Андрій Дмитрук

УСМІХ КАПІТАНА ДАРВАНГА - Андрій Дмитрук

Оповідання


Пригоди, подорожі, фантастика — 83.

К.: Видавництво „Молодь“, 1983

OCR і редакція Dauphin , травень 2003


Кхен Дарванг тримав штурвал ніжно й несхибно, мовби обхопив плечі коханої. Зникло розкреслене на смуги і квадрати передгір'я, за склом — стеля хмар. Форсаж!

Пілот звично уявив, як, умить відставши від бомбардувальника, що рвався в небо, десь падає на землю відлуння страшенного реву. Холодно тремтить руде волоття стиглого рису. А люди? Люди зайняті жнивами, хіба що наймолодші глянуть угору з-під долонь і засперечаються: якого типу літак?

...Кхен відчував, що наближається якийсь злам. Надто вже нервовим, тривожним було життя в останні три... ні, таки п'ять років. Зразковий, єдиний у своєму роді королівський стратегічний авіаполк ніби пропасниця лихоманила. Тривога, міжнародні маневри, маневри з флотом, бойова тривога, сигнал атомного нападу, готовність номер один... Офіцери частенько і спали в кабінах; двох-трьох слабих відправили в „палац нірвани“, або, просто кажучи, в божевільню.

Проте в близьку грозу Кхен не вірив. Перед нею буває тяжке затишшя. А будні полку нагадували агонію...

Одного разу, за півгодини після сніданку, репродуктори рознесли команду загального шикування на плацу. Команда як команда — певне, читатимуть розпорядження згори. І все-таки Кхен міг заприсягтися, що в чергового, майора Лінг Право, коли він давав ту команду, був якийсь глухий, розгублений голос.


Механік, хлопчина з племені хак, котрий ще погано знав капітана Дарванга, забув про спішність збору і стовбичив, дивлячись, як маленький горіхово-смаглявий пілот припадає щокою до неосяжного черева бомбардувальника, молитовне шепоче щось і гладить броню.

Передчуття збулися. Полковник не ходив туди-сюди, як звичайно, перед строєм, а говорив, точніше, кричав, спинаючись на носки і показуючи всім білий аркуш паперу. Наче без того аркуша йому б не повірили. А ще полковник оглядався, як на свідків, на двох білявих європейців у цивільному, котрі стояли скраю плацу, привалившись задами до свого чорного „вольво“.

Справді, повірити було нелегко. Виявляється, поки Кхен вишкрібував тарілку в їдальні, великі люди світу підписали якийсь незвичний документ. І тепер день цей, поганий, сухий і вітряний, слід запам'ятати й розповідати про нього дітям і внукам. Як бридко скрипіла пилюка на зубах, і вітер шарпав руде листя на деревах за огорожею... І про білявих доведеться розповідати — як по-свійськи вони курили біля свого „вольво“, здоровенні бородані в просторих куртках, і попіл струшували на священний бетон плацу; і полковник замість того, щоб зауважити їм, оглядався безпомічно на всі боки.

Капітан Дарванг був людиною з суперечливим характером.

Дорікнути йому по службі не можна було. Взірець людини і воїна: до солдатів справедливий, перед командирами не тягнеться. Добрий товариш, надійне плече в біді... Минуле — як на долоні: за походженням — гірський кхань, з сім'ї дрібного чиновника в Лієнлапі; рано лишився круглим сиротою, був узятий до притулку принцеси Тао, зрештою, зумів так підготуватися до іспитів у королівську авіашколу, що пройшов за конкурсом попереду генеральських синків...

Проте дещо в натурі Кхена, м'яко кажучи, насторожувало, а декого примушувало згадати про „палац нірвани“. По-перше — рідкісна відлюдкуватість і замкнутість. Жодної спроби здружитися з кимось у полку. Окрім того, капітан Дарванг не отримував і не писав листів, серед його особистих речей не було нічиїх фотографій. На вечорах у клубі не танцював, а стояв де-небудь під колоною, застебнутий на всі ґудзики, і зневажливо спостерігав веселощі. Навіть відпустка обтяжувала Кхена. Капітан нікуди не виїздив зі своєї квартири й або спав цілу добу, або ж читав книги релігійно-філософського змісту. Не добувши й половини відпустки, як правило, просився до літака...

Але все це було б іще допустимим і зрозумілим — дивак, горець, сирота, — якби Кхен не виявляв свою незвичайну пристрасть до бомбардувальників. Точніше — до своєї власної машини...

