ПАЦИКИ - АНАТОЛІЙ ДНІСТРОВИЙ

АНАТОЛІЙ ДНІСТРОВИЙ

ПАЦИКИ - АНАТОЛІЙ ДНІСТРОВИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША

1990. Прогулянки стадом

1

Спершу приходять вони — п'яні, веселі, розслаблені, дехто насилу стоїть на ногах, обіймаються, голосно співають на все подвір'я біля невеликого столика, за яким пенсіонери з мого будинку щодня грають у доміно. Потім із темряви підтягуються їхні подруги, ого-го, світловолоса, в короткій чорній спідничці з невеликим розрізом на дулі, готова конкретно. Я стою від неї за сім кроків у кущах і розглядаю: вона хапається за стійку невеликого турніка, з якого я звалився два дні тому (невдала спроба зробити підйом-переворот п'яним), обіймає її, як щоглу шхуни під час шторму, важко сопе, белькоче незрозумілі слова до кремезного чорноволосого Артура, який час від часу кидає на неї понурий погляд і з притиском каже: „с-сука“. Це його подруга, і її стан, ясний перець, йому не подобається. Раптом мантелепу хапають конвульсії, вона кілька разів вихаркує, ніби хоче блювати, з її рота, як у бульдога, звисає довга слина. Знову вихаркує, відхекується. Здається, бідолашну попустило. З'являється її подруга — коротко стрижена, темноволоса соска невеликого зросту, підходить до п'яної й допомагає тій тримати рівновагу. Неподалік курять вони, дивляться на мантелепу й регочуть, тільки Артур мовчить. Я добре їх знаю. Це паланка Мавпи, безрукого Мавпи. Більшості з них уже під тридцять, про них ходять легенди. Коли їм було по сімнадцять, як мені, їх усі знали, бо вони мочили все, що рухається, ходить, повзає, бігає, пердить, квакає, блатує, вважає себе не знати за кого, навіть бригаду кроканів вони розігнали, яким усе було по-барабану, а сам Крок, цей відбитий, без-мозгий даун, якого обходили десятою дорогою, тремтів, як маленьке дівчатко, й плакав, випрошуючи блідими губами пощади. Да, часи міняються, ніхто не знає, що буде завтра. Неподалік від мене стоїть Губа — Коля Губський: він найспокійніший, він узагалі спокійний, за будь-яких ситуацій; два місяці тому в нашому дворику стріляли, Губа, як потім говорили, всю ту біду бачив і був спокійним. За столиком сидять двоє: Кнопка — найменший серед них, він тільки відкинувся тиждень тому, але в Дрогобичі сидів недовго (здається, рік, не більше), й Саша Машталір — схожий на борця, з них він мені найбільше подобається. Я тусуюся з його молодшим братом Бодьом. Саша вчить нас конкретних речей, про які ніхто не розкаже. У Саші, єдиного з них, нема поганяла, й він полюбляє з нами, гімнярами, поговорити. Три роки тому при вході до школи старший Машталір завалив ногами Болта — жирного кабана, який забирав у нас гроші; вибігли директор школи, фізрук, ще два гандони, а Саші — по-барабану, він і директору відвішав, коли той відкрив рота. Під вербою відливає Адвокат — найтовстіший і найбільший серед них — це не людина, це арматура. Я бачив, як він б'ється, йому в руки краще не попадатися. Але зі своїми він добряк, завжди сміється й біля нього сміються. Адвокат непогано, мабуть, попив, відливає більше, ніж хвилину. Про нього також ходить легенда: ще в середині 80-х в одному з ресторанів на Східному масиві він відпиздив Валерія Лєонтьєва, який приїздив у Тернопіль колись на гастролі; ця естрадна вискочка замовила столик на дві персони й поставила перед собою цуценя, яке їло з тарілки, ну, пацанам, які постійно зависали в ресторані, така лажа, звичайно, не сподобалася, й вони зробили москалю зауваження, але ж воно, нарване, почало верещати, да я, мать вашу, Лєонтьєв, я сам Лєонтьєв, але ж пацанам по-барабану, Лєонтьєв ти чи підар вошивий, і його погасили, а через три хвилини приїхали мєнти, коли вже нікого не було. Гарні були часи... Між ними нема одного — безрукого Мавпи. У нашому районі, не тільки в нашому, його боялися всі, хто від нього був старшим і молодшим на десять років. Про Мавпу говорили багато: він викинув одного придурка з дев'ятиповерхівки, ногами валиться проти трьох і може їх покласти, однією рукою відкриває пиво, права рука в нього насправді є, але недорозвинута, така, як у дитини (це одна тьолка розпустила язика, після цього Мавпа поламав їй носа).

Старші пацани регочуть і дивляться на п'яну, її подруга мало не плаче: Іруся, шо з тобою, Іруся? Готова в дим Іруся її не чує, їй взагалі дуже добре, вона повільно, наче в жопу ранений боєць, сповзає на землю й розкарячує ноги. Я ще ніколи не бачив готової в дим тьолки, яка б отак лежала, показуючи красиві ноги, а на неї всі дивилися й від задоволення лахали. Ноги Ірусі, наче живі істоти, самі по собі хаотично й повільно ворушаться, труться одна об одну, від чого одна чорна туфелька злітає. Схвильована подруга просить у пацанів допомогти їй. Артур зневажливо каже, щоб на цю суку не звертали уваги, сама доповзе додому. Пацани голосно сміються. Ей, малий, несподівано звертається до мене Артур. Я цього ублюдка не переварюю, попри те, шо він тусується з Адвокатом і старшим Машталіром та іншими серйозними паца-нами, я його ненавиджу, бо жарти в нього трохи дебільні, одного разу він, будучи в сраку готовим, вхопив малого Радика — мого сусіда з третього поверху, підняв угору, тримаючи на двох руках, розкручував над собою, наче довбню, й несподівано кинув, через що той зламав собі правицю. Ей, малий... Я? — перепитую в нього, хоча добре знаю, що він говорить до мене. Да, да, ти, йди сюди, чьо там став? Пауза; підійти? Мене все це не вставляє. Підходжу, хоча не підозрюю, чьо йому нада. Вони мене знають: ми з молодшим братом Машталіра, Богданом, деколи крутимося біля них, бігаємо по цигарки чи пиво; нам цікаво їх слухати, бо старші завжди знають про таке, що нам і не снилося: наприклад, я в курсах, хто в моєму будинку продає смагу, хто на Київській з бабасьок бере в рот, як треба поводитися в камері, коли тебе закрили, або де на трасі за містом чайбільше товклося поляків, котрі продавали катони, куртяки, жуйки, презики, і як їх можна було кинути. Артур кладе важку руку мені на плече, в обличчя б'є жахливий сморід перегару, кидає погляд у бік лежачої: хочеш цю блядюгу? Дивлюся на п'яну Ірусю, на хуя мені ця корова, заперечливо хитаю головою, нє, не хочу. У тебе що, не стоїть? — скалить він свої зуби в неприємній, тупій посмішці, ніби показує, який він нафарширований штемп, і що всім цей галімий цирк подобається. Пацани знову вибухають реготом і під-дьоргують мене, щоб я показав, на що здатний. Я мовчу, бо почуваюся незручно, не нада було сюди приходити. „Малий, давай, ти ж, мабуть, дєвок ще не трахав, правда не трахав? У тебе пісюн є?“ — сміються за моєю спиною. По тілу пробігають морозяні хвильки, не знати чому, стою, наче вкопаний, збуджуюся, бо Іруся дуже красива, але й відчуваю невідомий страх — я ще ніколи не був із дівчиною. Я ще ніколи нікого не трахав! Лишіть його, альо, лишіть малого, сміється старший Машталір і закурює. Саня, а може, він хоче цю тьолку? — розвертається до нього Артур, і по його виразу обличчя бачу, що він гнівається і жартує водночас. Недобрі жарти. Артур взагалі — мутний пацан.

— Ти хочеш її? — дивиться на мене каламутними, почервонілими очима.

Пауза.

— Альо, ти шо, заснув? — наближається до мене.

— Нє, — відповідаю йому.

— Шо „нє“? Нє чи „нє“? Чи нє як „так“? — у цього придурка, здається, падає клєма.

— Артур, лиши малого. Це нормальний пацан, — каже старший Машталір.

— Ти нормальний пацан? — запитує Артур. -Да.

— Шо значить „да“?

— Я нормальний пацан.

— Не підар, нє?

— Артур, — сміється Адвокат, — лиши малого.

— Нє. Я не підар.

Значить, пішли, тягне мене за руку, але я вириваюся. Артур підхоплює мене, однією рукою хапає за комір сорочки, який нестерпно в'їдається мені в горлянку, а другою за штани біля моїх помідорів, стає страшно, аби він їх не подавив. Пацани заливаються сміхом, Артур тягне мене до п'яної, спирає на неї, наче на матрац, і намагається човгати по ній, ніби ганчіркою по підлозі. „Зупиніть його!“ — кричить подруга п'яної, метушиться навколо них, чуєте, зупиніть, я не можу на це дивитися. Давай, виїби цю суку, діставай свого пісюна, дай їй, шоб запам'ятала, вівця, горланить Артур, хочеш, я тобі допоможу... У шарпанині я відчуваю, як його рука пролазить їй між ноги й починає рвати тканину, здається колготки, потім стягує, притискаючи мене до неї, трусики. Артур! Зупинись, вже не регочуть пацани. Чьо? Зараз малий дасть їй під хвіст, гигикає він. Шо ви робите, плаче її подруга, не треба, Артур, зупинись. Несподівано підбігає старший Машталір і забирає мене, каже, щоб ішов додому. Потім відводить Артура й дорікає йому: це ж твоя тьолка, не можна так. „А? Як не можна? Як? Вона більше не моя, — плює він у бік п'яної, — моя тьолка такою бути не може“. Старий, я все розумію, плескає його по плечу Машталір. П'яна починає блювати, важко, ривками, зсудомлено. О, йо... бідолашна. Мене просять принести води, я біжу до свого під'їзду. Підіймаючись на свій поверх ліфтом, переживаю неймовірне збудження: я лежав на Ірусі, тілом відчував, дарма що через одяг, її груди, бля, цьому ніхто не повірить, які в неї класні дойки, м'які, наче маленькі надувні матрацики... З дому приношу трилітрову банку холодної води, Артур обливає нерухому Ірусю, яка одразу приходить до тями й зиркає туманними очима. Вода потрапляє їй на обличчя, від чого злипаються пасма волосся на чолі, обливає її тіло, блузка прилипає до шкіри, стає прозорою, обтягує груди. Йо, які в неї класні дойки, розкажу — ніхто не повірить! Іруся хапає губами повітря, ридає, хоче щось сказати, але голос тремтить і ніби захлинається плачем, х-х-холодно, — видавлює з себе. Нада було так, сука, набиратися!? — кричить до неї Артур, вона лише жалісно на нього дивиться й рюмсає. Артур, каже Кнопка, кинь її нахуй, хулі з нею возитися, чьо ти маєш через неї собі парити мозги, вона ж знала, шо робить, хай повзе додому. Пензлюй звідси, вівця, гаркає Артур. Я відведу, глухо обзивається її подруга, підходить до Ірусі, допомагає їй підвестися. Нікуди ти не підеш, каже Губа й бере її за руку, нікуди ти не підеш, але вона благає, це моя найкраща подруга, Коля, найкраща подруга, розумієш, я не можу з нею так, не можу; обличчя Губи стає суворе, він різко її обриває, ну то йди, Таня, але щоб більше не верталася; пауза; Таня втухає, кумедно кліпає очима, наче їй у голові зайшли шарики за ролики, стиха скавулить і сопе. Раптом, не розуміючи чому, кажу, що відведу, да, да, я відведу додому. Артур здивовано на мене зиркає. Да, всьо нормально, Толік її відведе, каже старший Машталір і підходить до мене: ти знаєш двір, біля 11-ї школи, де вбили Слона? Да, знаю. Добре, знайдеш другий під'їзд, перший поверх, червоні двері, запам'ятав? там тільки одні червоні двері, не заблудишся.

2

Зранку встаю і думаю про Ірусю: старша на п'ять-шість років, ця тьолка мене страшенно заводить; згадую вчорашній епізод і ніяк не можу забути, як це мудило Артур силоміць кинув мене на неї.

У квартирі густий неприємний запах перегару й нечистих шкарпеток. Вітчим знову прийшов серед ночі п'яним, хоча я це погано пригадую, бо спав; він викрикував, бурмотів, човгав важкими черевиками по коридору, на кухні відкрив кран, через шум води було чути нестерпний гуркіт, здається, розбилася банка, потім вітчим курив, і сморід від дешевих цигарок проник навіть у мій сон. Запитую в матері, коли цей придурок вилікує свої смердючі ноги, а вона тільки сумно відводить очі й знизує плечима. Мене, блядь, вже заїбали його срані ноги, його сраний грибок, хай щось робить зі своїми каліками, може йому краще жити в стайні зі свинями? „Не матюкайся при мені!“ Пауза. Він же може їх лікувати нітрофунгіном і дубовою корою, хіба це так важко щодня парити в ній ноги, а? Матір каже, щоб я заспокоївся і не галасував. Добре їй казати — заспокойся; пауза; мене вже дістала ця срана конюшня цей гівняний зоопарк ця лінія фронту яка триває в моїй хаті вже кілька років це постійне опускання ця суча мордяка алкаша якого рано чи пізно я завалю або покалічу ма чуєш мене це вже дістало ти доганяєш шо я говорю чи в тебе з мозгами проблеми ти шо не бачиш у якому гівні ти живеш тобі ним голову кожного дня мажуть а ти терпиш де твоя гордість чи її вже обісрали. Вона мовчки йде на кухню готувати сніданок, услід кидаю, що через такий сморід тільки хворому на голову захочеться їсти.

Заспокоююся. У ванній поспіхом чищу зуби й думаю про Ірусю, я ще ніколи так близько не був біля кобіти, це торба, я ще ніколи не торкався красивої старшої тьолки... тільки після вчорашнього випадку, коли відчув тіло Ірусі, раптом розумію, наскільки смішні наші балачки про бабасьок, бля — я торкався її тіла, йо, ніхто не повірить. Ти запізнюєшся в бурсу, каже матір, відповідаю, що на першу пару не піду, бо в нас суспільство й людина, а мені минулого разу поставили п'ятак. Вона обурюється й дорікає, що на батьківських зборах керівник групи знову відкриє хліборізку (це слово матір хапнула в мене, прикольно), так само, як минулого разу, коли я розбив у вестибюлі училища скло на стенді. Ніхто не буде тебе сварити, заспокоюю її, я в дєдушки в автарітєтє, кажу про викладача суспільства й людини, бо один можу з ним поговорити на парах про Горбачова, Верховну Раду та іншу біду, ма, не кумарь, всьо буде нормально. Нічого собі „нормально“, визвіряється вона, я за той дурнуватий стенд зарплату віддала, а ти мені „нормально“, скільки тобі казала — не роби дурниць, не показуй із себе чортзна-що, он Жорка тьоті Ані вчиться тільки на п'ятірки і ніде не встряє... Я сміюся: ма, так він же плуг, ним пахають... Що? що ти сказав? це вас у петеу цьому навчили? Ма, не грузи... Як ти зі мною розмовляєш, де ти цього всього набрався, Толя? дивись, я тебе давно не била, а візьму тріпачку і відшмагаю, мати стоїть переді мною у войовничій позі із гнівними палаючими очима. Дивлюся на неї й сміюся ще дужче, ма, але вона перебиває, Толя, я не жартую; пауза; ясний перець, ти не жартуєш, розвертаюся до неї спиною і скидаю з себе труси: на, бий.

— Що ти собі дозволяєш! — вона обурена, очі блищать, а ніздрі гнівно роздуваються.

— Мася, ти якась дивна... не розумію я тебе. ...пауза. Вона каже — в хаті ні копійки, я тебе щодня благаю — вчися і не роби ніяких дурниць, ніяких дурниць, бо допомогти нема кому, а ти, ти... говорить розгублено і жалісливо, мені стає її шкода, я одразу м'якшаю, мася, обіймаю її. Чого підлабузнюєшся? У мене серце пече, а ти... тільки завдаєш мені прикростей, вона навіть трішки схлипує, через це мені стає соромно й ніяково. Ну, більше не буду, не плач. „Не буду“, перекривлює мене, хотіла тобі нові штани купити, а довелося за стенд все віддати, навіщо було битися, за це ж могли вигнати з училища, навіщо? Хіба я винен, що той лосяра мені на ногу став! а? хіба я винен? мусив же я дати йому по балді? Толя, сумно дивиться на мене, зараз такий неспокійний час, будь трохи стриманішим, у тюрягу можна потрапити — навіть не помітиш, я тебе прошу, будь обережнішим, обіцяєш? Да, цілую її.

— Біжи на пару. Синок, біжи.

— Добре, — знехотя відповідаю. Настоячки п'ю чай і дивлюся у вікно. — Сьогодні може бути дощ.

— Візьми парасолю. Небо похмуре. Тепло одягнися.

— Не треба.

Похапцем одягаю футболку, старі потерті ка-тони, розірвані на колінах, натягую кроси і вибігаю з квартири. Через ці катони я постійно маю проблеми з училкою української мови й літератури Балицькою. Ця курка знала мого батька (може, він її натягував?), коли той давно-давно жив з нами, а тому взяла наді мною таке собі шефство: перепиняє в коридорах, розпитує, як матір, чи підготувався до наступної пари з української літератури, чи прочитав Панаса Мирного, або накидається на мене, чого підстригаюся налисо чи навіщо одягаю старі подерті джинси; одного разу вона застукала мене п'яним із цигаркою біля бурси (ми наглюкалися тоді портвейну в підвалі, де тир) — пилососила, курва, по повній програмі: „Я все розповім твоїй матері, а в неї хворе серце“. О, так, так, у неї дуже хворе серце, на хуя їй тоді розповідати, а, вівця тупорила!? Колись її обов'язково треба буде послати. Насилу сідаю в переповнений тролейбус і їду в бурсу на Текстильну. Після восьмого класу, коли мене відмовились перевести у дев'ятий через „нехорошу“ поведінку, я не знав куди піти. Половина таких, як я, поступали або в 1-у бурсу біля центрального стадіону (туди, правда, дуже незручно добиратися), або в 9-у, котра на моїй вулиці Київській, або в 2-у. Були ще такі, які поступали в 4-у (на будівельника), 3-ю (на шевців) чи в технікуми, але з моїх знайомих не згадаю нікого. Мати вхопилася за радіотехнікум, бо їй один знайомий мудак із роботи сказав, що це пристойно; вона захопилася цим через те, що я в середніх класах ходив на гурток „юного радіолюбителя“ і деколи паяв удома всілякі підсилювачі, вона так і сказала, синок, тобі буде там легко, бо ти знаєш всі оті транзистори, діоди, мікросхеми, а після закінчення зможеш влаштуватися на радіоламповий завод чи на „Ватру“, а „Ватра“ нині знаєш яка, ого, всесоюзного значення, їхні світильники всюди відомі. У сраці я бачив радіоламповий і „Ватру“! У сраці! Я запротестував через те, що в той технікум їхати треба аж на околицю Тернополя, півдня хуяриш туди, а потім півдня назад. Тоді матір вчепилася до мене з бурсами. „Поступай удев'яте училище, воно під самим носом“. Але 9-а бурса мене давно кумарила, як і 1 -а, бо в них погані спеціальності: будівельники, муляри та інша біда, це для плугів із колгоспів. Бажання поступити в 2-у бурсу виникло несподівано. Мати поговорила з сусідкою, син якої вчився у цьому училищі, й накинулася на мене, синок, після закінчення будеш працювати на текстильному комбінаті, а там у майстрів знаєш які зарплати високі, ого-ого, а ше коли станеш начальником... я за тебе буду спокійна. Я погодився через те, що в тій бурсі тільки дві групи хлопців — електрики та слюсарі-ремонтники, а все решта — кобіти. Лафа. Так я поступив на слюсаря-ремонтника текстильного обладнання.

На суспільство й людину я не піду. Дідок, який викладає, ні хєра не бачить і не чує, а тому один із пацанів за час переклички, як ми це зазвичай робимо, вигукне моє прізвище, і викладач мене не відмітить. Виходжу на зупинці біля гастроному й завертаю у двір хрущовки-п'ятиповерхівки біля нашого навчального корпусу з майстернями, тут ми проводимо більшість часу: граємо в карти, тріпаємо язиками, куримо, п'ємо пиво або просто сидимо на лавці. На нас деколи скоса поглядають мешканці будинку, їхні невдоволені обличчя, особливо дідів і бабусь, можна помітити у вікнах, але ми на них не звертаємо уваги, оскільки не ламаємо замків у гаражах, про що ті переживають, не грабуємо їхні підвали і нікого не чіпаємо. Тут ми просто прогулюємо пари. У дворику бачу самотнього Коновала, він на мене не дивиться, сидить на гойдалці, затягується цигаркою і задумано випускає дим. Вітаюся. Він каже, що всі наші пішли на пару, хвилин десять тому, нам замінили суспільство й людину на іноземну мову, дідок захворів.

— А ти чьо не пішов? — запитую в нього.

— У мене діла.

— Тут?

— Да, скоро побачиш.

Говоримо про всяку лажу, я кажу, що голодний, зранку на кішку нічьо не кинув, йду за хавчиком. У гастрономі купую булку з повидлом і пляшку кефіру, повертаюся у дворик, біля Коновала коротко стрижений штемп, приблизно наших років. Вони дружно розмовляють, незнайомий трохи картавить, у нього кілька металевих зубів у верхньому ряду. Я підходжу, пропоную їм поїсти разом зі мною, але вони відмовляються. Невдовзі незнайомий прощається й покидає дворик. Пішли, хлопнеш мене, каже Коновал, дві кубишки підкинули. Заходимо в корпус, на першому поверсі наші майстерні, в яких ми вчимося, бляха, бути слюсарями-ремонтниками, а на другому — лекційні авдиторії. Слюсарі-ремонтники — не хуй собачий. У приміщенні тихо, тільки з привідчинених дверей однієї з авдиторій лунає хриплий голос лектора. У кінці коридору заходимо в чоловічий туалет, зачиняємося, Коновал обережно дістає із внутрішньої кишені катонового потертого куртяка двохкубовий баян з атомом, простягає мені, а сам закочує на лівій руці рукав і починає стискати й розтискати кулак, аби „підросли“ вєни. На згині руки в нього кілька сантиметрових пунктирів з чорно-червоних цяток від проколів. Коновал сам вводить голку, я бачу, як вона повільно занурюється під шкіру, потім обережно знаходить вєну. Толя, на — бери, каже він і передає мені баян. Почуваюся напружено, бо переживаю, аби ненароком не порвати йому вєну. Тільки обережно, благає Коновал, обережно, бля, шо ти, придурок, робиш, ти ж мені вєну проколеш, Толя, обережно, правильно, да, да, не газуй, візьми „контроль“. Я легенько тягну поршень на себе, „контроль“ у нормі, до коричневої речовини в баяні вривається густа, червона кров, перемішується з нею і перетворюється в повний мутняк. Давай, каже вкляклий Коновал, наче від цієї процедури залежатиме його подальше життя. Тільки не спіши, опа... повільно, повільно, дивиться, як я міліметр за міліметром запускаю в нього ширку, аж поки поршень не доходить під голку, притримай пальцем, бля, не так сильно, дурак, не так сильно, бля, тобі на фермі треба корів доїти, придурок, не так сильно, бля, витягуй. Ясний перець, шо нада витягувати. Він затискає руку і завмирає, певний час мовчить, я закурюю і вставляю йому в зуби штахету, сильно її потягує, від чого вона, затиснута в губах, злегка підіймається вгору, ой, бля, розслаблено видихає дим і втикає, ой бля, як мене пре, ой бля. Звалюємо звідси, кажу йому, можуть почути дим. Да, да, йдемо, повільно розплющує очі, встає і напівзігнутим вивалює з туалету. Невдовзі ми виходимо з приміщення, на порозі навчальних майстерень, як на зло, нас перестріває викладач безпеки праці, грузить, чого не на парах, чого тиняємося, коли всі вчаться. А тебе їбе? — обурююся про себе. Потім дивиться на вбитого Коновала, який стоїть перед ним на півзігнутих і з приплющеними очима, запитує в мене, що з ним. Відповідаю, тіпа шлунок, да, да, в нього зловив шлунок, бачите, який блідий. Відведи його в медпункт, вже спокійніше каже мені, але після медпункту — щоб відразу на пари. Зрозуміли? Да, да, відразу на пари, хулі тут розуміти. От лосяра педальна! У сраці я бачив твої пари! Вже згодом ми згадуємо це і усміхаємося. Ти цьому гандонові класно сказанув про шлунок, мляво каже в дворику Коновал, я би не допер так збрехати, знаєш, деколи вмажешся, мозги зовсім не варять, якийсь даун до тебе чєше, а ти дивишся на нього і не чуєш, тільки рот у гандона рухається, ніби в риби, ха-ха, це так смішно. Після цього він втикає на гойдалці, вхопившись руками за металеві ланцюги, правою ногою повільно відштовхується від землі. Дивлюся на його застиглу фігуру, яка, ніби маятник, рухається туди-сюди, і вона мені нагадує мумію. Прівєт, підходить до нас одногрупник Лобода (Лобо-дець); він найменший у групі, носить великі придуркуваті окуляри, які збільшують його очі і роблять схожим на інопланетянина, а ще цей дур-белик постійно таскає з собою великий важкий дипломат; повний даун, він трохи зашуганий, бо його в групі завжди чмирять, заставляють прибирати в класі, бігати в гастроном по цигарки, пиво, водяру, а в їдальні в нього постійно відбирають порцію другого та компот з булочками.

— Лобода, — мляво каже Коновал, розплющивши каламутні очі. — Лабудовий Лобода! Лох тупорилий! Ти шо, не чуєш? Бабки маєш?

— Ні, — насторожується той і хоче йти.

— Сюда, на! Якщо маєш — шо тобі зробити? Пасть порвати?

— Не маю.

— Сюда, на! — пожвавлюється Коновал. Лобода повільно підходить. Коновал несподівано зіскакує з гойдалки й хапає його за комір.

— Тобі шо, вівця, балду відірвати? Я сказав бабки!

— Ігор, я не маю.

— Вивертай кишені.

— Ігор, маю тільки трохи.

— А казав, підар, не маєш! — Коновал дає йому стусана. — Бирєнька вали у гастроном і купи мінералки. Мені твої гроші нахуй не треба. Принеси мінералку і гуляй. Шуруй в гастроном! — Лобода йде. Я закурюю, Коновал просить цигарку, простягаю, він клацає запальничкою, затягується і знову втикає. Дивлюся на нього, на жовто-білу шкіру обличчя, на якому майже не видно ознак життя, лише час від часу з ніздрів виривається невеличкий струмінь диму від потягування нерухомої штахети у стиснутих губах, вона поволі тліє, Коновалу на штани падає попіл. Думаю, навіщо він мазається кожного дня, а деколи навіть по два-три рази, спершу зранку, потім в обід і ввечері. Якого милого... Толя, озивається він, випрямивши спину, і знову замовкає; пауза; Толя, повільно розплющує сиві, як осінній туман, очі й так само повільно переводить на мене. Да, кажу йому. Цей підар приніс мінералку? Його ще нема. От гнида, закопаю, шепоче він і знову втикає.

— Він тільки-но пішов.

— Мене харить стільки чекати!

— Он він іде, — показую на Лободу, який з'являється з-за рогу будинку і в правій руці несе пляшку.

— До другої пари ще довго?

— Десять хвилин, — дивлюся на котли, хоча вони можуть відставати або поспішати. Підходить Лобода, простягає Коновалу пляшку мінералки.

— Чьо так довго?

— Як довго? — дивується той.

— Я тобі говорив, фуфєл, бирєнька!

— Ігор...

— Сунь звідси, — визвіряється Коновал. Ображений Лобода розвертається і йде до навчального корпусу з майстернями. Коновал втикає, його голова безжиттєво звисає на груди. З навчального корпусу чути дзвінок на перерву. Бики стали ахуєвші, кажеш підару зроби це, а він на тебе витріщиться, як баран, собі під ніс бубонить, ніби це його не стосується, знову озивається Коновал, затягується й викидає майже зітлілий недопалок. О, наші вивалили з пари, показую на ватагу з восьми-десяти чоловік, яка швидко наближається до нас. Позаду всіх плентається Сава (Савицький), яким я два тижні тому розбив скло на стенді в адміністративному корпусі, он ідуть мої гроші, якшо він не приніс, я його порву.

3

Першим до нас підбігає мій друган Риня (Іван Ринорчук): пацани, дайте курити. Коновал втикає і ніби його не чує, я простягаю пачку „Орбіти“. Підходять інші — Король, тупий лось Чихаренко, який мешкає в сусідньому домі, ще кілька, а за ними несміливо показується Сава. Одразу стає гамірно, всі простягають мені й Коновалу правицю для привітання, говорять, курять. Коновал дратується, бо йому заважають втикати, а я дивлюся на Саву, який, зустрівшись зі мною очима, ніяковіє й відвертає голову. Сюда, кажу йому, але Сава на це не звертає уваги, сюда, я сказав! Сава несміливо підходить. Бабки, кажу гнівно. Сава дістає гроші, простягає, я рахую, тільки половина, шо це таке? ти шо, лосяра, з копит зійшов? Толя, тремтять його губи, кліпають очі, а обличчя покривається червоними плямами, він хоче виправдатися, але я його перебиваю — тут тільки половина, хапаю його за шкірки, де бабки? Толя, на лобі у Сави виступають краплини поту, я, я більше не маю. Раптом я усвідомлюю, що він каже правду; пауза; на мене всі уважно дивляться, певно, їм цікаво, чим усе це скінчиться. Хочеться його порвати, Сава, в тебе шо проблеми з балдою, де мої бабки? Він відступає на крок, напружується і з-під лоба бурчить, що це я розбив стенд...

Його нада валити, каже внутрішній голос. Блядь така! Я втуплюю в нього погляд: шо ти підар сказав? — швидко наношу йому боковий, Саву від цього злегка перекручує, і він мало не звалюється. Толя, шепоче він, але я вже його не чую, Сава, моя старенька за тебе заплатила, ти доганяєш, шо я сказав? а? доганяєш? Дай йому по яйцях, хулі ти з ним возишся, озивається Коновал, по яйцях його. Риня кидає цигарку, підходить до Сави ззаду, ставить йому підніжку, шарпає на себе й звалює на землю, Толяну нада бабки, шариш? — каже він до лежачого. Сава повільно підводиться й перелякано белькоче, що стенду не розбивав. Я в осаді, не знаю, що з цим ідіотом далі робити, мені в голові не вкладається, що цей бичяра намагається при всіх виправдовуватися і навіть мене звинувачувати; я хапаю Саву за волосся й тягну за собою, пацани, звертаюся до присутніх, хто розбив стенд? я чи його голова? чи оця дебільна балда, вільною рукою даю Саві стусана, хто розбив? Вони регочуть, його голова, Толян, його голова; да, да, підходить до Сави Король. Я відпускаю його волосся, Сава, твоя тупа макітра розбила той сраний стенд. Він замовкає й опускає очі. Сава, кажуть за моєю спиною, віддай Толяну бабки, і проблем нема. Мовчить. Я б'ю Саву ногою в груди, й він звалюється; підводиться, обтрушує з одягу бруд, наче його все це не стосується. Знову заряджаю — в диню, хороший прямий, аж болить кулак, Сава важко скрикує і грьохається. У мене остаточно падає планка, Сава, гнида ти паршива, я ж тебе тут заасфальтую, б'ю його ногами, але мене хапають за руки й відтягують. Нада валити, каже Риня, за хвилину друга пара. Сава, через тиждень наступна половина, дивлюся на його закривавлене обличчя, інакше... Добре, спльовує він кров'ю.

В авдиторію забігаємо під дзвоник. Знову ця срана українська література. Риня сідає поруч на останній парті біля вікна, а перед нами розвалюються в кріслах Чихаренко й Король. Викладачка стає перед нами, як стовп, уважно обводить усіх поглядом, запитує, хто відсутній, староста групи подає їй журнал, вона одягає великі, злегка затемнені окуляри, знову обводить усіх поглядом, зупиняється на мені.

— Анатолію, ти сьогодні готовий?

— Завжди готовий! — вигукує Риня зі сміхом і ховається за масивною спиною Чихаренка.

— Ринорчук, я тебе не запитую!

— Да, я готовий.

— Треба казати „так“, а не „да“.

— Так, — відповідаю їй. От вівця...

Вона робить перекличку. До авдиторії заходить Сава, який приклав хустинку до носа. Викладачка запитує, що трапилося, він каже, що зашпортався на сходах. По авдиторії прокочується легкий приглушений регіт. Тихо, гаркає вона й починає нам втирати, тіпа знаю, що дехто з вас лупцює своїх товаришів, я не потерплю, чуєте, не потерплю, щоб ви у навчальному закладі влаштовували свою вулицю, вас усіх повикидали зі шкіл, як непотріб, бо ви більше ні на що не здатні, бо ви не відповідаєте розвитку нормальної дитини, але це не означає, що ви можете тут робити все, що вам заманеться, ви гадаєте, що вже дорослі і що вам море по коліна, ви ходите над прірвою, якщо я дізнаюся, що хтось лупцює свого товариша... якщо я про це дізнаюся, матимете справу з дільничним інспектором. Хай сосе твій сраний інспектор, шепоче вбитий, шо удав, Коновал. Якщо інспектор буде тверезий, вставляє Король, і група знову регоче. Ша — кажу до присутніх, хіба нормальний штемп може пиздити свого друга, ми ж тільки лохів лупимо; ха-ха-ха, сміється Риня.

— Це вже інша справа, — відповідає Королю викладачка.

Вона дозволяє Саві сісти й розпочинає нову тему, говорить про Лесю Українку. Всі шурхотять конспектами, записують за нею. Риня бере ручку, (ти шо, гоніш? — сміюся з нього), але замість того, щоб писати, він малює танки, морди в касках, автомати. Я наближаюся до нього й шепочу, ти не уявляєш, шо вчора було; він на мене запитливо дивиться: розказуй. Чихаренко й Король, які сидять перед нами, насторожуються й повертаються, аби краще мене чути. Це повний аут, шепочу Рині, я вчора був з Ірусьою. З якою Ірусьою? Бляха, який же ти Риня тугодум, з Ірусьою Артура, знаєш його, це той, шо в бригаді Мавпи. У Рині від почутого падає шухляда, він втуплюється в мене дивним поглядом, наче я сказав таке, про що краще було мовчати. Ти, серйозно? це така тьолка, вона ж від тебе старша на п'ять років, нє, ти гоніш; пауза; Чихаренко розвертається з незрозумілим виразом обличчя й кидає на мене здивований і водночас нахабнуватий погляд, тіпа, хоче сказати, ти шо, пацан, припух, за таке можуть балду відірвати... да, я знаю, шо ти, жирний кабан, хочеш сказати... Як це було? — запитує Риня.

— Коновал, — несподівано каже викладачка, — чому ти постійно на моїх парах спиш? Що це за поведінка! Тебе що, вночі примушують важко працювати? розвантажувати вагони?

— Шлунок, — бурмоче він; по його невдоволеному, блідому обличчю видно, що йому неприємно наламали тягу, він втикає із заплющеними очима й певно не може підвестися.

— Встань! Встань, коли з тобою розмовляють!

Вбитий Коновал із великими тортурами підводиться й повільно розплющує очі, мабуть, зараз він хоче її живцем закопати. Викладачка, дурна курка, запитально на нього дивиться, і Коновал знову повторює сказане, шлунок, шлунок болить, ворушить він губами.

— Що? Що ти сказав? Голосніше!

— Шлунок, — видавлює він із себе і втикає стоячи.

— У тебе постійно болить шлунок на моїх заняттях? Так?

— Болить.

— То йди в медпункт, — каже вона, і Коновал покидає авдиторію. Пацани знову насідають на мене, щоб швидше розказував про Ірусю, давай, не блатуй, не вгамовується Риня. Так от, вчора увечері в Артура від вигляду п'яної Іру-сі впала планка і він вхопив мене, як кошеня, за шкірки, насильно кинув на неї, ну, словом, всі дивилися, реготали, потім Ірусі стало хуйово, вона трохи постругала, Артур відмовився її проводжати, Саша Машталір та інші старші пацани сказали, щоб я відвів її додому, а мені хулі? додому так додому, і я пішов. А шо потім? Потім шо? Біля під'їзду Іруся подякувала мені, поглянула на свої темні вікна і згадала, що нікого нема вдома (і нашо я брешу?), ну, запросила до себе, попити чаю, з'їсти печиво, словом, ми зайшли до неї.

— Ти шо, йобу дався? — розвертається до мене Чихарєнко.

— Сам ти йобнутий!

— Тебе Артур заасфальтує!

— Чьо? Втухни! Він кинув її... — сварюся з цим ублюдком Чихаренком і не помічаю, як підвищую голос. Від гніву відчуваю, як моє обличчя наливається кров'ю, цього дебіла хочеться зараз хлопнути, щоб зуби повилітали, засадити в його жирну задницю шпицю, якою в'яже моя матір, або огріти по голові стільчиком, на якому сиджу.

— Остання парта, — звертає на нас увагу викладачка, — ви не на ринку.

Король каже Чихаренкові „втухни“ і просить розповідати далі. Словом, я набираю обертів і чєшу їм по повній програмі: які в Ірусі класні дойки, яка в неї симпатична поголена пизда, над якою маленький трикутничок русявого волосся, як вона круто розсуває ноги, охоплює ними мій тулуб, глибоко стогне і кусає за вухо, а ще постійно шепоче: мій маленький, давай, давай... Ну ти й мудак, захоплено шепоче Риня, його розширені очі дико поблискують, ну ти й мудак, це така тьолка, повний відпад. Я тішуся, що він вірить, навіть Король повівся; лопухи... Після пари Риня каже, що сьогодні всі наші збираються йти в центр, просто тинятися, може, забіжимо в гадючник над озером або в „Музу“. Да, підемо.

4

Під вечір до мене заходять молодший Машталір, малослівний, понурий, бо знову сварився зі своїм батьком-алкашем, Риня й Коновал, який уже відійшов від двох кубів; вони чекають у моїй кімнаті, поки вдягаюся. Матір робить легкі бутерброди з чаєм, ми швидко кидаєм їх на кішку, і підриваємося. Вітчима, як завжди, нема, знову бухає з хануриками, придурок. Поки йдемо в кафешку „Оріон“, яка знаходиться на Тинді1 і під яку мають підтягнутися всі решта, Риня підстьобує Коновала: а наріки в попу двігаються? а кислим борщем не пробував? може вставляє? а? а в вухо, нє? чую його насмішкуваті запитання. Коновал огризається, аби той заткнувся, але Риня ще більше насідає: признайся чесно, в п'ятку двігався? Ти мене вже задрав, гнівається Коновал і відходить, він завжди намагається уникати Рині, коли той його підйобує. Чьо ви зщепились? — хочу їх помирити. Бодьо Машталір іде поруч і каже, що через місяць змагання. Він один із найкращих боксерів, з якими я знайомий; чотири роки тому ми записалися цілим двором на секцію боксу, яка знаходиться неподалік від мого будинку, на вулиці 15 квітня, але там залишився тільки Бодьо, це навіть трохи дивно, бо він малого зросту й непримітний на перший погляд; не витримав Чубич — здоровий шланг, у якого не кулаки, а гирі, не витримав Скочиляс, не витримав і я. А Бодьо залишився і займається щодня вже впродовж цих років. Я також би ходив, але це вимагає багато часу, зрештою, в мене особливої тяги постійно товкти чужі морди й отримувати по своїй нема (по п'яній — інша тєма). Я хочу взяти область, каже малий Машталір, бухати не буду, знаєш, скільки здоров'я треба, кожен день дорогий. Ти її візьмеш, плескаю його по плечу, ти це знаєш краще за мене. Бодьо замислюється, дивиться перед себе, зітхає, не все так просто, є конкуренти, серйозні пацани. Ти від них не гірший, посміхаюся йому. Малий Машталір запитливо на мене дивиться, а я кажу, ти виграєш, так і буде, побачиш. Під „Оріоном“ помічаємо Юру Пижа і ще кількох знайомих пацанів, один із них, у блакитній катоновій сорочці, здається, підігрітий, пасе очима присутніх і з дурнуватою посмішкою викрикує: жопа. Коновал відразу пожвавлюється, підходить до Юри (деколи вони разом мутять), між ними виникають бурхливі веселі тьорки. Наріки тупорилі, зневажливо каже Риня і відходить до кількох знайомих, які курять біля входу до кафешки. Підтягуються ще троє штемпів, двоє навчаються в 1-й бурсі з Бодею Машталіром, і він каже, що це нормальні пацани. Знайомимося, вони зі Східного2, а ще один з вулиці Глибокої; поводяться стримано, розмовляють переважно з малим Машталіром. Нас десятеро, думаємо, як сплавити час. За хвилин п'ять-десять підходить Петро Григорович (так „офіційно“ ми прозвали Петруху, він довший час мав дурну звичку ходити в чорному костюмі з краваткою, в лакованих туфлях, щоправда, на босу ногу, і курити сраний „партаґас“ без фільтру, яким минулого року були переповнені всі кіоски й магазини) і Діма Дефіцит, який ображається, коли його так називають; сам винен, придурок, не треба вживати в розмовах це слово. Під „Оріоном“ із випадкового бика витрушуємо бабки, забираємо пачку „Експресу“, він, лосяра тупорилий, туманно каже, шо Тернопіль, тіпа, місто маленьке і знайти нас буде неважко. Почувши це, Ри-ня і Петро Григорович затягують його в найближчий двір, пиздять, як гамана, а наостанок на нього мочаться. Валимо в центр, каже до всіх Діма Дефіцит, да, да, в центр, підтримує Риня.

— А може, залишимось? — пропонує малий Машталір, — кажуть під вечір буде дощ...

— Бодя, тут нема шо робити, — звертається до нього Коновал, — у центрі бабасьок валом, лохів потрусимо. А тут... шо тут робити? Знову сидіти й бухати?

— Той, шо вміє бухати, — сміється Риня.

— Риня! Тебе ніхто не питає! — кричить Коновал. Тихо, не сваріться, стає між ними Юра Пиж, валимо в центр.

Ідемо по Енергетичній, проходимо вулицю Чалдаєва, спускаємося до універсаму, а там переходимо дорогу і заглиблюємося в одну з вуличок Старого парку3, далі — через навісний міст Залізничного вокзалу — можна вийти навпростець до центру. У Старому парку, з яким на ножах, ловимо кількох аборигенів, вибиваємо всіляку дрібноту (нічого серйозного з бабок) і пиздимо, один, худющий і кучерявий, з криками, що нас за це всіх поріжуть, виривається й тікає. Звертаємо на тихі вулички приватного сектора, аби нас не помітили, бо той придурок може зібрати своїх, пробираємося городами й виходимо на вулицю Залізничну аж біля 6-го магазину. Дефіцит там зустрічає двох знайомих із Нового світу4, вони прилучаються до нас, і ми входимо в центр біля фабрики ремонту взуття. Кс-кс, звертається Петро Григорович до незнайомої тьолки. Які буфера, йо, дивиться Риня на її тугенькі груди, що випирають, як фари, з-під футболки. Кроха, може папатєєм? — намагається її обійняти Юра Пиж, але дівчина при виді десятка пациків, які її обступають, виривається і стрімголов біжить вулицею геть. Через хвилин десять, розтягнувшись по двоє-троє на метрів тридцять, виходимо на Театральну площу, де біля великого жовто-блакитного прапора люблять збиратися придурки рухівці, проходимо повз них, і раптом я помічаю Борю Гебельса: пацани, дивіться — Гебельс.

— Де? — пожвавлюється Риня. — В натурі, Гебельс, ей, Гебельс, він шо, не чує, от підар, він навіть на нас не дивиться, пацани, ви бачите, цей лось пиздить із якимсь конюхом, а на нас навіть не дивиться...

Гебельс стоїть серед сорока- і п'ятдесятилітніх вусатих дядьків у мазепинках з металевими блискучими тризубами, на декому з них вишиті сорочки. Підходжу до нього першим, вітаюся. Боря нашою присутністю збентежений, невпевненим голосом каже: здоров, пацани.

— Хулі ти тут робиш? — запитує Риня.

— У мене діла.

— Які в пизді діла? Пішли з нами. Ми в гадючник над озером валимо. Може, дєвок цепанем. Пішли!

— Нє, нє. Я маю серйозну розмову, — морщиться Боря.

— Боря, — дивлюся на нього, — в тебе й далі дашок їде? Партія, ненька і всі ці понти?

— Ти цього не розумієш, — каже він. Може, не заперечую. Дивлюся на Гебельса і його не впізнаю: погляд задуманий, обличчя стурбоване, а раніше він був найпідірванішим серед нас, поки не почав читати всі оті брошурки про козаків, Петлюру й Коновальця. Гебельс, радісно вішається на нього Петро Григорович, ти ж нормальний пацан, пішли з нами, побухаємо, а? пішли, хлопнем по сто, дивись, показує рукою на всіх нас, ми давно так не збиралися. Гебельс знічується, переминається з ноги на ногу, очі хаотично бігають, видно, що він почувається невпевнено, наче це його харить, нє, нє, пацани, іншим разом. Ми мовчки переглядаємося, за моєю спиною Машталір шепоче, що Боря змінився.

— Здоров, козаки, — підходить до нас вусатий рухівець із сивим волоссям. — Борисе, це твої друзі? Славні хлопці, нам такі треба! Файних маєш друзів.

— Так.

— То як, буде Україна вільна? — запитує й плескає Петра Григоровича по плечу, той обережно скидає з себе його руку й перепитує: Україна? Не Ефіопія ж... сміється рухівець.

— Україна, о, я, я натюрліх, — відповідає, потім розвертається до Борі й кричить: Гебельс, хайль Гітлер! По-нацистськи відкаблучує і викидає вгору правицю. Рухівець втухає (певно, охуїв на місці), його морда відразу стає понурою й розгубленою, він швидко зирить по сторонах і запитує в Гебельса, що це за йолоп, звідки він узявся, тут же купа кагебістів, він що, не розуміє, що це таке, Борисе, га? Той нічого не відповідає й опускає очі. Я відводжу Гебельса вбік, Боря, ти з нами? — запитую, він довго на мене дивиться з незрозумілим виразом обличчя й заперечливо киває головою; ну, тоді бувай, ко-за-че, перекривлюю рухівця, відходжу до своїх. Він тепер не Гебельс, пацани, він тепер Козак. Ха, ха, як низько пал сікам.

5

Зсуваємо чотири квадратних столики до купи й сідаємо за них. Нас — до двох десятків. Скидаємося, купуємо п'ять снарядів „столичної“, три трилітрові банки абрикосового соку, а ще купу бутербродів із сиром. У гадючнику стовпом стоїть цигарковий сморід. Бодьо Машталір не п'є, з ним „за компанію“ не п'ють Коновал і Юра Пиж, наріки срані. У глибині залу за невеликим столиком я помічаю Сашу Машталіра і Мавпу, вони бухають і розмовляють, біля них дві тьолки, одну з них, чорноволосу, я, здається, раніше бачив. Старший Машталір нас також помічає й вітається легким помахом руки. Через хвилин десять-п'ятнадцять нас залишають Коновал, Пиж і ще два пацики, які разом варять на хатах і двігаються. Знову пішли варити, придурки, каже Риня. Тобі не по барабану? — запитує Петро Григорович. По барабану, тільки шкода, коли нормальні пацани самі себе закопують, через рік вони ж будуть опущеними, он, сьогодні скільки їх повзає навколо, а рік-другий тому були ж серйозними пацанами, брали кубки; Ваняна знаєте? Да, каже Бодьо. Здохнув, як собака, а був найкращий хокеїст, може, найкращий у Західній Україні; пауза; згадую, як кілька років тому взимку ми ходили усім двором у Комсомольський парк на хокейний майданчик дивитися, як грає Ванян: цей чорнявий невисокий вірменин, який носився на ковзанах, як ненормальний, на полі таке чудив із клюшкою, що не вкладалося в голові; пригадую, як один із дядьків, котрий стояв неподалік і спостерігав за хокеєм, сказав, що він, якщо не скурвиться, може потрапити в збірну СРСР. У всякого своя доля, сміється Діма Дефіцит. І свій шлях широкий, вставляє незнайомець із Глибокої. За це і вип'єм, кажу я. Наливаємо, стукаємося склянками і перехиляємо. Від горілки кривлюся, запиваю соком, пхе, кожного, пацани, гребе по-своєму, он зустріли тільки-но Гебельса, все починалося ніби нормально — бля, балачки з татом чи дідом, книжечки, ше якась хуйня, а тепер штемп стоїть біля прапора і всьо; пауза; торба — це просто торба — він не розуміє, шо це смішно, шо він повний лох, шо це, шо це... зоопарк, бляха. Да, Гебельс став зомбі, сміється Петро Григорович, він не доганяє, що це показуха. Пауза. Толян, але ж він так не думає, дивиться на мене Риня. Шо ти хочеш цим сказати? я тебе не розумію?

да, не думає, але ж ми це бачимо, да? ну, я все розумію, на — Україна там, вільна, всі ці діла — це все класно, але ж якого бена стовбичити біля прапора щодня, місяцями? і триндіти язиком із такими ж, як каже Петро Григорович, зомбі? шо від цього зміниться? шо ці п'яні балачки дають — вільну Україну? вони ж збираються там, а потім ідуть бухати, ліпше комусь балду відірвати... за вільну Україну, а не пиздіти; пауза; все це хуйня... а, махаю рукою, хай Гебельс сам розбирається. До мене й Рині киває старший Машталір, аби ми підійшли до його столика. Мавпи і двох тьолок нема, мабуть, пішли курити на свіже повітря. Ми сідаємо біля Саші, а він каже: мій малий шо, навіть до брата підійти не хоче? Бодьо! — гукаю його, і менший Машталір підводиться, у цілковитій тісняві човгає стільцем, інші пацани підсуваються до столу, аби він мав можливість пройти біля стіни. Саша накидається на нього з питаннями, чьо не в спортзалі? хочеш область просрати? чого бухаєш і куриш, а? чьо бухаєш? слабак, да? Бодьо спершу виправдовується, що прийшов просто, за компанію, і взагалі, що тіпа вже дорослий вирішувати, що йому варто робити. Бачите, як зі старшими розмовляє, посміхається Саша, на шо брат відповідає: можу й не так говорити. Саша запитливо дивиться на Бодю, наче хоче запитати, чи це часом не виклик; завтра зранку бігати підемо, і не забудь дві пари рукавиць, побоксуємо, подивлюся, чи ти ще не скурвився з цими жуліками. Ми сміємося, а я старшому Машталіру кажу, аби остерігався, бо брат із кожним роком махає кулаками все краще, не помітиш, як по балді настріляє, або, чого гіршого, зламає носа. Ти мене за пенсіонера вважаєш? — пожвавлено запитує він, я вас, гімнюхів, трьох покладу, навіть коли буду вгашений. Саня, ми в цьому не сумніваємося, озивається Риня, але ж ти знаєш, молодість — це така штука, яка з кожним днем бере своє, а старість... він не встигає доказати, бо старший Машталір хапає його за шию, стискаючи її в міцному захваті й починає давати по голові фофани, Риня пручається і кричить, Саня, більше не буду, відпусти, болить. Жуліки, сміється Саша, потім простягає брату гроші, аби купив пляшку, й несподівано звертається до мене: а ви завжди таким табуном ходите? Не розумію, про шо він. Нєа, тільки деколи, а Риня каже, що це тільки третя частина, буває, нас назбирується до п'ятдесяти чоловік, а тоді чи вгашений ти, чи ні, все одно попадеш під роздачу, піддьоргує старшого Машталіра. Той на ці слова не зважає, раптом запитує: і шо потім робите, коли збираєтеся? Нічьо особливого, відповідає Риня, ходимо на скачки, по кабаках чи просто биків ганяєм, а хулі? чи ти, може, нам у церкву пропонуєш ходити? Саша мовчить, дістає штахету „космосу“, повільно, ніби ліниво, закурює, а потім втуплюється в Риню: ну? і шо це вам дає? Ми з Ринею обмінюємося поглядами, бо не розуміємо, що він хоче почути. Бодьо приносить новий снаряд, каже, через кілька хвилин будуть бутерброди з копченою ковбасою. Саша відкриває пляшку й наливає у стакани, а ми мовчки на нього дивимося й хочемо врешті почути, що він має на увазі. Випиваємо без закуски, я занюхую головою Рині, а він моєю. Постійно армією ходити не будете, несподівано промовляє старший Машталір, це у вас такий вік зараз дурний, когось відловити, руку зламати, забрати гроші, а насправді... насправді все буде не так. Саша, не грузи, говори ясніше, каже Риня: шо „не так“? Я про те, що вас зараз дуже багато, і всі ви не знаєте, хто на шо з вас здатний, він наближається через стіл до нас і головою киває в бік нашої компанії, ви подивіться на своїх кєнтів і про себе подумайте, наскільки добре знаєте кожного з них, наскільки можете кожному з них довіряти, ти всіх їх знаєш? за кожного даєш мазу? — пильно дивиться на Риню, який запинається, морщиться, чухається, ну, не за всіх, але... „Але“, перебиває його Саша, буде потім; пауза; брат Боді одразу усміхається: коли ви попадете в серйозну ситуацію, побачите, хто є хто, це зараз ви ходите, лохів шугаєте, дєвок замалажуєте, бухаєте, і вам здається, шо кожен із вас нормальний пацан, за другана готовий будь-кого порвати і так само ніби зроблять за тебе; пауза; я від вас чуть-чуть старший, і знаю, шо так не буде, один, другий, третій — ламаються; добре, коли з десяти — один справжній, який відповідає за слова. Мовчанка, кожен думає про своє, ми переглядаємося. Саша правду каже, думаю про себе, ми ходимо табуном, але багатьох не знаємо, кожен наш друг приводить ще якогось друга, а той ще якогось, ми їх ніколи не бачили... Саша, але ж і вас колись було багато, кажу йому і згадую епізод на Київській, біля гастроному, який трапився багато років тому, коли натовп до тридцяти пацанів, тоді ше школярів-шмаркачів, серед них — Мавпа, старший Машталір, Кнопка, Адвокат, Артур і багато інших — відмастили трьох старших плугів, певно, селюків із общаг, які до тернопільських тьолок ходили, поскидали з них нульові катонові куртяки, які є великою рідкістю (тільки на трасі в поляків можна купити), і позабирали бабки. Це трапилося серед білого дня, несподівано, серед купи народу, який стояв на тролейбусній зупинці, заходив і виходив із магазину, товкся біля газетного кіоску, в черзі за морозивом чи просто тинявся по своїх справах; Саша Машталір підбіг із великою дошкою в руках до найбільшого збуя і — ба-бах! — по мозгах, той упав і не догнав, певно, шо з ним сталося. Да, було таке, сміється він, але тепер...

— Шо „тепер“? — підходить п'яний безрукий Мавпа. На свої тридцять він виглядає старим і виснаженим: русяве липке довге волосся спадає на бліде, спітніле обличчя, з-під густих чорних брів горять відкриті, глибоко запалі очі з важкими темними мішками під ними, певно, в нього болять нирки — думаю я; Мавпа чухає кривого, ламаного-переламаного носа, кисло кривить рота, показує пожовклі зуби, серед них є кілька металевих, які йому повставляли після бійок, на лівій щоці в нього приблизно п'ятисантиметровий, продовгуватий рубець від порізу.

— А Інна з Таньою де? — запитує старший Машталір.

— Додому, — махає єдиною рукою в напрямку дверей, — спати пішли, вечірня казка закінчилася.

Риня бере біля сусіднього столика стільця і ставить перед Мавпою. Він сідає за стіл, наливає собі в склянку і запитує, чьо ні фіга не п'єте, ану пийте, і перехиляє. Риня шепоче мені: коли Мавпа п'яний — він йобнутий, Толян, фільтруй базар.

— Так шо „тепер“? — знову питає Мавпа. Він майже готовий, обличчя бліде і жирне. Бодьо Машталір місяць тому казав, шо Мавпа страшно бухає, вирвав ампулу, яку йому зашили, що його хотіли кинути в Дедеркали аж під Шумськом, де лікують алкашів.

— Ми говоримо про помилки молодості, — каже Риня.

— Шо? Про яку в пизді молодість ти говориш? В жопі я бачив твою молодість. Чьо витріщився, доходяга?

— Не звертай уваги, — шепоче Бодьо, — це в нього вже дах їде.

— Альо! — підривається Мавпа, зачіпає стіл, на підлогу падають склянки і розбиваються, — я не догнав! Чьо цей чорт пиздить!?

Старший Машталір хапає Мавпу і садлть на місце, довго втирає йому, шо це нормальні пацани, свої, вони з моїм малим тусуються, ти шо, своїх не впізнаєш? да? це наші малі, ніяких проблем, вони просто тут відтягуються, це свої; Мавпа поволі втихомирюється, да, ніяких проблем, да, свої малі, але ж він пиздить... він не пиздить, каже старший Машталір, він нормальний пацан.

— Да? — перепитує Мавпа з напівбожевільним виразом обличчя. — А на хуя мені його молодість? На хуя?

— Він більше не буде розказувати про молодість.

— Да? Це добре. Бо я в жопі бачив його молодість.

— Ти вже це казав...

— Да? Ну то хай наливає.

— Тобі більше не треба.

— Саня, шо за понти? хай наливає, йому шкода? да? шкода? може, він мусорський? ти в нього про ксіву питав? може, він має ксіву? а може, він бере? в рот бере? нє?

— Капни нам, — каже старший Машталір Рині й стримано зітхає, певно, не знає, як всю цю біду припинити. Риня бере пляшку й наливає у два нерозбиті стакани, але не встигає взяти бодай один, як Мавпа хапає його й швидко опорожнює, а потім так само хапає інший. Скоро йому настануть ласти, шепоче малий Машталір, треба зловити тачку і відвезти його, бо загримить у медвитверезник; Мавпа кіпішує, розмахує єдиною рукою, гримає по столу, матюкається, чіпляється до нас із Ринею, невдовзі поступово відрубується. Беремо його, прощаємося з пацанами, а на запитання Дефіцита, куди йдемо, показуємо на Мавпу, нада це тіло додому відтарабанити. Витягуємо його на вулицю, волочимо до готелю „Тернопіль“, де можна зловити тачку. Мавпа ричить, виривається і хоче заїхати Рині в рило, але брати Машталіри міцно його тримають. Спивається, каже Саша, кожен день квасить, як ненормальний. Спиняємо сіру „волгу“, запаковуємося до салону і їдемо на Бам5. Мавпа засинає, з його рота витікає слина і потрапляє на куртку Рині. Той гнівно каже „мудак“, але не рухається, аби Мавпа не прокинувся.

— Саша, — звертаюся до старшого Машталіра, — ми так і не договорили. Шо ти хотів сказати? — Він оглядає кожного з нас, ніби переконується, чи тут лише свої, кисло посміхається, витримуючи довгу паузу, потім каже: вам пора збити нормальну, надійну бригаду з п'яти-шести чоловік, пробивати серйозні ділюги і не займатися хуйньою.

б

Матір накидає в тарілки картоплю-пюре, з якої лине гаряча смачна пара, до кожної порції додає смажене яйце і по дві сосиски. Вітчим сидить навпроти мене з кислим пожовклим видом, мабуть, козел, хоче похмелитися після вчорашнього, коли насилу приповз до хати й довго шкрібся, наче жалюгідний пес, об двері, щоб його пустили. Мулька, каже він до матері, а в нас нічого нема? А тобі ще чого треба? — визвіряється вона, мало вчорашнього? ледве теплий прийшов, усі гроші, курва, пропиваєш, схаменися, чоловіче, твої дружки хоч і п'ють, але й про свій дім не забувають, завжди копійку несуть до хати, а ти? тобі тільки колеги! і бухельце — дає собі щигля під щоку — добре мені діло... щодня заливати баки, поїв, поспав, побухав, і більше нема ніякої роботи, на широку ногу живеш, дружок, якщо таке буде продовжуватися — вижену, довго терпіти не буду. Ясний перець, не будеш — думаю про себе — вже п'ятий рік терпиш, і завжди кажеш, що більше терпіти не будеш. Мулька, не кричи, кривиться він, я шо? я просто так, тільки сказав, думав, може, малому наллєш, сьогодні ж свято, правда? Пауза. Яке в сраці свято? — витріщає матір очі. Ну, релігійне чи ще якесь, бурмоче він, у календарі церковному постійно свята, люди постійно святкують, я шо? я нічо, тільки запитав, шо, вже навіть запитати не можна? Я тобі зараз дам таке свято, скаженіє матір, шо тобі мозґи повилітають! Мулька, не кричи, знічується він, ні то ні, я шо? для себе? ні, може малий би трохи випив, і я біля нього, в цьому ж нічого поганого нема.

Матір войовниче підводиться з-за столу, й вітчим відсувається з табуреткою, певно, боїться, щоб не заїхала йому чим-небудь по голові. Йому ще рано пити, каже вона, он вчора також приплентався, ледве теплий, горілкою смердить, як від старого пияка; а ти щоб добре вчився, зиркає на мене, а не горілку пив, рано, сину, починаєш, я в твоєму віці вже на заводі працювала; пауза; а з бурси, якщо накоїш лиха, вилетиш тільки так, тепер, сину, не ті часи настали, довго не панькаються, чого витріщився? бери їж. Я кладу виделку й дякую, не лізе. Матір накидається на мене, хочеш похмелитися? стоїть перед нами в агресивній позі, закинувши за плече білий кухонний рушник, я вам, курва, зараз як похмелюся, обом... що старе дурне, шо молоде. Вітчим мляво порпається виделкою в картоплі, запухлий, пожмаканий після бодуна, дивиться на матір і знічено просить: мулька, досить тобі вже сваритися, сідай їсти, тільки не кричи, бо голова розвалюється. Вона йому кидає, пияцюра, щодня дудлити — скоро мозґи повідсихають, і ще той, шмаркач, втягується, показує на мене, але невдовзі заспокоюється й сідає. їмо мовчки, матір скаржиться, що люди вже садять картоплю... хворі, перебиває її вітчим; сам ти хворий, ображається вона, в нас ще не скопано, а їсти схочете, правда? особливо, коли зима буде на носі. Озивається телефон, вітчим встає з-за столу, йде у вітальню. Толя, гукає мене, тебе Іван кличе, Риня. Матір на мене дивиться й сміється, каже, що в Івана дуже кумедне поганяло, схоже на „скриню“. „Риня — скриня“.

„Слухаю“.

„Привіт Толян. Шо сьогодні робиш?“

„Коли саме?“

„Під вечір“.

„Хм. Навіть не знаю. Поки про це не думав. Є тема?“

Риня каже, що хоче познайомити мене з однією бабаською, її притягне його подруга; Толян, можемо у чотирьох відтянутися, або просто потинятися. Я не заперечую, лише запитую, чи вона дуже страшненька. Риня пирскає, в слухавці чую його дихання, яке переривається сміхом, у неї, правда, є маленький дефект, говорить веселим голосом.

„Який?“

„У неї горб“. Пху, от придурок. Риня любить мочити схожі коні, і від нього не знати, що можна чекати завтра. „Повівся? — сміється, — нормальна тьолка, тільки в неї є ще один маленький дефект...“

„Бляха, ти мене вже задрав; може, в неї нема лівої ноги? чи, може, вона ветеран другої світової?“

„У неї нема лівого ока“.

„Риня! Ти мене вже починаєш харити“.

„Толя, йдеш чи ні?“

„Іду, іду. Ця панянка мені вже наперед подобається“.

„Я зайду за тобою, під вечір“, — каже Риня й кладе слухавку. Поки Риня до мене не прийшов, я вирішую доклеїти картинки — журнальні вирізки. Вже упродовж другого року я визбирую з різних спортивних, молодіжних, кіношних, модняцьких журналів плакати відомих спортсменів, рок-зірок, моделей, які йдуть додатком усередині часописів, а також вирізаю цікаві ілюстрації — Ейнштейна, який показує язика, усміхненого Сталіна, Марадону, який кричить на партнера по команді, задуманого Делона, симпатичних дівах, блондинок, брюнеток, навіть одна лиса є, кумедних собак, котів, різноманітні моделі автомобілів, літаків, цицькатих секс-бомб, Сабріну, Сандру та інших привабливих курвів, дикі морди залізного Майка і Могамеда Алі, Гітлера з витягнутою рукою, Микиту Сергійовича Хрущова з кукурудзою у руках і багато-багато іншого мотлоху, який мені подобається. Цими вирізками різного розміру — від невеликих картинок завбільшки в сірникову коробку аж до метрових плакатів — по суботах і неділях, коли маю вільний час, я обклеюю шпалери від плінтусів і до стелі. Матір спершу протестувала, кричала, займаєшся не тим, чим слід, благала, ремонт, курва, тепер робити дуже дорого, не псуй шпалери, але я на це не звертав уваги, і вона невдовзі змирилася з моїм захопленням, спершу трішки бурчала, а згодом приходила до мене в кімнату, дивилася, як я пензликом акуратно намазую клей на картинку зі зворотного боку й обережно наклеюю на стіну, щільно підігнавши до сусідніх ілюстрацій-вирізок. Врешті, вона почала допомагати і зізналася, що стіни від цього стають цікавіші, ніж однотипні візерунки на шпалерах. Мені залишилася одна-єдина стіна, навпроти вікна, скоро дожену Діму Дефіцита, в якого кімната обклеєна повністю, немає вільного місця навіть на маленьку картинку. Щоправда, він, слоїк ходячий, в окремих місцях понаклеював порожні пачки фірмових цигарок, які постійно в нас виклянчував; ми перлися за місто на чернівецьке або львівське шосе купувати ці цигарки разом з іншими речами у пшехів, які приїздили в Україну на „мерсах“, „фіатах“, „жуках“ до родичів. У них якраз була голодуха з електроприладами, і вони з радістю продавали, де тільки могли, жуйки, цигарки, кроси, туфлі, катонові куртки і штани, спортивні костюми, китайські кеди, словом, усе те, чого нема в наших магазинах й універмагах. Минулого року, коли я ще вчився у школі, нас із Ринею біля ресторану „Пролісок“ застукали мєнти — ми якраз у одного дебелого вусатого поляка у фургоні міряли кроси. „To jest ekstra!“ — підбадьорював він нас. Свою пару я встиг купити, а Риня тільки думав. Мєнти примусили Риню сфотографуватися (для цього вони, от козли, навмисне привезли з собою журналіста), як він натягує на ногу крос у польській машині, доповіли у школу, де ми на лінійці отримали втик від директора (від крику він був червоним, як варений рак), а на батьківських зборах отримали втик наші старенькі. Через тиждень вийшла стаття в обласній газеті з фотографією Рині, який міряє крос. У статті згадували моє прізвище. Мати кілька днів плакала, як я буду дивитися на роботі людям в очі? ти ростеш потворою, я ж тебе таким не виховувала, що скажуть сусіди? дуже рано починаєш, а що буде далі? Старший Машталір колись розповідав, як ще учився в школі, їм на політінформації втирали про те, як іноземець намовив радянського хлопчика за нові джинси піти в універмаг і купити совітський стяг, ганьба, казав учитель, ганьба, це те саме, що зрадити батьківщину. Згадую це, і мені стає смішно. Зараз полякам дозволили торгувати на окремо відведених ринках, і нікому не треба тепер їздити на шосе й нелегально купувати в них речі. Мати нарікає, що поляки за останній рік із наших магазинів вигребли всі телевізори, холодильники, праски, магнітофони, радіоли, м'ясорубки, електродрилі, транзистори, а тепер накинулися на малі інструменти, деталі, цвяхи, дроти, дверні замки, вимикачі, молотки, викрутки, всілякі двигуни, навіть на фарфор, скло та інший посуд. Бідують, а тому швендяють по світу, сказала вона. Да, поляки — гірші від тараканів. Відкриття польських ринків нам було на руку. Відпала охота купувати, і ми просто крали у пшехів речі з-під прилавків, деколи наших знайомих ловили, але це було рідко, оскільки на ринках товклися цілі зграї таких, як ми, хто вірив тільки у власні руки. Пригадую, як Риня вкрав лівий китайський кед із пари, а один наш знайомий з Баму вкрав правий, потім вони шукали одне одного і „ділили“ цю пару між собою: Риня доплатив, і мав новісінькі кеди, які в Тернополі були рідкістю. До полудня я встигаю заклеїти картинками верхній лівий кут стіни, добряче болять плечі. Матір каже, що через тиждень будемо садити картоплю. Я не заперечую. Разом з вітчимом вона звалює до сусідки в гості дивитися бразильський телесеріал (канал, на якому він іде, в нашому старенькому „Електроні“ не показує). Телефонує Риня, каже, що зайде через півгодини.

7

Ти тільки не кіпішуй, тьолка нормальна, ляля, ножки — м-му, підносить Риня пучки пальців до губ, буфера класні, словом, побачиш... Господи, якби ж то...

Ми ідемо 5-м троліком до залізничного вокзалу, від якого пройдемо пішки на Театральну площу. Біля „яєць“ — це дві великі мармурові кулі по обидва боки від сходів до драмтеатру, — маємо зустрітися з тьолками; „яйця“ — особливе місце, тут перезустрічалося пів-Тернополя. Риня цілу дорогу розповідає, що його старші двоюрідні брати пригнали з Німеччини іномарки, уявляєш, перші іномарки в Тернополі — „фольксваген“ і „мерс“; да, це круто, думаю я, вони серйозні бандюки. Риня каже, що треба займатися серйозним ділом, робити пристойні гроші, підніматися і не страждати на дурку, всі ці наріки, гульба табунами до тридцяти-сорока чоловік — все це не те, нада нормальні тачки купляти і заробляти бабки, ти погоджуєшся? Да, знехотя відповідаю, хоча думаю зовсім про інше: мене непокоїть ця зустріч, я ніколи не був із дівчиною, через це, ясний перець, почуваюся незручно, ніби все роблю не так, навіть у найменших дрібницях... і це буде помітно, і, може, викличе сміх. Як усю цю біду пояснити Рині? Пауза. Думаєш про тьолку? — несподівано запитує він; здригаюся, таке враження, наче Риня читає мої думки. Да, якщо чесно, думаю. Ляля, каже він і сміється, головне багато не кілішкуй. Ляля — повторюю про себе це слово Рині, яке він інколи вживає стосовно класних тачок і класних тьолок. Толян, головне постійно чеши їй на вушко, баби це люблять, якщо замовкнеш, вона відразу подумає, що ти відморожений, зануда, доганяєш? Да, доганяю. Молоток, всьо в тебе вийде. Ми виходимо з тролейбуса, Риня дістає цигарку, прикурює й продовжує: ти маєш відчувати, бачити по її очах, коли вона на тебе дивиться захоплено, доганяєш? головне, щоб їй з тобою було цікаво і щоб вона не хотіла... ну, посратися з тобою, а потім все піде, як по маслу, тільки не пускай перед нею соплі, як ти її любиш, не говори їй цього, доганяєш? не показуй їй, що ти сохнеш, бо тоді — жопа, вони таке люблять, доганяєш? Да, ясний перець. Приставай обережно, не відразу, бо стане на роги і відкриє хліборізку, головне постійно чєса-тина вушко, чесати постійно, і все буде нормально... всьо ідьот по пла-ну, співає він, запам'ятай, вони всі хочуть трахатися, але бояться, ніяких галімих мансів, доганяєш? молоток, дружньо б'є мене по плечу. Виходимо на Театральну площу. Ліворуч, там, де починаються лавки і фонтани, які виводять до Центрального універмагу, біля високого жовто-блакитного прапора помічаю зграю з десяти чоловік місцевих рухівців, але Борі Гебельса між ними не видно. Біля мармурових „яєць“ ні душі. От, сучки, каже Риня, постійно запізнюються, Толян, баби всі запізнюються, до цього можеш уже звикати, ці курки так довго збираються вдома, що хочеться їх деколи повбивати: стане вівця перед дзеркалом, почне чухатися, губки натягувати, мастити їх помадою, а потім ще драїти пудрою щічки, воші визбирувати, ха-ха, регоче Риня, дістає цигарку, закурює й випускає дим; пауза; ти ніколи не бачив, як баби збираються перед тим, як кудись іти, нє? це повна жопа, чьо вони запізнюються постійно, на хвилин десять-двадцять? бо чухаються перед дзеркалом, кожна з них роздивляється, яка я, курва, файна... як стара комбайна... Я його перебиваю й показую на двох тьолок, які до нас наближаються з боку центрального універмагу. Риня одразу змінюється, очі радісно загоряються, він пожвавлюється, підбігає до симпатичної шатенки маленького зросту з чорною цяточкою біля губ, цілує її, потім представляє мене. Під пильним поглядом двох пар зацікавлених оченяток я знічуюся і, бляха, червонію, в мене харя просто горить вогнем. Це Іра Капустинська, весело говорить Риня, моя маленька, хороша Капусточка, а це — Ляня Мазур, показує на іншу, я знову ніяковію; Ляня... кумедне ім'я, це мабуть від Лєни... Старший Машталір колись жартував, що всі Лєни — бляді. Ляня зустрічається зі мною поглядом, тримаю її, наче на прицілі, Ляня не витримує, опускає очі, вивчає мій одяг (через це я помітно нервую), її щоки спалахують рум'янцем.

— Куди йдемо? — звертаюся до Рині.

— Валимо в „Зустріч“.

— Там повно наріків, — каже Капуста, — може, підемо в інше місце?

— А хулі нам до наріків? — дивиться на неї Риня, — ти їх боїшся? це ж трупи, хіба трупи страшні? вони вже давно мертві, їх просто ще не встигли закопати.

Несподівано він кривляється, імітує наркомана, який ледве плентається на підігнутих ногах, звішує руки, ніби мотузки, на груди схиляє голову: ой, пацани, мене, бля, ковбасить, як ковбасить, я ще тут, чи вже нє? альо, я вже під землею? хробачки, де ви? прийшла нова порція обіду...

Ми регочемо. Я підходжу до Рині: значить, у „Зустріч“? Він схвально киває. Прямуємо в напрямку генделика, я відчуваю незручність: Риня йде між мантелепами, обіймаючи Капусту, а я, наче повний бовдур, плентаюся за ними. Він їм чєше на вуха всіляку біліберду, вони регочуть і мене не помічають. Проходимо неподалік великого прапора, біля якого щодня товчуться хворі на голову рухівці, але Борі Гебельса між ними не бачу. Раптом стає трохи нудно й сумно, я розумію, що моє знайомство з Лянею починається не зовсім так, як треба. Вона також іде ніби пригнічено, намагається сміятися, деколи голосно, ніби підкреслює, що уважно слухає базікання Рині, повертає до нього голову, запитально дивиться, а на кілька секунд (може, здається?) ніби прагне кинути оком на мене. Втім, це мені подобається, маю непогану можливість роздивитися Ляню ззаду. Ох ти йоб... стрункі, рівні ноги, справді — повний відпад, попри те, що легка синя курточка накриває її талію, від мого ока не може сховатися гнучка фігурка. Повільно опускаюся очима до тугеньких, як сливочки, сідничок, які злегка випирають з-під куртки, мій поршень напружується, а від збудження трусяться руки. Обійми даму, обертається до мене веселе табло Рині, чьо плентаєшся позаду? Гівнюк паршивий, лаюся про себе, так говорить до мене при тьолках, хочу його задушити, як паршиву собацюгу. Іра і Ляня обмінюються довгими мовчазними посмішками, я відчуваю, як густо червонію. Непомітно підходжу до Ляні, і ми йдемо вже разом. Раптом позаду чую, як Риня шепоче Капусті: „він ще хлопчик“. Клятий козел! Лосяра тупорила! Піт на яйцях бабуїна! Лайно зіпсутого носорога! Риня, озвіріло зиркаю на нього, він замовкає і тихо регоче, виправдовується, шо пожартував. Біля входу до „Зустрічі“ стоїть невеликий табун незнайомих гавриків, вони голосно говорять і димлять. Один із них вітається з Лянею, і це мене насторожує. Я недобре в нього втуплююся, наче він висить мені сто баксів, і той відводить погляд убік. Розмазня. Ми заходимо у тьмяне приміщення, я вітаюся зі знайомим барменом, він мовчки подає мені через стійку руку для потиску. Риня обводить поглядом зал, біля вікна помічає вільний столик, пропонує тьолкам падати там. Ми повертаємося до стійки, зізнаюся Рині, що з бабками я на підсосі, він сміється, не думай про цю хуйню. Дівчатам купуємо по сто грам червоного вина, морозиво, каву, слойоні тістечка, а собі беремо по два бутіка з домашньою ковбасою, двісті грам водяри і по склянці апельсинового соку.

Риня знову чєше язиком, корчить усілякі тупі рожі, як ненормальний, дівахи заливаються сміхом, а мені, оскільки всі ці приколи я вже чув сотню разів, стає нудно і нічого не залишається, як розглядати присутніх у залі. За столиком у кутку я помічаю старшу красиву тьолку та Ігоря-електрика, який працює в моїй бурсі; попри те, що в нього покалічена права рука, він непогано грає на гітарі, вечорами виступає з іншими музикантами в „Галактиці“ на Дружбі6. Ми дружньо вітаємося помахом руки, він підносить до рота цигарку, прикурює й випускає густий дим. Деколи на перервах між парами ми з Ринею бігаємо до нього в каптьорку, де стоїть звукоапаратура, стоватні колонки, бабінний магнітофон, підсилювач, кілька електрогітар, крутий синтезатор „yamaha“, а ше, здається, барабани, розібраний телевізор і купа змотаних дротів і кабелів. Ігор вчить мене грати на гітарі, взимку вмикав навіть електрогітару, і це для мене було повним відпадом; я мрію стати соло-гітаристом і створити власну хард-групу. Ми часто говоримо з ним про рок-музику, він дає нам слухати круті платівки, які йому привозять з-за кордону і яких у нашому музичному магазині „Мелодія“ не купиш. Про Ігоря говорили, що він особисто знайомий з хардом Гаїні із „Круїза“, платівка якого півроку тому з'явилася в продажу, що вдома він має на бабінах всього Гендрікса, — це просто атом! Перед нами на стіл ставлять замовлення. Риня, дивлячись на графинчик водяри, від задоволення потирає руки, акуратно бере його, кілька секунд тримає в руці й задоволено розглядає, здіймає ковпачок і наливає в чарки. Ми їх підносимо, киваємо Ігорю і його дамі, а він на весь зал голосно каже „мерсі“, потім цокаємося з Ірою і Лянею. Риня надкушує бутерброд і говорить із Капустою про їхній майбутній відпочинок у Карпатах, вона зволікає з відповіддю, по розгубленому виразу обличчя видно, що ця пропозиція її застукала зненацька, каже, не знати, чи погодяться батьки. Ми з Лянею мовчки їх слухаємо, я розумію, що мені слід з нею заговорити, бо все це збоку, напевно, виглядає по-ідіотському. Розпитую, де навчається, живе. На превелике щастя, вона ходить в 11-у школу і живе біля 9-ї бурси. Слава богу, далеко не треба проводжати, від мого будинку близько. Риня пропонує піти на днях у кінотеатр, можна в „Україну“ або „Мир“. Навіть не знаю, що на це відповісти. Ляня несподівано каже, що в четвер її старі звалюють у Львів до родичів і що в неї буде вільна хата. Усміхнено й ніби невинно дивиться на мене, я трішки ніяковію від симпатичних очей. Ляня весело говорить, а я все розглядаю ніжні, лагідні губки, як вони рухаються, оголюють рівні білі зуби, розглядаю маленький носик і симпатичні ямочки, бля, які в неї ямочки, мій поршень знову оживає. Ляня, ти краще скажи йому, чим займаєшся, перебиває мої спостереження Риня й підморгує мені; да, да, скажи, підтримує його Іра. Ляня зводить на нас погляд, у неї такий вираз обличчя, наче її заскочили зненацька, посміхається й каже, що це несерйозно, це просто захоплення, в якому нема нічого особливого. Що „несерйозно“? — запитую її. Риня кумедно випалює „х-хе“: вона малює, але як! тобі таке навіть не снилося, дивиться на мене. Навіщо? — ніби жартівливо й водночас осудливо зиркає Ляня на нього. Риня заводиться, а хулі, хай Толян знає, з ким має справу, ти ж у нас — одна така, я більше нікого не знаю, хто б малював, і це дуже серйозно, ха, його обличчя розтягується в усмішці, це не пєцки-пуцки, а мистецтво, особливо й обережно промовляє він останнє слово. Я пирскаю зі сміху.

