АНАТОЛІЙ ДНІСТРОВИЙ

Анатолій Дністровий

Місто уповільненої дії

 

«Дністровий А. Місто уповільненої дії:роман»: К.; Факт; 2003

ISBN 966-664-072-4

Аннотация

«Місто уповільненої дії» — сувора урбаністична картина з життя сучасних підлітків, які стали на шлях злочинів. Написаний грубою, низькою лексикою у манері жорсткої прози, роман присвячений неусвідомленому злу, невблаганному фатуму і водночас надії у вирі небезпек, які чатують на молоді неприкаяні душі.

Перед нами справжній міський роман, який з перших сторінок причаровує своїм цинізмом та відвертістю, породженим суворим життям та нелегкою правдою.


Анатолій ДНІСТРОВИЙ

МІСТО УПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ

У цьому світі страждає він і в іншому — страждає, в обох світах злочинець страждає. «Зло здійснене мною», — страждає він. Ще більше страждає він, опинившись у біді.

Дхаммапада

— Життя завжди сповзає вниз, — вимовив я, силкуючись захищатися. — Необхідні зусилля, щоб цього не допустити.

Меша Селімович. Дервіш і смерть

ЧАСТИНА ПЕРША

З ВУЗЬКОЛОБИМИ


1

Важкі сутінки осідають на занедбаний парк, в якому ледве видно стовбури дерев, що потопають у суцільній мряці, у невиразній синьо-чорно-зеленій пелені із сивими пасмами; вологі важкі сутінки осідають на туманну річку, другий берег якої губиться у сизій безвісті. Я думаю про непоправне. Нелегко признатися собі, що ми перейшли межу… Досвідчені люди кажуть, що це легко, — важко тільки на перших порах, коли у свідомості, наче бруньки, з'являються різні мульки, від яких свербить совість. Не знаю. Все це не схоже на ту муру, яку показують у кіно. Все це надто довго триває і, здається, кінця йому немає.

Шєт! Ці десять хвилин не скінчаться ніколи.

Тріщать кущі. Всі перешіптуються. Хтось зашпортується — здається Бідон — за невелику колоду і матюкається. На нього одразу сичить Вася Булавка. Обережно йду за ними, озираюся, чи ніхто бува за нами не стежить.

Мене хапає за руку спантеличена Мишка і я відчуваю, як дівчина тремтить, а її серце збуджено калатає. Дивлячись на неї, в її сполохані й розгублені очі, усвідомлюю, що ми зробили страшну помилку, захопивши з собою цих сцикух, краще було б їм сидіти вдома, дивитися телевізор чи слухати магнітофон, в'язати або вишивати, допомагати своїм матерям пекти пиріжки, а не крутитися нам під ногами.

Шєт! І ще в такий непідходящий час! Вони ж рано чи пізно почнуть триндіти. А що буде потім?

— Дауни! Та підіймайте ж його, а не волочіть, — чути сердитий голос Тюлі. Він стоїть трохи осторонь, спостерігає, як вони вовтузяться біля тіла блондина.

— А ми що робимо, ображається Бідон і, зціпивши зуби, лається, але на нього ніхто не звертає уваги. Його масивна, зігнута над ношею постать дурнувато-кумедна. Він тримає мертвого за руки і йде задом, постійно оглядаючись, чи ще далеко до річки. Циркуль і Вася Булавка тягнуть труп за ноги і, певно, поспішають, бо Бідон благає їх йти повільніше. Циркуль дратується: то кидає ногу мертвого на землю, то знову підіймає.

— Сунеш, як черепаха! — гаркає він на Бідона.

Придурки вузьколобі! — лаюся про себе.

Тюля швидко дає розпорядження Васі Булавці, який не може в'їхати, що від нього хочуть. Він дивиться на нього, вилупивши почервонілі, дикі очі, й за старою звичкою, смикає головою.

— Ти шо, тугодум? — запитує Тюля.

Чую стривожений шепіт Роми «що з нами буде?».

Обертаюся і стежу за дівчиною, яка невиразною світлою плямою видніється між деревами. Вона помітно нервує і жадібно курить. Підходжу і забираю в неї цигарку, недопалок загашую об стовбур дерева і ховаю в кишеню, аби викинути подалі від цього місця. У Роми хворобливий, блідий вигляд, очі гаряче світяться у темряві, вона жаліється, що нестерпно болить голова, напевне, підскочив тиск, морозить і злегка нудить. Прошу більше не курити, бо від цього тільки погіршиться самопочуття.

— Нічого не кидайте на землю, — не дуже голосно гукаю до їхніх невиразних силуетів у густій темряві.

— Без тебе знаємо, — огризаються вони.

— Господи, та швидше ви, швидше, — шепоче Рома. її очі злегка поблискують на фоні місячного сяйва, вони виглядають розгубленими, але разом з тим надзвичайно красивими. Розкуйовджене волосся до її юності ще більше додає розкутості й природності.

Важко й незграбно вони — захекані, злі, напружені — волочать труп. Хочу їм допомогти. Раптом, ліва нога мертвого зачіпляється за гілля і з неї злітає білий кросівок. Булавка тримає тіло за рукав, від чого воно, як важкий лантух, волочиться по землі.

Ідіоти! Його треба взяти під руки, аби було зручніше нести, однак настільки ліньки про це говорити, що я лише ліниво позіхаю і намагаюся не думати про ситуацію.

— Он, дивіться, крос, — каже Бідон, показуючи на землю.

Гріша Циркуль повертається і бере взуття, натягує на ногу мертвого, але у нього не виходить. Він поспішає, його руки трусяться, крос не налазить, Циркуль матюкається й пробує ще раз.

От крейзі!

— Ти дебіл чи прикидаєшся? — запитує в нього Тюля, дивлячись йому в очі.

Циркуль розгублено розводить руками, мовляв, нічого не можу зробити, і запихає крос за пазуху.

Рома похлипує. Прошу заспокоїтися, беру холодні дівочі долоні і міцно стискаю. Схоже, це на неї діє: запитливо зиркає і перестає плакати. Мишка носовою хустинкою витирає сльози на обличчі Роми і каже, що треба бути спокійними, бо тільки так вдасться не привернути до себе увагу, багато спалилось саме на дрібничках, а тому купимо пива, морозива і просто блукатимемо вулицями, співаючи пісні чи розповідаючи анекдоти.

Які в дупі анекдоти! — думаю роздратовано. Зграя придурків, які не знають таблиці множення і нічого путнього не добились у своєму гівняному житті, а тепер прагнуть вийти сухими з води, хоча в кожного такий мандраж, що, дивись, за хвилину-другу повсцикаються. Певно, думають, що все це так минеться.

І поки вони вовтузяться з тілом отого дебелого грінго з центру, якого випадково завалили за те, що обізвав нас «бакланами», розумію, що в мені захиталася невідома, а проте колись надійна опора, яка дозволяла впевнено дивитися на світ і не турбуватися про завтра. Гарні діла, нічого не скажеш… Шєт!

— Нас усіх закриють, — шепоче Бідон, звівши очі до неба.

Це ж треба, мабуть, згадав про високі матерії.

— Кинь думати про всяку хуйню, — підходить Тюля.

— Ти не розумієш! — заступається за нього Рома. — Нас усіх… — плаче.

— Рома, перестань, — намагаюся її обійняти та заспокоїти.

— Ми ж не такі… — каже вона з гіркотою в голосі. «Не такі»? — а які? Може, невинні, як немовлята, які слухняно какають у памперси і цим втішають бабусь і матусь?

Серед густого мороку вистежую поглядом силуети друзів, усвідомлюю, що всім нам незабаром буде торба; день, тиждень, місяць — це лише питання часу. Спостерігаю за невиразними фігурами, за тими незграбними рухами, які вони здійснюють, тягнучи тіло блондина, розумію, що це, мабуть, останні миті, коли всі ми разом, можемо пригостити одне одного цигаркою чи пивом, розповісти трохи цинічну історію зі свого життя.

Тишу прорізує страшний звук — тіло скинули у воду. Під магічним впливом цього звуку всі насторожуються, прискіпливо вдивляються у темряву, чи бува ніякий випадковий придурок не стежить за нами.

Чути нервові шепоти. Долітає голос Тюлі:

— Ше раз перевірте все навколо. Шоб потім не виявилося, шо хтось годинник тут загубив чи затички, — недобре зиркає на дівчат.

— Ти з цим кросом спати будеш? — запитую в Циркуля.

— Бля! Я про нього й забув! — витягує з-за пазухи крос мертвого блондина, підбігає до річки й жбурляє.

Бідон і Вася зникають між деревами, бо згадують, що курили і могли ненароком викинути недопалки.

Тюля підходить до нас, довго з підозрою дивиться на Рому і питає в мене:

— Чьо вона соплі розпустила? Пауза.

— Зв'язалися… з с-суками, — каже з притиском крізь зуби.

Рома осудливо змірює його з ніг до голови і відвертається. Мабуть, вона зараз закатає істерику, а тоді не відомо, чи вдасться її заспокоїти.

Тюля напівшепотом лається. Кволо посміхаюся і з сумом кажу, що для дівах такий стан нормальний і виправданий. Булавка сміється — «знаток, на». Тюля кидає на мене в'язкий, тривалий погляд, наче хоче сказати, до чого тут цей галімий базар. Але, певно зваживши на мій спокій, дає розпорядження іншим привести себе в порядок, оглянути одяг, струсити із взуття землю, почистити штани, бо виходимо на вулицю.

— Тут залишатися більше не можна, — сполохано каже захеканий Бідон, щоразу обертаючись і дивлячись навколо.

— Тюля, дуже багато слідів, — підходить Гріша Циркуль.

— Знаю! — роздратовано викрикує.

— Йоб!.. — кричить несподівано Бідон, але Тюля з усієї сили шарпає його, затикає рукою йому рота, а в обличчя сичить «дебіл, ша» і показує пальцем, аби дотримувався тиші. Відпускає і Бідон ображено жаліється, що вступив, здається, у лайно.

— Що за придурок це зробив?! — цідить він крізь зуби. — Я заставив би того козла з'їсти це його задницею!

Вася Булавка позаду нього перелякано белькоче, що нас можуть знайти по слідах від підошов, на що Циркуль роздратовано йому відповідає «пропонуєш нам перекопати до ранку весь парк?» Мишка пирскає зі сміху і мною оволодіває хвиля страху, що прокочується по тілу морозом: це перший — трохи цинічний та недоречний — прояв сміху за цей недолугий і фатальний вечір, коли емоції моїх приятелів стати інакшими від звичайних, ніби загострилися, і в них з'явився гіркий домішок приреченості.

Йдемо густою темрявою парку на найближче світло — виходимо на тиху, невеличку алею з єдиним ліхтарем, що осиротілим, каламутним світлом вириває шматок асфальтної доріжки та дві лавки з лабет вологого мороку.

Бідон зиркає навколо, витягує цигарку, але Тюля зупиняє його і каже, що покуриш пізніше. Всі мовчать. Бідон звертає увагу на Циркуля, пильно його оглядає:

— У тебе кров на футболці.

— Де? — насторожується той.

— На правому плечі.

Він вибухає матюками, скидає з себе футболку, роздивляється пляму, гнівно випалюючи, що той підар якраз був за мене ухопився, коли йому з прямого завалив Булавка, а перед тим, гнида, втирав юшку з носа. Тюля простягає йому свій светр. Циркуль одягається і ще хвилин десять незадоволено базікає про мертвого — якого милого ця сучяра, цей придурок зустрівся нам на дорозі?

— Мені погано, — каже бліда, як вапно, Рома.

— Неподалік є джерело, — пропоную її відвести туди, де могла би сполоснути обличчя й шию.

— Ти з них найдобріший, — мимоволі кидає дівчина. — І спокійний… Думаєш, все минеться?

Пауза.

Вона мовчки дивиться на мене, ніби чекає обнадійливої відповіді.

— Все колись рано чи пізно минеться, — глухо відповідаю і відчуваю, як мною трусить, трусить від страху і від цього туманного, сірого привида недалекого майбутнього. З її губ несподівано злітає «Боже» і вона знову починає плакати.

Я на це ніби не звертаю увагу, теревенячи, що все буде чікі-пакі, маленька, просто не думай про цього мертвого типошу, бо він довго стоятиме перед очима, краще згадай щось приємне і давнє, із дитинства, зрозумій, що зі своїм поганим настроєм можна боротися, — треба тільки зосередитись на чомусь іншому.

Рома каже мені «ходім».

— Тільки не довго, — у спину нам кидає Тюля.


2

Тримаю Рому за руку і відчуваю, як вона вся тремтить.

Обережно пробираємося хащами, за якими ніхто не доглядав років з десять, бо колись за парком пильнували спеціальні господарські служби — збирали сміття, обрізали кущі та гілки, стригли траву, прочищали зарості. Ненароком наступаємо на купу сміття, яке розсипане навколо: скляні та пластмасові пляшки, порожні консерви й целофанові кульки, залишки від газет, лушпиння картоплі, пожмакані цигаркові пачки. Простягаю вперед руку, аби вберегти обличчя Роми від гілля. Говорити до неї не наважуюся, бо знаю, що Тюля її страшенно ревнує, а одного недоумка з сусіднього району два місяці тому навіть ударив ножем у ногу — той телефонував до Роми.

Ми обоє мовчимо, проте ніби нюхом чуємо між собою певну близькість і нам не хочеться втрачати долоні одне одного.

Раптом Рома починає блювати. Судорожно згинається, хапаючись однією рукою за мою сорочку, а іншою за стовбур дерева. На землю падає її струганина і мене мало не вивертає, від найменших натяків на це — завжди стає дурно. Тільки не стругати, тільки не стругати — повторюю про себе. Вона ледве вимовляє, що її нудить і просить бути поруч. Розчепіривши ноги, Рома важко сопе і спльовує. Підходжу ззаду, однією рукою натискаю їй на живіт, а іншою згинаю потилицю ще нижче, від чого дівчина стає переді мною раком.

— Ну, давай!

З неї знову виривається невеликий фонтан.

Шєт! Ще трохи — і стругатиму сам, у ніс б'є жахливий кислуватий сморід.

Рома то напружується, як струна, то знову обм'якає. Коли їй стає легше, підводжу до джерела.

Мою увагу привертає скручений у калачик безпритульний на лаві, який накрив обличчя газетою і, здається, спить. Показую Ромі на доходягу і шепочу, аби нічого не говорила. Вона нагинається до темної води, в якій поблискує місяць. Набираю холодну воду в пригорщі і втираю їй обличчя, лоба, шию. Рома шепоче, що їй дуже холодно, але мої руки подобаються, просить, аби продовжував. Між нами зароджується дивна і незрозуміла домовленість. Виникає відчуття, що навіть такою дрібничці, як доторки до неї, — Рома мені віддається і належить. Від збудження голова йде обертом, ні про що не можу думати, ні на чому не можу зосередитися, наче в моєму житті є лише ця холодна вода і тендітне обличчя дівчини, яке вмиваю. Це триває дуже довго — принаймні у моїй свідомості — це триває, наче в іншому часі, в який ми випали з реальності, де зосталися наші друзі з власними тривогами й страхом після злочину.

Цієї миті — здалося? — моєї долоні торкаються м'які губи. Спершу не надаю цьому жодного значення. Розтираю Ромі шию, область ключиць і раптом вона спрямовує мою руку нижче. Заплющую очі. Серце калатає хутчіше, під руками відчуваю ніжні, м'які овали. Вона осипає моє обличчя поцілунками, відчуваю, як по її щоках течуть теплі сльози.

Здригаюся від шурхоту газети й ніби механічно озираюся — за нами застигло стежать гарячі очі бездомного. Злегка торкаюся плеча дівчини, її шкіра покрилася гусячою шкіркою, кажу, що треба звідси звалювати.

Вже повертаючись до друзів, промовляє:

— Що з нами буде?

— Ти про що? — дивлюся на Рому. Але замість відповіді зустрічаю незбагненний серйозний погляд розширених очей.

Пауза.

— Я не хочу, щоб все так скінчилося.

— ?

Наших застаємо мовчазними, вони нудьгують. Булавка помітно нервує. Побачивши нас, підскакує і обзиває «недоношеними черепахами».

Тюля запитує:

— Чьо так довго? — брутально бере Рому за руку. Холодно втуплюється у мене. Розводжу руками, мовляв, баби і нічого тут не вдієш. Але продовжую дивитися, наче не розумію, до чого тут я. Він уважно оглядає її, потім обертається — бачу його безбарвні очі — і відходить до Бідона й Васі Булавки.

Здається, Тюля Рому ревнує.

До мене!

Довго сперечаємося, як нам краще повертатися. Тюля пропонує пройти квартал в іншому напрямку, потім сісти у тролейбус, поїхати в центр, засвітитися в кількох місцях і пішки йти до свого масиву, адже все одно нема чого робити.

Виходимо на темну вуличку, укриту густими кронами дерев, під якими не видно ані душі, тільки кілька автомобілів кволо прорізують темінь світлом фар. Метрів за двісті попереду видніється самотній нічний кіоск, обвішаний невеликими кольоровими лампочками, де продається пиво, цигарки, алкоголь та дрібний хавчик. Бідон жаліється, що зголоднів і час би вже щось кинути на кишку, а я все думаю про погляд Тюлі, який мені здався поглядом дикого і непередбачуваного суперника.


3

Провештавшись у центрі півгодини, вдушивши на табун два снаряди портвейну, повертаємось. Усе було без ексцесів. Щоправда, біля універмагу до Мишки й Булавки, які повзли позаду і голосно реготали, наче ненормальні, причепився патруль із двох фараонів. Слава Богу, відмазались. Тюля після цього на них наїхав, щоб тримали себе в руках. Настрій у всіх гидотний, а їм тільки ха-ха.

Попри легке сп'яніння всі йдуть понурі, тільки Вася Булавка і Мишка, — от дебіли! — безперестанку базікають про рок-музику.

Вася каже, що краща гітара XX століття — Річі Блекмор, а Мишка обурюється і переконує його, що Блекмор — сцикун у порівнянні з Джимі Хенд-ріксом. Булавка гнівається, мало не виходить із себе, голосно вигукує, що ця негритянська задниця багато халтурила, виїжджала на дешевих технічних понтах, а Блекмор грав від душі. Мишка зневажливо йому кидає: «Ти не шариш у нормальній музиці!»

Всі уважно їх слухають, але не втручаються.

— Йому в носі треба було колупатися, а не на гітарі грати, — не вгамовується Мишка. Булавка від цього звіріє і обзиває її останніми словами.

— Хулі ви пенсіонерів слухаєте? — встряє в їхню суперечку Бідон. — Нада нормальну тєму хавати: хоча б «Red Hot Chili Peppers» або «Gorillaz».

— Заткніться! — виривається з мене страшний крик, всі здригаються й витріщаються на мене, немов на неймовірну істоту.

— Ти чьо? Професор? — підходить здивована Мишка і по-дитячому посміхається. — Ти справді, да? Бідний… — ніби хоче сказати «ти розсердився?».

— Да, я «справді», — від свого крику раптом почувається подавлено, навіть трохи соромно стає.

Невже я «справді»? Не віриться.

— Прікалуєте! — обводить вона поглядом присутніх. — Уперше бачу, щоб цей тихоня гнівався! Я думала, він свою кончєну історію почитує і дрочить, а він, понімаєш, у нас буйний! Капєц!

На її слова не звертаю уваги.

Після півгодинного переходу через темні квартали вбитих хрущовських п'ятиповерхівок, де в цілковитому мороці — у підворіттях, на лавках, у старих похилих альтанках сидять вузьколобі гівнюки і нагадують про себе реготом та вогниками цигарок, — нарешті добираємося до закинутого складу рембази, який так і не збудували і який за останніх кільканадцять років дико заріс травою, кущами та деревами.

Це місце люди здебільшого обминають, бо кілька років тому тут підрізали дільничного міліціонера, який воював з місцевими наркалигами, а ще, подейкують, деколи лунають постріли, відчайдушні дівочі крики, або з випадкових грінго, які люблять вештатись, де не слід, скидають дорогі речі. Тюля ще чотири роки тому, будучи старшокласником, знайшов на першому поверсі приміщення у підлозі невеликий отвір із дверцятами, який вів до підвальних кімнат, а наркоманів зі своїми відморозками, більшість із яких зараз сидить за розбій та пограбування, розігнав, або повибивав їм зуби чи поламав руки. Вхід із стіни, через який він разом із приятелями позносив у схованку старі ліжка, стільці й книжкову шафу, ми невдовзі замурували цеглою, залишивши єдиний шлях — через перший поверх складу.

— Холодно, — каже Рома.

Підходимо до будівлі і через квадратний отвір у стіні, де мали бути двері, заходимо у цілковиту темряву. Бідон клацає запальничкою.

Мишка таємниче перешіптується з Булавкою, рука якого, наче удав, обіймає її шию. Вона тихо регоче і кокетливо відповідає «не знаю» або «поживемо — побачимо».

Це мене дратує, бо вони нагадують тварин, які живуть як прийдеться, поводяться так, наче сьогодні звичайний день, такий, як учора-позавчора, наче нічого не сталося.

Відморозки дебільні!

Навряд чи вони хоча б намагалися розкинути своїми прокуреними макітрами, як живуть і на що витрачають свій час. Хоча не всі. Бідон минулого тижня признався, що почав читати Біблію і мріє життя присвятити бджолам: вивчати їх, розмножувати, доглядати, збирати мед; радісно його підтримав і сказав, що треба поступати в університет і здобувати освіту, а хулі, нада головою думати.

Заходимо в цілковитий морок, де смердить цвіллю, сирістю і ще напівгнилим запахом не знати якого походження. Підступна тиша цього покинутого місця вражає, виразно чую власне дихання.

Все це не серйозно, треба про важливішу тему думати.

У дальньому кутку вовтузяться Тюля й Бідон, відкривають ключем велику колодку на металевому квадратному люкові, що вмонтований у підлозі, потім при світлі тремтливого вогника запальнички один за одним спускаються в невеликий отвір, від чого світло то слабшає, то яскравішає, а через десяток секунд вхід до підвалу починає світитися червоним — внизу запалили свічки. Дівахи першими поспішають туди. Мишка теревенить всіляку белі-берду, прохає Рому піти завтра з нею на базар — допомогти вибрати спортивний костюм, полазимо потім по центру, але та тільки мовчки її слухає.

Циркуль шарпає мене за руку, просить запальничку. Даю. Глибоко затягуючись, говорить до Булавки — і то цілком несподівано, — що вчора Мишка нарешті погодилася.

— Не бреши! — вигукує Вася.

— Бля буду. Вона бере, але просить, щоб нікому не казав.

У Булавки від почутого поблискують очі.

— Чорт! Тут можна скрутити собі голову! — лається Циркуль, обережно опускаючи свою задницю по драбині в нижню кімнату. — Минулого тижня, якраз тільки випав був дощ, я на цьому місці посковзнувся і мало не вбився.

— Де ви пропали? — гукає знизу Мишка, задерши своє симпатичне личко.

— Ще одного придурка завалили, — сміється Циркуль. — Уявляєш, він мені заявив, що тебе вчора трахнув, і я його за це склеїв.

— Ідіот! — стріляє очима Мишка. — І жарти твої придуркуваті.

Тюля запалює ще кілька свічок, розставляє у різних кутках кімнати, каже Бідону, за кілька годин згорять, нада дістати інші, але не таке фуфло, як останнього разу, а товсті, високі і, головне, не смердючі.

Метушня закінчується, усі вмощуються на кріслах, ліжкові. Сідаю на вицвілу тумбочку і придивляюся до контурів облич. Вася порпається у низькому шкафчику, пропонує зварити гречку й перемішати з тушонкою. Мишка його підтримує:

— Я страшенно голодна. Кишки раком стають.

Циркуль наказує Бідонові сходити в найближчий магазин за хлібом і цигарками. Той ображено питає «а чому я?», за що на нього гарчить Тюля. Товстун пригнічено підкоряється і виходить.

Спостерігаю за Ромою: розчісує чорняве волосся, втупившись у підлогу, відсвіти свічок освітлюють тільки половину її лиця, на правій щоці палає густий рум'янець. Вона підводить голову і пристрасно дивиться. Ніяковію. Беру сірникову коробку, кладу на край столу і починаю підбивати пальцем. Рома не зводить погляду. Трохи дивно бачити, як за тобою стежить людина, обличчя якої наполовину освітлене.

Здається, що освітленою частиною лиця Рома залишається спокійною та холодною, а невидимою, показує всю любов і пристрасть, ніжність і надію. За кілька хвилин усвідомлюю, що це повне безглуздя, адже вона не може знати, що власне лице лише на половину освітлене.

На допотопну буржуйку, яку минулого року Тюля вициганив у старшини-алкаша місцевої військової частини, Вася ставить алюмінієву каструлю з гречкою, перед тим збігавши до колонки за водою, яка знаходиться від складу на відстані ста метрів. Він задоволено мурмотить собі під ніс, потирає руки і зізнається, що ніколи ще не хотів так їсти, як сьогодні, апетит — запорука здоров'я. Рома втуплюється у нього й мовчить.

— Нема солі, — каже він Тюлі.

— Нада було товстозадого попередити, аби купив, — встряє Мишка. — Щось він затримується.

Вона прикурює від свічки і рівномірно випускає вгору густий дим, який плавно скупчується під стелею й лагідно розпливається врізнобіч.

— Від свічки не можна прикурювати, — озивається Вася.

— А чьо?

— Кажуть, на біду.

— Ти за мене боїшся? — з насмішкою скоса зиркає на Булавку, але той ніби не чує і хвалиться, що невдовзі каша буде готова.

Тюля відкриває розкладним ножем банку тушонки і звертається до Васі, що до гречки найкраще підходить курятина; не свинина, бо в ній забагато жиру.

— Краще курочка, бо ці дурнуваті епідемії ящура… Береженого Бог береже.

Стежу за присутніми, за їхніми поглядами, які звернені до спини Тюлі. Вони тихо, ніби обм'якло, дивляться на зміни в його поведінці. Він, здається, це відчуває, бо рухи Тюлі набувають особливої повільності, стають більш зваженими, рівними.

Приходить захеканий Бідон.

— Накрапає. Буде гроза.

— Гроза? Це нам на руку, — жує м'ясо Тюля.

— А чьо на руку? — перепитує Мишка.

— Розмиє наші сліди, — кидає Циркуль.

— Дебіли, — невдоволено кидає Тюля. — Менше будете лазити сьогодні, де не нада. — Висипає з банки м'ясо в каструлю і помішує ложкою. — Запах — просто ням-ням.

Мишка підіймається зі стільця, дістає із шкафчика кілька металевих мисок і ложки, розкидає кашу по порціях:

— На всіх не вистачить.

— Що значить «не вистачить»? — запитує Бідон.

— Я не буду їсти, — тихо промовляє Рома. — Моє — поділіть між собою.

Тюля насторожується, пильно придивляється до її гарячого, хворобливого обличчя, яке відрізняється від інших при тьмяному освітленні свічки, що своїм палахкотінням на долю секунди то вириває обличчя із темряви, то знову віддає в її обійми.

Да — у неї мабуть температура. Невже від вражень? Ніколи б не подумав, що на фізичне почування може вплинути душевний стан.

— Шо з тобою? — запитує Тюля.

— Мені погано.

— Балда болить?

— Все болить. Все.

— Їй треба до лікаря, — кажу Тюлі, але він на мої слова не звертає увагу.

— Може пройде? — запитує Булавка. — Я тоже деколи хворію, але це проходить, на, саме по собі. Застуду я навчився лікувати водярою, на: перед сном бухаю, а на ранок встаю нормальним.

— Вася, не кумар! — невдоволено обриває його Тюля.

Рома заплющує очі, тримаючи Тюлю за руку.

Вони кілька хвилин між собою перешіптуються. Тюля обережно кладе Рому на ліжко, дає їй мінеральну воду у маленькій пластмасовій пляшечці. Вона напівлежачи п'є, її горлянка рухається, а по обличчю стікає прозорими краплинами важкий піт.

Мабуть, у неї — серйозно. Треба викликати «швидку» — думаю про себе. Рома тихо каже, що не треба переживати — це скоро мине, треба лише полежати.

Дивлячись, як їдять друзі, в мене несподівано виникає думка, що вони беззахисні, потребують опіки, наче маленькі діти, які втратили батьків. Бідон повагом відправляє ложку каші з вершечком у свій великий, як темна печера, рот. Циркуль працює ложкою швидко, так, наче боїться, що зараз у нього відберуть миску. Мишка їсть мляво, здебільшого порпається, скаржиться, що не може хавати несолене. Дивно спостерігати, коли кілька людей зосереджено мовчать, тільки ложки стукотять об алюмінієві миски. Справді, вони навіть трішки миролюбні і симпатичні, не скажеш, що лише годину тому вбили свого однолітка.

Спокій подібного трапезування лякає і навіює смуток. Тривога несподівано зростає у скаженій прогресії, підскакує, як температура, і простягається в нещодавнє минуле, у той тьмяно-вологий парк, де ми — за куций проміжок часу — стали іншими.

— Придурки.

На мить всі замовкають, на мене з різних кутків дивляться зацікавлені очі.

— Ти щось квакнув, Професор? — запитує Вася Булавка.

— А ти не чув?

— Шо ти мав на увазі? — втручається Тюля.

— Нічого.

— Нічого?

— Не зовсім.

— Професор, не кумар, — знову озивається Булавка. — Хочеш сказати, що не такий, як всі? Да?

— Я цього не говорив.

— Так хулі пантуєшся?

— Я хотів сказати, що всі ми придурки.

Вони ще кілька секунд пережовують мої слова, Бідон несподівано заливається сміхом, який підхоплює Мишка.

— Придурки, — дивним голосом повторює вона. Знову тиша.

їхнє поглинання їжі нагадує сплячку, бо всі сидять наче непритомні. Першим очунює легким покашлюванням Булавка, дістає з пачки губами цигарку. Голодними очима пасе Мишку і збиває попіл на підлогу.

— Чьо не жереш? — запитує у мене.

— Не хочу.

Тюля зводить брову і каже, що є кілька ложок тушонки і хліб. Знизую плечима і відповідаю, що за інших обставин можливо би й прилучився. Присутні насторожуються, а Мишка запитує, про які ще такі обставини йдеться.

— Після парку не хочу.

— Ти що, святий? — озивається Булавка, дебільно посмикуючи головою, і регоче, але під пильним поглядом Тюлі раптово замовкає. Потім підходить зі свічкою в руці до Мишки, наближається устами до її вуха. Вони підводяться і віддаляються у сусідню кімнату, вхід до якої завішаний старим покривалом.

— Обережно, там вода. Від дощу затопило. Ідіть по дошці.

До нас долітає легкий сміх і плюскіт — певно ненароком ступили у калюжу, а потім чути, як риплять пружини — сіли на залізне ліжко.

Думаю про мертвого. Господи, яким лайном ти нас випробовуєш?

Закурюю і дивлюся на Рому.

Вона, втупившись у стелю, облизує язиком губи і тримає Тюлю за руку.

Про що вона думає? Може, також усе розуміє? А що думають ці придурки? Бідон придавлений — боїться, сцикун, — значить ще не пропав, бо коли боїшся — хочеш вижити, тому зважуєш. Вася — на морозі, даун вузьколобий. Тюля… той ніколи не розкриє свого нутра, бо це слабкість. Зрештою, від нього іншого чекати й не треба. Але хіба це має значення?

Чути розмову Булавки і Мишки у сусідній кімнаті (покривало, яке служить дверима, висить поруч). Вася наполегливо, наче маніяк-початківець, ламає мантелепу, здається, настирливо просить… тільки ніяк не можу второпати, про що саме. У мене мало не стає волосся дибки — він просить попестити пісюна, але вона опирається і відмовляє. Кілька хвилин за ширмою вовтузяться, перешіптуються. Вася знову просить «взяти його губами» — у голосі бринять нотки відчаю й жалю, — але Мишка пропонує що завгодно, тільки не це. «Стань на коліна», — досить виразно шепоче він їй і після цього пружини оживають у ритмі рип-рип.


4

— Треба викинути наше взуття, — звертається до всіх Тюля.

— Нафіга? — запитує Циркуль.

— Як «нафіга»? По цих фірмових кросах тебе швидко спалять.

— А до чого тут мої кроси?

— Ти шо, придурок? — дивиться на нього Тюля. Пауза.

Присутні уважно за ними спостерігають. Панує гнітюча атмосфера.

— Тюля, ми так не домовлялися, — гасить цигарку Циркуль.

— Ти про шо?

— Бублики з тачок знімати, чортів на золотішко і шмотки пробивати — це нормально. Але ж якого бена вбивати?

— Ми його не вбивали, — глибоко затягується він.

Рома раптом підводиться, опираючись на лікті, і благає їх припинити, на сьогодні досить цих пригод і розмов, від цього ж може дах поїхати, чуєте, досить, можна вже захлопнути свої хліборізки і помовчати. — Ти його в голову косими [1] копав? Копав. Нахєра, питається? Ти ж йому в око засадив…

Тюля зривається і хапає Циркуля за шкірки, вони голосно й дико лаються, шарпаючи одне одного. Рома, я і Бідон одразу просимо їх заспокоїтися. Несподівано Тюля чіпає Циркуля за праву руку і робить кидок через себе, той з гуркотом падає на підлогу, зачепивши ногами тумбочку з порожніми алюмінієвими мисками та виделками. Намагаємося їх роз'єднати. Проте Тюля з усієї сили копає лежачого в бік, від чого той глухо стогне і хапає ротом повітря, наче рибина, викинута на берег. Потім пропонує Гріші вийти нагору і поговорити, той пасивно підкоряється, важко підводиться, і я бачу на його очах сльози.

Рома, заціпенівши від страху, гаряче просить більше його не бити. Однак Циркуль і Тюля підіймаються по драбині нагору і невдовзі зникають у темряві.

— Я йду за ними, — підскакує Бідон і теж пнеться по драбині. Але з ним діється щось незрозуміле, він зупиняється, наполовину видершись із підвалу і завмерши, наче під час солдафонської муштри. Гнівний голос Тюлі наказує Бідону не пхатися не у свої справи, той виправдовується і замовкає.

Через десять хвилин із сусідньої кімнати виходять Булавка і Мишка, в якої розпатлане волосся. Вона поправляє на собі одяг, підходить до Роми, запитує про самопочуття.

Вася звертається до Бідона:

— Що за двіжуха? Шум, крики…

— Не порозумілися, — відповідаю йому.

— Хулі тут мозги парити, на? Що сталося, то й сталося, — ходить Вася по кімнаті, шукаючи пачку цигарок, і як завжди смикає головою. — Мені лічьно по-барабану: скоро звідси звалюю.

Він ще кілька хвилин несе повну лажу з нахабним переконанням, що йому за той жахливий вчинок у парку нічого не буде. Мені стає сумно.

Хочу сказати, що навіть якщо ти, придурку, уникнеш суду, то це не означатиме, що уникнеш кари. Зло — це така фішка, яка про себе може нагадати через багато років: важкою хворобою або несподіваною трагедією. Але, дивлячись у каламутні очі Булавки, на його зухвалу посмішку, усвідомлюю, що з ним на такі теми краще не говорити, бо це теж саме, що спілкуватися з глухонімим, не маючи при тому рук, якими можна було хоча б жестикулювати. Це ж треба — вродитися таким повним дурбеликом! У його черепі, мабуть, тільки гниди і піндраки. От придурок!

Рома манить мене легким жестом.

— Я брала в Інги книжку для абітурієнтів. Хочу повернути через тебе. Ти не проти?

— З радістю.

— Тоді зателефонуй мені днями. Добре?

— Да.

Рома на мене пристрасно дивиться.

— Завтра знайомлюся з батьками Інги, признатися, почуваю себе не зовсім упевнено, не уявляю, чи сподобаюся їм. Ти ж знаєш, які вони інтелігенти…

— Ти йдеш до неї додому? — підскакує до нас Вася. — Це просто здорово! Знаєш, як би в такій ситуації поступив справжній митьок [2], на? Hoy? Він би чисто вдушив, на, плящину портвейну перед дверима, потім натиснув на дзвінок, його б потім чисто люб'язно запросили, на, до квартири, подали б чай, цукерки, печиво, все те, на що здатні добропорядні господині, а ще через десять хвилин митьок повільно відрубався б і сказав би господарям «від вашого чаю я просто п'янію». Вони на нього глип-глип, а він, ха-ха, — повні дупляки.

Не зовсім тямлю, що хоче сказати цей даун, звичайно, в його задниці ще й досі блукає дитинство і ота безалаберна безтурботність, яка приносить ближнім тільки шкоду, а тим нічого не залишається, лише терпіти примітивні витівки, люб'язно посміхаючись чи зводячи все до жартів. Думаю про те, як би на ці слова відреагувала Інга, яка ніколи з такими покидьками в своєму житті не стикалася, про існування яких вона не підозрює. Тюля вже не раз запитував, чому ховаю від друзів свою мантелепу, наче вона належить до надзвичайних витворів природи. Мене ці слова свого часу застали зненацька.

Навіть не знав, що на них відповісти. «Ми її недостойні», — вставила тоді своїх п'ять копійок п'яненька Мишка, розчепіривши ноги так, що з-під її коротенької спідниці виднілися трусики. Хотів був їй відповісти, що неможливо всіх розуміти, адже народішко хавало різні сосиски, дихало різним повітрям, виховувалось у різних батьків, і взагалі, в кожного різна кількість сірої рідини в макітрі…

Але вона, на превелике щастя для мене, тієї миті відрубалася, і нічого не залишалось, як слухати її кумедне хропіння.

Зверху на залізній драбині помічаємо довгі худющі ноги Циркуля. Згори лунає наказний голос Тюлі. Вони опускаються в кімнату, і я бачу червоне від побоїв обличчя Циркуля. Тюля просить Васю знайти ганчірку, аби перев'язати праву руку, з якої невеликими струмками стікає кров.

Циркуль сідає в кутку, замість верхньої губи у нього суцільна рана, а область правого ока більше схожа на свіже м'ясо.

