ймовірно, захоче приєднатися до обох організацій, коли почне межувати з країнами, що є учасниками ЄС та НАТО, і коли внутрішні перетворення самої України дозволять їй претендувати на членство. Хоча на це знадобиться чимало часу, для Заходу вже не так і рано (далі зміцнюючи зв'язки з Києвом у галузі економіки та безпеки) визначити десятиліття з 2005-го по 2015 рік як реалістичні часові рамки для початку поступової інтеграції України і в такий спосіб послабити побоювання українців, що розширення Європи зупиниться на польсько-українському кордоні.

Росія, незважаючи на свій опір, імовірно, примириться з розширенням у 1999 р. НАТО на кілька центральноєвропейських держав, оскільки культурний та соціальний розрив між Росією й Центральною Європою після падіння комунізму дуже поглибився. Натомість Росії буде незрівнянно важче примиритися з приєднанням України до НАТО, адже зробити це буде рівнозначно визнанню, що доля України більше органічно не пов'язана з долею Росії. І все ж, якщо Україна виживе як незалежна держава, вона муситиме стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, а якщо вона стане частиною Центральної Європи, то їй доведеться повною мірою взяти участь у зв'язках Центральної Європи з НАТО та Європейським союзом. Якщо згодом і Росія погодиться на ці зв'язки, це означатиме, що й вона вирішила увійти до Європи. Незгода Росії буде рівнозначна тому, що вона відмовиться від Європи на користь своєї особливої “євразійської“ ідентичності.

Ключовий момент, про який слід пам'ятати,— це те, що Росія не може увійти до Європи, якщо там не буде України, тоді як Україна може бути в Європі і без того, щоб Росія належала до Європи. За умови, що Росія таки захоче пов'язати свою долю з Європою, приєднання України до європейських структур, які розширяються, в кінцевому підсумку відповідає й інтересам Росії. Більше того, зв'язки України з Європою можуть стати поворотним пунктом для самої Росії. Проте це також означає, що вирішальний момент у стосунках Росії з Європою ще не настав — вирішальний у тому розумінні, що вибір України на користь Європи виведе на передній план необхідність для Росії вирішувати, якою буде наступна фаза її історії: чи й вона увійде до Європи, чи стане євразійським ізгоєм, не належачи фактично ані до Європи, ані до Азії і загрузнувши в конфліктах у своєму

близькому зарубіжжі.

Слід сподіватися на те, що відносини співробітництва між Європою, що розширюється, та Росією зрештою перетворяться із формальних двосторонніх стосунків на органічніші зв'язки в галузі економіки, політики й безпеки. У такий спосіб протягом перших двох десятиліть наступного сторіччя Росія, можливо, дедалі більшою мірою ставатиме невід'ємною частиною Європи, яка охоплюватиме вже не тільки Україну, а й сягатиме Уралу і навіть далі. Зв'язки чи навіть певна форма членства Росії в європейських трансатлантичних структурах, у свою чергу, може відкрити туди двері для трьох кавказьких країн — Грузії, Вірменії та Азербайджану, які так палко прагнуть увійти в Європу.

Годі передбачити, як швидко зможе рухатися цей процес. Проте одне не викликає сумніву: він піде швидше, якщо буде сформована геополітична ситуація, яка заохотить Росію просуватися в цьому напрямі і водночас дозволить їй відкинути інші спокуси. І чим швидше Росія простуватиме до Європи, тим швидше “чорна діра“ в Євразії заповниться суспільством, яке ставатиме все сучаснішим і демократичнішим. Прийняти дилему єдиної альтернативи — це для Росії вже не справа геополітичного вибору, а проблема усвідомлення імперативів виживання.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Настав час, коли Сполучені Штати повинні сформулювати й провести в життя цілісну, всеосяжну і довготермінову стратегію для всієї Євразії. Така потреба виникає внаслідок взаємодії двох фундаментальних реалій: сьогодні Америка — єдина світова наддержава, а Євразія — центральна арена світових подій. Отже, те, як розподілятиметься влада на Євразійському континенті, матиме вирішальне значення для провідної ролі Америки в світі та її історичних зобов'язань.

Глобальна провідна роль Америки унікальна за своїми масштабами та характером. Це — гегемонія нового типу, яка віддзеркалює багато рис американської демократичної системи: вона плюралістична, всепроникна та гнучка. Основним геополітичним виявом цієї гегемонії, що сформулювався протягом менш як одного сторіччя, є безпрецедентна роль Америки на Євразійському континенті, який до цього часу був вихідним пунктом для всіх попередніх претендентів на світову владу. Тепер Америка виступає арбітром у справах Євразії, і жодної масштабної євразійської проблеми не можна розв'язати без участі Америки або всупереч інтересам Америки.

Те, в який спосіб Сполучені Штати розставлятимуть основних геостратегічних гравців на євразійській шахівниці і як вони даватимуть раду ключовим геополітичним стрижням Євразії, матиме критичне значення для тривалості і стабільності глобальної провідної ролі Америки. В Європі ключовими гравцями залишатимуться Франція та Німеччина, і головною метою Америки має бути зміцнення та розширення наявного демократичного плацдарму на західній периферії Євразії. На далекому сході Євразії ймовірне зростання ключової ролі Китаю, і Америка в політичному плані не закріпиться на Азіатському материку, поки не буде досягнутий і успішно підтримуватиметься американо-китайський геостратегічний консенсус. Центральний простір Євразії,— між Європою, яка розширюється, та Китаєм, шо зростає як регіональна держава,— залишатиметься геополітичною “чорною дірою“, принаймні доти, доки в Росії не закінчиться внутрішня боротьба за її постімперське самовизначення, тоді як регіон на південь від Росії — “євразійські Балкани“ — загрожує стати осередком етнічних конфліктів та суперництва великих держав.

У такій ситуації певний час (протягом життя одного покоління, а то й більше) навряд чи хтось зможе підірвати статус Америки як провідної держави світу. Жодна національна держава, ймовірно, не зрівняється з Америкою в жодному з чотирьох основних вимірів могутності (військовому, економічному, технічному та культурному), які в своїй сукупності формують її незаперечну глобальну політичну владу. Якщо виключити можливість, що Америка умисне чи неумисне зречеться своєї провідної ролі, єдиною реальною альтернативою для глобального лідерства Америки в передбачуваному майбутньому є міжнародна анархія. З цього погляду буде правильно стверджувати, що Америка стала, як це сформулював президент Клінтон, “країною, яка необхідна світові“.

