Анатолій Дністровий

НА СМЕРТЬ КЛІО - Анатолій Дністровий

Поезії, переклади


АНАТОЛІЙ ДНІСТРОВИЙ

НА СМЕРТЬ КЛІО

ПОЕЗІЇ, ПЕРЕКЛАДИ

КІНО 1997 РОКУ

ГОСПОДИ,

Скорботний час, який скорботний час!

Над нами сніг, під нами — пам'ять тиха,

в якій усе зосталося без назв,

а назви — нам — для фетиша — напам'ять.

А нам — роки, а нам — нервовий плин.

Земного суму атмосфера квола.

А там — огонь, повітря, і годин

липких нема, бо це, мабуть, химера.

1998

КІНО 1997 РОКУ

Маніту, Саваоте, Монадо Монад,

пахне старістю втомлена осінь.

Ми — в молитві. Зреклися вчорашніх балад.

Але падаєм досі.

Знов по колу, по колу. Платонівський рік,

ніби зашморг. Безгаласно канем

у великих надіях маленьких доріг.

Наче сніг, тихо танем.

Це в ходу м'ясорубка людського буття:

межі смерті — народження крики.

Та мовчать під напружене серцебиття

в кінокадриках лики.

1997

IN PARTIBUS BARBARORUM*

Хворіють очі на безмежжя снігу,

здається, легше бачити імлу

і те, що в ній снує без світла й сну,

рятується від спокою і бігу.

Бо важко тут, довкола — маячня,

на місці — сказ, у русі — полювання.

і відчуваєш, як тремтить мовчання

твоє, немов осліпле зайченя.

1997

*в краях варварів (лат.).

1915

1

Солдатики припхалися невчасно.

Ой, надиміли, кляті, самосадом.

Забудь слова, обмежся снігопадом,

а на дозвіллі видай хрипло “класно“.

Христинко, руки відпусти на гульки,

най бавляться огнем або водою.

Та зрозумій, юнцям іти з тобою

лише до пива, сухарів і тюльки.

Та зрозумій: оці шинельні трупи,

у белькотаннях кривлячи гримаси,

на ділі — воші, язиками — аси,

які летять на перший запах зупи.

Тож бався ними, бався. Бідолахи

зостануться назавше в цьому грудні.

А за вікном такі сніги марудні,

що не зігріє грубка, ані лахи.

2

Багатоголосся загублене серце,

до нього сповзаються хижі комашки

десятків очей і ротів, а монашки

молитву завили. О втомлений Герце,

ці шепоти спокій силкуються втримать,

приглушують крики, брехання собаче.

Блаженні — то дрібка байдужих. Одначе

потрібно комусь для спасіння тут блимать.

Ви кажете, Герце, що пульс, перебої...

а ми — напівмертві — трофей лихоманки?

Свободи отут не добитись без склянки.

Чи можуть мовчати гвинтівки, набої,

де співи ранкові для нас похоронні?

У кожному прірва з нас. Жовте сплетіння

тремтливо там сохне. Нервове проміння

вривається в аури діри озонні.

Ви кажете, Герце, історії клізму

хтось ставить із дурнів, аби відчепилась,

що м'ясо гарматне за бевзів не билось?

Рух часу, мій друже, — в бік ідіотизму.

А зараз лягаймо, пора спочивати

і трансформуватись до чорта в кишеню.

Помийтесь востаннє, а згадку про неню

розжовуйте вголос, аби не мовчати.

1997

СТРОФИ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ

І

Вчорашні тихі дні, немов маленькі втрати.

Поволі позіха бабуся Пам'ять. Смерк

її не прожене, неначе їй начхати

на цей марудний дощ, на сивий феєрверк

кімнатних божевіль, похованих у стінах,

де рухається час в електропроводах,

на божу густоту, де легше — на колінах,

на вічний цитрамон і тихе рідне “ах“.

ІІ

Між нами плаче дощ. Листи, мов ліки.

Ми захворіли на марудний час.

А ніч пірнула під важкі повіки,

і зупинились сни. Ідуть по нас

із далеку сумні, поважні тіні —

шеренга за шеренгою. Вогнів

за обрієм останні смуги. Нині

той час, коли немає манівців.

ІІІ

Прийде за днями жаль — зневіри перший предок,

і рушимо в імлу, залежні від огнів.

З думками про богів, суворі, ніби Мердок,

засмучені, в імлу ідемо без богів.

Посипле впертий час нам скроні сивиною,

змарнує швидко дні тремтінням наших рук.

А потім буде щем, укритий пеленою,

за мертвих і живих під снігом тихих мук.

ІV

Молитва за живих — проекція на завтра.

І знову за старе при чарках і свічках.

Мій Боже, схаменись, бо дотліває ватра,

а нам рости й рости в іприті та плітках.

Між Господом і Днем є невеличка шпарка,

свідомість утіка туди, де спить приймач.

А там, дивись, прийде. Ти хто такий? Сідхартха?

Однак пішов. А нам — цей божевільний срач.

V

Озлобитись на світ і плакати прокляттям,

вдивлятись крадькома в обличчя матерів —

хіба це не любов, хіба це не зачаття

незнаного для всіх, для себе поготів?

Відтак мовчання прес на розум налягає,

уже нема живих, а тільки рух ідей.

А потім буде плач і те, що шкутильгає,

та бігало раніш і гралося в людей.

VI

Ступити крок, а потім два назад,

звичайно, сумнів — оптимальний янгол,

коли перед очима мертвий Сад,

де з падолистом Бог лабає танго.

Ти пам'ятаєш, ми там не були,

ми тільки бігли на предивні звуки.

Тих днів повільних стомлені воли

давили нас, звільняли від розпуки.

VII

Багаття тріскотить і сипле іскри

у чорне небо. Ліс — німа безодня.

Працюють тиші потайні регістри.

Гряде доба, гряде доба Господня.

А нам би рік цей висидіть до ранку,

допоки сонце виповзе на крони,

й надіятись, що віднайдуть стоянку

якщо не люди, то бодай ворони.

VIII

Були спочатку вуха, а потім було Слово,

а потім будуть очі вилазити з орбіт

за те, що ми тілесні (рости крізь нас, полово!),

за те, що ми догрались у палеоліт.

Напружували мізки ми (глибоко-ідейні)

електрострумом бігу захеканих вимог.

Та перед сном маразми шукати у портвейні

нас змушує мовчання сумний, химерний бог.

1997

МОЛИТВА

Я назвав би цей вечір одним словом “містика“,

тут кентаври божків посплітали сліди,

І бракує нічного відьмацького свистика.

Сонний шепіт дерев: пропади, пропади.

Трохи лячно. Нема ніде люду хрещеного.

Кістяки пожовтілі — стежки уперед.

Тільки втомлене око до сяйва черленого

припадає у пошуках віри. Атлет

перескакує планку мого горизонтику

і несе за собою останній огонь.

Боже, збав мене в Ніч од нечистого дотику,

забери мене в День — на свою оболонь.