— За що? — запитує Рома, її очі гаряче світяться. Вона підходить до Циркуля, розглядає його око, з кишені легкої куртки дістає хустинку.

— Втухни! — гаркає на неї Тюля. Він ходить із кутка в куток, ні на кого не звертаючи увагу. Зупиняється. Довго дивиться собі під ноги, наче в умі вирішує складне питання. — Взуття треба викинути. Всі чули?

— Косих шкода, — каже Бідон, дивлячись на ноги Тюлі. — Дорого за них дав?

— Нічого, будуть нові.

— Я кроси не викину. У мене більше нічого нема, — несміливо озивається Циркуль.

Його голос схожий на голос людини, в якої відбирають останнє і яка не може нічим зарадити, оскільки безсила перед обставинами. Стежу за очима Циркуля, на яких виступають ледь помітні сльози приреченості та розгубленості. Трохи дивно дивитися на цього худющого дилду, який забився у кутку, наче перелякане звіря, що відчуває небезпеку чи можливу смерть. Його обличчя набуває невиразного сіруватого кольору страху й відчаю, наче темнішає.

Тюля повільно підходить до нього:

— Грицю, твоя балда не варить? — хапає його за волосся і підводить обличчя до своїх очей.

— Не називай мене так, — зиркає на нього Циркуль.

— Грицю, — повторює Тюля.

— Тюля, не треба, — заступаюся я.

— Сиди!

— Я більше не маю, у що взутися.

— Ти знаєш, шо ти труп? — запитує у нього Тюля. — Тебе запеленгували.

— Хто? — насторожується Вася.

— З Києва їде брат Аревшата.

— Чьо йому нада? — здригається Булавка.

— Винні у смерті брата.

— А до чого тут я? — підводиться Циркуль і ледь не зачіпає головою стелю. — Він же сам здохнув, йому казали більше не мазатися [3] — нікого не послухав.

— Наркалига смердючий! Ти — перегній, об якого навіть неохота витирати ноги. Аревшата ти присадив?

— Яз ним тільки два рази мазався. Ару Вася присадив — ще рік тому!

— Все одно! І цього досить, щоб ти пропав. Я вам казав — не зв'язуйтесь із ними. Це страшні люди, ніхто не врятує.

— Це той Ара, якого знайшли напівзогнилим на горищі будинку Юльки Стрижучки? — перепитує Мишка.

Тюля недобро обмацує її обличчя очима і каже, да, це той ідіот, через нього можливо деяким нашим друзям доведеться навіки закосити, вічна пам'ять, амінь, і прийде царство твоє, чого дивитесь? до цього треба бути готовим усім. Гайки настануть несподівано… Тільки не нада соплі пускати…

Спостерігаю за присутніми і по раптовій зміні їхніх виразів облич, розумію, ці слова вони ковтають уважно й напружено, з великим болем. Бачу, як у них поволі оживає страх, який зиркає навколо полохливими непевними очима, який пробігає по шкірі морозом і змушує малювати в уяві жахливі речі.

— Боже! А це правда, що його очі виїли черви? — продовжує вона далі.

— Заберіть цю вівцю! — несподівано кричить Циркуль. Знервовано підскакує, знову сідає, охоплюючи голову руками. Він подібний до людини, яка втратила ґрунт під ногами і не знає, як далі бути. Кладу руку на його плече і кажу, що тобі треба звідси тікати.

— Здається нам усім… блін… — відчайдушно випалює Вася. — Вони першим ділом будуть нас пробивати.

— Наркалиг тупорилих, — уточнює Тюля. — Почнуть із тебе.

Обличчя Васі тремтить і блідне. Пауза. Перелякано зізнається, що ніколи не примушував нікого із собою варити [4] і мазатися, хіба ж я насильно? Ара сам хотів цього, хулі тут я чи Циркуль, а? хулі? Я нікого не заставляв!

Тюля дивиться на нього, цинічно посміхається і кидає, що цю муру будеш кавказцям пояснювати, вони якраз належать до тих людей, які люблять таке слухати. Ходить узад-уперед, його обличчя то хмурнішає, то світлішає. Раптом голосно регоче, а Вася буквально на очах стає темно-зеленим.

— Кавказці — народ гарячий, — по-філософському промовляє Бідон.

— Ви можете заткнутися! — кричить Циркуль, обводячи нас дикими очима. Ним трусить, наче в лихоманці.

Нестерпна, напружена мовчанка, присутні сидять, наче на голках. Здається, бракує тільки невеличкої іскри, аби знову все запалало. Повільно повзу поглядом по їхніх обличчях, вони схожі на неприкаяних. Пропала самовпевнена, дурнувата радість, яка мене найбільше бісить, зникнула ота дебільна гордовитість, яку люблять напускати на себе вузьколобі, коли корчать із себе не знати що. У мене в горлі пересихає. Таке враження, наче щойно всі почули страшний присуд і перебувають у заціпенілому очікуванні.


5

Далеко за північ повертаємося додому.

Тюля йде мовчазний, швидко потягує цигарку. Наші будинки поруч, майже завжди з'являємося перед сполоханими матерями разом. Давно дійшов до думки, зрештою Тюля також, що між нами дивна дружба. Я поважаю його за непогамовну силу волі і відсутність страху, хоча він не раз зізнавався, що навіть тоді, коли виходиш один на один на швайках, страх завжди є, від нього аж кров стискається. Але треба вміти собою керувати і тоді страх стимулює до протилежного. Тюля цінує мене, як він любить казати, «за мозги», одного разу зізнався, що моє місце не в такому середовищі, не серед цих тупорилих наркоманів циркулів і вась. Через моє надмірне захоплення історією, він деколи називає мене Професором і це поганяло приклеїлося, ніяк не можу позбутися. Або по-п'яній накидається на мене з цілою компанією щодо тієї чи іншої історичної події чи персони, гаряче сперечається, після цього я повертаюся додому виснаженим від балачок.

Тюлю, як і його батька, рано чи пізно закриють. Він має унікальні здібності лідера: тонко відчуває людей, з одного погляду знає, який перед ним стоїть типоша, чи можна ним керувати, чи ні. В Тюлі є своя внутрішня приватна територія, на яку він нікого не підпускає, думаю, якби хтось зважився по нагляку туди залізти, це скінчилося б кров'ю. За це його поважають старші, між собою триндять, що малий повністю вдався у батька. Місяць тому, коли нас двох загнали в глухе підворіття два десятки шакалів із Залізниці, коли я почав думати, де дістати кошти на ремонт мого тіла після побоїв, Тюля спокійно запхав руку за пазуху шкіряної куртки (де носив невеликий викидний ніж), очікуючи, коли вузьколобі наближатимуться. Один із них тихо сказав «волина» і всі вони повільно відступили, а через кілька хвилин, переглядаючись між собою, розсіялися і дали нам можливість піти.

Я довго міркував над цим епізодом, над тим, яке чудо нас врятувало, і не знаходив для себе іншого пояснення, аніж агресивна вдача Тюлі. Його погляд ніколи не повзає, а падає на грінго, як важка брила, і грінго це відчуває — одразу задкує, очі бігають, а серце калатає хутчіше. Тюля знає про моє зневажливе ставлення до фізичної сили, а такі думки — слабкість і легкодухість. Але він ніколи не розумів це буквально, оскільки неодноразово переконувався, що в мене все значно глибше. Проте, деколи бачу, що моя поведінка його парить, його погляд інколи оцінює мене, як істоту, в якої не всі вдома.

Неодноразово себе запитую: чому він мене терпить?

— Мовчиш?

— А про що говорити? — запалюю сірника і кидаю у темряву.

Тюля йде мовчки. Напружено думає, від нього віє зосередженістю. Таке враження, наче м'язи його тіла скорочуються і стають однією пружиною. Раптом говорить про наших друзів, у голосі зростає зневага і насмішкуватість.

— Думаєш, витримають?

Не зовсім розумію, що він має на увазі, але по його примружених очах, яких через темінь добре не можу роздивитися, підозрюю, що йдеться про вбивство і про те, як ми виповземо з цього лайна, коли ненароком виникне галіма ситуація.

— На все воля Божа.

— Не нада базарити, як моя бабуся! Все залежить тільки від нас. Я знаю, як ми поступимо, — зупиняється і дивиться мені в очі.

— Як?

— Повбиваємо.

— ?

— Чьо витріщився? Я не п'яний. Ми вб'ємо Бідона, цих двох доходяг-наріків Циркуля і Васю, які здадуть нас при першій нагоді, коли їх кілька разів менти копнуть по яйцях, — гнівно спльовує і додає: — а на додачу й наших сцикух… зробимо.

По моїй шкірі йде мороз. Пауза.

— Я проти.

— Думаєш, не знаю? Думаєш, не знаю, за кого ти зараз переживаєш?

Це мене насторожує, бо Тюля, мабуть, здогадується, що перед моїми очима стоїть Рома: бачу, як по її обличчю течуть сльози, вона прекрасна, як ніколи. Невже я втрачаю через неї голову і це змінює мою поведінку? Невже помітно? Те, що між нами рано чи пізно трапиться розрив, сумнівів нема. Звичайно, все може скінчитися не зовсім приємно для мене, але це дурниці, хоча Тюля вагаться, як демон (може трьох вирубити), особливо небезпечні його ноги. Втім, коли він із мене робитиме котлету, то в цьому — тільки моя вина, адже так на його місці мусив би поступити кожен, хто себе хоч трохи поважає. Треба бути готовим, цього не вдасться уникнути.

— Ти не думав, що першим ділом карний розшук прийде до нас? Або ще раніше нами займуться всі оті Васіни родичі гарбузові — прокурори, депутати, менти…

— Ти до цього не готовий? — сміється він. Розгублено знизую плечима.

— Чьо втух? Думаєш, я серйозно?

— Хто тебе, маніяка, знає, — намагаюся віджартуватися.

Мабуть, Тюля поступово божеволіє, особливо насторожують його широко розплющені очі, якими він, наче удав, втуплюється у свого супротивника, наче в поглядові криється ще одна його зброя.

— Чьо переживаєш? — дружньо плескає мене по плечу. — Тобі нічого не загрожує, тебе ж з нами не було. Ти ж у нас гуманіст, чи як там! Да? То шо скажеш, Професор?

— Мені шкода…

— Забудь. Я про своє життя наперед все знав ше три роки тому. Мене нічого не здивує. Йдем, аміго, по пивку ковтнемо, — показує на нічний бар, що видніється спереду біля перехрестя вулиць Хвильового і Крушельницької.


6

Підвалюємо до закладу під назвою «Таверна» (останнім часом ці дебіли — срані підприємці — настільки дурнуваті назви для своїх закладів вигадують, що просто смішно: «Таверна» — наче на березі моря знаходиться; до моря — майже шістсот кілометрів!). Два коротко стрижених штемпа, схожих на боксерів, лупцюють товстуна у світлому костюмі, лише чути його важке глибоке крякання і глухі удари кулаків об його боки.

— Боже помагай, — вітається з ними Тюля. Припиняють. Тупо дивляться на нього, тільки один із них, який має заячу губу, сухо кидає «дякую», і вони продовжують.

Заходимо у прокурене приміщення, і до Тюлі одразу підходять дві веселі мантелепи-сестрички напідпитку. Тюля нас знайомить: одну — струнку й довгоногу, якій він одразу погладжує задницю, — звати Оксана, а іншу — смагляву і невелику на зріст, яка, наче так і годиться, безцеремонно бере мене за руку, — Софія.

Софа — джана, Софа — душка, Софа — м'якша, ніж подушка…

Тюля нахиляється до мене і шепоче:

— Хочеш цю пизду?

Заперечливо хитаю головою і кажу, що не сьогодні, почуваюся галімо.

Тюля посміхається і наполягає:

— Бере не дорого. Я можу заплатити, якщо ти на нулі.

Бачу, що Софія не проти навіть просто так — по симпатії. Нам приносять пиво. Роблю великий ковток, кидаю у попільничку недопалок. Не кажучи ні слова, беру Софію за руку і витягую на вулицю. Вона стає серйозною, наче йде на відповідальну і точну, як у інженера-атомника, роботу. Відчуваю у ній цілковиту покору і піддатливість. За приміщенням бару спираю діваху на купу порожніх ящиків. Мама дорогая! який агрегат! — дивлюся на нічне небо, щедро засипане світлими крупинками зірок. Два типоші, здається ті, які схожі на боксерів і недавно товкли тут одного придурка, стоять на відстані тридцяти метрів, лише вогники цигарок підказують, що їхні погляди спрямовані на нас. Софія збуджена й волога, у неї входжу легко і без метушні, яка зазвичай буває у таких випадках. На спостерігачів не звертаю жодної уваги, наче їх зовсім не існує.

Повертаємося мовчазні. Софія тепер не така настирлива, як раніше, в її погляді бачу повагу і незрозумілу сором'язливість.

Оксана розпитує в Тюлі:

— Де пропав на два місяці? — Жаліється, що сумувала і не знати про що думала. Він замовляє дівчатам червоне вино, а сам смакує пивом.

— «Оболонь» — пиво суперове.

Софія кокетливо просить номер мого телефону, але Тюля перебиває бабське муркотіння і каже, що мій номер — 03, «швидка допомога».

Регочу, а Тюля вигукує, що допомагає моментально, особливо тоді, коли дівчинці хочеться. Софія густо червоніє і разом з Оксаною віддаляється в глибину приміщення до своїх подруг, які сидять за крайнім столиком з кількома п'яненькими типошами.

— Сцикухи, — кидає їм услід Тюля. — Так і чекають, щоб їх натягнули.

Раптом мене охоплює почуття безмежної тупої байдужості до всього, що відбувається навколо. З глибини залу за мною пильно стежить Софія. Ця дурепа, певно, чорт зна що думає і будує свої ідіотські плани стосовно мене на завтра, а можливо й на майбутнє. Варто лише трахнути одну з цих мавп, і вона одразу почне мріяти, наче це єдиний стимул для народження (чи чергового відродження) їхніх мрій.

Тюля попиває з великого бокала пиво, а я дивлюся на його перев'язану брудною ганчіркою правицю і згадую розтовчену пику Циркуля.

— Навіщо ти сказав йому про брата Ари?

  ?

— Навіщо було казати Гріші про його смерть? Хай би ще пожив кілька днів чи тижнів безтурботно, ні про що не думаючи. Він нещасний, а ти в нього забрав спокій…

Тюля пригублює бокал, біла піна залишається на його губах.

— Те, шо ти дуже розумний, — я знаю. А ти впевнений, шо його хлопнуть? Я у цьому настільки ж не впевнений, як і в тому, шо його не хлопнуть. Розмови з тобою роблять мене подібним до тебе, — сміється й оглядає присутніх.

— Хочеш сказати, що Циркуль може ще врятуватися?

— Я цього не казав, але все можливо. Всі ми під Господом ходимо.

— Ти говориш, як твоя бабуся.

Тюля ніби не розуміє мого жарту і продовжує:

— Хай утече, далеко-далеко. Але нікому про це не говорить.

— Ти ж хотів його вбити?

— Це я так, «абстрактно» — як ти любиш деколи казати. Зрештою, Циркуль — нормальний типоша, це не той балабол — Вася.

— А Бідон?

— Бідон зашуганий, але добряк. На ньому завжди будуть воду возити. Але все одно, всі оті васі, бідони, циркулі — фуфло. Хоча… Циркуль уміє красти, у нього дар Божий, таких знайдеш рідко. Він постійно з тролейбусів виносить чужі «лопати» [5], іншу хуйню. Циркуль — наш. А всі решта — гниди.

— Чому?

— Бо не на своєму місці. Вони тільки зараз ходять, блатують, показують, які серйозні типоші, але коли прийде до діла, — все стане на свої місця. І вони про це знають. Ти також про це знаєш, мені нема більше шо пояснювати. — Тюля показує правою рукою барменові повторити ще два пива.

Пауза.

Від його несподіваного одкровення у моєму горлі з'являється важкий клубок. Мабуть, важко зневажати бандерлогів і водночас завжди бути біля них, щодня слухати їхні думки, бачити їхню поведінку, як вони жартують, жують чи бухають, бачити все те, що тебе кумарить. Від цього може початися алергія.

Чому Тюля з ними? Навіщо йому Бідон, Циркуль, Вася Булавка, а ще ця шльондра Мишка?… Рома.

Рома!

Я ніколи не бачив, щоб він був із нею ніжним. Тюля певно думає, що вона зможе терпіти таке ставлення до себе й надалі. Він об неї постійно витирає ноги! Хай там що, але баби люблять ніжність, і хто стукатиме в їхні серця, тому вони їх і відчинять.

— Мене дивує одне: ти не прагнеш того, чого прагнуть вони. Ти наперед розкинув свої буйки і сказав: «Ось мої буйки, за них я не запливаю і прошу всіх інших, зі свого боку, не запливати». Це чесно? — чесно. Я це поважаю. А вони цього не доганяють, бо дауни. Вони надивилися крутих фільмів, наслухалися крутих історій про серйозних пацанів і поводяться, як мавпи, в яких немає свого життя. Живуть за чужими розкладами, які їм не під силу, а чужі буйки сприймають як свої. Підари! Та вони мертвими народилися! — говорить Тюля із запалом і багато жестикулює.

— А де, по-твоєму, їхнє місце?

— їхнє місце? В задниці їхнє місце! Ну… хай женяться, по ночах трахають своїх дружин, роблять дітей, а якщо самі не можуть, — хай закривають очі, коли це робитимуть інші; або ж заробляють гроші, зносять до хати меблі й шмаття, закривають на всі замки двері, шоб їх не вставили [6]. А чого їм ше треба? — дивиться він на мене. — Йопересете! Та скоро вже буде ранок! Давай, допивай, пора додому.

— А як дівахи? — запитую про Мишку і Рому.

— Ти про шо?

— Я чув, що їх хтось хоче повбивати?

— Слухай, ти мене вже задрав своєю мораллю. Мишка — тріпло, вона ненадійна, обов'язково буде чесати. А Рома… Рома… Вона тобі подобається? — посміхається Тюля, примружуючи очі.

Мої руки злегка тремтять. Тюля, мабуть, бачить у моїй поведінці раптові зміни, бо обличчя його ніби загострюється, так, наче він щойно дізнався новину, яка вразила своєю непередбаченістю. Аби оволодіти собою — зосереджуюся на цілковитому спокої, відчуваю, як усередині все нуртує, калатає, збуджено тремтить, проте підпорядковується заспокоєнню й тверезій думці.

— У неї є майбутнє, і не треба його нищити. Тюля подумки зважує почуте, неоднозначно киває головою.

— Поговоримо про це іншим разом, — підводиться і допиває пиво. Розраховується з симпатичною дівчиною в охайному білому фартусі, каже, здачі не треба, не тікай, як тебе звати, маленька, я до тебе обов'язково прийду. Потім, не дивлячись у мій бік, киває мені головою, мовляв, пішли.

Наближаючись до виходу, відчуваю руку, яка хапає мене за рукав. Софія. В кишеню моєї куртки ця шлюшка запихає складеного папірця і, нічого не кажучи, йде назад до своєї компанії за крайнім столиком у кутку приміщення. Жмакаю і викидаю. Думає, що мені треба її телефон. Така легкість наших стосунків, які несподівано зародилися і не менш несподівано мають шанс продовжитися, трохи непокоїть. Дивлячись на неї ззаду, як віддаляються її красиві рівні ноги, згадую наш тет-а-тет за нічним баром і мене охоплює жах. Я зовсім забув про пре-зик! Вибігаю з приміщення. Тюля услід кидає «ти куди?». Біжу під темні крони дерев, де мене ніхто б не побачив, і починаю мити болт власної сечею. У неї ж, мабуть, цілий букет! — молюся під стовбуром тополі.


7

Прокидаюся від дзвінка у двері. Що за придурок припхався? Чого йому треба? Насилу підводжуся, йду в коридор, погойдуючись між стінами у лінивих лабетах сну. Відчиняю. На порозі веселий Бідон. Перед самісіньким моїм носом трясе маленьким целофановим пакетиком, набитим травичкою.

— Я приніс атом!

Протираю очі: на годиннику 8. 42. Здивовано думаю, якого бена так рано?

— Рота, підйом! Чи його послати?

Шукаю штани й футболку, одягаюся.

Бідон переминається з ноги на ногу, і це нетерпляче чекання видається справжнісіньким допитом — не менш цинічним, аніж допит невинної людини в слідчому ізоляторі.

— У мене є справжнє щастя, — не вгамовується він. — Малий Мірчук підкинув. Минулого тижня ми з Циркулем вже попробували. Дах підриває і відкидає датеко-далеко, в район Кавказу. То як? А?

— Сьогодні не можу.

— Ти, як маленький, — відразу відчуваю добру вдачу Бідона, який ніколи не відступить у власних намаганнях догодити приятелеві, поки не переконається, що всі його щирі заходи вичерпані.

Бідон належить до тих людей, які за своїм характером невимовно щедрі. Ця християнська душа могла би подарувати аміго сто доларів, якби той почав нарікати на важку матеріальну скруту, або запропонувати свої послуги, якби Бідон знав, що вони потрібні; більшість друганів, яким він допомагав, навіть не знали його імені та прізвища — для них він був просто Бідон (при зустрічі) і Товстозадий (поза очі).

— Йду в гості, буду знайомитися з батьками Інги, а вони ж викладачі, книжки, інтелігенти, літературна мова, словом, всі ці діла. Хочу справити гарне враження.

— Так це в тягу! — знову наполягає він.

— Ти мене вже затрахав. Добре.

Звичайно, можна знайти причину відмовити Бідону, але ж це не я роблю послугу, а він, тому трохи негарно було б змушувати його вмовляти мене далі, тим паче, він міг би навіть не пропонувати.

Бідон просить знайти непотрібну дволітрову пластикову пляшку з-під мінералки. Знаходжу. Пропалює цигаркою збоку унизу невеличку дірку, відкручує корок, одягає на горло пляшки фольгу з-під цигаркової пачки, пальцями робить у ній заглибину і обережно насипає в неї травичку.

— Підпалюй.

Клацаю запальничкою і від синюватого вогника травка починає тліти, а Бідон розкурює ще дужче, від чого у пляшці згущуються сиві кубельця диму. Вдихає велику порцію диму, мало не душиться і передає пляшку.

— Тягни, — відкашлюється він. — Цього разу я насипав, як на два рази. Має гребти по-чорному.

Тягну щосили. Відчуваю, як дим нестерпно дере горло, мало не душуся, але намагаюся не кашляти. Однак не витримую і бухикаю, як ненормальний, наче почався припадок. Харкаю у хустинку.

По колу пускаємо ще раз, я знову бухикаю.

— Чорт, забув… у тебе ж алергія, — забирає пляшку Бідон і каже, що наступного разу попробуємо через відро з водою, холодний дим гребе ще крутіше. Затягується, стискається, як пружина, аби не кашляти і через декілька секунд видихає. — Йо! Мене гребе! Це просто гайки, як мене гребе!

Знову тягну з пляшки, але менше, як попереднього разу, бо остерігаюся обпекти горлянку, яка через постійну алергію в мене подразнена.

— Мені обіцяли гаш принести. Це просто цвинтар! Раз дьорнеш — і тебе більше нема! Будеш зі мною?

— Гашиш? Ні. Він садить пам'ять.

— Тобі треба пам'ять?

— Да. Хочу поступати на історичний.

— Яка в сраці історія? Я краще гаш принесу! Знову тягну, мало не тріскаю від спазм кашлю, які насилу стримую, і відчуваю, що мене трішки веде.

— Уявляєш, я недавно курив удома, а моя сестра дивилася — і під димок, мавпа, попала. Таке почала нести, таке! — Бідон захлинається сміхом і раптом співає:

Мала баба Миколайка,

цілувала його в яйка.

Одне яйко, друге яйко —

але файний Миколайко!

Сміємося, як повні придурки. Бідон ще раз затягується, затримує дим у легенях, його табло стає схоже на розпечену електричну плиту, раптом душиться і його пробиває на грубий кашель. Знову передає мені, потім ще раз і ще раз.

— Не доганяю я цього Васю й Циркуля. Навіщо мазатися, якщо краще курнути? Так можна присісти. Правда? А тепер ще цей брат Ари. Слухай, — зривається він із місця. — Вони ж їх завалять! Вони ніколи нічого не забувають!

Погоджуюся і простягаю йому пляшку.

Він припадає губами до отвору в пляшці, вдихає залишки диму, який вже не такий густий, як на початку, бурмотить, що скінчилося, відкладає непотрібну пляшку і копирсається в кишенях. Дістає пачку цигарок і простягає мені. Закурюємо, відкинувшись у м'яких кріслах.

— А якщо вони прийдуть сюди?

— Не думай про кінець світу. Це тебе зараз просто гребе.

— Легко тобі казати.

Бідон заплющує очі, тільки цигарка, затиснута у його пальцях, тліє, і рівний, як мотузка, димок плавно тече вгору. Він настільки розслабився, що схожий на блаженного. Через кілька хвилин розплющує очі і довго дивиться на мене:

— Олег.

Слухаю себе: здається, я велика спокійна ріка, але в мені нема риби. Води нікуди не течуть, лише стоять на місці, і те, що в мені думає,  гойдається в них, зависає між дном і поверхнею, звідки пробивається тьмяне, ледь зриме світло.

— В мені нема риби.

— Олег, курвий син!

— Да? — зриваюся, бо Бідон прямісінько мені в очі світить невеличким ліхтариком, який носить на зв'язці ключів. — Що таке? Що?

— Скажи щось дуже круте.

— Що саме?

— Дуже розумне. Ну… ти знаєш, що я маю на увазі.

— Навіть не здогадуюся.

— Скажи якесь дуже круте слово, термін там чи ще якусь хуйню.

— Яке слово?

— Та яке завгодно! Ти як маленький! Любе слово, але щоб воно було круте і щоб я міг його запам'ятати.

Глибоко затягуюся і думаю, що саме цьому бовдуру сказати. Про себе перебираю в пам'яті слова, котрі і могли б сподобатись йому: спершу на «А»: «алгебра» — не те, «артилерія» — всім зрозуміло, «бульдозер» — не те, «кратер» — пху, «спіритуалізм»… да!

— Спіритуалізм.

— А? — підводиться Бідон, дико перекосивши обличчя. — Що ти сказав? Що це за хуйня?

Повторюю слово, від чого Бідон ошелешено кліпає очима і продовжує на мене дивитися так, наче щойно побачив марсіянина.

Мабуть, він намагається про себе повторити, бо його губи злегка рухаються. Дивно змигує своїми каламутними очима, зиркає на стелю, показує на павутину, запитує, чи бачу її. Вимагає пояснити значення слова.

— Це те, що ми не можемо зрозуміти. Ця тема з духами пов'язана.

Він знову витріщається на мене булькатими очима і відкриває рота.

— Ой, бля!

— Те, що знаходиться поза нашою свідомістю.

— Поза свідомістю! Ой бля! Поза нами. Я це відчуваю! Як це, як це? — спі.. рі.. суа.. от зараза — спі…ні.. лізм… Пху! Ну і слово! Що за придурок це придумав?

— Мабуть, геній.

— Він курив?

— Не знаю.

Озивається телефон, беру слухавку і чую голос Циркуля. Він подавлений і — здається — вмазаний, насилу говорить, наче жує слова. Просить позичити йому п'ятдесят гривен (звичайно, не віддасть і пустить на ширку), незадоволено погоджуюся і кажу, що завтра можна буде отримати гроші.

— Гріша з другого світу? — запитує Бідон.

— Да. І справи в нього, здається, дуже погані. Бідон сідає і дивиться в підлогу.

— Він ще не закосив?

— Ні.

Пауза.

— Нас усіх повбивають, — каже він, заплющивши очі. — Або закриють.

Бідон нагадує велику миролюбну звірюку з телепередачі «У світі тварин», мені стає його шкода. Дивлячись на нього, деколи думаю, що в минулому житті він був однією з отих рідкісних рептилій, які харчувалися лише рослинами, поїдаючи їх тонами, і які давно-давно загинули через несприятливі природні умови. Не віриться, що в когось здатна піднятися рука на це створіння, яке більшу частину життя проводить активно працюючи щелепами, наче корова.

Пауза.

— Кажеш, духи? — бурмоче він, придивляючись до шафи. — Духи.

Він розтирає обличчя руками, відкриває солодку водичку і п'є її невеликими ковтками.

— А знаєш, я вирішив бджолами займатися. — Каже він серйозно, потім хапає голову руками і киває. — Ой, бля! Як мене ковбасить! Про бджоли я серйозно. Ти що не віриш? Давно за ними спостерігаю. Вони не такі, як люди. Чого либишся? В натурі! У них все якось по-іншому, простіше — чи що? — хулі тут думати — у них все чесно: є обов'язки, робота і навіть користь. Бджоли люблять доброту, охайність і взагалі — правильний спосіб життя. Вони до себе не підпустять якогось недоумка, від якого тхне гниллю із нутра. Нам від них треба багато ще вчитися. Як думаєш? А, Професор?

— Мабуть, твоя правда. — Стежу за його лицем, яке від глибоких роздумів набуває темних відтінків. Його, певно, гребе, як демона.

— Страшно… — несподівано говорить Бідон.

— Щоб заспокоїтися, тобі треба кудись поїхати. Просто поїхати, — намагаюсь повернути йому спокій.

— Поїхати? — замислюється Бідон, ходить по кімнаті, дивиться у вікно, потім несподівано запитує. — Тут можна справді поїхати. Що ти про все це думаєш?

— Не зрозумів.

— Чи думаєш ти про вчорашнє? Про те, що ми зробили?

— Хто «ми»?

— Всі ми, — здивовано зводить очі.

— Я вчора нічого не робив. Не розумію, що ти несеш.

На обличчі Бідона наступає мить прояснення, бо риси його наче гострішають, щоки поволі обвисають, а рот злегка відкривається, так, наче він став свідком сенсації. Бідон довго на мене дивиться, кліпаючи очима:

— А все ж таки…

— Не омине нас чаша сія. Амінь.

— Думаєш, ми далеко зайшли?

— Да.

Пауза.

Бідон раптом посміхається, запихає руку в кишеню штанів і дістає звідти невеликий паперовий пакетик. Акуратно його розкладає і я бачу спресовану у формі чотирикутника купку зелених зернят.

— На догонку. Ти ж ідеш у гості? — застигає його побляклий погляд. — Це ще нікому не зашкодило, особливо там, де почуваєш себе хєрово. Підставляй долоні, — наказує мені і насипає невеличку купку. — Жуй.

— Може, з варенням?

— Яке в пизді варення! Ти що, дівчинка? Жуй. Так тоже нормально.

Засипаю в рот зернята і починаю жувати, відчуваючи терпкий смак. Мовчки дивимося одне на одного. З кухні приношу дві великих кружки компоту, запиваємо.

— Після обіду настануть гайки, — простягає мені цигарку.

Пауза.

— Я звідси звалюю, — розгублено промовляє Бідон. У його голосі нотки страху і безнадії.

— Правильно зробиш, — супроводжую його до коридору і розповідаю про те, якими способами вибивають із підозрюваних свідчення: на голову натягають целофановий кульок і міцно стискають навколо шиї, аби не проходило повітря, або ще краще в таких випадках підходить протигаз, у якому закривають клапан. Щоправда, є такі винахідники, які люблять напустити у прохід хобота слізогінний газ, після чого жертві нічого не залишається, як сказати всю брехню, і всю правду, яку від неї забажають, бо таких тортур витримати неможливо.

Бідон мене уважно слухає і його чоло вкривається потом. Особливо ж поширені допити з молотком, коли по твоїх п'ятках товчуть до того часу, поки з тебе з напівбожевільними криками від неземного болю вилізуть, виповзуть, викарабкаються останні залишки інформації, котра зберігалася у твоїй свідомості; колись чекісти особливо любили допити з випарами молока, це, старий, взагалі дуже тонко, хапають тебе за волосся і твоє рило тримають над казаном з киплячим молоком, його пара потрапляє тобі в носа і рот, ти дихаєш нею і тоді…

— Я звалюю звідси, — каже блідий Бідон, його щоки тремтять, наче від холоду.

Він одягає нові коричневі туфлі, котрі, мабуть з переляку, купив сьогодні зранку, остерігаючись, що його знайдуть по протекторах підошов, якими наслідив у парку. Прощаюся і шепочу йому, щоб тікав негайно.

Бджоли чекають.


8

До зустрічі із батьками Інги, куди мене запросили на день народження її молодшої сестри, маю ще кілька довгих годин. Маман попрасувала сорочку й костюм ще вчора, сильно переживає. На її очах навіть виступили сльози, коли вона говорила «Боженьку, тільки б, дітки, у вас все було добре». Вона переживає від того, що Інга з «непростої сім'ї»: батьки працюють в університеті, вчені, батько, здається, доктор історії, у них грошей кури не клюють, не кажучи вже про ділові зв'язки. Вечорами не раз шепоче мені: «Хочу, щоб ти став великим ученим, щоб тебе всі знали і шанували!» А ще деколи від неї можна почутії й таке: «Уявляєш, твоїм тестем буде учений-історик і він тобі допомагатиме!» У такі хвилини Маман стає просто нестерпна, малює собі радісне майбутнє і каже, що за мене можна буде більше не переживати, що все, синуля, буде гаразд і спокійно можна буде померти. Від цих слів мало не падаю з табуретки, але тільки мовчки посміхаюся і схвально киваю головою, що все буде саме так.

Приймаю холодний душ. Гребе ще сильніше. Заплющую очі. Страшно. Сам у квартирі. Здається, що по сходах мого під'їзду підіймаються вірменські головорізи, аби помститись за Ару. Уявляю, як вони будуть мене різати великими кухонними ножами, заливаючи все навколо моєю кров'ю. Або випустять у моє нещасне тіло кілька автоматних черг, перетворивши його на котлету.

Господи! Який страшний цей світ! Рано чи пізно кожен із нас отримує те, що йому належить.

Вода стікає по моєму тілу. Вода не може зробити мене чистішим. Вона густішає, наче миюся під напором теплого силікатного клею, який тонкою оболонкою вкриває тіло, повільно стікає по ньому, стиха дзюркоче. Немає такого клею… немає такої води, яка змінила б людину.

Часто згадую слова Маман про те, що мені пора змінюватися, замислитися над своїм майбутнім; це просто подарунок долі, що в моєму житті з'явилася така «гарна дівчина» Інга, з такої «знатної та доброї сім'ї» і що мені, аби «все це здійснилося» (?), треба «тільки докласти незначних зусиль» — стати серйознішим, більше сидіти за книгами, не волочитися з непевними друзями, бо вони рано чи пізно здатні підвести під монастир і зіпсувати долю, менше вживати алкоголь, бо перед сусідами соромно, майже щотижня приносять мертвого. З роками Маман все більше дрейфує в бік невизначеної віри. Чому невизначеної? Бо їй до лампочки конфесії і всі оті розборки між ними. Маман любить ходити в різні храми, патякати з місцевими бабусями про добро і зло, про нестачу грошей і корупцію серед чиновників. І в цьому, здається, знаходить для себе заспокоєння. Хоча значно раніше, приблизно п'ять років тому вона призвичаїлася збирати вирізки з газет про життя в інших цивілізаціях, про всю оту космічну муру, включаючи НЛО та інопланетян, а деколи, коли по ящику показували в новинах сюжет, пов'язаний із неземним існуванням, вона радісно казала, що це діти всесвіту шлють нам своє вітання.

«Ja, ja. Richtisch» — киваю у такій ситуації.

Заплющую очі і відчуваю несамовитий сум, навіть розпач. Інга завжди здавалася людиною з іншої планети, якій усе треба пояснювати до найменших подробиць. Коли з нею йду по вулиці і в мене ненароком злітає з уст одне з отих незрозумілих словечок, вона запитливо дивиться і мовчить. Не знаю, чи соромитися свого вчинку, чи пояснювати це слівце. Про що вона думає? Деколи не розумію дитячого виразу її обличчя, яке на кілька хвилин може стати стурбованим, сполоханим чи засмученим.

Та з часом з'являються інші почуття до Інги. Дратує її відірваність від мого життя, неуважність до того, чим живу я. Вона не буває у тих місцях, де люблю відпочивати. Мало тямить у сучасній музиці, а це дуже поганий і невтішний показник. Зате, коли йдеться про культуру, церкву, літературу та всіляку релігійну та інтелектуальну муру, Інга може щебетати без перестанку. Найбільше трафляє її обізнаність у церковному календарі та релігійних святах — таке може знати хіба звихнутий або ненормальний.

Одного разу дав їй послухати цілу обойму касет — «The Doors», Луї Армстронга, Діо, «Плач Єремії», БГ — наступного дня вона принесла платівку Шостаковича, через що я мусів доїти Бідона, аби він позичив свій програвач, якого насилу притарабанив, настільки ця тумба важка.

В мене виникло враження, що цією музикою вона хотіла показати відмінність між нами.

Але хіба маю право звинувачувати її, що вона донечка свого тата й мами? Вона просто інакша від мене — от і все. І це, мабуть, добре. Хоча, без сумніву, їй краще зустрічатися з одним із отих типош, які у школі вчилися на відмінно, яким у портфелики матері клали бутерброди і давали щедру копійку, аби дитина не почувалася знедоленою; мабуть, їй варто поєднати долю з одним із отих маминих сосунків, які ніколи в житті не пробували цигарки (тато повідбиває руки), які ніколи не пиячили, лише після дуже глибокого і запізнілого повноліття (після одруження), не кажучи вже про куріння травички, круту наркоту чи оргії зі шльондрами; справді, їй краще зійтися з одним із отих гондонів у завжди свіжих, випрасуваних сорочках, котрі в кишенях носять дві носові хустинки: одну для себе, іншу — звісно — для дівчини (заради гарних манер, про які їм нагадують їхні матусі), і в які вони дрочать на самоті та потай вночі перуть; їй треба закохатися в одного з отих переляканих сопляків, яких ми з Тюлею гасили вечорами у підворіттях і на вулицях, забираючи в них гроші, годинники, дороге взуття, шкіряні рукавиці, фірмові куртки, хутряні шапки.

