ОЛЕГ ЧОРНОГУЗ

Олег Чорногуз

Книга веселих порад

Радянський письменник, Київ, 1971

Гумор i сатира

Хто не мрiє зробити кар'єру чи хоч завоювати серце керiвника?

А хто вiдмовиться вiд слави iнтелектуала? Кому не хочеться стати iнтелiгентом чи знаменитим мемуаристом? Якщо ви не вмiєте користуватися телефоном чи не знаєте, про що розмовляти з дружиною, то ця книга стане для вас справдi першим другом i порадником.

Може, ви й досi не знаєте, звiдки походить ваше прiзвище, чи не навчились розгадувати сни, - у "Князi веселих порад" про все це є.

Книга справдi весела й дотепна.

ПЕРЕДМОВА

Книга, що претендує на настiльну, заслуговує, очевидно, на передмову. Книга без передмови - те ж саме, що кiнокартина без кiножурналу. Варто вам зустрiтися з таким випадком, як ви одразу почуваєтесь обкраденим.

- А де кiножурнал? Що за неподобство? Може, я ради кiножурналу й прийшов сюди.

Те ж саме буває i з читачем. Iнколи вiн бере в руки книгу, щоб тiльки познайомитися з її передмовою, а передмови нема. Читача одразу огортає сум. Йому здається, що його обдурюють.

Я не збираюся нi обдурювати, нi обкрадати дорогого менi читача й тому передмову пишу сам. Без допомоги будь-якого доктора чи кандидата наук. Призначення передмови? Якщо читач не все зрозумiє з "Книги веселих порад", то в цьому, безперечно, йому допоможе передмова.

Пропонуючи свою скромну працю на суд сучасного читача й критика та своїх колег, я мав на метi звернути увагу на шiсть таких пунктiв.

Пункт перший. Поради мої, порiвняно з окремими нашими романами, - коротенькi, жвавi, захоплюючi. Подаючи й розробляючи докладно кожну з них, я опирався не лише на те, що давно вивчено й описано, а на свiй багатий життєвий досвiд. У цьому читачi можуть переконатися, прочитавши будь-яку з моїх порад.

Пункт другий. Я повинен попередити читачiв: мої поради цiкавi тим, що в них нiкому не нав'язую своєї думки, не пропоную вивчати напам'ять кожну пораду чи окремий її абзац. Бо це не рецептурник. Але скажу: користуючись цiєю "Книгою" як домашнiм посiбником (книга для цього й писалась - книга для дому, книга для сiм'ї), ви можете смiливо наслiдувати приклади з моїх порад, робити виписки, конспектувати окремi тези чи положення, а згодом перевiрити це на власному досвiдi.

Пункт третiй. Перегортаючи "Книгу веселих порад", вам не обов'язково запасатися спецiями: перцем, лавровим листям чи канiфоллю, як це ви робите, читаючи "Українськi страви" чи поради вiдомого собаковода. Тут ви не знайдете рецептiв виготовлення салатiв iз помiдорiв, бурякiв та хрону, яєчнi, омлетiв, супiв, бульйонiв, борщiв, м'ясних, молочних, рибних страв, страв iз домашньої птицi й дичини, соусiв, гарнiрiв, компотiв, тортiв, борошняних виробiв, напоїв домашнього приготування: квашi, варенухи, медовикiв, спотикачiв, тернiвки, малинiвки, вишнiвки, мусельця, мокрухи, бурячихи, морелiвки iз меляси.

Не зустрiнете в "Книзi" порад, як самому виготовити запчастини до автомашини "Запорожець", трактора ХТЗ чи холодильний агрегат до "Донбасу-8". Зате, придбавши за невелику плату таку книгу, можете дiзнатися про походження вашого прiзвища чи навчитесь грати в бiльярд.

Не гортайте даремно "Книги", якщо вас цiкавить питання: "Виготовлення кришок для домашнього консервування, дерев'яного ополоника чи макогона".

У моїй "Книзi" ви не знайдете, навiть у пiдтекстi, таких порад, якi вам може дати майстер-перукар ("Як стати гарною?"). Даремно потратите час, якщо шукатимете порад, як стати молодим чи вберегтись вiд лисини. Не дiзнаєтесь, як водити без намордника боксера або чим годувати тримiсячну лягаву. Але скажу чесно, що мої поради (хоч не пов'язанi зi скороварками чи з тим, як пошити спiдницю так, щоб вона трималася на одному гудзику) не менш кориснi, нiж поради перукаря чи кухаря. Тут ви не дiзнаєтесь, як уберегтись вiд лисини, але натрапите на пояснення, навiщо за лисого виходять замiж. Можливо, вам нiколи не вдасться навчитись готувати картоплю по-уланiвськи чи крученики по-козацьки, але достеменно знатимете, як поводитися в черзi й про що розмовляти з дружиною.

Пункт четвертий. Цiннi мої поради тим, що в них є камуфляж. Слово, здається, французького походження, як папа (не римський), бульйон. Що означає "камуфляж по-українськи", не берусь точно сказати. Та й це не так важливо. Важливо, що я так думаю, i, певен, той камуфляж у моїх порадах є.

Пункт п'ятий. Якщо ви повнiстю будете дотримуватися моїх порад, як букви закону, то зможете зробити чималеньку кар'єру, вирости в очах своїх ближнiх, навчитесь, як з'їсти ненависного вам начальника з допомогою карася чи рака. А це вже не так мало. А якщо глянути в корiнь, то це чи не вартiше того, як стати "сама собi модистка" чи виростити чуприну в 75-рiчного дiда.

Пункт шостий. Книга призначена для найширшого кола читачiв: її можуть читати не тiльки майбутнi рецензенти, а й навiть упорядники четвертого тому "Україна смiється". Закiнчуючи передмову, вважаю за свiй обов'язок висловити щиру подяку моїм майбутнiм рецензентам - нашим вiдомим критикам: Юрiю Iвакiну, Борису Буряку, Вiталiю Дончику, Iвану Зубу, Володимиру Пугачу, Борису Мiнчину, Володимиру П'янову, Анатолiю Янченку, Юрiю Ячейкiну та, безумовно, Маргаритi Малиновськiй.

Прошу пробачення в тих, кого тут не названо, i в тих, хто найближчим часом збирається виїхати на плечах сатири в критики. Їм теж красно дякую, бажаю здоров'я, творчих успiхiв. Гадаю, вони обiзвуться на сторiнках "ЛУ" з рецензiєю (позитивною) на мою "Книгу", i я, зрозумiло, тодi зможу знайти їх i обговорити їхню статтю при зустрiчi в "Енеї". Вдячний також видавництву, яке взялося видати "Книгу" й тим самим увiковiчнило себе. Щиру подяку висловлюю: директоровi видавництва, головному редакторовi, завiдувачу редакцiї прози, редакторовi, коректорам, лiнотипiсту, головному бухгалтеровi та касиру. Останнi двоє, на мiй погляд, стоять найближче до лiтераторiв i оцiнюють наш труд цiлком об'єктивно.

Автор

ЯК РОЗГАДУВАТИ СНИ

Певен, що в наш атеїстичний вiк це питання хвилює багатьох. Якщо я не правий, то скажiть менi, чому й досi вiд своїх знайомих ми чуємо:

- Слухай, ти не можеш сказати, що мiг би означати такий сон? Нiбито я йду по рiвнiй брукiвцi, дивлюсь, а то вже не брукiвка, а звичайнiсiньке болото. I воно мене засмоктує, засмоктує. Що б це означало?

- Гонконгзький грип. Згадаєш моє слово, через день-два захворiєш. Пий горiлку з перцем i їж цибулю й часник,- каже ваш знайомий.

I ви тiєї ж митi вiдчуваєте, що вас i справдi ломить, проймає то жар, то холод. Минає день, другий, а грипу нема. Є iнше - догана на роботi за випивку. От пiди i вгадай, до чого був той сон. А все чому? Лiквiдували сонники. Перше, пам'ятаю, приснився сон: пес, примiром, укусив, але кров не пiшла. Розгорнув сонник на потрiбнiй сторiнцi, глянув i засяяв: поцiлунок друга. Якщо собака, то поцiлує друг, якщо сучка - то жiнка. От на пiвдня i є роботи. Все згадуєш, хто ж тебе вкусив: сучка чи песик.

Сонник - то велике дiло. Без сонникiв не проживеш i в атеїстичний вiк. Бо сни, як вiдомо, сняться навiть тим, хто страждає на безсоння. То як же вiдгадувати тi сни? Перш за все, сон треба запам'ятати; по-друге, щоб вiн збувся (якщо це гарний сон), то, вставши з лiжка, нiзащо не дивiться у вiкно. Якщо поганий сон, негайно кидайтесь до шиби i вивчайте краєвид. I той поганий сон як рукою знiме. Отже, вiднинi ви свої сни можете регулювати. Але постає iнше питання: як дiзнатись - гарний сон чи поганий?

Вам сниться пес iз ланцюгом на шиї. Ланцюг прикутий до будки i собачого полумиска. Це гарний сон. У будцi тепло, затишно, грiє сонечко, повiває легенький вiтерець, i пес спочатку їсть iз череп'яного полумиска, а потiм з олов'яного. Далi, дивись, i мiдну миску хтось йому пiдставив. Це чудесний сон.

Якщо на собацi ще й золотий ошийник, прикрашений медалями з останньої собачої виставки, то це сон-мрiя. Пiсля такого сну можна спокiйно сiдати в метро, бiгти по ескалатору, сiдати в лiфт i навiть у таксi. Нiяка неприємнiсть на вас не чекає.

Добре, коли сняться сходи. А краще, коли драбина. Не лякайтесь, як раптом побачите, що ви по нiй деретеся вгору без голови. Голова ж ваша не на в'язах, а пiд пахвою чи прив'язана до ноги. Головне, аби ви дерлись угору. Це сон добрий. Не страшно, якщо несподiвано спiткнетесь i полiзете по драбинi рачки. Ще краще, коли замiсть нiг i рук у вас виростуть лiктi. Якщо це присниться, вважайте, що сон у руку.

Непогано, коли сняться крiсла. Особливо, коли спочатку малесеньке-малесеньке, а тодi все бiльше й бiльше. Це гарний сон. Якщо сняться штани, та ще й протертi в одному мiстi, а крiсла з бiльшого стають все меншими й меншими, то сон - не доведи господи.

Погано, як сняться тi ж самi сходи чи драбина, але голова у вас не пiд пахвою, а на плечах. Ноги - не лiктi, а замiсть щаблiв - павутинки бабиного лiта. Це сон неприємний. Пiсля такого сну можна негайно писати заяву про звiльнення з роботи за власним бажанням.

Недобре, якщо сниться той самий пес iз позолоченим ланцюжком, але вiн не мирно дрiмає, а б'є лапою по черепку й намагається перегризти ошийник. Якщо це йому не вдається - пiвбiди. Якщо ж обриває ланцюг i перекидає надщерблений полумисок - бiда. Пiсля такого сну не варто перебiгати вулицю в недозволених мiсцях, iти на червоне свiтло й проситись у профспiлкову вiдпустку.

Милий сон, якщо сниться лазня i вас тазиком нiхто не б'є по головi. Ви стоїте серед голих одягненим (у снi таке ж буває) i намилюєте самi собi шию. Пiсля такого сну можна вiдвiдувати наради, займатися самокритикою, кидати реплiки пiд час зборiв i ходити до молодиць.

Погано, коли сниться та ж лазня, але ви голий серед одягнених i вас усi б'ють по головi тим же тазиком та одночасно намилюють шию i регочуть. Пiсля такого сну не варто купатись у рiчках, озерах, басейнах, а також ходити по карнизах сiмнадцятиповерхового будинку.

Мабуть, немає такого сновидця, який би не запам'ятав сон, у якому вiн хоче вiд чогось утекти. I не може. Це не страшний сон, i лякатись його не слiд. Це гарний сон, бо, як вiдомо, самому вiд себе не втекти, хоч дехто й намагається.

Дуже неприємно, коли сниться жiнка. Зодягнута в чорне, або ще гiрше - взагалi не одягнена. Тут передчасно не радiйте. Бо це, по-перше, сон, а по-друге, поганий. Бо ж вiдомо: жiнки нiкому не приносили щастя. Тим бiльше - чужi. Того тижня бiйтесь гречки i не вживайте гречаної кашi з вишкварками чи з козячим молоком.

Цього, гадаю, досить. Я навiв приклади найпоширенiших снiв. Iншi, як на мiй погляд, уваги не вартi. Бо решта зв'язана з дрiб'язками, сiмейними та службовими. На кар'єрi такi сни не позначаються, їх не слiд i запам'ятовувати. Може, знайдуться товаришi, якi не погодяться з моїм трактуванням снiв i почнуть запевняти, що в життi все навпаки. Не вiрте їм. То говорять або заздрiсники, або люди, якi бiльше вiрять у забобони, нiж ви, i в них вiд того вже запаморочення. Чи варто прислухатись до їхнього базiкання?

ЯК ПОВОДИТИСЯ В КIНО

Я не зупинявся б на цiй порадi, якби не бачив у тому життєвої потреби. Тим бiльше є товаришi, якi переконанi, нiбито кiно так владно входить у наше життя, що вiдтiсняє на другий план театр, оперу, фiлармонiю, цирк i навiть пiнг-понг. Воно, мовляв, уже так заполонило душу кiноглядача, що вiн, як табличку множення, знає, хто такий Олександр Довженко й Марчелло Мастроянi, Клод Лелюш i Марина Владi, дядечко Яковченко i Анук Еме, Сергiй Параджанов i Марсель Марсо, Бергман i Мокiмото.

Будь-коли й будь-де вiн (кiноглядач) може розповiсти вам, хто з них кiнорежисер, а хто кiноактор. Хто як грає i яке в нього хоббi. Не буду з цього приводу сперечатись. Може, й так. Може, глядач усе це й знає. А от як поводитися в кiно, то, я вас можу запевнити, знає не кожен. А все тому, що в нас i досi перед початком кiносеансу або ж у перервi мiж кiножурналом i кiнокартиною не читається лекцiя на тему "Кiноглядач i його поведiнка пiд час демонстрування фiльму".

Поскiльки це важливе питання випустили з планiв своєї роботи товаришi з кiнофiкацiї та працiвники культури, я, - на громадських засадах, зрозумiло, - вирiшив цю мiсiю взяти на себе. Моя перша порада: як тiльки ви зайшли до кiнозалу, негайно сядьте. Бажано - на своє мiсце. I, звичайно, в своєму ряду. Тодi знiмiть шапку (якщо ви її носите), скиньте пальто чи плащ i покладiть на спинку стiльця, що попереду вас. Якщо товариш чи товаришка безцеремонно почне лягати на ваш одяг, зробiть йому (їй) зауваження. Бажано голосно. У кiнозалi завжди треба розмовляти дуже голосно, бо iнакше вас не почують.

Роздягнувшись i добре вмостившись, лiзьте до кишенi. Своєї. Якщо ви жiнка - то до сумочки. Дiставайте бутерброд (хлiб iз сиром чи ковбасою) i їжте. Добре до ковбаси з хлiбом iде часник. Отож не забудьте прихопити з собою один-два зубчики. Коли ви не взяли бутерброд, то жуйте кекс, облизуйте ескiмо або лузайте насiння. Соняшникове, пiдсмажене на олiї.

Як тiльки на екранi з'являються титри, починайте читати. Теж голосно. Бажано так, щоб вас чули аж в останньому ряду. Читайте назву фiльму, чиєї студiї цей фiльм, читайте, хто якi ролi грає, потiм коментуйте всi подiї, що вiдбуваються на екранi. Це, як не дивно, у кiнозалах роблять не всi. Бiльше того, трапляються маловихованi типи, якi починають шикати, або, простiше кажучи, затуляти коментаторовi рота. Не дають чоловiковi розкритись до кiнця.

А як на мiй погляд, то нехай товариш поговорить. Адже вiд цього подвiйна користь: ви зайвий раз засвоїте, що вiдбувається на екранi, й дасте змогу сусiдовi чи сусiдцi показати себе.

Якщо ви надумаєтеся зупинити його чи її одразу ж пiсля того, як з'являться першi титри, то так i знайте, що далi вже ви не дiзнаєтесь, яка студiя завжди робить гарнi фiльми, а яка поганi, на чиї фiльми варто ходити, а чиї краще дивитися по телевiзору.

Тому не лайтеся з товаришем, не робiть йому нiяких зауважень. Хай читає, хай коментує, розповiдає, що буде далi, хто кого пiдрiже, а хто кого вб'є.

- Ось цей тип виживе,- покаже вiн на екран,- навiть пiсля семи ножових ран. А он того, що стоїть коло кабаре, задавить "мерседес".

Потiм несподiвано вiн на всю залу зарегоче, й ви на собi вiдчуєте, як впливає на нього сучасне кiно, зрозумiєте, яка перед вами чи за вами емоцiйно наснажена душа. Чи варто стримувати її поривання? Мабуть, нi. Бо не встигнете ви до пуття оцiнити його, як вiн iз вдячностi до вас, щоб ви не бились марно в догадках, не перенапружували мозок, розповiсть, за що саме вбили сторожа чи генерала.

- А ось цей субчик... Ось цей, що в плащi, поцупить картину "Монна Лiза".

Потiм вiд нього ви дiзнаєтесь, чим закiнчиться перша серiя i з чого почнеться друга. Бо товариш уже бачив цей фiльм двiчi, але пiсля цього пiде ще раз. Якщо ви несподiвано завовтузитесь, почнете нервувати, вiн вам порадить не переживати й не брати нiчого близько до серця. Бо це, по-перше, кiнофiльм, а по-друге, в ньому грають тi ж артисти, що вже грали, якщо ви пригадуєте, в "Фантомасi" й "Анжелiцi". Пояснить, де саме Жан Маре, а де Мiшель Мерсьє. Якщо це наш фiльм, то покаже вам Iвана Миколайчука. Розповiсть, як йому довiрили головну роль у "Тiнях забутих предкiв".

- До речi, ви знаєте, що "Тiнi" у Францiї йшли пiд iншим заголовком - "Вогнянi конi", - схопить вас за плече той товариш. - Цей фiльм здобув у свiтi найбiльше призiв, дипломiв i медалей, а в нас нiхто не мiг додивитись до кiнця.

Ви починаєте прислухатись, але раптом помiчаєте вiльне мiсце в передньому ряду. Пiдводитеся. За вами схоплюється ще десяток-другий кiноглядачiв. Починають пострiлювати спинки стiльцiв. Iз темряви вискакує адмiнiстратор. Адмiнiстратор - вона, жiнка. У кiнозалах чомусь завжди жiнки за адмiнiстраторiв.

- Товаришi, сiдайте, - кричить адмiнiстратор.- Ще не кiнець. Це тiльки така музика!

- А я хочу пересiсти, - кажете ви.

- Як це ви хочете пересiсти? - дивується вона. - А якщо всi отак почнуть пiд час сеансу пересiдати? Ви уявляєте, що буде в залi?

- Та, бачите, он у першому ряду є вiльне мiсце, а я того... короткозорий, - кажете ви.

У цей момент у залi зчиняється гамiр.

- Не дадуть спокiйно кiно додивитись! - зiтхає один.

- Сiдай уже! Чого ти стовбичиш? - вигукує iнший.

Ви вiдходите до стiни й намагаєтесь пошепки щось пояснити адмiнiстратору. Адмiнiстратор вас не слухає й каже вам, що в кiно треба сидiти на одному мiсцi з самого початку й до кiнця. А ви, виявляється, i цього не знали. Нарештi адмiнiстратор не витримує й каже:

- Ну, хiба вам доведеш? Iдiть уже сiдайте, але щоб це було востаннє...

Ви обiцяєте й кидаєтесь до облюбованого вами мiсця. У цей час у залi спалахує свiтло, й ви ще встигаєте прочитати: "Кiнець першої серiї".

- А будь ти проклята, - кажете ви самi до себе, але вас хапає адмiнiстратор за руку.

- Ви ще й досi не можете заспокоїтись? - питає вона. - Ганяєте по залу, людей нервуєте, ще й лаєтесь. Мабуть, за мiтлою скучили? Це я вам можу органiзувати. Тротуари все одно нiкому пiдмiтати...

На щастя, кiноглядачi виносять вас на своїх плечах аж на вулицю.

- Фу-у! - полегшено зiтхаєте ви. А до ваших вух долiтає:

- Ну й народ пiшов! Не народ, а дикуни. Гунни! Половцi! I коли вони вже навчаться поводитись у кiно, як люди?..

А й справдi - коли?..

ЯК ВIТАТИСЯ

Якби життя не пiдказало менi цiєї теми, я б нiколи не взявся за перо. Тим бiльше, що про це так багато написано в "Правилах поведiнки". "За встановленим звичаєм, першим вiтається чоловiк iз жiнкою, молодший зi старшим, пiдлеглий з начальником". Або: "Молода жiнка чи дiвчина перша вiтає чоловiка похилого вiку". Тут усе ясне. Але де написано, як саме вiтатись?

Крiм того, все написано поверхово, без знання психологiї людей. Для прикладу наведу такий випадок. Молодий спецiалiст, без достатнього життєвого досвiду, без вiдповiдних знань, закiнчивши iнститут чи технiкум, прийшов на роботу. Познайомився зi своїм шефом, а наступного дня вперше зустрiв його в коридорi. Що вiн робить? Уповiльнює ходу, зiщулюється, наче кiшка, що помiтила, як насувається дощова хмара, серце в нього злякано теленькає.

Як йому бути в цьому випадку? Як привiтати першого свого начальника? Сказати "привiт" чи пiдбiгти, схопити його руку й довго трясти? А може, краще шаснути в якiсь бiчнi дверi? Вдати, що не помiтив, шефа? Справдi ж бо, як?

На мiй погляд, шефа (назвемо його умовно - Петро Семенович) обов'язково слiд привiтати, хочете ви цього чи нi. I нi в якому разi не пробувати сховатися за найближчими дверима. А що, коли то жiноча туалетна?

Залишитесь на мiсцi - й Петро Семенович поцiкавиться: "Чого це ви перед початком робочого дня вчащаєте в жiночi туалетнi?" Що ви скажете на це? Зiзнаєтесь, що хотiли сховатись вiд шефа. А чого? Злякались. Що ж, Петро Семенович з рогами чи уражений радiацiєю?

Уявляєте, до чого все це може спричинитись? Ваш перший день роботи на цьому пiдприємствi може стати останнiм.

Отже, треба вiтатись. Але як? Пiднести високо руку над головою, крикнути: "Я вас вiтаю, шеф"? Чи, може, руку зiгнути в лiктi i, тримаючи на рiвнi власного вуха, гукнути: "Привiт, старина!"? А може, кинутись шефовi в обiйми чи поплескати його по плечу? Нi перше, нi друге, нi третє... То ж як вiтати шефа пiдлеглому?

Варiант перший. Пiдлеглий з начальником зустрiчаються в коридорi. Пiдлеглий тiєї ж хвилини пiдбiгає до начальника, хапає його праву руку своєю правою, а своєю лiвою пiдтримує правий лiкоть Петра Семеновича й нiжно та легесенько потискує пухленьку (якщо худа - то худеньку, як дощечка) долоньку й каже: "Добрий день, Петре-е Се-ме-но-о-ви-чу!" Коли дивитися збоку, то враження повинно бути таким, нiби ви зустрiли батька пiсля п'ятнадцятирiчної розлуки.

Варiант другий. Приклад той самий. Коридорний. Бiжите до Петра Семеновича пiдтюпцем. Його руку хапаєте одразу обома руками й довго трясете. Тулуб (ваш) при цьому повинен перетворитись на знак запитання.

Варiант третiй. У кабiнетi. Переступаєте порiг, пiдбiгаєте до столу й дивитесь в очi так, щоб Петро Семенович не витримав, пiдвiвся й простягнув вам перший руку. Її можете хапати так само, як при першому i при другому варiантi. На свiй вибiр.

Але нi в якому разi, перегнувшись коромислом через стiл, не намагайтесь поцiлувати Петра Семеновича в губи. Це йому може не сподобатись. Не годиться цiлувати й у лисину. Пам'ятайте, така форма вiтань допускається лише пiд час ювiлеїв, i то пiсля третьої чарки. Тодi ви можете цiлувати Петра Семеновича, скiльки вашiй душi завгодно й куди хочете.

Але й тут за умови, якщо Петро Семенович випив не менше, нiж ви. В iншому разi може ляснути вас по губах i сказати:

- Ти б хоч свої тлустi варяницi обтер.

Негайно обтирайте. Рукавом. Своїм. I приступайте до дiла. Цiлувати можна мовчки, як кохану. Можна й примовляти: "Ви для мене, Петре Семеновичу, як рiдний тато. Не думайте, що це в менi горiлка говорить. Нi. Це вам кажу я, бо ближчої людини вiд вас для мене в свiтi не iснує".

Варiант четвертий. Зустрiч у ресторанi чи в погрiбку. Несподiвано помiтивши Петра Семеновича, намагайтесь негайно щезнути з очей i не лiзти до нього зi своїми вiтаннями.

Це зробити слiд так, щоб ви думали, нiби вiн вас не помiтив, а вiн думав, нiби ви його не помiтили. Бо це той варiант, коли ваш шеф не тiльки не хоче з вами вiтатись, а й бачити вас не бажає.

Хочете ви цього чи нi, та раптом помiчаєте, що, де б ви не з'являлись, там з'являється й Петро Семенович. Ви бiгаєте по тих самих погрiбках чи ресторанах, що й вiн, i неодмiнно потрапляєте йому на очi.

Як у цих випадках вiтатись? Нiяк. Тут треба вмiти щезати. Якщо ви цього не зробите, то Петро Семенович не витримає, сам пiдiйде до вас i, замiсть привiтання, кине грубо й зло:

- Ти що, Ковтюх, стежити за мною надумав? Так от знай, що я нашим зарубiжним гостям показую iсторичнi мiсця Києва. Й себе нiкому паплюжити не дозволю. Навiть отаким жовчним типам, як оце ти.

Не додумайтесь пiсля цього сказати йому "здрастуйте!". Це один iз небагатьох випадкiв, коли начальство забуває чомусь привiтатися з вами. Хоч у правилах сказано: "В товариствi вищестоячий начальник повинен неодмiнно першим вiтатися зi своїм спiвробiтником". Вважайте, що Петро Семенович про цей пункт забув.

ЯК ДИВИТИСЯ В ОЧI?

Перш за все потрiбно з'ясувати - в чиї очi? Бо ж вiдомо, що очi бувають рiзнi: очi начальника, очi пiдлеглого, очi товариша, очi незнайомого, очi коханої, очi дружини i, нарештi, очi тещi.

Бувають ще очi в котiв, собак, лисиць, вовкiв, гадюк, вужiв, мурах, мавп, крокодилiв, ведмедiв, зайцiв i свиней. Як дивитися в цi очi, ясно i без поради. Якщо перед вами свиня (дика) чи кобра, то, зрозумiло, найкраще в такi очi дивитись через сiтку чи вiкно клiтки. Це ж стосується бегемотiв, пантер, шакалiв, гiєн i диких собак динго.

Що ж до людських очей, то їх теж можна розглядати, але уже через скельця окулярiв - звичайних чи кольорових. У кого стопроцентний зiр, той може дивитись i без допомоги дiоптрiй.

Але нас цiкавить питання, як саме дивитися в очi. Чи на всiх однаково, чи, може, по-рiзному? Безперечно, по-рiзному. Я гадаю, що ви без моєї поради розумiєте: в очi Петра Семеновича, скажiмо, не можна дивитись точнiсiнько так само, як в очi антилопи гну чи будь-якого представника з породи сумчастих.

Не можна заглядати з однаковою цiкавiстю в очi гюрзи й сусiдки, що постiйно зазирає в шпарку ваших дверей. Якщо в сусiдчинi очi треба дивитися доброзичливо, то гюрзу намагайтесь гiпнотизувати, хоч би як вона шипiла на вас.

По-рiзному дивляться в очi осла й навуходоносора. На осла ви повиннi дивитися з любов'ю, на навуходоносора - зi спiвчуттям.

Не однаковими очима (є такий вираз) ви дивитеся в очi своєї жiнки i в очi жiнки свого приятеля. Погляд у бiк власної дружини звичайний i трохи байдужий, а погляд у бiк дружини друга нагадує погляд Нарциса.

Зовсiм по-iншому ви зобов'язанi дивитися в очi пiдлеглого. Їх слiд вивчати. Вивчати поглядом кiбця, який помiтив бiля нiрки ласку. Для цього бажано посадити пiдлеглого в куток i там уже вивчати. Те ж саме можна проробляти з власною дружиною, якщо вона не проробляє цього з вами.

Якщо гiпопотама, тигра, гiбона, вепра, вовкодава ви можете розглядати в чорних, зелених, синiх, оранжевих окулярах, то цього, безперечно, не можна робити з Петром Семеновичем, дружиною та її мамою. Не доведи господи почепити чорнi окуляри на нiс, зайти в кабiнет Петра Семеновича, глянути на нього згори вниз i при цьому випалити: "Ну, як ся маєш?" Чого коштуватиме вам ця фамiльярнiсть, дiзнаєтесь пiсля експерименту. Не дозволяється вивчати очi Петра Семеновича й пiд кутом у тридцять, сорок i бiльше градусiв.

Може трапитись, що ви одягли окуляри, то дивiться, щоб пiд час роботи цi окуляри не злiзли вам на нiс, а ви глянули на Петра Семеновича поверх них, трiшки нахиливши голову. Так можна дивитись тiльки на зубробiзона, й то, якщо вiн далеченько. I останнє. Перед коханою ви часто-густо опускаєте очi i з якихось, вiдомих тiльки вам причин, червонiєте i боїтесь зустрiчатися з нею поглядом. Цього нiзащо не робiть перед своїм шефом. Якщо побоювання дивитись в очi ваша кохана розцiнить як вашу захопленiсть, то начальник розцiнить цей погляд по-iншому: остання анонiмка, що прийшла на нього, - дiло ваших рук.

Отож, начальству дивiться завжди в очi тепло, нiжно i благально.

ЯК ЗРОБИТИ, ЩОБ ЧОЛОВIКИ НА ЧУЖИХ ЖIНОК НЕ ДИВИЛИСЬ

Спецпорада для жiнок

Перед тим, як дати вичерпну вiдповiдь на це питання, треба поставити ще одне: "Чому чоловiки на чужих жiнок дивляться бiльше, нiж на своїх?" Вiдповiдаю: тому, що кожна чужа жiнка - не ваша жiнка. А якщо не ваша, то й невiдома, як потойбiчний свiт. А невiдоме, як вiдомо, завжди прекрасне. То як же домогтись, щоб ваш чоловiк дивився тiльки на вас? Перш за все поводьтесь так, нiбито ви i його жiнка й нiбито чужа. Друге - не розкривайтесь, як тюльпан, до кiнця. Бо рожевi пелюстки швидко поопадають i вiд вас залишиться казна-що. Третє - не тримайте чоловiка близько бiля себе...

Окрiм цього, iснують й iншi умови, за яких чоловiк любить свою жiнку бiльше, нiж чужу. Я їх пiд великим секретом вiд чоловiкiв подаю спецiально для жiнок.

Умова перша. Ви десь рокiв на сорок молодшi вiд свого чоловiка. Успiх майже забезпечений. Такий чоловiк на чужу жiнку й не гляне, з вас очей не спускатиме. Вiн не вiдiйде нi на крок i доглядатиме вас краще, нiж свою власну "Волгу".

До цього спонукають його двi пiдстави. Перша - якщо ви з ним поїдете до моря чи подастеся у круїз навколо Пiвденної Африки, то пасажири, та й члени екiпажу, неодмiнно запитають вас:

- Скажiть, а ваш тато дуже строгий? Чи не зустрiтись би нам сьогоднi пiд сузiр'ям Козерога?!

Або:

- Будьте добрi, скажiть, ви в тата остання донечка чи ще є такi ж гарнi, як ви?..

Вважайте, що ви свого добились: чоловiк не тiльки не вiдходитиме вiд вас, а й вас не вiдпускатиме вiд себе. Звичайно, якщо раптом не засне.

Друга пiдстава - вiн оберiгатиме вас i вiд чужих поглядiв i вiд дурних запитань на зразок:

- Скажiть, а ваш дiдусь до пенсiї чим займається?

Або:

- Це ваш дiдусь по маминiй чи по татовiй лiнiї?

Цi питання страшнiшi перших. Вiд них можна й на iнфаркт розжитись. Не вам, зрозумiло. Вам це не загрожує. Вас iнфаркт у цьому вiцi i в таких умовах не вхопить. Тому вам переживати нiчого: ви ж самi бачите, що ваш чоловiк вiд вас очей не вiдводить. Закоханий бiльше, нiж у чужу жiнку.

Умова друга. Може трапитись, що ви не маєте отих "сорок рокiв", то зобов'язанi мати хоч мiнiмум характеру. Треба, щоб чоловiк захопився вами. Йому потрiбно прищепити любов до миття посуду, пiдлоги, вибивання килимкiв, навчити його користуватись пилососом, пральною машиною, познайомити з кращими рецептами приготування щуки фаршированої, коропа тушкованого, карасiв у сметанi. Тобто створити йому такi умови, щоб вiд любовi до цього дiла в нього залишилось рiвно стiльки часу, скiльки вимагає одна жiнка. Рiдна. Добившись цього, вважайте, що ви добились всього. Поки чоловiк вивчає рецепти чи вибирає пилососом пилюку з килимкiв, ви поспiшаєте в перукарню. Вiн чистить каструлi, ви наводите манiкюр. Ви з'являєтесь несподiвано на кухнi, як пролiсок пiсля першого весняного дощу, i все тут сяє: зачiска на вашiй головi сяє, обличчя ваше сяє, у руках чоловiка каструля сяє, усмiшка на його устах сяє. Вiн не стримується й запитує:

- Рiдна моя, невже це ти? - Кидається до вас в обiйми, нiби вперше в своєму життi. Не приголублюйте. Не розчулюйтесь, пам'ятайте про "мiнiмум характеру" i кажiть: "А це що за телячi радощi?"

Тримайте його в напрузi.

Умова третя. Зробiть так, щоб чоловiковi весь час здавалося, як я уже казав, що ви нiбито його жiнка i нiбито не його. Для цього потрiбно частiше виводити чоловiка на люди. Щоб вiн бачив, як iз вас чужi чоловiки не зводять очей.