Забери, бо помру — ідіот непокаяний,—

забери, бо продамся, мов ниций плебей,

бо ім'я моє стане обпльовано-лаяним,

а погани мене перевтілять у глей.

1997

ДИПТИХ

Леонідові Кисельову

1

Гусне сирість. І ніч важко дихає. Спас

відійшов із коржами й піснями.

У кімнаті без стін дим цигарки і час

заколисує втомою, днями,

що приходили сонцем, таблетками, сном

до виснажливого білокрів'я.

Ти вслухаєшся в смерку вологий псалом,

що застиг над безлюдним подвір'ям.

2

І, як завше, забудеш повільні роки.

що текли крізь кімнату й мовчали

нудно-сірим вікном, де застигла зима,

заспокоює час, присипає.

Напівсплющені очі, свідомість напів...

Не прокинутись і не позбутись...

Тільки баби зі снігу, мов свідки доби,

що утомленим сном набрякає.

1998

НОВИЙ ЗАПОВІТ

Хвилини і карма. Без жалю, без трепету

блукають живі серед чорних страждань.

Предтеча — у гаструлі. Божого шепоту

в молільнях не чути. І сохне гортань

від того, що сняться обвали і згарища

в м'яких пасторалях. Розвіяно прах

сердець невгамовних. Задуха пожарища

і досі стоїть у священних словах.

Хвилини і карма. І сивіють голови:

нервове дитинство у тих поколінь,

що ляжуть покосами чорними. Хто вони,

що ними нуртує буттєва глибінь?

Це що — випадання із часу, історії?

Чи, може, ознака близького Кінця?

Повільне спадання в чужій траєкторії,

повільне спадання під ноги Творця.

1997

ДІТИ ТРЕПЕТИ

Василеві Герасим'юку

Говори, не мовчи, бо забракне думок,

щоб прогнати напружений спокій.

Бог сканує цей світ, щоби пам'яті мох

покривав найрідніші із копій.

А обличчя сумні, нечіткі, ніби дим

Їх окутав. Та знов — виринають.

В них немає ні смерку, ні часу, ні зим.

Вони вічно тебе проводжають.

1997

РИБА

Видавлюєш із тюбика очей

важку рибину, що пірне у місто.

І шлях її слизький, немов намисто,

простягнеться крізь вулиці ночей.

Підеш за нею, руки простягнеш,

намацаєш горлянки та очниці,

і пожалієш, що немає спиці,

аби почути зойку дикий треш.

Це звичне спілкування тет-а-тет

під небом, що приклеєне для понту.

Самотньо побредеш до горизонту.

В дорозі те, що лізе на стилет.

1997

НА СМЕРТЬ КЛІО

1

У морок кане горизонт. Провалля.

Ми видихнули шепотом роки:

від творення життя до аномалії,

від посмішки до втоми. І щоки

торкнеться холод, що страшніший вітру,

торкнеться трепет — обпече до п'ят.

Згадаємо тоді її, нехитру,

яка не знає буднів, ані свят.

Тоді печаль магічна, ніби місяць,

прокинеться і оживе живе

у тому, що в землі безжально місять,

у тому, що безчасово пливе

у смерк новий ідей та перевтілень,

цим ставлячи усі крапки над “і“,

однак найбільше з світових відхилень —

що люди мруть, але, на жаль, живі.

2

Очима п'ю дощі — гамую спрагу.

Яка спокуса сліпнуть од води,

де набрякають люди! Ніби брагу,

ковтає забуття оці плоди.

Вони ущерть наповнили квартали,

лякають боязливих матерів.

Втрачаю зір. Лише самі овали

і похоронні запахи вінків.

Дерева, ніби чорні нерви грунту,

засохли і на вітрі не тремтять.

В графічному бадиллі візерунку

незримі лики смерті, що мовчать.

О цій порі блукав самотній Готфрід,

місив ногами листя восени,

і бачив місто шибениць, на котрих

повисли всі, але, на жаль, не ми.

1997

ВЕЧІРНІ ХОРАЛИ

І

Благослови, душе, Господній сон,

благослови це спокій тимчасовий,

який, немов набридливий сезон,

а там, дивись, почнуться знову лови.

Благослови осінню тишину,

де ціпенієм від холоднокрів'я.

Загорнуті в небесну пелену,

ми анемічно згадуєм повір'я.

ІІ

Замовк годинник снігом. І тепло —

така собі безжурна меркантильність.

В очах твоїх — століття. Гасне пильність.

Лише запону бачиш — сіре тло,

де постаті скриплять. Передній план,

а далі — ліс мовчань. Сліпуче сяйво

здіймається над ними. Величаймо

той час німих, знелюднених осанн.

ІІІ

Ті постаті, яким нема числа,

ті проминання, що підуть у морок,

украдуть сни твої, зітруть на порох,

бо ти від них, мов листя від стебла.

Бо ти від них, вони — в тобі. Мов час —

тече ісход з епохи до епохи,

де гаснуть очі та мужніють кроки,

а тихий сніг для нервів, як масаж.

ІV

В Господніх вікнах темно. Мовчимо.

Чекаємо, як вироку, світанку.

Нервово стулим вії наостанку.

Та увімкнули світло, як на зло...

І знов безсонні очі, як туман,—

скорбота віковічна червоніє,

в якій нема ні жалю, ні доган,

лиш страх непередбачено тліє.

V

Птахами плаче небо восени

і падають на дно очей краплини.

Скорботна темінь гусне щохвилини,

окутуючи тихі голоси,—

приглушує, знечужує, несе

в незриме мрево трепету, мовчання,

де спить без часу вічне сподівання,

що — аж до крапель — вернеться усе.

1998

ІСТОРІОСОФСЬКЕ

Вони галасують, як гуркіт міцної води,

вони галасують, як діти, що грають у війни.

Опісля, знесилені, мріють про анестезійне,

бо тиснуть їх, чавлять лавини похмурих годин,

що знову приходять (їх бачили наші діди),

це схоже на смерті тривання багатосерійне.

А час протікає крізь них, крізь малесенькі сни,

а час не жартує: несе, викрадає, і сльози

пустили коріння додолу. Невтішні прогнози:

цунамі, війна, землетруси. Глухі голоси

ледь жевріють, ніби вогні. Місто мертве, і пси

завмерли виттям, мов тіла їх скували морози.

Господь назріває. Вже висне небесний обвал...

Хвилина — і зсув. Гамір, зойк, рев і плач. Це початок

всепрощення, всепоглинання. Останній податок

на воду, повітря, на сонце, і навіть на шал

земної любові. Вже дихає злий душодав...

Молитва в повітрі стоїть анемічних дівчаток.

Це віра, покора, сопрано, прохриплі псалми,

це сніг голосів, що лягає на втомлені нерви

небесного тіла. А зорі бліді, ніби черви,

кишать і спадають повільно на чорні лани.