Добре, що з цими ділами зав'язав і тепер почуваюся морально краще.

Тюля каже, що злодій повинен завжди страждати, бо тільки так він може стати справжнім профі у своїй роботі, коли після вдалої справи всередині оживає легкий приємний мандраж як винагорода за нервову перенапругу, підготовку і попередні невдачі. Тоді світ змінюється буквально на очах: стає великим, привітним, доброзичливим, а головне — доступним для тебе. Тоді знову почуваєшся повноцінною людиною, яка здатна впливати на своє життя, тоді знову повертається бадьора впевненість у завтрашньому дні. Тоді малюєш собі ілюзорне майбутнє — з гарними довгоногими зайцями [7], у гучних компаніях нормальних пациків, у пристойних закладах, а не в дешевих прокурених забігайлівках для робітників-бандерлогів, де наливають сто грамів сурогатної гидотної горілки за вісімдесят копійок і дають бутерброт із несвіжою ковбасою за гривню, де всіляка дешева шваль безперестанку варнякає про своє сране життя. Тоді собі кажеш: ще кілька серйозних ділюг, аби пристойно піднятися, і після цього можна зав'язати. Тоді, факен шєт, почуваєш себе володарем цього нікчемного світу і дивуєшся, наскільки все в ньому доступне і дешево коштує.

Тюля каже, щоб я з Інгою терміново одружувався, поступав в університет, закінчував його, зрозумій, старий, в житті треба самому брати, ніхто тобі нічого не дасть, використай цю пизду, бо вона на більше не заслуговує, а потім кинь і живи своїм звичним життям, матимеш право на їхнє житло…

Можливо, рік тому так і вчинив би, але зараз не можу, бо не по-людськи все це. Навіть трохи лячно від того, що йду до Інги додому, адже мене будуть оглядати, наче велику рогату худобу на базарі, двозначно примружуючи вії, по мені повзатимуть, наче липкі мухи, уважні, зосереджені погляди.


9

Раптом згадую Рому: сполохане, тендітне личко. Серце моє стискається. З кожною миттю відчуваю — її бракує. Хочу зателефонувати, почути привітний голос і поговорити про всілякі дурниці, аби в слухавці лунав дзвінкий сміх. Але переді мною стоїть озлоблене обличчя Тюлі, його чіпкий, колючий погляд, від якого віє чимсь недобрим і непередбачуваним.

Беру слухавку і вагаюся набирати добре знайомий номер, цифри якого знаю напам'ять. Адже Рома може бути з нимі тоді, коли зателефоную, у нього може виникнути підозра.

Господи, я навіть не наважуюся згадати його ім'я!

Набираю.

Рахую гудки: перший, другий, третій, четвертий, ще один, ще…

«Алло» — народжується сполоханий голос, але не можу розібрати чий. Цей дебільний зв'язок мене завжди дістає. Якби я був Піночетом, то першим же ділом замордував би кілька сотень працівників АТС.

«Рома!»

«Слухаю», — говорить вона, як незнайома людина. Від цього виникає враження, наче пізнаю Рому ніби збоку, відсторонено від нашого знайомства. З'являється дурнувата напружена пауза і я втрачаю контроль над своїм спокоєм.

«Це я».

«Хто?»

«Рома, це я — Олег».

«Привіт», — каже її голос із помітними нотками бадьорості та здивування. Здається, вона зраділа і, можливо, навіть хоче мене бачити. А може, це почалися галюни від хвилювання?

«Ти сама?»

«Сама, — промовляє так, ніби посміхається над моїм запитанням. — А що?»

«Я… я думаю про тебе», — й одразу почуваюся повним ідіотом, бо ця фраза ніби показує мою слабкість і нерішучість. Шєт! Чому я не вмію контролювати свої почуття? Це ж так просто — треба лише не говорити те, про що думаєш. Вони люблять наші слабинки. Треба просто уявити себе бегемотом, якому все по барабану.

«Невже?» — помітно виростає голос на фоні невиразної музики (мабуть слухає магнітофон, або працює телевізор).

Пауза.

«Чому мовчиш? — гукає вона. — Алло!» Між нами виростає море жахливих звуків, якесь мурло вклинюється в розмову, запитує «це Ганя?», але нарешті кладе слухавку.

«Не знаю, що казати».

«Дурненький».

Господи, яке слово! Це слово мені одразу подобається, бо воно просте й привітне. На душі одразу стає легше, почуваюся розкуто.

«Хочу просто тебе слухати».

«Ти мені снився, — каже Рома і сміється. — Такий кумедний, такий хороший, наче слоненятко з мультфільму». Боже, я навіть живу в її снах! Що це може означати? Треба в Маман запитати, вона все про цю психічну муру знає.

«Наче слоненятко?» — перепитую і сміюся, як ненормальний.

«Так. А ще ти пестив моє волосся своїм хобітком і дивився вгору. Чого ти дивився вгору?»

«Не знаю. Чим, ти кажеш, пестив? Хобітком? — регочу ще дужче, мало не падаючи на підлогу. — А хвостик був?»

«Так», — сміється вона.

«Я не про той».

«А про який?» — кокетливо перепитує Рома.

«Ти знаєш про який. Це, мабуть, дуже еротично».

Пауза.

«Алло! Алло! Ти що, мене не чуєш?»

«Я тебе хочу».

«А Інга?»

«Відпочиває. Я хочу тільки тебе».

«А як Тюля?» Одразу пропадає настрій, бо я зовсім забув про його існування, наче він раніше існував просто як фантазія.

«Ми йому нічого не скажемо, між нами все буде по-старому».

Боже, до чого я докотився! Обробляти дівчину свого друга! — за це треба вбивати! Що зі мною діється?

Несподівано уявляю всі ймовірні наслідки цього і мені стає соромно. Не відчуваю страху, настільки глибоко Рома увійшла в моє серце, в мою макітру. І це трапилося за одну тільки добу, від цього я втратив сон уночі, а тепер, здається, ще втрачаю голову.

«Між нами не буде „все по-старому". Дурнику, як ти цього не розумієш?»

«Маленька, я тебе хочу. Хочу до смерті».

Пауза.

«Приходь у п'ятницю», — говорить значно тихіше, аніж раніше, і кладе слухавку.

Не вірю своїм вухам! Руки тремтять, наче від лихоманки, по шкірі бігають мурашки, а серце калатає хутчіше, і здається, що зараз впаде у труси. На мене находить непогамовне збудження, не можу сидіти на місці, тиняюся по квартирі, як очманілий. Падаю на диван, заплющую очі і думаю про те, що зі мною трапиться у майбутньому.


10

До Інги йду, як відморожений. Мене гребе, як демона. Я знаю, чому прямую до неї, але мені важко зрозуміти, що там відбуватиметься. Звичайно, будуть гості, адже день народження сестрички Інги, будуть подарунки, радість батьків, тости розумних дядь і тьоть, смачна холодна й гаряча закуска, інтелектуальні та п'яні балачки, але все це я розумію ніби притуплено, туманно, натомість тільки дорога й тривалість шляху до Інги видаються найбільш важливими.

Я йду. Зосереджуюся на думці, що йду до неї. Бо насправді про це більше знає моє тіло, аніж мозок.

Ковбасить конкретно.

Вона живе за два квартали. Можна проїхати кілька зупинок тролейбусом або автобусом, але волію пройтися, бо так менше на шляху трапляється людей. А ще треба купити квіти для іменинниці, заради них вийшов на годину раніше з дому.

Перед моїм поглядом простягаються невиразні силуети будинків, які непомітно зливаються з небом — сіре з синім. Нечіткі контури дерев поволі потопають у місиві інших предметів. Випадкові бандерлоги хаотичними плямами проповзають по різні боки від мене. Чорні шмати птахів дзвінкоголосо зависають над моєю головою.

Я йду, бля.

У вікні тролейбуса помічаю Мишку. Яка в неї тупа хліборізка, коли вона думає про своє! Дивуюся, як мені вдалося побачити її у здоровій металевій коробці, що стала перед світлофором поруч на дорозі. Через тьмяні вікна бачу розмиті обличчя пасажирів, серед яких нерухома посмішка Мишки: вона, мабуть, цієї миті мріє; силкуюся вхопити її згустком своєї руки, який видовжується у порожнечу.

Як мене ковбасить!

Мишка сходить на зупинці, яка за метрів п'ятдесят попереду від мене. Вона виглядає трохи відмороженою. Підходить до невеликого кіоску, витягує, здається, бабки, простягає у віконце. Очікуючи, блукає поглядом навколо, повертає голову в мій бік і раптом помічає.

Шєт! Я так поспішаю! Мишка махає мені рукою. Відкриває щойно куплену пачку цигарок, прикурює від запальнички. Наближаюся. Вона буквально прилипає до мене зі своїми дурнуватими запитаннями, якими завжди має звичку втомлювати і дратувати. Єдиною причиною такої уваги з її боку було те, що вона хотіла зі мною зустрічатися (зустрічатися?), але на це ніколи не вівся — не вилазив на неї по-п'яній, коли пропонувала свої розчепірені ноги.

— Куди такий нафарширований?

— До Інги, — намагаюся розгледіти її обличчя, але воно раптом втрачає свою реальність і перетворюється в суцільну пляму.

— Давно хотіла запитати, — хижо дивиться своїми хитрими очима. — А вона в тебе бере?

— Чого хвилюєшся? Може, заздриш? Якщо дами про таке запитують, значить… — починаю реготати. — Значить це їх тривожить і в них є деякі проблеми. Єс?

— Дурак!

— Ну, ну, не треба, — хапаю її за руку. — Пробач, я трохи загнався.

— Ти забагато загнався. Від кого, від кого, а від тебе, Професор, я такого не чекала. Ти ж не такий…

— Більше не буду. Ну?

— Добре, так і бути — пробачаю. Але востаннє! Зрозумів?

— Да.

— Слухай, і що ж ти такого в ній знайшов?

— Не догнав…

— Ну, як би тобі це пояснити… У неї ж такі делікатні батьки. І вона вся така… мабуть, не знає, як виглядає… — пирскає Мишка зі сміху і показує очима на мою ширінку. Мацаю руками, чи все гаразд.

— Це все?

— Ти образився?

— Да.

— Пробач, більше не буду, — вона раптом стає серйозною, обличчя попри жахливу невиразність суворішає. — Пригости пивом, я давно з тобою не говорила наодинці. Ну, не будь жмотом, як Вася Булавка, придурок відморожений. Уявляєш, такого жлоба ще не бачила — вчора — якусь кончєну сігарєту — і ту зажав! Чьмо! Прікалуєш? А всім хвалиться, які в нього багаті батьки і родичі, що все можуть купити… Не люблю таких… Тільки про себе думають…

Сідаємо за столик під великою парасолькою літньої кав'ярні, замовляю бокал світлого пива і пляшку мінералки для себе. Дивлюся на повільну роботу продавщиці, як ліниво вона відкручує краник і як ліниво з нього тече темнувата рідина у нахилений бокал, збиваючись у білу-білу піну. Але все раптом втрачає свої контури і зливається у різнокольорову фігуру, в якої ледь помітні ознаки руху. Мене гребе конкретно.

Сидимо мовчки. Мишка крутиться, як ненормальна, головою тільки — туди-сюди, наче виглядає потрібну їй людину. Деколи її погляд затримується на мені.

— Що з тобою?

— А? — ніби повертається вона до тями. — Я просто задумалася.

— Про що?

— А, — махає рукою, ніби не не варто уваги.

— Ну, давай, розповідай, — підштовхую її.

— Словом, я познайомилася з тусньою цікавою…

— Хто такі, з нами щось мутили?

— Ти неправильно зрозумів. Вони не по цих ділах.

— Пенсіонери чи менти?

— Дурак. Це сумирні, тихі люди.

— Це ті, що в морзі?

— А? — ніби не дочуває моїх слів Мишка, не підозрюючи, що я жартую. Із серйозним виглядом прикурює.

— Я кажу — трупи, чи що?

— От дурак! — гнівається вона. — Свідки Єгови. Знаєш, є такі віруючі.

— Знаю. А то подумав, що ти знову в якусь лажу влипла. Вони люблять народішко кидати, особливо на квартири.

— От мудак, — із досадою промовляє вона. Пауза.

— Чьо більше нічого не питаєш?

— Все ясно.

— Що ясно?

— Ну, віра, молитви… віруси.

— Пху, дурак! А ще тебе Професором називають.

— Ти, може, хочеш, щоб я тобі лекцію з історії прочитав? Отаких, як ти, вони й шукають, бо легше на мозги капати і лапшу на вуха вішати. Що вони чесали? Що всі навколо по-ідіотському живуть, тільки вони по правильних розкладах? Да?

— Да ну тебе! — дратується. — Я просто з тобою хотіла поговорити, як з розумною людиною, а ти…

— Мишка… Пауза.

— Мишка, я не навмисне. Зрозумій тільки одне, секти стають популярними тільки тоді, коли людям стає галімо і вони в них радо йдуть, бо тільки там нібито є порятунок. Це як наркота, шариш? От і все, що я хотів тобі сказати. Не ображайся.

— А хіба це погано, якщо тільки там є порятунок?

— Не знаю. Пауза.

Мовчки бавиться запальничкою.

— Чьо ти не з Ромою?

Мало не роззявляю рота від цього несподіваного запитання.

Чому це її хвилює? Хіба вже щось пронюхала…

Пауза.

Мишка прикурює, пригублює пиво й очікуючи оглядає мене.

— А чому я повинен бути з нею?

— Хіба не знаєш?

— Не догнав.

— Ти ще такий маленький? — пирскає вона зі сміху, від чого у виразі її обличчя з'являються хижі неприємні риси; хочеться на неї крикнути, аби стриманіше себе поводила.

Ця загадковість починає трохи дратувати, але я швидко заспокоююся, бо добре знаю кокетливу вдачу Мишки. Спершу поламається трохи, ніби покаже, яка вона крута, що без неї нічого не відбувається і що все їй відомо, а потім сама все викладе, все як є. Знаю її як облуплену.

— Куди, по-твоєму, діти Тюлю? — зумисне розкручую розмову, хоча ця відвертість мені трохи парить.

— А їй потрібний той Тюля? Він же думає тільки про «зараз» і нічого не бачить наперед…

— А я?

— Ти? Ти… не такий. У тебе життя ніби надійне.

— Яке? — насторожуюся, бо не зовсім розумію почуте.

— Надійне. Воно повільне, але йде по безпечній колії, — спирається на бильце пластмасового крісла і трохи дивно додає. — Ти це добре знаєш, тільки реагуєш… Сонний, як черепаха.

Пауза.

Вона розповідає про свої балачки з Ромою, від чого у мене переймає дух (Рома думає про мене!); відчуваю, що ця мавпа не все говорить, наче дразнить мою цікавість, наче зумисне вимотує мене і хоче, аби я розпитував.

Мишка просить купити пакетик солоних горішків.

Купую. Розриває його зубами, кілька кидає до рота і запиває пивом. Дивлюся, як вона п'є, і мені раптом здається, що її обличчя, рука і бокал зливаються в невиразне ціле. Потім Мишка прикурює і з її нутра повільно виповзає густа, сива, липка маса, розпливається перед моїми очима й підіймається вгору, ніби страшний джин із казки. Простягаю руку до неї, аби пробити цю в'язку запону, а Мишка здивовано підводить очі.

— Ти чьо? Отямлююся, забираю руку.

— Нічого б не їла — тільки горішки.

Що для неї є сенсом життя? — думаю про себе і спостерігаю, як блискавично швидко змінюється її табло: губи жваві, ніби непосидющі, завжди рухаються, очі то скачуть, як дітиська, то примружуються, ніс то розширюється, то видовжується. І взагалі — в неї зараз чомусь тупа, коняча пика. Вдивляюся в її обличчя пильніше.

Пальці підносять до рота горішок, уста швидко його поглинають, щоки розтягуються на кілька секунд у посмішці, в очах спалахує легковажний вогник. Вона пирскає зі сміху, робить великий ковток пива. Зацікавлено стежу далі. Мишка запитливо зиркає і каже, що я зараз нагадую її батька. Мабуть, старий теж любив глюки.

До нас підбігає маленьке замурзане дівчатко з чорнявими очима, простягає руку і мовчки стоїть. «Хочеш морозива?» — запитую, але мала заперечливо хитає головою і несподівано починає читати напам'ять віршика «А я у гай ходила». Мишка сміється і дає їй горішки. Витягую дівчинці п'ять гривень, вона радісно цілує мою руку, від чого мене аж кидає в мороз, і біжить геть. Здається, на руці залишився пекучий шматок її губ.

— Професор…

— У мене є ім'я.

— Добре, не буду. Олег, я справді дівчина легкої поведінки?

Повагом ковтаю мінералку, відчуваю, як вода тече по моєму підборіддю. Витираю рукою губи:

— Занадто легкої поведінки.

— А чьо? — ніби ображено запитує вона.

— Ти надто легко підпускаєш до себе кого не слід.

— А порядні дівчата повинні до себе підпускати надто важко?

— Я цього не казав.

— Тоді у чому справи?

— Ти повинна себе берегти.

— Берегти? Хм. Для кого, якщо не секрет? — із помітним роздратуванням запитує вона, ніби зачепив її за живе й потаємне, за ту тендітну ниточку, яку вона береже від сторонніх.

— Звісно, що не для Басі чи Циркуля. Незадоволено хмикає, жадібно п'є пиво і каже, що я нічого не шарю і взагалі — пхаю свого носа, куди не слід.

— Ти хоча й розумний, але не настільки, як я думала раніше. Чьо всі ви, хто вважає себе розумнішим за інших, любите повчати, ніби мені десять років? Я маю своє життя і не лізу зі своїми сраними порадами у ваше. Дивіться на себе, думайте про те, що ви робите, а не пхайте своїх п'ять копійок у чужі справи. В задниці я бачила всі ваші думки! В задниці!

Пауза.

— Поясни.

— А?

— Поясни.

— Що пояснити?

— Поясни, як можна мої думки помістити тобі в задницю? Це якийсь унікальний випадок, да?

— Ти придурок чи курив?

— Курив.

— Ясно, — одразу втихомирюється і войовничий запал спадає. Мишка лише цьмулить пиво і розглядає випадкових бандерлогів, що проходять повз нас. — Але я не про те. Слухай, якщо маєш тягу. Вася, Циркуль, навіть Тюля та інші — це мої друзі, для яких мені нічого не шкода.

Від почутого аж наближаюся до неї, пляма її обличчя знову ніби розпливається з іншими предметами. Ще ніколи не говорив зі сцикухою про такі особисті речі, що стосуються її поведінки та репутації. Мишка не виявляє жодного сорому, наче розповідає про нещодавнє кіно по телевізору, наче міркує про життя якоїсь нецікавої і мало примітної героїні. Вона навіть отримує задоволення від спілкування зі мною про себе, намагаюся не втрачати нитку розмови, хоча дуже треба відлити.

— Чьо витріщився?

— Просто.

— Думаєш, мені важко подарувати частинку свого тепла?

— Що ти називаєш «частинкою свого тепла»?

— І те, що ти подумав, і те, що значно важливіше.

— Але ж тебе за це зневажають!

— Вони козли! Вони не знають моєї душі і думають, що я проста шлюшка, яку хто завгодно може потрахати і передати іншому. Як ти не розумієш!? — я всіх вас люблю і готова дати все, що маю. Бідон має гроші — і ділиться ними, а я грошей не маю. Зате кожному з вас може бути зі мною приємно. Розумієш?

— І тобі завжди приємно? — у мене мало не встає волосся дибки. — Тобі приємно завжди розсувати ноги перед різними мудаками, брати в руки їхні…

— Ідіот! — гаркає вона, але ніби заспокоюється. — Боже, який ти ще наївний! Звичайно, що ні! Просто я до цього ставлюся по-іншому, ніж ті, яких ви кидали на хор. Ще раз кажу: хочеш?

— Мишка! — Від її слів почуваюся зовсім незручно, бо про такі речі говорить настільки невимушено, наче про вечерю чи купівлю продуктів у магазині.

— Ти чьо? З тобою буде навіть кльово — ти мені подобаєшся. З тобою могла б навіть забути про свої принципи. У нас би непогано вийшло, — регоче.

— Ти любиш ззаду, раком? Прікалуєш, як класно раком!

— Ти сказала «принципи»?

— Да.

— ?

— Тобі можу зробити особливо приємно. Пауза.

Тільки тепер усвідомлюю, наскільки недооцінював Мишку.

Яка вона красива! — думаю про себе і боляче відчуваю жаль до неї, адже в Мишки все могло бути зовсім не так. Вона могла б зустрічатися з тим, кого любить, а згодом одружитися… Знайшла б собі якогось правильного типошу, який ніколи не спав із бабою, і все було б гут! Він би заробляв їй гроші, одягав, любив, вона б може його також любила, народила б йому хлопчика й дівчинку і вони разом гуляли б парком, виховували їх…

— Чого ж ти пішла з Булавкою?

— Це не має значення.

— Як?

— Пішла, щоб відчепився. Пауза.

— А з Циркулем?

— Він скоро загине, його мені просто шкода.

— Не в'їхав… — насторожуюся. Розмова здається тільки тепер поволі стає серйозною і в ній з'являється важлива тєма, таке, чого раніше не було.

— Бідака в житті так і нічого не добився. Ти бачив вчора його очі? Бачив?

— ?

— Чьо витріщився? Він уже вмирає! А його смерть — це тільки остання крапка, яка нічого не вирішує в його долі! Боже, як його шкода, він ще дитина! Дитина! — На її очі навертаються сльози.

Пауза.

— Не йди до цієї Інги, — каже Мишка трохи іншим, спокійнішим тоном. — Ти з нею ніколи не будеш разом. Вона зла. І взагалі — ніяка.

— Чому ти так?..

— Я це знаю, — перебиває вона мене. — Але пояснити не можу. Це не твоє, там багато туману, багато прихованого й чужого. Я відчуваю, а інтуїція в мене — ого-ого! Вона нещира. Згадаєш мої слова.

Пауза.

Дивлюся на неї, наче на літню жінку, яка пояснила мені сенс життя. Кажу Мишці, що тобі треба негайно виїжджати звідси і ніколи в цю помийну яму не повертатися, вийти заміж, стати на ноги і згадувати минулі кошмари, як неприємний сон. Сумно сміється і киває головою, що все говорю вірно, тільки одного не розумію — нема куди їхати, бо тут — батьки, дитинство, друзі, рідні вулиці. Пропоную їй поступати зі мною в університет — можна поїхати в далеке-далеке місто і почати нове життя. Не погоджується — каже, що до науки не має особливого тяги, хоча непогано грає на піаніно і навіть скінчила музичну школу.

— Подумай! Чорт би тебе побрав! У тебе все попереду! Тут нема на що сподіватися. Хіба ти не бачиш? Хіба ти не бачиш, що буде через п'ять, десять років? Хіба ти не бачиш? Всі наші «подвиги» — лажа, дешева лажа! У майбутньому цього не буде, а буде в кожного своє нормальне життя. Доганяєш?

— У тебе відкрите серце, але моє життя належить тільки мені, тому я нікого не буду слухати. Прікалуєш, мені навіть пропонували їхати на панель в Арабські емірати, обіцяли гарні гроші.

Аж відкриваю рота: невже знову кудись влипла?

— Відмовилася. Навіщо мені бабки? — пирскає вона зі сміху. — Араби, мабуть, такі смішні, коли трахаються. Заслинені, лисі, смагляві. Гидота!

Легкий вітер несподівано сильнішає і дерева сполохано шелестять листям. Старий дідок неподалік літньої кав'ярні розклав на асфальті саморобні віники. До нього підходить жінка з маленькою дитиною на руках, бере один із віників у руку, розглядає, говорить із дідом і купує. Два міліціонери, здається сержанти, зупиняють ватагу засмаглих виходиш із Середньої Азії і перевіряють їхні документи. Ліниво стежу за ними, неохота йти до Інги.

Замовляю для Мишки ще бокал пива, від чого вона жвавішає і розповідає про минуле літо, коли на пляжі випила аж п'ять пляшок пива, уявляєш, п'ять пляшок! я ж так ніколи багато не пила! а тут за один раз — і стільки!

Позіхаючи, попиваю мінералку і дивуюся: деколи Мишка може стати повною кретинкою, починає втомлювати і дратувати, а деколи слухаєш — очі хочуть повискакувати з орбіт — настільки переконливо сперечається і доводить власну думку. Хоча, якби Мишку забрати з цього міста, добре вимити, одягнути, стерти облуплений лак на нігтях, зробити гарну зачіску, полікувати передній зуб, який темніє, а головне — повністю змінити середовище, примусити її вчитися. Від цього, мабуть, у неї могли виникнути нові захоплення і з'явитися нові позитивні (позитивні? — гарне слово!) друзі, — може тільки тоді б це затаскане і нікому не потрібне дівчатко перетворилося в елегантну леді, яку хотілося б натягнутії і не згадувати про її гаряче й колективне «вчора». А й справді: хто знає минуле цих правильних, бездоганних культурних панн?

— Зателефонуй їй, — повертає мене до реальності Мишка.

— Що? — ніби отямлююся від її несподіваних слів. Вона лукаво на мене дивиться, погрожує вказівним пальчиком.

— Не прикидайся! Ти прекрасно знаєш.

Що я «прекрасно знаю»? Невже вона знову про Рому? Невже помітно, що Рома мені подобається? Мабуть так, якщо це бачить Мишка, яка сприймає все дуже просто й прямолінійно.

— Я люблю її. І нічого не можу зробити. Нічого.

— У тебе нема сили волі. Все можна змінити — треба хотіти. Тільки спершу розберися у собі, бо у тебе, Професор, сам чорт деколи не в'їде. Читаєш багато? Від цього можуть мозги задиміти.

— Ти права.

На проясненому обличчі Мишки з'являється ледь помітна посмішка, так посміхаються переможці, або ж ті, хто бачить чуже безсилля. За себе прикро: дозволив так довго копирсатися в моєму неспокої. Крім того, Мишка тріпло, якого ще світ не бачив.

От гівнючка, залізла, куди не слід! Який я ідіот!

Бідон правду каже: їм нічого не можна розповідати, бо від цього всі нещастя.


11

Спекавшись Мишки і витративши на порожні балачки з цією хвойдою купу часу, розлючений поспішаю до будинку Інги і намагаюся більше ні з ким не бачитися, аби, не дай Боже, знову не встряти в ідіотську розмову з випадковим знайомим, якому раптом закортіло би потеревенити про погоду, про свої мудацькі проблеми чи про чутки з життя наших спільних приятелів. У багатьох людей є погана звичка — звалюватися на голову тоді, коли їх не чекаєш і не хочеш бачити, коли поспішаєш у важливих справах; у такі хвилини ці недоумки, як правило, нічого не підозрюють і ляпають язиками, від чого хочеться їх хлопнути.

На тролейбусній зупинці у літньої жінки із виснаженим обличчям купую невеликий букетик квітів. Вона порпається в нагрудному гаманці, але ніяк не може дорахуватися здачі. Це мене трохи дратує, кажу, аби залишила гроші собі. Вона вдячно бажає здоров'я і щастя і, коли віддаляюся від неї на десяток метрів, виразно чую тихі слова подяки. Я, мабуть, перший покупець у неї за цей день.

Заходжу у під'їзд, кілька бабусь із кобилячими обличчями похитуються на місці, наче рибальські човни на морі. Жовта, як диня, бабуся з червонющим розплющеним носом, запитує «до кого?». На кілька секунд мені віднімає мову, нічого не можу сказати, поки не кладу руку на серце і не зізнаюся, що я — наркоман, проживаю біля смітника на останньому поверсі.

Вони перелякано перешіптуються і не зводять з мене очей, вивчають із ніг до голови, а одна з них — у темній хустині із дурнуватими квіточками — голосно каже «це бандит!».

Гарний початок, нічого не скажеш.

Перед дверима квартири ще раз себе оглядаю, все, здається, на місці, на костюмі нема ніяких плям, ширінка застібнута, штани не пожмакані. Щоправда, по обличчю ніби бігають мурашки. Страшенно чухається ніс і щоки. Сильно розтираю долонями лице. Сіру гидоту схаркую на сходи.

Відчиняє батько Інги — високий охайний чоловік у позолочених окулярах, які дивним чином тримаються на кінчику носа. Злегка схиляє наперед голову й уважно дивиться на мене з-під густих чорних брів. Його зверхній і трохи пихатий погляд, яким, як правило, оцінюють людей, що стоять на кілька сходинок нижче, мені одразу не подобається. Відчуваю, що нервую, здається, він це бачить, бо надто повільно й ретельно оглядає. Батько Інги мляво вимовляє привітання, наче воно відірвало його від нагальної й важливої роботи, потім таким же голосом, здається, запрошує пройти. Не можу второпати: це насправді так, чи просто здалося? Тому й надалі стою, ніби вкопаний.

— Доброго дня, заходьте, — виринає з-за його спини усміхнене обличчя матері Інги, сорокарічної привабливої блондинки з помітно хворобливим виглядом, наче вона кілька ночей не спала. Жінка із надто щирою посмішкою задає ввічливі і трохи банальні запитання про мої справи (ніби маю справи) та іншу муру, зізнається, що чула про мене багато хорошого (?). Одразу дивуюся, бо нічого хорошого у своєму житті ще не встиг зробити.

Почуваюся незграбно і занепадаю духом. Інга так і не вийшла, забігавшись на кухні, а ще цей триклятий костюм, шєт, в якому схожий на ідіота і не можу природно рухатися. Одяг має здатність змінювати людину: якби ходив, приміром, у трусах, то ніколи б не поводився так, як поводишся у костюмі.

Втім невдовзі до мене вибігає сестричка Інги — семилітня, якщо не помиляюсь, Галинка.  Поволі звикаю до обстановки. Дарую їй маленький букетик квітів і м'якого ведмедика. Вона радісно вигукує своє захоплення і біжить у дитячу кімнату, де галасують інші дітлахи.

— Проходьте до чоловіків, — запрошує мене мати Інги у вітальню, де стоїть дим коромислом, в Якому сперечаються кілька грубих голосів.

Краєчком ока помічаю на кухні заклопотану Інгу, вона бачить мене, кутиками губ легко посміхається і густо червоніє.

У мене виникає почуття досади від цієї квартири. Куди не глянь всюди купа зайвих речей: всілякі статуетки, сувенірчики, календарики, годинники, вазочки, гумові іграшки, вироби з дерева й скла: хатинки з ялиночками, рибини, слоники, лебеді й метелики, літачки і ще всіляке інше лайно. Розглядати все це вкрай важко, бо предмети мають погану звичку розпливатися й непомітно перетікати в інші, через що змушений зосереджувати на них погляд.

Нестерпно хочу відлити. Нікому нічого не кажучи, забігаю в туалет, дістаю свого вірного друга, тиснуся, але з нього падає тільки кілька краплинок. Тиснуся ще дужче — безрезультатно. Заправляюся, зливаю воду, але почуття нужди не покидає. Гребе ще більше.

Батько Інги представляє мене двом серйозним бандерлогам у темних костюмах, які мляво на кілька секунд повертають свої пластилінові пики, легко кивають головами і кисло подають правиці для потиску. Одразу забуваю, як їх звати, і сідаю в м'яке крісло у кутку просторої вітальні. На стінах висить всіляка народна мура: вишивані рушнички, солом'яний капелюх, здається, старий козацький пояс, портрет Шевченка, щоправда, трохи з косоокими очима (мабуть, мазанина одного з місцевих придурків); на гарнітурі — також купа мотлоху: здається, дерев'яні вироби, які ніяк не можу визначити, бо вони трохи розпливаються.

Як мене гребе! Бля, як мене гребе!

— Ви читали, що той старий йолоп Гладчук написав у своїй останній статті? — звертається до Інгиного батька лисуватий бородань із недобрими очима.

— А що?

— Він пише, що в сімдесятих був у націоналістичному підпіллі! Що читав вірші Маланюка! Але ж це брехня! Він тоді був парторгом і тероризував неблагонадійних студентів, виганяв їх з університету, а кількох здав КГБ. А тепер пхається у сподвижники нації! Що відбувається!? Що діється з людьми? Вони наче з глузду скочуються! Як так можна відверто брехати? Як можна на очах у всіх змінювати свої кольори? Ми ж усі були під більшовиками і займалися своїми улюбленими справами, якими займаємося досі… Нічого не розумію…

— От, нікчема! — вставляє слівце худорлявий завідувач якоїсь кафедри з дуже довгою назвою. — Це ж треба, такі запроданці і в наш час біля керма! Хто б міг подумати…

Жінки поспіхом доносять на святковий стіл страви, під їхніми ногами бігають дітлахи, галасують, через що змушують дорослих робити їм зауваження. Мій ніс відчуває справжнє блаженство. Заплющую очі, аби краще вловлювати запахи страв. Здається, пахне шинкою, м'ясним салатом, червоною ікрою, бутербродами зі шпротами, з кухні лине запах фаршированого перця, здається, голубців і взагалі — смакоти. Нестерпно хочу їсти, але ніхто поки не сідає за стіл: жінки ходять туди-сюди, бандерлоги у випрасуваних костюмах далі базарять.

Яка приємна каторга! — їсти, навіть не їсти, а пожирати, поглинати великими кількостями!

Бля, як мене пре!


12

Нарешті всі сідають. Скриплять крісла, стукотить посуд, руки тягнуться до тарілок із наїдками. Також не відстаю. А хулі? Хапаю велику кришталеву салатницю і накидаю собі велику піраміду салату «мімоза». Інга дивиться здивовано, але не звертаю на неї жодної уваги. Взагалі, стежити за людиною, коли вона їсть, — це просто свинство, це те саме, що підглядати, коли дрочать.

Батько Інги відкриває пляшку шампанського. Карооке симпатичне дитя, статі і віку якого не можу визначити і яке посадили поруч, одразу починає дратувати: ніяк не заспокоїться, погойдує ногами під столом, вдаряючи мене в ногу. Це створіння хочеться задушити, або, принаймні, дати в симпатичного білявого лобика міцного щигля.

Батько Інги виголошує на честь Галинки тост, вона сяє від радості й задоволення. Придивляюся до неї і бачу (хоча табло цієї гівнючки час від часу перетворюється на сіру пляму), що з роками це буде надзвичайно вродлива сцикуха, можливо, красивіша від своєї старшої сестри, яку, признатися, книжки і надмірні знання починають гробити, від чого вона в'яне. Ще кілька років — і серйозність зробить її горбатою.

Худорлява жіночка з кривим носом у червоному платті, яка сидить поруч, запитує, що мені кинути. Чемно дякую.

«Мала баба Миколайка».

Одразу видно — жіночка нудьгує у товаристві набундючених і серйозних науковців, а тому хоче знайти співбесідника. Радо йду на це і ми чєшим про хтозна-що. Придивляюся до неї уважніше: сухоребра, маленькі цицьки висять, з-під тканини плаття випинаються дрібні соски, для них навіть не потрібен бюстгальтер, на тонкій шиї видніється кілька складочок і зморшок. Роки беруть своє, старенька. Тонкі губи розпитують, де навчаюся, які маю плани на майбутнє (язик не повертається признатися у цій квартирі, що прагну стати істориком).

Як на зло, розмову чує Інга і вставляє своїх п'ять копійок.

— Він готується поступати на історичний, — дивиться на мою реакцію, але я нічого не виявляю, ніби й не чув сказаного.

Пауза.

Батько Інги зводить брову, на кілька секунд втуплюється в мене своїм педагогічним поглядом, але мовчить.

— Біда нашої країни в тому, що в ній багато істориків, — каже завідувач якоїсь там кафедри. — Не ображайтесь, колего, — сміється до батька Інги.

— Ми що, повинні по-вашому бути якимись мастодонтами чи дощовими хробаками, яким до лампочки їхнє минуле? — підскакує лисуватий бородань із недобрими очима. У цій незграбній людині деколи прокидається жвава, енергійна істота, яка одразу розмахує руками й швидко рухає бровами.

Нестерпно кортить посцяти. Непомітно підводжуся і йду в туалет, але там знову стара історія — кілька краплин. Лаюся про себе, вмиваю холодною водою обличчя, бо кляті мурашки вже задовбали. Мене ковбасить конкретно. Повертаюся за стіл.

— А чого нас учить історія? — не відступає завідувач якоїсь там кафедри. — Чому, скажіть мені будь ласка?

— Це питання доречно задати історику, — каже лисуватий бородань і дивиться на батька Інги. — Пане професоре?

Худюща з кривим носом запитує, чи давно зустрічаюся з Інгою. Це професійна базіка, якій забагато одного співрозмовника. Відповідаю, що ми просто дружимо, обмінюємося книжками, деколи музичними платівками чи касетами. Лукаво посміхається і показує очима незрозумілі міги Інгі, яка сидить слухняно, наче свята. Вона легко соромиться й опускає голову.

Після кількох тостів, коли присутні добре поїли, чоловіки розпустили краватки, а жінки помітно розпласталися в кріслах, святкове застілля переростає в дискусійний клуб з питань релігії, політики, економіки та іншої лажі.

Дивлюся на бідну Галинку, як вона нудьгує, позіхає і копирсається виделкою в голубцеві.

— Україна сама винна у своїй геополітичній невизначеності, — переконує батька Інги лисуватий бородань. — І у цьому винний ще Хмельницький!

Так-так, Хмельницький. Ми вже були в європейській колисці, у поляків можна було вибити гідні права, і тут… так жахливо все обернулося… А раніше ще цей придурок Сагайдачний масла у вогонь підлив — допоміг висвятити цих православних попів! Навколо цього зростає справжній гамір, згадують все: українців, що розбудовували Росію, національно несвідомого Гоголя та російськомовні твори Шевченка, потім переходять до теми парламенту…

— Мала баба Миколайка… — шепочу серед своєї внутрішньої тиші, за межами якої стукотять виделки об тарілки, лунають голоси, дзеленчать кришталеві чарки, блукає невиразний жіночий сміх.