- Оце взяла тебе з собою,- пояснюйте йому,- бо як сама вийду, так проходу не дають. Пристають, як до вдови. Ще йдуть слiдом i патякають: "Ох i нiжки! Ох i стан! Ну, найсправжнiсiнька тобi королева Шантеклера!"

Подеколи це потрiбно втовкмачувати чоловiковi в голову, нехай задумується. Пiсля цього ви в його очах покращаєте. А коли несподiвано побачить, що хтось на вас i справдi кидає косi погляди, то не стримається й скаже:

- Тепер iз тобою в мiстi хоч не з'являйся. Бач, як отой телепень стриже тебе очима.

Або:

- Чого отой бовдур витрiщив на тебе свої балухи?

Спiть спокiйно. Ваш чоловiк таки ваш. Пiсля цього ви йому скажiть, щоб вiн вас ще й зустрiчав, коли ви повертаєтеся з роботи, бо, мовляв, якийсь субчик вам проходу не дає. Весь час пiд'їжджає на власнiй машинi, обiцяє щодня вiдвозити додому, постiйно пiдкреслює, що в нього двокiмнатна холостяцька квартира i що вiн хотiв би з вами поїхати на лоно природи... Вважайте, що ваш чоловiк пропав. Для чужих жiнок, зрозумiло. Тепер вiн щовечора простоюватиме перед прохiдною вашого пiдприємства й дивитиметься на кожного власника автомашини, як на людину, якiй залишилось прожити до вечора.

Умова четверта. Намагайтесь робити все те, що й ваш чоловiк. Це ж дозволяється. У нас рiвноправнiсть. Залишайтеся з спiвробiтниками пiсля роботи, випийте чарочку, а додому прийдете - скажiть, що на носi рiчний звiт чи були профспiлковi збори. Зберiться з подружками i завiтайте в ресторан. Чоловiка бажано з собою не брати. Захопiться художньою лiтературою, читанням перiодики, розв'язуванням кросвордiв чи вдарте ввечерi на дитячому майданчику з хлопцями "в козла". Одне слово, спробуйте помiнятись ролями.

Є ще одна умова - п'ята. Я її залишаю невизначеною. Визначити її раджу вам. Розкажiть, а як ви домоглись, що ваш чоловiк дивиться тiльки на вас? Подiлiться секретом i разом зi своїми зауваженнями надiшлiть менi. При переробцi й доповненнi книги автор врахує це i додасть до своїх чотирьох умов i вашу п'яту.

ЯК З'ЇСТИ БЛИЖНЬОГО

Це питання нинi хвилює багатьох. Скептики, певен, сумнiваються в можливостi здiйснити це оригiнальне мiроприємство. Але я з усiєю вiдповiдальнiстю хочу сказати, що це зробити легше, нiж зготувати вiдбивну по-київськи чи салат олiв'є.

Та перед тим, як перейти безпосередньо до цього хвилюючого питання, хочу пояснити, чому найчастiше люблять з'їдати не звичайних смертних, а, як установлено, керiвникiв чи начальникiв: починаючи вiд завiдувача облздоровiддiлом i кiнчаючи директором комунальної банi.

Перш за все тому, що начальник вiд вас, якщо ви не начальник, вiдрiзняється тим, що має: персональну машину, персональний кабiнет, персональний телефон, персональну й молоду секретарку та кур'єршу тьотю Пашу.

У кар'єристiв, пiдлабузникiв, бездар, неукiв усе це викликає заздрiсть. Їм здається, бо самi вони цього нiколи не вiдчували, що кожному начальниковi добре живеться, легко дихається, в нього залiзнi нерви, здорове серце, нема цирозiв, запалення нирок i кров'яного тиску. Насправдi ж над головою начальника постiйно висять грозовi хмари з градом, блискавицi з громом i почеплений на жiночiй волосинi дамоклiв меч. Пiд ногами камiння, пiдводнi рифи, i десь далеко - загадковi ревiзори та iнспектори. Проте, незважаючи на цi страхи й несподiванки, йому (керiвнику) заздрять, його ненавидять i, як закон, намагаються з'їсти. Багатьом це вдається.

Щоб запобiгти цьому, я й присвятив свою пораду доброму племенi керiвникiв (серед них у мене є особистi знайомi), якi, будучи чеснi й довiрливi, ще й досi потрапляють до тих начальникоїдiв i на їхнi примiтивно розставленi гачки, перемети та сiтi з приманкою. Через кiлька абзацiв я докладно розповiм, як це робиться, але спочатку трохи iсторiї.

Звичка з'їдати один одного з'явилася ще в допрометеївський перiод. До того часу, поки Прометей не вкрав у батька Зевса вогню, люди їли людей живцем. Як роздобули вогонь на свою голову, почали один одного смажити, варити, тушкувати й навiть висушувати на тараню.

У вiк атома, розщепленого ядра, нейтронiв, протонiв, нейлонiв, плафонiв усе почало iнтенсивно вдосконалюватися. Людей почали їсти в iнший спосiб: живцем, але непомiтно (вiк прогресу, кiбернетичних машин i голкотерапiї). Усi нинiшнi методи перерахувати однiй людинi просто не пiд силу. Невiдомо, чи з цим справиться й така наука, як кiбернетика. Тому обмежусь тiльки одним питанням: як з'їсти свого ближнього, якщо вiн керiвник?

Способiв є десять:

1. Закритий. За допомогою "кабiни"...

2. Любительський. За допомогою домашньої птицi: курки, гуски, качки, iндички.

3. Екзотичний. За допомогою недомашньої птицi: дикої курки, дикої качки, дикої гуски, бекаса, перепiлки, фазана, рябчика i глухаря.

4. Мисливський. За допомогою косуль, оленiв, лосiв, зайцiв, диких кiз та диких свиней.

5. Рибальський. За допомогою риби: карася вареного, смаженого, щуки фаршированої, осетрини заливної, iкри кетової та потрiйної юшки.

6. Оригiнальний. За допомогою ракiв. Свiжих.

7. Свинячий. За допомогою свинi чи поросяти.

8. Ювiлейний. За допомогою календаря i годинника.

9. Механiзований. При допомозi "Волг", "Москвичiв", газикiв.

10. Цiлком секретний.

Найефективнiший iз них десятий. Слiд сказати, що десятий спосiб хоч i найважливiший, але немає такої сили, яку б не годилось пiдкрiпити хоч одним iз вищенаведених способiв.

Тепер перейдемо до розшифрування названих способiв.

Закритий. Якщо до вас у район, райцентр, колгосп, радгосп приїжджає начальник перевiряти скаргу чи стан яйценесучостi на птахофермi, його перш за все потрiбно нагодувати. Пам'ятайте: сита людина не така зла, як голодна. Вона добрiшає, стає менш прискiпливою й нудною.

Для цiєї манiпуляцiї (так, здається, сказати можна) начальника запрошуйте в "кабiну". Такi "кабiни" є при кожнiй райцентрiвськiй чи мiстечковiй чайнiй. Запрошувати бажано в сусiднiй район. Для чого це робиться, я не берусь гадати, але точно знаю, що чинити треба саме так. Запрошуйте i їдьте. Не волами, безперечно, i не кiньми, а машинами. Легковими: "Волга", "Победа" (якщо пiсля капремонту), газик. "Запорожцями" i "Москвичами" старого й нового випуску їздити не рекомендується.

Прибувши (не приїхавши, а прибувши), негайно зачиняйте начальника в оту "кабiну". Пiсля цього починайте його повiльно споювати. Безумовно, не молоком i не крем-содою.

Примiтка. Начальник може впиратися:

- Дякую, але я не п'ю. Або:

- Вибачте, але поки не перевiрю скарги, то й каплi в рот не вiзьму.

Або:

- Повiрте менi, я не можу... В мене серце... печiнка, шлунок.

На все це слiд вiдповiдати так:

- В усiх серце, в усiх печiнка, в усiх шлунок.

Або:

- Дякувати будете пiсля того, як закусите.

Або:

- I це ви, наш новий керiвник? Щось не схоже! Вашi попередники так не поводились: не цуралися нижчих себе... Вибачте, але якщо ви їстимете там, де всi, то негайно втратите авторитет. Вас люди не поважатимуть. Вони ж першi скажуть: "Хiба це начальник? Аби це справжнiй начальник, то не їв би разом iз нами..."

Пiсля цього начальник неодмiнно здасться. Негайно ж наливайте йому додаткову чарку i приказуйте: "Оце по-нашому! Оце ми розумiємо! Одразу видно козацьку душу! Тiльки для цього треба не оцiєю двадцятип'ятиграмовою чаркою пити, а фужером чи склянкою".

Мiняйте посуд i наповнюйте його коньяком iз шампанським.

Цей напiй називається "Люба Мерi". "Столична" з шампанським має назву "Пiвнiчне сяйво", спирт iз томатом теж - "Мерi", але не люба, а "Кривава Мерi".

2. Любительський. Привозите начальника на спецптахоферму. Хай вiн собi походить по господарству, погомонить iз пташницями. Як тiльки наговориться, садовiть у ту ж машину й вiдвозьте... в лiс. Там, якщо ви справдi хочете з'їсти начальника, повинна вже бути птиця: смажена, варена i так, шматками. Хай їсть i запиває. Мiнеральною водою.

Примiтка. Якщо дiя вiдбувається на лонi природи, то неодмiнно слiд узяти з собою фотоапарат. Щоб зробити парочку "етюдикiв". Можна й некольорових. Начальника фiксувати слiд тодi, коли вiн чарку пiдносить, зрозумiло, не до вух. Можливо, начальник справдi не п'є (печiнка, серце, виразка шлунка, гiпертонiя, мiкроiнфаркт тощо), попросiть, хай хоч зробить вигляд:

- Пригубте! Отак! А тепер айн момент... Все, можна закусувати... Гадаю, вийде чудесне фото про ваш приїзд. Буде на згадку.

Начальника слiд фотографувати крупним планом. Або ж так, щоб вiн був на першому планi. Для контрасту. Вiн у центрi, ви по боках. У нього в руках фужер (склянка), у вас чарочки чи просто виделки.

3. Екзотичний. Майже те саме. Дiя вiдбувається теж у лiсi, десь у гущавинi, за шлагбаумом, на якому табличка з написом: "Державний заповiдник. В'їзд заборонено".

У заповiднику вирощують фазанiв, глухарiв, рябчикiв. Начальниковi, замiсть чарки, спочатку пiдносять рушницю. Вiн пробує вцiлити хоч у щонебудь iз згаданих делiкатесiв. Це йому не завжди вдається. Але до столу, чи то пак на килим, що простелений на галявинi, його запрошують неодмiнно.

Примiтка. Фотознiмок робиться в iншому ракурсi. Начальник на задньому планi, на повний зрiст. На головi - капелюх чи картуз, прикрашений кiлькома пiр'їнами. Фазанячими. На шиї рушниця, на поясi - патронташ i головами донизу ще не обскубанi фазани, рябчики, тетеруки. На устах посмiшка. Чарка не обов'язкова.

4. Мисливський. Дуже нагадує третiй, але тут уже в заповiднику розводять кiз, вепрiв, лосiв, косуль, оленiв.

Примiтка. Поза теж майже та сама. У картузi (капелюсi) пiр'я. Можна гусяче, куряче. Рушниця на шиї. Права рука на прикладi, лiва на дулi (у цьому мiсцi "дуля" не як груша, а як цiвка). Ноги. Одна нога на шиї, або ще краще - на спинi вбитого лося, оленя чи дикої кози (що ви вже там уполювали), друга нога за спиною (звичайно, не вашою) за спиною жертви, що на землi. Посмiшка? Оптимiстична.

5. Рибальський. Начальника вивозять до колгоспного чи радгоспного ставка. Замiсть рушницi вручають спiнiнг або бамбукову вудочку. Вiн намагається зловити коропа чи карася. Черв'яки нехай наживлює сторож...

Примiтка. "Етюдик" бажано робити в човнi. З дiдом Трохимом - колгоспним сторожем. Ви на весь зрiст, посеред човна, а дiд Трохим - сидячи на кормi. Ви з вудочкою. Вигляд: роздивляєтесь тiльки що пiйманого коропа. Великого. Дiд посмiхається. Ви ж нi.

6. Оригiнальний. Цей спосiб ще називається "пекти ракiв". Усе вiдбувається на тому ж ставку. Бригада рибалок ловить ракiв, а ви печете. У вогнi.

Примiтка. Який етюд? Ви сидите в центрi серед раколовiв (є ж риболови - чому не можна "раколови"?). Поруч вiдро з раками. Перевернуте в бiк об'єктива. Горить багаття. Вашi руки на колiнах. Своїх. У кожнiй руцi по раку. Всi задоволенi. Посмiхаються. Ви теж.

7. Свинячий. Вам пiдносять молочних поросят. Це може бути в кабiнi, коло ставка, в лiсi, коло озера. Поросят бажано запивати "Петрiвською" або "Старкою". Добре йдуть до "Житомирської гiркої" або коньяку "Україна" чи "Дойна".

Примiтка. Ви, як i на попереднiй фотографiї, у центрi. В руках виделка й нiж. Поза: збираєтесь оте порося рiзати. Крупний план. Посмiшка не обов'язкова.

8. Ювiлейний. Несподiвано дiзнаєтесь, що в начальника день народження. Пiдносите золотий будильник. Бажано з зозулькою, дарчим написом: "Спи спокiйно, дорогий Петре Семеновичу!".

Примiтка. Хтось iз товаришiв тисне начальнику руку - щиро осмiхається. Всi дивляться на вас. Будильник на рiвнi вашої голови. План середнiй.

9. Механiзований. Супроводжуєте начальника туди, звiдки вiн приїхав. Позад його машини кавалькада кращих машин району. Кавалькада має нагадувати автодорожний пробiг. Але сюди не входять спецмашини: "швидка допомога", поливнi, пiдмiтальнi, пожежнi, ветеринарнi, бензовози, молоковози та, безперечно, автофургони "Хлiб" i "Жива риба".

Примiтка. Начальник за баранкою автомашини. Лiкоть трохи висунуто у вiтрове скло. Картуз зсувати набiк не слiд. Цигарка в зубах теж зайва. Погляд зосереджений. На задньому планi вервечка машин. Легкових. Панорама.

10. Цiлком секретний. Не при допомозi друкарських машинок "Україна", "Олiмпiя", "Оптима" чи "Колiбрi", а звичайної харкiвської, китайської авторучки або найкраще - гусячого пера. Пишете лист в одну з вищих iнстанцiй. Якщо начальник - директор лазнi, пишете завiдуючому комунгоспу. Якщо начальник - директор м'ясокомбiнату, то Мiнiстерству м'ясо-молочної промисловостi й т. д.

У листi повiдомляєте, що начальник Н. не встиг ще й мiсця нагрiти, а он уже чим займається. Неодмiнно пишiть, що примушував вас дiставати балик, коньяк, кетову iкру, без дозволу ловив у колгоспно-радгоспних ставках рибу: коропiв, карасiв, сазанiв. Без дозволу бив у державних заповiдниках рябчикiв, фазанiв, косуль, оленiв, кiз i свиней. Диких. Усе це широко iлюструйте фотоетюдами. У кiнцi листа просiть усi витрати списати на начальника, а його погнати з роботи. Вкажiть, хто все це може пiдтвердити. Ставте пiдписи. Сусiдiв або спiвробiтникiв. Нi в якому разi не посилайте листа анонiмно. Тепер це не проходить. Лист опускайте безпосередньо з поштовий вагон i тiльки тодi йдiть додому. Лягайте спати i вважайте, що свiй громадський обов'язок ви виконали з честю. Можете бути певнi: начальника з'їли, забитих косуль i свиней спишуть на нього. На вашiй совiстi тiльки раки. Але на них розцiнок поки що нема. Спiть спокiйно.

ЯК ПИСАТИ МЕМУАРИ

Мемуари писати дуже важко. Навiть важче, нiж одному редакторовi видавництва написати всi анотацiї до тематичного плану.

Чому ж так важко писати мемуари? По-перше, мемуари, як правило, пишуться тодi, як той чи тi, про кого ви збираєтесь писати, неодмiнно помруть, а ви маєте дiзнатися, чи визнали їх пiсля смертi за видатних i ввели до УРЕ. Якщо так, то вважайте, що один шанс iз десяти на вашому боцi.

По-друге, повиннi померти всi вашi ровесники, або, як ще їх називають, сучасники поета (полководця, художника, композитора тощо). Iнакше сучасники почнуть звинувачувати вас у недостовiрностi чи перекручуваннi викладених вами фактiв.

По-третє, треба вмудритися прожити вiк свiй так, щоб пережити навiть генiїв. А це, судячи по кiлькостi мемуарних книг, удається не кожному. Тепер ви зрозумiли, чому так мало в нас мемуарної лiтератури й чому так важко писати її?

Хто ж пише мемуари? Мемуари пишуть рiзнi люди: полiтики, полководцi, видатнi дiячi культури, актори, композитори, художники i гумористи.

Як же пишуться мемуари? Ну, перш за все, маючи вiдповiднi для мемуаристики роки, вам необхiдно мати ще й папiр i хоча б харкiвську авторучку "Золоте перо". Бо, як вiдомо, мемуари, на вiдмiну вiд гетьманських унiверсалiв, пишуться не на пергаментi i не гусячим пером.

З чого ж починати мемуари? Безперечно, з опису першої (цiлком випадкової) зустрiчi з поетом, скажiмо, С. чи з гумористом, скажiмо, В. Але нi в якому разi не з того, що ви вже при життi поета записували його жарти в ресторанi "Еней".

Пишiть, що вперше ви з ним зустрiлися в бiльярднiй. Якщо це лiтератор - то, звичайно, в Будинку лiтераторiв, якщо художник - то в Будинку художникiв, якщо композитор - то у видавництвi "Музична Україна".

Для кого пишуться мемуари? Звичайно, було б наївно думати, що всi сили кинуто лише на те, щоб вiддати данину поету С. чи гумористу В. Мемуари переважно пишуться для самого себе, а якщо з ними уважнiше познайомитися, то, як закон, i про себе.

Як описувати головного героя? Дуже просто. Чим простiше, тим краще. Приблизно отак: "Нiколи не мiг подумати, що цей, на перший погляд, невеличкий на зрiст чоловiчок i є поет С. Я його уявляв кремезним, широкоплечим велетнем..." Або: "Дотепи з нього так i сипались. Я дивився на нього й боявся, що вiн ось-ось захлинеться. Але нi. Дотепи били з нього, як б'ють струменi фонтана в парку бiля унiверситету iменi Т. Г. Шевченка".

Як ви познайомилися з головним героєм? Цього ви точно не повиннi пригадувати. Пишiть краще отак: "Уже нинi й не пригадую, де ми з ним уперше познайомились. Чи це трапилось у фешенебельно-провiнцiйному готелi "Жорж" чи в Одеських катакомбах, де ми були на екскурсiї. Пам'ятаю одне: вiн мене впiзнав одразу. Нiколи не думав, що вiн отак просто, як звичайний смертний, пiдiйде до мене, покладе свою руку на моє плече й скаже: "Так оце ви такий, Юро!" Це якщо вас, автора мемуарiв, звуть Юркою. А якщо вас звуть Васею, то звучатиме трохи iнакше:

"Так оце ви такий, Васю. Нiколи не думав, - оглядаючи мене з нiг до голови, сказав вiн, - що ви отак пишете. Гарно пишете. Читав. Так i тримати". Що писати далi? Далi потрiбно зробити невеличкий екскурс у поетове дитинство. Бо поет, як вiдомо, ще з колиски мрiяв стати моряком. "Якось вiн утiк iз дому в Одесу й незабаром влаштувався на теплоходi "Iван Франко" (нинi - "Леся Українка") звичайним юнгою. Уже пiзнiше, десь через рiк, пiд час нашої зустрiчi, вiн про це розповiдав менi особисто. Й тодi я уявив собi, - пишете ви, - обiрваного хлопчика-селюка, який без шматка хлiба в кишенi бреде таврiйськими степами у великий i загадковий свiт - Одесу".

Чи вiдiграли ви якусь роль у життi героя? Безперечно. Саме дякуючи вам i з'явилась на свiт його генiальна поема... Але давайте все по порядку. Ви ж, звичайно, добре пам'ятаєте, як у скрутний для поета час йому захотiлося назавжди кинути перо i влаштуватись працювати на таксi. Та ви (не хто iнший, а саме ви) не дозволили йому так вчинити. Вчасно пiдтримали його, навiть пiдказали сюжет для його безсмертної поеми "Весна не жде". Щоправда, дружина поета в своїх спогадах чомусь запевняє, що згаданий твiр з'явився на свiт дякуючи їй, а не вам. Але чи варто на це звертати увагу? Хiба ми не знаємо жiнок? Вони глибоко переконанi, що все створено в iм'я них або дякуючи їм.

Чи варто писати про його творчiсть? Обов'язково. Почнiть приблизно так: "Пам'ятаю, вiн щось писав. Що саме - я вже не пригадую, але знаю, що писав. Саме тодi почав уже писати i я. На той час у мене було чи то три чи то п'ять романiв. Якось сиджу, коли чую - хтось стукає у шибку. Я до вiкна. Дивлюсь - вiн.

- Що, - питаю, - тебе принесло так пiзно?

- Гумореску, - вiдповiдає, - написав. Ту саму, до якої ти менi пiдказав сюжет. Хочеш послухати?

Я його вислухав, зробив кiлька слушних зауважень, i гумореска пiсля цього стала популярною. Нею буквально зачитувались усi: вiд студентiв-заочникiв до футболiстiв-любителiв. Професiоналiв у нас тодi ще не було.

Ця гумореска менi добре запам'яталася. Забув, щоправда, її назву, але добре пригадую, що читали її на всiх вечорах, де читався уривок i з моєї повiстi "Життя пiд сонцем".

Як викласти роздiл про дивацтво гумориста? Як вiдомо, всi великi люди - диваки. Гуморист В. не був винятком. "Гуморист, треба сказати, вiн був досить цiкавий. Талант щедрий. Особливо любили його друзi. Пригадую, з першого свого гонорару вiн одному iз нас позичив 10 карбованцiв, другому - 20, третьому - 30, четвертому - 40, п'ятому - карбованець тридцять двi, шостому... Нi, шоста була вона - поетеса Леся К... Лесю вiн посадив на таксi, а грошi дав не їй, а таксисту. То були останнi 5 карбованцiв, i гуморист В. попросив водiя авто, щоб той вiдвiз Лесю додому. А сам позичив у мене до наступного гонорару три копiйки на трамвай, але пiшов пiшки, бо трамваї уже не ходили.

Отаким веселим i живим закарбувався вiн у моїй пам'ятi. До речi, тих трьох копiйок вiн менi й досi не вiддав".

ЯК ВИБИРАТИ IМ'Я

Це питання, безперечно, хвилює кожного, хто збирається стати батьком чи матiр'ю. Питання, як на мiй погляд, не таке вже й дрiбне. Бо й справдi, яке iм'я дати дитинi? Чим керуватися? З чого починати?

Перш за все, слiд забути про будь-якi сiмейнi традицiї, якщо вони якимось дивом збереглись у вашiй сiм'ї. Все то пережитки минулого. Тепер новi часи, новi iмена. Не варто в цi днi згадувати батька Арсена чи дiда Андрiя, а тим бiльш прадiда Данила. Не треба згадувати й маму, бабу, прабабу. Не варто задумуватись i над майбутнiм. Хай вас не хвилює вже тепер, як поставиться ваш син чи донька до пiдiбраного вами iменi. Це їх не цiкавить. Вони ще до цього не доросли. Єдине, що в цi щасливi для вас днi має вас цiкавити, так це "Книга власних iмен" та поради знайомих.

"Книга iмен" запропонує вам чималенький список, i ви зможете знайти сяке-таке iм'я для нащадка. Але моя вам щира порада: не заглядайте туди. Не мине й дня, як до вас завiтають вашi знайомi, що двi, а то й цiлих три ночi не могли заснути. Все думали, яке б ото вашiй дитинi iм'я пiдiбрати.

- Чи, може, все ото даремно? - з острахом цiкавляться вони. - Ти що, з отiєї книжки, батьку, надумав своїй дитинi iм'я пiдбирати? А ми ж для чого? Ми тобi друзi чи ми тобi хто? Викинь книжку, поки не пiзно.

Ви, нiяковiючи, вiдкладаєте книгу вбiк.

- Закинь її, - радять вашi знайомi.- Що ти з нею носишся, як iз крашанкою! Ось тобi справжнi iмена. Це моє, це Митькове, це тьотя Фрося написала, це Гарик, це Жорик. Чи, може, ти вже без нас придумав, так кажи!

- Та жiнка хоче, - починаєте ви так, нiби щойно когось ненавмисно пiдрiзали. - Не я, а жiнка хоче, як син народиться, то назвати Назаром, якщо донька - то Соломiєю...

- Що? - скрикують усi троє чи четверо, скiльки там уже до вас прийшло. - Нам не почулось? Ти так оце сказав, як ми почули, чи ти ще нiчого не сказав?

- Та це все жiнка. Дiд у неї був Назар. Замiсть батька їй. Вона ж у мене сирота, так от це вигадала. У дiдову пам'ять. Виховував, мовляв, у люди вивiв.

- Забобони, - кидає хтось.

- Факт, пережитки. Нiби тому дiдовi тепер не все одно... Ти що, перед жiнкою по шнурочку ходиш?

- Та нi... Що ви?..

- А в тебе своя думка є? В тебе своє iм'я є?

- Та я думав. На батькову честь - загинув на початку вiйни...

- Ну й правильно. Ото на батькову честь i називай. А то вигадають - Назар! Хто тепер iз таким iменем ходить? Тьху! Називай на честь батька й не вигадуй. Чи, може, жiнка не погоджується?

- Та погоджується.

- Ну й чудесно! Значить, iм'я вже є. Свiй список можна рвати? Чи не так? То як же зватимуть твого спадкоємця?

- Тимофiй!

- ??

А по хвилi:

- Ну, ти вибач. Це, звичайно, вашi сiмейнi справи. Вам виднiше. Але ми радили б i про дитину подумати. Ти подумав, як воно, беззахисне, пiде в свiт iз таким iменем? Тимофiй! Тимiш! Уявляєш?!

- Збожеволiти мало! - пiдтримує друга жiнка. - Що люди про батькiв подумають? Оце вже буде балачок.

- Оригiнальне щось треба, - знову друг. - Щоб вiдбивало наш дух, епоху. А ти - Назар, Тимофiй! Що ж ти кожному стрiчному пояснюватимеш, на чию честь ти так свою дитину назвав? На честь дiда чи баби? Не смiши людей...

- Гаразд, - здаєтесь ви. - А якi у вас пропозицiї?

- У нас? Ось список. Я, наприклад, пропоную назвати його iменем вiдомого спiвака. Звичайно, не нашого. Ну, якогось французького чи iталiйського. Скажiмо, Антонiо. Чим погано? Або на честь Жана Маре. Моїй жiнцi цей артист дуже подобається. Для доньки - Лола. Гарно? I взагалi, яке кому дiло, Лола чи Жан?..

Ото довго не дискутуйте, згоджуйтесь одразу. Знайомi завжди дiло кажуть. Берiть у них список i поспiшайте в пологовий будинок. Список передайте через санiтарку чи медсестру разом iз записочкою:

"Люба! Всi пропонують назвати сина (як буде син) Жюлем. Якщо донька - то Лолою. Гадаю, нашi знайомi мають рацiю. Назар i Тимофiй - архаїзми. Не сподобаються цi, то вибери зi списку, що додаю. Цiлую. Твiй Вася".

Оскiльки я теж батько i менi теж знайомi пропонували Список iмен, то я хочу його винести на широкий суд, щоб нашi товаришi й друзi не сушили собi голiв. Ось цей список:

Жiночi iмена: Чоловiчi iмена:

Жюля Жюль

Iя Мюль

Лола Прiам

Пiама Люс

Люсi Гарик

Гонората Жорик

Ферфуфа Роллан

Естера Iрек

Сосiпатра Анжел

Паола Руслан

Кюнна Кизил-Кум

Якщо ж ви вважаєте, що цей список неповний, не вiдчаюйтесь, вашi знайомi доповнять. Останнє, що я вам пораджу, це не забудьте за гармонiю iменi й прiзвища. Це дуже важливо. Подаю приклади: Нiнель Кукурудза, Травiата Пацюк, Жульєна Миска, Анжела Кендюх, Вольдемар Копистка, Гонората Пузир, Геракл Гарбуз, Жузi Коза, Неда Баран, Аттiла Шкапченко й Аполлон Козолуп.

Якщо ця гармонiя є, вважайте, що iм'я ви вибрали правильно. Дiти вам дякуватимуть. Особливо, як пiдростуть.

ЯК ДIЗНАТИСЬ ПРО ПОХОДЖЕННЯ СВОГО ПРIЗВИЩА

Майже науковий трактат

Вважатиму неповноцiнною свою книгу, якщо бодай хоч коротко не зупинюсь на походженнi наших прiзвищ. Подавати пораду, як пiдiбрати iм'я, й зовсiм не сказати, як дiзнатись про походження свого прiзвища, - значить обiкрасти читача, не задовольнити його допитливої душi. Тим паче, що прiзвища хвилюють нас iнколи бiльше, нiж iмена. Бо як не як, iмена нам дають, як ми вже знаємо, сусiди, родичi, знайомi, рiдше батьки, а ще рiдше дiди чи прабаби. То вже прiзвища, якось так повелось, дiстаються не вiд знайомих, а саме вiд батькiв, дiдiв чи навiть вiд прапрадiдiв. I спробуй тепер пiсля стiлькох епох i воєн встановити, чи у вас таке ж прiзвище, як було в прапрадiда, а чи дiйшло до наших днiв у iншому виглядi, а може, й змiнилось за вимогами часу чи самого власника того прiзвища. Бо тепер, скажiмо, кожне змiнює своє прiзвище, як йому заманеться, i часто на шкоду собi.

Тому я раджу: перед тим, як збираєтеся змiнити своє прiзвище, подумайте, чи не мiняєте шило на швайку. Можливо, ви й досi не догадуєтесь, яке благородне походження має ваше прiзвище. Щоб ви впевнились, що це справдi так, то пропоную вам кiлька прикладiв, за допомогою яких ви зможете визначити генезис свого прiзвища i пересвiдчитесь, що воно у вас не таке вже звичайне, як на перший погляд здається.

ЯК ДIЗНАТИСЬ, ЧИ ВИ ВИПАДКОВО НЕ IТАЛIЄЦЬ

Приклад перший. Ваше справжнє прiзвище, як твердить батько чи мати,- Мирон Деко. А якщо його прочитати навпаки, та ще написати разом, то виходить, що ви нiякий не Мирон, а ДЕКОМИРОН. Отже, вашi далекi предки, це, безсумнiвно, iталiйцi - сучасники Джованнi Боккаччо (Воссассiо), Мiкеланджело i Тiцiана.

То питається, чи варто мiняти таке прiзвище?

Приклад другий. Ви Антон Канава. Три "а" в одному прiзвищi, звичайно, забагато, як замало одного "о" в iменi. Що ж слiд робити? Перше "а" в прiзвищi замiняєте на "о" разом iз наголосом. Тепер прiзвище вимовляється Конава. Вiдчуваєте - зовсiм iнший нюанс! А до iменi Антон додаєте "iо". Правда, цього вашого поривання часто не розумiють формалiсти iз загсу. Але якби не вони, бюрократи, ви, мабуть, i не догадались, яке б мали пiкантне прiзвище: Антонiо Конава - наче тезко видатного iталiйського скульптора - представника класицизму - Антонiо Канова (1757 - 1822 роки).

Приклад третiй. Прiзвище змiнюється за допомогою додавання, точнiше, дописування. Це можна зробити без чиновника iз загсу чи секретаря сiльради. Головне пiдiбрати вiдповiдне чорнило. Якщо у вашому паспортi стоїть Мазач чи Кирпач, вважайте, що до iталiйця вам - двi лiтери.

Дописуйте "чо". Не "чао", а саме: "ч" i "о", й носiть собi на радiсть, а iншим на втiху: "Мазаччо" чи "Кирпаччо". Якщо у вас прiзвище Пiзан, то робiть "Пiзанно".

Приклад четвертий. Про прiзвища, усне звучання яких має особливу вагу. Такi прiзвища в основному не пишуться, а вимовляються. Пояснюю. У вас прiзвище - Мина Квасоля. Маючи таке iм'я та й прiзвище, ви чомусь проклинаєте своїх батькiв (а вони той день, коли ви народилися), ненавидите себе, своїх родичiв i того Дiда, що вмудрився пiд час росiйсько-японської вiйни стати повним георгiївським кавалером. Саме на честь дiда Мини вас i нарекли цим страшним (для вас) дореволюцiйним iменем. Ви нинi повиннi через це страждати, згадувати батька й матiр, а заодно й дiда - георгiївського кавалера, словами, якi навiть у порадах писати заборонено. А тим часом чините ви так даремно, бо, мабуть, i не здогадуєтесь, що такому спiвзвуччю мiж iменем та прiзвищем може позаздрити артист iз капели гiтаристiв чи клоун столичного цирку. Лише вслухайтесь у своє прiзвище. Вимовте його нiжно й з любов'ю, особливо в присутностi iнтелектуала чи науковця. Не встигнете й рота затулити, як вiн пiдбiжить до вас i запитає:

- Скажiть, ви випадково не родич iталiйського скульптора Мiно Фазолi?..

Ви раптово нiяковiєте. Бо, мiж нами кажучи, ви, безперечно, родич, але далекий. Прiзвище дуже трансформувалось.

- Я це одразу помiтив, - запевнить вас iнтелектуал. - Бачите, я саме працюю над темою "Iталiйське Вiдродження й Україна". Дослiджую зв'язки, торговi вiдносини. Особливо акцентую увагу на сферi впливу України на Iталiю. Ваше прiзвище менi запам'яталося.

Якщо пiсля цього поцiкавиться, чи у вас дома випадково немає чогось такого (ну, скажiмо, кардинальської мантiї чи весла вiд гондоли), одразу не вiдповiдайте. Вдайте, що вам трохи нiяково й навiть неприємно. Бо товариш, уперше у вашому життi, так точно, безпомилково (от що значить освiчена людина!) розгадав справжнє походження вашого прiзвища, хоч як ви й маскувалися! Пiсля цього скажiть: "Треба подумати", - i негайно мчiть в "академку", дiзнайтесь хоч, хто такий отой Мiно Фазолi, коли вiн жив i чим займався.