— Ти малюєш? — запитую в неї.

— Трішки.

— Ні фіґа собі „трішки“! — вигукує Риня, — вона цілі стіни розмальовує!

— Стіни? — здивовано дивлюся на Ляню. — Як це?

— Просто, — вклинюється Риня, через що Ляня не встигає відповісти.

— Риня, — дратуюся на нього. Вона каже, що цьому навчилася у свого троюрідного брата, який живе в Канаді й до якого їздила минулого року, він там у своєму коледжі найкрутіший бомбер... Риня від цього слова кривиться, чесно кажучи, ми обоє не вкурюємо, шо воно означає. Ляня, дивлячись на наші туманні вирази облич, сміється й пояснює, що бомбер — це той, хто розмальовує стіни у важкодоступних місцях, наприклад, на висоті, і ризикує мати неприємності з поліцією; розповідає, як її брат Майк в Оттаві розписує бетонні огорожі, гаражі або житлові будинки, а одного разу, коли він „оформив“ офіс банку, його таки впіймали і він мав купу проблем.

— Навіщо ти це робиш? — запитую я.

— А? — замовкає вона й запитливо дивиться. — Навіщо? Навіть не знаю. Просто, в цьому є щось таке, чого я ніколи не відчувала.

— Не простіше купити папір, ну там, полотно.... на чому малюють художники?

— Ні, — кривиться вона, — маленькі картини, ні, ні, цього ніхто не бачить, тільки твої родичі, друзі і, може, ще кілька випадкових людей, а те, що я роблю, бачать усі. Розумієш?

Риня кліпає очима й каже: ну, тоді давайте вип'ємо. Перехиляємо чарки. Я на кілька хвилин відлучаюся від компанії, підходжу до столика Ігоря, він знайомить мене зі своєю тьолкою, ох, яка краля: з-під светрика випирають не груди, а атомні боєголовки (Ігор у цьому питанні шарить)... Перекидаюся з ним кількома словами, він каже, щоб на днях зайшов до нього, маю Інґві Малмстіна, захаваєш його інтро, тобі сподобається. Дякую йому і повертаюся до своїх. Риня тримає в руці напівпорожній графинчик і каже, закінчується нафта, розливає залишки по чарках, скільки водяри не візьми — її завжди мало, потім нахиляється до мене, торкнувшись губами вуха, шепоче, як тобі діваха? Толян, ти з нею забудеш, як тебе звати. Мені раптом здається, що ці слова чує Ляня, ми зустрічаємося з нею поглядами, і на її обличчі з'являється ледь помітна усмішка. Вона все почула, бляха, мені стає трохи соромно, і я, здається, знову червонію по вуха. Риня поривається купити ще по соточці, але ми його стримуємо, кажемо, пора звалювати. У кафешці я несподівано помічаю вбитого, наче німець під Сталінградом, Коновала, він стовбичить біля барменської стійки ще з двома наріками і втикає, спершись на неї. Бармен не звертає на нього уваги, показую цього придурка Рині, він змінюється, стає сердитим, дивиться на Коновала й кидає — цей дурік своє вже віджив; пауза; хай чєше своєю дорогою, даун тупорилий. Коновал зі своїми супутниками заходить у зал, туманними, сивими очима повільно обводить усе навколо, але нас не бачить. Я дивлюся на двох наріків, які стоять за його спиною, їхні почорнілі, виснажені обличчя мені незнайомі, один із них відкликає Коновала, і вони звалюють.

8

Через хвилин десять Капуста каже, що їй пора. Виходимо із „Зустрічі“, але надворі Коновала не видно. Валимо по Карла-марла7, два мєнти з пивного кабака витягують п'яного дядька й волочать, певно, в „акваріум“. Біля центрального універмагу ловимо тачку, “ідемо на Вам. Риня з Капустою виходять на зупинці „Універсам“, оскільки вона живе на нижній Канаді8, а туди найлегше добратися тільки з цієї зупинки. Я кажу їм, що водій підкине під самий під'їзд, але вони від-нєкуються, хочуть прогулятися. Ми з Лянею прощаємося з ними, машина рушає. Трохи вище 11-ї школи тачка зупиняється, я розраховуюся з водієм. Чьо мовчиш? — запитує в мене Ляня, коли заходимо в її двір, де нема ні душі. Додому йти ще не хочеться, і я пропоную їй впасти на лавочці біля дитячих гойдалок, вона сідає поруч, злегка торкаючись коліном моєї ноги, я збуджуюсь і не знаю, як себе поводити; як не як — це перше моє побачення, я ще ніколи не був із кобітою; пауза; господи, я навіть не знаю про що з нею говорити. Риня каже, головне вішати, постійно вішати їй на вуха; ясний перець — вішати, а попробуй, бляха, попробуй, терти всі вміють...

— Ти завжди такий?

— Який?

— Ну, загадковий, — каже вона, в її голосі бринить кокетування. Мене наче паралізує, віднімає мову, лише видавлюю з себе несміливе „не знаю“ й знічуюся, бляха, я поводжуся, як останній плуг. Раптом Ляня встає, неквапно підходить до гойдалки, сідає, злегка розгойдується, відштовхується ногою від землі, а потім, відкинувши назад голову, дивиться у вечірнє небо. Кілька хвилин спостерігаю за нею, за її розкішним волоссям. Ляня заплющує очі й раптом починає сміятися. Чьо смієшся? Згадала дитинство, колись ця гойдалка мене сильно вдарила, батько возив у травмпункт, і мені накладали шви, я тоді дуже плакала, особливо коли побачила жовтий фурацилін, запах його пам'ятаю досі, хочеш, покажу рубець, ось тут, на шиї, вона зіскакує з гойдалки і підходить до мене, сідає поруч, відкидає голову, правда, зараз погано видно, але ти можеш відчути його пальчиком. Я підкоряюсь, і справді, на кілька сантиметрів нижче коренів м'якого волосся намацую продовгуватий невеликий рубець, запалююсь ще більше, таке враження, серце зараз вискочить, вона, мабуть, відчуває моє гаряче дихання, бо мій рот від її обличчя на відстані долоні. Раптом Ляня розвертається, лише встигаю помітити напівзаплющені очі з вогником ніжності й туги, меланхолійне, трохи розслаблене обличчя. Напіврозтуленими устами тягнеться до мене. Від м'якеньких, пухнастих губок запалююсь ще більше, мій поршень набрякає і проситься назовні. Гаряче шепочу, що люблю, — люблю з тієї хвилини, коли тільки помітив, коли вона заговорила, а Ляня мене перебиває і каже „мовчи“. Не знаю, скільки часу ми облизуємося, не хочу, аби це припинялося. Вона кладе мою ліву руку собі на груди, і від м'яких овалів під літньою блузкою в мене крутиться голова, і враз — бля! — я кінчаю! кінчаю в штани від збудження. Який я поц! Господи, як соромно; пауза; але це сталося не з моєї волі, думаю про себе, від цього ніхто не застрахований, заспокоюю себе. Міцно стискаю Ляню в обіймах й осипаю поцілунками, мабуть, поводжуся трохи незграбно, бо з неї злітає літня курточка. Я знову кажу їй, люблю; пауза; бляха, який я лох! як мені соромно! торба, караюся про себе, не нада було цього говорити. Дурачок, шепоче вона і гладить рукою мою короткострижену голову, дурачок.

— Я тебе хочу.

— Дурачок, — знову шепоче, і я бачу, як вона сама до себе усміхається. Ні про що не думаю; подвір'я, дитячі гойдалки, вечірні вогні у людських вікнах старої хрущовки, зоряне небо й свіже повітря — все це ніби відступає в невідоме, залишаючи тільки гаряче дихання Ляні, розтулені вологі губи, тихі ніжні слова, тремтливе тіло в моїх обіймах. Вона зривається, підхоплює з землі курточку, тихо й перелякано каже „мама“, я дивлюся навколо й помічаю жінку на балконі. Ляня стає прохолодною, напруженою, і я дивуюся такій раптовій зміні її поведінки. Треба йти, каже вона. Ми поспіхом прощаємося, вона чмокає мене, наче велику нерухому ляльку, в губи, шепоче: дзвони. Запитую номер, поспіхом його називає — шістсот шість і два нулі, запам'ятаєш? 60600 — запам'ятаю, смішний номер, як не запам'ятати. Дивлюся на її симпатичну фігуру, котра віддаляється, і від щастя посміхаюся... Риня — просто молодець, звів із такою бабаською, яка тьолка! яке зайченя! Ляня зникає в під'їзді, а я ще не йду, ніби не уявляю, як можу піти, піти після такого.

На балконі другого поверху в темряві бачу фігуру її матері, не сумніваюся, жінка якраз придивляється до мене, хоча нічого виразно не може розгледіти. Закурюю, довго дивлюся на вікна Ляні, в одному з них, біля балкона, загоряється світло, мабуть, вона зайшла до кімнати, задумано затягуюся, гарний номер — 60600, завтра дзвякну. Кидаю недопалок і поволі йду додому. По дорозі зустрічаю п'яненького знайомого з 15-го квітня, він хвалиться, що сьогодні зранку їздив на рибу, одного дзеркального взяв на варену кукурудзу, вдома важив — один кілограм і двісті грамів, на вихідні знову поїду, може, махнеш зі мною, Толян, водяри наберемо, пивасика, всьо як має бути; дякую за запрошення, хоча й неуважно його слухав, бо думав про Ляню, кажу, що маю справу, іншим разом, ми невдовзі прощаємося. Мати із вітчимом дивляться телевізор, їм не заважаю, на кухні дістаю з холодильника пляшку кефіру, ковтаю його, стає добре, просто добре, від горілки потроху витверезився, тільки в голові ніби сонно. Заходить матір, закутана в червоний домашній халат, від світла примружує очі, позіхає, каже, що підсмажить яєчню, але я відмовляюся, вона уважно придивляється, питає, чьо либу давиш? що вже сталося? розказуй. Кліпаю очима, тіпа, не доганяю, про шо ти? всьо нормально, мовчки п'ю з горла кефір, прошу її напустити гарячої води у ванну. Матір стоїть на місці й ненароком кидає, що я сьогодні чудний. Нічого не відповідаю, у мене настільки добрий настрій, що я навіть не зважаю на смердючий запах ніг вітчима, яким просякнута квартира, лише відчиняю вікно, свіже повітря облизує обличчя, я дивлюся на освітлені вікна будинку навпроти і згадую своє перше побачення.

9

З Ринею стоїмо біля входу до навчального корпусу з майстернями і чекаємо на Саву, ця гнида на першу лекцію — історію — не прийшла, Риня каже, що його заасфальтує, а я мовчу, бо розумію — бабло не виб'ю — він нічого не має. З корпусу вивалює Чихаренко, наближається до нас, по-дурнуватому розкидаючи ноги, йому, мабуть, абрикоси заважають нормально ходити, думаю про себе і пирскаю зі сміху, вітається, ніби голова колгоспу зі своїми кріпаками, харкає на землю, несе повну туфту про вчорашній матч „Ниви“, як вона просралася по повні помідори, і про те, що Прядуна треба вже списувати, він, як форвард, труп, своє вже відбігав, менше бухати нада. Не хочу слухати цю лажу, яка мене харить. Чихаренко, жирна лосяра, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсутого носорога, знає, що я особисто знайомий із Петрухою Прядуном, і ще більше його обливає помиями. Згадую матчі, на які ми ходили: стадіон наче ставав скаженим, купа п'яних горлянок, ніби одним голосом протяжно, інтонаційно підтримувала головну тернопільську команду: „Н-И-В-А ХОЧЕ П-И-В-А! Н-И-В-А, ТИ І П-И-В-О! ПЕТРО ПРЯ-ДУН! ПЕ-ТРО ПРЯ-ДУН!“; втухни, кажу йому. Чихаренко відкриває рота, обличчя покривається червоними плямами, а губи з притиском випалюють „чьо?“; сунь звідси, підключається Риня. Чихаренко мовчки змірює нас тупим поглядом і каже, що ми з кожним днем все більше заганяємося, дивіться, пацани, щоб не було проблем. Я визвіряюся на нього, а Риня спокійно запитує: хочеш піздюлєй хапнути? тут, на місці? сходу? Чихаренко примружує вії, задкує, а мені каже: я це запам'ятаю; пауза; да, да, запам'ятай обов'язково. Йде в бік Енергетичної, мабуть, на зупинку, а ми далі стоїмо й мовчки куримо. Дивлюся на котли, почалася пара основи механіки, а Сави, бичяри, все нема. Несподівано Риня мене запитує, чому не телефоную до Ляні? Не знаю, що відповісти. Він насідає: погана тьолка? в чому проблеми? а? Капуста каже, що ти вже три дні, як пропав, а Ляня переживає, ну? дружньо штовхає мене плечем, Толян, шо за муля? Не знаю, мені треба все продумати. У Рині падає шухляда, він одразу кривиться, наче з'їв кисле: шо? шо „продумати“? хулі тут думати? тьолка бідна аж пищить від нього, а йому треба думати, вона тебе хоче, а ти думаєш, ти не думай, а піди до неї, піди; пауза; не перебиваю його, бо він у таких випадках ще більше заводиться, хай потриндить, якщо має таку тягу; Толян, хулі того життя? ти не забув, що вона нас запрошувала? чьо вилупився, як баран на нові ворота? в неї завтра хата, доганяєш? хата! старі кудись звалюють на два дні, два дні! ти доганяєш? ну, чьо втух? Молоток, будемо тільки ми з Капустою і ви, нормально? вона твоя! Пауза; бляха, Толян, шоби ти без мене робив?

Сави, сучяри, нема. Вирішуємо йти на пару. Завалюємо в авдиторію, вибачаємося перед викладачем, він, затичка триперна, вичитує нас по повній програмі, на носі екзамен, а вам до лампочки, візьміться за розум, бо буде пізно. Да, да, буде пізно, падаємо на задній парті, дістаємо свої зошити, писати впадло, я малюю в конспекті нацистських солдатів, а Риня розкидає сірники (це наша улюблена гра): в долонях трусиш купу сірників, легко викидаєш їх на стіл, після чого по одному розгрібаєш, але так, щоб сірник, який витягуєш із купи, не ворухнув іншого. Риня час від часу перекидається зі мною словами, але під пильним поглядом викладача замовкає, намагаємося не привертати до себе уваги. Після другої пари великим табуном біжимо в їдальню, котра знаходиться в центральному корпусі. Хто прибіжить останнім — тому не вистачить порції та компоту. Як правило — майже півгрупи не їсть, оскільки Риня, я, Коновал, Король і ще кілька пациків з'їдаємо по дві порції, а така жирна свиня, як Чихаренко, може затоптати деколи навіть три, тому на всіх не вистачає. Такі лохи, як Сава, в їдальню взагалі не ходять, оскільки їм після нас нема що їсти; на хуя їм їсти? хай сосуть, уроди, сміється Риня. Схряцавши по дві порції картоплі-пюрешки з сосисками та вінегретом, виходимо на перекур за корпус із майстернями, у дворику помічаю Саву з одним із одногрупників, вони курять і говорять. Риня каже, що зараз йому зробить інквізицію. Неквапно підходимо, Сава робить вигляд, ніби нас не бачить, але... він змінюється на обличчі, блідне й метушиться на місці, і врешті в наш бік кидає несміливі короткі погляди. Здоров, Сава, підходить до нього Риня і кладе руку йому на плече, від чого той знічується, ніби стає меншим, губи тремтять, обличчя покривається червоними плямами, глухо відповідає „здоров“. Приніс? — відразу запитую, Сава відступає на крок і каже, що нічого немає. Риня хапає його за волосся й розвертає до себе: я не почув. Я нічого не маю, каже Сава.

— Я ж тебе зараз порву, хочеш, щоб тебе кожного дня гасили?

— Толя, я віддам, просто... у мене зараз нема грошей.

— А стипендії? — запитує Риня. — Будеш віддавати стипендії...

— Я не маю за шо жити... ми з мамою...

— Ой, зараз розплачуся, — кривляється Риня, — зараз у мене сльози потечуть, лосяра, коли будуть бабки?! Хочеш, я тобі зламаю ключицю? — сичить, і я бачу, що він готовий Саву вдарити.

— Толя, поїхали до мене й візьмете собі все, що захочете.

Риня запитливо киває, тіпа, валимо. Сава живе на Чалдаєва. На зупинці сідаємо в тролейбус і ідемо кілька зупинок у напрямку Баму. До його дому йдемо мовчки, Риня забігає в гастроном, який трапляється нам по дорозі, аби купити пачку „Орбіти“. Чекаємо його мовчки, Сава деколи дивно і трохи збентежено дивиться на мене, мабуть, хоче поговорити. Може, він і відкрив би свого рота, але Риня повертається швидко, й Сава знову знічується. Заходимо в темний облуплений під'їзд будинку, стіни розписані матюками і назвами західних рок-груп („KISS“ та інша пурга), Риня питає в Сави: це ти такий меломан? Але той мовчить. Підіймаємося на третій поверх. Сава підходить до дверей із обдертим дерматином, з розривів звисають клапті вати, кумедним великим ключем колупається в замку й відчиняє, заходимо в слабо освітлену квартиру й одразу звертаємо увагу на її вбогість: стіни в коридорі помальовані до рівня грудей синьою масляною фарбою, на підлозі — зачовганий і потрісканий лінолеум; Сава каже, що можна не роззуватися, заходимо до вітальні, її вбогість також вражає: під стіною стоять допотопні низькі меблі з відірваними дверцятами, на витертому старому паркеті замість дивана чи ліжка лежить матрац, на якому постелено постіль, біля вікна стоїть стіл, закладений випраними, непрасованими лахами, біля нього одне-єдине на вітальню крісло, в іншій кімнаті також повний голяк — матрац із постіллю на підлозі, незграбний саморобний фанерний стіл, один стілець і велика стара шафа, в кутках кімнати лежить брудний одяг, а біля столу стоїть старий поламаний телевізор без задньої кришки. І шо ти хотів запропонувати? — запитує Риня. Сава знічується, знизує плечима, каже, не знаю, самі дивіться, але потім пожвавлюється, очима шастає по кімнаті, наче шукає якусь річ, може, магнітофон візьмеш? бере з ліжка допотопну однокасетну „весну“. Нахуя йому та „весна“? а? — дивиться на нього, наче на недоумка, Риня, сам подумай своїми мозґами, шо Толян буде робити з твоєю „весною“? її хіба комусь на голову з балкона кинути. Сава каже, що більше нічого немає; пауза; я розумію, що це правда. У вітальні знаходжу ящик із домашньою аптечкою, порпаюся в ньому — цитрамон, активоване вугілля, но-шпа, фестал, нічого нормального. Шо ти робиш? — дивується Риня. Не знаю, відповідаю, може, Коновалу щось знайду, рєлашку або дємянчик. Риня відразу змінюється, хмурнішає, не кумарь мене зі своїм Коновалом, випалює трохи роздратовано, я сумніваюся, шо він так буде думати про тебе, так шо не займайся хуйньою; потім він кисло оглядає квартиру і каже, пора йти. Підходжу до Сави, грошей із тебе брати не буду, від цих слів він міняється на обличчі, ніби світлішає, але коли мені від тебе щось буде треба, ти слухаєш? тоді я попрошу, попрошу один тільки раз, ти доганяєш, шо я сказав? Сава киває головою й не приховує усмішки. Гарний хлопчик, плескаю його по обличчі, й ми виходимо з квартири. На вулиці Риня знову заводиться, що я, дивлячись на вбогість помешкання Сави, розчулився, а це погано. Що значить „погано?“. Риня зневажливо кидає, нада було не так себе поводити, ти проявив слабкість, нада було наїхати на лоха по повній програмі, шоб до смерті, вівця, пам'ятала; пауза; а ти, гуманіст сраний... Риня, хочу пояснити йому, але він мене різко перебиває: шо Риня? шо? нада було дураку в калдик дати! добрим хочеш бути? з усіма не можна бути добрим? доганяєш? на добрих воду возять, закурює він і видихає дим, ти думаєш це чьмо чого тебе до себе додому потягнуло? шоб розчулити, шоб ти відчув себе винним, дивлячись на його йобану квартиру і на те гівно, в якому він живе; пауза; не можна так, Толян, НЕ МОЖНА, ти маєш бути як трактор: по-бара-бану, всьо по-барабану... тепер ця лосяра буде знати — Толян добра душа і на нього деколи можна забити, да, да, забити й насрати, а потім ше гівно розмазати по голові, злорадно посміхається... ти цього хочеш? ти йому завтра скажеш, шоб він замість тебе підлогу в авдиторії помив, а він: Толян, ти гоніш. Ти цього хочеш?

— Риня, ти не так розумієш, — намагаюся бути спокійним; не знаю, як йому пояснити, шо з Савою — особливий випадок, що з нього скачати бабки — просто нереально, там повна задниця.

— Шо не так? Шо? Він чьмошний, а таких нада чьмирити. Він для цього й народився. Все дуже просто.

— Риня, ти мене починаєш харити, давай закриємо цю тему. Ти мене просто не зрозумієш...

— Ну, ну, — прикурює він цигарку.

10

До мене заходить Бодьо Машталір, приносить кілька німецьких „Filmspіgel“ та польських „Kobieta“, в яких у середині є плакати відомих акторів, класних цицькатих тьолок і багато інших хороших картинок, ми беремо ножиці й нещадно їх вирізаємо. Бодьо дивиться на заклеєні картинками та плакатами стіни кімнати і вагається, чи робити таке ж саме в себе вдома; знизую плечима, тіпа, вирішувати тобі, просто мені вже нема куди відступати, майже завершив. Розповідаю йому про Ляню, знаєш, вона просто класна. Бодьо уважно слухає й мовчить; чьо ні з ким не зустрічаєшся? — запитую в нього. Він зізнається, що все це забирає дуже багато часу, ти ж сам знаєш, постійно у спортзалі, на рингу, замовкає, посміхається. В його очах спалахує іронічний вогник, наче він щойно пригадав щось важливе: брат каже, що всі вони спочатку класні, а потім, потім у них одне на умі — гроші; я на нього запитально дивлюся; да-да, і шоб мужик був, який би їх приносив... просто вони так створені, це їхня така порода, не знаю, як ти, але я не буду з тьолкою зустрічатися, в мене на носі змагання, нада сили берегти, ти тільки нічого поганого не подумай, якби не бокс, я так само, ну, не проти, але не зараз... Пауза. З тумбочки дістаю клей і пензлик, ми поволі намащуємо його на вирізані з журналів картинки і наклеюємо на стіну, акуратно припасовуючи до тих, які я наліпив минулого разу. Бодьо, розглядаючи ілюстрації на стінах, каже, занадто багато голих тьолок, мало мотоциклів, літаків, кораблів, тварин, і спорту мало, да, спорту, тільки мордяки Тайсона й Марадони. Я його ніби не чую, запитую про брата, нормально, каже Бодьо, їхня бригада поволі розпадається; на моє запитання чому, відповідає, що в кожного почалося своє: Артура — відшили (?), Мавпа — спивається, Адвокат — одружився, і йому про сім'ю треба думати, в нього недавно донька народилася.

— А Саша шо робить?

— Він? їх зараз троє-четверо, бабки заробляють. Брат каже, нам нада думати про серйозні речі, а не гуляти, бухати й пиздячити денді, лохів чи комсомольців. Вони зараз у Хмельницький їздять, трусять місцевих на золото, шмотки, словом, шо під руку підвернеться; взимку, правда, крутіше було — шуби, шапки дорогі, але й зараз ходи нормальні є.

— Які?

— Ну, поляків на трасі лупонути.

— Для цього ж треба тачку мати...

— Вони на „дев'ятці“ їздять. У лютому в Хмельницькому були, в якоїсь дури шубу норкову бомбанули, вона вафлєглотку на цілу вулицю як відкрила, що її батя — туз серйозний при погонах, так вони її по балді разок хлопнули (імітує удар), тепер не знають, чи прийшла кляча до тями. Уявляєш, подрузі зафігачили прямий, ніс відразу — фіть — хруснув.

З роботи приходить вітчим, як не дивно, тверезий і в доброму настрої, ходить по хаті, ніби не знає, чим зайнятися, заглядає в мою кімнату, помічає Бодю й вітається, як твої справи, плескає мене по плечу; „як мої справи“, яке йому діло до моїх справ. Бодьо запитує, чи не бачив його старого (вони деколи разом бухають), вітчим каже, що не зустрічав. Може, зіграємо в шашки? — пропонує нам. Дивуюся, від нього давно такого не чув, хоча раніше, коли я ще вчився у школі, ми часто різалися вечорами по кілька партій, наша гра в шашки дуже подобалася матері, за цим заняттям ми не думаємо погано одне про одного, й між нами нема конфліктів. Відмовляємося. Вітчим помітно скисає і зачиняє з іншого боку двері, з ним, можливо, треба було би вчинити інакше, адже коли він не п'яний, то нормальний штемп, з яким навіть цікаво поговорити, особливо про помилки, які трапляються в молодості. Бодьо питає, чи вітчим не блатує (натякає на його дві ходки), я сміюся — нє, матір дуже любить, боїться, щоб не виставила за двері, в душі він добряк, тільки алканавт закінчений, через водяру, сам бачиш, як опустився, морда — земляна, очі такі — ніби на жовтуху хворий, одяг... на вулиці зустрінеш — за бомжа сприймеш. Пауза. Бодьо зітхає, що з його старим таке саме, дебіл, я йому вже стільки говорив, а воно, чьмо, робить тільки гірше, може, їм треба морду бити? — сміється Машталір. Да — думаю про себе. Потім кажу, що наші сьогодні йдуть на скачки, здається, в Будинок культури на радіоламповий, недавно відкрили, народу — небагато, і тьолки, як таракани, збігаються з Баму й Східного. Він заперечливо киває головою, скоро змагання, треба тримати форму.

— Я ніколи в тебе не питав, шо будеш робити після бурси?

— Після бурси? — замислюється він, — я про це ще не думав, хоча маю мрію...

— Яку?

— Виїхати з України і професійно підсісти на бокс...

— Це можливо?

— Не знаю, попробую, багато наших мужиків у футбол грає в Німеччині, Італії у невідомих командах по всіляких містечках, не скаржаться, платять непогано. Може, і в боксі є така мулька. Не знаю... Треба ще два роки відтарабанити.

— Да. Ще два роки...

— А ти? -Я?

— В університет поступиш?

— Скажеш! Який там університет... Я не знаю, ким хочу бути і хто мене туди візьме. Там нада відмінником бути, комсомольцем-активістом, окуляри носити, харю розумну мати, чірікати гарною мовою і всюди казати „егеж“, „авжеж“, „атож“, „перепрошую“, нє, ця хуйня не для мене, я ж цих лохів за кілометр не переношу, ти мій табель за школу бачив? — починаю реготати. Бодьо каже, що на цю тему недавно говорив із братом, Саша шкодує, що нікуди не поступав; пауза; без освіти, як каже мій брат, повна жопа. Знаєш, як він це зрозумів? — запитує малий Машталір. — Він каже, шо всі ті ублюдки, яких він колись ганяв і які боялися вдень ходити по вулиці, даремно час не витрачали, — вони поступили, закінчили університети, інститути, а тепер стають серйозними штемпами, ти доганяєш, що це означає? нє? ну, приходиш ти в якусь вошиву фірму чи кантору вирішувати своє питання, а там стикаєшся з підаром, з якого шість-вісім років тому зняв куртку і більше про його сране життя ніколи не думав, бо тобі до цього підара нема ніякого діла... але тепер, через багато років, це мурло, яке все пам'ятає, обламує тебе, як синка, як, бляха, останнього лоха. Я про це ніколи не думав... А ти подумай, тут є про що подумати, ти краще скажи, що треба робити? — посміхається Бодьо. Бля, да їх, сучяр, нада вже давити, їх топтати нада, підарів! Малий Машталір мене перебиває: дурак ти, Толя, після бурси — нада поступати. Нам тільки зараз здається, що ми серйозні штемпи, що можемо вирішувати конкретні питання, а насправді... дитячий садок усе це, не більше. Не маю здоров'я з ним сперечатися, балда розвалюється. Стук у двері, вітчим кличе до телефону. Риня. Запитує, чи йду на радіоламповий. Вагаюся, що відповідати. Він говорить дуже голосно, мало не кричить у слухавку (мабуть, піддав трохи), Толян, будуть всі наші, Петро Григорович, Дефіцит, навіть Коновал відморожений прийде, потім сміється й каже, що програма має продовження; не доганяю, що він має на увазі; я одну пизду з нашої бурси вла-мав, казала, що прийде, алло! підвалюй, Толян, побухаємо, чуєш? алло! підвалюй. Я відповідаю: добре, я підтягнуся. Малий Машталір каже, пора — через сорок хвилин тренування, на скачках — не буду, після боксу додому прийду вбитий, втомлений, поки прийму душ, обсохну, повечеряю, а там вже спати захочу, нє, ви вже без мене.

11

Заходжу в темний зал, миготять різнокольорові вогні, доріжки яких спалахами ламп розбігаються по стінах жовтими, червоними, зеленими, білими жучками... і все під нудну попсу, від якої мене харить. Посеред залу в хаотичній купі танцює понад три десятки тьолок і пациків, я придивляюся, шукаю своїх. Незнайомий коротко стрижений товстун стріляє в мене цигарку, поки він її витягує з пачки, я помічаю, що по його обличчю струмками стікає піт, а світла футболка навколо шиї аж потемніла, настільки він мокрий. Із наших — нікого, це мені не подобається. Раптом із бокових дверей, де знаходиться підсобна, виходить Риня, а за ним Петро Григорович. Риня через зал прямує у напрямку великої чорної коробки лівого динаміка, підходить до темноволосої тьолки, яка сидить у кріслі під стіною, згинається над нею, чеше їй на вухо, помічаю, як вона кривиться, певно, через шум музики, але схвально йому киває. Петро Григорович повільно обводить зал поглядом, але мене не помічає. От, баран сліпий! Знову блукає очима й зупиняється на мені. Нарешті, дурбелик! Махає рукою, аби підійшов. Я пробираюся через тіла, котрі дригаються під музику, мене перепиняє сусідка з сьомого поверху, корчить гримаси. От гівно мале, ще не має й п'ятнадцяти, а вже по скачках лазить! На вухо кричу їй, ВСЬО РОЗКАЖУ МАМІ, а вона показує язика й просить, аби запросив на танець. ШО? — роблю вигляд, ніби не чую. ЗАПРОСИ НА ТАНЕЦЬ! -кричить мені у вухо. Розігнався, знайшла дурного, ШОБ ПОТІМ ТВОЯ МАМАША МЕНІ ОЧІ ВИДРЯПАЛА?! вона ж хвора на голову! про це всі знають. ШО ТИ СКАЗАВ? — кривиться через шум. ЛЮДА, ОБОВ'ЯЗКОВО ЗАПРОШУ, ТІЛЬКИ ХАЙ У ТЕБЕ СІСЬКИ ПІДРОСТУТЬ; пауза; ДУРАК! — б'є мене по щоці, але я її швидко заламую, жартівливо чмокаю в щоку і йду до Петра Григоровича.

— Шо за мочалка? — майже криком запитує він.

— Сусідка.

— Шо?!

— Сусідка!

— Трахатись любить?!

— Вона ще соска.

— Шо?

— Соска! Вона ше соска! Чуєш?

— Соска? Да? Чую!

Петро Григорович заводить мене у підсобку, де за великим столиком сидять всі наші: Ді-ма Дефіцит зі своєю тьолкою, Коновал, поруч із ним Юра Пиж, мій одногрупник Король (цей деколи до нас підмазується), знайомий Петра Григоровича, з яким він останнім часом майже нерозлучний, і — очам своїм не вірю! — Боря Гебельс! На столику кілька снарядів „пшеничної“, грубо нарізана копчена ковбаса, шинка, у трилітровій банці малосольні огірочки, поламаний на великі кавалки батон. Дефіцит бере пляшку й наливає мені. Від п'яних розмов у кімнаті стоїть страшний галас. Ну, як твій Рух поживає? — голосно звертаюся до Гебельса. Ще не вмерла Україна? Ха-ха-ха!!! — регочуть пацани. Гебельс ніби почувається не у своїй тарілці, його з нами давно не було, він трохи змінився. Толян, кривиться Боря, йому мої жарти, мабуть, не в тягу, не вийобуйся. Радий тебе бачити, дружньо плескаю його по плечі, чьо не заходиш? партійна робота? Пацани знову регочуть. У каптьорку завалюють Риня і темноволоса, до якої кілька хвилин тому він підходив у залі. Риня виглядає чи то п'яним, чи то обкуреним, з обличчя не сходить широка усмішка; підводить бабаську до мене: познайомся — це Толян, мій найкращий друг, а це Таня, просто Таня, пам'ятаєш, я тобі про неї говорив по телефону? вона з нашої бурси. Ясно, просто Таня. Таня, скажи Толяну на кого ти вчишся? Таня сміється. Я запитливо дивлюся, бо нічого не почув: шо ти сказала? Я вчуся на прядильницю, відповідає вона. У мене падає шухляда: на прядильницю? о, гарна професія... „дело было на заводе, у прядильного станка“; пауза; Риня сміється, ми місяць тому з Толяном були в прядильному цеху, наш мастак Ромко водив туди на екскурсію, скажу вам, тьолки там класні: і старі, й молоді, ха-ха, регоче й обіймає Таню. Мала, ти не забула, це мій найкращий друг? Вона киває, що розуміє, двома пальчиками легко бере шматок копченої ковбаси й надкушує його, наче плитку шоколаду, я так не їм, я би хлопнув цілий. Риня повільно обмацує Таню, поводиться так, ніби в кімнаті вони одні, потім знову каже, це мій кращий друг, ти розумієш? Да, розумію, байдужим голосом перебиває вона його й жує ковбасу. Риня цілує її в лоба, гарна дівчинка, сюсюкає, що сьогодні буде краще, ніж минулого разу, да, киває Таня, сьогодні буде краще.

— Риня, що святкуєте?

— Толяну штрафний! Уявляєте, цей мудак не знає, за що ми п'ємо!

— Штрафний! — горланить Дефіцит.

— Да! — підхоплює Петро Григорович.

— Сьогодні у Валіка день народження, — каже Риня й показує на друга Петра Григоровича. Потім Риня нахиляється до мене на вухо й каже, що Валік — син а-бі-тра, пху, ар-бі-траж-ного судді, шариш, яка мулька? це тобі не пєцки-пуцки. Я підіймаю тост за Валіка. Мудак Дефіцит налив мені половину двістіграмового. Зі мною стукаються кількома гранчаками, випиваємо, я мало не всираюся від такої дози, так багато ніколи за один раз не пив, передаємо свою тару іншим, Дефіцит знову наливає й роздає склянки тим, хто не пив. Дивлюся, як Таня пригублює гранчак, і, не кривлячись, повільно опорожнює, запихає у банку тонку руку, копирсається у ній і витягує маленький огірочок. Звідки ця тьолка? — запитую на вухо у Дефіцита. Здається, з Кременця, жує той. Блядюга? Да, рідкісна, позавчора чотирьох... хе, хе. Чьо так по-бомжацькому святкуєте? — запитую в Рині. Він дихає перегаром мені в морду й каже, що це тільки початок, зараз на дачу до Валіка поїдемо; питаю, чи будуть тьолки; тьолки? Да, мають бути, завжди хтось має бути, а Таня, Таня буде? Риня знизує плечима: я її вже півгодини ламаю їхати з нами, а вона, курка дурнувата, каже, що до опівночі має бути вдома, тітка буде кричати й настукає старим у Кременець. У нас водяра закінчилася, каже Юра Пиж, бриєм звідси. Біля десятої вечора, купивши в черговому гастрономі ще два снаряда „пшеничної“, буханку хліба й два кружальця лікарської ковбаси, йдемо бухати в дитячий садок, а потім думаємо їхати на дачу Валіка у Петриків9. Ця муля прийшла в голову Рині, певно, хоче натягнути в дитсадку Таню. Вона щораз частіше поглядає на котли й кіпішує, що вже пізно, заспокоюємо її, тіпа яке в дупі пізно, ще не пізно, будемо їхати на тачках, підкинемо до самого під'їзду, ще є дві години; це на неї діє переконливо і вона заспокоюється. Коновал з нами прощається, каже, має серйозні діла; так урод і не пив. Гнида, дивиться услід йому Риня, знову біжить мутити, нарік сраний. Заходимо вглиб Молодіжного масиву навпроти радіолампового заводу „Оріон“, бредемо до першого-ліпшого дитсадка, перелазимо через паркан і завалюємо в павільйон, падаємо на дитячі лавочки й столики. Розливаємо у гранчаки. Першими п'ють Риня і Таня, швидко закусують і заходять за невелику цегляну перегородку, що розділяє павільйон на дві частини. Поки за перегородкою вони вовтузяться, я помічаю, як туди заглядає Петро Григорович, імітує рухи Рині під час трахання, корчить усілякі гримаси, ніби від оргазму; пацани, шепоче він, у нього жопа біла, як ліхтарик; усі регочуть, як ліхтарик, а Риня ображено гукає, я зараз по рогах настріляю! Тьолка Дефіцита перелякано на нас дивиться, смикає за рукав Діму, що тут відбувається? га? ви що, придурки? в неї аж відкривається рот, ошарашено кліпає, але на мантелепу ніхто не звертає уваги. Невдовзі Риня виходить, заправляючи сорочку в штани, до нас жартівливо каже: мутанти. Другим іде Юра Пиж. Діма Дефіцит наливає у гранчаки, я випиваю разом із Валіком і Петром Григоровичем. У мене знову болить голова, відламую шматок хліба, кидаю в рота ковбасу й відчуваю, як мене конкретно трухає. Валік каже, що в нього на дачі є класні кальоса, вип'єш — і можна бухати далі. За перегородкою скрикує Таня, щось із гуркотом падає; от, клята лавка, чути лайливий голос Пижа. Петро Григорович голосно запитує: Юра, може допомогти? Всі знову регочуть. Тьолка Дефіцита підводиться, помітно нервує й просить Діму відвести її додому, чуєш, я більше не можу все це бачити, чуєш, я не хочу... Риня підходить до мене, по-дружньому б'є мене в бік і каже: йди, Таня — добра душа, дасть усім. Я відповідаю, що погано себе почуваю. Пиж виходить і радісно вигукує: який розлом! Тьолка Дефіцита шарпає Діму за рукав усе дужче й кричить, Я БІЛЬШЕ НА ЦЕ ДИВИТИСЯ НЕ БУДУ (не дивись, — вставляю я), ВИ ЧИНИТЕ, ЯК ОСТАННІ СВИНІ. Мовчки спостерігаємо, Дефіцит винувато підводиться, каже, пацани, така біда, мушу відвести її додому, і вони звалюють. Третім іде Петро Григорович, за кілька хвилин до нас долітає стогін Тані і, здається, ледве чутне похлипування. Риня розповідає анекдот про блоху, котра вийшла з ресторану й думає, чи йти їй додому пішки, чи ловити пса. Випиваємо ще по одній, я лише крапульку, закурюємо. Невдовзі з'являється Петро Григорович, дістає з пачки цигарку.

Валік збирається йти до Тані, але Петро Григорович каже, що вона хоче покурити, бо втомилася.

— Ладно, — каже Валік, — хуй з нею. Поїхали до мене.

— Водка ще є?— через кілька хвилин запитує Таня.

— Да.

— Наливай, — каже глухим, утомленим голосом, — повний.

12

Виходимо на мою Київську, дивлюся на свої вікна — світиться на кухні, мабуть, матір і вітчим вечеряють, хоча вже пізнувато. Проходимо в напрямку гастроному „Київ“, де стоять тачки. Риня каже, оскільки нас шестеро — треба сідати в дві тачки. Я пропоную сідати у „волгу“, на її задньому сидінні можна поміститися вчотирьох, а п'ятого (Таню) взяти на коліна. Літній, вусатий таксист брати шістьох аж до Петриків відмовляється, ми з Ринею грузимо його, що дівчину треба довести лише до зупинки „Універсам“, понти — два кілометри їзди. Він неохоче погоджується, і ми пакуємося: Риня спереду, а решту — на заднє сидіння. Таню, яка сидить на руках у Пижа, поволі накриває водяра, не може сама сидіти, звалюється то на Петра Григоровича, то на Юру. Таня, потерпи, ми вже біля 11-ї школи, потерпи, обертається й заспокоює її Риня, зараз будеш удома, вона настільки синя, що не може говорити, лише дивиться на нього згаслим поглядом. Таня гепається головою об сидіння Рині й раптом тихо плаче, ковтає свої схлипи, в неї починається істерика, махає руками, кіпішує, обзиває нас підарами, закінченими козлами, останніми дебілами... Сивий таксист кидає на неї короткі погляди через лобове люстерко, невиразно бурмоче собі під носа, а потім запитує, що з нею. Петро Григорович пирскає зі сміху, каже, перепила. Така молода, а вже п'є, ніби до себе говорить таксист. Да, бляха, вони зараз усі такі, налижуться, як коні, а потім тарабань їх додому, прилучаюся до розмови; пауза; це сталося випадково, пояснює Риня. Таня на мить замовкає, простягає до нього руки, аби він її забрав, і раптом, йобаний посуд! — якраз ми повертаємо до „Універсаму“ — вона починає зсудомлено, ривками блювати, звалюючись на Пижа. Той кричить, як недорізаний, щоби забрали цю прибиту вівцю, я її зараз задушу! заберіть її! Приїдемо — почистишся, спокійно каже Валік, а Петро Григорович заходиться сміхом.

— У наше время такого не було, — каже таксист.

— У ваше время, — перекривляє його роздратований Петро Григорович, — у попу трахалися, а в наше — нє.

Я сичу до нього, чуєш, бля, не бикуй, він нас зараз висадить, і Петро Григорович заспокоюється. Таксист завертає до подвір'я будинку Тані, ми допомагаємо їй вибратися з машини, відводимо в під'їзд, садимо в ліфт, веземо на потрібний поверх, дзвонимо у двері і звалюємо. Поки їдемо до об'їзного шосе, Пиж лається й пиляє Риню, де він відкопав це чудо горохове. Грім-баба, іронічно каже Петро Григорович. Бачили, як вона стакан водяри потягнула? — озивається Валік, навіть сучка не скривилася, а як у неї руки трусилися... Після такого... тобою тоже б трусило, розвертається до нього Риня й регоче. Дурак, сміється Валік. Ми заїжджаємо в Петриків з боку Дружби, ідемо тихою вуличкою, по обидва боки якої стоять велетенські цегляні коробки дво- і триповерхових будинків, обнесених бетонними та металевими огорожами, проїжджаємо вглиб півкілометра. Приїхали, каже Валік і розраховується з таксистом. Це твоя хатинка? — здивовано запитує Риня, дивлячись на триповерховий особняк із білої цегли, да, тут можна цілий під'їзд поселити. Це наша дача, пояснює Валік, а живемо ми в отій хаті, показує на сусідню громадину з білої цегли та з червоним дахом, більшу на поверх і з великими красивими колонами при вході. Заходимо на велетенське подвір'я і всередині помічаємо три гаражі й цілу купу господарських приміщень. Ув, да тут можна у футбол грати, захоплено каже Юра Пиж, на який хуй вам стільки гаражів? Один старого, показує Валік, другий сестри, вона з чоловіком живе з нами, а третій буде мій, там поки-що стоїть старий „бобик“, батяня на качки й лисиці ним їздить зі своїми друганами. Куркулі, кажу іронічно, а Петро Григорович голосно регоче. Валік просить говорити тихіше, бо донька сестри вже спить, потім відчиняє свою „дачу“, вмикає в коридорі світло, ми заходимо в прохолодне приміщення, у вітальні накрита хороша поляна, від величезної кількості страв, напоїв нам аж переймає дух. Серйозний хід. Через кілька хвилин приходить заспана сестра Валіка, довго бурчить, запитує, чого так довго, картоплю, голубці треба буде розігрівати. Сідаємо за стіл. Моя голова розвалюється ще більше, пити особливо не хочеться, Валік приносить таблетку від балди, каже, сильна таблетка, біль пройде швидко. Петро Григорович, дивлячись на наїдки, задоволено потирає руки, бере пляшку коньяку, відкриває й наливає в чарки. Я телефоную додому, ніхто не підходить до трубки, чекаю ще кілька гудків, бляха, чьо так довго? певно, сплять, нарешті беруть слухавку, заспаний голос матері, кажу, що прийду зранку, вона перелякано запитує, шо сталося, де я знаходжуся.

„Ясний перець, шо на білому світі“, — відповідаю роздратовано, бо в таких ситуаціях із матір'ю розмовляти просто нестерпно.

„Толя! Толя! У що ти знову вляпався? Ти де?“

„У мене все добре. Сиджу за столом, на дні народження. Їм. Смачно. Па“ — кладу слухавку.

Петро Григорович виголошує тост за „найкращого друга“ (?) Валіка. Опаньки, ніколи б не подумав, що цей суддівський син — його найкращий друг, я думав, що найкращими друзями є ми. Мовчки дивлюся на Риню, він також кидає здивований погляд на мене. За останній місяць Петро Григорович помітно віддалився від нас, рідко приходить на зустрічі, коли йдемо гуляти в центр, на озеро чи коли трусимо випадкових чортів на бабло. За Валіка! — підхоплює Пиж і випиває. Риня нахиляється до мене й шепоче на вухо, показуючи на Пижа, що Юра бухає, хоче зав'язати з наркотою. Після чарки коньяку почуваюся гидотно, мною трухає, наче від лихоманки, в голові клинить від болю, а моя нещасна свідомість схожа на атомний реактор у роботі. Через десять-п'ятнадцять хвилин стає ще гірше, йду в туалет, в унітаз летять мариновані грибочки, м'ясний салат, копчена ковбаска, інша хуйня, якою закусував. У великому дзеркалі розглядаю свою пожмакану, запухлу, почервонілу харю, від перенапруження під очима потріскали капіляри, які повискакували червоними кров'яними цятками, дашок шумить, ні про що не хочу думати: ні про завтрашню сварку з матір'ю через те, що не ночую вдома, ні про лекції в бурсі, які доведеться прогуляти, ні про вечірку в Ляні... Завтра я буду в неї вдома! Я про це й забув! Як мене харить від бухла і цього дебільного вечора! Прохолодною водою з крана вмиваю обличчя, набираю її в пригорщі і п'ю з долонь, полощу рота, ху, трохи легше, через кілька хвилин мене знову тягне стругати, зігнувшись у три погибелі над унітазом, вичавлюю з себе всілякі шматки незрозумілого походження... О, здається пішла смажена печінка, слава богу — все. Повертаюся за стіл, Риня турбується, чьо такий блідий, як крейда, кисло посміхаюся, а Валік здивовано дивиться на мене й каже, що мене всього трусить. Да? А я навіть не помітив. Пропонують випити, але від однієї думки, що знову доведеться заливати в себе кір, стає не по собі. Валік каже, щоб я падав на диван біля вікна, перекімар, стане легше. Лягаю відразу за їхніми спинами, мене, здається, накривають ковдрою, очі злипаються самі, не знаю, чи сплю, чи марю. Здається, говорять про Коновала, він мудак рідкісний, із кожним днем опускається все більше; здається, говорять про нашу бригаду, в ній є багато лосяр, яких треба відшити; потім чую голос Рині — нам нада робити серйозні діла, а не повзати даунами по вулицях і займатися мілюзгою; здається, говорять про мене, сміються, кажуть, що Толян зараз схожий на невинне немовля.

Я бачу Ляню, вона спокійна і мовчазна, сидить на гойдалці, злегка погойдується й сміється, хочу простягнути до неї руки, але вони ніби паралізовані; дратуюся, викрикую на ціле подвір'я, борсаюся, силкуючись звільнитися від скутості, нічого не виходить, руки наче зрослися з тілом. Ляня очікувально дивиться терплячим зором, наче хоче спитати — коли нарешті підійдеш, ну, підійди... я відкриваю рота, аби вимовити, що це тупі жарти з моїми руками, які мене не слухають, але не вимовляю жодного слова, бляха, жодного слова! Натомість бачу, як вона встає з гойдалки, нічого не каже й зникає в темряві подвір'я, а там — далеко-далеко — мої друзі співають „Ой хмариться, туманиться...“. Ляня обертається на віддалі, але я не можу розгледіти її обличчя.

13

Прокидаюся після полудня, нерухомо лежу на ліжку й дивлюся на недоклеєну картинками стіну. Відчуваю приглушений, каламутний біль у голові, мабуть, не стільки від алкоголю, скільки від порушеного режиму дня. Туманно пригадую, як зранку швагро Валіка підвозив мене на срібній „дев'ятці“ в центр, де я пересів у 5-й тролейбус і поїхав до себе на Вам, як потрапив у свою квартиру, матері вже не було, пішла на роботу, а вітчим хропів, наче трактор, як я прийняв холодний душ і мною калатало, мало серце не вискочило, як із роботи телефонувала розгнівана матір і кричала, щоб негайно йшов у бурсу. А ше пригадую, як прокинувся вітчим і, помітивши мій важкий стан, збігав у гастроном за пляшкою, але я відмовився пити. Найбільше пам'ятаю, як біля десятої засинав, довго, важко, сопів, перевертався, гнівався на гамір дня, на сигнали автомашин і щебетання птахів, на галасливі балачки на кухні вітчима з друзями-хануриками, котрі позбігалися на його пляшку. Було настільки кепсько, що я навіть не мав тяги з ними сваритися й виставити їх за двері квартири; хотілося якомога швидше заснути і забути про вчорашній жахливий вечір, довбаний Петриків, дикий біль у голові, забути про все, що тільки можна забути. Телефон. Довгі, нестерпні гудки. Здіймаю слухавку — мати — говорить спокійно, каже, що скоро прийде з роботи, сьогодні відпустили на півгодини раніше, запитує чи поїв; „да“ — брешу, бо якщо скажу „нє“, то вона двадцять хвилин перераховуватиме, що є в холодильнику.

„Щоб завтра обов'язково пішов в училище. Чуєш? Інакше я тобі покажу...“ Да, ти мені покажеш — думаю про себе, але не маю бажання говорити. „І щоб готувався мені до екзамену... бо виженуть! Чуєш? Виженуть...“

„Да“.

„Що ти мені „дакаєш“!? Роздакався... Щоб я більше такого не бачила! Чуєш? Роздакався... ще мало каші з'їв...“

Відчуваю, що вона знову заводиться, а тому в розмову не втручаюся.

„Да“.

„Пияцюра... — каже вона, — я ніколи не думала... Ой, мене директор викликає, па“.

У роті кислувато-гіркий присмак. Знову приймаю душ, чищу зуби, але це мало допомагає, бо почуваюся млявим, пригніченим. Зустріч із Лянею уявляю притуплено, наче ми два випадкових зубчики на різних шестернях механізму, котрі мають перетнутися в одній точці й знову розійтися. З Ринею й Капустою зустрічаюся через півгодини біля гастроному „Київ“, купуємо в ньому продукти, цукерки, вино, горілку й ідемо до Ляні. Капуста каже, що Ляня сумує, бо ти рідко телефонуєш. Не можу нічого пояснити, не знаю про що розмовляти по телефону з дівчиною. Риня кладе мені руку на плече й шепоче: Толян, сьогодні вночі вона буде сама, ти готовий? Завжди готовий, відповідаю вдавано весело. Ця звістка трохи непокоїть, бо я ще ніколи не був із дівчиною... Головне розслабитися, сміється Капуста. Розслабитися, да, це правда, головне — розслабитися. Ляня відчиняє двері радісна й красива, вітається з Капустою, Ринею, на крок підходить до мене, злегка цілую її в щоку, вона одразу знаходить мій рот напіврозтуленими устами. О! Яка вона класна! Риня напівшепотом відвалює на нашу адресу невинний жарт, Капуста хихикає. Розгублено дивлюся на їхні веселі фізії й густо червонію. Хлопчик соромиться, каже Капуста, і Риня пирскає зі сміху. У квартирі відчутний запах смаженого м'яса. Заходимо до вітальні, де накритий невеликий столик: кілька салатів, старанно порізана домашня шинка, ум, ням-ням, ковбаска, голландський сирок, мариновані огірочки, помідори — все це повертає мені добрий настрій, якого не було зранку. Відчуваю нестерпний голод, кров починає рухатися по тілу дужче. Риня йде на кухню, аби поставити пляшку в морозилку, Капуста виходить за ним. Ляня стоїть спиною до вікна й напівобертом до мене, кидає впевнений, рівний погляд, усміхається, злегка оголює білі рівні зуби: ну? дурачок, чого ти не дзвонив? Переминаюся з ноги на ногу, наче школяр молодших класів, який вчинив шкоду, й не знає, що відповісти. Толян, гукає з кухні Риня, відкривай вино; да, да, зараз, я знаходжу на столику штопор і беру пляшку. З'являється Риня з Капустою, вони обіймаються й ніби глузливо дивляться на мене й Ляню, перекидаються між собою змовницькими поглядами. Шо в них на умі? Риня, принеси ножа, кажу йому, треба обгортку здерти з горлечка пляшки. Капуста розпитує в Ляні, які продукти вона використовувала для салатів, потім запитує, що так смачно пахне з духовки, а Ляня усміхається, це невеличкий сюрприз. Бабський триндьож набирає обертів, і їм уже ніхто не потрібний, Риня кличе мене на перекур, виходимо на балкон, зачиняємо за собою двері.

Ну, уважно дивиться, як тобі мала? Нормально, відповідаю, але це, мабуть, виходить невпевнено, бо в очах Рині спалахує іронічний вогник. Він озирається, чи щільно закриті двері, нагинається до мого вуха: Толян, ти хоч бачиш, як вона на тебе дивиться? Толян, вона готувалася до зустрічі з тобою, як до якогось сраного свята, закурює Риня, ти повинен це оцінити. Мовчу, бо розумію, що це правда, на душі стає краще. Вдихаю на повні груди повітря й відчуваю, як тремтить усе тіло. Глибоко затягуюся, не хочу, щоб це хвилювання бачив Риня. Мене охоплює незрозуміла, солодка, моторошна тривога, я не знаю, що буде через годину, другу, через добу... це бентежить і п'янить водночас. Риня плескає мене по плечу — все буде повний ґут, і повертається до кімнати. Самотньо стою на балконі й курю, дивлюся на гойдалку, на якій сиділа Ляня, згадую наш перший вечір і усміхаюся. Цей спогад здається найважливішим, про що останнім часом думаю. Підходить Капуста — пішли, всі тільки на тебе чекають. Толян, сміється Риня, розвалившись на дивані, ти що, Ляні боїшся? сховався на балконі. Ха-ха, прикриває рота рукою Капуста. Чесно кажучи, приємно, що ти про мене непокоїшся, відповідаю Рині й сідаю біля Ляні. Риня наливає дівчатам червоне вино, а нам горілку. Після чарки моє нутро ніби прокидається, збадьорюється, ще після однієї — забуваю про втому, яка підкорила моє тіло за останню добу: починаючи з хорошого „бухен-вальду“ водочкою на скачках на „Оріоні“, в дитсадку та на хаті у Валіка, аж до мого пробудження зі сну опівночі (нівроку попили). З кожною хвилиною стаю розкутішим, намагаюся жартувати і сміятися.

— Морозко пройшов? — дивиться на мене Риня.

— Да. Вже легше.

— Тобі погано? — запитує Ляня.

— Було погано, — сміється Риня й додає, що я вчора перебрав. Ляня й Капуста переглядаються, розпитують, а що вчора було й де вас носило. Знічуюся, сором'язливо усміхаюся, бо Ляня кокетливо й водночас прискіпливо не зводить із мене очей. З кожною хвилиною розумію, що між мною й Лянею скорочується та внутрішня дистанція, яка раніше здавалася довгою й важкою, через що почувався невпевнено. Стежу за нею: Ляня злегка відкинулася на спинку дивана, нахиливши голову вправо, розкішне волосся рівним потоком спадає вниз, дивлюся на гарячий блиск в її очах, час від часу відкритий, чистий погляд зацікавлено зупиняється на мені й відразу стає серйозним, спокійним і ніжним. Ляня підводиться і йде на кухню. Невдовзі повертається, на столик ставить фаршировану качку на металевій таці. Капуста від задоволення, йой, аж підскакує, а Риня потирає руки й бере пляшку. Ми відвішуємо Ляні цілу купу компліментів, а вона усміхається й дякує. Це ми маємо дякувати, вигукує Риня, тримаючи в руках чарку. Випиваємо за здоров'я Ляні, вона не зводить з мене очей. Перехиляю. Качка — ням-ням.

...пауза; да, сьогодні це трапиться... нутром чую, а чюйка рідко коли підводить; сьогодні я вперше буду з дівчиною. Риня, бовдур, знову занадто часто наливає. Непомітно оглядаю Ля-ню, а коли вона зводить на мене погляд, одразу роблю заклопотаний вигляд, наче уважно слухаю Капусту чи Риню. Дивно, за весь цей час говорять тільки вони двоє. Толян, звертається до мене Капуста, альо, ти де? повернися, ми тут. Риня заливається сміхом, каже, він, мабуть, у нірвані, а я тільки по-дурнуватому усміхаюся до Ляні. Після перекуру Риня знову бере пляшку й наливає, я кидаю йому маяки, щоб не газував, курва, скільки можна, ми ж сюди не бухати прийшли, а то наклюкаємося, як свині, і все почнеться знову, обструганий під'їзд, побиті мордяки випадкових чортів, дикі співи до ночі... „Ти повинен сьогодні взяти її на абордаж, вона готова“ — згадую слова Рині, які він говорив на балконі. Сидимо, як на похороні, усміхається Няня, зараз поставлю музику. Тільки не „Modern Talking“, каже Риня, мене від цього харить. Я таке не слухаю, з нотками зневаги в голосі каже Ляня, підводиться, підходить до невеликої тумбочки, на якій стоїть магнітофон, ставить касету. З перших же звуків ми з Ринею переглядаємося, бо те, що ми чуємо, далеке від тієї лажі, яку полюбляють дівчатка. Це ж „Clash“! Правда? — здивовано каже Риня. Да, підтверджую його слова, а потім звертаюся до Ляні: це тебе мама з татом навчили таке слухати? А це має значення? — чи то іронічно, чи то агресивно запитує вона й чекає на мою реакцію; пауза; мовчки дивиться, наче прагне збагнути мій погляд, я густо червонію. Риня й Капуста замовкають, спостерігають за нами, як ми не зводимо одне з одного очей. Поставте щось спокійніше, просить Капуста. Ляня шукає касету, ставить Патрицію Каас. Стає трохи нудно й незручно, а Риня з Капустою, як на зло, мовчать і обіймаються. Невдовзі Ляна встає, бере порожні тарілки й несе їх на кухню. Виходжу за нею. „Ляня“, тихо кажу й ледь торкаюся її рівної спини. Вона різко обертається й кидається в обійми. „Ляня“, знову шепочу, але вона затуляє пальчиком губи: мовчи. Ми цілуємося, Ляня тримає мене за голову, наче дитину, і це мене ще більше збуджує. Я занурююся губами в її долоні, обсмоктую пальчики й шепочу всілякі ніжності. Потім ми довго дивимося одне на одного, й Ляня каже: у тебе дуже гарні, глибокі очі, в них можна втонути. Я тримаю її за стан і відчуваю, як у мені гуде кров.

— Толян, ви шо там, позасинали? Давай бахнем!

— Вже йдемо! — відповідаю Рині. Заходимо до кімнати, грає спокійна музика, Риня лежить на дивані, поклавши голову на коліна Капусти. Падаю на м'яке крісло, Ляня сідає мені на коліна. Капуста усміхається, а Риня шепоче їй (я це чую!) хлопчик роздуплився. Лосяра! Я настільки злий на Риню, бо він полюбляє — де треба і де не треба — вставляти свої коментарі, що хочу його роздерти. Піт на яйцях бабуїна! Лайно зіпсутого носорога! Капуста дивиться на свої котли й каже: пора. Риня кривиться, він, мабуть, і далі хоче бухати, але ліниво підводиться. Вони дякують за вечерю й звалюють. Ляня зачиняє за ними двері, а потім, зіпершись на одвірок дверей до вітальні й склавши на грудях руки, мовчки дивиться. Пауза. Відчуваю, як у мені наростає напруження. Як останній дурбелик, як останній кретин, як повний лох, порпаюся в магнітофонних касетах, роблячи вигляд, наче це мене зараз дуже цікавить. Ляня прибирає зі столика, відносить брудний посуд на кухню. Не знаю, як правильно повестися, може, вона скаже, щоб ішов? Ляня повертається. Як вони тобі? — запитую в неї про Іру й Риню. Вони? — ніби спантеличено перепитує, нічого, трохи смішні, одне одному підходять, Риня, правда, неспокійний, його деколи, як розповідала Капуста, заносить, але вона його заспокоює, знаєш, вона така спокійна, як вода, не дає Рині спалахнути, поступово його гасить. Да, зітхаю я, Капуста класна; пауза; а шо ти думаєш про нас? Бляха, здається, в мене тремтів голос! Ляня злегка червоніє, на губах зароджується сором'язлива усмішка, навіть не знаю, відповідає стурбовано, ну, думаю, ти такий спокійний, а я, ха! я — вогонь! — з цими словами вона підходить до мене й ми знову цілуємося, як на кухні. Боже, яка вона класна! а який непосидючий язичок... справжній диявол! Заходимо в її кімнату, я намацую вмикач, але Ляня каже, не треба світла, світло — обманює. Хм? Я довго вовтужусь із її одягом, який мене дістає; дурачок, не поспішай, шепоче вона, гаряче дихання обпалює мені обличчя. Ляню звільняю від одягу до пояса, в темряві обціловую білі руки, плечі, шию, опускаюся до грудей, нижче, але, бляха, кляті колготки, я не наважуюся попросити їх зняти. Раптом Ляня злегка підіймає таз і я, о Боже, скидаю колготки, а за ними трусики. Я роблю це вперше — мною аж калатає, паморочиться голова, а від доторків наших тіл кидає в жар. Волосся на її лобку ніжно поколює мій живіт. Я — наче в лихоманці. Ну, ну, легше, шепоче вона з напівзаплющеними очима, коли входжу. Ляня осипає моє обличчя поцілунками, вологі, напіврозтулені губи блукають по моїй шиї, підборіддю, щоках. Потім запускає свого язичка мені до рота. Боже, я здригаюся, на лобі виступає піт, Ляня злизує його й шепоче: дурачок, не поспішай. Вона гладить мені сідниці, її пальці впинаються в них, наче у пругке тісто. Ляня, хочу сказати їй найважливіші слова; ну, ну, маленький, спокійніше, все буде добре. Да, відразу вірю їй і підкоряюся, вона на мене так ніжно дивиться, що я починаю гаряче цілувати її в очі. Боже, я, мабуть, був схожим на кролика — думаю про себе через кілька хвилин. Ляня лежить на спині із заплющеними очима, по її обличчю блукає легка усмішка, дурачок, мій маленький хороший дурачок, шепоче вона. Почуваюся гівняно, бо надто швидко все скінчилося. Фу — який я поц! Старші пацани про таке говорять зневажливо, тьолку нада розігріти і серйозно продраїти її футляр. Ніяк не можу згадати того дурбелика, який це говорив. Через кілька хвилин Ляня змінюється, відвертається від мене, стає мовчазна. Спершу мені здається, що вона спить, але, дивлячись на її спинку, помічаю, що вона здригається. Плаче.

— Ляня...

— Облиш мене.

— Ляня! Що сталося? Я був грубим? Ляня, — торкаюся до неї, і вона ще більше починає ридати. Розвертається до мене, навіть у темряві помічаю, що її обличчя залите сльозами.

— Толя, я тебе люблю. Ти це розумієш?

— Ляня, і я тебе люблю, — бурмочу їй на вушко, але це виходить трохи хрипло і, мабуть, непереконливо.

14

„Де ти цілу ніч був?“ — запитує матір по телефону, коли я біля десятої тільки переступив поріг своєї квартири, а вона мене так і не дочекалася й поїхала на роботу.

„У мене любов“.

„Я тобі за ту любов таке випишу, що ти забудеш, як тебе звати!“

„Ма...“

„Що, „ма““? Скільки мені можна їсти нерви? На носі екзамен, а ти цілими ночами вештаєшся... Толя, я не чекала від тебе такого... Коли почалися колеги, гулянки, ти наче з ланцюга зірвався“.

„Ма... Все нормально. Я справді закохався...“

„Толя, тобі тільки сімнадцять... Зараз знаєш, що твориться... Закохався... обережно!“

„Ти про що?“

„А про то! По телефону не скажу, бо люди поруч... але вдома поясню“, — від цих слів мені стає смішно, бо вона знову почне лякати, що можна підхопити гонорею або сифіліс. Подумаєш, біда яка! Юра Пиж місяць тому тріпак мав, — вилікувався.

„Ма... всьо буде нормально... ти ж знаєш, я ж не бовдур...“

„Добре, я не маю часу з тобою сваритися. У холодильнику знайдеш усе необхідне, щоб розігрів суп, поїж котлет, підсмаж яєчню чи звари гречку, не маленький“.

„Ма...“

„Як її хоч звати?“

„А?“ — дивуюся цьому запитанню.

„Кажу — як її звати?“

„Ляня“.

Пауза.

„Ой, синок, синок... Будь чемним“.

„Па“, — кладу слухавку.

Їду в бурсу, встигаю на третю пару — основи технічного виробництва. Рині нема, запитую в пацанів, чи був на попередніх парах, був, але кудись звалив. На мене трохи дивно, ніби перелякано, дивиться жирний кабан Чихаренко. Чьо пасьош? — траву паси, хто пасе — той сосе.

Мабуть, підар, замислив недобре, якщо так дивиться. На пару запізнюється вбитий Коновал, йо, таким його я ще не бачив, він ніби на двадцять сантиметрів став меншим, підігнуті в колінах ноги, не може сказати слова. За ним заходить переляканий Сава. Викладачка навіть не розпитує, чого вони спізнилися. Показує на місце, і Коновал насилу до нього доходить. Сава падає поруч. До кінця пари Коновал сидить, як пам'ятник, тільки час від часу повільно розплющує сиві, туманні очі й обводить ними все навколо. Після пари Сава зізнається: в мене на хаті мутили. Хто? Він відповідає: Коновал, Юра Пиж і ще два штемпа зі Східного. Пиж мазався? — дивлюся на нього, коли виходимо на тролейбусну зупинку. Да, каже Сава. Пауза. От придурок, гніваюся на Юру, а всім розказує — зав'язав, бухаю, мудак рідкісний; Сава, звертаюся до нього, якщо будуть у тебе на хаті варити й далі, то рано чи пізно попробуєш, ця біда тобі нада? тобі треба на ноги ставати, доганяєш? не будь дураком! пам'ятаєш, був такий Міхал Камаз, його вже нема, здох, як собака.

До нас підходить Чихаренко, нам їхати в одному напрямку. Ми сідаємо в тролейбус, Чихаренко як ніколи балакучий, чеше всіляку білі-берду, несподівано запитує, що сьогодні роблю. Дивуюся, бо його розгублений погляд, який не насмілюється зустрітися з моїм, все більше переконує мене в тому, що з ним не все нормально; жирний кабан, ти якусь мулю задумав — думаю про себе. У тролейбусі морить на сон, після двох останніх днів почуваюся втомленим. Вдома похапцем їм. Мене підкорює сон, і я падаю на диван. Я бачу Ляню, вона сміється. Чому вона гола? Чому вона бігає під дощем? Так же можна застудитися... Я гукаю їй про це, але Ляня не чує. Розривається телефон, важко прокидаюся, вирішую не підходити й знову засинаю. З роботи приходить мати, своїм шумом будить мене, розпитує про навчання. Тільки не це, кліпаю сонними очима. Врешті залишає мене у спокої. Лежу й чую, як на кухні вона відкручує кран, здається, миє посуд, а невдовзі кличе їсти. Сподіваюся, сьогодні ти вже будеш вдома, запитує, коли ми сидимо за кухонним столиком і їмо макарони з сардельками, а? чи ще не нагулявся? Да, сонно відповідаю, мені трохи болить голова, мабуть, через те, що спав під час заходу сонця. Вона знову каже, що я вже не маленький... і живеш у такому складному й жорстокому світі, що якщо, не доведи Господи, станеться якась страшна біда, то тобі, синок, ніхто не зможе допомогти, чуєш мене? ніхто не допоможе! ти маєш це розуміти... ти думаєш, якщо я говорю, що тобі треба вчитися і тільки вчитися... я це просто так говорю? тобі треба вибиватися в люди, бо інакше буде біда... я нічого не можу тобі дати, ти дивишся на своїх друзів, звичайно, в них багаті батьки, вони їх повлаштовують в університети, куплять їм квартири, машини; пауза; Толя, я тебе прошу, візьмися за розум, я так хочу, щоб ти став нормальною, порядною людиною, щоб вивчився на лікаря або інженера. Брр, кривлюся від однієї думки, що колись буду придурком у білому халаті зі штанген-циркулем чи шприцом у руці. Чого мармизу кривиш? я поганого тобі бажаю? берися за розум! Ти про це вже зранку говорила... І ще раз кажу! — перебиває мене. Від цього ще більше тріщить голова, ма, балда розколюється, можна ці лекції іншим разом? Масти собі голову, ображається вона й виходить із кухні. Дурак. Повертаюся в свою кімнату. Переглядаю конспекти. Через місяць екзамен із матеріалів і технологічного машинобудування. Але від одного вигляду математичних формул, усіляких графіків і технічних рисунків відчуваю нестерпні страждання. Як мене харить, це ж неможливо вивчити, але ж є дебіли, які це знають... Біля дев'ятої вечора дзвінок у двері — Чихаренко. Не вірю своїм очам: цьому жирному кабану до мене ніколи не було діла, ми навіть трохи вороже ставилися один до одного. Чихаренко, крім того, на мій масив (у сусідній будинок) переїхав недавно, а раніше він жив у Старому парку, з яким ми воюємо і майже щомісяця б'ємо комусь із тих пациків морди, деколи трапляється й навпаки: навесні біля центрального стадіону впіймали Пижа й таких йому відвішали, що він три дні ледве повзав. Чихаренко каже, що мене біля столика під вербою чекає Артур. Артур? Чьо йому нада? Я одягаюся й згадую той вечір, як Артур насильно змушував мене приставати до його п'яної Ірусі. Старший Машталір казав, що Мавпа з пацанами його від себе відшили, бо він — мудак рідкісний, скупердяй, все це випливло на поверхню після однієї серйозної ді-люги, коли вони ділили бабки. Я виходжу у двір і помічаю Артура з Ірусьою біля невеликого дерев'яного столика, за яким пенсіонери люблять грати у доміно чи карти. Він сидить до мене спиною, поруч, напівобертом до нього, Іруся. Вона шастає очима довкола, мене помічає, підводиться, мабуть, сильно нервується, я бачу, як рухаються її губи; певно чєше, вівця, шось про мене. Чихаренко, котрий іде поруч, мовчить і тримається на відстані.

Несподівано — я розумію, шо зараз тут буде... На моє привітання Артур відповідає швидким ударом в обличчя. Не встигаю підвестися, як на мене накидається ця нікчемна, істерична дурепа Іруся. У неї буквально падає планка: чорними туфельками з гострими носаками вона боляче б'є по боках, по ногах, ледве встигаю прикриватися руками. Врешті зриваюся на ноги й устигаю з усієї сили затопити цій курві в мордяку, вона звалюється з ніг і кумедно йойкає, наче всралася. Наступний удар Артура отримую в шию. У голові від цього аж літають вертольоти, навмання викидаю руку й потрапляю йому в підборіддя. Бий цю суку! — верещить, як ненормальна, Іруся, по яйцях його! по яйцях! щоб знав! Артур блискавично наносить серію, від чого я знову звалююся. Придуркувата Іруся підлітає до мене й товче своїми гострими туфельками, з притиском викрикуючи „гнида!“. Це за те, щоб ти не пиздів, чую голос Чихаренка. Тобі, фуфєл, торба, зиркаю на нього, побачиш, бля, відповідаю, вихаркую згустки крові. У ліве вухо отримую від Артура удар ногою й падаю. Хвора на голову Іруся на ціле подвір'я кричить, що хоче дати мені по яйцях, кілька разів б'є мене в по геніталіях, серед інших ударів по моєму тілу — її найдокучливіші. За Іру! — копає мене Артур. Ага, за Сталіна — зціплюю зуби, аби не вити. Бий його! бий! — кричить Іруся. Толя, ти загнався, зніяковіло каже Чихаренко. Лох, мабуть, доганяє, що перейшов межу й усе це йому так просто не минеться. Мені настільки боляче, що не можу ні кричати, ні захищатись. Чихаренко й далі бурмоче до мене, чути навіть приховані, несміливі погрози. Побачимо, насилу видихаю у відповідь. Що цей гівняр сказав? — знову визвіряється Артур, він хапає мене за голову, підводить до своїх очей і гнівно перепитує: ти шось квакнув, придурок?! Я дивлюся йому в очі й мовчу. Він б'є мене в голову й відходить. Мішком прибита Іруся ніяк не може заспокоїтися й продовжує копати, але її удари, слава богу, припадають на мою праву руку. Здається, чути крики старих дядьків і жінок, які зирять із вікон за видовищем, здається, грубий незнайомий голос погрожує викликати міліцію. Чихаренко перелякано каже, що треба тікати, здається, мене залишають, пухкі пальці переляканої літньої жінки обмацують мені обличчя, а один зі старших чоловіків каже, він із нашого будинку, треба відвести його додому, поруч йойкають „це мій сусід“.

15

Тільки на третій день мати більш-менш заспокоюється, не вимагає пояснень, оскільки бачить, шо це гнилий номер. Випитувати вона мастак: любить вчепитися, наче воша до кожуха, й капати на мозґи. Вчора ввечері її прорвало плакати, до дванадцятої ночі ганила мене за те, що я не вчуся, а тільки вештаюся з ким попало й де попало, що через це маю купу неприємностей, за це мене й віддубасили, дякувати Богу, що не прибили або не зробили калікою, тоді б, синку, мені до повного щастя ніц би не бракувало. У такі хвилини я не перебиваю матір, бо це мало що дасть, заспокоюю, все неприємне, що зі мною відбувається, це лише випадковість, сліпа й незрозуміла випадковість. Забагато випадковостей! — кричить вона; пауза; а якшо в тюрягу попадеш, то це також буде випадковість?! Мовчу, бо нічьо не можу змінити. НІЧЬО НЕ МОЖУ ЗМІНИТИ! Це таке сране життя, як сумно кажуть похилі бабусі, когось треба любити, бити чи просто закопувати... я нічьо не можу змінити. Торба. Навіть зараз, коли відчуваю, як по-звірячому болить бік (мабуть, права нирка), з великими труднощами і стражданнями підіймаюся з ліжка й пересуваюся по квартирі, навіть зараз, коли згадую, як мене недавно гасили ці суки — неврівноважений дебіл, лох тупорилий Артур і його мішком прибита Іруся, якій я рано чи пізно влаштую справжнє Дахау, — навіть зараз я посміхаюся, бо подібне рано чи пізно може трапитися з ким завгодно. Це така жизнь і всьо. Синяки з обличчя зійдуть, нирка перестане боліти, а кістки й ребра про себе нагадувати ниттям. І настане новий день, і настане новий мордобій.

Годину тому від мене пішов Риня. У кімнаті й досі стоїть запах від його шмалі. Риня захоплено розповідав, як учора зранку після першої пари разом із Коновалом вони опускали Чихаренка, з мордяки зробили відбивну, наклали на лосяру контрибуцію, а Коновал на завершення ще й його обісцяв, уявляєш, Толян, всі наші бачили; сьогодні цей поц забрав свої документи й кинув бурсу, а всіх нас пообіцяв порвати, за ці слова ми його ще по разу копнули під зад, чьмо так тікало, шо не доженеш... Коновал казав, що в Чихаренка в Старому парку живе двоюрідний брат, серйозний штемп, під два метри, уявляєш, яка дилда, можливі розборки, скоро знову буде весело, готуй біту, ланцюги, хокейні щитки. Да, коли трапляються серйозні заворушки, ми з Ринею завжди одягаємо хокейні щитки — на лікті, ноги й плечі, а ще — саморобні щитки з десятиміліметрової фанери на живіт. Рині взимку це навіть допомогло: один підар вошивий ударив його довгим шилом у живіт і попав у щиток, а так би було хана (навіть грубий теплий одяг не врятував би). Я деколи дістаю з-під ліжка ящик, де лежить усе моє „озброєння“... і це мені здається дитячим і наївним, єдине, що є переконливим і важливим, — виграний у карти кастет. Його важкість у руці приємна, проте впадло ним користуватись — я бачив морди після ударів кастетом — ворогам не побажаєш.

Я сам у квартирі, мати прийде за дві години, вона працює до 17:15. Мої роздуми несподівано перериває телефонний дзвінок. Від першого ж слова Ляні „дурачок“ — млію. Вона схвильована, каже, що тільки сьогодні дізналася від Капусти про те, що сталося. Висловлює свої співчуття й зізнається, що дуже хвилюється, чуєш? я дуже непокоюся! Ой, сюсі-пусі. її слова, тривога, інтонація голосу — все це мене збуджує; тримаю слухавку біля вуха й згадую нашу першу ніч, згадую її погляд у темряві, білявість теплого тіла. Ляня запитує мою адресу, хоче прийти до мене. Вона прийде! Торба! Навіть не знаю, що їй від хвилювання сказати. Звичайно ж, хай приходить. Дивлюся на повний срач у моїй кімнаті — на гору брудних шкарпеток, на хаотично розкидані інші лахи, на неприбраний письмовий стіл — і мене мало не охоплює паніка.

Потерпаючи від неприємного болю в боках, підводжуся і все це прибираю: запихаю ногами під ліжко брудні шкарпетки, закидаю в шафу футболки, штани, в шухляду столу згрібаю магнітофонні касети, олівці, кілька недочитаних книжок, з попільнички через відчинене вікно висипаю купу недопалків. Вона зараз буде тут! Признатися, я вже кілька днів думаю про Ляню й у мріях часто бачу її у своїй кімнаті. Вчора телефонував, але слухавку підняв її батько, і це мене трішки злякало, я не сказав жодного слова. Пригадую, як старший Машталір говорив, що від тьолок у пацанів їде дашок, особливо тоді, коли вони не можуть без них жити й на кожному кроці клянуться тим куркам, що їх люблять, а насправді роблять купу дурниць і перетворюються на слюнтяїв; а шмаркадявці цього тільки й треба... Невже на мене така лажа чекає? Невже я стану схожим на тих закоханих придурків зі скорботними очима, яких показують по ящику в латиноамериканських серіалах? Це буде повна торба, смішно уявити. Через півгодини приходить Ляня. Вона стривожена й водночас усміхнена, дивиться на мене, наче на прибульця з космосу, обережно торкається пучками до моїх синців і ран на обличчі, шепоче „дурачок“. Гладжу її пальці, ніжно перебираю, ніби рідкісні витвори природи, які можу бачити тільки я, підношу до своїх губ, цілую, немов найдорожче. Ляня мовчки стежить за мною й не рухається, у її очах помічаю теплі сльозинки. З невеликої чорної сумочки вона дістає маленький тюбик, відкриває й на вказівний видавлює білий крем. Що це? — морщуся, бо мені всі ці косметичні штучки здаються смішними; це дуже гарний крем, каже Ляня, він лікує пошкоджену шкіру. Я посміхаюся, підколюю, тіпа, звідки знаєш? часто б'ють морду? ой, пробач, я хотів сказати „мордашку“...

— Дурачок! Це мені брат із Канади вислав. Пам'ятаєш, я тобі про нього розповідала?

— Да, пам'ятаю. Це той, як його, бобер? Да?

— От, — із удаваним незадоволенням киває головою. — Бомбер, а не бобер! Бобер псує дерева, а бомбер — тільки будинки й паркани.

— Він їх також гризе?