Стежу за Інгою і бачу, що та почувається, як не в своїй тарілці. її матір — знову з надмірною дурнуватою посмішкою — пропонує скуштувати екзотичні салати і каже, що їх готувала Галинка.

— Ось це я робила, і ось це, — мала демонстративно й задоволено показує на страви. Розповідає, скільки чого треба до того чи іншого салату. Ні на кого не звертає уваги й натхненно щебече про те, хто їй допомагав. Присутні хвалять: «просто золотце», «гарна дитина», «майбутня господиня»…

— У нас тут є майбутній історик! Так би мовити, наступне покоління! — звертає на мене увагу дискутуючих завідувач якоїсь там кафедри. — Ось що ви скажете, юначе, про Хмельницького?

«Клав я на вашого Хмельницького, задовбали». Мене так ковбасить, що не можу нічого путнього сказати, таке враження, наче думки стали раком.

— Він із Переяславською угодою трішки загнався.

Педагогічні лоби морщаться і мені одразу стає соромно за необачне слівце «загнався». Шєт! Потрібно кілька годин, щоб їм пояснити це слово! Вони довго зважують почуте.

— Цікаво-цікаво, — каже батько Інги. Завідувач якоїсь там кафедри іронічно на мене дивиться, потім нахиляється до батька Інги і я ненароком чую те, що він тихо каже йому на вухо:

— Скажу вам, друже, як математик, одну закономірність. У Німеччині 20-х років математиками ставали ті, хто замолоду був зятем впливових учених-математиків. Ви мене розумієте? — знову сміється він. Таке враження, наче без сміху він не може обійтися.

У батька Інги помітно здригається обличчя, я одразу обертаюся до Галинки, аби не бачити його погляду. Завідувач якоїсь там кафедри безцеремонно підморгує мені і розпитує про причини любові до історії. Не знаю що відповісти, лише знизую плечима. Кажу, що історія — це класно.

Господи, як я хочу сцяти!

— Історія це наука, а не забавки, — вставляє батько Інги.

— Так, мій дорогий друже. Але французи знають свою історію не з монографій, а з романів Дюма, — посміхається завідувач якоїсь там кафедри.

— Це тільки примітивні невігласи вчать історію з художніх творів.

— Любий, а хіба ми говоримо про навчання? — раптом промовляє мати Інги серед несподіваної тиші.

Пауза.

Батько Інги дико на неї дивиться, вона одразу переводить балачки на тему сім'ї, звертаючись лише до жінок. Невдовзі між ними зароджується жвава розмова.

Чому, бля, нас учить історія?

* * *

У двері дзонять.

— Це Віктор Дмитрович, — підводиться, пожвавлюючись батько Інги.

— О, видатний педагог сучасності зараз нас розсудить, — потирає руки завідувач якоїсь там кафедри. — Він чоловік правдивий і мас прогресивні погляди.

Той,  хто має прогресивні погляди, виглядає втомленим і ніби насупленим. Його згаслі очі, як мені здається, говорять, що цей бандерлог давно втратив інтерес до життя. Він ліниво обводить присутніх своїм сумним поглядом, механічно вітається з жінками. Мене знайомлять з гостем, але той одразу зосереджує увагу на Галинці, дарує їй велику, майже метрову ляльку, яку можна одягати-роздягати і яка вміє говорити кілька слів. Усі плескають у долоні, а Галинка з дітьми біжить у дитячу бавитися. Віктор Дмитрович поважно сідає в крісло, робить кілька компліментів жінкам, особливо ж господині, йому наливають, і він проголошує тост за природне виховання дітей та рівноправне ставлення до них дорослих.

— Що ви мали на увазі? — згодом перепитує мати Інги. — Невже ми не так виховуємо наших дітей?

Ну ти, Вікторе Дмитровичу, і загнув — думаю Про себе. Ну ти і типоша!

Бажання відлити розпирає ще дужче. Знову йду до туалету, але нереді мною несподівано виростає матір Інги і стурбовано запитує, чи добре почуваюся.

Якби вона знала, як мене зараз ковбасить!

Кажу — повний гут.

На самоті видавлюю з себе кілька краплин. Бідний мій організм. Повертаюся.

Говорить Віктор Дмитрович. Замовкає. Його губи й щоки рухаються, певно запхав у себе фарширований перець. Він відкладає виделку, витирає серветкою губи і тільки-но хоче відповісти, як його уриває лисуватий бородань:

— Віктор Дмитрович хотів сказати, що сучасна людина повністю здеградована і всі її вчинки, думки, в тому числі й виховання дітей, здійснюється в хибному напрямку. Я правильно вас зрозумів? — запитує у педагога.

— Да-да. Однак треба зробити суттєве уточнення.

— Яке саме? — наполягає худенька жіночка з кривим носом. Вона трохи сп'яніла, бо сидить у кріслі незграбно, напівобертом до чоловіків, поклавши руку на бильце.

— В історії людського інтелекту було двоє мислителів, які збили на манівці подальший розвиток людської думки. Один із них — Руссо, з якого почалася хибна теорія виховання, вірніше, саме після цього rope-філософа відбулася зміна у ставленні до дитини.

— Невже? — перепитує завідувач якоїсь там кафедри.

— Будь ласка, не перебивайте, — озивається повна жінка з обвислими щоками, яка за цей вечір нічого ще не говорила. — Ми вас уважно слухаємо, — звертається до промовця.

— Після Руссо дитина, по суті, втратила природне, віками плекане ставлення батьків до неї. Натомість, вона перетворилася на один із предметів побуту дорослих, так само як посуд, декоративні речі та інші об'єкти розкоші. Дитину ніби позбавлено її власного світу, а колись вона — на рівні з іншими членами сім'ї — мала власні обов'язки, котрі виконувала завжди. Саме звідси почалася тотальна розбещеність дітей, оскільки дорослі, прикрашаючи своє життя дітьми (зауважмо, прикрашаючи,  а не відчуваючи внутрішньої потреби у дітонародженні), почали ще й прикрашати життя дітей, купуючи для них велику кількість дорогих іграшок. Батьківська турбота перетворилася на декорацію, а раніше вона завжди виконувала функцію своєрідної життєвої настанови, і була тим єдиним необхідним механізмом, що ми зараз називаємо «вихованням» — у первісному значенні цього слова. Через це діти почали формуватися з усвідомленням свого «дитинства» як автономного вікового статусу, з усвідомленням привілейованості власного віку над старшим. Особливо це виявилося в напівбожевільному і не завжди доречному обожнюванні матерями своїх дітей; вони якомога більше намагаються ізолювати їх від проблем великого світу, в якому живуть. Да-да! Це призвело до суттєвих змін у свідомості сучасних дітей, і гірким прикладом цього є той незаперечний факт, що сучасні діти геть зневажливо ставляться до старших, інша річ раніше, ще до часів Просвітництва… Коли я бачу в тролейбусі чи автобусі маленьке створіння, якому дорослі звільняють місце — це вже зіпсута й пропаща людина. Да!

— Ви хочете сказати, що такі кардинальні зміни відбулися приблизно за доби Французької революції? А до того часу ситуація була іншою? —встряє в дискусію батько Інги.

— Да. Гадаю, що приблизно з того часу все це почалося. Адже на цей період припадає небувалий розвиток побуту, чого раніше не було. І дитина органічно вписалася — да! — в ці процеси, як окрема «складова».

— Любий Вікторе Дмитровичу, але ще єгипетські жерці три тисячі років тому нарікали, що їхня молодь стала жахливою: пиячить, не дотримується батьківських звичаїв, не поважає старших і закони, веде розбещений спосіб життя.

Як мене ковбасить! Мала баба Миколайка…

— Да-да. Звичайно, ви. як історик можете мені заперечити, назвавши ще багато інших промовистих фактів, які суперечать моєму судженню. Втім, певні циклічні ознаки історичної тривалості існують завжди. Але це не означає, що вони є ідентичні стосовно одна одної, таким чином, вони не копіюють одна одну. Я лише наполягаю на тому, що в новітній історії відбуваються фундаментальні зрушення, про які ми ще дуже мало знаємо і до осмислення яких ми, можливо, тільки повільно наближаємося. Да. Наступні покоління після нас знатимуть значно більше про час, в якому ми з вами живемо, і питатимуть у себе, думаючи про нас: «Невже вони цього не бачили».

— Оригінально, — замислюється завідувач якоїсь там кафедри. — Але ви говорили про двох таких діячів. Одного ми вже знаємо. А хто другий?

— Мала баба Миколайка…

— Що ви кажете? — обертається до мене худюща з кривим носом.

— Другий? Да? — перепитує Віктор Дмитрович. — Другим є соціолог XIX століття Міл-молодший.

— А цей чим вам не догодив? — сміється матір Інги.

— Цей добродій відзначився тим, що написав трактат «Про свободу жінок». Да.

— Мабуть, вам жінки добряче насолили, — іронізує худюща жінка з кривим носом.

— Мій життєвий досвід тут ні до чого. В основі моїх думок лежить лише спостереження за певними закономірностями життя.

— І що?

— Саме з Міла, на моє переконання, почалося інше відхилення в розвитку людського інтелекту, навіть певне його викривлення. Да! В його основу лягло гіпертрофоване розуміння призначення жінки у суспільстві, у драмі життя, і навіть, якщо хочете, у житті чоловіка. Жінки після цього, особливо ті, в яких не все добре з головою (ті, яким не поталанило в житті через обставини, але в яких є певні художні та інтелектуальні здібності) — саме ця категорія жінок, а вони переважно всі хворіють на невротичні хвороби, загалом, на сексуальному ґрунті (ну, ви маєте мене розуміти — запізно пізнали чоловіка…), приступає до створення жорсткого, а за своєю суттю антилюдського, міфу про своє привілейоване місце, про своє нібито унікальне призначення в житті. Да-да! Саме з цього часу починає відбуватися дикий, цинічний диктат так званої «жіночої ініціативи» проти отого, що вони називають «чоловічою тупістю», проти так званої «цивілізації сильної статі».

— Це мені подобається! Це просто прекрасно! —плескає в долоні худюща жіночка з кривим носом.

— Мала баба Миколайка, цілувала його в яйка… — бурмочу, заплющивши очі.

— Вам це має сподобатись, — тормошить мене худюща у червоному платті. — Вам погано?

Хочу сцяти — мало не зривається з моїх уст, але завчасно прикушую язика. Відповідаю, що все чудово, а голубці просто прекрасні, три штуки хлопнув. Вона трохи дивно дивиться, але знову відвертається до дискутуючих. Знову беруся за їжу й висипаю собі в тарілку залишки м'ясного салату, кілька шматків нарізаного сиру й ковбаси, дві відбивні й смажену рибу, з десяток оливок і засмажені шампіньйони.

— Хороший хавчик, — бубоню, як на зло, виходить трохи голосно, бо на мене звертають увагу.

— Але ж ми знаємо з багатьох книжок, що більшість здобутків людства здійснювалося заради жінок! — каже Інга. — То чому в такому разі ігнорується присутність жінки, як ви кажете, у цій «чоловічій цивілізації»? Адже це не чесно.

— Да-да! Інго, ви дуже розумна дівчина, я саме до цього питання якраз хотів підійти, — пожвавлюється Віктор Дмитрович. — До такого ідіотизму ніколи б не додумалася жінка, яка знає сімейне тепло й ніжність, яка кохає свого чоловіка і всіляко йому сприяє. Не ображайтесь, — звертається він до присутніх жінок, — тільки ви вмієте найкраще скеровувати розбурхану енергію чоловіка у потрібне річище і в цьому криється, по суті, вирішальна роль жінок у «чоловічій цивілізації». Як не прикро, феміністки, особливо ті, яких я називаю піарними вискочками, про це замовчують, або ж говорять викривлено, мовляв, усталена традиція не давала можливості жінкам керувати, завжди їх тримала на «другому плані», через що вони змушені були з цим змиритися і втілювати свої здібності в таких невигідних умовах. Да. А насправді, якби одна з цих дуреп опинилися біля штурвалу, то не знати ще яких би дров нарубали. Зрештою, були ж видатні королеви, імператриці, героїні, які відзначилися в історії. То яка ж у біса це «чоловіча історія»?


13

Нудно. Балачки зі старшими спершу завжди зацікавлюють, але згодом мають здатність переливатися в звичайнісіньку лажу, якій вже нема кінця-краю: велика ріка лажі поволі охоплює свідомість, з'являється сонливість. Прагну якомога швидше звільнитися від цього.

Нестерпно хочу в туалет, але йти туди нема сенсу, бо знову буде кілька краплин.

Дивлюся на Інгу. Кортить забрати її звідси, пройтися містом, зайти в першу-кращу забігайлівку на каву чи морозиво. Слухаючи цих університетських базік, все більше відчуваю сум, бо вони настільки далекі від реального життя, що за це просто хочеться їм товкти їхні розумні морди, може, після цього протруть свої зачитані баньки і побачать все, що відбувається навколо. Інга, коли дізнається про мої думки, певно образиться і не захоче більше зі мною зустрічатися. З нею справді буде важко. А чому буде? Чи варто мати справи з цією кімнатною рослинкою, яку щодня не забувають підливати свіжою водичкою і витирати з її тендітних листочків пилюку, аби випадково не відчула весь тягар життя? Не просте це слово «буде».

Бідон, мабуть, сказав би: «все це хуйня, старий, повна хуйня».

Так, схоже на це. Не варто зв'язуватися.

Застілля поволі завершується. Господарі пропонують гостям пройти в просторий кабінет батька Інги, де накритий солодкий стіл і де можна буде, як з посмішкою промовила господиня, «посидіти по-дорослому» (наче щойно всі сиділи по-дитячому?). Пропоную Інзіпройтися вулицями, вона знехотя погоджується, але просить зачекати, поки не порадиться з батьками. Справжня батькова доця. Мабуть, настільки вихована, що не може без дозволу перднути, не те що лежати голяком із коханим чи — не дай Боже — бавитися з його болтом до одруження.

До мене підбігає Галинка. Краєм ока через відчинені двері помічаю, як Інга розмовляє з насупленим батьком, якому моя ідея прогулянки з його дочкою, мабуть, не до вподоби. Галинка показує купу своїх малюнків олівцями, акварельними фарбами й фломастерами. Уважно їх розглядаю і гладжу її по голівці, кажу, що обов'язково треба продовжувати малювати, піти навчатися в художнюшколу, на що вона з посмішкою відповідає, що вже більше року там навчається і що Василь Порфирович (мабуть учитель-художник) її завжди хвалить і ставить за приклад іншим дітям. Здуріти можна: у цій сім'ї ціла індустрія виховання дітей! Художня і музична школа, комп'ютерні курси, посилені курси англійської мови, а ще художня гімнастика і плавання (згадую всі секції, організації, які відвідували Галинка та Інга, тільки хто яку саме — ніяк не згадаю, бо в голові все перемішалося).

Мене ще гребе. Проте в туалет більше не хочу. Нарешті! Милість Господня не оминула мійорганізм!

— Мійтато каже, хто не має освіти — для того брудний посуд, — сміється Галинка, показуючи мені ще нові малюнки, на яких високі тонконогі дами ходять із парасольками під фіолетовим дощем.

У тебе, сонечко, дуже далекоглядний татусь, аж трохи страшно від цього робиться.

Нарешті з кабінету батька, де стоїть страшний гул від інтелектуальних балачок та сварок, виходить змучена Інга. По виразу її обличчя помічаю, що в неї зовсім нема настрою. Вона спокійно каже «ходімо» і взувається. Прощаюся з її батьками, матір здивовано запитує «так швидко?», наче не знає, що ми йдемо вештатися вечірнім містом. Завідувач якоїсь там кафедри виходить із кабінету, сильно тисне мені — «майбутньому історику» — на прощання руку, бажає успіхів у коханні (батько Інги морщить лоба), житті і навчанні.

Думаю про цих «дорослих». Чому б їм не вмикну-ти магнітофон, влаштувати скачки-зажиманси без світла, можливо хтось би комусь навіть і зрадив — трахнув у коридорі — від цього їм би стало трішки цікавіше жити, і їхні нудні душі — хоча б на мізер — повеселішали.


14

Виходимо з під'їзду на свіже вечірнє повітря. Відчуваю полегшення. За Інгою помічаю, що як тільки ми покинули її квартиру, вона на очах змінила поведінку, стала більш відкрита й розкута, щільніше горнеться до мене (сама взяла під руку), під носа весело мугикає. Дивуюся, наскільки може впливати на людину спілкування з іншими, наскільки людина до цього призвичаюється, що навіть не помічає у собі змін. Не знаю куди з нею йти, вона ж, мабуть, не звикла до мого способу життя. Втім рано чи пізно треба її привчати. Господи, це сімейне створіння навіть не здогадується про те, що знаходиться за крихкою шкаралупою її скутого інтелігентського, вихованого світу. Може, провести її підворіттями, куди не наважуються поткнутися відмінники зі школи, де їм загрожує в кращому разі — кілька разів отримати по пиці і втратити котли [8]?

Блукаємо між будинками, проходимо квартал і опиняємося на проспекті Шевченка, від якого можна проїхати три зупинки тролейбусом до бару «Меридіан», де, мабуть, зараз висять мої друзі. З одного боку, хочу їх побачити, з іншого, — вони зацікавляться моїми відвідинами сім'ї Інги, а тоді почнуться всі оті підколки й насмішки, які їй можуть не сподобатися, або які вона просто не второпає — не знати що викине такий вузьколобий придурок, як Вася Булавка. Інга як тендітне створіння багато чого може сприйняти близько до серця, особливо мою дружбу з Циркулем чи Мишкою, коли перший буде ділитися своїми наркоманськими проблемами, а друга статевими. її бідолашні оченята тоді певно повискакують з орбіт: це ж так непристойно, це ж так невиховано!

Від легкого подуву вітру холоднішає. На плечі Інги накидаю піджак, і ми плентаємось, не знаючи куди. Вона запитує, чи сподобалося в неї вдома.

Чи сподобалося? Не знаю, що відповісти: брехати не личить, казати правду — також не варто, бо вона може образитись. Обмежуюсь зауваженням, що мало уваги було приділено Галинці, на що Інга кволо посміхається:

— Так у нас майже завжди, ми просто по-іншому жити не вміємо. Приходять друзі батька, і тоді починається конференція. Вони стають як діти, безперестанку говорять, сперечаються, навіть знаю все наперед, знаю чим все скінчиться. Мені це подобається.

Почуваю себе прикро, краще було промовчати, бо інга, мабуть, відчула мою незадоволеність цими балачками.

Хвилин п'ять ідемо мовчки. Усвідомлюю, що між нами виростає психологічна прірва. Інга хмурнішає, певно нудьгує і хоче додому. Справді, невдовзі в її поведінці та рухах проявляється нетерплячка. Очі майже не дивляться на мене, поглядають на ручний годинник, зиркають на затягнуте вечірнє небо. Вона каже, що незабаром йтиме дощ, а може й гроза. Раптом Інга затинається і кривиться від болю, ми сідаємо на першу лавку, яка трапляється по дорозі. Інга оглядає ногу, але невдовзі заспокоюється:

— Нічого серйозного, — прошу дозвіл оглянути її ногу, але вона відсторонюється. Ніби не помічаючи цього, легко торкаюся до неї, Інга здригається, починаю масажувати гомілку, запитуючи, чи не болить. Вона задумано дивиться мені в очі, паче прагне зрозуміти, до чого ці зусилля і що в мене на умі. Не хочу припиняти цього приємного заняття, але під її прискіпливим поглядом розумію, що краще зупинитися, бо вона сприйме це за нав'язливість.

— Ти хочеш додому?

— Ні, — сполохано відповідає вона. Помічаю на собі її стривожені оченята. — Просто батько був проти, щоб я йшла, адже в Галинки, як не як, день народження. А вона у нас капризна. Звикла, щоб їй завжди приділяли увагу.

— Вона ж v цей час вже лягає спати.

Інга нічого не відповідає. Дедалі більше почуваюся незграбно, повним бовдуром. Мені раптом здається, що я показав їй свою нетерплячість. Може, краще холодніше ставитися до неї? Холодніше, ате з повагою. Навіщо було її витягувати з конури, де б сиділа собі у колі старих бандерлогів і розмірковувала на глобальні і нікому не потрібні теми?

Перед моїм поглядом несподівано постає обличчя Роми. Вона радісна, освітлена, розпущене волосся тріпотить на вітрі. Заплющую очі і добре бачу привітне обличчя… бути біля неї, торкатися її долонь і… пррі найпершій можливості — несміливо цілувати її щоки, губи, очі. «Чому ти не з Ромою?» — згадую нинішнє запитання Мишки. Намагаюся хоча б для себе знайти відповідь, але наражаюся тільки на гнітючий страх. Господи, вона ж не моя! Вона належить Тюлі, з яким мене пов'язує частина прожитого життя, а це змушує триматися від Роми на відстані. Закриваю обличчя руками і зізнаюся собі, що я втратив відчуття цієї відстані, що більше не бачу тієї лінії, яка раніше розділяла моє життя і її.

— Що з тобою? — здригаюся від слів Інги.

Раптом приходить прояснення, що тут, на цій лавочці Інга — набридлива й нудна. Мене більше не цікавить ця кімнатна рослинка, від неї треба якомога швидше позбавитися. Але чому, разом із тим, є незрозуміле бажання бути поруч із нею? Навіщо? Хіба мало прекрасних сцикух, з якими можна один за одним спускати вечориу приємних розмовах і не тільки?


15

— Ходімо в «Меридіан», — встаю з лавки.

— Куди? — недовірливо запитує вона. Мабуть, про це місце вона багато чула і знає, яка публіка там зависає, якщо так насторожується.

— В кабак, — дивлюся на неї і трохи цинічно регочу. — Ти що, ніколи не ходила в кабак, де бухають?

— А що ми будемо там робити? — ■ Такі чисті та незворушні очі, що хочеться їй сказати: будемо слухати Бетховена, люба!

— А що там роблять? Бухають! — От буде хохма, коли Вася Булавка, в якого не все гаразд із головою, ляпне непристойне слівце, або ще гірше — розповідатиме, як трахав старшокласницю на випускному вечорі чи як переспав із рідною сестрою. Той приду-рок — неконтрольований, ніколи не відчуває межі.

Пауза.

— Ти зараз змінився, — каже Інга і несміливо скоса стежить за мною. — Тебе ніби щойно підмінили. Що трапилося?

Вона каже обережно: «Що трапилося?». А в нас кажуть трохи не так, посміхаюся про себе: «Чого вмираєш? Член в задниці гниє?»

Навіщо я її туди веду?

— Перестань. Усе нормально, — намагаюся говорити бездоганною мовою.

— Я не винна, що така…

— Не зрозумів… — насторожуюся, бо від неї такого повороту не чекав. Про що вона думає?

Інга просить цигарку. Мало не відкриваю рота, бо раніше ніколи не бачив, щоб вона курила. Вогонь запальнички освітлює її обличчя. Губки витягуються, щоб прикурити, у невеличке коло, з якого виростає фільтр і білий стрижень цигарки.

Буквально на моїх очах з тендітного, домашнього, роками пещеного й доглянутого створіння, вона перетворюється на досвідчену особу, яка вже встигла схавати життя і в погляді якої закарбувалася легка втома. Невже мої думки виникли від того, як вона прикурювала від запальнички? Сцикухи, які пробують цигарку вперше, так себе не поводять: вони незграбні, кумедні. Що ж мене насторожило в Інзі? Досвідченість, з якою вона здійснює ці рухи, що подібне швидше на відпрацьовану механіку? Дивуватися з цього відкриття, чи сприймати як належне? Але Інга — з першого погляду — до таких не належить. Дивлячись на неї, дійдеш до думки, що це дитя батька й матері, які крутяться біля неї щодня, щогодини, щомиті, не залежно від того, чи є для цього підстави, чи нема. Дивлячись на неї, може виникнути жаль: перед тобою бідна істота, що не знала радісної свободи дитинства, з усіма його таємницями й небезпеками, пригодами й мандрами, про що дорослі дуже рідко здогадуються, не знала отієї блаженної приналежності тільки собі — своїм вчинкам, думкам, бажанням. її бліде обличчя, ледь запалі оченята, злегка згорблена постава — все це, певно, результат, батьківського контролю, який проривався у її неспокійне життя, мабуть, фразами та настановами «Донечко, а ти зробила уроки?», «Інго, негайно одягни светрик, на вулиці вітер», «Ходи снідати», «Чому ти сьогодні на годину менше затратила на англійську?», «Не сиди довго біля телевізора, це порожня трата часу», «Ти написала листа бабусі?» Донечко, а ти змінила трусики? а висякала носика? а манну кашку з'їла? чи благополучно покакала? а зубки на ніч почистила? а татка перед сном поцілувала?

Яка нудота!

Такі діти, як правило, дуже швидко таємно ненавидять батьків і домашню обстановку, в якій почуваються, наче жайворонок у клітці, в котрій задихається їхня нерозкрита свобода і бажання казитися, радіти, поводитися природно, забуваючи про оту діловиту серйозність, яка з'являється значно пізніше, коли підсвідомо намагаєшся бути дорослим. Такі діти, як правило, виростають із почуттям внутрішньої образи, з почуттям постійного приниження з боку старших. Це особливо гостро дається взнаки в юності, коли всі ці комплекси, наче лайно, випливають на поверхню.

Раптом усвідомлюю, що в «Меридіані» Інзі, можливо, навпаки, сподобається, а дурнуваті базікання Мишки чи Васі сприймуться як прояв повної свободи й незалежності. Вона може цим захопитися і зробити це стилем подальшого життя! А може, їй треба просто забухати, або відсосати в мене?

Сідаємо в напівпорожній тролейбус, Інга мовчки дивиться на вечірні будинки, наче ніколи їх не бачила. Механічно кладу руку їй на плече, вона згнічується, мабуть, не підозрювала про таку розкутість. Повільно, ледь торкаючись, цілую її в шию, Інга здригається і непоспішно намагається від мене віддалитися. Я цього ніби не помічаю і продовжую. Зрештою, спершу всі вони так поводяться, а потім це закінчується дуже гарячими словами «любий, обійми мене на прощання».

— У тебе приємно пахне волосся, — кажу їй і «хочу тебе трахнути» — думаю про себе. Справді, все більше збуджуюся, в мені прокидається невеликий вулкан, який до цього часу дрімав. Інга, мабуть, відчуває, що я наелектризований, тому поводиться безпристрасно і в'яло. Ніби ненароком беру її долоню і кладу собі на ширінку, аби вона мене краще відчула. Вона висмикує руку і каже, що це її ображає. Опускає голову, насуплюється, відчуваю, що вона вся напружена.

Це її образило? Шєт! Цікаво, як вона в майбутньому буде робити дитину? Через пробірку, аби це, не дай Боже, її не образило?

Запитую в неї:

— У чому справа, рідна?

Вона, натомість, осудливо дивиться і педагогічно чєше (мене мало не нудить, бо цієї миті в симпатичному обличчі впізнаю риси її батька), що «нам не личить це робити», «тим паче, так рано, ми не настільки близькі», «треба, щоб виникнули значно глибші почуття».

Правильно, дівчинко, дякую за урок моралі.


16

Виходимо на потрібній зупинці, і мою увагу привертає згорблена постать, яка сидить на бордюрі тротуару, затиснувши в руці велику пластикову пляшку з мінералкою. Знайомий одяг, знайомі світлі кроси з попелястими смугами.

Циркуль! Що він тут робить?

Придивляюся уважніше і лише зараз помічаю, наскільки він має довгі ноги. Кличу його, Циркуль на мій голос не реагує. Потім намагається підвести голову, але вона не слухається, наче прикріплена до тіла ниточками.

По моїй спині бігають мурашки: з Циркулем біда.

Прошу Інгу негайно бігти в «Меридіан», знайти Тюлю і «наших» — вона дивиться переляканими очима, в яких бачу розгубленість. Хочеться на неї крикнути, щоб швидко рухала своєю задницею, але усвідомлюю, що це нічого не дасть.

— Хай викликають швидку, а мені знайдуть ложку! Він зараз ковтне язика!

— Що? Що? — перелякано белькоче Інга, але я силоміць підштовхую її бігти у бар, який за п'ятдесят метрів від тролейбусної зупинки миготить червоними й жовтими вогнями.

— Бігом! Бігом, бо він здохне в мене на руках! Ну? Давай! Давай!

На Інгу слова діють переконливо, бо вона на високих підборах справді біжить (виглядає кумедно й незграбно).

Беру обличчя Циркуля в руки і жахаюся: воно схоже на жовто-синє лице потопельника, якого щойно витягнули з води. Б'ю його долонями, він невиразно хрипить і замовкає, сіпаю знову, але всі мої дії даремні.

— Йоб! Ну! Ну! — Циркуль не реагує. Хапаю руками його губи і починаю силоміць відкривати рота, але — от, Йосип кобзон! — зуби міцно зціплені.

Механічно порпаюся по кишенях, аби найти підходящий предмет і запхати йому в рота: крім пачки цигарок, невеличкого ножика, ключів і запальнички більше нічого твердого не маю. Тремтячими руками розкриваю ножичка і вставляю йому поміж ряди зубів, починаю підважувати, наче важкий тягар. Здається, кілька зубів від цього кришиться і я чую цей неприємний звук.

— Де ця вівця?! — дивлюся в бік «Меридіану», але звідти ніхто не виходить. — Чорт би вас всіх побрав!

У проміжок між щелепами намагаюся вставити запальничку. Голова Циркуля вислизає з моїх рук і від цього дратуюсь. На правицю намотую носову хустинку і запихаю руку йому в рота, аби витягнути язика.

— Де ж ви, придурки?! — спостерігаю за вхідними дверима бару.

Нікого. От, мавпа! яєчники повириваю! — лаюся подумки на Інгу. Циркуль лежить на землі, наче велика купа неживої плоті. З боку «Меридіану» накочується шум і крики, обертаюся, до мене біжать кілька людей.

— Від'їхав? — чую здалеку голос Тюлі.

— Да! — кричу у відповідь.

Вони підбігають. Вася Булавка вставляє в рот Циркуля ложку, кілька секунд копирсається нею в роззявленій пащеці, потім запихає туди свою руку.

— Нарешті, — каже він, втираючи другою рукою піт на лобі.

— Язик?

— Да.

— Тримаєш?

— Тримаю.

— Рота підйом! — підскакує до Циркуля Тюля і починає товкти його по портрету.

— Боже! — закриває обличчя долонями Інга і відвертається.

Бідон перелякано ходить навколо. Дивлюся на його тремтячі пальці, вони несміливо підносять до рота цигарку; мені стає легше, бо якщо ми разом, то дамо собі раду навіть у цій ситуації.

— «Швидку» викликали? — запитую у Басі.

— Бідон викликав, — відповідає він. Той схвально киває головою.

— Де «швидка», товстозадий? — гаркає до нього Тюля.

— Я… я… щойно… — белькоче Бідон.

Тільки зараз помічаю Рому, вона стоїть осторонь бліда, як стіна. Перешіптується з Інгою, загадково зиркає на мене, мимохідь вітаюся з нею. Мінеральною водою вмиваю обличчя Циркуля, який, схоже, починає приходити до тями. Чую невиразне хрипіння, яке кволо виповзає з його нутра. Бідон несміливо зізнається, що недавно просив його більше не мазатись, прикидаєте, він зранку зарядив собі дві кубишки з братами Яйцями (так, наскільки знаю, Бідон називає близнюків Косовських за те, що вони — як дві краплини води), потім ще варив з ними в обід, а годину тому, коли Циркуль був уже мертвим, його покликав Варений і хлопнув йому кубишку.

— Де цей підар? — зривається Тюля, запитуючи про Вареного.

— Трахає Мишку в туалеті, — з недоброю посмішкою каже Вася. — Десять хвилин тому вони зайняли «окремий кабінет», — регоче він.

— Приведіть їх сюди!

Бідон і Вася йдуть у «Меридіан» за Мишкою і Вареним. Я ніколи не переносив цього тупого і набридливого типошу, який любив крутитися біля Циркуля й Васі, а деколи ще пригощав Бідона шмаллю.

До мене підходить Інга і глухим, здавленим голосом каже, що їй потрібно терміново йти додому, що будуть непокоїтися батьки, Галинка не засне, якщо не розповідатиму їй про Одіссея. Безпристрасно дивлюся на неї, можеш йти, бо манна кашка вистигне, а слухняним доням не личить їсти холодне і лягати спати, не поцілувавши маму й тата на ніч.

— Я тебе не тримаю, — відповідаю. Інга ображено фиркає. Вона ще хвилину ніби винувато крутиться біля нас. Згодом, не поспішаючи, переходить дорогу і йде до тролейбусної зупинки.

— Професор, кинь її, — каже ніби ненароком Тюля. — Це не твоє. Подивись на цю жабу, вона ж корчить із себе чорт знає що. Ти її трахнув?

— Ні.

— Тоже добре.

— Може йому зробити штучне дихання? — запитує Рома, зі сльозами на очах дивлячись на бездиханного Циркуля.

— Обов'язково! — гаркає Тюля. — І не забуть про клізму, йому це допоможе.

За клопотами не помічаємо, як під'їжджає машина «швидкої допомоги». З неї виходять товстун водій, який байдуже втуплюється у присутніх, плавно пливе вузенькими очима по обличчях присутніх і зупиняється на лежачому, злегка позіхає, наче це звичне для нього видовище, одразу закурює. З-за його спини несподівано з'являється тридцятилітній лікар у білому халаті.

— Що тут у нас? — підходить до Циркуля, оглядає його, мацає пульс, пальцями відкриває очі. Бурчить якусь муру собі під носа. Порпається в невеличкому металічному ящичку, якого перед тим поклав на траву біля нерухомого Циркуля. Дістає невеличку ампулу й одноразового шприца. Зриває з нього упаковку, одягає голку.

— Шо це? — запитує Тюля.

— Це не ваші справи, ваша допомога не потрібна, — каже набундючено лікар, беручи руку Циркуля. — Ви можете йти, не затримую.

— У тебе шо — проблеми з мозгами? Шо за фуфло ти хочеш йому колоти?

— Йому треба морфій, — вже стриманіше відповідає той, дивлячись на войовничий запал Тюлі.

— Я тобі зараз дам такий морфій, шо в тебе зуби повилітають! Дай йому глюкозу, придурок! — Лікар ображено дивиться на Тюлю, але під його настирливим поглядом підкоряється і, здається, розуміє, що його пацієнт — просто нарік, якого треба привести до тями.

Водій, якийдо цієї миті крутився поблизу машини, вигукує непристойне слівце на адресу Тюлі і обурено підходить:

— Е, пацан! Зараз міліцію викличу! — валить до нас товста фігура з кругленьким черевом, в якої гнівний вираз обличчя, а густі брови нависають над великими запалими очима.

Вася Булавки від несподіванки аж розкриває рота.

— На кого батон крошиш, сучяра, на! — підбігає до водія. Тюля відривається від нерухомого Циркуля, підбігає до водія і хапає його за шкірки, чого той навіть не сподівався. Він буквально трусить товстуном, вхопивши за одяг, і прямісінько в очі сичить, що тобі, смердючий шоферюга, треба закрити табло і мовчати, бо я не подивлюся, що ти мені в батьки годишся, помалюю, як свиню паршиву! Десять баксів тобі досить, шоб ти був гарним хлопчиком? — запихає йому в кишеню сорочки купюру.

— Я… я… Хлопці, перестаньте! Я просто так, я… я нічого!

— Сунь звідси, придурок! Просто — тільки в попу трахаються! — гаркає на нього Тюля. — Шуруй в машину, шоб я тебе не бачив!

Водій перелякано забігає у «швидку» і зачиняє дверцята. Пауза.

— Як справи, Павлов? — запитує в лікаря Тюля.

— Я не Павлов! — ображено каже той.

— Не все одно. Якшо цей труп помре, — показує Тюля на Циркуля, — я прийду до тебе в лікарню, зґвалтую твою медсестру, після неї тебе, а потім поголю тобі вуса. Зрозумів?

Циркуль нарешті приходить до тями, він кліпає своїми каламутними порожніми очима, але не може говорити, лише хапає губами повітря.

— От мудак! — кажу йому жартуючи. — Будеш довго жити! І це ж треба у такому віці — зустрітися зі смертю! Вона тебе хоч поцілувала?

Тюля також посміхається, після чого відводить переляканого лікаря вбік, довго з ним розмовляє — я бачу, як він запихає йому в кишеню гроші, — і нарешті прощається.

— Слава Богу, — полегшено шепоче Рома і несподівано бере мене під руку, від чого я аж здригаюся. Невже вона не боїться Тюлі?

— Дякуй Професору, — звертається Тюля до Циркуля. — А твоє життя не таке й дороге. У тридцять доларів мені обійшлося.

Тюля довго дивиться в бік «Меридіану», чи бува не виходять звідти Бідон, Вася Булавка з Мишкою і Вареним. Циркуль робить перші рухи, наче щойно народився на світ і який намагається одразу опанувати. Він обводить все навколо очима, ніби бачить місцевість уперше, після силкується зосередитися на присутніх. Його обличчя непомітно набирає здорового відтінку і з нього зникають ті страшні холодні кольори, які нагадують про неприємні речі.

За нашими спинами чути регіт Мишки. Обертаємося і бачимо її — готову в дим, радісного Вареного з пляшкою «Кока-Коли» у руці, а за їхніми спинами мовчазних Бідона і Васю Булавку, які дивляться на них, як на звихнутих. Тюля довго свердлить очима Вареного, який на своє запитання «шо нада?» так і не отримує відповіді.

Шепотом запитую в Бідона, чи не казав він йому, що трапилося з Циркулем. Той заперечливо киває головою і гнівно каже, що вони готові в срачку і дуже важко розуміють те, що відбувається.

Тюля і я хапаємо цього вузьколобого гондона Вареного за шкірки і тягнемо у темряву під дерева, що ростуть за великою клумбою з жовтими квітами. Він пручається, погрожує.

