Збігнєв Бжезінський

Євразійська шахівниця - Збігнєв Бжезінський

(Уривки опубліковані у ПіКу)

* Геостратегічні гравці та геополітичні вісі

* Геостратегічна фантасмагорія

* Історичний розклад Європи

Від редакції

Наші читачі, зацікавлені роздумами Метра світової політики, зможуть повніше ознайомитися з ними через повне видання “Великої шахівниці“, яке найближчим часом планує здійснити івано-франківське видавництво “Лілея-НВ“. Власне за погодженням з автором та сприяння “Лілеї-НВ“ стала можлива ця серія публікацій.

Перекладач Олена ФЕШОВЕЦЬ

Геостратегічні гравці та геополітичні вісі

Aктивні геостратегічні гравці — це держави, що мають спроможність і національну волю застосувати силу чи вплив поза своїми кордонами для того, аби змінити — до міри, що зачіпає інтереси Америки, — наявний геополітичний стан справ. Вони мають потенціал, або передумови бути геополітично непостійними. Через якісь причини — жадання національної величі, ідеологічної реалізації, релігійного месіянства чи економічного зростання — деякі країни прагнуть здобути реґіональне домінування або ж ґлобальне утвердження. Ними рухають глибоко вкорінені та складні мотиви, що їх найкраще пояснює фраза Роберта Бравнінґа: “Людина повинна сягати далі того, що вона може схопити, інакше навіщо ж небеса?“ Отже, вони критично зважують силу Америки, визначають міру, до якої їхні інтереси частково збігаються або ж стикаються з Америкою, і формують свої власні обмеженіші євразійські цілі, подеколи у злагоді, а деколи й у конфлікті з політичним курсом Америки. Тому на євразійські держави, що вже так рухаються, Сполучені Штати повинні звертати особливу увагу.

Геополітичні осі — це держави, чия важливість походить не з їхньої сили і мотивації, а радше з уразливого розташування та з наслідків їхніх потенційно ранимих умов для поведінки геостратегічних гравців.

Найчастіше геополітичні осі визначаються географічним розташуванням, що в деяких випадках надає їм особливу роль або у наданні доступу до важливих районів, або ж у відмові сильному гравцеві в ресурсах. У деяких випадках геополітична вісь може діяти як захисний щит для важливої держави або навіть реґіону. За певних умов можна сказати, що саме існування геополітичної осі має дуже важливі політичні і культурні наслідки для більш активного сусіднього геополітичного гравця. Визначення після холодної війни ключових євразійських геополітичних осей та їх охорона є також вирішальним аспектом ґлобальної геостратегії Америки.

Одразу варто відзначити, що, хоча геостратегічні гравці мають тенденцію ставати важливими і могутніми країнами, не всі важливі і могутні країни автоматично є геостратегічними гравцями. Отже, якщо визначити геостратегічних гравців порівняно легко, то для того, щоб опустити з поданого нижче списку деякі безсумнівно важливі країни, потрібні вагоміші підстави.

За сучасних ґлобальних обставин на новій політичній карті Євразії можна визначити щонайменше п'ять геостратегічних гравців і п'ять геополітичних осей (з тим, що дві останні, можливо, також частково визначатимуться як гравці). Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є основними й активними гравцями, тоді як Велика Британія, Японія та Індонезія, хоч вони і є, безсумнівно, дуже важливими країнами, так не оцінюються. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль геополітичних осей, попри те, що Туреччина та Іран є до певної міри — з їхніми обмеженими можливостями — також геостратегічно активними. Більше про кожну з них буде сказано у наступних розділах.

Наразі достатньо сказати, що на західній околиці Євразії ключовими і динамічними геостратегічними гравцями є Франція і Німеччина. Мотивацією для них обох є образ об'єднаної Європи, хоча вони по-різному бачать те, наскільки і яким чином така Європа мала б бути пов'язана з Америкою. Але обидві вони хочуть визначити в Європі щось геополітично нове, змінюючи таким чином статус-кво. Особливо Франція має власну геостратегічну концепцію Європи, концепцію, що в дечому значно відрізняється від концепції Сполучених Штатів, і хоче брати участь у тактичних маневрах, мета яких — настроїти Росію проти Америки і Велику Британію проти Німеччини, навіть попри те, що для врівноваження своєї відносної слабкості вона спирається на франко-німецький альянс. Щобільше, Франція і Німеччина є достатньо могутніми і достатньо впевненими для того, щоб чинити вплив у межах широкого реґіонального радіусу. Франція не лише претендує на центральну політичну роль в об'єднаній Європі, але також бачить себе ядром середземноморсько-північноафриканської групи держав, які мають спільні інтереси. Німеччина дедалі більше усвідомлює свій особливий статус найважливішої держави Європи — економічного локомотиву реґіону і новонародженого лідера Європейської Спільноти (ЄС). Німеччина відчуває себе особливо відповідальною за нещодавно звільнену Середню Європу — у спосіб, дещо схожий до давнішніх ідей про очолену Німеччиною Mitteleuropa*. Щобільше, Франція і Німеччина вважають себе вповноваженими представляти європейські інтереси, коли мають справу з Росією, а Німеччина навіть підтримує через своє географічне розташування, принаймні теоретично, право вибору особливих взаємостосунків з Росією. На противагу до того, Велика Британія не є геостратегічним гравцем. Вона має менше загальних можливостей, її не втішає амбітний образ майбутньої Європи, а відносний спад цієї країни також зменшив її спроможність відігравати традиційну роль європейського стабілізатора. Її амбівалентність стосовно європейського об'єднання і відданість особливим стосункам з Америкою, що відходять у минуле, Велику Британію щораз більше відстороняють від тих головних альтернатив, з якими стикатиметься Європа в майбутньому. Лондон великою мірою вибув із європейської гри. Сер Рой Денман, колишній британський вищий службовець у Європейській Комісії, згадує у своїх мемуарах, що ще на конференції в Мессіні в 1955 році, де говорилося про творення Європейської Спільноти, офіційний делеґат Британії навпростець заявив імовірним будівничим Європи: “Майбутня угода, яку ви обговорюєте, не має жодних шансів бути прийнятою; якщо її буде прийнято, вона не матиме жодних шансів застосування. Якщо ж вона б і застосовувалася, то була б цілковито неприйнятною для Британії. До побачення і хай щастить“. Після понад п'ятдесяти років цей вислів залишається значною мірою визначенням основного британського ставлення до побудови дійсно єдиної Європи. Небажання Британії входити в економічну і валютну спільноту, сплановану на січень 1999, відображає небажання країни ототожнювати долю Британії з долею Європи. Зміст цього ставлення виразно підсумовано на початку 90-х таким чином: — Британія відхиляє політичне об'єднання як мету; — Британія позитивно оцінює модель економічної інтеґрації, що базується на вільній торгівлі; — Британія віддає перевагу координації зовнішньої політики, безпеки і оборони поза рамками ЄС (Європейської Спільноти); — Британія рідко коли перевищувала свій вплив у ЄС. Велика Британія, звісно ж, залишається важливою для Америки. Вона і далі чинить певний ґлобальний вплив через Співдружність, але вона не є ані непогамовною великою силою, ані внутрішньо спонукуваною амбітними перспективами. Вона — ключовий прибічник Америки, дуже лояльний союзник, важлива військова база і близький партнер у вкрай важливій діяльності розвідки. Її дружбу варто плекати, проте її політика не заохочує до тривалої уваги. Це відставний геостратегічний гравець, що спочиває на своїх прегарних лаврах і значною мірою вийшов з великої європейської пригоди, де головними акторами є Франція і Німеччина. Інші середнього розміру європейські держави, більшість із яких є членами НАТО і/чи Європейської Спільноти, або йдуть за Америкою, або тихо пристають до Німеччини чи Франції. Їхня політика не має широкого реґіонального впливу і вони не в стані міняти свої базові угруповання. Наразі вони не є ані геостратегічними гравцями, ані геополітичними осями. Те саме стосується найбільшого потенційного середньоєвропейського члена НАТО та Європейської Спільноти, а саме Польщі. Польща занадто слабка для того, щоб бути геостратегічним гравцем, і має лише один вибір: бути інтеґрованою в Захід. Більше того, зникнення старої Російської імперії і дедалі глибші зв'язки Польщі з Атлантичним альянсом та з новою Європою надають Польщі історично безпрецедентну безпеку, водночас обмежуючи стратегічні альтернативи. Рсія, чи варто нагадувати, залишається основним геостратегічним гравцем, попри її ослаблений стан і, можливо, тривалу недугу. Сама її присутність сильно впливає на нові незалежні держави в широченному євразійському просторі колишнього Совєтського Союзу. Вона ставить собі амбітні геополітичні цілі, які дедалі частіше відкрито проголошує. Як тільки вона відновить свою силу, вона буде значно впливати на її західних і східних сусідів. Щобільше, Росія все ще повинна зробити свій фундаментальний геостратегічний вибір щодо її стосунків з Америкою: чи друг вона, чи недруг? Вона може відчувати, що має на євразійському континенті у цьому відношенні великі альтернативи. Багато залежить від того, як буде розвиватися її внутрішня політика і, особливо, чи стане Росія європейською демократією, чи знову — євразійською імперією. У будь-якому випадку вона безсумнівно залишається гравцем, навіть попри те, що втратила деякі зі своїх “шматків“, так само як і ключові простори на євразійській шахівниці. Відповідно не варто сперечатися, що Китай є великим гравцем. Китай уже є значною реґіональною силою, і схоже на те, що він висуватиме ширші претензії, зважаючи на свою історію як основну силу і бачення китайської держави як ґлобального центру. Вибір, що його робить Китай, уже починає торкатися геополітичного розподілу влади в Азії, в той час як його економічне зрушення вперед напевно дасть йому як більшу фізичну владу, так і щораз вищі амбіції. Сходження “Великого Китаю“ не залишить осторонь проблему Тайваню, і це неминуче позначиться на американській позиції на Далекому Сході. Демонтаж Совєтського Союзу також створив на західній межі Китаю ряд держав, стосовно яких китайські лідери не можуть залишатися байдужими. Тому Росію також сильно зачепить активніша позиція Китаю на світовій сцені. На східній периферії Євразії ми можемо констатувати парадокс. Японія — це без сумніву велика сила у світових справах, а американо-японський альянс часто — і правильно — визначають як найважливіші двосторонні стосунки Америки. Як одна з найбільших економічних сил світу Японія явно володіє потенціалом для здійснення першорядної політичної влади. Проте вона не працює для цього, ухиляючись від будь-яких претензій на реґіональне домінування і вважаючи за краще діяти під американською протекцією. Подібно до Великої Британії у випадку Європи, Японія не втручається в політику азіатського материка, хоча, принаймні почасти, причиною цього є постійна ворожість багатьох азійців супроти будь-якого японського прагнення до реґіональної верховної політичної ролі. Такий стриманий японський політичний характер у свою чергу дозволяє Сполученим Штатам відігравати основну захисну роль на Далекому Сході. Японія, отже, не є геостратегічним гравцем, хоча її очевидний потенціал швидко може таким стати — особливо якби Китай чи Америка раптово змінили свої політичні курси, — і це накладає на Сполучені Штати особливе зобов'язання старанно плекати американо-японські стосунки. Не за японською зовнішньою політикою повинна спостерігати Америка, а дуже старанно має культивувати стриманість Японії. Будь-яке значне послаблення американо-японських політичних зв'язків безпосередньо впливатиме на стабільність реґіону. Легше пояснити, чому до списку, як динамічного геостратегічного гравця не включено Індонезію. У південно-східній Азії Індонезія є найважливішою країною, але навіть у самому реґіоні її спроможність чинити значний вплив обмежена відносно нерозвинутим станом індонезійської економіки, тривалою внутрішньополітичною невизначеністю, розкинутим архіпелагом і вразливістю на етнічні конфлікти, що тільки загострюються від тієї ролі, яку відіграє в її внутрішніх фінансових справах китайська меншина. В певний момент Індонезія могла б стати важливою перепоною для китайської експансії в південному напрямку. Це фактично вже усвідомила Австралія, яка колись остерігалася індонезійської експансії, але пізніше почала підтримувати тіснішу австралійсько-індонезійську співпрацю заради безпеки. Але перш ніж Індонезію можна буде сприймати як визначальний реґіональний чинник, має пройти період політичної консолідації і тривалого економічного зростання. Навпаки, Індія перебуває в процесі самостановлення як реґіональної влади і також бачить себе потенційно великим ґлобальним гравцем. Вона, крім того, вважає себе суперником Китаю. Це може бути причиною завищення її власних довготривалих можливостей, однак Індія є безсумнівно наймогутнішою південно-азіатською державою, певним реґіональним гегемоном. Це, крім того, напівтаємна ядерна сила, і вона стала нею не лише для того, щоб застрахати Пакистан, а головно для того, щоб зрівноважити ядерний арсенал Китаю. Індія має геостратегічне бачення своєї реґіональної ролі як щодо сусідів, так і в Індійському океані. Проте її амбіції на даному етапі лише периферійно зачіпають євразійські інтереси Америки, тож як геостратегічний гравець Індія не є — принаймні не до такої міри, як Росія чи Китай, — джерелом геополітичного інтересу.