— От дурачок! Поверни голову. Підкорююся, і Ляня легко розтирає мені крем, спершу біля лівої скроні, куди був затопив цей тупорилий лох Артур, потім на лобі, підправим оком і врешті біля почорнілої від застиглої крові верхньої губи, яка, якщо її злегка розвернути перед дзеркалом, має невелику рвану рану. Там усе набрякло, наче під шкіру щоки запхали квасолину. Невдовзі відчуваю присмак крему в роті, і це мені не подобається. Відриваю Ляню від її заняття обережним поцілунком у шию, вона здригається і в усмішці оголює кілька верхніх зубів. Я хочу тебе, маленька, шепочу їй. Ляня зводить на мене погляд і ніби застигає. Повторюю сказане. Серйознішає й стає старшою, дихання зростає, а в оченятах з'являється туман. Від шмалі, яку я курив недавно з Ринею, в роті повний сушняк. Напіврозтуленими губами Ляня обережно бере мої сухі уста й легко пожовує, але я кривлюся від болю. Болить? — співчутливо оглядає губу, нагнувшись наді мною. Трішки, посміхаюсь, я так хочу тебе цілувати, але не можу... це ж нічого, правда? Да, відповідає вона й цілує мене в очі. Ти так гарно кажеш „да“, наче слухняна маленька дівчинка, котра відповідає на запитання батька. Ляня кокетує, запитує, чи хотів би я мати схожу на неї доцю. Звичайно. Ляня задумано пестить моє обличчя пальцями, пучками легко водить по бровах, по контурах носа й устах; пауза; я хочу, щоб у неї були такі ж красиві губи, як у тебе. Як у мене?! — регочу, з оцією ґулею!? Дурачок, ображається вона й випрямляється, рана заживе; пауза; боже, який ти дурачок, сміється Ляня. Беру її за руку й веду до ліжка, вона підкорюється й лягає поруч. Намагаюся її обіймати, наскільки дозволяє біль, і водночас боюся, бо розмова про дітей, яких мені робити ще рано (шо в мене, дашок поїхав?) не виходить із голови. Оголюю її груди, живіт, торкаюся до волоссячка у трусиках, і раптом чую, як у вхідних дверях оживає замок — перший оберт, другий. Йо, прийшла матір, але чьо так рано? вона рідко коли так швидко приходить. Ляня сполохано підривається, поправляє на собі одяг, пригладжує розкуйовджене волосся й сідає в крісло біля письмового столика. Мати спершу стукає у двері кімнати, а потім, після дозволу зайти, злегка привідчиняє їх і зазирає. Побачивши Ляню, її очі повільно розширюються, наче в маленької дитини, яку вперше привели у зоопарк і показали екзотичну птаху чи тварину. Видно, вона цього не очікувала. Ляня — перша дівчина, яка відвідала моє помешкання. Мати привітно щебече, накидається на мене, чи погодував дитину, перед Лянею вибачається за розгардіяш, каже, що якби знала про її прихід раніше, то неодмінно б приготувалася, спекла пиріг з яблуками. Делікатно її перебиваю, нічьо не треба, ми себе добре почуваємо. Вона не відступає й запитує, що придумати на вечерю. Ляня соромиться, червоніє, дякую: їсти не хочу, щойно з дому, прийшла провідати Толіка, навіть не думала завдавати вам зайвих клопотів. Які клопоти, донечко! — сміється матір. Якби я знала, що до нас прийде така файна дитина; знову перебиваю її: ма... Все, біжу на кухню, каже вона й зачиняє за собою двері. Ми з Лянею мовчки дивимося одне на одного й сміємося, в тебе добра мама, видно, що вона хороша людина, ти мабуть вдався...

— Йди до мене, ну, не бійся...

— Толя, незручно...

— Будь біля мене.

Ляня підкорюється, встає з-за столу й сідає поруч на ліжко. У мій бік дивиться задумано, наче кілішкує над якоюсь темою, котра не дає їй спокою і відволікає від навколишнього. Я беру її руку, вона здригається, шепочу, шо трапилося, маленька? а вона кидає швидкий і розгублений погляд, одягає неприродну усмішку на сумне обличчя; і каже, що все добре, нічого не сталося. Такі зміни в її поведінці — повна торба, нічьо не доганяю, не здогадуюся про причини цього, що ж усе таки, бляха, сталося. У Ляні тремтить підборіддя. Підводжуся з ліжка, боляче штиркає в боці, опираюся на лікоть і ніжно цілую її в руку. Ляня здригається, схиляється наді мною й припадає обличчям до моєї голови. Пауза. Толя, я не знаю, що буде далі, гаряче шепоче мені на вухо, обережно підводжуся, у її очах стоять сльози. Розумієш, не знаю, я не знаю, що буде з нами; пауза; так боюся тебе втратити, як би ти тільки знав... Маленька, не думай, нічого не думай, міцно обіймаю її, цілую в заплакане й вологе від сліз обличчя. Мати знову стукає у двері, просить, щоб прийшов до неї на кухню. Ляня допомагає мені підвестися. Мати накидається зі своїми запитаннями, які мене одразу втомлюють, це та дівчина? це ти в неї був? так? любиш її? На її шепітливий, змовницький голос відповідаю — да, да, да, і прошу більше не турбувати й не набридати. Мати замислено каже, Ляня дуже гарна, страшно гарна. Не розумію, що вона хоче цим сказати. Мати деколи любить отаке викинути з незрозумілим виразом обличчя, а ти собі потім ламай голову — що ж вона мала на думці. Покидаю її, мабуть, матір непокоїться, бо рано чи пізно таке мусило б трапитися, але ж... не ходити мені самотнім аж до старості? Повертаюся до Ляні, гаряче обіймаю, наче ненормальний, сантиметр за сантиметром осипаю поцілунками. Ляня шепоче, що зараз не той час, незручно; пауза; шо, бляха муха, незручно? все буде добре, нам ніхто не заважатиме; підводжуся й зачиняю двері на защіпку, яку я поставив два роки тому. Раніше я часто вночі мудохався з негативами фотографій (моїм нетривалим захопленням), а мати мала звичку відчиняти двері заспаною, з приплющеними, наче в китайця, очима й запитувати, чого так довго не лягаю; не одну плівку вона мені зіпсувала... Ляня, здається, мені вірить, у її непорушності відчувається тривога й нервозність. Шепочу, ми самі, все буде добре, але власні слова здаються непереконливими. Граюся, водячи пальцями по її білосніжній шкірі, розстібаю непотрібну блузку, добираюся до м'яких, ніжних грудей, збоку на крісло кидаю кремовий бюстгальтер.

Моя рука стає гарячою й неспокійною, блукаю по Ляні аж до гумки трусиків, із під яких визирає чорнявий кущик, губами припадаю до запашної, теплої шкіри, в моєму роті набрякає лівий сосок, мало не божеволію. Ляня допомагає скинути з себе все зайве, і мій язик, наче слизький слимачок, повзе до пупчика. За вікном ліниво темніє. Невиразно бачу те, від чого мене кидає в трепет: вона спокійна й розкішна, ніжно дивиться й чекає. Я давно мріяв цілувати там дівчину — мріяв, здається, ще з тринадцяти років, коли вперше побачив у заростях біля тернопільського озера невідому пару: голову чоловіка, затиснуту між ногами жінки... Нутром відчуваю, що це, мабуть, найбільша насолода, яка може бути на світі. П'янію відливного, незвичного, чистого запаху, яким просякнуті мої пальці: наче ненормальний припадаю до того, з чим вони бавилися; моя маленька скрикує, легкою дугою випинається на спині, від чого груди помітно загострюються, а соски тверднуть, водить туди-сюди стегнами й треться ногами. Ротом занурююся в її гарячу вологість, а ніжні, сполохані руки штовхають мою голову далі. Де ти цьому навчився? — через кілька хвилин запитує, цілуючи мене в губи. Знизую плечима, не знаю, це зі мною вперше. Не бреши! Ляня вискакує на мене, бере моє обличчя в долоні й шепоче, не вірю, не вірю, не вірю — жодному твоєму підступному й хитрому слову не вірю, твоїм очам, які, проте, знову цілує й каже „мій дурачок“. Ну, признайся... в її погляді скачуть бісики. Кажу, що цього хотів завжди, але ніколи не було нагоди. „Хочеш, я з ним побалакаю?“ — сміється вона й тягнеться до моїх трусів. Мій поршень настільки готовий до бою, що я майже нічого не відчуваю, тільки бачу, як голова Ляні повільно рухається вгору-вниз. За дверима несподівано лунає п'яний голос вітчима: мулька, гукає він матір; чути важкий гуркіт, вітчим, мабуть, утративши рівновагу, вдаряється тілом об шафу в коридорі. Раптом він стукає кулаком у мої двері. „Хто це?“ — перелякано запитує Ляня, зіскакує на ноги й хаотично одягається. Лежу нерухомо, зціпивши зуби, мені хочеться його задавити, молотком проломити його дебільний череп.

— Толька, виходь! Я маю пиво, — вже тихіше каже за дверима. У сраці я бачив твоє пиво, лаюся про себе. Гнівний голос матері намагається його втихомирити:

— Чого тобі від нього треба?! У нього зараз дівчина.

— Га? — перепитує він.

Настає тиша. Вітчим важко сопе за дверима, нерозбірливо бурмоче виправдання: пардон, я не знав, Толька, коли закінчиш, виходь, пива поп'ємо! чуєш? Толька! і дівку бери з собою, дівку! пива на всіх вистачить. Хочу його прибити, от підар! завалив би дурбелика! постійно, гандон, припхається тоді, коли його ніхто не чекає. Мулька, знову озивається вітчим, малий наш не чує, мабуть, дуже зайнятий; матір знову обрушується на нього з лайкою й заганяє на кухню. їхніх голосів більше не чути, лише невиразне бубоніння долітає із-за стіни. Через кілька хвилин вітчим повертається, чую, як він тупцює за дверима, як торкається до них долонями, Толька, а, Толька, я маю пиво, давай пару партій, в шашки або шахи, я розкладаю, Толька, будеш чорними чи білими? Пауза. Мовчиш, важко зітхає. Ляня запитливо киває, що будеш робити? Толька, я знаю, несподівано жаліється вітчим, ти мене не любиш; пауза; ет, Толька, давай партію, а? хочеш, я буду без ферзі, а? Толька... Він навіть не уявляє, як я його ненавиджу. Дивлюся в стелю й бачу його п'яну, косооку мордяку — мордяку, в якій є щось від отих невідомих далекосхідних народів із Байкалу, я хочу плюнути в цю мордяку, затопити в неї кулаком, хочу здерти з голови вітчима скальп і прибити сотими цвяхами до його дурнуватої задниці. Потім злюся на матір, бляха, треба ж було найти на свою голову таке чьмо! і звідки? з богом забутої Чіти...

— Толька, коли звільнишся, зіграємо? Добре? А дівка хоч гарна? — знову перепитує; пауза; раптом несподівано переходить на російську (він завжди так робить, коли ображається чи гнівається): да, я все понимаю, парень...

— Що йому треба? — запитує Ляня.

— Шашки хоче грати, придурок. Це він, коли п'яний...

У нас пропадає настрій. Матір знову визвіряється на вітчима й забирає на кухню, він клянеться, що „більше не діставатиме дітей“. Ляня дивиться на мене в темряві й зітхає „пора“. На мене находить злоба, бо я настільки розігрітий, що хочу випустити свій пар. Натякаю їй на це, вона довго думає, каже „тільки швидко“. Оскільки моє ліжко скрипить, як ненормальне, лягаємо на підлогу. Ляня задирає спідницю, я натягую польський презик, який лежить без діла вже кілька місяців, і молю бога, аби протриматися якнайдовше. Не встигаю в неї ввійти, як відчуваю, що зараз настане повна торба. Ще трохи дригаюся... який я лох... усе це, мабуть, було так смішно... Ще більше пропадає настрій, і Ляня це бачить. Не переживай, ніжно цілує мене, у нас усе попереду, ми ще не знаємо одне одного, правда? нам треба звикнути. Да, глухо відповідаю й соромлюся її погляду. Вже пізніше, коли виходимо з моєї квартири й мовчки йдемо на тролейбусну зупинку, думаю, що все це, мабуть, тому, що я в цих ділах іще шмаркач. Легкий теплий вітер розвіює волосся Ляні, вона ніби про себе посміхається, заплющує очі. Да, в нас все ще попереду — заспокоююся й пригортаю її до себе. Ляня запитливо дивиться; хочу, щоб у нас усе вийшло, кажу їй на прощання, коли приходить тролейбус. Вона заходить на задні двері, рогатий рушає, певний час я ще бачу лагідне обличчя й долоню, яка застигла на склі в тихому „па“.

16

Мій портрет набуває більш-менш нормального вигляду, вирішую йти в бурсу, через кляті побої прогуляв кілька днів. У дворику біля навчальних майстерень мене обступають пацани, кидаються з дружніми обіймами, сміються, підйобують, ти став красивішим (от мудаки, це вони про сліди від побоїв), а Риня шепоче на вухо, що вчора бухав із мастаком Ромком (старшим майстром Романом Святославовичем, який у нас прийматиме іспит), я за нас домовився, можеш усю ту біду забути, сміється Іван, Ромко — класний мужик, він із одного села з батьком Петра Григоровича, шариш, яка фішка? Да, шарю. Ромко-бомко сів на сани та й поїхав до Оксани, а Оксана не дала, Ромка-бомка прогнала. Я давно знав, кажу йому, шо він серйозний штемп, і з ним головне по-доброму, він все доганяє. Твоя правда, сміється Риня, так шо, Толян, перший курс ми вже закінчили. Перед третьою парою Риня приводить Таню й маячить очима, щоб я йшов за ними. У центральному корпусі ми виходимо на загальні сходи й непомітно, аби ніхто не застукав, опускаємося в підвал, до дверей якого Риня підробив ключ. Там тир і клас військової підготовки. Деколи ми там бухаємо, забиваємо й хапаємо, передаючи по колу, а ще стріляємо зі своїх самопалів на мєлкашках по порожніх пляшках з-під пива. Одного разу нас застукав старий майор, алкаш Григорій Лаврентійович, котрий веде срану військову підготовку. „Твою дивізію!“ — кричав він. До наших походеньок дід поставився з розумінням, ми йому поставили дві пляшки „столичної“, він кілька разів вистрелив із наших самопалів і сказав, засранці, я ніхуя не бачив і нічого не знаю, якщо вас тут спалять, — яйця повідриваю. Риня швидко відчиняє двері, ми з Танею забігаємо за ним і замикаємося зсередини. Таня бере мене за руку й каже, що дасть (йо!)... але щоб ніхто не знав, обіцяєш? Бля буду, без питань — могила. Риня показує, тіпа йди першим до Тані, а сам дістає з сумки сухач і глушить його з горла. З Танею в мене виходить трохи краще, може, через те, що вона не така красива, ніж Ляня, а може, тому, що я жучю її раком, і ця поза мене сильно заводить. Довго не можу кінчити, і це мені страшенно подобається. Толя, тільки нікому ні слова, каже вона й натягує труси; да, Танюша, ясний перець — ні слова. Ти дав мені слово, не вгамовується й прискіпливо дивиться широкими селянськими очима, а то наступного разу не буде. Ще раз підтверджую: ні бум-бум, повний труп. Вона з Ринею йде на матраци, на яких ми місяць тому лежали з гвинтівками „ТОЗ-12“ і лупили по мішенях. Поки я дудлю розпочату пляшку сухача, Риня з Танею довго вовтузяться й регочуть. І чьо вони лахають, придурки? Вино вставляє по шарабану, я згадую свої сексуальні невдачі з Лянею. Пропадає настрій. Раптом мене муляє підозра, що Ляня таємно насміхається наді мною, адже в неї вже були якісь козли, не знаю, хто саме, але вони — козли, яких я наперед ненавиджу й хочу повбивати, повідкручувати їм бошки. Да, я, мабуть, в її очах повний шмаркач! У мене трусяться руки. Закурюю й тиняюся по підвальних приміщеннях, не можу знайти собі місця. Мовчки розглядаю плакати з малюнками автоматів, карабінів, гранат, читаю всіляку муру про заходи захисту та евакуації під час атомної атаки, але Ляня ніяк не йде з голови. Риня з Танею повертаються, й у мене знову з'являється настрій. Вона бере пляшку й підносить до рота, я бачу, як у неї по губах і підборіддю тече вино. Таня витирається рукою, просить цигарку. Ми куримо, сміємося, Риня розказує про всілякі пригоди. Невдовзі я відчуваю, що знову її хочу, але соромлюся про це сказати. Допиваємо, мордочка Тані червоніє. Вона злегка втрачає рівновагу й голосно регоче. Таня сідає Рині на коліна й цілує його в губи, а він запускає їй руки під спідницю.

Сволота! — каже вона й знову регоче й цілує. Несподівано зіскакує й тягне мене за руку на матраци. Толя, пішли... Ой, бля — раптом хапає мене боляче за яйця, що я аж скрикую, й знову голосно регоче. Обіймає мене за шию, я падаю з нею на матраци. Таня агресивно скидає з мене штани з трусами, її руки, наче нишпорки, хапають мій болт і вставляють, куди потрібно. Ми перекочуємося, я вже на ній. Ця клята сучка несподівано дає мені по сраці ляпаса, другого, й ричить, як ненормальна. Риня, придурок, ходить навколо нас і сміється: активніше! активніше! Риня, хую ти темний, іди звідси! — гаркає на нього Таня й знову періщить мене по голій сраці. Це повна торба! Такого я ще не бачив. Пробую масажувати їй цицьки, але Таня забороняє, каже, що ними буде годувати дітей. Хм? Дивна курка. Свою щілину, через яку будуть вилазити ці діти, віддає направо й наліво, а дойки — табу. Дивна курка. Але я не хочу про це думати й продовжую її натягувати. Захекано з неї підводжуся, бляха, трусяться ноги, по тілу блукає легкий мандраж, а Таня лежить, її обличчя ще більше розпашіло, наче після добрячої лазні, дивиться на мене й регоче. Гукає Риню, але той лається, що в нього показує на „півшостої“. Мені настільки боляче, що я насилу перебираю ногами, добираюся до лавки й падаю. Невдовзі до нас підходить Таня, вона більше не регоче, виглядає так, наче їй щойно дали кувалдою по голові. Стріляє в мене цигарку, закурює. Кілька хвилин мовчки потягуємо свої штахети. Заплющую очі, яйця гудять, як ненормальні, дві палки — не хуй собачий. Мене непокоїть, чи я часом не надірвався, адже такого зі мною ше не було. Риня каже, що тепер, коли Чихаренка опустили, треба шукати Артура і його дуру Ірусю, дати обом по мозгах, дати серйозно, щоб запам'ятали надовго. Пауза. Я хочу виловити Чихаренка, кажу Рині. Він зиркає на мене з розумінням, цей лосяра загнався конкретно... який підар... порвати мало... Я хочу сам покарати цього дауна й подивитися в його жлобські очі, плюнути в них. Ми його знайдемо, якщо треба. Треба, дуже треба, бичяра має знати, що він повний нуль, шкода, що ми раніше йому балду не відірвали. Таня дивиться на свої котли й каже, що пора звалювати. На прощання Риня легко б'є її по дупі й кидає: щоб не забувала. Риня, виведи мене звідси, дивиться на нього лукаво, а мені махає ручкою „па“. Я підриваюся й кажу: мушу йти. Ми виходимо з підвалу, я стою в коридорі на атасі, поки Риня своїм ключем закриває двері. До перерви залишилось три-чотири хвилини, якщо нас помітить директор або його заступник, то можуть за це трахнути. Заступник, сука — справжній гестапівець, любить за вуха тягати. Ми з пацанами не раз думали йому по мозгах настріляти, але ніхто не знає, де цей підар живе: одні кажуть — на Греблі10, інші взагалі — аж у Великій Березо-виці, у Містечку Залізничників. Правда, одного разу, на св. Андрія, ми дурбелика покарали: його сраний „запорожець“ винесли на сходи адміністративного корпусу, сходинок десять тарабанили вгору — мало не повсцикалися. Коли він побачив свою колимагу біля вхідних дверей — охуїв на місці. Бігав туди-сюди, метушився, погрожував нам кулаком. Але... нічого не зробиш... така твоя доля, старий лосяра, затичка менструальна, вівця тупорила, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсутого носорога, чювирло дебільне... На третій парі (німецька мова) мене тягне покімарити, я насилу себе стримую, аби не заснути, вино конкретно морить, а ще болять яйця. Нє, стільки трахатися — більше не треба. Училка німецької, як на зло, смикає кожного по черзі, завалює запитаннями, або ж змушує складати німецькою речення. Потім ми повторюємо граматику. Інфінітив, партиціп цвай, бля, у мене в натурі зараз — повний партиціп цвай. Коли я не зміг перекласти „влітку я люблю купатися, їсти фрукти і грати у футбол“, вона почала питати німецькі слова, які ми мали вивчити вдома. Торба. Я нічого не знаю, гітлер капут, дойче зольдатен, унтерофіцірен... унд алєс фройлян... ніхт капітулірен... Сьогодні був останній день навчального року. Нам дають п'ять днів підготовки до екзамену. П'ять днів лафи. Після пари Риня каже, в „Мелодію“ завезли нові платівки, Петро Григорович купив собі щось новеньке з „Рок-архіву“. Це моя улюблена серія. Вирішуємо їхати в магазин. У мене з бабками повний голяк, кажу Рині, він дістає з кишені чорну шкіряну лопату, розкриває її, я бачу цілу купу купюр, і запитує, цього вистачить? Йдемо на тролейбусну зупинку, чую, як мене гукають. Обертаюся, за мною стоїть Сава. Він, мабуть, біг, бо захеканий.

— Гроші приніс? — насмішкувато запитує Риня.

— Толя, — каже Сава, — я все знаю про Чихаренка, я знаю, де його можна знайти.

— Де?

— Він живе у своєї бабки у Старому парку...

— А ти звідки знаєш? — питає Риня.

— У сусідньому домі моя тьотка. Я часто бачу там Чихаренка...

— Гарний хлопчик, — дружньо б'є його по плечу Риня. — На — кури, — простягає йому розкриту пачку й Сава дістає з неї цигарку.

— Риня, туди якщо йти, то цілим табуном. Одного, двох — закопають...

— Да. А може, його там нема, може, він на Київській? І нікуди не виходить?

— Не думаю. Я ж у сусідньому домі... Хіба він, — кажу я, — зі своєю головою не дружить...

Ми прощаємося з Савою, їдемо в центр у „Мелодію“, яка неподалік від Театральної площі. Пригадую, ще за Андропова, коли я вчився у школі, біля гастроному „Дністер“ мене затримала міліція — за те, що я під час навчання тинявся по вулицях. Згадую ті часи і мені стає смішно, згадую, як мою матір викликали до школи, як її відчитували, наче сімнадцятилітню шмаркачку, за те, що прогулюю уроки. У музичному магазині купую платівку-збірник „Місце зустрічі“ з композиціями AC/DC, „Rolling Stones“, Гендрікса та інших. Риня помічає на прилавку платівку бітлів і від радості підстрибує, як дитина. Виходимо з „Мелодії“ й прямуємо у бік центрального універмагу. Купуємо біляші. Риня жує й, дивлячись на наших по-літньому одягнутих ровесниць, які снують туди-сюди, каже, бабйо повилазило, скоро дівах буде, стільки, як метеликів, вибирай не хочу, от за шо я люблю літо — захоплено дивиться на струнку, тонконогу тьолку в короткій світлій спідниці. Проходячи біля забігайлівки „Космос“, раптом помічаю на відстані ста метрів перед собою знайомий силует. Муляє підозра: здається, йде Ляня з якимсь чювирлом. Срань господня! Да, це її чорне волосся, яке рівно спадає на спину, це її легка, акуратна хода... Показую пару Рині, він довго шукає їх поглядом, знаходить і каже, що це не Ляня. Як це не вона? Вона! Ми йдемо швидше, щоби наблизитися й роздивитися уважніше. Пара вже біля церкви, підходить на тролейбусну зупинку. На певну мить я втрачаю їх із поля зору, вони губляться в натовпі, потім чорноволоса голова дівчини знову з'являється, але високий незнайомець її затуляє своєю арматурою. Вони сідають! — вигукує Риня. Я придивляюся до людей, котрі заходять у 5-й тролейбус, але Ляні не видно. Чюйка підказує — це вона, сто пудів, це Ляня! Їде додому, на Бам. Але хто був біля неї? шо це за лось педальний? шо це за плуг? ти точно бачив її лице? вона? накидаюся на Риню, може ти помилився? Не знаю, розгублено відповідає він, потім замислюється, Толя, про це думати... може дах поїхати, баби з нами деколи таке витворяють, страшно... да, да, ти просто з цим ще не стикався. Пауза. Сідаємо в тролейбус і ідемо додому. Риня каже: добре, що закінчилося це сране навчання, мені воно вже на мозги давило, тепер можна погуляти, шо робиш завтра? Хочу виловити Чихаренка, цього жирного кабана! І настріляти йому по балді. Я з тобою. Може, ще хтось піде з нами? Двом іти у Старий парк небезпечно, можуть поламати. Нічого. Не поламають.

17

Мовчки курю й дивлюся собі під ноги: між моїми коричневими „саламандрами“ по асфальті повзає кілька мурашок, я назбирую в роті слину й пускаю на них „бомби“, одна з них накрила мурашку біля правого мешта, інші ж ніяк не можуть утрапити в ціль. З нудьги хочеться комусь дати по балді. Ми чекаємо на Чихаренка, як чекали на цю жирну свиню вчора. А вчора — взагалі були вафлі: Діма Дефіцит, Риня, Коновал і я майже цілий день — із сьомої ранку аж до вечора — як повні дауни стовбичили біля п'ятиповерхового будинку в Старому парку, де, за словами Сави, у своєї бабки ховається Чихаренко. Чекати його — питання принципу, якщо нада буде — на місяць зависнемо під цим під'їздом, вівця рано чи пізно виповзе на вулицю, ну, хіба він став святим і полетів на небо... Цей жирний кнур, мабуть, доганяє, що його шукають, і не висовуватиме свого носа надвір, бо зі своєю головою, певно, дружить. Учора ми пішли додому аж біля десятої вечора, по дорозі наткнулися на двох штемпів зі Старого парку, відвішали їм по повній програмі, одному, білобрисому, здається, зламали носа, а в другого, худющого й високого, забрали котли. Радісно було його товкти, бо уявлялася харя Чихаренка. Коли я затопив білобрисому, відчув неприємний біль у кисті руки. Ці козли на наступну суботу набили нам стрілу за Будинком культури залізничників; без питань, на, — ми завжди до ваших послуг. Риня з радості потер руки, нарешті буде війна, і знову комусь кранти настануть. Учора під вечір рука розпухла. Вітчим оглянув її і сказав, що це, певно, тріщина. Яка в дупі тріщина! Мені зараз не можна мати тріщину! Він сказав, міцніше нада тримати кулак під час удару, ти ж не дівчинка... Сьогодні ми з одинадцятої години висимо під під'їздом цього сраного будинку. Чихаренка поки нема. Коновал, повний даун, ще в обід здимів у гастроном купити нам хавчик, і його вже три години нема. Може, йому по мозгах надавали? і ми цього не знаємо? Дефіцит питає, як моя рука. Хуйово, ніяк, здається, повна жопа, навіть не знаю, як буду драяти мордяку Чихаренка. Риня каже, що це вивих. Я мовчки їх слухаю й намагаюся розгинати пальці, але відчуваю легкий біль. Нас охоплює конкретна нетерплячка, бо з роботи повертаються додому люди, а Чихаренка ніде не видно. Як на зло, ми не знаємо, в якій саме квартирі той поц. Діма Дефіцит каже, що, може, він живе у батьків на Київській, але я в це не вірю. Чихаренко сци-кун, якого світ не бачив, на Бам, на Київську — він не потикнеться. Пауза. Завтра в Боді змагання, порушує мовчанку Риня, здається, у „Спартаку“. Нє, відповідаю, на вул. 15-го квітня, у клубі. Це добре. Додому близько, регоче Дефіцит, „Оріон“11 під носом, є де забухати, якщо виграє.

— Ти чьо? Шоб Машталір не виграв?

— Звідки ти знаєш? — не вгамовується Дефіцит. — А може, йому такий штемп попадеться...

— Чуєш, бля, хулі ти переживаєш?

— Я не переживаю.

— Так чьо туфту несеш? Бодя вийде, дасть йому пару разів по балді, і твій „серйозний штемп“ накриється.

— Подивимося.

— Шо „подивимося“? Так і буде! Машталір мужиків клав, важчих від себе на десять-двадцять кілограмів, а ти мені „подивимося“.

...пауза. Дефіцит закурює, підносить запаленого сірника до цигарки Рині, той і собі затягується, випускає дим. Знову згадують Коновала. Діма хвилюється, аби з ним не сталося якої біди, Риня тільки злостиво посміхається й кидає, наркалига, мабуть, зараз мутить у таких самих чьмошних на хаті, або сидить убитий і п'є мінералку, йому, пацани, наші проблеми до одного місця, а хулі, нас тут можуть сьогодні закопати, а йому... по-барабану, нас тут можуть порізати, а йому до цього... Коновала нада відшивати, бо він із кожним днем опускається. Да, я це розумію й бачу, що так воно і буде, але Коновала, з яким разом ріс ще з дитячого садка, мені шкода, бо я знаю, який він добрий і щедрий, тільки прикро, що ця біда його накриває й затягує. Нада відшивати, впевнено каже Риня. Тихо, тихо, перериваю їхню розмову, пацани, очам своїм не вірю, дивіться — показую на тротуарну доріжку, по якій іде Чихаренко з двома важкими торбами в руках. Ну шо — вафлі, сміється Риня. Чихаренко нас помічає, навіть здалеку бачу, як здригається його їбальнік, він оторопіло відступає на крок, наче вагається, чи йти далі. Ми швидко підриваємося з лавки й наближаємося до нього. Риня каже, що його треба тягнути он у той провулок, який починається за яблунями, там нас ніхто не побачить. Харя Чихаренка блідне. Він намагається до мене привітатися, але я швидко хапаю його за комір і тягну за собою. Риня з Дефіцитом забирають у нього важкі торби й кидають під паркан. Чихаренко не чинить жодного опору й дозволяє завести себе у провулок, де нема ні душі. Слухняна вівця. Ну шо, лосяра? Його губи тремтять, очі перелякано кліпають, Толя, не нада, не роби помилки, стає він біля металевого паркану обличчям до нас. Я дивлюся в метушливі перелякані баньки, на тремтливе позеленіле табло, й мені стає огидно. Ти шо, вівця, з копит зійшла? — б'ю Чихаренка в рило з лівої, але це виходить мляво, оскільки правиця пошкоджена, підар утримується на ногах, несподівано підбігає Риня й швидко робить ногою підсічку, туша Чихаренка, наче важкий мішок, звалюється на асфальт. До нього підбігає Дефіцит і копає в живіт. Але Риня зупиняє Діму, почекай, мій куртячок замастиш, скидає з Чихаренка новеньку катонову куртку „Lee“, оглядає її, о, нормальок, тепер можете його хуярити. Пацани, скавулить Чихаренко, як його вбивають. Пху, фуфєл, тільки пару разів дали по балді... Толя, забери їх! я хочу з тобою поговорити. На... с-сука, правою ногою заряджаю йому в харю, одразу відчуваю біль, оскільки бив „шпіцом“; Чихаренка відкидає під паркан.

— Говорити хочеш? Бичяра! Тварюка ти продажна! — хапаю за волосся й піднімаю голову до своїх колін, — Так, як ти, роблять чьмирі...

— Толя...

— Закрий свій унітаз, придурок, — знову б'є його Дефіцит. Від удару Чихаренко обм'якає, я відпускаю його волосся, й він падає на асфальт. А слабо було самому на мене наїхати, без цього дауна Артурчика, да я його жопі Дахау, на, концтабір влаштую, можеш йому передати, а цю курку, Ірочку... від злоби аж запинаюся, Чихаренко, самому слабо? один на один, а? Риня з Коновалом тебе вже обісцяли, ти — коньчік, доганяєш? тепер тобі — хіба вішатися, бичяра. Е, чьмошний, чьо мовчиш? — питає Риня, давай вставай! ти боєць чи затичка? Ми регочемо. Чихаренко намагається підвестися. Дефіцит хапає його за комір і тримає перед собою, наче лантух. Чихаренко, запитує він у нього, правда, що ти підар? признайся, ну, не чую... Чихаренко заперечливо киває, пробує відповісти, але Дефіцит знову б'є його в табло. Відповідь неправильна, ще раз... ти — підар, правда? Той сопе й відповідає „нє“. Дефіцит підходить до нього упритул і б'є коліном по яйцях, Чихаренко згинається утричі й починає плакати, його тіло здригається, він заходиться плачем, як мала дитина. Толя, пробач, плаче Чихаренко, я був не правий.

— Він був не правий! — кривляється Дефіцит і знову копає. Риня дивиться в інший бік провулку й помічає двох літніх жінок, котрі, певно, повертаються з роботи. Жінки зводять на нас погляди, замовкають і застигають на місці, хочуть зрозуміти, що тут відбувається. Я бачу, як одна, з великою світлою хімією на голові, змахує руками, а писклявий голос волає „міліція!“, „рятуйте!“, інша, корова безмозгла, також починає пищати. З досади, що все так несподівано обертається, кричу до Чихаренка, дякуй богові, підар. Ми по разку його смачно копаємо, від чого він скочується під паркан, як колода, й звалюємо з провулку. Виходимо на одну з тихих вулиць Старого парку й прямуємо в бік Баму. Певний час ідемо мовчки, потім пацани весело згадують, як мочили Чихаренка.

А бачили, як він крякнув від удару Рині, а як благав, щоб його не чіпали, от фуфєл. Я не втручаюся в їхню розмову, бо почуваюся спустошено, хоча зла на цього недоумка Чихаренка, якому щойно настріляв по макітрі, не тримаю, натомість мене повільно охоплює незрозуміла апатія й депресняк. Риня сміється, кладе мені руку на плече й питає, чи задоволений. Не знаю, кажу йому, я справді нічого не знаю, бо не можу зрозуміти, чи це щось дало. Риня здивовано зиркає, але мовчить.

18

У зал боксерського клубу на 15-го квітня, де відбудуться обласні змагання серед спортсменів легкої вагової категорії, приходимо цілим натовпом: з наших присутні — я, Риня, Коновал (як завжди, вбитий), Юра Пиж, Петро Григорович, Діма Дефіцит, із бригади Мавпи — старший Машталір і Кнопка. Малий Машталір почувається впевнено, у тренажерній кімнаті з ним довго розмовляє тренер, я дивлюся крізь відчинені двері, як Бодьо легко танцює на місці, а його сивоголовий наставник час від часу махає руками, імітуючи удари, яких слід завдавати супернику. Тренер говорить голосно, я все чую: ти не повинен підпускати на прямий, лови його на контратаках, намагайся нирнути під руку, нормальок? нирнути й одразу, технічно — раз-раз — по корпусу, по корпусу, один-два нижніх, нормальок? тільки так зможеш завалити, пам'ятай — він мало рухається, опускає ліву руку, скористайся цим, нормальок? ближній бій — твоя перевага, нав'яжи йому ближній, і він своїми граблями тебе не дістане, нормальок? ну, з богом, каже тренер, я в тебе вірю. Бодьо, помітивши мене, усміхається й підходить. Ну як, боїшся? — запитую в нього. Є трохи мандраж, але це добре, коли боїшся, більше себе контролюєш, усі люди бояться, каже він і відходить на поклик тренера. Вони заходять у зал, і тренер жестами показує Боді схему його переміщення по рингу, а той уважно слухає й киває головою. Я сідаю між Ринею й старшим Машталіром. Я ще ніколи не бачив, щоб він так хвилювався за брата: стиснувши кулаки, час від часу тріскотить кісточками і нетерпляче погойдується на місці. Зараз мій малий покаже, промовляє до нас, зараз покаже, ви його ще не знаєте. На рингу валяться двоє шмаркачів десяти-дванадцяти років — це наймолодші спортсмени клубу. Петро Григорович шепоче, щоб робили ставки, я, пацани, на касі, приймаю тільки в першому раунді. Всі передають йому гроші, але так, щоб не бачили тренери, судді й решта присутніх. Я на того, що в чорних трусах, шепоче Риня й передає кілька купюр Петру Григоровичу. А я на того, що в червоних, дає свою частку Дефіцит. От придурки, сміюся до них, а вони голосно гигикають, через що на нас звертають увагу присутні. Пацани, тихо, в наш бік дивиться тренер Боді. Може, він хоче поставити на одного зі шмаркачів, сміється Петро Григорович. Бодьо вже валиться? — запитує готовченко в дим Коновал. Цей мудак із самого ранку мутив, а в обід йому ще кубишку зарядив Юра Пиж. Коновал відкриває мутні очі. Повільно обводить присутніх і знову втикає, його голова легко спадає на груди; попри навколишній шум, вигуки, він сидить нерухомо, ніби його нічого не обходить. Пляшка мінералки, яку він тримає, торкається дерев'яної підлоги, у застиглій руці вона виглядає суцільною з його спокійним тілом. Мудак, зневажливо кидає в його бік Риня й продовжує стежити за поєдинком. Перший раунд закінчується, тренери гаряче доводять малим боксерам, що треба робити, а ті мовчки їх слухають і перелякано дивляться одне на одного. Плакали мої бабки, скаржиться Дефіцит, цей гівняр не вміє валитися, бачили, які пропускав? я через цього вилупка десять баксів програв! десять баксів! треба було ставити на того, що в чорних. У наступному раунді сопляк у червоних трусах ще більше втухає, переходить у захист, і його суперник безперешкодно товче його, як боксерський мішок. Дефіцит кілька разів викрикує до нього, аби не боявся, один із тренерів робить Дімі зауваження, й він, пригнічений, до кінця бою сидить мовчки, лише час від часу каже „от підар“, або „йому треба картоплю садити, а не боксом займатися“. Петро Григорович задоволено рахує виручку й ділить виграш. Нарешті після шмаркачів на ринг виходять Машталір і його високий, худий суперник, здається, з Бучача. Петро Григорович знову пожвавлюється й пропонує робити ставки, але старший Машталір встає й каже, ніяких ставок — коли б'ється мій брат, якщо ви в нього не вірите, тоді йдіть звідси. Петро Григорович кисло посміхається, жартує, я, тіпа, по приколу. Ніяких приколів, дивиться на нього старший Машталір, малий виграє. Всьо правильно, підтримує його Риня, Петро Григорович недобре на нього зиркає, видно, що йому це не в тягу. Рефері дає сигнал до початку бою. Довгань одразу активно кидається на Бодю, наносить кілька ударів, не дбаючи за власну безпеку. Машталір легко від них тікає, присідає, схиляється на задню ногу або швидко пірнає під удар, і раптом — клац! клац! — молодець!

— Бачили! Бачили, як зарядив придуркові! — гукає Дефіцит. — Бодьо, мочи!

— Малий, давай! — підтримує його брат.

— По корпусу його! По корпусу! — не стримується Риня.

Суперник Машталіра раптом стає обережний, не кидається всліпу, а кожен свій крок зважує. Бодьо відчуває зміни в поведінці довганя й також обирає очікувальну тактику.

— Чьо він танцює? — дивується старший Машталір. — Бережи сили!

Боксери обмінюються незначними ударами. Раптом малий Машталір іде на зближення, але наражається на прямий. По його виразу обличчя помічаємо, що він трішки пливе. Від переживання Риня підводиться, розгублено розводить руками, ніби хоче сказати „ну, давай, давай“, бачу його по-дурнуватому відкритий рот, і мені стає смішно. Якщо така біда буде далі, то Бодьо не виграє. Другий раунд починається енергійно. Дилда, мабуть, заохочений своїм тренером, що суперник має слабинки, поривається в атаку, але малий Машталір ухиляється від його граблів, якими той розмахує направо й наліво — раптом! — швидко наносить серію бокових, від чого довгань починає захищати вуха, повністю забуваючи про обличчя й підборіддя. Бодьо пірнає під його руки, йде на зближення й наносить різкий нижній, голова дилди відкидається назад, а з носа тече юшка. „Гаси його!“ — кричить Риня. Гаси, мляво шепоче вбитий Коновал, який навіть не дивиться на поєдинок. „Машталір — найкращий!“ — горланить Петро Григорович. До кінця раунду дилда сяк-так дотягує в пасивній обороні, й Боді нічого не залишається, яктанцювати навколо нього й товкти поодинокими ударами. Кінець раунду. Поки малий Машталір сидить на стільчику і йому обтирають обличчя, підбігає брат, а за ним і ми з Ринею. Саша каже, у третьому раунді козла треба зламати, він майже готовий, бачиш, який нещасний, ще трохи і заплаче. Ти неправильно думаєш, перебиває Бодьо старшого брата, в нього тиждень тому загинула сестра. Боксери підводяться. Рефері дає сигнал початку третього раунду. Довгань уважно стежить за рухами Машталіра й не підпускає його в ближній бій. Бодьо силкується зайти справа, зліва, наче намацує слабкі місця, але суперник насторожений і обережний. Машталір танцює навколо нього, опускає руки, провокуючи дилду на атаку, але той залишається зосередженим.

— Шо за блядство! — каже Риня. — Хулі він з ним грається?

— Бодя, вали його! — озивається брат.

— Вали, — шепоче вбитий Коновал, — дай цьому мудакові по яйцях.

— По яких яйцях? — сміється Кнопка.

— Мальованих, — глухо каже Коновал із напівзаплющеними віями.

— Він ше не від'їхав? — запитує в мене Риня.

— Живий.

— Я вам зараз як від'їду, — ледве рухаються губи Коновала.

— Чуєш, наркалига, втухни, — зневажливо каже до нього Риня.

— Риня, ти мене хариш...

— Це ти мене хариш, дурік. У нашого другана сьогодні такий важливий день, а ти приповз сюди вбитий, шо демон.

— Риня, — ледве рухаються губи Коновала.

— Шо Риня? Я тебе слухати не хочу. Втухни!

— Риня! Всьо, — заспокоюю його.

— Хай свій анальний отвір закриє, бо я зараз його тут порву! — не може заспокоїтися Риня.

— Бодьо, давай! — кричить Дефіцит. — Ви бачили? Бачили? Шо, ні фіга не бачили? От ви козли, блін! Бодьо йому прямий в балду зарядив!

Суперник Машталіра з кожною хвилиною видихається все більше. Бодьо вже мало дбає за власну оборону й лупить його, як гамана. Гаси його, малий! — кричить брат. Скоро раунд закінчиться, говорить уже стриманіше, ну, останню серію, останню, йому настануть дрова. Таке враження, що малий Машталір чує сказане й одразу пожвавлюється. Спершу він затискає дилду в куток і колошматить із такою швидкістю, що довгань не встигає захищатися, його тіло підкошується, обм'якає й стікає, як тісто. Торба! Машталір доправляє сильним боковим і — нарешті! — суперник, розпластується, розкинувши руки й ноги. Молодець! — кричить старший Машталір, який молодець! До лежачого підбігає рефері, але дилда поволі підводиться. Лунає свисток закінчення раунду. Він його зробив, він його зробив, захоплено каже Риня. Довгань сидить на табуретці, опустивши руки.

До нього підбігає кумедний маленький тренер із ріденькими чорними вусиками, вони довго гаряче сперечаються. Рефері показує боксерам, щоб підводилися, але тренер до нього гаряче говорить і розмахує руками.

— Шо там таке? — запитує Дефіцит. Рефері стає посеред рингу, закликає до себе боксерів. Бере їх за руки й підносить догори руку Машталіра.

— Він переміг! Бодьо переміг! — встає Риня.

— Шланг відмовився битися! — каже старший Машталір. — Слабак!

Ми вітаємо Бодю, обіймаємо, бажаємо виграти Україну, Європу, а потім відпиздити всіх негрів Америки й Африки. Він сміється й прямує до перевдягалки. Цілим табуном наші хочуть іти квасити в кабак „Оріон“ на 15-го квітня. Я заходжу до нього в перевдягалку, щоб розповісти про плани на вечір. Із Машталіром розмовляє невідомий велетенський штемп у крутому прикиді. Бодьо вдягається й дістає його з різними запитаннями, я чую лише, що йдеться про гроші й контракт. Невдовзі Бодьо виходить і просить мене піти разом із ним додому, Толян, я прийму душ, перевдягнуся, кину щось на кішку, а потім повернемося до наших в „Оріон“; наскільки розумію, він хоче зі мною поговорити. Нє, нє, сміється, я пити не буду, просто посиджу з вами трохи. Ми підійдемо пізніше, кажу я Рині й усім іншим, починайте без нас. Із Машталіром переходимо дорогу й навпростець через подвір'я 19-ї школи добираємося до нашого будинку.

— Бачив мужика, який зі мною говорив? — запитує несподівано Бодьо, оглядаючись по боках.

— Це той шкаф, що був у перевдягалці?

— Серйозний мужик. Знаєш, чим він займається?

— Чим?

— Наших пацанів підбирає для Іноземного легіону. Чув про такий?

— Шо за контора?

— Контора? Це дуже серйозна, як ти кажеш, контора. Звідти додому не повертаються.

— ?

— Ти не про те подумав, — плескає мене по плечу, — там служиш Франції — і залишаєшся до кінця життя. Це наймані війська. Через декілька років після служби можна отримати французьке громадянство й робити собі кар'єру, ну там військового чи іншу фіґню, бабки непогані платять.

— І шо, туди так легко попасти?

— Ха! — сміється Машталір, — туди з України пару штемпів потрапляє... Цей мужик шукає таких, які підходять. Тільки Толян, про нього — нікому! Таких, як він, кегебісти виловлюють. Чи можна туди попасти? Думаю, якщо захотіти, то можна. У брата проблем нема, але в мене... я ше не був у армії, а ти ж знаєш, що воєнкомат таким, як я, не дає дозвіл на отримання закордонного паспорта. Правда, Саша пробує мутити, з воєнкомом домовляється, може, доведеться дати на лапу. Якщо це вдасться...

— Ти хочеш звідси звалити? — запитую в нього.

— Не знаю.

— А як бокс?

— Бокс? А ти чьо кинув бокс? — із викликом в очах дивиться на мене малий Машталір.

— Я? — розгублююся, — у мене інша тєма. Мені не подобались стреси під час ударів, особливо від прямих, коли мозґи сходять на один-два міліметри з орбіти, і в голові стає неприємно й сиво, пфу, тільки не подумай, що я цього боюся, не про це йдеться, просто, просто ці стреси дуже погано впливають, а мені мозґи потрібні, бокс — це класно, але не на все життя. Розумієш?

— Да. Але ти міг би бути на моєму місці.

— Ти думаєш? Я ж лінивий.

— Сто пудів, міг би, — каже Машталір, оглядає моє лице й глузливо додає, — якби рік тому не кинув, зараз би не ходив із побитою мордою.

Мовчки дивлюсь на нього й сміюся:

— Спорт — не для мене.

— А ким ти хочеш бути?

— Не знаю. Мені багато чого подобається. Картини всілякі, фотографії... Справді — не знаю.

Ми заходимо в під'їзд, підіймаємося ліфтом на шостий поверх. Мати Боді запитально дивиться, син із широкою усмішкою на лиці підходить до неї, обіймає, і вона радісно плаче. Поки Бодьо приймає душ, його матір, посадивши мене на кухні за стіл і готуючи вечерю, розпитує, чи не важко йому було, чи не сильно били. Я сміюся й кажу, шо все закінчилося дуже швидко, що Бодьо кілька разів дав тому дауну по балді, ой, пробачте, наніс дві-три серії по голові, по корпусу, і той здався у третьому раунді. Матір плескає в долоні, киває головою, зітхає, я за нього так переживала, так переживала. Бодьо невдовзі виходить, стоїть перед нами й обтирає рушником мокру голову. Вона дає нам їсти — гречку з котлетами і салат із редиски й зеленої цибулі. Швидко їмо, але матір каже, що після душу так швидко йти на вулицю не слід, чого доброго, можна менінгіт підхопити, поки не зігрієшся, нікуди не пушу. Бодьо сміється, треба ж таке придумати — влітку менінгіт. Через півгодини виходимо.

Підіймаємося по східцях на другий поверх і заходимо в „Оріон“: у ніздрі б'є важкий, спертий алкогольно-тютюново і ще не знати який духан. При вході на підлозі сидить готова в драбадан тьолка, вона гикає і, здається, хоче стругати. У кутку, на балконі стоїть не менш готовий штемп і відливає прямісінько з другого поверху, мабуть, на голови людей, які виходять із продуктового магазину. Ми обережно переступаємо через ноги дівахи, а вона гукає до нас „альо гараж“, і махає руками так, наче перед нею привиди, яких хоче прогнати. От курка, дивиться на неї малий Машталір. У залі ціла купа народу, шукаємо наших і помічаємо їх біля вікна за двома зсунутими до купи столами. Морда Рині червонюща, наче він недавно бігав на великій дистанції. Петро Григорович обіймає невідому чорняву мантелепу з несимпатичним лицем, вона неприємно шкіриться, в неї — ой пфу! — один із верхніх зубів золотий, бе, яка гидота, мабуть, дешева ганюра з петеушної общаги. П'янючий Дефіцит повільно насуплює брови, втуплюється в нас, ніби хоче переконатися, чи ми справжні, кілька хвилин зосереджено розглядає, його морда раптом розширюється від здивування: во, показує на нас пальцем, але ніхто не може догнати, шо це означає. Риня привітно усміхається й махає нам рукою. Мене садять біля старшого Машталіра, якого, судячи з його спокійного, впевненого вигляду, навіть не накрило. Він обдивляється присутніх, які голосно говорять, регочуть, про себе усміхається й напівголосно каже мені, не вміють, синки, пити.

— Хто не вміє? — здивовано запитує Дефіцит, хитаючись на стільці. Тим часом Бодьо замовляє собі сік, а Риня наливає мені горілки.

— Чьо табло побите? — запитує в мене Кнопка після того, як ми випиваємо.

— Це його Артур, — каже Риня.

— Артур? Так відірвіть йому бошку, — сміється Кнопка, — чьо не закопали дебіла?

— Ми це і зробимо, — говорить малий Машталір, — тільки нада його виловити.

— А на фіга його ловити? — запитує Кнопка, каже, що може йому стрілу набити й він сам прийде. Ми з Ринею зацікавлено переглядаємося, він мені підморгує і в Кнопки питає: коли? Ясний перець, Артурові настріляємо по балді.

19

Після того, як на перекурі з Ринею вицмулюємо по цигарці, а потім лупимо на табун ще кілька пляшок „столичної“, я вирішую звалювати, бо відчуваю, що дійшов до потрібної кондиції — в голові повний мутняк і трішки тягне стругати. Ми повертаємося додому втрьох: я, Риня й Бодьо. Певний час ідемо мовчки. Малий Машталір питає, чого я сумний. Він один серед нас не пив, мені здалося, що йому з нами було нудно. Я бачив свою тьолку з іншим, несподівано для себе говорю про те, від чого мене вже хвилин десять харить. Риня втикається в розмову, що невідомо, чи це була вона, що це могли бути просто мої галюни. Захисник сраний, бабів захищає, це вона — глухо відповідаю з гіркотою в горлі; пауза; Толян, дивиться на мене Риня, не спіши. Важко видавлюю: в мене чюйка нормальна, це була вона.

— Може, треба в неї запитати? — дивиться на мене Риня.

— Да, — каже Машталір. — Коли ти нас познайомиш?

— Познайомлю. Спочатку калдик їй відірву.

— Толян, ти ж не знаєш...

— Риня, я знаю, не сліпий!

— Ти зараз просто себе накручуєш, почекай, завтра, на тверезу голову.

— Я не п'яний! Я зараз піду до неї і зроблю їй, бляха, Дахау!

— Толян! — сміється малий Машталір, — піди завтра, на тверезу голову.

— Я не п'яний! Це Дефіцит п'яний, насилу в тачку його закинули. Я можу йти. Да! І піду...

— Добре, добре. Підеш. Тебе накрило, — сміється Риня.

— Кого? Мене? — зашпортуюся й падаю на праве коліно, Бодьо мене підхоплює й каже „обережно“. — Я її закопаю...

— Да, да. Закопаєш, — тримає мене за руку Машталір.

— Я їй Дахау...

— Ми вже це чули.

— Не віриш?

— Віримо.

— Пацани, даю мазу.

— Толян, ми тобі віримо, — каже голос, якого не можу впізнати. Здається, ми заходимо в мій під'їзд, а потім у ліфт. Чути різні голоси: „обережно“, „Толян, тримайся“, „вже вдома“. Раптом мене лає голос матері: напився? пияцюра! мені алкоголіка в хаті не треба! чуєш? не треба! завтра у тебе екзамен! ти хоч це розумієш? екзамен! а ти нализався, як остання скотина! Сто пудів, як остання скотина, мляво повторюю й відчуваю по обличчю ляпас. Заплющую очі, в голові гудять вертольоти, лягають на курс, через що мене тягне вправо, вирівнюються, потрапляють у повітряну яму, я також потрапляю у повітряну яму... бачу: в центрі біля церкви йде Ляня, а біля неї незнайомець, хочу побачити морду, хочу порвати цього гандона. Раптом мою голову охоплює неприємний мокрий холод, який тече по шиї, потрапляє за шиворіт. Розплющую очі й бачу перед собою рідну ванну, а матір за спиною лише сумно каже, ну, ну, спокійно, тобі треба відійти. Запитую, де Риня. Я зараз тобі такого Риню дам, що ти забудеш, як тебе звати! Чьо вона так? Вона навіть не знає, як мене зараз харить. Матір допомагає мені дійти до ліжка. Здається, з іншої кімнати виглядає весела пика вітчима, він, мудак, з мене сміється. Мати накидається, чого я напився.

— Бодьо виграв область.

— А ти чого напився?

...пауза; я... я... Мати садить мене на крісло, а сама береться розстеляти постіль. Чорт його знає, чьо я напився. Я повільно добираюся до ліжка й падаю одягнутим. Відчуваю, як із мене стягують штани й несамовито сварять: не дай Боже завтра не складеш іспиту! я з тебе шкуру живим спущу! Добре. Що „добре“? — визвіряється голос, який ніяк не може втихомиритися й завдає мені нестерпних страждань. На мить пропадає світло, невдовзі з'являється інше: слабке й тьмяне — від настільної лампи. Пауза. Підводжуся, згадую, що маю зателефонувати Ляні. Мене серйозно пре з нею перетерти, тільки пару слів, пару слів. Мати лає, щоб нікуди не рипався й лягав спати. Підко-рююся. Лежу. Від алкоголю крутиться голова, здається, дрімаю. У тиші чути, як дихає мати. Я прислухаюся до її дихання: воно нерівне, неспокійне, таке дихання притаманне людині, яка напружено думає й жалібно через це зітхає. Розплющую очі, матір продовжує сидіти у кріслі й мовчки дивиться на мене. За стіною її кличе вітчим: „Мулька, лягаємо, вже пізно“. Вона не реагує, таке враження, наче погляд не може від мене відірватися. Намагаюся зрозуміти, що зараз діється в її очах: непорушних, застиглих, які дивляться крізь мене, стіни, предмети; намагаюся уявити, що вони зараз бачать. Пауза. Знову підкорює дрімота, повіки ніби самі стулюються. З'являються обличчя малого Машталіра, Рині, Діми Дефіцита, потім несподівано виринає з темряви лице Ляні, але відразу розсіюється й зникає. Народжується голос: тихий, рівний, спокійний. Спершу я не можу збагнути, чий він, але впізнаю — голос матері. Певну мить не чую, про що вона каже, лише слухаю голос, наче невідому, але приємну музику. Потім у мою дрімоту проникають слова, я їх розрізняю; крізь сон розумію, що матір говорить сама до себе. Вона говорить про моє дитинство, про життя над озером на Новому Світі, де на Березовій біля військової частини стояла наша стара хата. Вона говорить не поспішаючи, говорить так, ніби те, що я вловлюю, не має жодного значення, й не важливо, чи це хтось почує. Я прислухаюся до її слів і раптом чую... як би я хотіла, щоб ти завжди був маленьким... Мати згадує вголос моє трирічне дитинство, який я був поважний і серйозний, спокійний, як маленький слоник. Згадує, як над моєю головою влітку завжди кружляло кілька метеликів, і сусідка, що жила навпроти через вулицю, казала матері, це добрий знак, із твоєю дитиною нічого поганого не станеться. ЯК БИ Я ХОТІЛА, ЩОБ ТИ ЗАВЖДИ БУВ МАЛЕНЬКИМ...

Що вона хоче цим сказати? Ці слова мати вимовила дивним, теплим тоном. Вона каже, що сусідка не збрехала, бо навіть у серпні, коли я маленьким потрапив під військовий „урал“ і мене відкинуло під наш паркан у кропиву, на тілі не було жодної подряпинки, жодного синця, не кажучи вже про переломи... я підбігла до тебе, а над тобою літали кілька метеликів, і я зрозуміла, що є Бог і що він тебе врятував... як би я хотіла щоб ти завжди був маленьким таким маленьким гарним хлопчиком який колись гарно їв потім повільно йшов і грався або лягав спати знаєш ти з самого дитинства був дуже спокійним і слухняним не капризував як інші діти не рюмсав просив добавку ха ха ти так смішно казав „сє оцю“ що всі сміялися пауза ти завжди усім приносив радість тебе любила вся наша вулиця навіть солдати які визирали з-за бетонного паркану частини тебе завжди пригощали цукерками а один навіть подарував тобі свою пілотку деколи ти міг так непомітно шмигнути з хати що я мало не впадала у відчай думаючи чи нічого бува не сталося одного разу на своєму триколісному велосипедику ти поїхав до автошколи а там стільки машин потім звернув униз до озера і з'їхав аж на пляж добре що були люди і привели тебе додому ох гарно колись було я брала тебе за ручку ми йшли набережною до парку Шевченка потім підіймалися високими сходами до кафе яке ви зараз називаєте „гадючником“ і де п'єте сто грам а колись у ньому гарно було там не курили не пили було смачне морозиво ти дуже часто просився на руки мама візьми толіка на руці я тобі казала що я вже втомилася а ти просив візьми мене на руці ну трішки я коли виросту тебе братиму на руці візьми пауза тоді мені з тобою було дуже спокійно я нічого поганого не думала. Ма, шепочу у маренні дрімоти, лягай спати. Вона підходить, відчуваю, як згинається, потім цілує мене в щоку. На добраніч, закриває за собою двері.

20

Іспит проходить як по маслу. Мастак Ромко непомітно дає нам готові „болванки“ з відповідями на запитання в білетах; єдине, що нам треба було зробити — переписати це своєю рукою на аркуш із екзаменаційною печаткою, скорчити серйозний вираз морди й здати. Всі наші вирішують квасити, вони скидаються й посилають Саву з Лободою в гастроном за водярою, батоном, сирками, ковбасою, мінералкою. Зранку думаю про Ляню, пропадає настрій, а клятий бодун ще й пригнічує. Риня кличе похмелятися й заодно відзначити екзамен. Хочеться бути самому, шум і розмови, які породжує наш кагал, харять. Коновал каже, що має атомний план, дьорнеш — і побачиш прабабусю. Король дає головицю Лободі за те, що той купив ліверну ковбасу, це хуйня повна, а не ковбаса, в мене її навіть кіт не їсть, обурюється він. Риня накидається на Короля, твій кіт зажрався, йому мало яйця повідривати, ліверна ковбаса — нормальна закусь. Звалюємо, кажу йому. Толя, окликає мене Риня, завтра ми всі йдемо гуляти, бери Ляню, я буду з Капустою, Дефіцит зі своєю, Петро Григорович буде, словом, не забудь. Добре. Може, по п'ятдесят за екзамен? — перепитує Риня. Ну, хіба по п'ятдесят, а де будемо квасити? Можна піти в тир, каже Король, а можна до електрика Івана в каптьорку.

Лободу відшиваємо. Коновал плентається біля мене й шепоче: з цими мудаками я ділитися планом не збираюся. Невеликим табуном завалюємо в адміністративний корпус, де тир. Ідемо переповненим дівками коридором. Вони теж здають екзамени — перелякані, зосереджені, заклопотані, втомлені, з конспектами в руках, на нас не звертають жодної уваги. Я помічаю Таню, підходжу до неї, пропоную піти зі мною, але вона, тримаючи підручник у руці, відповідає, не можу, в мене сьогодні почалися діла. Ясно, ну, раз таке — бувай здорова. Іншим разом. Риня дивиться, як я від неї відходжу трохи розчарований, хихикає й розводить руками, ті-па, кантора не працює. Відчиняє двері підвалу, і ми спускаємося в темряву. Ей, світло там зробіть, швиденько, неголосно гаркаю на тих, хто йде попереду й забуває знайти вимикач. Невдовзі з'являється світло. Риня каже мені, щоб я закрив двері. Не встигаю підійти до дверей, як забігає захеканий Король і тягне за собою в підвал маленьку тьолку. Швиденько, поки не побачили! Переконавшись, що ніхто не дивився, як ми заходили, зачиняю двері зсередини на ключ і поспішаю вузькими підвальними коридорами з довгими чорними трубами над головою до наших. Волога затхлість. Іду обережно, аби не зачепитися плечем за побілені стіни. Попереду Король зі своєю кралею, він обмацує її, а та дура тільки регоче й каже „що ти робиш?“. Ззаду вона виглядає більш-менш по-людськи: не криві ноги, коротка спідничка, темний светрик. Виходимо в невелику кімнату, де висять навчальні плакати з військової підготовки й стоїть кілька парт, які одразу зсуваються докупи, на них Сава викладає закуску й снаряд водяри. З нички між бетонними блоками стіни Ри-ня витягує загорнуті в целофановий кульок два гранчаки, які ми ще взимку поцупили з їдальні. Потім відкриває пляшку мінералки, миє нею стакани. Сава нарізає батон, плавлені сирки й кружальце ліверної ковбаси. Альо, це не хавчик, кричить Король на тих, хто до їжі простягає свої граблі, це закусь! Чьо вилупився? — каже Риня Саві, наливай. Сава наливає. Риня один гранчак дає мені, а інший Королю. Перехиляємо. Той мутняк у голові, який ще зранку я переживаю від вчорашньої буханини, раптом на мить оживає, рухається восьминогом і наче пускає щупальця у клітини моїх нещасних мозгів. Я кидаю на кішку шматочок плавленого сирка й ковбасу. Як не дивно, стругати не хочу, алкоголь поволі мене збадьорює, кров радісно розносить його по втомленому тілу, як листоноша 45-го вісточку про завершення війни. Коновал дивиться на гранчак, який простягає Риня, підморгуючи нам, кривиться й відступає крок назад. Нарік і в Африці нарік, каже Риня й передає його Саві. Вони цокаються, Риня випиває залпом, а Сава з кислим виразом харі п'є водяру повільно, наче компот, зосередившись очима на рідині перед своїм носом. Сава, звертаюся до нього, ти шо, маньяк? так пити... це ж можна йобнутись. Риня закусує й звертається до тьолки Короля, чи буде вона бухати. Я не п'ю водку, відповідає вона унітазним голосом.

— А шо ти п'єш, дарагая? — запитує Риня.

— Коньяк.

— А в нас водка! — сміюся я. Пауза.

— Ми скоро йдемо на Старий парк. Своїх приведеш? — запитує в Короля Риня.

— Да. Тільки скажіть коли.

— Добре. Мають ше пацани зі Східного підійти, з Глибокої12, може зі Скруту13.

— Останнім часом вони загнались, — каже Король.

— Старий парк? — перепитує Сава. Да, відповідає Король, ті шакали одного штемпа так відхуярили, шо він тиждень лежав у реанімації, уявляєш? а за шо? пацик просто йшов собі з тьолкою, в хуй не дув, а тут стадо підвалило, по голові дошкою — гуп! — а потім ногами, суки, ногами, нема, шоб один на один, слабаки. У нас Юру Пижа за таким сценарієм, каже Риня, ледве звалив, мужики старші підійшли і врятували, а так би жопа, да, повна жопа, Сава, чьо спиш на роботі? наливай. Після другої відчуваю приємну легкість. Моїм організмом злегка хитає, а язик усе більше жартує. Коновал сидить осторонь і кидає мені маяки, що вже забив дві біломорини14. Підходжу до нього, прикурюю, затягуюся, потім передаю Рині. Сава просить, аби дали йому попробувати, але Риня каже, ти ще маленький. У пляшці є грам сто п'ятдесят, і Риня каже Саві, що нада буде ще разок мотнутися в гастроном. Сава скиглить, що в нього мало часу, вдома чекає мати, їм треба їхати в будівельний магазин за шпалерами. Риня хапає його за жабра й сичить у мордяку, я тобі, вівця, зараз такі шпалери зроблю... закопаю, бирєнька в гастроном! Несподівано ми чуємо дикий голос нашого воєнрука, старого майора Григорія Лаврентійовича:

— Твою дивізію! Ви шо тут робите!? Знову, сукині діти, траву курили?

— Лаврентійович, — звертається до нього Риня, — п'ятдесят хильнеш?

— Знову блядство розвели?

— Лаврентійович, не вийобуйся, — каже Риня, — Сава, наливай танкісту!

Сава наливає старому півгранчака й простягає. Тим часом Король сідає біля своєї мантелепи, одягає протигаз і починає з нею цілуватися. Вона регоче, як ненормальна, й унітазним голосом вихлюпує „ну що ти робиш?“. Лаврентійович, звертається до нього Риня, все, що бачиш, бери, чим багаті, як каже моя бабуся, тим і раді. Чого я тебе, розпіздяя, так люблю? — сміється старий майор і перехиляє гранчак. Сава, за водкою, цідить Риня крізь зуби напівшепотом, шви-день-ко! десять хвилин даю! Сава підриває свою задницю й звалює в гастроном, я йду з ним, щоб випустити його з підвалу й зачинити за ним двері. На виході даю ключ, щоб він відчинив сам. Повертаюся. Лаврентійович сидить злегка почервонілий, на його лобі виступає кілька краплин густого поту. Він у гарному настрої, багато говорить, розмахуючи руками.

— Шо нада дєлать, коли наїбнувся парашут? А? — запитує він у Рині.

— Не знаю.

— А хто знає? Ніхто? От, твою дивізію...

— Нада дьоргати запасний! — нерозбірливо відповідає у протигазі Король, відірвавшись на мить від дівахи.

— Шо він сказав? — не чує Лаврентійович.

— Він сказав, нада дьоргати запасний, — повторює Риня.

— А коли наїбнувся запасний? Шо нада дєлати?

— Не знаю.

— Не знаю.

— Нада робити вот так, — старий стає, хапає себе рукою за яйця і імітує відрив. Ми починаємо реготати, а він каже. — Тобі вже в такой сітуациі яйца нужни?

— Нєа, — відповідає Риня.

— От бачиш, — каже старий і бере пляшку водки, але там тільки на дні. — Де водка?

— Зараз буде.

— Твою дивізію. Нікакой дисципліни, — мотає сивою головою Лаврентійович. — І чому я вас за цей рік навчив?

— Анігдот! — кричить Король, скинувши з себе протигаз. — Анігдот!

— Валяй! — каже старий.

— Ідуть два студєнта-кєнта. Один копає булочку. Ти шо робиш, придурок, каже один кєнт. Я? Булочку копаю. Нафіга!? Це ж хліб! Ти шо без мозґів? Сам ти без мозгів. Я зараз її за отой будинок закопаю і з'їм, відповідає другий.

— Га-га-га! — сміється Коновал. Водяра вставляє по шарабану, мої ноги злегка підкошуються. Я сам до себе усміхаюся, сідаю на дерев'яний стілець і читаю лабуду, яка написана на плакаті навпроти. Невдовзі я всіх дістаю тим, як треба правильно користуватися оборонною гранатою. Король несподівано починає співати:

Ех, Тернопіль — кафе і ресторани, Ех, Тернопіль — всі баби наркомани, Ех, Тернопіль — твій прапор жовто-синій, Ех, Тернопіль — ти серце України.

— Ей, не нада тут бандеровщину развадіть, — обриває його Лаврентійович. — Хочеш, шоб тебе забрали?

— Куда?

— Куда-куда, — гнівається старий. — Думаєш срєді вас немає?

— Лаврентійович, — здивовано дивиться Риня.

— Ви ше мало шо понімаєтє, — відповідає старий. — Так шо не нада, про прапор... в другом мєстє, в другом мєстє. Стучат кругом! Ви просто не знаєте.

Невдовзі Сава приносить снаряд водяри. Підозрюю, якщо залишуся з ними, то мені настане торба. Хочу прийняти душ, бо після цих дурнуватих п'янок почуваюся змученим, як югославський партизан, який лазить по горах і без передишки відстрілює німців, а ще від тіла валить несвіжий духан. Увечері треба зустрітися з Лянею, серйозно з нею перетерти, а по можливості вставити їй пістончика. Не бачив кілька днів. Може, тоді в центрі біля церкви... може, у мене справді галюни? Може, це була не вона? І все, що я собі придумав, її не стосується?

21

Натискаю на дзвоник, відчиняє весела Ляня й каже, щоб заходив. Почуваюся незручно, бо в квартирі шумно, а значить, є батьки: працює телевізор, на кухні шкварчить, шипить, кишить і звідти лине смачний запах смаженого м'яса. Вона притискається до мене й шепоче, де пропав, чому не телефоную, я від телефону не відходжу, вона ще багато чого говорить і дивиться чистими, невинними оченятами. Намагаюся їй відповісти, але це виходить незграбно, наче замість язика в горлі живе чужорідна істота, котра мене не слухає. Ляня уважно стежить і каже, що від мене пахне алкоголем; да, відповідаю їй, був екзамен, квасили.

— Склав?

— Не знаю, тобто — да.

— Як це?

— Довго пояснювати. Всьо нормально.

— Ляня, хто там? — гукає з кухні її матір.

— Це до мене!

— Хто? — перепитує вона. Кінь у пальто, усміхаюся. Ляня підштовхує мене заходити у вітальню, підкорююся й помічаю на дивані її батька, худого, чорнявого чоловіка в синьому спортивному костюмі. Він кисло вітається й продовжує дивитися телевізор. Таке враження, наче моя морда йому не сподобалася, або ж він злякався моєї коротко стриженої макітри. Ляня каже, щоб проходив у її кімнату, до якої можна потрапити через вітальню. Я проходжу повз її батька, який несподівано бере газету, розгортає й удає, що читає. Будеш вечеряти? — запитує Ляня. Дякую, не треба. Будеш, каже вона таким голосом, наче командує дивізією, в якій я рядовий вояка і зобов'язаний підкорятися будь-яким рішенням. Сідаю на акуратно застелене ліжко. Неподалік стоїть письмовий столик, під склом кілька фотографій Ляні: дитинство — маленька дівчинка в невеликій ванночці, садочок — п'ятирічне дівчатко в костюмі сніжинки, школа — дівча із зосередженим обличчям, із піонерським галстуком на грудях, і теперішня — Ляня зі своїми подругами, серед яких світиться усміхнена мордочка Іри Капусти. Хочу з тобою поговорити, вирішую розпочати розмову після незручної мовчанки. Вибач, але в мене є справи на кухні, каже Ляня, я скоро повернуся. Вона вибігає, а я, як повний дурбелик, почуваюся зніяковіло, все через те, що мене так несподівано обірвали. Поки Ляні нема, розглядаю кімнату. Зверху на невеликій етажерці поскладані її дитячі іграшки: кілька гумових ляльок, ведмедиків; на полицях кілька десятків книжок: Жуль Верн, Джек Лондон, Шевченко, Лєрмонтов, Фейхтванґер і ще кілька письменників, а також купа акуратно поскладаних журналів, які я одразу витягую. Минулорічні номери „Ровесника“, того самого журналу, з якого постійно вирізаю всілякі картинки рок-музикантів та західних акторів, два номери „Burda“ і кілька російських молодіжних журналів. Невдовзі Ляня з'являється з великою тацею, на якій — вечеря на дві персони.

Я протестую, що не хочу їсти, але мене мало слухають. Одразу за Лянею заходить її матір, вона усміхається, тримає в руці невелику опуклу карафку з вином. Добрий вечір, каже жінка. Я швидко підводжуся й також вітаюся. Через клопоти не встигла з вами познайомитися. Ма, це Толік. Дуже приємно, а мене звуть Леся Михайлівна. Вона ставить на письмовий стіл графин із вином, каже, що це за знайомство, тільки будете, дітки, без мене, бо через ліки не можу. Це красива літня жінка, одразу видно, що в молодості була справжньою красунею: в неї рівні, тонкі брови, легкі, плавні рухи, поставлений, чистий голос і чітка, красіва мова. Не буду вам заважати, з легкою усмішкою зиркає на доньку й зачиняє за собою двері. Ляня, нарешті збираюся з силами, аби розпочати розмову. Ти можеш помовчати, шепоче вона, підійшовши впритул до мене. Я знову пориваюся сказати бодай слово, але її пальці торкаються моїх губ, повільно підіймаються вгору й ніжно обмацують рани. Дурачок, я тебе стільки не бачила, який ти нечемний; пауза; потім заклопотано оглядає моє обличчя й додає, що рани вже сходять, ну, чого дивишся, їж бери, бо вистигне. Беру графин і наливаю в невеличкі склянки. Несподівано відчуваю, що злоба на Ляню поволі попускає, так, наче цих кілька днів я злився на іншу істоту. Торба! Я з нею ще навіть не говорив, невже пробачив? Невже вони справді з нами що хочуть витворяють? Випиваємо за зустріч. Кілька хвилин мовчки їмо. Ляня також не говорить, ніби здогадується про мій внутрішній стан і про ті мульки, які мене непокоять. Продовжую жувати й обдумувати те, що зараз їй скажу. Видається

підозрілим, що вона постійно мене перебиває, коли я починаю розмову.

— Я тебе бачив...

— Правда? — пожвавлюється вона. — Це добре.

— Ти мене не зрозуміла. Я тебе бачив з іншим. Ви йшли в центрі біля церкви. Ти і якийсь штемп маріупольський, якому наступного разу ноги переламаю.

— У центрі? Такого не пам'ятаю, — на її обличчі з'являється легкий відтінок тривоги. Пауза. Шкода, що ти не пам'ятаєш. Ляня запитливо на мене дивиться, її обличчя стає земляним. Я не розумію, про що ти говориш, каже вона. Зате я розумію! — викрикую несподівано для себе й одразу замовкаю, оскільки відчуваю, що перегнув палку. У Ляні пропадає настрій, вона опускає очі й на мене навіть не дивиться. Я одразу прошу пробачення, кажу, що це в мене, словом, вирвалося, я не хотів, просто ти так відповідаєш, як більшовицька вівця Зоя Космо-дем'янська, і це мені дах підірвало. Вона уважно слухає, але не підтримує розмову. Наливаю ще по одній. Підіймаю склянку, але Ляня до своєї не торкається. Завтра всі наші збираються, кажу їй, будуть зі своїми тьо... дівчатами, підеш зі мною?

— Не знаю.

— Ляня, мені все одно, чи це була ти, але мені не все одно, якщо між нами не буде правди. Ти розумієш? Якщо я запитую, значить хочу чути пряму відповідь, а не гнилі відмазки.

— Які відмазки?

— Ну от, ти знову починаєш, — підводжуся, дякую за вечерю й кажу, що мені пора йти.

— Толя! Почекай! У чому моя вина?

— Я тебе ні в чому не звинувачував. Я просто запитав, але не почув відповіді.

— Толя...

— Ти йшла кілька днів тому в центрі з якимось дурбеликом біля церкви?

— Не йшла.

— Значить у мене були галюни?

— ?

— Да. Більше ніяких питань.

Ляня починає плакати. Я це не одразу помічаю, спершу в неї здригаються плечі, потім чути важке схлипування. Це відбувається настільки несподівано, що я знову сідаю на ліжко й не уявляю, як правильно діяти в такій ситуації. „Чьо ти плачеш?“ Я стільки днів чекала від тебе хоча б дзвінка, думала, коли ти прийдеш, як ми зустрінемося, а ти... приходиш злий і якийсь не такий, приходиш зі своїми підозрами, ідіотськими запитаннями, наче на мене наговорили всілякої гидоти, і ти ще запитуєш, чого я плачу? я ж тебе чекала! я тільки про те й думала, щоб ми знов зустрілися! а ти... Ну, всьо, не плач, заспокоюю її. Йшла я чи не йшла... хіба це щось означає? я ж тебе люблю! як ти цього не розумієш? а якщо я завтра випадково зустрінуся зі своїм колишнім однокласником чи зі своїм родичем... ти мене також будеш ревнувати? чи, може, накажеш узагалі людей шугатися? так? Пауза. Вона сопе носиком, і мені раптом стає смішно, насилу себе стримую. Підводить почервонілі очі, мабуть, помічає на моєму обличчі тінь усмішки, оскільки на очах змінюється, наче вражена побаченим. Підходжу, кладу руку їй на голову: пробач. Утім із невідомих причин її стражданням не довіряю, тому цю розмову краще відкладу, бо вона нічого поки не дає, чюйка підказує — не все так просто. Дурачок, похлипує вона, я так хотіла з тобою зустрічі, так чекала... Заспокоюю її — все буде добре. Правда? І ти не будеш таким злим? Не буду, обіймаю її. Схоже, що мої спроби Ляню заспокоїти діють: вона світлішає на обличчі, погляд стає теплим, ніжним, і в ньому більше нема страху. Хочу, щоб у нас завжди все було добре, каже вона тихим голосом і по-дитячому насуплено дивиться з-під лоба. Цілую Ляню в губи й пальцем витираю на її щоці сльозу. Все буде так, як ти скажеш, маленька.

22

Ми випиваємо чай зі смачними тістечками, які напекла мати Ляні. Лежимо на ліжку й цілуємося, я несамовито хочу Ляню, але не знаю, чи буде на це нагода. Кажу їй про це, Ляня шепоче мені, що в будь-яку хвилину може зайти до кімнати мати, тому краще почекати. На мене несподівано находить злість, бо я настільки сильно прагну в неї увійти, що ні про що інше не хочу думати, бляха, це ж тільки одна-дві хвилини... Я також тебе хочу, шепоче вона, але ж ти сам бачиш, поки не виходить. Мовчки слухаємо легку музику і лежимо поруч. Я чую її рівне дихання.

— Я забула тобі сказати! З Канади прийшла посилка! Від Майкла!

— Від Майкла? Від бобра?

— Дурачок! Він не бобер, а бомбер! Скільки тобі говорити... Ти наче навмисне так кажеш. Навмисне? Майкл вислав кілька балонів фарби! Хочеш подивитися, як я малюю?

— Да.

— Він ще вислав кілька журналів, присвячених графіті. Ось вони. — Вона дає мені ці журнали, я гортаю їх, хоча англійської не доганяю, я бачу розписані гаражі, будинки, паркани, й мені це починає подобатися. Кажу їй:

— Але ж це, мабуть, кримінал?

— Мабуть.

— Мені це подобається.

— Пішли?

— Пішли.

Ляня складає чотири-п'ять балонів у невеличкий наплічник, одягає спортивний костюм. Здивована матір запитує, куди це ми на ніч зібралися, але донька її заспокоює, що прогуляємося й назад. Вона каже мені, що скоро почне темніти, тому діяти треба швидко. Ми виходимо з під'їзду, й Ляня розмірковує, в який бік іти.

— Треба знайти полотно? Я правильно шарю?

— Да. Розпишемо 11-у школу.

— Школу? Не думаю. Може, краще будинок, і щоб було видно з тролейбусів? Знаєш де? Біля „Воєнторгу“.