— Шо за понти? — кричить він, як свиня. Цей ти-поша мені давно не подобається, бо в його обличчі, посмішці і в поглядові є неприємні риси, які асоціюються з підлістю та брехнею; по таких одразу бачиш — продасть, сучяра, за першої нагоди, а після цього ще й виправдовуватиметься, що не при ділах, що це, братуха, без моєї вина, бля буду, зуб даю… в натурі, слово пацана; для таких нема нічого святого—з ким вигідно, біля того й кантуються, коли ж відчують, що от-от настануть повні гайки, — по норах. Словом — дешева вузьколоба гнида!

Тюля каже, таких нада давити…

Затягуємо придурка під дерева, аби нас мало хто міг бачити з вулиці чи вікон будинків, і починаємо товкти, як паршиву собаку. Тюля періщить по обличчю, я б'ю в корпус. Він глухо стогне, кілька разів із відчайдушним притиском вигукує, що ми суки недорізані, яких за це повбивають. Схоже, що ці слова надихають Тюлю, бо він одразу робить ногою підсічку і Варений звалюється на землю. Від ударів наших ніг він спершу ривками стогне, наче захлинається, а потім хрипить і все менше захищається руками. Заспокою другана і кажу, що з цього падла вже досить. Тюля ще раз з усієї сили копає його в живіт і злобно випалює, що якщо, гнида, ще раз побачу біля Циркуля — хоча б за сто метрів — руки й ноги поламаю. Потім він розстібає ширінку і починає мочитися на лежачого. Стрімкий струмінь сечі б'є прямісінько у вухо Вареному, той силкується відвернутися. Рідина обливає йому обличчя: заплющені очі, привідкритий рот, ніс, щоки, волосся на голові, потрапляє за шиворіт, заливає сорочку і швидкими струмками тече по землі.

— Ти тепер опущений! Хай всі знають — ти обі-сцяний! — кидає лежачому Тюля.

Повертаємося і одразу вислуховуємо обурення Мишки, що ми, мовляв, дебільні придурки, побили невинну людину, яка навіть не знає, за що її покарано, що через це в нас виникнуть нові проблеми — приїдуть оті відморозки Вареного, особливо той — маленький, який ходить із загостреною спицею і любить нею штрикати; з ними доведеться розбиратися!

— Це підло! — кричить вона, але ми на неї не зважаємо. Тюля наказує їй заткнутися, гаркає, що наступного разу вибирай щось краще, сучка, для тра-хання в туалетах. Вона обзиває його ідіотом і йде геть, викрикаючи услід, що рано чи пізно нам за це повідривають яйця.

— Йдем звідси, — перелякано каже Рома, і я помічаю, що вона кепсько виглядає. Хочеться сказати їй тепле й ніжне слово, але до нас підходить Тюля — «відтепер по одному бажано не ходити, а то ці шакали нас так усіх переб'ють. Треба завжди бути готовими, куди б не йшли». Мовчки слухаємо, але кожен думає про своє.

Пауза.

— Гарно ми цю вівцю зробили, — сміється Тюля, киваючи головою в бік затінку дерева, де поволі намагається підвестися чорна постать.

Фігура Вареного ледве видніється у темряві, здається, встає на коліна, завмирає, потім розмахує руками, вигукує незрозумілі слова, на які не звертаємо уваги і йдемо геть. До цього придурка не відчуваю жалю, йому давно треба було дати в диню.

ЧАСТИНА ДРУГА

РОМА


1

Тиждень сиджу за книжками, готуюся складати вступні іспити на історичному факультеті в одній помийній ямі аж за Києвом. Таке враження, наче випав із часу, наче потрапив в інший світ. Перебуваю поза тривогою, від якої звільнив свої роздуми цікавістю до минулого народів, країн, великих людей, цікавістю до химерних і дивних подій.

Читання — штука хороша. Перестаєш бути дауном. Перестає вужчати лоб.

Коли мої очі втомлюються від надмірного читання (праве око болить — наче в нього запхали тоненьку сталеву ниточку), набираюся мужності й телефоную Ромі. Але це трапляється зрідка. Наші розмови схожі на таємну мову натяків, підтекстів у павутинні інших телефонних балачок. Втім, здебільшого ми мовчимо, слухаючи тривожну тишу, прислухаючись до нерівного дихання одне одного. Ми — наче два дворічних малюки, які випадково зустрілися в пісочниці і вступають у перше спілкування. Рома промовляє фразу і вона зависає у німому очікуванні більшої відвертості. У такі хвилини втрачаю голову і ледве себе стримую, щоб не повестися, як нетерплячий бовдур.

Показати таке — мабуть найбільша слабкість, яку можна виявити, тому намагаюся бути скутим.

Маман, дивлячись на мене із товстезним підручником у руках, непокоїться.

«Так, синуля, можна зіпсувати очі, а ти ще молодий». Заспокоюю і прошу не заважати, бо саме цієї хвилини відрубують голову Карлу 1-му або половецькі орди вдираються на Переяславщину. Краєм ока по замилуваному видові матері помічаю, що вона всього цього не підозрює, а розмірковує, мабуть, які їй ввечері пекти пиріжки, вряди-годи запитуючи, чи сподобалися мені такі, як останнього разу — з чорницями, або — коли я приведу свою дівчину… після чого вона ніби ненароком одразу тікає з моїх очей, у глибині душі посміхаючись над тим, що дратує мене подібними запитаннями. Ніби я ясновидець, який здатний бачити власне майбутнє! Звідки я знаю, коли це трапиться? Адже серйозно ні з якою не хочу зав'язуватися, бо почнуться ці галімі романтичні зустрічі біля пам'ятника якомусь Шевченку чи Франку з дебільним оберемком квітів, з яким певно буду схожий на повного придурка, ці нудні, охкаючі напівбожевільні балачки по телефону щовечора з коханою, яка чомусь завжди буде засмучена, стривожена, трохи зашугана, бо їй ввижається, що ти збираєшся її кинути.

Тільки читання не втомлює. Я навіть відчуваю себе субмариною, коли пірнаю в двохтомні океани «Війни і миру» чи «Сім'ї Тібо» і завжди шкодую, що вони не такі великі, як космічні галактики, які ковтав би без перестанку. Що за дурна тяга читати товстезні томюги! І де я такого нахапався? Після цього, коли виходжу знову на люди, їхні вчинки — відважні чи підлі, серйозні чи легковажні, дружні чи ворожі — видаються наївними та недоречними, наче ці люди, мої знайомі, друзі, створені з невдалого матеріалу, через що страждають і живуть ніби штучно, ніби не можуть почуватися природно.

Да. Читання не дає вужчати лобові. Дивлюся на незнайомих типош із короткими зачісками та у шкіряних куртках і одразу бачу їхню трагедію — в них щодня потроху вужчають лоби через те, що нічого не читають. Коли перестає вужчати лоб, тоді по-новому дивишся на світ. Булавка й Тюля гасять під нічним баром якогось штемпа маріупольського, а я при цьому нуджуся, бухаємо з давніми друзями, яких не бачили кілька місяців, а я при цьому нуджуся, бо зиркаю на їхні обличчя і мені здається, що вони належать іншому часові — часові вузьких лобів, від чого мене не пре.

Я позіхаю, будучи біля них, і вони цього не знають; Бідон недавно запитав «хулі такий заторможе-ний?», а я подивився на його грубі губи й широку, як у кнура, носяру, і це здалося мало схожим на людське, тільки мовчки звів плечима; коли Булавка по-п'яній, міцно ухопившись за мою руку, клявся мені, за тебе, Професор, я, на, кишки повипускаю, тільки покажи кому, — мене також нудило, наче замість звичного повітря дихав нешкідливою гидотою; нестерпно тягнуло додому. Мишка-сучка також одного разу насторожилась: «Ти або зовсім тор-моз, котигорошко обдовбаний, або собі на умі — дуже довго щось важливе фільтруєш. А?»

Маман деколи іронічно каже, що в мене через книжки зовсім дах поїхав. Я знаю: в глибині душі вона почувається спокійно, коли не вештаюсь де не слід, нічого погано не роблю, не забираю у багатих гівнюків дорогі речі, не ображаю дівчат; вона радіє, мабуть, тільки тоді, коли я перед її очима і коли їй важко повірити у те, що їй нашіптують злі сусідки (старі клячі!) про нашу компанію, дорогенька, ваш синок волочиться зі всілякою шваллю, для якої нема нічого святого. Маман не раз прагнула поговорити зі мною на подібні теми, коли її встигали накрутити язикаті дурепи на лавці під під'їздом, заходила до квартири заплакана і накидалася на мене зі своїми тривожними запитаннями «це правда?». Я ніколи їй не брехав, лише відповідав, що безпосередньої участі не брав, бо не переношу зло, однак своїх друзів у цьому не звинувачую, бо в них є на це свої підстави. Вона одразу насторожувалася — «це робив Тюля чи Булавка?», але її вже не чув, бо в таких ситуаціях ішов із дому.

Думаю про Рому. Скута поведінка біля неї — через постійну присутність Тюлі — втомлює і змушує тримати себе в напрузі; це надзвичайно важко — бути біля дівчини, яка тобі подобається, і лише перезиратися з нею багатозначними поглядами чи перекидатися скупими фразами. Хочеться бути вільнішими, ні про що не думати, хочеться бути завжди разом — тільки я і вона.

Рома завжди з'являється перед моїми очима сама — без подруг і друзів, бачу її, наче неземну істоту, — в легких, ніжних одежах світлого кольору, спокійне обличчя, розширені глибокі очі.

Може, це шиза пробиває? — сполохано запитую себе, підозрюючи, що такі глюки викликані надмірним курінням плану. Геньо-доходяга — сусід із дев'ятого поверху, який вчиться на третьому курсі медухи, каже, що куріння всілякої фігні конкретно садить пам'ять і руйнує кору головного мозку. І треба ж такої біди начитатися, щоб потім про це спокійно говорити? У цих медиків ніякої поваги до людського організму — наче мають справу з кількома десятками кілограмів свинини, в якій копирсаються, наче механіки в машинах, розбираючи по запчастинах. Підозрюю, що перший маніяк був медиком і взагалі — саме медицина, мабуть, породила маніяцтво і всі ці діла під впливом членування тіла.

Рома. Коли дивлюся у вікно, хочеться, аби по вулиці обов'язково йшла вона, міг би на неї дивитися, або гукнути, зрештою, запросити до себе на чай із булочками, які любить пекти Маман. Пригадую, як наприкінці минулої осені, коли несподівано пішов густий, пелехатий сніг і я стояв перед вікном, розглядаючи його маленькі ніжні хмаринки, що повільно падали на землю, прилипали до вікна, покривали товстим шаром осиротілі дерева, які тільки звільнилися від листя, і коли — здавалося — нема нічого до роботи, а лише споглядати це біле диво, — раптом помітив її. Рома йшла з невеликою чорною сумкою, по рухах було видно, що вона бадьора і радісна, замріяна й безтурботна. Сніг налипав на її спортивну шапку й куртку, від чого вона нагадувала невеликого грибочка. Я навіть розсміявся. Бажання гукнути Рому настільки полонило, що я почав відчиняти вікно, лише здивована Маман з хворобливими очима мене зупинила. Отямився, бо в неї була температура і кашель. Рома віддалялася по вулиці, певний час міг за нею спостерігати, припавши обличчям до холодного вікна, поки не зникла, залишивши свій прекрасний образ, який із того часу мене непокоїть.

Згадую Рому і відчуваю, що мене злегка морозить. Сам винен, що вона не зі мною; сам винен, що не натякнув їй про свій неспокій. Вона могла бути моєю… Навіть тоді, коли ми несподівано зустрілися на базарі із повними пакетами продуктів, коли раптово пішла гроза і ледве добігли із важкою ношею в руках до першого підворіття, ховаючись під старою аркою двоповерхового кам'яного будинку, коли біля наших ніг тремтіло загублене кошеня, яке нявчало, мабуть, хотіло їсти, навіть тоді, коли ми просто говорили на різні теми, аби вбити час і переждати непогоду, навіть тоді, коли надто довго дивився на неї, а Рома тільки здивовано кліпала очима, не розуміючи, чому цей крейзі на неї витріщився; навіть тоді не наважився зробити перший крок до неї, аби змінити свої ідіотські страждання, аби, врешті-решт, закінчився цей галімий настрій.

«Олег, чому ти ніколи не говориш про свою дівчину? Чи ти самотній?» — несподівано запитала вона. Відчув, як густо червонію. Здалося, що Рома це помітила (в очах зблиснув таємний вогник), — від цього ще дужче робилося не по собі. Спробував віджартуватися подавленим й невиразним голосом, що бережу себе для прекрасної дами на білому коні, яка приїде на світанку, на що дівчина пирскнула зі сміху і несподівано кинула, що для цього треба не проспати.

«Не проспати», — повторював про себе. Від цих слів мені стало ще гірше; схоже, Рома це відчула, бо одразу замовкла, винувато опустила очі, попросила її пробачити і сказала, що я схильний до меланхолії та романтики. На превеликий жаль гроза скінчилася і ми їхали в тролейбусі мовчки, від хвилювання не міг відновити розмову.

«Ти читаєш Шекспіра?» — запила вона при прощанні і, не дочекавшись відповіді і дивно посміхнувшись, пішла, не сказавши ні слова, не сказавши навіть скупого «бувай», тільки на відстані обернулася і помахала вільною від ноші рукою. Шекспіра читаю… Ну і що? І про Вінні-Пуха теж. Ну і що? Читаю, бо більше нічого вдома не маю. Читаю, щоб не вужчав лоб.

Дивлячись на її постать, яка все далі віддалялася, вперше відчув це болюче й жахливе почуття утрати.

«Відьма», — сказав би Бідон у такому випадку.

Уявляю її обличчя, але воно розсіяне, наче в тумані, і тільки голос Роми прокидається в пам'яті реальним, живим сміхом. Боюся думки, що ця дівчина мене підкорила, тьху! соромно про таке думати. А може, це тільки здається? Не знаю, що мені робити. В такі хвилини треба обов'язково зайнятися справами, бо від цих роздумів можна стати плаксієм.


2

Телефоную. Рома бере слухавку одразу, каже швидко «да» і від цього слова млію. Кілька секунд мовчу, наче проковтнув язика, однак одразу оговтуюся.

«Це я», — лякаюся свого здавленого, хриплуватого голосу, який не може звільнитися з лабет неспокою.

«Хто „я"?» — запитує вона трохи роздратовано; мабуть, зараз зайнята, чути незрозумілий гул, ніби працює пилосос.

«Це я, Олег». Несподівано зізнаюся собі, що ніяковію від цієї розмови, почуваюся незграбно, мов лялька на ниточках у руках бездарного актора. У слухавці лунає незрозумілий ледь чутний звук, чи вигук подиву, чи то в'їдливий сміх, який ненароком проривається з людини, яка прагне справжні почуття ьіе виказати. Від цього ще більше стає не по собі.

Спершу, як тільки виникло бажання зателефонувати Ромі, я мав намір сказати їй безліч прекрасних і вічних слів, які тільки знає людство (наївний мрійник!), я перебирав їх у пам'яті, як дитина одежину для своєї улюбленої ляльки, а тепер моя мова, яку силкуюся здобути в собі, винайти у своїх почуттях, схожа на застиглий цемент, і від розпачу лишається хіба що битися об нього головою…

«Ти де?» — змінюється її голос і в мені запалюється світлий промінчик.

«Вдома». — Чому її це цікавить?

«Приходь. Чекаю», — і раптом — гудки.

Сідаю на диван і оглядаю свої тремтячі руки, пальці, які злегка ворушаться.

Боже… Чим все це закінчиться?

Все ще тримаю слухавку і лише за кілька хвилин, коли звільняюся від цього несподіваного трансу, відчуваю, що вона зайва, кладу.

Забігаю у ванну, швидко чищу зуби, приймаю холодний душ. Одягаюся під пильним поглядом Маман. На її запитання «А як же історія?» — гукаю, що я все забув, і вибігаю.

Ще ніколи так швидко не долав відстані між нашими будинками.

— Ти весь захеканий. І мокрий, — сміється Рома і зачиняє за мною двері. В її квартирі пахне свіжістю, мабуть, недавно прибирали, і печеним тістом. Дивлячись на неї в домашньому халаті, відчуваю внутрішній неспокій і своєрідну небезпеку — це особлива, пікантна небезпека, тому що, як би сказав Бідон, «тут пахне звірячим сексом». Звідки він знає, як пахне «звірячий секс»? Утім сексом тут справді пахне. У поведінці Роми помічаю зміни. Вона настільки впевнена в собі, що я просто розгублююся перед її трохи грізною поставою. Рома бере мене за руку, веде на кухню, садить за стіл і ставить тарілку зі шматком запашного яблучного пирога:

— Щойно спечений. Чай, каву?

— Чай.

Білі руки беруть чашку і чайник, наливають заварку й кип'яток, потім кидають дві ложечки цукру, ножем нарізають лимон; одна з долонь плавно піднімається вгору й поправляє зачіску, погладжуючи волосся, інша сумирно лягає на литку, ледве помітний овал якої видніється під тканиною халату. Краєм ока спостерігаю за гнучкою фігурою Роми і раптово збуджуюсь.

Пауза.

— Ти за мною доглядаєш, як за сином.

— Пустун, — сміється Рома і опускається на табуретку поблизу кухонного серванта, ніби не хоче сидіти поруч зі мною за столом. Вона злегка погойдується, ледь помітно рухаються ноги й руки. Цієї миті між ногами розходиться халатик, бачу охайно поголений у формі маленького трикутника чорнявий лобок. Хвилююся, бо на мене, Господи, дивиться симпатична пиздюлька! Заплющую очі.

Пауза. Запитую:

— Чому не їсиш пиріг? — Вона заперечливо хитає і, відкинувши голову, стежить за мною. Від цього зовсім почуваюся незручно. В її очах танцюють бісики. Думаю про те, що сьогодні зроблю непоправну помилку, можливо, зміниться моє життя. Кажу Ромі, є така фішка, коли людина своїми необдуманими вчинками може поламати долю. Вона на мить стає серйознішою, кокетливо, але з помітним незадоволенням, відводить погляд і з нотками нетерплячки в голосі кидає:

— Долю?

— Да! Розумієш… коли… коли…

— Може досить слів? — перебиває мене.

— Що?

— Олег… Пауза.

Я, мабуть, повний кретин, крейзі, бабено, стронсо!

— Скільки можна їсти? — запитує вона. Повільно, демонстративно підводиться, обходить стіл, і наближається; обома руками бере мене за комір сорочки й силоміць витягує до себе, наче господарка пивного бару дешевого ханигу, що розпластався за стійкою і не дає можливість іншим клієнтам зручно провести час.

Уперше її обіймаю, і це на мене діє, мов електричний струм. Від Роми пахне свіжістю і трішки пирогом. Вона збуджено й агресивно кусає мої губи і ми падаємо на підлогу. Рома швидко звільняється від халату, осипає моє обличчя, шию й груди поцілунками. Заплющую очі, слухаючи її стривожений, гарячий шепіт, щебетання горобців і гул автомобілів за вікном. Вона просить поцілувати її там.  Вдячно підкоряюся, ледве торкаюся губами маленького звірятка, відчуваю приємну теплу м'якість. Упиваюся сильніше і її тіло починає тремтіти й плавно рухатися, мов морські хвилі. Дівочі руки міцно стискають мою голову, ніби це найдорожче, що зараз є в її житті.

— Господи…

Стежу за розслабленим обличчям, вона облизує свої розкриті губи й шепоче приємну муру. Потім — ого! — несамовито вискакує на мене і лише тепер помічаю, наскільки в неї прекрасні груди.

— Глибше! Глибше, маленький.

У ній наче прокидається неспокійний біс.

Шєт! — озивається дебільний телефон, але ми на нього не звертаємо увагу. За кілька хвилин Рома тремтить у солодких конвульсіях, дивно зойкує. Дивлячись на її чутливе тіло, здається, що своїм нутром воно мене ковтне разом з ногами.

— Про що ти думаєш? — запитує згодом на дивані, поклавши голову мені на коліна. Перебираю пальцями пасма чорнявого розкуйовдженого волосся і помічаю, що вона ще красивіша, коли не причепурена.

— Не знаю.

— Боїшся, що Тюля тебе відмастить? Пауза.

— Я боюся свого сорому.

— Сорому? — підводиться вона, її обличчя вкривається кількома зморшками, набираючи сірого відтінку. — Тобі за це соромно?

— Ти не так зрозуміла… — шкодую за сказане, бо відчуваю як з'являється психологічний бар'єр, а Рома за ним, як за скляною перегородкою.

— ?

— Я боюся признатися, що зрадив свого друга, з яким ріс із п'яти років. Розумієш? — Прикурюю і кидаю запальничку на журнальний столик. — Хто я після цього? Хто? Мовчиш? Тобі нема чого сказати? Да?

— Припини…

— Ні. Ти мені скажи, хто я такий… Мовчиш? Мовчиш, — раптом стає боляче на душі. — Значить, це правда.

— Таке трапляється досить часто.

— Що? — насторожуюся, у цих словах відчуваю певну байдужість до нашої близькості і тінь отієї дешевої фамільярності, яка властива сцикухам із петеушних гуртожитків, яких любить натягувати Булавка.

— Кажу, таке трапляється часто і цього ніхто не може передбачити чи спланувати. Значить так було треба. Розумієш?

— Ні чорта не розумію! — Встаю з дивану. — Ти говориш, наче повія!

— Олег!

— Олег!

Рома тихо плаче, згнічується, як маленьке кошеня, плечі здригаються. Понуро спостерігаю за нею і не знаю, як мені бути. Дурнувата ситуація!

Вона закриває обличчя руками:

— Господи, за що?

У мені зароджується жалість і неприємний внутрішній біль за сказане. Стоячи над нею, заплаканою і безпорадною — раптом ніби прозріваю: я маю право володіти нею, право претендувати не лише на… інтим, а й на її поведінку! Те, про що не насмілився би сказати їй ще день-два тому, тепер все більше спонукає висунути вимогу:

— Я хочу, щоб ти його покинула, — видавлюю це трохи сухо. Боюся, що така категоричність сприйметься вороже.

Вона відриває долоні від обличчя, пронизливо свердлить мене очима. Яка ти прекрасна, пташечко! Заплакана, почервоніла, у сльозах, які щиро течуть по щічках, Боже, яка ти прекрасна!

Рома нічого не відповідає, лише стискає долоні і перебирає пальці. Пауза.

Придивляюся пильніше. Шєт! Та нею ж трусить, наче в лихоманці!

— Тобі погано? — стурбовано запитую й отримую заперечливе кивання головою. Мабуть, це страх володіє нею і створює між нами невидимий мур напруги і відчуження. Рома заспокоюється. Помічаю, що з кожною хвилиною стаю для неї байдужим і далеким, наче між нами нічого не було.

Дзвонить телефон. Вона бере слухавку і буквально на очах змінюється: обличчям немов прокочується судома від переляку. Але Рома це одразу поборює, лише блідий колір шкіри вказує на несподівані внутрішні зміни. Здогадуюся, з ким вона розмовляє, кажучи у відповідь скупі слова «так», «не знаю», «ні», «подумаю», «добре» і злякано бігаючи очима.

Вона боїться на мене поглянути! У неї навіть голос зовсім інший!

Рома довго слухає, нервово відповідає, що сьогодні не вийде, бо зайнята, різко кидає погляд на мене. Вона напружена. Чую тремтливі слова «це твоя хвора фантазія», «нема підстав ревнувати».

По моїй шкірі бігають мурашки. Від несподіванки не знаходжу собі місця.

Невже запідозрив? — думаю про Тюлю.

Вона кладе слухавку і заціпеніло втуплюється в мене.

— Тобі треба йти, — з кожною секундою в її поведінці зростає непевність. — Олег, я тебе прошу… йди…

— Що з нами буде? — запитую й одразу отямлююсь, адже яке це тепер має значення.

— Я не зможу його кинути, — сідає вона на диван, дивлячись убік, проте я помічаю, як сполоханий погляд наливається слізьми.

— Ти його любиш?

— ?

Пауза.

Рома опускає голову, підходжу до неї, пальцями підводжу ніжне підборіддя, аби побачити її сумні оченята:

— Мала, але ж це було не просто так?

Рома звільняється від мого погляду, відходить кілька метрів убік і плаче. Заспокоюю, що згодом все вирішиться, не треба підганяти події. Прощаючись, цілую і на виході несподівано чую гарячий шепіт «хочу, щоб ти до мене приходив».

— А як Тюля? — однак підозрюю, що це зайве запитання, на яке вона поки не може знайти відповідь.

Пауза.

— Дурник, — у її голосі з'являється лагідність і тепло. — Ти нічого не розумієш… Боже, який ти ще дурник…

— ?

— Ти ще такий маленький…

Вибігаю від неї, як ненормальний. Все йде як ніколи прекрасно. Маман сьогодні мене потягне на довгу розмову до півночі про всілякі дурниці — НЛО, православних святих, історію церков, все, що вона забажає, не зможу заснути, довго думатиму про Тюлю… і про те, що трапилося… але це вже зовсім інша тема, якою не варто себе грузити, принаймні зараз… швидше додому, до вечірнього чаю або кефіру з пиріжками, десяти-двадцяти сторінок чергового роману, — хто зараз? — здається Ло-уренс, і — спати.

Хочеться глибоко дихати на повні легені і кричати до всіх «ей, бандерлоги! — Я щасливий, мать вашу!».


3

— Що сьогодні робимо? — запитує Вася Булавка. Запалює сірника за сірником, які у нього ламаються, дратується і щохвилини каже «чорт», бо не може прикурити. — От, придурки, розучилися навіть сірники робити!

— Це протипожежні сірники, — сміється Бідон.

У мене несподівано прокидається апатія і бажання нікуди не йти, нічого не робити. У подумках бачу поруч себе тільки Рому. Дико прагну при першій-кращій нагоді спекатися нашої компанії, але не знаю, чи вдасться зникнути разом із нею. Зрештою, хочу з Ромою не стільки знову перепихнутися, хоча ця мулька бентежить, скільки продовжити нашу останню розмову і спробувати поставити все на свої місця. Замислившись над цим, раптом відчуваю непевність і легкий острах — забуваю важливу обставину: моє безсилля впливати на подальші стосунки Роми і Тюлі, яке проявляється у невизначеності стосовно неї.

Господи, я втрачаю здоровий глузд! Що зі мною діється? Чому не можу бути байдужим до неї, так, як раніше? Чим вона мене приворожила? Чим? Так само, як і інші, розсуває ноги… Да… в мене остаточно їде дашок, і невдовзі всі в цьому переконаються, виставлять свій звичний діагноз із насмішок; це триватиме тиждень-другий, спершу не звертатиму на цю лажу увагу, а коли я злитимуся, то спалахне ще більше.

Дивлюся на мезозойський череп Булавки і починаю його ненавидіти. Цей вузьколобий крейзі навіть не підозрює, як я на нього зараз гнию. Наче останній бомжара, він затягується недопалком, плює на асфальт (аж гидко дивитися) і підкидає свої тупорилі слова до розмови Бідона і Мишки, по-ідіотському смикаючи головою.

Ми стоїмо посеред вулиці, як повні придурки, куримо й харкаємо, нагло зиркаємо в обличчя випадкових людей, які сахаються од нашого сміху. Впадаю у меланхолію, від якої не знаєш де подітися — лише б не стовбичити на місці.

Від нудьги закурюю другу. Повз нас проходить дві мантелеии, придивляюся до їхніх облич — два алігатора в коротких спідничках. Одна з них, із золотим зубом у верхньому ряді — певно якась ганька з приміського колгоспу — намагається люб'язно посміхатися до Бідона, а Булавка як на зло це помічає й нищівно над ним знущається «дивись, яка в неї задниця! — якраз для тебе».

— Хочу грати в більярд. Ідем у більярдну, — озивається Мишка. Вона на кілька днів з Циркулем кудись була пропала (певно, знову трахалися, як ненормальні), через що ми почали переживати, чи не трапилося з ними лихо, адже Тюля просив, щоби всі трималися купи, не повзали по одному, бо можна отримати по макітрі. Запитую про них у Васі, той сміється і каже, що їздили в якийсь Богом забутий колгосп — коцати [9], як не як, сезон, старенький, почався, уявляєш — вони привезли бинти чорнющі, як смола!

— Так валимо в більярдну? А? — запитує Тюля.

— Там Варений зі своєю паланкою, — каже Бідон і одразу ніби соромиться своїх слів, ніби вони виявили його слабкість і легкодухість. Згнітившись, несміливо обводить поглядом присутніх і невиразно бурмотить слова виправдання, що це він сказав просто так, на всяк випадок, бо мало що може трапитися, а тому треба бути готовими.

На ньому зупиняються погляди присутніх і Бідон ще більше занепадає духом, нагадує велику гумову надувну кулю, з якою поступово виходить повітря.

— Ти боїшся? — посміхається Вася, дивлячись йому в очі. Підходить до нього на кілька кроків і майже втикається своїм носом в обличчя Бідона. Вказівним пальцем водить перед його очима, дає йому в лоба щигля і голосно регоче. Бідон незадоволено бурмотить собі під носа, а Вася нагло зупиняється перед ним, мало не наступаючи йому на ноги, нахиляється до його вуха і шепоче (всі чують) «сцикун, на».

— Заткнися! — відступає Бідон на кілька кроків. — Я тільки сказав, що вони там можуть бути, дебіл! Краще знати, ніж не знати. Да? Скажи йому, Професор…

— Правильно, — підтримую Бідона. — Треба бути до всього готовими. Так спокійніше буде, і взагалі…

— Ми приготуємось, — вставляє Тюля, розминає долоні, від чого в них хрускотять кістки. — Візьмемо все необхідне. Господи, і хай збудеться воля Твоя! Амінь. Я йду за своїм надійним другом.

— А може без обрізу обійдемося? — звертаюся до нього. Він повільно обертається до мене й здивовано зводить брову:

— Ти чьо? Я патрони візьму, як на кабана.

— Правильно — як на кабана, на! — регоче Вася Булавка. — Тим підарам повідстрілюємо пісюни. Сучяри, на! Смерть іде до вас! — кричить він, від чого присутні сичать на нього, щоби поводився трішки тихіше. — Мало не забув, серед тих паскуд є один маленький — зі шрамом на щоці — ця сука, на, любить загостреною спицею колоти, носить її у маленькій флейті. Майте на увазі. Але ми їх, на, зробимо! Я вже бачу, як ми їх валимо. — Він починає скакати, розмахувати руками, імітуючи бокові удари по супротивнику.

— А може, підемо кудись в інше місце. У більярдній постійно накурено, нема чим дихати, — несміливо озивається Рома, скоса поглядаючи на Тюлю, який на неї понуро дивиться й мовчить.

— У більярдну не дихати ходять, — знову сміється Вася і закидає голову. — А ви чули, що два дні тому брати Яйця програли штуцер зелених! При-дурки, на! Грали повністю вбитими — дьорнули афганки і похапали киї, один із них уявив себе Бубкою із шестом на чемпіонаті світу, бігав по більярдній, як ненормальний, на, стрибав, поки не зламав кий, а інший v той час спустив усе бабло, на, ідіоти!


4

До мене приходить нестерпна самотність, найменше наближення іншої людини дратує і викликає подразнення. Відчуваю, як у мене вужчає лоб. Здригаюся при кожному грубому й надто голосно сказаному слові, які тривожать мою тишу, як удари блискавки. Тягне додому — читати історію. Кортить бути самому, тільки думати.

Рома.

Шєт!

Я знову її згадую…

Мені здається, що вираз мого обличчя, мій тужливий погляд, який час від часу несміливо тягнеться до Роми, — видає той неспокій, якому я зараз підкорений.

Мабуть — всі це бачать.

ВСІ ЦЕ БАЧАТЬ!

І думають, який же він придурок!

Нормальний був пацан, а через бабу, бля, мозги втратив!

Думаю про те, що з Ромою можна було б куди краще провести день, не парити мозги різними проблемами, забути про все на світі і, приміром, поїхати на острів Зітхань. Острів простягається на кілька кілометрів серед величезного озера за містом, що робить водоймище подібним — якщо дивитися з шістнадцятиповерхового будинку на Батрачій горі, — на велетенську видовжену літеру «о», яку невідома неземна сила ніби поклала серед лісів і рівнин; на острові люблять блукати закохані пари і загоряти голяком, там також чаклують над своїми вудками рибалки на світанку, які, наче прочани, щодня встають у сутінках і невеликими ватагами, або по одному, добираються до цього дикого місця, їхні гумові човни, подібні на світанкових привидів, тривожать туман над водою.

Дивлюся на своїх друзів, і мені здається, що своєю легковажністю вони прирікають себе на небезпеку. У мене знову виникає тривога і неспокійна думка, що незабаром має трапитися страшна бадяга, яка невідомо як вплине на подальші наші долі.

Вася, крейзі вузьколобий, єхидно регоче, оголюючи свої жовтуваті зуби і дивно киваючи — за старою звичкою — головою; Тюля напружений, мовчки потягує цигарку, уважно стежить за присутніми, а кутики його рота ледь помітно гамують посмішку, наче він задумав таємну справу; Мишка від щастя ніби світиться, тулиться і шепоче до Циркуля, а той лише ліниво відкриває свої каламутні, туманні очі (знову, бовдур, вмазаний) і не звертає уваги на те, що вона поклала руку йому на задницю; на обличчі Бідона видніється журба, він виглядає скислим, певно, переживає (нам обом тут нема чого робити, бо ми несвідомо здійснюємо вчинки, які нам не подобаються і викликають у душі відверту відразу); Рома мовчки стежить за мною, її губи ледь-ледь рухаються, наче вона намагається показати мені слово, яке боїться вимовити, вона, мабуть, про себе зараз шепоче мені свою ніжність, яку, на жаль, не можу почути.

Завмираю під її пильним поглядом, в якому ніби зупиняється час і перетворюється на плавну, спокійну ріку. Однак за певну мить помічаю зміни в Ромі, наче в її елегійній душі щойно зірвалася грізна буря. Вона непокоїться, очі помітно гаснуть, ніби втрачають відвертість, а плечі обвисають.

Сахаюся цього правдивого погляду: він — як вивернута душа, котру внутрішньо відчуваєш, але ніколи не поясниш недолугими думками чи словами, бо все це буде не те, все це стосуватиметься зовсім іншого…

Вона хоче щось сказати?

Поволі підходжу до неї, говоримо про автентичну музику (Рома любить ірландський та шотландський фолк), але це виходить мляво й черство. Пропоную їй касети класної гітари Антоніо Кобо та Рубена Ромеро, які мені привіз зі щасливої Європи один далекий родич (він служить в Іноземному легіоні і нестямно божеволіє під живу гітару).

Рома, помітивши, що Тюля уважно до нас прислухається, запитує, як поживає Інга, чи все у нас добре.

Гарне запитання. Чи все у нас добре? Хіба можна вважати, що в нас усе добре, якщо з нею навіть не спав? Адже після цього я краще знатиму її — чим живе, що їй подобається, взагалі — яке в неї нутро, чи підла вона людина, чи ні, чи дєшовка базарна, чи ангел небесний; тоді краще можна буде помітити всі її недоліки, комплекси, заморочки, пильніше прислухатися до того, що вона молотиме своїм язиком.

Чому її цікавлять наші стосунки?

Відповідаю Ромі, що зараз із Інгою не бачуся. На носі — вступний іспит з історії, треба готуватися, нема часу на інше.


5

— Олег, ти що заснув? — запитує Мишка. —А?

— Професор, тебе книжки не кумарять? — регоче Вася Булавка, сіпаючи головою. — А ну, розкажи нам якийсь умнячок.

— Да! Да! Розкажи!

— Давай! Давай!

— Я навіть не знаю, що вас цікавить.

— О, починається! — встряє Тюля, харкаючи на землю. — Не блатуй, ми всі уважно слухаємо. Кажи все, шо знаєш.

— Про жінок! Про жінок щось скажи! — вигукує Мишка, поблискуючи своїми хитрими очиськами.

— Про жінок? Хм… про них говорити завжди важко. Навіть не знаю, про що вам розповісти? О! Краще розповім вам про нудизм.

— Про що, на? — морщить лоба Вася Булавка.

— Це коли голими загоряють, — пояснює йому Рома. Бачу, як на обличчі Васі поволі з'являється просвітлення.

— Так от. Нудизм — це ніяке не збочення. Він має дуже давнє походження.

— Невже? — сяють очі Мишки.

— А ти як думала?

— Не перебивай його! — гаркає на неї Бідон.

— Першим нудистом був Кирило Босоногий…

— Що за хуй? — перебиває мене Вася.

— Це не хуй, а проповідник-богомил.

— Хто-хто? — витріщається Бідон.

— Богомил. Ага, ви ж не знаєте, що це означає. У середні віки народішко по сектах тусувався. Словом, тоді всі круто гнили на католиків, бо більшість священиків, єпископів були повними збоченнями, розпусниками, пиячили, трахалися з жінками і між собою, продавали церковні посади.

— Да-да! — захоплено вигукує Мишка. — Прікалуєте? Я про це навіть кіно бачила! Він правду каже!

— Але я не про це. Богомили, катари, ткачі, альбігойці, — це якраз і є ті секти, що намагалися створити справжню, не галіму віру. Шарите?

— Звідки ти це знаєш? — витріщається Тюля.

— Зі школи.

— Зі школи?

— Да. Правда цього в підручнику нема, але я знайшов у романах.

— Розкажи ще, — звертається до мене Рома.

— Про богомилів?

— Не про підарів же…

— У богомилів був ще один проповідник — Феодосій. Цей типоша уславився тим, що зумисне чинив всілякі неподобства, сексуальні оргії, бухав, як ненормальний. І коли його запитували, навіщо християнинові це робити, то він відповідав, що таким чином має можливість покаятися, тому що покаяння не можливе без гріха. Догнали?

— Говори повільніше, я не все розумію, — каже заторможено Бідон. — Значить загоряння голяком — це також гріх, але треба обов'язково його робити, щоб потім можна було покаятися? Да?

— Шариш. Пауза.