Тут важливо наголосити як на аспекті згаданої можливості, так і на аспекті наявності потенціалу для глобальної анархії. Руйнівні наслідки демографічного вибуху, міграції населення, спричиненої бідністю, посиленої урбанізації, національної й релігійної ворожнечі та розповсюдження зброї масового знищення стануть некерованими, якщо розхитаються наявні підвалини геополітичної стабільності, підтримувані стабільністю взаємин між національними державами. Без постійного та цілеспрямованого втручання Америки уже невдовзі сили глобального безладу можуть захопити владу на світовій арені. А ймовірність розхитування цих підвалин пояснюється геополітичною напругою, що існує не тільки в сучасній Євразії, а й у цілому світі.

Небезпека порушення глобальної стабільності, ймовірно, далі підсилюватиметься перспективою загальної деградації умов проживання людства. Передусім у бідніших країнах світу демографічний вибух та одночасна урбанізація населення швидко утворюють великі скупчення не тільки бідноти, а й сотень мільйонів безробітної та все більш неспокійної молоді, чиє розчарування та зневіра наростають у геометричній прогресії. Сучасні засоби масової інформації посилюють невдоволення цих елементів традиційною владою і водночас примушують їх усе більше усвідомлювати та відкидати глобальну нерівність, тому ці люди починають прислухатися до закликів екстремістів. З одного боку, глобальні міграції населення, що вже нараховує десятки мільйонів людей, можуть зіграти роль тимчасового запобіжного клапана, але з іншого боку, вони можуть стати засобом трансконтинентального перенесення етнічних та соціальних конфліктів.

Глобальне лідерство Америки, ймовірно, порушуватиметься заколотами, напруженістю та принаймні спорадичним насильством. Новий і складний міжнародний порядок, який формується в рамках американської гегемонії і в умовах якого “загроза війни знята з порядку денного“, мабуть, обмежуватиметься тими частинами світу, де вплив Америки посилений демократичними суспільно-політичними системами та складною структурою міжнародних зв'язків, у яких також домінує Америка.

'Таким чином, американська геостратегія для Євразії муситиме змагатися з силами безладу. В Європі з'являються ознаки того, що імпульс до інтеграції дещо спадає і що вже невдовзі може знову прокинутися традиційний європейський націоналізм. Навіть у найрозвиненіших європейських державах і далі існує великомасштабне безробіття, яке живить ксенофобські реакції, що раптово можуть спричинити зсув у політиці Франції або Німеччини до політичного екстремізму та шовінізму, орієнтованого всередину. Більше того, може навіть створитися справді передреволюційна ситуація. Історична програма для Європи, описана в третьому розділі, зможе бути реалізована тільки тоді, коли прагнення Європи до єдності заохочуватиметься і навіть підштовхуватиметься Сполученими Штатами.

Ще більш непевні перспективи у майбутньому Росії, позитивна еволюція якої дуже проблематична. Звідси випливає, що Америці треба формувати геополітичну ситуацію, яка сприятиме асиміляції Росії в ширші рамки європейського співробітництва, що дедалі зростає, а також зміцнюватиме незалежність та самодостатність її нових суверенних сусідів. Проте життєздатність, наприклад України чи Узбекистану (вже не кажучи про Казахстан, розшматований національними суперечностями), залишатиметься вразливою, а надто якщо увагу Америки відвернуть нові внутрішні кризи в Європі, дедалі глибша прірва між Туреччиною та Європою або посилення напруженості та ворожості в аме-рикано-іранських відносинах.

Перспективи досягнення домовленості з Китаєм також можуть бути підірвані майбутньою кризою з тайванського питання: або тому, що внутрішня політична динаміка Китаю сприятиме появі агресивного та ворожого режиму; або просто тому, що амери-кано-китайські відносини зіпсуються. Тоді Китай може стати особливо потужною силою дестабілізації у світі, що створюватиме надзвичайну напруженість у американо-ки-тайських стосунках, а може, навіть спричинить руйнівну геополітичну дезорієнтацію в Японії. За таких умов стабільність у Південне-Східній Азії, безперечно, буде підірвана, і зараз можна тільки гадати про те, яким чином збіг цих позицій зможе вплинути на позицію та єдність Індії — держави, яка має критичне значення для стабільності в Південній Азії. Ці спостереження є нагадуванням про те, що нові проблеми, які виходять за рамки національних держав, а також традиційніші геополітичні питання навряд чи будуть розв'язані (їхній розвиток навіть може бути стриманий), якщо фундаментальна геополітична структура глобальної влади почне руйнуватися. Оскільки небезпечні ознаки з'являються на всьому обрії Європи та Азії, будь-яка політика Америки, яка хоче досягти успіху, має зосереджуватися на Євразії в цілому та керуватися загальним гео-стратегічним планом.

ГЕОСТРАТЕГІЯ ДЛЯ ЄВРАЗІЇ

Вихідним пунктом для такої політики, яка нам потрібна, має стати тверезе усвідомлення того, що нині геополітичний стан світових справ визначають три безпрецедентні умови:

— вперше в історії одна держава стала справді глобальною державою;

— неєвразійська держава домінує у світі;

— на центральній арені розвитку світових подій — Євразії — провідну роль відіграє неєвразійська держава.

Проте всеосяжна та інтегрована стратегія для Євразії має також базуватися на усвідомленні обмеженості реального впливу Америки та неминучого зниження його масштабів із плином часу. Як уже зазначалося раніше, сама масштабність та розмаїтість Євразії, а також потенційна могутність деяких із її держав обмежують глибину впливу Америки та ступінь її контролю за ходом подій. Ці умови висувають на передній план здатність до геостратегічних передбачень та цілеспрямованого селективного розміщення ресурсів

Америки на величезній євразійській шахівниці. А що безпрецедентна сила Америки неминуче з плином часу зменшуватиметься, пріоритетом має стати управління процесом піднесення інших регіональних держав у спосіб, який загрожуватиме глобальній провідній ролі Америки.

Як і в шахах, ті, хто розробляє американську глобальну політику, повинні розраховувати на кілька ходів уперед, передбачаючи можливі ходи у відповідь. Життєздатна гео-стратегія має ділитися на три окремі стадії: короткотермінову (приблизно 5 наступних років), середньотермінову (до 20 років) та довготермінову (20 років і більше). Крім того, ці стадії мають розглядатися не як окремі фази, а як частини одного процесу. Перша фаза має поступово й неухильно переходити в другу — більше того, бути спрямованою на її розвиток, а друга так само має переходити в третю.

У короткотерміновій перспективі Америка має зосередити свою увагу на зміцненні та збереженні на тривалий час геополітичного плюралізму, який переважає сьогодні на карті Євразії. Це висуває на передній план необхідність у маневруванні та маніпулюванні, щоб запобігти утворенню ворожої коаліції, яка, в кінцевому підсумку, кинула б виклик американській провідній ролі, оскільки навряд чи якась одна конкретна держава спроможна сьогодні кинути виклик Сполученим Штатам. На середній стадії треба буде приділити більше уваги появі важливих і стратегічно сумісних партнерів, які, підштовхувані лідерством Америки, могли б допомогти їй у формуванні трансєвропейської системи безпеки, опертої на співробітництво. І нарешті, у ще дальшій перспективі, всі попередні заходи мають посприяти виникненню справді спільної глобальної політичної відповідальності.