Україна, новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичною віссю, тому що саме її існування як незалежної країни допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Росія без України все ще могла б претендувати на імперський статус, але тоді вона б стала переважно азіатською імперською державою, цілком імовірно втягнутою у виснажливі конфлікти з пробудженими середньоазіатами, яких обурювала б утрата їхньої новоздобутої незалежності і яких підтримають дружні ісламські держави на півдні. Китай також, схоже, протистоятиме будь-якому відновленню російського домінування у Середній Азії, зважаючи на те, що його зацікавлення в нових незалежних державах зростає. Проте, якщо Москва здобуде контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням і величезними ресурсами, а також із виходом до Чорного моря, Росія автоматично знову здобуде необхідні засоби для того, аби стати могутньою імперською державою, що охоплюватиме Європу і Азію. Втрата Україною незалежності матиме негайні наслідки для Середньої Європи, перетворюючи Польщу в геополітичну вісь на східному кордоні об'єднаної Європи. Не зважаючи на його не дуже значну територію і невелике населення, Азербайджан з великими енергетичними ресурсами також є геополітично важливим. Це корок у пляшці, яка містить багатства басейну Каспійського моря і Середньої Азії. Незалежність середньоазіатських держав можна вважати позбавленою значення, якщо Азербайджан стане цілком підпорядкованим московському контролю. Власні й дуже важливі нафтові ресурси Азербайджану також можуть опинитися під російським контролем, якби незалежність Азербайджану було анульовано. Незалежний Азербайджан, прив'язаний до західних ринків маґістралями, що не проходять через контрольовану росіянами територію, стає, крім того, основним шляхом від розвинутих економік, що споживають багато енергії, до багатих на енергію середньоазіатських республік. Майже так само, як у випадку з Україною, майбутнє Азербайджану і Середньої Азії є дуже важливим для визначення того, чим може і чим не може стати Росія. Туреччина та Іран намагаються встановити певний рівень впливу у каспійсько-середньоазіатському реґіоні, використовуючи в своїх інтересах послаблення російської сили. З цієї причини їх можна вважати геостратегічними гравцями. Проте обидві держави стикаються з поважними внутрішніми проблемами, і їхня спроможність викликати великі реґіональні зміщення у розподілі влади обмежена. Крім того, вони є суперниками і намагаються зводити нанівець вплив один одного. Наприклад, в Азербайджані, де Туреччина домоглася впливової ролі, іранська позиція (що виходила з міркування про можливі азербайджанські національні заворушення в самому Ірані) більше йшла на руку росіянам. Проте і Туреччина, й Іран — це, насамперед, важливі геополітичні осі. Туреччина стабілізує реґіон Чорного моря, контролює доступ від нього до Середземного моря, зрівноважує Росію на Кавказі, все ще пропонує помічне зілля для мусульманського фундаменталізму і служить південним якорем для НАТО. Дестабілізована Туреччина ймовірніше могла б посилити насильство на Балканах, і водночас це сприяло б відновленню російського контролю в нових незалежних державах Кавказу. Іран, не зважаючи на подвійне ставлення до Азербайджану, так само забезпечує стабілізуючу підтримку для нового політичного різноманіття Середньої Азії. Він домінує на східній береговій лінії Перської затоки, тоді як його незалежність, незважаючи на теперішню іранську ворожість до Сполучених Штатів, служить бар'єром для будь-якої тривалої російської загрози американським інтересам у реґіоні Перської затоки. Врешті-решт далекосхідною геополітичною віссю є Південна Корея. Її тісні зв'язки зі Сполученими Штатами дають Америці можливість прикривати Японію і таким чином стримувати її від перетворення в незалежну й головну військову силу, без владної американської присутності у самій Японії. Будь-яка значна зміна в статусі Південної Кореї, чи завдяки об'єднанню, чи зсуву в сторону розширення китайської сфери впливу, обов'язково драматично змінить роль Америки на Далекому Сході й так само роль Японії. Окрім того, зростання економічної сили Південної Кореї також робить її не без підстав важливим “простором“, контроль над яким стає дедалі ціннішим. Наведений список геостратегічних гравців і геополітичних осей не є ані постійним, ані твердо визначеним. З часом деякі держави можуть бути приєднаними або виключеними. Звичайно, з певних міркувань Тайвань, чи Таїланд, чи Пакистан, чи, можливо, Казахстан або Узбекистан можуть бути зараховані до останньої категорії. Проте на даному етапі включення котроїсь із них не видається обов'язковим. Зміни в статусі котроїсь із них свідчитимуть про значні події і спричинять певні зсуви у розподілі влади, але сумнівно, що каталітичні наслідки будуть далекосяжними. Єдиним винятком може стати проблема Тайваню, якщо він обере свою позицію окремо від Китаю. Але ця проблема постане, якщо Китай застосує силу, щоб завоювати острів, одверто виявивши зневагу до Сполучених Штатів, і таким чином у цілому поставить під сумнів політичну довіру до Америки на Далекому Сході. Ймовірність такого ходу подій видається малою, але це міркування треба мати на увазі, формуючи політичний курс США щодо Китаю.

Геостратегічна фантасмагорія

Період історичного і стратегічного замішання в постімперській Росії став, таким чином, неминучим. Вражаючий крах Совєтського Союзу і, особливо, приголомшливий і взагалі неочікуваний розпад Великої Російської імперії започаткували у Росії широкосяжну переоцінку цінностей, широкі дебати щодо того, яким повинно бути нинішнє історичне самовизначення Росії, напружені громадські і приватні суперечки над питаннями, які всередині більшості великих націй навіть не порушувалися:“Що таке Росія? Де є Росія? Що це означає бути росіянами?“

Ці питання не просто теоретичні: будь-яка відповідь несе значний геополітичний зміст. Чи Росія національна держава, заснована на чисто російській етнічності, чи Росія за означенням є чимось більшим (як Британія — це більше, ніж Англія) і, отже, приречена бути імперською державою? Якими є — історично, стратегічно й етнічно — питомі кордони Росії? Чи слід розглядати незалежну Україну як тимчасове відхилення, якщо оцінювати її в таких історичних, стратегічних і етнічних термінах? (Багато росіян схильні так думати.) Щоб бути росіянином, чи доконечно бути етнічним росіянином (“русским“), чи можна бути росіянином геополітично, але не етнічно (тобто бути “росіянином“ — це еквівалент “британця“, але не “англійця“)? Наприклад, Єльцин і деякі росіяни твердили (з трагічними наслідками), що чеченці можуть — і дійсно повинні — вважатися росіянами. За рік до кончини Совєтського Союзу російський націоналіст, один з небагатьох, хто бачив наближення кінця, з відчаєм вигукнув: “Якщо жахлива катастрофа, немислима для російського народу, таки трапиться і держава буде розірвана на кавалки, а народ, обкрадений і обдурений його тисячолітньою історією, раптом залишиться сам, недавні ж його “брати“ заберуть своє майно і зникнуть у “національних рятувальних човнах“ та відпливуть від похиленого корабля — так, нам нікуди буде йти…“

…Трудність подання такої відповіді, яка могла б бути сприйнятою російським народом і проте залишатися реалістичною, закорінена в історичній кризі самої російської держави. Майже впродовж усієї своєї історії ця держава була одночасно знаряддям територіальної експансії і економічного розвитку. Крім того, це була держава, яка зумисне не сприймала себе як чисто національне знаряддя в західноєвропейській традиції, а визначала себе як вершителька особливої наднаціональної місії “російської ідеї“, по-різному осмислюваної в релігійних, геополітичних чи ідеологічних термінах. Тепер раптово ця місія перервалася, оскільки держава територіально скоротилася до здебільш етнічного виміру. Щобільше, постсовєтську кризу російської держави (так би мовити, її “суті“) викликав не лише той факт, що Росія зіткнулася з викликом раптової втрати свого імперського місіонерського призначення, але й те, що для того, щоб закрити зяючу прогалину між суспільною відсталістю Росії і розвинутішими частинами Євразії, на неї почали тиснути внутрішні оновники (та їхні західні дорадники), аби вона відійшла від традиційної економічної ролі ментора, власника і розпорядника суспільного багатства.