Через п'ять-сім хвилин ми підходимо до цього будинку. Ляня роззирається навколо і дістає з наплічника балончики. Повз нас проходить літня пара: темноволоса повна жінка за руку веде свого чоловіка-п'яничку, який намагається співати, а вона шипить, аби замовк і її не соромив. Біля магазину „Воєнторг“ самотньо стоїть і курить незнайомець у синьому спортивному костюмі, приблизно мого віку, він часто потягує цигарку й зиркає на котли, я навіть бачу, як він правою рукою злегка закочує рукав, аби побачити циферблат. Що ти хочеш, щоб я намалювала? — запитує Ляня, по-злодійському оглядаючи вулицю. Не знаю, почуваюся спантеличено від її запитання. Ну, придумай, усміхається вона. От причепилася... якщо хочеш, намалюй мене. Тебе? — регоче вона, це важко, нема стільки часу. Ну тоді не знаю, замислююся, о, намалюй хлопчика з метеликами. З метеликами? — здивовано дивиться на мене. Чому мені це спало на думку? Навіть не знаю. Ляня раптово стає зосередженою, заклопотаною, мовчки оглядає стіну будинку, її чоло покривається легкими зморшками, наче обдумує серйозний план. Праву руку з балоном витягує перед себе, на стіну поволі лягає середньої товщини пляма, невдовзі розростається, видовжується вгору й переростає в плавну, органічну лінію. Рука злегка йде в бік, лінія вигинається й витворює своєрідну дугу, потім дуга заломлюється, лінія стрімко прямує вниз і під таким кутом заокруглюється й витворює знайому фігуру. Вгадай, що це? — кидає на мене швидкий погляд Ляня з посмішкою на устах. Раптом я помічаю, що подібна фігура під плавним рухом руки виростає ліворуч, як віддзеркалення. Це метелик! Да, сміється Ляня, побачимо, що з цього вийде. Вона бере інші балони зі світлими фарбами, і під її руками поступово метелик оживає: із простого ескізу, штриха секунда за секундою, сантиметр за сантиметром перетворюється на живу, велетенську істоту. Оглядаюся по боках, аби нас зненацька не застукали фараони.

Найбільша небезпека — з вулиці, по якій час від часу проїжджають тролейбуси, автобуси та легкові. Якщо будуть їхати мєнти, ми їх просто не зможемо передбачити. Але своїми думками я не хочу ділитися з Лянею, аби вона не подумала, що мені страшно. Зрештою, її відвага і та легкість, з якою розмальовує стіну будинку, стіну, на яку завтра зранку вилупляться сотні людей, що їхатимуть на роботу, — все це ще більше підносить її в моїх очах. Шо далі? — запитую, коли вона завершує велетенського метелика. Далі? — каже ніби сама до себе, далі буде все інше, зараз ти побачиш те, що буде за метеликом, там, у глибині нього. Раптом наносить фарбу на метелика, і я не розумію, навіщо вона його замальовує. Запитую про це, Ляня каже, що я нетерплячий.

Дивлюся навколо, нічого підозрілого. За метрів сто, на зупинці біля 11 -ї школи стоїть кілька чоловіків і жінок. Із прогалини між будинками несподівано виходять два незнайомих штемпи, приблизно мого віку, або й молодших на один-два роки. Вони мовчки йдуть біля нас, один із них помічає незавершений малюнок метелика на стіні будинку, на мить зупиняється, розглядає, але ми з Лянею робимо вигляд, що це нас не стосується й спокійно стоїмо, на їхніх очах обіймаємося, ніби щойно зустрілись. Незнайомці віддаляються, прямують у бік зупинки. Ляня голосно сміється й знову береться за своє „полотно“. По вулиці проїжджає тролейбус, кілька пасажирів дивляться в наш бік. Ким ти хочеш бути? — запитую в неї. Вона на мить відривається від свого малювання і зводить плечима. Не знаю, про це поки не думала. Ти непогано малюєш, обіймаю її ззаду, але Ляня просить, аби не заважав. Могла би продовжувати це робити, ну, там вчитися на це; пауза; на це ж люди вчаться? да? є ж там інститути всілякі чи інша біда... ти ж не будеш усе життя розмальовувати стіни, за це не платять. Мене гроші мало цікавлять, каже вона. А жити? — закурюю. А я хіба вмираю? — перебиває мене Ляня, у її голосі відчувається легке роздратування. З нею на ці теми говорити, мабуть, гнилий номер. Я мовчки спостерігаю: зі свого наплічника вона витягує кілька різних насадок, довго думає, яку з них одягнути на балон, нарешті вибирає. Ти мене неправильно зрозуміла, говорю їй, я ж не про гроші. Пауза. Вона наче не чує. Ляня, запитливо дивлюся. Да, зводить на мене відчужений погляд. Я мав на увазі, що тобі треба розвиватися, так само, як розвиваються спортсмени, коли щодня тренуються. З кожною хвилиною дедалі темніє. Поки Ляня працює над своєю картиною, а я мовчки й нетерпляче спостерігаю, вряди-годи оглядаючись, чи нема патрулів, у метрах п'яти-шести від нас із гуркотом падає сміття. Ми обоє аж сахаємося. Дивлюся вгору на балкони й голосно лаюся. Біля наших ніг лежить картопляне лушпиння, кілька цигаркових порожніх пачок, шкаралупа з яєць, пожмакані й брудні целофанові кульки та інший мотлох. Від цього страшенно тхне. Дратуюся, кажу Ляні, щоб закінчувала свій шедевр. Мій поганий настрій, певно, їй подобається, бо вона спершу злегка усміхається, а через кілька секунд починає реготати, наче коняка. Знову закурюю, гнівно походжаю туди-сюди й лаю тих даунів, які хотіли висипати сміття нам на голову. Через хвилин двадцять-тридцять Ляня просить мене підсвічувати, оскільки вже зовсім темно, а малювати залишилося ще трішки. Клацаю запальничкою й тримаю вогник біля стіни. Йо! Це просто торба! Я й подумати не міг, що вона таке вичудить: на мене дивиться велетенський розкішний метелик, але, коли розглянути пильніше, то це, швидше, вікно у вигляді метелика, через яке заглядає дитина, і над її головою кружляють маленькі різнокольорові метелики. Це просто здорово, бляха, це в натурі здорово, не втримуюся від захоплення. Ще трохи, заспокоює мене Ляня, ще трохи, і можна тікати.

— Ляня, тобі треба йти далі! Ти це розумієш?

— Куди „далі“, дурачок?

Раптом я розумію: її пре від того, що вона робить, вона щаслива тим, чим живе зараз, а не планами на майбутнє чи думками про свою долю. Легкий вечірній легіт підхоплює її волосся, розвіює, Ляня каже, що пора завершувати, бо вітер все зіпсує. Вона складає балончики в наплічник. Удень роздивишся краще, каже вона. Беру її за руку, я тебе хочу, цілую у вушко. Ляня здригається й ми починаємо облизуватися. Пропоную їй піти на територію 11-ї школи, але вона заперечливо киває головою, це непристойно. Гаряче переконую, тут нічого поганого нема, ми любимо одне одного, а значить — це нормально. Вона вперта, як німецький танк. Мало не матюкаюся; пауза; замовкаю, на неї більше не дивлюся, ще хвилина — і я пошлю її... піду додому. Раптом Ляня бере мене за руку, обертаюся, бачу усміхнені, але водночас сумні оченята. Ми йдемо на подвір'я школи. Через роздерту металеву сітку високого паркану, оброслого густими кущами, проникаємо на шкільний стадіон, я знаходжу невелику лавку. Ляня лягає. Це просто торба! Від цієї несподіваної обстановки збуджуюся ще більше. Неподалік, за метрів сто, їздять тролейбуси, машини, а ми будемо тут любитися, це просто торба! Боже, плаче вона через кілька хвилин, відсунувшись від мене, якщо про це хтось дізнається... раптом починає ридати. Оторопіло дивлюся на неї, від несподіванки мені аж відіймає мову. Заспокоюю, цілую, обіймаю, кажу, що це нормально... Нормально? — перепитує вона з докором і знову ридає. Беру її обличчя в долоні, відчуваю гарячі сльози, я змушую Ля-ню розплющити очі й дивитися на мене. Вона підкорюється, я осипаю її обличчя поцілунками, невдовзі вона заспокоюється, лише час від часу посопує носиком. Зайченя, кажу їй, всьо буде добре, ти мені віриш?

23

Мій „портрет“ поволі заживає, синяків майже не видно, тільки темнуваті, жовті плями під правим оком, на лобі і біля лівого кута рота нагадують про нещодавні побої. З правою рукою, яку пошкодив, коли разом із Ринею й Дефіцитом товк незнайомого, випадкового штемпа зі Старого парку, здається, все добре.

„Сьогодні відпиздимо Артура, ти і я... — телефонує малий Машталір. — Кнопка його приведе. Як твоя рука? Пухлина спала? Це добре. Я принесу еластичний бинт. Артур — збуй здоровий. Удари треба робити сильні й точні. Якщо рука буде боліти, то вали його по ногах і по яйцях, особливо по колінах і ззаду по литках. Так він відразу звалиться“.

„Вила йому в моргала“.

„На місці розберемося“, — кладе Бодьо слухавку.

Я пробую правицю, стискаю в кулак, легко б'ю по стіні, ще трохи болить. Падаю на ліжко й думаю про події останнього місяця, лише зараз відчуваю страшенну втому від усіх цих пригод із постійним буханням і мордобоєм, навіть печінка про себе нагадує легким штриканням, намацую її двома пальцями, здається, збільшилася; да, з кіром треба зав'язувати. За вікном пригріває сонце, щебечуть горобці. Літо, однако. Після обіду телефонує Ляня, пропонує піти у кіно, сьогодні в кінотеатрі „Україна“ новий фільм, здається, американська комедія, підемо? Я кажу їй, що не можу, маю серйозні діла, вона замовкає, по її нерівному диханню розумію, що образилася, можливо, й плаче. Раптом — Ляню справді пробиває важке ридання, крізь яке чую сполоханий, надривний голос, перелякані запитання, я вчора поводилася як проститутка? так? скажи, скажи; пауза; грубо перебиваю її, шокований почутим, бляха, шо за туфту ти несеш? як ти про таке могла подумати?

„Да? — знову ридає. — Ти думаєш, я не бачу, як ти до мене ставишся?“

„Ляня, давай закриємо цю гнилу тєму. Ти ж знаєш, що я тебе люблю“.

„Не обманюй!“ — плаче вона. Мені хочеться її порвати, накричати, виматюкати, але я себе стримую. От курка дурнувата; пауза; я в осаді, вбила собі таке в голову.

„Якщо ми одне одного любимо — ми можемо це робити будь-де. Розумієш?“ — говорю трохи роздратовано. Ляня мою інтонацію вловлює відразу, бо замовкає й більше не плаче, просить прийти, але я відповідаю, що сьогодні ніяк не можу, серйозні справи.

„Які справи? Ти не хочеш мене бачити?“ У неї, певно, з мозгами справді серйозні проблеми; кажу їй, що є один обов'язок, мушу його виконати. Пауза. „А після... ти можеш прийти?“

„Якщо все буде добре — прийду“.

„А може бути недобре?“

„Ляня, я тобі все розкажу“.

Вона мовчить. Аби цей дебілізм закрити, я кидаю слухавку. Торба, яка вона хвора на голову, це просто торба, й треба ж таке придумати. На стареньку радіолу „Рекорд“ ставлю платівку „Кіно“, яку мені подарувала матір ще на св. Миколая. Вона в мене взагалі оригінальна. Хотіла під подушку запхати мандаринки, апельсинки та іншу фіґню, але ж я не маленька дитина, якій треба цицьку чи цукерку. Коли я зранку побачив біля свого ліжка платівку, якої в Тернополі, мабуть, ні в кого не було, бо в „Мелодії“ вона ще не продавалась, мало не випав в осад. Як виявилося, це з Естонії вислала посилкою тітка Ольга. У них там круто, все є, два роки тому, коли я з матір'ю приїздив до них у гості, у мене шухляда впала: маленьке містечко Хаапсалу на березі Балтійського моря, невисокі, помальовані в жовтий, рожевий, світло кавовий колір дво- і триповерхові будиночки з декоративними, стрімкими дахами з червоної черепиці, з майстерно вирізьбленими

вікнами и дверима, з вузькими, викладеними бруківкою, тихими вуличками, по яких їздять старі „волги“, „москвичі“, „форди“, „опелі“ (як казав мій дядько, чоловік тітки Ольги, — це в Прибалтиці зараз така „струя“ пішла — на стародавні машини). А ще пам'ятаю велику кількість смачних рибних страв, а ще місцеві шпроти, які виготовляють у Хаапсалу, ням, ням, це не те гівно, яке деколи викидають у нас на прилавки, а ще — затишні бари, забігайлівки, кафе, де неприступні офіціанти й бармени в білих накрохмалених сорочках на короткий рукав і в чорних краватках мовчки обслуговують клієнтів із німецькою точністю. Коли мій дядько купив мені „безалкогольний“ коктейль (для замилювання баків моїй матері, аби не сварила; від цього коктейлю я відразу відчув себе щасливим) і запропонував відійти від стійки бару й сісти за столик, я запитав „може, тут?“. Він подивився на мене, як на божевільного, й сказав: „Тола, я — естоніц, у нас так не прійнято“. А ще пам'ятаю моїх естонських ровесниць — Інґрід й Ані, які жили в сусідньому під'їзді, вечорами ми разом сиділи на лавці у дворі. Я пам'ятаю, як вони з мене насміхалися, особливо з моєї ламаної російської мови; вони зі мною також розмовляли москаль-ською, я реготав із їхньої вимови ще більше — так по-дерев'яному можуть говорити хіба коні. Вони зараз, мабуть, підросли, як каже моя бабуся, нівроку, може, трахаються, як ненормальні. От куди б я хотів звідси виїхати...

Пригадую, як після моїх розповідей про поїздку в Естонію Риня вчепився до мене, як воша до кожуха, аби дав йому адресу Інґрід. Вони листувалися півтора року, й одного дня вона несподівано приїхала в Тернопіль!!! Це настільки було несподівано, що Риня аж сів на сраку: куди її дівати... Мабуть, у його котлі багато запитань варилося. Але це ще було не пекло — пекло на нього тільки чекало. Інгрід приїхала на місяць (батькам наплела, що поїхала в санаторій у Карпати); вона зробила Риню чоловіком — кожного божого дня мала його по повній програмі, як велику іграшку, котра не може чинити опір; урешті, від нього залетіла, й Риня від однієї думки, що невдовзі стане батьком, схуднув на п'ять кілограмів, а за аборт виклав пристойні бабки. Пекло було попереду: Інгрід відмовилася повертатися на свою батьківщину шпротів і старих автомобілів. Тітка Ольга написала мені листа, чи не до тернопільського хлопця, з яким листувалася, поїхала Інгрід. Ясний перець, що до тернопільського. Одного вечора — через тиждень — на порозі моєї квартири я побачив здоровенного сорокарічного незнайомця — це був батько Інгрід. Я подумав: Рині настала торба. Але естонець виявився добряком із лагідним серцем, він лише нас благав: „бандери, верніте доч, мне нічево не нада“. Так і покинула життя Рині прекрасна Інгрід. Деколи я в нього запитую: „Як поживає Інгрід?“ Він кисло посміхається, наче минуле постає перед його поглядом, і з нотками ностальгії в голосі каже: „Грім-баба, такої в мене більше не буде...“ або „мене так ще ніхто не любив...“. Я тобі вірю.

Мої думки перериває дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі малий Машталір, Діма Дефіцит і Риня. Через годину Кнопка приведе Артура в наш двір, каже Дефіцит. Я запрошую їх пройти в мою кімнату. Ну як, готовий? — запитує Риня. Да, готовий, хоча всередині трохи відчуваю мандраж, це завжди так — перед валкою, кров наперед гуляє, тримає в напрузі. Головне — не нервуйся, сміється Риня. Малий Машталір розглядає наклеєні на стіні картинки, каже — круто, потім просить, аби показав руку, оглядає, мацає пальцями, легко натискає на кістки, розминає, бляха, болить, кажу йому. Може в „тисячі“ перекинемося? — пропоную картами вбити час. Не встигнемо, каже Дефіцит, давай у „ду-рака“. Дістаю з шухляди колоду, тасую і роздаю карти. Мені випадає грати в парі з малим Машталіром.

— На шо граємо? — запитує Риня.

— На водку, — каже Дефіцит.

— Я не п'ю, — протестує Бодьо, — давай на морозиво.

— На шо? — кривиться Риня. Ми регочемо й підстьобуємо Машталіра, може, ще на манну кашу з молоком чи на кілька пачок „Малюка“. Бодьо захищається, каже, що „Малюк“ дуже корисний і його спортсмени вживають, аби росли м'язи. Пропоную зіграти на пару „крабів“. Риня відразу мене підтримує, бо він дає дуже болючі „краби“, голова після цього може в труси звалитися, а потім ще болить годину. Граємо. Спершу їм мастить, попадаються козирі, й вони нас просто рвуть на кавалки, але з кожним ходом ми набираємо обертів, я першим вилітаю з гри, й Бодьо мочить їх один. Ми виграємо. Вони підставляють свої голови, ми їм відвішуємо по два „краби“. Риня каже, що на нас чекає страшна розплата. Дефіцит розкидає карти. Другу партію вони нас взувають по повній програмі. Спершу „краба“ дає мені Дефіцит (укус комара страшніший), а другий відвішує Риня. Мудак! І то такий відвішує, що голова мало не розколюється. Машталір також кривиться й чухає те місце, по якому зарядив його Риня. Третю партію ми валимося, як демони, але виходить нічия. Пора йти, каже Дефіцит. Бодьо дістає з кишені куртяка боксерський бинт, туго намотує мені на руку, запитує, чи нормально. Не рука, а кувалда. Артурчику буде Дахау, сміюся до пацанів. Риня, ти — мудак. Він запитливо на мене дивиться, а я показую на голову, кажу — від твоїх блядських „крабів“ макітра болить. Зі мною не можна грати на „краби“, регоче він.

Невдовзі ми виходимо на двір, підходимо до столика, навколо якого ціла купа народу: старший Машталір, Кнопка, Коновал, Юра Пиж, ше кілька знайомих пацанів, навіть прийшов Боря Гебельс! Нарешті я бачу Артура: він стоїть осторонь, мовчки курить, часто спльовує на землю, його обличчя виглядає блідувато-сірим і втомленим, а очі полохливі й сумні. Кнопка своїми приколами веселить публіку, розмахує руками, і всі регочуть. Вітаємося з присутніми, потискаємо кожному по черзі руки. Артур у наш бік навіть не дивиться. Я підходжу до нього й кажу, з нами будеш валитися, ти догнав? Обличчя Артура покривається червоними плямами, він виправдовується, що я образив його тьолку. Перебиваю його й нагадую про той вечір, коли Іруся валялася п'яною тут, біля турніка. Пацани кажуть, що саме так і було, нема чого хвостом крутити. Да, да, підходить до нас Кнопка, всьо було так, як каже малий, Артур, ти йому свою тьолку сам віддав, ти хотів її під Толяна покласти, так було? Його обличчя здригається, блідне, очі розширюються, наче стикнулися з небаченим досі. Ви не так все зрозуміли, тремтить голос Артура, ви, ви, неправильно все зрозуміли. Це ти не так розумієш! — сичить на нього Кнопка, тепер ти висуваєш претензії до нормального малого, відвішуєш йому піздюлєй, хоча він від тебе молодший на сім років. „Бичяра, ти мій!“ — кричить до нього малий Машталір. Я його вчасно зупиняю, не тут, ідемо за басейн 20-ї школи, там нас ніхто не побачить. Через шкільний стадіон прямуємо до басейну. Беремо Артура в кільце. Виходь три на один, звертається до Артура Кнопка, вони від тебе (показує на нас) на сім років молодші. Ми будемо двоє, кажу йому. Пацани від нас відступають, залишаємося втрьох: я і Бодьо проти Артура. Він виглядає переляканим, але невдовзі опановує себе. Заходимо з різних боків. Раптом Артур накидається на мене й завдає потужного бокового правою, я насилу встигаю сховати вухо за плече й відчуваю різкий біль у лівій руці-Сильно засмалив. Несподівано Артура відкидає — Машталір наносить йому серію по корпусу. Я зі свого боку підбігаю до цього вилупка й б'ю „спицом“, наче м'яч, у коліно. Артур від болю йойкає й злегка присідає, цієї миті Бодьо добавляє ногою, але суперник ловить його й звалює на землю. Мені вдається затопити Артурові у праве око, але виходить боляче — мабуть, попадаю в кістку брови. Так і є, бо в Артура одразу з того місця юшить кров. Він стає озвірілим, навалюється на мене з кулаками, один із ударів припадає у праву щоку, від чого в голові все перевертається. Отямлююся й бачу, як Артур тримає Машталіра за шию, не дає вирватися й душить. Я розбігаюся й з ноги заряджаю Ар-турові по нирці, він послаблюється, відпускає Машталіра й падає на праве коліно. Бодьо наносить по ньому удари, як по макетові. Малий, давай! — кричить Кнопка. Артур намагається підвестися з собачої пози, але наші удари щоразу звалюють його на землю. Через кілька хвилин він більше не реагує, хоча руками ще захищається. Я зупиняю Машталіра, аби цей лох підвівся. Артур лежить і харкає кров'ю, на нас дивиться скоса й про себе щось гнівно шепоче. Вставай! — гаркає до нього Кнопка. Вставай! Артур не реагує. Тоді Кнопка просить пацанів його підвести. Риня й Дефіцит ставлять Артура на ноги. Він опирається на стіну басейна й з-під лоба обводить усіх поглядом. Я кажу, що не знаю, чи треба гасити його далі. Малий Маш-талір підходить до нього й б'є по корпусу. Артур від болю згинається, але опору не чинить.

— Бичяра! — плює на нього Риня.

— Може, його обісцяти? — каже Дефіцит.

— Якась стара духовка з собачкою сюди суне, — каже старший Машталір і показує в бік Київської. Ми закурюємо. Я підходжу до Артура:

— Ти був не правий.

Артур мовчить, дивиться собі під ноги. Я б'ю його долонею по щоці.

— Да, — каже він.

— Шо „да“? — підходить малий Машталір.

— Я був не правий.

— Ти не просто був не правий, — беру його за комір куртки, — ти повівся, як останній лох, ти це доганяєш? ти ж свою тьолку не поважаєш — віддаєш її, а потім знову гуляєш, ти й себе не поважаєш, а знаєш чьо? бо ти не відповідаєш за свої слова, а з такими шо нада робити?

— Гаси його! — кричить Дефіцит.

— Правильно, да тебе навіть пиздити гидко, ти хоч це доганяєш, фуфєл? — знову заряджаю в табло. Бодьо з ноги ще раз його валить і каже, щоб більше на очі не показувався. Дефіцит поривається забрати в нього катоновий куртяк, але Кнопка його зупиняє. Дефіцит не розуміє, чого йому не дозволяють дати лосю по рогах. Я відводжу Діму вбік і пояснюю, що Артур раніше ходив із Кнопкою і старшим Машталіром, думаєш, їм приємно дивитися, як опускають їхнього колишнього кєнта. Діма підіймає вгору руки, тіпа, пацани, нема питань. Артур іде. Ей, му-му, гукає йому в спину малий Машталір, тобі вже женитися треба. Ми регочемо й дивимося, як від нас повільно віддаляється побитий і жалюгідний Артур. Бодьо підходить до мене й запитує про руку, як? болить? нада йти до лікаря.

— Риня, курвий ти син, — гукаю до нього.

— Шо таке?

— У мене голова від твого „краба“ розвалюється.

Він усміхається, закидає голову й гордо каже:

— Це тобі не морди бити, а з Ринею в карти грати.

24

Голюся. У голові роїться купа думок. Сьогодні ми збираємося разом зі своїми мантелепами. Це буде перший мій вихід на люди з Лянею, хоча, судячи з її реакції, вона цього особливо не прагне, каже, дурачок, мені твої друзі до одного місця, мене цікавиш тільки ти. З понеділка почнеться виробнича практика на текстильному комбінаті, який простягається на кілька кілометрів за нашою бурсою. Кожного дня, протягом двох тижнів, треба буде ішачити з ранку до обіду, вставати вдосвіта, поспішати на зупинку, сідати в переповнений сонними роботягами тролейбус, двадцять хвилин їхати з мовчазними сірими мордами й дивитися на ліниві пейзажі за вікном; кожного дня треба буде вітатися й розмовляти з бригадою слюсарів, до якої тебе прикріплять, виконувати їхні настанови, поради, доручення, ходити з ними на перекур і слухати їхні балачки про риболовлю, побутові та сімейні проблеми, відпрошуватись на десять-п'ятнадцять хвилин відвідати свого приятеля, який працює в іншій бригаді. Єдине, що втішає, цього разу нас кинуть у прядильний цех, де значно менший шум, аніж у ткацькому. І машини там високі й довгі, між ними можна легко ховатися й тікати від виробничого майстра. Взимку нас кинули на тиждень у ткацький цех — більшої каторги у своєму житті я ще не бачив: велетенське приміщення (мабуть, кілометр квадратний), заставлене купою ткацьких верстатів, робота яких породжує божевільний гуркіт; від цього гулу не чути, як поруч кричать (навіть білі невеликі виробничі тампончики, які нам видавали для затикання вух, мало допомагали). Від дикої роботи тисяч ткацьких верстатів під ногами вібрує бетонна підлога, аж у яйцях бринить. А від нудьги й монотонного, безперервного гулу, через який неможливо розмовляти один із одним, ставало настільки тоскно, що ми лічили хвилини, аби хутчіш скінчилася робоча зміна. Або ж, коли від роботи харило, коли остаточно їхав дашок, ми брали шпулі —- невеликі картонні двадцятиміліметрові трубки, на які намотувалася у вигляді кокона нитка, — і жбурляли ними одне в одного. Пригадую, як придурок Коновал запустив такою шпулею глибоко в цех, і вона влучила літній ткачисі в балду... Ми дивилися на неї, як на ненормальну: серед заклопотаних співробітників, які стояли за станками, вона з перекошеним обличчям гнівно розмахувала руками, її рот неймовірно активно рухався, але... ніхто не чув і не звертав на неї жодної уваги, оскільки нестерпний ткацький шум заповнив думки й увагу всіх цих людей... навіть якби когось пристрелили в цеху, цього б ніхто не помітив. Згадуючи сцену з ткачихою, у макітру котрої влучила шпуля, я завжди усміхаюся. Про роботу в ткацькому цеху ходили купа неприємних чуток, що там дуже шкідливо для здоров'я, можна оглухнути, й не тільки... Підозрюю, що всі слюсарі ткацьких цехів (від постійної вібрації підлоги) під старість стають імпотентами... тому ми всіма можливими способами прагнули потрапити в прядильний цех або в ремонтні майстерні, де спокійно сидиш у м'якому кріслі, граєш у карти, слухаєш радіо або музику чи робиш свою повільну, терпиму роботу.

Є ще одна причина, через яку ми хотіли потрапити на практику у прядильний цех. Поруч із ним бокс, де стоять невеличкі одномісні електрокари, на них ми кілька разів каталися. У бокс ми заходили під час обіду, коли нікого з персоналу не було, на стрьомі ставили Саву або ще когось із наших лохів, а самі сідали на кари та їздили по приміщенню, ганялися один за одним, таранили одне одного. Попри те, що в боксі стояв страшний кислотний сморід, а на бетонній підлозі поблискували підозрілі різнокольорові калюжі, з яких догори плавно підіймалися не менш підозрілі випари, ми кермували своїми карами й відчували від цього справжнє щастя. Пригадую, як на третій день нас застукали: озвірілий двохметровий мужик у чорній засмальцьованій робі ввірвався в бокс із довгим грубим шлангом і почав колошматити ним направо й наліво; найбільше попало, як не дивно, Саві, хоча він тільки стояв на атасі й дивився, як ми їздили, а ще одного разу по спині отримав Риня, який пообіцяв тому мужланові повідривати яйця. Я тебе закопаю! тобі, мужик, кранти! Але дядько попався не фуфловий. Почувши таке, він кинувся за ним, і Риня хвилин п'ять тікав від нього між прядильними станками, поки не вискочив надвір і не сховався у слюсарських майстернях. Після цього ми майже годину їли й реготали в їдальні комбінату, згадуючи розгніваного мужика.

Телефоную Ляні, щоб була готова — через півгодини зайду. Вона знову каже, а може, не підемо, може, сьогодні будемо разом, батьки йдуть у гості, нам ніхто не заважатиме, Толя, я так хочу бути з тобою. Вона гаряче дихає у слухавку, й мені справді нікуди не хочеться йти. Але вагаюся недовго: я ж казав, що прийду, які можуть бути відмазки? Ляня, трішки надавлюю на неї інтонацією, ми йдемо. Вона глухо каже „добре“ й кладе слухавку. Виходжу з під'їзду, дивлюся навколо й біля сусіднього будинку помічаю Чихаренка, який розмовляє з маленькою старшою жінкою. Мабуть, повернувся жити додому й думає, що все йому зійшло, бичяра! Прямую до Ляні, до неї найшвидше можна потрапити дорогою повз будинок Чихаренка. Він насторожується, дивиться гострим, пронизливим поглядом, поспіхом прощається з жінкою й забігає у свій під'їзд. От підар, переляканий, як заєць. Але погляд у нього недобрий — такий, наче все життя пам'ятатиме. Я переконаний, Чихаренко, як тільки випаде йому нагода, зробить мені западло, треба бути завжди готовим. Цей жирний кабан може затаїтися на кілька років і не показуватися, але одного дня, коли відчує силу, він обов'язково встромить у спину свої ікла. Його нада давити, давити кожного дня! не давати спокійно дихнути! Лось педальний! піт на яйцях бабуїна! чювирло дебільне!

Підвалюю до будинку Ляні. Вона помічає мене з балкона, я махаю їй рукою, аби виходила. Не хочеться підійматися до неї в квартиру, бачитися й чірікати з її батьками. Вона виходить через п'ять хвилин — „пішли“. Ляня говорить, що метелик на стіні вдень виглядає дуже класно, багато її знайомих оцінили й просто в захваті, може, підемо подивимося, я заперечливо хитаю головою. Ляня знічується й більше не обзивається. Знову образилася, вівця! Останнім часом наші стосунки псуються щоразу більше. Нічого не розумію. Серйозних проблем для цього не існує, натомість галімі, несуттєві дрібнички можуть наламати всю тягу, прикро, що вона на таке ведеться.

— Куди ми йдемо? — запитує вона.

— В одну забігайлівку на Енергетичній. Там збираються всі наші.

Проходимо повз 21-у школу й невдовзі опиняємося біля кафешки. На порозі стоять Коновал і Дефіцит, курять, говорять. Підходимо, вітаюся з ними, знайомлю їх із Лянею. Обличчя Діми набуває дивної, ніби здивованої гримаси; не розумію чому. Коновал у нових чорних круглих окулярах, виглядає, як повний придурок.

— Які в тебе круті штори, — скидаю з нього окуляри й міряю.

— Цей дурік учора на базарі в поляка сумку насадив, — сміється Дефіцит і дружньо плескає Коновала по плечу. — Уявляєте, повна сумка ліфчиків! Коновал, ти їх уже міряв? Може, один одягнув? Ану, покажи...

— Я вирішив їх тобі подарувати, — відповідає Коновал.

— Риня є? — запитую в Діми.

— Да, в синьому залі. Тільки в синьому, а не червоному.

Заходимо до кафе і в кутку синього залу за стягненими до купи столами я помічаю Риню з Капустою, Пижа з невідомою тьолкою, малого Машталіра. Підсідаємо до них, я знайомлю Ля-ню з тими, кого вона не знає. Іра Капуста при нашій появі пожвавлюється й починає радісно щебетати до Ляні, як поживаєш, що робиш, я тебе вже кілька днів не бачила, Риня каже, що у вас із Толіком усе добре, я за вас дуже рада, ах да, мало не забула, приходьте на вихідні в гості, мої старі звалюють у Збараж до бабці, словом, відірвемося, погуляємо. Ляня дивиться й усміхається, „підемо?“ — шепоче мені на вушко.

Добре, відповідаю й відходжу до стійки бару, аби зробити замовлення. Жінка, яка мене обслуговує, живе в сусідньому під'їзді, й ми привітно перекидаємося кількома словами, вона розпитує про мою матір, про навчання, відповідаю, що все добре. Показує очима на Ляню й каже, дуже гарна дівчина, я розвертаюся й дивлюся на неї. Ляня сидить у глибині залу між малим Машталіром і Капустою, оглядаю її профіль, симпатичний рівний носик, запитливий, відкритий погляд, Бодьо до неї говорить, кути її рота злегка підіймаються вгору й народжують усмішку. Да, вона дуже красива, кажу ніби сам до себе. Для матері буде гарна невістка, добродушно продовжує жінка. Дає мені замовлення (але без п'ятдесяти грамів коньяку) і ставить пе-реді мною морозиво, яке я не просив. На мій здивований погляд відповідає, що це для дівчини. Запитую про коньяк, але вона несхвально хитає головою, що мені, тіпа, нема вісімнадцяти, не те що двадцяти одного. Благально дивлюся, і жінка каже, добре, тільки щоб ніхто не бачив, бо ляпнуть, що споюю малолітніх, а язики розпустити можуть, у нас зараз такі, Толя, пішли злі люди, що не доведи Господи. Да — погоджуюся з нею, люди гівняні. Як, як, гівня-ні? — так, це правда, сумно каже вона; пауза; бережи себе, синку. Цієї миті до зали заходить Петро Григорович, а за ним Валік, суддівський син. Вони вітаються зі мною, Петро Григорович повільно оглядає присутніх, і раптом його очі розширюються й застигають. Спрямовую погляд туди, куди він дивиться. Бляха, він вилупився на Ляню. Вона його також помічає, її обличчя миттєво червоніє й стає розгубленим.

???

...пауза; я нічьо не доганяю, шо за манси?

Підходить Дефіцит, запитує, що сталося, невпевнено видавлюю з себе, все добре. Діма мовчки дивиться то на Ляню, то на Петра Григоровича, й на вухо мені шепоче, щоб сьогодні я обов'язково йому зателефонував, є серйозна розмова. Я підходжу до столиків, сідаю між малим Машталіром і Лянею. Бодьо тихо каже, що вона дуже гарна, я за тебе, Толян, радий. Дякую йому за ці слова, а сам думаю, що ж відбувається між Лянею й Петром Григоровичем і що хоче мені сказати Дефіцит. Краєм ока стежу за Лянею, вона розгублена, у бік Петра Григоровича боїться глянути, я беру її за руку, й вона здригається. Риня сперечається з Валі-ком, але я не вникаю в їхню розмову. Бодьо Машталір каже мені, що в липні збирається з Дефіцитом їхати в Крим відпочивати, може, поїдеш з нами, там знаєш, які будуть бабаськи... Капуста розмовляє з тьолкою Пижа й ні на кого не звертає уваги, вони вже хвилин п'ять триндять. Риня питає в Петра Григоровича: ти чьо без кобіти? А на фіга вона мені? це ж треба з нею зустрічатися, купувати квіти, водити по кабаках, на фіга, питається? можна просто так — раптом він кидає погляд на Ляню й починає реготати. Відчуваю, як від злоби в голову вдаряє кров, а руки збуджено тремтять, я стискаю кулаки й ледве себе стримую. Петро Григорович і Валік між собою говорять, голосно регочуть, наче більше нікого тут нема. Риня підіймається й кличе мене на перекур. Ми виходимо на свіже повітря. Риня дістає цигарки, прикурюємо від моєї запальнички.

Кілька хвилин він мовчить і дивиться на парк, що навпроти забігайлівки через дорогу.

— Чьо він знову притягнув цього дурака? — каже до мене.

— Хто?

— Петро Григорович. Ми ж домовлялися, сьогодні збираються тільки наші.

— По-моєму, Петру Григоровичу все це глибоко по-барабану. Ти ж бачиш, як він себе поводить.

— Да. Пора з ним розходитися. Будемо тільки ми: ти, я, Бодьо і Дефіцит.

— А Пиж і Коновал?

— Цим нарікам... да пішли вони, — затягується Риня. — Через півроку, ну хай через рік... вони вже будуть опущені. Не віриш? Побачиш! На них і так вже дивляться, як на даунів тупорилих.

Пауза.

— Приходьте з Лянею на вихідні до Капусти. Прийдеш?

— Не знаю. Подивимося.

— Хулі там дивитися, — плескає мене по плечу.

— Між нами різні мульки почалися.

— Да? У мене з Ірою те саме. Знаєш, я останнім часом Інґрід згадую, яка тьолка! я коли про неї думаю, мені... якби це сказати... аж серце стискається, просто не повіриш! зі мною такого ще не було! Іра класна, але...

— Вона більше не пише? — запитую про Інгрід.

— Ні.

— Напиши їй.

— Да? Думаєш, все почнеться знов?

— Не знаю. Спробуй. Тобі ж руки від цього не відсохнуть?

— Завтра напишу.

Прилучаємося до наших. Петро Григорович голосно розмовляє з Валіком, а Бодьо Машталір зайнятий Капустою й тьолкою Пижа, які його дістають своїми бабськими запитаннячками, чого він, такий симпатюлька, без дівчини, чого такий серйозний, а? Бодьо, якби в мене нікого не було, я би до тебе приставала, сміється Капуста, ти не проти? Машталір знічується й червоніє, але поводиться пристойно, наче на сповіді, зізнається, що через постійні тренування не має на це часу. Дівки сміються й просять у Боді дозволу „знайти підходящу кандидатуру“, від чого він ще більше ніяковіє. Ляня сидить мовчазна й біла, як свічка, ні на кого не дивиться. Карочє, іду я вночі лісом, не вгамовується Петро Григорович, чую збоку від мене — у кущах — шелестить листя на землі, я, тіпа, кричу, стій, лосяра, буду стріляти! а цьому придурку шо я говорю — до лампочки, у мене така ізмєна, шо мало не всцикаюся, хочу дати дьору, але... ви ніколи не повірите! на стежку виповзає йожик — йобаний йожик! я аж перехрестився. „Ха-ха-ха!“ регоче Валік. Тобі зараз смішно, киває головою Петро Григорович. Мене від нього харить, кажу малому Машталіру. Він дивиться з посмішкою й каже, що Петро Григорович останнім часом дуже змінився. Толя, пішли, — шепоче до мене Ляня; пауза; я тебе прошу, пішли звідси. Шо сталося? Пауза; Ляня сполохана, як зайчик із казочки, який боїться злого вовка. Беру її за руку й відчуваю, як вона тремтить. Нормальна тєма, нічьо не скажеш, шо ж тебе так висадило на ізмєну, маленька? Дивлюся на неї пильно, Ляня не зважується в мій бік навіть глянути. Кажу їй „димієм“, прощаюся з присутніми, Риня здивовано запитує, чого так рано, давай ще трохи посидимо, але я відмовляюся. Петро Григорович мовчки зиркає на нас, і мені здається, що він ледве тамує єхидну посмішку. Ублюдіна. Давай швидше! — гаркаю до Ляні, яка плентається позаду мене. Вона ображено фиркає, але підкоряється. Міцно хапаю її за зап'ястя лівої руки й тягну за собою. Ляня пручається: мені боляче! Я запропоную їй лише один раз все мені розповісти, тільки один раз, якщо вона цього не зробить... пауза; від напруження й гніву по моїх руках наче пробігає високий струм. Йдемо мовчки. Ляня поводиться так, ніби очуняла від наркозу. Проходимо вже половину дороги до її будинку, а вона продовжує бути відмороженою й по-дурнуватому кліпає оченятами.

— Ляня, ти нічого мені не хочеш сказати?

— А?

— Чьо ти акаєш? Я конкретне запитання. Ти нічого не хочеш мені розповісти?

Пауза. Бляха, вона мене починає харити!

— Ляня, завтра буде пізно. Ти це розумієш?

— Толя, що сталося? Толя, я прошу тебе... скажи, що сталося, в чому на цей раз моя вина?

— З чого ти взяла, що щось сталося? чи, може, справді щось сталося? чьо така перелякана? про шо ти думаєш?

— Настрій поганий і голова болить.

— Розболілася після того, як побачила Петра Григоровича?

— Толя! Я... я... його не знаю.

Вона знову рюмсає й дорікає, що я на неї визвірився „через ідіотські підозри“, що я „люблю морально знущатися“ і, мабуть, „цим насолоджуюся“. Але я Ляню перебиваю й повторюю ще раз: у тебе є шанс мені все розповісти... але тільки зараз. Завтра я тебе слухати не буду, ти мене розумієш? розумієш те, що я сказав? Завтра буде пізно. Мені нема що розповідати, я не знаю, чого тобі від мене треба — вона замовкає, й залишок шляху до її будинку ми йдемо мовчки. Так само мовчки чмокаю її в щоку, а на запитання чи зателефоную завтра, нічого не відповідаю, розвертаюся і йду.

Коли приходжу додому, мати дорікає, що вже одинадцята, нема чого так довго швендяти, хочеш, щоб у темряві прибили, он скільки людей убивають, позавчора сусідові з третього під'їзду, двохметровому мужику, дали монти-ровкою по голові — лежить у лікарні. Мовчки слухаю й п'ю чай, ліньки з нею сперечатися, бо це нічого не дасть. А сам думаю — якби той козел миролюбно віддав котли чи лопату (чи що там хотіли від нього), то нічого з ним поганого б не сталося, люди самі винні у своїх невдачах; це все ота клята самовпевненість і пиха, яка притаманна тим, хто вважає, мені море по коліна, покладаючись на свій сра-ний досвід, на свої переконання, що добре, а що погано, що можна, а що ні... швайці, якою вдарять під ребро, все це до лампочки. Беру телефон і набираю номер Дефіцита, його батько каже, він ще не прийшов. Мене пре від цікавості, що ж Діма хотів мені розповісти. Через півгодини набираю знову: слава богу, Дефіцит удома. З його перших слів „головне — не бери близько досерця“ я розумію, що новини будуть сумні й невтішні.

„Толян, я мушу тобі про це сказати, оскільки ти мій друг. Розумієш?“

„Да. Тільки не тягни“, — нетерпляче перебиваю, бо його захмелілий голос мене трохи дратує.

„Толян, після цього — без образ?“

„Бляха, ти задрав. Без образ“.

„Добре, тільки я поп'ю компоту, бо в горлі пересохло“.

„Ти мене задрав зі своїм компотом! Розказуй!“

25

Те, що розповів Діма...

Я не знаходжу слів. Я — в осаді. Мені наче вирвали серце. Я два дні не міг у це вкурити. Мене, бляха, наче живцем закопали, а на завершення ще й помочилися на мою могилу! Дефіцит сказав достатньо, щоб я навіть не дивився в бік Ляні. Вона два місяці тому волочилася з Петром Григоровичем, і він зробив із неї звичайну підстилку: Ляня настільки опустилася, що до неї ходили ше кілька пациків. Одного разу, розповідав Діма, я випадкового пішов із Петром Григоровичем до неї додому, бо там мав бути Валік. Шо він там робив, ти, думаю, доганяєш? — сказав Дефіцит. Толя, забудь про неї. Петро Григорович із нею витворяв усе, що хотів... УСЕ, ЩО ХОТІВ... — зробив він наголос на останніх словах. Торба! Це просто торба...

Розповідаю про це Рині. На Риню ця новина діє, як шокова терапія. Він розгублено дивиться на мене й мовчить із таким виразом обличчя, ніби щойно вдуплився в найскладнішу математичну теорему. Від цигаркового диму в моїй кімнаті нема чим дихати, і я відчиняю вікно. Зранку не перестає дзеленчати телефон, але я не підходжу, оскільки знаю — це Ляня. Я ж їй сказав, що буде пізно. Хіба це не зрозуміло? На програвач ставлю платівку „Deep Purple“, підводжу голку, вона плавно лягає на поверхню й міліметр за міліметром наближається до звукового поля. Зараз буде одна з моїх улюблених речей — „Голос пращурів“ із симпатичними бахівськими фокусами Яна Ділана. Композиція починається заголосно, й Риня просить зменшити звук, бляха, ти скоро станеш старим дідом, якого все дратує, гнию на нього. Сьогодні йдемо на Старий парк, каже він. Де збираємося? — питаю, аби бодай так звільнитися від думок про Ляню. Біля Будинку залізничників, туди підвалять всі, а наш збір — тут, у дворі, біля столика, пішки підемо звідси.

— Хто буде?

— Прийдуть зі Східного, з Глибокої, пару пациків із Центру, Скруту. Зробимо їм, як ти любиш казати, повне Дахау.

— А Старий парк буде? — сміюся, бо уявляю, як ціле стадо народу підтягнеться, а тих, кого нада валити, нема.

— Вони самі назначили, — Риня сидить за моїм письмовим столом, розглядає наші спільні фотографії, де ми лежимо на березі літнього озера, і в дивній усмішці скалить жовті зуби, — навіть не вірю, що з того часу минув рік.

— Да. Цілий рік. Шо думаєш робити цього літа?

— Поїду в Естонію.

— До Інгрід?

— Да, відразу після практики.

— Але ж там зараз неспокійно. Горбачов може війну почати.

— Це в Талліні може бути неспокійно, а в Хаапсалу нормально, якшо буде війна, то замочу одного москалика, й мені за це воздасться, — він легко посміхається й додає, шо я не Боря Гебельс, мені біля прапора стояти не треба. Знову озивається телефон. Я кажу — це вона, задовбала. Риня сміється і пропонує поговорити, бо не будеш усе життя ховатися від баби. Хто ховається?! Вона мене дратує! Ця нікчемна курка, якій я сказав: признайся, бо буде пізно.

„Да“, — беру слухавку.

„Толя... це я“.

„Хто я?“

„Ти що, мене вже не впізнаєш? — тремтить її голос. — Це я — Ляня. В тебе нема настрою?“

„Я зараз зайнятий. Шо ти хотіла?“

„Як ти зі мною говориш? Невже ти думаєш, що мені від тебе щось треба?“

„Ляня, якшо маєш справи — кажи“. Вона замовкає, важко сопе; все, як раніше — стогони, сльози, ридання й пошмаркування. „Ти прийдеш до мене?“

„Не прийду“.

„Чому?“

„Я до тебе більше не прийду. Хочеш потрахатися? Знайди когось іншого“. Кладу слухавку й відчуваю, як по моєму тілу бігають мурашки. Телефон знову тарабанить. Беру слухавку й одразу кладу. От курка тупорила, вівця вперта. Через годину заходить малий Машталір, каже, що всі наші в зборі, пора виходити. Я витягую з-під ліжка фанерний ящик із необхідними „інструментами“ й довго вибираю, що взяти: ланцюг чи кастет. Риня бере кастет, захоплено дивиться на нього, зважує руку, каже: Бодьо, як думаєш — коли з бокового зарядити, з усієї сили, що буде? Тут може бути тріщина щелепи, показує Машталір по своєму обличчі, ну, про зуби я навіть не говорю, а тут — у цій точці — щелепа може вискочити і порветься сухожилля, це вже серйозно, але в тебе такого удару нема. У мене нема!? Гоніш, сміється Риня. Машталір із легкою усмішкою підходить до нього і дружньо, наче хоче сказати „ти синок у цих речах“, плескає його по плечу. Як у Тайсона? — підйобую Риню. Да ну вас, Риня підводиться з-за столу, йдемо. Вивалюємо з під'їзду й прямуємо до столика під вербою. Серед присутніх шести-семи пацанів я не помічаю Петра Григоровича. Питаю в них, чого його нема, він шо, боїться? Риня пирскає зі сміху. Діма Дефіцит здоровкається зі мною, потискаючи руку, й відповідає, що той приєднається до нас біля Універсаму з кількома штемпами з Чалдаєва та Енергетичної. Невдовзі підходить ще четверо знайомих пациків із Молодіжної й двоє з Тинди. Ми вирушаємо пішки у Старий парк. За хвилин п'ятнадцять, навпростець через Бам, виходимо на зупинку „Чалдаєва“ й по тротуарній доріжці, що тягнеться уздовж проїжджої частини вулиці, прямуємо вниз до наступної зупинки „Універсам“, де маємо зустрітися з іншими штемпами з нашого масиву. Попереду, за метрів двісті, бачимо величезний кагал людей. Наближаємося й упізнаємо: це пацани з нижнього Баму, і з ними Петро Григорович. Дефіцит голосно гукає, один із них, що йде позаду, обертається і спиняє всіх решту. Ми підходимо й вітаємося. Я приємно здивований: помічаю Борю Гебельса, перекидаємося кількома словами. Петро Григорович стоїть разом із Валіком далеко попереду, легко киває мені головою, я роблю вигляд, ніби цього не помічаю. Нас стоїть табун чоловік сорок, і з вікон будинків за нами стежать мешканці. Кажу Дефіцитові, ми привертаємо увагу. Діма пропонує поділитися на дві колони і йти різними дорогами: одна — заходить у Старий парк біля автобусного парку, тим самим робить чималий гак, а інша — біля Універсаму — й одразу розчиняється в тихих вуличках приватного сектору, які приведуть до Центрального стадіону, 1 -ї бурси і Будинку залізничників. Риня і ще кілька пацанів протестують, бо колона, яка піде біля автопарку — прибуде невчасно, а тоді вже може бути пізно і нашим відвішають по повній програмі. Вирішуємо в Старий парк заходити з боку Універсаму, але розсипатися по вуличках групами по десять чоловік.

Мовчки курю й думаю про нашу війну зі Старим парком. Зараз не ті пішли війни: мляві, нудні, про них забуваєш наступного ж дня. А колись, колись було все не так. Остання війна наприкінці вісімдесятих між Східним і Новим Світом: сторони виставили по двісті бійців. У Комсомольський парк різними вулицями рухалися величезні колони по п'ятдесят-сімдесят чоловік віком від тринадцяти до тридцяти років. З Нового Світу йшли — Хвалибога, старший і молодший Горохи, Радик Чорний (мій колишній сусід, ще коли ми жили на Березовій), Ткачук, Кактус, Погорілий, Ігор Ліник, а за ними Орест Крупіта, Петлюра, Новіков, Коля Пиріжок, Кєша Марадона, який класно грає у футбол, Штепа, Рудя, Петруха Допобачення, якого наступного дня мєнти їбошили молотком по п'ятках і він не витримав — багатьох здав із Нового Світу, Кудря-шов, Граф, а за ними Григорів, Діма Планка, Льоха Адідас, Кульчик, Дмитрашко й багато інших — усіх, ясний перець, не згадаєш. Зі Східного були — Адвокат, покійний Чернець, Затон-ський, старший і молодший Біби, Лисий, Денека, а за ними — Вася Чілі, Ява, Боря Депутат, Гуня, бригада Кашкета — Толя Кашкет, Стаднік та інші пацани, а за ними Бабай, Кіт, Мартік, Пупсік, Єфремов, якого сокирами зарубали чотири місяці тому в кутківецькому лісі, Курас, Шева. З Ковпачка15 — підтягнулися старший і молодший Пінгвіни, Покуйовий, Андру-сишин, Кавалок, якого недавно посадили (поп'яній він лупонув на бульварі імені 50-річчя СРСР продуктовий магазин, а потім на вулиці Лесі Українки магазин „Меблі“, де заснув із пляшкою пива на дивані; так його й пов'язали). З Глибокої — прийшли близнюки Будзуляки, Черчіль, усіх не згадаєш. А з Баму, який вписався за Східний, — прийшли старший і молодший Машталіри, Мавпа, Франьо, Ріпчик, Кнопка, старший і молодший Мухи, Підпригора, Остапенко, Малін, а за ними старший, два середні й два молодші Остяки, Пєкарь, Столяр, Іван Кидало, Смага, Боднар, Яцик, а за ними Руля Каліка, Зварич, Орлов, хто ще? Скочиляс, Іванов, Станкевич, усіх не згадаєш, навіть були деякі шмаркачі мого віку, й ми їм потім заздрили. На Східному, біля ресторану „Росія“, в якому колись пацани відпиздили вискочку Валерія Лєонтьєва, Адвокат із натовпом перевернув міліцейський „бобік“, який намагався розігнати народ; народу, ясний перець, така муля не сподобалася, й народ рвонув до місцевого опорного пункту, де відпиздив чергову частину, позривав із вікон ґрати, побив скло, пообписував усередині стіни, обісцяв кабінети дільничних, фараонам пообривав погони, а Вася Чілі плюнув у пику начальнику чергової частини (його на другий день взяли). Потім приїхало кілька взводів у касках і з великими металевими щитками, а за ними купа „бобіків“ із мигалками, а за ними пожежні машини, котрі лупили в народ могутнім струмом води — з тридцяти метрів збиває з ніг; і народ почав відступати, поволі розсіюватися, оскільки найближчі квартали вже були оточені міліцією та внутрішніми військами, які все прибували та прибували; а потім почалися облави одразу в кількох масивах — на Східному, Бамі, Новому Світі, Глибокій, у Старому парку. Фараони шастали вулицями, провулками, перетрусили кожне подвір'я, дурнуватими запитаннями докучали дворовим компаніям, а потім у фараонів з'явилися списки з довгою чередою прізвищ і поганял тих, хто брав участь у тому вечорі, й почався новий шмон, нова хвиля арештів. Багатьох тоді посадили. Того ж незабутнього вечора, пригадую, до мене прибіг малий Машталір, у мене тоді зависали Риня й Коновал, я сказав Боді — ти був з нами, моя мати це підтвердила, а вітчим посміхнувся й змусив нас грати з ним у шахи, а через півгодини припхався наш дільничний капітан із двома чи то єфрейторами, чи то сержантами й почав ставити свої підступні, двозначні запитаннячка, і вітчим сказав йому, не блатуй, начальник, чьо під малих мутиш, і капітан запитав у вітчима, чи той сидів, і вітчим назвав статті, за якими сидів, а потім сказав, що цілий вечір малі (показав на нас) були тут і грали з ним по черзі в шахи; як виявилося, в тих блядських списках був малий Машталір, і навіть я з Ринею, хоча нас у тій катавасії й близько, на жаль, не було, про війну ми ще нічого тоді не знали; значно пізніше пацани казали, що фараони ловили всіляких гнид, які з переляку видавали всіх, про кого бодай трішки чули.

Петро Григорович і Валік опиняються в нашій колоні і йдуть одразу за Юрою Пижем, Дефіцитом. Поруч із ними валить Коновал, він сьогодні, як не дивно, не вмазаний. Я, Риня, малий Машталір, Гебельс і ще два штемпа з Молодіжної16 йдемо позаду. Спостерігаю за Петром Григоровичем і кажу Рині, що зараз би його прибив. Він мовчки на мене дивиться і мовчить. Петро Григорович говорить із Валіком, повертає до нього голову, і я бачу, як краєм ока він стежить за мною. Невже здогадується, що я знаю про нього і Ляню? Раптом Риня каже, я тебе розумію, але ти маєш узяти себе в руки; Толя, це було до тебе, і Петро Григорович не міг знати, що ти з тією каргою будеш зустрічатися, так шо його вини я не бачу; пауза; хоча, це, мабуть, так написано на небі, Петро Григорович не може бути твоїм другом, це такий тупий і неписаний закон природи, якщо між мужиками пройшла баба — вафлі, вже нема дружби; пауза; Толян, тобі нада про все це забути. Да, відповідаю Рині й замовкаю. З одного боку, розумію, що Петро Григорович мені і не думав робити за-падло, але з іншого... бляха, я більше не можу, не хочу бачити цю людину, дивитися їй в очі, слухати її розмову чи спостерігати, як вона біля мене сміється, курить, жартує, гнівається чи просто перебуває поруч; ненавиджу все, що з ним пов'язане, — його звички, улюблені слова чи цигарки, колір волосся, вираз обличчя, хитрі очі, врешті, його дебільний одяг; а манера Петра Григоровича одягатися вже давно мене дістала: ці галімі панти ходити в крутому чорному костюмі і в лакованих туфлях без шкарпеток... інтелігент зачуханий, дешевий фраєр! Я тримаю кастет у кишені катонового куртяка, стискаю, від гніву мною трусить. Ледве себе стримую, щоб не підійти до Петра Григоровича і не зарядити йому в диню. Проте розумію: якби таке сталося, я був би неправий.

Виходимо до Центрального стадіону. Дефіцит підіймає вгору руку, аби всі зупинилися. Він каже, що нам не нада великим табуном маячити, аби не привертати увагу фараонів. Ми зустрічаємо трьох знайомих пацанів зі Старого парку, які є нормальними штемпами і з нами в мирі, дружньо перекидаємося словами. Чьо вас так багато? — запитує один із них. Ваших шакалів виловлюємо, каже Дефіцит. Ну, втручається в розмову інший, якшо вони заслужили, хай буде так. Ми з ними прощаємося, й вони відходять по своїх ділах. Біля кас стадіону бачимо натовп, чоловік до тридцяти. „Старий парк!“ — кричить Пиж. Дурак ти, зупиняє його Коновал, це наші, зі Східного, а он там і пацани з Глибокої. Раптом помічаємо між ними метушню. З того табуна махають і кричать „сюда! сюда!“. Високий шланг гукає, що Старий парк тут — із іншого боку Будинку залізничників. Невдовзі з'являються ще дві наші групи, вони вирушають з тилу до Будинку залізничників, аби відрізати уйобкам дорогу до кварталів приватного сектору. Ми підходимо до пацанів зі Східного й Глибокої. Один із них, з металевими верхніми зубами, які поблискують у темряві, захекано каже, що Старий парк уже в зборі, їх чоловік тридцять. „Ім вафлі!“ — кричить Риня. Раптом усі біжать, кілька голосів далеко попереду ревуть, як ненормальні. По дорозі їздять машини, тролейбуси, з них дивляться перелякані обличчя. Ми підбігаємо до Будинку залізничників, а на сходах п'ятеро пацанів валять лежачого ногами. Навколо божевільний хаос, метушня, крики, зойки, в метрах п'яти від мене на колінах стоїть незнайомий штемп і витирає закривавлене обличчя, до нього підбігає лисий товстун у чорному спортивному костюмі — з ноги заряджає йому у вухо й біжить далі.

— Вони там! — чути грубий голос попереду.

— Всі сюда!

— Вони у дворі!

Забігаємо за Будинок залізничників, і я не розумію, де „наші“, а де „чужі“. Бачу, як одного при-дурка Дефіцит, Коновал і ще два штемпа притискають до стіни, і той плаче, просить не бити. Він падає на коліна й благає його відпустити.

Підар! — кричить Коновал і копає в голову, підріла! там твоїх кєнтів валять, а ти, сучяра, тут, на хуй, соплі пускаєш, на, сука! на! — мочить того ногами. Метрів за десять переді мною також валка. Звідти виривається незнайомий пацан і біжить прямісінько на мене, ніби інстинктивно б'ю прямим, затиснувши кастет, у незнайоме табло, під моєю рукою чужа білобриса харя чвакає, повільно осідає, тіло, як важкий мішок, звалюється на землю, чути важкі зойки від болю, заряджаю придуркові по голові з ноги й біжу далі.

— Молодець! — плескають мене по плечі, але я не знаю хто.

— Де вони всі? — питає здивований Риня.

— Розбіглися, — каже штемп із Глибокої.

Я так нікому по балді нормально і не дав, зиркає навколо Риня. Несподівано всі підриваються й біжать невеликою вулицею в глиб Старого парку. Смикаю одного з Баму за руку й питаю „шо за хуйня?“, він каже, за квартал звідси бачили, як ті козли збираються. Ой бля! Позаду мене чути дикі крики „мєнти!“, обертаюся, під Будинок залізничників із різних боків під'їжджають два „бобіки“ з мигалками. Всі кидаються врозсипну, наче зараз має вибухнути бомба. З Ринею даємо дьору, спереду помічаю малого Машталіра, Дефіцита й Коновала. Пижа ніде не видно. Пробігаємо услід за іншими невеличкий квартал і за рогом, з боку парку Слави прямісінько на нас їде ще один „бобік“ із мигалкою. За мною! — кричить Риня. Ми залітаємо в один із провулків, на ходу перескакуємо через паркан і біжимо городами. Тікати важко, бо земля під ногами скопана, наче на днях садили картоплю.

— Де Коновал? - запитую в Машталіра. Он, біжить за нами, каже він. Я обертаюся й бачу, як Коновал перелазить через паркан і падає на землю. От каліка, регоче з нього Риня. До нас прибивається ще невеличка група пацанів із Коновалом, двоє зі Східного й четверо з Баму. Де Юра? — запитую в Коновала. Я бачив, як він перебіг через дорогу, мабуть, ховається на Глибокій. Бовдур! — каже Риня, його ж там легко буде зловити. Там у нього родичі живуть, озивається Машталір, ніхто його не зловить. Риня підіймає вгору руку. Ми затихаємо й присідаємо за парканом, аби нас не було видно з вулиці. Метрів десять повільно проїжджає міліцейський „бобік“, плавно освітлюючи простір перед собою. Гул машини невдовзі віддаляється, але, як на зло, в сусідньому дворі озивається злий пес, а за ним інші. Риня перескакує через паркан і виходить на вулицю, каже, що, здається, нема нікого, ми швидко подаємося за ним. Далі вулиця веде під незначним кутом вниз і Бодьо Машталір шепоче, що так ми вийдемо до автобусного парку. Коновал пропонує повернути праворуч, буде ближче до універсаму, звідкіля спокійно доберемося через нижній Бам додому, на Київську. Кількома темними, глухими вуличками, на яких не видно ані душі, проходимо углиб масиву й наближаємося до того провулку, де нещодавно перестріли Чихаренка й дали йому по балді. У дворі п'ятиповерхового будинку бачимо кілька червоних вогників від цигарок, чути розмову. Малий Машталір зупиняється, примружує очі, вдивляється в темряву, шепоче: пацани, здається, це шакали зі Старого парку. Ми одразу пожвавлюємося, збираємося в купу й спрямовуємо погляди туди, звідки линуть голоси. Тихо, шепоче Риня. Валимо їх? — запитує Діма Дефіцит. Да, відповідає малий Машталір. Підбігаємо швидко й несподівано, вони навіть не встигають підвестися з-за дерев'яного столика.

— Добрий вечір, дорога редакція, — підвалює Риня й хапає одного чорта за волосся, б'є його головою об стіл, від чого всі інші зіскакують на ноги.

— Сидіти, шакали! — кричить малий Машталір.

— Як ти мене назвав? — наближається до Боді дилда з обстриженою головою, — да я сидів!

— Ну і шо, шо ти сидів? — хапає малий Машталір його за жбари, — а я не сидів, серйозний штріх, да? може, вийдем?

— Давай вийдемо! — відповідає він, довгими, худющими ногами переступає через лаву й відходить у бік пісочниці.

— Пацани, тихо! серйозний пацик попався, да, чювак? — звертається Риня до незнайомця, — де мотав? із ким мотав? чьо мовчиш? обісрався?

— Я з цим розберуся, — показує лисий на малого Машталіра, — а потім з тобою.

— Без питань, на, — кланяється перед ним Риня, — тільки ти спочатку не помри.

Бодьо стає навпроти шланга. Незнайомець одразу накидається на малого Машталіра з кулаками, але Бодьо легко від них ухиляється й несподівано завдає противнику прямий у шнобак.

— Перший! — кричить Дефіцит, — Бодьо, вали його! Вали!

— Зламай йому ключицю! — чую голос Рині. Шланг витирає юшку й знову накидається на Бодю. Машталір легко відхиляється від хаотичних ударів і щоразу „ламає“ його контратаками. Через п'ять хвилин незнайомець помітно здає й пропускає удари, майже на них не реагуючи, так, наче вже не має сили продовжувати.

— Ламай йому руку! — кричить Дефіцит.

— Ключицю! — не відстає від Діми Риня.

— Ставлю десять баксів, шо Бодьо зламає йому руку, — сміється Дефіцит.

— Ставлю на ключицю, — каже Риня. Незнайомець втухає з кожною хвилиною все більше. Вигляд його геть нещасний і побитий. Раптом він дістає ножа (метал поблискує в темряві) й тримає перед собою, наче жде, коли Бодьо на нього накинеться.

— Пацик витягнув жало! — каже Риня. Дефіцит дістає свій ніж і пропонує його Машталіру.

— Я його без ножа зроблю, — відповідає Бодьо й по-боксерському танцює навколо противника. Незнайомець підступає на крок до Машталіра і викидає руку, ніби хоче його вколоти. Машталір блискавично швидко вивертається з-під ножа й наносить серію ударів по корпусу й голові. У шланга підкошуються ноги, Машталір б'є ногою з розвороту по щелепі. Шланг розпластується на землі біля пісочниці.

— Вставай! — кричить до нього Риня, — бичяра, вставай! скільки можна загоряти! — Той поволі підводиться, затиснутий у руці ніж плаває перед Машталіром.

— Бодьо, ламай! — горланить Дефіцит. Машталір вичікує зручний момент, коли противник намагається його вдарити, з розвороту хапає дилду за руку, перекручує й — ой бля — ми бачимо, як з усієї сили скидає її собі на плече й різко тягне вниз.

— А-а-а! — репетує шланг, — моя рука! а-а-а! бля, рука! суки!!!

— Я виграв, — каже Дефіцит до Рині й додає: з тебе десять баксів. Шланг падає на коліна й боляче скавулить, тримаючи зламану праву руку в лівій. Його кєнти, які виглядають як перелякані кошенята, так і сидять за столиком, сполохано зиркають на нас, а при зустрічі поглядами з Машталіром чи Ринею відвертаються. Чьо па-сьош? — чьмирить Дефіцит одного з них. Ей, ублюдки! — говорить до них Машталір, викличте лікаря, в темпі! бігом! Ми покидаємо дворик і йдемо на Бам. Мені з голови ніяк не виходить картина того, як Машталір зламав руку тому довгому штемпу, мабуть, інші також про це думають. Біля універсаму Риня в Боді запитує: сукин ти син, не міг зламати йому ключицю?

26

Я полощу обличчя холодною водою, почуваюся погано, болить голова, мене нудить і тягне стругати. Це все через сраний тернопільський клімат, це все через високу вологість. Якщо дивитися на географічну карту — місто знаходиться в западині, якою тече річка Серет, впадає й витікає з велетенського озера, раніше на його місці були болота й мочари, лише в п'ятдесятих чи то в шістдесятих усю ту біду розчистили, розширили й викопали пристойну водойму. Наші предки — повні лопушенції: не могли заснувати Тернопіль кілометрів тридцять на південь або на захід? Майже щомісяця, а деколи й частіше, в мене шалено підскакує тиск, не допомагають жодні таблетки. Мати у таких випадках до голови прикладає листки свіжої капусти, але від цього мало користі. Тому я давно забив болт на капусту. Лежу на ліжку й відчуваю, як у голові неприємно пульсує біль. Таке враження, наче між півкулями знаходиться роботяга з кувалдою і з певним інтервалом товче нею: спершу по правій, а потім полівій. Боюся поворухнутися, аби, не дай Боже, біль не загострився, не застиг на місці, від чого, здається, от-от трісне нещасна голова. Не знаю, скільки вже триває це божевілля. Настільки погано, що я зовсім не орієнтуюся в часі... три години, година, півгодини... Хіба це має значення? Благаю Всевишнього, аби це якомога швидше припинилося.

Мати заходить до кімнати, за нею одразу проникає цигарковий дим із кухні. Можеш тому придуркові сказати, щоб не курив? — злюся на вітчима, від чого ще гірше розколюється голова. У такому стані я особливо загострено відчуваю будь-які запахи, навіть через відчинене вікно вони проникають зі свіжим повітрям: сусідка знизу смажить рибу, цвітуть дерева, здається, смердить масляною фарбою. А на додачу до цього — ще й дешева „ватра“ вітчима. Не шуми, каже вона, на от тобі — чай на травах, має стати легше, тільки випий увесь. П'ю. Легше? Яке там легше, від цього здохнути можна. За декілька хвилин чай виривається з мене в отвір унітазу разом із залишками вечері, яку я також півгодини тому частково виблював. Після струганини завжди дивлюся на своє обличчя в дзеркалі: воно червоне від напруги, в очах стоять сльози, а під ними й над ними, аж на чолі, — дрібні червоні плямки від потрісканих капілярів. Падаю на ліжко, голову обережно кладу на збиту подушку. Мати прикладає до мого чола теплу долоню, дивиться на мої муки й шепоче „Боже“. Болить? — стоїть біля мене. Да, мляво відповідаю й заплющую очі. Допомагає підвестися, дає знеболювальну таблетку. Запиваю її компотом із сушених яблук; прошу щільніше закрити штори, бо через вузьку вертикальну смугу між ними прямісінько мені в обличчя своїм йобаним світлом б'є високий нічний ліхтар, котрий стоїть якраз навпроти моїх вікон. Гарячі теплі губи чмокають мене в чоло, з коридору чути шепіт вітчима „як він?“... і все нарешті обривається... бачу Риню; він сидить на табуретці серед порожнього пляжу на нашому міському озері й великим кухонним ножем чистить моркву; він каже, що моркву треба їсти якомога більше й частіше, бо вона закріплює зір; він так кумедно хрумає, що я не витримую й сміюся; „чьо лахаєш, при-дурку?“ — здається, лається він і простягає огризок моркви, але я відмахуюся рукою... несподівано під ним росте, видовжується табуретка, стрімко підіймаючи Риню на кілька метрів; аби побачити його обличчя, мені треба задирати голову, бо на рівні мого погляду знаходяться його босі, брудні ноги; він нахиляється вбік і зирить на мене, потім несподівано кидає огризком моркви, який попадає мені в голову; я йому кричу „мудак“, а він трохи чудно дивиться (так дивляться нерухомі замислені очі мармурових пам'ятників) і раптом каже:

„Я Капусту кинув, а свою бабу чьо не кидаєш?“... я не знаю, що йому сказати; я злий, бо згадую Ляню: той спектакль, який вона влаштувала з початку нашого знайомства, той повний зоопарк, який вона зробила з моєї бідної душі і в яку не забула добряче насрати;

... „їдемо в Хаапсалу, а?“

... О! Тільки Естонія...

... шпроти...

... старенькі колимаги... „волги“, „форди“, „опелі“, „москвичі“...

... горячіє естонскіє реб'ята...

... Інґрід і Ані... Ані, мабуть, підросла і вже навчилася безсоромно скидати трусики й ходити без ліфчика... я хочу Ані!

... Хаапсалу!

... маленький рай на березі Балтики...

!!!

...

Розплющую очі й нічого не розумію. Я щойно прокинувся. Котра година? За вікном — наче в дупі у нефа. Згадую: в мій сон увірвався свист нікчемного собаколюба, я навіть чую (от ублю-док! зараз усі сплять!), як він до пса каже: „Барс, до мене!“. БАРС, ДО МЕНЕ! — ці слова, як шістнадцятикілограмові гирі, падають із даху мого дев'ятиповерхового будинку й гепаються серед сонної, нічної, беззахисної тиші. Не можу спати. Лежу й дивлюся в стелю. „Що ти там робиш, Барс?“ — таке враження, що собаколюб говорить у повітрі одразу за моїм вікном — на рівні четвертого поверху. Може, він висить у повітрі, як Карлсон, і пурхає за моїм склом? Може, у нього запустити кількома яйцями, або, краще, важкою артилерією — банкою маринованих кабачків чи помідорів? Не можу спати. І це мене дратує, пригнічує. Єдине, що втішає, перестала боліти макітра, не хочу стругати. Високий тиск покинув мою нещасну голову, а разом із ним і підвищена вологість мого міста, яка мене за останні роки вже добряче задовбала й вимотала. Вмикаю настільну лампу. Одягаю спортивні штани й футболку. Сідаю за письмовий стіл. На годиннику: 4.27. Несподівано згадую вчорашній день, як я повертався з Ринею з виробничої практики на текстильному комбінаті. Ми їхали в тролейбусі № 6 біля 11-ї школи, і я знову побачив малюнок Ляні на стіні будинку. Вікно у вигляді великого метелика. Щоправда, якийсь вошивий підар трохи зіпсував голову хлопчика, залишивши неприємні білі подряпини на малюнку. Курка вміє малювати — думаю про Ляню — нічого не скажеш. У школі я також непогано малював, до мене завжди зверталися друзі, аби забацав їхній портрет (перемалював з фотки). А потім пішло-поїхало. З невеликих значків із рок-групами та іншими відомими пиками (це барахло ми купували у приїжджих поляків) я перемальовував зображення, роблячи їх у кілька разів більшими. Простим олівцем я малював невеличкі — на паперовий аркуш — плакати: цицькатих секс-бомб Сандру, Саманту Фокс, патлаті морди груп „Accept“, „KISS“, „Def Leppard“, Сталоне та інших серйозних штемпів. Усього тепер не згадаєш. Розкриваю штори. Дивлюся у вікно. Синє небо поволі висвітлюється. Люблю світанки, особливо ті миті, коли ще не зійшло сонце. Будинки Молодіжної, яка навпроти моїх вікон, стоять у червоно-оранжевому вогні. Ніч плавно переходить у жовтогарячу, а згодом у теплосіру смугу, що розчиняється з синім. О такій порі деколи я вирушав на рибалку; з кількома дядьками з мого будинку пішки йшов до магазину № 6, що біля залізниці, а там сідав на автобус і їхав у бік Заложців, ми проїжджали селища, через які тече річка Серет, і сходили в Кобзарівці або у Вертелці. Найбільше я любив запах туману, який плавно клубо-чився над тихою поверхнею ріки. Це особливий туман, він схожий на дим, так, наче незримий велет легко обкурював ранкову річку з верболозом і тихими рибалками. Треба буде запропонувати пацанам з'їздити після виробничої практики на рибалку. Біля сьомої до кімнати заглядає матір.

— Ти не спиш? -Ні.

— Хм, — ледь помітно усміхається, — давно пора так рано вставати. Хто рано встає, тому Бог дає.

— Наливає! — кричить із сусідньої кімнати сонним голосом вітчим.

— Тобі щось дав?

— Толя, — осудливо й довго свердлить мене очима, але закриває за собою двері. Після сніданку ліниво одягаюся, треба їхати на срану практику, де буду півдня мудохатися з бригадою у складі трьох чоловік із прядильними машинами: таскати важкі лотки з маленькими валиками, замінювати їх, потім великим солідольним шприцом заправляти машину, вставляючи голку в невеликі, як ніпель у велосипедному колесі, пімпочки (в мене ця хуйня ніколи не виходить, бо солідол проривається на поверхню, натомість, якщо вибрати правильний кут, має під впливом тиску проникати всередину), а найстрашніше — слухати нещасних роботяг, їхні галімі розмови про своє життя, про нестачу грошей, літні відпочинки, про політичні події в Києві, про придурків-політиків, які ніхуя не роблять для народу. Тебе до телефону, несподівано каже матір. Я беру слухавку.

„Вбили Пижа“, — чую роздратований голос Рині.


ЧАСТИНА ДРУГА

Четверо, двоє, один

1

Зранку почуваюся самотньо й незатишно. Вчора, коли я прощався з Ринею перед його від'їздом в Естонію до Інгрід, він сказав, що рано чи пізно з Тернополя треба звалювати — звалювати туди, де краще; Толян, знаєш, я знайшов собі таке місце, достойне для життя, — це Хаапсалу; подумай сам, говорив Іван, шо нам для нормальної житухи нада? як думаєш? — класну бабаську, одного-двох надійних друганів, непогану роботу, красиве містечко, де можна буде серйозно відтягнутися: купатися в морі, загоряти на пляжі, а вечорами ходити по кабаках, пити пиво, грати в більярд. Риня поїхав на місяць, а в мене таке враження — ніби на рік. Тиждень тому, одразу коли в нас закінчилася виробнича практика, на Чорне море, у Крим, поїхали відпочивати Бодьо Машталір і Діма Дефіцит, тягнули мене за собою, але я відмовився — з бабками повний голяк. Тепер без них нудно й сумно. Липень цього року спекотний. У приміщенні така висока температура, що в одязі неможливо ходити: по квартирі тиняюся лише у трусах. Вітчим і матір, оскільки в них почалися відпустки, чюхнули в Підгороднє на дачу, де себе почувають як риби у воді. Вони мене також тягнули з собою (Толька, смикав мене вітчим, смаги наженемо, йобнемо по сто під печену картоплю, а?), але одна тільки думка, що туди — аж на другий край міста... спершу до психлікарні, пішки шпарити повз військову частину з локаторами та будинок пе-рестарілих, а потім іще добрячий шмат дороги добиратися до дачі, — одна думка, що туди треба буде пертися... — ні, ні, це щастя не для мене. Їм там добре. Мати порпається на городі, а він жене самогонку. Один знайомий штемп із комбайнового заводу, з яким вітчим сидів у молодості в Кременчуці, зробив йому мініатюрний самогонний апарат. Принаймні на літо, в нього буде все добре.

Об одинадцятій дня несподівано заходить Боря Гебельс. Я водночас здивований і радий. Боря стовбичить при вході, мабуть, почувається пригнічено, наче його мучить провина. Дружньо б'ю його в живіт і пропоную зайти. Тихим голосом він каже, що проходив поблизу й вирішив заглянути, бо не бачилися майже два тижні. Да, думаю про себе, востаннє ми говорили того вечора, коли лупили Старий парк біля Будинку залізничників і коли втратили Юру Пижа. Гебельс, як тільки дізнається, що Пиж загинув і що кілька днів тому минуло дев'ять днів по його смерті, з широко розкритими очима й відвислою щелепою аж підіймається з крісла. Ти не знав? — дивлюся на нього. Ні, знічується. З його розгубленого виразу обличчя видно, що він собі докоряє. Після кількох хвилин мовчанки запитує, як це сталося. Ех, ніхто нічого не знає. Боря в осаді, не може повірити, що загинула людина, і навколо цієї події — повний мутняк. Кисло зиркає на мене, кліпає своїми рухівськими оченятами, і це мене починає дратувати. Я розповідаю те, що чув від малослівного й понурого батька Юри, який грубим голосом плакав перед нами після похорону, а до того старий тримався, жоден м'яз обличчя в нього не поворухнувся; і коли ми їхали на кладовище в Підгороднє17, і коли говорив священик, і коли кидали в яму грудки землі, а ті гепалися об віко домовини Юри, і коли плакала матір Пижа, і коли закопували могилу, від чого в жінок підкошувалися ноги, а ми ридали, наче малі діти, що втратили батьків і не знали, як надалі дати собі раду... батько Юри стискав важкі, ніби гирі, кулаки, і розповідав нам те, що чув від молодого вусатого слідчого. Той нас опитував і ставив, уйобок, підозрілі, галімі запитаннячка, наче думав, що це зробили ми (ми!!!)... от козел! Гебельс усе це слухає й починає важко плакати. Я додаю ті крупинки інформації, які дізнався від кількох знайомих пациків. Словом, після того, як приїхали фараони і всі ми чюхнули вглиб Старого парку, закурюю цигарку, — пам'ятаєш, коли наїхало кілька „бобіків“ із мигалками? да, да, киває він головою, — так от, Пиж якогось милого перебіг дорогу і його понесло в бік Глибокої. Ми нічого не розуміли, та й не до цього було, ці козли шастали вулицями й хапали всіх, хто попадав їм під руку. Один із наших сказав, що Пиж сховається у своїх ро-даків, які живуть на Глибокій. І ми були за нього спокійні. Але... його знайшли на Залізничній, біля будинку, де відеотека.

— Де це?

— Там, де ми рік тому дивилися фільм із Брюсом Лі, пам'ятаєш?

— А, да, да.

— Пижа вбили. Це всім зрозуміло. Його валили ногами, валили довго, валили цілим табуном... гематоми, синці по цілому тілу. Батько Юри каже, що це зробили мєнти, інші кажуть, що це зробив Старий парк. Його мочили так сильно, що поламали всі ребра, руку, в нього трапився розрив печінки, з лиця зробили фарш, а потім відтягнули в кущі й кинули.

Боря дивиться на мене, як укопаний.

— І ніхто не бачив?

— Ніхто, Боря, ніхто. Правда, одна бабка, що живе через дорогу від відеотеки, сказала, що чула галас і крики, але через вікно не виглядала, бо таке щовечора чує, коли з відеотеки вивалює народішко. Словом, Пиж лежав у кущах цілу ніч. Може, він був би живим... якби вчасно йому допомогли.

...пауза. Він ще нічого в своєму житті не бачив, каже Боря пригніченим голосом. Да, зітхаю я. Гебельс згадує, що хотів забрати в мене книжки, які давав минулого місяця: кілька брошур з історії УПА, січових стрільців. Я порпаюся на книжковій полиці над письмовим столиком і швидко їх знаходжу. Боря питає: ну як? Навіть не знаю, що йому відповісти, бо так їх і не читав. Класно, кажу. Він одразу пожвавлюється, розказує, що на міський осередок Руху з Канади й Америки постійно надсилають цілі ящики книжок, уявляєш! там такі круті речі — повний відпад! — про дивізію СС „Галичина“, про сталінські репресії, про енкаведистський терор у лісах Тернопільщини, Львівщини після 45-го року, про підарасів стрибків18, про полковника Коновальця, словом... нам про це ніхто не розповідав! Ти мене чуєш? — запитливо дивиться на мене. А? — здригаюся від його запитання, бо перед моїми очима, як живий, стоїть Пиж. Бачу його наївну посмішку, примружені, трішки розкосі очі, невеликі крупинки веснянок під очима й затиснуту цигарку в губах. Він ніколи багато не говорив, трохи прогинався під волею іншого, особливо тоді, коли на нього давив Коновал, із яким останні місяці він був нерозлучним. Саме таким я пам'ятаю Юру.

