Всі публікації щодо:
Червак Богдан

Український націоналізм. Дослідження, інтерпретації, портрети

ЗМІСТ

Вступ

Націоналістичний рух і проблеми інтерпретації історичного минулого Націоналізм проти фашизму

Дмитро Донцов і український націоналізм

“Націократія“ Миколи Сціборського в системі ідейних засад українського націоналізму

Український націоналізм як ідейне й світоглядне забезпечення процесів державотворення

Геополітичні візії українського націоналізму

Націоналізм і військо


...Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її.

...Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися в XIX віці. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до того часу, покірно несли свої рабські обв'язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу.

Микола МІХНОВСЬКИЙ


ВСТУП

Становлення української державності відбувається в атмосфері політичного й ідейного плюралізму. Сьогодні очевидним є те, що націоналістичний фактор став невід'ємною складовою суспільно-політичного життя в Україні й володіє ефективними важелями впливу на розбудовчі процеси. Однак явище націоналізму для значної кількості людей залишається малозрозумілим, а довгі роки дискредитації українського націоналізму виробили в частини населення стійкий комплекс не сприйняття націоналізму взагалі. Це не є нормальний стан, оскільки він базується не на знанні, переконанні чи життєвому досвіді, а на довготривалій ідеологічній обробці населення, яка значною мірою спричинилася до деформацій у свідомості народу, спотворення екзистенційних основ буття нації.

Тим часом націоналізм як ідейний та суспільно-політичний рух у сьогоднішній Україні має своїх виразників в особі партій та організацій. Як політичний фактор це сьогодні структурована сила, що займає свою нішу у політичному житті країни. Сукупна діяльність націоналістичних організацій в Україні становить основу націоналістичного руху. Цей рух не однорідний як за своїм ідеологічним забезпеченням, так і за організаційною підпорядкованістю.

З історії націоналістичного руху знаємо, що найвищим репрезентантом націоналістичного світогляду була ОУН (Організація Українських Націоналістів), яка постала у 1929 році й вподовж десятиліть, попри внутрішні суперечності й розколи, винесла основний тягар боротьби за державну суверенність української нації. А тому логічно, що предметом нашої уваги буде саме ОУН як ідейна і політична сила та її місце і роль в історії та сьогоденні. У цьому викладі прагнемо відійти від традиційного подання інформації, тобто хронологічної розповіді про етапи становлення ОУН та націоналістичного руху. Натомість основну увагу сконцентруємо на вузлових і проблемних питаннях, які стосуються ОУН, її історії, нинішньої політичної практики та перспективи подальшої діяльності.

Як зазначалося, ОУН була заснована у 1929 році на установчому Конгресі Українських Націоналістів у Відні. Факт появи ОУН був зумовлений станом революційної боротьби українського народу за свою державність, а також глибшими суспільно–політичними, моральними й психологічними проблемами, пов'язаними з еволюцією національної ідеї. У політичному плані постання ОУН – це своєрідна реакція частини національної еліти на факт поразки української революції 1917–20 рр., а саме крах Української Народної Республіки. У світоглядному аспекті – це намагання чітко й однозначно поставити українську національну ідею в центрі усіх домагань українців в умовах національного поневолення.

Осердям ОУН служив твердий і загартований кістяк, який складався з колишніх вояків Армії УНР на чолі з активним учасником української революції полковником Євгеном Коновальцем. До ОУН також прилучилася революційна молодь, яка розчарувалася демоліберальним характером тодішніх політичних домагань і прагнула активнішої участі в національно–визвольному русі.

Факт постання ОУН – це також величезна консолідаційна акція українських патріотичних сил, яка і сьогодні може служити прикладом для об'єднання і співпраці різних українських державницьких формацій. Створення ОУН – це результат копіткої праці Є. Коновальця та його співробітників, які за умов політичного хаосу, розпуки і зневіри зуміли створити або виробити методологію об'єднання, яка дала можливість зформувати сильну й авторитетну Організацію.

Біля витоків ОУН стояло декілька організацій, серед яких найавторитетнішою, без сумніву, була УВО (Українська Військова Організація), котра вирізнялася масовістю, дисциплінованістю та жертовністю своїх членів. УВО визнавала радикальні форми й методи боротьби з окупантами. Вона уособлювала державницьку традицію, джерела якої були в добі УНР та її мілітарних формуваннях. Група Української Націоналістичної Молоді – закордонна молодіжна націоналістична організація, друга за своєю значимістю структура, яка робила наголос на ідейному та ідеологічному вишколі, видавала журнал “Націоналістична Думка“, що згодом став основою для “Розбудови Нації“ – офіціозу ОУН. У консолідаційному процесі також брали участь Легія Українських Націоналістів, Група Української Державницької Молоді та інші організації.

Передумовою для об'єднання в одну монолітну ОУН стала спільність світогляду, який визначався як націоналістичний. Національна ідея вважалася рушійною у суспільному поступі, а її реалізація – побудова Української Самостійної Соборної Держави – остаточною метою боротьби української нації. Іншими словами, ефективність об'єднання була і є можливою лише навколо Ідеї, суть якої необхідно чітко з'ясувати, виокремити з-поміж інших ідей та підпорядкувати всі свої зусилля для її реалізації. Процес об'єднання минув попередню фазу ідейного роз'єднання. Не випадково ОУН своїм фактом протиставилася не лише московському більшовизмові та польському шовінізмові, а й ліберальному угодовству більшості легальних українських демократичних партій, які, незважаючи на масові акції геноциду супроти українців, усе ж шукали шляхів “порозуміння“ з ворожими чинниками.

Остаточне об'єднання відбулося у Відні на Конгресі Українських Націоналістів, який покликав до життя ОУН. Конгрес тривав від 28 січня до 3 лютого. У роботі форуму брали участь 30 учасників і двоє гостей. Керівним органом ОУН став Провід Українських Націоналістів (ПУН), який очолив Є. Коновалець і до складу якого ввійшли М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, П. Низола, Д. Демчук, Л. Костарів. Конгрес прийняв ряд ухвал та звернень, а також затвердив Статут Організації.

Від часу свого постання до початку другої світової війни ОУН була єдиним монолітом, сповідувала революційні методи боротьби, а у свідомості народу України зокрема Галичини, залишила глибокий слід як Організація, що безкомпромісно захищає національні інтереси поневоленого народу.

У 1940 році, напередодні радянсько-німецької війни, в ОУН стався розкол. Значна частина членства (в основному так званих “краєвиків“) пішла за новим провідником, Степаном Бандерою, і згодом перебрала собі назву ОУН (Революційна). Друга частина залишилася за Андрієм Мельником, наступником Голови Проводу Українських Націоналістів після трагічної загибелі Євгена Коновальця, убитого агентом НКВД. З цього часу, використовуючи назву ОУН, існують фактично дві різні організації.

ОУН та ОУН-Р брали активну участь у національно–визвольному русі під час другої світової війни. Після закінчення війни їхня діяльність продовжувалася на еміграції. Від часу лібералізації радянського режиму, особливо після здобуття Україною незалежності, діяльність цих організацій була перенесена в Україну. Сьогодні під назвою ОУН в Мінюсті України зареєстровано організацію, Провід якої сьогодні очолює Микола Плавюк. Під назвою КУН (Конгрес Українських Націоналістів) в Україні розгорнула свою діяльність ОУН-Р, або сьогодні ОУН (бандерівців), яку очолює Слава Стецько.

Слід зауважити, що від 1954 року на еміграції діє ОУНз– середовище, яке вийшло із ОУН-Р. Організованих форм діяльності ОУНз в Україні не виявила, обмежившись видавничою справою та допомогою діючим в Україні партіям.

Отже, політичний спектр, пов'язаний з абревіатурою ОУН, є доволі широким. Назву ОУН також використовує організація “ОУН в Україні“. Скажемо більше – він суперечливий і неоднозначний, а тому викликає особливе зацікавлення. Від часу появи на політичній арені незалежної України ОУН та ОУН-Б виник цілий комплекс проблем, які закорінені в історії ОУН та мають колосальний вплив на свідомість членства і їхньої політичної практики. Головною проблемою є розкол в ОУН у 1940 році, наслідки якого відчуваємо й сьогодні. Саме розкол ОУН породив безліч питань, став причиною для взаємної конфронтації в минулому та суперечок і непорозумінь сьогодні. Проблема розколу під сучасну пору не розв'язана, а перенесення полеміки з еміграції у сьогодення України тільки поглиблює непорозуміння.


НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ І ПРОБЛЕМА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ІСТОРИЧНОГО МИНУЛОГО.

НАЦІОНАЛІЗМ ПРОТИ ФАШИЗМУ

Ми вже відзначали, що нероз'язаність проблеми розколу в ОУН у 1940 році спричинилася до різноманітних ускладнень у взаєминах між ОУН і ОУН-Б.