Найнагальнішим завданням є забезпечення того, щоб жодна держава чи коаліція держав не набули потенціалу, який дозволив би виключити Сполучені Штати з участі в євразійських подіях чи бодай значно зменшити їхню провідну роль арбітра. Проте зміцнення трансконтинентального геополітичного плюралізму не слід розглядати як самоціль, а лише як засіб досягнення середньотермінової мети формування справжніх стратегічних партнерств у ключових регіонах Євразії. Малоймовірно, що демократична Америка захоче брати на себе тягар керівництва Євразією, удаючись до постійних маніпулювань та маневрів, підкріплених американською військовою потугою, щоб запобігти домінуванню в регіонах якоїсь однієї держави, та це й коштувало б їй надто дорого. Таким чином, перша фаза логічно й однозначно переходить у другу, протягом якої доброзичлива гегемонія Америки й далі знеохочуватиме інших кинути їй виклик, не тільки тому, що такий виклик коштував би дуже дорого, а й тому, що вона не загрожуватиме важливим інтересам потенційних регіональних євразійських лідерів.

Конкретно це вимагає в діяльності, спрямованій на досягнення середньотермінової мети, сприяти формуванню справжніх партнерств, серед яких домінуватимуть партнерства з більш об'єднаною та політичне визначеною Європою та Китаєм, який гратиме провідну роль у своєму регіоні, а також, як хотілося б сподіватися, з постімперською та орієнтованою на Європу Росією, а на південному фланзі Євразії — з демократичною Індією, що є стабілізуючою силою в регіоні. Саме успіх чи провал зусиль Америки у формуванні ширших стратегічних стосунків відповідно з Європою та Китаєм сформує визначальний контекст для позитивної або ж негативної ролі Росії.

Звідси випливає, що розширення рамок Європи та НАТО добре послужить як короткотерміновим, так і довготерміновим цілям американської політики. Розширення Європи збільшить масштаби впливу Америки, а внаслідок прийняття нових центральноєвропейських членів приведе також до збільшення в європейських організаціях кількості держав, які схильні будуть підтримувати позиції Америки; водночас це не сприятиме створенню Європи, яка в політичному плані стала б настільки інтегрованою, щоб невдовзі кинути виклик Сполученим Штатам у геополітичних питаннях, які мають важливе для Америки значення в інших регіонах світу, а надто на Близькому Сході. Політична визначеність у Європі має також істотно важливе значення для поступового включення Росії в систему глобального співробітництва.

Проте зрозуміло, що власними зусиллями Америка не зможе створити більш об'єднану Європу — це мають зробити самі європейці, а передусім французи та німці; проте Америка могла б перешкодити появі більш об'єднаної Європи. Це стало б згубним для стабільності в Євразії, а отже, й для власних інтересів Америки. Більше того, якщо Європа не стане більш єдиною, то цілком імовірно, що вона стане більш роз'єднаною. Тому, як уже згадувалося раніше, для Америки життєво важливо тісно співпрацювати як з Францією, так і з Німеччиною у створенні політичне життєздатної Європи, Європи, яка залишалася б у тісних стосунках зі Сполученими Штатами, Європи, що розширювала б рамки демократичної міжнародної системи співробітництва. Справа не в тому, щоб зробити вибір між Францією та Німеччиною. Без Франції чи Німеччини не буде Європи, а без Європи не буде трансєвразійської системи.

З практичного погляду вищенаведені аргументи говорять за те, що Америка має поступово пристосуватися до спільного лідерства в НАТО, позитивніше поставитися до претензій Франції на роль провідної європейської держави не тільки в Африці, а й на Близькому Сході, та сприяти дальшому розширенню ЄС на Схід навіть у міру того, як ЄС ставатиме дедалі важливішим гравцем на світовій арені в політичному та економічному відношеннях'. Укладення Трансатлантичної угоди про вільну торгівлю, за яку вже виступає ряд видатних діячів по обидві сторони Атлантики, також може зменшити ризик наростання економічного суперництва між згуртованішим ЄС та Сполученими Штатами. У будь-якому випадку кінцевий успіх ЄС у тому, щоб покінчити з багатовіковими європейськими націоналістичними антагонізмами, які мають глобальні руйнівні наслідки, цілком вартий того, щоб Америка погодилася на поступове зменшення своєї вирішальної ролі як євразійського арбітра на сучасному етапі.

Розширення НАТО та ЄС послужить посиленню почуття власної гідності європейців, яке нині ледь жевріє, надихне їх на усвідомлення своєї більш широкої місії і водночас зміцнить на користь як Америки, так і Європи демократичні завоювання, здобуті внаслідок успішного закінчення “холодної війни“. Від успіху цих зусиль залежать і довготермінові відносини Америки з Європою. Нова Європа все ще формується, а якщо така Європа має залишатися в геополітичному плані частиною євроатлантичного простору, то розширення НАТО має істотне значення. З огляду на ці ж таки причини невдача у спробі розширити НАТО тепер, коли щодо цього взяті зобов'язання, завдасть шкоди концепції розширення Європи та деморалізує центральноєвропейців. Вона може навіть знову розпалити геополітичні сподівання Росії на провідну роль у Центральній Європі, сподівання, які нині або приглушені, або згасають.

Більше того, провал зусиль, спрямованих на НАТО під проводом Америки, може сприяти відродженню ще амбітніших прагнень Росії. Ще зовсім не очевидно (а історія вказує зовсім на протилежне), що її політична еліта поділяє прагнення Європи бачити сильну і тривалу політичну та військову присутність Америки. Таким чином, хоча розвиток усе більш плідної співпраці з Росією, очевидно, є бажаним, для Америки важливо чітко сповістити про свої глобальні пріоритети. Якщо постане питання про вибір між розширенням євроатлантичної системи та покращенням стосунків із Росією, перше для Америки матиме незрівнянно більшу вагу.

З цієї причини будь-яка домовленість про розширення НАТО не повинна привести до того, щоб Росія де-факто стала членом альянсу, який братиме участь в ухваленні рішень, а отже, зможе впливати на розмивання особливого євроатлантичного характеру НАТО, а новоприйняті члени водночас будуть відсунуті на задній план. Це створило б для Росії можливості не тільки для відновлення спроб поширити сферу своїх інтересів на Центральну Європу, а й для використання своєї присутності в НАТО, щоб грати на аме-рикано-європейських суперечностях з метою зменшення ролі Америки в європейських справах.