Носiй прiзвища Пиколом - прямий нащадок папи римського Пiя II. Справжнє прiзвище обох - Пикколомiнi. Але це так, мiж iншим.

ЯК ВИЗНАЧИТИ, ЧИ ВИ ВИПАДКОВО НЕ ФРАНЦУЗ

Переднє слово.

Як не дивно, з французами у нас справи гiршi, нiж з iталiйцями. Французи є. А от прiзвищ значно менше, нiж скажiмо, iталiйських, нiмецьких чи турецьких. Це, певне, пояснюється в першу чергу тим, що Францiя з нами не межує, хоч зв'язки у нас давнi, починаючи вiд Анни Ярослава Мудрого i кiнчаючи Борею Штаньком iз Томашполя, який торiк їздив у Париж по туристськiй путiвцi...

Приклад перший. На Українi поширене прiзвище Гроха. Якщо послухати Аделю з Кобеляк, то довiдаєтесь, що в її жилах тече чиста французька кров одного з фельдмаршалiв часiв Наполеона Бонапарта, який пiд час першої Вiтчизняної вiйни переховувався в Хоролi, де перше жила прабаба Аделi. Вiд фельдмаршала й пiшло прiзвище Аделi Грохи, яке волосний писар, будучи малограмотним, записав у "метрику" - Аделя Гроха. Хоч насправдi вона француженка й повинна писатися: А де ля Гроха. З наголосом на останньому "а".

Приклад другий. Прiзвище Фiлiпченко. Одразу вiдчувається, що воно не українського походження. Бо в українцiв є Пилип (Пилип iз конопель), а не Фiлiп. Закiнчення "ченко" запозичено в українцiв. Фiлiп - навпаки - чуже нашiй мовi, або, як кажуть, слово iншомовного походження. Тому не важко здогадатися, що справжнє прiзвище Фiлiпченка свого часу було Фiлiп. Примiром - Жерар де Фiлiп. Те ж саме стосується прiзвищ Фiлiпчук, Фiлiпенко.

ЯК ДIЗНАТИСЯ, ЧИ ВИ ВИПАДКОВО НЕ НIМЕЦЬ

Приклад перший. Якщо у вас прiзвище Вiтер, можете бути певнi: ви таки нiмець. До цього варто лише придбати лiтеру "н" i вписати її третьою лiворуч, або замiнити "т" на ту ж "н". Пiсля цього ви вже не якийсь там Вiтер, а, в першому варiантi - Вiнтер, у другому - Вiнер. Вiнер Норберт - американський вчений, нiмець за походженням.

Приклад другий. Нащо вже типовi українськi прiзвища Деригус чи Деринiс. Але й вони, як виявляється, мають свої секрети. Власники їх, певен, i не пiдозрюють, що варто їм викинути лiтеру "и", як вони стають: Дергус чи Дернiс.

Друкувати замiтки, iнформацiї, якщо вони вам вдаються, можна пiд таким псевдонiмом: Ван (тобто Ваня) Дергус. Або ще краще так: Ван дер Гус.

Але цього, менi так здається, не дозволить зробити найлiберальнiший редактор, якщо вiн вас особисто знає. Не дивуйтесь: редактори залишаються редакторами. Хiба з них хто знався на людських душах, хоч усi вони, без винятку, вважають себе iнженерами цих душ.

ЯК ДIЗНАТИСЯ, ЧИ ВИ ВИПАДКОВО НЕ ТУРОК

Переднє слово.

Чимало минуло часу, як Україна перестала воювати з турками. Козаки перевелися, а от iмена й прiзвища турецькi залишилися: драгомани, сагайдаки, бузулуки, килимники, кунтушi тощо. I тому не дивно, якщо хтось iз ваших знайомих раптом заявляє:

- А ти знаєш, що я з турецьких яничар?

Або:

- Та вiн же турок!

Або:

- Тобi вiдомо, що моя баба була Ага i в селi її називали Османша?

Так заявляють переважно тi, що знають, хто вони й звiдки. Але багато власникiв чистокровних турецьких прiзвищ i досi перебувають у блаженному невiданнi. Просто неймовiрно! Я вважатиму злочином, коли багатьом їм не розкрию таємниць i не розповiм, звiдки вони пiшли й чиї вони дiти.

Приклад перший. Мiй однокашник по унiверситету носив прiзвище Алiк Кнур. До нашого знайомства вiн, виявляється, й не знав, що вiн прямий нащадок турецького меддаха.

- Та ти знаєш, - якось кажу йому, - хто ти такий, звiдки в тебе таке iм'я та прiзвище? Оце вчора прочитав статтю одного дуже вченого Федотюка "Звiдки походять нашi прiзвища?". Так виявляється, що слово "Алiк" на Українi поширилось пiд час турецько-татарських наскокiв i походить вiд турецького "Алi". Отже, ти нiякий не Алiк i нiякий не Кнур. Справжнє твоє прiзвище Алi Нур або навiть Алi Нурi. Викинь до бiса оту лiтеру "к" i все зрозумiєш.

Вiн несподiвано кинувся на мене. Заграла турецька кров. Обхопив обома руками й ледве не задушив. А тодi, наче шайтан, з криком "ага-ла-а" кинувся вниз. По сходах.

- Не забудь загорiти й пофарбуватися, - кинув я йому вслiд.

Та не знаю, чи почув вiн мене. Бо якось випадково побачив його з вiкна трамвая, то вiн i досi ходить блондином.

Приклад другий. Досi терзаються в здогадках носiї прiзвищ Крiт, Тхiр. I жоден iз них, скiльки б не ламав голову, звiдки у нього таке прiзвище, не знає, що вони турецького походження. Тiльки вбогi вигадники та блiдi, як турецькi євнухи (якщо мова йде про туркiв, то й порiвняння повиннi бути турецькi), фантазери неспроможнi на бiльше, як замiнити лiтеру "i" на "о". Тхiр - Тхор, Крiт - Крот. Ще й сердяться i поправляють вас, коли ви без злого намiру, ненавмисне напишете - Тхiр чи Крiт, вони неодмiнно вам скажуть:

- Я не Тхiр, а Тхор.

У той час, коли треба не сердитися, а дякувати, що вас пишуть "Тхiр". Бо ви й справдi Тхiр, i прiзвище ваше походить не вiд Putorius [Тхiр (лат.)] з родини куницевих, що має хутро з грубо обiдраною темною остю, а вiд справжнього турецького iменi, з якого десь в анналах iсторiї випала й загубилась одна лише лiтера "а". От її, лiтеру, й слiд ставити поруч iз "к" чи "т", щоб вийшло: Карiт чи Тахiр.

Приклад третiй. Михайло Фiра або, як кажуть близькi й знайомi, - Мiша Фiра. Так от, Мiша Фiра - не Фiра, а Арiф. Ашiм Арiф! А ви, виявляється, чисте турецьке прiзвище читаєте злiва направо, а не справа налiво. А турецькi прiзвища й читаються, як у народi кажуть, по-турецьки: Ашiм Арiф.

Вiдчуваєте, скiльки тут музики! Вимовляєте його, й вам здається, наче граєте на зурнi або ллєте воду з турецького кувшина. Так i хочеться додати до цього слова "бей" чи "ага", щоб звучало ще милiше: Ашiм Арiф-бей!

Отож, за роботу, товаришi. Якщо вам захочеться змiнити своє прiзвище, то ви бiльше не битиметесь, нiби курка в пiтьмi, мiняючи прiзвища на свiй страх i смiх. Тепер у вас пiд рукою солiдна й науково обгрунтована порада, яка може вам замiнити статтю чи дисертацiю. Якщо ж формалiсти iз загсу виставлятимуть свої претензiї й доводитимуть протилежне, то не забувайте, будь ласка, вказувати їм на це першоджерело.

ЯК ЗАПРОШУВАТИ В ГОСТI

Запрошують у гостi, як вiдомо, тодi, коли вашому знайомому чи товаришевi щось потрiбно. Як тiльки подзвонить або зустрiне й скаже: "Зайшов би якось", - так i знайте: йому щось треба вiд вас. Не може бути, щоб отак нi з того нi з сього запрошував.

Запрошують у гостi й тодi, коли випадково зустрiчаються. Саме на таких запросинах ми i зупинимось.

- А чому це ви до нас не заходите? - починають вашi знайомi. Й тут, не даючи їм вiдповiдi, негайно переходьте в наступ i ви:

- А ви чого? Негарно. Слово честi, негарно. Нiколи не думали, що ви та й так зазнаєтесь. Як переїхали з Опiшнi в Київ, так уже нiби й не земляки.

- Та стривайте! Дайте слово сказати, - проситься ваш земляк чи знайомий.

- Не дам, - кажете ви. - Бо так робити не можна. Хто ж до нас ходитиме, якщо ми самi себе забуваємо. Хто? Я вас, земляче, питаю!

- Розумiєте... - знову вiн.

- Розумiю, - це вже ви. - Я все розумiю. А от моя жiнка (вона не дасть збрехати) не хоче цього розумiти. Чого це Чупруни, - так i каже, - до нас не заходять? Може, чогось образились?!

- За що? На вас ображатись, так це треба свинею бути. Цiєї недiлi неодмiнно будемо у вас. Ви нiкуди часом не збираєтесь?

- Оце завжди так виходить, - починайте здалеку. - Ви завжди збираєтесь тодi, коли нас нема. Це ви просто смiєтеся з нас. Слово честi. Ми ж цiєї недiлi якраз теж у гостi запрошенi. Можна було б i не йти, бо якщо мiж нами кажучи, то це не люди, а... I не хочу цим словом рота паскудити. Але йдемо. Бо, як мiж нами, то вiд цiєї людини дещо залежить. По роботi. А жiнка в нього... Ну, справжня мегера. Бачили б ви її очi - балухи з орбiт вилазять. Справжня жаба-зеленуха. Ще й халат зелений носить...

У цей мент помiчаєте, що й у жiнки вашого земляка очi не кращi. Починаєте клясти себе в душi... "I смикнув мене чорт за язика". Так воно вже в природi ведеться. Варто вам про чиїсь зуби чи очi згадати, як, дивитесь, у вашого знайомого чи знайомої вони такi самi. Та не розгублюйтесь, а спокiйнiсiнько, намагаючись говорити в тому ж тонi, кажiть:

- Так оце йдемо. Бо в нього жiнка все може. Замовте шкуру мамонта - з-пiд землi викопає. Потрiбне вам опудало макаки (це я для прикладу, не ображайтеся) -завтра принесе. Свинячi роги їй легше дiстати, нiж вам звичайну соску в аптецi... Так приходьте, не забувайте...

Адресу при цьому називати не обов'язково. Навiть коли ви переїхали на нову квартиру на тому тижнi. Потиснiть руку, мило посмiхнiться i йдiть. Якщо ж несподiвано земляк схаменеться й скаже:

- О, ледь не забув, а де ж ви живете?

Не пробуйте непритомнiти. Це вам нiчого не дасть. Удайте, що ви дуже здивованi.

- Ти глянь! А я хiба вам не казав? От голова, i як це я? Пiвгодини добрих убили на дрiбницi, а про головне забули.

Тепер присядьте. Якщо пiд вами снiг, малюйте схему на снiгу. Пiсок? Малюйте на пiску. Малюйте й розказуйте, як до вас потрапити. А як нема нi снiгу, нi пiску, то шукайте клаптик паперу, бо iнакше вони до вас не втраплять нiзащо в свiтi. По-перше, ви живете в чорта в зубах, по-друге, туди нiякий транспорт не ходить, по-третє, наймати таксi - це дати iз себе здерти шкуру. Це при умовi, якщо таксист вас туди повезе. По-четверте, їхати треба з самого ранку, то до вечора можна й добратись. Приїдете - орiєнтуйтесь по калюжi. Це майже поруч iз вами. Не калюжа - Iндiйський океан: узимку не замерзає, влiтку не висихає. Пiсля цього починайте клясти мiськкомунгосп, а заодно поцiкавтесь у земляка, чи вiн випадково не знає, до якого часу це триватиме. Для повного уявлення розкажiть два-три епiзоди про калюжу. Можна й такi:

- Повiрте, не брешу, у тiй калюжi вже два епiлептики втопились. Вас випадково не переслiдує ця чорна хвороба? Ну, слава богу. Бо можете захлинутись одразу. Машина, бува, заїде, так нiс трактором вирвуть, а кузов там залишається. А ви хочете таксi брати? Хто вас туди повезе?

- Та це ще не бiда - пiвбiди, - розказуєте ви якомога правдивiше. - Обiйдете цю калюжу, то одразу берiть очi в руки - пiд ноги вдивляйтесь. Бо якщо не оглядатиметесь, то скрутите собi в'язи: дiтиська познiмали з люкiв чавуннi плити, здали на металолом. У нас сусiда з тринадцятої квартири впав, то вже рiк, як ходить iз скрученою вбiк головою. Нiяка медицина виправити не може.

Пiсля цього не забудьте нагадати про мiкрорайонних псiв, що гасають невпорядкованими вулицями, як вовкодави. Всi без намордникiв, а чужих нюхом чують за кiлометр. Але найстрашнiше не це. Найстрашнiше те, ради чого ви ото сьогоднi вибрались у центр: дiстати хiмiкатiв. Бо вiд блощиць i тарганiв уже спасу нема.

- Ну, нiчим не виводяться, хоч сядь та й плач. Чого вже не пробували: й каштани клали, й торф. Виварювали черепки з лопухами. Настоювали тирсу на бурячисi, заливали смолою, оцтом. Варили звiробiй на нiтроглiцеринi, не кажучи вже про дуст i сiрчану кислоту. На день-два наче щезнуть, а тодi звикають, i нiякий дуст не помагає. Вони ще й радi - з'їдають той дуст, аж за вушами лящить. Як їдять, то, буває, сусiдам чути. Та що там багато розбалакувати, приїжджайте, самi побачите. Не встигнете лягти...

- Але ми не думаємо ночувати.

- Як це не думаєте? Не думаєте ночувати? А чого? Що, немає де спати? Слава богу й мiськрадi - маємо трикiмнатну квартиру. Та й до нас як уже їхати, то на два днi, не менше. Це ж за мiстом. Повiтря яке! Якби ще не дим iз миловарного заводу та не ота погань, що спиртзавод у ставки випускає, то живи й про Крим не думай. Переночуєте неодмiнно. Та й заодно пересвiдчитесь, як ми живемо. А то ще подумаєте, наче вигадуємо бозна-що. Побачите: як тiльки вимкнеш свiтло, а прусаки, наче оленяче стадо, по вас гасають, аж груди вгинаються. Рота й носа затуляємо марлею. Ви часом не з роззявленим ротом спите?

- Не знаю. Нiколи не бачив...

- Ну, це не доведи господь. Так ви приїжджайте. Побачите, як ми влаштувались. Дiтей не берiть. Онукiв теж. Адже жалко їх мучити. Їхатимете, то в центрi сiдайте спочатку на трамвай, на п'ятнадцятий номер, потiм на Теличцi на восьмий пересядете, а тодi злiзете - й пiшки. З кiлометр, бiльше не буде. А як через кар'єр, то й того менше. При входi напис "Вхiд заборонено", але ви на те не звертайте уваги - йдiть. Правда, якщо на вишцi червоний прапорець, то краще обiйти. Бо як бабахне, то камiння аж за шлагбаум летить. Каменюки бувають кiлограм по вiсiм. Кабiну автомашини пробиває, як фанерну коробку з-пiд зефiру.

Усi цi деталi у вашiй розповiдi обов'язковi. Для ваших гостей нiчого не повинно бути несподiванкою. В iншому випадку почнуться переживання. Щоправда, ваш земляк, можливо, й не дасть вам висловитись до кiнця, несподiвано переб'є й скаже:

- Та ви вже не турбуйтесь. Усе це не страшно. Ми до такого звикли. У нашому мiкрорайонi не лiпше. А дорога i пси нас не лякають. У нас зять тракторист. Так ми до вас у недiлю якщо не на гусеничному приїдемо, то на бульдозерi - обов'язково.

Пiсля цього потиснiть земляковi руку й гляньте на себе в дзеркало: якщо у вас обличчя пожовтiє, а може, ще й покриється червоними плямами, - вважайте, що все гаразд. Приятель приїде. Можете не переживати.

ЯК ПОВОДИТИСЯ З ТОВАРИШЕМ, ЯКОГО НЕСПОДIВАНО ЗВIЛЬНИЛИ З ПОСАДИ

Дехто, мабуть, скаже: нiяк. А даремно. Звертати увагу неодмiнно треба. Може, не обов'язково з ним так вiтатися, як ви вiтались до цього. Не слiд, скажiмо, перебiгати вулицю, щоб персонально, нахиливши голову чи зiгнувшись до поперека, єлейним голосом промовити:

- Доброго дня вам, Петре Семеновичу! Як ви почуваєтесь? Як печiнка? Чи перестало канудити?

Принижувати свою гiднiсть не варто. Але не можна впадати i в iншу крайнiсть. Помiтивши колишнього начальника, що йде вам назустрiч, не вдавайте, що вас тепер бiльше цiкавлять вiтрини крамниць, нiж його печiнка. Вiн може теж удати, що не помiтив вас, i пройти далi, а може, й несподiвано зупинитись i сказати:

- Що це ви, Семене Петровичу, вiтрини вивчаєте? Збираєтесь щось купити?

Ви, безумовно, вiдчули, скiльки єхидства та iронiї в цих запитаннях. Чи варто вiдповiдати тим самим? Нi в якому разi, i ось чому. Поясню з власного досвiду.

Був колись i я керiвним товаришем. Яким саме, то, певен, не має особливого значення. Головне, що був. Щоб уже дуже великим, то нi, але, як кажуть, не остання шишка на соснi. Був у мене один знайомий. За професiєю - скаржник. Усе скарги писав i менi приносив для вжиття заходiв. Людина була, скажу я вам, хоч до ракової пухлини клади - розсмокче. Чемний, ввiчливий, сором'язливий. Iнколи отак дивишся на нього, а вiн несподiвано пожовтiє, потiм переведеш очi на його руки - наллється кiновар'ю.

Знiяковiєш i сам опустиш очi, пiдведеш, знову глянеш на нього, а вiн уже перед тобою кольору столового буряка. Зупиниш погляд на його носi - набирає кольору хакi.

Одне слово, милiшого створiння в життi своєму не стрiчав. Так минуло з пiвроку. Я вивчив усю гаму його кольорiв. Здавалось, у природi не iснує такого вiдтiнку, якого б не набирав Шумайда (це його прiзвище).

Якось Шумайда принiс до нас у вiддiл чергову скаргу про те, що в районi вiнницьких Вишеньок досi немає громадської туалетної, а вiд цього, мовляв, дерева в'януть. Мене якраз не було, а скарги вiн персонально вручав тiльки найстаршому.

- Де Петро Семенович? - запитав Шумайда.

- А вiн бiльше не працює, - вiдповiв мiй заступник. Не знаю, якими тодi барвами заграло обличчя Шумайди, але коли вiн вискочив iз кабiнету й ледь не збив мене з нiг на сходах, у нього був вигляд гранiтної скелi. Шумайда пройшов повз мене, як проходять вiйськовi крейсери повз буйок, що зiрвався з якоря.

Наступного дня я запримiтив Шумайду на майданi Поповича, бiля газетного кiоска. Це було його улюблене мiсце. Тут ми з ним часто стрiчались, i я знав, що варто менi з'явитися на горизонтi, як Шумайда (в мене досi таке враження, що вiн мiг би легко мене помiтити через бетоновану стiну) вискакував iз-за кiоска i, знiмаючи картуза, бiг менi назустрiч.

Цього разу Шумайда наче ослiп. "Що з ним? - подумав я - Невже не розглянули останньої скарги Шумайди про те, що на П'ятничанах собаки ходять без намордникiв, у той час як у Калинiвцi зареєстровано пса, що сказився". Я вирiшив пiдiйти до Шумайди сам. Але яким було моє здивування, коли Шумайда, накульгуючи, почав набирати швидкiсть кур'єрського поїзда. Доганяти його, я, зрозумiло, не став.

З того часу минув тиждень. Я переїжджав жити до Києва. Забiг на базар, у районi Калiччя, щоб купити кiлограм-другий яблук. Раптом, наче з-пiд прилавка, вискочив Шумайда.

- Петре Семеновичу, дорогий!

Я глянув на нього. Вiн покрився нiжно-оксамитовим тоном осiннiх незабудок.

- Ай-яй-яй! - протяг вiн. - Такого вiд вас нiколи не чекав. Нiколи не думав, що ви станете таким!

Я не раз глянув на Шумайду. Обличчя його набрало кольору осiннього листя з бурячковими прожилками.

- Чому ж ви не признаєтесь, що переїжджаєте до Києва? Тепер на таких, як Шумайда, ви й дивитись не хочете.

Я подивився. Шумайда покрився безкольоровим лаком. Продавець подав менi яблука. Обличчя Шумайди заграло бронзою. Яблука я загорнув у бiлий папiр. Шумайда став як крейда. Ми попрощались.

Я Шумайдi нiчого не вiдповiв. Вiн став як попiл. Такого кольору в Шумайди я нiколи не помiчав.

Оце i все. Тепер висновок: перед тим, як надумав вивчати вiтрини при зустрiчi з колишнiм керiвним товаришем, не забудь (цi слова прошу дати крупним шрифтом), НЕ ЗАБУДЬ поцiкавитись, чи Петра Семеновича не звiльнили часом для того, щоб пiдвищити. Поцiкався, а тодi вже смiливо обходь його хоч десятою дорогою.

ЯК ДIЗНАТИСЯ, КИМ СТАНЕ ВАША ДИТИНА I ЯК ЇЇ ВИХОВУВАТИ

Видатнi вченi стверджують, що на кожну дитину неодмiнно має щось впливати. Вiд цих упливiв i залежить її майбутнє. Тому батьки, якi знають "секрети" впливу, вже зараз упевнено заявляють:

- Ох, у мене й урвитель росте!

Або:

- Це не iнакше як Леонiд Жаботинський чи Iван Пiддубний буде!

Або:

- Погляньте, який космонавт вигнався!

Або:

- Мiй якщо не стане пожежником, то неодмiнно буде Шопеном!

А як ви? Чи можете ви так упевнено сказати, вже сьогоднi, що ваш Юрасик стане булочником чи експедитором маслозаводу? Гадаю, нi. Саме тому я взявся за перо, щоб ви вже тепер могли визначити, ким буде ваша дитина, коли виросте, i як її для цього слiд виховувати.

З бiографiй великих людей ми знаємо, як на майбутнiх поетiв-лiрикiв, скажiмо, впливають кучерявi верби; на гумористiв - горобинi гнiзда. На майбутнiх музик (композитори, диригенти, скрипалi, бандуристи тощо) скрекотання сорок i поскрипування незмащених колiс воза. На спiвакiв переважно впливають вечорницi та кумкання жаб на озерах.

Зовсiм пiд iнший вплив потрапляють майбутнi мiнiстри та кербуди. Якщо першi захоплюються висмикуванням пiр'я в домашньої птицi (гусей, iндикiв та качок), то другi вибивають шибки чи смикають стрiху. Майбутнi ревiзори та фiнансисти цiкавляться здебiльшого чужими садками та колгоспними баштанами. Агенти Держстраху, як правило, стрiляють з рогатки по горобцях та iз самопалiв по гавах.

Майбутнi пожежники полюбляють сiрники й розводять багаття за хлiвом чи хатою.

Пропагандисти, лектори злизують iз кислого молока сметану. Голови (рiзнi) випасають кiз, свиней та велику рогату худобу. Полководцi вiддають перевагу коням i терпiти не можуть козячого молока.

Художники-абстракцiонiсти спецiалiзуються на викраденнi бовтунiв, приймаючи їх за справжнi яйця, а не курячу бутафорiю. Анонiмники й навуходоносори починають iз написiв у туалетних, на парканах, на стiнах будинкiв i кiнчають псевдонiмом "Всюдисуще око".

У цьому вiдношеннi особливо скривдженi мiськi дiти. В них нi скрипучих возiв, нi бантин, нi кучерявих верб, нi баштанiв, нi домашньої птицi. Тому з них переважно й виходять посерединi журналiсти, фармацевти, адмiнiстратори муздрамтеатрiв, майстри iндпошиву, метрдотелi, дамськi кравцi та працiвники хiмчистки.

Це, звичайно, жорстока несправедливiсть, хоч у нас усi професiї потрiбнi й почеснi. Але вся бiда й нещастя мiських дiтей у тому, що е мiстах дуже багато мiлiцiї та рiзних спецмашин. Саме, мабуть, тому мiськi батьки лякають своїх дiтей мiлiцiонерами чи машиною, яка пiдмiтає щiткою вулицi чи загрiбає лапами снiг.

- Не будеш їсти - мiлiцiонеровi вiддам!

- Гамай кашку, а то машина згамає. Бач, яка вона ротата! Усе жере!

Цього ви не помiтите в сiльських батькiв. Тут переважно практикується солдатський пасок перiоду першої Вiтчизняної вiйни або батькiв очкур вiд штанiв.

Певно, саме звiдси й пiшло оте прислiв'я: за одного битого двох небитих дають.

Отож, як виховувати сiльську дитину, ми вже знаємо. Варто лише, повторюю, вибрати для неї вiдповiдну професiю й почати прищеплювати їй любов чи до верб кучерявих, чи до дупел iз гнiздами, залежно вiд того, яку професiю ви обрали для свого нащадка.

А як же бути з мiською дитиною? Чи є в неї тi об'єкти впливу, вражень, якi має сiльська дитина? Безперечно, є, й не менше. Єдиний недолiк: мiська сфера впливу на дитячу душу - недостатньо вивчена та описана в нашiй лiтературi. Тому важко стверджувати, що хлопчик, який смикає дiвчинку за кiски, буде неодмiнно дамським перукарем. Минає пiвтора десятка рокiв, дивись, а з нього виростає офiцiант привокзального ресторану чи майстер фотоательє.

Отже, мiськi сфери впливу на формування дитячої душi вивченi або поверхово, або зовсiм не вивченi. А в наш час, як вiдомо, батьки не мають часу займатись вихованням дiтей. Робота, громадськi доручення, готування обiдiв, вiдвiдування гастрономiв тощо. Дивись, роки пробiгли, на тахтi лежить якийсь патлань. У зубах сигара, у руках гiтара, туфлi на босу ногу, баки з вусиками зрослися. Вiн щось побренькує й питає:

- А що, пахан, не упознал? Я твой синаша!

Тому моє завдання - полегшити вашi страждання i безкорисливо допомогти вам. Для мiської дитини найвпливовiший об'єкт - це мiлiцiонер. Перед початком виховання дитинi слiд продемонструвати, що собою являє мiлiцiонер. Покажiть їй будь-якого мiлiцiонера: регулювальника, автоiнспектора чи слiдчого карного розшуку. Для дитини все одно.

Дитинi аби форма. Змiст її не цiкавить. А пiсля цього з ранку до вечора кажiть:

- Не будеш слухатись - мiлiцiонеровi вiддам! Пiсля цих слiв дитина сама уявить мiлiцiонера.

Якщо цей метод ввести за систему, то, я певен, результати не забаряться: дитина й увi снi проситиме у вас манної кашi й благатиме крiзь сльози, що не плакатиме, аби лишень її не вiддали мiлiцiонеровi. З таких дiтей виростають iлюзiонiсти цирку.

Це перший i дуже ефективний засiб виховання. Є й iншi. Наприклад: куток (не слухатимеш - поставлю в куток), спецмашини (приклад уже наводили), тьотя (от лише не перестань, так негайно вiддам тебе оцiй тьотi; подивись, яка вона зла), зоопарк (не слухатимеш - вiдведу в зоопарк i посаджу тебе до крокодила). Можна посадити й до тигра, лева, пантери, вовка, шакала й гiпопотама. Але не до бегемота. Бо слова "гiпопотам" дитина переважно чомусь боїться, а от слово "бегемот" у неї такого страху не викликає. Не викликає в неї страху I слон чи понi. З симпатiєю дитина дивиться на зебр i окремих птахiв. Але це iнша тема. Нас же зараз цiкавлять сфери чи окремi фактори впливу на душу мiстечкового хлопчика чи дiвчинки.

Як бачимо, в дитини мiста цих факторiв не менше, нiж у дитини села. Додайте до цього спалахи трамвайних чи тролейбусних дуг на вечiрньому тлi неба (дiти, якi захоплюються цими спалахами, згодом стають освiтлювачами в мiсцевих театрах), демонстрацiї (святковi), декорацiї (дiти, на яких упливають декорацiї, стають переважно декораторами), недiльнi маршi в парках культури й вiдпочинку (дiти стають фiлософами) i, нарештi, морозиво за 9 копiйок без родзинок (дiти стають продавцями м'ясного ряду i все життя зневажливо ставляться до молочникiв).

Далi так званi штучно-допомiжнi фактори чи примусовi: дiтей здають у дитячi ясла й примушують вiдвiдувати групу з викладанням англiйської чи французької мови, хоча вони ще своєї не знають (полiглотами, як правило, такi дiти не стають i з iноземної завжди мають переекзаменування на осiнь); хореографiчнi гуртки, (з цих дiтей переважно виростають телеграфiсти й водiї таксi); музичнi школи, по закiнченнi яких хлопчики негайно хочуть стати штурманами далекого плавання, а дiвчатка- продавати ескiмо.

I останнє: дядя. Дядя не обов'язково повинен бути вашим родичем. Дядя взагалi може бути навiть незнайомий. Цей метод добре дiє в поїздi, трамваї, парку, скверi, а також у будинках вiдпочинку, санаторiях та пляжах (морських, рiчкових).

Метод цiкавий i надзвичайно оригiнальний. Як же користуватися цим методом?

Якщо ваша дитина несподiвано заплакала, ви їй негайно показуйте дядю й кажiть:

- Он бачиш того дядю?

Дитина насторожується й замовкає. Якусь мить дивиться, куди спрямовано ваш вказiвний палець. Там сидить на лавочцi (якщо це сквер чи парк) або лежить (якщо це пляж) у шезлонзi молодий i симпатичний дядя. Лiт тридцяти. Дитина разом iз вами не спускає з того дядi очей. Потiм ви питаєте в дитини, чи вона знає, що цей симпатичний дядя може зробити з нею, якщо вона не слухатиме маму. Дитина не може здогадатися i раптом знову починає схлипувати, щоб, нарештi, дiзнатись, що з нею зробить отой дядя. Якщо ця допитливiсть проявляється, то це, безумовно, свiдчить про те, що ваша дитина в майбутньому стане геологом або головою ДТСААФу.

- Вiн тебе забере з собою,- таємниче повiдомляєте ви.

Дитина пiдносить кулачки до очей.

- Кине в мiшок, - провадите ви. Дитина починає кулачками терти очi.

- Мiшок зав'яже дротом, прив'яже камiнь i викине в море.

Дитина заходиться плачем.

- Перестань, бо якщо тебе акули не з'їдять, то цей дядя сам тебе з'їсть.

Дитина ридма ридає.

- Цей дядя всiх таких плаксивих дiток їсть. Бачиш, дядя приготувався до стрибка. Подивись, якi в дядi руки.

Дядя нiяковiє, намагається осмiхнутися.

- Бачиш, якi в дядi зуби? Оцими зубами вiн робить з дiтками гам-гам...

Дядя затуляє рота й кидає на вас погляд, сповнений страждань.

- А подивись, якi в дядi очi! Вночi вони в нього свiтяться, як у сича.

Дядя пiдводиться.

- От бачиш, дядя вже йде. Ану перестань негайно!

Дядя щось намагається сказати.

- Чуєш, дядя гарчить, як вовк. Зараз дядя буде тебе їсти.

Дядя раптом повертається i бiжить.

- От бачиш, дядя злякався. Дядю злякала твоя мама. Твоя мама смiливiша за дядю. Я тебе не дам йому з'їсти...

Цих прикладiв, гадаю, достатньо. Всi вони впливають на душу дитини не слабкiше, якщо не сильнiше, нiж батькiв очкур (це в селi) чи iмпортний пасок вiд ковбойських джинсiв (це в мiстi).

Одне погано - мiськi дядi та мiлiцiонери наступного дня оббiгають вас десятою дорогою, а ваша дитина, помiтивши цей маневр, починає так верещати, що дивишся на неї, слухаєш i думаєш:

- З оцього якщо не виросте новий режисер для Вiнницького муздрамтеатру, то футбольний коментатор для Українського радiо - неодмiнно!

P.S. Якщо вищезгаданi професiї вас не задовольняють i ви хочете, щоб ваша дитина в майбутньому стала Кондратюком чи Корольовим, Данилом Заболотним чи Лесею Українкою, Iваном Козловським чи Марком Вовчком, Остроградським чи Амбодиком-Максимовичем, то в цьому разi раджу негайно переїхати до села. Бо генiї, як сказав поет, народжуються в селi, а помирають у Парижi. Цю ж думку пiдтверджує бiльшiсть книг, якi виходять у серiях "Жизнь замечательных людей" та "Життя славетних". Там, до речi, докладно описано, як iз дитини виростав той чи iнший генiй i що на нього найбiльше впливало.

ЯК НАБУТИ СЛАВИ IНТЕЛЕКТУАЛА

Ми так нинi звикли до iнтелектуалiв, що перестали дивуватись i захоплюватись ними. Мабуть, тому й сприймаємо їх як належне, як щось звичайне, буденне. А тим часом бути сучасним iнтелектуалом не так уже й легко. Хоча деякi товаришi запевняють, що iнтелектуалом може бути будь-хто, маючи густу бороду, а також ВРЕ, УРЕ або ще краще УРЕС.

Я знаю багатьох, якi передплачують "Вокруг света", "Всесвiт", "Иностранную литературу", "Знання та праця". У декого є навiть "Людина i свiт", альбоми з репродукцiями Рембрандта, Ван Гога, Пiкассо i картини Тетяни Голембiєвської. Iншi мають збiрки поезiй - вiд Гарсiа Лорки до Олекси Ющенка. Але, наскiльки менi вiдомо, нiхто з них iнтелектуалом не став. Отже, в цiй справi мало мати в своїй бiблiотецi Ернеста Хемiнгуея, Проспера Мерiме, Уiльяма Фолкнера, Джона Апдайка, Сомерсета Моема, Агату Крiстi чи Юру Ячейкiна. Треба до цього ще й мати природний хист. Бо iнакше навiть при наявностi передплатної перiодики й путiвникiв по мiстах свiту, починаючи вiд Абакана й кiнчаючи Кривим Рогом, все одно з вас iнтелектуала не вийде.