— Толян?

— Да, да, я тебе слухаю.

— Може, дати інші книжки?

— Які?

— Ну, маю про УГА...

— Шо за біда?

— Українська Галицька Армія...

— Галицька? Це та, шо за Данила Галицького?

Гебельс починає реготати, він затягується й кашляє. З його рота валить дим. Через сміх Боря ніяк не може відкашлятися. Своїм у Русі розкажу — не повірять, згодом усміхається до мене. Твій Рух — гівно, підйобую його; пауза; обличчя Гебельса раптово блідне, а губи стискаються. Боря дивиться на мене гострим і непривітним поглядом, наче я обізвав його маму останньою шльондрою. Ти чьо, Толян? Да, да, витягую нову цигарку з пачки, й тусня ваша біля прапора — гівно собаче, навіть гірше, ви ж на пєдіків схожі, які чекають, щоб їх трахнули в жопу, ти хоч на себе з боку дивився?

— Шо?! Та пішов ти!

— Ну, ну, — заспокоюю його.

— Совок!

— Боря...

— А що, краще, як ви, нічого не робити, тільки повзати? Ви ж живете, як дауни, які збираюся в зграї... І шо ви хочете комусь доказати, шо? Почекай! Не перебивай! Ти мені скажи, шо кожен із вас окремо собою являє? Мовчиш? Нуль, — складає він пальці у вигляді кола, — повний нуль. Вам навіть насрати на те, шо зараз відбувається.

— А шо „зараз відбувається“? Шо?! Табун відморожених, зачуханих роботяг, від яких смердить дешевою „Ватрою“ й самогонкою, кожного дня, як вівці, стовбичать біля жовто-блакитного прапора... Це, ти хочеш сказати, „зараз відбувається“? Да?

— Не! — кричить Гебельс, — через таких ган-донів, як ви, яким на все насрати, ми й досі живемо в повній жопі! Союз валиться, нам усім треба бути разом! Ти це розумієш?

— Біля прапора? — злостиво посміхаюся, — фуфло це все, повне фуфло.

Він не витримує й ніби у відчаї кричить: до чого тут прапор!? треба хоча б шось робити, а не тинятися по вулицях, бухати й мочити всіляких зашуганих коїмсомольців. Ліпше пиздити комсомольців, аніж стояти з бандерлогами, як повний лох, біля прапора; ти вибачай мені, але я цієї тяги не доганяю, не доганяю, Боря, ти ж бичієш, кожного дня бичієш, це ж смішно, подивися на себе збоку.

Гебельс густо червоніє й опускає голову, озлоблено покусує нижню губу й міцно стискає тремтливі кисті рук, наче вони його зараз не слухаються і він не знає, де їх подіти. Боря, продовжую, ти шо, цього не бачиш? Пауза. Він підводиться, на кілька секунд застигає на місці, наче вагається, що робити далі. Спрямовує на мене чужий, тужливий погляд і каже: мушу йти. Проводжаю його до дверей, він мовчки виходить, і я раптом розумію, що для Гебельса я став випадковою людиною, з якою йому не по дорозі. Стає не по собі. Мене парить мулька, наче з мого боку є провина. У кожного планка падає по-своєму, — знаходжу собі виправдання, — але ж ми не зобов'язані робити те, що нас харить, і спокійно дивитися, як ця лажа підриває дах нашим друзям. Боря, ти вибрав свою дорогу... і прапор тобі в руки.

2

Третій день нікого не бачу. Коновал зависає на Східному у знайомих, із якими мутить і двігається. Ляня більше не дістає своїми тупими дзвінками, під час яких мовчить і не зізнається, що це вона, а лише сопе, як верблюд, і шмаркає носом. Ха, знаю, що це вона, але не подаю виду, тільки кричу їй „алло!“, „алло!“, „кого вам треба?“ Проте, коли згадую її, в мені наче все здригається. Зранку з Хаапсалу телефонували Риня з Інгрід, голосно й весело гукали у слухавку; мені здалося, шо вони трохи п'яні, мабуть, цілу ніч десь висіли в шумній компанії. Я стояв босим і сонним біля телефону, ліниво бурмотів до них і ніяк не міг в'їхати в їхню естонську радість: от придурки... якого милого, тільки восьма ранку... На кілька секунд навіть уявив їх: Риня в довгих літніх шортах, які він зробив зі своїх старих „левайсів“, у білій футболці з чорним трафаретом морди Брюса Лі, на кінчику носа чорні круглі окуляри, Інгрід, мабуть, у світлій сукні, як завжди — без ліфчика; може, годину-дві тому вони ходили босими на березі Балтійського моря, можливо Іван трахав її на безлюдному світанковому пляжі... му-дак, певно і в хуй не дув, що тут, в Україні, в Тернополі, на Бамі, на Київській, у цій квартирі його кращий друган марудиться від нудьги й самотності, от, бляха, життя пішло... навіть нема з ким випити, сходити на озеро, покупатися чи просто поблукати в центрі та гідропарку. Вчора, як повний лох, тинявся по магазинах, навіть в універмаг заходив, пацанам розкажу — не повірять, мене туди хіба мати може затягнути раз на два роки; в „Мелодії“ нічьо нового, старе фуфло — „Веселые ребята“, тріо Мареничі, Тото Кутуньо. Словом, не літо, а повний аут. Хоча... чого я соплі розпустив? Може, моя біда в тому, що я не маю чим зайнятися?

Пригадую, коли мені було років десять-дванадцять, приблизно о такій порі в Тернополі лив страшний дощ, який тривав понад сорок днів, і я, мої друзі не могли нікуди йти. Я сидів перед вікном і дивився вниз на вулицю, де у глибоченькій калюжі, яка під час злив утворюється на дорозі впродовж тридцяти метрів, вовтузилися незграбні легкові машини. Так приємно за ними спостерігати: за „москвичами“, „жигулями“, „запорожцями“, котрі скупчувалися й не могли дати собі раду, з відчинених дверцят водії висували босі ноги, ступали в дощову холодну воду, йшли одне до одного, радилися, що робити, а цієї миті поруч спокійно проїжджала на високих амортизаторах „нива“ чи вантажівка, й водіям, які стояли по коліна у воді, нічого не залишалося, як тужливо дивитися на цей переможний рух могутніх коліс. Від постійної вологості в такі дні знову боліла голова, вона нагадувала розпечений казан, у якому нуртував біль, і мене тягнуло блювати, мати до лоба прикладала великі листки капусти, але це не допомагало, тільки міцні таблетки й сон рятували від цих неприємностей. Ті роки я дуже любив, бо тоді часто вмирали генеральні секретарі, і в країні оголошували жалобу, а нас звільняли від тортур іти до школи, можна було нічого не робити, лише дивитися похорони, балет по телевізору і слухати по радіо класичну музику. Несподівано телефонує вбитий Коновал. Важко його чути. Таке враження, що він не може говорити, лише бубонить у слухавку.

„Чюєш...“, — тихо каже Коновал. Пауза. Я терпляче чекаю, але цей мудак, мабуть, втикає і йому все по-барабану.

„Альо! Ти шо, заснув?“ — запитую голосно, аби він повернувся до реальності.

„Толя? Ти щось казав?“ От вівця тупорила! Піт на яйцях бабуїна! Коновал знову пропадає, у слухавці чути шум, тріскіт, грюкіт, наче падає телефон.

„Алло! — гукаю я. — Алло!“ Невдовзі народжується повільне, нетривке сопіння, а за ним голос Коновала.

„Толя...“

„Шо „Толя“?“

„За тиждень поїдеш зі мною?“

„Куди?“ — одразу насторожуюся, бо Коновал у мене ніколи нічого не просив. Цей мудак здається знову втикає. „Альо... не втикай“ — кажу йому.

„У село, поїдеш? До Сави. Я його за яйця взяв, і він мені плантар покаже“, — глухо говорить Коновал. Кінь педальний. „А хулі? він тобі ж висить? а? висить?“

„Ну мені висить, а не тобі?“

„А тобі для мене шкода? якшо не хочеш з нього брати, дай мені... і я візьму“.

„Всьо нормально“, — кажу йому, все це починає дратувати.

„Ідеш?“

„Да“; пауза. Чьо я погодився? Не знаю. Кожен день висіти на хаті й нічого не робити — харить. Доклеюю верхній лівий кут стіни картинками. Залишилося небагато. Вчора біля гастроному „Київ“ у кіоску „Союздрук“ купив два номери польської „Kobieta“ і звідти вирізав кілька симпатичних мордочок курв із гарними цицьками під купальниками. Невдовзі знову телефонують. Знову Коновал. Він говорить, що йому на вечір треба хата, старенький, виручай, я прийду не сам.

„Тобі нада варити?“.

„Да. Але ти не переживай. Всьо буде нормально“.

„Хочу вірити“.

„Я двох бабасьок приведу“.

„Сподіваюсь, не триперних?“

„Ображаєш, я схожий на балабола? а?“

Поки вони не припхалися, швидко прибираю: брудні шкарпетки, футболки, труси, які лежали на підлозі у ванні, закидаю в пральну машинку, на кухні мию гору брудного посуду, у своїй кімнаті більш-менш наводжу порядок. Приймаю душ і все таке інше. Біля дев'ятої вечора підвалюють. Коновала трохи попустило, говорить жвавіше, а на жовтому обличчі де-не-де пробивається рум'янець. Дві сцикухи, які прийшли з ним, виглядають дещо затасканими. Ту, котра менша на зріст і має чорне фарбоване волосся, я раніше з Коновалом уже бачив. У неї, як завжди, ноги із синцями, під нігтями бруд, несвіжий, поношений одяг і тупий, ганюрський макіяж. Інша виглядає привабливіше, ненафарбована, одягнута просто: у кремову футболку на короткий рукав, з-під якої випинаються два симпатичних соски, і в катонові блакитні шорти, в яких торочаться нитки. Мене одразу приваблюють її губи: маленькі, але повні, навіть виникає бажання їх поцілувати. Коновал, мудак, одразу біжить на кухню, шукати баняки, іншу хуйню для „хімії“, забуває нас познайомити.

— Я — Толік.

— Очень приятно. А я Марина.

Мене дивує її російська мова. Мабуть, вона живе в центрі, де є кілька російських шкіл. Страшненька тьолка Коновала, імені якої я ніяк не можу згадати, каже, що Маріна приїхала з Донецька, вона в Тернополі вперше, все життя мріяла побувати на Західній Україні. Правда? Да, відповідає Маріна. З кухні мене кличе Коновал. Йдемо до нього. Він запалює газову плиту, ставить велику каструлю. З чорної сумки дістає целофановий пакет соломи, радісно цілує його, потім витягує дві банки гарючьки (автомобільний розчинник 247-й), а в мене просить поташ. Тільки вікна повідкривайте, кажу їм, бо не буде чим дихати. Не сци компотом, відповідає Коновал, бере мене за руку й виводить у коридор перетерти по кілька слів. Маріна подобається? — запитує й плескає мене по плечу. Навіть не знаю, що йому відповісти. Толян, вона по Україні катається, фестивалить, можеш її взяти, роби з нею, що хочеш, але за це маєш давати їй хавчик, і щоб вона мала де спати. Хай поживе в мене, кажу, мої старі зараз зависають на дачі, будуть аж у неділю. Коновал усміхається, наближається до мого вуха й шепоче: Толян, це така — не пожалієш, мертвого підніме, вона три дні в Короля жила, каже він, але Король зі старими чюхнув на Азовське море. Добре, домовились, відповідаю і йду до своєї кімнати. Через годину тут буде пекло. Падаю на ліжко й не хочу думати про те, що зараз відбувається за стіною, на кухні. Думаю про Маріну й про те, як кілька днів житиму з нею. Навіть уявляю, як ми будемо трахатися. Старший Машталір колись казав, що непримітні тьолки в ліжку таке витворяють, ого! Мати, якби цей зоопарк побачила, йобнулася б на місці. Через кілька хвилин заходить Коновал і просить аптечку. Ти вже в ній порпався, ще два місяці тому, кажу йому, але він невинно давить либу й просить дозволу попорпатися знову. Не встигаю відповісти, як Коновал радісно прямує в кімнату моїх старих, і я чую, як відчиняються дверцята в серванті, де лежить наша домашня аптечка.

— К тебе можна? — з'являється Маріна й зупиняється на порозі кімнати.

— Заходь. Шо вони роблять?

— Мутят, — каже вона, повільно й легко проходжається до вікна, кілька секунд дивиться вниз на вулицю, зігнувшись, від чого овали її сідниць стають іще привабливішими. Дивлячись на неї ззаду, відчуваю, як встає болт. Вона обертається й зиркає на мене незрозумілим, ніяким поглядом, так дивляться, коли нема жодних емоцій: ні страху, ні печалі, ні любові, ні зневаги, просто погляд, тупий, як двері.

— Донецьк красивіший від Тернополя? — питаюся, аби хоча б так прогнати незручну мовчанку. Вона не відповідає, лише оцінюючи стежить. Я не звожу з неї очей, врешті, вона здається й каже, щоб приїхав і подивився. Запрошуєш? — питаю; Маріна усміхається й відповідає, що гостям буде рада.

— Если не будет денег, ты автостопом едь.

Квартиру поволі охоплює густий сморід від гарючьки. Відчиняю вікно, потім виходжу в іншу кімнату й там відчиняю також. Із кухні валить нестерпний різкий духан. Коновал варить у мене вже не вперше, запах після цього стоїть дуже довго, навіть печений, палений хліб, який я потім ношу на виделці по квартирі, аби його дим перебивав запах гарючьки, мало допомагає. Маріна сидить неподалік на ліжку, чую, як у неї бурчить у шлунку. Мабуть, хоче хавати. Будеш їсти? — запитую в неї. Да, несміливо відповідає вона. Зараз, підводжуся, піду холодильник потрушу. Відчиняю двері на кухню, й мені одразу ріже в очі. Біля камфорки над великою каструлею, з якої валить пара від кип'яченої води та гарючьки, стоїть змарніла й зблідла тьолка Коновала. На її липкому, жирному обличчі виступає рясний піт, правою рукою вона швидко розмахує складеною в невеликий прямокутник газетою й тим самим розганяє випари. Лівою рукою тримає натягнуту на носа футболку й неприємно кривиться. Коновал сидить за кухонним столиком і розглядає на своїх руках чорні шахти від проколів, які тягнуться вздовж вен рівними ланцюгами. Вікно відчиніть, гаркаю до них. Із холодильника дістаю пляшку кефіру, відкриваю банку полуничного варення, нарізаю кілька скибок батона й несу Маріні. Увечері буде смажена картопля, кажу їй, любиш таке? Вона дякує, бере чайну ложечку, намащує варення на хліб і починає їсти й запивати кефіром. Спостерігаю за Маріною, й вона мені ще більше подобається. Над її верхньою губою від кефіру з'являється тоненька біла смуга, я усміхаюся. Запитливо на мене дивиться. Підсуваюся до неї ближче й погладжую її волосся, Маріна на це не зважає й продовжує наминати. Поївши, вона каже: хочеш меня? Підморгує і виходить у ванну. Залишаюся на ліжку, шокований від такого простого, невимушеного повороту подій.

Маріна повертається з ванної, в кімнаті посилюється запах гарючьки, але ми на нього не зважаємо. Вона дістає зі своєї маленької сумочки презик і кидає мені. „Што угодно, только не в рот“. Да, маленька, всьо буде нормально. Маріна гарно цілується, я розпалююся дужче. її непосидючий язичок заповзає в мою ротову порожнину й приємно лоскоче. Да, думаю про себе, Ляні до тебе ще далеко. Тим часом руки Маріни поволі шастають по моєму тілу, я п'янію від її ніжних доторків, одразу видно, що вона має серйозну школу в цих ділах. Подумки порівнюю Ляню з Маріною й переконуюся, що остання таки добра сучка, натомість перша була більш незграбною й ніби поспішала. Втім, коли одягаю презик і Маріна вискакує на мене зверху, я роблю для себе ще одне приємне відкриття, чому мені підриває дах від неї: це все через темп, який вона задає, тримає й котрому я підкорююся. Я просто шокований від цієїтьолки, в мене нема слів, зі мною вперше відбувається таке, це не просто механічне тертя. Кінчаю швидко, з криками, одразу стає за це соромно. Маріна його не випускає, погойдується на мені, зводить ноги докупи й не дає йому вислизнути, наче хоче видавити всі соки. Я дуже швидко дійшов до кондиції, говорю глухо й сором'язливо. Вона лягає мені на груди, погладжує їх правицею і з легкою посмішкою каже, що це буває і що в цьому нема нічого страшного. Не знаю, чи вона говорить правду.

За вікном поволі темніє. До кімнати заглядає Коновал, оголена Маріна неохоче накривається ковдрою. Він каже: ми вже зварили. Добре. Підводжуся, одягаю труси, штани та футболку. Від неприємного запаху в квартирі злегка болить голова. Ще цього бракувало. Поки ми з Маріною приходимо на кухню, тьолка Коновала сидить на табуретці вбита, голову підпирає правою рукою і втикає. Коновал підходить і їй у зуби встромляє запалену цигарку. Вона ліниво затягується й продовжує втикати. Може, спробуєш? — каже Коновал, вийшло непогано, півкубишки тобі буде. Я відмовляюся й ставлю на камфорку чайник. Какая вонь, незадоволено кидає Маріна й ховає носа в долоню. Хлопни мене, звертається до мене Коновал і простягає двохкубовий баян. Готуюся. Почекай, я спочатку анігдот розкажу, сьодні в пацанів почув, регоче Коновал. Ну, смикаю його, говори. Карочє, нарешті розповідає Коновал, іде Шварцнєгєр пустелею, бачить — сто мужиків яму копають, а ви шо тут, мутанти, робите? — питає він, яму копаємо, кажуть мужики, ану пішли нахуй звідси! — кричить Шварц, мужики — бац! — і розбіглися. Тихо, шепоче вбита тьолка Коновала, ви шо, гоніте? Так вот, продовжує Коновал, іде Шварц далі пустелею, бачить — п'ятдесят мужиків яму копають, ви шо тут робите? — запитує в них Шварц, яму копаємо, відповідають мужики, а ну пішли нахуй звідси! — кричить на них Шварц, мужики — бац! — і розбіглися. Маріна тихо сміється, але мені зовсім не смішно, бо голова з кожною хвилиною розколюється дужче. Так вот, не вгамовується Коновал, іде далі Шварц пустелею... Ви можете заткнутися, розплющує каламутні очі його тьолка, але Коновал на неї не звертає увагу, карочє, каже він, бачить Шварц — Брюс Лі яму копає, ти шо тут робиш? — питає в нього Шварц, пішов нахуй! — кричить до нього Брюс, а, а я думав ти яму копаєш, каже ображений Шварц. Пауза. Ну шо? — запитує Коновал, але моя голова так розколюється, що навіть не можу нічого відповісти. За моєю спиною Маріна лахає, наче обкурена.

Здивовано на неї дивлюся й злегка усміхаюся. Коновал перетискає ліву руку й активно її розминає, аби виступили вени. Бере машину й повільно проколює тоненькою голкою шкіру, під якою видніється синюватий струмок вени. Обережно забираю баян, аби взяти „контроль“. Тільки не спіши, смикається Коновал на стільці, не спіши, легенько, на себе, так, так, всьо! Повільно запускаю в його завмерлу руку перемішаний із кров'ю атом. Маріна мовчки спостерігає за нами й курить. Я прикурюю від її цигарки, передаю Коновалу. Він стискає її губами й затягується, від чого цигарка підіймається вгору. Як мене кочегарить, говорить із опущеною головою. Котра година? — глухим голосом запитує тьол-ка Коновала. Пізно, відповідаю їй, вона втикає й більше нічого не запитує. Коновал просить дати їм на дорогу води. Порпаюся в комірчині, знаходжу літрову пляшку з-під молока, полощу її всередині від павутиння й набираю холодної води. Хочу, щоб вони швидше звалили. На щастя, через хвилин двадцять Коновал зі своєю тьолкою диміють. Він мені нагадує, що скоро поїдемо в Савине село, відтягнемося по повній. Да, да, погоджуюся з ним, аби швидше розпрощатися. Вони звалюють. А я відрізаю скибку від батона, ламаю навпіл, одягаю на виделку й довго тримаю над вогнем, поки цей шмат не обвуглюється. Із запеченого хліба тягнеться струмок диму, я ходжу з ним по кімнатах, аби бодай таким чином перебити неприємний запах, що залишився після цієї біди.

— Тебе очень плохо?

— Да, дуже погано, — намагаюся відповідати бадьоро. Маріна тулиться до мене, гладить по голові, наче я велетенський пухнастий кіт. Відкриває сумочку й дістає цитрамон, дає мені таблетку, з кухні приносить у чашці воду.

— Через полчаса тебе будет лучше, — дивиться співчутливим поглядом. Ніяк не розумію, чьо вона така добра. Маріна не відводить очей. Почуваюся незручно, мабуть, до неї нада шось говорити, аби не подумала, що живе з повним доходом.

— У вас там... всі такі красиві? — торкаюся пальцями її обличчя. Вона оживає, з'являється ледь помітна усмішка, цілує мою руку й треться об неї щокою. „Где, там?“ — кокетує. Яка діваха! — У вас, у Донецьку... — стежу за її живими, симпатичними очима.

— А ты приедь и увидишь, — сміється вона. Пригортаю її до себе й шепочу на вухо, що обов'язково приїду, якщо так просиш... Ми лежимо в тихій темряві й нам добре. Не хочеться говорити, наче слова зараз зайві. Дивлюся їй в очі, вони злегка поблискують. Не знаю, про що вона думає. Здається, біль у голові поступово минає. Несподівано в мене на язиці крутиться запитання, але не наважуюся його вимовити. Маріна тихо каже, що чує, як б'ється моє серце. В іншій кімнаті тарабанить телефон, але я не реагую.

— Маріна, у тебе багато було?.. — відчуваю, як після цих слів у голову мені б'є кров. Вона затихає, таке враження, наче перестає дихати, й мовчить. Який же я лох! Хто мене тягнув за язика! Несподівано Маріна відповідає, що це не має значення і що в цьому запитанні нема нічого дивного, всі мужики однакові, всі про це думають. Прошу пробачення, глухо кажу їй. Маріна заливається реготом і вискакує на мене.

З

Під ранок Маріна знову пристає, запускає руку під ковдру, пестить мені ноги, підіймається до живота, наче хоче роздражнити. Попри те, що сон не покидає, одразу заводжуся. Її тіло пахне теплим солонуватим потом, який ніжно вкриває шкіру, роблячи її злегка вологою. Граюся з м'якими грудьми й несподівано думаю, скільки ще рук мацали ці витвори природи. Зрештою, хіба це має значення? Нас і так хтось рано чи пізно буде мацати і таке інше. Вона запитує: „я у тебя первая?“ Від цих слів соромлюся, Мабуть, виявила мою недосвідченість, що я в сексі повний лопушенція. Мовчки киваю, навіть не знаю, чому їй брешу, в мене ж було... кілька разів. Чистий мальчик, сміється вона, бере моє обличчя у свої руки і з усмішкою на устах обціловує. Мені це подобається. Злегка покусую м'які соски, які швидко тверднуть і трішки збільшуються. Маріна несподівано запитує: яка різниця між жіночими грудьми та дитячою залізницею? Не знаю, сміюся від цього запитання. Вона каже, що те і те має належати дітям, але граються цим чоловіки. Ха-ха-ха! — регочу, як ненормальний. Вона просить, аби поцілував її в шию. У шию — так у шию, нема проблем. Ми знову зливаємося, й цього разу я тримаюся довше, ніж увечері, хоча на початку трохи мудохався з презервативом. Таке враження, наче в її сумочці, крім презиків, більше нічого нема. Я запитую в неї про це, вона погоджується й каже, що гроші не проблема — можна обійтися, а ось без презервативів... далеко не заїдеш, особливо з Донецька в Тернопіль. Може, щось поставити? — показую на радіолу. Несподівано Маріна говорить, що в дитинстві дуже любила музику, навіть закінчила музичну школу з високими оцінками, що в її кімнаті й досі стоїть піаніно, інколи грає, але останнім часом, запинається, від музики ніби відвернуло, на душі стає неспокійно від музики, ніби вивертає, каже, що тепер боїться музики; пауза; шепоче: добре, що ми в тиші.

Поки я вмиваюся, чищу зуби, на кухні Маріна ставить чайник, робить бутерброди. Що мені з нею цілий день робити? — сушу собі голову. Піти погуляти? В кіно? Вона гукає, що сьогодні буде гарний спекотний день. Може, повести її на озеро? За сніданком кажу їй про це, Маріна одразу погоджується, хоча — починає сміятися — крім футболки, на ній більше нічого нема. Відбита кобіта — думаю про себе — нічого не скажеш. Вирішую піти на Острівець, де загоряють і купаються голими, а патрульні деколи за це роблять втик.

Ми виходимо біля обіду. Сідаємо на тролейбус і ідемо до магазину № 6, звідки пішки — під залізничний міст і по Крушельницькій — доходимо до парку Шевченка. Навколо паркового ставка, котрий відокремлений від великого тернопільського озера пішохідною асфальтною набережною, сидить малеча з вудками й показують однин одному на косяки червоноперок та плотви, що видніються в чистій воді між зеленими коралами водоростей. Шум поодиноких катамаранів змушують зграї рибин здійматися й плисти в інше місце. Посеред ставка є острівець, і Маріна прямує туди. Я зупиняю її, кажу, нам треба на той острівець, що на озері, а на цьому — щовечора дискотека, ну і, звичайно, сміюся, вічні розборки між масивами, минулого року нам тут набили морди штемпи зі Старого парку. Маріна питає, що ж було потім, маючи на увазі, як ми повелися. Кажу їй, що цього року, буквально недавно, влаштували їм повне Дахау. Сонце добряче припікає, в парку купа людей, переважно матері з малюками, котрі прийшли на дитячі гойдалки. Купую два пломбіри, Маріна дякує й ласує морозивом. Перед нашими поглядами постає розкішне, широке озеро, синювата вода поблискує на сонці й значно темнішає в затінку дерев під незначним виступом берега навпроти. Маріна захоплено дивиться й каже, що ці краєвиди їй нагадують донецький Кальміюс, але тут значно красивіше. Вона показує праворуч, удалину, де в озеро впадає Серет, і запитує, що там за жовтуватий клаптик землі. Це дальній пляж, до нього ходить катер. Катер? — здивовано перепитує. Да, он він якраз пливе, рукою підводжу її погляд до ближнього пляжу, від пристані якого якраз відпливає великий катер. У нас по озеру пасажирів перевозять два катери, пояснюю їй, великий і маленький. Серед кількох вітрильників, які плавають поблизу Острівця, якраз з'являється маленький катер, що повертається з дальнього пляжу, пропливає близько, можна розгледіти обличчя людей.

Маріна вигукує, що хоче прокататися. Нема питань, їдемо. По дорозі до найближчої пристані, що знаходиться під замком, натикаюся на знайомого рибалку з мого будинку, який завжди ловить рибу на цій набережній і за день повільно проходить нею від пристані аж до човнової станції неподалік від Циганського пляжу. Рибалка хвалиться, що сьогодні зранку біля водокачки взяв білого амура, показує велику рибину й задоволено втирає мокрою рукою засмагле й посічене зморшками чоло. „Ты тоже рыбак?“ — запитує в мене Маріна. Да, тут всі рибаки, відповідаю, обіймаючи її, але поганенький, бо мені самі йоржики потрапляють на гачок. Ми прощаємося з моїм сусідом і йдемо далі. На пристані чимало людей, які чекають на катер. Несподівано я помічаю Капусту в чорних окулярах із незнайомою дівахою, вони стоять до нас боком, обличчям до озера, розмовляють і курять. Толян, де Риня? — підходить до мене Капуста й одразу накидається з іншими запитаннями. Цілую її в щічку й кажу, що не знаю. Вона заводиться ще більше, смикає мене за руку й шипить: не бреши, чуєш, не бреши. Я не уявляю, куди подівся Риня, сам його шукаю, кажу вже трохи роздратовано. Іра на мить замовкає, кидає погляд на Маріну й просить перетерти віч-на-віч. Ми відходимо на десяток метрів, і Капуста знову засипає мене своїми бабськими запитаннями: „не бреши мені“, „де мій Риня?“, „в нього хтось є?“, „коли ти його востаннє бачив?“, „він ні-чьо про мене не говорив?“, „він поїхав до неї, скажи? до неї?“ Це нічого їй не дає, бо я поводжуся в кращих традиціях контужених на фронті, лише здивовано кліпаю очима й відкриваю рота, аби вимовити „не знаю“, „важко сказати“. Хто це така? — показує поглядом на Маріну. Відповідаю, що моя родичка, приїхала здалеку, хоче подивитися на Тернопіль. Капуста підступно посміхається. У тебе всі родички ходять без ліфчиків? — несподівано запитує, чи ти любиш лише з тими гуляти, які виставляють цілому світові свої поганенькі цицьки? Іра, втуплююся в неї поглядом, припини. А Ляня сохне по тобі, придурку, оцінююче дивиться на мене, тільки й мріє, аби тебе, мішком прибитого ідіота, побачити. Нічого не зробиш, котику, розводжу руками, важка жіноча доля. Дурак, вернися до неї, вернися, підскакує до мене Іра, ну, ти ж не сліпий, подивися на яке чювирло горохове ти проміняв Ляню, Толя, шепоче Капуста, признайся, що тобі без Ляні погано, а? признайся. Шум маленького катера, який причалює до пристані, перериває нашу розмову. Підходимо до натовпу. Народу прибуває, люди сходяться з боку парку, йдуть східцями згори, від готелю „Тернопіль“. Два здорових шланги в потертих джинсах без футболок першими зіскакують із борту катера на пристань, тримаючи грубі, міцні петлі канатів, прив'язують судно до чорних металевих штирів. Сирена катера дає протяжний гудок, і палубу повільно покидають пасажири. Коли сходить останній, ті, хто стоїть на пристані, один за одним заходять на катер. Я не хочу їхати разом із Капустою, а тому з Маріною ступаємо на судно швидше й одразу йдемо у хвіст. Поки пливемо до пристані ближнього пляжу, я думаю про нашу розмову з Капустою й ніяк не можу позбутися згадок про Ляню. Псується настрій. Марі-на кілька разів кидає на мене запитливий погляд, але мовчить. Закурюємо. Катер залишає за собою бурхливу борозну спіненого, сріблистого шлейфу, який розходиться широким рукавом по озерній гладі, поки не розчиняється з нею. Бризки води

від сильної роботи гвинтів раз по раз потрапляють мені на руку.

— Что-то случилось? — здригаюся від нежданого запитання Маріни.

— Нічого.

— Правда? А кто эта девушка?

Щиглем кидаю недопалок у повітря, він довго летить овальною дугою й падає позаду катера. Відповідаю їй: це подруга моєї колишньої тьолки. Ми пропливаємо по озеру коло й повертаємося на центральну пристань під замком. По невеликому містку, всіяному рибалками з вудками, йдемо на Острівець із розкішними старими вербами, гілля яких рівно спадає у воду. Проходимо місця зборищ пенсіонерів і на чималій віддалі від них помічаємо голих людей, переважно паца-нів і дівах. Падаємо біля них, одразу роздягаємося й у воду. На Марінині цицьки дивиться лисуватий тридцятилітній жирний кабан, який стоїть у воді по пояс. Це мені одразу не подобається. Ми пірнаємо, відпливаємо на двадцять-тридцять метрів від берега й повертаємося. Згодом, обсихаючи на прибережній лавці, Маріна сміється, каже: все очень здорово. Додому повертаємося голодні, зморені й щасливі. Голод Маріни не рятує навіть ватрушка, котру я вкрав на розкладці в центрі. Смажимо картоплю й сідаємо вечеряти. Після вечері вона несподівано говорить, що я люблю ту дівчину. Яку? — насторожуюся, ту, з якою розмовляв? Маріна заперечливо киває й каже, що має на увазі її подругу, про яку ми говорили. Торба — вона говорить про Ляню! Маріна каже, що ніколи в таких речах не помиляється й радить повернутися до неї. У мене знову пропадає настрій.

4

Серед ночі прокидаюся й знову чую голос собаковода. Це, мабуть, справжній маніяк, якщо виводить свого пса о такій порі на вулицю. Крізь щілину між шторами до кімнати проникає місячне світло й падає на оголені груди Маріни, яка спить без задніх думок. Обережно накриваю її. Кілька хвилин дивлюся в стелю й чую кроки собаколюба на вулиці. Несподівано він голосно каже: КУДИ ПІШОВ? ХОЧЕШ РЕМНЯ? Серед ночі ці слова неприємно капають мені на мозки, і я ніяк не можу заснути. Невже він б'є свого пса? — запитую вголос не знати кого. Знову зморює сон. Цього козла нада буде відпиздити, відпиздячити, відпи...

Після теплого сонячного світанку небо хмурнішає й починає накрапати, спершу дрібно, а потім сильніше, поки дощ не переростає в сильну, щільну зливу. На вулицю не вийдеш, і нам нічого не залишається, як сидіти вдома. Маріна розглядає мої дитячі фотки, гортає й час від часу перепитує, хто біля мене або де зроблено той чи інший знімок. Свою футболку вона вчора ввечері випрала, й сидить зараз на ліжку, підігнувши під себе ноги, одягнута в мою білу сорочку. Запитую в неї: чьо катаєшся по Україні, шо це тобі дає? Вона тримає в руках одну з моїх фоток, замислюється й ніби дивиться крізь неї. Несподівано Маріну прориває, каже, що одного разу їй було дуже важко: такий момент, коли вона вперше зрозуміла, що насправді самотня — самотня серед тисячі байдужих людей, яким не було до неї жодного діла; потім говорить про свого колишнього пацана, котрий використовував п, жив у своє задоволення... про своїх родаків, які й не підозрювали, що з нею відбувається. Маріна зізнається, що раптом зрозуміла — рідний дім, двір, школа і всі її знайомі — це чужий, жалюгідний і нудний світ, у якому нема нічого, крім розчарування й болю. „Ты меня слушаешь?“ Да, кажу їй, говори, ти зараз дуже добре говориш. Маріна каже, що поїхала з дому з відчаю: да, спершу було важко, занесло в Харків, повернулася назад, спершу було дуже гидко, особливо зі старшими, повними, жирними, а згодом... звиклася. „Знаешь, — починає сміятися, — по пути домой мне даже один парень выйти замуж предлагал, такой хорошенький, такой мильій“. Цілий день лежимо в ліжку. Я приношу з кухні хавчик на невеликій таці й відношу брудний посуд. На телефон, який разів п'ять тарабанив, не реагую. Кому я потрібний? Після гарного трахання по обіді, ми дрімаємо, а згодом і засинаємо. Прокидаюся від шуму у квартирі й суворого погляду матері, яка закам'яніло стоїть над нами сонними й від гніву, несподіванки й шоку не може вимовити жодного слова. Да, нічого не скажеш, я влип... по самі помідори. Але ж чого вони приїхали сьогодні? Вони ж мали повернутися в неділю? Обережно підводжуся, аби не збудити Маріну, одягаюся і йду на кухню, мати обурено перешіптується з вітчимом. Той дивиться на мене й пирскає зі сміху. Мати сидить на табуретці, чистить картоплину, лушпиння падає в смітникове відро, ножик вправно йде по колу картоплини, залишаючи за собою білу смужку. Гарна картопля, без чорних плям, магазинна вся з плямами. Мати знає, що я на кухні, але на мене не дивиться. Це найважчий момент — поки матір не прорвало, поки вона кипить, як чайник, але пару не випускає. Ну що ж, почекаю. Спішити нікуди. Ліниво порпаюся в холодильнику, поводжуся так, наче нічого не сталося. Вітчим бурмоче нерозбірливі веселі слова й плескає мене по плечу. Мати кілька разів шморгає носом, вона так робить завжди, коли ображена або обурена.

— Хто це така?

— Знайома.

— Знайома?

— Да, знайома. Класна тьо... дівчина.

— Ти хотів сказати — „тьолка“. Скільки їй років, що вона спить із хлопцями? У неї морда чого така потаскана?

— Ма, припини, в неї нормальна морда.

— Я, здається, запитала тебе... — маленький ножик продовжує чистити картоплину, а носик знову раз по раз пошморгує, — скільки їй років?

— Ма, я вже сказав.

— Скільки їй років?!

— Здається, сімнадцять.

...пауза. „Що?“ — підводиться вона з табуретки з відвислою щелепою. Зараз її прорве; пауза; ти, що, в тюрягу захотів? — враз вона підскакує до мене й колошматить долонями по обличчю, я тобі скільки казала, не волочися, бо зараз такий час, що якусь заразу тільки так можна підхопити, чи ти, може, хочеш, щоб ця шваль тобі дитину принесла? що я тоді буду робити? ти про це подумав? Мулька, втручається вітчим, лиши у спокої пацана, чьо розбушувалась? малий трохи пуцьку попарить, сміється, і всьо, а? чьо розбушувалась? Я вам зараз, блядь, обом тут розбушуюся! — кричить вона, скажи тій курві хай вимітається! вже! чуєш, чого либишся? Ма, заспокоюю її, Маріна зараз нікуди не піде — їй нема куди йти. Мати із розгубленим, зблідлим виразом обличчя сідає на табуретку й складає на колінах руки. Ти ще й бездомну до хати привів, глухо видавлює з себе. Вона — не бездомна, вона просто приїхала до мене погостювати. Приїхала? — підводить матір погляд, звідки? Все тебе цікавить, наливаю собі склянку мінералки, бо в роті від цих розмов аж пересихає, з Донецька приїхала. Наскільки вона приїхала? Ма, чьо ти кіпішуєш? всього на пару днів, трохи поживе, а там приїдуть пацани з моря і заберуть її до себе, ну, ма, всьо нормально? Матір вимучує на обличчі дивну гримасу й скривлено дивиться мені в очі.

— Що ти щойно сказав? „Приїдуть пацани з моря і заберуть її до себе“? Ти це сказав?

— Ма, тільки без рук, чуєш, без рук, — відступаю на кілька кроків. — Розумієш, як би тобі це пояснити?

— Давай, не соромся, кажи, як є.

— Ма, ти просто нічого не шариш.

Пауза. Вона підводиться, оцінююче дивиться на мене й гримає за собою дверима. Через кілька хвилин заходить вітчим, закурює біля відчиненого вікна, через спину кидає, що матір дуже образилася. Нічьо не вдієш, таке життя. Ввечері ми вже четверо сидимо за кухонним столиком. Матір спершу шокує те, що Маріна з'явилася перед нею у футболці без бюстгальтера, з-під якої видно тендітні груди з симпатичними сосками, але вона поволі звикає й не звертає на це уваги. Може, тобі, дитино, кинути ще? — запитує в Маріни, коли та опорожнює тарілку з гарніром із гречаної каші та смаженою печінкою. Ми п'ємо домашнє червоне вино, й нам стає поволі весело й легко, сміємося, жартуємо, а потім розходимося по кімнатах. Вино трішки вставляє по шарабану, хочу натягнути Маріну. Вона каже, що в неї залишився тільки один презик, назавтра треба купити нові. Да, кажу Маріні, обіймаю, цілую теплі, пахучі плечі, мене ще більше заводить її вигинання та гаряче дихання з запахом вина. Під час нашого облизування вона так красиво глибоко дихає, розтулюючи рота, що мені здається, діваха від збудження зараз втратить свідомість.

5

Маріна подобається Валіку, другу Петра Григоровича. Вчора він попросив відпустити її до нього. Я без питань погодився на цю пропозицію, бо мене, чесно кажучи, ця тьолка почала підхарювати, не кажучи вже про те, що моя матір кілька днів дивиться на неї вовком і при нагоді постійно пиляє, скільки ця блядь буде жити в моїй хаті? скільки буде їсти мені нерви? скільки вона буде жерти мої продукти, на які я каторжно працюю? га? скільки сидітиме на моїй шиї? У всьому треба знати міру, каже моя бабуся. Сьогодні я передав Маріну Валіку, хай потрахається на здоров'я. Мати мені зізналася, що ходила до ворожки, аби та відігнала цю зальотну шльондру: синку, вона хотіла заволодіти твоєю душею, а такі баламутки знаєш які підступні, о! можуть навіть зі світу звести, або женити на собі. Всю цю біліберду я слухав дуже уважно, від сміху мене розпирало, я ледве себе стримував. Нема нічого кумеднішого від надмірної батьківської турботи. За собою помічаю: коли Маріна від мене звалила — з плечей ніби впала важка ноша. Валік у мене довго розпитував про Маріну, що вона любить, як любить і де любить. Я так і не дав йому „інструктаж“, на який він розраховував, відповідав мляво, і він врешті відчепився зі своїми дебільними запитаннями. А в рот бере? Не знаєш? Нє, не знаю. А якщо її вдвох трахати? Не знаєш? Як? Нє, не знаю. Ясно, морщиться його лоб. Ну, бувай, Толян. Бувай.

Під вечір підвалюють Коновал і Сава. Ми маємо їхати до Сави в село. Я матір попередив, що мене не буде два-три дні, вона спершу насторожилася, знову почала капати на мозґи, куди тебе несе, що ти в тому селі забув, але врешті заспокоїлася й відчепилася. П'ятим тролейбусом ми їдемо на Залізничний вокзал, сідаємо у матрису19 „Тернопіль—Іване-Пусте“, забитий селюками, й вирушаємо на південь. А ти відповідаєш, шо там нормальний плантарь? — звертається Коновал до Сави, який перелякано кліпає очима й каже, шо там всьо класно, сам бачив, маку — цілий город. Коновал каже: добре, я тобі вірю. Сава втуплюється у вікно й дивиться на хати, які пропливають за вагонним склом. Виходимо в тамбур на перекур, Коновал у мене запитує, як Маріна? Як, як — ніяк, трохи відморожена. Нада було її з собою взяти, а? — кидає погляд на Саву, той винувато, несміливо посміхається й знизує плечима, тіпа, я не проти, тільки там у мене бабуля, не знати, як би на це подивилася. Ти шо маленький? — сміється Коновал, бабулю боїшся? Та нє, ніяковіє той, просто... просто їй це не сподобається, а ше би люди з села говорили. Вилазимо на станції Дружба перед Теребовлею. Поволі смеркається, ми пробираємося вулицею до хати Савиної бабки. Зачувши нас, із навколишніх подвір'їв грізно гавкають пси. В одного з них Коновал кидає грудку землі й викрикує. Тихо, ідіот, гримаю на нього, хочеш, шоб зараз аборигени вискочили й по балді надавали? Сава пожвавлюється й каже: тут хлопці серйозні, мають не кулаки, а здорові кувалди, можуть відмастити так, що потім ніякі лікарі не зремонтують. Чуєш, Коновал? — сміюся до нього. Він огризається, шо бачив усіх цих підарів...

Нарешті приходимо до Савиної бабки, яка саме збиралася лягати спати. Сава каже, що в селі дають на масу — лягають спати — дуже рано. Низькоросла, згорблена, худорлява бабка із за-палими щоками й обтягнутим висохлою шкірою обличчям, побачивши нас, одразу починає метушитися й страшенно шепелявити. Сава сміється й каже, що вона забула запхати в рота вставні зуби. Бабка Ганя (такії звати) підривається й біжить у ластівку20, аби приготувати нам хавчик. У невеликій кімнаті з низькою стелею й овальними кутами на стіні помічаю старі пожовклі світлини під однією велетенською рамою: на мене дивиться молода пара — кумедний штемп в австрійському строї з хвацько закрученими догори мініатюрними вусами і його молода подруга з великими чорними очима, поруч — інші світлини — маленькі діти (фотки трохи кращої якості), а також купа фоток з маленьким Савою (цей даун, як видно з його морди, і маленьким був повним придурком). Бабка час від часу швидко залітає в хату й не менш швидко вибігає. Дивлячись на неї, регочу, бо вона мені нагадує істоту, в дупі якої є невеликий двигунчик. Невдовзі на столі з'являється грубий селянський хліб, трьохлітровий слоїк кисляку, варена бараболя з підсмаженою цибулею та шкварками, квашені огірки. Від вигляду селянської їжі відчуваю дикий голод, а Коновал, мудак, облизується й без вагань сідає за стіл. Альо, показую йому на мигах, щоб не заганявся, це ж не красіво. Бабка каже, щоб ми вечеряли, а сама тим часом звалює до стайні у своїх справах. Ми сідаємо, човгаємо стільцями, підсуваємося до столу, Коновал поводиться, як господар, Сава мовчки дивиться на нього, потім бере домашній хліб і нарізає грубі шматки. Класний хавчик, кажу я, аби порушити мовчанку. Коновал під час вечері випиває три горнятка кисляку. Стежу за ним і кривлюся, бо так багато пити — ненормально. Після вечері Коновал розпитує Саву, де плантар. Сава каже, що завтра поведе, тут недалеко, серед городів між вулицями.

— Да? — перепитує Коновал із тупим виразом обличчя, — ясно, значить завтра.

Я виходжу на нічне подвір'я, вдихаю приємне повітря. Чорне небо яскраво світиться зірками, виблискує Чумацький Шлях. Круто — завтра буде гарна погода. З криниці неподалік воріт, викручую відро холоднючої води, занурюю туди лице. Від дикого холоду по скронях аж пробігають невеличкі судоми. Ненаситно, великими ковтками, жадібно п'ю воду. Ей, То-лян, зранку йдемо на плантар, гукає мені з порога Коновал. Да, відповідаю йому, тільки ти б ще оголошення в центрі села на сільраді повісив, шо ми йдемо на плантар, тихіше не можеш? Хулі ти кіпішуєш? тут тихо, як на цвинтарі. Коновал викурює цигарку й звалює спати. До мене приходить Сава. Будеш? — простягає мені пачку. Я витягую одну. Ми закурюємо. Толя, запитує він, ти двігаєшся? Пауза. Я? З чого ти взяв? Ніколи. А чьо ти приїхав з Коновалом? — дивиться на мене. Від сильної затяжки кашляю й стенаю плечима, не знаю, просто так, сумно, постійно сидіти вдома — харить, кудись піти — неохота. Толя, каже Сава й замовкає; пауза; да, кидаю на нього погляд. Він мнеться, ніби не наважується сказати те, про що хоче сказати. Говори — підштовхую його. У нас тут народ дуже гарячий, словом, їм до лампочки, чи ви з Те-ребовлі, чи з Тернополя... закопати можуть — за милу душу. Сава замовкає й затягується. Шо ти хочеш цим сказати? — розвертаюся до нього. Нічого, зовсім нічого, виправдовується він і винувато кліпає очима, просто вам нада себе поводити стримано. Пауза. Говори далі, знову підштовхую його. Сава важко відкашлюється від диму: я за тебе не переживаю, бо ти себе контролюєш, а за Коновала... Шо „за Коновала“? Сава зізнається, що за Коновала трохи побоюється, бо наріків тут не люблять, хай ліпше сидить у хаті й нікуди не висовується, коли вмажеться. Всьо буде нормально, дружньо б'ю його по плечу. Сава йде спати. Ага, великий болт буде нормально... Цей дурік Коновал сто пудів бачіну впоре.

6

Хто рано встає — тому Бог дає, каже бабця Сави й розкладає на столі тарілки для сніданку. З великими тортурами розплющую сонні очі, бабцю, бляха, спати хочеться, якого милого так рано будити, гніваюся про себе, а сам їй мило усміхаюся. На сусідньому ліжку дрихне Коновал. „Духи, підйом!“ Коновал від несподіваного шуму ліниво протирає баньки й обзиває мене ідіотом. Вставай, кажу йому, твій плантар скосили. Коновал вибухає матюками. Сава, який заходить до кімнати, на нього сичить: тихо, може почути бабка. На подвір'ї вмиваємося з ополоника, що висить на стіні ластівки. Я обтираюся водою до пояса; Коновал миє тільки морду, дивиться на мене, як на ненормального, й запитує: ти шо, дебіл? не боїшся застудитися? От придурок, сміюся про себе, одне слово — нарік. Ми снідаємо вчорашньою підігрітою на пательні вареною бараболею з квашеними огірками, смаженою яєчнею, домашнім хлібом. Бабка ставить біля Коновала напівпорожній трьохлітровий слоїк кисляку, каже, пий синку, аби сти було добре, й біжить на подвір'я, де на неї чекають качки, кури, курчата й худорлявий пес Сталоне (вчора увечері цей здохляк на нас жодного разу не гавкнув). Сава каже, нада йти. Виходимо на подвір'я. Сумним поглядом на нас дивиться Сталоне й крутить своїм коротким хвостиком; підлизується, мудак. Коновал запитує, чи далеко треба чюхати. Нє, відповідає Сава й закурює. Йдемо невеликою вулицею, потім звертаємо ліворуч на ще одну. За трьома-чотирма подвір'ями бачимо невеличкий затінок дерев, Сава показує на них рукою. За деревами широкою й довгою смугою тягнуться селянські городи, на другому боці яких видно ряд хат, котрі визирають із-поміж фруктових дерев. За метрів двісті від нас, праворуч, на полі працює самотня жінка. Коновал примружує очі й оглядає городи. Сава показує йому пальцем на чималий шмат із білим та фіолетовим цвітом, а поруч з ним стіна кукурудзи, що ніби приховує плантар. Коновал тішиться, що з правого боку нас ніхто не побачить. Він дістає з кишені бинт, маленькими манікюрними ножичками нарізає його на двадцятисантиметрові шматки, з сірникової коробочки витягує леза і все це роздає нам. Ми підкрадаємося до плантаря й Коновал від радісного збудження, дивлячись на бошки молодого маку, аж тремтить. Пацани, тут справжній рай! Сава каже, що треба лягти, аби нас не було видно. Ця хуйня мені одразу не подобається, зашмураю футболку й штани. Заходимо на плантар і лягаємо неподалік один від одного. Над нашими головами на тонких стеблинах стоять маленькі зелені бошки. Акуратно беру одну з них, легенько торкаюся лезом, обережно надряпую вертикальну лінію, поруч ще одну, ще одну, відтак іду по колу, і з цих надрізів невдовзі виступають маленькі білі краплини. Бинтом обтираю головку маку, збираю молочко, бинт одразу жовтіє. Бинти мають бути чорні, як смола, каже Коновал. Я дивлюся на нього, він хапає бошки одну за одною й швидко наносить на них вертикальні ледь помітні надрізи й не менш швидко збирає молочко на бинт. За півгодини я доходжу до половини бинта. У мене затерпають плечі і ще як на зло хочу відлити. Коновал зиркає на нас і зневажливо кидає, що ми надто довго чухаємося. З кишені дістає новий чистий бинт, а коричневий від висохлого молочка, скручує й запихає в кишеню. Ми тріпаємося про наших тернопільських знайомих, про баб, згадуємо ті чи інші епізоди, аби робота просувалася швидше. Раптом Сава обриває нас і прикладає палець до губ, аби ми заткнулися. Він підіймається на лікті в напівлежаче положення. Сюди дід старий чюхає з косою, шепоче, не дихайте, бо стежка за десять метрів від нас. Лежимо мовчки й нерухомо. Де цей сраний дідо? — шепоче Коновал. Чекаємо на старого, але його все нема. Невдовзі чуємо його ходу, а згодом сопіння носом і важке дихання. Краєм ока дивлюся ліворуч від себе й помічаю, як неподалік повільно пропливає великий сірий кашкет, під ним засмагле від сонця, потріскане, змарніле обличчя, над яким поблискує металева дуга коси, старий несе її на плечі. Ми затамовуємо дихання, виразно чую, як ноги діда ступають по стежці. Пронесло, шепоче Сава, якби старий добре бачив, то нам би настала жопа. Коновал, голосно озиваюся, мене вже це задрало. Він просить потерпіти, каже, ще один бинт, і всьо. Підводжуся й прямую до дерев, із яких ми вийшли на город. Самотня жінка на віддалі двісті метрів від плантаря й далі порпається на городі й нічого не бачить. Я з полегшенням відливаю й дивлюся на двох лежачих придурків. Обтрушую зі штанів і футболки бруд. По вулиці, що за моєю спиною і по якій ми добиралися до цих городів, проїжджає „камаз“, за собою здіймає куряву пилюки. Коли ж ці дауни закінчать? З нудьги закурюю, дивлюся на котли: двадцять на дванадцяту. Тут ми мудохаємося з дев'ятої. Вони приходять, Коновал веселий, як ніколи. Сава і я даємо йому по бинту, він витягує два, каже, що на третій не вистачило терпіння, а ще сонце припікає. Ми повертаємося до хати, а Коновал цілу дорогу розкручує мене, щоб я ввечері вмазався. Думаю про Ляню й мовчу. Толян, я навіть маю для тебе новий баян, попробуй, один раз нічого не буде. Скільки вже я з нею не бачився? Толян, ти тільки зрозумій, водка, баби — це все така хуйня, один раз я тебе хлопну, небагато, кубишку, і ти з трусів вискочиш, а? давай — забудеш про все на світі.

Під вечір Коновал кладе на пічку невелику металеву миску з водою й кидає в неї коричневий бинт. Саву ставить на стрьомі, аби дивився за бабкою, яка порається на подвір'ї по господарству, щоб та часом нічого не помітила. Вода в мисці невдовзі закипає, Коновал виделкою перевертає бинт, аби той не пригорів і не прилип до дна. Потім його витягує, акуратно викручує, а коричневу рідину кип'ятить доти, поки вона не випаровується й не залишає на стінках миски осад. Непоганий вийшов „корж“, каже Коновал, зараз ще прочистимо й буде пекло. Він крапає в миску кілька краплин андигріду, з чашки набирає в двохкубовий баян воду й легенько змиває нею зі стінок миски коричневий наліт, знову набирає в баян воду, але цього разу лише кубишку, й повторює. До кімнати заходить Сава й каже, що бабка зараз у стайні, з пасовища пригнали корову, й вона буде її доїти. Будеш? — дивиться Коновал на Саву, той відмахується й виходить. А ти? — запитує в мене. Навіть не знаю. Від одного разу нічьо не станеться, не від'їдеш; можна попробувати, але сказати про це не наважуюся. Дурак, забудеш все на світі, ну... Да. Після моєї згоди Коновал мовчки сміється й простягає мені довгий і тоненький, як олівець, однокубовий баян. На капілярну голочку я намотую невеличку канюлю з вати й повільно тягну поршень на себе. От, бовдур, забирає в мене баян Коновал, ні хєра не вміє робити. Він обережно підводить поршень із рідиною під голку, випускаючи повітря, намотує нову канюлю й набирає з миски кілька децилів рідини.

— Я тобі, Толян, цілу кубишку засобачу.

— Не багато?

— Нічьо! Нормальок, будеш мертвий, шо удав.

Невдовзі він тримає в руці три баяни з коричневим наповненням, акуратно вдягає на голки ковпачки й кладе в нагрудну кишеню свого кур-тяка. А нашо тобі три? — запитую в нього. Коновал здивовано на мене дивиться. Як нашо? Один мені, тобі, а третій Саві. Саві? — не вірю почутому. Толян, він зі мною вже мазався. Коли? В Тернополі. Сава каже, що сьогодні на сусідній вулиці весілля. Може, підвалимо? — запитує в мене Коновал. Після вечері ми залишаємо хату. Тихо, аби не почула бабка, заходимо в майстерню покійного діда Сави, вмикаємо світло. Стіни обвішані різними теслярськими інструментами, деякі я бачу вперше й не знаю, для чого вони потрібні. Коновал дістає баяни. Мене садить на табуретку перед столярним верстатом. Я категорично відмовляюся мазатися в вену на згині, бо матір швидко вкурить що до чого. Коновал каже, щоб я стиснув кулак, і розглядає мої вени, що тягнуться від кісточок пальців по рулі. Зараз тобі настануть вафлі, каже він, тільки глибоко дихай, чуєш, не переставай глибоко дихати. За кілька сантиметрів від кісточки, з якої починається вказівний палець лівиці, він уводить до вєни голку, бере „контроль“ — густа каламутна кров вривається в машину — й плавно натискає на поршень. Голян, каже Коновал, це „сезон“, не „хімія“ — прихід буде дикий. Кілька секунд я нічого не відчуваю, як раптом все моє тіло всередині наче наелектризовується, напружується, наїжачується, аж хочеться скочити на ноги, а по спині, ногах, руках, животі починають бігати мурашки, блядські мурашки, вони скрізь — вовтузяться й покусують у носі, у вухах, на стопах ніг, в анальному отворі, чюхраї охоплюють мою голову, груди, живіт. Розслабся! Розслабся! Коновал кричить, щоб я глибоко дихав. Вони сильно розтирають мене руками, спину, живіт, ноги, в зуби тицькають штахету; я затягуюся, ой бля, ох понесло, пацани, бля буду, як понесло... й тіло поволі попускає. Толян, це тільки прихід, зараз всьо буде нормально, чюхраї пройдуть, сміється Коновал. У мене відразу змінюється голос, він стає приглушеним і повільним, як у магнітофоні, який затягує плівку. Всьо буде нормально — я повторюю ці слова раз за разом і слухаю себе, ой бля, це просто атом, ой бля. Переді мною миготить тьмяна морда Сави, до нього підходить Коновал із баяном, вони говорять про всіляку хуй-ню, один із них каже, шо останнього разу був повний відпад, да, да — повний відпад. Чюхраї справді проходять. Ну як ти? — запитує Коновал і простягає літрове горня криничної води.

Пацани, я вбитий, просто вбитий. По обличчю повзають маленькі павучки, лоскочуть, витираю лице долонею, ніби збираю непомітну павутинку. Вони сміються, плескають мене по плечу, я одразу кривлюся й прошу не галасувати. П'ю холодну воду, вона наповнює мій рот, тече, як по каналізації, вниз, у шлунок, і мені стає добре. Бля, як мене пре! Тяга повільно зростає, і я більше нічого не хочу. Шо він пиздить? — шепоче вбитий Сава, розвівши руки врізнобіч і схиливши голову на груди, він мало не розвалюється на табуретці. Пробую встати на ноги й відчуваю, що в колінах вони ніби ослаблені й не хочуть до кінця вирівнюватися. На напівзігнутих підвалюю до Сави й беру цигарку. Але той не реагує. Ти шо, помер? Альо? Він повільно підводить голову й так само повільно розплющує баньки. Дістає пачку „Monte Carlo“. Я закурюю й дивлюся на Коновала, який пробує себе вмазати. Пропоную йому свої послуги, але він відмахується.

— Підемо на весілля? — запитує Коновал згодом. Підемо. Виходимо на безлюдну вуличку, поволі вечоріє: синє небо все дужче густішає і темніє. Далеко-далеко вдалині гупає музика, її відгомін доноситься вітром з уривками людського сміху й веселощів. Ідемо на цей шум, який стає виразнішим і гучнішим. Коли приходимо під весілля, помічаємо на вулиці купу людей. Смеркається конкретно. У сутінках під деревами, що накривають паркани, бачимо вогники цигарок. Невеликими купами по п'ять шість чоловік стоять селюки й стежать за нами.

— Чьо ці підараси вилупились? — запитує в Сави вбитий Коновал, він обтирає сухою долонею своє обличчя й закурює. Я втихомирюю його, шо нас можуть почути, атоді... тоді просто відірвуть помідори. Метрів за тридцять попереду помічаємо криницю. Сава викручує відро, й ми по черзі п'ємо.

— Хльопчі, — звертається до нас чорноволосий вусатий вуйко із золотими зубами, — зараз ту вєнесуть флєшку, аби нігде не тікали.

— Да, да, — каже Коновал, — без понтів, дядя, — а нам шепоче, шоб не пили, бо смага переб'є тягу. Раптом відчуваю, що хочу стругати. З середини до рота ніби підіймається легка хмаринка, я без жодних напрягів випускаю її назовні, й вона одразу перетворюється на невелику калюжу біля криниці. Тяга знову зростає, мені стає добре. „Правда класно стругати?“ — перед моїми очима з'являється запитлива морда Коновала. Да, за щастя. Мабуть, так само легко тіло покидає душа, думаю про себе. Пий частіше водичку, ворушаться, наче два хробаки, його губи.

— Хльопчі! — голосно гавкає перед нами чорноволосий вуйко, який нещодавно підвалював. В одній руці він тримає темну півлітрову пляшку „Московської“ (але ж у ній... повна залупа — смага, а не горілка), а в другій — тарелю з порізаною шинкою, копченою ковбасою, сиром та хлібом. Я не хочу самогонки — народжується в мені протест, да, да, я не буду пити, чуєте, не буду, ну його на... не можу. Раптом помічаю, що Коновал, лось педальний, непомітно задкує й звалює. Брови дядька насуплюються, а мордяка стає грізною, він нахиляється до мене і в лице дихає важким перегаром і неприємними словами, якщо не вєп'єш, дам ті по морді, відмастимо тут, курча, ану пий. Я втикаю, намагаюся роздивитися його табло — пика стає все більш виразною й червоною, не знати чому — вірю в почуте. Ти хочеш по морді? — знову запитує п'яна пика. Бля, мене так пре, торба, я не хочу в табло. Сава шепоче на вухо, шо краще випити, бо тут народ гарячий, закопає на місці. Я не хочу в табло, бля, ох як мене пре. Тицькають стограмовий стакан, тремтячою рукою наближаю його до губ і починаю пити. Їбать ту Люсю, вловлюю жахливий запах смаги. Боже милосердний, цю гидоту неможливо ковтнути. Пий, сичить наді мною п'яний дядько. Врешті, за кілька ковтків я випиваю смагу, вона тече вниз, по трубах, усередині все обпалює. З тарелі хапаю шмат копченої ковбаси з хлібом і жую. А тепер ти, втуплюється поглядом дядько в Саву й наливає йому повний. Той так само несміливо бере стакан і випиває. О! то є наші хльопчі, радісним стає дядько, ше по одній. Через хвилин двадцять у голову вдаряє хміль, стає легко й добре, тяга міняється, я п'янію. Ідіть танцювати, сміється дядько, там файні дівки!

Ми завалюємо на широке подвір'я, де під гупання жвавої весільної музики великим табуном танцює народ. Пробираємося між розпашілими, гарячими тілами стокілограмових тіток, вуйків, бабусь і виходимо до молодіжного кола, в якому танцюють „хустинку“. Товстенька діва-ха з м'ясною бородавкою біля носа одразу заштовхує нас до кола, де наші руки хапають інші руки й несуться в шаленому темпі навколо двох пар у центрі. Вбитий Коновал виривається й сідає на лаві під будинком між малими дітьми. Я розглядаю коло: шість некрасивих ганьок, приблизно від шістнадцяти до двадцяти років, так само кілька лохів. Мою увагу привертає довговолоса симпатична блондинка. Це полячка Агнєшка, шепоче мені Сава, але на неї ліпше не дивися, бо заасфальтують. Він нерозбірливо говорить про тих, хто може заасфальтувати, але про небезпеку не думаю, бо в цьому шаленому колі нікого не бачу, крім неї. Мала легко усміхається, оголює білі зуби, кидає нетривкий погляд, бляха — я не можу на неї не дивитися. Полячка плавно рухається в танці, широкоплечий кучерявий лох запрошує її в центр кола, вони кілька секунд танцюють, потім цей бичяра стелить на землі хустиночку, пара стає на коліна й цілується. Лох відвалює, займає місце між іншими в колі, й Агнєшка повільно оглядає присутніх пациків, кого б запросити. Мене, мене! — волає моє нутро, але я стримуюся. Я дивлюся на її польські губи й відчуваю, що в мене підриває дах, бля, я хочу натягнути цю кралю. Агнєшка зупиняється навпроти, зухвало посміхається, розкручуючи хустинку в лівій руці, й манить мене пальчиком до себе. Беру її за стан — о, Господи, — й ми танцюємо. Про себе починаю згадувати всі польські слова, яких навчився від балачок із польськими баригами на шосе, але нічого путнього на мозґи не спадає. Дивлюся на неї, як паралізований, повільно блукаю очима по її симпатичній мордочці, губи злегка тремтять, стулюються після усмішки, носик непомітно розширюється від дихання, повіки злегка сплющуються й так само легко розтуляються. Я вбитий, я приручений, я безпорадний. Мої руки лежать на її талії, я відчуваю гаряче тіло, котре рухається в танці, і в мене починає вставати. Бля! Це ж можуть побачити. Боюся

тулитися до Аґнєшки своїм болтом... я вже червонію!

— .Jak masz na imie?'21 — несподівано запитує, але я не можу второпати, що означають її слова, лише дивлюся на Агнєшку витріщеними очима, як повний дурбелик, який уперше бачить таке симпатичне створіння. Вона запитливо втуплюється в мене. Я? Толік, мене звати Толік. Агнєшка несподівано посміхається, від її сексуальних губ я мало не всцикаюся. Вона швидко лопотить по-польськи, але я ні хєра не годен розібрати. Ти класно танцюєш, кажу їй перше, що спадає на думку. Вона, мабуть, не дуплиться, що я говорю, а тому тільки мило сміється. Раптом згадую про ту ідіотську хустинку, яку вона мені вручила перед танцем, розстелюю її на землі, ми стаємо на коліна й цілуємося. Я обережно повзу правицею до її грудей, надибаю на сосок під блузкою й ніжно його дратую. Це відбувається настільки несподівано для мене, зайнятого її ротом (губи Агнєшки хапають мій язик, злегка ніби покусують і смокчуть), що я забуваю про все навколо. Не знаю, чи бачать це ганюри й лохи з танцювального кола. Мимохіть помічаю розгублене обличчя Сави, яке одразу зникає, за ним з'являється ще кілька мордяк сільських дівах. Nie trzeba22, відсторонюється Агнєшка. Вона повертається в коло, а я ніяк не можу прийти до тями від нашого танцю: від цієї кобіти дашок підірвало конкретно. Тепер маю вибирати іншу, мабуть, попадеться, не доведи Господи, спітніле, розпашіле ганюрське тєло, з яким доведеться танцювати й цілуватися. Алігатори із жахливою косметикою на харях, у спідницях із зеленими та фіолетовими візерунками дивляться на мене й починають сміятися, показувати свої золоті зуби; при одній думці, що з ними доведеться цілуватися, мене харить. Я обираю маленьку тринадцятилітню дівчинку й запрошую її в центр. Танцюю з нею, стелю хустинку, стаємо на коліна і... ця мала гівнярка, в якої під носом ще не висохли шмарклі, несподівано припадає своїм невмілим ротиком до моїх губ... почуваюся так, наче мене огріли по голові лопатою. Оце так покоління пішло! Я повертаюся в коло й навмисне стаю між Аґнєшкою і незнайомим селюком. Шепочу їй на вухо „пішли“ й тягну за собою. Як не дивно, вона не пручається, лише лопотить по своєму, мабуть, питає, чого мені треба. Якби ж я знав, маленька. Йдемо в глиб подвір'я, аби нас ніхто не бачив. На нас дивляться незнайомі дяді, які стоять невеликим гуртом, курять і триндять про своє. Вони замовкають і стежать за нами. Ми заходимо в невеликий сад, у глибині якого в цілковитій темряві біліють дві постаті, які, мабуть, цілуються. Не звертаємо на них уваги, я припадаю до Агнєшки, на що вона, судячи з її дзвінкого сміху, чекала. Полячка гарно цілується, активно, пристрасно, одразу видно, мужиків мала табунами. Запускаю руку під спідницю, обережно повзу вгору, боюся, що вона пручатиметься, але... всьо нормально. Тільки-но починаю погладжувати їй попку, як мене ззаду різко смикають за плече.

— Czego chcesz, kurwa?23 — насувається на мене гігантське майже двістікілограмове мурло (певно, її батько) з велетенським пузом, наче він щодня випиває по десять кухлів пива, та густими розхристаними вусиськами на розпашілій товстій харі. Пане, всьо нормально, все окей, задкую я, але, бляха, не встигаю. Поляк напирає на мене й штовхає своїм масивним животом, від чого я втрачаю рівновагу й падаю. Зараз підуть ноги, мабуть трісне ребро, знову морда буде побита... Але поляк мене більше не б'є, натомість гнівно сичить на доньку, хапає її за руку й тягне до всіх гостей. Я підводжуся, обтрушуюсь від землі й прямую за ними. Треба звалювати, каже переляканий Сава, бо Агаєшку тут натягує тільки один Аналіз, а з ним краще не зв'язуватися, він і так на нас криво дивився. Да, думаю про себе, нам краще звалювати. Ласти настають несподівано. Сільські хлопці — гарячі реб'ята. Очима шукаю Коновала: він, як і раніше, втикає на лавці між дітьми. Дивуюся, як його не дістає музика, особливо великий барабан, по якому товче худющий музикант із тупою усмішкою. Від мого доторку Коновал здригається, мляво підводить голову. Пішли, кажу йому. Ми покидаємо весілля, виходимо на залюднену вулицю, в різних місцях якої то цілуються, то бухають, то б'ються. Проходимо з півкілометра й наражаємося на ватагу з восьми-дев'яти чоловік: стоять у темряві під деревами й курять, при нашому наближенні замовкають. Я раптом розумію, що вони на нас чекають. Сава! — чуємо грубий голос (той сполохано відзивається), хусь ту24, хуй маржовий, каже грубий голос. Це Аналіз, шепоче тремтячим голосом Сава, й іде в бік селюків. Зупиняється перед ними, спиною до нас, здоровкається з кожним за руку. І наркомани твої най підійдуть, каже інший голос. Торба. Амінь. Ми попали. Господи, Ти, Хто на небі... Зараз почнеться. Ми повільно підходимо, вбитий Коновал плентається за мною й бурмоче, не газуй, всьо буде нормально, з лохами нада говорити спокійно. Роздивляюся їхні морди. Один потягує чінарік, червоний вогник освітлює його нахабне перекошене табло з великими скивицями й глибоко запалими очима. Такий уб'є — не задумається. Біля нього стоїть двохметровий шланг із широчезними плечима, з яких одразу виростає, як стовбур, обстрижена голова з поморщеним лобом. Я зустрічаюся з цим биком поглядами й доганяю, що це сам Аналіз, про якого так перелякано чірікає Сава. Ох ти бля! Лось нівроку. Інших розгледіти не встигаю. Аналіз пальцем показує, аби підійшов. У мене легкий мандраж, тремтять коліна, по шкірі бігають мурашки. Сам підійди, глухо видавлюю з себе. Тепер закопають, точно. Лохи навколо Аналіза гнівно перекидаються словами й переминаються з ноги на ногу. Сава стоїть між нами ні живий ні мертвий. Коновал шепоче, якого хуя ти це сказав, але я його не чую.

— О, цей козел — борзий, — підходить до мене Аналіз.

— Га-га-га! — регочуть вони.

— По яйцях його!

— По яйцях!

Аналіз стає переді мною на відстані одного метра, і я добре бачу його табло. Над лівою бровою невеликий рубець, що тягнеться до скроні, кілька разів зламаний і сильно витягнутий донизу ніс, а ще незначні маленькі рубці над губами. Да, цей сільський мустанг усе життя, мабуть, звик валитися з такими ж мастодонтами, як сам. Чудо, каже він до мене, ти чого до Агнєшки лізло? Раптом Коновал, якого вся ця фігня серйозно підхарює, бо конкретно наламує йому тягу, нерозбірливо говорить, шо всьо пацани нормальок, ми ніхуя такого не думали, шо, тіпа... Гуп — перебиває його удар у табло. Звалюється з ніг. Не встигаю роздивитися, хто Коновала втарабанив, як також отримую у вухо, від чого мене перекручує й відкидає. Ох ти йо! У хід пішли ноги. Помічаю закривавлене лице Коновала, який глухо викрикує й силкується захищатися. Кілька ударів ногами отримую по шиї, по лівій руці і спині.

— Не треба! Не бийте їх! — кричить переляканий Сава, але йому дають у диню й він замовкає.

— Наркомани!

— Козли!

...а-а-а-а-а-а-а! — чую дикий голос Коновала.

...ой бля...

...а-а-а-а-а-а...

...пауза; приїздять сюди всякі хуї, каже грубий голос над нами, і думають, що в себе вдома, та ми таких, як ви, пиздили і будемо пиздити, чи ви з Тернополя, чи з Теребовлі... один хуй, думаєте, якщо з міста, то вже всьо, та ви — козли, навіть не знаєте, як коров'яче гівно виглядає. Розплющую очі й дивлюся на Аналіза. Чого витріщився? — каже він, ти хоч коров'яче гівно бачив? га? бачив,козел?

...коров'яче гівно... жери його, бичяра, тобі на лобі написано його жерти, в тебе морда підходяща.

Я лежу на ліжку. Сава — із красивим синяком під лівим оком — припікає ваткою ранку на моєму вухові. Коновал сидить на кріслі біля столу й втикає. Йому відвішали конкретніше, ніж мені, мабуть, через те, що я краще захищався руками. Верхня губа в нього схожа на картоплину, а праве око підпухло, як добрий біляш; без посмішки я на це дивитися не можу. Да, думаю про себе, відпочинок вийшов... нічого не скажеш. Згадую мої засоси з Агнєшкою, посміхаюся, але одразу кривлюся від болю, бо побите обличчя, ха... посміхатися не може, це те ж саме, що на милицях танцювати балет. Коновал запитує: ну як, сподобалося? Ти про це? — показую пальцем на своє побите табло. Він сміється й заперечливо хитає: не про це.

— Тяга як? — дивиться на мене.

— Непогано, тільки прихід дикий, нелюдський, так може серце в труси впасти.

— Завтра попробуєш? — сміється він.

— Завтра? Нєа. Не хочу бути наріком.

— От дурак!

— До завтра нада дожити.

— За пару разів нічьо не буде.

— Я знаю. Але не хочу.

...пауза; гоніш, закашлюється він і примружує очі від цигаркового диму, тебе пре і ти хочеш попробувати ше раз, да, да, сто пудів, ти просто боїшся собі признатися, правда, боїшся? Не знаю, як тобі це пояснити... просто, просто від цього я стану трохи інакшим, доганяєш? у мене ніби змінюються повадки. А ти не думай, каже Коновал, не думай про всяку хуйню, в мене таке рік тому було, коли тільки пробував, зараз, сміється, в жопі всьо я бачив, он, Сава — тоже в жопі всю цю туфту бачив, правда Сава? Той нерозбірливо відповідає, гигикає й киває головою. Пауза. Сава, каже Коновал згодом, шо за дебіл твоє село назвав „Дружба“?

7

Ти схожий на справжнього метиса, сміюся й обіймаю малого Машталіра, який зранку приїхав потягом із Криму разом із Дефіцитом. Загоріли, як чорти, каже Бодьо, а Діма навіть скинув пузо й схуд на морді. Хто тебе так? — показує на пожовклі синці на моєму обличчі. Тиждень тому були в одному селі з Коновалом, місцеві бичяри відвішали. Мені здається, що в погляді малого Машталіра спалахує іскра іронії або зневаги, його обличчя набуває дивного виразу, наче не очікував того, що почув. Хоча... це могло тільки здатися. Ми стільки не бачилися, що вже, мабуть, відвикнули від морд одне одного. Я ніколи не думав, що за цих два тижні, коли майже всі мої друзі роз'їхалися з Тернополя відпочивати, мені може бути настільки нудно й самотньо. Попри те, що деколи заходив Коновал (і ми з ним навіть їздили в село Сави), я раптом зрозумів, наскільки він далекий від нас усіх. Риня правду каже, що він опускається з кожним днем усе більше, що його — крім тяги — вже нічьо не обходить. А хулі? — два куба на труби — і всьо па фєні. Не знаю, шо буде з Коновалом у майбутньому, але про це мені думати страшно.

Я пам'ятаю Лопатіна (його сестра у восьмому класі мені подобалася), Ваняна, Кріля, Штепу, Глазунова, Гирю — старших штемпів із нашого масиву, декого з них уже нема, — пригадую їх до того, як вони почали двігатися, а тепер дивлюся на них теперішніх... не по собі. Мені стає страшно за Коновала... цей колись маленький хлопчик, із яким бавилися в пісочниці машинками й танками, будували фортеці й обкладали їх солдатиками, а ще — підлітками їздили в навколишні села на рибалку, де билися з місцевими козлами, які хотіли в нас позабирати вудочки, цей колись завжди веселий сусід і приятель... тепер має сіре, змарніле табло, пригнічений голос, і його більше нічого в цьому гівняному житті не цікавить. Коновал каже: перед сном кожен тернопільський нарік читає молитву, щоб прокинутися зранку. Він настільки буває побожний, що коли проходить повз церкву, обов'язково заходить усередину, стає збоку, подалі від інших прихожан і з похилою головою мовчки молиться (просто хочеться розплакатися — який побожний!); хм, наче це його врятує, наче його срана побожність когось розчулить; пауза; наче йому проститься вся та біда в якій він потонув ті сцикухи яких він присадив і які тепер більше не будуть нормальними не матимуть дітей а якщо й народять то щось дуже немічне кволе нещасне приречене на вічні муки й нужду хулі тут говорити і всі ті пацики з якими він мутив вставляв хати шоб мати маленький підйом так шо назад дороги нема кожен день ходити вбитим варити двігатися потихеньку матушку доводити до інфаркту вся срана релігія весь гнилий цвірк на цю тему і молитви на вечір да да молитви на вечір шоб серце не наїбнулось бо як же без серця глухий номер без серця ніяк повні кранти поршень має працювати а нафта рухатись по трубах.

Малий Машталір каже, шо нада в те село зарватися й роздати лохам по заслугах. Да, так і зробимо. Тільки зараз не всі наші є в Тернополі, кажу йому. Нада ше буде найти дві тачки, в кожну по чоловік п'ять запакувати. Правильно, Толян? Всьо правильно.. Бодьо, в мене є від старого телевізора „Електрон“ чотири ніжки, довжиною з метр, — із них непогані дубінки вийдуть. Я такою минулого року одному чорту з Чалдаєва, який у нас на Київській панти клеїв, балду розбив. Класна, скажу тобі, штука, тільки рукоятку треба зробити, щоб у руці добре сиділа, бо при ударі неприємно віддає по кістках. Дочекаємося, коли приїде Риня. Малий Машталір розповідає, які у Криму довгоногі бабаськи, загоряють без нічого, уявляєш, без нічого. ПОПКИ, як персики, КУЧЕРЯВІ ПІСЬКИ, ДОЙКИ, різні, ВЕЛИКІ, МАЛЕНЬКІ, ДУЖЕ ВЕЛИКІ, КРУГЛІ, ОВАЛЬНІ, ПІМПОЧКИ, словом, Толян, ти би там помер на місці, бо стільки голих тьолок в одній купі ти ще не бачив! Дефіцит, мудак, кожної ночі бігав у море, мабуть, дрочити. Я тобі скажу, тільки, блядь, нікому, нікому, чуєш, зосереджено дивиться на мене Бодьо, так от — Діма боїться старших тьолок. Як? — не доганяю, що він каже. Бодьо: як? як? просто, він їх боїться, у їхній присутності втухає, поводиться так, ніби у штани наклав. Може, в нього комплекс чи інша біда? Не знаю, відповідає малий Машталір, просто до старшої тьолки він ставиться як до авторитету, навіть не знаю, як це пояснити... він не доганяє, шо нада простіше, да, да, простіше, за патла вівцю й до ноги, вони це відчувають у пацанах і не вимахуються; якшо курка багато кудкудаче — один раз по балді — і в Багдаді всьо спокойно; по-іншому з ними не можна, бо на голову вилізуть. Да, вони такі, шо вилізуть і свою піхву натягнуть, аж в очах потемніє.

Під вечір на старенькій білій „трійці“25 приїжджає Діма Дефіцит і тягне нас покататися Тернополем. Я запитую, де взяв колимагу? Сміється й каже, що одного лося тупорилого напряг оформити на себе генеральну довіреність. Спершу заїжджаємо на подвір'я 20-ї школи, забиваємо на трьох „п'ятку“ (Дефіцит із Криму привіз), хапаємо, мене трішки пробиває на ха-ха, а потім їдемо в центр. Машталір пропонує покрутитися біля кінотеатрів, там багато мантелеп. Підрулюємо до „України“, але там глухо, як у танку, потім до „Перемоги“. Діма помічає двох знайомих сцикух, виходить із машини, довго з ними тре, вони натягнуто й перелякано посміхаються, розгублені оченята шастають по боках; жваві руки Дефіцита то обіймають їхні талії, то жестикулюють. Нормальні свині, кажу я. Чьо ви, суки, ламаєтеся, дратується Бодьо, дивлячись на них із салону: бігом у машину й поїдемо в парк, ха, трахатись, курви, хочуть і ламаються. В однієї свині, здається, починається істерика, вона гнівно вириває руку, коли Дефіцит спробував тягнути її до машини, роздратовано говорить до своєї подруги, яка лише здивовано кліпає баньками.