Це небо вростає у землю, як пітьма до тьми,

де знову Платон, іонійці, і батько наш, п е р в и й.

1998

ПТАХИ

Сповільненість вечірньої пори

минає, ніби ніч під час простуди.

Злітаються в кімнату звідусюди

сумні птахи для злої ворожби.

Ти весь в огні, в очницях тліє жар.

Птахи летять крізь тебе — в місто Пам'ять,

де мешканці стривожені не тямлять,

що ти лише безсилий їх владар.

1997

ЧИКАТИЛО

І ніж тремтить... Під шкірою струмок —

життя біжить так просто, богоданно.

Закрийте оченята, мила панно,—

не можу бачити у них важких думок.

У небо з хутора тече сумний димок —

то стежка для душі. Отак неждано

в ліс божий помандрує партизанно

сіренька хмарка, леготу пушок.

Маленька смерть! У нутрощах людини

енергія з інстинктами тварини,

лети ж! І там роби для втіхи зло!

Ви непорушно молитесь до неба,

а я благав, що гріх це... І не треба...

Замість очей у Вас поблякле скло.

1997

ЗА ГОТФРІДОМ БЕННОМ

Ті речі, що в собі таїш глибоко,

несеш крізь день, який лише один,

ті речі, що незримі перед оком,

в листах і поглядах нема їх. Плин —

твоє мовчання зле і співчутливе.

Ідей сплетіння хтиве. Манівці.

Проникнути й пізнати неможливе —

це згинути й воскреснути в кінці.

1998

ПРОКЛЯТТЯ

В ім'я любові, віри і добра

я проклинаю це залізне сонце,

я проклинаю сіру мертвизну,

яка, мов радіація, проймає

наскрізь усе: людей і їх роки,

думки, слова й болючі сподівання,

і навіть пам'ять, оскверняє прах

святих і гідних нашої уваги.

Я також проклинаю забуття,

яке чатує і збирає смерті

отих, що тільки вчилися любить,

тих, що ненавидіти вміли чесно.

Потоками безсоння сплине час

мого прокляття, що не має сили,

аби все охопити, що живе

в живому

і жере його, мов рак.

1998

ВЕРСІЯ КОЛИСКОВОЇ

Дощ — тільки забуття, розслабленість. А відстань

між першим днем і днем останньої зорі

нагадує канат натягнутий. Пройдися,

можливо, що тоді ти станеш несліпим.

У нервах є той сенс — тремтіти недаремно —

означення того, що ти ще немовля,

бо пізнаєш цей світ і Зло тебе таврує.

В пісочниці журби на тебе жде Добро.

Збудуй, не полінуйсь, маленьке місто серця,

най гупає для всіх у ритмі “люлі-лю“.

Ти думаєш, Господь забув таку дрібничку?

Він тішиться, що ми спимо під вічний грім.

1997

РЕЗОНАНСИ

I

Вібрує ідіот до німбу над волоссям,

в очах печаль тремтить і криється прокльон

на тих, що відійшли й хвалились безголоссям,

та потяг домовин одвіз їх у район —

в закам'янілий час і вічне німування,

в мереживо очей розсипаних у прах.

а на поверхні дощ і чемне спілкування:

чи є у вишини хоча б маленький птах?

II

І зостанеться слів неодгаданих курява, попіл.

Ув очницях земля, на губах щойно тріснутих кров.

і розвалиться час на площини клопів і циклопів.

І простягнення рук за отим, хто у морок пішов.

А потомлені дні ледве жевріють в снах на покутті,

а сумна дітвора із очима великих предтеч

безхребетних батьків доглядає, батьків, що відсутні,—

з їхніх сірих облич мух зганяє. А в поглядах — меч.

III

Осінь, як загублена дитина.

Плач дощів, у зморшках небокрай.

Нас уже змиває, мить, хвилина...

Розкриває пащу землеграй.

Там такі веселі магістралі,

ящики, мов авта, мчать у смерк.

Тисне хтось незнаний на педалі.

Покидають гості феєрверк.

IV

Вони приходять, коли терпне ніч,

де звуки заколисані зникають,

коли в кімнату місяць лиє сон.

Вони приходять, щоб позбутись тіла.

У них немає слів, ані очей.

І руки бережуть для барельєфу,

де б наміри зосталися самі

без вчинків, темних наслідків і стресів.

V

Пора прийшла холодна і сонлива,

що навіть люди меншають. Зникають.

Осінній протяг у нічній кімнаті

нагадує про зиму і таблетки.

Сон гріється під ковдрою. Здається,

немов Господь із тіла витікає.

І дихає повільно нерухоме,

в якого застигають вічні очі.

VI

Знов на тім'я спадають краплини годин,

мов повільна приреченість. Спокій —

цей німий параноїк — сміється до спин,

що зникають у темряві, поки

не покинуть назавше, підуть, пропадуть

і зостанеться скніти в пристрітах.

Це домучений Рік. Починається Путь

по чужих непроглядних орбітах.

VII

Ця монополія вечірньої пори

нагадує приреченість повільну.

І кволий час нашіптує: завмри,

полинь у безвість, сутінь неподільну.

Там тільки крок лунатиме, як дзвін,

а твердь під ним, немов зогниле днище.

Іди. І грузни у безвірний тлін,

бо з нього шлях, аби піднятись вище.

VIII

Наповнюйся по вінця цим дощем.

бо тіні, що довкола, ледве зримі,

і котяться, і котяться, гонимі,

жовтавим наростаючим бичем —

у сніг, у даль, у вічну мерзлоту,

де археолог — блазень безпорадний,

від розпачу упав на грунт принадний,

який сховав буттєву наготу.

ІХ

Пороблено, пороблено. Сніги

уже по горло. Це ісход початку.

Ти мріяв смерть залишити на згадку.

А вийшло — зась! У пам'яті — сніги.

То хто ж ти є, коли живеш в імлі?

Ще й згадуєш імлу тривожно-тиху.

Очима дерево самотнє, ніби крихту,

береш на пам'ять. Садиш ув імлі.

Х

У затишку заціпенілих днів,

що криптою застигли над тобою,

ти відчуваєш потойбічний гнів

всіх проминань, що злинули водою,—

пересторог і втомлених облич,

яких шеренги — аж до горизонту,

а там — огонь, а там смертельний бич

і мертвий вітер Неземного Понту.

1997—1998

ТЕРИТОРІЯ ПРЯМОЇ ТРАНСЛЯЦІЇ

СЛОВА І ПАМ'ЯТЬ

бо ніколи не скажеш того що знаєш

бо кволі слова твої

що проросли крізь тебе й твій час

з потрісканого грунту пам'яті

де завше незатишно

а тобі здавалося

що земля мовчить

заніміла під непорушним сонцем

мовчить

спостерігаючи за горішнім галасом

панночок у веснянках і бантиках

за набридливим шумом

людської механіки

де в нічній каві й сльозах

шукають відпочинок

де Отче наш непомітний ремонт психіки

бо ніколи не скажеш того що знаєш

бо очі бачать те що їм призначено

бо руками охопиш те що зможеш

бо словами проженеш те

що хотів утримати

а тобі здавалося

що земля мовчить

ніби таємне прокляття

потойбіч якого сподіваєшся

знайти собі спокій

та слова викрадають його

проростаючи крізь тебе

1998

НОТАТКИ ІНОПЛАНЕТЯНИНА

В придавлених страхом

зранку знову кидали каміння.