У наш час не заживеш слави iнтелектуала, якщо навiть прочитаєш мемуари Михайла Рудницького чи промову Юлiя Цезаря перед битвою з галлами. Щоб уславитись iнтелектуалом, треба вмiти блискуче оперувати набутим фактажем. Вмiти подати свої знання так, щоб нiхто не сумнiвався - чи ви дилетант чи зарозумiлий схоласт.

Щоб уславитись iнтелектуалом, треба набути такого зовнiшнього вигляду, щоб кожен глянув на вас i безпомилково сказав:

- Стопроцентний iнтелектуал!

Пiсля цього ви повиннi глянути й на нього. Але так, щоб вiн одразу вiдчув вашу iнтелектуальну перевагу, а сам собi здався нiкчемним суб'єктом iз претензiями провiнцiала.

Це одна з найперших ваших вимог. Друга вимога - розмовляти будь про що, на будь-яку тему неохоче, байдуже, так нiби мiж iншим, подеколи цитуючи то Спiнозу, то Лукiно Вiсконтi, але нi в якому разi не посилаючись на свого вiтчизняного мислителя, якщо вiн навiть такого рiвня, як Григорiй Сковорода. По-перше, посилаючись на свого, ви одразу в очах присутнiх зi справжнього iнтелектуала опуститеся до рiвня звичайного балабона, а згодом перетворитесь на вузькочолого бовдура. По-друге, хтось iз присутнiх може кинути вам у вiчi:

- Цих слiв у Сковороди нема!

Спробуйте йому заперечити. А вiн, зануда, вiзьме й полiзе до стелажа по томик фiлософа-демократа й тодi при всiй отiй публiцi витовче вас, як шолудивого кота, що нашкодив. Вам це потрiбно?

Iнша рiч мислитель чи дiяч закордонний: Гегель, Бiсмарк, Наполеон, Бернард Шоу чи комiсар Мегре. Коли хтось i кине вам оту зневажливу фразу:

- Такого в Бiсмарка нема!

Або:

- Щось я цього в Наполеона Бонапарта не стрiчав, - не вiдчаюйтесь. Пам'ятайте: наступ - найкраща оборона. Удар супротивника негайно парируйте своїм ударом.

- Воно й зрозумiло. А де ви могли зустрiти в Наполеона, коли це фраза з його неопублiкованих листiв з острова Єлени до тiтоньки Жорж Санд де Сiка. Цi листи ви читали?

Хай спробує, нахаба, пiдтвердити чи ще хоч раз за вечiр роззявити свого з чорним пiднебiнням рота! Тепер берiть бика за роги й виробляйте з ним, що хочете. Цитуйте Мюссе i Дугласа Скотта, Федерiко Феллiнi й Лютса Бенюела, розповiдайте про життя Джоан Баез i Монiки Вiттi, Уiльяма Сарояна й Джона Голсуорсi.

Далi зупинiться на кiнозiрках, починаючи вiд Айседори Дункан, Олiвiї Коул i кiнчаючи Марлон Бардо i Луї де Фюнесом. Не варто чiпати Софi Лорен, Брiжжiт Бардо й Джiну Лолобриджiду.

- Це пройдений етап, - може хтось кинути реплiку. А от нехай спробує муркнути щось, коли ви почнете розповiдати про творчий шлях Ванесса Редграйва чи, скажiмо, бiографiю Акiра Куросави. Можете зачепити бiографiї Ейсебiо, Пеле, Джона Беста чи Джаїча. Футболiсти - це теж модно. Головне - деталiзуйте. Розповiдайте так, нiби з кожним, про кого йде мова, ви виросли чи сидiли разом на заднiй партi й задачки в нього списували.

- Коли Ейсебiо вперше побачив справжнiй футбольний м'яч, - деталiзуєте ви, - вiн заридав, як дитя. Його весь Гарлем заспокоював,- i тут же пояснiть: - Гарлем - це не те саме, що гарем, товаришi. Гарлем - це означає негритянський квартал.

Якщо помiтите в якогось зайди нахабно-iронiчну посмiшку, не звертайте уваги на дрiбницi. Можливо, хтось iз присутнiх несподiвано ляпне:

- А згадайте нашого Анатолiя Бишовця, коли його запросили в Австрiї на телестудiю...

Негайно зробiть такий вираз обличчя, нiби ви хотiли випити свiже яйце, а там виявилось невилуплене курча. Нiзащо не оперуйте своїми. Повторюю, це одна iз найголовнiших вимог. Не збивайтесь на Агатангела Кримського чи Лесю Українку, не посилайтесь на Драгоманова чи на Iвана Труша. На вас одразу махнуть рукою й нiколи не визнають за вами права носити горде iм'я iнтелектуала.

Якщо ви надумали здивувати присутнiх своїми знаннями з iсторiї, то не надумайтесь розповiсти їм про те, що Києво-Могилянська академiя свого часу була центром освiти всього слов'янства, а донька Ярослава Мудрого Анна вийшла замiж за короля Францiї. Це, як вам скажуть, типове не те. Iнша справа - Людовик XIV. Його жорстокiсть i дивацтва. Або хитрий i улесливий кардинал Рiшельє. Версальський замок. Єлiсейськi Поля, Лувр. Що ви там ще знаєте? Ельзас i Лотарiнгiю? Цього досить. Можете перейти на Рим. Чи вернутись назад у Париж i проїхатись по Сенi. Про її береги розповiдайте з таким захватом, нiби там промайнуло ваше дитинство. Але нi в якому разi в своїх розповiдях не вдавайтесь до аналогiй. Скажiмо, таких:

- Ну, Сена точнiсiнько як наша Снивода, якщо хто був на Вiнниччинi.

Вважайте, що всi вашi претензiї на пост iнтелектуала ви самi розтоптали власним чоботом. Застерiгаю вас вiд таких паралелей.

Якщо випадково (а може, й навпаки) вас запитають, що ви тепер читаєте, не ляпнiть зопалу:

- Та чогось потягло на новели Стефаника.

Або:

- Вирiшив перечитати Гоголя!

Вас пронижуть i спопелять здивованi очi!.. Вiдповiдь у цьому випадку єдина:

- П'єра де Бюше i Агату Крiстi.

Можете назвати Фрiдрiха Санклюїста чи Поля-Жана Панастеля, але нi в якому разi Григора Тютюнника чи Романа Андрiяшика. Пiсля цього теж, так, нiби мiж iншим, додайте:

- До речi, ви знаєте, як працює Агата Крiстi? - I, не чекаючи вiдповiдi, провадьте далi: - Вона голяка залазить у ванну. По лiву руку кладе в череп неандертальця яблука (звичайно ж, не Симиренка), у праву бере ручку й пише. Пером страуса ему.

Може трапитись, що хтось iз присутнiх теж захоче здивувати товариство. Ну, примiром, розповiсть про останнього отамана Сiчi Запорiзької Калнишевського, який просидiв у ямi до 113 рокiв i вiдмовився вiд "волi", коли дiзнався, що Сiчi вже нема. Або скаже:

- А ти знаєш, як працював Степан Руданський, коли батько вiдмовився йому допомагати, бо той писав "мужицькою мовою".

Спiвбесiдник може й не продовжувати. Скорчте зневажливу мiну шимпанзе - й нехай вiн замовкне зi своїм Руданським! Бо Руданський - це не епоха, як i Тетяна Ларiна зi своїми Ленським i Онєгiним. Вони для вас учорашнiй день, як i "Тарас Бульба" з "Мертвими душами", й соромитись цього нiчого. Тому, обклавшись Доротi Сейерс чи Ерлом Стейнлi Гарднером, не клiпаючи вiями, питайте:

- Поглянь, будь ласка, у словник, як правильно писати: фонiкулер чи фанiкулер?

Якщо вам несподiвано кинуть у вiчi:

- Жоржа Сiменона читаєш, знаєш, що їсть Луї де Фюнес, i питаєш, як писати... Так от знай, що нi "фа" й нi "фо", а "фу": фу-нi-ку-лер.

Не звертайте уваги на невихованих невiгласiв. Хiба їм зрозумiти глибину вашої iнтелектуальної душi, хiба їм охопити дiапазон ваших знань? Та нiколи, якщо вони й досi захоплюються "Героєм нашого часу" й читають "I мертвим, i живим, i ненародженим..."

ЯК ПОВОДИТИСЯ В ЧЕРЗI

Гадаєте, якщо будете стояти мовчки в черзi, то швидше час мине? Нiчого подiбного. В якiй би ви черзi не стояли, потрiбно говорити. Бо тут ви не тiльки поширюєте чутки про обмiн валюти чи про те, що всю зубну пасту розкупили... Тут ви й збагачуєтесь, черпаєте найправдивiшу iнформацiю, якої в газетах не знайдеш.

Так про що ж говорити в черзi? Якщо ви стоїте в черзi по мандарини, то можете в товариша чи товаришки, якi стоять попереду вас, запитати:

- Скажiть, це правда, що тепер цитрусовi посипають дустом?..

Якщо товариш на ваше питання щось буркне, то вважайте, що вiн не розчув. Запитайте його, чи не знайомий вiн iз директором гастронома.

Потiм поцiкавтесь, скiльки товариш братиме. Якщо два кiлограми, то навiщо й чи не забагато це.

- Цiкаво, хто у вас так любить мандарини i де ви їх зберiгаєте?

Якщо вiдповiсть, що в холодильнику, то запитайте, якої в нього марки той холодильник i чи не вийшов йому гарантiйний строк. Також можете розпитати про членiв сiм'ї, поцiкавтесь, якого вони вiку. Якщо одержите вичерпнi вiдповiдi, запитайте, де ваш спiвбесiдник живе. Можливо, зовсiм в iншому районi - то чого ж тодi тут стоїть у черзi? Якщо скаже, що поруч iз магазином працює, не вiрте йому.

Може статися, що спiвбесiдник чи спiвбесiдниця несподiвано виявить бажання помiнятися з вами мiсцями й пропустить вас уперед. Помiняйтесь. А можуть плюнути й пiти геть iз черги. Не звертайте уваги.

Хiба тепер мало iстерикiв вештається по наших магазинах?!

Отже, в черзi говорити можна про все. Вам нiхто заборонити не може. Стоїте ви в черзi по апельсини, поцiкавтеся - звiдки вони: з Марокко чи з Грузiї? Якщо з Грузiї, то чому такi ж гiркi, як i з Марокко.

Якщо ви в черзi по югославськi чи бельгiйськi кофточки, то запитайте, чи їхнi розмiри вiдповiдають нашим. Якщо не збiгаються, то ви можете навiть розсердитись i сказати, що пора вже пiдiгнати всi отi iмпортнi розмiри пiд нашi, а то тiльки плутанина вiд цього. Вас пiдтримають.

Те ж саме питайте i в черзi по чеськi туфельки й французькi чобiтки.

Зовсiм iншi запитання постають коло залiзничних кас i кас Аерофлоту. Коло залiзничних кас повинно турбувати, чи вистачить вам квиткiв. Уголос поцiкавтесь, хто має право брати без черги, а кому дозволяється по бронi. Чому беруть за швидкiсть та яка рiзниця мiж м'яким купе i звичайним? Чи не запiзнюється, бува, поїзд? Потiм уже питайте про ресторани i буфети. Чи є в цьому поїздi ресторан i як там готують? Якi дорожнi нацiнки i з чим це пов'язано, що нiде нема в ресторанах крабiв? Якщо й пiсля цього майбутнiй пасажир не втече з черги, атакуйте далi:

- Чи багато одержують провiдники? Ви випадково не працювали провiдником?

Якщо товариш працював, то запитайте, чому кинув.

- Невже так мало платять? А як, цiкаво, машинiстам?

Якщо пiсля цього питання той товариш не пошле вас до машинiста, то запитайте, який квиток думає брати вiн, а який радить узяти вам.

Iнша справа - каси Аерофлоту. Тут завжди черги жвавiшi, життєрадiснiшi. Основнi теми розмов пов'язанi з погодою - льотна вона чи нi. Якщо в черзi й про це не гомонять, то раджу негайно нав'язати розмову. А щоб до неї прилучились усi одразу й навiть той, хто вже просунув голову у вiконце каси, запитайте:

- Як ви гадаєте, а навiщо на авiаквитках пишуть нашi прiзвища? Нiде ж цього не роблять!

- А якщо лiтак розiб'ється, а вiд вас не залишиться й шматка, то як, ви думаєте, вдасться встановити вашу особу?

Справдi, як? Для цього й пишеться у квиточку ваше прiзвище. Дякуючи йому, негайно повiдомлять вашу вдову про авiакатастрофу й про те, що...

У цю мить слiд перебити спiвбесiдника й кинути йому ще одне питання, якщо вiн такий розумний:

- А скажiть, у нас хiба катастрофи бувають? Коли всi замовкнуть, то поiнтересуйтесь, на яких лiтаках найбезпечнiше лiтати. На АНах - берiть на АН. На ИЛах - берiть на ИЛ. Якщо на ТУ - берiть на ТУ. Якщо ж нема квитка на лiтак - вашого улюбленого конструктора, то мчiть негайно на вокзал (залiзничний) i їдьте поїздом. Все ж у поїздi, якщо їхатимете в останньому вагонi вiд паровоза, є якiсь шанси вижити. Одне погано - на залiзничних квитках не вказують прiзвищ. А втiм, самi вирiшуйте. Я тiльки скажу: колись я знав одного товариша, вiн дуже боявся лiтати в лiтаку. Завжди на поїздi їздив. Так от, зовсiм недавно в той поїзд, у якому їхав мiй знайомий, врiзався лiтак. Ви, мабуть, про цей випадок чули? В усiх чергах розповiдають.

ЯК ПРИБОРКАТИ СУСIДА

Прочитавши цей заголовок, читач, у якого квартира зi спiльною кухнею, коридором, ванною, песимiстично сам себе запитає: "Хiба ж це можливо?" Можливо. Хочете знати, як це зробити, то негайно озброюйтесь олiвцем i занотовуйте собi цю пораду. Бо це питання таки хвилює вас. Справдi ж бо, як приборкати того ненависного вам сусiда? Мишей дохлих в його вариво ви вже кидали! Прусакiв у своїй кiмнатi розводили i в його кiмнату пiдпускали! Заводили здоровенних псiв - нiщо не допомогло! Воно й зрозумiло. Пес, як i дохлi мишi (й тi, що лiтають, i тi, що бiгають), вашого сусiда вже не дивують. У нього виробився iмунiтет. Цим його не вiзьмеш, а тим бiльше, з квартири не виживеш. По-перше, де ви тепер дiстанете доброго пса? А, по-друге, якщо й дiстанете, то де гарантiя, що рiвно через тиждень сусiда його не вгостить... Нi, не голкою й не миш'яком, а цiанистим калiєм. Тепер усе робиться на вищому рiвнi. I, по-третє, плакатиме чималенька сума грошей, затрачена на того сетера чи фокстер'єра.

Отож, якщо ви поставили собi за мету приборкати сусiда, запросiть до себе в гостi знайомого. Пам'ятайте: клин вибивають клином. Запам'ятали? Тепер занотовуйте, що вимагається вiд вашого гостя.

Перш за все, гiсть зобов'язаний мати належну зовнiшнiсть. А саме: вiдвислу нижню щелепу, як в орангутанга, i перекошений нiс, як у Мишки Япончика. Словом, щоб була така пика, що кожен, хто б на нього не глянув, сказав: "Як пить дать - головорiз". Знайдете такого типчика, вважайте - спокiй забезпечено. Ви повний господар на кухнi, в коридорi, у ваннi. Сусiд стане тихше води, нижче трави i в патрони вкручуватиме постiйно свої лампочки. Бо самi скажiть, кому приємно зустрiчатися з таким мордоворотом один на один, та ще й у темрявi? Це перше.

Друге. Ви повиннi свого гостя одягти. В пiжаму. Бажано смугасту.

Третє. Озброїти ножем. Не кухонним. А тим, що на пружинi. Клацає й вистрiлює.

Четверте. Заборонити вступати з сусiдом у будь-якi контакти: вiтатись, вести розмови, просити дозволу зайти у ванну.

П'яте. Випускати гостя з кiмнати саме в той момент, коли зi своєї кiмнати виходить сусiд. При зустрiчi хай дивиться спiдлоба i пiд самим носом несподiвано "вистрiлює" ножем. Ефект потрясаючий.

Нехай пiсля цього сусiд спробує пiдсунути вашому гостю голку чи шматок хлiба з миш'яком, а вам у каструлю опустити виводок сiрих мишей.

Але це ще не все. Є пункт i шостий. Чи не найголовнiший. Без нього ви нiчого не виграєте. Через день-два необхiдно вам самому зайти до сусiда й побiдкатись:

- Що менi, бiдному, тепер робити?

- А що? - поцiкавиться сусiд.

- Так от брат iз тюрми втiк. П'ятнадцять рокiв за вбивство дали, а вiн узяв i втiк. Тепер у мене переховуватись збирається. Каже: заявиш у мiлiцiю, то тебе кокну й разом iз тобою твого сусiда. Мене, зрозумiло, за те, що я брат його, але, скажiть, - вас за що? Сусiд зниже плечима...

- То ж то i є. Аби хоч вас не зачiпав. За себе я не боюсь. А от як вас нi за понюх табаки зарiже, то я тодi не переживу. Каже: менi вже все одно. Заявиш у мiлiцiю, то одразу обох. Менi, каже, слiдством займатись нiколи. Я не слiдчий, що буде розбиратись, хто iз вас той донос писав - чи ти, чи вiн. Вiн, це значить, ви...

Пiсля цього попросiть вибачення й залиште сусiда в спокої. Тепер вважайте, що сусiд приборканий остаточно. Вiднинi вiн вам не колотиме очей, що ви пiсля себе не помили ванну. Сам помиє. Замете коридор. Почистить конфорки вiд збiглого супу чи вермiшелi. Перед тим, як зайти до туалету, поцiкавиться, чи не бажаєте першi завiтати ви. Щоранку бажатиме вам мiцного здоров'ячка, цiкавитиметься, як спалось вам i вашому братовi. Про анонiмку в мiлiцiю й не думайте - не напише. А як напише, то що? Прийде уповноважений. Поцiкавиться, хто живе. Познайомите мiлiцiонера з товаришем. Мовляв, ваш гiсть. А щодо вбивства i втечi з тюрми, то чого тiльки той проклятущий сусiда не видумає! I треба ж таке вигадати на чесних людей.

- Товаришу мiлiцiонере, а скажiть, будьте добрi, чи не можна оцього сусiда за наклеп упекти на пару годочкiв? Бо спасу вiд нього вже нема. Бачте, до чого додумався чоловiк.

Дивись, може, й клюне. Одне слово, за роботу. Жаль тiльки, що в наш iнтелектуальний час такого неандертальця пiдшукати важко.

ЯК ЗАВОЮВАТИ СЕРЦЕ КЕРIВНИКА

На це простiсiньке запитання вiдповiсть, мабуть, кожен. Бо кожен знає, що це робиться дуже легко. Для цього тiльки назавжди слiд вiдкинути думку: "А що про тебе подумають товаришi?" Але ви належите не до таких людей. Вам не байдуже, що про вас подумають товаришi. Вам хочеться, щоб про вас думали тiльки добре i вашi спiвробiтники i сам Петро Семенович. Чи можливо в цьому випадку завоювати серце свого керiвника? Абсолютно можливо, якщо вiднинi за iнструкцiю свого життя ви вiзьмете ось цю щиросерду пораду. Користуючись моєю порадою (запам'ятайте!), вам не доведеться нiколи брати на озброєння старi атрибути примiтивного лакузи: цiлувати ручку дружинi Петра Семеновича, виносити iз заболочених озер по-собачому в зубах бекасiв, чирок, крижнiв та пiрникоз. Випивати рештки спиртного, якщо Петро Семенович не в "формi" чи гасати з мiкроiнфарктом по заснiженому полю й виганяти на Петра Семеновича хвостатих та косооких.

Усе це зайве. За моєю порадою ви повиннi тiльки критикувати свого начальника. Критикувати в очi, критикувати на зборах, пiд час нарад i навiть у нього дома, в сiмейному колi. Критикувати суворо й жорстоко. Кому це не iмпонує? Тiльки пiсля такої критики вами захоплюватимуться i Петро Семенович i вашi спiвробiтники. Захоплюватимуться й заздритимуть, а в душi навiть почнуть мрiяти про той день, коли хтось iз них перейме хоч одну соту з того, що вмiєте ви.

А добитися цього не так уже й важко. Головне - до кiнця простудiювати мою пораду. Подаю кiлька блискучих прикладiв, узятих iз життя.

Приклад перший. "Дорогi товаришi! На сьогоднiшнiх зборах я повинен заявити з усiєю серйознiстю... Нехай присутнiй тут Петро Семенович ображається, влiпить менi догану, зрештою, звiльнить з роботи... Вiн наш начальник, i не менi вчити його, що зi мною чинити, але критикувати його я маю право. Тут вiн менi рота не затулить, навiть якби й хотiв. Бо ми бiльше терпiти не можемо. Колектив обурюється. Колектив здивований. Як ви так можете, Петре Семеновичу? Ми вас питаємо: як ви так можете? Жити в такому колективi i бути таким егоїстом?! Ви егоїст i консерватор! Менi стає боляче, коли я бачу, як на наших очах ви черствiєте. До нас на завод щодня прибуває молодь. Що ж робить Петро Семенович? Думаєте, вiн, як великий спецiалiст, новатор виробництва, передає цiй молодi свої величезнi, всебiчно глибокi знання й досвiд? Нiчого подiбного. Вiн соромиться. Вiн, бачите, соромиться передавати свiй багатющий досвiд молодi, бо вважає себе малодосвiдченим учителем.

Скромнiсть - це чудесно. Але вона потрiбна не тут. I хай вiднинi вiн мене стане ненавидiти, не подивиться i в той бiк, де я стою, але нехай знає: ми сьогоднi це питання вирiшимо за нього. Нам, колективу, краще знати - гiдний вiн учитель молодi чи нi. Ми всi зросли дякуючи Петру Семеновичу й не боїмося заявити: дозвольте нам розпоряджатись вашими знаннями. Ми не допустимо, щоб усе те прекрасне, що набули ви, належало тiльки вам. Я кiнчив, товаришi!"

Приклад другий. "Не знаю, як ви, дорогi товаришi (таке звертання обов'язкове - ви ж завойовуєте не тiльки серце керiвника, а й серця своїх товаришiв по роботi), але я не можу бiльше мовчати. Бiль розтинає мої груди. I я скажу, скажу вiд себе, скажу вiд усiх. Гляньте уважно на Петра Семеновича. Подивiться, на кого вiн став схожий. Чи може такий керiвник довго керувати нами? Не може. Не потягне. I тому я кажу вiдверто в очi Петру Семеновичу, щоб вiн сьогоднi, зараз, у цю мить, поклав перед нами заяву i йшов з роботи. Негайно! Подивiться, товаришi, ще раз на нашого начальника! Де ви бачили, щоб справжнiй керiвник мав такий вигляд? Ви вже, Петре Семеновичу, самi на себе не схожi!.. В цьому винен не тiльки вiн, дорогi товаришi, а й ми з вами. Тому ми сьогоднi, хоч i пiзно, але кажемо: "Петре Семеновичу, хочете ви цього чи не хочете, ми вас i питати не будемо, подавайте заяву i їдьте вiдпочивати. Набирайтеся сили, здоров'я, енергiї".

Приклад третiй: Цей приклад застосовується переважно на ювiлеях, святкових вечiрках i навiть дома в Петра Семеновича. Щоправда, тут є одна деталь, яку необхiдно обов'язково з'ясувати перед тим, як виголошувати промову. Це немаловажна деталь: як ставиться Петро Семенович до дружини? Якщо чудесно, тодi, як кажуть, з богом.

Початок промови той самий: "Дорогi товаришi! Кажуть, що в гостях, та ще й за столом, господаря не критикують. Я собi дозволю порушити цю традицiю i почати свiй тост iз критики. Критика, як вiдомо, робить нас кращими. Чого, до речi, я особисто не можу сказати про Петра Семеновича.

Подивiться на нашу незрiвнянну Софiю Iванiвну (дружину Петра Семеновича). Хай вона менi вибачить це порiвняння, але iншого я зразу пiдшукати не можу. Гляньте на цей нiжний i сором'язливий рум'янець, що покрив її щiчки, чи не нагадує вiн вам пелюстки нiчної фiалки? Так питається, чому цей феодал i деспот... це стосується вас, Петре Семеновичу, тримає цю квiтку в цiй задушливiй, малогабаритнiй клiтцi? Чому? I це тодi, коли у нас є можливiсть безкоштовно послати Софiю Iванiвну на золотi пiски Адрiатичного моря або ж у Швейцарiю, де для повної гармонiї на альпiйських луках не вистачає такого чудесного едельвейса. Так вип'ємо ж, товаришi, за нашу незрiвнянну Софiю Iванiвну!"

Гадаю, цих прикладiв досить. Залежно вiд обставин цими прикладами можна спокiйно оперувати будь-де i спокiйно завойовувати не тiльки серце свого керiвника, а й викликати глибоку симпатiю у своїх спiвробiтникiв. Отож, геть отi традицiйнi вигини спин, солодкi усмiшки, нiжнi потиски рук i тиради на кшталт:

"Петре Семеновичу, та хiба менi Київ потрiбен? Менi аби пiд вашим керiвництвом попрацювати хоч три-чотири мiсяцi, то це менi бiльше дасть, нiж п'ять рокiв в iнститутi".

Банально й примiтивно. Шукайте, товаришi, нових форм. Будьте гiдними синами свого часу. Пам'ятайте, як далеко вперед пiшла наша наука й технiка. Не зупиняйтесь на досягнутому i ви! Крокуйте в ногу з життям. Не забувайте: все тече, все мiняється.

ЯК ПIДКРЕСЛИТИ, ЩО ВИ ДРУЖИНА НЕ РЯДОВОГО ТОВАРИША

Скiльки тепер розвелося нахаб! Як вони поводяться в ательє, комiсiйних крамницях, таксi, театрах, кiно, ресторанах, на пляжах i навiть у лiфтах. Зважаючи на це, менi б хотiлося допомогти дружинам окремих товаришiв. Бо й справдi, спробуй нинi вiдрiзнити жiнку начальника вiд жiнки рядового! Якихось еполетiв чи особливих вiдзнак досi, на жаль, не вигадали. I жiнка робiтника часто одягається так само, як жiнка кербуда чи лектора-атеїста з товариства "Знання". По декольте чи втятiй спiдницi теж не визначиш рангу. Дiамантiв, перлин, золотих сережок не так уже й густо на наших жiнках.

Ви пробували вгадати, дивлячись на вуличний натовп, де йде офiцiантка столичного ресторану, де дружина таксиста, який їздить тiльки на Бориспiль i возить баб на Житнiй ринок, а де половина ревiзора "Укоопспiлки"? Як ви їх вiдрiзните, якщо всi три в котикових шубках i замшевих, пошитих за останньою модою, чобiтках? А жiнцi, в якої чоловiк начальник чи центрфорвард, хоч помирай. Нiхто ж у натовпi цього не знає: на чолi не написано, ярликiв до одежi не чiпляють, ще й грубiянять, як усiм iншим. То як же бути цим жiнкам?

До речi, якщо говорити чесно, то цю пораду я й пишу на замовлення однiєї моєї знайомої. Вона благала:

- Любий! Напиши, як зробити так, щоб усi довкола знали, що я жiнка центрального нападаючого.

- Люба моя! - вiдповiв я. - Це ж зовсiм легко. Перед тобою вiдкривається неймовiрна можливiсть.

Якщо i у вас чоловiк - футболiст, хокеїст, кiнозiрка, знаменитий спiвак, художник, поет, композитор чи просто керiвник, то пам'ятайте - для того, щоб пiдкреслити, що ви дружина не рядового товариша, треба:

Вимога перша. Нiколи не ходити по базарах i магазинах. Бо самi подумайте, хто повiрить, що ви дружина правого крайнього й гасаєте, як i всi, мiж м'ясо-молочними рядами, торгуєтесь в овочевих, сушите свою красу в чергах, стоптуєте свої нiжки, прямуючи до дитячого садка чи ательє iндпошиву третього розряду.

Iнша справа, коли вам набридли бази (в свiтi ж усе приїдається) i вас потягло на екзотику, то мчiть на базар. Але не пiшки, а на власнiй чи державнiй машинi. Купуйте троянди, тюльпани, хризантеми, але нi в якому разi не картоплю, квашенi огiрки, помiдори, цибулю, часник i, борони боже, свиняче сало. Бо iнакше, так i знайте, не минути вам отого ядучого:

- Бач, пава! Губи наквацяла, норковий комiрець носить, на машинi їздить, а цибулю купує. Та була б ти справжня пава, то чи не привiз би тобi чоловiк тих овочiв додому?

- Та й яка б ото жiнка великого чоловiка торгувалася б за моркву чи петрушку? - докине сусiдка. - Мабуть, якась парикмахерша! Не iнакше, Тьху на тебе!..

То скажiть, вам це потрiбно?

Вимога друга. Не вiдвiдуйте звичайних крамниць. Якщо вже щось дiставати, то тiльки на базi. Хай навiть гiрше, але на базi.

Вимога третя. Не ходiть у кiно разом з усiма. Слiд ходити тiльки пiд час прем'єр, на закритi перегляди та кiнофестивалi.

Вимога четверта. Придбайте песика i наймiть домогосподарку. Песика нехай на ланцюжку водить ваша домогосподарка, а ви ходiть обiч неї i давайте вказiвки:

- Не смикай за ланцюжок!.. Що ти його пiдганяєш? Може, вiн хоче пiд берiзкою постояти!

Зауважувати треба голосно, щоб перехожi оглядалися, знизували плечима й питали:

- Це чия така панi? Бач, уже сама собачку не водить!

Вимога п'ята. Викликайте чоловiкову машину, збираючись до перукаря чи модистки. Або ще краще - перукаря й модистку привозьте додому. Першого запрошувати в квартиру неодмiнно в формi: бiлий халат, у кишеньцi ножицi, в руках бiгудi. Щоб сусiди бачили.

Вимога шоста. Якщо машина приїхала без перукаря чи модистки, то дайте машинi постояти. Нехай машина стоїть бiля вашого пiд'їзду чи балкона доки, поки сусiди зацiкавляться:

- По кого це машина приїхала?

Якщо у вiдповiдь почуєте:

- Та хто його зна. Будинок великий.

То чекайте ще. У людей терпець увiрветься й хтось пiдiйде до машини, запитає в шофера:

- Це ви, пробачте, по кого приїхали?

- Та по жiнку свого начальника, - вiдповiсть шофер. Не забудьте про себе назвати водiя "бовдуром". Що ж це за вiдповiдь?! Але не впадайте в розпач, вiдчиняйте вiкно чи виходьте на балкон i звернiться до сусiдки чи знайомої:

- Марiє Семенiвно, будьте ласкавi, погляньте у двiр, чи не стоїть там наша "Волга"? Збираюсь у Будинок мод... А потiм ще їду на прем'єру iтало-французького фiльму, в якому грають Софi Лорен i Луї де Фюнес. А може, й на обiд до мiнiстра поїду... Найкраще - до мiнiстра закордонних справ. Я запiзнююсь, хвилююсь, а машини й досi нема. Погляньте, коли ваша ласка.

- Це ви ось про цю? - питає сусiдка й показує на "Волгу", що стоїть пiд самiсiньким вашим носом.

- А номери? Якi номери? Ну, слава богу, а я хвилювалась. - Й по хвилi до шофера: - Алло, товаришу! Ви вiд Петра Семеновича?

- Та хiба ж не пiзнаєте? Це ж я, Ванько, - виглядає з кабiни шофер.

- От хамло, - кидаєте пiвголосом i щезаєте в кiмнатi. - Усю картину зiпсував. Де тiльки той Петро цих дурнiв пiдбирає?

Пiсля цього одягайтесь, а пiдiйшовши до машини, подивiться довкола, i якщо помiтите десяток-другий зацiкавлених носiв, що поприлипали до вiкон, сiдайте величаво в авто, а Ванько нехай за вами дверi зачинить.

Вимога сьома. Нi з ким i нiколи не вiтайтесь перша. Не поспiшайте подавати руки. Хiба що перед вами тренер команди, у якiй грає ваш чоловiк чи режисер, що ставить фiльм з участю вашого чоловiка-актора.

Вимога восьма. Досягається з допомогою дiтей. Якщо ви їдете в поїздi чи пливете на теплоходi, а може, вiдпочиваєте на Чорноморському узбережжi, й раптом ваша дитина починає пустувати у присутностi постороннiх, кажiть не поспiшаючи:

- Вовик, як тобi не соромно так поводитись? Ану перестань, а то дядя й тьотя нiколи не повiрять, що ти син центрального нападаючого з команди "Азовсталь".

Або:

- Вовик, коли твiй татко знiмався в кiнофiльмi "Горе без розуму", то вiн нiколи не думав, що в нього виросте такий синочок-пустун.

А далi все пiде, як у ядернiй фiзицi - ланцюг за ланцюжком, i через секунду-другу дядя знатиме, з ким має справу. А що робити? Наш вiк такий: нiхто тепер не визначає по еполетах, ярликiв не чiпляють, а на лобi не написано. Доводиться проявляти самотужки свої здiбностi.

ЯК ПОЗИЧАТИ ГРОШI

Способiв є дуже багато. Найвiдомiший це той, коли приходите до свого знайомого (знайомої) й питаєте:

- Ти б не мiг (могла) позичити менi до шiстнадцятого числа (в цей день, очевидно, у вас зарплата) стiльки-то карбованцiв? А то кiнцi з кiнцями не зводимо.

Це примiтивний i архаїчний спосiб. На таке запитання ваш знайомий вiдповiсть:

- А я оце якраз до тебе з цим самим збирався. Ти не повiриш, але в нас самих нi копiйки.

Ви, як вiн сказав, i справдi не повiрили. Пiсля цих слiв у нас вiдпало будь-яке бажання позичати грошi. Коли б у життi ви були менш делiкатнi, то, запевняю вас, сьогоднi ви були б набагато щасливiшi. Бiльше того, й дружину мали б приблизно таку, якщо не кращу, нiж у вашого знайомого.