— Дивися на цю суку! — кажу Боді, — нервова, стерва...

— Шо там за біда? — питає Машталір.

— Не знаю.

Раптом друга мантелепа бере Діму під руку, й вони наближаються до нас. Мене звати Ахінацея, каже ця курка, сівши в машину. Дефіцит триндить, що це його знайома. Ми з Машталіром пирскаємо зі сміху: так називатися — краще вже застрелитися. Ахінацея кидає здивований погляд, ми одразу ввічливо усміхаємося й представляємося. Мене знову пробиває на ха-ха. Бодьо зиркає на мене, не витримує й також душиться зі сміху. Я сідаю упівоберта, аби бачити на задньому сидінні малого Машталіра й Ахінацею. Розглядаю її: цицьки, як боєголовки, трішки видовжене обличчя й гостре підборіддя, тонкі злегка дугасті брови. Не краля, але й не крокодил. Натягнути можна. Машталіру кажу, в Тернополі зараз є симпатична лярва Маріна, з Донецька. Да? Де вона? У Петра Григоровича або у Валіка. Дефіцит розвертається й запитує, куди їхати. Хочу водки, каже малий Машталір, багато водки. Ахінацея, ти п'єш водку? — запитую в неї. Вона по-дурнува-тому кліпає очима й каже: не знаю. Хулі тут знати? водку п'ють або не п'ють, чи ти, може, лікуєшся? — сміється Бодьо. Вона помітно втухає, опускає голову й вимушено усміхається, наче не знає, як себе поводити далі. Значить, Ахінацея п'є водку! Ура! Може, в гастрономі купимо снаряд із закуссю, чи поїдемо квасити в генделик? — запитує Діма. Ніяких генде-ликів, протестує Бодьо, їдемо на природу, на дальній пляж. Да, да! На дальній пляж! Купатися будемо? Будемо!

З центру вилітаємо на кам'яну дорогу біля озера, що веде на Дружбу. Зупиняємося біля першого-ліпшого гастроному, Дефіцит вискакує з машини і йде за покупками. Ахінацея, лишившись із нами, знову втухає й дивиться у вікно. Ну, розказуй, легко обіймає її малий Машталір, де вчишся, шо любиш, як живеш? Вона знову натягнуто усміхається й охоче розповідає про себе. Музичне училище, клас скрипки. О, скрипка! ми з Толяном дуже любимо скрипку, може, колись нам шось збацаєш? а? Толян, це в тягу, під план піде нормально! Да, сміюся. Шось класичне, класичне! Бах, там, чи іншу біду... да, да, Бах. Я Баха не граю, тихим голосом каже Ахінацея. Бодьо, чуєш, вона Баха не грає. А шо ти граєш? Я... ну, не знаю, чи ви про таке чули. Не блатуй, сміється малий Машталір, говори. Я граю Дебюссі. Кого? — морщиться Бодьо, шо за штемп? Да ну вас, відвертається, вдавано ображена Ахінацея, й дивиться на озеро. Всьо, ми більше не будемо, підіймаю догори руки, Бодьо, правда ми більше не будемо? Чесне слово, більше не будемо, каже він серйозно й раптом пирскає зі сміху. Ахі... через кілька хвилин морщить лоба, маленька, пробач, я забув, як тебе звати. Ахінацея — каже вона. Ах, да, да, Ахінацея, киває Машталір головою, можна, я буду називати тебе „маленька“? можна? добре, так от, це правда, шо тьолки з вашого училища в готелі „Тернопіль“ нашим крутеликам грають на скрипочках голими в номерах? правда? її обличчя помітно сіріє й стає неприступним. Не знаю, з-під лоба свердлить Машталіра. А ти в „Нічлаву“ ходиш? це кабак такий, там дяді бувають серйозні, Кривий, Німий, Сєдой, ходиш? Нє, відповідає тихим голосом, я не знаю, де це. Ну і правильно робиш, ліпше туди не ходи. Бодьо, кидаю йому очима маяки, тіпа, не треба мучити малу, розказуєш їй про всілякі жахи. А шо тут страшного? — запитує Ахінацея. Пауза. Доганяєш, яка тєма? — дивиться на мене малий Машталір.

Мимоволі згадую березневі події, коли ми наїхали на одного баригу, а він набив нам стрілу в „Нічлаві“. Лох блатує, сказав тоді Риня, і ми по приколу поїхали туди. У залі сиділа купа крутеликів, деякі з облич мені знайомі, а біля них красиві тьолки. Ми впали за вільним столиком і чекали, коли прийде барига. Він прийшов вчасно, а за ним... йо! за ним з'явився сам Німий — ліва рука Кривого. Ми просто прикипіли до стільців, я зрозумів, шо ми попали, і то конкретно. Невдовзі зал заворушився, з сусідніх столиків до нас почали підходити старші паца-ни, обступили, а шо тут за проблеми і таке інше; нас виводять у коридор, серед присутніх я впізнаю багатьох колишніх боксерів і борців, у Тернополі переважно, саме вони пішли в бандюки, навіть упізнаю одного з моєї школи, він до мене усміхається і я, не знати чому, також усміхаюся. Чьо либу давиш? — каже мені низькорослий з переламаним носом штемп, голова якого непомітно переходить у шию, а далі в могутні плечі. Кожен із них намагається нас пресувати, але Німий їх перебиває — „тихо, я буду говорити“ — і всі вони замовкають і відступають. Від нас переговори веде Риня, тримається спокійно, вибачається за цю мулю, тіпа, не знали і таке інше. Німий каже, шо так можна померти. Всі ми під Господом ходимо, відповідає йому Риня. Німий хапає його за горло й тягне на вулицю, але вони залишаються в проході дверей. Ми лише споглядаємо, як Німий тримає його за горло й говорить, а Риня тільки киває головою. Риня міг би тоді назвати своїх двоюрідних братів — поважних і шановних людей у нашому місті, але цього не зробив, і в моїх очах він став ще більшим; да — він зробив правильно — треба самим рости, без допомоги. Через кілька хвилин Німий відпускає його, усміхається й каже присутнім, що це нормальний пацан. До мене підходить бандюк, який колись учився в моїй школі, злегка по-дружньому гупає мене в бік, простягає фірмові, мабуть дорогі, цигарки, яких я ніколи не курив. Ми виходимо на свіже повітря. Закурюємо. Він іде до вишневої „дев'яносто дев'ятої“, з кишені штанів витягує ключі, але замок не піддається, блядський замок, каже він, знову заїдає, відкрити можеш? Да, відповідаю йому, кличу Риню, беру в нього „інструменти“ — кілька надфілів, тонких саморобних відмичок у невеликому целофановому футлярі, котрий Риня носить у внутрішній кишені куртя-ка, підбираю потрібний, приблизно з хвилину мудохаюся з замком, і він підкоряється. Прошу, відчиняю йому дверцята. Ха, сміється бандюк, потім відкриває задні дверцята з боку водія й кличе всіх нас, на сидінні в машині помічаємо великий картонний ящик із шампанським, він роздає нам по пляшці, ми одразу їх відкриваємо й глушимо з горла. Ти бачив, які на Німому штани? — шепоче згодом Риня, на баксів, певно, сто потягнуть.

— Толян, — сміється малий Машталір, — ти шо, заснув?

— Да нє. Пригадалося.

Невдовзі повертається Дефіцит, приносить повний пакет, тут, пацани, водочка, мінералка, плавлені сирки, навіть гарячі пельмені є, я заходив у „Пельменну“, один стакан насадив — во, показує гранчак. Біля готелю „Галичина“ виїжджаємо на дорогу, що веде до ресторану „Хутір“, а далі — до дальнього пляжу. Вечоріє. Оранжеве гаряче сонце ліниво й повільно гасне за густими деревами, котрі з обох боків обступають дорогу. Назустріч нам на шаленій швидкості несеться біла „волга-24-10“, набита купою п'яних галасливих дівок, упритул пролітає повз нас, від чого Діма помітно нервує й вибухає матюками. Народішко відтягується, сміється Бодьо. Доїжджаючи до селища Кутківці, несподівано посеред дороги натикаємося на фараона з жезлом, який насилу стоїть на ногах. Бля, вигукує Дефіцит, да він готовий! Молодший сержант махає руками нам услід і, здається, намагається свистіти у свого дурника. Малий Машталір показує йому через заднє вікно „фак“ і регоче. Далі їхати стає важче, оскільки з дальнього пляжу цілими купами валять відпочиваючі. Задрали, нервується Дефіцит, не можуть, дебіли, йти по обочині, куди ти, курка, преш! по рогах захотіла? Доїжджаємо до дальнього пляжу. Людей майже нема. Лише дві компанії вдалині під деревами викрикують, сміються й збирають свої речі. Біля самого озера самотньо ходить голий мужик, по кісточки заходить у воду, розмахує руками, наче свариться з уявним ворогом, виходить і заходить знову. Ненормальний, чи шо? — запитую я. Малий Машталір дивиться на незнайомця й починає реготати. Пацани, він дрочить! Бля буду, дрочить! Ахінацея пирскає зі сміху й відвертається. Не звертайте на ідіота увагу, каже Діма й розкладає на капоті машини бухло й закуску. Повітря стає лагідним, з'являється приємний вітер. Будемо пити по-гуцульському, каже Дефіцит, з одного стакана по колу. Він наливає, розвертається до мене й каже: п'ю до тебе. Алюмінієвою виделкою, яку він, певно, також насадив у „Пельменній“, бере шматочок плавленого сирка та пельмень, потім наливає мені. П'ю до тебе, дивлюся на Ахінацею, яка праворуч від мене по колу. Компанія, що піддеревами, покидає своє місце й поволі рухається в бік дороги на Дружбу. З того натовпу із радісними криками несподівано вибігає тридцятилітня блондинка в купальнику, а за нею засмаглий чорнявий штемп, він звалює її на пісок за метрів двадцять від нас, і вони певний час цілуються, поки їх не гукають друзі, аби поспішали. Ми випиваємо по першому колу, Дефіцит знову наливає мені. Малий Машталір сміється й знову показує на мужика, цей придурок, здається, валить до нас. Незнайомець справді наближається, ми навіть бачимо, як у нього між ногами гойдається болванка. Ахінацея регоче й відвертається. Йому шо, на, розминає кулаки Бодьо, печінку відбити? Мужик безцеремонно підходить голим до нас, зупиняється біля капоту, на якому стоїть розпочатий снаряд і закуска, уважно й повільно все оглядає, шморгає носом і облизує губи.

— Хлопці, добрий день.

— Шо нада? — запитую в нього.

— Хлопці, хлопці, — говорить він, швидко ковтаючи слова, — а ви знаєте Лисого?

— Знаємо.

— А Остапа?

— Знаємо.

— А Кота?

— Пішов на хуй, — каже йому Дефіцит.

— А кого ви ще знаєте?

— Мужик, іди на хуй, — підходить до нього малий Машталір.

— Ясно, — чухає він голову й булькатими, червоними очима знову розглядає нашу „поляну“ на капоті. — А Ісуса?

— Мужик, — починаю я сміятися, — вали звідси.

— Чуєш, пішов на хуй! — гаркає Діма.

— Ясно, — чухає він голову. — На хуй — то на хуй. Ну, я пішов?

— Давай, бомжара, — копає Бодьо його під зад, — сунь звідси!

— Ясно, — каже він таким голосом, ніби нічого не сталося, йде до озера. — А Білого знаєте?

— Він йобнутий, пацани, йобнутий! — говорить Дефіцит.

— З дурки, мабуть, утік, — каже малий Машталір, — зараз їх відпускають.

Випиваємо ще по одній. Ахінацея каже, що хоче відлучитися, йде в кущики. Какати, мабуть, захотіла, каже Дефіцит, і ми пирскаємо від сміху. Ну шо, пацани, привітаємо її з „восьмим березня“? — запитує Діма. Якщо вона захоче, кажу їм, то можна. Ахінацея повертається з кущиків, і ми чомусь одразу замовкаємо, поводимося ніби не так, як раніше. Машталір запитливо дивиться на Дефіцита, а той, аби вона не бачила, кидає маяки йому, тіпа, починай замалажувати. Несподівано Бодьо каже мені, може, підемо купатися? Да, йдемо. Ми роздягаємося, речі кидаємо в машину і валимо до озера. Вечірня вода лагідна, заходимо без остраху, не відчуваємо холоду.

Метрів двадцять ідемо по дну, поки не глибшає. Запливаємо за білий буйок, під яким знаходиться яма. Два роки тому, коли міряв глибину, тут я наступив на обличчя потопельника, й тепер завжди почуваюся неспокійно, коли знаходжуся біля цього місця: таке враження, ніби нога досі відчуває той жахливий доторк. Бодьо пірнає, пливе метрів двадцять за буйок, потім повертається. Будеш? — показує він у бік Ахінацеї. Не знаю, відповідаю йому, вона трохи дивна. Да, і я це помітив, каже він, ще, не дай боже, в неї впаде планка, якщо сіла в машину — значить хоче, да, да, хоче.

Оглядаю берег, але з-за дерев видно лише багажник „трійки“. На пляжі ні душі. Ну шо, повертаємося? — дивлюся на Машталіра. Повертаємося. На березі відхекуюся, скачу на одній нозі й товчу себе по правому вухові, аби з лівого витекла вода. Ми стоїмо біля озера й розмовляємо, лише час від часу поглядаємо на машину. Через кілька хвилин махає Дефіцит, наближаюся до нього. Він підходить, каже, Толян, вона готова, чекає. Б'є мене по плечу, а сам іде до малого Машталіра. Ахінацея лежить голою на задній сидушці, прикрита футболкою. Дивлюся на неї й почуваюся, як повний даун. Вона каже „ну?“. Я підкоряюся. Ти купався? — запитує Ахінацея. Да, відповідаю. Фу, мокрий, фиркає вона, але я на це не зважаю. Після мене до неї йде Бодьо, а ми з Дефіцитом ходимо по піску й тремо про той випадок у селі Дружба, який трапився зі мною та Коновалом. Діма каже, шо нада до лохів приїхати в гості. Обов'язково, усміхаюся я. Невдовзі темніє, а Бодьо не повертається. Шо він там робить? — сміється Дефіцит, нам же нада вдягнутися, бо замерзнемо. Дорвався до безплатного, регочу я. Але Машталіра нема ще хвилин десять. Діма дратується й викрикує до нього, щоб поспішав. Нарешті з'являється Бодьо. Ти шо, баби ніколи не бачив? — стібається з нього Дефіцит. Чьо так довго? — не вгамовується він. Довго? — здивовано дивиться Бодьо, просто, говорили. Від цих слів ми з Дефіцитом мало не всцикаємося. Шо? шо ви робили? говорили? — Діма аж сідає на сраку й лахає, як ненормальний. Ахінацея одягається першою, ми стоїмо на віддалі й не заважаємо. Ну ти, Бодьо, даєш, усміхаюся я. Шо, пацани? Шось не так? Да нє, всьо нормально, переглядаємося з Дефіцитом і знову заходимося сміхом.

Сідаємо в тачку й покидаємо дальній пляж. Біля ресторану „Хутір“ посеред дороги знову бачимо все того ж голого мужика. Він іде з опущеною головою й сам до себе говорить. Не збий ідіота, каже малий Машталір Дімі. Виїжджаємо на Дружбу, повертаємо до центру, відвозимо Ахінацею додому, слава богу, що вона живе біля залізничного вокзалу, на Івана Франка, крута вуличка. Ахінацея цілує Дефіцита в щоку, той здивовано дивиться на неї й махає рукою на прощання.

— Завтра приїжджає Риня, — каже малий Машталір.

— Звідки знаєш? — запитую я.

— З його матір'ю зранку говорив по телефону.

Дефіцит за кермом насвистує під носа, виглядає щасливим і безтурботним. Чьо ви дивитеся? — сміється до нас у дзеркальце на лобовому склі. Нічьо, каже Машталір. Ну, як вам дєвка, а? чьо мовчите? — запитує Діма. Зер гут.

8

До тебе телефонувала Ляня, каже матір. Ну і шо? Через смуток ні з ким не хочу бачитися. Дивлюся у вікно. Матір крутиться коло мене, дістає нудними запитаннями, докорами. Чоловік у чорному блискучому костюмі (мабуть, дуже дорогий), з паличкою у правій руці йде по доріжці, говорить до перехожих, і вони одразу починають йому щось пояснювати, показувати руками в напрямку заводу „Оріон“, бачу, як він дякує легким кивком голови й прямує далі. Пильніше розглядаю незнайомця, аби не чути нарікання матері, що знову її не слухаюся, легковажно ставлюся до навчання, прогулюю пари в петеу (які в дулі пари, ма, зараз канікули!). Курю на кухні при відчиненому вікні й думаю, звідки приїхав цей багатий дядя. Одразу видно — не місцевий, мало того, він не з України, а значить, у нього бабла — кури не клюють. Ти став неконтрольований, свариться мати. Незнайомець у чорному дорогому костюмі зникає з поля зору. Я переводжу погляд на випадкову тринадцятилітню дівчинку з порожнім целофановим кульком, який надувається на вітрі, як маленький парашутик, вона йде вбік гастроному „Київ“. Мабуть, батьки дали їй завдання купити продукти: сир, сметану, ковбасу, іншу біду. Ти мене не слухаєш, каже спокійнішим голосом мати. Як мене все це ковбасить. Толя, кладе мені руку на плече, а потім спирається головою, чому ти такий? Я не хочу говорити, уникаю відповідей. Пауза. У кімнаті спить її смердюче чьмо, закінчений алкаш із хворими на грибок ногами, і вона з цим змирилася. Дивлюся на меланхолійне, зажурене обличчя матері, на блукаючий, розгублений погляд, яким вона обводить інтер'єр кухні, поскладані чисті баняки, на білу скатертину на столикові та невелику вазу з засохлими квітами. Про що вона думає? їй подобається таке життя? Толя, знову озивається вона, я так хочу, щоб ти був щасливим, щоб у тебе все було добре. Як я хочу, щоб вона зараз мовчала. Синок, ти ж бачиш, який зараз жорстокий, цинічний світ. Заткнися, навіть не знаю, як із мене вискакує це слово. Пауза.

— Що? Що ти сказав? — відсторонюється мати й стає переді мною в такій позі, ніби хоче накинутися. — Ану повтори...

— Я нічого не говорив.

— Що ти сказав?! Шмаркач! — визвіряється. Залишаю її на кухні, а вона вслід мені кричить „вернися!“, „негайно вернися!“, я швидко натягую на себе футболку, переодягаю штани, взуваюся, під обстрілом її криків вибігаю з квартири. Хай свого алкаша пресує, а не мене. Виходжу надвір. Чиркаю сірником, легкий прозорий вогник спалахує, підношу його до цигарки, затягуюся. Сідаю на лавці під під'їздом, дивлюся на сусідських дітей, що тягають на довгих мотузках іграшкові вантажні машини, в кузовах яких поскладані камінці. Толя, пішли додому, здригаюся від голосу матері, яка непомітно виходить з під'їзду. Чьо тобі треба? Пауза. Під козирком під'їзду вона стає у войовничу позу, руки кладе на пояс, як наглядач у колонії. Я сказала пішли, гнівно дивиться на мене. Йди звідси! — гаркаю на неї, підриваюся й звалюю. Певний час іду й не знаю куди. Мене веде гнів. Тільки наприкінці мого п'ятипід'їздного будинку отямлююся й думаю, що робити далі. Зустрічаю знайомого пацика, який навчався в сусідньому восьмому класі 20-ї школи, поки нас звідти не викинули за „нехорошу“ поведінку, тру з ним про всілякі дурниці, аби тримати розмову. Він розповідає свіжий анекдот, але я погано слухаю, бо мій дашок зайнятий тим, куди подітися. Раптом я згадую, що зранку мав приїхати Риня, швидко прощаюся і йду до Івана, який живе неподалік. Зараз тільки 11-а, певно, він уже в Тернополі, поїзди приходять переважно зранку. Дзвоню в його двері, ніхто не відчиняє. Прислухаюся. Здається, тихо. Дзвоню ще раз, протяжно, довго. Чути шум, наче тече вода, невдовзі спрацьовує замок, двері трішки відчиняються. Переді мною показується голова, обмотана рушником, врешті я бачу мокре обличчя Рині. Завалюй, каже він і йде у ванну. У вітальні стоїть велика ще не розпакована спортивна сумка, на журнальному столику безлад: розкидані журнали, фотки, пара чистих шкарпеток, горнятко з недопитою кавою, надгризений бутерброд.

— Ну, розказуй, — заходить до кімнати Риня й посміхається.

— Це ти розказуй.

Риня каже: Толян, мене накрило, я втюрився, як останній лох, мені все по-барабану, Інгрід, яка це тьолка! Пацики там нормальні, як і в нас, так само москалів ненавидять, райони на райони не б'ються — це палеоліт, в основному — на тачках по чотири-п'ять чоловік, струя в них серйозніша, ніж у нас, майже всьо є, он фланелеві сорочки, купуй — не хочу, на кожному кроці; в мене була така смішна історія, ну, ти ж знаєш, я поїхав у своїх старих подертих кросах „томіс“, а в них цього нема. До мене один естонський па-цик причепився, шоб поміняв кроси на його „саламандри“, а мені шо — майже нові туфлі тепер маю; пауза; а як ти, Толян? чьо під очима жовте? з ким пиздилися?

— Да, була тєма, в одному селі з Коновалом попали під роздачу.

— Він ше живий?

— Да, поки не вмер, — відповідаю. Він пропонує заварити каву, не відмовляюся. Йде на кухню, чую, як наливає в чайник воду, чиркає сірником, запалює камфорку.

— Хто з наших є? — запитує голосно з кухні.

— Всі! — кричу йому, бо вуличний шум, який проникає до кімнати через відчинений балкон, приглушує наші голоси. Невдовзі Риня заносить дві чашки з кавою, ставить на журнальний столик, із моєї ненароком проливає каву на журнал, але на це не звертає уваги.

— Ну, як ви жили?

— Да ніяк, вчора якусь курку знайому Дефіцита, натягнули на дальньому пляжі, уявляєш, малий Машталір з нею майже дві години триндів.

— Сили береже? Для боксу? — регоче Риня, — ну хай береже, тільки шоб сперма в мозґи не вдарила.

П'ємо каву, Риня знову розповідає про Естонію: Толян, я від цієї країни все більше випадаю в осад, мабуть, буду звалювати туди жити, вже навіть шуршав про отримання громадянства, естонці класні, але, бляха, такі націоналюги, шо це просто торба, вони всіх слов'ян витурюють; може, це й правильно? не знаю; пауза; там можна бабки робити, під боком фіни, дебіли рідкісні, уявляєш, люблять, козли, бухати... і в себе водку заборонили; є в них після цього олія в голові? Риня, я звалив з дому, несподівано кажу йому, і не маю де жмти. Впадеш у мене, пропонує він, мої старі сьогодні зранку в село до бабу-лі нюхнули на тиждень. Через хвилин двадцять озивається телефон. Риня бере слухавку, переводить погляд на мене, каже „його нема“, „да“, „обов'язково“ й показує пальцем, що питають за мною. Це мати. У мене знову починається депресняк. Риня дивиться на мене потухлого й каже: тобі, Толян, на сьогодні нада свиню. Здивовано підводжу голову. Да, да, сьогодні на ніч, вони, курви, заспокоюють — це як ліки. Може, подзвонити до Ляні? — запитує й іронічно прикушує верхню губу. Здригаюся і розгублено розводжу руками. Згадка про Ляню ще більше пригнічує, але відчуваю, що хотів би зустрітися. Ясний перець — ця мантелепа глибоко залізла мені в душу. Риня бере телефон і каже, що дзвонить до Ляні, Толян, що скажеш, прийдеш, добре?

— Не знаю.

— Шо тут знати? — насідає Риня, — я ж тобі не пропоную з нею розписуватися, просто витягнеш її з хати, приведеш сюди, яйця підкотиш і відведеш назад, тут нема шо знати.

Я кажу, що мені доведеться знову чесати їй на вушко всіляку муру, в яку вона навряд чи повірить, казати, що люблю, не можу без неї, а цього робити не хочеться. Риня сміється: Толян, вони всі це люблять слухати, вони без цього не можуть, з ними тільки так треба, як ти цього не доганяєш, вона ж буде щасливою, коли їй вішатимеш лапшу на вуха; це ж елементарно, ват-сон. Добре, я піду до неї. Він набирає її номер: „Ляня? привіт, це Риня, як поживаю? нормально, а як ти? Молодець“; пауза; „Іра питала? на днях знайду її“; пауза; Риня сміється, час від часу каже „да“, „класно“ і раптом — „маленька, дати Толяна?“ — зиркає на мене й показує пальцем вгору, тіпа всьо йде класно. На, говори, простягає слухавку.

„Ало“, — кажу ніби чужим голосом.

„Ти?“ — дивується Ляня.

„Да“.

„Я до тебе дзвонила, а тебе ніколи нема, тільки мама. Дурачок, чьо ти ховаєшся від мене? А? Я ж тебе не забула...“ Від цих слів по моїй спині починають бігати мурашки.

„Ляня, я...“

„Нічього не говори“, — перебиває. Мною трухає, серце, таке враження, зараз к кібєням вискочить. „Ти прийдеш до мене?“

„Да“.

„Коли?“

„Після сьомої“.

„Не обманюєш? Я тебе буду чекати. Прийди, я тебе прошу. Прийдеш?“

„Да“.

„Па“, кладе слухавку. Риня дивиться на мене й сміється: в тебе навіть табло посвітлішало, ато ходив такий, ніби арматурою огріли. Пауза. Риня, дивлюся йому в очі, здається, мені настали ласти, я знов у цю суку втюрився.

9

Увечері підтягуюся до будинку Ляні. Спершу не наважуюся до неї зайти й думаю, як би її витягнути з квартири, аби не бачила мати. Але збираюся духом і заходжу в під'їзд. Відчиняє Ляня, запрошує до себе, але я відмовляюся й витягую її на коридор. Я шепочу „пішли“, кілька секунд вона уважно й дивно кліпає оченятами, після чого каже „зараз“ і зникає за дверима. Здається, все йде нормально, курю й дивлюся через під'їздне вікно на подвір'я. Внизу маленький хлопчик і дівчинка б'ються за велосипедик, дівчинка штовхає його, він не втримується на ногах, незграбно падає на дулу й голосно плаче. От козел, косить, аби на нього звернули увагу. До дітей підбігає молода жінка, мабуть, мати хлопчика, питає, що сталося, пальчиком сварить дівчинку, забирає в неї трьохколісний велосипедик, і вони йдуть додому. Ляня з'являється усміхнена в рожевій тонкій сукні з білими маленькими квіточками та легкій блузці. Я беру її, як мале дівчатко, за руку, й ми виходимо з під'їзду. Вона запитує, куди підемо. До Рині. По дорозі Ляня питає, чи хоч трішки думав про мене? Думав. Трішки. Чи хотів мене хоча б один раз побачити? Хотів. Один раз. І не тільки побачити. Вона стає радісною, щебетливою, розповідає про всіляку муру, про те, чим займалася весь цей час, коли мене не було, про те, що її брат Майкл вислав нові фарби, буде чим розмальовувати стіни, а нашого метелика (? — тільки через кілька секунд згадую, що йдеться про її малюнок на стіні будинку біля 11-ї школи) якісь козли пошкребли, мабуть, хотіли стерти. Як шкода, відповідаю.

До Рині приходимо, коли той чистить картоплю. Ляня, добра душа, береться домагати, в білу велику миску нарізає свіжу капусту, огірки, зелену цибулю на салат. Я кажу Рині, може, подзвониш до Капусти? Він наче насторожується: вона ж мене зґвалтує, коли прийде сюди. Але невдовзі Риня заходить у вітальню, бере телефон і зачиняє за собою двері. Сідаємо вечеряти. Риня дістає з холодильника „Пшеничну“, а Ляні наливає у склянку домашнє малинове вино. Ну шо? — запитую в нього, маючи на увазі його розмову по телефону з Капустою. Через годину за нею зайду, відповідає він і наливає по другій. Ляня насідає на Риню, що той погано ставиться до Іри, а вона ж тебе чекає, постійно телефонує. Риня виправдовується, я їздив на заробітки, не було часу, хотів подзвонити, але ж сама знаєш, як це важко, коли забіганий і втомлений. Від цієї комедії я мало не пирскаю зі сміху, але стримуюся; да, в Естонії Риня дуже важко працював, особливо на Інґрід. Ляня тепер грузить нас обох, шо, тіпа, всі мужики суки останні, вам вірити не можна, і взагалі — вам треба повідривати „хазяйство“. Але ж ти віриш? — сміємося ми з Ринею. Да ну вас, вдавано хнюпиться вона. Мені пора, невдовзі каже Риня й залишає нас, іде за Ірою. Ми — самі. Ляня мовчки усміхається й дивиться на мене, її очі буквально казяться. Почуваюся по-дурнуватому. Пропоную їй випити і вона не відмовляється. Їй наливаю вино, а собі горілку. Сидимо в тиші, чути, як об кухонний світильник під стелею б'ється велика муха. Вечоріє, трохи душно, я відчиняю вікно.

Озивається телефон, але не підходжу, бо це, мабуть, моя мати — розшукує мене по знайомих. Нараховую біля восьми гудків. Знову тиша. Ляня пригублює склянку, губки оживають, ледь помітно ворушаться й знову завмирають. Я підсідаю до неї, беру її долоні й цілую пальці. Ляня мовчить, чую її важке дихання. Дурачок, шепоче вона, чьо ти від мене тікав? дурачок, я тебе всі ці дні чекала — чекала, що прийдеш, подзвониш, спитаєш, як мої справи; пауза; господи, який ти дурачок. Говори, маленька, говори я хочу тебе слухати щоб це було безперервно хочу цілувати тебе твої пальчики облизувати їх торкатися язиком твоєї теплої ніжної шкіри дивитися в твої гарячі очі й здогадуватися що ж вони про мене таке зараз думають узяти на руки твоє легке тіло кружляти з ним а потім хай буде все що має бути все що має бути те що в наших спогадах правдиве дороге без дешевих понтів щоб відступило все що неприємне низьке і підле маленька я тебе хочу навіть якщо завтра скажу собі толян ти мудак чиниш як повний лох хай мене ніщо не зупиняє хай накриє мене ця планка з головою на все воля божа якщо так має бути значить так і треба нема про що шкодувати якщо зараз добре значить це головне і хай якнайдовше не наступає завтра це сране жорстоке завтра. Ми підриваємося, як ошпарені, й цілуємося. Підхоплюю Ляню на руки й несу в кімнату Рині, ногою штовхаю двері, які подаються, заходимо в темряву, падаємо на ліжко. Нетерпляче стягуємо з себе одяг, і Ляня шепоче, що про це довго думала. Лягаю на спину й саджу малу на свій рот. Чорнявий лобок, животик, груди, обличчя, волосся наді мною перетворюється на суцільний плавний рух.

Ляня стає вологою й гарячою, злегка скрикує від незначних конвульсій, що пронизують її, треться об мене, стікає гарячими соками й схлипує. Тебе так довго не було, так довго, задумано каже згодом. Я слухаю й не перебиваю, здається, Ляня хоче мені зізнатися. Чьо ти мовчиш? — горнеться до мене й водить пальчиком по моєму вухові. Не знаю, мляво відповідаю, бо неохота зараз говорити. Ні — ти знаєш, зітхає й дивиться в стелю, знаєш, сумно повторює Ляня, просто не хочеш сказати. Здивовано зиркаю на неї. Да, замовкає вона; пауза; я здогадуюся, про що ти зараз думаєш. Про шо? Ти думаєш про те, чи я була весь цей час... ха-ха-ха, починає сміятися, а мені й справді цікаво, а? Толян, як ти думаєш, чи був у мене хтось? Не знаю, відповідаю глухо, бо насправді про це багато думав. Не будь таким серйозним, Ляня хапає мене пальцями за щоки й починає ними злегка трусити, ну, скажи... скачуть бісики в її очах, які я бачу навіть у темряві. У тебе дашок поїхав, знехотя кидаю. Що-о-о! — вискакує на мене, хапає мої руки й закидає за голову на кути подушки. Ляня до чортиків красива, від чого навіть щемить трохи у грудях, адже... я ніколи не буду з нею. Раптом здригаюся від цієї правдивої і страшної думки. Я НІКОЛИ НЕ БУДУ З НЕЮ. З одного боку — божевільно хочу її, хочу, щоб вона була поруч, щоб ми бачилися, але... але розум шепоче, бля, все це не те, все це туфта. Дурачок, чьо ти мовчиш? а? ти зараз був такий страшний, по-дитячому каже вона, що мені аж стало не по собі, щось не так, да? ну, скажи мені, що ти мене любиш? Скажи. — Я тебе люблю. Нормально?

— Нє, ти це не так сказав, ти це сказав, бо я попросила.

— Маленька...

— Невже ти думаєш, що я така дурна? да?

— Ляня, я тебе люблю.

— Не любиш...

... пауза; лежимо, мовчки слухаємо тишу, шум за вікном, хоча там, мабуть, і нічого не шумить, лише поодинокі звуки далеких машин чи випадкові викрики на нічній Київській. Озивається телефон; точно мати, думаю про себе. Ляня пропонує підняти слухавку, каже, може, це Риня, може, в нього щось сталося. У нього нічого не сталося. Бо це не Риня. Ляня каже, що до першої їй треба повернутися, я сказала мамці, що піду на скачки на „Оріон“, а вони закінчуються о пів на першу. Здається, Ляня дрімає. Несподівано чуємо гуркіт, насторожуюся, бо відчиняються вхідні двері, потім пирскає дівочий голос, за ним лунає сміх і чути Риню. У нашу кімнату вривається смуга коридорного світла. Риня голосно співає:

Ой на ліжку перина, на перині Марина, на Марині Миколай, йому, Боже, помагай!

Капуста кричить: народ, вставай! Ляня протирає сонні очі й невинним, тихим голосом каже: при-ду-рки. Поспіхом одягаємося й виходимо до них на кухню. Капуста сидить у Рині на колінах, і вони цілуються. Хочу вина, каже Іра, ану, Толян, наливай Ляні. Ми сідаємо за стіл, Ляня дивиться на годинник і каже, пора йти. Іра й Риня затримують її, підеш потім, нічого не станеться, якщо на годину прийдеш пізніше, Толян тебе відведе, не переживай. Випиваємо. Капуста пиляє Риню за те, що той, поц останній, за місяць жодного разу не подзвонив. Риня усміхається й мені підморгує. Ляня підквакує, що всі мужики чьмошні. Бабйо заводиться й стає революційним. Толян, може підемо покуримо, каже Риня, а вони собі хай потриндять. Мовчки потягую цигарку й думаю, що мені робити з Лянею, як із нею бути далі. Після перекуру Ляня знову вилуплюється на годинник і підводиться, аби здиміти. її ніхто не може втримати, в неї наче падає планка й вона зациклилася на запитаннях, що скаже матір, чи буде сварити. Ми підводимося, прощаємося й виходимо.

Ніч густа, тиха, тепла. Нічого не видно. Йдемо повз мій будинок, під'їзд, біля якого на лаві спить п'яненьке тіло. Я тримаю Ляню за руку, вона мовчазна й трішки напружена, шось собі, мабуть, кілішкує, бо час від часу кИ-дає на мене нетерплячий погляд і відвертається. Пірнаємо в цілковиту темряву, окутану деревами, крізь крони яких не проникає навіть блиск зірок. Густим коридором під аркою гілля й листя прямуємо навпростець через Б#м до її будинку. Ляня важко зітхає. Повітря пах-не вологою та каналізацією. Я кажу: напевно, буде дощ. Раптом і справді гримить, зривається вітер, сполохане листя шумить. Несподівано небо пронизує тріщина блискавки, за нею інша. По руці вдаряють кілька важких краплин. І — починається злива. Ляня насторожується, притискається до мене й запитує, що будемо робити. Сміюся, відповідаю: нічьо. Метрів за тридцять перед нами з веселим галасом пробігає четверо наших ровесників, накривши голови куртками, вони несуться вниз по вулиці в бік Чалдаєва й зникають. Відчуваю, як краплини пробиваються крізь товщу листя над нами і все частіше падають мені на плечі, футболка невдовзі стає мокра. Ля-ня каже, треба кудись заховатися. Обіймаю її й сміюся, що дощ теплий. Через п'ять-десять хвилин ми вже мокрі до трусів. У тебе хтось був? — несподівано запитує Ляня, і я розумію, що вона має на увазі (мабуть, Капуста їй розтринділа, що бачила мене біля озера з донецькою дівахою). Пауза. Да, відповідаю знехотя. Ляня замовкає й починає ридати. Ми зупиняємося, я обіймаю її й гладжу по голові, а вона, занурившись обличчям у мене, ридає ще дужче. її мокре волосся збивається в пасма, по ньому стікають дощові краплини. Ляня підводить голову й дивиться так, наче від мене залежить її подальше життя. Толя, пошепки каже, ми будемо разом? Пауза. Я цілую її в кумедні, заплакані оченята й відповідаю „да“. Повертаюся, ніби мішком прибитий, на душі галімо; чьо я їй брешу?

10

Виїжджаємо з вечірнього Тернополя на чернівецьку трасу двома колимагами: на білій „трійці“, яку веде Діма Дефіцит, і на вишневій „дев'ятці“, за кермом якої знайомий штемп зі Східного, який згодився нам допомогти — зробити повне Дахау лохам із села Дружба. Нас їде десятеро: я, Дефіцит, малий Машталір, Риня і Коновал — у першій машині, наші другани зі Східного — в наступній. Проїжджаємо Березо-вицю26 (у містечку Залізничників27 „дев'ятку“ зупиняє фараон, хвилин десять довелося потратити на тьорки з ним), а потім селища Мишковиче й Микулинці28. Пацани, каже Коновал, уявляєте, як ті лохи говорять: „чьмо“ вони вимовляють як „чмо“, а „чювак“ як „чувак“, от бичяри... Ха, ха, ха, регочемо. У Дружбу зарулюємо, коли на вулиці темно. Де їх шукати? — дивиться на мене малий Машталір. Не знаю, нада подумати. Де в них той йобаний клуб? — запитує Риня. Он там, показує Коновал. Ми тихенько під'їжджаємо, зупиняємося на віддалі, глушимо двигуни й прислухаємося до навколишніх звуків. Біля входу до клубу — темнота, хоч вибий око. От плуги, лампочку навіть не можуть вкрутити, каже Дефіцит. Але там відчувається метушня, ми придивляємося уважніше, чуємо тиху музику, розмови й легкий дівочий сміх. Вирішуємо під'їхати ближче. Ну шо, пацани, бриєм? — говорить Риня, і ми виходимо з колимаг. Відкриваємо багажники, дістаємо біти, дерев'яні саморобні дубін-ки, а Діма хвалиться, що у свого старого позичив велику киянку, класна штука, пацани, особливо добре виходить по голові. Тихо, ти! — сичить Риня. Боже, допоможи, шепотом каже Бодьо Машталір і цілує маленький нагрудний хрестик. — Міша, це ти? — каже один із лохів, які сидять під клубом.

— Я, на хуй, я, — відповідає йому Дефіцит. Ми підбігаємо до клубного входу й помічаємо, що в темряві на лавці тусується приблизно п'ять селюків, а в них на руках їхні подруги. Вони курять, слухають „Ласковый май“ і розмовляють.

— Вали сучяр! — кричить один із пациків, які їхали за нами у „дев'ятці“.

Гуп! Гоп!

— А-а-а!!!

— Люди!!! Гуп!!!

— Не треба, я прошу вас, не треба!!!

— Закрий їбало, чювирло! Гуп!

— Мій тато вас всіх повбиває! — каже плаксивий голос.

— Мовчи сука, бо вб'ю! — кричу переляканій курці й дубінкою заряджаю їй по балді, вона скрякує й перевалюється за лавку в кущі. Несподівано з темряви вибігає озвірілий лох і кидається на Дефіцита, але той встигає киянкою влупити його по шиї, бик падає з криками на землю, вхопившись руками за горло. Метрів за шість від мене Коновал сумлінно валить нерухоме тіло ногами й погрожує, що всіх тут заасфальтує. Я помічаю, як на лаві сидить зашугана самотня вівця, тримає на руках магнітофон. „Ласковый май“ продовжує грати. Бєлиє рози, нахуй! З усієї сили б'ю дубінкою по магнітофону, вона верещить, кидає його, музика зупиняється, за секунду зривається й дьору. Дожени ту пизду! — кричить Риня до Дефіцита. Кобіта тікає, як ненормальна, я зупиняю Діму, кажу, ти її вже не доженеш. Пацани пробивають лохів на котли, бабки. Шо за хуйню вони носять, каже незадоволено Коновал і викидає допотопний електронний годинник, який скинув із лежачого дауна. Всьо, пацани, звалюємо, кричить Риня. Ми підбігаємо до калимаг, сідаємо. Вирулюємо на трасу й повертаємо в бік Тернополя. Регочемо й розказуємо, хто як кого колошматив. Красіво, щасливо каже Дефіцит і вмикає четверту передачу. Що з того, думаю про себе, били не тих, кого треба. Газу, Діма, газу! — кричить веселий Машталір. У цей час пацани на „дев'ятці“ нас обганяють і вириваються вперед. Вони шо, з копит зійшли? — запитує Риня, ану, Діма, дай копоті! Дефіцит натискає на газ, і ми ідемо швидше. Газу! Газу! — кричить Бодьо. „Дев'ятка“, мабуть, не чекала, що ми її наздоженемо, а тому знову виривається вперед, і ми її більше не бачимо. Газу, газу! — кричить малий Машталір. Дефіцит нервується, бо не може обігнати мудака на голубому „москвичі-комбі“. По зустрічній смузі якраз пролітає ціла купа фур із причепами, і ми не можемо піти на обгін. Ці мутанти вже, мабуть, у Микулинцях, каже Риня. Да, вони відірвалися, відповідає Діма. Пауза. Хвилин десять ідемо мовчки, кожен думає про своє. Я забув вам, пацани, сказати, каже малий Машталір, учора я дзвонив до Петра Григоровича і пропонував йому їхати з нами у Дружбу, жлобів мочити, знаєте, шо він мені сказав? Шо? — насторожуємося ми. Він сказав, шо на таку фігню не має часу. Так і сказав? — дивиться на нього шокований Риня. Да, так і сказав. Коновал злобно фиркає. Більше з цим підаром ми справ мати не будемо, каже Риня. Хуй йому в сраку, лось хитрожопий. Пауза. Я давно бачив, уклинююся в розмову, шо він мутний штемп, всьо собі кілішкує, знає, з ким вигідно, а з ким нє. Та пішов він нахуй, каже Бодьо, колись, вівцю, поламаю, бля, хай тільки під руку попадеться. Пауза. Від згадки про Петра Григоровича в мене пропадає настрій, думаю про той мутняк, який був (?) у нього з Лянею.

— Цей лох, пацани, до Ляні клеївся, — кажу хриплим голосом.

— Да? — пожвавлюється Риня. — Так давай цього підара законтачим!

— Це було ше до мене; бля, я б його, пацани, порвав, його мордочку хитру, бля, пописав би...

— Нічьо, — каже малий Машталір, — рано чи пізно ми всі питання... — бах — хлопає руками. Заїжджаємо в Мишковичче. Риня каже: Діма, не газуй, тут можуть мєнти стояти. У центрі селища помічаємо вишневу „дев'ятку“, пацани стоять біля машини й курять. Шось ви відстаєте, підколюють нас, коли ми зупиняємося біля них. Повертаємося в Тернопіль разом. Машталір і Коновал решту дороги говорять про бокс, Бодьо каже, що зараз місяць-другий відпочине, а потім знову за роботу. Я неуважно їх слухаю, згадую Ляню. Риня дивиться на мене й сміється: думаєш про неї? Від його слів здригаюся і ніби приходжу до тями. Звідки він знає?

11

Може, я все не так роблю? Може, я надто сильно на тебе насідаю? Ти мені скажи, я... я... може, й справді я не помічаю за собою, що від тебе надто багато хочу, каже вона й сідає

навпроти за кухонний стіл. Мовчу, не хочу перебивати, бо якшо переб'єш — її знову прорве, а мені всю цю туфту слухати ще раз — ломи. Тебе не було вдома три дні, зітхає вона, я вже не знала навіть, що думати, передзвонила до всіх твоїх друзів, ніхто нічого не знає, ніхто тебе не бачив, брешуть — і не заїкаються, Господи, що я тільки не передумала... хотіла дзвонити в міліцію, в лікарні, в морги, думала дзвонити в медвитверезник, я навіть знайшла (вичислила — як ти кажеш) телефон Ляні і дзвонила їй, бідолашна за тебе також сильно переживала... Господи, це така гарна дівчина... і чому ти не з нею? Вона просто золотце, таке симпатичне дитятко, воно, як почуло, що тебе нема, аж мало не плакало; Ляня казала мені, що тебе дуже любить, а ти... ти навіть до неї не дзвониш... пауза; тебе не було вдома три дні, ТРИ ДНІ... ти хоч це розумієш? — дивиться на мене незрозумілим поглядом, такого її погляду я ще не бачив. Позіхаю. Пауза. Мати просить, аби більше ніколи не йшов з дому. Мовчу, бо не знаю, як буде далі. Дзвонить Риня, каже, що всі наші збираються біля столика в дворі, кинемо картішки на копійчину, „храп“ або „буру“. Да, да, я прийду, відповідаю йому. Мати уважно на мене дивиться, ніздрі поволі роздуваються, значить, вона гнівається, й раптом — справді — прискіпливо запитує „знову колеги?“. Усміхаюся, бо її поведінку знаю наперед, говорити до неї зараз — це божевілля, від цього матір ще більше заведеться, а тоді її навіть артилерійська канонада не зупинить. Невдовзі я скипаю з хати. Підходжу до столика й бачу Риню з двома знайомими штемпами, які живуть на Тинді. Вітаюся з ними, Риня запрошує зіграти в „храп“ на гроші. Нема питань, граєм. На сармак граєте? — питає в них. Пацики з Тинди пропонують класти в банк одразу по рублю, ми з Ринею переглядаємося й сміємося, ці лохи навіть не підозрюють, як швидко в цій грі підскакує банк. Якшо хочеш програти свою хату, каже Риня до одного з них, то можемо ставити й по рублю. Вони думають, перекидаються словами. Потім менший на зріст, із кумедним поганялом Кефір, питає: скільки кладемо? По двадцять п'ять копійок, кажу я, нормально? Да, відповідають вони. Риня чіхрає колоду, роздає на чотирьох. Ну? — дивиться на Кефіра, той каже „пас“, а за ним і його сусід. У мене козирний хрестовий туз і хрестова дама, можна ризикнути. Я — „храп“. Правильно, Толян, допомагаю, каже Риня. Я — „п'ятірку“, каже Кефір. Ну шо? — сміюся я, „пятьорік“ ходить — і виграє. Міняємо в колоді карти. Мені підвалює хрестова десятка, ху, не пропаду. Кефір ходить. Бере першу взятку. Всі решта — мої. Риня влетів. Рубль п'ятдесят — мій, 50 копійок — Кефіра. Риня сердиться й кидає мені маяки, щоб допомагав розводити паца-нів. Риня виставляє банк. Тасує Кефір, дає збити колоду, всьо, як має бути, роздає карти. Його друган одразу каже „храп“. Ми з Ринею переглядаємося, шо за біда може в нього бути. У мене козирний бубновий король і два тузи — піковий і червовий. „Помагаю“, кажу я. „Пятьо-рік“, підключається Риня, Кефір: і я „пятьорік“. На цей раз храповщик влітає, бо взяв лише одну взятку козирним тузом (і про шо дурбелик думав?), Кефір не бере жодної, Риня падає, а все решта — моє. Храповщик виставляє подвійний банк, а Риня й Кефір — по два рублі. У банку тепер 8 рублів. Можна грати, сміється Риня.

Приходить малий Машталір, вітається з усіма потиском руки, каже, що в Діми Дефіцита проблеми. Шо таке? — запитую і роздаю карти. Я не в курсах, відповідає Бодьо, він тільки по телефону сказав, шо хоче з нами серйозно поговорити, бо не знає, як далі жити. Пауза. Ми наче мішком прибиті (???); пауза. Роздаю карти. Риня — „я пас“, Кефір — „храп“, його друган кидає карти. Малий Машталір дивиться на мої карти й каже, шо можна попробувати. Добре, попробую. Риня пожвавлюється — „пятьорік“. Пятьорік“ ходить, сміюся я, і виграє. Храповщик знову падає, а ми з Ринею ділимо банк. Кефір нервується, психує, каже, мені сьодні, пацани, не фартить, виставляє подвійний банк: 16 рублів. Нічьо, нічьо, тасує Риня карти, ше всьо попереду. Роздає. Я дивлюся в свої карти, і в мене падає шухляда: пацани, підводжу на них очі, в мене „вертольот“ — козирний туз і козирна шістка, ніхто не міняє карти, всі при ділах. Кефір знову псіхує, його друг голосно каже: блядство. Я непокоюся, оскільки змушений „храпіти“, але коли не заберу дві взятки, тоді виставлятиму подвійний банк. Граємо. Козирним тузом вибиваю в них козирі, але Риня, бляха, козирним королем вибиває мою шістку. Я на грані провалу. Кефір заходить із хрестового валета, слава богу — в мене хрестовий король, тільки, шоб його не перебили... Риня кидає хрестову десятку, друган Кефіра — взагалі якусь фігню. Ху! — ричу й забираю свою останню взятку. На соплях, бля, витягнув, регоче Риня. Ми з ним знову ділимо банк, а тиндівські штемпи викладають по 16 рублів. Банк: 32 рублі. Та ну його нахуй! — знову псіхує Кефір і позичає в свого другана бабки. У мене вже голяк, каже той.

Несподівано з'являється Дефіцит. Він блідий як смерть, під очима чорні синці. Діма, шо сталося? — питає в нього Риня. Той мотає головою, як контужений, і розводить руками. Я дивлюся на його тремтливі губи, які ледь виразно вимовляють: пацани. Діма, кажу я, давай ми швиденько цю фу кинемо, а потім поговоримо, добре? Да, глухо каже той. Друган Кефіра роздає. Риня храпить, я допомагаю. Кефір у відчаю кидає карти і кричить, ну як з такою хуйньою можна фати? — сама мілюзга, ні одного туза. Я беру одну взятку (8 рублів), Риня все решта. Друган Кефіра каже, що більше фати не хоче. Правильно, сміюся я, ліпше файте на сірники. А шо, вже всьо? — розчаровано дивиться на них Риня, ну, як скажете. Потухлі штемпи з Тинди прощаються з нами й звалюють.

Діма, розвертається Риня до нього, говори. Від того, про шо починає розказувати Дефіцит, у мене бігають по шкірі мурашки, а в малого Машталіра очі стають такі великі, ніби він зараз важко какає. Ну, говори... Дефіцит переводить подих: пацани, пам'ятаєте Ахінацею, ту клячу, яку ми натягували на дальньому пляжі? Тебе, Риня, тоді не було. Да, да, кажу я. Так от, ця Ахі-нацея, ця суча пизда, вафлєглотка триперна, затичка багаторазова... вона ніяка не Ахінацея, її звати Оксана, ну, в неї шиза, мабуть, так себе називати — Ахінацеєю, але я не про те: вчора ввечері до мене додому припхалася бригада три-дцяти-сорокалітніх збуїв, серед яких один — підполковник кегебе, її старий, словом, витирає він піт на лобі, ця вівця сказала, шо я її зґвалтував, і якшо на ній не женюся, то мені будуть ласти.

Ми — в осаді. Відчуваю, як у моєму горлі все пересихає й перетворюється на мертву, нерухому плоть. Малий Машталір розгублено кліпає очима, наче не доганяє, що сталося. Риня задумано грається коробкою сірників і мовчить. Діма всіх нас обводить диким поглядом і чекає, що ми скажемо. Пауза. Блядь! Та скажіть шось! Чьо ви мовчите!? — кричить він, як ненормальний. Навіть не знаю, що йому порадити. Пауза. Риня каже: Діма, тобі треба звалювати з Тернополя. Куди? Куди мені звалювати? — розгублено вигукує той; пауза; я не маю куди їхати. А за кордон? — запитує малий Машталір. Який у пизді „закордон“! — у мене ж навіть паспорта нема, хто мене туди випустить, хто? Навіть якби мав... вони ж мене не випустять, вони ж... блядь! ШО МЕНІ РОБИТИ? Пауза. Не кіпішуй, каже Риня. Бодьо тихо бурмоче: та курва могла вибрати кожного з нас. А ти хочеш, щоб вона вибрала тебе? — зловтішно посміхається Риня. Да ну тебе, відхрещується малий Машталір, несеш всіляку пургу. Діма, кажу я після короткої мовчанки, женись на ній. Усіх відразу пересмикує. Шо?!? Шо ти сказав?!? — визвіряється той, у тебе шо, Толян, не всі вдома? Пауза. Риня здивовано дивиться й питає в мене: дашок поїхав? Пацани, намагаюся бути спокійним, у нього ж нема виходу.

??? — диким поглядом свердлить мене Дефіцит. Толя, у тебе впала планка? Пауза. У мене нічьо не впало, просто я дивлюся на це реально. От сука недоношена! — злиться малий Машталір на Ахінацею, а може її шугнути? Перестріти біля під'їзду і дати красіво пару разів по печінці? Ти думаєш, це поможе? — каже Риня. Пауза. Мені нада забухати, подавленим голосом озивається Діма. Завалюємо в гастроном „Київ“. Виграні в карти бабки пускаємо на кір (дві „столичної“) і все інше (плавлені сирки, мінералка, шість гарячих чебуреків).

Повертаємося до мого будинку, заходимо в під'їзд, сідаємо в ліфт (я виходжу на своєму поверсі й беру вдома кілька стаканів) і підіймаємося на дах. Риня розливає, Дефіцит мовчки сидить осторонь і сумно спостерігає за його рухами. Випий і попустить, каже малий Машталір. А ти будеш пити? — запитує в Боді Риня. Нє, нє, відмахується той. Може, чисто символічно? Добре, знехотя бере він стакан. Мовчки цокаємося, мовчки випиваємо. Пауза. Да-а, ну і в передрягу ти попав, жує малий Машталір і дивиться на Дефіцита, шо будеш робити? Не знаю. Ми випиваємо ще по одній. Діма до хавчика не торкається. Бери гризи, кажу йому. Він мовчки киває й продовжує дивитися крізь нас, наче ми прозорі. Я стаю біля краю даху й оглядаю мій двір: унизу ходять люди, бабуся з паличкою несе невеличку сумку, біля мого під'їзду четверо шмаркачів грають футбольним м'ячем у „квадрат“. Із третього під'їзду виплентується п'яний, о, так це ж мій вітчим, пацани; пауза; от стерво, насилу на ногах тримається, а ше навіть не вечір... шоб на тебе колись залізобетонна плита впала! Дивлюся на Тернопіль. Вдалині, де центр тулиться до Нового світу, крізь хаотичний ряд будинків і запони з дерев у кількох місцях помічаю чисті та блискучі, мов скло, кілька клаптиків озера. Згадую недавні події на дальньому пляжі, краще б ми тоді ту вівцю Ахінацею не зустріли. Випиваємо знову. Риня йде відлити, повертається здивований. Пацани, там, показує рукою, я бачив Коновала і Мавпу. Мавпу? — перепитує малий Машталір. Да, да, Мавпу і Коновала, вони, здається, хапають, з ними ще якась кляча. Мавпа тверезий? — перепитує Бодьо, не вірю, цього не може бути, мій брат казав, шо йому вже кранти, він спився, він вже себе не контролює, а деколи не впізнає знайомих. Наливай, каже Дефіцит. Випиваємо, Діма до закуски не торкається, його трішки накриває, він стає агресивним. Невдовзі до нас підходять Коновал і підігрітий Мавпа з пожовклим, пожмаканим лицем і страшними червоними очима. Коновал стає біля нас, а Мавпа сідає на невелику бетонну огорожу з маленьким металевим парканчиком. Дивиться на недопиту пляшку, бере її й повільно глушить із горла. Ти шо, свиня? — визвіряється на нього Діма Дефіцит. Мавпа відривається від горлечка, зупиняє на ньому каламутний погляд, несподівано вихоплює швайку й підставляє йому під горло. Тихо, тихо, тихо, підбігає до них Риня й намагається їх розвести. Мавпа рукою з ножем різко робить захват Дефіцита за шию і тягне за собою: пішли, сука, да я тебе зараз викину! Мавпа! — кричу до нього, лиши його, чуєш? Мавпа мене не слухає і відтягує Діму на п'ять-шість метрів від нас. Він швидко кидає ніж, хапає Діму за шкірки й спирає його на невеликий металевий парканчик, міцно тримаючи за сорочку, Дефіцит втрачає рівновагу й висить над прірвою.

— Я тебе викину!

— Давай, — каже Дефіцит, — викидай.

— Шо? Шо ти сказав?

— Мені похуй.

— Шо тобі „похуй“?

— Шо ти мене викинеш.

Мавпа пускає його, Діма втрачає рівновагу й перевалюється через металевий парканчик, але — слава тобі Боже! — зачіпляється ногою за пруття й встигає вхопитися ще лівою рукою. Ми швидко підбігаємо, відтягуємо озвірілого Мавпу, який встигає підняти ніж і намагається тепер нас ударити. Допомагаємо вибратися Ді-мі. Кілька секунд, каже Риня, і були б гайки. Мавпа сичить, шо всіх нас повбиває, по одному буду ловити й відрізувати яйця. Да, да, каже малий Машталір і міцно його тримає, повбиваєш, але потім, коли ми тобі дозволимо, а нам кидає: тільки шоб його ніхто не вдарив, чуєте? Не бити. Риня обережно забирає в Мавпи ножа, той помітно здає, потроху заспокоюється. Мавпа, тобі налити? — дивлюся на нього. Да, показує рукою. Я відкриваю другу пляшку й розливаю. Мавпа бере склянку й залпом випиває. Дивлюся на його мокрі бліді губи й мені стає гидко. Всьо нормально? — питаю в нього. Да, малий, всьо нормально, каже він і пускає відрижку. Бере шматок чебурека, роздирає зубами, жирне м'ясо вивалюється йому на світлі штани, але він на це не звертає уваги. А тебе, гівнюк, каже Мавпа до Дефіцита, я викину. Діма злісно зиркає й зневажливо кидає: попробуй. Мавпа знову пробує підвестися, але ноги підкошуються, і він падає на те ж саме місце, рукою хапається за поручні маленької металевої огорожі, але встати не годен. Він шипить, сичить, вичавлює з себе нерозбірливі погрози, фиркає, аж слина розлітається, і плює перед себе. Йдемо звідси, каже Риня, бо це повний аут. Мавпа хапає порожню пляшку „Столичної“ й викидає з даху. Він уже себе не контролює, каже малий Машталір. Ми підводимося й покидаємо його самого. Може, заберемо? — дивиться на нас Коновал. Ти його і забереш, відповідає Дефіцит. Ми спускаємося ліфтом, я виходжу на своєму поверсі й заношу додому склянки. Ну шо, пацани, каже усміхнений Діма, гуляємо сьодні? їдемо далі бухати? їдемо, каже Риня. Ми сідаємо в білу „трійку“, яку Дефіцит залишив біля п'ятого під'їзду мого будинку. На Коновала чекаємо? — запитує Бо-дьо Машталір. Та пішов він, лох останній, несподівано вибухає Риня. Від спеки нас потрохи накриває, тягне на сон, хочеться пити. На Київській беремо по бокалу холодного приємного квасу, випиваємо, сідаємо в колимагу, їдемо в центр. Так куди валимо? — запитує малий Машталір, коли ми спускаємося по Прімакова до універсаму. Квасити, їдемо квасити, бурмочу я. Риня, який сидить на першому сидінні біля Дефіцита, каже, Толян, не спи, скоро будуть дєвки, чуєш, голі дєвки з о-от так-кими сіська-ми, не спи! Да, я не сплю, я просто дивлюся і бачу цих дєвок! Як ти можеш їх бачити, регоче Риня, ти ж закрив очі? Я всьо бачу. Мене так гребе на сон, що я чую їхні голоси, але не розбираю, про шо вони триндять. Малий Машталір хоче їхати на дальній пляж, Дефіцит кричить, як недорізаний, шо їбав я в рот той дальній пляж, ми вже на ньому недавно були, з мене досить цього, бляха, зоопарку. Несподівано Риня пропонує їхати на Дружбу в ресторан „Калина“, там ціни нормальні, водяра хароша. їдемо? Да! Да! — кричать вони. У „Калину“!

Толян, ми приїхали, каже веселий Бодьо Машталір. Я розплющую баньки, мені допомагають вибратися з салону колимаги. Заходимо до ресторану. Сідаємо біля вікна за столик на чотирьох. До нас підрулює усміхнена тьотя в білому фартушку, вона усміхається, і я дивлюся на її великі, як у коня, золоті зуби. Ну й ікла, бля, бурмочу, загризе — не задумається. Пацани регочуть, тільки Дефіцит сидить засмучений. Нам приносять великі тарілки з картоплею-пюрешкою, зеленим горошком, великою відбивною і салатиком зі свіжої капусти, а ще ставлять графин водяри. Я пити не буду, кажу їм, балда розвалюється. Давай пий, каже Дефіцит, попустить. Попустить — значить попустить. За хвилин тридцять-сорок глушимо графин. їдемо тьолок знімати, пожвавлюється Дефіцит. О! — сміється малий Машталір, Діма повертається до нормального життя. А мені вже всьо похуй, каже він, гіршого бути не може. Виходимо з „Калини“. Риня каже: нада купити пару пляшок вінчіка, баби ж водку не п'ють. Заходимо в найближчий гастроном і беремо два снаряди дешевого червоного вина. їдемо в центр. Там із тьолками повний голяк, наче вони розбіглися по норах, їдемо на Східний, але там така сама біда: зупинилися біля випадкової карги, але вона така страшна, шо ми мало не повсцикалися зі сміху, фу, алігатор, фу, повзи звідси.

Раптом колимага глохне. Вилазьте, гаркає п'яний Дефіцит, нада штовхнути. Штовхаємо, машина кілька разів ліниво пчихає, але заводиться, Діма на нейтральній тисне на газ, ще раз, ми заскакуємо. Куди тепер? — запитую. Ідемо на Канаду, каже Дефіцит, там тьолок валом. Цей новий мікрорайон, який побудовано на схилі між Східним і Бамом, не дуже я люблю, хіба що круто вставляє швидко їхати по єдиній дорозі, яка веде від магазину „Обнова“ вниз до універсаму. Ми заїжджаємо на Канаду, й раптом машина знову глохне. Ти шо, каліка, визвіряється Риня на Дефі-цита, навчися їздити. Виходимо з машини, п'яний Дефіцит відливає на обочині, перед житловими дев'ятиповерховими будинками та перед людьми, які випадково проходять неподалік. Ти шо, даун? — дивиться на нього Риня. А мені похуй, каже Діма й хитається. Ми закурюємо. На дорогу поблизу нас виходять дві симпатичні дівахи, й Риня до них підрулює. Я дивлюся, як він їх зама-лажує, а ті красиво посміхаються. Потім дівахи йдуть дорогою вниз і віддаляються на метрів п'ятдесят. Повз нас проїжджає червона „таврія“ й несподівано зупиняється біля тьолок. Із неї виходить середнього зросту штемп у чорних окулярах, цілує блондинку, а її подруга цієї миті показує на нас. Штемп розвертається, і я бачу, як він зневажливо показує на нас пальцями, тіпа, ці лохи до вас, дєвки, чіплялися? Риня на це дивиться, і в нього падає планка. Раптом штемп у чорних окулярах показує нам „фак“. Пацани! — як ненормальний ричить Риня, цей лох нас послав! за ним! Ми підриваємося, запихаємо Дефіцита за кермо, а самі щосили штовхаємо з накату нашу колимагу, на ходу заскакуємо в салон. За ними! — кричить малий Машталір. Діма, газу! газу, на! — кричу я. Швиденько, поки вони не звалили! Діма, йобтвою мать, кричить Риня, вони вже внизу, зараз відірвуться! Діма тисне на газ, дає копоті, і ми на шаленій швидкості летимо до універсаму. Червона „таврія“ зупиняється на повороті, пропускає тролейбус, і ми до неї швидко наближаємося. Раптом вона рушає, об'їжджає велике кільце і повертає у бік Будинку культури „Текстильник“. Заріжу підара! — кричить Риня, я тебе сука закопаю да я тобі гланди через жопу повириваю а якшо ти обісрешся то заставлю зжерти своє лайно да я тобі гадьониш всі ребра поламаю шоб у тебе рак мозгів почався щоб тебе кожного дня в жопу трахали щоб тобі рідна мама їсти фуфєл не давала щоб ти гнида все життя на таблетки працював ах ти ж пі-дар вошивий лосіна нєобузлая да я тебе... Ми вискакуємо на вулицю Енергетичну, на якій розміщене велике кільце, але його не об'їжджаємо, як це потрібно робити, а обгинаємо з іншого боку — по зустрічній смузі і скорочуємо дистанцію. Прямісінько повз нас пролітає „рафик“, і я встигаю помітити, як водій показує нам кулака. Діма, газу! — кричить малий Машталір. Дефіцит дає копоті і наша колимага швидко наближається до тих ублюдків. Риня відкручує віконце у дверцятах і бере в руку пляшку вина, яке ми купили на Дружбі. Між нами й „таврією“ приблизно двадцять метрів. Дистанція скорочується. Риня реве на всю вулицю, і жбурляє пляшкою в машину, але вона не долітає, розбиваючись на асфальті. Толян, давай другу пляшку, гукає мені. Простягаю йому снаряд. Риня висувається з вікна, тримаючи пляшку в руці, як протитанкову фанату. Ми зрівнюємося з „таврією“, але між нами біля двох метрів.

— Діма, підрулюй до них! — кричить Риня. Наша колимага наближається, і цієї миті Риня б'є пляшкою по капоті „таврії“. Лох різко натискає на гальма, вискакує з машини й репетує на всю вулицю. Дефіцит зі страшними скрипами також гальмує, і ми вибігаємо.

— Це мого тата машина! — від розпачу волає мудак у чорних окулярах. — Що скаже тато?!

Риня підскакує до нього й з усієї сили б'є в табло, да я в рот їбав твого тата, придурок! Із „таврії“ вилазить ще один фуфєл. Я швидко оббігаю нашу „трійку“ і з ноги заряджаю йому в коліно, він згинається і йойкає від болю. Машталір коротким прямим вирубує його. У цей час Риня пресує того вилупка, який на Канаді показав нам „фак“. До Рині долучається п'яний Дефіцит і копає лежаче тєло, яке верещить, ніби недорізане порося, й закривається своїми каліками. Тьолки в салоні „таврії“ відкрили сосальники: люди! хто-небудь! рятуйте! Ми закриваємо двері, щоб їх не було чути. Повз нас проїжджає набитий людьми тролейбус і раптом збавляє хід. Діма Дефіцит підбігає до нього й починає товкти по металевому корпусу кулаками, переляканий водій дає ходу. Круті педалі, пака в лоб нє далі! Малий Машталір дивиться на пасажирів, зупиняється поглядом на одному з них і горланить „чьо пасьош, ублюдок? траву пасі!“

— Звалюємо! — кричить Риня. Ми штовхаємо колимагу, вона заводиться, сідаємо й їдемо по Енергетичній у бік універсаму. Потім звертаємо на Прімакова, а далі — на Київську.

Заїжджаємо в моє подвір'я, Діма виключає двигун. Ху, каже він, покаталися. Пауза. Малий Машталір тихо регоче, за ним Риня і я. Дефіцит дивиться на нас, харя його схожа на табло дауна, кліпає п'яними очима і собі гигикає.

— Як ми того лоха, а? — сміється Риня.

— Да, — каже Бодьо, — красіво.

Пауза. Мовчки куримо і знову час від часу сміємося. Пацани, може, по пивасику, бокаль-чик-другий — пропоную їм. Вони погоджуються, Дефіцит закриває колимагу, ми йдемо в найближчий магазин, набираємо купу „жигулівського“. Від перших кількох ковтків відчуваю пожвавлення руху крові, а потім — повний форсаж. Заєбі-толз. Допізна сидимо за столиком, Дефіцит пару разів ходить стругати, накрило, бідаку. Машталір звалює додому, каже, водяру з пивом не мішаю. Ми лишаємося утрьох — мертвий Діма, який спить за столиком і намагається крізь сон говорити, я і Риня. Як ти думаєш, запитує Риня, йому гайки? Пауза. Думаю, да; хай жениться... а потім розведеться.

12

ОЙ БЛЯ!

Сьома ранку — я в штопорі. Який тупий біль! Я більше ніколи не буду стільки пити. Більше ніколи не буду поліруватися! Який ідіот придумав пиво після водяри! Повільно, малими ковтками п'ю гарячий чай, трохи попускає, але ненадовго, через хвилин десять-п'ятнадцять біжу в туалет, згинаюся над унітазом, таке враження, що весь біль плавно перетікає в голову. Мацаю чоло, воно гаряче, як Сахара. Стругаю, ривками, в конвульсіях. Чайок накрився. Як мене ха-рить! Опираючись рукою об стіну, повільно заходжу до кімнати матері й вітчима, які спокійно давлять масу й не знають про мої тортури. На мить вітчим розплющує свої каламутні, сонні очі, блудить ними навколо, мене не помічає й знову бай-бай. Відчиняю дверцята в серванті й порпаюся у картонному ящичку, де лежать ліки. Хапаю упаковку активованого вугілля. На кішку кидаю п'ять-шість таблеток і запиваю водою з-під крана. Невдовзі на кухню приходить мати й питає, чого товчуся з самого ранку. Мені погано, насилу видавлюю. Вона бурчить, що не треба по ночах вештатися, якщо не вмієш пити — не берися. Ображено на неї дивлюся: я думав, ти щось розумне скажеш. На — простягає мені металеву літрову кружку з розведеною марганцівкою, пий, скотино. Я беру важку велику кружку, дивлюся на рожеву рідину, й мені стає погано від одної думки, що цю біду доведеться ковтати. На дні кружки в невеличку пучку зібралися кристалики марганцівки, я запихаю в розчин палець і починаю ним крутити за годинниковою стрілкою, кристалики повільно зриваються з місця й кружляють у коловороті. Збираюся з силами і з нестерпними стражданнями випиваю половину кружки, решта — виливаю в умивальник. Ця біда робить свою роботу. Через хвилин п'ять я знову над унітазом, із мене виходить рожева рідина, дивлячись на неї, я чомусь вірю, що все буде добре, скоро поволі спадатиме біль, з'явиться апетит, я знаю, вже недовго. Поїж кашки, каже через годину матір. Не хочу я ніякої кашки. Поїж кашки! —

визвіряється вона на мене. Не хочу я ніякої кашки! НЕ ХОЧУ! — йду з кухні, а мати мені навздогін кидає: псіх. У своїй кімнаті ставлю платівку Елвіса Преслі й падаю на ліжко. Мене все це харить. На другій композиції голка на платівці починає скакати, й це мене також дратує, її запоров ще два місяці тому цей підар вошивий Петро Григорович, гнида неохайно ставиться до чужих речей. Підводжуся, переставляю голку на наступну композицію. Ляня, дурочка, знову до мене дзвонить, по кілька разів на день, із матір'ю тріпається по півгодини, і чьо їй нада? Може, думає, що в нас знову все починається, сюсі-пусі, аля-улю, рамси... бля... дебільна курка. Матір каже, йди, поговори з нею. Я лежу й на неї не реагую. Що їй сказати? — дивиться на мене. Скажи, шо мене нема, вона заперечує, але я її грубо перебиваю, ти мені заважаєш слухати музику. Пауза. Матір знову заводиться, командним тоном каже, щоб я йшов і поговорив з Лянею. Я не буду з нею говорити, ти це можеш зрозуміти? — підводжуся з ліжка. Чому? Пауза. Бо не хочу. Мати гнівно гримає за собою дверима, аж здригається в кімнаті вікно. Преслі. Я заплющую очі й слухаю музику. Зараз так не співають, думаю про себе, зараз кожен лох може випхатися на сцену, і про нього газети скажуть, що це повний відпад, крутитимуть пролетаріату кожного дня гівняні пісеньки по ящику, і він буде щасливим. У мої двері стукають, на цей раз вітчим, каже, що мене до телефону. Я підводжуся.

„Толя“, одразу пізнаю голос Дефіцита, але він приглушений і чужий.

„Да, Діма, я тебе чую“.

„Толя, мені, здається, вафлі“, — каже він і починає ридати.

„Діма! Діма! Шо таке?“

„Ліпше не питай, я зараз не можу говорити“. Кладе слухавку.

Невже Дімі торба? Не можу повірити, що в наше непримітне, безтурботне життя увірвалася небезпека, так просто, несподівано, про яку ніхто ніколи з нас не думав. Згадую його веселу манеру підрулювати до красивих баба-сьок, чірікати їм усілякі приємності на вушка, від чого вони сміялися, здригаючись усім тілом, їхні очі від задоволення й цікавості поблискували, бо Діма, у принципі, симпатичний пацик, і тьолки на нього велися, як ні на кого з нас. Да, ця пизда Ахінацея — кара Божа, яка нагло звалилася на наші голови й одного з нас, здається, накрила остаточно. Як би там не було, але я відчуваю, що в Дефіцита всьо буде нормально, він викрутиться, на крайняк — одружиться з тією сучкою, а потім... рано чи пізно кине її, бо такі „склеєні“ сім'ї довго бути не можуть, — це не по-людськи і не по-божому, так робити — нечесно. Діма, Діма... раніше ти завжди усміхався, що буде потім? Пауза. Я отямлююся й дзвоню до всіх наших, може, Дефіцит їм натріпав іншого. Рині нема, малий Машталір жує і каже, що до нього ніхто не дзвонив.

Ясно. Точніше — нічьо не ясно. Після другої дня виходжу на кухню, голод бере своє. Мене попускає бодун, і я відчуваю, як зростає апетит. Смажу яєчню, нарізаю свіжі огірки, помідори і поспіхом їм. Матір сідає напроти й мовчки спостерігає, як я хряцаю. Від цього почуваюся незручно, кажу їй про це, а вона нічого не говорить і тільки кліпає очима. Якщо подобається — ну то дивися. Сидить спокійно біля стіни, обкладеної білою облицювальною плиткою, голову злегка відкидає назад і тулить до стіни. Поводиться дивно, відкритими, розширеними очима вона застигає на уявній точці й думає про своє. З цієї „коми“ її виводить телефонний дзвінок. Отямлюється, на секунду зачіплюється поглядом на мені, ніби хоче пересвідчитися, що я не привид, швидко біжить у вітальню. Чую, як весело щебече, певно, з однією зі своїх при-бацаних подружок (це на годину), а на мене б кричала, щоб не висів довго на телефоні, бо підняли тарифи. Після їжі почуваюся краще, бодун попускає, лише втома нагадує про вчорашнє. Закурюю, відчиняю вікно. Мати з-за спини кидає мені: знову куриш? Не обертаюся, чую, як вона збирає зі столу тарілки, відкручує кран, тече вода, гуркотить каструлями і, здається, миє брудний посуд. Дивлюся на випадкових перехожих, які снують туди-сюди. Ідуть дві симпатичні подружки, в коротеньких спідничках, під тенісками нема ліфчиків, все як має бути, їхні засмаглі ноги рухаються гарно, наче в єдиному такті, плавно ступають, спинки дівчата тримають рівно, вип'ячивши свої маленькі пімпочки спереду. Хароші дойки. Збуджуюся. Несподівано помічаю літнього чоловіка з псом, придивляюся до нього, стежу за його поведінкою. Пес хоче бігати, нюхати травичку біля пішохідної доріжки, а господар щоразу смикає його за пові-док і тягне до себе. Бідна тварина. Чоловік каже „Барс“, і я пізнаю його: це те мудило, яке ночами лазить біля мого будинку, вигулює пса і знущається з нього. Колись, курвий син, я тебе перестріну й настріляю по мозгах, шоб ти, вівця тупорила, запам'ятав на все життя: тварин бити не можна; а по ночах вештатися й голосно говорити — це, як каже малий Машталір, не красіво. Вийду і відірву бошку. Попадися тільки мені під гарячу руку, старий пердун! затичка минулорічна! лайно зіпсутого носорога! шоб тобі сифиліс мозги роз'їв! шоб у тебе був рак печінки! шоб тобі твій пес відкусив яйця!

13

Зранку сідаємо з Ринею в тролейбус і ідемо в бурсу. Він виглядає пригніченим, каже, швидко пролетіло літо, навіть погуляти по-людськи не встигли, добре, що хоч в Естонію зганяв. Не відповідаю, бо після вчорашньої пиятики в ресторані „Світанок“ біля Збаразького повороту почуваюся галімо. Штормить конкретно. Ще з шостої ранку, коли я, наче ненормальний тинявся по квартирі, на газ поставив чайник, хлопнув дві кружки гарячого міцного чаю без цукру, потім добре постругав, знову ліг, але нестерпний біль не дав заснути. Мене дратує штовханина роботяг у тролейбусі, які їдуть на Текстильну до своїх станків, дратують балачки жіночок, які пашталакають про свої сім'ї, про малі зарплати чоловіків, дратує сусід ліворуч, який всівся й придавив мене до Рині. Мене злегка морозить, хоча я ковтнув цілу купу таблеток, накидав усього потрохи: чотири штуки активованого вугілля, анальгін, і навіть від срачки, бо з п'ятої ранку бігаю, як ненормальний. Риня каже, це від бодяжної водяри. Мовчу й підозріло прислухаюся до процесів у своєму шлунку, тільки б довезти все це діло, куди потрібно.

З нагоди першого вересня нас виводять на пе-теушний пляц за адміністративним корпусом, ми шикуємося групами й слухаємо нудну промову директора. Потім говорить наш викладач історії, поважний в Тернополі старий рухівець, який хвилин п'ятнадцять триндить нам, що ми є майбутнє свого народу, що ми повинні продовжувати відважні справи своїх батьків, як це робили Сагайдачний, Хмельницький, Сірко, Мазепа, Шевченко, Франко, говорить про складні часи, що випробують кожного з нас, про великі переміни. Біля мене стоїть Коновал і кривиться від нудьги, ранкове сонце б'є йому в обличчя, і він ніде не може від цього сховатися. Ну, то слава Україні, каже Коновал і позіхає, рядами котиться легкий сміх. Нарешті нас відпускають, і привітання з новим навчальним роком закінчуються.

— Яка перша пара, Сава? — звертаюся до нього, той порпається в дерматиновій папці, дістає папірця, дивиться в записи: допуски і технологія вимірювань.

— Шо за біда? — морщиться Риня і питає, чи піду я на цю пару.

Вирішуємо йти. Нам читає миршава курка російською мовою, з пожовклими дрібними зубами й маленькими, як шпарини, очима. У неї неприємний, тонкий і колючий голос, який нас смішить, і ми насилу себе стримуємо, аби не пирсну-ти. Ця маленька жіночка, голова якої крутиться, як пропелер, двічі робить нам зауваження через наші з Ринею перешіптування й урешті виходить із себе, вибухає, як ураган, і виливає на нас весь свій гнів, на який тільки здатна, каже, шо ми:

ПОКИДЬКИ СУСПІЛЬСТВА

ВСІХ ВАС (це вже до цілої групи) ПОВИГАНЯЛИ ЗІ ШКІЛ

ВИ НЕ ЗДАТНІ ВЧИТИСЯ З НОРМАЛЬНИМИ ЛЮДЬМИ

ВИ ВІДСТАЄТЕ ВІД РІВНЯ РОЗВИТКУ ВАШИХ РОВЕСНИКІВ

НА БАГАТЬОХ ІЗ ВАС ЧЕКАЄ ТЮРМА

ЄДИНИМ ВАШИМ ПОРЯТУНКОМ Є УЧИЛИЩЕ

ЦЕ ОСТАННІЙ ВАШ ШАНС І НЕ ТРЕБА ПОКАЗУВАТИ З СЕБЕ ГЕРОЇВ

ВИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ

ВИ - МАЛЕНЬКІ ЗЛОЧИНЦІ

ШПАНА

ВАМ У ЖИТТІ НІЧОГО НЕ СВІТИТЬ.