Троє улюбленців було в Дарванга з початку служби. В перші роки — незграбна, мов паровоз, „літаюча фортеця“ гірких часів Кхенового дитинства, коли королівство вело війни з сусідами. Літак обслуговувало в бойовому польоті сім чоловік — два пілоти, штурман, радист, бомбардир, бортінженер, — та ще в ангарі товклася біля нього сила народу. Як відповідальний за зв'язок Кхен міг би й не виконувати чужих обов'язків. Проте він ретельно чистив кожний гвинтик і циферблат. Мало того: присвячував машині написані в класичній формі тривірші-куонги, до свята оздоблював кабіну квітами...

Пілоти були люди стримані, трохи бравували своєю чоловічою байдужістю: робота як робота, „труни“, „бляшанки“, ще цілуватися з ними... Над хлопцем підсміювалися, навіть пробували соромити. Дарванг відмовчувався. Лише кавовими очима гостро блимав спідлоба. Ніхто не бачив його усміхненим.

Іншим, досконалішим і „малолюднішим“ бомбардувальником лейтенант Дарванг уже командував сам, у нього з'явилося двоє підлеглих. Коли літак списали, Кхен зник на три дні, повернувся буквально виснажений горем, але стійко витримав покарання (щоправда, не дуже суворе)...

А остання, нинішня машина стала для Кхена, так би мовити, любов'ю всього життя. Передусім тому, що цим бомбардувальником, нашпигованим автоматикою, Кхен керував сам. Він був повним володарем двох невеликих, але напрочуд потужних турбін; посиленої бомбової начинки і струнких ракет під крилами. Господарем бустерів, протирадарного шару, курсового комп'ютера, системи лазерного наведення та ще багатьох чудес.

Та що й казати! Літак міг викликати захоплення самим зовнішнім виглядом — голкодзьобий красень з трикутним крилом на всю довжину тіла, елегантний, мов білий журавель...

Переваливши через гострі піки зовнішнього хребта, Кхен знову пірнув у сумне море хмар. Знизив машину до самого плато. На кам'яному острові збирали кукурудзу.

Земля тут не була нарізана латками, тому що належала кооперативу. Понад краєм поля повз на гусеницях дивовижний плоский трактор розміром з добрячу залізничну платформу. Збоку до нього приліпилася хистка, якась недоречна кабінка. Здоровило тягнув за собою широченне віяло різних знарядь; йому, видно, було досить трьох ходок, щоб очистити все плато.

Кхен опустив голову, оглядаючись... Ага, он воно що! Ну звичайно ж, танк! Усе дуже просто — з важкого сучасного танка зняли башту, обідрали панцир і знешкоджене чудовисько передали кооперативу!

Що ж, цього треба було чекати. Скоро і йому обріжуть крила.

Ні, капітана Дарванга мало турбував військовий престиж королівства. Мало турбували його й ті величні міркування, які примусили монарха спершу сказати: „І маленька держава може стати великою“, а потім уморити голодом тисячі підданих, купуючи щораз дорожчі й потужніші літаки і танки.

Інтереси Кхена ніколи не сягали так далеко. В дитинстві йому вистачало власних клопотів. Злидні були страшні самі по собі. Але особливо гнітили спроби батьків замаскувати її, сховати від людського ока. Дешеві витребеньки, різноколірні паперові віяла, які затуляли патьоки і дірки на стінах. Фальшиво-гостинні прийоми гостей — і сумні, з прокляттями, підрахунки — скільки лишилося грудочок цукру, рисових коржів... Перед зимовими дощами Кхен густо намазував єдині черевики сажею, замішаною на жиру, щоб не так пропускали воду.

До матері, передчасно змарнілої, безпомічної, він ставився зі зневажливою жалістю. Батько був просто огидний. Викликали ненависть його кругла спина і дріботлива хода вічного лакузи, припомаджені пасма на лисині, запобігливий смішок і раптові, приховані від сторонніх приступи самоствердження. Гарячкові монологи з постійним набором тем: „Я — мужчина“, „Я — нащадок гірських вождів“ і „Я — господар у домі“. Звичний фінал: зойки, биття тарілок, ляпаси матері і Кхену і, нарешті, ридання перед домашнім вівтарем.

Накланявшись, батько з якоюсь бридкою, блюзнірською поспішністю задимав свічку, — беріг недогарок для наступного покаяння.