У чому ж суть? А ось у чому. Коли б ви були менш делiкатним i, схопивши чималенького гарбуза вiд свого першого кохання, не панiкуючи, метнулися б до другого, вiд другого до третього й так до нескiнченностi, доти, поки знайшли б те, що шукали. Ви ж цього не зробили й почали очiкувати. Мiж нами, кажучи, дехто й досi чогось очiкує. А поки що їх називають старими холостяками або ж дiвами.

Та мова не про це. Нас цiкавить, як позичити в сусiда (знайомого) грошi. Що вам треба, аби переконатися, чи в сусiда грошi є? Для цього необхiдно дiзнатися, чим живе сусiд i що його цiкавить. Скажiмо, автомобiль (легковий), меблi (iмпортнi), холодильник ("Днiпро"), кофточка (iталiйська), светр (бельгiйський), модельнi туфлi (чеськi) й т. п. Отож, саме про це й розкажiть йому. Мовляв, один добре (!) знайомий оцими днями запропонував дещо з цих названих речей. Але так нiби мiж iншим. Якщо ж сусiда все це має, то тодi називайте китайський термос або ж ризьку "Спiдолу". Далi переходьте на будь-яку iншу тему. Розповiдайте про кiнозiрок Голлiвуду чи аборигенiв Австралiї, про пальми Сахари чи про те, як освiдчуються в коханнi тубiльцi з острова Фiджi. Врештi-решт тема в даному разi не має абсолютно нiякiсiнького значення. Розмовляйте про що завгодно. А коли помiтите, що ваш сусiд (знайомий) почне вас збивати з курсу, тобто намагатиметься повернути вашу розмову до меблiв чи холодильника, будьте певнi: в сусiда грошi є. Це перша ознака. Друга, - коли ви вiдiйшли вiд теми про життя бушменiв i почали про китайський термос, - сусiд неодмiнно скаже:

- Так невже ти не мiг позичити нiде грошей, щоб купити... - (Називає те, що його найбiльше цiкавить). - Це ж такий дефiцит!

- Звичайно мiг би, - це вже ви. - А де?

- Хiба в тебе мало знайомих?

- Знайомi то є, але хто сьогоднi грошей позичить?

Якщо вже до цього дiйшло, то вважайте, що сусiдовi грошi в вашiй кишенi.

- Ну, хоча б я!

А перегодом:

- Скажи, а в нього там ще однiєї... - (примiром, норки для шапки) - дiстати не можна?

Пообiцяйте. Але не вiдразу. Скажiть, що треба про це в нього довiдатися. Потому берiть грошi i з гарним настроєм кваптеся... Ну, куди - це вже ваша особиста справа.

Може статися й так, що ви вже колись мали необережнiсть просити в сусiда (знайомого) грошi, а вiн (як тепер йому здається) мав необережнiсть вам вiдмовити. Якщо таке з вами трапилося, то в цьому випадку нагадайте, що у вас є дядько чи жiнчин брат, який працює на унiверсальнiй (!) базi й може дiстати навiть бивнi мамонта. Вважайте, що без грошей додому ви не повернетеся. Хто з ваших знайомих пiсля цього захоче розiрвати дружбу з вами? Хто? Скажiть?

- У нас, правда, грошей немає, але для такої справи можемо позичити. У нас тут теж один знайомий є. Правда, вiн не на унiверсальнiй базi працює, але грошi в нього водяться...

I лише потому:

- Чи не мiг би ти прийти завтра ж? Тiльки зразу скажи, будь ласка, скiльки брати, щоб двiчi не бiгати?

Оце коротенько про те, як позичати грошi. А от про те, як їх вiдiбрати i не нажити собi ворога, пошукайте порад в iншого автора. Менi про це писати якось не з руки.

ЯК РОЗГАДУВАТИ КРОСВОРДИ

Майже за Азiзом Несiном

Одна половина людства вважає, що розв'язувати чи розгадувати кросворди - це лузання гарбузового насiння, а друга - соняшникового. Думки свiтовi роздiлилися. Мiй сусiда в цiй справi - виняток. Вiн вважає, що кросворди - тренування мiзкiв. I це, як по-сучасному, його хоббi. Вiд того хоббi в нас ходором ходить весь дiм. Нiхто вдома довго не засиджується. Всi тiкають у вихiднi чи то до рiчки, чи то до лiсу. Сусiда сидить дома - розв'язує кросворди. За професiєю й дипломом вiн технiк по штучному заплiдненню. Що вiн робить у Києвi - не знаю. Бачив, розгадує кросворди й передплачує масу спецжурналiв та газет: "Зiрку", "Юний ленiнець" та "Пiонерську правду". Передплачував би й "Лiтературну Україну", та вона (сусiд каже) не вмiщує кросвордiв.

Та от цей сусiда за два вихiдних не вдарить нi "козла", не сяде за "кiнг", ненавидить шахи й терпiти не може шашки. Все тренує мозок.

Буває, вискочу на балкон дихнути свiжим повiтрям чи визначити по димових шлейфах, що йдуть iз труб ТЕЦ, яка нинi погода стоятиме. Якщо шлейфи пiднiмаються рiзко вгору й чорнi - значить, буде сонячно; якщо клубочаться, сповивають будинки i на колiр рудi - буде дощ.

Так от, не встигну визначити погоди, як iз сусiднього балкона (балкони нашi, до речi, теж поруч):

- Доброго ранку вам!

- Доброго ранку! - вiдповiдаю.

- Довгенько спите. Не хотiв вас будити, а ви менi так були потрiбнi.

- Щось трапилось?

- Нiчого особливого. Дякую. Ваша дружина виручила. Цiкаво, а як на вашу думку, яка буває заразна хвороба?

- Сухоти.

- Нi. Не пiдходить. Чотири лiтери.

- Грип.

- От спасибi. Точно. Ви щезаєте в кiмнатi.

- Вже почалось, - кажете дружинi. - Почав кросворди розгадувати. Давай швиденько снiдати, забирай малих i в зоопарк. Мене зачиняй, бо працювати треба...

Не встигли й фразу закiнчити, коли дзвiнок.

- Прошу пробачення, але не те... Перша лiтера "я", остання "р".

- Ящур.

- От спасибi. Кажуть, ви за професiєю iнженер сiльськогосподарських машин.

- Нi. Я iсторик.

- От чудесно. Тодi ви повиннi знати мiсце битви Богдана Хмельницького з поляками.

- Жовтi Води.

- Довга. Дайте коротшу назву.

- Пилявцi.

- Нi, п'ять лiтер.

- Батiг.

- Що-о?

- Батiг, - кажу.

- Як батiг?

- Дуже просто. Мiсце битви Богдана Хмельницького пiд Батогом. Батiг - назва поселення. Нинi його перейменували на село Веселе.

- Ага-а! От спасибi. А не скажете, хто в нашому будинку зоотехнiк?

- Офiцiант.

- Хто?

- Наш офiцiант iз ресторану "Млин".

- Ага! Так вiн зоотехнiк... Цiкаво. Побiжу до нього.

Через хвилину-другу.

- Пробачте. Питання з iсторiї: домашнi птицi, що врятували Рим.

- Гуси.

- Невже? Точно... Лягає... Цiкаво, чи немає у нас у будинку перукаря?!

- У двадцять першiй квартирi. Колишнiй агроном.

- Невже? От порадували!

Сусiда мчить на п'ятий поверх. Вихiдний почався. Ви поспiшаєте у ванну. Почистити зуби. Раптом стук у дверi.

- Пробачте... Питання по вашiй лiнiї... Назва кладовища, на якому поховано українського композитора Степового.

- Байкове, - гукаєте ви.

- От спасибi. Ну, ви - як я. А той зоотехнiк нi в зуб ногою. Питаю його: свiйська тварина. Самець. Чотири лiтери. Не знає.

- Кнур, - пiдказує син.

- Ти диви. Точно. Вгадав. Ну й синок. Цiкаво, чи немає у нашому будинку лiтератора?

- Є. Колишнiй аптекар Тепер вiршi пише.

- Правда? Ну, ви мене вбили. Я побiг.

Ви сiли до столу. Дружина подала снiданок.

- Пробачте... Ви нiкуди не поспiшаєте?

- Нi, а що?

- От чудесно. Значить, попрацюємо разом. Аптекар не вiдчинив. Порося. Цiкаво, чи є в нашому будинку артист? Тут питаннячко... Назва з трьох лiтер. Точнiше - прiзвище... Видатний український актор... Невже був такий? Iз трьох лiтер?

- Юра, - кажу я.

- Та нi. Тут прiзвище, який вам Юра.

- Юра, - повторюю.- Гнат Юра.

- Правда? Точно, збiгається. От здорово. Юра! Ну й прiзвище! Нiколи б не подумав.

- Є ще коротше!

- Не може бути? Яке!

- Ле.

- А це хто такий?

- Письменник Iван Ле. Автор "Роману Мiжгiр'я".

- Сам написав? Цiкаво. Давайте запишу. Може, згодиться. Корабельний кухар. На "ки" починається i "ки" кiнчається?

- Кок!

- Ну, точно.

- Мiсто, де навчався Ломоносов? Чотири лiтери.

- Київ.

- Як? У Києвi - Ломоносов? Точно... На "ки" починається, на "ви" кiнчається. Ти диви! Хто у нас педагог?

- Продавець газводи.

- Iз другого парадного?

- Еге ж.

- Ну, спасибi. Я побiг. Ви ж нiкуди не виходьте. В мене ще є журнальчик.

Я взявся за склянку. З холодним чаєм.

- Пробачте. Педагога нема. Може, ви скажете, як звали батька Вiри Павлiвни з роману Чернишевського "Что делать?"?

- Павло.

- У мене новий кросворд iз "Огонька". Тут по-росiйськи.

- Павел.

- Ну й пам'ять у вас! Точно, перша "пи", остання "ли". Побiг до зоотехнiка. Смачного вам...

- Жiнко, пiдiгрiй чай, будь ласка...

Коли:

- Пробачте, але зоотехнiк - свиня. Не вiдчинив. Хоч я чув, як вiн ходить по кiмнатi й чавкає. Ну й люди тепер пiшли. В мене дверi не зачиняються, а тут людину не пустити на порiг, не допомогти. Питаннячко - раз плюнути: домашнее животное.

- Корова.

- Точно. Ну, спасибi. Виручили. А я вже розхвилювався. Вiк не забуду. Ви найпрекраснiша людина. Смачного вам. Я побiг. Скажiть, у нашому пiд'їздi ботанiка нема?

- Сусiд над вами.

- Невже? Вiн же пиво продає коло стадiону?

- Кiнчав сiльськогосподарську академiю.

- З вищою освiтою, значить. Недарма у вихiднi днi при краватцi ходить, Я побiг...

Коли дзвiнок.

- Це знову я. Свiйська тварина?

- Осел.

- Ну, спасибi. Нi, не пiдходить.

- Iшак, баран, - вигукуєте ви, поспiшно натягаючи штани.

- Ну, спасибi. Нi, не те. На "си" починається, на "я" кiнчається?

- Свинья.

- Пробачте, в мене вже український кросворд. Iз журналу "Знання та праця".

- Значить, свиня.

- Точно. Ну, спасибi, як я одразу не здогадався!

- Найзручнiший вид мiського транспорту! На "ти" починається, на "i" кiнчається. П'ять лiтер...

Нарештi сусiда мене доконав. Цього я й досi розгадати не можу. Весь дiм на ноги пiдняли вiд зоотехнiка до офiцiанта. Але, хоч убийте, - нiхто не знає. Клiточки в сусiда так i не заповненi. Це був перший кросворд, якого сусiда не розв'язав. Я йому спiвчуваю.

P.S. Сьогоднi випадково дiзнався: найзручнiший вид мiського транспорту, виявляється, таксi. I як я зразу не здогадався. Ох i зрадiє сусiд!

ЯК СТАТИ РАБОМ

Той, хто прочитає оцей заголовок, напевне, скаже: "А кому це потрiбно? Та й чи iснують у наш час раби?" Виявляється, iснують. Бiльша половина людства, переконаний, - сучаснi раби.

Сучасний раб вiд колишнього (минулого) вiдрiзняється тим, що вiн стає рабом (на вiдмiну од фараонiвського раба) добровiльно. Причому робить це з радiстю, за власним бажанням, виявляючи максимум зусиль та енергiї. Сучасний раб використовує весь свiй досвiд, свої знайомства (протекцiї) й нiколи не заспокоюється, яким би не було його самозакабалення. Ще енергiйнiше вiн тягтиме в полон рабства свою дружину (якщо вона не втягне в цю справу його, як це сталося з Пiвнєвим, та про це нижче), дiтей, знайомих i себе.

Якщо перше раби ще рятувались якимось чином: корабель зiткнувся з айсбергом - раби висадились на острiв, заснували плем'я бао-бао чи чао-чао й почали множитися, якщо, безперечно, з ними висадилась на острiв хоч одна жiнка; пiрати вiдбили галеру в рабовласникiв - раби стали пiратами, вiльними, як Летючий Голландець; патрицiй, змилостивившись, дав волю рабу, як найкращому гладiатору. Той утiк, органiзував таких, як сам, i став Спартаком.

Колишнiй раб був оточений, наче нiмбом, ореолом романтики, життя його вщерть було переповнене пригодами, екзотикою й усiлякими несподiванками. Сучасний раб цього не хоче. Коли б йому запропонували волю, вiн образився б.

- А я що, гiрший за кас? Чому я не можу жити так, як ви?I

Рабство вiн називає життям, i якщо готовий себе принести в жертву, то лише в iм'я рабства. Так модно.

Отакий сучасний раб. Сучасний раб класифiкується й подiляється на такi групи: раб побуту (переважно колекцiонує килими); раб звички (алкашi, затятi курцi); раб пристрастi (запеклi футбольнi уболiвальники, картярi тощо); раб домашнiй, приручений (у жiнки пiд каблуком чи коло спiдницi); раб моди (носить сомбреро й штани iз защiпками); раб-низькопоклонник (вештається попiд готелем "Iнтурист" та "Днiпро"); нарештi, раб мимоволi.

На останнiй групi ми й зупинимось. Вона найхарактернiша, найтиповiша. Зрештою, раби всiх iнших груп починали саме з оцiєї групи.

Так от: як стати рабом? Перш за все, потрiбнi грошi. Тiльки грошi можуть зробити вас рабом. Наведу приклад. Зi свого життя.

У мого сусiда Пiвнєва завелися грошi. Вiн негайно десь (де саме, менi важко сказати) купив холодильник "Днiпро-2".

- Ти бач, - сказала того ж дня менi жiнка, - в Пiвнєва є холодильник, а в тебе "авоська" на вiкнi висить.

Я зняв з ощадкнижки грошi й придбав холодильник "Днiпро-3".

- Сьогоднi Пiвнєв дiстав собi польську кухню, - якось проiнформувала мене дружина. - Нам треба купити румунську. Румунська краща за польську.

Дiстав. Теж не скажу, де i як.

- У Пiвнєвих уже є угорський гарнiтур.

- Купимо собi нiмецький.

- Була тiльки-що в Пiвнєвих. Якi в них килими! Ти б тiльки глянув. Упадеш! Очi вбирають. По 187 карбованцiв за штуку. Сама цiну бачила.

- Вiзьмем за 213, - запалився я. - Ярлики збережеш i ти.

- Ти бачив, - якось по обiдi заговорила жiнка, - в їхнього Зiгфрiда - цього йолопа - транзистор "ВЕФ-10".

- Я знаю, в кого дiстати "ВЕФ-12".

- Чуєш, що дiється за стiною? Крутять платiвки. Придбали радiолу "Естонiя-М-3".

- Я завтра виканючу "М-4".

- Пiвнєви купили "Електрон-1". Ну й телевiзор! Назва написана золотими лiтерами.

- Купимо "Електрон-2".

- Але чому ми завжди тягнемось у них у хвостi? Чому ти не вiзьмеш iнiцiативу в свої руки? Ти ж Орел, а не обскубаний Пiвнєв.

Орел - це моє прiзвище. Пiвнєв - сусiда.

Ви берете iнiцiативу в свої руки. Але щиро раджу не робити цього - програєте. Не дурний сказав: послухай жiнку й зроби навпаки. Проiлюструю. Ви купуєте "Запорожця", Пiвнєв - "Москвича". Розфарбовуєте стiни квартири кипарисами. Пiвнєв - малює робiнзонiв. Ви весь час у програшi.

- Послухав тебе, взяв iнiцiативу в свої руки, i що ж це виходить? - сердитесь ви. - Я купив чернiгiвське пiанiно, а Пiвнєв - крижопiльське. Нема дурних, хай перший купує Пiвнєв.

Деякий час вичiкуєте. А час - грошi й мудрiсть.

- Пiвнєв набирається розуму, - повiдомляє дружина.- На фабрицi Боженка замовив стелажi.

- Купимо румунськi полички.

- Пiвнєв дуже грамотний став, - розповiдає жiнка.- Тюльку на Житньому ринку продає, а книги купує. У яскраво-зелених палiтурках. А вчора припер свiтло-бурячковi.

- Менi обiцяли свiтло-малиновi.

- У Пiвнєва нижня полиця синя. Як небо.

- У нас буде зелена. Як море. З медузами. Несподiвано для вас Пiвнєв повiв прямо-таки собачу лiнiю - перейшов на псiв - купив захiдносибiрську лайку. Я - степового хорта. Вiн - росiйського гончака. Я - естонського. Вiн - англiйського крапчастого сетера. Я - iрландського, червоного. Вiн - пойнтера. Я - спанiєля. Вiн - фокстер'єра гладкошерстого. Я - фокстер'єра жорсткошерстого й т. д.

Собача боротьба вiдбувається (запам'ятайте це) по двох лiнiях. Або по лiнiї, в кого буде найменший пес, або по лiнiї - в кого найбiльший. Пiвнєв це знав i повернув круто на сто вiсiмдесят градусiв. Придбав таксу. Я - українську вiвчарку. Вiн - добермана-пiнчера. Я - сенбернара. Раптом вiн перестрибнув на кiмнатно-декоративнi: купив тер'єра. Я - болонку.

Пiвнєв закукурiкав. Дiватись було нiкуди. Я святкував перемогу. Та несподiвано Пiвнєв принiс єнотовидного пса. Тепер звитяжив вiн. Десь добрий мiсяць усi любителi псiв, кращi собакiвники мiста були у нього в гостях. Дверi не зачинялись.

Я не витримав i купив молодого шакала. Пiвнєв став жовтий, як гюрза. Незабаром вiн придбав мангусту, схрещену з собакою динго.

Я - дикобраза, схрещеного з страусом ему. Пiвнєв - видру, схрещену з макак-резусом. Я - тхора, схрещеного з макак-лапундером. Вiн - павiана-сфiнкса, схрещеного з голопалим геконом. Я - росомаху, схрещену з шипшиною.

Здавалось, Пiвнєв здався. Минув добрий мiсяць. Пiвнєв десь щез. Не знаю, куди їздив, де гасав, але, на моє щастя, вiн врiзався в граба. (В дуба можна, так чому не можна в граба чи вiльху?) Зробив iз "Москвича" тульську трирядку. Але зате десь дiстав австралiйського качконоса, схрещеного з нашим їжаком. "Свято моє закiнчилось", - подумав я. Та, на мою радiсть, той гiбрид у Пiвнєва здох. Менi стало легше. У Пiвнєва почались неприємностi. Його почала турбувати мiлiцiя, й небезпiдставно. Виявляється, того качконоса вiн украв у зоопарку. Та тiкав так, що розбив машину. Качконос був перший, що народився в неволi. Словом, Пiвнєву обiйшовся качконiс у польську кухню, угорський гарнiтур, радiолу "Естонiя-М-3", телевiзор "Електрон-1", "ВЕФ-10", килими по 187 карбованцiв за штуку та вiденськi крiсла (я їх досi нiде не дiстав, хiба що вкрав би в музеї). Груди мої розпирала радiсть.

Тепер я раб поза конкуренцiєю. Нiхто в домi не може зi мною зрiвнятись. Хiба Роговий iз сiмнадцятої квартири. Та куди йому: грошi є, а характер... Iз таким характером купувати канарок на Подолi.

Ви цiкавитесь, як стати рабом? Як бачите, нiякої мудростi. У наш час рабом може стати кожен, якщо є грошi й бажання. Рабство забезпечене. На все життя.

ЯК СТАТИ ДИКУНОМ

Ми вже знаємо, як стати рабом, як з'їсти шефа, i, мабуть, наша розповiдь буде неповною, коли ми не скажемо, як стати дикуном. Але перш нiж вiдповiсти на це запитання, слiд запитати й вас: "А яким би ви хотiли стати дикуном?" Дикуни є рiзнi: морськi (тi, що коло моря), прiснi (це тi, що коло рiчок, озер, водоймищ). Оце два так званих основних види дикунiв. Цi два види дiляться на кiлька рiзновидiв: дикуни на своїх колесах (своєю автомашиною, човном), дикуни на чужих колесах (машиною приятеля чи сусiда, а також з допомогою примiських поїздiв, автобусiв, попутних автомашин, тепловозiв, човнiв тощо), дикуни мотоциклетнi (з коляскою та без коляски). Це переважно молодий рiзновид, який їздить "здебiльшого сам", з вiтерцем, а також iз Грунею i гiтарою, що телiпається трохи нижче спини. Куди цей рiзновид їздить i по що - не встановлено. Встановлено одне: їздить.

Їдете й ви. Але не так, як, скажiмо, оцей, що з Грунею. Ви їдете зi своєю законною Грунею (Марусею, Нiною, Галею, Танею, чи на кого ви там багатi) i зi своїм пуп'янком.

- Так куди в цьому роцi? - цiкавиться сусiда, який має свої колеса.

- Та хто зна.

- Так, може, з нами, в Борову?!

- А що в тiй Боровiй? - перепитуєте так, нiби ви й не дуже туди хочете.

- Та ви що? Не чули про Борову?

- ??

- Та там знаєте яке водоймище?! А бiр знаєте який? Сосновий. Та там щолiта вся Харкiвська, Луганська й Донецька областi, разом узятi. Всi на Боровiй.

- Та чого ото ми туди понесемо свої голови? Там, мабуть, i сiсти нiде?

- Та ви що? Мiсця вистачить. Ви знаєте, що таке Борова?..

Одне слово, знаєте. Отож не гайте часу - i в Борову! Дикуном. На чужих колесах. Бо, як каже Iгор Костянтинович - ваш приятель з власними колесами, кращого вiдпочинку, нiж у Боровiй, на свiтi не знайдете.

Їдете в Борову. Дикуном.

Найкраще вiдпустку проводити дикуном. Тут вам нiякої експлуатацiї людини людиною. Тут вам нi боротьби за кращий стiл, нi за мiсце, де сiсти (примiром, на верандi), нi лайки з офiцiантами, чи з шеф-кухарем, чи з iншим обслуговуючим персоналом. Тут тiльки ви й природа. Природа й ви. Та й щоб стати дикуном, не так уже багато потрiбно. Потрiбнi колеса. Колеса знайшлися. Не у вас, так в Iгоря Костянтиновича. Отож, найкраще вiдпустку проводити дикуном.

Не вiрите - поїдьте, переконаєтесь. Але щоб не повторити наших торiшнiх помилок, потрiбно взяти з собою все необхiдне. Для цього заздалегiдь складається список. Список слiд складати самому, або ще краще з Iгорем Костянтиновичем. До списку входять: намети, брезент, цибуля, огiрки, помiдори, м'яснi консерви, купальники, яйця, яблука, макарони, ракетки для бадмiнтона, сало, спецiї, матраци, борошно, ковбаса, набiр для бриття (леза, мильний порошок), виделки, ложки, алюмiнiєвi миски, масло, кава, каструлi, випивка (тут деталi не обов'язковi), казанок, тринога, постiль (закреслюйте й ставте - карти), рушники, аптечка, взуття, капуста, цукерки, крупа, баночка гасу й хоч одна стопка. Список склали. Тепер можна й у жiнок запитати:

- Ну, що ще брати? Кажiть, щоб потiм не було отого...

- А ми знаємо, що ви там писали?!

- Те, що ми писали, ми знаємо. Ви кажiть, що ви писати будете...

- Ну, купальники...

- Є, - кричите ви. - Не це головне.

- Ну, щось тепле...

- Взяли двi пляшки?..

- Та нi... Вкритися чимось теплим...

- Он спекота яка! А вам теплого? Може, кожуха? - сердитесь ви. - Отже, все?

- Все!

- Поїхали.

Iдете до машини. Ви попереду. Жiнки позад вас iз рiзним причандаллям: ополоник, сковорiдка, ковдра, ще щось. Без цього вони не можуть. Такими вже їх створила природа.

- А цi теплi ковдри куди ж? - цiкавитесь ви.

- Таж iз собою...

- Та ви що?! Лiто ж! Липень мiсяць! Жара! А вони одна з другою по теплiй ковдрi. Та ви що?!

Ковдри залишаєте дома. Жiнкам раптом хочеться залишитись теж. З собою залишити й пуп'янкiв - Славика, Яринку. Жiнки такi. Їх нiколи не зрозумiєш. Але тут оте владне:

- Та ви що?..

Усi похнюпленi, їдуть. Куди? На Борову. Дикунами.

- Музику! Давай музику! - весело вигукує Iгор Костянтинович. - А транзистор узяли?

Всi мовчать.

- Ну, я так i знав. Куди ж ви збиралися? - Це Iгор Костянтинович. - Казав же...

Дикуни мовчать.

- Ну, гаразд. Тодi хоч спiвайте. Тiльки веселої. Ну...

Тут наступає пауза. Весела не йде.

- Цiкаво, а ви хоч картоплю взяли?.. Мовчать.

- Ну, я так i знав... А хлiб хоч узяли? Ну, гаразд! Це там, у Боровiй, дiстанемо! Або ж по дорозi... А цукор узяли?

Мовчанка.

- Та нiчого, - заспокiйливо. Це вже ви. - Там вiзьмемо.

- А матраци взяли?

- Нiчого... Пiдстелимо сiна...

Приїхали в Борову. Перш за все треба вибрати, де стати. Хоч тут i Харкiвська, i Луганська, й частина Ростовської областi, але стати ще є де.

- Ти побачиш, що коїтиметься в суботу й у недiлю, - каже Iгор Костянтинович. - Ви хоч швидше мiсце шукайте.

Мiсце слiд шукати далi вiд людей. Чим менше людей, тим цiкавiше, тим приємнiше. Мiсце шукають "дiвчата". В дикунiв, як казав поет, усi "возрасты" - "дiвчата". Тут вам уже нiяких жiнок, Марусь, мам. Тут тiльки "дiвчата". "Дiвчата" шукають мiсце, ви розбираєте намети, вирiзаєте "колушки". Нарештi "дiвчата" мiсце знайшли.

- Так оце таке мiсце? - цiкавитесь. - Та ви що?.. Над самою дорогою? Вся пилюка вiд транспорту буде в наметах.

- Так, може, оце?! - уже менш смiливо пропонують "дiвчата".

- Та ви що?.. Тут так пектиме, що вдень у наметi не всидиш i не влежиш. У тiнь, у тiнь треба.

- Так, може, отут?!

- А вночi? Ви знаєте, що робитиметься вночi? Бризки з озера прямо в намет залiтатимуть. А якщо шторм?

- На Боровiй шторм?.. Ти щось...

- А ти? Хiба ти забула - Сергiй Iларiонович розповiдав, який штормяга минулого лiта на Боровiй розiгрався... Дев'ять балiв...

- Так це ж вони були в Прибалтицi...

- Ну, добре. Багато не балакай... Краще мiсце шукай, он вечорiє, а ми ще намет не поставили...

Мiсце вибирає Iгор Костянтинович - досвiдчений дикун. Знайшов. Кращого мiсця на всiй Боровiй, як запевняє вiн, не знайдеш.

- Минулого року стояли...

- Ти хоч не бренькай, - це вже жiнка Iгоря Костянтиновича.

- Не я - хлопцi стояли...

...Вечорiє. Борова, як каже ваш пуп'янок, сердиться.

- Мабуть, дощ буде!

- Хто його зна! Хмариться...

- Ви б ото, дiвчата, замiсть теревенiв, розпалювали б, а ми тим часом намети поставимо. Уже липень. День коротшає.

"Дiвчата" збирають хмиз. Пуп'янки носять солому, а ви забиваєте "колушки".

- Сiна б сюди постелити. Лугового. З медами, тмином, медовою кашкою,- це вже ви.

- Мдак. Пс! Нема краще, нiж сiно. Пахне як!..

- Як дiвочий поцiлунок у липневу нiч... Намети зiп'ялись.

- Хлопцi, - це до вас, - а де сiрники?

- Вона мене питає, де сiрники! Чуєш, вона питає, де сiрники! А що ж ти робила? На гульки їхала! А я звiдки знаю, де сiрники?!

- То ви ж збиралися! Список складали, - захищається розкрiпачена жiнка.

- А де ти була? - допитує сучасний феодал. - Де ти була, я тебе питаю! Ми ж вас попереджали: дiвчата, берiть, чого не взяли, а ви?..

Пауза. Тиша. По верховiттi дерев вiтерець пробiг, опустився в озеро. Умився - й знову тиша.

- То чого ж стоїте? Гайнiть до сусiдiв.

- А де ж тi сусiди в бiса? - подає голос i ваша половинка. - Ви ж нас завезли...

- Жiнко, - подаєте голос i ви, - вибирай слова. Ти ж не в лiсi й не на островi... Не хочеш збiгати - паличку об паличку три. Цигани он без сiрникiв їздять, i нiчого... Обходяться.

- Ще й до села не затягнеш, - це вже Iгор Костянтинович...

- Мдак! Свобода - велике дiло. А тобi, - це до жiнки, - даєш ту свободу, а ти ще розпатякуєш. Ану марш по сiрники, бо їстимеш, мабуть, м'ясну "тушонку".

"Тушонку" їли всi.

- Нiчого. Завтра субота. Може, хтось пiдскочить, - це за вечерею. - Може, хтось iз землякiв з'явиться.

- Хто сюди з'явиться? На цiлий мiсяць?!

Лягаєте... Настає нiч. Тихо-тихо... Нiби ото Борова її вихлюпує. Хлюп раз - темно, хлюп удруге - ще темнiше. А потiм починає вихлюпувати iз себе зорi, й за кожним вихлюпом їх усе бiльше, бiльше.

- Ох i день завтра буде! - бас Iгоря Костянтиновича.

- Якщо дощ не вперiщить, - тенор його "дiвчини".

Тиша. Ви мовчите. Прислухаєтесь.

- Музику! Ех, музику б, - зiтхає Iгор Костянтинович.

- Треба було намети не так близько один бiля одного ставити, - вихлюпує слова Борова.

Засинаєте, й раптом:

- Лясь! Лясь! А потiм знову:

- Лясь! Лясь!

Прислухаєтесь. "Невже ото?" - думаєте. Iгор Костянтинович тихо лається.

- А я ж казала. Та хiба ти послухаєш? - це вже "дiвчина" Iгоря Костянтиновича. - А ти що?.. Вся пилюка в наметi буде... Хто над озером ставить... "Штормяга"! - цитує. - Так зате ти поставив. На мурашнику намет поставив. Треба ж голову мати...

- Мовчи хоч ти... Бо й тебе...

Ви засинаєте, а Iгор Костянтинович до ранку все ляскає... Мурахи б'є.

Так минає перша, дика, неорганiзована нiч. Вранцi, бадьоро, так, що зуб на зуб не попадає:

- Ну, як?

- Ги-ги-ги! Хоро-шо-о!

- А-а ва-ам я-ак? Ги-ги-ги!

- Хо-ро-шо-о!

Вранцi всi починають заїкатись.

- Фiз-заря-доч-каа! Дiв-ча-ата! Фiз-за-рядочка! Побiгайте коло намету, стане хо-ро-шо-о!

- Казала, берiмо теплi ковдри - це вже ваша.

- Каза-ла-а! Ка-за-ла-а! - Це вже ви. - Машина тобi - трамвай? Трамвай, питаю? Хо-ро-шо-о! Ги-ги-ги!

Встає над Боровою свiтанок. Iз сонцем, з холодним ранковим вiтерцем. Бронзовiють сосни.

- Ех, чайку б гаряченького, - це Iгор Костянтинович. - То хто, дiвчата, збiгає по сiрнички? Може, жеребок кинемо?

"Жеребок" випав на вас. Бiжите.

- I лаврового листячка. Лаврового листячка не забудь, - кричать вам услiд.- I хоч пучку солi...

Через пiвгодини повертаєтесь. А може, й ранiше - хвилин через п'ятнадцять.

- Сiрники мiняють тiльки на горiлку...

- Та вони що?.. А грошi пропонував?

- Пропонував. - А вони що?

- Кажуть, тут грошi не йдуть. Натуральне господарство. Тут усе на обмiн: i сiрники, й лавровий лист, i сiль, i риба - все на горiлку.

- Та вони що? А ми як? Совiсть треба мати!

Сiрники, нарештi, дiстали. Як? Хто й зна! Краще не згадувати. Зварили юшку. Без лаврового листя. З димом. Зварили чай. Випили. Без цукру. В шлунку тепло. На серцi тепло.

- То що, може, в "дурня"?..

- А може, щось почитати? - це хтось iз "дiвчат".

- Та ви що?.. Ми ж дикуни чи хто?

- Дикуни!

Краще в "дурня". Два на два. А зарубки пiсля кожного "дурня" найлiпше робити на дубi. Бажано з пiвденного боку. З пiвнiчного мох росте.

Отож, як бачите, нема нiчого кращого, як на вiдпочинок їхати дикуном. Основне - заздалегiдь список скласти, А решту на мiсцi вимiняєте.

ЯК КОРИСТУВАТИСЯ ТЕЛЕФОНОМ

Ну, перш за все, що таке телефон? Вiд першокласника до персонального пенсiонера республiканського значення кожен вважає, що вiн знає, що таке телефон. А тим часом запитай, що таке телефон, почнуть заїкатись:

- Як? Ви не знаєте, що таке телефон? Телефон - це... Ну, як вам правильно сказати?! Телефон - це апарат, який... Ну, словом... Телефон - це така штука, якою дзвонять до знайомих, родичiв, а iнколи додзвонюються навiть у довiдкове бюро вокзалу...

Визначення, безперечно, неправильне. Бо, як ми знаємо з пiдручникiв: "Телефон - пристрiй для перетворення електричних коливань на звуковi". Зрозумiли? А ви кажете: "Телефон - це апарат". Не апарат, а пристрiй. I тому ви, частенько видаючи свої дилетантськi знання за науковi, кажете:

- Ох i дiстав собi апарат!