— Йо-пересете! — несподівано вигукує Тюля. — А я думав, шо це просто так. Це мені подобається!

— Що значить «просто так», на?— запитує Вася Булавка.

— Ну, чоловік і жінка хочуть перепихнутися, а тому — для «підігріва» — беруть та й роздягаються.

— Був я у Криму на тому — як його? — нудацькому пляжі…

— Даун! Не нудацькому, а нудистському… — поправляє його Тюля і починає до нас сміятися, наче хоче сказати «от, крейзі».

— Не все одно, на! — каже Вася. — Навіть якщо й на мудацькому, на! Так от, я не бачив, щоби після загорання, на, всі трахалися, — кричить.

— Ти все не так розумієш, взагалі у тебе з мозгамисерйозні проблеми. Я кажу про те, що це, мабуть, була причина виникнення загоряння голяком. Розумієш? А те, що всі вони не трахаються, так, може, нема на це умов. Ти про це не думаєш? Уяви собі: приїжджає сім'я — да? — він і вона йдуть загоряти на цей пляж — навколо голі попки, жіночі груди, чоловічі ковбасини. Думаєш, що він і вона не мріють про когось іншого цієї миті? Думають, бо хочуть. Хочуть, але не можуть. А чому? Бо одне одному заважають.

— Слухай, Тюля! Так ти у нас психіатр! А? — захоплено каже Мишка.

— Не психіатр, а психолог! — жартує Бідон.

— Не один хєр! — продовжує Мишка.

— О! Ідемо загоряти й купатися! — озивається Рома. — На озері, кажуть, вода… як у ванні.

— Ще чого скажеш! А не читала, що про наше озеро пише «Вільний край»? Ні? — каже Бідон.

— У ньому якась зараза і вже кілька людей лежать у лікарні… шкіра хвора. Зараз не ті часи. От мій дід, коли ще жив, то завжди приносив після рибалки кілька щук завбільшки із себе. А тепер? Де та риба? А? Де все те, що колись було? Саме лайно плаває, а ще комбінати й заводи всяку хуйню скидають.

— Не нада ля-ля! — обурюється Вася Булавка. —У мене є знайомий водолаз, на, який трупи шукає. Так він каже, що на дні озера, на, лежать мертві роздуті щуки і здалеку дивишся — справжнісінькі торпеди, на. Такі здорові, що ого-го!

— Ви вже мене задовбали! — обриває їх Тюля, попиваючи мінеральну воду. — Шо сьогодні робимо. Бухаємо? Йдем у більярдну чи на озеро?

— Спершу на озеро, а під вечір — більярд, — каже Вася Булавка, відкидаючи назад голову.

— Гут? — перепитує Тюля у присутніх і, переконуючись у їхній мовчазній згоді, знову каже «значить гут».

— Я не маю купальника, — озивається Мишка. — Мені треба додому переодягнутися.

— Хулі тобі з того купальника, на? Ти когось соромишся? — сміється Вася. — Я також без купальника, пардон, без плавок, на. Будемо голяком! Да? О! Скажеш нам, у кого з нас більший!

— Придурок!

У найближчому гастрономі затоварюємося кількома літрами пива, мінеральною водою, двома пляшками горілки, хлібом, ковбасою, плавленим сирком, цигарками, одноразовими стаканчиками і валимо в бік озера.


6

Аби добратися до озера, треба проїхати тролейбусом № 14 до окраїни міста — на масив Південний, потім сісти на автобус № 2, що їде до Насосної станції, біля якої знаходиться причал. Пасажирський катер плаває навколо острова, роблячи дві зупинки на острові (біля найбільших пляжів) і три на протилежному березі, сполучаючи два селища із містом.

Одну пляшку ковтаємо на трьох — Бідон, Тюля і я — одразу на місці, у похилій альтанці першо-го-кращого дворика. Нас підозріло пасуть кілька бабусь, які хитаються під час своїх балачок на лавці, а біля їхніх ніг крутиться чорнявий песик.

Від спеки відчуваю, що водяра мене поступово накриває.

— Ну ти Професор і маніяк! Голова! — несподівано каже Бідон, мабуть, під впливом балачок про богомилів.

— Наркалиги, — звертається Тюля до Циркуля і Васі Булавки, відкриваючи другу пляшку. — По сто ковтнете?

Циркуль відхрещується, як переляканий, каже, що алкоголь — це свиняча тяга, яка його не вставляє, це тяга для дебілів. Із ним несподівано не погоджується Вася Булавка і зізнається, що горілка, якщо її постійно квасити, перебиває бажання мазатися, а мене, пацани, вже харить — соплі метрові, у нирках крутить, на, ну його в баню! так можна в систему залізти, на.

Далі пити відмовляюся, бо знаю, що через кілька годин настануть гайки.

Усі чекають, поки Тюля, Бідон і Вася вдушать другий снаряд. Але це затягується, бо кожен з них занадто багато базікає і тим, хто чекає, вривається терпець. Мишка, аби все швидше скінчилося, просить, щоб їй налили.

До нас підходить плюгавий доходяга із засмаглим обличчям. Він страшенно шепелявить, від чого у нього кілька разів перепитують «чьо нада, грінго?». Той шепелявить ще гірше, і Тюля каже йому «відвали, придурок». Незнайомець погрожує своїми худющими руками-жердинами, гнівно видавлює з себе кавалки слів і фраз. Вася не витримує і вибухає дикими матюками, підбігає до нього і з усієї сили затоплює йому в хліборізку. Чоловік важко падає і ніяк не може підвестися, потім починає повзти до нас і страшний вираз його морди підказує, що він має неприємні наміри.

Мене трохи лякає така поведінка, плюгавий доходяга схожий на великого страшного плазуна.

— Валимо звідси, — каже Тюля.

Сідаємо в тролейбус № 14, зручно умостившись на задніх сидіннях. Сонце нещадно пече і нас помітно розвозить. З кожною зупинкою в тролейбус набивається все більше людей і їхнє ґелґотання, запахи поту роблять наші страждання ще більш нестерпними.

— Уступіть будь-ласка місце, а то я цілий день на базарі стояла. Ноги просто віднімає, — звертається повна літня жінка із торбами у руках до Васі Булавки, який дрімає на плечі Бідона. Той незадоволено розплющує очі, наче не розуміє, що відбувається, обводить поглядом все навколо і зупиняється на жінці.

— Які ноги? — запитує, втупившись в істоту, яка його щойно потривожила. Зосереджується на обличчі жінки, ніби намагається сфокусувати зображення, і показує пальцями їй «вила». Тюля з Мишкою сміються. Жінка від цього почувається незручно і повторює своє прохання, на що Булавка гнівно кидає «трахав я твої ноги».

До нас розвертається сивий чоловік, який сидить перед Васею і голосно його сварить. Пасажири обертаються й уважно чекають, що буде далі. Спостерігаю за їхніми поглядами і бачу в них зневагу, ненависть і суворість.

Раптом помічаю, як із глибини тролейбуса за нами стежать батьки Інги, від несподіванки аж здригаюся.

Шєт! Де вони взялися?

Її мати зустрічається зі мною поглядом і відвертається.

Голос Васі криє старого на чому тільки світ стоїть, що тобі, сука стара, вже пора здихати, білі тапочки заказувати, що вас смердюхів останнім часом розвелося надто багато і кожна вівця намагається пояснювати, як треба жити, та я срав на таких підарів як ти, розумієш? чьо витріщився, сучяра? хочеш, тобі всі яйця повідбиваю?

Тролейбус гудить, як вулик, жіночки кліпають очима і, наче кури, кудкудакають «що це таке?», «викиньте цього хама». Чоловіки мовчазно спостерігають і на це не реагують, бо Тюля уважно й чіпко дивиться в очі кожного з них. Щоправда, один сорокарічний мудак, герой сраний, схожий на добропорядного сім'янина-інтелігента, вимагає, аби ми покинули салон. Тюля неголосно каже йому «закрий м'ясорубку, грінго,  коли вийдемо, я тобі гланди через дупло повириваю». Він одразу замовкає, задкує і зникає за спинами воркітливих жіночок, які ніяк не заспокояться.

Відчуваю дикий сором за те, що їду в цьому триклятому тролейбусі,  що знаходжуся поруч із цим дауном Васею, якому краще було б піти додому й проспатися. От чьмо, нализалося! А ще ці батьки! Шєт! І де вони взялися? Певно, їдуть також на озеро. Краще було вдома сидіти, читати історію, скоро вступний екзамен. Згадка, що незабаром іспит, ще більше кидає мене в депресію і відчай. Дуже мало часу витрачаю на підготовку, а конкурс великий — на місце п'ять придурків і більшість із них, певно, зачухані відмінники із золотими медалями. Треба було їх більше виловлювати на вулицях і товкти їхні сучі мордяки, вибивати їм зуби, ломати руки сучярам, забирати гроші, котли і накладати штрафи, щоб, гниди, знали, яка справжня житуха…

Пересідаємо в автобус № 2. Батьки Інгитакож. При виході вітаюся з ними і помічаю, що мати Інги без бюстгальтера, а її важкі круглі груди туго облягає біла футболка, що робить цю стару клячу досить привабливою і навіть молодшою на цілий десяток (красива сучка!). Але батьки поводяться так, наче не знають, хто я. Моїстраждання збільшуються удвічі.

Тепер мабуть Інгу до мене не підпустять, навіть на сто кроків.


7

Прибувши катером на острів, довго вибираємо безлюдне місце, поки нарешті не зупиняємося навпроти «Дикої корчми», яка знаходиться біля лісу на другому березі. Від неї нас відділяє блискуча водяна смуга завширшки з кілометр. У цьому місці Тюля минулого року перепливав озеро і мало не втонув, добре, що поруч на човні був Бідон і вчасно витягнув його за волосся.

У «Дикій корчмі» майже щодня трапляються бійки «наших» із селюками, які люблять туди пхати свого носа, оскільки живуть поруч. Місяць тому одного з них підрізали. Туди йти самому — самогубство. Минулого року, коли ми там гуділи — справляли день народження, здається, Бідона, — до нас підвалило колгоспне мурло двометрового росту і почало вимагати з кожного по десять гривень. От підар! Вася Булавка, який був найбільше готовий серед нас, несподівано вхопив виделку і з усієї сили вдарив того придурка у пах. Ця горила вилетіла із дикими криками на подвір'я. До міста тікали, як ненормальні, бо позаду з дубинами за нами біг натовп озвірілих аборигенів. Насилу діставшись до цивілізації, попадали в невеликому парку на траву і не могли підвестися, ноги гуділи, наче від десятикілометрового марафону, легені, здавалося, вилізуть через рот.

Розміщуємося на невеликій галявині, яку з усіх боків густі дерева притискають до водойми. Це улюблене наше місце, воно ізольоване від небажаних очей і сюди рідко заходять відпочиваючі, оскільки від причалу треба пробиратися чагарниками більше ніж кілометр. Зранку тут може зависнути самотній рибалка, або під вечір заплисти на човні коханці, зробити бум-бум, щоб у сім'ях ніхто нічого не дізнався, і по норах. Два місяці тому ми тут кинули на хор одну викладачку-хвойду з педагогічного університету, дурепі, певно, сподобалося, бо вона ще кілька тижнів після цього пудрила нам баки, прилипала зі своїми дурнуватими психологічними тестами, щебетала «які симпатичні хлопчики», читала свої вірші, казала, що кохання повинно бути вільним, несла іншу лажу: одразу видно — в голові тільки мухи.

Пацани скидають труси і регочуть, дівахи соромляться і відвертаються. Вася і Циркуль просять Мишку роздягнутися. Вона, вагаючись кілька хвилин, раптом сміється і також звільняється від одягу.

Заворожено оглядають ЇЇ тіло і на мить стають серйозними. Потім чіпляються до Роми, але вона погоджується роздягнутися тільки до пояса. Дивлюся на її гарні груди, пригадую, як вони ніжно вміщалися у моїх долонях, наче ховалися, від навколишнього світу. Заплющую очі і відчуваю збудження.

Тюля спостерігає за мною і пропонує зайти у воду.

Бідон також виявляє бажання намочити свою задницю, на що Вася каже:

— Дивись, бо може облізти шкіра. Присутні заливаються сміхом.

— Хочеш купатися? — тихо звертаюся до Роми, і вона вдячно посміхається.

— Я хочу, щоб ми були самі. Пауза.

Да — кажу собі. Звичайно, що самі, маленька. Не з товстозадим же Бідоном?

Мишка пропонує кинути щось на кишку, бо відчуває нестерпний голод. Булавка вставляє своїх п'ять копійок, що хавати будемо після купання, тоді кращий апетит, можна з'їсти цілий вагон.

— Професор! Ти йдеш? — гукає мене Тюля, стоячи по коліна у воді, після чого заходить далі — по пояс, по плечі — пірнає і пливе брасом. Його засмагла спина і розкинуті руки виринають на поверхні і знову зникають.

Вода здається мені трохи прохолодною. Спершу набираю її в пригорщі й розтираю тіло, яке покривається гусячою шкіркою.

— Ниряй, так холоду не відчуєш.

Я кричу йому, щоб далеко не плив, бо там сильна течія.

За Тюлею рівномірно пливу кролем, поки не наближаюсь до нього лежачого із заплющеними очима на воді.

— Навчи мене лежати.

— Це просто, — каже він у стані повного спокою. Прозора вода поглинає його обличчя, залишаючи незайманою поверхню у формі овалу, де знаходяться очі, ніс, рот і підборіддя. Пробую лягти так само, але вода потрапляє у ніздрі. — Відкинь голову назад, ну-ну, не бійся, розкинь руки. Та не напружуйся, розслабся, відчуй себе туманом, що покриває поверхню води. Доганяєш? Тільки не напружуйся!

Шєт!

Тюля сміється і каже, що я подібний на шматок плаваючого лайна, тільки єдине погано — йду на дно.

Ми бачимо на відстані п'ятдесятії метрів наших друзів, які ходять по галявині, розмовляють, сміються. Кидаю погляд на Рому, яка вже повністю роздягнута і лежить, заплющивши очі. Дивлюся на ЇЇ біляве тіло і мене охоплює бажання взяти її зараз. Раптом помічаю, що Вася Булавка і Циркуль підходять до Мишки, лягають поруч і припадають до її грудей, а вона лише гладить їхні чорняві голови.

— Збоченці дурнуваті! Живуть, як тварини, — каже Тюля і пірнає.

Бідон, певно, не знаючи, що робити, знову заходить в озеро, але до глибини не допливає. В нього панічний страх перед водою. Лише барахтається поблизу берега, як велика дитина, і гукає нас. Тюля не звертає на нього уваги і несподівано каже:

— Надто спокійні дні останнім часом. Не розумію, що він має на увазі.

— Я про те, шо через день-другий нам треба буде на певний час звідси звалити. Доганяєш?

— Куди?

— До Казиміровича. Він дуже зрадіє. Ми давно в нього не були. Пам'ятаєш його самогонку? — починає реготи.

— До Казимировича? — захекано перепитую, випльовуючи воду. — Я про це не думав. Давно ми його не бачили.

— Тоді гут?

— Навіть не знаю…

Згадую симпатичного ветерана Другої світової, який на старості літ потрапив на зону за те, що стріляв у міліціонера з мисливської рушниці (він сидів разом із батьком Тюлі). Ми з Тюлею кілька разів їздили до нього на невеликий хутір за тридцять кілометрів від міста, привозили цигарки, алкоголь, продукти, консерви, а одного разу притарабанили невеликий телевізор, який витягнули з однієї буржуйської дачі, аби ця дрібничка розрадила старість Казимировича. Він частував нас своїм самогоном із грушок, на другий день хотілося померти — так голова розколювалася. Але ми не нарікали.

(Про існування Казимировича серед наших друзів знали лише Тюля і я, ми давно про це домовилися, оскільки його стара хата була єдиним місцем, де можна тримати крадений товар. Безпечнішої нички не знайти.)

— Біда підвалить не сьогодні, то завтра. Олег, про це ніхто не має знати, навіть матері не кажи. На цей раз це серйозно.

— У мене скоро екзамен з історії.

— Хуйня. Складеш. Квитки на поїзд купив?

— Я про це й забув.

— Може, поступатимеш у наш?

— Там батько Інги працює, не хочу. Розумієш, між нами будуть зовсім інші діла. Як тобі це пояснити…

— Говори як є.

— Я тепер тільки догнав, що з тим козлом, словом… краще б я з ним не знайомився. Навіть коли я і поступлю, не думаю, що там буде все гладко. Розумієш? Все це не те… наче щось змінилося в мені…

— Да.

— Та й їхати звідси хочу. Кумарить мене це життя, тут я, наче риба, викинута на берег. А там — щось нове, там нічого не відомо — і це мене найбільше вставляє. Ти ж сам бачиш, я багато чого перестав доганяти, багато чого не роблю, як всі інші… це не моє, не лежить мені до цього душа. Розумієш?

— Да, — каже Тюля й пірнає. Його голова довго не з'являється, поки він не виринає метрів за п'ять позаду мене.

— Розумієш, головне — це знайти свою тягу. Я хочу її знайти, а коли й не знайти, то принаймні спробувати шукати. Як думаєш?

— Правильно. Тут нема шо робити. Йо-пересе-те! — несподівано вигукує він. — Ми ж забули про пиво, воно вже нагрілося на сонці!

Пливемо до берега наввипередки, але Тюля несподівано хапає мою голову і штовхає під воду. Тільки-но винирюю, як він знову вискакує на мене, від чого не встигаю вдихнути повітря. Під водою, відчуваючи, як його напружені руки щосили штовхають мене униз, раптом усвідомлюю, що в ньому прокинулася злоба. Ще через кілька разів розумію, що цей жарт набуває зовсім іншого значення.

— Ти збожеволів?! — захекано випалюю, хапаючи повітря.

— Мементо морі, — сміється він і пливе до берега.


8

Мишка роздає одноразові стаканчики, Рома витягує з торби продукти і розкладає на розстеленій газеті, а Бідон нарізає хліб, ковбасу і сир. Циркуль приносить літрові пластмасові пляшки пива, які стояли у воді.

— Нагрілося, — розчаровано каже Тюля. — Мене попустило.

— Мене тоже, — каже Вася.

— Нада догнатися, — плескає його по плечу Тюля. — Казав: мутанти, беріть ше снаряд!

Булавка сідає за спиною Мишки. Вона кусає бутерброд, простягає його назад, де на нього чекає роззявлений рот Васі.

Рома їсть задумано, втупившись у землю. Схожа на беззахисну лагідну тваринку. До її грудей вчепилася невеличка травинка і мені хочеться прибрати її ротом.

Несподівано придивляюся до тіла Мишки і мене насторожують дрібні червоні плямки, що рясно вкривають її живіт, боки й руки. Після того як ми випиваємо пиво і все з'їдаємо, питаю Мишку, чи немає в неї на губах невеличкої ранки. Присутні уважно слухають, але не розуміють до чого я веду.

Раптом, на верхній губі Мишки — справді! — помічаю відкриту, непримітну, як прищик, ранку.

— У кого ти останнім часом брала? — Мишка від цих слів здригається, її обличчя перекособо-чується від гніву і густо червоніє.

— Пішов ти!.. Чьо нада? — напружено запитує вона.

— Ти знаєш, що це таке? — веду рукою навколо її тіла, де знаходиться червонаста висипка.

— Що за хуйня, Професор? — ніби ошпарений, підривається на ноги переляканий і блідий Вася Булавка.

— У тебе сифак, — кажу їй. Мишка на мить завмирає, наче від цих слів її паралізувало, розгублено дивиться на присутніх, кидає пронизливий погляд на мене і гнівно жбурляє стаканчиком.

— Придурок! Гнида! — зривається на ноги. Пауза.

Присутні певний час мовчать, кидаючи одне на одного неспокійні погляди. Сполоханий Вася раптом починає себе оглядати:

— Що за діла?

— Тихо, — заспокоює всіх Тюля. — Ти точно знаєш? — запитує в мене.

Нервово посміхаючись, кажу, що коли ви натягували кого не слід, у цей час Маман мені давала розумні книжки читати.

— Ми всі вмієм читати, на! — незадоволено випалює Вася.

— У малого Мірчука таке було на другому чи третьому місяці сифака. Так що ти не кіпішуй, а шуруй на трипдачу і перевірся, — ставлю на місце цього вузьколобого вискочку. — Хто з тобою за останні кілька місяці трахався? — запитую в Мишки. — Повір, це потрібно не стільки для інтересу, скільки для вашого ж — усіх — блага.

— Я нічого не скажу, — насуплюється вона і відвертається.

— Послухай мене, дурненька, ми й так дізнаємося, хто тебе заразив.

— Ой, бля! — хапає голову руками Вася Булавка. — Там було-було!

— Заткнися! — кричить на нього Мишка.

— На кого, дура, губи ковбасиш?!! — зривається він на ноги.

— Добре, — кажу їй і звертаюся до Васі й Циркуля, — огляньте свої пісюни і подивіться, чи нічого на них нема.

Вони відходять на кілька метрів урізнобіч і кожен з них, зігнувшись, уважно оглядає себе, при цьому тихо лаючись.

— Здається нічого, — каже Циркуль.

— У мене щось є! Йоб… Точно є! Невеличкі ледве помітні фігнюшки! Ой бля! — кричить Вася на Мишку, як ненормальний, — казав тобі, суко, не трахайся з ким попало! Варений, я, Циркуль, ота свиня жирна з центру, на, Вова Карбюратор, Косаківський, лейтенант з аеродрому! Стільки народу за це сране літо!

— Хулі там того літа, — каже Бідон.

— Заткнися! — гаркає на нього Вася і знову нападає на Мишку. — Скільки ще їх було? Скільки?!

Вона, ридаючи, швидко хапає свої речі і голою тікає в зарості дерев. Заспокоюю Васю і Циркуля, кажу, що у всьому винні вони самі, зрештою, нам усім треба буде здати аналізи, і не тягнути, чуєте, не тягнути.

— Які в сраці аналізи? — насторожується Бідон.

— Мальовані! — гаркаю на нього. Він згадує, що неодноразово дудлив пиво з однієї пляшки разом із Васею та Циркулем. Дивлюся на Рому. В неї від страху чи то несподіванки відкритий рот, насторожено розглядає тіла Булавки й Циркуля.

— Що робити? — у відчаї запитує Вася, натягує на себе труси, потім штани, футболку, обтрушує з ніг пісок й одягає шкарпетки. Всі одразу розуміють, що пора вертатися в місто, бо особливого настрою залишатися далі ні в кого нема.

— Під час уколів кинути бухати. Хоча б на місяць, — кажу їм мовчазним, вони на мене дивляться з диким блиском в очах.


9

О шостій вечора йде невеликий дощ. Це настільки приємно, адже опадів не було майже два тижні, що я неодмінно хочу йти у більярдну, де ми всі вирішили (повертаючись додому на катері), зустрітися. Виходжу на балкон і сідаю з книжкою на невеличку табуретку. Закурюю і починаю студіювати Другу світову війну.

Маю дві вільні години, оскільки в більярдній з друзями домовлено зустрітися близько дев'ятої, коли темнітиме.

Дощ поволі слабшає, поки й зовсім не вщухає, тільки з листя дерев ще падають краплини. Вдихаю на повні груди вологе приємне повітря, заплющую очі і думаю про майбутнє: навчання в університеті чужого міста, проживання на квартирі чи в гуртожитку — ні! — краще на квартирі, де ніхто не заважатиме, — прогулянки незнайомими вулицями, спостерігання за незнайомими людьми, прислухання до їхньої мови… Господи, все це не за горами. Наперед відчуваю самотність, яка стає єдиною супутницею (підозрюю, що надовго), з якою розмовлятиму вечорами, якій довірятиму свої потаємні думки і бажання.

Дивлюся на передвечірнє місто, на останні потуги червоно-оранжевого сонця, яке не пече, а тільки приємним теплом торкається шкіри. По тротуарові внизу йде малюк, штовхає коляску, яка поволі котиться перед ним, а позаду нього молоді батьки, які весело розмовляють і гукають до. синочка.

Нудьга стає дедалі нестерпнішою. Вулицею на шаленій швидкості пролітає підліток на мотоциклі без вихлопної труби, від чого тиша здригається від важкого і пронизливого ревіння двигуна.

От придурок! — думаю про вузьколобого шмаркача, який нехтує власною безпекою. Мене знову підкорює нудьга. Ліниво читаю ще кілька сторінок, але одразу забуваю, про що йдеться в книжці, і врешті відкладаю.

Із цього нестерпного стану мене виводить несподіваний спогад епізоду на пляжі, якому не надав був значення, а тепер він постав знову перед моїми очима. Коли ми з Тюлею відплили від берега, я помітив, що Бідон щось переконливо та наполегливо доводив Ромі, а вона — як тоді здалося — почувалася незручно, прикривала груди руками і кидала на нас нетерплячі погляди. Про що він із нею говорив?

Господи, через цю мантелепу зовсім втрачаю голову!

У Бідона, підлого козла, на озері, коли він дивився на неї, був особливий вираз обличчя! Такий вираз, як правило, з'являється тоді, коли базариш зі сцикухою про інтим, або про щось наближене до цього.

У мене їде дах!

Шєт!

Маман приносить кружку холодного (яка благодать!) компоту, який залпом випиваю і втираю мокрі губи. Дякую їй, а вона куйовдить моє волосся і каже, щоби відпочивав, бо стільки читати просто не можна.

— Хочеш окуляри носити? На тебе ж тоді дівчата перестануть дивитися, — сміється вона і я з нею погоджуюся.

— А може, це на краще?

Маман здивовано дивиться і несхвально киває головою, мовляв, дурник — про таке думаєш…

Приходить рівний і приємний спокій, з'являється сонливість, заплющую очі і намагаюся відчути внутрішні порухи своєї душі. Виразно чую пісню «Повіяв вітер степовий», яку затягують кілька п'яних бандерлогів внизу на тротуарі. Силкуюся їх не слухати, але горланять ще дужче, усвідомлюю, що вони тільки наближаються здалеку. Думаю про цих людей, які зараз співають, і мені здається, що вони щасливі, залили собі труби і забули про власні мульки; мабуть сиділи разом веселі, водяру квасили, жартували, розповідали про своїх дітей і дружин, як вони це люблять робити, — з приколами і добрими насмішками.

Хулі їм ще робити в цьому житті?


10

Пора виходити. На зустріч із друзями йду пішки (можна під'їхати тролейбусом) вулицею кардинала Йосипа Сліпого, яка тягнеться повз гідропарк, при вході до якого стоїть бар, кілька магазинів і більярдна. Дорога забере двадцять хвилин. Хочу якомога довше бути на самоті. Звичайно, можна зависнути вдома й далі втикати над книжками для іспиту, але це було б бачіна проти моїх друганів, бо не знати, як закінчиться цей вечір.

Мене парить передчуття, що трапиться лихо. Може, такі думки з'являються через те, що спав перед вечерею?

Що таке смерть? — подумки запитую себе, минаючи відкриту кав'ярню, де сидять вузьколобі грінго і голосно сміються, з великих бокалів п'ють світле пиво, а дівахи тримають у пальцях довгі тонкі сигарети. Що таке смерть? Це така тєма, коли інші тєми вже не мають значення. Вона уявляється тільки сірою ледь виразною хмаркою, яку дуже важко помітити і яка приходить до людини за кілька днів, коли їй настануть тапочки. Словом смерть — це повна лажа, про яку нічого конкретного не можна сказати. Ще моя покійна бабуня казала, що по душу людини завжди приходить якась тварина: або пугач, або білий собака, або кішка. Коли вмирав дідьо, то навпроти вікна — на яблуні — три дні сидів пугач і серед ночі моторошно нагадував бабуні про неминучість. Відчуваю, як трусяться руки, таке враження, наче моє тіло несе незрима вода вулиці і воно не хоче чинити опір, підкорюється.

Згадую Інгу, з якою не бачився кілька днів, а може й більше.

Телефонна картка ще має трохи часу. Набираю номер. Слухавку бере матір Інги, запитує «хто?», кажу — давній приятель (боюся признатися, що це я, бо ще не покличуть). Інга мене не пізнає, називаюся і відчуваю, що в її голосі немає радості, здивування, так, наче зі мною говорить незнайома людина, наче я помилився номером.

От вівця!

«Через кілька днів я звідси їду», — кажу подавленим голосом. Те, що зі мною не хочуть розмовляти, прикро вражає і — факен шєт! — впливає на моє почування та голос.

«Куди?» — запитує вона так, як запитують .«котра зараз година» серед глибокої ночі, несподівано прокинувшись.

«Поступати в університет».

«У наш не хочеш? — пожвавлюється Інга, а мені здається, що вона хотіла сказати «даремно, а то батько вже налаштувався тебе слухати на екзамені».

«Hoy».

«Ясно. Вирішив подалі від рідного дому?»

«Да. Подалі».

«Ну що ж… бажаю успіхів. Мало, не забула, поверни, будь ласка, книжки».

«Обов'язково», — від цих слів стає ще прикріше. За кого ж вона мене має, якщо таке несе? Ні — не по дорозі мені з цими маминими донями, не по дорозі. Сцикуха!

«Готуйся до іспиту, а то таким, як ти, дуже…» — і цієї миті розмова обривається… нестерпний звук сповіщає, що картка накрилася. Стою зі слухавкою ще хвилину, як очманілий: ніколи не бачив, щоб людина так швидко, на всіх парах віддалялася через невідомі мені причини, які, можливо, зі мною навіть не пов'язані. Те, що її батько, мурло ходяче, мене не сприймає, було видно із самого початку, а ще цей завідувач якоїсь там кафедри підлив масла у вогонь… а ще цей триклятий тролейбус, п'яні гастролі Васі… а ще мої «незрозумілі» слова, яких забуваю фільтрувати у високошанованому товаристві…

Вони не знають моєї правди і ніколи про неї не дізнаються.

Якщо подивитися на все без «бе», я не святоша… був присутнім при багатьох речах, яких не робив. Цю лажу неприємно згадувати, так, наче сам творив зло. Мертвий блондин, якого скинули у воду, обісцяний Варений, а ще постійне хамство і бійки — хіба це можливо забути, так, як це робить, скажімо, Вася? А збита машиною бабця? — ще минулого літа зрозумів, що почалася нездорова тєма, яка переслідує нас нашими ж вчинками. Якого милого Бідон тоді приїхав і забрав нас усіх убитих, обкурених? Якого милого дозволив сісти за кермо Тюлі і їхати в «Дику корчму»? За своє галіме життя я ще не бачив страшнішої дороги, коли Тюля — під божевільні крики Васі «газу! газу!» — мчав на шаленій швидкості лісовою дорогою понад озером, а ми викрикували «злітай! це гелікоптер!». Я думав, що ми розіб'ємо колимагу Бідонового батька. А Тюля то вимикав світло — і ми у дикому інстинкті кричали від страху, закриваючи голови руками, — то вмикав, регочучи, що мало не врізався у дерево; коли машиною почало кидати, всі догнали, що ми злетіли на обочину з асфальтної смуги… всі чекали зіткнення, інстинктивно згнітившись, як котенята. Я тоді думав, що додому більше не повернуся. А Тюля то вимикав світло, то знову вмикав — і… поки не трапився той глухий удар. «Що за хуйня?» — засіпався переляканий Бідон, — «Що скаже старий?! Бля! Він мене закопає… Що робити?»

Пауза. «Приїхали», — сказав я і всі на мене дико подивилися. Ми зупинилися, повискакували з салону і за два десятки метрів позаду машини помітили великий темний предмет на дорозі. Наближаючись до нього і все виразніше впізнаючи силует людини, всі зрозуміли… трапилося непоправне. Це була старенька бабця, яка не могла ні підвестися, ні видавити слово, лише її нерівний стогін блукав серед тиші, а тіло нервово тремтіло, наче від крижаної води. «Бля! Де ця карга взялася?» — незадоволено сказав Вася. Тю-ля глухо промовив, що при заїзді в місто зателефонуємо в лікарню, аби її забрали. «Крило, накрилося крило!» — карався біля машини Бідон. Але я більше нічого не хотів чути і закрив обличчя долонями.

Така фішка не пробачається — подумки кажу і розумію, що наше життя деколи стає вередливе, як шістнадцятилітня гівнючка. Згадую тужливі харі тих, які постраждали від моїх друзів, і відчуваю страх перед їхніми згаслими поглядами. Вони, безжальні тварюки, мають велику силу — приходити у той момент, коли голову муляє довбане сумління, коли хочеться вити вовком. Уже кілька разів я намагався просити у Господа душевного заспокоєння для моїх друзів, аби наповнив тишею їхні серця, а помисли зробив легкими, як очеретяний легіт над вечірнім ставком, да, як очеретяний легіт. Але мої слова були скупі й незграбні, наче черепахи.


11

Раптом за тридцять метрів від більярдної мене брутально зупиняють, боляче смикнувши за руку. Вдається помітити чотирьох — Вареного, типошу з бандитською мордою, як у Гарика Сукачьова, засмаглого лисого здорованя і ще одного доходягу в чорних круглих окулярах. Від підсічки лисого падаю і вдаряюся бровою об асфальт. Не встигаю підвестися, як дістаю болючі удари по тілу, а один навіть у вухо.

От, підар!

Чую дівочий крик, ледве підводжу очі і пізнаю ту мантелепу (на жаль, ім'я її забув), яку минулого тижня тугенько натягував за нічним баром. Відчуваю, як по обличчю тече тепла й липкувата кров.

— Тюля! — кричить дівчина, незграбно розкинувши руки. — Тюля! Хто-небудь! Допоможіть!

— Закрийте тій суці хліборізку! — гаркає до своїх придурків Варений. — А тебе, Професор, я зараз освіжу, — каже він, розстібаючи ширінку.

У голові відчуваю жахливу каламуть і неприємний біль у боках, пробую підвестися. Але не маю сили. Цієї миті лунає постріл і грізний голос Тюлі наказує лежати. Варений і троє інших, зненацька застукані, застигають на місці.

— Ах ви, гниди! — помітивши мене, заюшеного кров'ю, кричить з порогу більярдної Вася Булавка до Вареного і його супутників. Він підбігає з озвірілим, перекособоченим виразом обличчя, вихоплює мисливського ножа і це на них діє переконливо, бо на обличчях з'являються перші ознаки страху.

— Тюля, давай на рівних, — каже Варений.

— Хто ти такий? — підступає до нього Тюля.

— Я? — не знає, що на це сказати Варений. — Я… я… просто.

— Ти обісцяний, а з обісцяними я не розмовляю.

— Альо! Не газуй! — підходить лисий і не встигає моргнути оком, як Тюля прикладає обріз до його вуха і стріляє. Лисий, як важкий мішок, падає на землю і починає дико качатися, викрикуючи «йо-о-о-й!». Переляканий Бідон підбігає до лежачого, силкується його перевернути, аби подивитися, чи з ним усе гаразд, але Тюля кричить, щоб залишив його, бо він себе чудово почуває.

— Я цю вівцю тільки шугнув! — ми дивимося, як лисий, охопивши голову руками, качається по землі і важко сопе. Його скручує у калачик, а ноги в конвульсіях ніби шкребуться об землю. Він тихо скавулить і тіло його здригається. Спершу всі оторопіло дивляться на лежачого і не знають, що робити. До нього підходить Булавка, злегка копає, як нерухому тварину, аби переконатися, чи та не здохла. Потім обертається до інших.

— Гаси їх! — кричить Вася і підбігає до того, що в чорних окулярах. З усієї сили б'є його в табло. Ще один, подібний на Гарика Сукачьова, кидається навтьоки і Тюля вслід йому матюкається.

Рома і та, яку я недавно натягував, допомагають мені підвестися, до обличчя прикладають мокру хустинку і витирають кров. Уважно вивчаю очі Роми і бачу в них сльози, вона каже, що мене треба відвести у травмпункт і накласти шви.

Тюля підходить до Вареного, який від збудження ніби пританцьовує на місці, долонею хлопає його по щоці, потім ще раз і ще раз:

— Твої орли звалили. Ти з бабами тусуєшся? Да? Може ти баба? — коліном б'є його в живіт. Варений, важко йойкнувши, згинається у три погибелі. Вася розбігається і копає його в голову. Вареного відкидає на кілька метрів, він незграбно підводиться і з його носа тече густа юшка. Тюля різко йде вниз, правою ногою блискавично швидко робить йому підсічку, від чого той знов опиняється на землі.

— Гарні котли, — Тюля знімає з його руки годинника.

— Ей, Котовський, — звертається Вася до лисого. — Підійти сюди. І ти тоже, — каже до іншого. — Через тиждень, суки, кожен з вас по п'ятдесят бак-сів. Окей? Розбіглися. Бігом! Ей, ти, Котовський, і бігуну своєму передай те саме, бо ноги підару переламаю.

Перш ніж їх відпустити, Тюля забирає у них кишенькові гроші, а Вареному каже, що завтра принесеш сто баксів. Потім підходить до мене:

— Як ти?

— Нирка. Йти не можу.

— Нічого, боліти буде тільки два-три дні. Бідон, викликай тачку, відвеземо його в поліклініку, хай брову зремонтують.

Моя рятівниця запитує, чому не телефоную? невже забув? — не можу знайти відповідь. Рома насторожено нас слухає і прискіпливо оглядає суперницю, яка гладить мене по голові. Голосно кажу цій сучці «я про тебе думав» — навмисне, аби чула Рома, від чого вона хмурнішає і йде до більярдної.

— Бідон, відвези його, — говорить Тюля, коли зловили тачку. Мені допомагають забратися в салон, насилу вмощуюся, скручений від болю. До нас несподівано заскакує моя рятівниця. Почуваюся трохи незручно, бо забув, як її звати. Вона муркотить і я обмізковую, як би чемно і ввічливо позбутися цієї хвойди. Це ж треба бути такою ідіоткою: людина насилу дихає, а вона про таке думає… Хоча литки в неї пристойні, цілу дорогу їх ніжно вивчаю.