Та були моменти, коли Кхен виходив із заціпеніння, навіяного обстановкою в домі, його ніздрі роздувалися, як у хижака, очі просвердлювали знущально-розкішне небо. Гуркіт, що наростав, збовтував застояну спеку. Кхен стискував кулаки, до болю зціплював зуби. І ось над лабіринтом дахів, трухлявих галерей і сарайчиків, що кишіли пацюками, з рокотом проносилася крилата тінь, прикрашена самоцвітами білих і червоних вогнів. Зорі злякано замружувалися на її шляху і потім мерехтіли дужче, ніби язички свічок, повз які ковзнув нічний птах.

Поряд була одна із баз королівського зразкового авіаполку.

Пілоти, які проходили по чадних вулицях містечка, в оцінці інших людей, безперечно, належали до вищих істот. Святобливий трепет викликали у хлопчаків їхні ставні постаті, срібні джгути на кашкетах, значки, шеврони.

Кхен рано зрозумів, чому при зустрічі з пілотом навіть дівчатка-підлітки раптом опускають вії, випинають груди і починають немилосердно крутити стегнами. Авжеж, потрібні ви йому, брудні кішки! До напівбогів не прилипало сміття з роз'їждженої бруківки, їх начебто не сягали огидні запахи з вікон і дворів, сморід від риби на жаровнях вуличних торговців. Вони відходили, і морок осідав на місто. І тільки урочистий грім „фортець“, що пролітали б небі, примушував Кхена мріяти і втирати солодкі злі сльози.


Потім стало ще гірше. У матері виявили пухлину. Батько не дозволив витрачатися на лікування, тільки раз привів ченця-заклинача. Батько майже не бував дома, знаходячи втіху в опіумі. А після смерті жінки весь час пропадав у курильні. Зі служби в податковому відомстві його вигнали. Він ще більше полисів, розпухнув, мало не осліп. Назбирані крихти, які він колись пошкодував на лікарів і операцію для матері Кхена, перейшли власнику опіумного підвалу. Одного разу поліція витягла батька з річки... Очевидно, покінчив з життям, не змігши заплатити за чергову люльку зілля.

Скоро доля Кхена перетнулася з великою політикою. Пропахле смаженою рибою місто заметушилося і почало говорити про новини зі столиці, про те, що його величність підписав конституцію... Гендлярі не знали, що це таке, але про всяк випадок перестали давати в борг. А навесні оголосили про початок широкої виборчої кампанії.

Один з кандидатів у мери, шукаючи підтримки жителів міста, вирішив припудрити кілька найстрашніших міських ран. Почав він з піклування про вбогих. Кхена, який давно вже копирсався на смітниках і відбирав гниле м'ясо у собак, знали на околиці як найнещаснішого з дітей, і саме на ньому кандидат надумав зробити рекламу. Хлопчика поселили в Притулок принцеси Тао, де виховувалися сини загиблих офіцерів, незаконні діти сильних світу цього, — словом, маленькі напівбоги. Газети були зворушені вчинком кандидата, потім у ті газети було загорнуто смажену рибу. А Кхен Дарванг, одягнутий в сіру уніформу з чужого плеча, був у притулку за помічника сторожа і перемивальниці посуду, за розсильного, натирача підлог, а часом навіть правив за живу боксерську грушу для старших вихованців. По ночах він плакав вслід тіням, які пролітали в небі, і з упертістю шашеля точив на горищі посібники з математики, фізики, аеродинаміки...

Відтоді зберіг капітан Дарванг рідкісну цнотливість розуму. Бомбардувальники не були для нього ні машинами масового вбивства, ні непрямими винуватцями убозтва і смерті батьків. Тобто, він, ясна річ, знав усе те, але не брав до серця. Крісло пілота було фокусом всіх його устремлінь, розплатою за муки дитинства, троном, єдиною опорою гідності...

Біляві здоровані з Комітету по контролю над загальним роззброєнням, які так безтурботно обдирали броню і башти з танків, передавали артилерію протиградовому захисту й переобладнували авіаносці на плавучі курорти, вже добиралися до ангарів. Чудовиську, створеному для килимового бомбардування і стрільби ракетами, мирної служби не нести. Його чекали автогенний різак і піч. Існуванню Кхена теж наставав кінець, тому що він був лише людською половиною крилатого кентавра.

