Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Григорій Дем`янчук

Григорій Дем`янчук

СКОЧИЩЕ

 

 Наш катер тягнув баржу, завантажену базальтом з Іванової Долини. За селом Нетреба на лівому березі Горині виднівся горб, подібний до кручі. Він нагадав мені про одну мандрівку польського письменника Ю. Крашевського, який пройшов і проїхав багатьма стежками й дорогами Полісся.

 

Почалася вона біля Тутович, де письменник найняв візника.

 

— Будемо їхати вподовж Горині, — попередив селянина. І запитав:— А що, козаче, любиш сидіти над річкою? Балакучий? Чи, може, слово з тебе треба витягувати гаком?

 

Візник підкрутив вуса:

 

— Гаком, пане, не злякаєте наших... Письменник поплескав його по плечу:

 

— Бачу, з тобою не буде нудно. їхали повільно. Селянина дивував подорожній: зупинявся біля кожного озерця, найменшої річечки, оглядав кам'яні яйця-валуни. До всього придивлявся, особливо до курганів-могил, яких біля Цепцевич, як того маку.

 

— Тут Горинь переходили запорозькі козаки,— сказав селянин і онімів: що ж буде, хіба можна нагадувати про той переможний бій з шляхтичами польському панові? Але польський пан не розгнівався.

 

Недалеко від Бережниці він зійшов з брички. — Бачиш, козаче, які чудові луги? Он — старі-престарі дерева, на узгір'ї—руїни палацу. Гарно тут. Тільки оці хатки, злидарські хатки... Хіба ж то людям у них жити?

 

Рвучко сів у бричку і довго мовчав. Пожвавішав, коли під'їхали до річки і зупинились на пагорбку.

 

Заговорив:

 

— Славна місцина! Для малювання, для думання... Стиснена берегами, внизу плинула Горинь. Над нею простягнулися гілки-руки мідяних сосон, сіростовбурних дубів. Білів молодий березняк. Між деревами широкими зеленими копичками розкущилася ліщина,

 

Письменник взявся до малювання. Селянин, котрий ніколи такого дива не бачив, аж рот розкрив:

 

— Та ви ж, пане, чарівник... «Чарівник» розпитував:

 

— А як називається це урочище?

 

— Споконвіку кажуть: пішов косити на Скочище.

 

— Скочище? Дивна назва.

 

— Не дуже й дивна,— заперечив візник.— 3 діда-прадіда розповідають про нього...

І письменник відклав олівець. Почав слухати.

 

— Страшне колись тут скоїлось,— говорив селянин.— Була в Тутовичах одна дівчина, дуже гарна, в неї закохалися два парубки. І ходили слідом за нею, і давали дарунки, і засилали сватів. А вона не могла покохати жодного з них. Батько й мати казали їй: виходь заміж, бо в хаті тяжке життя. І як ішла дівчина з празника, то коло місця, де річка між берегами плине ширше, сказала парубкам напівжартома, напівсерйозно:

 

хто ріку перескоче — за того піду. Вони стрибнули — І обидва потопились. «Дві душі загубила — хай і я згину!»— мовила дівчина і скочила у Горинь. Відтоді і стало «Скочище».

 

Коли письменник викінчив малюнок, то сказав ніби сам до себе:

 

— А дехто з панів думає, начебто поліщуки похмурі, замкнуті, не мають своєї поезії...

 

І звелів їхати далі.

 

Згодом із цією легендою читачі зустрілися у його книзі «Спогади з Волині, Полісся і Литви». Ровенський поет середини минулого століття Михайло Яцковський, який виступав у журналі «Основа» під псевдонімом «Михалко з-над Случа», написав баладу «Скочище»...

 

— А от і не все так було біля того Скочища,— сказав молодий капітан катера.— Я сам родом з-над Горині і чув у Тутовичах про цю дівчину та двох нещасливих парубків. Дівчина зажадала: хай один біжить до Дубровиці, а другий до Степані; хто раніше повернеться, за того й піде. А вони повернулися одночасно. Тоді вона попросила, щоб їй принесли квітку калини з того берега Горині; хто раніше принесе, то вже за того й піде. Хлопці стрибнули з кручі, перепливли річку, зірвали по гілці квітучої калини, але не допливли до берега, щезли у хвилях річки. От тоді з розпачу і скочила дівчина з кручі у воду...


загрузка...
загрузка...