“Перебіг“ розколу виглядав приблизно так. Напередодні радянсько-німецької війни з польських в'язниць та таборів звільнився провідний націоналістичний актив, лідером якого був молодий український революціонер Степан Бандера. Як уважав С. Бандера і його однодумці, суспільнополітична ситуація в Україні та Європі вимагала більш радикальних методів боротьби, динамізації революційних процесів та, відповідно, адекватної постави Проводу ОУН. На думку С. Бандери, ПУН, очолюваний А. Мельником, був нездатний реально оцінити ситуацію й ефективно реагувати на ті чи інші процеси в Краю. Суть вимог С. Бандери до ПУНу та А. Мельника було зафіксовано в “Акті з дня 10 лютого 1940 року“. Згодом під сумнів також ставилася легітимність обрання А. Мельника Головою ПУНу, висувались конкретні претензії до окремих членів ПУНу, висувались конкретні претензії до окремих членів ПУНу, ставилася вимога усунення їх зі складу ПУНу.

Своєю чергою, А. Мельник і більшість членів ПУНу відкидали усі звинувачення, наполягали на тому, що діяльність ПУНу повною мірою узгоджена із Статутом Організації і є адекватною до політичної ситуації в Україні та Європі. Свою позицію А. Мельник як Голова ПУНу з'ясував у листах “До членів Великого Збору Українських Націоналістів і членів Проводу Українських Націоналістів“ та “До членів Організації Українських Націоналістів“.

Отже, конфлікт в ОУН можна розглядати крізь призму документі в і відповідно сформульованих там мотивацій.

Але в цьому випадку більш важливим є суспільно-політичний контекст, або атмосфера, в якій розвивались події. Саме політичні реалії того часу мали вирішальне значення на формування тої чи іншої позиції. Україна напередодні війни в буквальному розумінні слова опинилася на межі провалля. Українська нація внаслідок більшовицької політики геноциду на Великій Україні та політичної практики польських окупаційних властей на Західній Україні постала перед конкретним фактом загрози свого існування.

На підтвердження цієї думки наведемо слова Дмитра Соловея, відомого й авторитетного дослідника радянської дійсності в період між поразкою УНР та початком другої світової війни: “Розроблена в Кремлі московсько-большовицька система... цілою низкою цілеспрямованих заходів планомірно знищила на Україні, в умовах мирного існування, більш за сім з половиною мільйонів людей в період між двома переписами: 1926–1939 рр. Безприкладне в історії людства явище“ (Соловей Д. Голгота України.– Дрогобич: Відродження, 1993). Хоча аналоги подібного людомору усе ж є. У передмові до згаданого видання Ярослав Радевич-Винницький справедливо відзначає: “Серед найстрашніших і найганебніших феноменів варварства у 20 ст. своєю жорстокістю і масовістю виділяються декілька подій. Це різанина вірменів, організована “молодотурками“ в Туреччині, єврейський голокост, учинений фашистською Німеччиною, і геноцид супроти українців у московсько-більшовицькій імперії“. Додамо, що кульмінація геноциду якраз і припадала на 30 рр.

Подібною була ситуація в Західній Україні, яка перебувала під окупацією Польщі. Масові погроми українців у Галичині інспірувалися офіційними державними чинниками і мали стратегічну мету – асимілювати або фізично знищити українську націю. Михайло Швагуляк у своєму дослідженні “Суспільно-політична ситуація в Західній Україні на початку 30 років 20 століття“ (Записки НТШ: Львів, 1991) наводить наступні факти: “За підрахунками Української парламентарної репрезентації (УПР), репресії в тій чи іншій формі велися на терені більше як 30 повітів загальною площею приблизно 50 тис. кв. м. з населенням понад 5 мільйонів чоловік. Змінився і об'єкт каральних дій властей. Розпочавшись як переслідування УВО (ОУН), ці дії трансформувалися у силовий тиск на маси українського населення... Режим завдав масових ударів різним групам: політичним партіям та організаціям, культурно-освітнім, економічним та іншим товариствам, які гартували найсвідомішу й найорганізованішу частину українського селянства й інтелігенції... Йшлося про далекосяжний намір домогтися перелому в українському питанні в Польщі: зламати опір українського населення асиміляторськими зусиллями держави“.

Здавалося, війна мала дати остаточну відповідь: бути українцям як нації чи щезнути з лиця Землі. У цій екстремальній ситуації й народжувалися ідеї визволення нації, шукались шляхи подолання кризи у визвольному русі, що й призвело до розколу в ОУН.

А як із численними фактами і “правдами“? Викреслити їх не можна, і не потрібно цього робити. Це наша історія, й іншої в нас не має і не буде. Але потрібно чітко відділити історичний аспект від політичного. Історією мають займатися історики, політикою – політики. Досягнути цього можна за умови зміщення акцентів з історичного минулого на сучасну проблематику державотворення. Формування ж історичного пам'яті націоналістів сьогодні має відбуватися на основі реального вкладу їхніх попередників у справу боротьби за УССД. Зосередженню уваги на історичних фактах, необхідно замінити прикладами співпраці заради чогось вищого – України. А такі приклади є. На всеукраїнській науковій конференції “О. Ольжич – національний герой, поет, вчений“, яка відбулася у червні 1994 року в Києві, наводилися факти товариського ставлення фактичного Голови ПУН в Україні О. Ольжича та Головнокомандувача УПА, видатного діяча ОУН-Р Романа Шухевича в часі другої світової війни. Відомо, що О. Ольжич і Р. Шухевич були палкими прихильниками ідеї єднання націоналістичних сил і робили в цьому напрямку реальні кроки. Можна по-різному ставитися до Р. Шухевича і до О. Ольжича. Але не можна сумніватися в одному,– вони були справжніми націоналістами. Заслуговує увагу і такий факт. Коли в'язні фашистського концтабору “Заксенгавзен“, серед яких були чільні діячі обох націоналістичних відламів, дізналися про трагічну смерть О. Ольжича, то в умовах концтабору було постановлено вшанувати пам'ять героя. За організацію цієї справи взявся С. Бандера. У скорботній хвилині мовчання схилися голови в'язнів “Заксенгаузену“. Хто тоді думав, до якого “крила“ належав О. Ольжич?

Історія націоналістичного руху – це сукупність конкретних фактів і подій, які становлять яскраву сторінку історії національно-визвольної боротьби. Інтерпретація цих фактів має бути незаідеологізованою, а розглядатись під кутом погляду реалізації національного ідеалу. Нагадаємо, що ще в недалекому минулому усі факти, пов'язані з діяльністю ОУН у період другої світової війни, або замовчувалися, або до невпізнання фальшувалися. Тут не ставимо собі за мету переповідати у хронологічному порядку історію ОУН, тому не претендуємо на вичерпність розповіді. Мета нашого викладу – дати неупереджену інтерпретацію фактів, які засвідчують потужність національно-державного чинника під час війни.

Напередодні війни український національно-державницький фактор на теренах Європи був настільки вагомим, що його не могли зігнорувати найвпливовіші політичні сили провідних країн, авторитетні політики. Він став особливо актуальним після подій, пов'язаних із Карпатською Україною (1939), коли перед усім світом було задекларовано волю української нації мати свою державу, без огляду на розрахунки зовнішніх сил. Тріумф і трагедія Срібної Землі також засвідчили впливовість ідеології українського націоналізму, адже очевидним став факт, що саме в особі ОУН, національно-державницький фактор став реальною і впливовою ідейно-політичною силою.

Від 1929 року, а точніше від часу постання ОУН, до фактичного завершення бойових дій на землях України, національно-визвольні сподівання українців пов'язувалися саме з цією організацією, хоч ототожнювати національно-визвольний рух лише з ОУН не слід.

Вагомим виявом державницьких устремлінь під час війни став Акт 30 червня 1941 року, коли з ініціативи ОУН-Р у Львові було проголошене Українське Державне Правління. У радянській історіографії цей факт однозначно висвітлювався як антинародний і колаборантський. Однак, полишаючи на боці всі ідеологічні моменти, можемо ствердити, що ця подія вийшла далеко за рамки інтересів як німецької політики, так і більшовицьких планів. Акт 30 червня з усією силою актуалізував політичну тактику орієнтації на власні сили, унезалежнення національно-визвольного руху від сторонніх сил.

Наступним вагомим державницьким кроком нескореної нації стала низка подій і політичних заходів, пов'язаних із функціонуванням Української Національної Ради,– державного інституту, який за умов німецької і більшовицької окупації став виразником інтересів української нації. УНРада була вислідом державницьких змагань ОУН під проводом А. Мельника. У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мала неабияке значення: по-перше, від часу окупації України більшовиками, вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині, а й у стольному Києві; по-друге, було розвіяно міф про нібито цілковиту підпорядкованість східних українців їх московським поневолювачам і їхню неготовність сприйняти радикальні націоналістичні кличі.

Ліквідація у Львові Державного Правління (1941), масові арешти і розстріли українських патріотів і фактичне розв'язання УНРади у 1942 році остаточно ствердили необхідність збройного спротиву німецькій навалі, дали могутній імпульс для активізації УПА.

Державницькі устремління українців під час другої світової війни, безперечно, враховували реальну розстановку політичних і військових сил, але у своїх діях усе ж були самостійними. Український фактор проявив себе не лише у суспільно-політичному аспекті, але й як військова потуга, спроможна ефективно боронити свій народ. Про це свідчить той факт, що у лавах різних збройних формацій, які діяли під час війни, були сотні тисяч українців, а самі формування не підпорядковувалися чужим силам. А тому безпідставними є спроби узалежнити український фактор від німецької політики. Конкретні факти засвідчують протилежне. Фашисти ніколи не толерували будь-які українські державницькі інституції, чи то у формі Державного Правління, УНРади чи УГВР, які творилися всупереч волі окупанта і при першій активізації – ліквідувалися. Від початку війни до німецького концтабору “Заксенгавзен“ було спроваджено лідерів націоналістичного руху А. Мельника і С. Бандеру, низку інших активістів ОУН і ОУН-Р. Гестапо свідомо пішло на ліквідацію О. Ольжича, оскільки добре було поінформоване про його організаторські можливості та його працю з метою консолідації усіх державницьких сил.