Піти в цивільну авіацію? Що ж, пілотові такого класу скрізь знайдеться місце. Але як йому після висотного блаженства, після влади над блискавками снувати, немов ткацьким човником, туди-сюди, перевозячи сонних гендлярів і репетливих немовлят? Чи, скажімо, підбирати лишайних овець, пілотуючи санітарну машину...

Кхен Дарванг вагався недовго. Він був готовий здати літак посланцям Комітету. А потім, бувши вірним мужнім заповітам предків, повернутися в колесо перевтілень — санскару. Можливо, наступне життя складеться щасливіше.

Він уже пролітав тут одного разу, здійснюючи пробний політ. Тоді по високогірному лузі злякано розбігалися вівці, металися фігурки пастухів. У цих краях іще пам'ятають королівські бомбардувальники. Сьогодні тут порожньо. Зелений луг збігає на північ, ніби опускається величезне крило. І раптом — обрив: сірі, червонуваті шари. Велика річка на дні ущелини мало не втроє роздулась після недавніх злив, і колір у неї похмурий, свинцевий, По ліву руку жовтіють хижі під очеретяними дахами. За ними настовбурчується, геть забивши прохід між скелями, похмурий передосінній ліс.

А далі — захмарна чаша, озеро у масивному вінку голого каменю, рідкісних осипах з кострубатими соснами, довгими тінями на темному дзеркалі. Лише птахи та кози можуть напитися з найнедоступнішого в світі водоймища.

Кхен уже дивився не в оглядове скло, а на телеекран наведення, де в грубо контрастних кольорах відбивалися ті самі скелі, і овал нерухомих вод, і трикутники літака, що ковзав по ньому. Не відриваючись, дивився Дарванг, уже відданий одному чуттю мети, а пальці пілота немовби танцювали по тумблерах, чіплялися за верньєри. І ось в рамку впливли дві фосфоричні лінії, вони ганялися одна за одною, поки не склали хреста. Хрестом помітив Кхен берег, який, здавалося, мчав на нього.

Тепер можна розслабитись і скласти руки на грудях, Автоматика відкриє в потрібну мить люки, і промінь лазера одну за одною проведе бомби. Так, можна скласти руки. І навіть заплющити очі.

Прет Меам прийшов перед тим днем, коли капітан Дарванг мав здавати літак.

На базі ще був контрольний пост, але діяв він тільки про людське око. Вартові не вимагали документів і особливо охоче пропускали селян з кошиками, беручи данину свіжими плодами або ковтком селянського вина. Не відповідаючи на жарти, Прет відкупився кількома плодами манго і тепер стояв посередині двору, оглядаючись, чи нема кого-небудь з офіцерів.

Йому пощастило більше, ніж він сподівався.

Востаннє (подумати тільки — востаннє!), змінивши замащений комбінезон на вихідну форму, до прохідної ішов Кхен Дарванг. Хода стрімка, руки за спиною, обличчя горіхово-смагляве, мов у божка на домашньому вівтарі.

Прет, як і належить горцю, добре бачив і тому зразу впізнав у низькорослому, скрадливо-поспішному, темношкірому капітані свого земляка.

Це було гидко — офіцер-кхань. Але Прет переборов себе, бо так веліли старійшини. А ще лежав у сараях зібраний рис, і жінки терли його жорнами, і діти гралися кукурудзяними качанами, і в старенькому храмі батько Ба Кхо полірував пемзою щойно вирізьблену статую володаря раю — Амітаби. І все це треба було рятувати...

— Пане мій!..

— Я нічого не купую, хлопче.

Так і є. Десяткам років міського життя не під силу справитися з різкою, від батьків успадкованою говіркою кханя.

— Пане мій, здається, ви з наших країв.

Раніше, в щасливі, наповнені по вінця і невідчутно-швидкі дні служіння літакові, Кхен, можливо, й не відповів би молодому селянинові. Пройшов би мимо, і оком не змигнувши.

Зараз його серце було м'яке і відкрите. Пілот готувався залишити світ, не обтяжуючи себе ані найменшим злом. Тому й зупинився.

„З наших країв...“ Ну, що сказати йому, висушеному гірським сонцем, кривоногому дикуну? Біла пов'язка на голові, налиті м'язи в розрізі полотняної сорочки, червоний жилет, чорний пояс — мабуть, двадцять вісім обертів навколо талії, за кількістю найбільш шанованих горцями бодісатв... Тільки замість легкої рушниці з мідними прикрасами — в руці кошик, прикритий чистим полотном. Дивись, і кханів роззброїли, перевернувся світ...