Це привело до політично революційного обмеження міжнародної і внутрішньої ролі російської держави. Воно стало глибоко руйнівним для найкраще налагоджених моделей російського внутрішнього життя і сприяло роз'єднавчому відчуттю геополітичної дезорієнтації серед російської політичної еліти. Таке замішання, як можна було очікувати (“куди йде Росія і що таке Росія?“), підказало цілий ряд відповідей. Просторе євразійське розташування Росії спонукало еліту мислити в геополітичних термінах. Перший міністр закордонних справ постімперської і посткомуністичної Росії, Андрій Козирєв, ще раз ствердив цей стиль мислення у одній з ранніх його спроб визначити те, як нова Росія повинна поводитися на міжнародній арені. Заледве через місяць після розпаду Совєтського Союзу він зазначив: “Покидаючи месіянізм, ми беремо курс на прагматизм… Ми швидко прийшли до розуміння, що геополітика… замінює ідеологію“. Взагалі кажучи, три широкі геостратегічні вибори, які частково перетинаються і кожен з яких, зрештою, стосується турботи Росії про її статус супроти Америки і містить, крім того, внутрішні варіації, виринули, так би мовити, як реакція на крах Совєтського Союзу.

Ці кілька напрямків думки можна класифікувати ось як:

1. пріоритет “зрілого стратегічного партнерства“ з Америкою, що для деяких його прихильників був фактично кодовим знаком спільного ґлобального володіння;

2. акцент на “ближньому зарубіжжі“ як основній зоні інтересів Росії, з тим, що одні обстоювали форму економічної інтеґрації з домінуванням Москви, тоді як інші, крім того, очікували остаточної реставрації імперського контролю, що створить силу, краще здатну зрівноважувати Америку і Європу;

3. контральянс, який залучає своєрідну євразійську антиамериканську коаліцію, покликану зменшити американську перевагу в Євразії.

Хоча перший з названих підходів спочатку домінував серед нової керівної команди президента Єльцина, другий вибір виринув на політичне узвишшя відразу за ним, частково як критика на геополітичні пріоритети Єльцина; третій дав про себе чути дещо пізніше, близько середини 90-х, у відповідь на поглиблення відчуття, що постсовєтська геостратегія Росії є і неясною, і програшною. Як це трапляється, усі три підходи виявилися історично незграбними і вийшли з досить фантасмагоричних бачень сучасної влади, міжнародного потенціалу і закордонних інтересів Росії. У переддень краху Совєтського Союзу початкова позиція Єльцина являла собою увінчання старої, але цілковито позбавленої успіху концепції “озахіднення“ у російській політичній думці:

Росія належить до Заходу, повинна бути частиною Заходу і повинна, наскільки це можливо, іти за Заходом у власному внутрішньому розвитку. Цей погляд був підтриманий самим Єльциним і його міністром закордонних справ, і Єльцин був цілком недвозначним, осуджуючи російську імперську спадщину. Промовляючи у Києві 19 листопада 1990 року словами, що їх українці чи чеченці могли б пізніше повернути проти нього, Єльцин красномовно проголосив: “Росія не прагне стати центром якоїсь нової імперії. Краще за інших Росія розуміє згубність такої ролі, адже саме вона виконувала цю роль довгий час. І що вона за це здобула? Чи росіяни внаслідок цього стали вільнішими? Багатшими? Щасливішими?... Історія навчила нас, що народ, який править іншими, не може бути щасливим“.

Підкреслено дружня позиція, прийнята Заходом, особливо Сполученими Штатами, щодо нового російського лідерства була джерелом заохочення для постсовєтських “західників“ у російській зовнішньополітичній верхівці. Вона водночас посилювала свої проамериканські нахили і вводила в оману своїх членів. Нових лідерів тішило те, що до них зверталися як до найвищого рівня творців політики єдиної надвлади світу і вони дуже легко піддавалися омані, думаючи про себе, що вони також є лідерами надвлади. Коли американці запровадили гасло “зрілого стратегічного партнерства“ між Вашінґтоном і Москвою, росіянам видалося, ніби — замінивши колишнє суперництво — було санкціоновано новий демократичний американо-російський кондомініум. Такий кондомініум став би ґлобальним. Росія, таким чином, була б не лише законною наступницею колишнього Совєтського Союзу, але й партнером de facto у ґлобальному примиренні, побудованому на справжній рівності. Як ніколи не втомлювалися повторювати нові російські лідери, це означало не лише те, що решта світу визнає Росію рівною Америці, але й те, що без участі і/чи дозволу Росії не можна буде розглядати чи розв'язувати жодних ґлобальних проблем.

Хоча це відкрито не стверджувалося, підтекстом цієї ілюзії було також переконання в тому, що Середня Європа якимось чином залишатиметься чи, може, навіть сама вирішить залишитися реґіоном особливої політичної близькості до Росії. Після розпуску Варшавського договору і РЕВ колишні члени не будуть прямувати ані до НАТО, ані навіть до ЄС. Західна допомога тим часом дала б можливість російському урядові провести внутрішні реформи, що мінімалізували б державне втручання в економічне життя і дозволили б консолідувати демократичні інституції.

Економічне відновлення Росії, її особливий статус рівного партнера Америки та її дійсна привабливість змогли б заохотити нові незалежні держави СНД — вдячні, що нова Росія їм не загрожує, і дедалі свідоміші вигод від певного союзу з Росією — ввійти у тіснішу економічну, а далі й політичну інтеґрацію з Росією, т. ч. збільшуючи розміри і силу Росії. Проблемою в тому підході було те, що він був позбавлений і міжнародного, і внутрішнього реалізму. Концепція “зрілого стратегічного партнерства“ була заманливою і водночас обманливою. Америка ані не мала наміру ділити ґлобальну владу з Росією, ані не могла, навіть якби вона цього хотіла. Нова Росія просто була занадто слабка, занадто спустошена трьома чвертями століття комуністичного панування і занадто суспільно відстала, щоб дійсно стати ґлобальним партнером.

З точки зору Вашінґтону Німеччина, Японія та Китай були принаймні настільки ж важливими і впливовими. Ба більше, щодо деяких основних геостратегічних питань національних інтересів Америки — в Європі, на Середньому і Далекому Сході — американські і російські прагнення були далеко не тотожні. Коли відмінності неминуче почали виходити на поверхню, диспропорція в політичній владі, фінансовій спроможності, технологічних новаціях і культурній привабливості зробила “зріле стратегічне партнерство“ беззмістовним, і це вразило велику кількість росіян як зумисне спланований обман Росії.

Можливо, такому розчаруванню можна було б запобігти, якби раніше — під час американо-російського медового місяця — Америка прийняла концепцію про експансію НАТО і водночас запропонувала Росії “угоду, яку б вона не відкинула“, а саме, особливе партнерство співпраці між Росією і НАТО. Якби Америка чітко і рішуче прийняла ідею розширення альянсу з умовою, що Росія якимось чином включиться у цей процес, мабуть, можна було б відвернути подальше відчуття розчарування Москви у “зрілому партнерстві“, а також і поступове послаблення політичної позиції західників у Кремлі.

Нагодою це зробити був момент у другій половині 1993 року, якраз після того, як у серпні Єльцин публічно підтримав бажання Польщі приєднатися до трансатлантичного альянсу як таке, що збігається з “інтересами Росії“. Натомість адміністрація Клінтона, все ще дотримуючись політики “Росія перша“, два роки перебувала в нерішучості, тоді як Кремль змінив тон і ставав дедалі ворожішим до появи щораз нових, але нерішучих сиґналів про американський намір розширити НАТО. До того часу, як Вашінґтон вирішив у 1996 році зробити розширення НАТО центральною метою американської політики формування більшої і безпечнішої євроатлантичної спільноти, росіяни замкнулися в жорсткій опозиції.

Отже, 1993 рік можна розглядати як рік втраченої історичної нагоди. Звичайно, не всім російським міркуванням стосовно експансії НАТО бракувало леґітимності, як і не всі вони спонукувалися злісними мотивами. Цілком певно, що деякі опоненти, особливо серед російських військовиків, поділяли ментальність холодної війни, сприймаючи експансію НАТО не як цілісну частину росту Європи, а радше як просування до Росії керованого Америкою і все ще ворожого альянсу.

Дехто з російської зовнішньополітичної еліти — більшість членів якої були насправді колишніми совєтськими чиновниками — наполягав на давній геостратегічній точці зору, що Америці не місце в Євразії і що експансію НАТО спровокувало американське бажання розширити свою сферу впливу. Почасти їхня опозиція була породжена, крім того, надією, що неприєднана Середня Європа одного чудового дня, коли Росія відновить своє здоров'я, повернеться до сфери геополітичного впливу Москви. Але багато російських демократів також боялися, що експансія НАТО означатиме, що Росія, піддана політичному остракізмові, залишиться поза Європою і її будуть уважати негідною членства у міжнародній структурі європейської цивілізації.