Не кожен одразу догадається, що ви маєте на увазi - фотоапарат, кiноапарат чи апарат для просвiчування грудної клiтки. А ви ж мали на увазi саме отой "пристрiй для перетворення електричних коливань", тобто телефон.

Якi бувають телефони? Телефони бувають бiлi, зеленi, червонi, синi, слонової костi, бузковi, кольору канарки й кольору хакi. Також бувають домашнi, службовi, телефони-автомати, або таксофони, вiдеотелефони й мiськi переговорнi пункти.

Домашнi й службовi, в свою чергу, дiляться на телефони спаренi й неспаренi, або паралельнi й непаралельнi. Тi й тi можуть бути переносними.

Найстрашнiшi з них - телефони спаренi, або, як ми вже зауважили, паралельнi. Страшнiше цих телефонiв немає нiчого в свiтi. Нiщо так не вимотує жили, не їсть печiнки, не забирає здоров'я, як спарений телефон. Вiд спареного, або паралельного, телефону поки що нiхто нiяких засобiв не придумав. Тут слабкi й медицина й технiка. Паралельний телефон - найбiльше наше зло. Наш ворог номер один i, незважаючи на це, кожен другий горожанин вистоює роками в черзi до начальника телефонного вузла й добивається власного телефону:

- Поставте!.. Прошу вас, хоч паралельний... Вираз технiчно неправильний: не паралельний, а на блокiраторi. На квартирах телефони ставлять на блокiраторах.

- Дiду, ну для чого вам телефон? - питає начальник вузла. - Чи ви не знаєте, що це таке? Якщо ви хочете спокiйно дожити свiй вiк, заберiть заяву...

Дiд заяви не забирає, а звинувачує в усiх грiхах начальника телефонного вузла, безпiдставно поза очi обзиває його бюрократом, хабарником. Розповiдає сусiдам, знайомим, що всi завiдувачi фруктово-овочевих баз та складiв мають персональнi телефони, а вiн, мовляв, на старiсть не заслужив навiть спареного. Пiсля цього пише, окрiм заяви на телефон, ще й скарги: до редакцiй газет, журналiв, У райвиконкоми, мiськвиконкоми й народний контроль. Добивається телефону й не помiчає того, що телефону ще нема, а вiн уже встиг укоротити життя йому, дiдовi, на добрих три-чотири роки як мiнiмум.

Нарештi дiд, баба чи просто ви, запевняючи, нiби вам телефон потрiбен не як предмет розкошi, а як життєва необхiднiсть, добиваєтеся свого: вам ставлять телефон. Не має значення - персональний чи спарений. Отут i починається. Ця штука, як виявляється згодом, нiколи чомусь не набирає потрiбного вам номера. Якщо вам поспiшно треба дiзнатися, коли прибуває поїзд Жмеринка - Жмеринка через Козятин, довiдкове вокзалу, як закон, зайняте. Якщо ви хочете придбати собi квиток у касi замовлень, несподiвано замiсть касирки вiдповiдає контора "Утильсировини" чи комунальна пральня.

Набираєте знову номер i знову чуєте:

- Набирайте номер правильно.

Ви знову й знову старанно набираєте, але потрапляєте туди ж.

Ви хапаєтеся за серце, шукаєте в штанях трубочку з бiлими "кружальцями", кладете одне з них пiд язик - i непритомнiєте. Дружина, брязнувши телефонною трубкою об апарат (вiн же - пристрiй), бiжить до сусiдки й викликає "швидку допомогу".

Коли ж ви приходите до тями й серце саме починає заспокоюватись, несподiвано - лунає! Нi, не лунає - дзвенить. Нi, не дзвенить - деренчить. Теж не те слово - б'є! Нi, не б'є... Словом, розноситься по кiмнатi такий телефонний дзвiнок, вiд якого серце завмирає вдруге. Тремтячою рукою ви тягнетесь до трубки, прикладаєте до вуха й чуєте:

- Вася, це ти?., Ах, пiжон!.. Так слиш! Я дiстала два квитки на Арсена Дєдича. Зустрiнемось, як завжди, пiд мостом...

Ви непритомнiєте вдруге. У цей час прибуває "швидка". А перегодом ви дзвоните, знову й знову потрапляєте то на м'ясокомбiнат, то на протезний завод. Або ж дзвонять вам i цiкавляться, яке у вас сьогоднi кiно, чи працює жiноча лазня.

Подеколи ви трубкою хряскаєте об пiдлогу, об апарат, б'єте об табуретку, тумбочку. Вириваєте розетку з м'ясом, обрiзаєте дроти. Потiм купуєте новий апарат, викликаєте майстра, щиро дякуєте йому, всовуєте в руки чайовi, вiд яких вiн вiдмовляється, просите зробити переносну розетку - i знову, як тiльки майстер пiде, висмикуєте її з м'ясом i з хрускотом запускаєте телефон на диван-лiжко чи кидаєте в нього подушками, накриваєте його старими куфайками, вкриваєте пiджаками, матрацами, теплими ковдрами. А телефон все одно гарчить i неодмiнно тодi, коли ви якраз, пiсля стiлькох ночей безсоння, задрiмали. Ви вистрибуєте з лiжка, босими ногами ляпаєте по долiвцi (капцi шукати нiколи), хапаєте трубку й чуєте:

- Вася, ти свиня! Мiж нами все кiнчено. Тобi я цього нiколи не прощу...

Люто кидаєте трубку, хапаєтеся за голову.

- Людоньки, за що така кара! - Лягаєте в лiжко з твердим намiром завтра викликати майстра й вiдрiзати дроти. Вранцi почуваєте, що почалася нежить. Пiдлога таки була холодна.

- Краще був би купив кiмнатнi дорiжки, - думаєте ви й поспiшаєте в ощадкасу. Тут, роздратованi, починаєте лаятись у черзi. Комусь кажете, що бачите його вперше, що цей тип, як свиня, влiз без черги, що нахабство - друге щастя, i, нарештi, добиваєтесь до вiконця, мило осмiхаєтесь касирцi, вносите абонементну плату за телефон i думаєте: "Скiльки цей паразит уже грошей поїв! А якщо подумати, то яка з нього користь?"

Повертаючись додому, сумними очима дивитесь на телефон-автомат, що висить на розi вашого будинку, намацуєте в кишенi двi копiйки й дзвоните. До себе додому. Несподiвано чуєте рiдний голос жiнки.

- Це ти?

- Це я.

- А це я.

- Ти звiдки?

- З телефону-автомата.

- Я розумiю, але звiдки, з якого району мiста?

- Та звiдси, знизу. Бiля нашого будинку.

- А-а! - вимовляє протяжно жiнка. - Ну, йди їсти. Картоплю пiдсмажила!..

Все-таки гарна штука телефон. Зручна. З цими думками ви повертаєтесь до себе в кiмнату й раптом... дзвiнок.

- Алло! Вася! Ти нахал...

Трубка бренькає. Все починається спочатку. Ви намагаєтесь викликати таксi чи набрати номер гарантiйної майстернi по ремонту холодильникiв - там, як завжди, зайнято або нiхто не бере трубку. Ви починаєте вiдчувати, як до лопаток липне сорочка, знову присягаєтесь, що останнiй раз дзвоните, нехай вони (хто вони - не вiдомо) будуть проклятi зi своїм телефоном i його дзвiнками. Сусiдiв запевняєте: до Вапнярки швидше дiйти пiшки, нiж по телефону додзвонитись. Що вiн (телефон) вам уже в печiнках i отут (показуєте на груди) сидить. Що ви його ненавидите й чого б тiльки не дали тому, хто б догадався забрати вiд вас цей апарат. Але нехай спробує хтось iз ваших знайомих заїкнутися чи сказати: "Так перепишiть номер на мене", як ви несподiвано накидаєтесь на нього, цiкавитеся, за якi такi заслуги переписати йому телефон, i розповiдаєте йому, з яким трудом ви добилися цього телефону, скiльки це вам коштувало нервiв i здоров'я! А тут, нi сiло нi впало, переписати сусiдовi? Я якої рацiї?

- Я три роки в черзi простояв, щосереди вiдвiдував начальника телефонного вузла. Мене там уже знають всi - вiд секретарки Лори до начальника вiддiлу кадрiв Семена Семеновича. А ви кажете: пе-ре-пи-ши телефон. А ви попоходiть, як я. Попоходiть.

Телефон - як в'язка дров: важко нести й жалко кидати. А все тому, що не вмiємо правильно користуватися. Справдi ж бо, як же користуватися телефоном? Кожному це здається дрiб'язковою справою. Насправдi ж, хто так думає - той i поняття немає, як дзвонити по телефону. Це особливо впадає в очi, якщо отой спарений чи паралельний телефон стоїть у вашiй конторi. Це так званий службовий телефон, який використовується винятково в службових цiлях, i лише пiсля закiнчення робочого дня ним можна дзвонити, куди вам заманеться.

Службовий телефон нiчим не поступається перед домашнiм. Рiзниця лише в тому, що домашнiй на блокiраторi, має два свої окремi номери, i якщо один слухає, то другий не пiдслуховує. У службовому телефонi все простiше: один номер на всi апарати (чи, по-науковому, пристрої), й кожен, кому захочеться, може чути, що говорять iншому. I ще одне: якщо домашнi телефони переважно бiлi, синi, бузковi, тобто в якiйсь мiрi декоративнi, то службовi, паралельнi, винятково чорнi й менш елегантнi. Вони чомусь нагадують вам вовкодавiв або харкiвську авторучку "Золоте перо".

От саме цi телефони й використовуються винятково в службових цiлях, але оскiльки й досi нiхто iз службовцiв не знає, як користуватись телефонами, то саме в робочий час усi без винятку дзвонять у своїх домашнiх справах та iнколи, переважно пiсля роботи, раптом хтось згадує, що вiн забув подзвонити на цегельний завод чи панчiшну фабрику. Дзвонить i дiзнається, що там усi давно розiйшлися, будуть лише завтра. Залишились тiльки прибиральниця в кабiнетi директора й охоронник на прохiднiй.

У робочий час телефон аж нагрiвається. Дзвонять усi. Дзвонять у гастрономи, дзвонять до власних модисток, дзвонять перукарям, касиркам стадiону, знайомим продавщицям унiвермагу, дзвонять у швейнi майстернi, Держстрах i телеательє. Дзвонять чоловiкам, дзвонять жiнкам (переважно не своїм), дзвонять дiтям. Дзвонять, дзвонять, дзвонять.

- Марiє Iванiвно, вам не здається, що про молоко можна поговорити й дома? - каже Iванна Мар'янiвна. - Ви хiба не знаєте, що таке службовий телефон i як ним користуватися?

- Це ви кому кажете? Це ви менi кажете? А ви забули, як пiвгодини тому дзвонили додому, застерiгали чоловiка, щоб не їв борщу, бо вiн скис...

- Марiє Iванiвно, Iванно Мар'янiвно, ну, годi вам iз вашим молоком та борщами. Ви ж заважаєте людям працювати, - втручається Клара Семенiвна.

- А ви, Кларо Семенiвно, кращi нас?! Ще де та недiля, а ви в робочий час домовляєтесь з чоловiком про недiльний базар, - кидає Марiя Iванiвна.

- I чи вашому Борi одягти синi колготки чи в клiтинку, - пiдкидає Iванна Мар'янiвна.

Хтось вiдриває руку вiд арифмометра:

- Я пропоную цей iдiотський телефон винести в коридор...

- Але п'ять хвилин тому ви самi дзвонили чоловiковi, бо, бачте, вам захотiлося свiжого повiтря. Ви ж самi тiльки що питали, чи не пiти пiд час обiдньої перерви в парк на прогулянку. Вам, значить, можна, а нам нi...

Хтось пiдняв руку вiд рахiвницi, друкарки зупинили машинки. Здається, ось-ось розколеться небо i вдарить грiм. I раптом, наче грибний дощ на голову, - дзвiнок. Рятiвний телефонний дзвiнок.

- Не берiть трубки - це менi, - вигукує один стiл.

- Пробачте, але це менi, - вигукує другий стiл.

- У цi хвилини завжди розмовляю я, - вигукує третiй стiл.

Шiсть, сiм, вiсiм рук (залежно вiд того, скiльки в примiщеннi службовцiв) простягується до чорних злих апаратiв, що одночасно гарчать на всiх столах.

- Я ж казала, що це менi, - заспокоює третiй стiл усiх таким тоном, нiби в неї (в нього) на лотерею випав велосипед "Орля" чи пилосос "Ракета".

Трубки опускаються, наче собачi хвости. Буря влягається.

- А що ви сьогоднi снiдали? Ти яйце йому не забув пiдсмажити?.. Ну, де, де! В холодильнику, "де". В целофанi. Боже, скiльки тобi казати!.. В целофановому мiшечку пiд редискою й зеленою цибулею... Ну, я так i знала. Дитина, як завжди, пiшла до школи голодна. Ти його доведеш!.. Ти його доведеш, що вiн стане дистрофiком... А зараз хоч нагодував?.. Що ви їли?..

Арифмометри зiтхають. Тихо клацає рахiвниця. Починають вибивати морзе друкарки.

- Дiвчата! Ну, я вас прошу!.. Тихше. Нiчого не чути... Як ви розмовляєте, я ж вам не заважаю... Так, так. Борщ, котлети, компот... А рулет брав? Ну, я так i знала... А що вiн зараз робить? Читає книжку... А на баянi вiн грав? Нi? Ну, я так i знала. Нехай негайно вiзьме баян. Чуєш, негайно. Хай пiдiйде до трубки, пограє, а я послухаю... Ближче, ближче, кажу, погано чути...

Брязнула об пiдлогу рахiвниця. Впала. Ненавмисне. Хтось посунув стола. Хтось звiвся й вийшов у коридор.

- Це ти що грав? Шопена? Лисенка!! А я тобi кажу - грай Моцарта... Вчителька? Ти мене слухай. Моцарта, турку, грай. Це Моцарт? Ну, гаразд, зiграй ще того... Ну, як його?.. Та не Грiга...

Спiвробiтники, що залишилися, пiдказують:

- Ревуцький, Штогаренко, Майборода, Глiнка, Римський-Корсаков...

- Та вона ж своїх не визнає, - хтось пошепки. - Вона ж тiльки до iмпортних його привчає...

- Бюзе! - пiдказує хтось.

- Бах! - втручаються iншi.

- Лiст!

- Паганiнi.

- Це ж по скрипцi.

- Глiєр.

- Та це ж наш.

- Хiба?!

- Бетховен.

- О, нарештi, Бетховен!.. Бетховена ти грав? Зiграй ще раз... Дiвчата, хто хоче - може послухати Бетховена. Вiзьмiть трубки.

Службовцi, вони ж дiвчата, неохоче беруть трубки. Вдають, що вони знаються на музицi, що вона їх цiкавить.

- Ви чуєте?.. Нi, ви послухайте, як вiн грає... А послухали б ви його вдома! Не через трубку... Хiба цей телефон може передати нюанси й гами... Та нiколи...

- А ви знаєте, - раптом когось бере нетерплячка, - що я через вашого Бетховена уже не встигну подзвонити в трест...

- Через якого Бетховена?.. Кого ви маєте на увазi? - трубка повисла над столом.

А тим часом в усiх довiдниках, рекламках, пам'ятках пишуть: "Подзвонили - не забудьте трубку покласти на важiль", "Не стукайте по важелю телефонного апарата. Цим ви псуєте апарат". "Пiд час розмови говорiть безпосередньо в мiкрофон", "Платiть своєчасно за користування телефоном. Не чекайте нагадування". I нарештi: "Користуйтесь послугами Аерофлоту. Швидко, надiйно, зручно". Але це так, мiж iншим. Я нi на що не натякаю.

ЯК ГРАТИ В БIЛЬЯРД

Як грати в бiльярд, я знаю, але не вмiю. Та й умiти, мабуть, не обов'язково. Адже тi, хто дає вам поради, теж, як правило, не знають, як це насправдi робиться. Згадайте, коли у вас заболить печiнка чи голова, то одразу знайдуться товаришi, якi радять:

- А ти вiзьми звичайного гiркого полину, накриши дрiбно, залий водою й постав на легенький вогонь. Нехай кипить. Не менше години. Тодi на днiв десять постав у темне мiсце, а тодi вже пий. За пiвгодини до обiду, по чайнiй ложцi. Тiльки не забудь додавати двi каплi йоду й мiлiграм борної кислоти. Як рукою знiме...

- А ти сам пробував? - питаєте несмiливо ви, хапаючись за те мiсце, де у вас, якщо вiрити анатомiї, повинна бути печiнка.

- Я сам не пробував, але всi радять...

Отак i в бiльярдi. Якщо ви хоч один раз бували в бiльярднiй, то не могли не помiтити, як погано грають тi, що грають, i як усе тямлять тi, що сидять чи ходять навколо бiльярдного столу.

- Скiльки тобi казати - не бий так сильно! Хто ж так б'є? Накатом треба...

- Ось iди сюди. Дивись, який свояк. Пускай його на середню лузу, й вiн тiльки гавкне. Поверни кий до себе... Ще, ще... Хто так тримає кий?.. Що ти його держиш, як патик чи бамбукове вудлище?

- Ну й мазило! Такi кулi з хряскотом повиннi влiтати...

Б'єте з хряскотом.

- Нiжно треба. Куля повинна сама йти. Як заєць на пiтона. Куля - як сучасна женщина. Вона любить нiжнiсть i не терпить грубих слiв. А ти до неї по-варварськи: сильно б'єш та ще й лаєшся...

- Перерiзав. Я так i вiдчував...

Нарештi вам удається загнати ту кулю в кут, i товариш спокiйно добиває її.

- Бач, як вiн б'є? Отак бити треба! Зайшла й не пискнула.

Якщо вiн її не забиває, тодi "град" слiв сиплеться на його голову:

- Ну, ви менi даруйте.... Не забити такої кулi? Та ще й у цю лузу... Вона ж сама приймає... Пiдставляти не тра... А вам пiдставка ж була. I яка пiдставка! Не пiдставка, а булочка. Здобна. Ноги звiсила, чекала, коли ви її тiльки отак легенько пiдштовхнете. Легенько в спинку - й вона шубовсть i там... А ви її по лiвому вуху вдарили... Хто так б'є?

Тепер ви вiдчуваєте, яка цiкава штука бiльярд? Бiльярд вам нагадує, очевидно, медицину, футбол, лiтературу i, зрозумiло, театр. А тим часом багато хто з читачiв має уявлення про бiльярд таке ж, як про будову арифмометра. Тому перед тим, як сказати, як треба грати в бiльярд, коротко зупинюсь на тому, що таке бiльярд.

Бiльярд - це невеликий стiл з бортами, в яких навiщось зашита гума. Ставиться бiльярд переважно в бiльярднiй. Бiльярдна майже нiчим не вiдрiзняється вiд курилки. Бо там i тут люди тримають у зубах цигарки, димлять i голосно розмовляють. У бiльярднiй, окрiм цигарок, люди тримають у руках довжелезнi бiльярднi палицi або волочать їх за тонкий кiнець по пiдлозi, наче дохлих котiв. Ганяють кулi, дають поради, як треба i як не треба бити. Але про це нижче.

Тепер ще про бiльярд. Ставиться вiн на чотирьох нiжках. При першому ознайомленнi нагадує вам дiйну козу з шiстьма дiйками - торбинками. Покривається бiльярд переважно темно-синьою або зеленою - кольору морських водоростей - тканиною. На цiй тканинi бiгають, як навiженi, кульки кольору слонової костi. На початку гри кульок шiстнадцять. П'ятнадцять iз них вишиковуються в прямолiнiйний трикутник, який утворює "собаче рило" (вислiв бiльярдистiв) з двома вушками, або пiрамiду Хеопса в проекцiї. Шiстнадцята кулька стоїть вiддалiк, нацiлена в оте "собаче рило", вона з вигнутою спиною, наче кiшка, яка несподiвано побачила пса. При ударi києм (це та палиця, що волочать бiльярдисти по пiдлозi чи носять на плечах) кiшка робить вигляд, що збирається вчепитися у псячий п'ятачок, в останню мить рiзко повертає вбiк, торкається собачого вуха (здебiльшого правого) i щезає в лузi, якщо це їй удається. Якщо нi, то вискакує назад на поле (ота бiльярдна площина називається полем, вдарити ж кулю через усе поле - означає "прогнати через весь гектар")... Так от, як тiльки куля вискакує на поле, вона починає ганяти там, нiби намащена скипидаром. У бiльярдi це називається "ганяти псiв". Ганяють тут i "зайцiв" - "своїх", i "чужих", i просто "iнтелектуалiв". "Iнтелектуали" - це тi кулi, що падають несподiвано i, як правило, в ту лузу, в якiй ви аж нiяк не сподiвалися її побачити.

Кий - зброя бiльярдиста. Назва "кий" пiшла вiд того, що й Київ. Як розповiдає легенда, один з братiв сестри Либедi часто любив ходити на прогулянку з довгою й добре обтесаною палицею, схожою на царський жезл або на добре розтягнутий конус. Цю палицю вiн тримав не за тонкий, а за товстий кiнець i збивав нею достигли грушi. Вiд цього й пiшла назва - кий. Є всi пiдстави гадати, що бiльярд, як гра, вперше з'явився у нас, але згодом правила гри разом iз києм були викраденi й вивезенi за кордон, i там виникла (безперечно, значно пiзнiше) ця гра пiд iншою назвою - бiльярд. Та це iнша тема. Нас цiкавить кий.

Луза, як i кий, слова нашi. Луза походить вiд слова - лузати. Лузати насiння. Тому в бiльярднiй i дотепер збереглась ця давня традицiя або звичка.

Звiдси перейдемо до спорiдненостi бiльярда й футбола.

Як ми вже бачили, там i там, свої болiльники й гравцi. Там i там першi вчать других, а другi, як правило, не слухають перших, i вiд того - всi бiди й невдачi. Там i там вигукують:

- Ну хто ж так б'є?!

- Ну й мазило! Лiпи в правий кут!

- Удар! Хiба це удар?

- Куди ти його женеш?

- I коли вiн уже навчиться грати?.. Спробуйте з цих реплiк визначити, де говорить болiльник-бiльярдист, а де футбольний болiльник! Найбiльше, що спорiднює бiльярд i футбол, це те, що там i там б'ють не точно й не так, як це хочеться болiльникам.

Бiльярд нагадує й лiтературу. У лiтературi твориться те ж саме. Романiсти пишуть романи, хоча, на думку критикiв, їм варто було б писати драми чи комедiї. Новелiсти вимучують новели, а критики радять їм переходити на громадянську лiрику чи гумор. Критики пишуть критичнi статтi, й треба чесно сказати, що тiльки в них це непогано виходить... Єдина вада - сунуть всюди свого носа. Вчать вас лiпити характери, показують, де повинна кiнчатися лiнiя Петра, а де - Наталки. Тiльки вони помiчають заяложенi порiвняння, окремi слова називають метафорами, алегорiями, епiтетами, вирази - фразеологiзмами чи iдiомами. Читаєш таку статтю i бачиш: написана грамотно (чого не скажеш про окремих наших прозаїкiв), багатющий словниковий фонд, окремi слова вивчаєш за допомогою тлумачних словникiв чи енциклопедiї й одразу ж починаєш вiрити, що статтю писала людина високоосвiчена, квалiфiкована. Окрiм того, треба не забувати, що всi сучаснi критики, перш нiж стали критиками, проходили практику - вчились писати новели, вiршi, байки, повiстi, й вони, безперечно, знають, що й до чого. Їм вiдомо, що таке анапест, амфiбрахiй, не кажучи вже про ямб чи хорей. Якщо я не помиляюсь, то є ще два поетичних розмiри, але як вони називаються - хоч убийте, не згадаю. Критики ж усi цi тонкощi знають. Час вiд часу нам нагадують, а ми (так уже повелося) цього чомусь не враховуємо, й тому часто звичайнi повiстi називаємо романами, а романи - повiстями. Судимо в основному по товщинi твору, в той час як критики судять по чомусь iншому. В їхню кухню я не збираюсь лiзти зi своїм ополоником.

I, нарештi, рецензенти. Театральнi. Гiганти творчої думки. Важко уявити, скiльки вони беруть на себе. Проте з будь-яким завданням справляються успiшно, навiть з тiєю роботою, перед якою часом пасує весь колектив театру, починаючи вiд головного режисера i кiнчаючи декоратором.

Вчитайтесь у їхнi статтi. Виявляється, постановник i досi не має "чiткого уявлення про розвиток сценiчного мистецтва". Режисер захотiв звiльнитись вiд штампiв i "традицiй", i це, як завжди, привело його "до прорахунку", бо "роль машинiста Нiла, яку блискуче виконав артист А., вiдiйшла на заднiй план, а мiщани посунули наперед". Тому не випадково "наша драматургiя останнiм часом плентається в хвостi кiно i навiть телебачення".

Одним словом, рецензент за один раз помiтив те, чого не могли побачити нi постановник, нi драматург, нi навiть головний освiтлювач театру. А ви питаєте, як грати в бiльярд! А я звiдки знаю?! На початку поради казав, що грати не вмiю, а порадити?.. Будь ласка.,.

ПРО ЩО РОЗМОВЛЯТИ В ГОСТЯХ

Хто з вас не бував у гостях? Хто не вiдчував отiєї холодної атмосфери, яка панує в тi хвилини, коли сервiрують стiл? Жiнки бiгають iз кухнi в кiмнату: шукають ножi, подають виделки, миски з салатом олiв'є, мороженим хеком, нарiзають лiкарську й любительську ковбаси i, як завжди, забувають своєчасно поставити найголовнiше - чарки та фужери. Ви дивитесь на цю метушню й почуваєте себе, як дитина в пелюшках, - скуто. Як би ви не намагалися не дивитися на стiл, погляди вашi все одно падають то на баличок (який десь дiстали господарi), то на креветки. Вам стає нiяково. Здається, що вашi погляди перехоплюють присутнi. Ви встаєте з крiсла, пробуєте жартувати. Кидаєте одну-двi реплiки, але вiдчуваєте, що вони недоречнi, нiхто не смiється, а на вас усi дивляться принаймнi здивовано.

Куди подiтись? Чим зайнятись? Швидше б уже за стiл. Чого вони зволiкають? Завжди цi жiнки ускладнюють собi життя. Поставили б пляшку, оселедчик, один-два огiрочки - й досить. Нi, рiжуть навiщось ковбасу, яку, як правило, нiхто не їсть, варять чи смажать картоплю й подають її тодi, коли всi ситi по горло. Потiм силомiць накладають вам повну тарiлку й кажуть, що в них свиней нема - тарiлка має бути чиста.

Та все це буде потiм. А зараз ось прибiгає з гастронома господар (таке враження, нiби хазяї вас i не чекали), приносить мiнеральну воду, плавленi сирки, зелений горошок, забуває, як завжди, купити баночку майонезу чи пачку солi, яка щойно закiнчилась.

- Тебе добре посилати лише по смерть, - господиня своєму господаревi. - Так не буває, щоб ти та чогось не забув.

- То бiжи сама, - огризається господар.

- Ну й побiжу...

Назрiває сiмейна сварка. Ви ще бiльше нiяковiєте. Вам чомусь здається, що все це - через вас. "Якого бiса ми прийшли? Через нас он люди лаються".

- Це щоб було востаннє, - шепочете своїй половинi. - Чуєш, востаннє! Бiльше моєї ноги тут не буде.

Вона обiцяє. Раптом увiходить господар. Вiн вам нагадує iдiота: очi злi, а на устах посмiшка.

- Ну, чим тут розважаються нашi дорогi гостi?! Трохи скучнувато? - запитує вiн. - Ну, нiчого, зараз буде весело. От Клава тiльки збiгає в гастроном, вiзьме майонез, хрiн i...

Йому не дають договорити. Всi кричать:

- Ну для чого? Ми ж не прийшли до вас наїдатись. Посидимо, поговоримо...

Господар заспокоює. Комусь пропонує сiмейний альбом, iншим показує значки, якi збирає син. Вам дає колоду карт. Ви тасуєте й помiчаєте, як до вас пiдсовується мордатий тип. У вас до нього одразу ж з'являється неприязнь. Ви почуваєтесь зайвим. Так i є - нахаба взяв карти, якi ви поклали собi. Зводитесь i йдете в iншу кiмнату. Там, несподiвано для себе, помiчаєте хлопчика, який забився у куток i сидить, наче ховрашок у нiрцi.

- Як тебе звати?

- Вова, - вiдповiдає вiн.

- А чого ти тут?

- Туди, - показує на вiтальню, - мама не дозволяє.

- А-а! Ну, нiчого... Зi мною можна. Ходiмо, розкажеш менi, скiльки тобi рокiв, куди ти ходиш.

Хлопчик вам охоче вiдповiдає, але ви все пропускаєте повз вуха, бо радi, що нарештi знайшли й собi заняття - забавлятися з дитиною. Полегшено зiтхнувши, сiдаєте на диван. У цю мить знову заходить господар. Мило вам осмiхається. Ви хочете йому теж зробити приємнiсть i кажете:

- Яке миле дитя!

- Да, да, - згоджується вiн i гладить Вову по голiвцi.

- Якщо говорити вiдверто... Сiдайте, будь ласка, - запрошуєте ви господаря. Вiн сiдає. - Так от, якщо говорити вiдверто, то я досi не уявляв собi, як люди визначають, на кого схожа дитина: на батька, маму, бабу чи дiда. А це тепер помiтив, що Вова справдi, як двi краплi води, схожий на вас.

- На мене? - перепитує господар.

- А ви що, переконанi в протилежному?

- Бачите, я... - Господар хоче сказати щось, але ви його вчасно зупиняєте. Думаєте: "Невже й цього разу помилився? Невже вiн весь у маму? Та нi, не може бути. Такий же капловухий, як батько. Очi балухатi, нiс баклажаном, губи наче вареницi. Ну, викапаний батько. Мати ж гарна жiночка".

- I ви стверджуєте, що це не так? - наступаєте на господаря.

- Я нiчого не стверджую... Я хочу сказати...

- Та перестаньте. Гляньте на свої й Вовинi вуха...

Господар здивовано дивиться.

- Ну що ви скажете?

- Мда! Можливо, якась схожiсть є.

- Ви це називаєте - "якась схожiсть"? Цiлком вашi вуха, тiльки в мiнiатюрi. А вiзьмiть нiс! Подивiться на його нiс. У кого ще такий нiс, як у цього милого... у-у-у... i славного хлопчика? Тiльки у вас i в нього...

Господар починає вовтузитись i, видно, хоче швидше пiти вiд вас.

- Менi моя дружина розповiдала про Вову... Мовляв, пiдеш побачиш, який у Матущакiв хлопчик, - вундеркiнд. Я у вас вперше й, тiльки глянув на Вову, одразу подумав - викапаний ви...

- Пробачте, але це не мiй син, - раптом виривається в господаря.

- Не ваш? А чий же в вашiй кiмнатi син?

- Не знаю. Я спочатку думав, що ваш. Менi навiть здалося...

- Що вам здалося?

- Ну, що навпаки... Ви схожi на нього, а не я. "Мда! - мдакаєте ви про себе. - Оце ситуацiя!" Господар тим часом зводиться й щезає на кухнi.

- А де твiй тато? - питаєте в хлопчика.

- Он, - показує хлопчик на типа, що забрав у вас карти.

Ви пiдсiдаєте ближче.

- Ну, як? - цiкавитесь у типа.

- Карта не йде, хоч убий! Не везе!..

- Зате в коханнi повезе, - пiдбадьорюєте ви.

- I не кажiть... Уже повезло.

- Воно й видно! Син у вас славний! Ваша копiя... Розповiдав менi, як його звати. Сказав, що йому шiсть рокiв.

- Це вiн може... Туз хрестовий... Бито, - каже тип.

- Пробачте, а ви зi своєю давно живете?

- Ви до мене? - питає товстомордий.

- Ну, да...

- П'ять мiсяцiв.

- Що? - перепитуєте ви так, нiби проковтнули виделку. - Як же це так? Ви п'ять мiсяцiв, а синовi шiсть рокiв?

- Дуже просто... Дама пiк... - товстомордий б'є. - Вiд першого чоловiка синок... Забрав... Нiчим було крити... Як бачите, нi в картах, нi в коханнi...

Вам на душi стає тоскно. Хоча б швидше до столу. "Ну й жiнка, - це ви про свою. - Знову через неї влип. Бiльше я не пiду з нею в гостi. Чорта лисого бачитиме вона мене у своїх знайомих..."

У кiмнату вбiгає ще один шибеник. "Мабуть, оце син господаря, - думаєте ви й пильно вдивляєтесь у його обличчя. - Очi, вуха - нiби його. А втiм, хто зна?! Лiпше не зачiпати. А що, як вiн виявиться сином сусiда?.."

Коли з вами й справдi таке трапиться, моя вам порада: не берiть це близько до серця. Так i до iнфаркту не далеко. Помилились? Нiчого страшного. З ким не буває! Погладьте хлопчину по чубчику i вдайте, що ви ще бiльше здивованi, нiж хазяїн.

- Нiколи б не подумав, - скажiть йому. - Ви запевняєте, що це син сусiда? Дивно! А вiн так схожий на вас.

Пiсля цього сiдайте до столу i, головне, добре закусуйте.

ПРО ЩО РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЖИНОЮ

Тiльки для дорослих

Якщо ви спостережливi, то, безперечно, помiтили, як у наш час багато парубкiв. I це незважаючи на те, що вони вiдбули армiю, мають професiю, iнколи навiть iзольовану квартиру! А от не одружуються. У чому ж причина? А причина, як виявляється, у тому, що бiльша частина з них не знає, про що розмовляти з майбутньою дружиною. Куди легше з коханою. З нею взагалi можна не вести нiяких розмов. Бо закоханi, до вiдвiдування загсу, як достеменно встановлено, розмовами не переобтяжують себе, нiяких сiмейних проблем не вирiшують, а тiльки страждають вiд кохання, мовчать або зiтхають, густо пересипаючи страждання довгими й затяжними поцiлунками.

Що таке поцiлунок, я вам сказати не можу. Поки що в жоднiй енциклопедiї, словнику, пiдручнику цей термiн не розшифровується. Мабуть, тому, що не пiддається опису. Поцiлунок, кажуть, треба вiдчувати. Але перейдемо безпосередньо до нашої теми: "Про що розмовляти з дружиною?" У закоханих, як ми бачимо, справи значно легшi. Бо навiть у тому випадку, якщо з них хто й говорить, то їхнiй словниковий запас дуже мiзерний, як у деяких наших поетiв-лiрикiв. Правда, тi й тi вважають, як це не дивно, що для кохання й поезiї достатньо таких слiв, як "зорi", "небо", "синiй вечiр", "голубий свiтанок", "липневi ночi", "бруньки на вербах" i "котики". Наприклад:

- Ти мiй котику!

