Григорій Дем'янчук

БОРТНИЙ ДУБ - Григорій Дем'янчук

На піщаному „острові“ біля озера Тухового стоять великі крислаті дуби. На стовбурах висять потемнілі од часу колоди-дуплянки. В одній поселився мандрівний рій. Гуде дуб, як жива істота: бджоли несуть сюди свій солодкий вантаж і, здається, в густій зелені біля своєї домівки ведуть повсякчасну мову про медові луки і запашні лісові галявини.

— Бортний дуб,— виявив свою обізнаність у бджільництві місцевий рибалка.

Ми залишили безнаглядними поплавки на тихому плесі озера (все одно не клює), прийшли сюди, до дубів, задерли голови і спостерігаємо за посадкою бджіл біля „льотка“— маленького отвору в дуплянці. Був серед нас і пасічник. Не такий уже й великий спеціаліст у цьому ділі, але мав у своєму садочку біля хати кілька вуликів, уже збирав з високої груші рої, міг упізнати серед бджіл матку...

Він казав, що його прадід бортникував, такі колоди-дуплянки лежать у нього під клунею, їх навіть музей міг би придбати. А от цього дуба назвати бортним аж ніяк не можна. Бо що таке борть? Це дупло для бджіл не в колоді, а в живому дереві. Тепер рідко можна знайти борть у лісі, диких бджіл стає усе менше й менше. А в давні часи не знали пасік, і той, хто мав багато бортних дерев, вважався заможним. Він тримав бортників — людей, які охороняли бортні дерева, збирали мед. Це була досить небезпечна робота. Щоб вилізти на високі: дерево до борті і взяти з неї мед, користувалися „лезівом“ — пристосуванням з міцних ликових чи конопляніих шнурів і дубової чи липово? дощечки, на якій сиділи.

Бортьиків було багато. Про це свідчить, зокрема, те, що вони мали статути, в яких визначались їх обов'язки і правила роботи. Ось що писалося в одному з них:

„Бортники, які ідуть у ліс, не мають права брати з собою псів, рогатин, жодної зброї, а можуть мати тільки сокири, лезіво і те, чим борть робити“.

Від нашого пасічника, котрому, як і нам, не повезло на риболовлі, почули ми переказ про бортного дуба, що й зараз стоїть у лісі біля Томашгорода. Належав він панові Гладкому, і бортник Данило завжди брав з нього багато меду. Одного літа помітив Данило, що до борті навідується хтось чужий і забирає мед. Не раз ховався він у ліщину і підстерігав злодія. І коли той заліз на дерево, примостився біля борті, Данило вийшов з гущавини і закричав: „Злазь, Мартине, то не твій дуб“. А Мартин, бортник пана Тишинея, не злазив. Довго вони сперечалися, надійшли люди, покликали возного. “На дубі є клеймо моїх предків“,— доказував Данило. А Мартин, зістрибнувши при людях на землю, не відступав: “Дуб мій, на ньому е моє клеймо. Якщо не знайду, віддам Данилові корову, а знайду — хай Данило приведе корову в мій хлів“. На тому і зійшлися. Возний доручив шукати клеймо сторонньому чоловікові. Той узяв приставку, пильно обдивився дерево і не знайшов Мвртинового клейма, а тільки Данилове. Мусив Мартин відмовитись од бортного дуба і привести корову на Данилове подвір'я.

Але зовсім забути про бортний дуб Мартин не міг Приходив до нього, постукував по стовбурі, прикладав вухо до кори і слухав, як гудуть у дуплі бджоли

“А батько ж казав, що це мій дуб, невже він помилився?“— роздуму— Мартин. І врешті намислив: „Чи не забагато для Данила мос? корови та ще й бортного дуба?“ Розіклав на галявині вогнище, набрав жару, виліз ма дерево, вкину його в дупло разом із сухою травою.. Бджоли загинули, дупло вигоріло. Так і стоїть воно відтоді порожне, під час рясних дощів заливається водою.

Мм повернулися до озера, переставили вудки.

— Скільки ж того меду можна було зібрати з бортних дерев?—питаю пасічника.—Хіба що на язик попробуати?

— Даремно ви так думаєте,— каже він.— Поліщуки здавна мали великі запаси меду, торгували ним з європейськммм країнами. Там особливо цінувався віск. його “камені“ (близько 15 кілограмів) штемпелювалися спеціальною позначкою чи міською печаткою. Власник „каменів“ ставив і свою печатку. При відправці за кордон митника уважно перевіряли якість воску. Бо були такі „воскодави“, що додавали у віск смолу, пісок, муку з жолудів чи навіть каміння і залізяки —для ваги.

Після цієї розмови з пасічником навчив себе придивлятись у лісі до старих дерев: чи не знайду, бува, борті?