Кидали спокійно,

наче робили давню справу,

до якої звикли і яка їм набридла.

Я заховався за шпилем одного костьолу

і все бачив.

...........................

Каміння падало в безодні

їхніх стражденних очей,

гепалося об днище,

і в тремтливому безладі

оживали натягнуті струни їхнього божевілля.

Їх відлуння пам'ятаю досі,

воно мене втомлює.

...........................

Я бачив як прокидаються

байдужі мешканці їхнього мозку,

паралізовані

павутинням марення і забуття.

...........................

Придавлені страхом падали і навпочіпки

цілували землю,

певно,

відчували свою р о с л и н н і с т ь

і минучість.

Справді, з незбагненним біологічним зойком

вони цілували землю, викрикуючи:

“Нам варто молитися, Господи!“

...........................

Вони залишали на землі рани.

...........................

Раптом я помітив народження світла.

В кожній із голів, які, наче ліхтарі

заляпані болотом,—

я бачив світло.

Придавлені страхом поволі оживали,

зі своїх чорних комбінезонів

діставали всохлі серця.

Сльози текли їхніми побожними обличчями.

...........................

А потім прийшла піщана осінь,

і на сірій бруківці

я побачив

маленьку жабку їхньої смерті.

1995—1997

НЕМИНУЧІСТЬ

Дали напитися води,

якою обмили мерця.

Беззуба ветха баба хрипко реготала:

яке Різдво! Який сніг!

А ти стояв, ніби вкопаний,

ніби ноги пустили коріння.

Мерзлота підкрадалася до горла.

І тебе, очманілого, втішали колядками,

рум'янощокі дівчата підносили чарку,

пригощали печивом.

А ти мовчав, відчуваючи,

як народжується в тобі мертве,

напружено росте, аж кров казилася.

І всі потаємні слова, які беріг,

мов святиню,

кам'яніли й давили на серце.

І ти чув голос покійних пращурів

(тільки голос мертвих правдивий),

ти знав, як їм т а м боляче,

незатишно,

наче від фатальної провини,

якої не спокутати.

Життєрадісний ідіот

біля самісінького твого вуха

лупив у бубон,

тебе аж вивертало,

наче землетрус у пам'яті...

наче беззвучні спазми свідомості...

Тільки святкові обличчя довкола танчили,

канули в галасі й виринали знову.

А ти застигло дивився крізь них

і бачив старечі зморшки,

зморшки втомленої вічної людини,

зморшки, в яких кишіли черви...

І бачив очниці з жовтими безоднями,

з яких клубочився пелехатий дим —

Їдкий дим згорілого минулого,

що незримо окутував цих галасливих людей,

повільно стираючи їх на твоїх очах.

Вони, певно, й досі сміються

і під їхніми ногами рипить різдвяний сніг,

лак якого пахне свіжо морозом.

1998

НАСЛІДУВАННЯ ТИШІ

Оленці Б.

1

я починаю понеділок

з твоїми важкими очима

з яких течуть каламутні потоки

виснажених днів і ночей

підхоплюють мене

несуть несуть

поглинають

тільки набряклий труп

мого мовчання на поверхні

2

потойбіч затишку

ти вела мене ніби сліпця

що довірився

тільки ноги мої несміливо ступали

коли провалювалися в тиші

коли ми канули в безоднях

наших відвертих очей

гукаючи страхом одне одному

3

треба мовчати

бо тоді ми почуємо

як хоче початися наш син

бо тоді вбережемо його

від злих людей

що язиками

перемивають кісточки нашої любові

потім відхаркують

на сліди наших поглядів

і починають знову

4

знову ридати мовчанкою

дивлячись на холодну кров

що тече з очей твоїх

якої ти не бачиш

ангеле мій тихий

з дитячими насупленими вустами

я не зумів стати годинником

бо день і ніч існують за нашими дверима

де зранку снідають

слухаючи новини

а ввечері позіхають над газетами

і непрохано провалюються в нашу байдужість

5

чорним снігом твого волосся

я зранку вмивався

розплющував очі

аби тебе не бачити

однак знову сліпнув

коли ти в гарячих долонях

тримала пригорщі моїх сонних слів

вони поволі вмирали

бо за стінами вовтузилося

пискляве хихикання

6

стривожена

чи відчуваєш як ми холонемо

ніби серця наші працюють від електроенергії

як іще нам любити

нашу сумну любов

неспокійну

коли розрізають мотуззя наших рук

коли наші очі закапують отрутою посмішок

в зимовому місті без снігу

де гумові мешканці

вчать нас рости

1998

ТЕРИТОРІЯ ПРЯМОЇ ТРАНСЛЯЦІЇ

між сажею гнидами радіохвилями

між сновидіннями й нагробними плитами

між сніданками газетами

й натовпом у метро

лежить територія прямої трансляції

де набрякають очі сивим лихом і довголіттям

зі святковими проповідями священиків

із першокриком блідих немовлят

у простирадлах із тарганами

з анемічною відданістю сподіванням

у похилих приміщеннях із облущеними стінами

на яких пожовклі сімейні світлини

застигло дивляться з далекого часу

перших автомобілів

і міжнаціональної різанини

з повними ротами мертвих слів

а самотній вітер між будинками

вкриває ними територію прямої трансляції

того що є

того що знає

як Господь обнажив на очах

усіх народів святеє рамено

своє

1998

РОЗДУМИ НА ВИПАДОК УТЕЧІ

(з Германа Броха)

Тож згадай знову, зітхни,

згадай-но ще один-єдиний раз

на грані безмежного твого пізнання;

згадай цвіт весняного гілля,

тихий легіт огортає його сніжною ніжністю,

знову згадай, поки не забув

близьке.

Адже близьке безмежне, божественне тільки воно;

та знебожена смерть недосконалого

жахлива перед незрілим, безстрашно-жахлива

в своїй присутності,

обмежена нескінченним і не поряд.

Скоро ти не наважишся торкнутися до листка і квітки,

тебе стримає печаль і сором перед

тими, руки яких уже стліли.

Однак ти не можеш нарікати, бо

крик переможний і крик жалюгідний наближаються разом

із глибокої прірви божевілля,

звіриного лігвища.

Незбагненно-зневажливий випадок, але

ми знаєм, він мусить бути.

адже: колись він зірве з себе запону.

Тому нам слід дочекатися.

Розтринькувати божественне й

забувати образи

близького,

поки один гнаний вітром листок

він поверне назад.

Звичайно ти поряд у пам'яті.

