Григорій Дем'янчук

ГОРА ТАТАРКА - Григорій Дем'янчук

Григорій Дем'янчук

ГОРА ТАТАРКА

Як розливається Прип'ять від Заборка до Омита, то на всій просторіні між ними островом чорніє лиш Переволока, через яку переходили з Нобеля в Омит. Улітку вода збігає, та не вся: залишається річечок з десять. На них такі густі очерети і стільки їх навкруги, що мимоволі хочеться сказати: малі джунглі.

Серед цих очеретів є гора з білим піщаним боком — Татарка. Ця назва — пам'ятка далеких часів...

„Віки пролітали над поліщуками, майже не торкнувши їх своїм руйнівним крилом,—писав один з мандрівників у XIX столітті.— Вони боязко позирали з недоступних трясовин на хвилювання народів, і коли наближалась небезпека, відходили у глибину тільки їм доступних природних укріплень і ніби ще тісніше горнулись до грудей своєї годувальниці і захисниці природи“. Все це правда, крім одного. „Руйнівне крило віків“ ледь торкалося, може, тільки глухих сіл, а от для Нобеля було воно вогненним і нещадним.

Як вступили татари в Нобель, то застали тут лише немічних дідів і бабусь та тих, хто не встиг утекти: всі інші поховалися в непролазних очеретах, на „островах“ серед боліт.

Татари пограбували двори, старих людей повбивали, над вагітними жінками познущалися. Шукали стежок, щоб знайти непокірних, але це їм не вдавалося.

Минуло більше місяця, і вже не мали вони чим поживитися а Нобелі. Підпалили його і пішли через Переволоку на Омит. А була поміж ними одна татарка — хитра і кровожерна. Знала українську мову, могла почути те, що інші не розуміли, її погана слава хвостом тягнулася за татарським загоном.

Так от ця татарка придумала таке, щоб виманити ковельських жителів з їхніх схованок. Взяла вона невеликий загін і тихцем повернулася з Омита на піщану гору серед очеретів.

— Тікаймо звідсіль,— шепотів старий татарин.— Хіба не бачите — то не очерет хитає своїми китицями, а козацькі бунчуки вітер полоще; не рогіз киває нам пухнастими верхівками — то тисячу списів піднято угору...

Та не послухали старого. Поховалися ординці на схилах у ямах, а сама татарка перевдягнулася поліською жінкою, стала на горі і зачала гукати:

— Іване, Степане, Петре, а мерщій-но сюди, уже вільно, пішли погані татариї,.

Зраділи люди, що настав кінець сумному життю в болотах, зібралися виходити. Та один з нобельців, який бував у далеких краях і знав деякі мови, зупинив їх:

— Щось чуже вчувається мені в тому голосі. Хай-но кілька сміливців непомітно доберуться до гори і придивляться, чи то не татари там засіли.

Так і зробили. Пішли сміливці на вивідки і повернулися з вісткою: на горі—татари, а гукає теж татарка, тільки в одязі нашої жінки.

— Іване, Степане, Петре!— луною перекочувалося в очеретяних заростях.— Не бійтеся, вони вже не прийдуть сюди...

А тим часом молоді чоловіки озброїлися косами, вилами, кийками, вийшли з очеретів, оточили гору зі всіх боків, накинулися на ворогів і побили їх. Татарку взяли живою.

— То ти нашої мови навчилась лиш для того, щоб нас обманювати і нищити?—допитувались її.—Чи не ти отак виманила людей у Кухчому, Локниці?

Мовчала, підступна, все косила очима в сторону Омита, чекала підмоги. Та ніхто не прийшов за нею. Тільки вітер погнав пісок через її могилу на горі, що відтоді стала зватися Татаркою.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.