Григорій Дем'янчук

БІЙ З ЯТВЯГАМИ - Григорій Дем'янчук

З острова Петрівського добре видно і піщаний клин, на якому вгніздилося село, і водну просторінь аж до того місця, де в озеро вливається Прип'ять. У правічному плюскоті хвиль, що накочуються на зелений берег, задзвеніла мені раптом давня мелодія...

Зачнемо ми тую пісню

Про поліський город Небель,

Що на шляху прип'ятянськім

Аж до моря держить ключ.

Там, де ріки тихоплинні

Обіймаються, мов сестри.

Розляглося, наче море,

Сине озеро Небель.

І нікому не злічити

Тих річок і переходів,

Тих шляхів, що від правіку

Город Небель пильнував.

Та не так високі вежі

І не так дубові стіни.

Як Василькова сторожа

Пильно город стерегла

Читаю легенду, записану в 1937 році, і бачу: не терпиться Савичу сказати своє слово.

— Знаю,— починає він.— Це про дзвін мечів на дні озера...

Десь там на північ від Прип'яті, серед лісів і боліт, жило плем'я ятвягів. А їхньому князю Скомунду хотілося стати найславетнішим і найбагатшим на Поліссі і в Литві. І пішли ятвяги війною на мирні села й городи своїх сусідів. Вимели до зернини засіки, забрали всю худобу в Загородді, сплюндрували Пінськ, а Скомундові цього ще мало.

Почув князь, що на Прип'яті є багатий Небель, і повів свої ватаги лісовими нетрями, через болота і пущі, на південь. „Ні меч, ні стріла не бере нашого Скомун-да,—нахвалялися нападники,—він чародій“.

А як глянули на величний Небельський замок, омитий з трьох боків водою, то, як зграя вовків, кинулися через перешийок на півострів. Одчинилися важкі брами замку, вийшли назустріч їм хоробрі витязі, і почалася люта січа. Небельці стояли муром, відбивали ворогів, і мусила поріділа зграя аж за Ясельду одступити. І сказав тоді Скомунд: „То озеро порятувало Небель. Узимку ми погостюємо у тому замку. Як тільки крига скує озеро та ріки — рушимо в похід“.

Не чекали в Небелі біди, але на вежах пильнували вартові-дозорці і вдень і вночі. І ось засурмили тривогу: з лісу на лід чорними клубками викотилось чужинське військо. Знову одчинились важкі брами замку, і насупроти нього стали небельські юнаки-звитяжці.

Бились довго, зчервоніла крига, і падали ятвяги, як снопи. Та не витримав лід такого тягару, прогнувся, тріснув — і все військо як рубалось, так і пішло на дно. А Скомунд учепився за крижину, видряпався якось і щез у лісі. „Чародій“,—повірив дехто. Та піймав його князь Василько і наказав йому голову відрубати й настромити на дубову палю.

— І чародійство не помогло,— докидає слово Савич.

Я ж читаю:

І на озері Небельськім,

Де колись був город Небель,

На півострові високім

Залишилося сільце.

А в оселі тій убогій

Є переказ серед люду

Про ятвязькіі напади

Та про княжих юнаків

Є переказ, що у Неблі

Уночі на дні озернім,

Як мине велика буря

Чути січу, чути бій.

Чути, як мечі брязкочуть

По щитах та по шоломах

Як в повітрі свищуть стріли

І стинаються списи...

„Чути січу, чути бій“... І справді, не одна тут була січа, не один бій. У 1262 році, коли литовські загарбники пограбували і спалили волинське містечко Мельницю, князь Василько вирішив відомстити їм. Битва відбулася на небельському півострові. Ось як про це розповідається в Галицько-волинському літописі: „Князь Василько поїхав за ними зі своїм сином Володимиром, із боярами й слугами... Догнали їх коло города Небля. Литва ж стояла коло озера. Як побачили, що надійшов князь Василько, приготували свої частини до бою по своєму звичаю, себто стали в трьох рядах за щитами. Василько також приготував свої полки, пішов проти них, і почалася битва. Та литва не видержала й кинулася до втечі, але дарма, не можна було втекти, бо довкруги було озеро. Отже русь почала рубати їх, деякі з них потонули в озері й так побито їх усіх...“

— До речі,— каже Савич,— місцеві жителі вважають, що до півострова поганим людям не так то й легко добратись... Раніше довго сперечались, варто чи не варто вимощувати дорогу до Кутина. Старі застерігали:

„Нема до нас дороги — нема злодіїв, буде дорога — прийдуть злодії...“ Але все ж дорогу вимостили, бо хіба то життя, коли село відокремлене од світу?