Культурна непевність породжувала політичні страхи, через віщо експансія НАТО здавалася кульмінацією західної зовнішньої політики, спрямованої на те, щоб ізолювати Росію, залишити її в світі самотньою та відкритою перед різними ворогами. Щобільше, російські демократи просто не могли збагнути ані глибину образи середньоєвропейців за понад півстолітнє домінування Москви, ані їхнього бажання стати частиною більшої євроатлантичної системи.

Врешті-решт імовірно, що розчарування і послаблення російських західників годі було уникнути. Адже нова російська еліта, доволі розколена в собі та з президентом і міністром закордонних справ, неспроможними забезпечити послідовне геостратегічне лідерство, не змогла ні чітко визначити, чого хоче в Європі нова Росія, ані реалістично оцінити дійсні обмеження ослабленого стану Росії. Політично готові до бою демократи Москви не могли змусити себе сміливо заявити, що демократична Росія не хоче противитися розширенню трансатлантичної демократичної спільноти і бажає з нею поєднатися. Омана спільного ґлобального статусу з Америкою ускладнила для московської політичної еліти відмову від переконання у привілейованій геополітичній позиції Росії не лише в реґіоні колишнього Совєтського Союзу, а й навіть у колишніх середньоєвропейських сателітних державах.

Ці події грали на руку націоналістам, які до 1994 року почали заявляти про себе, та мілітаристам, які на той час стали дуже важливими внутрішніми прибічниками Єльцина. Їхні дедалі різкіші і деколи погрозливі реакції на прагнення середньоєвропейців просто зміцнили рішучість колишніх сателітних держав — які пам'ятали про своє недавнє звільнення з-під російського панування, — здобути безпечний притулок у НАТО. Безодню між Вашінґтоном і Москвою ще більше розширювало небажання Кремля зректися всіх завоювань Сталіна.

Західну громадську думку, зокрема у Скандинавії, але також і в Сполучених Штатах, особливо хвилювала неясність російського ставлення до прибалтійських республік. Визнаючи їхню незалежність і не змушуючи їх до членства в СНД, навіть демократичні російські лідери періодично вдавалися до погроз для того, щоб добитися кращого ставлення до великих громад російських колоністів, яких зумисне було поселено в цих країнах у сталінські роки. Атмосферу далі захмарювало підкреслене небажання Кремля викрити секретну нацистівсько-совєтську угоду 1939 року, яка проклала шлях для насильного приєднання цих республік до Совєтського Союзу. Навіть через п'ять років після краху Совєтського Союзу представник Кремля наполягав (у офіційній заяві 10 вересня 1996 року), що в 1940 році прибалтійські держави “добровільно“ приєдналися до Совєтського Союзу.

Постсовєтська російська еліта, вочевидь, також очікувала, що Захід буде допомагати чи принаймні не заважатиме реставрувати центральну російську роль у постсовєтському просторі. Тим-то її обурювала готовість Заходу допомагати новим незалежним постсовєтським державам в утвердженні їхнього окремого політичного існування. Навіть попереджуючи, що “конфронтація зі Сполученими Штатами є вибором, якого треба уникати“, старші російські аналітики американської зовнішньої політики заявляли (не цілком помилково), що Сполучені Штати намагалися “реорганізувати міждержавні стосунки у цілій Євразії так, щоб на континенті не існувало єдиної провідної влади, а багато середніх, відносно стабільних і посередньо сильних, але обов'язково нижчих за Сполучені Штати в індивідуальних чи навіть колективних спроможностях“.

У цьому відношенні роль України була вирішальною. Щораз більша американська схильність, особливо до 1994 року, надати великий пріоритет американо-українським стосункам і допомогти Україні втримати її нову національну свободу сприймалася багатьма у Москві — навіть тамтешніми “західниками“ — як політика, націлена на життєво важливе російське прагнення врешті-решт повернути Україну назад у спільну кошару. Те, що Україна згодом якимось чином буде “реінтеґрованою“, залишається предметом віри багатьох членів російської політичної еліти. В результаті, російський геополітичний та історичний сумнів у відокремленому статусі України недвозначно зіткнувся з американським переконанням, що імперська Росія не може бути демократичною Росією.

Окрім того, існували суто внутрішні причини, через які “зріле стратегічне партнерство“ між двома демократіями виявилося ілюзорним. Росія була просто занадто відсталою і занадто спустошеною комуністичним пануванням, аби стати життєздатним демократичним партнером Сполучених Штатів. Таку безпосередню реальність не могла замінити пишномовна риторика про партнерство.

Щобільше, постсовєтська Росія лише почасти розірвала з минулим. Майже всі її “демократичні“ лідери — навіть якщо вони справді розчарувалися у совєтському минулому — були не лише витворами совєтської системи, але й колишніми провідними членами панівної еліти. Це не були колишні дисиденти, як у Польщі чи Чеській Республіці. Ключові інституції совєтської влади — хоча й ослаблені, деморалізовані і корумповані — все ще існували. Символом цієї реальності і затяжної влади комуністичного минулого був історичний центр Москви: постійна присутність мавзолею Леніна. Це так, якби постнацистівською Німеччиною керували колишні середнього рівня нацистівські “гауляйтери“, які б розкидалися демократичними гаслами, а мавзолей Гітлера все ще стояв би у центрі Берліна.

Політична слабкість нової демократичної еліти поєднувалася з дедалі більшим поглибленням російської економічної кризи. Потреба в широких реформах — для виведення російської економіки з-під контролю держави — витворила надмірні сподівання на західну, особливо американську, допомогу. Хоча ця допомога, особливо від Німеччини й Америки, поступово таки набрала великих розмірів, навіть за найкращих умов вона все ж не могла привести до швидкого економічного видужання. Як наслідок, соціальне незадоволення забезпечило додаткове підкріплення для щораз численнішого хору розчарованих критиків, які голослівно заявляли, що партнерство зі Сполученими Штатами було удаваним, вигідним для Америки, проте збитковим для Росії.

Коротко кажучи, відразу після краху Совєтського Союзу не існувало ані об'єктивних, ані суб'єктивних умов для успішного ґлобального партнерства. Демократичні “західники“ просто хотіли занадто багато, а могли дати занадто мало. Вони бажали рівного партнерства — чи, радше, кондомініуму — з Америкою, порівняно вільних рук у межах СНД та геополітично нічийної землі у Середній Європі. Проте їхнє суперечливе ставлення до совєтської історії, брак реалізму щодо ґлобальної влади, глибина економічної кризи і відсутність широкої суспільної підтримки означали, що вони не могли забезпечити стабільності і дійсно демократичної Росії, яку концепція рівного партнерства мала на увазі.

Росія спершу мала пройти через довгий процес політичних реформ, настільки ж довгий процес демократичної стабілізації і навіть іще довший процес суспільно-господарської модернізації, а тоді спромогтися на глибший зсув світогляду від імперського до національного щодо нових геополітичних реальностей не лише в Середній Європі, а особливо у колишній Російській імперії, і тоді вже реальне партнерство з Америкою могло б стати життєздатним геополітичним вибором.

[...]

Пріоритет “ближнього зарубіжжя“ став і основним предметом критики в бік прозахідного вибору, і ранньою альтернативою зовнішньої політики. Він спирався на арґумент, що концепція “партнерства“ послаблює те, що мусило б бути найвагомішим для Росії: а саме, її стосунки з колишніми совєтськими республіками. “Ближнє зарубіжжя“ стало скороченим формулюванням для виправдання політики, яка найбільше наголошувала на потребі реконструювати певну життєздатну структуру з Москвою як центром прийняття рішень у геополітичному просторі, колись окупованому Совєтським Союзом.

На цьому засновку будувалася загальна згода щодо того, що політика зосередження на Заході, особливо на Америці, дає мало користі, а коштує надто багато. Вона просто спрощує для Заходу використання можливостей, створених крахом Совєтського Союзу. Однак те мислення, що зосереджувалося на “ближньому зарубіжжі“, було широкою парасолею, під якою могли тіснитися кілька різних геополітичних концепцій. Воно охоплювало не лише економічних функціоналістів і детерміністів (включно з деякими “західниками“), які вірили, що СНД могла б перетворитися у керовану Москвою версію ЄС, але й інших, тих, хто бачив у економічній інтеґрації просто одне з кількох знарядь імперської реставрації, яка могла відбуватися або під прикриттям СНД, або через особливі домовленості (сформульовані в 1996 році) між Росією і Білоруссю чи між Росією, Білоруссю, Казахстаном і Киргизстаном; до нього входили також слов'янофільські романтики, які виступали за слов'янський союз Росії, України і Білорусі, та, врешті-решт, поборники дещо містичної ідеї євразійства як субстантивного визначення невмирущої історичної місії Росії.

У своїй найвужчій формі пріоритет “ближнього зарубіжжя“ включав цілком розумний засновок, що Росія спочатку повинна зосередитися на стосунках з новими незалежними державами, особливо тому, що вони залишалися пов'язаними з Росією через цілеспрямовано проваджену совєтську політику сприяння економічній взаємозалежності між ними. Це мало і економічний, і геополітичний вимір. “Спільний економічний простір“, про який часто говорили нові російські лідери, був реальністю, яку не могли іґнорувати лідери нових незалежних держав. Співпраця і навіть деяка інтеґрація були економічною доконечністю. Т. ч., було не лише нормальним, але й бажаним сприяння спільним інституціям СНД для того, щоб дати задній хід руйнуванню і фраґментації, що їх викликав політичний розпад Совєтського Союзу.

Отже, для деяких росіян сприяння економічній інтеґрації було функціонально дієвою і політично відповідальною реакцією на те, що відбувалося. Аналогія з ЄС часто цитувалася як така, що пасує до постсовєтської ситуації. Реставрацію імперії одверто відкинули стриманіші прихильники економічної інтеґрації. Наприклад, у важливій доповіді під заголовком “Стратегія для Росії“, виданій ще в червні 1992 року Радою зовнішньої політики і безпеки, група впливових осіб та урядових чиновників дуже підкреслено виступала за “постімперську цивілізовану інтеґрацію“ як найправильнішу програму для постсовєтського спільного економічного простору.