Сказати тобі, хлопче, з яких країв капітан Дарванг? Ти ж не повіриш, почувши, що батьківщина його, навіки загублена, синіє за двадцять тисяч метрів над твоєю головою.

— Навіщо я тобі потрібен? — запитав Кхен. Молоді солдати рідко витримували погляд примружених очей, який ніби оголював думки. Горець витримав. Дивився вперто, з погано прихованою ненавистю і дитячою допитливістю. Так, очевидно, дивилися його (і Кхенові) войовничі предки на захоплених у полон чужоземців.

— То що ж ти все-таки хочеш? Кажи — або дай мені спокій.

Раптом кхань поставив кошик на асфальт (капітан мимохіть відсахнувся), обхопив руками плечі й по-старовинному тричі вклонився. Як перед вождем чи великим феодалом.

— Пане, — сказав він, не розгинаючи спини, — нам потрібні твої бомби.

Дитинство увійшло Прету в пам'ять, як розпечена голка. Не вистачало слів, щоб описати молодшим розлючене небо, яке ричить тисячами голосів.

...Тіні гігантських крил мчать по гірських терасах, по беззахисних килимках полів. І ось уже перевальцем розбігаються жінки з малюками, прив'язаними за спиною. Істеричний виск стальних осколків, фейєрверки напалму; фосфор, що пропікає тіло до кісток; голки і дробинки-кульки. Люди, схожі на дикобразів. Зрешечені навиліт. Криваве місиво у воді...

То було понад двадцять років тому, коли вимирали з голоду цілі кханські поселення. Коли батьки, поховавши мало не всю сім'ю, і матері, стомившись терти борошно з дерев'яної кори, починали стріляти в королівських збирачів податків.

Прет розповідав молодшим, і знову з'являлося перед ним жовте, як сірка, небо, біль — мов довге лезо у грудях, що розривається від несамовитого бігу, люте виття... Крику і сліз йому не стало. Впав і зарився обличчям у сухі колючі трави. Чиїсь долоні жорстоко вдарили по вухах, груддя дряпнуло спину... Задихаючись, хлопчик перевернувся. І побачив прямо над собою залізну махину, страшну, як виходець з пекла.

Око зупинило якусь мить польоту. У всіх подробицях, аж до цифр на крилі і заклепок, назавжди відбився в мозкові Прета велетень, який пікірував. Він був так низько, що Прет міг би влучити в нього камінцем.

...Кістлява і чорна, схожа на страшну ящірку баба-знахарка шкарубкими долонями розтирала сухе листя. Жувала коріння, і рожева піна шипіла на її губах. Прохолодною кашкою заліплювала палаючі рани Прета.

Вночі він качався по мокрих від поту циновках. Мати схилялася над ним, замотана шовком аж по самі очі — її обличчя з'їла кислотна бомба. Очі в матері були великі й туманно-вологі, як у буйволиці. Колись мати була першою красунею в поселенні.

Потім щезло все — і мати, і знахарка, і суглобисті бамбукові крокви. Бомбардувальник опускався просто на Прета, облите мастилом гаряче черево тиснуло хлопчика до підлоги. Прет кричав...

В інших видіннях літак виступав дивно живим, змінював вигляд, сміявся чи бурчав щось незнайомою мовою. Його можна було вбити, але перед цим неодмінно розробивши якийсь неймовірно хитромудрий план. Цим Прет і займався, до ранку зовсім знесилюючись і лежачи в поту. Після заходу сонця все починалося знову — боротьба з бомбардувальником, виснажливі розрахунки.

Вогнище марення тліло і після одужання, часом спалахуючи, мов на вітрі. Це могло статися на гірській дорозі між поселеннями. Коли карателі забрали батька, Претові довелося працювати — був листоношею. Іноді він завмирав, холодніючи і тремтячи, серед танцю на площі перед храмом, і ніякі зусилля пишно вбраних квітами дівчат не могли повернути його до танцю. Частіше накочувалося вночі, в години тієї лихоманної безсонної ясності, що стає неначе збільшувальним склом для кривд і болів.