Окремого дослідження вимагають факти, пов'язані з діяльністю Української Повстанської Армії. Але є спільний знаменник, під який можемо підвести думки і твердження різних сторін про цей феномен. УПА – це понадпартійне утворення. Слава УПА належить не партії чи “відламові“, а всьому українському народові, за свободу якого боролася УПА.

Міф про колаборацію націоналістичного руху під час другої світової війни є живучим. Його посилено експлуатують ті сили, які зацікавленні в дискредитації ідеології українського націоналізму. Саме з цією метою формуються різноманітні ідеологічні штампи, які, ототожнюючи поняття “націоналізм“ і “фашизм“, тим самим закріплюють у свідомості широкого загалу стереотипи про нібито спільні історичні та соціальні корені націоналізму й фашизму. Варто також зауважити, що така підла пропагандиська робота з особливою настирливістю провадилася в минулому у сфері культури, літератури й мистецтва. Не з одним талановитим українським письменником, музикантом чи малярем система розправлялася з допомогою відомого жупела “націоналіст-фашист“. Цього було досить, щоб згноїти людину в Сибіру, а на його творчість накласти табу.

Фашизм – це породження двадцятого століття. Виплекана на аморальній, грубій силі, ненависті до людей іншої раси, ця людиноненависницька ідеологія одночасно була народжена сліпим прогресом і жадобою до панування над іншими націями і народами.

Націоналізм, зокрема націоналізм український, бере свої витоки з прадавнього минулого, він фокусує і кристалізує у собі все краще, всю ієрархію людських чеснот, що були набуті народом у часі його історичного буття. Самодостатність українського націоналізму полягає у його визвольній та державницькій функціях. Ідеалом українського націоналізму була і є Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, відразу виключалась можливість якогось експортування націоналізму за межі Української Держави. Натомість фашизм прагнув панувати в цілому світі, силою тримати в покорі решту націй, “не здатних“ конкурувати з “вищою расою“. Саме в цій площині фашизм має багато спільного з російським імперіалізмом, з його теоріями про “собіратєльность“, “покровітєльство“ та винятковість російського народу.

Усяка ідеологія має своє структурне оформлення у вигляді політичних платформ, гасел, організаційних клітин. Організований український націоналізм виник уже на самому початку 20 століття. Микола Міхновський виголосив основні постулати українського націоналізму у 1900 році, ним же була заснована Українська Національна Партія, у програмі якої були сьогодні вже традиційні вимоги українських націоналістів. Як відомо, організований фашизм у Європі зародився значно пізніше, а тому і тут якісь аналогії безпідставні.

Відомий ідеологічний прийом: коли хочеш замаскувати свій гріх, то найпростіше – це звинуватити в ньому свого опонента. У нашому випадку, звинувачуючи український націоналізм у про фашистських симпатіях, різноманітні ідеологічні служби в такий спосіб самі маскують співпрацю радянського режиму з фашистською Німеччиною. Апогеєм цієї співпраці став відомий пакт Ріббентропа-Молотова, жахливі наслідки якого відчуває на собі Європа й сьогодні.


ДМИТРО ДОНЦОВ І УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Рівень інтелектуальної потуги не завжди прямопропорційний її впливові на суспільну свідомість. І все ж часто-густо як з огляду на історичну ретроспективу, так і на сьогодення суспільна свідомість може перебувати під впливом тої чи іншої постаті, особистості, лідера тощо. Ми звикли, що початок і середина 19-го сторіччя – це епоха Тараса Шевченка. Кінець 19-го початок 20-го – це період, позначений печаттю духа Івана Франка, і т. д. Так от, коли мова заходить про 30–40 рр. нашого сторіччя, то дуже часто надибуємо формулювання – доба Дмитра Донцова.

Постать Д. Донцова була і залишається чи не найбільш контроверсійною. Виявилося, що донедавнє ігнорування, замовчування та шельмування Донцова ще не є перепусткою для визнання його сьогодні. І хоч, без сумніву, нинішня ситуація з оприлюдненням праць Донцова, їхньою інтерпретацією, осмисленням виглядає значно краще, ніж декілька років тому, однак пристрасті навколо цієї постаті не вщухають. Гортаючи сторінки українських часописів, публіцистичних видань, знаходимо щодо постаті Донцова абсолютно протилежні твердження. “Дмитро Донцов – лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох відлякує“,– так характерезує Донцова В. Іванишин (Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: Відродження, 1992.) А ось абсолютно протилежне судження, і, що цікаво, взяте воно не з якогось компартійного архіву, а буцімто з національного часопису: “Іншим зовсім джерелом неофашизму є “донцовщина“ – еміграційна спадщина ідеолога так званого “інтегрального“ націоналізму Дмитра Донцова. Його твори заповнюють духовний вакуум комсомольських душ і не погано прищеплюються до корінців, належачи до спорідненої тоталітарної ідеології“ (Плющ Л. Чи має перспективи український фашизм? Сучасність, 1993.– Ч. 3). Схоже на те, що цитат, подібних до останньої, стає все більше. На Донцова чіпляють гріхи, як на ялинку іграшки. Ним лякають, від нього застерігають і відхрещуються, з труднощами з'являються його твори в незалежній Україні.

До речі, критикували Донцова завжди: місцями справедливо, а в більшості випадків – упереджено. Відомий виступ проти Донцова Володимира Винниченка, який, правда, чесно признавався, що жодної статті Донцова не читав, але висновок робив, що вони є шкідливі (Винниченко В. Заповіт борцям за визволення.– Киів, 1991). Усю немічність такого критиканства добре підмітив славетний Євген Маланюк, коли у 1958 році в одній із статей писав: “І даремно думають наївні, що “націоналізм“, “донцовщина“ чи просто “фашизм“ Донцова можна спровадити до хохлацько примітивної формули чи гасла в стилю отого “щастя крови і ножа“, що ним перманентно оперують “ревізіоністи“ (зазвичай бувші “донцовці“) і “критики“ в більшості, на жаль, не співмірно дрібні з критикованим об'єктом“ (Маланюк Є. Дмитро Донцов.– Основа, 1993.– Ч. 23.(1)).

Мета пропонованого викладу крізь призму деяких, як на нашу думку, необґрунтованих випадів супроти Донцова, наблизитися до справжнього розуміння ролі та місця Д. Донцова в нашій історії та суспільно-політичній думці. У цьому викладі свідомо робимо посилання на людей відомих і авторитетних.

Дмитро Донцов народився 17-го серпня 1883 року в місті Мелітополі. Початкову освіту здобував самотужки, в родинних умовах. У 1900 р. вступив до Петербузького університету. Закінчив навчання у Відні. Деякий час Донцов – член УСДРП. З початком першої світової війни порвав із соціалістичними ідеями, а своїм рефератом “Сучасне політичне становище нації і наші завдання“ (1913 р.) обґрунтував необхідність повної сепарації України від Росії. У 1917 р. Донцов здобув ступінь доктора юридичних наук. У 1918 р. брав участь у діяльності Київської Націоналістичної Партії Хліборобів-Демократів, працював головою Телеграфічного Агенства. У 1919 р. виїхав до Відня, а згодом, у 1922 р.,– до Львова. У Львові Донцов редагував журнал “Заграва“, орган Української Партії Національної Роботи та “Літературно-науковий вісник“ (згодом “Вісник“). З початком Другої світової війни Донцов емігрував до Великобританії, де редагував часопис “Український клич“. Згодом Донцов перебирався за океан, жив у США, Канаді. Зокрема, в Канаді він активно зайнявся літературною та публіцистичною діяльністю. Вийшло друком кілька його книжок: “Хрестом і мечем“, “Дві літератури нашої доби“, “Правда прадідів великих“, “Поетка вогняних меж“ (Олена Теліга) тощо. Помер Д. Донцов 30-го березня 1973 року в Монреалі.

Донцову закидають непослідовність, нестабільність у політичних поглядах та переконаннях. Спектр такої непослідовності широкий: від соціал-демократизму до фашизму чи націонал-соціалізму. Справді, Донцов був непослідовний, його погляди дійсно пройшли еволюцію, ця еволюція була складною, неоднозначною, але він ніколи не відходив від головного – ідеї незалежності України. Та й чи варто принцип “непослідовності“ або “нестабільності поглядів“ ставити будь-якому мислителеві за провину. Непослідовним також був Іван Франко: учень соціаліста-космополіта Драгоманова пережив не менш складну еволюцію, проявивши при цьому і непослідовність, і нестабільність у поглядах. Та все ж Франко назавжди залишиться Мойсеєм українського народу.