Вона просить запам'ятати її слова. Затичка тріперна! Одразу розумію, що з цією вівцею будуть серйозні проблеми, й невідомо, чи складу її сраний залік у кінці навчального року. С-сука, каже з притиском Риня. На перекурі підхожу до Лободи й наказую, щоб змотався в магазин за кефіром, бо я себе погано почуваю, шлунок барахлить. Цей лох ламається, як дєвочка. Не встигаю сказати й слова, як до Лободи підвалює Риня й дає йому по балді; підар, вали в гастроном. Ображений Лобода йде. Риня довго на мене дивиться й каже, шо все це, Толян, твоя доброта, вони тебе вже слухати не хочуть. Твоя правда, відповідаю йому, треба частіше давати їм по кардану. На другу пару — етнографію та фольклор рідного краю — йти ломи. Лобода приносить мені кефір і хоче здиміти. Риня зупиняє його й каже, тебе ще не відпускали.

Розгублений Лобода не знає, що робити. Лобода, звертаюся до нього, попроси дозволу піти. Лобода мнеться, віднікується, Риня хапає його морду пальцями, стискає, як гумову грушу, я тобі табло порву, ублюдок. Лиши його, кажу Рині. Лобода проситься піти, і ми його відпускаємо. Пауза. Минає півпари, нас ще більше підхарює нудьга.

Риня пропонує знайти Таню й затягнути її в тир. Да. Йдемо шукати Таню, за розкладом у неї зараз всесвітня історія, підіймаємося на третій поверх, але Тані ніде нема. Як на зло, закінчується перерва, сцикухи з її групи йдуть в аудиторію. Нарешті помічаємо Таню, яка наближається з боку сходів до нас. Риня обіймає її за стан, замалажує, але Таня намагається вирватися, каже, шо вже почалася пара. Яка в дулі пара! Ми тебе хочемо. Нє, нє, відмахується Таня, в мене зараз пара, і взагалі... я вийшла заміж. Таня, сміється Риня, ти гоніш, який в дупі заміж, пішли. Риня, в мене чоловік тут, в общазі чекає, як я можу, каже вона. Спостерігаю за нею з відстані кількох метрів: покращала, морда стала ніби свіжішою, рум'яною, Таня помітно підтягнулася й трішки схудла, що її зробило стрункою; єблі дають своє. Риня просить, сюсюкає до неї на вушко, каже, йдемо в тир, всьо буде нормально, маленька, згадаємо старі добрі часи. Таня довго думає, врешті не витримує: ти, на-вєрно, тупий, Риня, да? я замужем! ЗА-МУ-ЖЕМ! нє, ти, канєшно, мені нравишся, але... я вроді бєрємєнна... Ох ти йо! — мало не падаємо на сраки. Таня усміхається: хочете, я вам дєвочку порекомендую, Іванку? Пауза. Ми в осаді. Да? шо за Іванка? давай Іванку! Таня раптом стає серйозною: тільки шоб ніхто не знав, чуєте? щоб ніхто не знав. Да, да, щоб ніхто не знав, нема питань, на, всьо буде нормально. Таня йде і приводить Іванку, свиня — так собі, заканає. Ми швидко спускаємося на перший поверх, потім сходами йдемо ще нижче — в тир, Риня витягує ключ до дверей, але, срань господня! — ключ не підходить, змінили замок. Риня матюкається, грюкає у двері. Я швидко його заспокоюю, тіпа, розслабся, придурок, нас можуть почути. Іванка поривається йти, каже, що сьогодні не може, я, в натурі, мальчікі, сьодні навєрно не вийде. Риня її не відпускає і тягне в каптьорку Ігоря-електрика, яка біля спортзалу. Ми завалюємо до нього, так і так, пояснюємо всю біду. Ігор, який возиться з купою дротів, несподівано стає злим, переляканим, віднікується, тіпа, таке робіть де завгодно, тільки не в мене. Я дивлюся на нього й мені стає противно, а колись цього лоха я поважав. Риня випадає в осад, він не може вкурити, що Ігор нам відмовив, і в чому? — на двадцять хвилин дати свою галіму барлогу. Лох! І ми його ще пригощали планом, деколи, урода, поїли... Ігор виправдовується, пацани, на мене насів дєрік, грозився, що вижене, зрозумійте, я не можу, я... Але ми не слухаємо його виправдання і виходимо, їдемо до мене, звертаюся до них, на Київську. Іванка встає на роги, нікуди я не їду! в мене тут чоловік! а якщо мене з вами побачать і йому скажуть? ви про це не подумали? І в тебе чоловік? Здуріти можна. Нє, ми про це не подумали. Риня не знає, що робити. Ми відпускаємо Іванку й мовчки дивимося, як вона віддаляється до мантелеп зі своєї групи. Закурюємо. От вівця, всю тягу наламала. Свиня — і в Африці свиня.

На третій парі мене пробиває на сон, і я мало не засинаю за партою. Риня каже, коли буде маленька перерва, звалимо, тобі, Толян, пивка нада попити, воно попустить. Ясний перець — попустить. Пивко завжди попускає. Коли чуємо довгожданий дзвінок, підриваємося й ідемо, нам на хвіст падає Король, утрьох їдемо на Київську до пивної бочки по дорозі між гастрономом „Київ“ і моїм будинком. Прибуваємо на місце і помічаємо з десяток місцевих хануриків, більшість із них я знаю в лице, бо вони тут щодня зависають. Стаємо в чергу за двома підігрітими штемпами, які між собою сперечаються й розмахують засмаглими, брудними, роботящими руками. Вони беруть по два бокали й ненароком зачіпають Риню, який на них одразу гаркає. В ал-кашів падає планка, я бачу, що секунда-друга — і вони накинуться на Риню. Ми з Королем підскакуємо й починаємо валити їх одразу біля продавщиці. Риня хапає з прилавка свій бокал і виливає його в рило одного з хануриків. Я встигаю ще раз зарядити в табло іншого, як Король мене шарпає і кричить: звалюємо! Решта алкашні, яка тусується навколо пивної бочки, з недоумкуватими виразами облич підходить до прилавка й питає, що сталося. Штемпи, яким ми щойно відвішали, ревуть, як воли, й тикають на нас пальцями. Ми підриваємося й даємо дьору в бік 9-ї бурси. За нами з дикими криками женеться чоловік вісім сорокарічних алкашів. Біжимо повз гастроном „Київ“, переслідувачі помітно відстають, лише один, кінь педальний, мало не наздоганяє Короля. Розвертаємося! — кричить Риня. Алкаш, мабуть, цього не чекав — тільки-но він встигає отямитися, як наражається на купу ударів по ногах, мармизі, корпусу. Штемпи, які біжать за ним, ревуть ще дужче. Ми знову тікаємо. Позаду верещать, що нас поріжуть, гімнярі вам ласти по одному вішати будемо за яйця ста-ять сюда ублюдки руки й ноги поламаю ви трупи вас тут ніхто не врятує. Риня знову кричить, щоб розверталися. Ми кидаємося назад, біжимо назустріч прудконогішому й починаємо його валити на місці, він репетує, як ненормальний, а Король наносить прямий за прямим у почервонілу харю, на, сука, на. Алкаш звалюється на землю, з його носа юшить кров, і ми гасимо його ногами. Уйобуєм! — кричить Риня, бо до нас устигають добігти інші переслідувачі. Ми залітаємо в двори міждев'ятиповерхівками й несемося, куди бачать очі. Пробігши через кілька дворів, зупиняємося аж біля будинку Ляні. Падаємо за невеликий столик і відхекуємося. За кілька хвилин відходимо. Несподівано Король регоче, а за ним і ми з Ринею.

Це крутіше від будь-якого відпочинку, каже через дві години малий Машталір, почувши від нас цю історію, я, пацани, дуже шкодую, шо мене не було з вами, по живій груші... я би не проти. Нічьо, наступного разу обов'язково тебе візьмемо з собою. Увечері, коли приходжу додому, сідаємо на кухні за стіл. Мати подає нам із вітчимом тарілки з пловом. Я накидаю собі з великої миски салат із огірків та помідорів, а захмелілий вітчим несподівано каже, що сьогодні в обід якісь малалєтки розбили брову Жоркє Пузирю, і де? — піниться він, серед білого дня, на вулиці! черепи проламати їм мало! Я ледве себе стримую, щоб не зареготати з повним ротом салату.

14

Прокидаюся від незрозумілого шуму: за стіною падає склянка, розбивається, тупотять ноги, кілька хриплих голосів сперечаються. Мені в ніздрі б'є неприємний запах дешевих цигарок. Протираю очі, дивлюся на годинник: 10.08. Я проспав першу пару. За стіною вибухає несподіваний регіт, намагаюся розпізнати голоси: один вітчима, ще два — незнайомих. Ясно, з самого ранку бухають. Мати на роботу, а хануріки, кєнти вітчима, вже тут як тут. Мати його просила, щоб нікого не приводив, бо нема за що жити, нема що їсти, навіть зробити закатки на зиму не буде з чого: ні огірків, ні помідорів, ні кабачків. Цей ідіот позаминулого року привів до хати одного зі своїх друганів, який тільки-но відтарабанив десять років. Я дивився на постаріле, бліде, худюще лице коротко стриженого незнайомця, прикид якого був схожий на бомжацьке лахміття. Перелякана мати мовчки робила вечерю, а незнайомець покликав мене поговорити: „Сынок, может, ты знаешь, у кого красивые квартири, может, у тебя єсть знакомые, у которых очень красивые квартири и которые шикарно живут?“; нє, я не знаю, серед моїх — нікого. Толян, втрутився вітчим, ти згадай, і нам перепаде. Нє, нікого. Я згадую це і йду у ванну, чищу зуби, вмиваюся. На порозі ванної кімнати з'являється вітчим із червоним обличчям, Толян, може, хряпнеш з нами. Не хочу, зранку не п'ю. Да брось, сміється він, п'ятдесят грам, а? Цієї миті на кухні щось падає й розбивається. Шо там за бєзпрєдєл? — запитую в нього. Він сі-ріє на обличчі й каже, що все нормально. Тобі не соромно, докоряю йому, мати ж тебе просила, не веди нікого, бо нема за шо жити; пауза; ти шо, цього не доганяєш? да? Від цих слів вітчим різко змінюється й відрубує, що це мене не стосується. Я відкриваю двері на кухню й бачу за столом двох готових у дим миршавих хануриків. Нахуй з хати! — кричу до них. Один із них, маленького зросту з почорнілим лицем, повільно виходить із коми й підводить на мене очі. Га? — перепитує. Нога! — кричу йому, валіть звідси! Вітчим заходить на кухню, мовчки бере цигарку, закурює і гнівно дивиться в підлогу. Другий ханурик кіпі-шує, тіпа, хто ти такий, шо до мене відкриваєш рот? Я йду до комірчини біля ванної, витягую молоток і повертаюся на кухню. Тобі шо, вівця, дивлюся на того ублюдка, ключицю переламати? Вони підриваються, задкують і виходять з кухні в коридор, вітчим іде їх проводжати. Ставлю молоток на місце. Вітчим, провівши своїх друганів, повертається. „Я чого-то не понял, — переходить він на свою рідну мову (значить, розсерджений), — ты меня выставил как дурачка“. Пауза. Я не хочу цих кончєних лохів бачити в своїй хаті, ти це розумієш? „Кавоты назвал „лохами“, щенок!?“ — наближається він до мене. „Да я тебя сейчас с четвертого зтажа выброшу!“ Давай, кажу йому, попробуй (вітчим мене ніколи не чіпав, оскільки боїться і любить матір). Він іде на мене, і я даю в рило прямий удар на випередження. Він звіріє й накидається з кулаками на мене, але б'є їх упівсили. Від правого бокового по обличчю втрачаю рівновагу й ударяюся головою об стіну. У мене падає планка, і я б'ю навмання, здається, попадаю йому в вухо. Він хапає мене руками в „замок“ і боляче стискає, я борсаюся, деруся, сичу, але це нічого не допомагає, і раптом — в очах мені темніє.

Шо зі мною сталося? — запитую після того, як мокрою холодною шматою, мені обтирають обличчя. Нічьо, каже вітчим із великою кружкою в руці, я просто тебе вирубив, щоб ти не воював. Повільно підводжуся з ліжка, в голові повний мутняк. Пауза. Толька, каже він, зі мною... не можна так, я ж можу вбити. Взуваюся в тапочки й проходжу біля нього. Чуєш, малий? — говорить тверезим і впевненим голосом, коли йду до ванної. Да, я знаю, кидаю йому, ми ше з тобою поговоримо. Да ну? — роблено усміхається. Через годину вітчим звалює, мабуть, знову квасити. З вікна кімнати дивлюся на зелені крони дерев, на павутину гілок. Думаю про те, що мене все це заїбало. МЕНЕ ВСЕ ЦЕ ЗАЇБАЛО! Вітчим-напівдебіл, його смердючі ноги, його опущені кєнти-алкаші, безпорадна мати з тупими очима, якими вона тільки кліпає, безсило розводить руками й вимагає, щоб її слухали... МЕНЕ ВСЕ ЦЕ ЗАЇБАЛО! Я ВСЕ ЦЕ НЕНАВИДЖУ! Я НЕ ХОЧУ БІЛЬШЕ ТУТ ЖИТИ! Пауза; несподівано виникає думка про самогубство: кинутися біля водокачки в озеро й поплисти на протилежний берег (не допливу й двісті метрів, бо погано плаваю) або піднятися на дев'ятий поверх, потім на дах. Сміюся від цього, бо на таке не здатний. Дзвонить телефон, я наче отямлююся. Впізнаю голос Діми Дефіцита.

„Толя, я женюся“, — каже він порожнім голосом.

„???“ — нічого не можу сказати.

„Весілля через місяць“, — видавлює з себе Дефіцит.

„Діма...“

„Нічьо не говори“.

„Діма! Приїдь сьогодні до нас. Поговоримо!“

„Ти нічьо не розумієш, — хриплим голосом каже він. — Я мушу... нема виходу“.

„Діма! Є ще цілий місяць!“

Пауза.

„Знаєш, — уже іншим, ніби бадьорим голосом каже, — а мені обіцяють купити нову „дев'ятку““. Замовкає. Плаче.

„Діма! Приїдь до нас!“

„Ладно“, — кладе слухавку.

Сідаю за письмовий стіл, кладу на нього лікті, охоплюю голову руками, заплющую очі. Дивлюся далеко, на край чорної німої завіси під моїми повіками, я нічого не бачу, жодного руху, жодного проблиску світлих кольорів. Треба їхати в бурсу — пробивається несподівана думка, — клав я на бурсу. Мати за кілька днів до 1-го вересня просила, щоб не прогулював предмети, бо виженуть. Ага, розігнався, вже побіг... вона думає шо я буду слухати всю її туфту стану хорошим слухняним синочком який по-тупому буде кліпати оченятами і дивитися на той бєзпрєдєл на ту конюшню яку роблять з моєї квартири вона думає шо найрозумніша і все має крутитися навколо неї чи може їй не подобається що я виріс став великим вона ж хотіла щоб я все життя був маленьким гралася б тоді мною як живою лялькою годувала б із ложечки мила попу коли б укакався заколисувала тринділа про мене зі своїми ровесницями чи сусідками але ж все це повна хуйня ма все це минуло і нада жити в конкретному світі а не літати в хмаринках і мріяти що все скоро зміниться стане кращим і буде таким як у мріях ха ха ха ніхуя не зміниться нічьо не буде кращим бо з кожним роком повна жопа настає все більше бля пауза скоро тут взагалі йобнешся.

Під вечір зустрічаюся у дворі біля столика з Ринею і малим Машталіром. Розказую про дзвінок Дефіцита, проте, що він буде женитися. Пацани в осаді від почутого. Риня каже: торба, повна торба; а Бодьо довго думає й посміхається — зате нульову „дев'ятку“ буде мати. Знайшов про шо думати, кидаю йому. А шо плакати? — бере цигарку до рота, прикурює й примружує очі від диму; Толян, він же нормальний пацик, чьо йому плакати? йому ж не яйця відрізають... жениться, на цьому життя не зупиняється, правильно? буде косити, шо живе з нею, шо любить її, а сам... ха-ха, сміється малий Машталір, дєвок буде натягувати, на „дев'ятці“ розсікати по Тернополю, а хулі? а його дурнувата дебільна баба буде сидіти в хаті, їсти варити чи дітей виховувати, да, да, курка тупорила, в хаті — з баняками, а ми в цей час — будемо красіво квасити; шоб, сука, знала, як пацанів нормальних на собі женити... Пауза. Мовчки слухаю, як вони говорять про Дефіцита, а сам думаю про вітчима і всю ту лажу, яка в мене вдома.

— Чьо такий потухлий? — несподівано запитує Риня.

— З вітчимом бився.

— Заганяється? — запитує малий Машталір.

— Да, заганяється.

— Так, може, прийти і від вішати мудакові? — пропонує Риня.

Пауза.

— Нєа, це моя домашня проблема.

— Ну дивись.

Удома кличу матір на кухню, аби серйозно перетерти. Ставлю її перед простим вибором: або я, або той лох. Обличчя її блідне, здригається, губи тремтять, вона несе всіляку туфту, що все минеться, що ви помиритеся (ага! вже третій рік миримося!). Перебиваю її. Ма, я звалюю звідси, більше в цій конюшні жити не буду, наш дім перетворився на стайню, я — не худоба, жити так більше не можу. Пауза. На очі їй навертаються сльози, вона сідає на табуретку, безпорадно складає перед собою руки. Ставлю на плиту чайник, чую, як за моєю спиною народжується мляве схлипування. Не зважаю на це. Пауза. Синок, плаче мати, синок, мені самій дуже важко, я... я... я просто не знаю, як далі жити, синок, він же хоч якусь копійку приносить. Пауза. Вона боїться змін. їй зараз здається, що на тому придуркові світ зійшовся. Насправді ж він усе пропиває. Але... що я їй буду пояснювати? Раптом я усвідомлюю, що з нею на цю тему більше ніколи не треба говорити. Ніколи. Я усвідомлюю, що вона не хоче, аби той смердючий ублюдок звідси звалив; пауза; я програв, я знищений; пауза; від мене відвернулася рідна мати, значить мені треба звідси зникнути і не заважати їй жити, да, да, не заважати їй перетворювати своє життя на повну лажу; може їй так добре? значить, хай так і живе. Покидаю її на кухні саму, заплакану, закриваюся в своїй кімнаті, падаю на ліжко обличчям в подушку й дико ридаю.

15

Ну шо, пацани, каже Риня, починаємо заробляти бабки? Ми не проти. Сидимо в кабаку на Дружбі й дивимося за клієнтами. П'ємо червоний напівсолодкий вінчик і стежимо за присутніми. За сусіднім столиком чешуть язиками дві тридцятилітні вівці, які, мабуть, давно не бачилися і діляться своїми проблемами. У кутку за столиком сидить самотній штемп, старший від нас років на п'ять-шість, у нього на колінах соска — клавіша років сімнадцяти, пацик намагається її обійняти, вкусити за вушко, а та голосно регоче, зіскакує з колін і сідає навпроти. За кількома зсунутими докупи столиками зібралася паланка з семи чоловік, приблизно нашого віку, вони квасять водку і регочуть. Малий Машталір каже, що підемо, мабуть, за мужиком, який із гівняркою, бо він найбільше готовий, і в нього золота шайба на правиці, на грам дванадцять потягне. Дефіцит каже: може, краще цих двох кобіт, очима показує на сусідній столик, у них золоті кульчики, в однієї навіть тоненький змійковий браслетик. Риня шепоче, що з двома справитися буде важко, бо вони хліборізки як повідкривають, фіг їх потім закриєш. Цієї миті від компанії з семи чоловік до тридцятилітніх кобіт підвалює високий коротко підстрижений штемп, перетирає з ними пару слів, вони радісно йому відповідають, підводяться й долучаються до компанії. От бляді, сміється малий Машталір. Я стежу за мужиком, який сидить за столиком у кутку разом із соскою. Він дістає тонку коричневу штахету, мабуть, курить бабські „тоге“, звідси погано видно, бере її губами, але вона ненароком падає в його тарілку з недоїдками. Пацик кривиться, витягує її, тримаючи кінчиками пальців, як хробака, кладе в попільничку. Мужик синій, як двері: підводиться, мало не звалюється на стіл, рукою тягнеться до сцикухи, а та регоче й відсувається. Він і далі намагається вхопити малу, але та підривається й звалює з кабака. Штемп витягує лопату, дістає бабки, кладе їх на стіл. Риня каже: здається, йде. Мужик невдовзі виходить, і ми підв'язуємося за ним. Він плентається на тролейбусну зупинку. Машталір каже: може, бомбанемо його тут. Дивлюся по сторонах — трохи є людей, да і з вікон можуть побачити. Нєа, не тут, заперечує Риня. Мужик заходить на середні двері в тролейбус, ми завалюємо на задні. Якщо він зійде в центрі, кажу пацанам, то нічьо не вийде. їдемо хвилин двадцять, а штемп не виходить. Він їде на Східний, каже малий Машталір. Це добре, бо на Східному ми знаємо всі закапелки, підворіття, стежки між школами, дитсадками, будинками. Несподівано мужик виходить, не доїжджаючи до магазину „Обнова“. Ми ледве встигаємо за ним вискочити. Він іде до найближчого „телевізора“29, терпляче його чекаємо неподалік. Невдовзі виходить з одним із хануриків, довго тре з ним, через що ми вже починаємо нервуватися, але, слава богу, прощається й звертає в приватний сектор Глибокої. Машталір від радості аж підскакує. Швидко падаємо мужику на хвіст і йдемо за ним тихою вуличкою. Несподівано з хвіртки ліворуч висувається маленька дівчинка з дитячою коляскою. Блядство, вже пізно, ця шмаркадявка має бути в ліжку, дратується Діма Дефіцит, але малу кличуть батьки і вона повертається. Риня каже: або зараз — або ніколи, вирубуємо його нахуй, пробиваємо на шо можна і звалюємо. Ми підриваємося й біжимо за мужиком, він, певно, чує шум позаду, повільно обертається, але не встигає нічьо побачити, бо малий Машталір з розгону заряджає йому в табло. Штемп звалюється і на нього накидається Риня з Дефіцитом. Мужик ричить, силкується захищатися, але Бодьо наносить різкий прямий і він знову падає. Лопату найдіть, Толя, лопату. З задньої кишені като-нів я витягую лопату, в ній самі понти — сорок баксів і наша дерев'яна мілюзга. Діма ніяк не може скинути з пальця мужика шайбу. Чьо так довго? — сичить до нього Риня. Врешті він стягує з нього золоту печатку, хоча перед тим матюкається, от кнур, пальці жирнючі, зажрався. Той намагається підвестися, але Дефіцит копає його під бік. Мужик глухо стогне, хрипить, що всіх нас повбиває. Забираємо в нього механічні котли і звалюємо. Малий Машталір пропонує бігти на Слівенську, перейти дорогу й розчинитися на Східному. Так і робимо. Біля 10-ї школи натикаємося на двох знайомих пациків, тремо з ними, як діла, як жизнь, валимо далі.

Думаю про вітчима, про матір, про їхнє гів-няне життя. Пропадає настрій. Риня пропонував настріляти вітчиму по балді, але я сказав, що це наша сімейна проблема. Два дні, як я не ночую вдома. Туди повертатися не хочу. Я забив болт на бурсу і не знаю, як жити далі. Першу ніч ночував у Рині, матір про це дізналася на другий день, зранку прилетіла, просила повернутися додому. На це їй тільки відповів, що мене харить бути з вами, слухати ваші розмови, нарікання на бідність, відморожені мрії про краще майбутнє, я не хочу бути з вами під одним дахом, я не хочу бути з вами в одному приміщенні, я не хочу бачити ваші обличчя, дивитися, як ви ходите, їсте, сваритися через алкоголізм вітчима та його пропивання грошей, через смердючі ноги... Я НЕ ХОЧУ ЦЬОГО ЧУТИ, БАЧИТИ, Я НЕ ХОЧУ ЦЬОГО ВСЬОГО ЗНАТИ І ДУМАТИ ПРО ЦЕ!!! Минулу ніч я провів у підвалі мого доброго знайомого з Київської, 14. У нього там узагалі круто: старе металеве ліжко з матрацом (деколи старші пацики туди водили натягувати Булочку — блядюгу з Київської, 3), дерев'яна підлога. Я ліг на матрац, вимкнув світло і через кілька хвилин мало не охуїв: по підлозі, наче коні, бігали десятки мишей; я чув, як вони шурхотіли, шаруділи, шкреблися скрізь, зовсім поруч. Я навіть злякався, що вони мені погризуть туфлі, а тому підхопився, увімкнув світло й поклав взуття на табуретку. У тому підвалі добре, але зранку від мене злегка тхнуло важкою сирістю та цвіллю. Ще кілька таких ночей, і я просмерджуся, як волоцюга.

Невдовзі ми виходимо на бульвар, звертаємо до постаменту з літаком і прямуємо в напрямку Комсомольського парку та Баму. Малий Машталір і Дефіцит говорять про музику, дєвок, а я думаю, де мені сьогодні ночувати. Да не „ді-папл“! — кричить Бодьо до Діми, а „діппьорпел“ правильно, лось педальний. Подумки перебираю в кого можна зависнути: Риня (нє, мати одразу прибіжить), малий Машталір (там нема де спати), Ляня (ой бля...), у кого? Думаю про ще кількох знайомих, але невідомо, чи вони є зараз у Тернополі, та навіть коли б і були, не знати, чи це сподобається їхнім батькам. Уявляю кумедну ситуацію: несподівано під вечір підвалюю на хату, де мене ніколи не було, і залишаюся ночувати. Нє, ці варіанти не катять. За цих два дні я вперше відчув голод, з яким ніколи не стикався, ніколи не думав, що це настільки неприємно. Він підкрадається непомітно, спершу злегка болить голова, буркоче в шлункові, потім морить, у горлі пересихає, а в шлунку наче все палає, врешті голова ще більше болить, у потилиці аж стріляє. Я вчора заснув голодним, перед тим півночі провів у роздумах, міркуваннях, пригадуваннях та фантазуваннях, прислухаючись до свого голоду, до того, що він робив із моїм тілом усередині. Зранку дивився в невеличкий клаптик-осколок люстерка, приклеєного до стіни, і бачив своє змарніле обличчя з темними колами під очима, зблідлу, злегка масну шкіру. На кілька секунд гору взяло бажання повернутися додому, але я відразу це відкинув; принаймні раз на день я можу поїсти у Рині, прийняти у нього ванну, а ще в його кімнаті лежить моя спортивна сумка з чистими шкарпетками, трусами, двома футболками та іншим мотлохом.

Машталір прикурює від вогника запальнички й уважно дивиться: Толя, ти останнім часом виглядаєш потухлим, шо сталося? Нічьо. Вдома проблеми? Да. Може... каже Бодьо. Я не хочу про це говорити, різко перебиваю його, вітчим — це тільки моя проблема. У парку, коли ми доходимо до „чортового колеса“, на якому катаються діти з батьками, молоді пари та інші ідіоти, натикаємося на трьох симпатичних тьолок. Діма починає до них приставати, сюсі-пусі, шепочу йому: тобі мало Ахінацеї. Від цих слів Дефіцит втухає, швидко змінюється на обличчі, хмурніє.

— А тебе їбе? — запитує в мене. Дівах ми залишаємо у спокої.

— Діма... — дивлюся на нього.

— Шо ти дімаєш? Тебе їбе, шо я роблю?

— Нє.

— Так сиди тихо і не рипайся!

— Пацани, — каже малий Машталір, — ану зав'язали.

— Сам сиди тихо! — відповідаю Дефіциту.

— Та пішов ти нахуй!

— Діма, у тебе шо, дашок поїхав? — дивлюся на нього шокований від несподіваної зміни в його настрої.

— Альо! — стає між нами Риня. — Розслабилися!

— Пусти! — відбивається Дефіцит від Рині-ноїруки. — Толян, чьо ти блатуєш? Хочеш пізди получити?

— Давай!

— Розійшлися! — стає між нами малий Машталір. Дефіцит продовжує бурчати собі під носа, але Риня його перебиває: тихо!

...пауза; мовчки йдемо до Енергетичної. Малий Машталір дивиться на нас обох і про себе сміється. Чьоти лахаєш? — запитує Дефіцит. Пацани, каже Бодьо, я розумію, шо у вас зараз проблеми, ви двоє на нервах, але ж якого милого між собою сваритися? З Дімою обмінюємося поглядами, на його обличчі помічаю легку привітну посмішку. Толян, каже він, пробач. Це ти мені пробач, відповідаю йому, всьо, зам'яли. Доходячи до Київської, розходимося. Малий Машталір тягне нас до себе грати в нарти, але ми відмовляємося, лише Дефіцит каже, що не проти. Ми з Ринею прощаємося з ними, вони йдуть до Боді. Риня пропонує впасти в нього, я кажу, що матір з'явиться за мною. Риня тягне до себе повечеряти, і я не відмовляюся.

— У бурсу завтра прийдеш? — запитує він.

— Нє.

— А може, прийдеш, там уже кіпіш почався, тебе нема три дні. Пропусків багато.

— Я про це не думаю, — глибоко затягуюся й випускаю дим.

— Це ж середня освіта, дотягнути нада. Пауза.

— Мене вся ця дрібідєнь задрала.

— Толян, ти просто зараз так думаєш, бо в тебе гнилий настрій. Всьо буде нормально. Побачиш, всьо буде чікі-пакі. Ця біда пройде.

— Легко тобі говорити, — викидаю чінарік, він падає біля дерев'яного столика, про нього нагадує ледь помітний димок, який підіймається над травою.

— Ну шо, пішли похаваєм?

— Пішли.

— Да, мало не забув. Де сьодні будеш спати? Вчора твоя мамаша до мене прибігала, думала, шо ти в нас.

— „Де“, „де“, — навмисне дратуюся, — в підвалі.

— Так, може, в мене?

— Вона прийде. Не хочу її бачити.

16

Перед фільмом у кінотеатрі „Україна“ несподівано зустрічаємо Валіка, другана Петра Григоровича, і Маріну з Донецька, яка в мене кілька днів жила. Риня питає в нього, як діла, а той мудак робить такий кислий вираз обличчя, наче Іван його харить; він мляво відповідає, ніби навмисне показує свою зневагу. А де Петро Григорович? — питаю в нього. Валік неохоче відповідає, що зависає в Карпатах, у санаторії; раптом запитує: а ви без бабок дальше, да? Дефіцит йому шось втирає, але я не чую. Малий Машталір шепоче, що після сеансу викличе цього уйобка один на один. Тим часом Маріна по-дружньому усміхається до мене.

— Как поживаешь?

— Добре.

— А со своей девушкой помирился?

— З якою саме? — кошу, наче не доганяю, про що йдеться.

— Ну с этой, Ляней, или как ее там... Пауза.

— Нєа.

— Напрасно, — каже вона і додає, щоб я особливо не переживав, бо все буде добре, вона це знає.

Понимаешь, я это знаю, подумки повторюю її слова; кумедна кобіта, думаю про себе, з головою, мабуть, не дружить. Валік смикає її, що пора йти. Ми сідаємо на передостанніх рядах угорі, а Маріна з Валіком посередині залу. Починається фільм. Дефіцит сидить від мене праворуч, а Риня ліворуч, за ним малий Машталір. Діма каже, що любить фільми про стародавній Китай.

На екрані через густий і високий бамбуковий ліс, стовбури дерев якого, наче велетенські ноги, грузнуть у важкому передсвітанковому тумані, на конях їде мовчазне військо. Широким планом показують маленького косоокого хлопчика, який прислухається до напруженої тиші. Це малий імператор, шепоче мені Риня, який на цей фільм прийшов удруге. Несподівано з верхів'я бамбукових дерев швидко спускаються на мотузках люди в чорному з мечами. Зав'язується бій. Ух ти! — вигукує Дефіцит. Іде справжня м'ясорубка. Серйозні колись були валки, сміється Риня, всьо па-взрослому. Толян, каже він, у нас тема назріває — тачки вставляти, чьо дивишся? магнітофони, бублики, а ще — поляків бомбити на товар; пауза; є барига, який все буде брати; он Дефіцитові тесть, гигикає Риня, тачку обіцяє відразу після весілля, через місяць будемо на колимазі їздити. Він замовкає, і ми далі дивимося фільм. Армія прикриття малого імператора поволі рідшає, біля нього залишаються лише самі професіонали. Ох пацан валиться! — вигукує малий Машталір, дивлячись на охоронця малого імператора, який розмахує мечем направо і наліво, рубає ворогів, як капусту. Боді робить зауваження лисий лох з нижнього від нас ряду. Малий Машталір нагинається до його вуха й тихенько втирає йому те, що треба. Через десяток секунд після цього лисий штемп підводиться і покидає ряд; ми спостерігаємо за ним, він спускається аж на низ зали й падає на вільне місце. Ха, я собі уявляю, що йому сказав Бодьо.

— Хто бачив Коновала? — несподівано запитує Риня. Ми з Бодьом знизуємо плечима.

— Шо, шо? — перепитує в мене Дефіцит.

— Коновала не бачив? — запитую в нього.

— Так він зараз із цим плугом постійно мутить, якого присадив... як його? Сава, да?

— Чуєте, — звертаюся до Рині і малого Маш-таліра, — Коновал нового кєнта має — Саву.

— Так хай із ним і тусується, — каже Риня. Під кінець фільму останній воїн ціною свого

життя рятує малого імператора: він підпалює себе й летить на коні прямісінько на ворогів, розриваючи їхній ряд. Хлопчикові-імператору лише встигає кинути власну жовту пов'язку. Дорослий чоловік стоїть у дорогих, багатих покоях, задуманий погляд зупинений на жовтій пов'язці, яку він крутить у руці. Після фільму малий Машталір шукає очима Валіка. Де цей підар? Я хочу до нього доїбатися і викликати один на один. Оглядаємо табун людей, який вивалює з кінотеатру, але Валіка ніде нема.

Ми повертаємося на Бам, розходимося по домах. Риня забирає мене до себе. Після вечері я приймаю ванну, перу брудні лахи: шкарпетки, труси, дві футболки. Катони також нада випрати, але я тоді не матиму в чому ходити. Риня дає мені свої штани, я скидаю катони, замочую їх у тазику, сиплю порошок, збиваю рукою піну. Раптом дзвінок у двері. Це вона. Сто пудів. Риня відчиняє, і в хату завалює моя мати й одразу заглядає в кімнати. Де він? Пауза. Де він? Нарешті помічає мене. Я бачу, як на її очі повільно навертаються сльози. Пауза. Ти аж світишся, зітхає вона. Мовчу. Підходить, бере мене за руку й каже: пішли. Не знати чому — підкорююся. Ми прощаємося з Ринею, він закриває за нами двері, виходимо на площадку. Я натискаю на кнопку виклику ліфта. Далеко внизу народжується шум, скрипіння, гуркоче двигун. Мати дивиться заплаканими очима й ніжно усміхається. Мовчки спостерігаю за нею. Несподівано в мені все наче перевертається, пропадає злість, гнів. Дивлюся на її втомлене, почервоніле обличчя й розумію, що глибоко в душі давно їй пробачив. Синок, я була неправа; пауза; синок... Всьо нормально. Ми виходимо з під'їзду й прямуємо додому. Неподалік на лавці під гітару кілька голосів волають „Групу крові“ Цоя. Мовчки проходимо мимо. Мати помітно змінюється, стає щебетливою, розповідає що за ці дні багато зробила на дачі, привітно згадує вітчима, каже, що він їй допомагає, менше п'є, уявляєш, вечорами ніде не шляється, додому приходить рано. Я все це понуро слухаю й не реагую. Під нашим під'їздом ми сідаємо на лавку, в такий гарний вечір не хочеться швидко йти додому. Мати зізнається, що дуже непокоїлася, не знаходила собі місця, все валилося з рук. Вона каже, що телефонувала викладачка української літератури, Толя, ти прогулюєш пари, скажи. ???

— Вона казала, що тебе не було на двох заняттях.

— Може.

— Ти не ходиш у бурсу?

— Ма, ти знов починаєш?

— Синок, — дивиться на мене, — я тебе прошу, закінчи те кляте петеу. Без освіти тобі буде важко. Повір мені. Це ж середня освіта, якщо не матимеш диплома, то не зможеш піти далі вчитися. Чуєш мене, синок? Я розумію, що тобі важко. Всім важко. Зараз часи такі. Але ж... Толя, не грай вар'ята. Потихеньку... і все налагодиться.

Я тебе прошу, не кидай училище, чуєш? А там, дивися, влаштуєшся на гарну роботу, зароблятимеш путню копійку, одружишся; пауза; мені спокійніше буде. Синок, подумай...

— Добре, — перебиваю її, аби все це припинити. — Пішли спати.

Я знову у своїй кімнаті. Оглядаю платівки, радіолу, обклеєні картинками та плакатами стіни й почуваюся краще. Таке враження, наче мене тут не було цілий рік. Сідаю за свій письмовий стіл, торкаюся рідних предметів: олівців, запальнички, старовинного срібного хрестика, якого колись виміняв у Коновала. Несподівано заходить матір: можна? Да, да, заходь. Вона сідає на вільне крісло й каже, що до мене кожного дня телефонує Ляня, дівка, мабуть, за тобою сохне, синуля, може, ти до неї хоча б подзвониш?

17

Учора в бурсі мені виписав наш мастак за те, що прогулюю пари. Толя, каже він, ти ж нормальний розпіздяй, візьми себе в руки, закінчи це сране петеу, залишилося якихось два роки. Да, мастак Ромко — мужик серйозний і злого не бажає. Я пообіцяв йому, що виправлюся. Сьогодні на світовій літературі несподівано для себе отримую п'ятірку, й це мене круто вставляє. Здивований Коновал дивиться на мене і каже: ти шо, гоніш? ти шо, ботан? Сам ти ботан, обурююся на нього, читати нада, хоча б деколи; „Собор Паризької Богоматері“ — класний роман, і тобі, наріку недоношеному, цього ніколи не знати. Коновал на мене гниє, але я його не слухаю. Після пари Риня, я і Король ідемо в дворик за нашими навчальними майстернями, в гастрономі купуємо „Жигулівське“ (фуфлове попалося — 2-го пивзаводу), падаємо на лавці. Риня зізнається, що вчора вночі до нього подзвонила зарюмсана Іра Капуста, Толян, я з нею тер аж до дванадцятої ночі, вона так ридала, шо це просто торба, мені її навіть шкода стало; пауза; Риня сумно дивиться перед себе, п'є невеликими ковтками з пляшки й продовжує: яка тьолка, пацани, я не знаю, чи будуть мене ще так любити... Ти говориш, як сімдесятилітній дід, сміється Король, клацає запальничкою й прикурює, глибоко затягується, випускає дим і продовжує: а я, пацани, думаю, шо ми не повинні сохнути за ними, хай вони бігають за нами: ше така бабаська не вродилася, яка змусить мене про неї думати; пауза; це дуже нездорова біда, коли мужик постійно думає про бабу, він тоді стає ненормальним... скільки класних пациків було, які через пизду зламалися. Я допиваю пиво, жбурляю пляшку в кущі. Риня несподівано згадує Дефіцита й каже, що він вже догрався, Дімі, здається, кранти настали, он, на весілля запросив.

— З Ахінацеєю?! — у мене мало очі на лоба не лізуть.

— Да, — відповідає він, — прижучили нашого Діму кегебісти, прижучили по повній програмі, пацан так скоро не відмажеться, ходив, сміявся, блатував, а тут — хлоп! — і ласти.

Пауза.

— І мене він запросив, — каже Король.

— А нас з Машталіром — нє, — дивлюся на них.

Риня кисло посміхається й каже, що Дефіцит уже кілька днів ходить мутним, ніби його мішком прибили, шось собі кілішкує, нічьо не говорить, пацану нада помогти, бо настануть гайки... якшо сам себе підписав на цю біду, то можна простіше до цього ставитися, на всьо забити великий болт і жити в своє задоволення, а шо нє? а? в будь-якій ситуації є вихід, навіть коли тебе насильно женять; а корчити з себе нещасного... їбав я це. На його місці міг би бути я, обводжу їх поглядом, або Бодьо Машталір. І шо, ти тоже би собі так мозги парив, як Діма? — дратується Риня. Не знаю, розгублено відповідаю йому, просто... просто нам легко говорити, бо ми не були в його шкурі. Да всьо це гнилі тьорки! — встає Риня з лавки, „в його шкурі“, „в його шкурі“... шо „в його шкурі“? Хай живе так, як йому добре... ну женили тебе на цій сучці Ахінацеї... пху! твою мать! і треба було ж таке чювирло підчепити? але ж на цьому життя не зупиняється... Пацани, перебиває нас Король, шо ви про всяку біду думаєте, краще їдемо вечором під „Нічлаву“, купимо тварюку й відпердолимо її, а? їдемо? Пауза. Ми переглядаємося з Ринею. Ачьо, можна, пожвавлюється він, сьогодні ж ми нічим не зайняті? Король каже, що колимагу й хату організує, за це не переживайте, головне, шоб бабки були, п'ятдесят паперів на дві-три години хватить. Нема питань. Моїх останніх двадцять п'ять баксів, думаю, вистачить.

Згодом він заїжджає за нами на вишневій „п'ятірці“ свого старого, ми сідаємо в салон із затемненими вікнами. Старий Короля — ше той фраєр, бабасьок молоденьких любить катати, дрючить їх одну за одною. Король відкриває біля себе віконце, на повну котушку вмикає AC/DC, як ненормальний, вигукує „вав“ і з пробуксовками зривається з місця. Ми летимо по Київській під 80 у напрямку 9-ї бурси, повертаємо на Примакова. Не боїшся фараонів, шо так їздиш? — питаю в нього. їх тут нема, каже він весело, я сюдою їхав із центру за вами. Риня, звертаюся до нього, в мене з баблом підсос. Питаю, чи не сплавив він цифровий магнітофон, який ми недавно витягнули з „волги“ на Енергетичній. Поки ше нє, відповідає, їдемо розбитою бруківкою вниз до 6-го магазину, потім під залізничний міст і виїжджаємо на Крушельницьку. Під готель „Тернопіль“ підрулюємо повільно, оглядаємо місцевість. Біля входу до „Нічлави“ стоїть три крутелики і курять. З боку парку Шевченка ідуть дві соски, заходять у кабак, один із крутеликів говорить до них і бере симпатичну брюнетку, підстрижену під каре, за руку. Він кілька хвилин тре з нею, мала силувано посміхається, аж поки не заходить у „Нічлаву“. Ну шо, пацани? — дивиться на нас Король, вйо, бо дощ і коні мокнуть. Він просить зачекати і йде шукати повій. Ми з Ринею закурюємо, мовчимо. Пауза. Ше місяць-другий, несподівано озивається Риня, і похолодає, можна буде їздити у Львів або Франківськ і скидати куртки; пауза; он з Югославії бариги стільки лайкової шкіри понавозили. А де колимагу візьмемо? — запитую в нього. Риня обертається до мене й сміється: тесть Дефіцитові нульову „дев'ятку“ обіцяв? — обіцяв. Король невдовзі повертається і каже, що є одна клячя, по п'ятнадцять паперів з носа. Не страшна? — жартує Риня. Нєа, відповідає Король, станок нормальний, ходова нормальна, табло — в порядку; спочатку панти клеїла — по двадцять хотіла, але я домовився за п'ятнадцять, карочє, пацани, в нас тільки дві-три години. Скидаємося по п'ятнадцять баксів і віддаємо Королю. Він іде за шльондрою, а Риня каже, треба купити водяру, пиво і все інше. Дає презерватив. Короля так і не видно. Риня, ти з Естонією — серйозно? Певний час він мовчить, але знаю, що від таких думок балда його розколюється. Ти про шо? — дивиться на мене. Ну, ти будеш туди звалювати назавжди? Пауза. Він дістає нову цигарку, клацає червоною запальничкою, глибоко затягується й повільно випускає дим, порожнім поглядом втуплюється перед себе, наче кілішкує, що відповісти. Поки не знаю, каже, я про це кожен день думаю... Капусту люблю... але Інгрід... мене від неї, Толян, аж трусить... Пауза. Де цей Король? — несподівано драіується. Зараз прийде. Нарешті з'являється Король, за ним іде кляча. Я придивляюся, і в мене від несподіванки аж відкривається рот.

— Торба! — вигукую я. — Риня, подивися, хто йде!

— Хто? — перепитує він.

— Дід Піхто! Це ж Іруся! Іруся, ця блядюга Артура, пам'ятаєш?

— Да?

Вони підходять до машини, Король відчиняє задні дверцята біля мене, і в салон сідає Іруся, вона мене спершу не помічає, вітається з Ринею, поводиться скуто, прохолодно, ніби механічно. Король швидко оббігає машину до водійських дверцят, сідає. Привіт, Іра, вітаюся я. Вона дивиться на мене й сахається, каже Королю, щоб той зупинив, але я беру її легко за руку й кажу, дурненька, я нічьо не пам'ятаю, ніяких образ, да? Вона втухає й більше не сіпається. Повертаємо в центр і їдемо на Східний, де Король підготував хату. Я сиджу біля неї й думаю. Не вкладається в голові, що вона займається таким. Скільки пройшло часу? Три місяці, чотири? Коли вона пішла на панель? Іра сидить мовчки, лише час від часу кидає на мене короткі, швидкі погляди. Да — думаю про себе — колись ця пизда мене серйозно заводила, я ще був тоді хлопчиком, тремтів від одного її вигляду.

— Можна закурити? — звертається вона до мене.

— Да, — простягаю їй пачку.

— Ти шо, на мене не злишся? — запитує, дивлячись краєм ока, потім прикурює, складає губи в трубочку й легко випускає дим.

— А чьо я на тебе маю злитися?

— Ну, за те, що було...

— А нічьо не було, з тобою — нічьо, це в мене з Артуром твоїм були непонятки, а з тобою — нічьо. Да, як той лох поживає?

...пауза. Я не хочу про нього згадувати, каже вона й замовкає. Ми заїжджаємо в подвір'я „китайської стіни“ — найдовшого в нашому місті, здається десяти під'їздного і дев'ятиповерхового будинку на Східному, зупиняємося біля третього під'їзду. Король каже, пацани, тільки в хаті акуратно, бо це моєї тьолки, вона з батьками в Москву до родаків чюхнула, а мені залишила ключі, щоб рибок годував, так шо не нада там бушувати... ніяких обструганих диванів, побитих вікон чи поламаних стільців, не нада всього того, шо ви вмієте робити. От мудак. Потім він просить мене сходити за водярою та продуктами. Називає номер квартири, і я валю в магазин, який у цьому ж будинку, лише з другого боку — від дороги.

У магазині виникає неприємність — жирна тьотя в білому халаті у відділі горілчаних виробів не хоче продати горілку, каже, що я не маю двадцять одного року і що мені пити ще рано. Да їбав я в рот, „рано“! — спалахую, але одразу заспокоююся. Прошу випадкового ханигу помогти, і за це виставляю йому пляшку пива. Стовбичу в чергах, нарешті купую закуску, вісім пляшок пива, цигарки. Квартиру знаходжу без проблем, відчиняє Риня, питає, чьо так довго? Довго? ні-хуя собі довго! попробуй постій у чергах, така, бляха, карга попалася — засада, якби мав бензо-пилу, то на місці... Чьо такий злий? — сміється він. Курва, не хотіла снаряд продати, каже, шо молодий ше водку жрати; пауза; от сука! шоб із нею, курва, чоловік її не спав, шоб вона, жаба, все життя тільки самих алкашів бачила! Ну, ну, плескає мене Риня по плечу, розійшовся. Ми сідаємо на кухні за столик, я витягую з пакета покупки. Риня відкриває пляшку й наливає. Може, Короля почекаємо? — дивлюся на нього. Невдовзі приходить Король, заправляє в штани сорочку. Ми випиваємо втрьох. Ну шо, Толян, іди, покажи їй, де раки зимують, ха-ха. От козли, підводжуся, відчиняю холодильник, дістаю сире куряче яйце, випиваю, показую їм „фак“ і йду в кімнату до Ірусі.

18

„Ку-ку, ти шо робиш?“ — каже бабський голос, і я не можу в'їхати чий.

„Капусту не пізнаєш?“ — ображається голос. „Капуста! Якими судьбами!“

„Ти сьогодні вдома?“ — перебиває мене.

„Ну... да“.

„Старіки є?“

„У суботу вони на дачі висять. А шо таке?“

„Готуйся, стільки тебе вже не бачили“, — сміється вона, я не можу вкурити, що за біду вона задумала. „Ми прийдемо“.

Хто „ми“? — гублюся в здогадках, хоча, по правді, знаю, про кого йдеться. Тремо про всілякі дрібниці, вона розпитує про Риню, поки не каже: ну, до зустрічі. Я згадую про Ляню і в мене по спині починають бігати мурашки, стає важко дихати. Невже я втюрився? Я ж не можу бути з нею! Сідаю за стіл, хапаю голову руками: я не хочу про неї думати). Забути! Забути! Аби відволіктися від Ляні, навмисне згадую все, що трапилося вчора на хаті, куди ми привезли Іру. Ми всадили на чотирьох все, що мали: водя-ру, пиво, потім, здається, Король знову бігав у магазин. А шо було потім? Іра розслабилася здається вона потім сміялася постійно коли бухали коли знову змусили її роздягнутися потім поскидали одяг із себе затягнули її в кімнату коли тицькали в неї своїми стоячими пісю-нами вона сміялася тільки король дратувався бо в нього мудака ніяк не міг встати патичок щось зарано тобі ще ха ха козел лаявся він розмахував руками це все блядське пиво да да блядське пиво кричав він після нього завжди так зо-лотьіе кольца и браслетьі на руках потім ми грали в карти голими в дурака і хто програв цілував ірусю в дупу я цілував тричі а може більше не пам'ятаю гарна дупа мадам не говорите о любви потім шо ж було потім ах да ми посадили ірусю в тачку і відправили куди вона хотіла а ще до нас доїбалося два старших штемпа за те шо ми голосно матюкалися ясний перець ми їм відвішали одразу на зупинці один вдарився об будку золотьіе кольца и браслети на руках де продають квитки на тролейбус і в нього з балди потекла юшка а другий підар вошивий кинув свого кєнта і уїбав снимайте будьте так добрьі вас умоляю прошу учесть что два раза не повторяю. Ляня ніяк не йде з голови. Вона — наче важка температура, яка накрила й не зникає. Пригадую наші перші дні, коли від одного її вигляду підривало дах, коли я постійно думав про неї й мало не втрачав голову. Може, я перегнув з нею? Може, я надто багато вимагав? Може, вона справді інакша, ніж я собі думаю? Бляха, від цього балда розвалюється. Деколи серед ночі я не знаю, чи про це думаю, чи це сниться, — бачу моя маленька як ти смієшся легко невимушено так наче ніколи нічого не станеться наче нічого не було поганого в моєму нещасному місті від якого ми всі страждаємо кожен потрохи як кому виходить і я не хочу думати що ти була з цим уйобком петром Григоровичем я не хочу думати про те що він з тобою витворяв чи кому потім про це нахвалявся лише прагну дивитися на тебе таку радісну окрилену безтурботну якою ти є зараз перед моїми очима да я знаю що саме це називається любов'ю а не те що ми уявляємо коли ходимо в кіно в кафе ресторани коли даруємо квіти о я так тобі й жодного разу не дарував квіти чи коли проводжаємо додому цілуємося якщо ти живеш у мені ночами значить це і є любов з якою борюся наче проклятий закопую її знущаюся глумлюся хочу їй повикручувати руки поламати кістки плюнути в обличчя хочу її розтоптати аби вона не підкоряла собі й не робила слабким беззахисним щоб у мене не їхав дашок через усілякі підозри здогадки мрії як там поживає моя мала тому я хочу всю цю біду стерти зі своїх мозгів так як стирають на магнітофонних касетах записи. Здригаюся від телефонного дзвінка. На дроті — Бодьо Машталір, запитує, що роблю, може, підемо кудись, прошвирнемося, відвішаємо випадковим комсомольцям або іншим мудакам. Кажу — не знаю, бо до мене мають прийти. Малий Машталір скаржиться, що в Дефіцита сьогодні весілля, а він, лох останній, його не запросив. І мене не запросив, заспокоюю Бодю, але я не жалкую.

„Як ти думаєш, це він через ту пизду, Ахінацею?“ — запитує він.

„Да, через неї“.

Пауза.

„Невже баба може у нас так залізти?“ — ніби сам у себе запитує Бодьо.

Бодьо каже, що сьогодні піде гуляти з братом, і ми прощаємося. Він, мабуть, загнив на мене, бо розраховував, що цей вечір сплавимо разом. Я включаю радіолу, ставлю платівку бітлів, яких останнім часом не слухаю, бо добряче набридли. Голка кілька секунд потріскує на доріжках, поки на мене з колонок не навалюється лавина звуків. Якщо прийде Капуста, а з нею Ляня... я не знаю, чим їх пригощати, в хаті повний голяк — тільки гречка з помідорами. Хоча можна буде посмажити картоплю, а зверху на неї розбити два курячих яйця й перемішати. Дешево і сердито. Після полудня вони привалюють. Я в осаді! Від одного погляду Ляні мною трусить, не знаю чим зайняти руки, аби не бачила мого хвилювання. Вона дивиться на мене так, як дивляться на рідну людину, котра потрапила в автомобільну аварію: тепло, ніжно, з легким болем. Капуста весело чірікає, а ми її не чуємо, кидаємося одне одному в обійми й облизуємося. Ляня тремтить під моїми руками, відчуваю, як гарячі сльози потрапляють мені на щоки й губи; заплющую очі й про себе кажу: люблю. Капуста щебече менше, невдовзі замовкає й залишає нас у коридорі, а сама йде на кухню. Пауза. Дурачок, дивиться на мене, я цього чекала, так довго чекала. Беру її обличчя в долоні й цілую відкриті, сумні оченята. До нас підходить Капуста, дає мені по задниці, каже, досить облизуватися. Заходимо на кухню, на столику стоїть шампанське й вино, коробка цукерок, яблука. Смажену картоплю будете? — дивлюся на них. Капуста каже „да“ й береться її чистити. З холодильника витягую свіжу капустину, помідори, зелену цибулю. Ляня робить овочевий салат. Після того, як ми вдушили алкоголь, поїли і Капуста ніби мимохіть звалила додому, аби ми змогли наговоритися й порозумітися (?), я несподівано відчуваю смуток і незручність. Ляня сидить мовчки за моїм письмовим столом і розглядає купу фотографій, де ми великим табуном купаємося на озері, йдемо з наплічниками через потоки в Карпатах, бухаємо на природі, тримаючи в руках шашлики. Показую їй вічно юного Юру Пижа. Гарні були часи, і фотки гарні. Всі ми — я, Пиж, малий Машталір, Коновал — сидимо за столиком у моєму дворі. Юра виглядає таким чистим і наївним, з патлатою головою, бо стригтися під насадку ми почали лише рік тому, ніхто би не подумав, що його не стане... Ляня розпитує, як він загинув, а я розповідаю їй про нєпанятки, пов'язані з його смертю. Мабуть, до нього в той вечір якісь ублюдки доєдналися й валили ногами, поки він не загнувся. Ми говоримо про що завгодно, тільки не про нас. Ляня здебільшого мовчить, чекає, коли ж я згадаю про нас. Пауза.

— Чого ти мовчиш? — дивиться на мене.

— Не хочеш говорити?

— Ляня, з чого ти взяла?

— Просто... просто ти так поводишся, наче я... — враз замовкає, в пальцях крутить простий олівець, — наче я тебе не цікавлю.

Підходжу ззаду, кладу їй руки на плечі, вона здригається, закидає назад голову, злегка розвертається до мене, я цілую її в чоло, губами повзу по бровах, по носикові — до розтуленого рота. Чєшу їй на вушко: люблю тебе, маленька, не можу без тебе жити, завжди думаю про тебе, де б не був — думаю про тебе.

— Чого ж ти не дзвониш, дурачок? А? Я ж завжди чекаю...

— Не знаю, — продовжую цілувати, опускаюся на коліна, ротом занурююся між ґудзики блузки, повільно знімаю її, припадаю до животика.

— Ах, дурачок...

— Да, да, я повний придурок, маленька. Пауза.

— Я тебе люблю, дурачок... Підводжуся. Відповідаю їй гарячим засосом, і я тебе, кроха, люблю, не можу без тебе жити.

Господи, якого милого я їй про це чєшу? Я ж із нею не буду...

— Ти мені обіцяєш, що ми будемо зустрічатися? — заплакано й радісно запитує вона, від чого в мене мало не падає шухляда. У горлі пересихає, бо в неї зараз такий вигляд, наче вона свята. Сто пудів — будемо.

— Да, маленька. Да, ми будемо зустрічатися. Бляха, який я лось! Дію, наче кончєний...

Цього не треба було говорити. Не треба!

— Толя, а ти не обманюєш? Пауза.

— Нє, маленька, — цілую її в оченята. — Ти шо, мені не віриш?

— Вірю.

Хочу наговорити їй всілякої лажі, але стримую себе, вона й так багато наслухалася; від старшого Машталіра чув, що в бабів від постійної брехні їде дашок, точніше — у них планка падає від того, що вони усвідомлюють, як їх обманюють, але разом з тим не можуть без брехні, їм постійно треба вішати на вуха, постійно, від цього вони забувають про свої нещастя. Беру Ляню на руки, несу на ліжко, вона дивиться на мене злякано й напружено, але я на це не звертаю уваги. Ти знаєш, за чим сюди прийшла, маленька, думаю про себе, назад дороги нема, всіх вас нада натягувати, й нічого тут не зробиш, це просто таке життя, ви розставляєте ноги, а ми вас натягуємо, нічого тут не зробиш, маленька, в нас просто стирчить і має залізти. Ти мене любиш? — невпевнено озивається вона. Ясний перець. Да, я тебе люблю, шепочу й осипаю поцілунками її тіло.

19

Під кінець бабиного літа Дімі Дефіциту тесть нарешті дарує „дев'ятку“: колір — мокрий асфальт, темні вікна, інші понти, словом, всьо по-взрослому. Деколи розсікаємо по вулицях учотирьох — він, Риня, малий Машталір і я. З першими холодами, коли народішко почав натягувати на себе куртки, ми їздили під вечір у Львів, де на Скнилові1 роздягли двох штемпів: дві нульові чорні лайки, непогано; а наступного разу, коли приїхали у Франківськ і розділи одного крутелика, мене і малого Машталіра, як на зло, затримав патруль — два сержанти і лєйтьоха; ми вже думали, нам гайки, але лєйтьоха виявився хитрим пациком, ми скинули йому все бабло, яке мали, а ше — наші нові лайки. Серйозно влетіли, майже на три сотні паперів; що тільки не віддаси за свободу. Чьо його так довго нема? — дратується Риня. Дефіцит мав приїхати ще годину тому, сьогодні ми знову задумали їхати у Львів — скидати куртки. Малий Машталір розповідає, як його брат зі своїми минулого тижня в Хмельницькому непогано влупили: золоті котли і двісті паперів, тепер мають за шо висіти по кабаках.

— Скільки їх працює? — запитую я.

— Троє, — відповідає Бодьо, — один чекає в машині, двоє луплять.

— Де ж цей мудак? — дратується Риня й закурює.

— Може, в нього шось не вийшло? — дивлюся на нього.

Район у Львові.

— Шо в нього могло не вийти? шо? приїхати на стрілу вчасно? це ж елементарно. Я думаю, — глибоко затягується Риня, — Дефіцит собі шось мутить, ви ж пам'ятаєте, як він ламався, ніби соплива дєвочька, коли ми хотіли їхати у Львів.

— Може, в нього мандраж? — запитує малий Машталір.

— Мандраж, — зловтішно каже Риня й дивиться собі під ноги, — да він зажрався. Ви шо, не бачите, як він змінився? Зв'язався з тою пиз-дою... і змінився. Через цього мутанта вечір накрився, хоча б, лох, сказав, буде чи ні. Так не можна поступати. Він шо, маленький, цього не доганяє?

Пауза. Малий Машталір кидає погляд ліворуч, на четвертий під'їзд. Нічого особливо там не помічаю: на лавці сидять дві літні жінки і біла, як сніг, бабуся, вони тридцять і роблять зауваження маленьким хлопчикам, які поблизу граються. Бодьо несподівано каже „блядь“ і я розумію чому: через двір насилу повзе його старий, синій-синій, ледве тримається на ногах, ним носить, але він намагається тримати рівновагу, жінки зиркають на нього й шушукаються. От вівця тупорила! — випалює малий Машталір, знову, чьмо, до мамки буде лізти, закопаю, при-дурка! Риня пропонує його відвести додому, але Бодьо зупиняє, сам доповзе, сучяра! Кожен день мертвий! Цих алкашів — убивати нада, давити, де тільки побачиш! Може, йдемо їх завтра пиздити? — несподівано запитує в нас. Давай, сміюся я. Нормальні боксерські груші з них виходять, каже Риня. Несподівано приходить сумний, потухлий Дефіцит. Мовчки здоровкається з нами потиском руки, сідає поруч. Риня дивиться на нього, як на інопланетянина, який несподівано звалився з неба. Ну? — свердлимо його поглядами. Дефіцит винувато кліпає очима, каже, що сьогодні нічого не вийде, нікуди не їдемо, тесть забрав ключі від гаража й машини, бо вчора я її вдарив у переднє крило. Як вдарив? — запитує малий Машталір. Діма спалахує й обурено розповідає, як увечері, коли вже повертав до гаражів, назустріч з-за повороту виїхало мудило на „москвичі“ без фар і легко зачепило, невеличка вм'ятина. Ми уважно слухаємо й не перебиваємо, Риня стежить за ним і, здається, мало вірить. Дефіцит розповідає, як сварився з тим лохом із „москвича“, який ненароком зачепив, це, пацани, був якийсь переляканий роботяга з заводу, я його прижучив трохи, він мені відстігнув двадцять паперів, воно ж таке бідове, з нього більше не візьмеш.

— Ти не міг попередити, шо не приїдеш? — запитує Риня. — Ми цілий вечір на тебе вбили. Я схожий на дауна, якому нема шо робити — тільки на когось чекати, да?

— Риня...

— Так не робиться, Діма, так не можна поступати, доганяєш?

Пауза.

— Пацани, я... я не хотів, мазу даю. Так вийшло. Я на тестя чекав, шукав ключі, а той урод привалив тільки півгодини тому... і я відразу до вас... мене ше не хотіли пускати, але я забив на них великий болт, ви ж зрозумійте, я ніякої падляни не робив, така біда могла з кожним статися.

— Колимага накрилася? — запитує малий Машталір.

— Не знаю.

— Так кидай їх нахуй, — каже Риня. — Забрали в тебе тачьку, то хай тепер тачька буде для них за зятя. — Від цих слів ми починаємо реготати, Дефіцит також кисло посміхається. — А хулі? — продовжує Риня. — Вони, Діма, просто починають тобі всі гайки закручувати, хомутають тебе, як коня; якшо зараз попустиш — вафлі, більше ніколи не вилізеш; пауза; я розумію, шо стояти проти них — дуже важко, але ж ти не маленький, маєш доганяти, якшо попустиш — торба, станеш собакою на ланцюгу.

— Да, — відповідає Дефіцит.

— Не накручуй його, — кажу Рині, — йому й так паршиво.

— Да, пацани, — говорить Діма, — мені не весело. Може, забухаємо? Додому йти тверезим — ломи, повертатися — не хочеться. Пацани, сім'я — це така жопа, ну його на... Не женіться рано, погуляйте, водку попийте, бабасьок потрахайте, он скільки клавіш молоденьких — пальці самі липнуть. Я так хочу звідти здиміти, як мене задрала ця кегебешна сімейка.

— Ти просто попав, — каже Риня, — скоро звідти не звалиш, на все треба час. А ше коли буде дитина... тоді повні гайки, да, да, Діма, не дивися так на мене, коли буде дитина, тоді вже буде пізно, век свободы не видать.

Пауза.

— Я хочу випити.

— Магазини закриті, тільки черговий до десятої вечора, — кажу Дефіцитові.

— Я встигну, — підводиться він. — Толя, сходиш зі мною? Я хочу з тобою поговорити, може, ти мене зрозумієш.

Скидаємося. Валимо з ним у магазин. Дорогою Дефіцит скаржиться, що ми помітно від нього віддалилися (?), стали не такі, як раніше, он Риня постійно гниє на мене, підмахує, наче я йому дорогу перейшов, а я шо? я ж такий, як був, правда, Толян? хіба я змінився? я ж не змінився? а? всьо як раніше... Його не перебиваю. Ми доходимо до чергового гастроному, Дефіцит, оскільки виглядає старшим за мене, іде за водкою, а я за плавленими сирками й батоном. Він тримає в руках „пшеничну“, і до нього повертається радість. Повертаємося у мій двір. Я ловлю знайомого гівняра, кажу йому, аби приніс з дому стакан, малий одразу підривається й виконує доручення. Малий Машталір пити відмовляється, мені, пацани, завтра зранку вставати, ми з Сашою бігаємо. Спортсмени, однако, сміється Риня. Нам на хвіст падає ще один штемп — мій сусід, але Бодьо грузить його, що хавчика мало, той каже „зараз“ і йде додому. Невдовзі повертається з недопитою пляшкою смаги і свіжими помідорами. Гівнюк, якого я посилав за склянкою, її приносить і просить у мене цигарку. На, простягаю йому, тільки щоб мама не бачила. Гоніш, сміється він і закурює. Ти як зі старшими розмовляєш, хапаю його й по голові даю дружнього фофана. Випиваємо, і Дефіциту стає краще, він сміється, жартує, багато говорить.

— А може, забити на них великий і могутній? і більше не повертатися? а?

— Головне, не кіпішуй, — каже малий Машталір. — Тут нада всьо продумати.

— Да, да, — підтримую я, — зараз нічого не показуй.

— Діма, — дивиться на нього Риня і сміється, — а вона хоч нормально трахається? Не так, як у машині?

...пауза. Стежу за Дімою: обличчя здригається, блідне, покривається червоними плямами. Видно, ці слова глибоко його вразили. Рині не слід було це говорити. Да ну тебе, вдавано ображається Дефіцит, кляча як кляча, могла би бути краща; ви ліпше наливайте, а не пиздіть, підганяє нас, не затримуйте тару, кому нада пити — хай п'є, а не чє-ше язиком, майте совість, водка випаровується. А нас із Толяном чьо не запросили на весілля? — запитує малий Машталір. Діма невпевнено каже, що Ахінацея рогами вперлася, зрозумійте, я був не проти, але.... У темряві до нас раптово приходить Саша — старший Машталір, а шо ви тут робите? всім залишатись на місцях, паспортний контроль. Не блатуй, кидаю невиразній фігурі у світлій сорочці, яка наближається до нас і тисне по черзі правицю. Пити будеш? — запитую в нього. Знову бухаєте? — каже Саша Машталір, підходить до брата, хапає його за шию й скручує, ти чьо бухаєш? а? Малий пручається, виривається з його рук. Ну, наливай, дивиться на мене брат Боді. Отак би відразу, сміється Риня, а то прийшов, капає на мозги, втирає нам тут, підагоґ хрєновий, Саша, ти ж дивись, ми маленькі, але пару хуків... Старший Машталір випиває, закусує. У темряві не бачу його виразу обличчя, дружнім голосом він відповідає Рині, що якщо ви ще трохи поп'єте, то з вами всіма один мій малий справиться, мені навіть не треба буде вставати.

— Правда? — підхоплює Саша на руки гівнюка, який приносив із дому склянку.

— Сто пудів! — вигукує той. Клацає запальничкою, вогник освітлює його обличчя, в губах стирчить біла штахета, він повільно прикурює, наче серйозний дорослий пацик, випускає дим. От гівно мале. Старший Машталір каже йому: у твоєму віці ще треба соску смоктати і в штанці пісяти, а не курити. Не затримуйте тару, підганяє Дефіцит. Стакан іде по колу, наливають Рині. Пацани, а хто бачив Коновала? — запитує малий Машталір. Коновал кудись пропав, його вже місяць ніде не видно. Він у бурсу ходить? — дивиться на мене. Бачив на тому тижні, відповідаю йому, він — як завжди вбитий, а з ним Сава. Ми з Кнопкою вчора вашого Коновала підібрали на Дружбі й посадили в тролейбус, він був труп, каже старший Машталір, ви з ним шось робіть, бо він загинається. Пауза. А шо з ним робити? — помітно дратується Риня, він не маленький, хоче опускатися — хай опускається, Саша, звертається до старшого Машталіра, він же з нами нікуди не ходить, він проміняв нас на наркату, да, да, я називаю речі своїми іменами. Водка тю-тю, каже мій сусід, який упав нам на хвіст і приніс із дому смагу, будете смагу? Фу... ну ладно, наливай, каже старший Машталір. Після нього п'ю я, від смаги дика й неприємна відрижка, а по шарабану б'є, як ненормальна. Мене трохи накриває, помітно змінюється голос, я встаю з-за стола й переминаюся з ноги на ногу, тілом хитає, від паршивого присмаку в роті час від часу схаркую. Хочеш стругати? — питає Бодьо. Нє, всьо нормально. Так шо Коновал, продовжує Риня, думаю, вже попав. Після ще однієї порції смаги мене мало не вивертає. Ніби на автоматі, прощаюся з усіма, й мене несе до мого під'їзду, в ліфті нудить ще більше, прагну дотягнути до рідного унітазу. Мати відчиняє й дивиться на мене, як на божевільного, махаю їй рукою, що все добре, й прямую до туалету. Від гидоти звільняюся моментально, кількома ривками. У ванній полощу рота, холодною водою обтираю обличчя. Мати стоїть і тихо дорікає, а по коридору ходить вітчим у трусах і сміється. Якщо йому можна, каже він, значить, я завтра такий самий прийду. Вони сваряться, але я не маю сил їх слухати, йду спати.

20

З Ринею куримо за навчальними майстернями. Перша пара — технічне креслення. На неї я принципово не ходжу, оскільки молоденька карга, яка веде цей предмет, гниє на мене по страшній силі, суходрочка миршава, затичка минулорічна, піпетка триперна. Вона була би права, якби я не вмів креслити... Річ у тім, що моя мати, яка понад п'ятнадцять років пропрацювала на заводі копіювальником-креслярем, навчила мене цієї біди ще в п'ятому-шостому класах; „синок, я навчу тебе бездоганно креслити, в житті все може знадобитися“. Коли я приніс додому контрольну роботу, за яку мені вліпили трійку, мати сказала, що та гівнярка (викладачка) нічого не тямить. Я принципово не ходжу тепер на креслення. Повз нас проходить Лобода, друг Сави.

— Сюда, на! — кричить до нього Риня. Лобода блідне на лиці, повертає до нас.

— Де Коновал? — питаю в нього.

— Не знаю.

— Давно його бачив? — долучається до розмови Риня.

— Давно. Вони зараз із Савою постійно разом.

— Мутять?

— Да, кожен день. На Дружбі, на Бережанській, зависають в одному особняку, звідти майже не вилазять, там цілий притон.

— Можеш іти.

Мовчки куримо й думаємо про своє, хоча я знаю, що Риня парить себе зараз Коновалом. Попри те, що Іван на нього гниє, я знаю, що йому шкода Коновала, бо ми ж не місяць-другий були разом, а багато років, ще зі школи, з ранніх класів. Да, відтоді, коли шмаркачами їздили з вудками на міське озеро ловити йоржиків, на Серет вище Тернополя — у Нижній Івачів, Кобзарівку, Вертелку, Ренів чи під Заложці, де риба — мму! — короп — на горох і картоплю, карась — на манку чи дощовичка, щука — на живця, плотва — на хліб; чи коли ходили обривати на дачах полуниці, черешні, яблука, на місці яких за останні п'ять років виросли нові спальні райони; чи коли вперше ходили в школи на скачки, де вперше билися з пациками з інших районів, коли їздили на трасу за Тернопіль до поляків — купувати в них катони, жуйки, цигарки, джіджі30, китайські кеди, коли ми разом ходили на мотокрос у 23-ю школу на Канаді... Згадую Коновала, і мені його шкода. Думаю, він довго не протягне, каже Риня.

— Не віриш? — дивиться на мене. Риня кисло посміхається, каже, що за останні два місяці, а цього тільки сліпий може не помітити, Коновал страшно схуд, шкіра на морді пожовкла й ніби постаріла; да, я все доганяю, дуріку хочеться постійно двігатися, але ж він уже цього не контролює, скоро перестане доганяти, що робить; пауза; я майже не знаю випадків, щоб хтось у такому стані міг думати про порятунок... йому нада лягати на дурку, у клітку, довго лікуватися, потім вийти і порвати зі старим своїм життя, а це не так легко — нада нікого з наркалиг, з якими раніше мутив, не бачити, забути їх, як дурний сон, забути імена, навіть те, як вони виглядають. Думаєш, Коновал має на все це силу волі? Хуй там.

— А коли йому хоча б допомогти?

— Шо допомогти? — зневажливо перепитує Риня. — Помогти лікуватися? Да? Думаєш, він буде тебе слухати?

— Ну, не знаю. У дурку завести, шоб закрили. Заплатити.

— Толян, йому так добре. Шо йому з твоєї чи моєї допомоги? Шо? Думаєш, він подякує — за те, шо ти собі мозги париш, хочеш його витягнути? Думаєш, він скаже „пацани, я вам вдячний“? Він про таке навіть не подумає.

Нашу розмову раптово перериває мастак Ромко. Він підходить з іронічною посмішкою, в пальцях тримає цигарку. Даю йому прикурити, він мовчки затягується, кінчик штахети спалахує й одразу гасне, випускає дим. Запитує, чого не на парах, ми відмазуємося, що, тіпа, запізнилися, тому вирішили піти на другу. Ромко дружно обзиває нас „розпіздяями“, каже, шо рятувати, коли півень у дупу клюне, більше не буде, хай про вас, шмаркачі, ваші батьки думають, от, бляха, взяли собі моду на пари не ходити, а коли буде кінець року? екзамени... шо будете робити? га? залупу смоктати (каже пошепки)? Пауза. Бігом мені на пари! чуєте? бігом! щоб я вас бачив на другій і третій парі! скільки можна стовбичити біля майстерень і курити? скільки? га? вже другий рік нічого не робите, тільки на перекури ходите! от баламути... На Ромка не ображаємося, мусить так говорити. Мужик він класний, із біди може витягнути; зрештою, допоміг нам з екзаменом. Підриваємося, як ошпарені, показуємо, що його слухаємо, й прямуємо в центральний корпус, де мають продовжитися срані пари. До перерви ще хвилин десять. Заходимо в корпус й сідаємо в коридорі на лавку. Головне, щоб нас не спалив директор чи його заступник, бо ці козли як відкриють хліборізки — смороду буде більше, ніж гівна; таке враження, наче вони отримують кайф від того, як нас пресують. У коридорі — тихо, ні душі. Через кілька хвилин з'являється самотня прибиральниця в синьому робочому халаті з великою шваброю. Жінка рівномірно її штовхає, залишаючи позаду себе широкий шлейф вологи на бетонній підлозі, доходить до кінця коридору, розвертається, і новий шлейф вологи долучається до старого, зливаючись із ним. Невдовзі прибиральниця опиняється біля нас, просить підняти ноги. Проводить шваброю з ганчіркою — і під нами також волога. Зі сходів, що ведуть на другий поверх до спортзалу, виходить електрик Іван, який покаліченою рукою притискає до тіла зв'язку дротів. Він зустрічається з нами поглядами, але одразу відвертається, наче ніколи

нас не бачив раніше, й прямує в їдальню. Лох! Який лох! — гнівно каже Риня: певно, згадує те, як Іван відмовив нам покористуватися його каптьоркою. Раптом у корпус заходить Таня. Від несподіванки я аж відкриваю рота. Б'ю Риню ліктем під бік.

— Шо таке?

— Дивись, Танюха, — показую йому. Під прицілом наших поглядів Таня злегка усміхається. Придивляюся до неї уважніше й лише тепер помічаю, що вона, здається, вагітна. — У неї живіт, бачиш? — запитую в Рині.

— Живіт? Нє, не бачу.

— От лопух.

— Сам ти лопух. Значить, вона тоді нам не брехала, шо бєрємінна.

Таня підходить до нас: добрий день, хлопчики. Танюша, підводиться Риня й легко обіймає її за стан, скільки років, ти стала такою гарною. Спостерігаю за нею, справді, попри те, що вона має легкий животик, тіло помітно схудло, талія стала привабливішою, стрункою, витончені-шою. Розпитуємо по черзі, як вона поживає, як справи, як чоловік. Таня красиво й ніби сором'язливо, чого раніше ми не помічали, усміхається й каже, що все добре, їй дали в гуртожитку кімнатку на сім'ю, що через три-чотири місяці, як бачите, чекаємо потомство. Таня, кажу я, ми за тебе раді. Ха, ха, дружньо сміється вона, дурниці, а як ви? що поробляєте? женитися не думаєте?

— Женитися? — оторопіло дивиться Риня й відхрещується.

— А ти? — запитує в мене.

— Я? Навіть не знаю. Про таке ше не думав.

— Ну й правильно! Погуляйте!

На кілька секунд між нами виникає незручна мовчанка. Розглядаю Таню, її обличчя, вона значно краща, думаю про себе, ніж тоді, коли ми були в тирі.

— Чьо так дивишся? — сміються її оченята.

— Я... я... нічьо, просто... ти — дуже гарна.

— Правда? Ха-ха-ха!

Цієї миті лунає пронизливий дзвінок на перерву, коридор поступово наповнюється дівчатами, хлопцями, викладачами. До нас підходять знайомі з інших груп, вітаються. Мені треба йти, каже Таня.

— Таня, — окликає її Риня, — ми за тебе, справді, дуже раді. Щоб у тебе все було класно, мала, розумієш?

— Да, Риня, я все розумію, — вона відходить на кілька метрів, потім знову розвертається й каже: пацани, ви не повірите — я щаслива, да, я щаслива, люблю свого чоловіка; пауза; я ніби заново народилася.

— Щасти тобі, — гукаю їй услід.

Стоїмо мовчки і спостерігаємо, як вона віддаляється. У Рині дивний вираз обличчя. Я почуваюся так, наче щойно втратив частинку свого. Таня підходить до трьох дівах, говорить із ними. Розглядаю її зоддалік: у неї радісне обличчя, легкі плавні рухи, час від часу з'являється легка посмішка. Толян, задумано каже Риня, а ти знаєш, що з таких дєвок виходять дуже добрі, чесні дружини? Пауза. Да? — здивовано зиркаю на нього. Я люблю таких жінок, продовжує він, які багато чого в житті бачили, вони не пантую-ться й на всіляку дешеву туфту не страждають. Да, вона — блядь, погуляла на славу, але цим тепер її не здивуєш, вона знає щастя; пауза; не думаю, що захоче колись ним ризикувати... ти бачив, як вона про свого чоловіка говорила? Бачив, любить, мабуть, відповідаю йому. Ха, „любить“ — не просто любить, Толян, зітхає Риня, не просто... вона на нього молиться, от яку жінку собі треба шукати...

21

— Пацани, Гебельс закосив, — каже малий Машталір, одразу, як тільки підходить до лавки біля мого під'їзду.

— Як закосив?

— А отак закосив. Неба більше Гебельса. Жопа настала Гебельсу. Ходив собі пацик — і нема більше пацика.

— Шо ти несеш? Бодьо... — підводиться з лавки Риня.

— Здох Гебельс. У жовтні в Києві двіжухи були, ну там студенти голодували, палатки розбили, Гебельс на це підписався, а здоров'я — не вистачило, помер у реанімації. Я в натурі, без „б“, коли почув — мало на сраку не впав.

— Звідки ти знаєш? — запитую я.