Надзвичайно важливо також, щоб у міру того як країни Центральної Європи вступатимуть до НАТО, будь-які гарантії безпеки, видані Росії щодо цього регіону, були справді взаємними, а отже, взаємозаспокійливими. Обмеження в розміщенні військ та ядерних озброєнь НАТО на території нових членів може стати важливим фактором у заспокоєнні законної стурбованості Росії. Але це має супроводжуватися аналогічними запевненнями з боку Росії про демілітаризацію потенційно загрозливої в стратегічному плані Калінінградської зони та обмеження в розгортанні військ поблизу кордонів майбутніх членів НАТО та ЄС. Хоча всі нові незалежні держави на захід від Росії прагнуть мати стабільні відносини співробітництва з нею, всі вони досі остерігаються її з історично зрозумілих причин. Таким чином, досягнення справедливої домовленості НАТО/ЄС із Росією вітатимуть усі європейці як ознаку того, що Росія, нарешті, робить такий бажаний постімперський вибір на користь Європи.

Такий вибір, імовірно, прокладе шлях ширшим зусиллям, спрямованим на зміцнення статусу Росії та поваги до неї. Формальне членство у “великій сімці“, а також налагодження політичних механізмів ОБСЄ (в рамках якої може бути створений спеціальний комітет із питань безпеки, куди увійдуть Америка, Росія та деякі ключові європейські країни) створять можливості для відігравання Росією конструктивної ролі у формуванні Європи як з погляду політики, так і безпеки. Якщо Захід і далі надаватиме фінансову допомогу Росії, якщо здійснюватимуться амбітніші плани налагодження тісніших зв'язків Росії з Європою через нові автошляхи та мережу залізниць, Росія може значно швидше зважитися зробити вибір на користь Європи.

Довготермінова роль Росії в Євразії значною мірою залежатиме від цього її історичного вибору, можливо, ще в цьому десятилітті. Навіть при тому, що Європа та Китай збільшуватимуть радіус свого впливу у відповідних регіонах, саме Росія залишатиметься відповідальною за найбільшу частину земного суходолу. Ця частина охоплює десять годинних поясів і має територію вдвічі більшу, ніж Сполучені Штати або Китай, і порівняно з нею навіть розширена Європа здаватиметься невеликою. Отже, центральна проблема для Росії — це не проблема втрати територій; вона, радше, повинна тверезо оцінити й зробити належні висновки з того факту, що і Європа, і Китай в економічному плані вже потужніші за неї і що Китай також загрожує випередити Росію на шляху до модернізації суспільства.

За цих обставин для російської політичної еліти має стати більш очевидним, що першочерговий пріоритет Росії — це модернізація, а не марні зусилля, спрямовані на відновлення колишнього статусу глобальної держави. Зважаючи на величезні розміри та різноманітність країни, децентралізована політична система, оперта на вільний ринок, звичайно ж, набагато швидше розбудить творчий потенціал російського народу та мобілізує великі природні ресурси країни. У свою чергу, така менш централізована Росія буде менше здатна на брутальні імперські витівки. Нежорстка російська конфедерація, що складатиметься з європейської Росії, Сибірської Республіки та Далекосхідної Республіки, зможе успішніше розвивати тісні економічні зв'язки з Європою, з новими державами Середньої Азії та Сходу, і, таким чином, її розвиток прискориться. Кожне з трьох утворень, що входитиме до конфедерації, зможе краще використати місцевий творчий потенціал, який протягом століть придушувався московськими бюрократами.

Обміркований вибір Росії на користь Європи, а не імперії, стане більш можливим, якщо Америка успішно запроваджуватиме в життя другу обов'язкову лінію у своїй російській стратегії, а саме, зміцнюватиме геополітичний плюралізм на пострадянському просторі. Таке зміцнення сприятиме приглушенню будь-яких імперіалістичних інстинктів. Постімперська Росія, орієнтована на Європу, фактично має розглядати зусилля Америки в цьому напрямі як такі, що допомагатимуть зміцнити стабільність у регіоні та знизити можливість конфліктів на її нових потенційно нестабільних південних кордонах. Проте політика зміцнення геополітичного плюралізму не повинна залежати від наявності добрих стосунків з Росією. Така політика допоможе самій Америці застрахуватися на випадок, якщо добрі стосунки не розвинуться, вона створюватиме перешкоди для будь-яких виявів справді загрозливої імперіалістичної політики з боку Росії.

Звідси випливає, що політична та економічна підтримка ключових нових незалежних держав — невід'ємна від широкої американської стратегії для Євразії. Зміцнення суверенної України, яка тим часом по-новому визначає себе як центральноєвропейську державу та активно інтегрується в Центральну Європу, є критично важливим компонентом такої політики, як і сприяння тіснішим стосункам із такими стратегічно стрижневими державами, як Азербайджан та Узбекистан, як і загальні зусилля, спрямовані на прилучення Середньої Азії (незважаючи на перешкоди, що їх чинить Росія) до участі у світовому господарстві.

Масштабні зарубіжні інвестиції в Каспійсько-середньоазіатський регіон, що стає все доступнішим, не тільки допоможуть зміцнити незалежність нових країн, а й у довготерміновому плані принесуть також вигоду постімперській та демократичній Росії. Розробка енергетичних та мінеральних ресурсів регіону приведе до його процвітання і сприятиме підвищенню почуття стабільності та безпеки в ньому, а може, й знизить ризик виникнення конфлікту на зразок балканського. Вигоди від прискорення розвитку регіону, що фінансуватиметься коштом зовнішніх інвестицій, переходитимуть також на прилеглі області Росії, які залишаються економічно недорозвиненими. Більше того, коли нові правлячі еліти регіону усвідомлять, що Росія змирилася з його інтеграцією у світове господарство, вони менше боятимуться політичних наслідків тісних економічних взаємин із Росією. Отже, з часом імперська Росія зможе бути визнана основним економічним партнером у цьому регіоні, хоча вже й не буде його імперіалістичним правителем.

З метою сприяння стабільному і незалежному розвиткові Південного Кавказу та Середньої Азії Америка мусить діяти обережно, щоб не підбурити проти себе Туреччину, а також вивчити можливості реального поліпшення американо-іранських відносин. Туреччина, яка почуває себе ізгоєм у Європі, до якої вона хоче належати, може перетворитися на країну, більш орієнтовану на іслам, країну, яка чинитиме опір розширенню НАТО і, мабуть, менш тісно співпрацюватиме з Заходом у його зусиллях, спрямованих на стабілізацію та інтеграцію світської Середньої Азії у світове співтовариство.