Проте акцент на “ближньому зарубіжжі“ був не просто політично м'якою доктриною реґіональної економічної співпраці. Його геополітичний зміст мав імперські обертони. Навіть відносно поміркована доповідь 1992 року говорила про відновлену Росію, яка з часом установить стратегічне партнерство із Заходом, у якому Росія матиме роль “реґулювання ситуації у Східній Європі, Середній Азії та на Далекому Сході“. Інші прихильники цього пріоритету були зухвалішими, недвозначно заявляючи про “виняткову роль“ Росії в постсовєтському просторі і звинувачуючи Захід в участі в антиросійській політиці, наданні допомоги Україні та іншим новим незалежним державам…

У вересні 1995 року президент Єльцин видав офіційний документ про російську політику щодо СНД, який кодифікував російські цілі таким чином: “Головною метою політичного курсу Росії щодо СНД є створити економічно і політично інтеґровану асоціацію держав, здатних претендувати на своє належне місце у світовій спільноті… консолідувати Росію як провідну силу у формуванні нової системи міждержавних політичних і економічних відносин на території постсоюзного простору“.

Належить звернути увагу на наголос, поставлений на політичному вимірі цього зусилля, посилання на єдину цілість, що претендує на “своє місце“ у світовій системі, та на домінуючу роль Росії у цій новій цілості. Послідовно на цьому наголошуючи, Москва наполягала, щоб політичні і військові зв'язки між Росією і недавно утвореною СНД також зміцнювалися; щоб було створено спільне військове командування; щоб озброєні сили держав СНД були пов'язані формальною угодою і щоб “зовнішні“ кордони СНД підлягали централізованому (тобто московському) контролю; щоб російські сили відігравали вирішальну роль у будь-яких миротворчих акціях у СНД; та щоб формувалася спільна зовнішня політика в СНД, чиї основні інституції вже розмістилися в Москві (а не у Мінську, як було спочатку домовлено в 1991 році), з російським президентом у президії самітів СНД.

І то було ще не все. Документ із вересня 1995 року декларував, що: “Необхідно ґарантувати російську теле- і радіотрансляцію у ближньому зарубіжжі, підтримувати розповсюдження російської преси в реґіонах, а також Росія повинна навчати національні кадри для держав СНД. Особливу увагу слід звертати на реставрацію позиції Росії як основного навчального осередку на території постсовєтського простору, пам'ятаючи про потребу навчати молоде покоління в державах СНД в дусі дружніх стосунків з Росією“.

Відображаючи цей настрій на початку 1996 року, російська дума дійшла аж до того, що проголосила розпад Совєтського Союзу недійсним. Щобільше, навесні того ж року Росія підписала дві угоди, що забезпечували тіснішу економічну інтеґрацію між Росією і схильними до компромісу членами СНД. Одна угода, підписана з великою помпою і пишнотою, фактично забезпечувала союз між Росією і Білоруссю в новому “Союзі Суверенних Республік“ (російська абревіатура ССР зумисне нагадувала СССР, Совєтський Союз), інша, підписана Росією, Казахстаном, Білоруссю і Киргизстаном, постулювала створення розрахованого на тривалий період “Союзу Інтеґрованих Держав“. Обидві ініціативи свідчили про нетерпіння, викликане повільним поступом інтеґрації в СНД, і рішучість наполегливо її просувати. Орієнтація на “ближнє зарубіжжя“, яка наголошувала на посиленні в СНД центрального механізму, тим самим поєднувала певні елементи усвідомлення об'єктивної економічної доконечності з міцною дозою суб'єктивної доконечності імперської. Але ніхто не дав глибшої філософської, а також геополітичної відповіді на все ще болюче питання “Що таке Росія, яка її справжня місія і справедливі межі?“.

Саме цю порожнечу намагалася заповнити дедалі привабливіша доктрина євразійства з її зосередженням також на “ближньому зарубіжжі“. Вихідною точкою для цієї орієнтації — вираженої у досить культурній і навіть містичній термінології — був засновок, що геополітично і культурно Росія не є ні цілком європейською, ані цілком азіатською, і саме тому вона має свою власну відмінну євразійську ідентичність. Ця ідентичність є спадщиною унікального просторового контролю Росії над величезною масою землі між Середньою Європою і берегами Тихого океану, спадщиною імперської державності, яку Москва викувала за чотири століття експансії на Схід. Ця експансія асимілювала в Росію велике неросійське і неєвропейське населення, витворюючи там також єдину євразійську політичну і культурну індивідуальність. Євразійство як доктрина не було постсовєтським витвором. Уперше воно виринуло на поверхню в ХIХ ст., але набуло поширення у столітті ХХ як чітко сформульована альтернатива совєтському комунізмові та як реакція на позірний занепад Заходу. Особливо активними у пропаґуванні цієї доктрини як альтернативи совєтизмові були російські еміґранти, які усвідомлювали, що національне пробудження неросіян у Совєтському Союзі вимагало універсальної наднаціональної доктрини для того, щоб падіння комунізму, яке колись настане, не призвело й до розпаду старої Великої Російської імперії. Ще в середині 20-х років такі ідеї переконано сформулював князь Н. С. Трубєцкой, провідний представник євразійства, який писав, що “комунізм є, фактично, замаскованою версією європейства в руйнуванні духовних основ і народності російського життя, в пропаґанді матеріалістичного характеру мислення, яке реально керує і Європою, і Америкою… Нашим завданням є створення цілком нової культури, нашої власної культури, яка не нагадуватиме європейську цивілізацію… де Росія перестане бути викривленим віддзеркаленням європейської цивілізації… де вона знову стане собою: Росія — Євразія, свідомий нащадок і носій великої спадщини Чинґіс-хана“.

Цей погляд знайшов у збуреному постсовєтському середовищі спраглу публіку. З одного боку, комунізм зневажався як зрада російській православності і особливій містичній “російській ідеї“; з іншого, відкидалося західництво, тому що Захід, і особливо Америка, сприймався як зіпсований, антиросійський культурно і схильний заперечувати історично і географічно вкорінену претензію Росії на її винятковий контроль над євразійськими теренами. Євразійству надали академічного лиску часто цитовані праці Лева Гумільова, історика, географа і етнографа, чиї книжки “Середньовічна Росія і великий степ“, “Ритми Євразії“ і “Географія етносу в історичному часі“ дали могутні арґументи для твердження, що Євразія є природним географічним середовищем відмінного “етносу“ — російського народу, наслідком історичного симбіозу між ним і неросійськими жителями відкритого степу, що витворив унікальну євразійську культурну і духовну ідентичність. Гумільов попереджав, що пристосування до Заходу означатиме для російського народу не менше, ніж утрату власних “етносу і душі“. Ці погляди були повторені, хоча примітивно, різними російськими націоналістичними політиками. Колишній віце-президент Єльцина Александр Руцкой, наприклад, твердив, що “з огляду на геополітичну ситуацію країни, є очевидним, що Росія становить єдиний міст між Азією і Європою. Хто стане господарем цього простору, той стане господарем світу“. Комуністичний суперник Єльцина в 1996 році Гєннадій Зюґанов, всупереч його марксистівсько-ленінським переконанням, скористався містичним наголошуванням євразійства на особливій духовній і місіонерській ролі російського народу у великих просторах Євразії, заявляючи, що Росія була обдарована і унікальним культурним призначенням, і особливо вигідною географічною базою для втілення ґлобального лідерства.

Поміркованішу і прагматичнішу версію євразійства висунув також лідер Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Маючи вдома майже рівний поділ на місцевих казахів і російських поселенців і шукаючи засіб, щоб якимось чином послабити тиск Москви в бік політичної інтеґрації, Назарбаєв пропаґував концепцію “Євразійського Союзу“ як альтернативу безликій і недієвій СНД. Хоча його версії бракувало містичного наповнення традиційнішого євразійського мислення і, звичайно, її основою не була особлива місіонерська роль росіян як лідерів Євразії, вона виходила з переконання, що Євразія — визначена географічно в межах, аналогічних до кордонів Совєтського Союзу, — становить органічне ціле, яке, крім того, мусить мати політичний вимір.

Що таке Росія, яка її справжня місія і справедливі межі?

До певної міри, зусилля надати “ближньому зарубіжжю“ найвищий пріоритет у російській геополітичній думці оправдувалося почуттям, що з точки зору безпеки і економіки певний рівень порядку і компромісу між постімперською Росією і новими незалежними державами був абсолютною доконечністю. Однак тим, що надавало значній частині дискусії сюрреалістичного відтінку, було ще живе переконання, що якимось чином, добровільно (через економіку) чи як наслідок остаточного відновлення Росією втраченої влади — не кажучи вже про особливу євразійську чи слов'янську місію Росії — політична “інтеґрація“ колишньої імперії буде і бажаною, і здійсненою.

Під цим оглядом часто згадуване порівняння з ЄС нехтує істотну розбіжність: ЄС, навіть допускаючи особливий вплив Німеччини, не є керована єдиною владою, яка б затіняла усіх членів у відносному ВНП, населенні чи території. Крім того, ЄС не є наступницею національної імперії зі звільненими членами, які підозрюють, що “інтеґрація“ це кодове слово відновлення підлеглості. Навіть якби було так, можна легко уявити, якою була б реакція європейських держав, якби Німеччина формально оголосила, що її метою є консолідація і розширення своєї провідної ролі у ЄС подібно до позиції, висловленої в офіційній заяві Росії з вересня 1995 року, цитованій вище.

Аналогія з ЄС має ще одну ваду. Відкриті та порівняно розвинуті західноєвропейські економіки були готовими до демократичної інтеґрації, а більшість західних європейців розуміла відчутну економічну і політичну користь від такої інтеґрації. Бідніші західноєвропейські країни, крім того, могли виграти від значних субсидій. І навпаки, нові незалежні держави сприймали Росію як політично нестабільну, але як таку, що все ще плекає панівні амбіції, економічно ж як перепону до їхньої участі в ґлобальній економіці та їхнього доступу до таких необхідних закордонних інвестицій.