1997

ЩОБ РОЗБУДИТИ ЇХ

Іванові Андрусяку

коли в повітрі завмирають стомлені хорали

коли над містом розгортається Господь

а вороння здіймається над кронами дерев

і висне нестерпним карканням

під яким сплять знехтувані часом

безлюдні вулички

приходить

в оселі тиші з нервів пам'яті з нетрів мороку

виривається неприродним свистом із несвідомого

приходить

і дихає тривогою в їхні обличчя

холодними руками торкається сонних сердець

давить згуслим мороком осиротілих кімнат

сідає в головах випиваючи крізь тім'я сни

приходить

щоб чувся крик із їхніх домівок

бо яму копали вони

чорну безодню

коли їхні жінки годували немовлят

і смиренно входили в недільного Бога

приходить

щоб розбудити їх

і прорвати наповнені шлюзи їхніх очей

на дні яких набряклі трупи предків

поглинуті водоростями безпам'ятства

довго чекали свого часу щоб проявитися

в тому про що мріяли й чого не бачили

приходить

щоб предки вжахнулися й суворо запитали

сумними згаслими поглядами перед св. Юрієм

з обвислими потрісканими руками

з важкою земляною ковдрою небуття на плечах

з ім'ям Спасителя на вустах

зі світлими помислами в серці

приходить

перед тим

як спопелиться отчий дім

а діти розпадуться на молекули

з думками-спазмами про дитинство

приходить

поки на ратуші не вдарило дев'ять

поки вимовлені слова ще на третину

зберігають закладений у них зміст

поки повітря не знищило

приходить

1998

МІЖ ДВОМА ВІЧНОСТЯМИ

* * *

Дві вічності. Між ними — забуття,

живуть у нім маленькі, безголосі.

Беззвучно галасують. Тиха осінь

вкриває листям стежку вороття.

Над парком Бог застиг. Його мінор

у барвах теміні проявлюється. Слово —

немов реліквія сімейна; помилково

воно нагадує лише про злидні, мор.

1998

* * *

Вергілій відійшов у царство вічних тіней.

Потрібно вперто йти, бо коло не одне.

Багато упаде в дорозі і загине, й

волатимуть жінки за мертвими. Гряде

жовтавий вітерець з енергією Смерті,

за ним руїнний свист і подих забуття.

І голови злетять від того, що уперті,

нізащо пропадуть, якби ж ото знаття.

Однак — це не кінець — це кроки репетицій:

коли зчорніє день і висивіє ніч —

настане час молитв, прокльонів і петицій

у вічній самоті з Судьбою віч-на-віч.

1997

* * *

Небесна навігація притихла.

Хвилина, друга — хмари упадуть.

Я хочу вірить: на очах Перикла

було щось більше за Кінець чи Путь

по темному, глухому коридору,

де час від часу шурхіт голосів,

що випарами сірими угору,

аж голова йде обертом. Батьків

і рідних, друзів можна упізнати,

що відійшли давно... Тут — у потік

злили їх невідомі, злі прелати,

який тече в імлу... не день, не рік.

1997

* * *

Позначся сміхом в мертвій тиші,

зужитий голосе мій тихий.

Нам нав'язали віру втіхи,

неначе істина в гашиші.

Чужі слова вчимось ковтати —

отак без крику, без тривоги,

а зранку сонячні магоги

накажуть:

почистити зуби,

вимкнути радіо,

лягати спати.

1997

* * *

Мурашками жити, аби Lebensraum*

здавався безмежним,

навчали нас приглушені голоси

в цвілих стінах.

І ми бігли під сонце,

вдихали приємну прохолоду,

сміялися,

не помічаючи, як старіють матері,

як випадає в них волосся,

а тремтливі руки після напруженої молитви

гладять закодовані голівки.

1997

*життєвий простір (нім.).

* * *

долонями потрісканими від лопати

доторкалися до квітки

до її м'яких пелюсток

і згадували черству землю

і згадували дитинство

доросле й неспокійне

хотілося сховатися від божевілля

хотілося спокою

на дні якого

можна побачити чистий отвір

неземного неба

й сліпучий шовк янгола

однак у придурків скінчився обід

їх лопати

знову сиплють на нас землю

1994—1998

* * *

Вже почалось, мабуть, минуле. Адже

тут вічність — тлінна, в мареві — майбутнє,

сьогодні — ніби риба, вислизає.

А ми живемо в мертвому. Належим

можливості всього, що поза нами,

молитвам і скиглінням, сподіванням

або нічній задусі чи безсонню,

яке божественну безодню розвергає

і першословом тішить (ніби цяцька

воно для наших душ) у мить початку

кінця, коли термометром і чаєм

втішаємося в часі гомінкому,

де хрещенням поховані у смерть.

1998

* * *

Складаємо обітницю, бо рік

уже при вході іншого безчасся,

де тільки стогін, безвість. Рівний сніг —

безшумний вальс над містом світанковим.

Однак дрімають втомлені слова,

у котрі одягаємо надію,

а Слово Боже, мов локомотив,

везе її крізь зменшення себе

під час вечері з гадкою про смерть,

коли запитуєм сполохано: чому

пересування втомлених годин

нагадує механіку Декарта?

1998

* * *

Ти надовго покинув будинок батьків,

ритуали чаїв і вечірні новини,

а тепер зустрічаєш у темряві спини

тих, які відійшли й присилають гінців,

що блукають у нервах твоїх. Сива Пам'ять

до кімнати сирої заходить. І давлять

ці важкі голоси із будинку батьків.

Місяць тихо тече у жовтавість очей,

у магістра безсоння сьгодні натхнення.

Краків'янка крізь двері зітхне “do widzenia“

і прийде самота, з нею шурхіт мишей.

Венам тісно стає. І секунди ліниво

гуснуть світлом торшера. З вікна мерехтливо

місяць тихо тече у жовтавість очей.

1997

* * *

Згубились мідяки. Лишилися хвилини

чекати на вельмож у шатах золотих.

Ісус терпляче жде, бо знає, що провини

один візьме за всіх людей підступних, злих.

Темніє. І вогонь запалюють оселі.

Молитва на вустах, мов у тенетах птах.

Ісус терпляче жде, а думи невеселі,

мов янголи з небес, засуджують. І страх

тремтінням обпіка Його блаженні руки,

і погляд прикипів до шляху, що веде

у селище. Ісус од болю та розпуки

стражденно простогнав: невже він не прийде?

1997

* * *

Юрію Бедрику

Нічний офіціант розносить дзбан безсоння.

Не бійся пригубить, продовжити цей час,

коли свинець очей, нервове беззаконня

нагадує межу, де заховався сказ.

Там небо, наче мох, який лоскоче щоки,

земля, немов батут,— підскакуй і лети

над містом, і дивись, як пухнуть лежебоки,

а потім падай вниз без жалю, без мети.

1997

* * *

На ратуші північ. Двірник позіхнув “на добраніч“.