Відповідно Америка має використовувати свій вплив у Європі, щоб прискорити вступ Туреччини до ЄС, і повинна ставитися до Туреччини як до європейської держави за умови, що її внутрішня політика не зробить крутого повороту в напрямі ісламу. Регулярні консультації з Анкарою про майбутнє басейну Каспійського моря та Середньої Азії зміцнять у Туреччини відчуття стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами. Америка також повинна рішуче підтримати прагнення Туреччини побудувати нафтопровід від Баку в Азербайджані до Джейхана на її Середземноморському узбережжі для транспортування енергоресурсів Каспійського басейну.

До того ж, увічнення ворожості в американо-іранських відносинах не в інтересах Сполучених Штатів. Будь-яке кінцеве примирення має опиратися на визнання взаємного стратегічного інтересу в стабілізації на сьогоднішній день дуже нестійкого регіонального середовища навколо Ірану. Очевидно, що будь-яка спроба примирення має бути вигідна обом сторонам, а не бути дарованою ласкою чи послугою. Існування міцного, навіть мотивованого релігією, але не фанатично антизахідного Ірану — в інтересах США, рано чи пізно навіть іранська політична еліта визнає цю реальність. Тим часом довготермінові інтереси Америки в Євразії посуватимуться краще, якщо Америка перестане заперечувати проти тіснішого економічного співробітництва Туреччини з Іраном, зокрема в будівництві нових трубопроводів, а також проти інших контактів між Іраном, Азербайджаном і Туркменістаном. У довготерміновому плані в інтересах США буде й участь Америки у фінансуванні таких проектів'.

Слід підкреслити потенційну роль Індії, хоча на нинішньому етапі вона відносно пасивний гравець на євразійській арені. В геополітичному плані Індію стримує китайсько-пакистанська коаліція, а слабка Росія не може запропонувати їй політичної підтримки, яку колись надавав Радянський Союз. Однак дуже важливо, щоб її демократія вижила, бо вона доводить більше, аніж цілі томи академічних книжок, той факт, що права людини та демократія — не винахід тільки Заходу. Індія також доводить, що антидемократичні “азіатські цінності“, які пропагуються багатьма представниками континенту від Сінгапуру до Китаю, є всього-на-всього антидемократичними, але не обов'язково азіатськими. З тих же таки причин невдача Індії в цьому плані завдасть удару по загальних перспективах демократії і усуне зі сцени державу, яка робить важливий внесок у зміцнення балансу сил в Азії, особливо зважаючи на зміцнення геополітичної ролі Китаю. Звідси випливає, що на часі поступове залучення Індії до обговорення проблем регіональної стабільності, особливо стосовно майбутнього Середньої Азії, не кажучи вже про сприяння тіснішим двостороннім зв'язкам між американськими та індійськими військовими колами.

Геополітичний плюралізм у Євразії в цілому не може бути досягнутий або бути стабільним без поглиблення стратегічного взаєморозуміння між Америкою та Китаєм. Звідси випливає, що політика, спрямована на включення Китаю в серйозний стратегічний діалог, а в кінцевому підсумку, можливо, й у тристоронні зусилля за участю Японії,— це перший необхідний крок, щоб підвищити зацікавленість Китаю до досягнення домовленості з Америкою, оскільки ці країни об'єднує ціла низка спільних гео-політичних інтересів (передусім у Північно-Східній та Середній Азії). Америці також належить відкинути будь-які вагання і виконувати своє ж таки зобов'язання проводити політику “одного Китаю“, якщо тільки тайванське питання не загостриться, особливо після приєднання до Китаю Гонконгу. З цих же таки причин власні інтереси Китаю підказують, що це приєднання має продемонструвати, що навіть великий Китай може терпіти та оберігати розмаїтість економіко-політичних систем у своєму внутрішньому політичному устрої.

Хоча, як ми раніше розглянули в розділах четвертому та шостому, будь-яка ки-тайсько-російсько-іранська коаліція проти Америки навряд чи вийде за рамки тимчасових тактичних ходів, для Сполучених Штатів важливо розвивати стосунки з Китаєм у такий спосіб, який не підштовхуватиме Пекін у цьому напрямі. В будь-якому такому “антигегемоністському альянсі“ Китай був би ключовим гравцем, його най-сильнішим, найдинамічнішим, а отже, й провідним компонентом. Така коаліція зможе виникнути лише тоді, коли Китай почуватиме себе відкинутим, розчарованим і вороже настроєним. Ні Росія, ні Іран не мають засобів, щоб стати центром тяжіння в такій коаліції.

Таким чином, американо-китайський стратегічний діалог у тих сферах, які обидві країни хочуть бачити вільними від домінування там інших кандидатів у гегемони, є нагальною необхідністю, але для того, щоб мати успіх, цей діалог повинен бути постійним і серйозним. У ході такого спілкування проблемніші питання, що стосуються Тайваню і навіть прав людини, можна було б розглянути у ширшому контексті. Більше того, можна було б цілком реально довести, що питання внутрішньої лібералізації Китаю — це не суто внутрішня справа цієї країни, оскільки лише такий Китай, який усе більше демократизується і процвітає, має шанси на те, щоб спокусити Тайвань до мирного приєднання. Будь-які спроби примусового возз'єднання не тільки поставлять під загрозу американо-китайські стосунки, але й неминуче матимуть негативні наслідки для здатності Китаю залучати іноземний капітал та успішно розвивати свою економіку. В такий спосіб можна буде перешкодити і намаганням Китаю досягти регіонального панування та глобального статусу.

Хоча Китай усе більше домінує в своєму регіоні, навряд чи він стане глобальною державою протягом іще тривалого періоду (з причин, про які йшлося в розділі шостому);

параноїдальний страх перед Китаєм як глобальною державою породжує в самому Китаї мегаломанію, а в Америці — балачки про посилення американо-китайської ворожості, які, дивись, і справдяться. Тому Китай не треба ні стримувати, ні задобрювати. До нього треба ставитися з повагою, як до найбільшої держави світу, що розвивається, і принаймні поки що держави дуже успішної. Його геополітична роль не тільки на Далекому Сході, а й у Євразії в цілому, ймовірно, також зростатиме. Отже, було б розумним залучити Китай до щорічних зустрічей “великої сімки“ провідних країн світу, тим більше, що включення туди Росії примусило ці країни зосередитися не тільки на економічних, а й на політичних питаннях.

Мірою того як Китай усе більше інтегруватиметься у світову систему, а отже, ставатиме менш здатним та менш схильним до здійснення своєї гегемонії в регіоні політич-но небажаними методами, можна буде змиритися з тим, що поява сфери інтересів Китаю на територіях, де Китай історично мав свої інтереси, ймовірно, стане частиною новонародженої євразійської структури геополітичного устрою. Те, чи належатиме до цієї сфери об'єднана Корея, значною мірою залежатиме від того, чи помиряться Японія та Корея (Америка повинна активніше заохочувати їх до цього), але в будь-якому випадку возз'єднання Кореї без досягнення домовленості з Китаєм — малоймовірне.