— Стареньку його бачив, уся в чорному ходить, малий його, Юлік, все й розповів, спочатку ламався, соплі пускав, я трохи надавив, тіпа, малий, шо за біда сталася з твоїм братом, мені можеш розказати... і його прорвало.

Пауза.

— Бля... — виривається з Рині, — але ж ми з ним, буквально... ше коли? недавно, да?

— Нема Борі, — каже малий Машталір.

...пауза. За цей рік — двоє, ледве вимовляю від гіркоти в горлі. Юра і Боря. В уяві відтворюється картина похорону Пижа, стає не по собі. Сидимо мовчки. Ця новина справляє гнітюче враження. Я згадую Борю. Він завжди був серйозним, особливо, коли розповідав про прочитані книжки. Згадую, як він гуляв разом з нами по Тернополю, як ми билися з іншими районами, як ми квасили по забігайлівках, як він стояв біля жовто-блакитного прапора разом із дядька-ми-рухівцями на Театральній площі. Ідейний пацан був, однако, каже Риня й спльовує, шкода штемпа, але... шо хотів, то і має. Риня! — перериваю його. Він не реагує. Пауза. Пацани, каже малий Машталір, я вам раніше не говорив: ми з братом їдемо звідси. Майже не реагуємо на його слова. Бодьо продовжує: ми звалюємо з України. Саша вчора нарешті наші закордонні паспорти отримав, комісар у воєнкоматі, правда, довго ламався щодо мене, бо тіпа в армії ше не був, але брат йому стільки відвалив... пацани, якщо все буде добре, хочемо в іноземний легіон попасти, там бабки серйозні платять, будемо воювати в Африці чи ще в якісь забутій Богом жопі. Ти серйозно? — я шокований від цієї новини. Да, Толян, да, сміється Бодьо, просто тут, пацани, я нічого кращого не бачу, подумайте самі: чим займатися? чим? бомбити лохів? це ненадовго, рано чи пізно закриють, нє, нє, я не боюся сісти, просто це не для мене. А як же бокс? — запитую я. Пауза. Толя, добродушно усміхається малий Машталір, я не збираюся його кидати, він знадобиться, тільки тепер... хуй його знає, де він мені знадобиться. В армії нас

будуть ганяти, як демонів, бокс нікуди не дінеться, а потім, якщо отримаю французьке громадянство, боксом займусь професійно; пауза; в Україні нічьо не світить, тут — вафлі. Я бачив багатьох крутих мужиків, які могли б стати серйозними боксерами, але де вони тепер? де? у пивних барах стріляють у знайомих бабки на сто грам; пауза; нє, це не для мене, звідси на-да звалювати, да, да, якщо хочете чогось у цьому сраному житті досягнути — першим ділом нада виїхати з Тернополя і забути все це, як дурний сон,чьо мовчите?

— Не знаю, — розгублено кажу.

— Я розумію, шо ти кажеш, — обзивається Риня. — Я про це багато думав.

— Риня, ти мене маєш розуміти, бо ти вже їздив в Естонію. Правда, там класно?

— Да, я звідси планую звалювати.

— А як освіта? Вам дипломи не потрібні?

— Навіщо? — сміється малий Машталір. — Толян, кому цей гівняний диплом буде там потрібний? кому?

— Ну, не знаю, — знехотя відповідаю, бо ця розмова мені не подобається; не подобається тим, що з ними на ці теми говорити дуже важко, особливо з Ринею, який одразу дратується, наче я йому бажаю поганого. Риня несподівано говорить про Естонію, каже, що навряд чи дотягне бурсу. Дивлюся на нього, як на ненормального. Він каже, що з Інтрід все вже обдумали, що буде женитися, а там, якщо Бог дасть, приживеться. Запитую:

— Як ти там приживешся?

— Толян, я можу там у бурсу поступити.

— Ти так думаєш?

— Да. А якшо тебе не візьмуть... що тоді?

— Візьмуть — не візьмуть! Я не хочу про це думати!

— Даремно не хочеш.

— Толян, бля, не капай на мозги, мені й так важко. Думаєш, я всю цю біду в голові не прокручую? Чи ти мене за дауна вважаєш? Звідси нада звалювати, Бодьо правду каже. Або йти вчитися далі, для чого треба закінчити срану бурсу; чесно кажучи, на це в мене особливої тяги нема... да, да, треба звалювати.

— Нудно, — каже малий Машталір, — може, підемо комусь відвішаємо, а? кого ви недавно гасили? алкашів? пацани, в натурі, йдемо валити алкашів!

— Ідемо! — підхоплюю я. — Старому Мар'яну по пузу дамо кілька разів.

— Нє, — озивається Риня, — старого Мар'яна не чіпайте. Це наша гордість. На Бамі ніхто вісімнадцять бокалів пива не випиває, тільки він! Мар'ян добрий і спокійний, як бегемот.

Згодом малий Машталір каже мені на вухо, що є неприємна новина. Насторожуюся, оскільки мій друг якщо говорить такі речі, значить серйозно. Бодьо на мене дивиться так, наче оцінює, чи я готовий його слухати. Твоя Ляня, продовжує він пошепки, знову плутається з Петром Григоровичем; пауза (??? — від почутого в мене калатає в грудях); да? а я тут до чого? Ну, не знаю, розводить руками малий Машталір, мені здається, я тобі мав про це сказати, ти ж мій друг. Бодьо, дякую, кажу трохи хрипло, але повір... я з нею нічого не маю. У мені все, наче перевертається. Йо! — я не вірю своїм словам. З'являється мандраж, тілом злегка трусить, насилу себе контролюю, аби цього не побачили друзі. Народжуються відчай і гнів, не знаю, куди себе подіти, не знаю, чим зайнятися. Ми поволі бредемо до пивної бочки на Київській, де тусуються алкаші, а я зізнаюся собі, що ця біда, котру я щойно почув, хапнула мене за живе, такого я не чекав. Ляня... мені на думку навіть не спадають зневажливі слова, які тільки знаю. Думаю про неї, як про порожнє місце, наче про дірку рани, про яку нічого конкретного сказати неможливо, єдине, що нагадує про її існування, це неприємний, тупий біль. Я такого від неї не чекові Дівчинка слабка на передок. Толян, з тобою все нормально? — запитують у мене. Тільки тепер, ніби бачу справжнє її нутро. Толян? — знову запитують. А? — дивлюся на малого Машталіра. Риня також зупиняється, дивно спостерігає за мною, дружньо плескає по плечу, тіпа, старий, все це туфта, забудь, це навіть копійки не вартує; пауза; ше така соска на світі не з'явилася, за якою мав би сохнути пацан... да, ми можемо втюритися в мантелепу, але, бляха, не показувати цього. Риня, перебиваю його, я не маленький. Пауза. Мабуть, кажу це роздратовано, бо він замовкає, примружує очі, погляд стає ніби гострішим. Таке враження, що Риня хоче дізнатися, наскільки я зараз шокований балачками про Ляню. Доходимо до пивної бочки, алкашів небагато, чоловік п'ятнадцять, розсипані навколо по двоє-троє чоловік. Оглядаємо їх. Несподівано малий Машталір шарпає мене за руку. Толян, дивися: неподалік від бочки я помічаю Больового батька й мого вітчима, вони сидять на бордюрі, поставивши перед собою на асфальті по два бокали пива, курять і розмовляють. Пацани, каже малий Машталір, сьогодні нічьо не вийде, мій старий тут, да і Толіка вітчим, сьогодні не будемо шуміти, я не хочу, щоби вони це бачили. Раптом — зустрічаюся з вітчимом поглядами, декілька секунд він дивиться на мене так, наче я скляний, шкіра його обличчя в затінку дерева виглядає земляною, втомленою. Він кисло посміхається й махає рукою, але я на це не реагую. Так шо робимо? — запитує Риня, розуміючи, що нікого валити не будемо. Нічьо, відповідаю йому, візьмемо по бокалу, а потім звалимо. Стаємо в невелику чергу. На Риню звертає увагу високий алкаш із червоним обличчям, він довго свердлить його п'яним, в'язким поглядом, несподівано вигукує: мужики! це ті гівнярі! Ми не встигаємо взяти бокали з пивом у продавщиці й відразу відбігаємо на десяток метрів від бочки. Якшо полізуть, каже малий Машталір, пиздимо. Навколо високого алкаша юрмляться інші, вони голосно говорять, кидають на нас гнівні погляди. У наш бік летять п'яні погрози, табун зрушується з місяця й суне. Стаємо в „півмісяць“, готуємося до найгіршого. Малий Машталір хрускотить пальцями, проводить невеличку розминку, а Риня тихо каже: ну, давайте, підари, давайте. Між нами й табуном ха-нуриків опиняється мій вітчим і батько малого Машталіра. Вони голосно труть про нас, вітчим каже, мужики, я цих малих добре знаю, нормальні малі, це не вони були тоді; так, так, підтверджує батько Боді. Алкаші поволі втухають, розсіюються. Підходить мій вітчим, розпитує, чого визвірилися мужики, Риня прикидається шлангом і каже „не знаю“. Вітчим говорить до мене, але я на нього не звертаю уваги; ми звалюємо. У двір повертаємося мовчки. Малий Машталір скаржиться, день пропав, ех, хоча б одного алкаша гупнув по балді. За столиком сидять двоє штемпів з мого будинку, молодші від нас на два роки, грають у карти. Ми долучаємося до них. Може, у бридж? — запитує Риня. Да, давай. Граємо, поки не стемніє. В голову знову лізуть думки про Ляню, пропадає настрій, я майже не говорю, лише стежу за грою. Зривається сильний прохолодний вітер, жбурляє сухе осіннє листя, яке несеться по землі, потрапляє на стіл. Вітер перевертає карти, грати стає неможливо. Бодьо позіхає й каже, що хоче спати. Всі розходяться, залишаємося ми з Ринею. Згадуємо покійних Юру Пижа і Борю Гебельса. Риня каже, що хоче поїхати в Хаапсалу. Мовчки його слухаю й думаю про Ляню. Толян, те, шо так вийшло з Лянею, перед прощанням каже Риня, це навіть краще, розумієш?

22

Наприкінці жовтня брати Машталіри поїхали. Я згадав незнайомого здорового мужика, який розмовляв із Бодею в секції боксу на 15-го квітня у день його виграшу обласних змагань; я згадав, що той мужик шукав людей для служби в Іноземному французькому легіоні. Думаю, без нього тут не обійшлося. Вони зникли несподівано, швидко. Попри те, що Бодьо нас за кілька днів попередив, попри те, що ми відзначили їхній від'їзд, я набрався, мов демон, і, як завжди, гідно обстругав під'їзд Машталірів, — до останньої хвилини я мало вірив у те, що ми прощаємося і, можливо, ніколи більше не побачимося. Бляха, як паршиво себе почуваєш, коли розлучаєшся з другом... ще ніколи не було так самотньо.

Бодьо з Тернополя здимів, певно, назавжди. Вони обоє вже в іншому світі. Мабуть, їхали в поїзді через чужі міста Польщі чи Німеччини, в хуй не дули, дивилися на незнайомих людей, слухали їхню мову... Про що вони зараз думають? У пам'яті прокручую випадкові епізоди наших спільних подвигів, усміхаюся, гарні були часи, тепер їх не повернеш. Згадую Діму. Дефіцит живе сам по собі, має жінку, натягує її, вона його годує, що ще? має круту машину, на якій йому деколи дозволяють поїздити, словом, відтягується пацан у сімейному спокої. Коновал скоро здохне, йому взагалі все по-барабану, він зараз, мабуть, втикає у знайомих на хаті, на Дружбі або на Східному. Пауза. Надто багато людей за останні кілька місяців віддалилися від мене. Мимоволі уявляю Ляню. Що вона зараз робить? прогулюється із Капустою набережною чи в центрі, розмовляють про свої бабські справи, чи, може, сидить вдома й згадує мене, кусаючи нігті від розпачу? А може, відвисає по повній програмі в компанії Петра Григоровича, й вони насміхаються з мене. Не хочу цього знати. Ми залишилися з Ринею двоє, двоє — з усього кагалу, яким тинялися вечірнім Тернополем ще півроку тому. Він скоро хоче також звідси звалювати. Звідси всі хочуть звалювати; пауза; бляха наче тут суцільний рак який тебе рано чи пізно з'їсть спершу заволодіє твоїми почуттями потім метастазами проникне в думки а далі у сни і тоді вже хоч вовком вий тоді хіба головою вниз із дев'ятого бляха Тернопіль це рак який повільно забирає і рано чи пізно й мене забере.

З кожним днем холоднішає. Учора вночі вдарив перший мороз, я мало не зламав собі ногу. Все це вийшло по-дурному, тоді багато чого вийшло по-дурному. Біля першої ночі з білої „дев'ятки“ поблизу 20-ї школи ми з Ринею витягнули запаску й котили її, як повні придурки, через шкільний стадіон до мого будинку. Добре, що хоч темно було, як у задниці негра. Коли заходили в підвал, нас налякав голос зверху: певно, якийсь мужик серед ночі вирішив перекурити і через відчинене вікно помітив, що внизу незнайомі люди сходять у підвал. Цей лох дебільний, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсуто-го носорога, гандон заштопаний запустив у нас банкою варення, яка відбилася від гумового колеса під кутом і розбилася об стіну, на мій одяг і на мою мордяку полетіли бризки, здається, солодкої малини. Після того, як ми сховали в підвалі на теплотрубах колесо (вгорі, над своєю головою, ніхто не здогадається шукати), а я повернувся додому, сонна матір здивовано спитала: а ти чого весь у варенні? Я мовчки замочив у теплій воді куртяк, посипав його пральним порошком і думав, кому з моїх сусідів за цю біду порізати оббиті дерматином вхідні двері; перших три поверхи відпадають, бо ми би помітили, четвертий також, бо там живе відморожена холостячка, яка до такого би просто не додумалася, значить, залишаються однокімнатні квартири, вікна яких якраз над підвалом, від п'ятого до дев'ятого поверхів. Може, всім їм порізати? Нє, деяких людей на цих поверхах я поважаю.

Риня скоро має прийти. Уперше за останні дні ми вирішили просто посидіти, не тинятися по кабаках, скачках, не пиздити випадкових биків і комсомольців, а просто посидіти, послухати музику. Що він буде слухати? „Black Sabbat“? — „Кралі носять жовті туфельки“...нє, нє, це напрягає, таке можна було слухати раніше, коли в дупі ще дурка гуляла; „Led Zeppelin“, о, Риня це любить, довго слухати одну групу може тільки він, йому не набридає. Поговоримо про що завгодно, навіть про дрібниці: про чужих тьолок, модні лахи чи про наших далеких знайомих, про те, як вони зажралися чи стали повними дебілами; поговоримо про покійних Юру Пижа і Борю Гебельса, згадуючи наші спільні далекі дні, коли ми ні про що не думали, коли між нами не було ніяких мутняків, коли ми великими купами валили вулицями до центру, в найближчих гастрономах купували портвейн або сухач (на горло по снарядові), брели до вечірнього озера, в парк Шевченка на скачки або в більярдну. Пам'ятаю ті старі добрі часи: тоді, здається, я почав тільки голитися і все більше думати про бабасьок; тоді пішла нова тєма — гітари; пам'ятаю, як добре грали Яцик (Яцюк) — із Молодіжної, Підлий (Підлужний) — із середнього Баму, Подвірний — із Чалдаєва... ну, я звісно, трішки... мадам не говорите о любви голуби кружат над нашей зоной голубям преграды в мире нет как бы мне хотелось с голубями с голубями на родную землю улететь пацани я зіграю драбину на небо а може щось наше вже вечір вечоріє повстанське серце б'є а лєнта набої успішно подає тот кто в пятнадцать лет убежал из дома вряд ли поймет того кто учился в спецшколе тот у кого єсть хороший жизненный план вряд ли будет думать о чем-то другом не треба цоя не треба поб'ємо мадярів румунів і ляхів за волгу проженемо проклятих москалів ах лєнта за лєнтою набої подавай вкраїнський повстанче в бою не відступай небіжка палажка що вмерла торік питає у кума Гаврила чиє ще закуска чи бігти по хліб для другої пляшки чорнила ой боже ой боже.

Нарешті приходить Риня. Отямлююся від дурману спогадів. Від холоду в нього бліде обличчя й червоний ніс. Я сміюся. Здоровкається міцним потиском (у нього холодні пальці), заходимо в мою кімнату, він прямує до батареї й кладе на неї руки. В тебе тут справжній ташкент, усміхається він, дивлячись на мене, одягнутого в легку футболку й літні шорти. Вмикаю стару радіолу й питаю в нього, що будеш слухати. Риня перебирає добре відомі йому платівки, зупиняється на Жанні Агузаровій, гарний голос має баба, давно не слухав. Витягую з картонного футляру платівку, ставлю, потім невеличким збирачем пилюки торкаюся поверхні платівки, плавно воджу по доріжках, на збирачеві лишаються сірі маленькі волоконця. Риня кладе на письмовий стіл два снаряди портвейну „Мадера“. Кажу, що скоро має прийти з роботи мати. Ми чисто символічно, посміхається Риня. З серванту в материній кімнаті дістаю дві великі склянки. Наливаю. Риня бере склянку, відходить до вікна, відсуває штору й мовчки дивиться на вулицю. Після від'їзду братів Машталірів, особливо Боді, в нас обох змінилася поведінка. Лох якийсь, показує Риня рукою, б'є свою тьолку, ублюдок, ну хіба можна бити бабу! вона ж і так дурна, невже він вірить, що баба від цього порозумнішає? Я підходжу до нього й дивлюся на вулицю: на пішохідній доріжці біля проїжджої частини тридцятилітній незнайомець шарпає дівчину, а вона безпорадно вигукує: Коля! Мужик різко розвертається і йде, а тьолка біжить за ним і намагається зупинити. Знаєш, до мене Капуста прибігала, каже Риня, плакала, просила бути з нею, сказала, що буде чекати скільки треба, навіть коли мене посадять чи піду в армію. Ха, сміється Риня, уявляєш, яка дурочка. Вона тебе любить, роблю ковток портвейну. Пауза.

— Знаю, Толян. А Інгрід? — дивиться на мене незрозумілим поглядом. — Я не знаю, що мені робити. Бля! Як мені важко...

— Я тут — пас, це тільки тобі вирішувати.

— Бля, як мене харить, — Риня випиває одним ковтком половину портвейну. — Розумієш, я в цьому болоті не хочу жити, не хочу залишатися навіть на день. Сам подивися, тут нема шо робити, бухати? красти бублики в тачок чи магнітофони? це несерйозно; пауза; да, Капуста — класна людина, з неї буде хороша дружина...

— Ну? Так в чому проблеми?

— Не знаю. Я люблю Інгрід, — хворобливо блищать його очі, — наливай.

Кажу йому: не накручуй себе, бо від цього легше не стане. Риня зітхає, що сьогодні дзвонила з Естонії Інгрід, непокоїться, чьо я не пишу. Його несподівано перебиває мати, яка повертається з роботи. Вона заглядає в мою кімнату, радісно вітається, з підозрілою усмішкою дивиться на пляшку, каже, що зробить нам закуску, бо ще повпиваємося. Від чого? — дивується Риня, від цього компоту? Через певний час мати приносить на таці кілька бутербродів, стоїть над нами, як поліцай, розпитує в Рині, як справи, як твоя дівчина, як поживають батьки, передавай їм вітання. Це мене починає харити, я кидаю Рині маяки, що пора звідси звалювати. Додому приходить вітчим, намагається клеїтися зі своїми шашками, картами. Ми швидко допиваємо портвейн, їмо, підриваємося й ідемо. Сідаємо за столик під вербою, яка губить останнє листя, Риня відкорковує другу пляшку портвейну, глушимо по черзі з горла. Відчуваю, як поволі п'янію. Шо будемо робити? — запитує він. Валимо в центр, пропоную йому. „Я не про це“. Запитливо дивлюся. Риня перехиляє пляшку й жадібно п'є кількома ковтками, шо будемо робити? нас тільки двоє, як будемо далі; пауза; Дефіцит, гандон, на нас забив, він тепер, блядь така вошива, сімейний пацан, вівця на прив'язі, а ми, Толян, а ми? шо будемо робити? Не знаю, забираю в нього портвейн, жити, як жили раніше. Раніше? — Риня схиляє голову, харкає на землю, без тачки нічьо не вийде. Ну, можна буде попросити Короля, шоб допоміг. Ха сміється Риня, Король — балабол, він не вміє тримати язик за зубами, ми вставимо багатого дядю, а він наступного дня цілому Тернополю буде про це тріпатися, він більше блатує, ніж робить, хоча й пацик ніби нормальний. Тебе не морозить? — кидаю погляд на Риню. Нєа, каже він, а тебе шо, трухає? Да, трохи. Мало п'єш, простягає знову мені пляшку, більше пий, кров зігрієш. Я ковтаю портвейн, але він не рятує від холоду. Певний час мовчимо, Риня замислено курить, попіл збиває на сірникову коробку, але вітер його здуває, він падає на поверхню столу, котиться, поки не злітає на землю. Дивлюся на шкільний стадіон, навколо якого самотньо бігає стара жінка в синьому спортивному костюмі. Певно, хоче померти здоровою. Чьо смієшся? — запитує Риня. Показую йому на бабулю. Спорт у такому віці корисний, кажу й перехиляю пляшку. Якби спорт був корисним, спльовує Риня, то на турніку висіло б по п'ять євреїв. Регочу й віддаю йому пляшку. Знову стає сумно, думаю про Ляню. Я розумію, що цю останню шваль нада викинути з голови, видавити з пам'яті, наче гнійний чиряк, котрий заважає жити, але так швидко від неї звільнитися не можу. Вона діє, як отрута: повільно, впевнено. Риня позіхає, каже, що хоче кімарити. А як же центр? Да ну його, шо там робити, я давно нормально не спав; пауза; кумарно стало жити, позіхає він, може, ми змінюємося? як думаєш?

23

Прокидаюся від незрозумілого шуму за стіною: на кухні знову вітчим зі своїми хануриками. Вони регочуть, сваряться, долітають окремі уривки їхніх розмов, гепання по столі, мабуть, кулаком. Не знаю, що з ними робити. Що робити? — брати молоток і розганяти. Задовбало це сране життя, ця срана квартира, в якій не почуваюся як удома. Задовбала ця безпорадність матері, яка дозволяє, щоб їй вилазили на голову, задовбав цей алкоголік, який часто стає некерованим і перетворюється на тварину, задовбали його смердючі й хворі на грибок ноги, його дешеві гидотні цигарки, від запаху яких зранку болить шлунок. БЛЯДСТВО! Мене все це дістало!

Одягаю штани, футболку, виходжу в коридор, відчиняю кладовку й беру великий молоток. Обличчя вітчима наливається кров'ю, він напружений, наче стиснута пружина, з-під лоба стежить, а його два кєнти, які сидять спиною до мене, замовкають і підводяться з-за столу. Нахуй звідси, кажу я. Ханурик невеликого зросту з густими чорними бровами й зі смачним жовто-синім синцем під правим оком здивовано видовжує обличчя, помічає молоток і нерозбірливо бурмоче. НАХУЙ! Вони підриваються, поспіхом виходять із кухні, взуваються, одягають свої кумедні штучні шуби й зникають. Я повертаюся на кухню й дивлюся на вітчима. Він мовчки собі наливає й перехиляє чарку. Тобі не соромно все прожирати, мати навіть закатки на зиму не зробила, бабок нема, а ти тільки все прожираєш зі своїми лохами кончєними, з цими, блядь, напівпідарами, яких ше ніхто не закантачив.

— Закрий рот, — перебиває мене.

— Сам закрий.

— Закрий рот!

— Пішов нахуй! Ти тут ніхто, шоб мені рот затикати! Бродяга, на! Тусуйся! Гуляй по тамбуру, лосіна нєобузлая!

— Что!? — підривається вітчим й одразу переходить на російську мову, — да я тебя уработаю!

— Давай! — б'ю молотком перед ним по столі. Долонею він несподівано і різко заряджає мені у вухо, від чого я падаю на вхідні до кухні двері, в них одразу сиплеться скло. Вітчим підскакує й вириває молоток, я встигаю вдарити головою, але попадаю йому в підборіддя. Він викидає мене в коридор, і я боляче тримаюся об двері комірчини.

— Щенок! Я тебя с окна выброшу!

— Давай, давай, — швидко підводжуся. Він суне й хоче вхопити руками в захват, але я встигаю прослизнути повз них й опиняюся спиною до кухні. Вітчим розвертається, і я завдаю прямого, від якого він тільки злегка відступає на півкроку.

— Ты кого ударил? — зривається, як ненормальний, хапає мене руками за корпус, відриває від підлоги й несе на кухню, до відчиненого вікна. Я пручаюся, шкребуся, але це не допомагає. Краєм ока біля столу помічаю невеличкий ножик, яким вони перед тим нарізали квашені огірки, хапаю й різко б'ю двічі вітчима в бік. Руки його слабнуть, я вириваюся, на маленькому, завдовжки з мізинець, лезі ножа бачу легкий рожевий слиз. Всю, малий, зав'язали, вітчим стає на одне коліно й просить цигарку. Кидаю ніж на стіл і подаю йому пачку „пріми“. Збоку на його матроській тільняшці проступають дві темно-червоні плями, поволі розширюються, розширюються й повзуть донизу. У його губи вставляю штахету, чиркаю сірником об коробочку, страшенно трусяться руки, і я ламаю сірник за сірником. Не знаю, що робити. Дзвонити матері? Викликати „швидку“? Не знаю. Допомагаю йому підвестися, вітчим довго дивиться мені в очі, з сумною усмішкою каже, всьо, малий, мир, да? ти мені пробачаєш?

— ЦЕ ТИ МЕНІ ПРОБАЧ!

— Всьо нормально, — каже він і шкутильгає з кухні. Бля!!! Дві темні плями на його тільняшці перетворюються в суцільну. Підбігаю до нього.

Пропоную зробити перев'язку. Він скидає з себе тільняшку, з аптечки у серванті я швидко дістаю вату, бинти, йод, зеленку, Господи, шо ше потрібно? обробляю йому рани. Накладаю пов'язку, обмотую його корпус бинтом. Не помру, сміється він, якби нижче, жопа, нирку би зачепив. Мені так паршиво, що я хочу плакати. Страшно, малий? — сміється він.

— Да, страшно.

— Нічьо, пройде. Малий, давай шашки. Я так люблю з тобою грати в шашки.

— Да, давай.

Заходимо в мою кімнату, я дістаю з-під столу запилені шашки, вітчим, дивлячись на пилюку, каже „давно ми не грали“... да, давно, розкладаю; о, мені знову білі, сміється він, як минулого разу. Граємо. Через десяток ходів я ставлю першу дамку. Ти мене взуваєш! — каже вітчим, нічьо, зараз я тобі покажу! Невдовзі в нього також є дамка, а потім ще одна. Першу партію виграє він. Просить принести з кухні цигарки. Це нічого, якщо я тут закурю? Кури, кажу йому. Закурює, після глибокої затяжки видає важкий хрип. Дограємо ще одну партію, вітчим хрипить частіше. Посеред третьої партії він уже не може сидіти на ліжку й сповзає на підлогу, хрипить ще гірше, хапаючи ротом повітря.

— Шо таке?!

.— Нічьо, ап, нічьо, просто, ап, кров, мабуть, у легені збирається.

— Я викликаю „швидку“!

— Роби, що хочеш.

Враз помічаю його спину, й мені стає страшно: її осипало невеликими темними плямками. Підбігаю до телефону й набираю „03“. Жіночий голос запитує, на що скаржиться хворий. Я кричу у слухавку, що в нього ножова, чуєте? рана ножова! Потім телефоную матері, вона не може в'їхати, що сталося, я дратуюся, кричу на неї й кидаю трубку. Баби — завжди тупі, з ними розмовляти — повний аут. Вітчим кличе мене грати в шашки. Да, йду.

— Малий, — важко каже він, — до пивної бочки більше не ходіть.

— Чьо?

— Там поріжуть. Пауза.

— Де ця блядська „швидка“? — дратуюся я. Граємо ще одну партію, я виграю; вітчим із позеленілим обличчям намагається триматися бадьоро, але я знаю, що йому дуже хуйово. Закурюємо разом, він просить нічьо не казати мамці, вона буде переживати, малий, ні слова, домовилися? Да, домовилися.

Пауза.

— Де ця „швидка“? — знову дратуюся я.

— Приїде, почекай.

За хвилин п'ять дзвоник у двері. Через поріг переступає потужна жінка в накинутому на пальто білому халаті, а за нею середнього зросту сухарик у великих, наче ілюмінатори, окулярах. Вона мовчки оглядає вітчима, по його спитому обличчі одразу здогадується, що перед нею алкаш.

— Що там у тебе?

— Ножова, — хвилюючись, кажу я замість вітчима.

— З самого ранку? Вже, набрався? — зневажливо кидає лікарка, сідає на ліжко. Сухарик в ілюмінаторах розкладає на кріслі свій портфель, дістає шприц, усілякі баночки. Жінка оглядає рану, бере руку вітчима, протирає ваткою зі спиртом місце для уколу. — Ну, — знову звертається до нього, — то як же це з самого ранку? га? хотілося випити? так?

— Та йшов з „Ювілейного“, з пивбару, а там два ідіоти причепилося, ну і... вдарили.

— Чого було пертися зранку туди? га? — робить укол жінка. — Без випивки ніяк не можна? так? у вас же такий синок гарний (від цих слів я густо червонію й у мене трусяться руки), а ви... а жінка що скаже? мабуть, і не знає? правда? як негарно, як негарно... Михайлович, — звертається до сухарика в ілюмінаторах, — забираємо його, в міліцію подзвони. Телефон працює? — запитує в мене.

— Да, працює.

— Михайлович, хай когось у лікарню зі своїх пришлють.

Він іде в сусідню кімнату, де стоїть телефон. Чую короткі фрази „так“, „ножове“, „зранку“, „на Київській“, „добре“. Жінка робить нову перев'язку вітчиму й зверхнім голосом каже, щоб збирався. Тарабанить телефон, певно, матір, але я не підходжу. Від згадки про міліцію в мене йде холодок по шкірі й злегка тремтять руки. Не хочу вірити, що мені настала торба, що мене закриють. Допомагаю вітчиму одягнутися, потім швидко вдягаюся сам, і ми виходимо з квартири. Під під'їздом сідаємо в „рафік“ швидкої, вітчим каже, щоб я йшов у петеу. Заперечую, я пощу з тобою. Толя, йди в свою бакланку, тобі нада закінчити бакланку, в тебе купа пропусків. Нєа, я поїду з тобою. Ми їдемо через весь Тернопіль, аж на Дружбу, я не розумію, в яку саме лікарню. Наприкінці Бережанської, навпроти магазину „Карпати“, машина повертає праворуч і ми під'їжджаємо до 3-ї міської. Заходимо до приміщення лікарні, вітчима одразу забирають, а я залишаюся чекати в коридорі на лавці. Стає настільки паршиво, що я хочу напитися. Не знаю, скільки чекаю, не відчуваю часу, лише неприємний трухан від страху. В коридорі помічаю невисокого зросту русявого мєнта, старшого лейтенанта, він відчиняє одні з дверей і зникає за ними. Мене калатає ще дужче. Невдовзі виходить із медсестрою, яка показує рукою на мене. Бля! Він представляється й розпитує про вітчима.

— Коли це сталося? — тримає блокнот у руці, над яким чекає ручка.

— Біля десятої ранку.

— Він вам батько?

— Так, тобто... нє — вітчим.

— Прописаний?

— Нє, — кажу йому, а сам думаю: яка хуй різниця!

— Що можете сказати? Вороги, погрози, конфлікти...

— Не знаю, такого не знаю.

— Ще одне запитання. Він сидів?

— Да. Дві ходки.

Добре, каже він і повертається до медсестри, тре з нею кілька хвилин, а потім звалює. Я підходжу до кабінету, в якому зараз вітчим. Злегка відчиняю двері, помічаю його одягнутим, навпроти за столом сидить здоровий мужик у білому халаті. Він запитливо дивиться на мене, питає, чого треба, вітчим розвертається й зустрічається зі мною поглядами. Я зараз, киває мені. Зачиняю двері, через хвилин п'ять вітчим виходить, тримаючи верхній одяг під пахвою. їдемо додому, каже і швидко йде коридором. На нього витріщається здивована медсестра, ви куди? вам треба лежати. Да пішли ви зі своєю лікарнею, дратується вітчим, я не маю часу лежати, таблєточки, укольчики, нахуй! Біля магазину „Карпати“ сідаємо в потрібний тролейбус і їдемо через весь Тернопіль до нас на Київську. Йде гарний пухнастий сніг, лагідно покриваючи будинки, вулички, пішохідні доріжки. Почуваюся легше, наче з плечей звалився важкий тягар. Вітчим сидить поруч і не говорить. Про що він думає? Краєм ока стежу за виразом його суворого, холодного обличчя, й у мене виникають підозри, що він усе це добре пам'ятатиме.

24

Мастак Ромко знову виписує по повній програмі за те, що я прогулюю пари. Мовчки його слухаю, не перебиваю. Візьмися за розум! Коновал уже довимахувався... візьмися за розум, поки не пізно, ти не дурний пацан! що будеш робити, коли тебе виженуть? га? про це не подумав? думаєш, на заводі буде тобі легше? Пауза. Не знаю. Толя, каже Ромко, дотягни, чуєш? дотягни, а потім роби все, що захочеш, хіба так важко посидіти на тих парах? Закінчи петеу — це середня освіта. На понеділок викликають мою матір, інакше — будуть відраховувати. В Рині й Коновала — та сама біда. Як на зло, їх сьогодні нема. Коновала, здається, вже відрахували, принаймні, про це триндять у групі. З Ринею поки все нормально. Я вже його другий день не бачу. Вчора, після лікарні — відразу до нього, але Рині не застав; вечором знову прийшов — нема, дзвоню опівночі — мати схвильована, каже: десь швендяє. Після другої пари на другому поверсі адміністративного корпусу виходимо в коридор, і до мене підходить мати Коновала. Вона схвильована, обличчя бліде й висохле, просить на кілька хвилин поговорити. Да, тьотя Люда, звичайно, нема питань. Ми відходимо в кінець коридору, де менше людей, вона зиркає на мене полохливим, хаотичним поглядом і каже, що не знає, як почати. Тьоть Люда, беру її за руку, кажіть, як є. Кілька секунд вона мовчки бгає руками чорну сумочку, повільно підводить наповнені сльозами очі, і раптом — несподівано й голосно вибухає риданням:

— Знайди мені сина! Толя, прошу тебе, знайди мені сина!

— Тьоть Люда...

— Знайди його! Це все, шо в мене є! Благаю! Знайди! Його вже два тижні нема вдома! ДВА ТИЖНІ!

—? — не встигаю відкрити рота, як вона бере мене за руку і трясе її.

— Знайди! Ти з них наймудріший! Знайди мені сина!

— Я... я... постараюся, — белькочу, розгублено зиркаю по сторонах: за нами спостерігають кілька викладачів, перемовляються між собою й кидають здивовані погляди.

— Толя, це все, що в мене є! Я не хочу його втратити!

— Тьоть Люда, буду шукати!

— Знайди! — каже вона, витираючи рукою червоне від сліз обличчя, прощається й швидко прямує до виходу. Я шокований. Дзвінок на третю пару. Заходжу в авдиторію, сідаю за парту біля Лободи. Викладач починає лекцію, у дверях з'являється Сава, просить дозволу сісти. Сава знає, де зараз Коновал. Після пари хапаю його за жбари, ком цу мір, Сава, де Коновал? Толя, я не знаю, белькоче він. Гоніш бєса, придурок, коліном б'ю його по яйцях, він скручується від болю й злісно каже, не знаю, Толя, не знаю. Сава, хапаю його за комір куртки, ти хочеш тут стекти кров'ю? хочеш? я ж тебе зараз заасфальтую. Він висить на Бережанській, там хата вільна, народу валом, перелякано відповідає. Хороший хлопчик, Сава, легко б'ю його долонею по щоці, куди їхати? Він дає мені адресу й просить, щоб Коновалу про це не говорив. Ясний перець, Сава, я — могила, без питань, на, вєк свободи нє відать. Сава, сьогодні увечері ми їдемо на Бережанську. Він сполохано зводить на мене очі. Чьо вилупився? — знову хапаю його за шкірки, ти мене туди заведеш, да? Він похнюплено погоджується. Чюхаю на зупинку. Сідаю в 5-й тролік і їду додому. Біля 11-ї школи дивлюся на картину, яку малювала Ляня. Як давно це було! Наче багато років тому. Якийсь ідіот навколо подописував назви рок-груп, а ще — „Вася любить Танк“, „Аня бере в рот“, аж до цегли витер голову хлопчика на малюнку, з якого залишився тільки великий контур метелика. Шкода, гарно було. Ляня вміє малювати, нічьо не скажеш... якби ще в неї мозги були на місці. Від згадки про Ляню знову пропадає настрій. Бляха! Я про цю тварюку надто багато думаю! Вдома падаю на телефон, набираю Ри-ню. Глухо, як у танку. Де він пропав? Раптом пригадую, що Короля також не було в бурсі. Може, вони разом? Телефоную до Діми Дефіцита, як не як, уже давно не бачилися, може, він знає, де Риня. Слухавку бере жінка, впізнаю голос Ахінацеї. Називаюся, вона — ця відморожена вівця, шваль остання, курка дебільна — визвіряється, тіпа, чьо нада? лиши Дімчика в спокої, більше сюди не дзвони, вам нема чого сюди дзвонити. Бля, да ти — ропуха триперна! — встигаю крикнути їй у слухавку, але йдуть гудки, шоб тебе коні їбали, шоб тобі очко злиплося й ти здохла від запорів, шоб тобі цицьки позсихалися! Пауза. Най його шляк трафить! Ця баба мене настільки роздратувала, що аж руки трусяться. Паскуда! Да тебе треба на м'ясокомбінат здати, щоб з тебе наробили роботягам чебуреків! Мужики все зжеруть, особливо під водку. І це ж треба, щоб така гримуча змія повзала по світові? По полудню дзвонить Риня. Слава богу! Отмудак...

„Де ти пропав? Тебе в бурсі пресують, хочуть вигнати“.

„Ясно...“ — байдуже реагує на цю новину.

„Риня. Мені треба з тобою поговорити. Зараз“.

„Не можу. Ми їдемо у Львів. Робота“.

„З ким?“ — у мене одразу пропадає настрій.

„З Королем і ше з трьома кєнтами. Я хотів тебе взяти з нами, але в машині нема місця“.

Пауза.

„Риня... не їдь з ними. Король — балабол“.

„Всьо буде нормально. Ми вчора серйозного штемпа влупили: з ланцюгами, словом, упакований, як має бути...“

„Риня, не їдь!“

„Толян, давай завтра, — каже втомленим голосом. — У мене зараз балда не варить. Завтра, добре? завтра про все поговоримо“.

„Риня, я вітчима ножем вдарив...“

„Шо?“

„Хуй в чоло! — дратуюся. — Риня, бля, мене харить так, шо я жити не хочу“.

„Толян, не блатуй... Дашок поїхав?“

„Всьо нормально“.

„Вибачай, Толян, завтра, добре? Сьогодні ніяк не можу“.

„Риня, з Королем — обережно“, — кажу йому.

„Постараюся“.

Ми прощаємося і мені ще більше стає не по собі.

Увечері я зустрічаюся з Савою, ми сідаємо в тролейбус і їдемо на Дружбу, де на Бережанській зависає Коновал. Сава каже, що там — справжнє кубло, чоловік десять посповзалося, переважно старші — за тридцятку. Надворі температура близько нуля, холоднувато. Я залегко вдягнувся, мене трухає від холоду, з носа течуть шмарклі, по тілу розливається слабкість, я, мабуть, застудився. Коли приїжджаємо на місце, місто окутує темрява. Сава веде мене до приватних будинків, проходимо метрів шістдесят і зупиняємося біля симпатичної двоповерхової хати з білої цегли, на якій висить напис „БУДИНОК ВЗІРЦЕВОГО ПОРЯДКУ“. Звідусіль на нас гавкають собаки. Прийшли, каже Сава й натискає на дзвінок у металевому паркані біля хвіртки. У вікнах не світиться. Чекаємо довгих десять-п'ятнадцять секунд. Давай ще раз, він знову натискає на кнопку. На дзвоник ніхто не виходить.

Бляха. Чекаємо. Несподівано в одному з вікон з'являється легка смуга світла, через вікно я помічаю темну, невиразну фігуру, яка виходить на веранду. На будинку спалахує лампочка, відчиняються двері. З хати виходить невеликого зросту дівчина, вона обережно ступає по східцях порогу, дивно опираючись рукою на стіну, доходить до хвіртки й зупиняється. Гівнярці років тринадцять, у неї бліде обличчя й напівзаплющені очі. Чьо нада? — запитує вона. Я шукаю Коновала, кажу їй, ти мене пустиш? На якусь мить її очі розплющуються, втуплюються в мене, але вона нічого не говорить. От курка відморожена! Мене це починає дратувати, нарешті гівнярка каже: завалюй. Ми проходимо в дім, де стоїть важкий духан від гарючьки, трави й цигарок. У великій просторій кімнаті із завішеними вікнами й млявим освітленням від абажура помічаю трьох: Коновала, який втикає в м'якому кріслі біля телевізора, старшого штемпа невеликого зросту в одній майці, який тримає в руці допотопну чорну фанату, ще, певно, з другої світової, і лисого широкоплечого пацика, який на нас навіть не реагує, лише правою долонею повільно обтирає обличчя, наче збирає з нього павутиння. Коновал, кажу я, від чого всі вони оживають, пожвавлюються, зводять на мене погляди. З рук старшого штемпа на підлогу з гуркотом падає фаната. Лисий каже „ти шо гоніш?“ і знову втикає. Ненароком доторкаюся ліктем до Сави й відчуваю, як він весь тремтить від страху. Гівнярка зникає, йде сходами на другий поверх, відчиняє двері до однієї з кімнат, звідтіля лине тиха музика. Коновал, знову кажу я. Він дивиться на мене й мовчить. Підходжу до нього й беру його за руку. Пішли. Толя! — раптом псіхує, лиши мене! Коновал, валимо, тебе всі шукають. Він глухо відповідає, щоб я його не харив. Старший штемп у самій майці несподівано зривається на ноги, підбігає й до мого горла підставляє викидуху. Він гнівно говорить, і я помічаю лише верхній ряд металевих зубів: ти чьо на чьо ти до пацана пристаєш а хто ти такий а чьо тє нада чьо ти чьо мусор да мусор я тобі щас іспанський галстук забацаю. Переляканий Сава тікає, чути, як він фюкає вхідними дверима. У мене, певно, температура, крутиться голова, по тілу прокочується млявість. До наріка з викидухою не відчуваю злоби. Коновал, забери його від мене. Да я тебе щас тут помалюю! Коновал, намагаюся бути спокійним, забери. Саня, лиши його, каже він, це мій друг. Да? — переглядаються вони... ізвіняюсь, я ізвіняюсь, пацан; пауза; братуха, ізвіні, да? Да, відповідаю йому. Йдіть говорити на вулицю, просить цей штемп. Ми виходимо з Коновалом на подвір'я, він спирається на стіну будинку й втикає навстоячки. Твоя мама переживає, я обіцяв їй, шо тебе знайду, поїхали додому. Не сьодні, каже Коновал, тільки не сьодні. А коли? — дивлюся на нього, поїхали. Толя, не сьодні, я завтра приїду, завтра. Тебе з бурси вигнали, бляха, чьо ця гівнярка виключила світло, тут же можна голову скрутити! Я знаю, ледве видавлює він, дістає цигарку, вогник запальнички легко освітлює його лице. Сахаюся: Коновал пожовклий, як диня, шкіра харі вкрита дрібним струп'ям, таке враження, наче повільно відмирає. Шо в тебе з портретом? — торкаюся пальцем його лоба й щоки. А, нічьо, це я днів десять тому мордою втикнув на гарячу пічку, готовий був, як труп; пауза; нічьо страшного, вже заживає, кисло посміхається. Ми мовчки куримо, я дивлюся на транспорт, який їде по вечірній Бережанській. Хочу покинути це хворе місце, тягне додому. Завтра, Толян, скажи матушці, я буду завтра.

25

Я тєбя уработаю, — чую голос вітчима, який лине з велетенської пивної бочки, котра самотньо стоїть посеред безмежного чорно-сірого поля, вороння з нестерпним галасом зривається з покрученого гілля самотнього дерева й розсипається чорними цятками по сивому небі. Біля пивної бочки нікого нема, лише всередині злий вітчим гнівно грюкає кулаками, обзиває останніми словами, обіцяє, що мені жити залишилось недовго. Його більше не слухаю, бо в полі несподівано з'являється світла постать, придивляюся уважніше й упізнаю дівчину. Вона йде до мене, впевнено дивиться перед себе. Здригаюся: Ляня. Чому вона гола? — думаю я й не зважаю на крики вітчима, аби його випустив із бочки. Несподівано зривається сильний вітер і наді мною летять шкіряні куртки, які ми з пацанами скидали в Івано-Франківську та Львові. Намагаюся бодай одну вхопити рукою, аби накинути на плечі Ляні (не хочу, щоб вона застудилася), але вітер підкидає їх угору, наче насміхається наді мною. Вона осудливо за мною спостерігає й дорікає, що я навіть на таке не здатний — захистити її від холоду, потім підходить до бочки, відкриває в ній верхній люк і звідтіля вискакує оскаженілий вітчим, розмахує руками, з його рота врізнобіч летить жовта густа піна, він підлітає на кілька кроків, як очманілий, хапає міцними пальцями мене за горлянку й намагається вгризтися великими, потемнілими зубами. Я кричу, пручаюся, намагаюся вдарити його, але це виходить незграбно...

Що таке? — стоїть наді мною мати і витирає хустинкою мені лоба. Значить, це був сон, кажу я й полегшено зітхаю: озвірілий вітчим, який прагне перегризти мені горлянку, ше й досі стоїть перед очима. Тебе щось непокоїть? — дивиться стурбованими очима. Нічого їй не відповідаю. Толя? Пауза. Синок? Що сталося? Ти поводишся дивно, наче в тебе неприємності, розкажи мені. Шо розказувати, нема шо розказувати, дратуюся я, бо не люблю, коли зранку капають на мій сонний калькулятор. Швидко вмиваюся, снідаю й виходжу з дому. У переповненому тролейбусі № 6, напханому мовчазними робітниками в пальтах, шубах, пуховиках, їду, затиснутий з усіх боків, на Текстильну і думаю про сон. Мені здається, що цей сон означає багато. Виходжу біля своєї бурси і встигаю на першу пару, яка проходить у корпусі з навчальними майстернями. Біля входу курить мастак Ромко, вітаюся з ним потиском руки, він усміхається й каже: нарешті взявся за розум. Рині знову нема, і це мене непокоїть. Я два дні до нього надзвонюю, але він як пропав. Після другої пари підходить Лобода: тебе Риня чекає в дворику біля гастроному. Нарешті з'явився. Він стоїть біля засніженої лавиці, час від часу підносить цигарку до почервонілого обличчя й тупцює на місці. Виглядає пригніченим і розгубленим.

— Де ти пропав? — питаю в нього.

— Засада, — каже він, — Толян, у мене така лабуда, шо це просто гайки.

— Ну?

— Мене можуть шукати.

— Хто? — дивуюся його словам. Риня нервово й швидко курить, нервово озирається і раптом дратівливо кидає: все цей той лох недоношений — Король!

— ?

— Вдома не ночую. Я завтра звалюю з Тернополя.

— Куди?!!

— В Естонію, в мене вже є квиток на поїзд. Бля, тільки шоб усе вийшло...

Розказуй, підштовхую його. Риня кидає чі-нарік на сніг, дістає нову цигарку, закурює. Він каже, що їздили з Королем і ще трьома штемпа-ми у Львів, влупили нульову дублянку з якогось солідного мужика, забрали бабло, після цього нада було звалювати, але ці дауни не захотіли, їм виявилося мало... словом, зловили Короля і ще одного... Пауза. Якшо їх прижучать, думаю, вони мене здадуть.

— Я ж тобі говорив...

— Толя! Не капай! Не нада мене вчити жити! Шо сталося — то сталося. Як би там не було — вчаться на своїх помилках.

— Краще на чужих.

— Да — краще на чужих, — каже роздратовано.

Думаю: треба спершу знати, коли робиш ті помилки. Риня мені втирає, що я наслухався всіляких ідіотів, які насправді робили помилки, після яких порозумнішали, ха; враз замовкає, з почервонілого носа на сніг видуває соплі, каже, здається застудився, ше цього мені бракувало. Давай десь підемо, кажу йому, не знаю, коли тебе ще побачу. Да, Толян, сумно усміхається він і дивиться на мене пронизливим поглядом; пауза; братуха, і я не знаю, коли тебе зможу побачити, навряд чи сюди повернуся. Капусту шкода, вчора з нею цілу ніч говорив, я в неї ночував, знаєш, важко говорить Риня, вона сказала, якщо я з нею одружуся, то вона для мене зробить все — все, що в житті захочу, розумієш? Пауза. А, махає рукою, шотам казати, вовком хочеться вити. Риня, може, все буде не так, як ти думаєш, тут спішити не можна, звідки ти знаєш, а може, з Капустою в тебе буде повний гут? а? Не знаю, каже він, я нічьо зараз не знаю; пауза; бля, від баб може дашок поїхати, всьо, давай замнемо цю тему, шо сьогодні робимо? може, підемо в центр? Можна, відповідаю йому, давно вже не були, зустрінемо знайомих, побухаємо, квакалку комусь порвемо, як Бодьо Машталір здимів із Тернополя, ми давно нікого не товкли, просто так, для душі, по тязі; пауза; це погано, втрачаємо кваліфікацію. Да ну тебе, сміється Риня, знайшов час на таке. Толян, задумано дивиться Риня перед себе, бачиш, як усе змінилося, ніхто б і не повірив у таке півроку тому... Старший Машталір правду казав — пам'ятаєш, коли ми бухали, здається, у „Зустрічі“ чи в гадючнику над озером? усі наші великі табуни — це туфта, все це скоро мине, а ми тоді в це не вірили, дураки. Саша Машталір і Кнопка вже тоді думали, як в Польщу їхати і поляків бомбити, а ми... бухали, пленталися по вулицях і з різними ідіотами валилися; і шо з того всього вийшло? — кисло сміється й дістає з пачки цигарки, мені й собі. Закурюємо. В тебе сьогодні можна душ прийняти? — запитує він. Нема питань. Додому йти, думаю, там мене вже ангели в пагонах чекають, зітхає Риня, моя матушка — молодець, тріпати нічьо не буде, вона в таких ділах на морозі; пауза; як ти думаєш, Король мене здав? Не знаю, відповідаю йому, будуть пиздити — може, і здасть, мало хто витримує, більшість ламається, дев'яносто п'ять процентів — слабаки; може, і ми слабаки, в нас просто ще не було серйозних проблем. Потім ми сідаємо в тролейбус і 'ідемо до мене на Київську. Цілу дорогу я дивлюся на покрите морозяними візерунками тролейбусне вікно й думаю про те, що завтра залишуся сам у рідному місті.

26

З Ринею блукаємо в центрі. По черзі заходимо в забігайлівки, у яких висить купа різного народу, але нікого знайомого нема, лише в „Музі“ бачимо двох штемпів зі Скруту, з якими кілька разів квасили. Вони пропонують підсісти до них, і ми випиваємо по сто горілки, перекидаємося свіжими новинами; пацики розповідають, кого зі спільних знайомих посадили, розпитують про братів Машталірів, мало вірять, що вони звалили з Тернополя. Потім прощаються, бо мають бігти по справах, ми з Ринею залишаємося самі й мовчки спостерігаємо за присутніми, особливо за бабаськами, яких у „Музі“ завжди достобіса. Нашу увагу привертає симпатична блондинка з рівним, лагідним обличчям і з сексуальною родинкою над губами. Як ти думаєш, вона в рот бере? — запитую в Рині. Він пирскає зі сміху й каже, що всі вони беруть, аж бігом. Мені казали, що тут сифак можна підхопити, дивлюся на Риню. Може, побутовий? — перепитує він. Да, може. Відчуваю, що мене потрохи підкорює дрімота, стає нудно сидіти на одному місці. Риня зізнається, що також хоче покімарити, це, То-лян, від того, шо водяра бадяжна, підробка. У глибині залу, біля вікна, ми різко кидаємо погляди й бачимо, як п'яний капітан міліції перевертає столи, тримаючи в руці пістолет. Я вас всіх постріляю! — кричить він і наставляє волину на випадкових людей, кілька тьолок починають пищати, хапають голови руками й лізуть під столи. Мужики, які бухали з капітаном, заспокоюють його, втихомирюють, хоча він час від часу ще кричить, що всіх постріляє, що покаже всім, що таке справжній опер по боротьбі з бандитизмом. Уявляєш, раптом каже Риня, шо буде з Королем і його друганом, якшо вони попадуть у руки такому капітану, їх там поховають. Ми звідти виходимо, на морозяному повітрі стає легше, від холоду наче збадьорюємося.

По дорозі до кінотеатру „Перемога“ несподівано зустрічаємо Валіка з Маріною, яка приїхала з Донецька й кілька днів жила в мене, Чихаренка (шо цей лох із ними робить?), Петра Григоровича з Лянею. На цю нікчемну тварюку, дешеву потаскушку навіть не хочу дивитися. Риня сухо говорить із Валіком і Петром Григоровичем, Чихаренко стоїть осторонь і злісно курить, кидаючи на нас короткі, але гнівні погляди. На Лянине „привіт“ не реагую й навмисне підходжу до Маріни. Тихо, аби ніхто не почув, вона каже, що скучила за мною, каже, щоби приїхав до неї в Донецьк: „когда будет возможность, не пожалеешь“.

Петро Григорович розпитує про малого Машталіра, тіпа, це правда, шо він виїхав із Тернополя і служить в іноземному легіоні; пауза; вас, пацани, тепер менше, неоднозначно каже і кисло посміхається, Дефіцит мені казав, шо ви тепер тільки двоє тусуєтеся, да? Є якісь питання? — з-під лоба свердлить його гострим поглядом Риня, мені здається, шо от-от, і він Петра Григоровича вдарить. Да нє, я так, виляє хвостом Петро Григорович, все у світі міняється... Так само черство ми прощаємося, Маріна підходить до мене й чмокає в щоку, на що Валік зневажливо каже їй, що пора. На кілька секунд зустрічаюся поглядом із Лянею. її розгублені, перелякані, як у маленької дитини, очі дивно дивляться на мене, ніби запитують, чи можна все повернути. А може, мені здалося? Пішли, Толян, каже Риня, а Чихаренкові зневажливо кидає: гудбай.

Певний час ми йдемо мовчки, зустріч із цими гнидами зіпсувала нам настрій. Думаю про Ляню. Раптом помічаю, що моє ставлення до неї дещо змінилося: вона тепер схожа більше на неживий предмет, скажімо, на велику гумову ляльку, аніж на живу істоту, до якої раніше в мене були почуття. В уяві бачу засмучене обличчя й нічого конкретного не відчуваю: ні досади, ні злості, ні співчуття, ні ненависті, наче думаю про ящик відходів... Ляня — це наче стара, затаскана платівка, котру щодня слухав, поки вона не набридла, поки не перенаситився її звуками. Під ногами приємно рипить сніг, легкі білі пушинки плавно лягають на наш одяг, ніжною вуаллю вкривають світ, усе поблискує різнокольоровими іскрами від нічного сяйва вуличного ліхтаря. Вдихаю на повні груди морозя не повітря, повертається добрий настрій. Знаєш, чого з ними Чихаренко? — запитує Риня. Чого? Бо він купив собі старий „опель“, з Німеччини пригнали... бачиш, як все просто, — опускаєш плуга, кажеш йому, шо він ніхто, бля, шо він купка гівна, об яке неохота бруднити ноги, а ця купка гівна потім купує машину, і всім здається, шо це круто; пауза; нормальна біда? Риня, порушую кількахвилинну мовчанку, Петро Григорович — це такий жук, який ніколи не пропаде... таке не тоне; пауза; я давно це зрозумів, він буде там, де бачить вигоду для себе... дружба для нього і все те, шо ми поважаємо... для нього — це зайві клопоти. Перед моїми очима постають картини наших колишніх походеньок, коли ми збиралися по двадцять, тридцять, сорок чоловік і про такі речі не думали, коли ми жили лише сьогоднішнім днем і не знали, що з нами буде завтра, хто і як із нас зміниться; на все це було просто насрати, такі думки і в голову не лізли. Тоді було простіше, ми лише кіряли і билися, шлялися по скачках і кабаках, замалажували бабасьок. Виходимо до Залізничного вокзалу і Риня каже, що неохота їхати додому. Вирішуємо йти пішки через Старий парк. Підіймаємося на високий надземний міст і проходимо над залізничними коліями із вантажними та пасажирськими поїздами, опиняємося на вулиці Залізничній. Не вірю, що завтра звідси пощу, задумано каже Риня й дивиться на старі будинки й тихі провулки, якими неодноразово поверталися додому, мовчки йшли й були щасливі, що живемо в нашому красивому місті.

— Давай цю ніч не спати, — кажу Рині.

— Давай, нам треба сьогодні напитися, як у давні часи. Магазини закриті, вдома — порожняк. У твоєму під'їзді, — сміється Риня, — на п'ятому поверсі, гарна самогонка продається.

Ми добираємося на Київську близько одинадцятої, йдемо за смагою й беремо півлітрову пляшку. Вдома я забігаю на кухню й шукаю закуску, в холодильнику є два варених яйця (кручу їх на столі — переконуюся, чи вони справді варені), шматок ліверної ковбаси. Нарізаю кілька скибок хліба, беру склянку й вибігаю. Добре, що мої старі сплять, а то б таку бучу підняли. Як повні придурки, сідаємо з Ринею на сходах між другим і третім поверхом у під'їзді й бухаємо. Ми з тобою, сміється Риня, квасимо, як ханурики, де попало. Ха-ха-ха. Від смаги дика відрижка. Це жахливе пійло з мого шлунка, стравоходу й горлянки робить величезну пекельну трубу, в якій усе палає вогнем і з якої виривається глибокий смердючий подих. Кусаю хліб, розжовую його, аби перебити неприємний присмак. Риня, здається, на це взагалі не зважає, п'є і навіть не кривиться. Після третьої серйозно вставляє по шарабану. Закурюємо. У Ри-ні заплітається язик, а обличчя розпливається в цигарковому димі. У під'їзді тихо, ні душі. На верхніх поверхах чути випадкові голоси, гримають двері, все затихає. Із закуски залишається тільки хліб. Риня каже: фігня.

— Де будеш спати? Може, в мене впадеш? — питаюся.

— Нєа, я до Капусти поїду, вона мене чекає; ха, вона думає, що ми вже разом, розумієш?

Потім Риня плете всіляку п'яну туфту, як любить Інгрід і не знає, що робити з Ірою; говорить все те, що я від нього вже не раз чув. Знову наливає, але я більше пити не хочу, мені погано. Риня випиває сам і знову говорить. У моїй голові повний мутняк, болить у потилиці. Риня далі трин-дить про бабів і сам собі наливає. Він сидить на сходинці, і ним злегка хитає. Пропоную йому вийти надвір, відлити й подихати свіжим повітрям. Да, да, йдемо, підводиться Риня. Виходимо з під'їзду й завертаємо за ріг мого будинку, звідкіля видно Київську й дев'ятиповерхівки по той бік вулиці. Відливаємо. По вулиці 'ідуть кілька машин. Свіжим снігом обтираю обличчя. Виходимо на проїжджу частину, йдемо посеред дороги, говоримо. Мені стає трохи легше. Раптом удалині, з боку 15-го квітня, неподалік від тролейбусної зупинки я помічаю самотню фігуру в чорному, яка рухається в наш бік, а поруч пса. Здається, що це саме той собаколюб, який ночами вештається під моїм будинком, вигулює пса, а деколи його лупцює. Риня, бачиш того підара? він б'є свого пса. Да? серйозно?! от мудак, давай його відпиздимо. Давай. Мовчки йдемо назустріч собаколюбові, той ідіот навіть не здогадується, що йому зараз буде повне Дахау. Його песик бігає між деревами, а він до нього, як завжди, гаркає: БАРС! ДО МЕНЕ! Барс і далі кладе на хазяїна болт і бігає між деревами, нюхає сніг. Собаколюб гнівається й лементує на цілу Київську. Все відбувається швидко й без шуму, як у давні добрі часи. Риня заряджає йому прямий, від чого собаколюб звалюється з ніг, я копаю його ногами, і він ніяк не може підвестися. Собак, сука не любиш! на тобі на шоб знав як тварин мучити вівця тупорила ай а-й-й кричить риня забери цього пса толя забери цього пса він мене за ногу вкусив копай його по морді по морді псюра скавулить бо я зарядив їй певно по зубах а собаколюб верещить на цілу вулицю що нас за це посадять мій брат працює в прокуратурі гав гав на тобі сука на... АХ ТИ ПІДАР ВОШИВИЙ! — кричить Риня. ДА Я СРАВ НА ТЕБЕ, НА ТВОГО БРАТА І НА ЙОГО ПРОКУРАТУРУ! ДА ЙДИ НАЖЕРИСЯ СОБАЧОГО ЛАЙНА! ТИ, ТРІПЕР ХОДЯЧИЙ! ЗАТИЧКА МИНУЛОРІЧНА! ЗАКРИЙ СВІЙ АНАЛЬНИЙ ОТВІР І НЕ ПИЗДИ! БО ЗУБИ ПОВИБИВАЮ! На, сука, на! Гав, гав! Толя, вали пса, ногами, НОГАМИ!!! Собаколюб зривається на ноги, як ошпарений, біжить уздовж вулиці і кричить: рятуйте! За метрів тридцять від нас він падає, певно, посковзнувшись, але знову підривається й навтьоки; його дебільна псюра несеться за ним і гавкає, як ненормальна. Дивимося їм услід. Дурний собака, каже Риня, ми ж того мутанта пиздили заради нього, дурний собака. Толян, якої цей пес породи, не знаєш? Хуй його знає. Мене злегка нудить, важчає голова. Хе, накрило, зізнається Риня й спльовує на землю, Толян, лови тачку. Уздовж Київської — від 15-го квітня аж до 9-ї бурси — жодної машини. Раптом Риня починає стругати посеред вулиці. Ой бля... З нього виривається фонтан за фонтаном і від цього мені стає ще гірше. Він обтирає обличчя снігом, харкає й важко сопе. Як мене накрило, шепоче Риня, як накрило. Невдовзі вдається зловити тачку, запаковую його в салон жовтої „ниви“, даю водієві гроші, називаю адресу. Толян, дивиться п'яний Риня, в мене крім тебе більше нікого нема, чуєш? Толян, я тебе люблю. Да, да, любиш, сміюся я й намагаюся закрити за ним дверцята. Толян, мені так не хочеться нікуди їхати... Да, да, не хочеться. Ну, до завтра. Машина рушає й віддаляється.

Спати. Ні про що не думати. Спати. Завтра Риня їде... я не хочу про це думати. Пауза. Бляха, я не хочу про це думати! Шкода Капусту, вона його так любить, так любить... Повертаюся в квартиру, тихо, щоб нікого не розбудити, відчиняю двері, у ванній відкручую воду, гарячої, на жаль, нема, роздягаюся й запихаю голову під холодний струмінь.

27

У бурсі триндять, що Короля закрили. Якщо мєнти не приходили ні в петеу, ні до Рині на хату, значить, Король поки німий, як риба. Думаю про те, що ця лабуда, можливо, минеться, а значить, Риня даремно звалює з Тернополя. Упродовж двох пар граюся сірниками, калатаю їх у долонях, розкидаю на парту, а потім акуратно по одному збираю. Почуваюся гидотно й самотньо. Сава обертається до мене й шепоче, що Коновал повернувся додому і що мати силоміць поклала його лікуватися в дурку від наркоти. З наріків, які лежали в психлікарні, жодного не можу згадати, кому б це допомогло. Під обід до центрального навчального корпусу під'їжджає вишнева „п'ятірка“ і з неї виходить капітан міліції. Не повірю, що це випадковість. Невже за Ринею? Капітан говорить із нашим мастаком, той показує на мене. Бля! Шо за біда? Мєнт підходить до мене, називає моє прізвище, ім'я, підтверджую, що це я. Мастак Ромко кидає мені маяки, тіпа, в яке гівно вляпався, я розводжу руками. Капітан запитує в нього, де він може зі мною поговорити, і Ромко веде нас в одну з авдиторій. Зачиняє за нами двері, і мєнт із ввічливого, тактовного одразу перетворюється на агресивного, злого хама. Запитує, чи я кєнтуюся з Ринею, коли востаннє його бачив, що взагалі він робить. Я кошу під дуріка, тіпа, давно не бачив, що раніше ми ходили на скачки, пардон, на дискотеку, а так між нами більше нічого особливого нема. Капітан хапає мене правою клешнею за горло й сичить, хватить пиз-діти, сопляк, хочеш, я тобі життя поламаю. Ламай, думаю про себе. Намагаюся звільнитися від його твердої руки, але він не відпускає. Пошепки, щоб ніхто не чув, він давить на мене, де ви крали й знімали куртки, де? Забери свою РУку, урод! Я нічого не крав! — вириваюся. Капітан знову мене хапає і з притиском, крізь зуби цідить, я тебе, гнида мала, рано чи пізно посаджу. Посади! — кричу йому в обличчя. Рот закрий, каже вже спокійніше. Знову запитує, хто дружить з Ринею і Королем, я відповідаю, що нічого не знаю. Капітан погрожує, каже, рано чи пізно все дізнається, чєше, яка біда на мене чекає. Я перебиваю його, перепитую, у чому моя вина. Поки ні в чому, нагло сміється він. Значить — нам нема про шо говорити, виходжу з авдиторії.

Надворі відлига. Купи снігу помітно сіріють і тануть під теплим сонцем. Під ногами мокре, неприємне чвакання, на яке не звертаю уваги. Біля світлофора, де чекаю на зелене світло, пролітає вантажівка, й на мої штани летять бризки брудного, мокрого снігу. Я лаюся, обтрушую штани й переходжу вулицю. На тролейбусній зупинці помічаю Таню, з якою навесні перепихнувся у тирі. Біля неї незнайомий штемп, мабуть, її чоловік. У Танюхи з-під пальта випинається помітний животик, вона робить вигляд, що мене не бачить. Я на неї не ображаюся, бо все розумію. Щоб у тебе все було добре, маленька. Чоловік крутиться навколо неї, постійно сюсюкає дружині на вушко, від чого вона усміхається й розгублено, а можливо, й трохи напружено стріляє очима навколо. Вказівним пальцем він лагідно торкається її почервонілого носика й цілує Таню в губи. Вони, певно, щасливі. Я радий. Мені хочеться, щоб цей дурбелик усе життя любив і не ображав її. Мовчки спостерігаю, як вони сідають у 4-й тролейбус, котрий їде по Енергетичній, але мені не підходить. Вони губляться в салоні, двері зачиняються, і тролейбус рушає. Глибоко в душі я відчуваю невелику втрату. Треба жити далі. їду додому. Невдовзі до зупинки під'їжджає 5-й тролейбус, і я пропихаюся в салон між вайлуваті туші людей, запаковані в дублянки, шуби й пальта. Тягне на сон. Біля магазину „Воєнторг“ дивлюся на картину, котру на стіні будинку забацала Ляня. Відтоді, як бачив картину востаннє, її ще гірше зіпсували: зішкребли праву частину, тепер важко вкурити, що це таке, а навколо все порозписували білою та червоною фарбою. Я відвертаюся й не хочу читати ті написи.

Вдома падаю на ліжко. Хочу заснути, якомога швидше заснути. У голові знову рояться думки про Риню, Ляню, Таню з її чоловіком, про малого Машталіра, Дефіцита, Коновала, про Юру Пижа... лежу й дивлюся в стелю. Згадую жирного кабана Чихаренка, якому нада було більше настріляти по балді, згадую недоношеного Артура, який тепер працює на комбайновому заводі й став сумирною, тихою вівцею, згадую Петра Григоровича, цього хитрозробленого вилупка, котрий свого ніколи не пропустить... Тарабанить телефон, але я не беру слухавку, певно, мати, знову почне капати, що є в холодильнику, щоб розігрів, поїв і таке інше. Очі настільки втомлені, що я навіть не помічаю, коли вони заплющуються. Чути рух транспорту за вікном, зовні на металеве підвіконня падають краплини (певно, тануть бурульки), і я дрімаю під їхні ритмічні удари; до мене приходить агнєшка випадкова полячка з якою я познайомився на сільському весіллі хотів цілуватися в садку а може й не тільки цілуватися ми йдемо з нею по київській я бачу як її пузатий батько бухає пиво з нашими хануріками а вітчим кричить до мене що агнєшка це його дівчина і ми починаємо тікати від нього а він женеться за нами з великим ножем із якого крапає свіжа кров тікаємо подвір'ями маленькими провулками перелазимо через металеві паркани біжимо територією дитячого садка агнєшка перелякано шепоче щоб ми їхали до неї в польщу що я скоро буду в Тернополі сам всі друзі роз'їхалися і що тут більше нема чого робити несподівано ми помічаємо коновала він сидить на асфальті біля входу до дитячого садка перед ним чавунний казан на вогні він помішує ложкою йому в обличчя б'є густа неприємна пара шо ти робиш питаю в придурка коновал каже готую діткам ширку маю новий рецепт для дошкільного віку гребе по-чорному ідіот кричу йому за нами біжить мій вітчим він хоче всіх різати коновал тікаємо разом але він психує щоб йому не заважали тікаємо кричу до агнєшки і ми вибігаємо з дитячого садка на вулиці я ловлю машину але ніхто не хоче зупинятися агнєшка каже що тут поруч можна заховатися я погано розумію її польське квакання але раптом у мене прокидається підозра звідки вона знає цю місцевість біля нас несподівано зупиняється тачка і з неї вилазить петро Григорович і чихаренко вони говорять до агнєшки привіт мала я обертаюся й бачу як агнєшка зі свого обличчя повільно пальцями здирає шкіру під якою на мене дивиться невинна харя ляні я кричу як ненормальний і тікаю в напрямку чалдаєва де хочу перебігти дорогу й податися або на ка-наду або в старий парк враз лунає телефонний дзвінок...

Котра зараз година? — лежу з розплющеними очима й оглядаю кімнату. Телефонний дзвінок. Настирливий. Підводжуся, беру слухавку. Риня. Слава богу. Він каже, що вже зібрався і що через три години ми зустрічаємося на залізничному вокзалі. Добре. Сідаю на ліжко, після сну почуваюся розбитим, наче старенький „бобік“. Шизоїдні сни останнім часом мені сняться, мабуть, треба більше бухати, бо коли лягаєш спати п'яним — нічьо не сниться, ти — труп. Із роботи приходить мати, питає, чого такий потухлий. За вікном темніє. Я одягаюся й виходжу, бо з Ринею зустрічаюся в кабаку „Оріон“, де на прощання хочемо ковтнути по соточці, а потім тачкою — на вокзал. На 15-го квітня, біля „Боксу“, де виграв змагання малий Машталір, зустрічаю знайому соску, тру з нею хвилин п'ять про справи, вона, в принципі, готова піти зі мною — по очах бачу, але швидко прощаюся, бо маю тільки сім хвилин, аби дійти до місця зустрічі. Заходжу в кабак і помічаю самотнього Риню, він сидить за столиком у кутку біля вікна. Втомлено посміхається й киває головою, аби йшов до нього. Молода жінка в рожевому фартушку приносить на таці дві тарілки з хавкою, два соки та карафку горілки з чарками. Пацани, честь, вітається з нами п'яний штемп з-за сусіднього столика, я впізнаю його: він зі Східного, ходив останнього разу мочити з нами Старий парк біля центрального стадіону. Кілька хвилин він нас серйозно харить, Риня наливає йому, аби відвалив. Він прощається, всьо, пацани, не буду вам мішати, й звалює за свій столик, де сидять його другани. Ми випиваємо мовчки, мовчки їмо. Капуста знає, що ти ідеш? — запитую в Рині, аби порушити мовчанку. Він схвально киває, да, я тільки шо їй подзвонив додому; пауза; вона розревілася... уявляю, якби я з нею прощався не по телефону... фіг би вона мене відпустила, ха, оце би було попадало! Я розмащую виделкою в тарілці водянисту картоплю-пюре, відрізаю шматок шніцеля й кидаю до рота. Риня бере графин і розливає по чарках, собі трішки переливає, горілка збирається на поверхні, злегка ніби надувається й перетікає через вінця. За шо п'ємо? — питає Риня. Давай за нас. Перехиляємо, горілка потрапляє Рині на підборіддя, він кривиться й обтирає її рукою. Шо будеш робити? — запитує після невеликої мовчанки. Не знаю, може, бурсу закінчу, якшо не викинуть, а там... подивимося, може, буду на комбінаті робити, або спробую кудись поступити. Бабки нада мати, каже Риня, ці ж козли тільки це люблять, ми ж, старий, у Галичині — тут за все люблять здерти. Да, відповідаю йому, бабки нада. Невдовзі допиваємо водку й виходимо. Я таксі замовив, говорить Риня, має бути через п'ять-шість хвилин. На свіжому повітрі закурюємо, підходимо до автомобільної стоянки, неподалік від нас стоїть біла „волга“ з увімкненими фарами. Запитуємо в сивого водія, чи їде він на вокзал, він схвально киває. Навіть не віриться, шо мене більше тут не буде, сумно каже Риня, поглядом обводить знайомі з дитинства будинки й замовкає. Під'їжджаємо на залізничний вокзал, розраховуємося з таксистом, забираємо з багажника велику спортивну сумку. До потяга п'ятнадцять хвилин. Біля входу до вокзалу помічаємо двох патрульних сержантів, і Риня каже, краще їх обійти, від біди подалі. Приміщення вокзалу обходимо з лівого боку й опиняємося на пероні. Віднаходимо потяг, на який триває посадка, провідниця перевіряє в Рині квиток. Він закидає на своє місце сумку й виходить до мене. Ми мовчки куримо, дивимося одне на одного, у нас обох пропадає настрій, це, мабуть, завжди так — перед дорогою. Знаєш, Толян, видихає Риня цигарковий дим, я ні за чим не шкодую, всьо, шо було — було класно. Да, важко усміхаюся йому, я нічьо не забуду. Відправляємося, каже провідниця. Ми прощаємося, міцно обіймаючись, обов'язково дзвони і пиши. Да, да, каже Риня й підіймається на металеву сходинку вагона, потім зникає. Невдовзі він з'являється за вікном навпроти свого купе й під повільний рух потяга махає рукою. Декілька десятків метрів я йду поруч із вагоном, поки той, набираючи швидкості, віддаляється від мене, і я лише встигаю востаннє помітити невиразне обличчя Рині за тьмяним вечірнім склом.

Всьо. Мовчки, пригнічено йду поміж незнайомими людьми, які несуть важкі ящики, торби, клунки, й ні про що не думаю. Мене незграбно штовхають, раніше за таке я би вилаявся, але тепер не зважаю. Несподівано метрів за десять перед собою я помічаю розгублену, почервонілу від сліз Капусту. Вона бігає, як ненормальна, по перону, заглядає у вікна останніх вагонів потяга, в якому іде Риня. Не хочеться з нею говорити. Коли вона пробігає поруч, я швидко обертаюся, аби Іра мене не помітила. Шкода її. Шо я їй скажу? шо? шо мені прикро, шо все так сталося? шо вона заслуговує кращого? шо Риня скоро вернеться і шо ви будете разом? Не хочу їй брехати, не хочу її жаліти. Не хочу, бо не зможу. Додому повертатися ломи. Мене несе до центру, несе, бо я не знаю, що мені потрібно. Виходжу на Театральну площу, біля готелю „Україна“ звертаю ліворуч і йду до кінотеатру „Перемога“, там завжди зависають знайомі. Але на мене чекає розчарування — там нікого, лише зграя випадкових штемпів, які стоять колом, курять і голосно регочуть. Проходжу повз них. Під світлом вечірнього ліхтаря на дорозі іскриться сніг, переливається синьо-срібними барвами. Виходжу до універмагу й повертаю в напрямку церкви, біля якої тролейбусна зупинка. Бляха — я не знаю, шо далі робити, я не знаю, як бути далі, чим займатися. Ніколи б не подумав, шо самотність така неприємна. Заходжу в 12-й тролейбус і несподівано бачу на задньому сидінні Саву. Здоров, Сава, ти звідки? Я з псіхушки, Коновалу возив передачу, каже він, посувається, і я сідаю поруч. А він шо там робить? — усміхаюся я, наче нічого не знаю. Від наркоти лікується, це його стара туди затарабанила, відповідає Сава. Певний час ми ідемо мовчки, Сава наче боїться зі мною говорити, лише косить очима й шмаркає носом. Несподівано для себе згадую Маріну з Донецька, вона, здається, запрошувала. Але шо там робити? Потім у голову лізе всіляка дурка: Петро Григорович із Чихаренком і зі своєю компанією, озвірілий вітчим, який затаїв свою злобу, алкаші з Київської, неприємності в бурсі. Не хочу всім цим себе парити. Краще думати про Аґнєшку, гарна сучка, шкода, шо в мене з цією полячкою нічьо не вийшло. Толя, перебиває мої роздуми Сава, погані новини. Валяй. Ти Мавпу, того, що без руки, знаєш? — дивиться на мене. Ну, нормальний пацан, а шо з ним? Його позавчора з даху дев'ятиповерхового будинку викинули. Як викинули?! — аж підскакую на сидінні. Так, каже Сава, приїхала на „мерсі“ паланка двохметрових збуїв, витягнули його на дах і скинули. Пауза. Бля, яка смерть! Страшно, каже Сава. Страшно? Чьо тобі страшно, запитую в нього, такі, як ти, так не вмирають, нема чьо боятися, доживеш до старості, будеш срати в штани і помреш на унітазі, нема чьо боятися. Згадую завжди нахабну й веселу морду Мавпи, від якого тхнуло перегаром, згадую, як його всі боялися в радіусі п'яти кілометрів.

— Капєц, — каже Сава, — яка страшна смерть...

Тролейбус виїжджає на міст через колії, неподалік від залізничного вокзалу, на вибоїнах нами добряче трясе. Ми їдемо біля центрального стадіону, потім доїжджаємо до магазину „Обнова“. Я думаю про смерть Мавпи. Да, часи міняються, ніхто не знає, що буде завтра. їдем о біля ресторану „Росія“, в якому ще в середині 80-х пацани відпиздили Валерія Лєонтьєва; шо він тут робив? — здається, приїздив на гастролі, да-да — на гастролі, здається, він тоді годував на столику цуценя з тарілки, і пацанам це не сподобалося. Пауза. Гарні були часи... Я згадую Мавпу, коли він ще не спився... Сава, посміхаюся, він запитально зиркає невпевненим поглядом, дружньо штовхаю його плечем: чьо, боїшся? а? очко рип-рип?


Присвячується пам'яті Круглого (Вови Ягупи), листопад 2002 — серпень 2003,

Київ


1 Спальний мікрорайон у Тернополі

2Район у Тернополі

3Старий район у Тернополі

4Старий район (приватний сектор) у Тернополі

5Неофіційна назва мікрорайону Сонячний у Тернополі

6Мікрорайон у Тернополі

7Вул. Карла Маркса.

8Спальний район у Тернополі.

9Село, що прилягає до Тернополя.

10Район у Тернополі.

11Кафе неподалік однойменного заводу.

12Невеликий старий район у Тернополі.

13 Старий район у Тернополі.

14Цигарки „Беломор-канал“.

15Частина Східного масиву (називається від імені вул. Ковпака).

16Спальний район у Тернополі.

17Село поблизу Тернополя на рогатинському шосе.

18Військові угрупування совєцьких колабораціоністів із західноукраїнського регіону.

19Потяг приміського сполучення (діал.).

20Літня кухня (регіон.).

21Як тебе звати (пол.).

22 Не треба (пол.).

23Чого треба, курва? (пол.).

24Йди сюди (діал.).

25Автомобіль моделі „ВАЗ-03“.

26Селище поблизу Тернополя на чернівецькому шосе.

27Частина Березовиці.

28Селища між Тернополем і Теребовлею

29Скляні пивбари, які будувалися на початку 80-х минулого століття.

30Запальничка.