Зійшлися будинки на площу півкуль голови,

задихала готика смерком. Утеча в параліч —

чудова нагода з деревами бути на “ви“.

У левів камінних тремтять світлом вимиті гриви,

і смокче провулок очей хворобливість. Вогнів

у вікнах не видно. Однак є сполоханий привид,

зайди в нього нишком, піди ним у морок без слів.

1997

* * *

Пакетики зітхань, медузи оченят

поквапливо пливуть у каламуті вулиць.

Годинник, що помер, несуть. І цей обряд

тебе дивує, мов ти з космосу прибулець.

А сонця рана, як калюжа, й запеклась

на цвілості отій небесного брезенту.

Стрічає хтось весну. Ти проводжаєш лас-

тівок, які тобі на голову н

а

к

л

а

л

и

.

.

.

1997

* * *

Місто без світла —

паралізований мурашник.

Небезпечна тиша.

Тисячі незримок змушені

напружено відпочивати.

Сірники, чорт забирай,

відсиріли,

згоріли свічі.

Може Господь втомився

від електричного суфлера?

1994—1998

* * *

Оленці Галеті

Тужи, бо терпне час, влаштований по числах.

Народження крізь смерк. І знов сумна лічба.

Ще пам'яті нема, вона дріма в колисках,

довкола них батьки радіють. Тож хіба

журитися? А час — судина оптимізму:

змужніють дітлахи, зростуть нові міста.

Та все тече, мов сон, пропущений крізь призму

провалів, маячні, де моляться вуста.

1998

* * *

Оленці Степаненко

Жалієшся на сни, в яких бліді істоти

волають до землі, яка бере живцем,—

це кінофестиваль уяви; наче готи

товклися там, усе руйнуючи вогнем.

Мов цвинтар восени — це хворе потойбіччя,

рятуєшся у нім від інших потойбіч.

Кімнатний Діоген у пошуках обличчя

людського мертвий час марнує й сніжну ніч.

1997

* * *

Оленці Бородіній

раптовий спалах тіл у мареві безсоння

кімната мов байдак пірнає в сизу млу

позаду тихий час що холодом по скронях

позаду галас днів нагадує слюду

простягнення руки утеча в сиву пам'ять

порви і обдурись легенда тільки сніг

що тане навесні, але поспішна зав'язь

мов листя восени спадаюче до ніг

1997

* * *

Меня тошнит, что люди пахнут телом

Б. Чичибабин

Воскреснути з живих, воскреснути із мертвих,

воскреснути з того, що має запах тіл.

Мій Боже, збережи від цих молитв нестерпних,

де звивини горять. Христос несе нам стіл.

Наївна глупота служить гіпербореям.

Прийшли чужі міста до тих, які гниють.

Ти краще м'язи дай обвислим портупеям,

бо ще, дивись, впадуть під сніг і пропадуть.

1997

* * *

Розлито втому в келихи голів,

гарячих і незвичних до прощання.

Потрібно йти, але доба остання

застала там, де молодик зітлів.

Повз нас дерева з швидкістю волів.

Минають пори року і зітхання.

Мерці належать снігові, повчанням,

кімнатам целофанових жалів.

Там погляд вічно у шуканнях сходу.

Жінки реанімують в'ялу вроду,

а час, мов заарканений тарпан,—

закутий строго в рамки циферблата,

суворіють від нього оченята.

Лише дивак собі тут бог і пан.

1997

* * *

Коли запитуєш себе “що далі?“,

вдивляєшся в обличчя, що зникають,

мов привиди ефірні,— в сновидіння

ти починаєш вірити. Мов камінь,

мовчиш, і бачиш проминання світу.

Коли себе запитуєш, навіщо

існуєш від сніданку до вечері,

слухняно прокидаєшся, лягаєш,—

з'являються далекі голосіння

у стовідлунні внутрішнього слова,

нестерпні, відчайдушні голосіння

над тими, що покинули майбутнє.

А ти, як завше, вперто чистиш зуби,

Вітаєшся, здіймаєш капелюха,

проходиш крізь людей, яких немає

давно-давно, з часів, отак, Гомера,

бо в світ вони прийшли, немов незримки,

й так само, непомітні, покидають.

1998

* * *

терцинами грієш їй груди

на яких зникають синці від поцілунків

голодних і спраглих скитальців

з очима вицвілими від сухого сонця

з ротами повними піску й невимовлених слів

з головами в яких прокурені кімнати пам'яті

ще ховають обличчя без шкіри

ти дихаєш на них важкими рядками

і вони починають тобі дорікати

1998

* * *

усміхнені сліпі діти

з думками про кримське сонце

з великим деревом чистоти в душі

йшли на сповідь

де їх чекали

служителі таємності

з диктофонами під рясами

кощаві бліді руки

гладили юні голівки

що наївно розповідали про Бога

1994—1998

* * *

рікою теплих рук течеш в її самотність

у темряві сердець ледь жевріє вогонь

і тишею віки проллються над тілами

що заколишуть сон і смуток радість плач

а ранок б'є мов струм відхаркуєш у тазик

у дзеркалі мертвяк цигарку запалив

і дивиться крізь дим як древній жрець і протяг

з розбитого вікна приносить зойк її

1998

* * *

На свято Богоматері дощі —

з глухої осені поквапливі приблуди

прийшли до міста, де вчорашні люди,

вчорашні сни, молитви і борщі.

В оселях ще живе вчорашній дух.

Годинники показують на вічність.

І тільки сонця тьмяна канонічність

поволі кане, кане ув імлу.

Лише примари втомлених істот,

лише зірки, мов патрубки столітні,

просочують крізь себе блиск робітні,

де сльози ветхих і нових скорбот.

1997

* * *

Минулих тихих слів осіннє мертве листя

тривожить глибина у пам'яті моїй.

І бачу далину, і бачу, що імлиться

той неспокійний час завжди тужливих вій.

Приходить, мов чужа, велична і холодна,

до болю неземна і тьмяна, мов туман.

А місяць-символіст блищить услід їй. Жодна

істота не втече від неї. На екран

нічний завиє пес. Когось забрала темінь.

І захворіє час чеканням. Дні, роки —

колись употайки Судьби незримий кремінь

неждано й наших душ іскритиме зірки.

1997

* * *

Засни і не пригадуй імена

тих тіней, що штовхалися довкола,

коли твоя усмішка трохи квола

була вже не земна, а земляна.

Вони тепер притихли. Певно, час

народжується в душах їхніх мертвий,

той грізний час, коли рахують жертви,

видавлюючи пам'ять раз у раз.

Засни. Тепер останній ритуал.

Живе і мертве стрілося віч-на-віч,

і є про що подумати, і навіть

поплакати й поскиглити. Пенал

уже готовий готовий. П'ять, чотири, три...

Яка була людина! Два, один... і...

Пригадую, як дощ дробив по ринві

в дитинстві, коли гралися в “завмри“.