12

О дев'ятій ранку несподівано приходить Рома, вона збентежена і трохи розгублена. Запитує про рану, чи не було боляче, коли накладали шви. Торкається рукою до білого лейкопластиру на брові, в її очах стоять сльози, наче ось-ось заплаче. Вона дуже близько, навіть відчуваю елегантний запах духів.

— Я хочу тебе, — опираюся на праву руку, намагаюся підвестися до неї, але знову боляче хапає в боку.

От, западло!

Дівчина вибухає сміхом і губи її шепочуть «  мійінвалід».

Рома починає мене цілувати, її чорняве волосся падає на моє обличчя, заплющую очі, приємно відчуваю, як вона легко кусає мійсосок. Збуджено скидаю з нею блузку та спідницю. Рома шаленіє, вискакує на мене і ми займаємося коханням. Вона нагинається для поцілунку, кусає за верхню губу, її волосся ніжно лоскоче мої груди. Вона відкидає голову, патла наче підлітають угору, але правою рукою одразу закидає їх назад. Рома заплющує очі, стогне. Погладжую її розслаблені уста, вона бере мій палець в губи, відчуваю, як її лобок злегка вдаряється об мене. Починаю масажувати їй анус. Вона шепоче «Боже» і рухається швидше. Я також добавляю темпу. Рома скрикує, судорожно щипає мене пальцями і сіпається в хаотичних, шалених конвульсіях. Ще не бачив такого швидкого оргазму, у прогалині її ніг — справжній тропічний клімат. Рома злегка підводиться, бере мій член і знову направляє в себе. Він тугенько входить, і я розумію, що вона хоче в попку.

«Давай, маленький. Давай», — шепоче і плавно похитується.

— Учора біля більярдної я подумала, що тебе втратила, — каже через кілька хвилин задумано.

Ніжно пригортаю її і переконую, що ревнощі безпідставні, що та вівця — давня знайома, яка випадково припленталася у більярдну і коли вийшла, побачила, як із мене на вулиці роблять котлету, відкрила сирену, підняла всіх наших, так що це просто збіг обставин, маленька, не скажу, що неприємний, бо якби вона з'явилася через п'ять-десять хвилин, то сумніваюся, що зараз лежав би біля тебе, шариш?

— Да, — говорить ніби приглушено. Між нами раптово виростає непомітна стіна відчуження, яке ніяк не можу пояснити: різкий перепад її настрою буквально на очах розвіює невеличку радість, яку ми отримали перед цією ідіотською розмовою.

Краще було б просто лежати разом, мовчки дивитися і пестити одне одного, посміхаючись очима. Давно помітив одну закономірність: для того, щоб комусь наламати тягу — зіпсувати настрій, необов'язково робити погані вчинки, варто лише увімкнути в собі цей придуркуватий «трансформатор» журби і все одразу летить під три чорти, нічого не можна буде пояснити і виправдати, нічому не можна буде зарадити, особливо тоді, коли твоя подруга, яка гола лежить біля тебе після гарного трахання, не знати з яких причин «тривожиться», наче випадкова бля-дюга із вчорашнього дня може бути серйозною для цього підставою.

Пауза.

— Чому сумуєш, котенятко? — прагну вивести її зі стану неприємної психологічної «коми», але по виразові обличчя бачу, що мої зусилля банальні й даремні, так, наче годину тому вона з'їла неякісні консерви, а тепер хоче стругати.

— Тюля раніше з нею спав, — каже Рома. — Ненавиджу!

— Це тебе непокоїть? — силкуюся бути ввічливим і гарним, хоча насправді хочу спитати: «А до чого тут ми, люба?»

— Ні, — міміка її обличчя раптом стає трохи іншою, наче усередині все здригнулося і на мить проявилося зовні. Рома вочевидь вважає, що зараз я спалив її — переконався, що вона сохне за Тюлею, адже й досі ревнує, поводиться розгублено й невпевнено. Виправдовується, що відраза до цієї шльондри немає нічого спільного з… (раптом замовкає) просто не переношу її як людину, от і все.

Хулі тут думати, все ясно.

Може Рому прогнати? На це, звичайно, причин нема, але така бачіна потрібна для того, щоб дати під дихало її галімим почуттям, щоб остаточно втратила рівновагу і повністю належала тільки мені, називаючи це «любов'ю». Може, навмисне образитися, аби каралася і довго їй муляло, у чому її вина. Найважливіше — створити такі умови, щоб мантелепа парила себе, що це вона робить помилки.

Рома пропонує зробити сніданок і йде на кухню. Чую, як вона вовтузиться біля плити, відчиняє і зачиняє холодильник, гуркотить посудом. Лежу й дивлюся в стелю і думаю, що з нами буде далі. Рома приносить на таці підігрітий бігос [10], який Ма-ман приготувала вчора увечері, порізані огірки й помідори, скиби батона, намащені плавленим сирком. Допомагає мені підвестися і в її рухах помічаю ніжну жіночу турботу.

— Вчора я розмовляла з Інгою, вона казала, щоб ти до неї зайшов.

— Вона втратила пальці?

— Не зрозуміла?

— Вона має пальці? Має. Значить мій номер набрати не важко.

— Мабуть, не наважується. Пауза.

Кусаю шматок батону, ліниво колупаюся виделкою в тарілці. Не хочу їсти. Рома мовчки їсть і зиркає великими розкритими очима. Посміхаюся. Вона запитливо і водночас ніби ображено дивиться, відкладає тарілку й підводиться.

— Зажди, — зупиняю її, узявши за руку.

— Ти жорстокий! Мені боляче. Чуєш? Мені боляче! — висмикує руку і плаче. — Господи, чому я прийшла?

Утомлено стежу за її схвильованим обличчям і кажу, ти добре знаєш, маленька, чого сюди прийшла, інакше б не приходила, не треба ламати комедію, що ти нещасна… ти отримала те, чого хотіла? Вона буквально спопеляє мене своїми гнівними очима, ніби хоче переконатися, що перед нею потвора, якої світ не бачив. Дивлюся в її хитрющі і читаю недобрі думки, що поблискують гарячими вогниками. Рома демонстративно не йде, зайнявши трохи кумедну і водночас войовничу позу, поїдає своїми очиськами мою безтурботність і невинну посмішку, наче хоче показати усю зневагу, на яку тільки здатна.

Пауза.

Рома стискає губи і вибігає.

Все йде чудово. Тепер кілька днів почуватиметься погано, не знаходитиме собі місця і до неї в будь-який час можна буде під'їхати і взяти на абордаж голими руками. У принципі, за це вона має бути вдячна, бо доля дарує їй унікальну можливість, щоб її юні почуття вибухнули вповні. Зрештою, якщо моє спостереження не є помилковим, Рома підсвідомо схильна до такої психологічної та емоційної «війни». Це, мабуть, той тип мантелеп, які, того не усвідомлюючи, полюбляють страждати, а після цього від радості плакати й гаряче осипати поцілунками свого коханого.


13

По обіді, насилу вдягнувшись, що коштувало неймовірних зусиль (боляче штрикає в області правої нирки і згинає навпіл), складаю книжки батька Інги — томи Геродота, Броделя, ще кількох мудаків та пару підручників, які позичив для підготовки до вступного іспиту і в яких багато чого не вкурив.

Не поспішаючи, іду до неї.

Ще ніколи так не проклинав дорогу, як цього разу: біля кожної лавочки, що трапляється на шляху, сідаю перепочити, бо удари по нирці, завдані вчора, тільки зранку заявили про себе по-справжньому. Тим підарам ноги мало повідривати! Біля невеликого продовольчого магазину, ловлю русявого шмаркача із симпатично підбитим оком, даю йому дві гривні, аби купив мені мінеральної води, але це зіпсуте маленьке гівно, вхопивши гроші, тікає стрімголов. Ще не бачив такої відвертої неповаги до старших і такого жахливого виховання. Дивуюся дитячому нахабству — в його віці такого ніколи б не зробив. А вдома, мабуть, чьмо, слухняне, ввічливе, хоч бери до рани прикладай, а матуся, певно, пишається своїм синочком і ніяк не може натішитися, ой, який ти маленький, хороший, сю-сю.

Через цей випадок ще більше втухаю. Торбу з книжками кладу біля себе на лавці і прислухаюся до невиразного болю у правому боці; книжки, як на зло, важкі, хоча раніше цього б ніколи не помітив. Дивлюся на чисте небо: на мене находить приємна невідома тяга, нікуди не хочеться йти. Забуваю про малого гівнюка, заплющую очі і слухаю себе. Область нирки відчуваю, наче чужорідний предмет.

Згадую Інгу і в уяві малюю картину нашого побачення, мені цікавить, як вона себе поведе при зустрічі. Чи відбулися у ній зміни після останньої стрілки? Непрохано і без попередження звалюватися — трохи дико і невиховано, але від цього мене якраз і пре. А може моя поява буде їй по-барабану і вона лише ліниво підтримуватиме нашу розмову, міркуючи про себе, коли цей плуг звалить? Неохота вставати, бо знову почнеться біль. Інга не проста киця.

Пригадую, як одного вечора ми висіли з нею в кав'ярні просто неба, що біля казино «Фламінго»; і раптом, виходячи з темного мерса, з Інгою привітався старий Ричард, від чого її обличчя злегка за-шарілося. Це я помітив навіть у темряві. Вона цму-лила через трубочку коктейль і рука її тремтіла. Мені здалося, що в погляді старого з'явилася легка радість.

Значить, у неї все ж таки є «делікатне» минуле, про яке важко здогадуватися. Раніше в моїх мозгах існувала інша Інга — така собі чемна вівця, яка багато часу приділяє навчанню та всій іншій мурі. Яка ж вона тепер?

Шєт! На мене — в буквальному розумінні — наче звалюється прозріння: все, що я раніше про неї знав, — це повна… Який я був сліпий!

Пригадую своє колишнє враження від її доглянутого тіла, у яке так і не встиг зануритися: тільки-но з'явилася перша спека, Інга запропонувала піти загоряти, де заодно би повторили питання білетів для вступних іспитів. Одразу погодився, бо це приємна нагода знову бути поруч із нею — бути довгий час. Ми прийшли на осиротілий пляж, де крім нас ще сидів самотній дідок, який витягував із озера сітку. Зупинилися від нього на віддалі ста метрів, я зачерпнув у пригорщі воду і вона здалася просто льодяною; коли озирнувся, побачив Інгу вже роздягнутою і в мене мало не впала щелепа: на ній був супер-сексуальний купальник, який складався тільки з тоненьких мотузочок і маленьких клаптиків тканини; оглядав її повільно: це чудо природи лежало, закинувши руки за голову, під пахвами поголено, до чого додумуються, на жаль, не всі її ровесниці, погляд мій, як сонячний зайчик, повз нижче і нижче — до пояса, де все було доглянуто, поголено, словом, «організовано»… Я думав, що в мене почнеться виверження, так мене завела, сучка.

Тепер просто впевнений, що в неї значний сексуальний досвід. їй тільки вісімнадцять! А вона не така вже й проста сучка! З цього невеличкого епізоду пам'ятаю лише кілька деталей, які настільки реально стоять перед поглядом, що мимоволі лякаюся, чи не вказують вони на такі риси Інги, які раніше не помічав? Ледь помітна посмішка перед непорушними очима старого Ричарда, специфічне, як давно набута звичка, потягування цигарки, яка наче ніколи не покидала її пальці, крикливий, відвертий купальник, доглянуте тіло: все це не хоче асоціюватися з тією переляканою, заклопотаною дівчиною, яка гробить свою юність за розумними книжками та за дверима своєї кімнати.

Переживаючи нестерпні тортури (нирка, наче сказилася), заходжу в під'їзд.

— Ти? — відчиняє двері Інга й одразу дивується, ніби моя поява належить до неймовірного. Вся така домашня, кумедна, симпатична, ох, тюті-муті, нагадує маленьку дівчинку. За моїми давніми спостереженнями — вдома народішко поводить себе трішки не так, ніби простіше: зникає ота маска серйозності, діловитості, неприступності, з'являється природність, певною мірою відвертість.

Уста Інги легко розтулюються, з ротика визирає язичок, дивиться на мене, облизує верхню губу і знову ховається, а її симпатичні, хитрі оченята наливаються ніжністю і переживанням.

А може тільки здалося, що вона рада? Здуру всіляке буває. Інга підходить до мене впритул, оглядає брову — наче під лейкопластирем можна щось побачити, приємно й красиво морщить лоба.

Запитує:

— Тобі боляче?

Боляче? Шєт! Хіба вона знає, як мене кумарить цей біль? Це не просто западло, яке давить неприємними відчуттями, а справжнісіньке пекло, особливо, коли змушуєш своє тіло пересуватися. Хіба ця вівця про це знає?

На мить роздивляюся її обличчя, яке неважко зараз поцілувати (тільки півкроку між нами…) схопити в обійми це божественне тіло, задерти халатик, зануритися губами в пишні груденята, які, признатися, хвилюють все дужче і дужче, дати їй погратися з моїм вірним другом і… забути, забути все, що між нами було й буде. Хіба це має значення? Бачу маленькі западинки на її губах, всі лінії ледь помітних зморшок на них — від цього ще більше хочу їх цілувати, пікантно кусати.

Інга певно відчуває, що я загудів, як трансформатор, — відходить на безпечну відстань. Із полегшенням про себе кажу, що добре зробила, бо в мене, сучка, від твого станка починає напружуватися свердло. Але! Цим симпатичним мордочкам не слід показувати, що вони тобі подобаються, бо я добре знаю цих сцикух, — вони тільки того й чекають, щоб за ними бігали, плели їм на вушка всіляку белі-берду, пригощали морозивом, соками чи шампанським, а головне щоб за ними сохнули. От, стєрви.

Вона бормоче собі під ніс (наче не для слуху):

— Ніколи б не подумала, що ти ще коли-небудь до мене прийдеш.

— Шляхи Господні не відмічені картами, на них не буває ДАІ, — жартома цитую рядки з однієї пісні.

Пауза.

— Признатися, я думала, що ми… словом… думала… всі файли закриті… — Інга ставить диск «Rondo Veneziano» в аудіо-центр, який коштує, мабуть, баксів триста, і каже, що останнім часом її приваблює тільки така музика, а то по телевізору ці примітивні, колгоспні попзірочки з дерев'яними голосами, кривими носами й жовтими зубами вже набридли, хто хоче випихається на сцену і не думає про те, що спершу варто було скинути кілограм так десять-п'ятнадцять, а вже потім розвивати свої вокальні потуги.

Показую торбу з книжками, вона мовчки киває головою, що, мовляв, поклади у кутку на підлогу.

Згинаюся. В боку сильно хапає, аж переймає дух. Намагаюся розігнутися, але біль продовгуватими тонкими щупальцями, ніби здавлює область нирки, — швидко падаю в м'яке шкіряне крісло.

Інга заклопотано запитує:

— Це було вчора?

Так, чорт забирай, це було вчора, але починає діставати сьогодні. Ще кілька таких випадків — і з нирками можна буде розпрощатися, адже ж вони не пухова подушка, котру можна щовечора збивати кулаками!

Інга сідає на диван, розпитує, чим займався увесь цей час. Розмова починає мене кумарить: галімі за-питаннячка — «як живеш», «що робиш», «що читаєш», «що їсиш», «де какаєш», «чи маєш запори» — дивовижно уникають найголовнішого — відвертості та прямолінійності, яка потрібна для того, аби остаточно з'ясувати весь отой мутняк, який між нами виник і ніяк не може закінчитися.

Пауза.

— Інго… — звертаюся до неї, вона здригається і несміливо підводить очі. — Інго, я хочу з тобою поговорити…. — Відчуваю, що густо червонію, бо це треба було сказати трохи по-іншому, адже «хочу з тобою поговорити» — це не те, так чірікають хлопчики у шортиках. Шєт! Невже я проколовся?

— Про нас? — перепитує з таким виразом своєї хитрої мордочки, наче не розуміє про що йдеться.

От дура! Хіба не ясно? Ледве себе стримую, аби не сказати грубе слівце, втім розумію, що сопляве створіннячко не звикло до цього, тому треба з ним бути делікатним, вихованим, руки тримати при собі,

і, гамуючи в собі цунамі гніву, люб'язно посміхатися, щоб очі світилися ніжністю та доброзичливістю.

Навіщо я тут?

Пауза.

— Не знаю, що сказати, — розгублено (схоже, що не косить) відповідає. — Просто… просто… Олег, я не можу цього пояснити.

— ?

— Розумієш… просто… навіть не знаю… — замовкає і бгає свої руки. — Я… я… як тобі сказати? Я…

— Кажи…

— Словом, мої батьки… — Інга намагається змінити тєму (от сучка!), недоречно згадавши про вступні іспити (вона також цього року вступає — на менеджмент), але я наполягаю говорити про все, щоб не було ніякого туману, ніяких мутняків.

Раптом чую таку лажу, якої мені краще було б не чути!

Господи, яка несправедливість!

Інга говорить про те, що ми не можемо бути разом, бо в мене російське прізвище (Зуєв — чим їм не подобається?) і що я православний (це, мабуть, батьки її обробили), а ще легковажно ставлюся до церкви, не відвідую служби… з її милих губок витікає ще якесь лайно, від якого я мало не випадаю в осад.

Пауза.

— Це для мене не має значення, але ж батьки… — серйозно кліпає підмальованими оченятами, які мені видаються звичайними щілинами в її організмі, з яких на мене дивиться приховане западло. — Розумієш?

Да. Все розумію. Треба негайно звідси йти, але мене муляє фішка дізнатися — до яких ще мараз-мів можуть докотитися люди. Інга, вівця тупорила, знову віртуозно з'їжджає з розмови, тому мушу її обережно, аби не помітила, й акуратно підштовхувати, кажучи «продовжуй», «це надзвичайно цікаво», «справді?».

Вона не наважується говорити.

Раптом утрачаю будь-який інтерес до неї. Навіть її симпатичне табло в мене викликає відразу. Два оченятка — кліп-кліп. Дивлюсь на симпатичний ротик, губи якого за час говоріння швидко рухаються, непосидющі, наче неслухняні дітлахи, котрі роблять збитки. Тепер всі думки мої про це чьмо здаються ніби нереальними, повільними, наче їх породив напівсонний розум. Оченята кліп-кліп. А з ротика таке лайно витікає… — я, тіпа, виріс у сім'ї без батька, а такі діти стають дуже жорстокими й черствими і що з «такими» (після цього слова зробила невеличку паузу) небезпечно заводити сім'ю, адже в них порушена психіка і є глибокі нервозні травми, тому, Олег, ти маєш мене зрозуміти вірно, особисто проти тебе нічого не маю, ти розумний, начитаний, можливо й поступиш до університета, ти хороша людина, яка свого в житті, може, колись і доб'ється, але… (Інга знову густо червоніє)… але… але я не хочу бути з тобою, просто… просто я… як тобі це сказати? Я не можу бути з таким, як ти…  (наголос на слові «таким» мене ще більше насторожує). Вона підводить свої чисті оченята і лише зараз бачу в них справжність і природність, хоча звідтіля віє вітрами Арктики.

Яка ж ти…

Пауза.

Зі мною ще ніколи… так не говорили. Взагалі, зі мною такої лажі ще не було. У її думках я побачив себе, приреченого, маленького. Від цього відчув себе прокаженим, а до горла підкрався важкий клубок.

Дорога Інго, — подумки кажу — є речі, за які треба платити.

Хапаю її за талію, звалюю на килим (пронизливо коле в боку — клята нирка!). Інга дико й знавісніло пручається, заламаю їй руки за голову.

— Пусти! — сичить через стиснуті зуби. Правою рукою повзу по її тілу.

Шєт! вона без трусиків! Це збуджує ще більше.

Інга терпляче дивиться мені в очі, непорушно стежу за нею і розстібаю ширінку. Згадую, що так і не прийняв душ після Роми, але це мене не хвилює і збуджує ще дужче. Хочу брутально трахнути цю пихату, нікчемну сучку. Під моїми пальцями її клітор поступово оживає, а сухі ніжні губки між ногами розкривають свою вологу таємницю. Інга стискається наче пружина, входжу силою і на позеленілому обличчі читаю всю ненависть, злобу й зневагу. Цілую її в уста. Інга лежить нерухомо, але, сучка, ноги поволі розводить.

Шєт! Вона повністю байдужа! Я ще ніколи так натхненно не дер дочку професора. Цікаво, як би повівся її татусь, коли б дізнався? Це, все ж таки, не історію викладати… Інга не пручається, не чинить опір, але й не відповідає взаємністю.

— Сподіваюся, ти не будеш тріпатися? — каже згодом, поправляючи перед великим дзеркатом зачіску.

— Я ж не такий, люба, — цілую її в плече. — Сподобалось?

Б'є мене по щоці і просить негайно забиратися.

— Щоб я тебе більше не бачила! Пауза.

Запитую, а може, нам, зайчик, нада все ж таки деколи перетинатися, можу поставити пляшку пива чи морозиво, любиш «пломбір» чи «каштан»? — зустрічатися необов'язково часто, просто бум-бум — і розбіглися, то як, а? Просто бум-бум — і розбіглися…

На мій цинізм не реагує, в її поведінці з'являється самовпевненість, вона щільніше закутується в халат, наче відчуває холод, наїжачується. Намагаюся взяти її за руку, але гнівно виривається, підходить до вхідних дверей, відчиняє і наказує мені звалювати.

Хочу поцілувати в щоку на прощання, наближаюся губами, але вона різко відвертається і презирливо кидає:

— Знаєш, а мені не сподобалося.


14

«Вони в місті» — спросоння чую нервовий голос, щойно знявши слухавку, і лише згодом розумію, що це говорить Тюля. Не можу в'їхати, про що йдеться і перепитую. Тюля лається і кричить, що вірмени приїхали двома мікроавтобусами із затемненими вікнами, їх там, мабуть, ціла паланка,  повністю укомплектовані, з одного мікроавтобуса вийшло два двохметрових голіафа у костюмах, і один тільки Бог знає, що вони тримають за пазухами; вони вже зв'язатися зі своїми інформаторами, родичами, і треба чекати найгіршого, а краще — ноги на плечі, поки все не владнається, шариш, яка тєма починається?

Да.

Тюля дає годину на збори — необхідно звалювати з міста, поїдемо до Казимировича, у нього засядем, поки все не вщухне.

Шєт!

У боці нестерпно болить, коли намагаюся ходити. Це мене трохи кумарить, бо скоро треба їхати на вступні іспити.

Набираю номер Бідона, але в нього зайнято, через кілька хвилин набираю ще раз. Новина на Бідона діє, наче мобілізація на мешканців спокійного містечка. Він ще раз каже, що вірмени — це вроджені садисти і взагалі — на них варто кинути кілька атомних бомб, щоб їхнього сліду більше не було!

Ми прощаємося спіхом, наче Бідон запізнюється на потяг.

Зібравши все необхідне у валізу — нижню білизну, зубну пасту, щітку, дві пари чистих шкарпеток, документи, витягнувши з нички під паркетиною біля батареї у вітальні п'ятдесят баксів, з'їдаю недосмажену яєчню з помідором, випиваю гарячий чай, обпікши губи і язика. Взуваюся.


15

І раптом — у двері дзвонять. Від страху мало не всцикаюся. Це вони: неголені, злі, з дикими очима і жахливими помислами, гарячі кавказькі реб'ята, зараз, мабуть, почнеться: розпечена праска на живіт, електропаяльник в анальний отвір чи циганська голка у спинний мозок. За кілька секунд мене кидає в рясний піт. Але на превелике здивування за дверима тихо — не гепають ногами й кулаками, не шумлять.

Відчиняю і бачу переляканого Васю Булавку, в якого підозріло змарніле обличчя. Він забігає, наче побитий пес, шастає по квартирі, просить пити, пропоную йому чай, але він жаліється на спеку і від гарячого відмовляється, підбігає на кухні до крану і починає пити. Його ненаситні губи жадібно хапають струмінь води. Вася продовжує пити, а мені здається, що це триває надто довго.

Як можна вживати цю гидоту?

— Нам всім ласти!

— Що таке? — запитую його, наче не розумію, що трапилося.

— Ти не в курсах? — розгублено зиркає, втираючи мокрого від поту лоба, підбігає до вікна, дивиться на вулицю так, наче на нього наставлено кілька десятків автоматів та гранатометів.

На його лобі знову виступає піт і волосся на скронях мокріє. Неспокійно ходить по кімнаті, на мить зупиняється, прислухаючись до шумів у будинку і знову швидко триндить, що нам всім гайки, що ніхто б не подумав — все так швидко закінчиться, але нашої вини ж нема, а, Професор, правда нема? — за старою звичкою сіпає головою.

Пауза.

— Правда нема? — знову перепитує.

Мовчки оглядає його обличчя: на лобі виступили краплини поту, певно біг, як ненормальний, очі полохливо шастають по кутках, не можуть заспокоїтися, руки ніби шарпають одна одну.

— Вони знайшли Мишку. На неї навів Вова Карбюратор. От чьмо! Хто б подумав. Вова, Вова… — ніби звертається до нього.

— Чому? Він же з Арою тусувався. Да? — перепитую, бо не можу в'їхати в те, що тільки-но почув.

— Але ж він з нами завжди такий добрий і хороший! Бля, що робити? — запитує він, наче я комп'ютерна програма, яка може знайти рятівний вихід. Вася закурює, його пальці помітно тремтять, від диму, який густим клубами повільно тягнеться в гору, він примружує праве око й відкидає голову. Також беру цигарку. Кілька хвилин він мовчки курить, час від часу тільки збиває з цигарки попіл, від чого її червонастий стрижень, з якого виростає цівка диму, набуває видовженої конусної форми. Зізнається, що йому трохи страшно. — Як думаєш, що нам з Циркулем буде?

— Я про це не хочу говорити, — мені стає раптом боляче, наче в середині спалахує багаття.

На всі сто знаю — найбільше постраждає Циркуль. Хулі тобі, сукін син, за своє очко переживати? Пауза.

— Своїх підключати?

— Ти про кого?

— Про родину…

— Давно пора! Може бути пізно.

— Нічого, нічого, — ходить він по кімнаті й нервово розминає пальці. — Все під контролем.

Може — думаю про себе і знизую плечима. Якщо під контролем, навіщо ці галімі переживання? На мандраж все-таки пробиває…


16

Стає страшно за Циркуля. В нього нема телефону, не знаю, як його попередити про новини. А ще його відморожена поведінка, коли він — постійно вбитий, бо по два рази щодня доганяється то з Петром Кінконгом (ми його попереджали: всі, хто з ним мутив і мазався одним баяном [11], підхопили жовтуху), то з Толяном Мушинкою, — більше нагадує тінь живої людини, яка дивним чином зберегла свою зримість. Маман каже, що Циркуль схожий на сонного духа, скоро зовсім стане непомітним.

Да. Він справді конкретно змінився: не ходить, а пересувається; мляво відкриває рота і ніби випускає з нього слова, які мають певне значення; дивиться каламутними очима і здається впізнає знайомих, бо кисло вітається; взагалі, став ніби механічним, наче рухається по нікому не відомому курсу, навіть коли заходить у гастроном і купує цигарки (мабуть, не здогадується, що зайшов у магазин, зате точно знає, що прийшов за «Примою-люкс»), які треба потім брати до рота й курити; коли сідає у тролейбус і виходить на потрібній зупинці, яка в його уяві, мабуть, не існує, але про яку він знає і пам'ятає, що саме на ній слід випаковуватись, бо можна проїхати; чи коли тихо втикає на лавочці біля доброї бабусі з торбами продуктів; чи зависає на дитячому майданчику, де бігає малеча і думає, що дядя спить, або йому просто погано. Бідні дітки, цей дядя зараз належить зовсім іншому світові, де не має манної каші, пісочниці, іграшок і криків, де взагалі нічого немає.

Циркуль серед нас за останній тиждень єдиний святоша, бо нічого поганого не зробив, ніякого за-падла. Чемно живе, плавно переміщається між будинками і вулицями, немов потрапив на іншу планету, нічого не розуміє. Наркота — гарний спосіб забивати болт на світ, тільки наслідки від цього погані. А шкода. Мабуть Циркуль помре прекрасної смертю, бо у такому стані не второпає, що віддасть Богу свою нещасну душу. Його вини у смерті Аревшата, як на мене, немає, він лише один чи два рази варив із ним на хаті з іншими наріками.

Хіба за таке вбивають?

Ара з нами часто курив, часто пригощав сам. Ніколи не забуду, коли на скачках [12] у «Ювілейному» ми хапнули до чортиків, падали танцюючим дівахам під ноги, цілуючи їм взуття, заглядаючи їм під спіднички (красиві трусики!), вважаючи ці ніжні створіннячка за неземні і страшні істоти, які хочуть нас, грішних, покарати; як нас потім відтягували розлючені й крикливі наглі морди, гаркаючи нам прямісінько у вухо з гамірливого ідіотського світу, де втрачають контури фігури сцикух і вузьколобих гівнюків, від чого надзвичайно важко було розрізнити їхні статі, крикливі наглі морди, що погрожують кулаками і, здається волинами, але ми були щасливі, бо літали там, де нас не розуміли. І глюки, і шум, який нуртував навколо нас, здавався трохи нереальним, віддаленим, хоча мизнали — він поруч, за невідомою пеленою, його можна торкнутися рукою (обережно беру крикливо розфарбовану тьолку за горлянку, яка допіру реготала як ненормальна, і вона замовкає, наче її вжалила гадюка, раптом верещить, але цього не чую, лише дивлюся на дурнуватий вираз обличчя і розширений рот); вказівним пальцем легко торкаюся губ цієї мантелепи і вона несподівано стає сумирною, її раніше роззявлене півколо, вгорі й внизу якого два ряди рівних білих зубів, тепер складається у рівну, хвилюючу лінію і бачу наймилішігубки на світі, а ще за кілька хвилин (хіба хвилин? не уявляю, як триває час) вони мені пікантно посміхаються і починають рухатися під час говоріння… нічого не чую, проте знаю, що незнайомка промовляє щось приємне й хвилююче; заплющую очі і киваю головою, вона торкається губами мого вуха — здалеку долітає приглушене, ніжне, таємниче «ходімо»; на виході вбитий і щасливий Ара з перекособоченим обличчям радісно простягає нам недопалок, спершу затягується незнайомка, важко кашляє, злегка б'ю її по спині, а потім — я; густий дим обпікає мені горло, мало не душуся від нього, але несподівано ця сучка припадає поцілунком до мого рота, розслаблено випускаю дим у її божественні губки і мені страшенно хочеться, щоб вона взяла ними мійнеспокійний болт.

Ара був славний пацик, шкода, що так рано закосив. Найбільше вставляло його намагання розмовляти українською, від чого ми од сміху мало не впісювались.

Гарні були часи. Ніяких мульок, ніяких понтів.

Згадуючи його, посміхаюся, але раптом знову переді мною постає образ Циркуля, згадую про міраж його смерті, який у всіх нас уже кілька днів стоїть перед очима.

Він не повинен померти.

Він не при ділах.


17

Вася Булавка нарешті забирається. Вибігаю з будинку і бачу таксівку, в якій сидить Тюля. Він нервово курить, дивиться навколо, помічає мене і вітається помахом руки. Розповідаю йому про прихід Булавки, він на обличчі хмурнішає і каже, що цьому дебілу нема чого переживати, бо його родина врятує, вся ота срана контора: слідчий, депутат, прокурор… і серйозне бабло, яке ніколи нікому не заважає…

Мені не подобається, що Тюля так заповзято й детально говорить про це у присутності водія таксівки, чорно-смолисте волосся якого і підозріло великий ніс вказують на його кавказьке походження.

— На вокзал нам не можна, — каже він.

Тюля втрачає обережність і розсудливість, так само, як втратив її у тому триклятому парку, коли загинув блондин — загинув ні за цапову душу — за сліпою примхою долі. Я помітив, що коли в Тюлі виникають неприємності, то його покидає уміння тримати себе в кам'яному спокої, натомість у поведінці з'являється все більше поспішливості, нервозності. У нього добряче «сіли» нерви і йому треба негайно лікуватися. Уперше це проявилося ще взимку, коли ми відкрили темно-сірий «ягуар» із блискучими дисками на колесах одного німецького типоші і хотіли насадити [13] магнітофон, Тюля довго копирсався з ним, не міг второпати, як його зняти, відтак упав у депресію і з ним трапився психічний напад: він колошматив у салоні, як ненормальний, дістав ножа — порізав обшивку, сидіння, потім почав ламати ручку передач, здавалося, ще кілька хвилин — і в нього остаточно дашок поїде, він кидатиметься на людей; ми з Циркулем стояли на морозі і розгублено переглядалися, не знали, як цьому зарадити, а Тюля, через те, що не може витягнути магнітофон, від озвіріння почав буквально все нищити, вийшов з машини і ключем поцарапав фарбу, порозмальовувавши повздовжними лініями крила, дверки, після цього попробивав колеса. Ми поверталися в «підвал» із гнітючим настрієм, цілу дорогу мовчали, тільки скоса зиркали на нього і нам здавалося, якщо скажемо хоч слово, то він на нас кинеться як скажений.

На пристойній швидкості вилітаємо на південну трасу, залишивши наше місто позаду, перед тим добропорядно під 30 кілометрів за годину минувши КПП, де на нас дивився виснажений сержант із очима, наповненими спрагою. Їдемо на ближчу від міста залізничну станцію, через яку ходять електрички на Яблунівку, за два кілометри від неї біля густого лісу стоїть хата відлюдника Казимировича.

Розраховуємося з таксистом і, провештавшись на пероні півгодини, сідаємо в електричку, наповнену селянами,смородом,клунками й торбами.

У вагоні до нас підходить повна весела кондукторка, вимагає наші квитки, які ми забули придбати. Тюля з нею жартує. Непомітно для інших пасажирів — ледве теплого дідугана, якого всього трусить від старості, і літньої засмаглої селянки із двома великими торбами, — пхає їй у руку п'ять гривень і вона, регочучи на весь вагон «ох і хлопці!», бажає нам гарної дороги і підходить до наступних людей.

Тільки зараз помічаю біля Тюлі середнього розміру наплечник, запитую, що в ньому, каже, що прихопив для старого трохи продуктів, бо на городині бідака вже, мабут,ь загинається, і кілька снарядів перцівки, а то пригадуєш, сміється він до мене, як минулого року наглюкалися в Казимировича його коронної смаги, що ледве на другий день підвелися; це був найжахливіший ранок у моєму житті, коли через тупі страждання буквально картав Бога, чому він не зробив так, аби я краще помер, аніж переживати болі у голові від цієї антилюдської самогонки, коли від диких тортур здавалося, наче тіло покидає дух, всередині все палає і змушує гаряче каятися за вчорашнє.

— На днях має Душман відкинутися. Президент підписав амністію. Нарешті почнеться серйозна робота, — говорить Тюля, дивлячись у вікно, де повільно пропливають високі тополі, а за ними мовчазні жовті поля пшениці.

— За що його закрили?

— Він сам сів. Вірніше, попросили.

— Старий Ричард?

— Да. І такі послуги не забуваються, — дістає з кишені штанів пачку «Winston». — Душман працював на нього і, наскільки знаю, його цінували. Він не був одним із отих даунів, шо вибивають з лохів бабло, а виконував тонку роботу. А сам гівняр — тільки сімнадцять мав, уявляєш? На його рівень рідко в тридцять піднімаються… Ходімо краще покуримо, — простягає Тюля цигарку і ми виходимо у задимлений дешевими цигарками тамбур, де сонливо кліпає, зіпершись на велосипед, самотній сільський вуйко із засмаглою, як у індіанця, шкірою. Він підносить два здоровенних, брудних пальця до своїх губ і жестом просить цигарку. Тюля простягає йому одну. Він прикурює від моєї запальнички.

Довго дивлюся на його чорнющі, міцні, мозолясті пальці, в яких біла цигарка здається надто тендітною та нереальною. Старий видихає дим і задоволено киває нам, що дуже гарна сигарета, певно, імпортна чи як. Коли він говорить, бачу, що його обличчя з сонливого, буденного, непримітного, перетворюється на інше — наче оживає всіма своїми м'язами, зморшками, які розпливаються в єдину велику посмішку. Одразу відчуваємо до нього привітність, і Тюля простягає йому пачку, аби забрав. Старий велетенськими долонями обережно набирає з торби пригорщі великих чорно-синіх слив і з щирою посмішкою простягає нам. Але Тюля ввічливо відмовляється.

Після нудної, сорокахвилинної дороги, виходимо на станції Яблунівка, і в мене одразу підіймається настрій від розлогих, широких просторів, чистого повітря і мирних корів, що ліниво пасуться по інший бік рейок.

У затінку кількох яблунь, що сиротливо туляться до старого, облущеного будинку станції, розкинувши ноги, спить босий чолов'яга, накривши голову газетою, біля якого ліниво походжають кілька курок.

— Труби залив — і щасливий, — каже Тюля і сміється.

По дорозі, у центрі села, заходимо в продовольчий магазин, аби затоваритися необхідним, що забули прихопити з дому. Від приміщення віє вбогістю: полиці майже порожні, таких продуктів, як кетчуп, майонез, тушонка, коньяк, шпроти, паштети, тут просто нема і, мабуть, вже давно. Тюля просить продавщицю зважити два кілограми макаронів і два кілограми гречки (для Казимировича, аби старенький не загнувся на своєму відшибі). Купую пляшку місцевої горілки, якої ніколи не пробував, дві пачки львівських цигарок. Продавщиця мовчки дивиться, як ми запихаємо в наплечник Тюлі продукти і запитує, чи не до родичів приїхали; відповідаю, що ми юні монахи, зараз така тєма — бути монахами-манд-рівниками. Продавщиця від подиву відкриває рота, а Тюля регоче.

Через півгодини нарешті доходимо до старенької, похилої хатини Казимировича, в якої від років осипається призьба і перекособочені двері, а подвір'я занехаяне, заросле високою травою, тільки невеликі протоптані стежки до лісу, туалету, городу й стодоли, нагадують про існування тут людини.

Біля низьких дерев'яних воріт, за якими збоку стоїть криниця, помічаємо самотню жінку, яка сидить на розстеленій ряднині й читає пожовклу книгу, а за двадцять метрів від неї у полі пасеться чорна корова зі світлими плямами.