Ідеї Донцова ставляться під сумнів з огляду на їхню так звану агресивність, войовничість, нетерпимість, недемократичність, мовляв, такі ідеї спроможні виховати людину-фанатика, в якої “воля до життя“ – вирішальний фактор і стимул для боротьби. А де ж засада адекватності часові? Европа за життя Донцова – це суцільний згусток антидемократичних, мілітарних та імперіалістичних режимів ( Німеччина, Іспанія, Італія, СССР), які, мов хижі звірі, намагалися побороти один одного. Цікаво, як за таких умов, зберігаючи демократичність, виваженість, толерантність, пацифізм можна було вижити Україні й українцям? Звісно, що це питання є риторичним. То чи справедливий такий закид Донцову?

Дуже часто критикують донцовську концепцію провідної верстви, мовляв, навіть сам Донцов наголошував на її недемократичності. Це правда. Як правда і те, що прикметами такої провідної верстви мали стати “шляхетність, благородство“, “мудрість“, “мужність“ (Донцов Д. Дух нашої давнини.– Дрогобич: Відродження, 1991.). За умов боротьби, а значить, смертельної небезпеки, за ким піде народ: за шляхетними, мудрими і мужніми – чи демократичними? Відповідь, думаємо, очевидна.

Кажуть, Донцов невірно оцінив рушійні сили суспільства, тобто робив ставку виключно на селянство, недооцінюючи ролю інтелігенції. І це вірно. Але пригадаймо історію. Коли на зламі століть в Европі під натиском національно-визвольних революцій народжувалися молоді національні держави, то лише в Україні жодна політична партія не наважилася підняти гасло самостійності України. Як виняток – світла постать Миколи Міхновського, голос якого загубився тоді у словоблудді демократів, соціалістів, соціал-демократів та інших “інтелігентів“. То на кого мав робити ставку Донцов? Він піддав жорстокій критиці антинародні дії української інтелігенції, тим самим розбудив її, нагадав – у чому її призначення.

Роблять закид Донцову, що він послідовно надавав пріорітет ірраціональним факторам: романтизму, догматизму, фанатичній вірі. З цього приводу процитуємо думку Юрія Пундика, одного з ідеологів ОУН: “Емоційна переконливість цих ідей запалювала читачів, тим більше, що Донцов ставив наголос на протиставлення інстинкту розумові... Коли ж до цього додати темперамент його пера, його динаміку, категоричність, безкомпромісовість – так або ніякого “але“! – наголос на емоції з відкиданням логічно-розумового доказування (бо чи ж треба доказувати, що добро є добро, а зло є зло?) – то нічого дивного, що писання Донцова стали для української молоді на Західних Українських Землях наче Святим Письмом. Ідеї українського націоналізму врятували її від гачка комуністичної пропаганди українською мовою, надихнули її і навіть старших вірою в українську справу і дали ідейно-політичну базу під масовий підпільно-революційний і повстанський рух другої світової війни“ (ПундикЮ. Політичний портрет Дмитра Донцова).– У полум'ї дружнього слова.– Париж, 1983). До цих слів годі щось додати.

Ще одна деталь. Критики Донцова часто наголошують, що його ідеї зазнали краху, позаяк рушійною силою світового прогресу є демократична ідеологія, яку поборював Донцов. Донцов мріяв бачити Україну незалежною державою і всякий поступ розглядав крізь призму лише цієї мети. Тут доречно нагадати слова Дмитра Андрієвського, ідеолога ОУН, учасника першого Конгресу Українських Націоналістів: “Національна ідея з постулатом державности для кожного українця мусить бути безоглядним імперативом“ (Політика націоналізму.– Розбудова нації, 1930.– Ч. 7–8). Згодом цілком логічний висновок зробив згадуваний уже Юрій Пундик: “Націоналізм є рушійною силою духово-культурного розвитку і політичного життя“. Пундик проблему бачить “не як цю силу приборкати й зліквідувати, а радше, як її спрямувати й використати для розгорнення всієї її енергії для дальшого людського прогресу“ (Український націоналізм.– Париж, 1966). Отже, для патріота не демократична ідея чи ідеологія є рушійною силою, а національна ідея– НАЦІОНАЛІЗМ.

Кажуть, Донцов плекав свої ідеї, беручи до уваги думки “чужих“ західноевропейських дослідників-мислителів, а тому-то його ідеї не можуть прижитися на рідному ґрунті“. Таке твердження є вірним наполовину. Донцов і справді посилався на такі імена, як Ніцше, Ферер, Уорд, Морас, Спенсер, Шопенгауер, Бокль, Шпенглер, Стендаль та ін. І це говорить про його блискучу ерудицію, начитаність, справді европейський рівень освіченості. Нагадаємо, починаючи від середини 20-х років нашого сторіччя, у період так званої літературної дискусії, кращі сини України М. Хвильовий іМ. Зеров послідовно доводили змосковщеному обивателю необхідність орієнтації на “психологічну Европу“ (М. Хвильовий), бо українська нація – це европейська нація. Наша культура, література, мистецтво, економіка силою геополітичних, світоглядних, національних пріоритетів мають розвиватися в єдиному европейському річищі. Відомий ідеолог українського націоналізму Ю. Бойко з цього приводу писав: “українські націоналісти не зв'язують себе приналежністю до певної системи філософських поглядів, вони переконані, що визволений український народ у власній державі силами найкращих своїх інтелектів створить власну національну філософію. Але українські націоналісти стоять на загальних засадах новітньої ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ідеалістичної філософії“. (Бойко Ю. Шлях нації, Париж – Київ– Львів, 1992). Донцов мислив европейськими масштабами, він значно підніс рівень нашої філософської думки, зіставив її з вершинними здобутками Заходу. Але суцільного захоплення Заходом у нього ніколи не було. Навпаки, домінантою завжди був традиціоналізм. Донцов закликав черпати ідеї, снагу, ідеали виключно зі свого національного минулого: “Нація – це щось більше, як ті, що хочуть сьогодні робити її історію. Се велика спільнота тих , що живуть, і тих, що жили. Ці останні – далеко численніші від перших і – не все від них дурніші. Вони не щезли навіки з нашого життя Сходячи з історичної арени, вони заповіли дітям і внукам свої погляди, ідеї, цілі, які здійснюють звичайно не одною генерацією. Борючися і вмираючи за національний ідеал, як вони його розуміли, вони, сі мерці, лишили нащадкам велику кількість мрій, поривів, величезну силу колись активної молодої генерації, що може помацки, але вперто просувала до осягнення національної мети, цілу симфонію ідей, в яких вразливе вухо знайде свій сенс: ряд відірваних натяків, з яких думаючий політик випровадить ідеал нації, як математик із незрозумілих неукові знаків – ясне для всіх рішення задачі“. (Донцов Д. До старих богів.– Націоналіст, 1992.– Ч. 2).

Ще раз про послідовність. Мало хто з наших мислителів так послідовно й аргументовано обстоював необхідність антимосковського наставлення, тим самим виробляючи у суспільстві стійкий імунітет супроти Росії. За браком місця назвемо лише декілька його праць на згадану тематику: “Модерне москвофільство“ (1913), “Міжнародне положення України і Росії“ (1918), “Росія чи Европа“ (1936) та багато інших.

Необхідно також відзначити, що не завжди мають рацію і деякі аполагети Донцова, коли називають його “основоположником“ чи “батьком“ українського націоналізму. Першим, хто означив головні аспекти модерного українського націоналізму, був М. Міхновський, який на початку століття виклав сьогодні вже традиційні кличі. Над світоглядними та ідеологічними засадами українського націоналізму у свій час працювали такі талановиті мислителі, як Ю. Липа, В. Липинський, М. Сціборський, В. Мартинець, Є. Онацький, Л. Ребет, С. Ленкавський, О. Ольжич, Ю. Пундик, М. Сосновський та ін. А тому зводити український націоналізм виключно до Донцова було б невірно. Правда і те, що Донцов ніколи не був членом ОУН і що писання Донцова інколи критикувалися провідними діячами ОУН. Це також легко пояснити. У своїй цілості націоналістичний рух (найвпливовішим репрезентантом якого завжди була ОУН) є триаспектний, тобто діє і розвивається у трьох площинах: світоглядній, програмовій та чинній. Донцов, силою обставин, репрезентував лише одну складову – світоглядну. Тому не завжди його писання годилися як програма дій і не могли бути політичним рецептом на всі випадки боротьби. Донцов виховував патріотів, ОУН – вела їх на боротьбу. Має рацію Дмитро Андрієвський (чию цитату наводить Ю. Пундик у своїй праці “Український націоналізм“), коли говорить про те, що для малопідготовленого і безкритичного читача ідеї Донцова можуть бути такими ж небезпечними, як бритва в руках дитини. Але націоналізм – це не забавка для дітей. Націоналізм ставить високі вимоги до кожного, хто сповідає його ідеологію, а особливо, коли йдеться про царину духа.

Викладене нами бачення ролі та місця Донцова в ідейній спадщині нації, звісно, не може бути вичерпним. Зокрема, ми не торкалися питання актуальності його писань. Окремої розмови заслуговує тема: Донцов – літератор, критик, журналіст. Осмислення постаті Донцова ще попереду. Та довіримося Євгенові Маланюкові, українському поетові, патріотові, який особисто знав Донцова і який писав: “І, всупереч злосливо висмикуваним тепер цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствердити: дух, яким наповнений дорібок Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні (переважно термінологічні) костюми й маски, які накидала доба“. І далі: “... Часом аж страшно стає на саму думку: а що, як би отого “чорнявого студента“ з Таврії забракло на початку 20-х років двадцятого століття..?“ А таки не забракло.