1997

* * *

бо вони сліпнуть перед порцеляною

й парчею

після гучних банкетів відригують

а при зустрічі з тобою ніяковіють

цезарю

дивляться руками

що від страху недобре роблять

а ти ніч не спиш

бо дванадцятеро тебе

очікують важкий ранок

і кожен повторює

сини віку кращі від синів світла

а ти виснажений п'єш чай

і помічаєш що дружина

його вперше пересолодила

1998

* * *

Наші дні — як дні наймита. Око

безтілесне за нами пантрує.

Ми лягаєм, шепочемо всує:

чи прокинемось? Хворе бароко

за вікном розчинилось туманом,

де будинки розтанули й тихо

із життями стікають. А вихор,

мор, пісок — тут постійним є станом.

Наш загин буде вельми великий,

бо останній (таке пам'ятають).

Ми — вчорашні. Майбутні не знають,

що у нас були мічені лики, й

під контролем імунна система.

Наші гени в Господній котушці,

тож останній із нас — мов на мушці

(депортований перший з Едему).

................................................

Чи плодитися поза законом,

чи здихати на світлих маршрутах —

тільки янголи на парашутах

будуть вічно між небом і сконом.

1997

* * *

Блаженні ті, кого я не люблю,—

у кого не зогнила цитоплазма

молитв спокійних. А весела спазма

горлянку пестять, що лякає млу.

Це майже сон, це майже забуття.

Ту немовля, а там зотлілі мощі.

Ти поглядом гірким облизуй площі,

бери уроки вовчого виття,

аби трусило душі по хатах,

аби від страху зуби скреготіли,

щоб розвалилися міражні вілли,

в яких живе сентиментальне “ах“.

Не “ах“, не “ох“, а скам'янілість вен,

не колискова — над проваллям регіт.

Епохи здохлої сп'янілий легіт

новою сіллю втішить Карфаген.

................................................

Історія — це вперте доміно,

а ми в чеканні, що настане “риба“,

і вкаже з неба абсолюту шиба —

кому уже кранти, кому кіно.

1997

ПЕРЕКЛАДИ

Ян КОХАНОВСЬКИЙ

ПСАЛОМ LXVII

Deus misereatur nostri es benedicat*

Наше зло милосердям просим, Отче, вкрити,

З любов'ю зволь палкою нас благословити;

Радуй нас Божим сяйвом, аби ми пізнали

Всі шляхи твої, Отче, й вічну ласку мали.

Хай же, Господи, світ весь тебе возхваляє,

Хай люд буде веселим і біди не знає,

Бо судиш справедливо ти усі народи,

Під владним твоїм берлом всі земні приходи.

Хай же, Господи, світ весь тебе возхваляє,

Бо тішиш нас дарами, немов урожаєм,

Благословляй нас вічно, Боже наш, до скону;

Тремтять хай схід і захід від твого закону.

Вітезслав НЕЗВАЛ

ВУЛИЧНІ УРНИ

Моє серце не заздри ніде нікому

ніде ніде моє завжди до всього готове серце

інакше втратиш свій кришталевий маєстат

інакше станеш урною в яку висипають попіл

і сміття

їх ранкове поховання мені нагадує аукціон

і вулички привокзальні

інакше перестанеш бути моє серце дивовижною оглядовою вежею

звідки видно всі серця всі вікна

ПОВНИЙ ВИД НА ПРАГУ

Як підкинуті вгору капелюхи

як шапки кокеток дітей і кардиналів

яких прокляв чаклун Літо

На велике свято

як капелюшки з лампіонами

напередодні Святого Яна

коли палять вогнища

а також як місто парасольок розкритих для охорони від салютів

Це все Прага

Нахилившись через мур

хотів би зірвати тобі дивні китиці

Пильно дивлюся на сяйво великої каруселі

Яка скликає всіма дзвонами

всі свої човни й заблукалі коні

Яка скликає всіма дзвонами

всі вогні

Алесь РЯЗАНОВ

ЗАВОЙОВНИКИ

Вони йдуть по чужій землі.

Кожен їх крок — порушення невідомої межі,

яка тримає їх самих у їхніх обличчях,

їхніх іменах, їхніх життях...

Вони виходять із себе: шкіра старих

забобонів вивертається на лівий бік.

На них наведена пильна лінза небес,

середина світу переміщується разом

із ними.

За ними горить земля.

Вони не зможуть повернутися.

ЗАВІЯ

У завії — земля, у завії — дерева,

І люди, які жили і які не жили,—

у завії,

і я також у завії...

Де воно, минуле?

Де вона, будучина?!

Де воно, сьогодні?!

Більше нема на кого нарікати,

більше нема кому дякувати — за все,

що давалося й відбиралося, радувало й

засмучувало,

і більше нема кому відати, який я:

добрий чи злий, бридкий чи гожий,

старий чи молодий...

Відступив од мене білий світ, обсту-

пило мене біле безсвітання.

ЗБРОЯ

Приходить день, коли я беру меч і беру

щит...

Тепер я озброєний,

тепер я можу оборонятися й

нападати,

і ті люди, які вчора штовхали мене

ліктями, тепер гречно вітають мене.

З часом меч вростає в мою правицю,

щит — у лівицю, і я відчуваю їх

як своє ціле.

Але... Але невже вони — це я, невже

аж до скону я мушу робити те, що

роблю тепер,— перетворюватися на зброю?!

І тоді поступово я починаю відокремлю-

вати її від себе — визволятись.

Не один тиждень, певно, мине перш

аніж це трапиться: надто щільно зрослася

зброя з моїм цілим, моїм єством.

Однак, перемігши слабість, я мушу

перемогти й силу.

Готфрід БЕНН

ЧУДОВА ЮНІСТЬ

Рот дівчини, що довго пролежала

в очереті,

був обгризений.

Коли їй розітнули груди, помітили

продірявлений стравохід.

Нарешті в западині під діафрагмою

знайшли кубло щуренят.

Одна сестричка здохла.

Інші ж поїдали печінку й нирки,

пили холодну кров, і

чудову юність тут прожили.

Однак красивою й швидкою була їхня смерть:

всіх їх кинули у воду.

Ах як трагічно мордочки пищали!

Йозеф ВАЙНГЕБЕР

МЕРТВИМ

Тихо падають зорі

золотими слізьми на нічний кипарис.

З ніжним, братнім теплом

місяць лагідно сів на могили

і на дикій троянді поволі кане у сон.

Хмурий вітер, усі позбиравши жалі,

у тремтливу траву

напустив обережно

запах давніх нарцизів.

Галасливий світанок на вигонах знов,

дрізд плачем його супроводжує.

Тільки квіти цвинтарних стежин

що співають про ніч,

і про спокій отих, хто в спасінні давно

і крізь тління чиє вони проросли.

Альберт ЕРЕНШТАЙН

НЕМИНУЧІСТЬ

Хто знає, чи не

життя є смертю,

дихання — ядухою,

а сонце — смерком?

