Григорій Дем'янчук

ГОРА ТАТАРКА - Григорій Дем'янчук

Григорій Дем'янчук

ГОРА ТАТАРКА

Як розливається Прип'ять від Заборка до Омита, то на всій просторіні між ними островом чорніє лиш Переволока, через яку переходили з Нобеля в Омит. Улітку вода збігає, та не вся: залишається річечок з десять. На них такі густі очерети і стільки їх навкруги, що мимоволі хочеться сказати: малі джунглі.

Серед цих очеретів є гора з білим піщаним боком — Татарка. Ця назва — пам'ятка далеких часів...

„Віки пролітали над поліщуками, майже не торкнувши їх своїм руйнівним крилом,—писав один з мандрівників у XIX столітті.— Вони боязко позирали з недоступних трясовин на хвилювання народів, і коли наближалась небезпека, відходили у глибину тільки їм доступних природних укріплень і ніби ще тісніше горнулись до грудей своєї годувальниці і захисниці природи“. Все це правда, крім одного. „Руйнівне крило віків“ ледь торкалося, може, тільки глухих сіл, а от для Нобеля було воно вогненним і нещадним.

Як вступили татари в Нобель, то застали тут лише немічних дідів і бабусь та тих, хто не встиг утекти: всі інші поховалися в непролазних очеретах, на „островах“ серед боліт.

Татари пограбували двори, старих людей повбивали, над вагітними жінками познущалися. Шукали стежок, щоб знайти непокірних, але це їм не вдавалося.

Минуло більше місяця, і вже не мали вони чим поживитися а Нобелі. Підпалили його і пішли через Переволоку на Омит. А була поміж ними одна татарка — хитра і кровожерна. Знала українську мову, могла почути те, що інші не розуміли, її погана слава хвостом тягнулася за татарським загоном.

Так от ця татарка придумала таке, щоб виманити ковельських жителів з їхніх схованок. Взяла вона невеликий загін і тихцем повернулася з Омита на піщану гору серед очеретів.

— Тікаймо звідсіль,— шепотів старий татарин.— Хіба не бачите — то не очерет хитає своїми китицями, а козацькі бунчуки вітер полоще; не рогіз киває нам пухнастими верхівками — то тисячу списів піднято угору...

Та не послухали старого. Поховалися ординці на схилах у ямах, а сама татарка перевдягнулася поліською жінкою, стала на горі і зачала гукати:

— Іване, Степане, Петре, а мерщій-но сюди, уже вільно, пішли погані татариї,.

Зраділи люди, що настав кінець сумному життю в болотах, зібралися виходити. Та один з нобельців, який бував у далеких краях і знав деякі мови, зупинив їх:

— Щось чуже вчувається мені в тому голосі. Хай-но кілька сміливців непомітно доберуться до гори і придивляться, чи то не татари там засіли.

Так і зробили. Пішли сміливці на вивідки і повернулися з вісткою: на горі—татари, а гукає теж татарка, тільки в одязі нашої жінки.

— Іване, Степане, Петре!— луною перекочувалося в очеретяних заростях.— Не бійтеся, вони вже не прийдуть сюди...

А тим часом молоді чоловіки озброїлися косами, вилами, кийками, вийшли з очеретів, оточили гору зі всіх боків, накинулися на ворогів і побили їх. Татарку взяли живою.

— То ти нашої мови навчилась лиш для того, щоб нас обманювати і нищити?—допитувались її.—Чи не ти отак виманила людей у Кухчому, Локниці?

Мовчала, підступна, все косила очима в сторону Омита, чекала підмоги. Та ніхто не прийшов за нею. Тільки вітер погнав пісок через її могилу на горі, що відтоді стала зватися Татаркою.