Особливо сильним був опір ідеям Москви про “інтеґрацію“ на Україні. Її лідери скоро розпізнали, що така “інтеґрація“, особливо в світлі російських застережень стосовно леґітимності української незалежності, згодом привела б до втрати національної суверенності. Щобільше, жорстке ставлення до нової української держави — небажання визнати кордони України, піддавання сумніву права України на Крим, наполягання на винятковому екстериторіальному контролі над портом Севастополя — надало пробудженому українському націоналізмові виразно антиросійської різкості.

Самовизначення української державності під час критичної стадії формування в історії нової держави, таким чином, відвернулося від традиційної антипольської чи антирумунської орієнтації і натомість зосередилося на опозиції до будь-яких російських пропозицій щодо більш інтеґрованого СНД, особливої слов'янської спільноти (з Росією і Білоруссю) чи Євразійського Союзу, вгадуючи в них російську імперську тактику. Рішучість України зберегти свою незалежність була заохочувана підтримкою ззовні. Хоча спочатку Захід, і особливо Сполучені Штати, не поспішали визнати геополітичну важливість самостійної української держави, до середини 90-х років і Америка, і Німеччина стали сильною опорою самостійної ідентичності Києва.

У липні 1996 року американський секретар оборони заявив: “Вага України як незалежної країни для безпеки і стабільності в усій Європі є неоціненною“, а у вересні німецький канцлер — попри його сильну підтримку президента Єльцина — пішов навіть далі, заявивши, що “вже ніхто не може загрожувати міцній позиції України в Європі… Ніхто вже більше не зможе ставити під сумнів незалежність і територіальну цілісність України“. Американські політики, до того ж, стали описувати американо-українські стосунки як “стратегічне партнерство“, зумисне звертаючись до фрази, якою раніше описували американо-російські стосунки.

Без України, як уже відзначалося, імперська реставрація, що спирається або на СНД, або на євразійство, не була життєздатним вибором. Імперія без України згодом означала б Росію, що стала б більш “азійською“ і більш віддаленою від Європи. Щобільше, євразійство, крім усього іншого, не дуже вабило нових незалежних середньоазіатів, лише деякі з них прагнули нового союзу з Москвою. Узбекистан особливо наполегливо підтримував протести України проти будь-якого піднесення СНД до наднаціональної цілості і протистояв російським ініціативам, що мали на меті посилити СНД.

Інші держави СНД, також недовірливі до намірів Москви, намагалися згуртуватися навколо України і Узбекистану і протистояти тиску Москви до тіснішої політичної та військової інтеґрації. Щобільше, майже у всіх нових державах поглиблювалося відчуття національної свідомості, такої свідомості, яка дедалі більше зосереджувалася на зреченні колишньої підкореності Москві як колоніалізму, і на викорінюванні його наслідків. Так, навіть етнічно вразливий Казахстан приєднався до інших середньоазіатських держав, відмовившись від кириличної абетки і замінивши її латинською, як це давніше зробила Туреччина. Фактично, до середини 90-х років блок, що його спокійно вела Україна і що складався з Узбекистану, Туркменистану, Азербайджану і деколи також Казахстану, Грузії і Молдавії, утворився неформально, щоб стати на перешкоді російським намаганням використати СНД як знаряддя політичної інтеґрації.

Подальше наполягання України лише на обмеженій і переважно економічній інтеґрації позбавило ідею “Слов'янського Союзу“ будь-якого практичного сенсу. Пропаґована деякими слов'янофілами і підтримана Александром Солженіциним, ця ідея, коли її відкинула Україна, автоматично стала геополітично беззмістовною. Вона залишала Білорусь саму з Росією; крім того, вона означала можливий поділ Казахстану, при якому його населені росіянами північні реґіони потенційно стали б частиною такого союзу.

Зрозуміло, що такий вибір не був утішним для нових керівників Казахстану і просто посилював антиросійський тиск націоналізму. Для Білорусі “Слов'янський Союз“ без України означав не що інше, як злиття з Росією, також запалюючи почуття націоналістичного обурення, хоча й досить зникомі.

Ці зовнішні перепони для політики “ближнього зарубіжжя“ дуже посилило значне внутрішнє обмеження: настрій російського народу. Всупереч риториці та політичній аґітації владущої еліти про особливу місію Росії у просторі колишньої імперії, росіяни — почасти з явної втоми, але й зі здорового глузду — не виявляли великого ентузіазму щодо будь-якої амбітної програми відновлення імперії. Вони ставилися прихильно до відкритих кордонів, відкритої торгівлі, свободи пересування і, особливо, статусу російської мови, але політична інтеґрація, надто якщо вона тягне за собою економічні витрати чи вимагає пролиття крові, не збуджувала великого ентузіазму. За розпадом Союзу шкодували, до його відновлення ставилися прихильно; але громадська реакція на війну в Чечні показувала, що будь-якій політиці, яка переступає межі застосування економічних важелів і/чи політичного тиску, бракуватиме народної підтримки.

Коротко кажучи, найбільшою геополітичною недостатністю пріоритету “ближнього зарубіжжя“ було те, що Росія виявилася недостатньо сильною політично, щоб накинути свою волю, та недостатньо притягальною економічно, щоб могти привабити нові держави. Російський тиск просто змушував їх шукати більше зовнішніх зв'язків, у першу чергу із Заходом, але в деяких випадках також із Китаєм та ключовими ісламськими країнами на півдні. Коли Росія погрожувала сформувати власний військовий блок у відповідь на експансію НАТО, вона напрошувалася на запитання: з ким? І відповідь була ще болючіша: щонайбільше, напевно, з Білоруссю і Таджикистаном.

Нові держави щораз більше не довіряли навіть досконало обґрунтованим і доконечним формам економічної інтеґрації з Росією, боячись можливих політичних наслідків. Водночас ідеї євразійської місії і слов'янської таїни, що їх приписувала собі Росія, привели єдино до ще більшого відособлення Росії від Європи і взагалі від Заходу, тим самим затягуючи постсовєтську кризу і відкладаючи доконечну модернізацію і вестернізацію російського суспільства — те саме, що зробив Кемаль Ататюрк у Туреччині по слідах краху Османської імперії. Тож вибір “ближнього зарубіжжя“ подав Росії не геополітичне вирішення, а геополітичну ілюзію.

[...]

Якщо не кондомініум з Америкою і не “ближнє зарубіжжя“, тоді який іще геостратегічний вибір був відкритим для Росії? Неспроможність західної орієнтації, яка була більше гаслом, аніж реальністю, витворити для “демократичної Росії“ бажану ґлобальну рівність із Америкою, викликала розчарування серед демократів, тоді як неохоче визнання, що “реінтеґрація“ старої імперії — це в найкращому разі віддалена можливість, схилило деяких російських геополітиків грати з ідеєю певного контральянсу, націленого на гегемонну позицію Америки у Євразії.

На початку 1996 року президент Єльцин замінив зорієнтованого на Захід міністра закордонних справ Козирєва на досвідченішого, але й більш ортодоксального колишнього комуністичного фахівця Євґєнія Прімакова, чиїми давніми зацікавленнями були Іран і Китай. Деякі російські коментатори припускали, що орієнтація Прімакова може підштовхнути спробу викувати нову “антигегемоністичну“ коаліцію, сформовану навколо трьох сил, і найбільшим її інтересом буде послаблення першості Америки у Євразії. Деякі перші поїздки і заяви Прімакова зміцнювали це враження. Щобільше, існуючі китайсько-іранські зв'язки у торгівлі зброєю, так само як і схильність Росії співпрацювати з Іраном у його стараннях збільшити доступ до ядерної енерґії, здавалося, давали досконалу нагоду для тіснішого політичного діалогу і майбутнього альянсу.

Результат міг би, принаймні теоретично, звести разом провідну слов'янську силу світу, найбільш войовничу ісламську силу світу та найбагатшу населенням, могутню азійську силу світу і створити потужну коаліцію. Необхідним відправним пунктом такого контральянсу було відновлення двосторонніх китайсько-російських зв'язків, підживлюваних незадоволенням політичних еліт в обох країнах з появи Америки як єдиної наддержави.

На початку 1996 року Єльцин поїхав до Пекіна і підписав декларацію, яка ясно викривала ґлобальні “гегемоністичні“ тенденції, натякаючи на те, що дві держави стануть ув одній лаві проти Сполучених Штатів. У грудні китайський прем'єр-міністр Лі Пен зробив візит у відповідь, і обидві сторони не тільки ще раз висловили свою опозицію до міжнародної системи, в якій “домінує єдина влада“, але й схвалили зміцнення існуючих альянсів. Російські коментатори привітали такий крок, розглядаючи його як позитивний зсув у ґлобальному співвідношенні влади і як властиву відповідь на американське покровительство розширення НАТО. Дехто навіть тішився, що китайсько-російський альянс відплатить Америці по заслузі.

Проте коаліція, де в союз із Росією вступили б Китай та Іран, могла б розвинутися лише в тому разі, якби Сполучені Штати були достатньо короткозорими, щоб ворогувати водночас із Китаєм та Іраном. Цілком певно, що таку можливість виключати не можна, і американський спосіб дій у 1995-1996 роках, здавалося, майже узгоджувався з думкою, що Сполучені Штати шукають антагоністичних стосунків водночас із Тегераном і Пекіном. Проте ні Іран, ні Китай не були готові стратегічно зв'язати свою долю із нестабільною і слабкою Росією.

Обидві держави розуміли, що така коаліція, щойно лиш вона вийде з-під тактичної оркестрації, ризикуватиме перспективою свого доступу до розвинутішого світу з його винятковою здатністю інвестувати та з його необхідною сучасною технологією. Росія могла запропонувати надто мало, щоб стати справді вартісним партнером в антигегемоністичній коаліції. Фактично, не маючи спільної ідеології і будуючи об'єднання тільки на “антигегемоністичній“ ілюзії, така коаліція була б, по суті, альянсом частини Третього Світу проти найрозвинутішої частини Першого. Жоден із її членів багато не здобув би, а Китай особливо ризикував би втратити величезні інвестиційні вливання.