Зі священних дубів

спадають плоди

до свиней у гноївку,

Із пахощами троянд

линуть

у жахливу коруговерть.

труп є зародок,

а зародок — зараза.

ЛИХО

Я запряжений

у вугільну вагонетку власної скорботи!

Бридкий, ніби павук,

повзе по мені час.

Волосся моє випадає,

а голова сивіє, мов поле,

де останній трудиться жнець.

Німота мороком окутала мій кістяк.

У сновидінні вже помер я,

полова проросла крізь мій череп,

з чорнозему була моя голова.

Пауль ЦЕЛАН

* * *

Сонячні волокна

над темно-сірим пустирищем.

Думка —

високе дерево

вбирає звук світла: є

ще поки пісні, щоб співати потойбіч

людей.

ДЗБАНИ

Клаусові Демусу

На довгих столах часу

бенкетують Господні дзбани.

Вони п'ють очі зрячих до дна

й очі сліпих,

серця владних тіней,

запалі щоки присмерку.

Вони наймогутніші з пияків:

вони підносять порожнечу до вуст,

мов наповненість,

і не піняться через вінця, як ти чи я.

СПОГАД ПРО ФРАНЦІЮ

Альфредові Маргуль-Шперберу

Згадуй зі мною: небо над Парижем, велика

осіння безчасовіть...

Ми купували серця у квіткарки:

вони у воді були блакитні й квітучі.

Пробрався дощ до нашої кімнати,

прийшов сусід, мсьє Le Songe*, худорлявий чоловічок.

Ми грали в карти, я програв зіниці;

ти позичив мені волосся, його також програв я,

він бив нас, покидьок.

Він зникнув за дверима, дощ пішов за ним.

Ми були мертві й могли дихати.

*сновидіння, мрія (фр.).

ТЕМНЕ ОКО У ВЕРЕСНЯ

Закам'янілий час. Розкішно

набухає пасмо страждання довкола лику

землі, п'янкого яблука, обвіяного

подихом грішного сказання: гарні, суворі вони

до гри, де канули в нечестивому

відображенні власного майбутнього.

Вдруге цвіте каштан: знамення

вбоге згаслої надії

на швидке повернення Оріона:

зоряна жага

сліпих друзів неба

зове його вгору.

Біля незачинених воріт сновидіння

бореться самотнє око.

Щоденно доводиться

задовольняти його цікавість:

у східнім вікні допізна

бовваніє перед ним тонка

постать подорожнього чуття.

в мокроту її ока ти зануриш меча.

СОН І ЇЖА

Дихання ночі — твоє простирадло, темрява

влягається до тебе.

Вона торкає твої пальці й скроні, будить тебе

до життя і до сну,

вона відчуває тебе в слові, бажанні, думці,

вона спить у кожному з них, манить тебе вперед.

Вона зчісує з твоїх вій сіль і подає тобі,

вона підслуховує піщані години для тебе,

І коли вона — троянда — тінь і воду

дарує тобі.

Гергард ФРІЧ

В ІМЛІ

З дерев лише стовбури зосталися,

стовпи,

тримають димове склепіння неба,

а воно поволі сповзає,

неміцне під ношею своєї смерті.

В розваленій крипті осені

є ти,

скоро остання колона

з шепітливого кафедрального собору

стоятиме на тобі.

ПІД СХІДНИМ НЕБОМ

Під східним небом кіптява. Димова запона

безвітряно зависла. Незриме

полум'я. Холодно. Розпечена земля. Безмежжя

виноградників. Павутина волосся

в свічаді стає дибки. Хто кричить

своїм людям і чує запитання: ми живемо?

Маріонетки розколюють гарбузи,

а зерна викидають за свічадо.

Раннє чи пізнє, дихання триває,

провідники танцюють. Я палаю

в бряжчанні морозу.

ВОКЗАЛ НА РІВНИНІ

Малий вокзал

на безмежній рівнині,

боязливий, затиснутий залізницями,

тягнеться, загублений, у травень:

щебенем пожирає кульбабу,

буйно розквітлий бузок крізь вікно

мечами цвіту пробиває

жінку з управління.

Порожня поштова скринька,

і чи не жовтою гарячкою є тоді квітковий удар?


Зміст

КІНО 1997 РОКУ

Господи...

Кіно 1997 року

In partibus barbarorum

1915

Строфи самозбереження

Молитва

Диптих

Новий Заповіт

Діти трепети

Риба

На смерть Кліо

Вечірні хорали

Історіософське

Птахи

Чикатило

За Готфрідом Бенном

Прокляття

Версія колискової

Резонанси

ТЕРИТОРІЯ ПРЯМОЇ ТРАНСЛЯЦІЇ

Слова і пам'ять

Нотатки інопланетянина

Неминучість

Наслідування тиші

Територія прямої трансляції

Роздуми на випадок утечі (з Германа Броха)

Щоб розбудити їх

МІЖ ДВОМА ВІЧНОСТЯМИ

“Дві вічності. Між ними — забуття...“

“Вергілій відійшов у царство вічних тіней“

“Небесна навігація притихла“

“Позначся сміхом в мертвій тиші...“

“Мурашками жити, аби Lebensraum...“

“долонями потрісканими від лопати...“

“Вже почалось, мабуть, минуле. Адже...“

“Складаємо обітницю, бо рік...“

“Ти надовго покинув будинок батьків...“

“Згубились мідяки. Лишилися хвилини...“

“Нічний офіціант розносить дзбан безсоння“

“На ратуші північ. Двірник позіхнув “на добраніч“...“

“Пакетики зітхань, медузи оченят...“

“Місто без світла...“

“Тужи, бо терпне час, влаштований по числах“

“Жалієшся на сни, в яких бліді істоти...“

“раптовий спалах тіл у мареві безсоння...“

“Воскреснути з живих, воскреснути із мертвих...“

“Розлито втому в келихи голів...“

“Коли запитуєш себе “що далі?“...“

“терцинами грієш їй груди...“

“усміхнені сліпі діти...“

“рікою теплих рук течеш в її самотність...“

“На свято Богоматері дощі...“

“Минулих тихих слів осіннє мертве листя...“

“Засни і не пригадуй імена...“

“бо вони сліпнуть перед порцеляною...“

“Наші дні — як дні наймита. Око...“

“Блаженні ті, кого я не люблю...“

ПЕРЕКЛАДИ

Ян КОХАНОВСЬКИЙ

Псалом LXVII

Вітезслав НЕЗВАЛ

Вуличні урни

Повний вид на Прагу

Алесь РЯЗАНОВ

Завойовники

Завія

Зброя

Готфрід БЕНН

Чудова юність

Йозеф ВАЙНГЕБЕР

Мертвим

Альберт ЕРЕНШТАЙН

Неминучість

Лихо

Пауль ЦЕЛАН

“Сонячні волокна...“

Дзбани

Спогад про Францію

Темне око у вересня

Сон і їжа

Гергард ФРІЧ

В імлі

Під східним небом

Вокзал на рівнині