“НАЦІОКРАТІЯ“ МИКОЛИ СЦІБОРСЬКОГО В СИСТЕМІ ІДЕЙНИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

У сучасній українській публіцистиці, коли мова заходить про теоретичну спадщину українського націоналізму, дедалі частіше згадується ім'я Миколи Сціборського. Його фундаментальну працю “Націократія“ розглядають як наріжний камінь у системі державотворчих засад українського націоналізму. В плані розвитку суспільно-політичної думки 30–40 років “Націократія“ М. Сціборського стоїть в одному ряді з “Націоналізмом“ Дмитра Донцова, “Призначенням України“ Юрія Липи, та філософськими трактатами Юліана Вассияна.

М. Сціборський народився у 1897 році в Житомирі. Активний учасник національно-визвольних змагань періоду української революції 17–20 років. Служив у кінноті Армії УНР, підполковник. Після поразки УНР М. Сціборський був інтернований до Польщі. Закінчив у Подєбрадах Українську Господарську Акаддемію.

У націоналістичний рух М. Сціборський прийшов як один з провідних діячів Легії Українських Націоналістів. У Легії на високому рівні була поставлена ідейно-пропагандивна робота. Організація видавала часопис “Державна Нація“, в якому плідно співпрацювали такі велети духа, як Євген Маланюк і Леонід Мосендз. З прихильністю до Легії ставилася Олена Теліга. Працюючи в Легії Українських Націоналістів, М. Сціборський брав активну участь у підготовці Конгресу Українських Націоналістів як об'єднавчого форуму всіх діючих на той час націоналістичних організацій. На самому Конгресі, який відбувся у Відні 1929 року, М. Сціборського було обрано до президії, він також виголосив два реферати на теми аграрної та торгівельної політики. За пропозицією Євгена Коновальця, М. Сціборського одноголосно було обрано до першого Проводу Українських Нацоналістів (ПУН).

У серпні 1941 року М. Сціборський як референт пропаганди ПУН разом з Омеляном Сеником, членом ПУН, у складі Похідної групи вирушає в Україну. На той час Голова ПУН-ОУН полковник Андрій Мельник призначає О. Ольжича керівником ОУН в Краї. М. Сціборський і О. Сеник мали допомагати О. Ольжичу в реалізації його планів щодо налагодження державного життя у Києві. Але на шляху до столиці в Житомирі на М. Сціборського та О. Сеника було здійснено збройний напад, наслідком якого стала смерть цих провідних діячів ОУН.

М. Сціборський є автором ряду ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: “Робітництво і ОУН“, “Націократія“, “Національна політика більшовиків в Україні“, “Земельне питання“, “Україна вцифрах“, “Сталінізм“ та ін.

“Націократія“ – це політологічна студія, предметом якої є різні суспільні устрої: демократія, соціалізм, комунізм, фашизм, диктатура, націократія. Кристалізація ідейних засад українського націоналізму була неможлива без осмислення пануючих на той час ідеологій, глибинного аналізу суперечностей, які на початку сторіччя призводили до катаклізмів, що проявилися у формі революцій та воєн.

Погляди М. Сціборського на демократію та її роль і місце в системі актуальних завдань українства сповна можна збагнути лише в контексті тої реальності, в якій перебував національно-визвольний рух. Недавня поразка демократичного уряду УНР якраз і була зумовлена ігноруванням національних інтересів на догоду демократії. На думку Сціборського, демократія з її парламентаризмом та економічним лібералізмом породила зростаючу боротьбу політичних, класових, господарських інтересів, призвела до створення чисельних партій, груп і фракцій, які, використовуючи політичну свободу, змагали мати якнайбільший вплив на державне управління, до того ж “мало оглядаючись на загальні національні інтереси“. А саме це спонукало до висновків про непристосованість демократії до реального життя.

Слід зауважити, що сучасні європейські демократичні інститути якраз ефективно забезпечують баланс національних пріорітетів із засадами демократії.

Саме слабкістю демократії, на думку Сціборського, можна пояснити появу комунізму, “ще глибшого падіння“, де проявляються “сили стихійних, руїнницьких інстинктів, загрожуючи цілковитою катастрофою“, а також націоналізму, “здорового відруху“, здатного до оновлення і скріплення “індивідуальних і горомадських первнів“.

Аналізуючи комунізм і соціалізм, М. Сціборський виявляє ті їх сторони, які вже наприкінці двадцятого сторіччя зумовили занепад комуно-соціалістичної ідеї та породженого нею “соціалістичного табору“.

Передовсім недосконалою виявилася економічна доктрина соціалізму, яка завжди теоретиками соціалізму рекламувалася як революційна, у порівнянні з капіталістичним способом виробництва. Так, схема Маркса про концентрацію капіталу та закономірну пролетаризацію суспільних мас є лише правильно відчутим симптомом, а не логічною закономірністю. На практиці відбувається диференціація капіталу між зростаючим числом власників, а боротьба робітництва з капіталістичним визиском, модерне соціальне законодавство, державний контроль виробництва призводить до зростання матеріального і культурного рівня робітничого класу.

Та основна причина краху соціалізму і комунізму – матеріалістична і раціоналістична природа цих явищ. Духовне спустошення, антирелігійність, збайдужілість – це наслідок комуно-соціалістичних теорій.

Закономірно, що у Європі раз у раз почали про себе заявляти так звані ревізіоністські сили в особі соціал-демократичних течій, які всіляко намагалися адаптувати вчення Маркса до нових реалій, які, і це було очевидно, перекреслювали традиційні марксиські догми.

Саме як протиставлення опортунізмові й ревізіонізмові зародився комунізм. І хоч “в площині світоглядній і теоретичній – комунізм і соціалізм між собою тотожні“, Сціборський вважав за необхідне виділити аналіз комунізму в окремий розділ.

Передусім для комунізму властивий непримеренний фанатизм. Коли соціал-демократія, визнаючи теоретичні постулати соціалізму, все ж на практиці їх ігнорувала, то “комунізм постановляв здійснювати їх негайно, терористичними методами соціальної революції“. Однак і комуністична теорія і практика приречені на поразку, оскільки ігнорують духовні первні, без яких неможливо реформувати суспільство. Комуністичний рух за своєю природою є “самодегенераційним“. Підсумовуючи, Сціборський зазначає: “Руїнницький зміст комунізму лежить у його світогляді. Пояснюючи усі вияви життя самим діянням матеріалістичних факторів, здвигаючи на п'єдестал дикунського обожнювання матерію, брутально попихаючи ногами різноманітний світ ідей і зводячи ряд найважливіших проблем і вимог людського духа до рівня “контрреволюції“ – комунізм обездуховлює, каструє й обмежує в творчих спроможностях той фактор, що в дійсности є передумовою всякого поступу: живу людину“.

Предметом детального аналізу є також фашизм. Зазначимо, що у “Націократії“ Сціборський розглядає італійську модель фашизму, коли ще не існувало фашистських теорій про “вищість“ арійської раси. А тому, намагаючись бути максимально об'єктивним, він відзначає досягнення італійського фашизму, які проявилися насамперед у його спроможності сконсолідувати тодішнє італійське суспільство, а також витворити ефективну господарську і соціальну системи. Але вже у 1935 році, коли існувала реальна спокуса використати ідеологію фашизму для динамізації національно-визвольних процесів, М. Сціборський розгледів у фашизмі цілий ряд негативних моментів й тим самим обумовив необхідність власної національної ідеології. Зокрема, він застерігав від надмірного захоплення фашистською диктатурою, оскільки вона “не є для фашизму тимчасовою методою правління, возведена в основний елемент державного устрою“, а для майбутньої Української Держави це не сприйнятне. Пізніше на сторінках різних видань М. Сціборський застерігав широкий загал перед загрозою, що містить у собі ідеологія фашизму, застерігав українських політиків від можливих негативних наслідків орієнтації на фашистську Німеччину.

П'ятий розділ “Націократії“ присвячений проблемі диктатури, яка була тоді надзвичайно актуальною і, здається, такою залишається сьогодні. Диктатура, за Сціборським,– не є тоталітаризмом. Навпаки “перманентна диктатура“ – це навіть не форма нормального державного устрою. “Вся історія політики не знає прикладу, щоб диктатури – задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує,– являлися режимами будуючими. Навпаки – вони завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток“.

Ґрунтовний і прискіпливий аналіз суспільних ідей, політичних устроїв приводить Сціборського до необхідності ще раз ствердити принципову засаду українського націоналізму: “Свідомий історичних традицій нашої нації, особливостей її сучасної структури та прийдешніх завдань її всебічного розвитку – український націоналізм будує устрій України на власних оригінальних націократичних основах“.

Визначаючи націю як найвищу суспільну вартість, а національну державу як запоруку всебічного і гармонійного розвитку нації, М. Сціборський обґрунтовує власну концепцію майбутньої Української Держави.

