Григорій Дем'янчук

АЗАЛІЯ У СНОВИДОВИЧАХ - Григорій Дем'янчук

Пам'ятається, як у студентські роки довелося кілька днів жити в селі Сновидовичах. Ми з Петром поїхали саме сюди тільки тому, що нас причарувала назва села.

Сновидовичі... І вже уявляється село тихе і задумливе, з березовими гаями на околиці, з чудесним вітром, що гойдає мальовничі сади під мелодію колискової пісні...

Гадалося: якщо вже місцеві жителі так гарно' найменували своє поселення, то і різні урочища, гаї, струмки, „кутки“ теж названі там не гірше. Наша мандрівка мала топонімічну мету, і привабливішого місця для збирання назв годі було й шукати. Отже, які сни бачить воно, це село Сновидовичі?

Жили ми у бабусі Мокрини. Вона розповіла нам і про Веселий Луг, і про Ігорів Брід, і про Тризну... Але почути назви урочищ — це ще не все, хотілося побачити їх на власні очі... Молода сільська вчителька Наталія Іванівна водила нас польовими, луговими і лісовими стежками. І западали вони нам у пам'ять разом з веселими гаями, солов'їним посвистом, річкою Ствигою. І хоч наші записники були вщерть заповнені, ми все-гаки відчували нестачу чогось „сновидовицького“, чогось такого, що навіювала сама назва села...

На третій день зібралися від'їжджати і востаннє пішли на Веселий Луг. Пішли самі, бо в Наталії Іванівни були уроки. Тоді і трапилася з нами надзвичайна пригода. Запитаєте, чи може трапитись щось надзвичайне раннім сонячним ранком, коли жайворон-чубарейко виплітає в небі усім відому пісню, бусол-клекотень заклопотаний полюванням на жаб, а зозуля-кукуличка у недалекому лісі веде облік чиїхось щасливих років? Може.

Ми хотіли вгледіти у небі того чубарейка, але він залетів надто високо. Петро дивувався, що така маленька пташка має стільки назв: жайворон, кочубей, сівери-ця, чубарик, чубарка... Я ж придивлявся до берегів Ствиги... Так підійшли до лісу. Глянули — і затамували подих. Ще позавчора ліс був як ліс — зелений. А сьогодні...

Ліс палахкотів яскраво-жовтим полум'ям. То була вогненна повінь! Вона розіллялася під зеленим шатром верховіть і здавалося, що поміж деревами і кущами застигли хвилі сонячного проміння. Такого дива ми ще не бачили. То цвіли у лісі невідомі нам кущі. Цвіли густо, щедро, буйно. Пахли дуже міцно і приємно. Ось джміль сів на квітку біля вінчика — мабуть, шукає мед. Он жовтокрилий метелик кружляє над кущем, а „приземлиться“ на квітку — і сам стає її пелюсточкою...

Петро нарвав цілий оберемок квітів, і коли ми повернулися в село, подарував Наталії Іванівні.

— Драпоштан?—засміялась вона.—У нас букетів з нього не роблять.

Ми не могли повірити, що незрівнянно чудова квітка має таку непоетичну назву. Та ще й у СновидовичахІ

Наталія Іванівна підкинула нам іще кілька найменувань куща, аж ніяк не кращих: багно, турецький багун, чортове зілля... А бабуся Мокрина сказала: листя багна відганяє з льоху гризунів, його боїться міль; витреш ним вимиту посудину — не скисне молоко... Отакий букеті

— Я перейменую цю квітку,—сказав Петро.—Придумаю назву, в якій буде вся її краса, незвичайність, запах, уся та вогненна повінь, сила сонячного квітування...

— А навіщо?— перебила Наталія Іванівна.— Уже придумали, і давно. Альпійська троянда, кавказька троянда... Поетичної А насправді вона називається азалією понтійською.

— Азалія,—повторив Петро.—Справді, у цих звуках чується щось від тої повені...

Наталія Іванівна розповіла нам легенду. То було в давні часи. На поліську землю напали татари. З ними була дочка одного хана. Вона дуже сумувала за своєю батьківщиною. А батько не відпускав її туди. Щоб угамувати тугу, вона посіяла на пасовиськах і в лісах Полісся насіння улюблених квітів. І незабаром з'явилися в лісах, на узліссях дивовижні кущі. Весною вони віддавали людям усе тепло, взяте листям від сонця протягом літа: цвіли сонячно, як у далекій південній країні. Та не принесла азалія щастя дочці хана: з-за тих кущів незабаром посипались вогненні стріли, і хан, і його дочка впали мертвими...

Після мандрівки у Сновидовичі Петро став ботаніком: перегортав десятки журналів, книг, вибирав, як бджола, усе, що цвіло і пахло азалією...

Через півроку він написав лист Наталії Іванівні у Сновидовичі. Чимала частина цього листа являла собою „дисертацію“ про азалію. Петро повідомляв, що на Українському Поліссі є більше 1500 видів рослин, але азалія для нього найцікавіша серед них. У прадавні часи вона росла у багатьох місцях, але насунув льодовик, і вона загинула. Збереглася там, де не прокотилась льодовикова лавина. Дехто з учених говорить, що батьківщина азалії — Кавказ, і тому є загадкою те, як вона звідти „переселилась“ на Полісся. Петро сумнівається, чи доцільно задумуватись над цим: можна ствердити, що батьківщиною азалії є якраз Полісся. Адже і тут в незапам'ятні часи були гори... До речі, азалія означає „кам'яний кущ“. Тепер ця рослина, яку сучасні ботаніки називають рододендроном жовтим, зустрічається у вогких і мокрих дубово-соснових лісах у східній частині Західного Полісся на Ровенщині і Житомирщині.

Петро згадав і Ксенофонта, який описав пригоду грецького загону на Кавказі. Голодні воїни наїлись меду — і мало не повмирали. То був мед з азалії. Один сучасний учений надумав перевірити, чи справді цей мед отруйний. Він поставив пасіку біля заростей азалії. Мед з неї, як він переконався, не отруйний. Виявилось, що голодні воїни, беручи мед з вуликів-колод, душили бджіл, ті випускали отруту, вона мішалася з медом. Тому тисячі греків-завойовників мало не повмирали.

А ще Петро наводив висловлювання багатьох мандрівників про красу азалії: „Усе в ній надзвичайне, вражаюче, загадкове, таємниче“, „надзвичайна її чудова краса, вражає її блискучий, яскравий квіт, оригінальне географічне поширення“, „густі масиви старого древлянського лісу суціль засипані блискучими, як вогонь, немов палаючими, яскравими навіть уночі, надзвичайно гарними і великими жовтогарячими запашними квітами“.

Відповіді на своє послання Петро не одержав. Весною наступного року він знову поїхав у Сновидовичі спостерігати квітування азалії. Правда, над ним кепкували: „Поїхав до Азалії Іванівни“. Та він тільки усміхався.

Приїхав у гуртожиток чомусь надто швидко. Привіз букет азалії, яка пахла на весь наш поверх. І повідомлення, що Азалія Іванівна вийшла заміж...