Як чітко, одну за одною, уявляв він усі подробиці! І передусім — вибухи. Повільно розвалювалась огорожа бази. Видувався, тріскався ангар. Зім'яті ударом повітряної хвилі, падали житлові будинки. Нарешті починав танцювати в буйному полум'ї ворог, втрачав крила; розтоплений метал дощем падав навколо, оголював ребра, і купою уламків провалювався всередину фюзеляж...

А потім репродуктор на стовпі сказав, що більше не буде війни; літаки та бомби розберуть на частини, а сердитих офіцерів, які не бажають миру, віддадуть до суду. І цілий день передавали з якогось Всесвітнього центру музику, несхожу на звичну кханям, але красиву й урочисту.

Прет відчув себе людиною, яка довго зводила вигадливий будинок і раптом побачила, що за спиною виріс палац, у тисячу разів кращий за будинок, і добре божество подарувало той палац їй. Якщо люди домовилися ніколи більше не воювати один з одним і покарати жорстоких — чи можна мріяти про помсту?

Він мучився, поки не випали перші зливи. Тоді ж громада і відіслала Прета Медма — листоношу, грамотія, який бачив далекі поселення, — послом на базу.

Він дістав з-під жилета стару карту-двоверстку, склеєну на згинах липкою стрічкою — скотчем. Розгорнув — і капітан Дарванг мимохіть кинув професіональний погляд на нерівне кільце старого, заповненого водою кратера.

— ...Ось тут перегородка дуже тонка, пане. Видно, пора їй, ніщо не вічне. Крізь неї вже вода просочується. Іще одна добра злива, і все озеро виллється на наше поселення. А тут... — Шерехатий коричневий палець невправно повзав по карті. — Ні, ось... скелі товщі, але за ними — мертва, суха долина, там навіть нічого не росте. От якби їх...

Прет нишком шкребнув очима незворушного Кхена і закінчив після паузи:

— Важко там, з вибухівкою нікому не добратися...

Поставивши долоню прямовисно, показав, яка крутизна.

Капітан уже не дивився ні на карту, ні на Прета. Заклавши руки за спину, мовчки мружився, дивлячись поверх вигорілих крон над огорожею, туди, де крізь дощову завісу вгадувався білий зигзаг зовнішнього хребта. Бомбардувальник-миротворець. Бомбардувальник-рятівник. А чому б і ні? Один удар — і ось уже вирує свято в поселенні. І в мертвій долині розливається нове озеро. Весною там саджатимуть ніжні кущики рису. Хіба це не сила?

У горця заходили жовна, і він сказав — різко, нетерпляче, штурхнувши ногою кошик:

— Ходімо кудись, пане, і щоб ніхто не бачив, я віддам тобі те, що зібрала для тебе община!

Дарванг повільно обернувся, його тверде обличчя бралося зморшками усміху.

Прет відсахнувся, не вірячи очам. Ніби тріскалося перед ним лице скульптури. Вимученим був усміх офіцера. І все ж таки Прет нутром відчув співбрата по духу, нащадка відчайдушних кханів — вічних бунтівників і авторів найкращих у країні любовних пісень...

— Слухай, ти, —вищиривши великі зуби, з насолодою заговорив Кхен. — Та вся твоя община заробляє менше, ніж один я.

— Але ж, пане...

Кров ударила Прету в голову, і не знав він: чи то, як і мріяв у дитинстві, вдарити ножем дивного офіцера, чи впасти перед ним на коліна.

— Іди геть! — з моторошною веселістю швидко сказав капітан. І, дочекавшись, поки посол, остаточно втративши контроль над собою, ступить упритул до нього зі стиснутими кулаками, додав:

— Щоб через три дні навколо вашого паскудного озера зранку не було жодної живої душі! Зрозумів?!

...Двоє унтер-офіцерів зупинилися, вирішивши потішитися з кумедної сценки: зосереджений кхань б'є поклони блаженному капітанові Дарвангу. Але блаженний раптом обернувся до них з такою вовчою лютістю в погляді, що унтери, козирнувши, рвонули бігом до воріт...

Літак ковзнув низько над сизими, в жовтуватих плямах лишайника скелями, над кістяками кострубатих гравюрних сосон, за ним ахнули і розійшлись, як кола по воді, в тиші захмар'я громи. Озеро здригнулося всією дзеркальною шкірою, спрямовуючись у довгий провал, і автоматика, позначивши влучення в ціль, повела машину на розворот.

А Кхен Дарванг усе сидів, ніби заснувши в пілотському кріслі, — усміхнений володар блискавок.