Націократичний зміст Української Держави забезпечить створення “потужної й великої держави, що в стані була кожночасно – через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність – найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями... Це конструктивне завдання націоналізм освячує в гаслі: ДЕРЖАВА ВИЩЕ КЛЯС І ПАРТІЙ!“

Основою суспільно-виробничої і політичної структури націократичної держави є селянство, робітництво та інтелігенція. Соціально-економічна засада націократії – державний синдикалізм, який заперечує принцип класової боротьби, та “право окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства“. На практиці державний синдикалізм – це умовлене розвитком господарської спеціалізації об'єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів.

М. Сціборський був прихильником національної диктатури як форми політичного устрою для перехідного періоду, що здебільшого, сповнений об'єктивних і суб'єктивних труднощів. У “Націократії“ також викладені адміністративні основи Української Держави, згідно з якими Україна – це національна держава з чітким розподілом влад на законодавчу, виконавчу і судову, жорсткою централізацією в управлінні та визначенням прав і обов'язків громадян.

Аналіз головного твору М. Сціборського дає підстави зробити висновок: ідеологія українського націоналізму дає вичерпні відповіді на актуальні завдання в ділянці державотворення, вона позбавлена ідеї тоталітаризму, а свої економічні, політичні, правові моделі конструює на основі принципу національної солідарності та пріорітету національних інтересів. Ідеї М. Сціборського не суперечать нормам будівництва демократичного суспільства, а є лише максимально адекватними до тогочасного політичного контексту. Під сучасну пору наріжні ідеї “Націократії“ є ефективним чинником у розбудові Української Самостійної Держави.


УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ІДЕЙНЕ Й СВІТОГЛЯДНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСІВ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Незважаючи на “припізнення“ з виходом на суспільно-світову арену, український націоналізм у 20 ст. став могутньою й продуктивною ідейною силою. Про це свідчить сам факт постання Української Держави, до чого завжди наполегливо змагав український націоналізм. Важко заперечити й наступне твердження: фактор націоналізму – це найістотніша політична домінанта сучасної геополітики. Процес розпаду імперій та творення національних держав – це висліди ідеологій націоналізму, які становлять цілісну ідейно-політичну концепцію, що сьогодні істотно впливає на перебіг подій у світі.

Не є таємницею, що найвищим репрезентантом ідеології українського націоналізму була ОУН. Довгі роки очорнення, фальшування та дискредитації не змогли заступити ореол слави ОУН, а відбуття різноманітних заходів Українських Націоналістів у Києві – це закономірний і логічний крок ОУН до осягнення своєї традиційної мети: здобуття й закріплення Української Самостійної Соборної Держави.

Холодна логіка ніколи не заступить яскравих героїчних сторінок історії ОУН, прикладів відданості ідеї та жертовної боротьби в ім'я України.

Однак, пошановуючи історію та враховуючи той величезний ідейний, методологічний та героїчний досвід попередників, необхідно вже сьогодні означити нові орієнтири, щоб у такий спосіб перетворити український націоналізм та його виразника – ОУН у визначальний фактор державотворення, спроможний адекватно розв'язувати нагальні проблеми розбудови держави.

Визнаючи факт доконаності державної незалежності України, мусимо сьогодні визнати й іншу реальність: лише самим фактом незалежності не вичерпується повна реалізація національного ідеалу українців. Держава Україна – поки що не відбулася як держава української нації, а українська національна ідея не стала пасіонарною, інтегруючою в суспільно-політичному житті народу. Навіть поверхневий аналіз ідейно-політичного розмаїття в Україні вказує на жорстке протиборство, принаймні, трьох ідей: комуністичної( різновид – соціалістична), ліберально-космополітичної й національної. Ці три ідеї, маючи своїх виразників в особі партій або інших стуктур, так чи інакше намагаються впливати на політичну ситуацію в Україні, а значить, на майбутнє і долю нації. Тим часом історичний приклад постання і функціонування більшості европейських держав свідчить, що тільки ті державні утворення, які виникли як результат реалізації національного ідеалу корінної нації, спроможні реально закріпити державні інституції, гарантувати права національним меншинам, забезпечити добробут усім громадянам держави. Україна не може бути винятком. Не загоївши своїх національних ран, не відчувши себе повноправним господарем на своїй землі, українська нація не зможе гарантувати навіть незалежність держави. І навпаки: Україна – як держава української нації – це запорука її суверенності та історичної перспективності.

В Україні, як і в інших державах, проблематику здобуття, закріплення і розбудови державності ефективно розв'язувала ідеологія націоналізму, яка визнає націю найвищою органічною формою суспільної організації. Український націоналізм – це філософія буття нації, яка визначає співвідношення окремих стратумів і ролі та місця індивідумів у суспільстві. Український націоналізм – це також політично-програмовий рух, теорія і практика національно-визвольної боротьби, ідеологія державотворення та державного функціонування. Націоналізм не є результатом наукових узагальнень. Він – узагальнений досвід нації. Націоналізм – явище природнє у свідомості кожної нації, а не ідейний витвір, привнесений з “чужого поля“, силоміць накинутий нації, як у випадку комунізму.

Слід наголосити, що реалізація заложень ідеології українського націоналізму завжди буде зумовлена реальним станом нації. Це важливо усвідомити, оскільки є небезпека перетворити націоналізм із творчої ідеології в догму, не здатну розв'язувати нагальні проблеми державотворення.

Першогрудневе потвердження народом Акту про незалежність засвідчило, що діахронно нація зберегла “здорові“ основи свого буття. Але на рівні синхронному ці “здорові“ основи сильно уражені бацилами космополітизму, національного нігілізму та атеїзму. І це тільки один із чинників, який пояснює певну зневіру в державності й неготовність нації в екстремних умовах послідовно утверджувати національний ідеал. Безпосередній уплив на формування екзистенції нації має провідна верства. Саме провід, еліта нації несе велику відповідальність за наше майбутнє та суголосність політичної практики з національними імперативами. Під сучасну пору не можемо однозначно ствердити, що національні дороговкази вибрано вірно, а тактика боротьби є ефективною. Партійне розшарування, внутрішні чвари, роздрібленість, самопожиранння – це ті ознаки, які значною мірою характерезують стан проводу, зумовлюють відчутне гальмування процесів державотворення і є прямим наслідком підміни орієнтирів. Адже очевидно, що коли б політичні лідери у своїй діяльності керувалися вищими інтересами нації, а не прагнули реалізувати свої власні ідейні концепції і особисті амбіції, то політична реальність сьогодні була б іншою.

Складність сучасного моменту якраз і полягає в тому, щоб у теперішніх умовах застосувати на практиці оптимальний принцип національного державотворення. Маємо на увазі передусім світоглядну й ідеологічну концепцію, на основі якої творяться певнім політичні схеми. Найефективніший спосіб залучити інтереси різних стратифікаційних прошарків суспільства – це узгодити їх із національним ідеалом, який є традиційним і легітимізованим стрижнем буття нації. Іншими словами, інтерес нації – найвища домінанта, всі інші інтереси – класові, релігійні, регіональні, партійні та ін.– є лише похідними від цієї домінанти і не можуть претендувати за наріжну засаду національного поступу. Парадигма національних інтересів є широкою, але ознака національної незалежності завжди залишається константною.

Національний інтерес не може лежати виключно в площині соціальної чи економічної політики. Під сучасну пору матеріальна і духовна стагнація суспільства спричинилася до появи різноманітних концепцій подолання кризи. Найпростіша схема така: головне – економіка, все решта почекає. Цю схему використовують не тільки демагоги-прагматики, а й велика кількість політиків національно-демократичного спрямування. Саме у простоті цієї схеми полягає її абсурдність. Національний організм – явище складне, і внутрішня конституція його буде повнокровно функціонувати тільки за умов врахування цієї складності. Соціальний і економічний добробут – проблема важлива, але це тільки один компонент проблеми державності нації. Звуження проблематики державотворення до соціальних чи економічних проблем загрожує переорієнтацією нашої боротьби не за національне, а за соціальне “визволення“. Соціально-економічний фактор – це лише складова національного інтересу. Боротися за часткове (одну складову) – це втратити все. На зорі століття також стояла дилема: національне чи соціальне (Нація чи клас)? Вибір тоді відбувся на користь соціального. У висліді, коли поляки здобули Польщу, Угорці – Угорщину, фіни – Фінляндію, українці... соціалізм і, як писав поет, “довгу ніч бездержавності“. Отже, послідовна, вперта реалізація національного ідеалу – єдина можливість вирватися із тенет економічної, політичної, соціальної кризи.

