Григорій Дем'янчук

КОСАРІ - Григорій Дем'янчук

Григорій Дем'янчук

КОСАРІ

У Котирі, там, де Прип'ять випливає з озера, на річці є Конюшний брід. Весною тут можна переправитися на поромі, а влітку він пересихає. Поблизу нього та на висохлих місцях ще й нині знаходять стару зброю, самопали, колеса, осі від возів.

Дід Шкльоди Леон, коли йому показували таке колесо чи вісь, починав свою розповідь про Конюшний брід і говорив так, ніби сам бачив те, що тут коїлось.

Тяжко жилося людям з навколишніх сіл, не ліпше було й нобельчанвм. Добрі землі належали царським сатрапам, польським поміщикам і місцевим багатіям. Гнів людський наростав, як вода весною в озері. І от селяни вигнали поміщика. Та не довго вільно дихалось:

від села до села пішов поголос, що йде велике царське військо, а це значить, що за ним біда, злидні, голод. Що діяти? Заховатись у пущі? Але доки ж то можна ховатись... Та й хату не перенесеш у ті глухі болотні місця. Юрмилися люди на вулицях у Нобелі, Котирі, Дідівці. І думали-гадали.

— Треба боронитися,— говорили одні.

— А чим?— питали другі.

— Що ми проти війська?—опускали голови треті. Проте більше було таких, які стояли на тому, щоб боронитися. А коли у Нобелі почули, що повстали селяни на Волині і в Польщі, то взялися готувати зброю. Задзвеніла в кузнях криця — ковалі кували нові коси, переробляли їх на гостру зброю. Клепали чоловіки свої коси, і чути було той тривожний передзвін далеко-далеко. Чекали люди страшної косовиці...

Царське військо зупинилося біл'я Прип'яті. Полковник наказав зайняти Нобель. Перебратися до села можна було тільки через Конюшний брід—і довгий обоз рушив... На возах лежали гармати, всілякі військові пожитки. Солдатам доводилось помагати коням: вози загрузали. Полковник усе кричав: „Жвавіше, жвавішеї“

Селянський загін принишк у лісі. І от ватажок подав своїм людям знак: пора! Вони висипали звідусіль до Ко-нюшного броду, обступили непроханих гостей, і почалася „косовиця“. Падали повстанці, пробиті кулями. Але й солдатів усе меншало. Ось і полковник звалився у воду.

Коли бій стих, над річкою в голубому небі почувся спів жайворонка. Він нагадав повстанцям про косовицю на лузі, про запах трав, смачну прохолодну воду, що приносили їм у глечиках діти, веселу пісню дівчат і жінок, які громадили сіно...

У воді безладно застрягли потрощені вози. Повстанці познімали з них гармати, покидали у найглибші місця, щоб ніхто більше не міг їх дістати.

І знову в Нобелі клепали коси. Перестоювала трава — чоловіки поспішали на луг.

Коли це діялось, нині тут не відають. Проте можна з певністю сказати, що нобельські косарі — то побратими тих „косинєрів“, котрі наприкінці XVIII століття йшли у бій за волю поруч із славним Костюшком.