- Ти моя кицюню!

Так, безперечно, за рiдкiсними винятками, не розмовляють одруженi. З їхнього вжитку цi слова щезають разом iз поцiлунками. Якщо для закоханих i згаданих поетiв цих слiв бiльш нiж достатньо, то сiмейним людям цього так мало, що їх постiйно не покидає думка: "А що, як наступить такий день, коли ми про все переговоримо? Про що ж говорити далi?"

Такi люди нам нагадують тих, що досi дивуються, як це щодня виходять газети, i з острахом чекають того моменту, коли раптом не вистачить матерiалiв i газети не вийдуть. Так само почуваються й майбутнi одруженi... А все це йде вiд незнання життя. А справжнє життя (i це вже дослiджено) починається якраз iз сiмейного.

Уявiмо на хвилинку, що ви все ж наважилися й одружилися. Ви бiльше не вживаєте таких слiв, як "зорi", "свiтанки над рiчкою", "вечори пiд вербою" (якщо це село), "липневi ночi у скверику" (якщо це мiсто чи райцентр i той скверик не об'їли кози), "нiч у човнi", "багаття на березi озера чи моря", "падаючi метеорити" й поцiлунки, поцiлунки, поцiлунки. Тепер вам нiколи цим займатися. Серпневi зорi (це тi, що падають у серпнi) вам замiняють торшери, настiльнi лампи, стiннi бра, люстри, нiчники. Тобто лексикон ваш збагачується. Турботи теж. Вечори пiд вербою змiнюються чисткою каструль, миттям склянок у сяйвi електролампочок (найкраще мити посуд на кухнi). Ночi в човнi - спанням на спiльнiй розкладачцi чи на долiвцi (першi днi одруження). У цьому ще вiдчувається дух екзотики, тут є щось романтичне, але, як i все в життi, це вам поступово набридає, й ви зiтхаєте:

- О, коли б швидше купити лiжко! Хоч одне на двох. Як уже в мене боки болять.

Iскристi багаття на березi моря змiнюються на батареї парового опалення. Падаючi метеорити ви згадуєте лише тодi, як у вас раптово погасне свiтло, а картопля ще недообирана. Ви стаєте багатослiвним, не зiтхаєте, не пересипаєте свою розмову поцiлунками, говорите, говорите - про електролiчильник, виразку шлунка й "Енергозбут". I лише тепер ви помiчаєте, що жити можна - говорити є про що, - i, безперечно, шкодуєте, чому ви не одружилися ранiше.

Але сказати, що в одружених, крiм торшерiв та "Енергозбуту", немає iнших розмов - означало б збрехати. Згодом (через рiк, два) все стає на свої мiсця: шафу треба поставити до стiни i нi в якому разi не залишати її там, де поставили вантажники з меблевого магазину. Трюмо теж треба забрати з коридора i перенести в спальню. (Там зручнiше причiсуватись, та й волосся стає менше на кухнi). Телевiзор залиште в свiтлицi, але не посеред кiмнати. Антену намагайтесь провести зовнiшню, килими (якщо дiстанете) чiпляйте не тiльки на стiни, а й кладiть на пiдлогу й говорiть:

- А чи не краще буде, якщо ми шафу перенесемо сюди, а лiжко поставимо до вiкна?!

- Де це ти бачила, щоб люди спали й головами впиралися в батареї? Ти що, не знаєш: "Голову тримай у холодi, а ноги на трубах". А якщо вже тобi так хочеться, то совай їх сама. А з мене вистачить. Я за цiлий день насмикався...

Як бачите, розмова вдається. Причому iнколи вона стає такою запальною, що несподiвано починають у стiну грюкати сусiди й просити вас вимкнути телевiзор або зробити тихший звук, бо в них нiбито спить дитина, якої досi ви не бачили.

Для перших днiв сiмейного життя, гадаю, цих тем вам вистачить. Але ж, як пишуть тi самi газети, не можна зупинятися на досягнутому. Авжеж, авжеж, чому б вам не розширити тематику розмов, бесiд? На диван-лiжку чи шафi, як вiдомо, далеко не заїдеш. Не знаєте, чим розширяти? Розширяйте розповiдями про своїх друзiв, спiвробiтникiв. Краще, звичайно, про перших. Благодатна й невичерпна тема.

- Щось ти сьогоднi затримався, - кидає ваша дружина саме в ту мить, коли ви, знявши черевики, намагаєтесь навшпиньках (бодай не розбудити!) прослизнути в кiмнату. - Де це ти був?

- Та на роботi затримався. Рiчний звiт, нехай вiн сказиться!

- До цього часу?

- А зараз котра?

- А ти що, не знаєш?

- Розумiєш, годинника загубив. Ну, й браслети випускають...

- Де, в ресторанi загубив?

Не подумайте вигукнути: "А ти звiдки знаєш?" Або: "Ти що, стежиш за мною, так знай..." Так не слiд. Чинiть iнакше. У вас є друзi? Ну от, вони завжди вас виручать. Починайте так:

- Розумiєш, трапилась одна неприємнiсть. Не думай, що зi мною. У мене все гаразд. З нашим головбухом. Ти ж знаєш його. Вiн не може, щоб пiсля роботи не вiдлити штуку. Пристав до нашої секретарки. Мовляв, знайди жiнку.

- Яку жiнку? Що, Галина Iванiвна щезла?

- Та нi... Чужу жiнку... Ну, треба чоловiковi... Секретарка пообiцяла. Познайомила. Сiли в таксi. Поїхали в ресторан. Замовили. Все як має бути. Почали розраховуватись, коли це гульк... чоловiк наскочив.

- Який чоловiк?

- Ну, цiєї, що ми... Ну, що головбух познайомився. Зчинилась бiйка. Чоловiк, виявилось, дурень набитий. Замiсть того, щоб вiдлупцювати свою жiнку, полiз на мене...

- На тебе?

- Ну да!

- А чого на тебе?

- То ж кажу, сидiли з головбухом. Вiн iз секретаркою, а я... Ну, словом переплутав. Поки я йому пояснив, що до чого, вiн менi розбив годинника. Змушений був викинути... Цей новий бухгалтер, я вiдчуваю, з'їсть мене. Доведеться iншу роботу шукати. А де? Де тепер путящу роботу знайдеш? Свиня - сам стрибає в очерет, виходить сухим iз нього i ще й на тебе все звалює. Каже, все через мене! "Ти мене, мовляв, утягнув". Ти бачила такого нахабу? Погрожував премiальнi зняти й директоровi доповiсти.

Жiнка нехай слухає, а ви говорiть.

- А що в нас трапилося сьогоднi! Ваня-касир погорiв. Тiльки-но вiдвiз його в лiкарню. Розумiєш, десь знайшов одну молодичку...

- Як це знайшов? - перебиває жiнка.

- Ну, познайомився, а вона замужем. Чоловiк часто у вiдрядженнях. Женщина сохне, сумує. Подруг близьких нема. У нашому мiстi недавно. Приїхала з Решетилiвки. От i потрапив їй пiд руку наш касир. Ну, ти ж його знаєш? Чорнявий, високий, метрiв три в плечах. Глянеш - тренер з бокса чи з пiнг-понга. Нiхто й не подумає, що касир...

- Ти коротше можеш? - знову перебиває жiнка, i ви зайвий раз пересвiдчуєтесь, що тема справдi невичерпна. Одружуйтесь негайно: поговорити буде про що - друзi виручать.

- Ну, пiшов вiн до неї, а чоловiк в аеропорт. А тут погода зiпсувалась. Вони тiльки лягли, коли бiля дверей хтось шкряб-шкряб, нiби ключа в шпарку встромляє. У мене серце похололо...

- У тебе?

- Ну... звичайно... Як касир розповiдав. Страшно боявся за нього. То ж, як виявилось, чоловiк вернувся. Намагався ключа в дiрку просунути - не змiг. Жiнка догадалася свiй ключ iз цього боку встромити. Що робити? Тiкати. Але куди? Ваня на балкон. Довелося з третього поверху стрибати. Пiсля цього жiнка до дверей:

- Хто?.. А, це ти?.. Розбудив!.. - Удала, що сердиться. Чоловiк увiмкнув свiтло. Почав роздягатися, коли глип... на столi - капелюх лежить.

- Що це таке? - накинувся на жiнку. - Чий це капелюх?

- А ти що, не бачиш? - вiдповiдає спокiйно вона. - Чоловiчий!

- Сам бачу, що чоловiчий, а чий?

Тут, здавалось, почнеться. Та жiнка не розгубилась.

- Ах ти, сякий-такий! Ти ще й питаєш, чий це капелюх! Я тебе скiльки прошу, привези менi модний жiночий капелюшок. Ти ж по всiй Українi їздиш! А ти менi привiз? Я тебе питаю: ти менi привiз? То я повинна купувати на базарi (капелюх був уже поношений) чоловiчi, нести до модистки, переплачувати втричi, щоб менi перешивали з оцього одоробла!

Пiсля цього кiлька разiв ляснула його тим капелюхом по пицi, а тодi вийшла на балкон, викинула й крикнула:

- Ось твiй капелюх! Бачив?..

А касиру цього й треба було. Отака молодиця - перейшла вбрiд рiчку й нiг не замочила. Чоловiк потiм ще й вибачення просив. Оце хлопцi працюють! Однiй тобi повезло. А ти ще думаєш, що я нi риба, нi оселедець.

Останнi слова слiд говорити з образою. Щоб жiнцi здавалося, що у вас ось-ось забринять сльози в голосi. Хай вона дивиться на вас i думає: "Господи! Якщо на свiтi є сорок святих, то мiй - сорок перший!"

- Або вiзьми цього пройду - нашого завiдувача складу. Оце мужчина так мужчина! За ним усi жiнки вмирають. Є в нього одна коханка. Вiн називає її Аврора - ранкова зоря. Так ти знаєш, що ця Аврора придумала? Придумала зустрiчатися вранцi, коли її чоловiк ще спить. Бере сумку, нiби поспiшає на базар, i ще тепла бiжить до завскладу - старого холостяка... Той їй накладе в сумочку, що треба, й вона повертається додому весела, життєрадiсна. Чоловiк тiльки потягається в лiжку, а Аврора вже яйця смажить - чоловiковi снiданок готує. Ще й пiснi наспiвує.

Тут я повинен застерегти читачiв. Будете розповiдати - не передавайте кутi маку. Бо якщо вже надто захопитеся цими розповiдями, то можете роз'ятрити жiночу уяву, яка пiсля одруження, як правило, засинає. Роз'ятрите - тодi не зупините. Жiнцi знову почнуть ввижатися липневi ночi, прогулянки на човнi, багаття на березi, картопля печена й любов. А це небезпечно. Бо одного дня ви можете повернутися з роботи додому, щоб розповiсти дружинi нову пригоду, яка трапилася з вашим найближчим другом, i помiтите на столi записку такого змiсту: "Любий! Не ображайся. Ти так чудесно розповiдав про завскладом, що я не витримала й пiшла до нього. Назавжди. Прощай". То так i знайте: десь у своїх розповiдях таки передали кутi маку.

КУДИ ЇХАТИ ВIДПОЧИВАТИ

Кожна вiдпустка, як правило, починається з отаких балачок:

- Де ви думаєте вiдпочивати?

- Та-а! Багато думали i нарештi вирiшили поїхати...

- Куди?

Це "куди" ваш знайомий вимовляє так, нiби туди, куди збираєтесь їхати ви, посилають його.

- Та в Ялту, - вiдповiдаєте голосом приреченого до страти.

- Я так i знав...

До речi, ваш знайомий завжди знає, куди ви збираєтесь їхати, але все одно питає: "Так де ви надумали вiдпочивати?" I якщо ви пiдтвердите його здогадку, не забариться сказати: "Я так i думав, що ви поїдете саме туди. Вже взяли путiвки?"

- Та нi... Тiльки плануємо...

- Фу-у! - сiдає несподiвано вiн на лавочку. - Слава богу! А я вже думав: плакали вашi грошики. Ну, не вiдчаюйтесь. Ще не все втрачено, - заспокоює вiн вас, хоча ви, здається, менше хвилюєтесь, нiж вiн. Знайомий витирає пiт iз чола, а ви стоїте нi в сих нi в тих i зi спiвчуттям дивитесь на його спiтнiлу лисину.

- А я гадав, що вже все. Нiчим не зможу вам зарадити. Дайте хвильку передихнути. Фу-у! Ну й спека! Пече, як сказилося. Значить, зiбралися в Ялту? Ви, до речi, в Ялтi коли-небудь були?..

- Нi. Вперше. От саме тому...

- Ну, я так i знав. Я так i думав. Тому я вас i запитую: якщо ви там нiколи не були, так чого ж ви туди їдете? Чого?.. Подивитесь на Сiмеїз чи Горобине гнiздо? Що ви там не бачили? Вам що, тут мало тих горобиних гнiзд?..

- Здається, Ластiв'їне, - поправляєте ви.

- А яка рiзниця - ластiв'їне чи горобине? Вам що, не все одно? Вiд того не погладшаєте й пузце не спаде. Найстрашнiше, що там задрипаний, пробачте на словi, пляж: чайцi нiде сiсти. Чи ви не бачили нiколи ялтинських черг у їдальнях? Чи приїжджих пошлякiв, що розповiдають соромiцькi анекдоти з бородами? А чи знаєте ви, що в Ялту щолiта збирається сама шантрапа, навiть одеська: картярi, аферисти, жулики, студенти й дегустатори. Ви це знаєте чи нi?.. Не знаєте?.. А я знаю. Бо я в Ялтi бував. I не раз! А ви кажете - Сiмеїз. Ви хоч знаєте, що таке Сiмеїз? Сiмеїз у перекладi на українську мову означає червоний камiнь. От ради чого варто поїхати в Ялту, то це ради того червоного каменя. Так ялтинське вино називається. Вина там чудеснi, але море... Ви бачили коли-небудь ялтинське море чи ялтинський пляж?

- Нi разу.

- Так чого ж ви туди їдете? Хто вам порадив? Покажiть менi його, нехай я при вас заплюю його безсоромнi очi. Дайте менi його сюди, я йому покажу Ялту i Сiмеїз... У вас що, дають двi тарифнi вiдпустки на рiк чи завелися зайвi грошi? Якщо зайвi, позичте менi... Фу-у! Ну й народ! Вiк живи, вiк учи, а вiн все одно в Ялту їде... А на Кавказi ви були?

- Та, крiм України, я нiде не був...

- Ви не були на Кавказi?! Може, ви й в Гагрi не були?

- Таж кажу - не був...

- Ну, знаєте?! Не бути в Гагрi - це все одно, що жити в Римi й не бачити папи римського... Неодмiнно їдьте в Гагру. Обов'язково! Яка краса! А повiтря! Яке там повiтря! У легенях так i тане. А море!.. Ви не бачили, яке море в Гагрi? Ви нiколи не бачили гагринського моря? Ви мене вбили. Ви мене зарiзали на шашлик... До речi, про шашлики. Якi там шашлики! А абхазькi вина! Боже, якщо на небесах колись був рай, то я певен, абхазцi його викрали й перенесли в Гагру... Бризки моря в вiдчиненi вiкна будинкiв влiтають. У цинандалi. Що за напiй цинандалi! А озеро Рiца!..

- Таж туди з путiвками важко, - нарештi вдається слово сказати й вам.

- У тiм-то й рiч. Гагра - це вам не Ялта, i навiть не Коктебель. Гагра - це Гагра.

- Дружина хотiла в Прибалтику або Карпати, та...

- Що ж стало на завадi? Грошi? Нi, так що ж?!

- Знайомих нема, а так їхати в Прибалтику чи Карпати, знаєте, якось не з руки.

- I правильно робите. Нiчого в тiй Прибалтицi вам робити. Що ви там не бачили? Правда, в Прибалтицi дешевша вовна. Як у вас iз грiшми? Є. Тодi їдьте у Прибалтику. У Ризi можете дiстати для жiнки й дочки гарнi кофточки, для себе - пошити чудовий костюм... Рига славиться ще й "ризьким бальзамом". Чудесний напiй. Божественний! Вiльнюс - "Паланкою". Їхня нацiональна горiлка. На колiр буває червона, синя, рожева, оранжева. Ох i рiч, скажу вам! Наша "Донецька степова", "Одеська горiхова" чи "Вiнницька любительська" не йдуть нi в яке порiвняння. Яка ще може зрiвнятися з нею - це наша "Чернiгiвська" та ще, може, "Сумська", ота, що на етикетках написано: "Ще по однiй!.." Але найкраще, скажу вам, поїхати за кордон. Добре в Югославiю, Францiю, Iталiю. Харчi, правда, дорогi, але барахло... Берiть туристську путiвку... Не бiйтесь, що дорого. Окупиться, ще й з лихвою. Та й, крiм магазинiв, побачите Лувр, Сену. Цiкава Пiзанська вежа. Все життя стоїть кривобоко i не падає. Не дурень придумав... А ви в Ялту зiбрались... Нiколи не думав, що ви на таке зважитесь.

Мине рiк, другий. Ви знову збираєтесь у вiдпустку. Куди їхати? Хто порадить? Ваш давнiй знайомий.

- Та ну його! - кажете ви, i все одно, тiльки з якихось вам вiдомих причин, iдете до нього, й вiй щиро, як нiхто, каже:

- Я так i знав... Я так i думав. Цiкаво, хто це вам порадив їхати в Гагру? Ви знаєте, яке там повiтря? Як у вас iз легенями? Все гаразд. Однаково їхати туди не раджу. Якщо вже куди їхати, так це в Ялту. Бачили б ви, який там пляж! Скiльки молодi! Якi фiгури в дiвчаток! А ноги! Де ви ще бачили такi бронзовi нiжки, як у ялтинських вiдпочиваючих? Їдьте в Ялту. Нiде стiльки не збирається студентiв i викладачiв, як там, нiде не стрiнете такого чистого моря, як у Ялтi. Кращого мiсця для вiдпочинку на земнiй кулi нема. Рiо-де-Жанейро перед Ялтою блiдне. Це я вам кажу i це я можу в очi сказати хоч самому мiнiстровi м'ясо-молочної промисловостi.

Ви, як правило, їдете туди, куди й задумали, але сумнiви - чи правильно ви обрали мiсце для вiдпочинку - живуть протягом року, й тiльки перед наступною вiдпусткою вони трохи розвiюються; ви знову випадково зустрiчаєте свого знайомого i, наче при зустрiчi з першою коханою, несподiвано нiяковiєте, даєте собi слово бiльше й не слухати його, сподiваєтесь, що нарештi обране вами мiсце вiдпочинку вiн цього разу схвалить. I, як завжди, глибоко помиляєтеся. Знайомий вiрний собi.

- Я так i знав!..

Вiн не схвалить ваш вибiр i запевнить вас, що нiхто так собi не вкорочує вiку, як ви. Нiхто, окрiм вас, так безбожно не пускає на вiтер чесно заробленi грошi i зовсiм не цiнує профвiдпустку, їдучи в Яремче чи на озеро Свитязь. Так безвiдповiдально можете чинити лише ви й нiхто бiльше. Мiсце вiдпочинку, яке б ви не називали - на узбережжi Чорного моря чи Балтiйського, негайно буде перекреслено. Бо в Чорному морi (якщо ви назвали його) добре тiльки бичкiв та медуз ловити, й то перед штормом. А в Балтiйському морi температура води нiколи не пiднiмається вище вiсiмнадцяти градусiв, i якщо у вас давно була двостороння пневмонiя, то можете їхати, хоч зараз.

Бiльше вiн вам нiчого не скаже. Запам'ятайте: нi-чо-го. Така вже психологiя людська.

ЧОМУ НЕОБХIДНО СТАТИ БОЛIЛЬНИКОМ

Щоб не вiдставати вiд епохи, не зажити слави профана, невiгласа й нiкчеми, то негайно станьте болiльником. Футбольним.

Вам можуть пробачити неуцтво в живопису, музицi, кiно, лiтературi, але неуцтва в футболi - нiколи. В очах кожного справжнього болiльника ви, окрiм зневаги (ну в кращому разi спiвчуття до себе), бiльше нiчого не викличете. Бо нинi кожен, хто хоч трохи поважає себе, не може не стати болiльником. Не стати - означає свiдомо приректи на самознищення свою особу, кинути на себе тiнь, стати посмiховиськом. Спробуйте заявити знайомому, що ви не болiльник.

- Як, ви не любите футбол? - здивується вiн i гляне на вас такими очима, нiби перед ним не ви, а дивак, який тисячу лiт тому залишив землю й оце днями повернувся. - Та ви що? Ви, безперечно, жартуєте.

Спробуйте заперечити. Спробуйте - й побачите, що пiсля цього станеться. Ви можете сказати, що ви зовсiм не тямите в архiтектурi. Не знаєте, як вiдрiзнити давньовiзантiйський стиль вiд маврiтанського чи ренесанс вiд готики, або раннiй класицизм вiд модерну. Ви можете сказати, що не любите джазу чи симфонiчну музику, драму чи оперету... Але не любити футбол?.. Не бути болiльником у наш час, коли свiт роздiлився на два мирнi табори - футболiстiв i болiльникiв?

Комусь iз читачiв здасться: автор перебiльшує, згущує фарби. Так от, я хочу довести, що це не так.

Якось у мене на квартирi зiбрались товаришi. Серед них був i молодий талановитий актор. Його амплуа, як полюбляють казати артисти, iсторичнi ролi: Богдан Хмельницький, Iван Богун, Максим Кривонiс. Певна рiч, я вважав, що вечiр мине в цiкавих розмовах про театр, у розповiдях про те, як молодий актор готується до тiєї чи iншої ролi, що йому вдається легше, що важче. Коли ба - сидять мої гостi, ковтають тягучi паузи, вовтузяться, не знають, про що й говорити. I раптом хтось нiбито ненавмисне кидає... Нi, не про те, як грав колись Амвросiй Бучма чи Iван Паторжинський виконував Карася. Не про Соломiю Крушельницьку чи Оксану Петрусенко. Нi. Хтось кидає таку фразу:

- Як тiльки вчора грали нашi!..

Й одразу, як пишуть газети, пожвавлення в залi. Стiльцi почали зсовуватись, усi зiбрались до гурту.

- Якого м'яча провiв Мунтян! Ну й Муня! Ну й Володя!

- А Пузач? Ви помiтили, як став грати Пузач? Вiртуоз! Ейсебiо! Жаль, Бишовець травмований. Це для нас найбiльше нещастя: Бишовця не замiнити нiким.

- А Хмельницький!

- Що - Хмельницький?

- Як грає Хмельницький! Ну, справжнiй тобi рисак. Землi пiд собою не чує. Ну й Хмельницький!..

- Мда! Хмельницький - то голова, - прилучаєтесь до розмови i ви, повертаючися з перекуру. - Я вам скажу, якби вiн тодi у Варшавi...

Вас у ту ж мить пронизує гострим поглядом кiлька пар здивованих очей.

- Ви хочете сказати - не у Варшавi, а в Хожувi? Тодi, коли вони зустрiлися з "Турнiком"?

- Та нi, - заперечуєте ви. - Я хочу сказати, якби вiн у Варшавi, зустрiвшись з королем Владиславом IV...

- Стривайте. Одну хвилиночку. Що ви там, на кухнi, робили? - запитують вас. - Чимось дiвчат пригощали чи... Який король? Який Владислав? Що ви торочите? Ви знаєте, про кого ми говоримо?

- Ну, чув, - нiяковiєте несподiвано ви. - Про Хмельницького...

- Так. Але про якого? Ми маємо на увазi Вiталiя, а ви Богдана...

Спробуйте пiсля цих слiв ще й запитати, хто такий Вiталiй Хмельницький. Ви здогадуєтесь, що творитиметься в кiмнатi? Як на вас дивитимуться? Ви можете не знати Богдана, але не знати Вiталiя... Я не знаю, з чим це все можна порiвняти. Вiталiя не знати не можна. Можна не знати, хто написав "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?", "Тiнi забутих предкiв", "Неофiти", "Енеїду". Але не знати, скiльки забив у минулому сезонi м'ячiв головою й просто так Вiталiй Хмельницький - значить не знати нiчого.

- Може, ти навiть не знаєш, де Центральний стадiон? - запитають вас.

Не признавайтеся. Стверджуйте, що знаєте i що були ви там не раз, а те, що ви говорили до цього, - просто недотепний жарт. Стверджуйте. Все стверджуйте й нiчого не заперечуйте, бо рознесуть...

Ви можете не знати, де в Києвi Видубецький монастир, Андрiївська церква, Золотi Ворота, Софiя, навiть Печерська Лавра. Але не знати, де в Києвi Центральний стадiон?.. Я мовчу. Я тут вам просто безсилий щось порадити.

Єдине, що вам скажу: не поводьтесь так у товариствi, а тим бiльше на стадiонi. Бо пiсля цiєї ж поради, я певен, ви негайно помчите на стадiон. Помчите, а як поводитись на тому стадiонi, переконаний, не знаєте. Коли в товариствi за такi речi з вас не скинуть кепку й не викинуть у вiкно, то на стадiонi тiльки за одне таке слово з вас разом iз кепкою чуприна полетить. У гостях вас бити не будуть. А на стадiонi... А якщо ви ще й з жiнкою? З чиєю - там не питають. Там цiкавляться iншим:

- Чого ти сюди прийшов? Уболiвати чи фiглi-мiглi крутити?!

- Ти знаєш, що за ворiтьми стадiону не в одного справжнього болiльника серце вiд туги розривається, а ти, морда пиката, тут його мiсце зайняв...

- Хто їм продає квитки? - дивується сусiд справа. - Ви менi скажiть, хто оцих типiв пускає на стадiон?

Тепер ви розумiєте, чому треба стати болiльником? Щоб не вiдставати вiд життя, щоб не бути бiлою вороною на стадiонi, в товариствi й т. п. Отож, негайно штурмуйте довiдники, у яких про кожного футболiста є все: вiд росту до ваги, або йдiть до першого лiпшого сусiда й запасайтеся знаннями. Бо, потрапивши на стадiон, ви зобов'язанi (!) знати: скiльки голiв забив Бишовець, скiльки Серебро, чому не взяли в збiрну Медведя, на що захворiв Рудаков, за яких обставин покалiчився Кириченко, звiдки до нас прийшов Боговик, яке хоббi у Соснихiна, що п'є Сергiй Круликовський i чи вже одружений Володя Мунтян? Якщо одружений, то кого пошлюбив i як на це подивився тренер.

Але знати тiльки це - отже, не знати нiчого. Ви повиннi завчити й етикет поведiнки болiльника на стадiонi. Якщо ви вже почали ходити на стадiон, то, зрозумiло, не для того, щоб там вiдсиджувати двi академiчнi години. Стадiон - це вам не унiверситетська аудиторiя й не мiсце для вiдпочинку.

А як же вболiвати на стадiонi? З цього приводу теж написано чимало. Є працi, гiднi захоплення, є просто сiрi, посереднi речi. Однi автори стверджують, що на стадiонi треба сидiти так, щоб було чути, як м'яч летить вiд ноги Сабо i б'ється об штангу чи об'єктив фотокореспондента. Iншi заперечують, кажучи, що на стадiонi можна робити все, що завгодно, бо це не театр.

З цими товаришами i я згоджуюсь, хоч не зовсiм. Справдi, стадiон - не театр. Але вони мають багато спiльного. Йдучи в театр, ми дивимось на афiшу. Йдучи на стадiон - теж дивимось на афiшу.

Йдучи на стадiон, ми купуємо насiння. Йдучи в театр - запасаємось тим самим. Прийшовши на стадiон, купуємо програмку, а потiм питаємо в лоточницi, чи не знайдеться якихось грамiв до бутерброда. Те ж саме в театрi. Там i тут цiкавимось: хто ж сьогоднi грає? Чи будуть Дмитро Гнатюк i Володя Мунтян? Туди й сюди беремо бiноклi. Туди й сюди забуваємо плащi. Туди й сюди, як правило, запiзнюємось. Там i тут, як правило, на нас кричать: "Пригни голову! Та сiдай! Щоб ти вже каменем сiв!"

Як на стадiонi, так i в театрi з верхнiх ярусiв на вас кидають коробочки з-пiд морозива, обгортки цукерок, надкушенi вафлi, недосмоктане монпансьє.

Як на стадiонi, так i в театрi ви можете пiдстрибувати, зiтхати, свистiти, пожбурити на сцену чи на поле помiдор або протухле яйце.

На цьому спiльнiсть мiж театром i стадiоном вичерпується. Як театр, так i стадiон мають свої особливi прикмети. У театрi, скажiмо, вас нiколи не намочить дощ, якщо дах своєчасно вiдремонтований. У театрi не палять нi цигарок, нi газет. По закiнченнi вистави в театрi не бiгають по стiльцях, не перестрибують через голови глядачiв.

Стадiон має переваг значно бiльше. Мабуть, саме тому переважна бiльшiсть любить стадiон, а не театр. На стадiонi перш за все можна палити цигарки, газети, стрiляти з ракетниць, трiщати деркачами, дути в кларнети, флейти, сурми, сопiлки та iншi духовi iнструменти. Кидатись не лише помiдорами чи бовтунами, але шапками (переважно не своїми), кепками, кепочками, парасольками, пляшками, але нi в якому разi з-пiд кефiру чи молока. Такi пляшки носити в сектор суворо заборонено.

На стадiонi можна розмахувати руками, гасити цигарки об чужi колiна чи лисини, цiлувати бабусь, дiдiв, дiвчат, юнакiв i побiжно давати чужим футболiстам поради: "Ванько, зведись, а то простудишся!" Або запитати в суддi: "Чого ти свистиш, дистрофiк?"

До своїх футболiстiв звертаєтесь по-iншому. Наприклад: "Куди ж ти б'єш, мазило?! Ти що, не бачиш, що там штанга?"

Фольклор болiльницький надзвичайно рiзноманiтний. Гумор теж. На трьох-чотирьох сторiнках його не занотуєш.

Стадiон має й свої недолiки. У театрi ви можете сказати голосно: "Хiба ж це гра? Ех, нема Дмитра Мiлютенка. Отой грав, а це хiба гра?.." На стадiонi ви не можете навiть так подумати. На стадiонi ви мусите висловлюватись так:

- Хiба ж це гра? Хiба це удар! Та вчись, труп, у наших грати!

Вам усе пробачать. Вас залишать у спокої. Але, не доведи господь, висловитись вам на стадiонi так, як у театрi.

- Хто це сказав? - спочатку долине тихо. А потiм на ноту вище: - Ти не бачиш, хто грає? Тобi що, окуляри вставити? - Й пiшло, й посипалося - ззаду, збоку, злiва, справа, згори! А якi тут термiни розкiшнi звучать!

- Дай йому по штанзi!

- Чого ти йому не заткнеш хвiртку?!

- Зроби йому "сухий лист"!

- Хай зачинить ворота!

- Натягни йому сiтку.

- Поясни йому, як бити пенальтi.

- Трiсни його по кутовому!

Отак треба вболiвати. Отак i не iнакше. А ви кажете: Гнат Юра. Отой грав - так грав. Та хiба вiн може зрiвнятися з Бишовцем! Нiколи.

ДЛЯ ВАС, ПАСАЖИРИ!

Трапилось так, що агентства Аерофлоту, морських, рiчкових i залiзничних вокзалiв, автобусних станцiй дали великого маху. Яснiше кажучи, й досi не випустили для пасажирiв цiкавого посiбника "Про що розмовляти в дорозi?"

Й справдi, про що? Ви, звичайно, їздили й пам'ятаєте, як часто доводиться зустрiчатися з людьми. Але ви завжди вiдчуваєте якусь незручнiсть: iз чого почати розмову?

- Далеко їдете?

- До Києва.

- У гостi чи додому?

- Додому.

А що далi питати? Питатимете, чи є у вашого попутника жiнка, дiтки, як їх звати? А якщо в купе поруч цього молодого чоловiка сидить ще й симпатична дамочка (дiвчина), i йому, може, цi вашi запитання не зовсiм приємнi. У нього, може, якраз iнше на думцi, а тут ви зi своєю цiкавiстю:

- До жiнки, мабуть, поспiшаєте, до дiток? У вiдрядженнi не сидиться?

- Ну, до жiнки. Ну, до дiток! Яке вам до цього дiло? Це щось мiняє у вашому життi? Нiчого. Так чого ви лiзете з такими питаннями i в такий кульмiнацiйний момент?

Словом, вам незручно. Не та тема? Так про що ж розмовляти в дорозi? Говорiть про щурiв. Розкажiть, який це цiкавий i досi не вивчений звiр. Говорiть про те, що ми їх тому й знищуємо, що не знаємо, яку вони дають користь. Запевняйте, що настане час, коли щурiв триматимуть у заповiдниках i розводитимуть удома, як канарок. Пiсля нього переходьте на скажених собак. Неодмiнно розкажiть хоч один випадок, що трапився з вами. Й цього досить. Ваш спiвбесiдник (спiвбесiдниця) несподiвано засовається на сидiннi. Йому (їй) захочеться розповiсти вам ще про щось жахливiше. Якщо поруч вас є хтось третiй, вiн у ту ж мить i собi почне нервово вовтузитись. Йому теж закортить розказати щось iз життя скажених собак.

Звичайно, трапляються випадки, що на цих трьох псах розмова й ущухне (хоч такого майже не буває), тодi негайно переходьте на гадюк: отруйних i неотруйних. Але нi в якому разi не на анекдоти. По-перше, в переважнiй бiльшостi вони непристойнi, а по-друге, хто вам дасть гарантiю, що в вашого спiврозмовника не така ж пам'ять на анекдоти, як у вас?! Не раджу вести мову й про погоду, озимину, телеграфнi стовпи, зупинки тощо. Дуже слизькi й ненадiйнi теми.

Хто вас може зробити душею купе (салону), так це жiнки. Вдячна тема. Варто вам розповiсти хоч один випадок про жiнок (теж бажано з власного досвiду, а то не повiрять) - i можете їхати спокiйно.