У силовому полі проблематики державотворення несподівано опинилася інша дилема: націоналізм чи демократія? З неї випливає цілий комплекс похідних проблем: співіснування понять націоналізм і демократія, зумовленість цих понять, їхнє взаємовідношення тощо. При розгляді цього комплексу питань важливо відразу з'ясувати, що згадані поняття різняться між собою як за природою, так і за характером. А тому для аналізу потребують особливої методології, яка б враховувала цю специфіку. Саме відсутність такої методології зумовлює ототожнення цих понять або їх протиставлення. Ідеологія українського націоналізму має на меті забезпечити повний і гармонійний самовияв нації й індивідуума. Цього можна досягти тільки за умов витворення національної держави. У національній державі найоптимальнішим засобом гармонізації інтересів різних прошарків населення, без сумніву, є демократія. Але коли демократію роблять ідеологією (явище “демократизму“) або механізмом для досягнення мети, то це може мати небезпечні наслідки. Принцип демократії не може абсолютизуватися і протиставлятися національному інтересові. Криза сучасного українського “демократизму“ якраз і зумовлена тим, що конкретні, добре перевірені европейським досвідом засади демократії зазнали в Україні певних деформацій тільки через те, що не враховували реальної специфіки стану нації та її нагальних інтересів. Прикладів можна наводити чимало: від антиукраїнської істерії на шпальтах демократичних газет – до кадрової політики держави, яка з огляду на демократію не може позбутися антидержавного баласту. Однак це зовсім не означає, що демократичний устрій Української Держави суперечить ідейним засадам українського націоналізму. Саме український націоналізм і має стати тим механізмом, який би адаптував принципи демократії до української реальності, а це можливо лише за умови становлення Української Держави як держави української нації. Націоналізм не потрібно заміняти демократію, він повинен допомогти молодій українській демократії позбутися тих деформацій, які спричинилися недолугою політикою протиставлення демократії національним інтересам.

Зрозуміло, що утвердження української національної ідеї неминуче поставить проблему співіснування корінної нації і національних меншин, які складають чималий відсоток від загальної кількості населення в Україні. Зараз вже замало апелювати до твердження про свідому і добре продуману імперську політику Москви, яка провокує міжнаціональні конфлікти.

Проблема національних меншин потребує диференційованого підходу. Критерієм у минулому тут було ставлення національних меншин до національно-визвольної боротьби українців. Сьогодні критерієм має стати факт національної незалежності. Ставлення національних меншин до цього факту і буде визначати політику українців щодо національних меншин. Ті національні меншини, які допомагають нам у розбудові держави або принаймні не заважають, мають користуватися усіма правами громадян України. Корінна нація зобов'язана всіляко сприяти задоволенню культурних проблем цих національних меншин. А до тих національних меншин, які відкрито виступають проти нашої незалежності, наше ставлення має бути адекватним, як до кожного ворога нашої державності, без огляду на національність.

У стосунках з національними меншинами важливо позбутися комплексу “богообраності“ і сліпої ототжнювальної ненависті на взірець: “Кожен чужинець – ворог“. Варто нагадати, що нація – це спільність людей, об'єднаних передусім ідеєю національної свободи. Не забуваймо про “неукраїнське“ походження таких велетів національного духу як Юрій Клен (Освальд Бургард), А. Кримський, В. Липинський та ін. Таке забуття – це зайвий козир в руках наших недругів та свідчення нашої власної ідейної убогості. Слід також зауважити, що у демократичному суспільстві національні меншини володіють не тільки правами, а й цілком конкретними обов'язками щодо держави, яка дала їм притулок і піклується про їхнє майбутнє.

У цьому контексті є потреба зайвий раз розтлумачити націоналістичний клич “Україна для українців“, проголошений ще на зорі століття М. Міхновським і який постійно був і є предметом різноманітних спекуляцій. Розуміння природи цього гасла та його глибшої сутності висловив Юрій Пундик, ідеолог ОУН: “Клич “Україна для українців“ в нашому розумінні означає тільки право для тієї української національної спільноти, без різниці кровного чи релігійного походження її членів, вільно господарити на її землі. Водночас, однак, він не заперечує права проживання на українській території й іншим національним меншостям, якщо вони засвідчать свою лояльність до української національної більшості й української держави. (Пундик Ю. До ідеологічних питань українського націоналізму. / У полум'ї дружнього слова.– Париж, 1983).

Чимало “етнічних“ звинувачень націоналізму лежить у площині конкретних дефініцій, а простіше – у свідомій підміні деяких понять. Так, деякі українські й неукраїнські масмедіа постійно ототожнюють поняття “націоналізм“ і “шовінізм“, щоб у такий спосіб дискридитувати перший, надавши йому ознак другого. Але український націоналізм – явище органічне, не привнесене ззовні, це ідеологія здобуття й закріплення державності на своїй етнічній території. Шовінізм – явище інтернаціональне, за своєю природою агресивне і прагне до закабалення інших народів чи держав. Сплутувати ці поняття неприпустимо.

Не можна обминути ще однієї важливої проблеми. Організаційна строкатість націоналістичного табору в Україні, його неоднорідність і неструктурованість породили безліч інтерпретацій націоналізму: від фашизації цього поняття – до підміни націоналізму лібералізмом чи демократизмом. Таке ідейне “бродіння“ дискредитує націоналізм, а значить, стоїть на шляху поширення та пропаганди ідей націоналізму. За таких обставин саме ОУН, з огляду на її авторитет, і мала б стати тим орієнтиром, який давав би змогу скристалізувати ідейні засади, відділити зерно від полови, оцінити нове, вказати на промахи і хиби.

На початку століття українському націоналізмові судилося стати могутньою ідейною силою на шляху до свободи. Укінці століття наша воля, інтелект і праця мають зробити український націоналізм визначальним фактором державотворення, аби врешті сповнилася мрія наших великих попередників – відродилася могутня, велика й велична Українська Самостійна Соборна Держава!


“Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя...“

(З “Декалогу“ українського націоналіста)


ГЕОПОЛІТИЧНІ ВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Правильний вибір геополітичних орієнтирів – це запорука гармонійного розвитку будь-якої держави. Проблеми геополітики не є простими, а їх розв'язання не може узалежнюватися виключно від сьогочасних політичних переконань. Скоріше навпаки: будь-які геополітичні моделі мають бути вислідом історіософських узагальнень базуватися на основі національно-традиційних вартостей.

У першій половині сторіччя (30–40 роки) теоретиками й ідеологами українського націоналізму була опрацьована оригінальна концепція геополітичного майбутнього Української Держави, основні елементи якої не втратили і нині своєї актуальності.

Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для подальшого самовираження нації. Нація – явище культурне і перебуває у постійному змаганні з іншими національними культурами; і це протистояння не визнає кордонів. Іншими словами, “імперіальний“ дух – є неодмінною ознакою кожної здорової нації. “Нація, що залишається у своїх межах, не тужить за духовою і державною експансією, не знає імперіальної тенденції,– нація нежива“ (О. Ольжич). Прикладом для нас тут може бути Київська Держава, коли український народ активно поширював на Схід, Південь та Північ свою власну цивілізацію, залишив у спадок майбутнім поколінням величні пам'ятки духовної і матеріальної культури, мав тісний зв'язок з європейським світом. Під сучасну пору саме неусвідомлення важливості імперіальної ознаки – з одного боку, та брак знань про геокультурні особливості розвитку української нації – з іншого, призвів до фактичної відсутності власної державної геополітики.

Відомий поет, філософ і культуролог Євген Маланюк у відомій праці “Нариси з історії нашої культури“ відзначав: “Наша бо земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади– родовища пізнішої культури і Риму, і Европейського Заходу. В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше. Наша земля, отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ, із якого частини, варіанту, витворилася геть пізніше вся західна культура, вся західна цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо европейською культурою“.

Приналежність до “антично-грецького“ кругу зумовила наш пізніший “індивідуалізм“, антроцентричну, або людяну, релігійність нашої свідомості, на відміну від колективіської та автократичної свідомості Півночі.

На зміну Греції, як зазначає Є. Маланюк, прийшов Рим, однак “Рим до нашої землі доходив, на окраїнах її перебував, але на нашій землі, як цілості, ніколи довше не зупинявся“.

Як відомо, зміст поняття Риму, насамперед, визначається мілітарністю, войовничістю і законопослушництвом (римське право). Роль Риму в нашій історії виконали Готи, Варяги та Візантія. Зокрема Є. Маланюк як прихильник “норманської теорії“ особливо підкреслював значення “варязтва“, яке навчило наш народ міцно тримати в руках не лише хліборобський серп, а й меч.

Отже, вектор української геополітики так чи інакше завжди був спрямований на Європу, а христянство лише скріпило духовий зв'язок України із традицією Окциденту. Європейськість української нації протиставилася культурі Півночі, результатом чого роль України визначалася як форпост східної Європи. У цьому плані ідеолог українського націоналізму Юрій Бойко підкреслює разючий контраст, який на рівні расовості, ментальності, культури розділяє українців і московитів: “Дуже тривкими, постійними рисами нашого національного характеру є естетизм, емоціоналізм, чутливість, ліризм... Не те в Росії. Антиестетичність, бруд, нехлюйство характеризують побут російського селянина, багато цього є в пересічній російській робітничій чи ітелігентській родині“.

Однак європейський напрям національної геополітики не є поодиноким. Ще у 1941 році геніальний український мислитель Юрій Липа у промовистій праці “Геополітичні ескізи нової України“ відзначав важливість так званого південного напряму, який у майбутньому визначатеме обличчя нової України, “не козацької, не гетьманської, навіть не дрібноміщанської“, а саме “модерної України“. Плацдармом для експансії стануть чорноморські береги, які від кінця 18 ст. були колонізовані українськими селянськими масами, рівночасно як і праве доріччя Дону та простори від гирла Дунаю і Добруджі аж до гирла Дону. При цьому українці виявляли дивовижну наполегливість та активність у своєму прагненні освоїти Крим, Кубань, Дон, усю південну Україну, а також мали добрий контакт з усім близькосхідним тереном.