“Великий Китай“ на певному етапі неминуче намагатиметься активно розв'язати проблему Тайваню, але включення Китаю до все жорсткішої системи міжнародних економічних та політичних зв'язків може також справити позитивний вплив на характер його внутрішньої політики. Якщо поглинення Китаєм Гонконгу не буде репресивним, то формула Ден Сяопіна, розроблена для Тайваню (“одна країна — дві системи“), може бути переосмислена як “одна країна — кілька систем“. Це може зробити возз'єднання прийнятнішим для зацікавлених сторін. І це, в свою чергу, знову ж таки посилює думку, що без певної політичної еволюції самого Китаю його мирне возз'єднання в одну країну з Тайванем не буде можливим.

У будь-якому випадку як з історичних, так і з геополітичних причин Китай повинен вважати Америку своїм природним союзником. На відміну від Японії або Росії, Америка ніколи не мала територіальних претензій до Китаю, і, на відміну віл Великобританії, вона ніколи не принижувала Китай. Більше того, без досягнення справжнього стратегічного консенсусу з Америкою Китай, імовірно, не зможе далі залучати великі зарубіжні інвестиції, такі необхідні для його економічного зростання, а отже, й для зміцнення регіонального панування. З цієї самої причини без стратегічної домовленості Америки з Китаєм — цього східного якоря американської участі в подіях у Євразії — Америка не зможе опрацювати свою геостратегію для континентальної Азії; а без геостратегії для континентальної Азії Америка не матиме геостратегії для Євразії. Таким чином, для Америки, в її зусиллях забезпечити стабільність Євразії, зона регіонального впливу Китаю, включена в ширшу систему міжнародного співробітництва, може стати життєво необхідною стратегічною опорою — не менш важливою, ніж Європа, й вагомішою, ніж Японія.

Проте, на відміну від ситуації з Європою, політичний плацдарм на сході материка скоро не з'явиться. І тому ще важливіше, аби зусилля Америки, спрямовані на створення та поглиблення стратегічної співпраці з Китаєм, опиралися на безумовне визнання того, що демократична та економічно успішна Японія — це найперший партнер Америки в районі Тихого океану та її ключовий глобальний партнер. І хоча Японія не зможе домінувати в регіоні Азії, оскільки це викликало б там сильні негативні тенденції, вона може стати провідною країною в міжнародному плані. Токіо може стати впливовим гравцем, якщо співпрацюватиме зі Сполученими Штатами в тому, що ми б назвали новим порядком денним глобальних проблем, водночас уникаючи будь-яких марних та потенційно контрпродуктивних зусиль у тому напрямку, щоб самому стати регіональною потугою. Звідси випливає, що завдання американського керівництва — спрямувати Японію в цьому напрямі. Американо-японська угода про вільну торгівлю, яка створить спільний економічний простір, може зміцнити ці зв'язки та сприяти досягненню цієї мети, і, таким чином, слід спільно вивчити корисність реалізації такої ідеї.

Саме через тісні політичні зв'язки з Японією Америка зможе більш безпечно досягти домовленості стосовно регіональних претензій Китаю і протистояти його свавільним діям. Лише на цій основі можна буде сподіватися створити тристоронню домовленість, яка передбачала б глобальний вплив Америки, домінування Китаю в регіоні та міжнародне домінування Японії. Однак ця широка геостратегічна домовленість може бути підірвана нерозумним розширенням американо-японського військового співробітництва. Ключова роль Японії — це не її роль як непотоплюваного авіаносця Америки на Далекому Сході; не повинна вона бути і головним військовим партнером Америки в Азії або потенційною регіональною державою в Азії. Погано продумані зусилля щодо сприяння будь-чому, про що йшлося вище, тільки призведуть до того, що Америка буде відрізана від Азіатського материка, завдадуть шкоди перспективам досягнення стратегічного консенсусу з Китаєм і таким чином зірвуть можливості Америки зміцнити стабільний геополітичний плюралізм у всій Європі.

ТРАНСЄВРАЗІЙСЬКА СИСТЕМА БЕЗПЕКИ

Стабільність геополітичного плюралізму в Євразії, що виключатиме можливість домінування якоїсь однієї держави, посилиться, коли, можливо, десь на початку наступного століття виникне трансєвразійська система безпеки (ТЄСБ). Така трансконтинентальна угода повинна охопити як розширене НАТО (зв'язане Хартією про співпрацю з Росією), так і Китай та Японію (пов'язану зі Сполученими Штатами двосторонньою угодою в галузі безпеки). Але щоб цього досягти, НАТО має спочатку розширитися, залучивши Росію до ширших регіональних рамок співпраці в галузі безпеки. Крім того, американці та японці повинні тісно консультуватися та співпрацювати, для того щоб задіяти тристоронній політичний діалог у галузі безпеки на Далекому Сході за участю Китаю. Тристоронні переговори між Америкою, Японією та Китаєм у кінцевому підсумку можуть привести до участі у них більшого числа азіатських країн, а пізніше — до діалогу між ними та Організацією з безпеки та співробітництва в Європі. У свою чергу такий діалог міг би прокласти шлях для цілого ряду конференцій за участю всіх європейських та азіатських держав і таким чином почати процес організаційного оформлення трансконтинентальної системи безпеки.

З часом могла б почати формуватися офіційніша структура, яка сприяла б утворенню трансєвразійської системи безпеки, що вперше охопила б увесь континент. Формування такої системи — спочатку визначення її сутності, а потім її організаційне оформлення — могло б стати однією з головних архітектурних ініціатив наступного десятиріччя, коли політичний курс, описаний раніше, створив би необхідні передумови. Такі широкі рамки трансконтинентальної системи безпеки можуть включити в себе і постійний комітет у галузі безпеки, який складався б з основних євразійських утворень, аби збільшити здатність ТЄСБ сприяти дійсному співробітництву з питань, критично важливих для глобальної стабільності. Америка, Європа, Китай, Японія, Російська конфедерація та Індія, а також, можливо, деякі інші країни могли б разом послужити ядром такої більш структурованої трансконтинентальної системи. Імовірне виникнення ТЄСБ змогло б поступово звільнити Америку від деяких нелегких обов'язків, хоч би при цьому й була увічнена її провідна роль як стабілізатора та арбітра в Євразії.

ОСТАННЯ ГЛОБАЛЬНА НАДДЕРЖАВА: ЩО ПОТІМ?

У довготерміновій перспективі глобальні сили неминуче і все більшою мірою протестуватимуть проти зосереджування світової гегемонії в руках однієї держави. Звідси випливає, що Америка не тільки є першою і єдиною справді глобальною наддержавою, а й, цілком імовірно, буде останньою такою державою.