Може, звичайно, статися, що дехто з ваших попутникiв (а вони рiзнi бувають) зведеться й пiде на свiже повiтря в тамбур (це в поїздi), чи почне шукати iншої каюти (це на пароплавi), а чи турбуватиме стюардесу (це в лiтаку), щоб дала йому мiсце в сусiдньому салонi. Це так званi тихi пасажири.

Можуть зустрiтися й такi, якi замiсть того, щоб пiдтримати розмову, запитають:

- Слухай, ти можеш затулити свою пельку?!

Це некультурнi.

Трапляється й третя категорiя пасажирiв - буйнi. Вони завжди чомусь намагаються вас випхнути у тамбур чи засунути у вiкно або iлюмiнатор. Та це їм нiколи не вдається. То скажiть, чи варто на таких iдiотiв звертати увагу? Як на те пiшло, то їх, iдiотiв, не так i багато їздить по наших шляхах-дорогах.

Отже, їдьте спокiйно, й розповiдайте про щурiв, скажених собак та про пригоди, що трапилися з вами чи з вашими знайомими. Це найкращi теми. Їдьте й радiйте. Вам за себе нiчого червонiти. З кращим попутником, нiж ви, жодному пасажировi ще не доводилось їздити. Наступного разу ваш попутник свою розмову з iншими також почне з щурiв та собак, а потiм розповiсть про вас i запевнить своїх нових спiврозмовникiв, що таку цiкаву людину, як ви, вiн зустрiв був уперше.

НАВIЩО ВIДВIДУВАТИ ЗООПАРК

Якщо говорити вiдверто, то я й сам не знаю, навiщо вiдвiдують зоопарк. Зате знаю, навiщо вiдвiдують ательє пошиття одягу, Будинок мод, кав'ярнi, товкучку, ресторани чи керуючого будинкоуправлiнням. Все це я розумiю. Все це вкладається в мою голову. Але навiщо витрачають стiльки грошей на вiдвiдування зоопарку - не ясно. Щоб побачити людиноподiбну мавпу чи смугасту зебру - треба душитися в автобусi, вистоювати в черзi по квитки, зривати сонних дiтей з постелi, треба вчасно не пообiдати, купувати в зоопарку бутерброди, а дiти вiзьмуть та ще й повикидають їх пантерi чи комусь iз ряду непарнокопитних. А вони ще й носи вiдвертають. На нашi бутерброди й дивитися не хочуть.

Я мiг би зрозумiти, якби хоч там, як у зоомагазинi, продавали опудала чи ведмежi шкури, оленячi роги. Бо мати бiля лiжка шкуру... Ну, не бiлого, хоч бурого мишки - це рiч. Рiч, яка прикрашає вашу кiмнату, створює затишок. I головне - коли захочеш уночi встати - не човгаєш босими ногами по голiй пiдлозi, не шукаєш капцiв. Шкура ведмедя - антибiотик вiд нежитю. Або, наприклад, вiзьмiть роги оленя. Я вже мовчу про те, якi з них виготовляють дефiцитнi лiки. Я вже про те мовчу, але наставте пару таких рогiв у своїй спальнi, почепiть на них патронташ чи бельгiйську дебультiвку, поруч картину Рубенса чи Рафаеля... Не спальня - краса. Очам любо!

А ви ходите в зоопарк... Ходите, хоч наперед знаєте, що навiть по базарнiй цiнi ви там не дiстанете нi пижика, нi ондатрової шкурки на шапку. Знаєте, що вам нiхто не продасть i шматка крокодилячої шкiри на ридикюль. Впевненi, що навiть по блату не вициганите нi дикої курки, нi качки. Я вже мовчу про фазанiв та рябчикiв. Кажуть, дуже смачна ведмежатина, а спробуйте ви її купити в нас. I це незважаючи на те, що в зоопарку стiльки ведмедiв! А все вiд того, що нема господаря, нема порядку. Умiли б ми по-справжньому господарювати, були б у нас i зайцi, i рябчики, i ведмежатина, й лосятина, й раки. А так?.. Та що й казати. Треба на плечах носити баняк замiсть голови, щоб не зрозумiти простих речей.

Органiзуйте на мiсцi, скажiмо, того ж зоопарку племiнний ведмежий радгосп або спецптахоферму по вирощуванню фазанiв. На бiса вам тi колiбрi чи какаду! Поставте все це на широку ногу i матимете результат: для вас добре й держава не в обидi. Усiх тих павичiв, дикобразiв, качконосiв, динго, гiєн, рiзних сумчастих - потруїти або продати циркачам. Хай їх вивчать на артистiв. Хоч користь якась буде, зароблятимуть на самих себе. А то годуй армiю дармоїдiв. Скiльки на них грошей треба?! Кажуть, слон iз бегемотом з'їдають харчiв на пiвтисячi карбованцiв на мiсяць. На скiльки з'їдає слон, знають усi, а на скiльки я - нiкого не цiкавить. I незважаючи на те, що на кожному парканi в нас гасло "людина людинi брат", або "людина - найдорожчий капiтал". Та який же я "найдорожчий капiтал", якщо на власному шлунку будую сiмейну економiю? Вiд свого рота вiдриваю шматок хлiба тiльки ради того, щоб був ситий вiд пуза закордонний бегемот. За що йому такi почестi? Чому вiн може вилежуватися, як на курортi на золотих пiсках, плавати в персональному басейнi, а я користуюся спiльною ванною, мию її пiсля себе, i в мене в кiмнатi ще й батареї парового опалення течуть! Чому така несправедливiсть? Де ж та рiвнiсть, братерство, емансипацiя? Ми кажемо, що в нас немає експлуатацiї? Та чому навiть на патлату горилу - предок вона менi чи не предок, я плювати на неї хотiв - працюють люди: чистять клiтки, носять їсти, пiдмiтають, а я все це сам собi роблю?! Навiть "Київський" торт i той дiстати не можу. За свої грошi. А фiрма "Свiтанок" є.

Йдеш у той зоопарк. Дивишся. Бiля кожної клiтки собача або свиняча бiографiя висить. Пес динго родом iз Австралiї. Завезений до нас у такому-то роцi. На Українi не живе. Як же не живе, коли вiн перед твоїм носом бiгає за сучкою, шкiрить зуби i їсть наше м'ясо. Та ще, мабуть, i телятину. Молоденьку.

Або тапiр - з роду свинячих. М'ясо їстiвне, хоч дуже тверде. Довго зберiгається. Вживається як лiки... Так чому б таких тапiрiв не розвести в нас? Чому не почати культивування? Що м'ясо трохи тверде - не бiда, можна довше варити. Головне - лiкувальне. Може, воно лiкує неврастенiю, менiнгiт, мiгрень та iншi головнi болi?! Так, бач, цього не пишуть. Вони менi його бiографiю подають. Ще й на двох мовах: українською й латинською. Свинi - привiлейованi особи. Сказано: заграниця. Чого ми тiльки для них не робимо! Низькопоклонство. Перед якимось американським кабаном ставай на колiна. Бо вiн, бачите, Tapridae [Тапiр (лат.)]: хвiст короткий, верхня губа й нiс витягнутi в хобот, а на переднiх кiнцiвках по чотири, на заднiх - по три пальцi. Нiби воно мене справдi цiкавить, скiльки в нього й де тi пальцi та звiдки вiн родом: з Америки чи з Азiї. Ти менi напиши, що тим м'ясом лiкують.

Або вiзьмiть верблюда. Будь-якого: двогорбого чи одногорбого. Паскудна тварина, як подивитись на нього. Та ще й, скотина, плюється. А як прочитаєш його бiографiю - кращої тварини начебто й не треба. Може не їсти бiльше п'ятнадцяти днiв i стiльки ж не пити води. Так питається: чому б отих верблюдiв не розводити в наших колгоспах, в яких, якщо вiрити газетам, постiйно не вистачає кормiв i ще не до всiх ферм пiдведено воду. Тим бiльше, що цiєї худоби, як пишуть у тих табличках, хоч греблю гати в наших азiатських республiках.

Хiба ж не можна мiж собою договоритись? Не можна намiняти тих верблюдiв на цукор чи чавун? Виробляємо, слава богу, цих речей стiльки, що з нами не може зрiвнятися жодна країна свiту. Ми їм чавун, а вони нам верблюдiв.

Безпорядок. Хаос. Зате повивiшували меню. Слоняче меню займає добрий квадратний метр фанери. Та це ж хтось розмальовував, щоб я бува не переплутав, де слон, а де гiпопотам. А для чого? Щоб заробити. А як художники заробляють - менi не треба казати. Вiн три крокодилячi шкури здере з тебе, поки намалює хвоста тюленя.

А ви вiзьмiть та прочитайте будь-яке меню. Гiбон їсть: кукурудзу смажену, кукурудзу варену (мабуть, мамалигу), банани, апельсини, ананаси й т. п. Це їсть гiбон. Вiн їсть ананаси, а я їх ще зроду не бачив. Тiльки догадуюсь: пресмачна рiч! Бо колись у школi вчив:

Їж ананаси, рябчикiв жуй,

Час твiй останнiй приходить, буржуй.

Так то ж тi ананаси їли буржуї - графи холоневськi, барони врангелi, юденiчi, генерали колчаки, рiзнi бiлогвардiйцi, а це - гiбон. Паршивий гiбон з обдертим задом їсть ананаси. А ти ходиш у костюмi з лавсановою ниткою, на головi маєш картуз, на шиї iмпортну краватку й просиш на гарнiр у ресторанi "Днiпро" смаженої картоплi.

I ви пiсля цього збираєтесь у зоопарк? Тягнете туди жiнку, дiтей, щоб глянути на оте паскудство: гадюк, вужiв, ящiрок, варанiв, хамелеонiв, пiтонiв, анаконд. Гидко все це. Для чого їх тримають? Яка користь iз них?

Я своїх дiтей привчив i жiнку теж - нiяких звiринцiв. Там нам робити нiчого. Краще записатися на екскурсiю на м'ясокомбiнат чи кондитерську фабрику. Там все-таки й грильяж, кеттi-босс, раковi шийки, чiо-чiо-сан. Та всього не перерахуєш: вiд крабiв до пташиного молока. Та й люди щедрi - кожен пригощає тебе продукцiєю, яку сам виробив. Їжте вiд пуза, аби не виносили через прохiдну.

А вас у зоопарк тягне?! Моя порада: не йдiть, не раджу.

ГУМОРЕСКИ

СИНТЕТИЧНИЙ КОЖУШОК

- Чим гарним можеш похвалитися? - спитав у мене голова правлiння райспоживспiлки Андрiй Карпович, завiтавши на базу.

- Синтетичним кожушком, - вiдповiв я. - Дефiцит, Андрiю Карповичу. Кращого подарунка на Новий рiк не придумаєте, - почав я вихваляти товар.

- Гаразд, показуй, що то за кожушок!

Я показав. Андрiй Карпович засяяв, як новорiчна ялинка.

- Чудесний! - промовив я. - Як на вас шитий!

- Молодець, - похвалив мене Андрiй Карпович. - Беру!

Нарештi, подумав я, зумiв догодити. Голова мiцно потис менi руку й пiшов.

- До речi, - раптом зупинився. - У тебе їх багато?

- Тринадцять...

- Ти от що! Оцей один я собi вiзьму, а решту щоб я не бачив. Нi в райцентрi, нi в районi!..

Коли Андрiй Карпович вийшов, я покликав завiдувача складу.

- Петре Семеновичу, синтетичнi кожушки бачив? - перепитав я.

- Бачив, - вiдповiв той.

- Так от, Андрiй Карпович велiв, щоб тут їхнього й духу не було. Зрозумiв?

- Зрозумiв!

- Вези їх куди хочеш: у сусiднiй район, у сусiдню область, хоч до дiдька в пекло...

Задоволений, я повертався додому. Настрiй був святковий. Все складалось якнайкраще. Андрiй Карпович залишився задоволений. Я - не менше за нього. Раптом мою увагу привернула черга. Бiля крамницi радгоспу.

Я кинувся в саму гущу й похолов. На прилавку лежали чорнi синтетичнi кожушки.

- А де ти їх узяв? - налетiв я на завмага.

- Привезли.

- Звiдки?

- З сусiднього району, - вiдповiв вiн i здивовано глянув на мене.

В очах менi потемнiло.

НАХАБА

Дверi до кабiнету Петра Семеновича Бородавкiна прочинилися - i на порозi, наче новорiчна фея, з'явилась особиста секретарка Нюра. В кабiнетi запахло духами "Пiвнiчне сяйво".

- Петре Семеновичу, там якийсь товариш по телефону... Цiкавиться, як ваше iм'я та по батьковi?..

- А ви йому що?!

- Ну, я вирiшила це питання узгодити з вами...

- Правильно вирiшили. Поцiкавтесь, хто вiн i для чого це йому!

Нюра щезла по той бiк дверей, оббитих блискучим дермантином. За кiлька секунд з'явилась знову. В кабiнетi вдруге запахло парфумами.

- Каже, ви зробили йому добро... От вiн i хоче привiтати вас iз Новим роком. Та не знає, як ваше iм'я й по батьковi. Сказати?..

- Одну хвилинку, - Петро Семенович, глибокодумно замислився. Перед очима пропливли вiдвiдувачi. Їх було не так уже й багато: "Прищепа просив дитину влаштувати в садок... Воркута приходив по резолюцiю... Шпаченко, здається, за дружину благав. Нiбито вона пiсля операцiї на важкiй роботi працює.. Тодi був Шелудько, Жук... Хто б же мiг?! - Петро Семенович глянув на Нюру. Нюра переступала з ноги на ногу.

- Каже, що я йому зробив добро? - перепитав Бородавкiн.

- Каже, - знизала плечима Нюра.

- Женiть його! - несподiвано розсердився Петро Семенович. - Женiть, i негайно... У три шиї... Нахаба безсовiсний. Бач, насмiхатись вирiшив. Я особисто щось не пригадую такого випадку...

Нюра щезла по той бiк дверей. До Бородавкiна долинув її чарiвний голосок:

- Алло! Вияснити iм'я та по батьковi товариша Бородавкiна не вдалося. Його нема. Звернiться у вiддiл кадрiв...

Трубка дзенькнула. Бородавкiн полегшено зiтхнув. Нюра теж.

ПО РЕЗОЛЮЦIЮ

Менi в життi все вдавалося незвичайно легко. Недаремно сусiди й родичi завжди заздрили моїй удачi. "Ти, - казали вони, - народився хоч i без сорочки, але пiд щасливою зiркою". Може, й так, бо досi, вiдколи пам'ятаю, я легко переступав усi пороги. У рiк (як запевняє моя мати) я переступив порiг рiдної хати й вийшов надвiр, потiм перескочив порiг школи, майже без перешкод перелетiв порiг училища, пролiз через порiг iнституту, а от на одному порозi спiткнувся. Однi казали, що мене зрадила фортуна, iншi - що то порiг не який-небудь, а високий - головтяпляппроектiвський - i його не так легко взяти.

От саме про взяття цього порога менi б i хотiлося розповiсти докладнiше.

Запланували ми в себе в областi збудувати у цьому роцi кiлька комбiнатiв побутового обслуговування за типовими проектами. Запланували, але вирiшили внести в проект маленьку поправку - в однiй з кiмнат зняли два умивальники. Вирiшили - то й вирiшили, подумаєш - два умивальники! Та несподiвано нам заявили, що будiвництво припиняється: банк не дає грошей. Мовляв, примiщення комбiнату без двох умивальникiв - це порушення типового проекту № 37а/17б.

- Що ж робити?

- Залишайте умивальники.

- Але вони там зовсiм не потрiбнi.

- Тодi їдьте в "Головтяпляппроект" i просiть письмовий дозвiл на вашу поправку.

- Аж туди? Через два умивальники? А навiщо ж тодi наше обласне управлiння побутового обслуговування? - здивувались ми. - Невже такої дрiбницi не можна розв'язати на мiсцi?

Сiли ми в управлiннi й почали потилицi чухати. I начальник управлiння чухав, i заступник, i головiнж й iншi "iнжi". Всi чухали. Дехто лаявся, називав "Головтяпляппроект" центропробкою. Але, полаявшись, дiйшли висновку: поки вiн iснує, повинен-таки хтось їхати туди. Делегатом вибрали мене. Склали листа. На чиє iм'я - в цидулi конкретно не визначили. Написали просто: "Просимо Вашого дозволу..." й т. п. Дипломатiя!

Взяв я того листа. Вирiшив летiти лiтаком. Все ж швидше. До обiду, гадаю, накладуть резолюцiю, а ввечерi й назад устигну повернутися. За кiлька годин я вже був у "Головтяпляппроектi". Що то за сучасна технiка! Якраз i черга в приймальнi невеличка. Чоловiк п'ятдесят, не бiльше.

Прийняв мене один iз завiдувачiв, уважно вислухав та й каже:

- Ваше питання майже вирiшено... "От що то, - думаю, - людина чуйна!"

- Тiльки зробiть от що, - веде далi. - Щоб прискорити справу, їдьте назад додому й привезiть листовне пiдтвердження, що вашi вищi керiвники, мовляв, нiчого не мають проти зняття тих умивальникiв. Привезете й одержите дозвiл на переробку аркуша № 37а/17б типового проекту. Зрозумiли?

- Зрозумiв, - кажу. Та за шапку - й на аеродром.

Прилетiв назад, узяв усе, що треба, переоформив документи, прихопив ще командировочнi, заспокоїв дружину, дiточок, бухгалтера управлiння - й знову в "Головтяпляппроект".

- В Омеляна Севастяновича якраз нарада, - сказала менi секретарка.

Я до Артема Петровича:

- Почекайте. Зараз має закiнчитись нарада. Тiльки не забудьте стати в чергу.

Став, чекаю. Нарештi всi наради закiнчились. Виходить один завiдувач iз одних дверей, другий - з iнших, обоє до секретарки:

- Валю, зачинiть нас. Повиймайте ключi з дверей i нiкого не пускайте. Прийматимемо завтра, пiсля наради.

Нi того дня, нi другого, нi третього менi так i не пощастило потрапити нi до завiдувача, нi до будь-кого з його заступникiв.

Минуло ще з пiвдесятка днiв. Почали здавати нерви. Вiдчув, що худну. Щоночi почали снитись унiтази, розетки, умивальники. А з них наче вода й не вода, а грошi, i не ллються й не сиплються, а нiби течуть - червiнцi, четвертаки, пiвсотеннi, сотнi.

На дев'ятий день, коли нестерпнi болi почали ламати мою голову i я зiбрався був до лiкаря, у коридорi готелю несподiвано пролунав знайомий голос:

- Невже Коля з тресту "Саночистки"?! - вигукнув я й кулею перелетiв через порiг.

Можете уявити мiй душевний стан у ту мить, коли я потрапив в обiйми свого давнього друга.

- I це ти через ту резолюцiю втратив таке солiдне черевце? - запитав, посмiхаючись, вiн. - Нi, далi цього терпiти не можна. Треба дiяти. Ти от що, браток, збiгай зараз в аптеку, вiзьми пачечку бромуралу (це для сну), а на решту командировочних купи в комiсiйному дешевенький фотоапарат. Вранцi до "Головтяпляппроекту" пiдемо разом. Менi теж резолюцiя потрiбна.

Спав я тiєї ночi, мов у казцi. Перед очима пропливали, наче змiї, райдужнi резолюцiї: синi, зеленi, червонi, фiолетовi, а з-пiд кожної з отих резолюцiй виростали гаражi, перукарнi, лазнi, громадськi туалети, фотографiї i, звичайно, комбiнати побутового обслуговування.

Прийшли ми в "Головтяпляппроект" з Миколою десь близько одинадцятої.

- А тепер, - каже Микола, - заходь у приймальню потрiбного тобi завiдувача й фотографуй.

- Кого? - перепитую.

- Кого хочеш! Отих ловцiв резолюцiй, секретарку, що вiсiм днiв пiдряд казала: товариша Омеляна Севастяновича нема. Знiмай її в анфас, у профiль. Клацай - i нi на кого не звертай уваги.

- Та тут навiть плiвки нема.

- А це не обов'язково. Ти клацай, а там видно буде.

Довго не роздумуючи, я легко переступив порiг приймальнi й грiзно навiв ручку старого трофейного апарата на довжелезну, скручену калачиком, чергу. Клацнув раз, другий, зафiксував шафу, потiм пiймав у фокусi всi чотири телефони секретарки й перевiв об'єктив безпосередньо на неї. Та не встиг я клацнути, як мене хтось узяв за лiкоть:

- Вас просить Омелян Севастянович...

Ну, а що було далi, не важко догадатися. Резолюцiю я взяв, як i порiг Омеляна Севастяновича. Поставив вiн менi її за... кмiтливiсть.

Через годину, щасливий, я поспiшав в аеропорт. Там на мене вже чекали Коля й ще п'ять його товаришiв - таких, як я, ловцiв резолюцiй. Ми легко переступили останнiй у той день порiг кабiни лiтака й вилетiли з головтяпляппроектiвськими резолюцiями додому.

Так я вiдкрив один iз секретiв, як ловити резолюцiї, й менi дещо прояснилось. Одного тiльки я й досi зрозумiти не можу: як Коля у той день умудрився добути собi дозвiл на доточку зайвого метра каналiзацiйної труби й вилетiв додому разом зi мною?! Нiяк не второпаю. Мабуть, ще якийсь спосiб знає.

ЯК Я ДОПОМАГАВ ПРИЯТЕЛЕВI

Зустрiлися ми з ним у кав'ярнi.

- На ловця й вовк бiжить, - вигукнув вiн i потяг мене за лацкан пiджака в глибину зали. Пiсля третьої чарки товариш остаточно осмiлiв.

- Слухай, будь другом, - сказав просто й невимушено. - Напиши на мою книжку позитивну рецензiю. Бо боюсь - як тiльки книга з'явиться, то хтось врiже негативну.

Я згодився. Вiн дав менi верстку майбутньої збiрки. Я її чесно прочитав i через тиждень показав рецензiю.

- Генiально, - похвалив вiн. - Краще не скажеш. Та й заголовок чудесний - "Народження майстра". Було б добре, якби ти дав її у "Вечiрку". По-перше, в мене там знайомi, по-друге, "Вечiрку" майже всi читають.

Я так i зробив. Рецензiю видрукували, але передчасно, бо виявилося - збiрка ще не побачила свiту. Цей факт страшенно засмутив приятеля. Мене ж вiн, здається, зненавидiв, хоч свiдок сам бог - я йому хотiв тiльки добра.

- Послухай, - казав я, - саме тепер, без збiрки, ти став ще вiдомiший, нiж був би зi збiркою. По-перше, це надзвичайно оригiнально: книги ще нема, а рецензiя вже є. По-друге, усi вважають, що ти справдi неперевершений майстер пера, бо нiхто тiєї збiрки, окрiм мене, не читав. Усi певнi, що її розкупили. Хай тепер спробують довести, що це не так. По-третє, - заспокоїв я його, - ти ж сам знаєш, що тiльки генiальнi твори при життi генiїв не видавалися. Не видали тепер - видадуть пiсля смертi. Це трохи заспокоїло приятеля. Через пiвроку я зустрiвся з ним удруге.

- Слухай, - схопив вiн мене знову за лацкан пiджака, - ти хочеш роздавити пляшечку коньяку?

- Слава богу, - вiдповiв я, - нi шлунком, нi печiнкою я не хворiю.

Ми забiгли в кав'ярню. Ту ж саму.

- Нарештi в мене таки вийшла збiрка, - сказав радiсно вiн. Я мовчки потиснув йому руку.

- Слухай, - вiв далi приятель, - ти не мiг би написати па мене рецензiю?!

Я мовчки поставив склянку. Це мене насторожило.

- Не бiйся, - сказав вiн, - цього разу не таку, як ту. Скромнiшу. Трохи дифiрамбiв, трохи аналiзу й стiльки ж наприкiнцi критики. Словом, типово-стандартну.

Сумлiння в мене було нечисте. Тому менi хоч як-небудь хотiлося себе реабiлiтувати перед ним. Я згодився й цього разу. Через тиждень знову вийшла рецензiя. Без аналiзу, без дифiрамбiв. У редакцiї першу частину рецензiї скоротили. Залишилась тiльки критика. До приятеля вдруге прийшла популярнiсть, до мене - його ненависть. Бiльше вiн зi мною й знатися не хотiв.

Незабаром приятель, очевидно, знайшов собi нових друзiв, бо в однiй iз газет несподiвано для мене з'явилась реплiка. "Читачiв дивує,- писалося в нiй,- як могла з'явитись така малоквалiфiкована рецензiя у такiй поважнiй газетi? I хто її автор? Звичайний середнiй письменник, яких у нас тисячi. У рецензованiй книжцi вiн побачив лише штампи, примiтивiзм i надуманiсть. А чи знає вiн, що в правiй шухлядi письмового стола письменника в синьо-зелених папках лежать просто генiальнi речi, якi очiкують свого часу й видавця!" Нижче пiдпис: Iван Бураченко, фрезерувальник заводу "Червоний гумовик".

Я зрозумiв, що на цей раз я просто-таки змушений допомогти приятелевi. I, нарештi, довести, що я йому не ворог, а друг.

Того ж дня я написав п'ять листiв-вiдгукiв вiд людей рiзних професiй. Картав свою власну рецензiю й хвалив його збiрку. Один вiдгук був вiд ударника-машинiста Козятинського депо, другий - вiд групи пасажирiв Одесько-Кишинiвської залiзницi, третiй - вiд знаменитого дояра iз Запорiжжя, четвертий - вiд агента Держстраху, п'ятий - вiд ревiзора КРУ. Але цього менi здалося замало. Я боявся, що не всi цi вiдгуки опублiкують. Тому рiдного дядька зi Спиридонiвки попрохав дати ще й телеграму. Дядько подумав, що мова йде про мою нову книгу й органiзував замiсть однiєї телеграми двi: одну вiд себе, другу - вiд тiтки, яка ще й досi сидiла на дiвочому прiзвищi. В обох телеграмах просили книгу перевидати, збiльшити тираж i бiльшу частину книг розподiлити на села.

Свого сусiда, який їхав служити в Нiмеччину, я ледве вмовив, щоб вiн десь у районi Веймара опустив листiвку, написану латиною:

"Милий Петро! Ми трошки знаємо українську мову. Книгу твою прочитали в оригiналi. Колосаль! Дуже карашо! Зер гут! Цiлуємо й жмемо руки. Твої: Генрiх Бьоль, Агата Крiстi, Фенiмор Купер i Едiсон Арантес до Насiменто, а по-вашому - Пеле".

Втiм, я не сумнiвався, що редакцiя цими листами зацiкавиться. Вони повиннi надрукувати, казав я сам собi, хоч не всi, то частинку. Лише тодi я покажу приятелевi копiї цих листiв i в усьому зiзнаюсь. Нехай знає: я хотiв йому тiльки добра.

Редакцiя газети справдi зацiкавилася цими вiдгуками й використала їх на своїх сторiнках...

Приятель прибiг до мене додому.

- Ти читав? - влетiв вiн схвильований i замiсть привiтання, кинув на стiл "Лiтературку". - Уявляєш, написали фейлетона. Мовляв, я органiзував авторецензiї, автовiдгуки, автолисти. Але клянусь тобi, як перед богом, я написав тiльки один лист, другого допомiг скласти племiнниковi, що працює на заводi "Червоний гумовик". Присягаюсь!

Я йому повiрив.

- Але яка падлюка написала решту?!

Я скромно промовчав. Бо знаю - скромнiсть прикрашає людину!

СЮЖЕТ, УЗЯТИЙ IЗ ЖИТТЯ

- Маска? - запитав я, пiзнавши по голосу знайомого романiста-пригодника, що цiкавився якимись лiками бiля аптечного прилавка.

- Оригiнал! - вiдповiв вiн так, наче це був наш пароль.

- Не може бути! - засумнiвався я, глянувши на його звернуту щелепу, приплюснутий нiс i два синцi пiд очима.

- Оригiнал, - пiдтвердив вiн. - Тiльки спотворений.

- Об трамвай? - хотiв був поцiкавитись я, але вiн, нiби вiдгадуючи мою думку, сказав:

- Об власнi дверi, не без допомоги, звичайно, двох хлопцiв.

Я йому поспiвчував. Ми залишили аптеку й вийшли на вулицю. Деякий час iшли мовчки. Над нами кружляли снiжинки, переливаючись у неоновому освiтленнi мiста веселковими кольорами.

- Де зустрiчаєш Новий рiк?

- А де його можна зустрiчати з такою пикою? - поцiкавився у свою чергу вiн.

- Як же це трапилось?

- Розумiєш, оце якраз новий роман закiнчую, а останнiй роздiл про те, як два "ведмежатники" прокрадаються на квартиру героя мого твору, ламають сейф i, замiсть грошей, помилково викрадають цiннi папери, нiяк не клеїться. Нiколи не бачив, як сейфи ламають... Так оце вирiшив провести один експеримент, а заодно й двох зайцiв убити: роман закiнчити й критикiв задовольнити. Дивись, мо, й напишуть: автор, нарештi, знайшов оригiнальний хiд, вiдчувається, що добре знає життя, бо твiр по-справжньому цiкавий i хвилюючий, герої не штучнi, не надуманi... Експеримент вирiшив провести з приятелем в однiй "забiгайлiвцi", куди сходяться пiдозрiлi людцi...

Спочатку випили по склянцi "Перлини степу", потiм перейшли на "Оксамит України", а тут, як на грiх, жодного типика пiдозрiлого. Самi iнтелектуали.

Коли це заходять двоє. Один у картузi, другий при модернiй краватцi. З сигарами в зубах. Так i просяться на сторiнки роману. На щастя, й зупиняються поруч. Романiст на хвилинку замовк, запалив цигарку й через хвильку додав:

- Ну й погода!..

- Мда, - згодився я. - Ну, що ж далi?..

- А далi я почав свiй експеримент... Оце днями, кажу своєму приятелю, та так, щоб i тi типи чули, сусiда з Америки повернувся. Дiд у нього там був та помер. Спадщину йому заповiв. Доларiв сто тисяч готiвкою. Уявляєш?! Вигадую, а сам iз тих типiв очей не спускаю. Бачу, нащулили вуха. А я далi теревеню, що, мовляв, цьому недоумковi дiд отой залишив багатющу спадщину... "Ти ж його знаєш, сусiда мого?- навмисне запитую приятеля. - Iз сiмнадцятої квартири... Ну, той, що має такий пришелепкуватий вигляд?!"

"З твого ж будинку?" - питає приятель.

"Так! Ми ще на нього кажемо "дерев'яна морда". - I тут кажу адресу вигаданого сусiда, а насправдi називаю свою...

"Цiкаво, яким робом вони до мене пролiзуть, - думаю, - та чи вдасться їм розпечатати отой мiй поганенький сейф, у якому я рукописи зберiгаю".

Отож, попиваємо вино. Та я ще розпатякую, наче той роздiл iз роману читаю. Що нiбито мiй сусiда долари нi в банк, нi в ощадкасу не здав. З Америки спецiальний сейф привiз у виглядi холодильника: з фотоелементом, iз сиреною й подвiйними стiнками. Цими днями "кадиллак" купив. Нахваляється, що на тi грошi, якi залишилися, десяток таких "кадиллакiв" купити може... I тумбочку-бар, яка сама виготовляє вiскi й кока-кола!.. Могли б завiтати до нього, та поїхав десь у село Новий рiк стрiчати...

Постояли ми пiсля того хвилин десять-п'ятнадцять, а тi типи з сигарами хоч би що... Вино дудлять... Про якiсь труби гомонять. Нiби їх тi долари й не цiкавлять... Ну, думаю, чим би їх ото ще заiнтригувати... Окрiм доларiв, кажу, бабусинi браслети привiз вартiстю на один мiльйон вiсiмсот тисяч, знаменитий бразильський алмаз "Амiго" й золотий сервiз, розцяцькований дiамантами.

Бачу, не допомага. Розчарування мене взяло, не питай. Не вдався експеримент, думаю. Пропав сюжет, узятий iз життя. Доведеться знову в знайомого кримiналiста консультацiї брати, як "ведмежатники" сейфи вiдкривають.

Випили ми з приятелем ще по однiй i вирiшили - по домiвках. Приплентався додому десь через годину. Тiльки вiдчинив дверi, а хтось як лусне по тiм'ю! Ледве на ногах устояв.

- Свiй! - кричу. - Що ви робите? Свiй...

Коли це один бере мене за барки (той, що з модерною краваткою) й каже:

- А-а! То це ти, старик! Вирiшив сусiда вiдвiдати?.. Ну, ну, давай... Пошукаємо тi дiаманти разом...

Глянув я на їхню роботу, аж сум огорнув. Один карбiдною лампою смалить спинку мого нового холодильника, а другий зубилом б'є. А сейф з рукописами й не зачiпають.

- Груба, - кажу, робота, хлопцi. Примiтив. Начадiли та й грюкаєте тим зубилом так, що сусiдам iз третього пiд'їзду чути. Так дiло не пiде. Давайте спочатку грам по сто коньяку вип'ємо, а тодi й до роботи вiзьмемось.

- А як господар нагряне?

- Не нагряне, - вiдповiдаю, вiдкриваючи холодильник. - Господар - це я. А щодо сусiда - все то вигадка. Художнiй домисел.

Вони й роти пороззявляли. Той, з краваткою, ще раз хотiв мене був огрiти, та колега стримав.

- Що ж ти, кажуть, провокуєш? Ми давно "зав'язали", а ти - тумбочка-бар, сейф з фотоелементом... Збуджуєш старi iнстинкти! Думаєш, нам твої долари потрiбнi? Професiоналiзм заговорив. Захотiлося нам отой американський сейф побачити. А ти?!.

Важко сказати, чим би все це закiнчилось, якби я їм про все чесно не розповiв. Добре, що хоч повiрили, а то, мабуть, не довелося б докiнчити менi отой роман.

Дуже вже не хотiлось хлопцям знову за грати потрапити. Та я запевнив їх, що нiкуди не скаржитимусь. Адже сам винен. А хлопцi справдi гарнi виявились. Тепер слюсарями в будинкоуправлiннi працюють... Допив я з ними ту пляшку коньяку. Вони менi за це ще й умивальник, раковину полагодили. На тому й розiйшлися. Жаль тiльки, в холодильнику встигли-таки спинку вирiзати.

А щодо роздiлу - тепер допишу. Хлопцi розповiли про своє колишнє життя. На три романи вистачить. Як бачиш, знання життя себе виправдовує...

- А як нiс? - запитав я.

- Нiс? А що нiс? Заживе... Мистецтво вимагає жертв!