Такі історичні передумови мають сьогодні визначати стратегію геополітики України як самостійної держави. На сучасну пору мова має йти не стільки про “відкриття Європи“ чи “прорив у Європу“, скільки про повернення до Європи. Однак процес повернення буде складним, позаяк його динаміку визначатимуть наші реальні економічні, військові та інтелектуальні можливості. Але процес цей – незворотній з огляду на європейську сутність української нації. Через Європу Україна здійснюватиме свою торговельну та інтелектуальну експансію до Північної та Південної Америки.

Уже в короткому часі виявиться виключна перспективність південного напряму. Близький Схід – одна з альтернатив для України у разі припинення надходження енергоресурсів з Росії, а також прямий шлях до “завоювання“ Азії та Африки.

Також слід наголосити, що всі геополітичні проблеми Україна здатна розв'язати лише за умови реальної державної незалежності. Україна як член СНГ або суб'єкт якоїсь іншої наддержавної структури (навіть із столицею в Києві) приречена виконувати у світі маргінальну роль, бо лише Українська Соборна Самостійна Держава як вислід споконвічних змагань українського народу спроможна забезпечити справжні умови для самовияву нації, виявити її здорові імперіальні можливості.


НАЦІОНАЛІЗМ І ВІЙСЬКО

Сьогодні військовій тематиці присвячується чимало статей. Проблема розбудови Української Армії є актуальною і зачіпає не лише військовиків, а значно ширший загал суспільства. Для України проблема розбудови власних збройних сил – це і гіркий досвід історії, особливо часів УНР, коли нехтування політиками військового фактору призвело до втрати державності.

З виходом на політичну арену Націоналістичного Руху, нехай поки що добре не зорганізованого, неминуче буде викристалізовуватися система поглядів, ідеологічних засад у площині застосування їх до військової політики і практики.

Для націоналістів питання військового вишколу, плекання духу нації, практична праця над розбудовою українських військових формацій були завжди основними, а в різні історичні проміжки – пріорітетними. Одразу після поразки УНР, у добу становлення модерного українського націоналізму, саме члени ОУН – колишні військовики виступили з різкою критикою соціал-демократичного проводу УНР, який у справі творення українського війська практично нічого не зробив. Офіціоз ОУН “Розбудова Нації“ відзначав, що верхівка УНР – “виправдовувала свої дії, спрямовані на демілітаризацію, а фактично розвал молодої держави, драгоманівським наївним розрахунком на “єдиний фронт“ з московською революційною демократією“.

З того часу питанням військової політики ОУН приділяла багато уваги. Вже на першому Конгресі Українських Націоналістів (1929) окремим розділом постанови Конгресу було визначено ставлення Організації до військового питання. Так, передбачалося, що організація української військової сили буде розвиватися відповідно до трьох етапів політичного стану в Україні: ворожої окупації, національної революції та державного закріплення. Як бачимо, націоналізм – це не лише фактор боротьби, а й ідеологія державного закріплення. За умов підневільного стану нації ОУН, скеровуючи суспільство на боротьбу, водночас дивилася й на перспективу. В подальшому уступі постанови читаємо: “Оборону упорядкованої держави перебере єдина, регулярна, надкласова національна Армія і фльота, що враз із територіальними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинності“. Визначався національний характер майбутньої армії, її понадпартійна і понадкласова сутність. Ці принципи, сформульовані Конгресом Українських Націоналістів, і сьогодні мають залишатися засадничими.

У подальшому націоналістичний рух, згідно з ідеологічними засадами українського націоналізму, розробленої методології і поточного політичного моменту, реалізував постанови Конгресу. Так постала Карпатська Січ на Закарпатті, так підчас другої світової війни зродилася легендарна УПА. Саме український націоналізм виплекав цілу плеяду талановитих військовиків: Є. Коновальця, А. Мельника, М. Капустянського, В. Курмановича, Р. Шухевича,– чий досвід, теоретичні напрацювання можуть стати у великій пригоді військовикам України.

Виходячи із основних ідейних засад ідеології українського націоналізму, його методології й традицій, важливо вже сьогодні сформулювати основні принципи структурного оформлення нації в ділянці національної безпеки, яку гарантують Збройні Сили України.

В основу такого підходу має лягти принцип народності, що за умов розбудови національної держави ідентифікується з поняттям нації. Українська армія – це частина української нації, державна інституція, що гарантує нації її розвиток ісамореалізацію. Лише національна армія може бути надійною захисницею прав, свобод і добробуту громадян України. Недотримання принципу народності – це шлях до легкої переорієнтації збройних сил проти свого народу.


ПРИНЦИП ЛЕГІТИМНОСТІ

Волею долі склалося так, що розбудова Української Армії відбувається на основі трьох військових округів колишньої російської імперської армії. Це негативний момент, бо дуже уповільнює темпи зростання українського війська,– з другого боку, це фактор стабілізуючий. Не оголосивши наявні військові округи окупаційними, як цього домагалися деякі політичні сили, ми не тільки не зробили в одночасі цю страшну військову потугу своїм ворогом, а заклали надію на її нейтралізацію, переструктуризацію, врешті – якісне оновлення. І все ж, щоб мати надійну армію, маємо дотримуватися історичного принципу легітимності. Спадкоємність із військовими формуваннями часів ЗУНР, УНР, ОУН, УПА – це не стільки данина історії, це, скоріше збереження у війську героїчного національного духу, без якого будь-яке військо вже не військо.

Принцип формування збройних сил. Йдеться не про ту ділянку роботи, що нею мають займатися фахівці, передусім мова йде про загальний методологічний підхід до організації такої інституції, як армія. Основою такого підходу має стати українська національна ідея – цементуюче духовне начало, що впродовж усього історичного розвитку нації робило її самобутньою і неповторною. Принцип національної ідеї має лягти в основу ідейного та виховного вишколу військовиків. Це не означає, що армія буде мононаціональною, але маємо домогтися такого стану, щоб армія, як одна із державних структур, відповідала національному характеру держави. Не є нормальним стан речей, коли офіцери-українці в українській армії є фактично національною меншиною. Зрозуміло, що утвердження української нації як господаря на своїй землі призведе до утвердження українства у війську. Однак уже сьогодні слід визначитися щодо політики стосовно національних меншин у війську, щоб у такій спосіб відкинути всі спекуляції про ксенофобію чи український шовінізм. В Українській Армії можуть і мають служити громадяни України всіх національностей, які визнають національний характер української державності.

Зараз багато говорять про національну еліту, особливо, коли йдеться про українську культуру. Не менш нагальною є проблема плекання військової еліти. Військова еліта – це носії національної ідеї в Армії. Не в значенні старшинська верхівка, а в значенні – українські патріоти, для яких поняття Бог і Україна – нероздільні.

Важливим чинником військової потуги, її розбудови є позаармійські суспільно-громадські структури. Ми не будемо мати сильної і надійної Армії, коли у суспільстві будуть домінувати пацифістські настрої, зневага або просто неувага до власної Армії. Культ ідейної мілітарності, ідейний антипацифізм – це те, що має інтенсивно пропагуватися у суспільстві, створюючи атмосферу любові до власної Армії.

Тут має відіграти свою роль і Церква. Однак слід пам'ятати, що тільки українські національні церкви були, є і будуть зацікавлені як у своїй державі, так і у власній армії. Ігнорування цього моменту може призвести до морального розкладу у війську, його духовного знекровлення.

Знову пригадується заповіт Симона Петлюри, Головного Отамана Військ УНР: “Отже, не забуваймо про меч, учімося міцно тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення національних елементів її буття – творчої любові до Батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, в симбіозі яких знайдемо вірний шлях до звільнення і програму будівництва“. Власне, Петлюра постійно наголошував на тому, що “тримати меч“ – це не лише завдання військовиків, це відповідний стан суспільства, це певне дозрівання нації, усвідомлення того, що тільки та нація, яка добре володіє мечем, може бути гарантована за свої рала, сподіватися щасливого майбутнього.

Під сучасну пору суспільство не цілком осягнуло заповіт Отамана. Є певне упередження до діяльності в Україні різноманітних українських парамілітарних структур. Замість того, щоб посилити їхній ідейний вишкіл, з них роблять мало не ворогів державності. Цікаво, яким чином можна виплекати “дух козацької шаблі“, боячись дати шаблю в руки українця? В суспільстві не склалася загальна опінія щодо необхідності підняття престижу української військової сили. Легко йде збір коштів на будівництво Церкви, і як важко знайти спонсора для видання, скажімо, словника українських військових термінів. Хоч здається, що це так очевидно: будемо мати справжню армію, будуть і церкви.

Тут мають зіграти свою роль культура і мистецтво, особливо театр і кіно. Замість пропаганди так званого космополітичного авангарду й засилля “гопако-шароварщини“, слід уже негайно, враховуючи вікові особливості, творити різножанрові, високохудожні мистецькі роботи, які б відображали історію українського війська, проблеми розбудови Армії, просто були цікавими й ідейно змістовними художніми творами.

Міцна держава – це не тільки сильна Армія, це насамперед здоровий дух її громадян, які знають, як і в який спосіб боронити свою державу, які повсякчасно готові до того і не потребують ніяких додаткових аргументів. Ми стали на шлях національного державотворення, яке без творення потужної військової сили є приреченим.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.