Так станеться не тільки тому, що національні держави стають усе відкритішими, але й тому, що знання як сила стають усе розпорошенішими, більш вільними та менш стримуваними національними рамками. Імовірно, що економічна потуга також стане більш розпорошеною. Малоймовірно, щоб у майбутньому якась держава досягла тридцяти відсотків світового ВНП, тобто рівня, який Америка утримувала протягом більш як половини цього століття, не кажучи вже про 50 відсотків, з якими вона прийшла до 1945 року. За деякими оцінками, на кінець цього десятиріччя на Америку все ще припадатиме близько 20 відсотків глобального ВНП, який, можливо, впаде до 10 — 15 у 2020 році в міру того, як інші держави — Європа, Китай, Японія — збільшуватимуть свою відносну частку приблизно до американського рівня. Проте глобальне економічне домінування єдиного центру (на зразок того, яке здійснювала Америка протягом поточного століття) — малоймовірне, а це, очевидно, матиме далекосяжні воєнні та політичні наслідки.

Крім того, сам багатонаціональний та унікальний характер американського суспільства полегшив Америці універсалізацію її гегемонії, позбавивши суто національних ознак. Наприклад, зусилля Китаю, спрямовані на здобуття глобальної провідної ролі, неминуче розглядатимуться іншими країнами як спроба нав'язати світові національну гегемонію. Щоб пояснити це простіше, наведемо такий приклад: американцем може стати будь-хто, проте лише китаєць може бути китайцем; саме ця обставина ставить додатковий і дуже істотний бар'єр на шляху до глобальної влади цієї, по суті однорідної нації.

Тому як тільки американське лідерство почне занепадати, нинішнє глобальне домінування США навряд чи може бути замінене або повторене будь-якою однією державою. Отже, ключове питання для майбутнього звучить так: “Що Америка залишить світові у спадок від своєї провідної ролі?“

Почасти відповідь залежить від того, чи надовго збереже Америка цю провідну роль і наскільки енергійно утворюватиме вона рамки ключових силових партнерств, які з часом зможуть бути організаційно оформлені. Фактично вікно історичних можливостей для конструктивного використання Америкою своєї глобальної влади може виявитися відносно малим як із внутрішніх, так і з зовнішніх причин. І справді — популістська демократія ніколи раніше не здобувала міжнародного лідерства. Гонитва за владою і передусім економічні витрати та людські жертви, яких дуже часто вимагає здійснення такої влади, загалом суперечать демократичним інстинктам. Демократизація ворожа імперській мобілізації.

Більше того, критично важливий момент непевності щодо майбутнього — це те, чи стане Америка першою наддержавою, яка буде нездатна або не схоче користатися своєю владою. Чи може вона стати безвладною глобальною державою? Як показують опитування громадської думки, лише незначна меншість американців (13 відсотків) виступають за пропозицію, щоб “як єдина наддержава, що залишилася, Сполучені Штати були постійним світовим лідером у розв'язанні міжнародних проблем“. Переважна більшість (74 відсотки) воліє, щоб Америка вносила свою справедливу частку в зусилля, спрямовані на розв'язання міжнародних проблем разом з іншими країнами“.

Крім того, Америка все більшою мірою стає багатокультурним суспільством і їй буде все важче досягати консенсусу із зовнішньополітичних питань, за винятком обставин справді грізної та широко усвідомлюваної безпосередньої зовнішньої небезпеки. Такий консенсус у цілому існував протягом другої світової війни і навіть у ході “холодної війни“. Однак він був укорінений не тільки у спільних глибоких демократичних цінностях, які, на думку громадськості, були під загрозою, а й у культурній та етнічній прив'язаності й співчутті жертвам (переважно європейцям) ворожих тоталітарних режимів.

За відсутності істотної зовнішньої загрози американське суспільство може виявитися набагато менш здатним до того, щоб досягти такої згоди у зовнішньополітичних питаннях, яка не буде безпосередньо пов'язаною з ключовими аспектами світосприйняття та у значній мірі спільними культурними й етнічними співпереживаннями і яка вимагатиме тривалого, а іноді й дуже збиткового імперіалістичного втручання. Якщо вже на те пішло, то імовірно, що в політичному плані привабливішими будуть два зовсім різні погляди на наслідки історичної перемоги Америки в “холодній війні“: з одного боку — це думка про те, що закінчення “холодної війни“ має спонукати США значно менше втручатися у світові події незалежно від результатів такої поведінки для глобальних позицій Америки;

а з другого боку,— відчуття того, що настав час для справді міжнародної багатосторонності, якій Америка навіть повинна поступитися часткою свого суверенітету. Обидва ці екстремальні погляди можуть здобути чимало прихильників серед американських виборців.

У загальнішому плані культурні зміни в Америці також можуть негативно вплинути на поширення на зарубіжні країни справді імперської влади. Таке поширення вимагає високої доктринальної мотивації, інтелектуальних зусиль та патріотичної винагороди. Однак у нашій країні все більше поширюється культура, сконцентрована на масових розвагах, у яких домінують гедоністичні та соціальне ескапістські теми. Їхній комуля-тивний ефект усе більшою мірою ускладнює мобілізацію необхідного політичного консенсусу щодо тривалого, а іноді й збиткового лідерства Америки в міжнародних справах. Особливо важливу роль у цьому плані відіграють засоби масової інформації, які породжують сильний спротив будь-якому вибірковому використанню сили, що веде за собою бодай невеликі жертви.

Крім того, як Америка, так і Західна Європа мають усе більше труднощів у тому, щоб давати раду культурним наслідкам соціального гедонізму та крутого спаду значення суспільних цінностей, опертих на релігію. (Тут вражають паралелі із занепадом імперій, підсумовані нами в розділі першому.) Культурна криза, що виникає у зв'язку з цим, ще більше поглиблюється внаслідок розповсюдження наркотиків (надто в Америці, де ця криза пов'язана з расовим питанням). І, нарешті, темпи економічного зростання уже відстають від темпів наростання матеріальних сподівань, тим більше, що останні стимулюються культурою, яка виводить споживання на перший план. Не буде перебільшенням зазначати, що в найрозвиненіших секторах західного суспільства сьогодні панує історична тривога, а може, навіть і песимізм.

Майже півстоліття тому видатний історик Ганс Кон, спостерігаючи трагічний досвід двох світових воєн та руйнівні наслідки панування тоталітарних режимів, був стурбований тим, що Захід, мабуть, “стомився та виснажився“. Він боявся, що:

“Людина XX сторіччя стала менш упевненою, аніж предки з XIX сторіччя. Вона стала безпосереднім свідком темних сил історії. Ті речі, що, здавалося, відійшли в минуле, з'явилися знову: фанатична віра, непогрішні вожді, рабство та масові вбивства, винищення цілих народів, нещадність і варварство“'.