Для Росії, як зазначив критичний російський геополітолог, так само “фантом російсько-китайського альянсу“ різко збільшив би шанси того, що Росію ще раз відрізали б від західної технології і капіталу. Угруповання з часом прирекло б усіх своїх учасників, буде їх два чи три, на тривалу ізоляцію і спільну відсталість. Ба більше, Китай став би старшим партнером у будь-якій російській спробі встановити таку “антигегемоністичну коаліцію“. Маючи більше населення, будучи працьовитішим, здатним до інновацій і динамічнішим, плекаючи таємні потенційні територіальні плани щодо Росії, Китай неминуче звів би Росію до статусу молодшого партнера, і водночас він не володів би засобами (і, мабуть, не мав би жодного бажання) допомогти Росії подолати її відсталість. Тож Росія стала б буфером між щораз ширшою Європою і експансіоністичним Китаєм.

Зрештою, деякі російські експерти із закордонних справ продовжують плекати надію, що пауза в європейській інтеґрації, в тому числі, можливо, через внутрішні західні розходження щодо майбутньої форми НАТО, з часом може створити принаймні тактичні нагоди для російсько-німецького чи російсько-французького загравання, в будь-якому випадку — на шкоду трансатлантичному зв'язку Європи з Америкою.

Ця перспектива далеко не нова, адже протягом холодної війни Москва періодично намагалася розігравати німецьку чи французьку карту. Попри це, деякі геополітики Москви мали рацію у своїх розрахунках, що пауза у європейських справах може утворити тактичні щілини, які можна буде використати на шкоду Америці. Але це майже все, чого можна було досягти: чисто тактичні вибори.


Який шлях обере Росія?

Схоже на те, що ні Франція, ані Німеччина не відмовляться від зв'язку з Америкою. Нереґулярне загравання, особливо з Францією, сфокусоване на якійсь вузькій проблемі, не можна виключати — але геополітичній переміні альянсів мав би передувати масовий переворот у європейських справах, розрив європейського об'єднання і трансатлантичних зв'язків. І навіть тоді малоймовірно, що європейські держави схильні будуть прагнути дійсно всеохопного геополітичного блоку з дезорієнтованою Росією. Таким чином, жоден з контральянсних виборів, в остаточному розгляді, не дає життєздатної альтернативи.

Вирішення нових геополітичних дилем Росії не прийде з контральянсом, і не з'явиться через ілюзію рівного стратегічного партнерства з Америкою або в намаганні створити якусь нову політично і економічно зінтеґровану структуру в просторі колишнього Совєтського Союзу. Всі у Росії уникають єдиного вибору, який реально є для неї відкритим.

Дилема однієї альтернативи

Єдиний реальний геостратегічний вибір Росії — вибір, який міг би дати Росії реалістичну міжнародну роль і також збільшити до максимуму можливості перетворень і суспільного оновлення — це Європа. І не просто будь-яка Європа, а трансатлантична Європа розширених ЄС і НАТО. Така Європа стає реальністю… і цілком вірогідно, що вона й далі буде тісно зв'язана з Америкою. Це Європа, з якою Росія змушена налагодити зв'язок, якщо вона хоче уникнути небезпечної геополітичної ізоляції.

Для Америки Росія занадто слабка, щоб бути партнером, але все ще занадто сильна, щоб бути просто об'єктом впливу. Більш імовірніше, що вона стане проблемою, якщо Америка не створить оточення, яке допоможе переконати росіян, що найкращим вибором для їхньої країни є дедалі органічніший зв'язок з трансатлантичною Європою.

Хоча довгостроковий російсько-китайський та російсько-іранський стратегічний альянс — малоймовірний, залишається очевидним, що для Америки важливо уникати політики, яка могла б відтягти Росію від прийняття доконечного геополітичного вибору. Америка повинна формувати стосунки з Китаєм та Іраном, якомога більше думаючи про їхній вплив на російські геополітичні розрахунки. Збереження ілюзій стосовно ґрандіозних геостратегічних шляхів може лише затримати історичний вибір, який Росія повинна зробити для того, щоб остаточно видужати від своєї глибокої хвороби.

Лише така Росія, яка бажає прийняти нові реальності Європи — економічні, і геополітичні — зможе одержати користь від збільшення масштабу обсягу трансконтинентальної європейської співпраці в комерції, комунікаціях, інвестиціях і освіті. Тож участь Росії в Раді Європи — справді крок у слушному напрямку. Він передбачає подальші інституційні зв'язки між новою Росією і щораз ширшою Європою. Він також означає, що якщо Росія йтиме своїм шляхом, вона не матиме ніякого іншого вибору, окрім того курсу, який свого часу вибрала постосманська Туреччина, коли вирішила відкинути свої імперські амбіції і вельми продумано стала на шлях модернізації, європеїзації та демократизації. Жодний інший вибір не може запропонувати Росії ті вигоди, які може сучасна, багата і демократична Європа, зв'язана з Америкою.

Європа і Америка не загрожують такій Росії, яка є неекспансивною національною і демократичною державою. Вони не мають ніяких територіальних планів щодо Росії, що їх у майбутньому може мати Китай, і не мають з нею спільного ненадійного і потенційно вибухового кордону, яким є насправді етнічно і територіально непевний кордон Росії з мусульманськими народами на півдні. А для Європи, як і для Америки, національна і демократична Росія, навпаки, є геополітично бажаною єдністю, джерелом стабільності у непостійному євразійському контексті. Тим-то Росія стикається з дилемою: вибір на користь Європи і Америки вимагає — для того, щоб він міг принести відчутну вигоду, — насамперед однозначно зректися імперського минулого і, по-друге, не відступати ні на крок у справі збільшення політичних зв'язків Європи з Америкою заради безпеки.

Перша вимога означає пристосування до геополітичного плюралізму, який здобув перевагу в просторі колишнього Совєтського Союзу.

Таке пристосування не виключає економічної співпраці, яка подібна радше до моделі старого європейського “реґіону вільної торгівлі“, але воно не може включати обмежень на політичну суверенність нових держав — просто через те, що вони цього не бажають. Під цим оглядом найважливіше, щоб Росія ясно і недвозначно прийняла самостійне існування України, її кордони та її особливу ідентичність.

Другу ж вимогу, стерпіти буде, мабуть, важче. Справжні взаємини співпраці з трансатлантичною спільнотою не можуть будуватися на переконанні, що ті демократичні держави Європи, які бажають бути її частиною, можна виключити з неї тільки тому, що так скаже Росія. Розширення цієї спільноти не варто підганяти і, звичайно, не треба їй сприяти на антиросійській основі. Але зупиняти її ані не може, ані не повинна будь-яка політична вказівка, яка віддзеркалює застаріле поняття про європейські стосунки безпеки.

Зростання демократичної Європи має бути відкритим історичним процесом, який не підлягатиме політично свавільним географічним обмеженням. Багатьом росіянам цю дилему однієї альтернативи спочатку, і найближчим часом, можливо бути важко розв'язати. Вона вимагатиме величезного акту політичної волі і, крім того, мабуть, видатного лідера, здатного зробити вибір і чітко сформулювати образ демократичної, національної, справді сучасної європейської Росії.

Станеться це не за короткий час. Подолання посткомуністичної та постімперської криз вимагатиме не лише більше часу, ніж у випадку з посткомуністичною трансформацією Середньої Європи, але й появи далекоглядного і стабільного керівництва. Ніякого російського Ататюрка нині не видно. Попри те, згодом росіяни змушені будуть визнати, що національне визначення Росії є актом не капітуляції, а звільнення.

Вони змушені будуть визнати, що те, що Єльцин сказав у Києві в 1990 році про неімперське майбутнє Росії, — це справді норма. І справді неімперська Росія все ще стане великою державою, яка охоплюватиме Євразію, найбільшу територіальну одиницю світу.

В кожному разі, визначення того, “що є Росія і де є Росія“, відбуватиметься лише поетапно і вимагатиме мудрої та твердої позиції Заходу. Америка і Європа змушені будуть допомагати. Вони мають запропонувати Росії не тільки особливу угоду чи привілеї у НАТО, але й почати з нею процес вивчення вигляду образу майбутньої трансатлантичної системи безпеки і співпраці, яка вийде поза межі просторової структури Організації безпеки і співраці у Європі (ОБСЄ).

І якщо Росія консолідує свої внутрішні демократичні інституції і зробить політичний поступ в економічному розвиткові на засадах вільного ринку, не слід виключати її ближче спілкування з НАТО і ЄС. Водночас для Заходу, особливо для Америки, настільки ж важливо провадити політику, яка збереже цю дилему однієї альтернативи для Росії. Політична й економічна стабілізація нових постсовєтських держав — основний чинник, що зробить неуникненним історичне самовизначення Росії. Тому підтримка нових постсовєтських держав — задля геополітичного плюралізму у просторі колишньої совєтської імперії — має бути невід'ємною частиною політики, мета якої — змусити Росію недвозначно здійснити її європейський вибір.

Серед цих країн три особливо важливі: Азербайджан, Узбекистан та Україна. Незалежний Азербайджан може служити коридором для доступу Заходу до багатих на енерґію басейну Каспійського моря та Середньої Азії. І навпаки, підкорений Азербайджан означатиме, що Середня Азія може стати ізольованою від зовнішнього світу і через те політично піддатливою на російський тиск до інтеґрації. Узбекистан, національно найжиттєздатніший і найбільш населений з-посеред середньоазіатських держав, становить основну перепону для будь-якого відновлення російського контролю над реґіоном. Його незалежність є вирішальною для виживання інших середньоазіатських держав, найменше піддається на російський тиск.

днак найважливішою є Україна. Коли ЄС і НАТО розширюватимуться, Україна з часом матиме можливість вибирати, хоче вона чи ні стати частиною котроїсь із тих організацій. Правдоподібно, що задля зміцнення свого самостійного статусу Україна захоче приєднатися до обидвох, як тільки вона межуватиме з ними, а внутрішні перетворення в ній дадуть їй право на членство. Хоча це справа не близького часу, для Заходу не зарано — і далі зміцнюючи з Києвом зв'язки економіки і безпеки — визначити десятиліття 2005-2015 років як розумні часові рамки для початку поступового включення України, адже таким чином він зменшить ризик того, що українці боятимуться зупинки експансії Європи на польсько-українському кордоні.

