Григорій Дем'янчук

ХОДАК ХОДНЕВИЧ - Григорій Дем'янчук

Григорій Дем'янчук

ХОДАК ХОДНЕВИЧ

— Знаєте, чому в нашому селі багато Шукалевичів? — питає Савич.

— І Ходневичів?— підкидає своє Ходневич. Шукалевичі, виявляється, пішли від того, що все життя шукали золото і не знайшли. Це, може, й так, а може, й ні: біля села є урочище Шукалево. То, мабуть, тих, хто жив там, і називали Шукалевичами.

А Ходневичі? Ті полюбляли пішки далеко ходити. І пригадався мені переказ про поліщука, якого пан Огінський відправив з листом до свого брата в Париж. Через два місяці повернувся ходак і приніс відповідь з поклоном... У кожному селі були такі посланці-скороходи, які, щоб заробити кілька злотих, бралися віднести лист хоч до Калькутти. То, може, якийсь із Ходневичія теж ходив у Париж?

— Не в Париж, а в Петербург,— каже Ходневич.— Мій прадід до царя ходив. Громада посилала...

Усе було біля нобельців: земля родила, озеро хлюпало хвилями під хати і аж темніло від риби. Але не смій орати, не смій риби ловити — все це не твоє, а князя Рєпніна. Йому цар подарував. Настав час, коли старий князь почав думати про вічне райське життя. Щоб заслужити його, захотів стати праведним і добрим. А для цього взяв і продав нобельцям і'хию ж землю, сам поїхав у Петербург, там і помер.

Раділи селяни: є земля, є озеро. Але об'явився якийсь племінник князя, згадав про дарче право, подав у суд на нобельську громаду і забрав угіддя. Сам і не приїжджав сюди — розпоряджалися орендарі, які наставили найманих сторожів, і ті, як пси, охороняли багатства. Йде жінка з поля, заховала картоплю у короб під дитину, а він викидає дитину, знаходить картоплю і б'є батогом матір...

Так жити — краще не жити. Зібралися люди на раду і вирішили: послати Леонтія Ходневича в Петербург до царя, може, він змилується. З хати у хату пішли збор-щики: люди скидались хто що міг. Бо адвокат Костро-вицький, котрий написав прохання від імені громади, задарма цього не робив.

І вирушив Ходневич у дорогу: сіра свитка, у руці — кийок, за плечима — кайстра, за пазухою — папір з проханням повернути людям землю. Дійшов до Петербурга, а до царя не пускають: сміються солдати, відпихають, відганяють від палацу... На щастя, тралився добрий чоловік. Розпитав Ходневича, звідки він та хто, подивувався, що аж з такої глухомані пішки придибав, і порадив:

— Почекай трохи. Цар на полюванні. Я знаю, якою дорогою він буде їхати у свій палац, заведу тебе туди, стань навколішки, підійми папір над головою...

Став Ходневич край тої дороги. Але цар проїхав і навіть не глянув на людей, що стояли навколішках з паперами над головами. Якісь начальники підбігли до Ходневича, давай виривати з рук папір, а ходак кричить:

„Цар-батюшка, рятуйі“ Начальники розізлилися: „Чого репетуєш? Вважай, твою бумагу цар-батюшка прийняв...“

Так і пропав той “папірець з проханням. Ще раз ходив Ходневич у Петербург, і теж даремно. А третього разу солдат з Морочного, який служив у столиці, завів його в суд, де й присудили громаді частину грошей за „збитки“.

Повертався Ходневич додому, зустрічні люди питали його, де він був:

— За правдою ходив. Був у чорта в зубах... Ступив на рідний поріг, розказав людям про свої мандри і помер.

Новий староста Ліцевич зібрав багатіїв на раду:

— Нащо нашим голодранцям ті гроші? Хай будуть нам,

Так селян знову обдурили, і то вже „свої“. Десь до часів першої світової війни посилав Нобель ходаків до різних начальників—і все дарма. Тільки в роки революції він став господарем своєї землі.