МАРІЯ ДМИТРЕНКО

МИХАЙЛИК - МАРІЯ ДМИТРЕНКО

Михайлик сів зажурений. Пропав його Бровко в НКВД. Треба б іти туди, та страшно. Михайлик рішив чекати. Хіба не дадуть зажерти собаку та й в'язня такого їм не треба...

Чекає Михайлик цілу годину, а Бровка як не було, так і нема. Михайликові вже на плач заходить, жаль же покинути приятеля. Та й кортить таки зайти на НКВД. Хто знає, може, таки побачив би що і довідався... Йому шепче щось, що це — прегарна нагода.

Кінець-кінцем Михайлик рішився. Нишком перехрестився і подався до фіртки. Тут визвірився до нього стійковий:

— Тобі чого?

— Та пса.

— Пса?

— Та от того жовтого, великого, що ваші пси кусали...

— А ти чого свого собаку кусати учиш? Ходи, ходи, тут тебе навчать. Ну, ступай до майора!

Михайлик завмер, але таки й зрадів трохи, що його впустили. Майор ухопив його за рукав і потягнув у канцелярію “проверять“. Але “проверка“ почалася не скоро.

Тільки вони ввійшли в кімнату, відізвався телефон. Грубий майор щось довго й незрозуміле для Михайлика викрикував у слухавку. Потім забрався кудись, і Михайлик з годину проскучав сам-самісінький. Він роздивлявся по великій кімнаті з якимись поличками кругом, кількома столами та дерев'яною перегородкою насередині, що ділила кімнату на дві половини. Столи, стільчики, якісь скриньки і полички — все було за перегородкою, а в ній була мала фірточка. У тій половині, де залишався Михайлик, була тільки велика лавка, де він сидів, і більше нічого. Аж раптом в кімнату вскочила ціла зграя енкаведистів. Вони щось викрикували, махали руками, але на Михайлика зовсім не звертали уваги. Мова була про якийсь вагон цукру.

Через деякий час знову широко відчинилися двері і, сопучи, вкотився майор, а зараз за ним увели чи радше загнали кулаками двох в'язнів. Вони були сіро-жовті. Не дивились ні на Михайлика, ні на кого. Видно, що все їм було байдуже.

— До стіни! Не знаєте? — заверещав майор і ще скоріше, ніж його слова, сильний ляпас енкаведиста-конвоїра обернув до стіни головою одного в'язня, а другий так швидко обернувся, що Михайлик аж здивувався. Він ніколи не подумав би, що напівмертвий чоловік може так швидко рухатися. У пахуче травневе повітря, що вливалось крізь вікно, два в'язні принесли гострий гнилий запах льоху.

Майор довго щось шукав у паперах, а тим часом два в'язні непорушне, як дві воскові ляльки, стояли, впершись носами у стіну.

У Михайлика з'явилось почуття безмірного жалю до цих людей. Йому хотілось підійти до них і сказати їм, що він з ними, що він такий самий, як вони, так само любить Україну, що хай вони ще витримають, що прийде, напевно прийде порятунок.

Майор знайшов потрібні папери і заверещав зразу на одного в'язня, потім на другого, щоб підписали. Згодом гукнув на конвоїра:

— Тепер заведи їх на Голешівку.

— Так, товаришу майоре! Дозвольте тільки пригадати вам, що в Голешівці ще не прибрано по арештованих з попереднього тижня. Всі інші сидять покищо тут, у підвалі.

— Нічого! Завтра всіх перевеземо з міста на Голешівку. Сюди прийдуть нові в'язні з облави в Спасівці і Вибранівці, що завтра почнеться.

Михайлик аж підскочив на лавці. Він схилив голову, щоб ніхто не завважив його сяючого обличчя. Він прямо не вірив своїм вухам — якраз почув те, чого потребував! У нього в душі аж співало від радости. Тільки щоб випустили звідсіля!...

Майорові принесли обід. Михайлик з огидою дивився, як майор руками рвав курку. Чарка горілки впровадила його в блаженний настій. Він почав з Михайликом розмову:

— Ну, хлопче, розкажи, як то було з тим собакою.