Росія, всупереч її протестам, змушена буде мовчки згодитися з тим, що в 1999 році НАТО, розширюючись, включить кілька середньоєвропейських країн, тому що культурна і суспільна прірва між Росією і Середньою Європою з часу падіння комунізму дуже розширилася. Але натомість Росії буде незрівнянно важче згодитися зі вступом до НАТО України, бо згода з цим означатиме признання, що доля України вже не є органічно зв'язана з долею Росії. Проте, якщо Україна має вижити як незалежна держава, вона змушена буде стати частиною Середньої Європи, а не Євразії, і якщо вона буде частиною Середньої Європи, тоді вона повинна буде повністю поділяти зв'язки Середньої Європи з НАТО та Європейською Спільнотою.

Прийняття Росією цих зв'язків означатиме власне рішення Росії також стати справжньою частиною Європи. Відмова Росії була б рівнозначною запереченню Європи на користь відособленої “євразійської“ ідентичності та існування. Ключовий пункт, про який треба пам'ятати, — це те, що Росія не може існувати в Європі без України, яка теж належить до Європи, тоді як Україна може бути в Європі без Росії.

Якщо припустити, що Росія вирішить пов'язати свою долю з Європою, звідси випливає, що включення України в європейські структури, які зростають, є у власних інтересах Росії. І справді, стосунки України з Європою могли б стати поворотним пунктом для самої Росії. Але це також означає, що визначальний момент для стосунків Росії з Європою ще далеко — “визначальний“ у тому сенсі, що вибір України на користь Європи приводить на думку рішення Росії щодо наступної фази її історії: або також стати частиною Європи, або стати євразійським вигнанцем, ані по-справжньому європейським, ані азіатським і загрузлим у конфліктах з “ближнім зарубіжжям“. Треба надіятися, що стосунки співпраці між Європою у її зростанні з Росією можуть перейти від формальних двосторонніх зв'язків до більш органічних і зобов'язальних економічних, політичних і оборонних.

Таким чином, протягом двох десятиліть наступного століття Росія могла б швидко ставати невід'ємною частиною Європи, яка охопила б не лише Україну, а й сягнула б до Ірану і навіть далі. Спілкування чи навіть певного виду членство Росії в європейських і трансатлантичних структурах, у свою чергу, відкрило б двері включенню трьох кавказьких країн — Грузії, Вірменії та Азербайджану, які всією душею прагнуть європейських стосунків.

Важко передбачити, наскільки швидко може розвиватися цей процес, але одна річ певна: він ітиме швидше, якщо сформується геостратегічний контекст, який штовхатиме Росію в цьому напрямку, водночас закриваючи перед нею інші спокуси. І чим швидше рухатиметься Росія до Європи, тим швидше чорна діра Євразії наповниться суспільством, яке ставатиме щораз сучаснішим і демократичнішим. І дійсно, для Росії дилема однієї альтернативи більше не буде справою геополітичного вибору, а справою зіткнення з альтернативами виживання.

Історичний розклад Європи

Хоча на нинішній стадії остаточні східні межі Європи не можна ні твердо визначити, ні зафіксувати, у найширшому сенсі Європа —це єдина цивілізація, яка походить зі спільної християнської традиції. Найвужче західне визначення Європи пов'язане з Римом та його історичною спадщиною. Але християнська традиція Європи включила також Візантію та її російську православну видозміну. Тому культурно Європа — це більше, ніж Європа св. Петра, а Європа св. Петра в свою чергу — це набагато більше, ніж Західна Європа — хоч за недавні роки остання узурпувала ідентичність “Європи“. Навіть один погляд на карту підтверджує, що наявна Європа зовсім не є цілою Європою. Ба гірше, це Європа, в якій зона небезпеки між “справжньою“ Європою і Росією може мати для обидвох ефект втягування, неминуче спричиняючи напруження і суперництво.

Європа Карла Великого (обмежена до Західної Європи) з необхідності мала сенс на час холодної війни, але тепер така Європа є аномалією. Так є тому, що Європа це не тільки цивілізація, — виникаючи як єдина Європа, вона також є способом життя, життєвим рівнем й устроєм спільних демократичних процедур, не обтяжених етнічними і територіальними конфліктами. Така Європа в її формально організованих рамках на даний час є набагато менша за її реальний потенціал. Декілька із розвинутіших і політично стабільних середньоєвропейських держав, що належать до західної традиції апостольського престолу Петра, а зокрема Чеська Республіка, Польща, Угорщина і, можливо, також Словенія, явно показують здатність і жадають членства в “Європі“ та її трансатлантичному союзі безпеки.

За нинішніх обставин розширення НАТО через включення Польщі, Чеської Республіки та Угорщини — можливо, до 1999 року — видається цілком імовірним. Схоже на те, що після цього початкового, але важливого кроку подальше розширення альянсу збігатиметься або йтиме слідом за розширенням Європейської Спільноти. Останнє включатиме набагато складніший процес, як щодо кількості кваліфікаційних стадій, так і щодо відповідності до вимог членства (див. табл.). Таким чином, навіть перші прийняття до Європейської Спільноти із Середньої Європи відбудуться не раніше 2002 року, а можливо, й дещо пізніше. Попри те, коли троє нових членів НАТО приєднаються також до Європейської Спільноти, Європейська Спільнота і НАТО змушені будуть повернутися до питання розширення членства на прибалтійські держави, Словенію, Румунію, Болгарію і Словаччину, а з часом, можливо, також Україну.

Варто зазначити, що перспектива майбутнього членства уже чинить конструктивний вплив на справи і поведінку ймовірних членів.

Усвідомлення, що ні Європейська Спільнота, ні НАТО не бажають обтяжувати себе додатковими конфліктами, які стосуються або прав меншин, або взаємних територіальних претензій (Туреччина проти Греції — одного цього задосить), вже дало Словаччині, Угорщині й Румунії необхідну спонуку для досягнення компромісів, що відповідатимуть стандартам, усталеним Радою Європи. Те саме стосується і загальнішої засади, що лише демократичні країни можуть одержати право членства. Бажання не опинитися осторонь має важливий зміцнюючий вплив на нові демократії.

У будь-якому випадку, має бути аксіомою те, що політична єдність і безпека Європи неподільні. На практиці, фактично, важко уявити собі дійсно об'єднану Європу без спільної з Америкою домовленості про безпеку. Звідси випливає, що держави, які в стані розпочати переговори про вступ до Європейської Спільноти і будуть до них запрошені, повинні автоматично надалі розглядатися як такі, що підлягають імовірній протекції НАТО.

Відповідно таке розгортання Європи і поширення транс-атлантичної системи безпеки правдоподібно просуватиметься зваженими стадіями. Беручи до уваги тривалу американську і західноєвропейську зобов'язаність, гіпотетичний, але прогнозований розклад цих стадій міг би виглядати так:

1. До 1999 року перші нові середньоєвропейські країни будуть прийняті в НАТО, хоча їхній вступ до ЄС напевно відтягнеться до 2002 чи 2003 року.

2. Тим часом ЄС розпочне переговори про вступ із прибалтійськими республіками, і НАТО також почне просуватися вперед у питанні їхнього членства, так само, як і румунського, а їхнє приєднання правдоподібно завершиться до 2005 року. На певний момент цієї стадії інші балканські держави також можуть стати членами ЄС.

3. Приєднання прибалтійських держав може спонукати Швецію та Фінляндію теж обміркувати членство в НАТО.

4. Десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо тим часом вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської країни, повинна стати готовою до серйозних переговорів із ЄС і НАТО.

Тим часом правдоподібно, що французько-німецьке співробітництво з ЄС і НАТО значно поглибиться, особливо у сфері безпеки. Таке співробітництво мало б стати західним ядром будь-яких ширших європейських договорів про безпеку, які могли б згодом охопити і Росію, і Україну. Беручи до уваги особливу геополітичну зацікавленість Німеччини і Польщі в незалежності України, цілком можливо, що Україна поступово буде втягнута в особливі франко-німецько-польські стосунки. До 2010 року франко-німецько-польсько-українське політичне співробітництво, включаючи близько 230 млн. людей, могло б розвинутися у партнерство, що збільшувало б геостратегічну потужність Європи.

Дуже важливо, чи цей сценарій розгортатиметься в мирній формі, чи в контексті дедалі інтенсивнішого напруження з Росією. Росію потрібно безперервно запевняти, що двері в Європу відчинені, як і двері до її повноправної участі в розгорнутій трансатлантичній системі безпеки і, можливо, в якийсь прийдешній момент, у новій транс-євразійській системі безпеки.

Щоб надати переконливості таким запевненням, необхідно дуже зважено заохочувати різні кооперативні зв'язки між Росією і Європою у всіх царинах. (Стосунки Росії з Європою і роль України у цьому відношенні докладніше обговорюються в наступній частині.) Якщо Європі вдасться об'єднатися і розширитися, і якщо Росія тим часом візьметься за успішну демократичну консолідацію і соціальну модернізацію, в якийсь момент вона так само стане готовою до більш органічних стосунків з Європою. Це в свою чергу уможливить остаточне злиття трансатлантичної системи безпеки з трансконтинентальною євразійською. Проте у практичній дійсності питання формального членства Росії ще не постане упродовж певного часу — і це, як і все інше, є підставою для того, щоб не зачиняти перед нею дверей.

На завершення: оскільки Європа доби Ялти відійшла, важливо не повернутися до Європи доби Версалю. Кінець поділу Європи не повинен квапити кроку назад до Європи розісварених націй-держав, а повинен стати точкою відліку для розпросторення й дальшої інтеґрації Європи, зміцненої розширенням НАТО й, вочевидь, безпечнішої завдяки конструктивним стосункам заради безпеки з Росією.

Отже, центральна геостратегічна мета Америки у Європі може бути підсумована цілком просто: це консолідація через безпосереднє трансатлантичне партнерство американського плацдарму на євразійському континенті з тим, щоб Європа, яка зростатиме, могла стати життєздатним трампліном для втілення у Євразії міжнародного демократичного ладу в дусі співпраці.