Цей брак упевненості ще більш посилюється внаслідок широкого розчарування результатами закінчення “холодної війни“. Замість “нового світового порядку“, заснованого на консенсусі та гармонії, “ті речі, що, здавалося, відійшли в минуле“ раптом стали нашим майбутнім. І хоча етнічні конфлікти вже не наражають нас на ризик світової війни, вони все ж руйнують мирне життя людей у багатьох регіонах світу. Отже, малоймовірно, щоб у близькому майбутньому війни відійшли в минуле. Для матеріально заможніших країн, чиї можливості обмежені власною високою технологічною здатністю до самознищення, а також власним інтересом, війна сьогодні — це розкіш, яку можуть дозволити собі лише бідніші народи. Проте в передбачуваному майбутньому ці дві третини біднішого населення світу навряд чи мотивуватимуться тими обмеженнями, які накладає на себе привілейована частина людства.

Слід також відзначити той досить показовий момент, що в міжнародних конфліктах та терористичних актах ще не застосовувалася зброя масового знищення. Скільки ще часу терористи накладатимуть на себе це самообмеження, передбачити неможливо, проте добути — і не тільки для держав, а й для організованих угруповань — ядерну або бактеріологічну зброю стає все простіше, і це неминуче збільшує ймовірність її застосування.

Одне слово, Америка як провідна держава світу має лише вузьке вікно історичних можливостей. Нинішній момент відносного глобального спокою може виявитися відносно коротким. Ця перспектива підкреслює нагальну необхідність втручання Америки в світові справи, яке свідомо зосереджується на забезпеченні міжнародної гео-політичної стабільності та яке здатне відродити на Заході почуття історичного оптимізму. Такий оптимізм може грунтуватись, як було вже показано, тільки на здатності давати раду внутрішнім соціальним та зовнішнім геополітичним викликам.

Однак відродження західного оптимізму та універсальних західних цінностей не залежать цілком і повністю тільки від Америки та Європи. Японія й Індія довели, що поняття прав людини та ключове значення демократичного експерименту життєздатні й у азіатській обстановці, причому як у високорозвинених країнах, так і в тих, які все ще перебувають на шляху розвитку. Таким чином, подальші успіхи демократії в Японії та в Індії мають величезне значення в підтриманні нашої впевненості у можливості кращого політичного устрою в майбутньому світі. Більше того, досвід цих країн, як і досвід Південної Кореї і Тайваню, вказує на те, що подальше економічне зростання в Китаї в поєднанні з тиском іззовні, спричиненим усе більшою участю Китаю в міжнародних справах, може також привести до поступової демократизації його політичної системи.

Дати раду цим викликам — ось той тягар і водночас унікальна відповідальність, які лежать на Сполучених Штатах. Зважаючи на реальність американської демократії, реагування на ці проблеми вимагатиме розуміння громадськістю провідної ролі Америки у

формуванні рамок стабільного геополітичного співробітництва, яке дозволило б запобігти глобальній анархії та появі нової держави, що могла б кинути виклик. Ці дві мети — уникнути глобальної анархії та створити перешкоди для появи суперника — невіддільні від більш довготермінового визначення мети втручання США у світові справи, а саме — створення та зміцнення структур для глобального геополітичного співробітництва.

На жаль, досі зусилля, спрямовані на опрацювання для Сполучених Штатів нової ключової та всеосяжної глобальної мети по закінченні “холодної війни“, йшли тільки в одному напрямі. Вони не змогли поєднати потребу в покращенні умов проживання людства з імперативом збереження ключової ролі американського впливу в світі та в світових справах. Можна виділити кілька таких недавніх спроб. Протягом перших двох років перебування при владі адміністрації Б. Клінтона відданість концепції “активної багатосторонності“ не дозволяла приділяти достатню увагу реаліям сучасного балансу сил. Альтернативна концепція про те, що США повинні зосередитися на поширенні демократії на весь світ, не врахувала належною мірою того, що для Америки вкрай важливо й далі підтримувати глобальну стабільність і навіть деякі продиктовані міркуваннями доцільності (але, на жаль, не “демократичними“) силові відносини, як наприклад із Китаєм.

Деякі вужчі принадливі цілі виявилися навіть ще менш задовільними в якості ключових пріоритетів США (такі, наприклад, як зосередження уваги на ліквідації несправедливості в глобальному розподілі доходів, на побудові особливого “зрілого стратегічного партнерства“ з Росією або на зусиллях, спрямованих на нерозповсюдження ядерної зброї). Інші альтернативи,— наприклад те, що Америка повинна приділити головну увагу охороні навколишнього середовища або, ще вужче, уникненню локальних конфліктів,— також схильні нехтувати реалії глобальної влади. Внаслідок цього жодне з вище-наведених формулювань не змогло повною мірою акцентувати увагу на потребі створення мінімальної геополітичної стабільності в світі як необхідної основи для одночасного поширення гегемонії США та ефективного запобігання міжнародній анархії.

Одне слово, метою політики США мають стати два аспекти,— і тут не треба ніякої апологетики: зміцнення панівних позицій Америки протягом життя принаймні ще одного покоління, а краще — і протягом тривалішого періоду, та створення геополітичних структур, які можуть пом'якшити неминучі удари та напругу суспільно-політичних змін і водночас еволюціонуватимуть у напрямі геополітичного ядра спільної відповідальності за мирне управління світовими процесами. Тривала фаза співпраці з ключовими євразійськими партнерами, стимульована та керована Америкою, також допоможе створити передумови для підвищення ролі наявних і все більшою мірою невідповідних застарілих структур 00Н. Тоді новий розподіл відповідальності та привілеїв зможе взяти до уваги й реальності світової влади, які нині так разюче відрізняються від тих, що існували в 1945 році.

Ці зусилля зможуть скористатися новою історичною перевагою, що виникає внаслідок існування досі не баченої мережі глобальних зв'язків, яка зростає в геометричній прогресії, виходячи за межі національних держав. Ця мережа, яку плетуть міжнародні корпорації, неурядові організації (багато з них — транснаціональні за своєю суттю) та наукова громадськість (сюди входить і Інтернет), уже створює неофіційну глобальну систему, яка внутрішньо близька організаційно впорядкованішій та всеосяжнішій системі глобального співробітництва.

Отже, протягом наступних десятиліть може виникнути функціонально діюча структура глобального співробітництва, оперта на геополітичні реалії, і вона зможе згодом вдягти на себе мантію нинішнього світового “регента“, який поки що несе тягар відповідальності за стабільність та мир у світі. Досягнення геостратегічного успіху в цій справі й буде гідною спадщиною, яку залишить після себе Америка в ролі першої, єдиної та останньої справді глобальної наддержави.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.