Григорій Дем'янчук

ПЛАВАЮЧИЙ ОСТРІВ - Григорій Дем'янчук

Григорій Дем'янчук

ПЛАВАЮЧИЙ ОСТРІВ

Вода в озері — прозора-прозора, на глибині до метра видніється кожен камінчик. Скупатися в такій воді — ніби в росі освіжитися. Ми плавали вздовж берега, дивувалися чистим дном.

— Не запливайте далеко,— просив тутешній лісник, який привів нас до цього озера.

Посередині плеса височів острів. Ми раз у раз поглядали на нього. Чимось він вабив — здавалося, там можна побачити щось таємниче, незнане.

— ПопливлиІ— гукнув товариш.

Я обернувся до берега. Лісник, бачу, занепокоївся.

— Куди ви?— долітав його стривожений голос. Заспокоюю його бадьорим помахом руки і — за товаришем.

Дно озера біля острова було трохи замуленим. Ми вибралися на берег. Сосни, берези, непролазні кущі, квітчасті галявини, невеличкі затоки — все буденне і звичайне. Але острів, а особливо невеликий і затишний, завжди викликає дивне почуття: здається, знайшов місце, де вічний спокій, мир і благодать, куди ніщо погане не зможе і підступити...

А там далеко ходив лісник і махав нам рукою:

„Повертайтесь!“. Коли ми припливли назад, то побачили, що він розізлився не на жарт.

— Ну, судорога схопить, потопитесь, а я — винуватий?—буркотів, насупившись. А коли заспокоївся, сказав:

— Щоб знали: цей острів заклятий. Я не встиг вам розказати. Може, і не попливли б.

— Острів як острів,— каже мій товариш.— Ніяких страховиськ там нема.

— То тепер він такий. А раніше плавав по озері, як корабель.

— Плаваючий острів?— перепитую.— Не може бути. Чув, що раніше на Поліссі траплялися так звані плаваючі острови. От у Перебродах на ставку такий острів запримітив колись польський дослідник Станіслав Кульчинський. У Золотому на галі , що одного року стало озером, те>х плавав острів із соснами і кущами — старожили на власні очі бачили, як вітер гонив його по всьому озері. І нічого дивного і таємничого в цьому не було: прибувала вода, частина торфовища з кущами і невеликими деревами відривалася і плавала собі за вітром.

— Не може бути, щоб він плавав,— повторюю.— Плавали торфові острови, а цей піщаний.

— Чого не бачив, того не бачив,— усміхнувся лісник.— А що чув — розкажу.

Острів плавав, та до берега не приставав, наче боявся його. І селяни боялися острова—людська нога там не ступала. А всі знали, що на ньому росте русалчин квіт. Мовляв, як зірвати його і принести до хати, то вона стане теремом і все в ньому буде: 1 їсти, і пити...

Знайшлися б охочі мати таке щастя, якби не сталася одного разу дивна пригода. Був у селі Іван, якому, казали, сам чорт не брат. От він і поплив на човні до острова. Пливе-пливе, а наблизитись до нього не може, він ніби тікає від нього. Доганяв його Іван, доганяв, поки човен не перевернувся. Так і пропав чоловік.

З того часу ніхто не насмілювався плисти до острова.

Аж ось у селі виросло два хлопці-завзятці. Один жив у курній хаті і не мав нічого, тільки силу та відвагу. А другий був багач на все село, і теж силою й відвагою не обділений.

Якогось дня гуляли хлопці і дівчата на березі озера. І каже багацький син до бідняцького:

— Давай нарвемо русалчиного квіту. Ти будеш плисти до острова з тої сторони, а я — з цієї. Таки потрапимо на нього.

— А нащо мені та золота квітка?—відмовляється бідний.— Не хочу чийогось багатства, не хочу чужого терема...

— Боїшся,—засміявся багацький син.

— Боїться, боїться!—під'юджували дівчата. Не стерпів глуму бідняцький син. Попливли вони до острова з двох сторін. А острів стоїть як стояв — ні з місця.

Хлопці вибрались на берег. Густо голубіли в траві незабудки, а золотої квітки не було.

— А може, отам?— бідняцький син показав на темні вільхові зарості, де з-посеред зелені несподівано запалахкотіли якісь жовті зірочки.

Багацький син рвонувся у зарості.

— Стій!— ухопив його за рукав бідняк.— Не спіши.

— Хочеш першим узяти русалчин квіт? Не вийде!— закричав той.

— Дивись, там вікно, втопишся у болоті! Нічого не бачив багач, крім жовтих зірочок, і кинувся на квітчасту галявину. Вона увігнулась — і щезнув хлопець, як і не було його. Десь поділись і жовті зірочки. Острів захитався, як човен.

Бідняцький син не злякався, ще довго гукав до свого напарника, але той не обізвався. Вернувся на берег до хлопців і дівчат, оповів, що сталося. „Ще терема, бачте, багачу захотілося. А не будь таким зажерливим“,—гомоніло село.

Відтоді острів як став посеред озера, то й досі стоїть — вже не плаває. А озеро люди назвали Острівським.

— Давай ще раз запливемо туди,—каже мій товариш.— Може, і справді там є вікно? Хотілось би глянути...

— Терема забажалось!— зареготав лісник.— Пливіть, тільки дивіться мені —обережно...