Григорій Дем'янчук

„ЗАКОХАНІ“ ДЕРЕВА - Григорій Дем'янчук

Григорій Дем'янчук

„ЗАКОХАНІ“ ДЕРЕВА

Ой хвалилася берізка поміж дубами,

Що в неї гілля аж до кореня.

— Хто ж тобі, березо, це гілля кохав?

— Кохали мені вітри буйнії, дощі дрібнії...

З народної лісні.

На околиці Кузьмівки виросли наче з одного кореня дуб і береза. Дві міцні гілки дуба, як руки, обіймають березу. Йому, кажуть, сто п'ятдесят літ, їй — сімдесят.

Одне це ми й знали, зупинившись у Кузьмівці. „На околиці“— адреса не дуже точна, блукати нам не хотілось, і ми попросили жінку, котра поралась на дворі, показати дорогу до „дуба й берези“. Чомусь не ві-рилось, що всі у селі знають про них. Але жінка зразу ж усміхнулась (мабуть, подумала: є ж у світі диваки, за тридев'ять земель приїхали до отих дерев) і приязно сказала:

— Повертайте назад, їдьте і їдьте, а там буде табличка з написом: „Землі колгоспу ім. М. Кузнецова“. Беріть праворуч і лісовою дорогою (нею доярок возять у літній табір) доїдете в урочище Лядо. Там і побачите ті дерева...

Інженер Віктор Васильович Ясинський, котрий недавно кілька вихідних підряд полював з фотоапаратом на цвіт зозулиних черевичків, хоче увічнити на плівці лісове диво — цікаву пам'ятку природи. А я сподіваюсь почути про неї „щось таке“— з уст старожилів...

їдемо лісом. Десь тут біля Яринівського шляху в „хатинці на курячих ніжках“ на болоті Бісів Кут жила колись чарівниця Олеся та її бабуся Мануйлиха з відомої повісті „Олеся“ російського письменника О. І. Ку-пріна. Згадалося, як герой повісті заблудив у лісі, вперше зустрів тут Олесю і попросив її: „Покажи дорогу на Яринівський шлях, а то з вашого болота довіку не виберешся“.

Ми у лісі не заблудили і невдовзі виїхали на широкий-широкий луг.

На ньому де-не-де стояли високі дуби, а вдалині бовванів густий ліс. Де ж вони, оті дивні дерева? Йдемо вздовж канави, роздивляємося навкруги. Ще не так давно тут, напевне, була діброва: видно багато товстенних пнів... Поміж ними спокійно прогулюються лелеки, повагом переставляючи свої довгі червоні ноги.

— Он вони,— вигукує Віктор Васильович.— Під лісом! .

І ось ми біля „закоханих“ дерев. Вони уявлялися нам дивовижними, високими і з пишними кронами. А тут... звичайні дуб і береза, ще й гілки у дуба внизу сухі, що дуже не сподобалось Віктору Васильовичу (псуватимуть фотографію!). Були б звичайні, якби не переплелися їхні корені, а кора дубова і березова не зрослася в одну, і дуб угорі своїми гілками не обіймав березу...

Ми обдивлялися прикорінь, ходили навколо дерев і шукали місце, звідки найкраще видно „залицяння“ дуба. Біля „закоханих“ ще два дуби: один усихає, другий сухий.

Неподалік пас худобу старий пастух. Він підійшов до нас і мовчки дивився, як Віктор Васильович пританцьовує з фотоапаратом навколо дерев.

Питаю пастуха, чому повсихали сусіди-дуби.

— Від ревнощів,— каже він.— Хотіли і вони до берези підступитись, та не змогли, тільки коріння поламали...

І додає:

— Грім дуже полюбляє Лядо, залізна руда тут є, блискавка побила уже декілька дубів, не минула й цих.

— А хто ж то отак посік березу знизу?

— Звісно, хто,— любителі березового соку...

— Берези ж край лісу — неторкані...

— Та, кажуть, сік з цієї не який-небудь... Колись і кору з прикореня брали...

Сік особливий... Чому? Брали кору... Навіщо?

І почули ми таку оповідь.

Покохалися у Кузьмівці юнак і дівчина. Багатий батько дівчини не хотів віддати дочку за бідняка. Але ніяка сила не могла уже розлучити цю пару. Дівчина покинула батькову хату, і закохані бродили, взявшись за руки, лісами та болотами навколо села, не відаючи, як далі жити.

Голод гнав їх назад у село. Та одна тільки згадка про розлуку спиняла. Неподалік росли берези, і їх біла врочистість нагадала дівчині весільну сукню. Вона не могла стримати сліз і заплакала. „Краще б я стала отакою березою, ніж бути окремо від тебе“,— схилилася на плече судженого, а той її обняв, заспокоюючи. І так вони стояли довго-довго.

А коли люди угледіли, що неподалік села ростуть немов з одного кореня дуб і береза, то й сказали:

„Це та нещаслива пара“. Бо відтоді юнака і дівчину ніхто вже не бачив.

А дуб з березою росли й росли, обнявшись гіллям. З моху і кори забобонні дівчата готували „дання“ для хлопців, щоб їх любили...

І от ми знову в Кузьмівці.

— То, може, і Олеся таким „данням“ причарувала приїжджого юнака?— спитав я правнука Мануйлихи (а така насправді була в селі) Миколу Юхимовича Ковалика, якому нині вісімдесят років. Тут варто пояснити, що Олесю О. І Кулрін „списав“ із Соломії, матері Ковалика.

— Яке там дання,— усміхається Микола Юхимович.—Моя мати була дуже гарна, обходилася без чар-зілля.

Коли їхали додому, я все думав: кузьмівські дуб з березою—то зелений пам'ятник коханню..