Михайлик почав розповідати тремтячим голосом. Але майор зовсім не слухав. Він розкинувся в кріслі, і побаранілі очі його заплющились. Раптом він гукнув:

— Ну, забирайся вже! От і штуку придумав!

Михайлик кинувся до дверей, але тут же оглянувся:

— А Бровко?

— Який Бровко?

— Та ж собака.

— Скажи, що майор Грубін відпускає тебе й собаку.

І дійсно, випустили обох. Михайлик, мов на крилах, полетів із міста. Коли опинився серед зелених піль, коли дихнула йому в обличчя земля і засміявся в вічі жайворонок, Михайлик відітхнув легко і глибоко. Він біг, легкий і звинний, голосно наслідуючи жайворонків. Бровко плентався за ним, нещасний, з повириваною шерстю, покусаним вухом та підбитим оком, похнюплений і пригноблений, зовсім не свідомий того, яку він має велику, хоч мимовільну заслугу.

Зоряної ночі Михайлик разом із друзями з стежі приєднується до бойової групи, що йде на засідку. Партизани йдуть гусаком ровами обабіч шляху. На овиді займаються то одна, то дві, то три червоні зірки, що ростуть, ростуть і врешті викочуються на шлях яскравими рефлекторами авт. Партизани спокійно спостерігають їх, і, коли вони вже зовсім близько, залягають у придорожнє жито. Жито ще низьке, і Михайликові здається, що з дороги видно його спину. Але він бачить, що інші паритизани лежать так само, і заспокоюється. Авта проїжджають. Большевики не зауважили повстанців. Група йде далі. Ось і місце засідки. Одні залягли під містком, другі — недалеко в рідких кущах. Михайлик теж лежить на животі, але втриматись йому в тім положенні важко. Як воно буде? І коли воно буде нарешті?

Вже багато авт перепустили повстанці, перепустили якийсь большевицький відділ і дядька якогось, що, запізнений, у страху спішно потарахкотів порожнім возом. Повстанці знають, кого їм треба! Вони ждуть на валку авт. Що має вертатись з великої облави на півдні району. З валкою буде штаб...

Ось на овиді випливає, як нанизані на довгий шнурок світляні кораблі, довга валка авт. У Михайлика стукнуло серце. Певно, ці! Рядами пробіг шепіт: “Увага! Чекати на знак!“

Валка звільна просувається. Продудніло перше велике авто. Тихенько. Дуднить друге, третє, п'ятнадцяте, сімнадцяте... Ніби кінець. Михайлика огортає розчарування. Чому не було знаку? Невже нічого, взагалі нічого не буде?

З-заду суне ще пара світел. Знову шепіт: “Увага!“

Дорогою колишеться перше блискуче, низеньке авто. За ним тихенько підлазить друге.

Один дзвінкий постріл з пістоля — і майже одночасно затріскотіли скоростріли й автомати. Авто обкрутилось і взялося полум'ям. У нього вдарило друге авто. Посковзнувшись на задніх колесах, звільна пристало. Михайлик бачить товстуна з блискучою, лисою головою. Це — капітан. Він намагається вискочити з авта. Михайлик, не думаючи, пускає на нього серію з автомата...

Хтось сіпнув Михайлика за рукав:

— Швидко! Відступаємо! Большевики вертаються!

Михайлик побіг. На узліссі, де була збірка, Михайлик, притулившись до грубої сосни, бачить, як із авт, що вернулись, висипались, як мурашки, большевики. Вони кричали, пускали вгору ракети, метушились. На дорозі догоряли дві автомашини.

Партизани швидко подалися в ліс. У темряві Михайлик розхиляв руками невидне галуззя, що лізло в очі, дряпало, чіплялося за шапку, ковнір, рукави. Щоб не загубитись, він мусів пильно слідкувати за своїм попередником, що весь час зникав йому з очей.

За кілька днів під табір відділу прийшли з села дівчата з обідом і оповідали про урочистий похорон у районному центрі чотирнадцятьох офіцерів штабу НКВД — жертв партизанської засідки.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.