— Слава Йсу. Ви до ґазди? Нема — у лісі. Вчера зраня був дощ і він пішов на губи [14]. — Впізнаємо його сусідку Ґанку з іншого хутора, що знаходиться за сотню метрів від хати Казимировича. Жінка радо каже, що давно нас не було, старий навіть переживає, чи ніц не сталосє, він вас дуже згадує, зувсім по-давси, йой! я й забула — там під поріжком має бути ключ, йдем одімкну.

Веде нас до хати, довго відчиняє замок, і ми заходимо в прохолодне, низьке приміщення, яке, як нам здалося, з часу останнього нашого перебування помітно поменшало й стало ще ветхішим.


18

При зустрічі з Казимировичем відчуваю, як до горла підкочується важкий клубок: старий подався, ще більше схуднув, руки трусяться, але говорить жваво, жартує і доглядає за нами, наче за дітьми.

Те, що з ним не все гаразд, ми помітили ще тоді, коли його згорблена постать несподівано з'явилася серед зеленого листя лісу і, важко погойдуючись, рушила до нас. У його ході відчуваються болячки і кволість. Коли він наблизився, ми побачили його схвильоване обличчя. Не скажеш, що це той Кази-мирович, який ще рік тому ходив без палиці, пиячив із нами на рівних — хіба на рівних? — нас уже ноги не тримали, а дід все ще наливав і горланив далеко за північ народні пісні, потім ми — готові в дим — по черзі стріляли з його старої мисливської рушниці в зіржавіле відро, а він гнівно кричав «сопляки! Спершу навчіться кашу їсти», забирав у нас зброю і, важко хитаючись, цілився — і відро підскакувало.

Старий кисло посміхається, гаряче нас обіймає. На його сиві очі навертаються перші сльози. Від нього тхне дешевим смердючим тютюном, цибулею і сирою багатолітньою затхлістю, яка, як правило, завжди поруч із старими людьми.

Каже, що більше не читає брехливі газети, не дивиться телевізор (зламався — лише один канал показує без звуку), майже не виходить у селище, тільки за цигарками й сірниками, а ще за олією та мукою, аби пекти хліб, але я, діти, щасливий, як ніколи, у мене все є, а тепер ще приїхали й ви. Кази-мирович стає жвавим і дотепним, розповідає, як недавно до нього приходила вдова, його очі лукаво світяться, і ми з Тюлею мало не лускаємо зі сміху.

Мені здається, що цей колишній фронтовик, зек, а тепер немічний пенсіонер переживає справжнісінькі миті щастя. Видно, що відлюдькуватість йому вже давно в печінках і він би радо з приємними та близькими людьми поговорив на будь-які теми за вечірньою пляшкою та цигарками.

Сідаю на маленький ослінчик біля нього і допомагаю чистити гриби, які він приніс із лісу. Зиркаю на висохлі, а проте ще мозолясті, потріскані руки Казимировича. Дід легко працює ножем, тонкими брудними пальцями бере гриба і швидко його чистить.

Тюля витягує з наплечника продукти: два блоки улюблених цигарок Казимировича без фільтру, кілька пляшок горілки, консерви, кілька пакетів рису, гречки та вермішелі, пару баночок майонезу. Старий ніби сором'язливо дякує нам за гостинці, хоча це лише жалюгідний мізер із того, що ми можемо для нього зробити, просто зараз почався складний період, який треба перебути. Багато речей — цифрові магнітофони для легковиків, кілька мерседесівських нових бубликів, які так і не їздили, новий капот від ВАЗ-9, який ми поцупили з одного гаража, а ще купа різних дрібниць, — ми так і не змогли скинути бари-гам, бо на все немає часу.

Казимирович ставить варити картоплю. Нарізаю на кубики сало, аби зробити з нього шкварки і полити ними разом з підсмаженою цибулею варену картоплю. Від цибулі нестерпно пече очі, Казимирович каже, щоб я подивився на воду і сполоснув ножа. Тюля виносить з хати старе радіо, у якого розтрощений штепсель. Він ще довго порпається у невеликому сараї, знаходить зламану праску і ножем відкручує від неї штепсель, потім приєднує його до дроту приймача і вмикає у розетку на ґанку. На подвір'ї одразу лунає голос диктора обласного радіо, і ми весело регочемо.

— Хоч якась музика буде, — сміється Тюля і гукає до Казимировича. — Тепер буде не сумно! А, як скажеш?

— Сусідка є, — жартує старий.

— Дєда! Тобі зараз би сюди комп'ютер, Інтернет. Голих бабів би дивився, там знаєш скільки такого добра? З такими цицьками, що ого-го!

— Хе! Баби! На цигарки нема, а ви — баби. Баламути!

Підколюємо старого стосовно його сусідки Ґанки, яку першою тут побачили, запитуємо, чи гарно дає, на що Казимирович сміється, махає нам кулаком і вигукує «от, капосні». Потім приносить цілу миску огірків.

— Ранні, — ріже їх на салат, добавляє цибулі й заливає сметаною. Лише зараз на чистому сільському повітрі відчуваю дикий і приємний голод. Виносимо на подвір'я невеликий столик, розкладаємо на ньому посуд, тарілки зі стравами, чарки, пляшку.

Казимирович розпитує, як наші справи, Тюля відповідає, що все йде добре, щоправда, треба зависнути на кілька днів, на що старий неоднозначно сміється й киває головою, ніби хоче сказати, все зрозуміло.

— Олег поступає на історичний, — каже Тюля.

— Куди? На історичний? — недочуває старий. — Це добре.

Він їсть поспіхом, а п'є дуже мало, мабуть боїться інсульту. Зізнається, що також хотів колись учитися, одразу, як прийшов із фронту, але закрутився — спершу подався на шахти у Сталіно (тепер це, здається, Донецьк, так? — перепитує), а потім одружився на вчительці, поїхав із нею в Джанкой, у Крим, але вона через три роки померла, бо змалку хворіла на сухоти, нарешті вернувся сюди, до батьків, часу, словом, не було, так і життя минуло.

Кажу йому, тут краще повітря, ніж у місті, не відчувається загазованість, у нас таке чисте повітря лише о п'ятій ранку, коли все навколо спить, жодної машини. Старий на мої слова тільки похитує головою.

Тюля наливає в невеликі склянки, Казимирович кривиться й зізнається, що стільки не подужає, на що ми починаємо з нього сміятися.

— Скільки того життя!

— Ой не те вже здоров'я, — але він підносить, хоча бачимо, що робить це знехотя. Зовсім подався бідака.

— За Казимировича!

Він випиває і гірко кривиться.

— Втрачаєш форму? — сміється з нього Тюля.

— Та яку там форму… — махає Казимірович рукою. Пауза.

Мені раптом здається, що в його сивих, запалих очах, наповнених тугою, спалахують ледь помітні сльозинки.

— Тут дні рахуєш, коли вона прийде. А стріляє ж, сучка, поруч. Від людей дізнаюся, то старшого на кілька років, то молодшого, а минулого тижня поцілила в одного, який від мене аж на дев'ять відстає. І нема чоловіка. Якби ви знали, як хочеться дивитися на це небо і нічого не думати, вас бачити, знати, якими ви будете старшими. Стріляє, сучка…

— Стріляє, але не попадає! — вигукує Тюля. — Казимирович, ти ж нам дивись… будь чемним… щоб ми ще не раз отут… щоб моїх малих на руках носив.

Старий задумано спрямовує погляд у далечінь і нічого не каже. Тюля наливає ще по одній.

— За наше здоров'я!

— Давайте, дітки, — підхоплює старий і перехиляє.

— Бачу, повертається форма, — сміюся до нього.

— Іншої нагоди може не бути.

— Дєда, що ти про погане думаєш? Кинь! Ми ще з тобою погуляємо, — намагаюся розвіяти його неприємні передчуття. Казимирович не відповідає, тільки понуро киває головою. Після ще однієї у нього трохи заплітається язик і з'являється веселий настрій. Багато згадує, особливо роки війни, часто цитує слова свого батька, думки і вчинки якого є незаперечним авторитетом, згадує бої, свій флірт із санітаркою, з якою весь полк переспав, гарна була дівка, родом, здається, зі Пскова, загинула в Західній Польщі — снайпер, сука, її прямісінько у живіт завалив, так ми ту шкуру німецьку довго шукали, але не знайшли.

— Дєда, а важко було вбивати людей? — несподівано запитує Тюля.

— Я навіть саперною лопаткою вбивав. Не важко. Головне тут, дітки, не вбити — головне вбити, коли є за що. Бо! Ми навіть полонених вбивали, виводиш гада подалі від очей — і швайкою його, суку!

— Да ну! — витріщається на нього Тюля.

— А як ти думав, вдираємось у село чи в якесь вошиве містечко, а там — повно трупів! І всі наші! Полонені! Вони їх — раз-раз — і готово! Яка тоді, йобаний в рот, мораль! Ми їм те… те саме, що вони з нашими, суки, робили! А одного, якщо хочеш знати, гівно заставляв їсти! Думаєш, не їв! Ха-ха! Не гірше, як ти зараз картоплю.

— Ти просто крутий пацан, дєда! За тебе і вип'ємо! — Випиваємо ще по одній. Казимирович жує і згадує, як його посадили за підпал садиби голови колгоспу. Розповідає про це кумедно і ми регочемо. Запитую в нього, чи всі німці були однакові і він здивовано зводить погляд.

— Кого найбільше не любили? — уточнюю запитання. Він довго думає, а потім несподівано зізнається, що наших. — Як?! — мало не підскакуємо від несподіванки, бо такого він нього не сподівалися.

— Наших, які з ними плуталися.

— Були й такі?

— А як же. Особливо жінки…

— Жінки?!

— Так, майже всі, хто був у тилу, плуталися з німаками.

— Може була й любов… — ненароком кажу, але старий хитає головою, що любові насправді було мало, хоча й таке могло трапитися, але ми не розбиралися, бо час такий був… що нічого не було посередині — все чорне, або біле, а ще страх, да-да, страх, який дихав нам у спини, і треба було карати, аби самого не покарали, треба було бути, як усі, щоб вижити.

— І шо ви робили? — здивовано запитує Тюля.

— Не по голівці ж ми їх гладили… — незадоволе-но буркає.

Знову випиваємо, відчуваю, що добряче хмелію. Казимирович також — він хоче поставити лікоть на столик, але не потрапляє і мало не падає на землю.

Поки мовчки закушуємо, Тюля раптом насторожується. Показує пальцем, щоб ми не видавали ніяких звуків. Не розумію, чого він змінився і лише по його зосередженому обличчі здогадуюся, що він слухає голос диктора.

— Що почув?

— Чувака одного зарізали.

— І?

— Може, Циркуля? — запитує він.

— Так і передали: реб'ята, вчора зарізали наркошу Циркуля… — починаю з нього глузувати, але він жестом показує, щоб я заспокоївся.

— Труп знайшли на першому поверсі будинку по вулиці Петрушевича. Нічого не говорить?

— Петрушевича!? — насторожуюся. — Там живе…

— Правильно вариш, — киває він головою. — На першому поверсі.

Мені аж їжа застряє в горлі.

Старий відрубується, підіймаємо його за руки й ноги, а він легкий, як пір'їна, заносимо до хати, кладемо на ліжко, накриваємо ковдрою.

Тюля сидить на призьбі й понуро курить, охопивши голову руками. Ним трусить, наче в лихоманці.

Пробую говорити про що-небудь, аби відволікти від цієї новини (заспокоюю себе, що це випадковість, яка трапилася з ким завгодно, тільки не з Циркулем), але він робить рукою жест, щоб не заважав його мовчанці. Підкорилося, бо почуваюся також гидотно. Тюля розтирає обличчя долонями, потім опускає їх на призьбу, і я бачу, як дико тремтять його фіолетові губи. Шкіра на його лиці стає зеленувато-сірою, а вираз страждальним, обводить усе навколо порожніми очима і я не впізнаю Тюлю, завжди енергійного, холодного. Він схожий на людину, яка втратила надію. — На завтра мені треба телефон, — глухо промовляє і йде спати.


19

Зранку Тюля прямує в селище. Поки його нема, допомагаю Казимировичу по господарству, викручую з криниці воду, мию вчорашній брудний посуд після пиятики, рубаю дрова, аби хоча б працею відволіктися від думок. Але це не допомагає.

Старий крутиться біля мене, розпитує, що трапилося. Зізнаюся, що ми завалили ровесника, а ще з'явилася купа інших неприємностей. Уважно слухає, морщить свого посіченого дрібними складками лоба і сумно киває.

— Погано, — каже старий. Трохи шкодую, що сказав про це, бо Казимировимможе у нас розчаруватися, якщо вже не розчарувався. — Ви молоді. За що вам когось убивати?

Справді — думаю про себе — вбивати нема за що. Казимирович каже, що на наших долях тепер є страшна зарубка, чим більше таких зарубок, тим більше людина має страждати, тим більше в неї життя буде нестерпним і важким. Мовчки його слухаю і не наважуюся перебити. Таке враження, наче мої ноги вростають у землю.

— Нам дуже шкода, — видавлюю слова виправдання, які, мабуть, лунають непевно й наївно. Казимирович тривалим суворим поглядом дивиться так, ніби нічого не бачить. Потім, оговтавшись, важкою рукою тре мене по потилиці й відходить.

Близько дванадцятої з'являється Тюля. Вигляд у нього зовсім кепський, наче неживий. Розпитую, але мовчить. Хапаю за плечі й тормошу — він ніби впав у тривалу сплячку.

— Я говорив з Толяном Мушинкою. Пауза.

— Він сказав, шо Грішу зарізали перед дверима власної квартири…

Майже цілу нічне можу зімкнути очі. Виходжу на подвір'я і бачу Тюлю. Мовчки курить і не звертає на мене уваги. Кажу йому, що післязавтра від'їжджаю і не знати коли повернуся, може через тиждень, а може через два. Він питає, чи маю на дорогу гроші. Киваю — все гаразд.

— За годину буде світати, — зітхає Тюля. — Мало не забув — це тобі.

Протягає сто доларів і викидного ножа. Це його улюблений ніж, який йому зробив один колишній урка, знайомий слюсар із механічного заводу.

— Не треба.

— Мовчи. Даю на пам'ять, про мене. Здається, я розумію його слова і те, що він хотів сказати, але промовчав. Уважно дивлюся на нього — у Тюлі дивний, ніби відсторонений вираз обличчя.

Йду спати. На порозі хати обертаюся. Тюля вештається по подвір'ю, підходить до яблуні, заплющує очі і головою спирається на стовбур. Він важко дихає, його рот розкривається і я несподіваного чую тихе, гірке ридання.


20

Провідниця підіймає пасажирів рано. Не сплю вже кілька годин і спостерігаю, як у тьмяний світанок поволі, неквапно спершу пробивається невиразне світло, яке згодом перетворюється на палаюче сонце, а за ним зростає гамір нового дня.

З наближенням до чужого міста, хоча минулого місяця його встигнув оглянути, коли відвозив у приймальну комісію університету свої документи, мене все більше охоплює сум і незрозуміла тривога. Взагалі зміни — це гнила тема, особливо поїздки, які паршиво діють на психіку. Нічого не скажеш — від тварини людина далеко не відійшла: перша мітить свою територію лайном та сечею, а друга малює карти, шукає свій рідний закапелок і рюмсає на самоті за ним, впадаючи у спогади й депресію. Цього, мабуть, позбутися неможливо.

Уявляю своє нове життя серед іншого середовища, серед інших типош і мантелеп. Скільки ще вузьколобих придурків буде в моєму житті? Згадую всіх отих недоумків із наглими мордами, всіх отих хтивих та легковажних, легкодоступних сци-кух, з якими доводилося волочитися, добре й погане народішко, яке повзало на моєму шляху, знайомі будинки, улюблені місця відпочинку з друзями. Але тепер… тепер все це несподівано набирає особливого значення. Віддаляюся від цих мульок минулого…

Господи, більше б до цього не повертатися… Таке враження — наче за якусь довбану хвилину старієш на кілька десятиліть.

За вікном інша природа — розлогі поля, що тягнуться до тремтливих обріїв, ці рівнини навівають смуток і ледве помітно пливуть за вагонним вікном; незвичне небо, що лякає своїм безмежжям. Заплющую очі й уявляю іншого себе. У купе цілу ніч не можу зімкнути очей, тривога не покидає.

Прибувши на вокзал, сідаю у потрібний автобус і їду до невеликої двоповерхової халупи-готелю у центрі, який пригледів ще минулого разу. Від нього за десять хвилин можна дійти до університету.

Поселяюся в одномісному номері з підозрілим сирим запахом від облуплених стін (над вікном під стелею чорніє широка багаторічна смуга цвілі), із поламаними меблями, з телевізором без антени (хіба це імає значення?). Швидко приймаю душ і вибігаю.

Біля корпусу історичного факультету купа народу. По номерних знаках бачу, що сюди поз'їзжалися автомобілі з п'яти або шести областей. Навколишні лавочки окупували старенькі бабусі, які не забувають розкласти біля себе хавку — варені яйця, помідори, огірки, стегенця й крильця вареної курочки, аби, не доведи Господи, їхні тупорилі внуки-колоб-ки в окулярах та зачухані внучки раптом не зголодніли. Туди-сюди походжають набусурмочені дядьки з бородами, вусами, деякі з них тримають газету або книжку, але нетерплячка очікування нікому не дає часу на читання. Трохи більшими купками гуртуються жінки-матері (їх найбільше, хто переживає за абітурієнтів), без перестанку триндять про побутову муру і я тримаюся від них на відстані, аби вони мене не втомлювали. В автомобілях сплять зморені малі діти, які приїхали разом із батьками підтримати своїх старших братів і сестер.

Поруч мене розмовляють два селюки приблизно мого віку, у них засмаглі морди (мабуть, від важкої роботи коло землі) з грубими рисами. Один із них, в якого позолочені передні зуби, хвалиться приятелеві, що його батько, головний агроном, відтарабанив ректору цілу свиню, а ще на лапу кинув двісті доларів, на що інший відповідає, що його батько, голова сільради, подарував ректору три тисячі білої цегли, круто, правда? Вони, після обміну цими люб'язностями, оцінююче дивляться одне на одного і по-життєвому кивають своїми патлатими головами, мовляв, ми серйозні хлопці.

Мало не регочу, уявляючи, що могло б з ними трапитися, якби вони потрапили під гарячу руку Тюлі або Булавці.

Далі стоять місцеві, вони виглядають більш цивілізованими від селюків, бо носять нормальнийодяг, але на одному з них, миршавому піцику, який розмахує руками, жлобські кроси. Таке фуфло я ніколи б не одягнув — у нас це носили ще кілька років тому. Мама дорогая, куди я потрапив?

На письмовому екзамені з історії, де витягнув не білет, а саме щастя, до мене почало чіплятися велетенське мурло з червонющими очима, аби підказав йому про «якогось гетьмана Дорошенка». Цей придурок навіть не знає про славні діла видатного полководця! Спершу на дауна не реагував, але цей грінго почав до мене неприємно сичати і копати в п'ятки.

Я дістав викидуху, пружина блискавично викинула лезо — демонстративно показую це придуркові і з усієї сили б'ю ножем його в ногу. Доходяга, певно отямившись, почав був забирати свої костилі і тому я, здається, зачепив тільки взуття.

Кілька секунд він сидить, як мумія. Вовтузиться. Раптом скрикує на всю аудиторію, розвертаюся і бачу, як віноторопіло дивиться на свої вимацькані кров'ю пальці (мабуть, доторкнувся до рани). Високий викладач з кучерявою шевелюрою і молода викладачка, які погладжували ноги одне одного під партою (от наївні! думають, що це непомітно!), запитують «що трапилося?». Довгань бреше, що йому болить шлунок і що хоче вийти.

Біля виходу з корпусу ненароком зачіпаю ліктем блондинку з квадратним таблом (але харя!), прошу пробачення, вона посміхається. Оглядаю мантеле-пу: струнка, у відверто-коротенькій спідничці; при нагоді можна було б її натягнути, але кілька гнійних прищів на лобі змушують про це забути.

Тут мабуть самісіньке пекло розпусти!

Стовбичу в готелі вже сьомий день. Містечко трохи жлобське, занехаяне, на центральних вулицях трапляються перекособочені будинки, обшиті фанерою, з маленькими вікнами і зі ставнями, як у кацапів, радянські назви вулиць «Леніна», «Кірова», «Ілліча», «Щорса» та інші вказують, що незалежність залишилася для мешканців швидше подією-привидом, якої вони так і не второпали. Хоча пам'ятник Леніну та інші кумедності, чого не побачиш у моєму місті, мені сподобались, бо нагадують відчуття зовсім іншого часу, ніби у романах і кінофільмах фантастів.


21

Скинув ще один екзамен — повний гут.

Вештаючись по університету, очікуючи на результат іспиту, познайомився із тендітною гівнючкою: вона така симпатична й маленька, що інакше, як «малятко» її не назвеш. Місцева, але себе не несе, як це зазвичай буває, отже, — мішком не прибита, як інші мантелепи, значить вихована, з нормальної родини. Ми дуже мило чесали з нею про екзамени, потім трішки кожен про себе, про це містечко і я не помітив, як запросив (зовсім невдало з мого боку!) її у готель. Вона одразу вщухла, зашарілася і сором'язливо відмовилася.

О шєт! Значить вважає, що це непристойно!

Оля, так її звати, мене дуже збуджує, але в ній багато дитячого і коли вона дивиться невинними оченятами, не наважуюся до неї доторкнутися, хоча маленькі, а проте наповнені груденята змушують про себе згадувати щомиті. Вона, здається, ще дюймовочка, принаймні мені так здається — і це прекрасно. Кілька днів просив її дозволити гуляти з нею і нарешті це вдалося. Погодилася. Втім на мене тепер підозріло дивиться ватага вузьколобих, яких часто бачу біля свого готелю, таке враження, наче вони за мною стежать, тому я завжди напоготові. Неприємно, якщо ці дауни наламають мені всю тягу.

Я дуже швидко прив'язався до Олі. Ха! У мене ж більше нікого тут нема!

Все було добре, але одного дня вона поїхала на Чорне море з батьками. Знову відчув себе самотнім.

Продукти, які склала Маман у здоровенну дорожню торбу, — я мало в штани не наклав, коли вперше її підняв, — поволі закінчуються, і, як на те, грошей не вистачає. Я вже задовбався їсти й блукати чужим містом: кожного дня йду в різні боки незнайомими вулицями вглиб на три-чотири кілометри, позаминулого разу вийшов на околиці й побачив поля, а в далині лісосмугу й залізницю.

Вечорами намагаюся нікуди не йти, хоча внизу — на першому поверсі — непоганий бар, куди люблять сповзатися місцеві вузьколобі зі своїми симпатичними сцикухами. Вже два вечори там провів. Навіть встиг познайомитися з однієї п'яненькою ідіоткою на високих підборах у вечірньому платті. Але це не сподобалося кільком лисим дядям із золотими ланцюгами і мені довелося звідти звалити, — хіба я придурок? — хочу тільки вчитися і бути завжди здоровим. Тому сиджу на балконі і спостерігаю з другого поверху за площею, яка надвечір живе особливим життям.

Люблю розглядати дівах і молодих жінок — таке враження, наче вродливі мантелепи живуть у цьому місті лише після дев'ятої вечора. Дивлюся на їхню хтиву ходу, як погойдуються сідниці і тремтить тканина коротеньких платтячок, слухаю дзвінкі голоси й виоухи сміху — одна з них пригадує веселі бувальщини.

Хочу нестямно їх кохати. Прикро, що вони не знають, як я їх обожнюю, люблю стежити за погойдуванням їхніх грудей (більшість не одягає ліфчики — і це мене ще більше вставляє), за ніжними тонкими руками, якими вони плавно й симпатично жестикулюють під час розмови. Дивлюся і радію, що вони існують, хоча знаю, якби будь-яка з них здогадалася про мої почуття, то можливо тільки зневажливо посміхнулася. Проте… Все може трапитися…

Купив квиток додому.

Чим даті, тим стає марудніше, післязавтра нарешті повертаюся.


22

Після того ідіотського вечора у парку, коли тіло блондина скинули у річку, я раптом усвідомив, що час уповільнився, а дні й ночі стали довшими. Спершу ніяк не міг цього пояснити, лише повертаючись додому зі вступних екзаменів, — у нічному поїзді — збагнув: це від напруженого переживання і від неспокійних роздумів.

Удома все по-старому тільки вулиці ніби пустельні.

На мене прикро подіяла смерть Циркуля (з його тілом не зміг попрощатися), а ще від'їзд Бідона у Карпати, де він буде милуватися своїми сраними бджолами і заб'є на події останнього місяця. Зникла Рома, здається також поїхала відпочивати з батьками в село. Пропав Тюля, хоча Маман казаіа, що він у місті.

І все ж — я вдома.

Тупо дивлюся у вікно, яке тепер здається меншим. Непорушно, наче повний крейзі, дивлюся на стіни, не маю куди подітися.

Все тут не те.

Удень, придивляючись до облич знайомих і рідних людей, відчуваю, що між нами з'явилася невидима відстань.

Нічого не розумію…

Не розумію навіть того, що переживаю… раніше, коли не відлучався з дому, коли ніколи не думав про той безмежний світ, який знаходиться за місцями мого дитинства та юності, за межами моїх звичних прогулянок, де зустрічаю своїх друзів чи просто людей, обличчя яких здавна знайомі, оскільки багато років поспіль випадково бачилися в кав'ярнях, магазинах, на ринку, кінотеатрі… раніше — все було по-іншому. Здається, наче рідне місто відвернулося від мене, наче я більше його не цікавлю.

Ніякий мудак не телефонує, ніби за тих дев'ять діб, яких мене не було, всі забули номер мого телефону. Оглядаю своє обличчя в коридорному дзеркалі: суворіше й доросліше, наче я не бачив себе кілька років.

В одній із книжок нещодавно я знайшов гарний вислів якогось японського бовдура, що треба хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком. Да. Я також нічого не роблю, тільки спостерігаю за тими повільними, тягучими хвилинами, що падають у мій неспокій, наче дощові краплини з надтріснутої стелі в алюмінієву миску на підлозі. Може напитися в срачку? І про все забути?

Хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком… — гарні слова, майже про мене сказано.

Від нудьги перечитую старі книжки, але це не приносить задоволення. У бібліотеці взяв кілька видань, але братися за них така нудьга, що не звертаю на них увагу. Маман нічого не розуміє: вважає, що я маю бути щасливим, адже поступив до університету. Вона пропонує розвіятися, познайомитися з гарною дівчиною, сходити з нею в кіно, скоро буде прем'єра «Матриці» і молодь уже балдіє, синку, тобі треба розважитися, а не вішати носа, чого такий понурий, а, чого.

Все більше муляє самотність і почуття галімої безпорадності. Пригадую давній фільм про старого індіанця, який єдиний вижив зі свого народу: він прибув у рідні краї з білошкірими недоумками, яким забаглося зайнятися на просторах дикої природи мисливством, вони реготали, тільки індіанець не виявляв ніякої радості до навколишньої краси, бо чув стогін землі і шепоти померлих.

Блукаючи зранку рідним містом, я раптом згадав цього індіанця, а незнайомі обличчя людей, що потрапляли на очі, ще більше викликали розчарування: не бачу тих, кого знав, наче колишніх мешканців звідси виселили і заселили незнайомими бандерлогами. Невже кожен із нас рано чи пізно стає таким індіанцем?


23

Зранку несподівано телефонує Тюля, з його голосу чую — він стурбований. Проте — це приємно, що про мене нарешті згадали, від цього оживає кров, з'являється гарний настрій, навіть хочеться кудись піти.

«Відкинеться Душман».

«Коли?» — запитую з почуттям радості, але не через те, що «відкинеться Душман» (болт йому в задницю), а тому, що телефонує друг. Та розмовляючи з ним, помічаю, що Тюля поводиться холоднувато. Це насторожує й викликає тривогу.

«Тільки-но ти поїхав, бачив його маму. Казала — виходить». Тюля замовкає, з'являється неприємна пауза, триває надто довго. Почуваюся трохи незручно, не знаю, як змінити ситуацію. Мабуть Тюля чекає, щоб я продовжив розмову. Про що з ним говорити? Раніше такого зі мною не було, завжди трин-діли про що завгодно, а тепер… тепер — наче мушу підтримувати спілкування з незнайомцем, який мене не цікавить.

«Як він?» — запитую для продовження розмови.

«Добре» — Тюля помітно знервований, наче поспішає, і слова вимовляє поспіхом.

Пауза.

«Сьогодні ти нам потрібний», — у його голосі бринять нотки напруги, здається, що він прагне почути від мене вигідне для себе рішення.

Пауза.

«Що?»

«Кажу, ти нам потрібний».

«Коли?» — легкий мандраж проймаємоє тіло й одразу пригнічує думки: воші задумали якусь тему, в якій визначили для мене роль. У цьому, звичайно, нема нічого поганого, ате ж він ніколи так не говорив «ти нам потрібний»… раніше це було трохи не так, більш дружньо, простіше чи що.

Шєт!

«Увечері».

Маманусім знайомим і родичам розповідає, що я поступив до університету, а ті посміхаються і кажуть, що в тебе «дуже розумний хлопець», «далеко піде», «з нього виростуть люди» та іншу муру, хоча раніше вважали мене за повного виродка і боялися своїх дітей підпускати на гарматний постріл, аби я не навчив їх, боронь Боже, матюкатися, курити чи битися. Коли я бавився маленьким зі своїми роди-чами-ровесниками, то навчив їх показувати одне одному статеві органи, і моїм двоюрідним та троюрідним сестричкам це дуже подобалося. Одного разу мене «спалили» за цим заняттям, коли ми були в гостях у вуйка Модеста, що має триповерхову хату з вишневим садком за містом. Я разом з іншими дітьми гралися в садку, в якому й демонстрували свої причандали, поки нас не застукала тітка Ілона, до речі, закінчена алкоголічка. Коли нас усіх вишикували в ряд і розпитували «хто?» — всі діти показали на мене. Після цього родичі дивилися на мене з підозрою.

Все змінюється, навіть гори — гарно хтось сказав.

Цілий день вештаюся містом — пропав страх перед вірменськими головорізами. Випадково зустрічаю знайому мантелепу, подругу Мишки,  базікаємо на різні теми. Вона, дешева сцикуха, також не проти перепихнутися, але любить сама вибирати собі партнерів, хоча, якщо трішки натиснути, то піде з ким завгодно. Мене насторожує її зашуганий і змарнілий вигляд, темні кола під очима. Запитую:

— У чому справи?

Оксана, так звати цю сучку, відповідає:

— Мишка у лікарні. Пауза.

— Що з нею?

— Їй порвали щоку. І перелом ребра.

— Хто?

— Вірмени.

Купую йогурти, фрукти, печиво і їду до неї в лікарню, яка знаходиться на іншому боці міста, майже біля лісу. Цілу дорогу в тролейбусі відчуваю почуття досади й незрозумілої тривоги. Знаходжу травматологію, забігаю в палату і застаю Мишку у глибокому сні. Вона виглядає зовсім хворою і змученою, шкіра блідо-сіра, на правій щоці накладка зі складеного бинту й лейкопластиру. Сідаю поблизу. Такою спокійною її ще не бачив. Мишка рівно дихає, лежить нерухомо, тільки ніздрі злегка розширюються. Погано уявляю, який у неї буде шрам, але вона мені здається прекрасною. Чому раніше ніколи не помічав, що Мишка симпатична? Через її дурнуватий спосіб життя? Чи, може, через дитячу звичку робити відверті дурниці, що неодноразово давало підстави думати, що вона не дружить із головою?

У Мишки злегка тремтить права повіка, — мабуть, ця частина обличчя сильно подразнена й нервово чутлива. Вона ледь розтуляє губи і несподівано для себе відчуваю бажання їх поцілувати.

У неї сифак! — бунтує моя свідомість.

Мабуть, хвилин десять сиджу на табуретці. Несподівано до палати заходять: худюща, бліда, ніби сухотниця, жінка — матір Мишки, і старенька, згорблена бабця, яка, наскільки пригадую, дуже сварлива. Вони недобре зиркають і мовчать. Почуваюся гидотно й винувато. Матір Мишки кволо вітається і в її погляді бачу запитання «що ти тут робиш?». Намагаюся говорити, але в мене виходить тільки мляве белькотіння, що вирішив провідати й виразити співчуття. Одразу прикушую язика, бо мої співчуття ніби штучні й напружені. Бабця довго свердлить мене своїми чіпкими очима і раптом напівшепотом починає клясти мене й наших друзів на чому тільки світ стоїть, що ми, мовляв, сволочі кляті, щоб нам руки й ноги повикручувало, щоб нас кров нагла залєла, дитину згубили. Я ще ніколи не чув такого тихого й водночас страшного гніву! Бабця, важко перехиляючись з боку на бік, підходить і погрожує пальцем перед самісіньким моїм носом, що ми будемо за все відповідати. Не можу нічого сказати, наче відняло мову. Дивлюся на старечий, потрісканий палець, рясно укритий зморшками і на пожовклі білки очей. Бабця відступає і вони обоє з матір'ю втирають сльози. Винувато задкую до дверей і виходжу з палати.

На вулиці мене мало не охоплює паніка — хочеться задавити Булавку, Карбюратора та інших вузьколобих, як паршивих собацюг. Їм багато чого за їхні гівняні, тупорилі життя зійшло з рук.

Повертаюся додому й цілу дорогу насилу гамую сльози.


24

Сиво-синювата мряка.

Густий сірий дим розповзається по вулиці, від чого не видно її контурів, ні бруківки, ні будинків. Не видно темного неба. Густий сірий дим ліниво танцює у легкому подуві вітру. Зривається, кидається вгору і знову повільно спадає. Вдалині спалахує сліпуче-біле сяйво, розростається, наближається, наче ранкове сонце. Освітлює вулицю, простягаючись уздовж іскристою рукою. Далеко попереду з'являється маленька чорна фігура людини. З кожним кроком вона збільшується і невдовзі бачу постать худющого високого юнака. Кілька секунд не можу розгледіти обличчя. Він робить ще кілька кроків і я добре й чітко роздивляюся прибульця. Господи, так це ж Циркуль! Він привітно посміхається своїми добрими живими очима. Його губи рухаються… здається, він говорить! Так, він говорить, але я нічого не чую. Циркуль знову підступає. Простягає правицю, я торкаюся її і відчуваю дикий холод. Раптом з'являються звуки, чути навколишній шум (здається, йде дощ, але його не видно). Лунають слова.

ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, де нема твоїх думок?

Згнічуюся і здивовано зводжу плечима.

Я: Не знаю.

ЦИРКУЛЬ: Я бачив Аревшата, він передає тобі привіт.

Я: Де він?

ЦИРКУЛЬ: Он, — показує рукою крізь мене.

Я обертаюся і бачу позаду обличчя Ари, але тіла нема.

АРЕВШАТ: Ти знову сам?

Я: Що?

ЦИРКУЛЬ: Йди звідси, йди туди, де твої думки.

Я: Що? Що?

ЦИРКУЛЬ: Знаєш, тут тільки вторяки [15], але нам із Арою на життя вистачає. Не кумарить… Не жаліємся.

Коридор густого світла поволі вириває з темряви тьмяні обриси будинків, чіткішими стають контури, видно невиразні квадратики вікон та дверей. Оглядаю споруди і несподівано стає моторошно: з вікон у мене прицілилися десятки жовтогарячих, страшних пар очей. Не знаю, що їм потрібно…

…тікаю, тікаю, тікаю…


25

— Заспокойся, — будить Маман. — Щось погане?

— Котра година?

— Уже вечір. Тюля прийшов.

Сідає багряно-жовте сонце, я спав п'ять годин. Мені удень наснився сон!

Тюля з коридору трохи роздратованим голосом підганяє:

— Мало часу, треба поспішати.

Поспіхом з'їдаємо по піцці з ковбасою, сиром та помідорами, випиваємо по склянці томатного соку і вибігаємо. Маман услід нам каже, щоби допізна не вешталися і ніяких дурниць, чуєте, ніяких дурниць.

Да-да, ніяк дурниць.

Від денного сну почуваюся розморено.

На вулиці нас чекає на старенькому чорному «опелі» Вася Булавка. Деколи цю колимагу він бере у свого швагра, який останнім часом їздить на новій «мазді», від чого в усіх заздрісників відчиняються шухляди. Один раз чув їхню розмову, коли швагро лаяв Васю за наркоту і кричав, що якби в мозгах було трохи олії, то вже давно взяв би у своє діло і навіть подарував стару машину. Тепер же, дозволяє Васі на цій розвалюсі кататися лише тоді, коли той не викидає ніяк коників.

Повільно виїжджаємо з мого мікрорайону і їдемо по вулиці Петлюри вбік центру. Підрулюємо під невеликий продовольчий магазинчик, біля якого топ-читься кілька вуйків-мутантів, Тюля виходить, аби купити цигарок.

Запитую у Васі:

— Куди їдемо? — дивлюся на його обличчя у дзеркалі на лобовому склі.

— Нада одному чорту роги поламати.

— За що?

— У карти програв. Слово не тримає.

— Скільки він висить [16]?

— Штуцер. Без процентів, — каже Вася і сміється.

— А проценти?

Вася уважно на мене дивиться і регоче ще дужче:

— Він жінку віддає замість процентів. Майже відробив. Хочеш? Вона тобі сподобається. Тільки трохи перелякана і постійно плаче. Але це нічого. Робить все, що скажеш. Внатурі, бля буду!

— Поїхали, — гримає дверцятами Тюля і Вася на нього сичить, що бажано трошки легше, це ж не «камаз».

Тюля закурює і цілу дорогу мовчить. Ми заїжджаємо у віддалений спальний район, що на другому боці міста, минаючи кілька дворів, обставлених мовчазними дев'ятиповерхівками, знаходимо потрібний будинок.

— Ні дерев, ні барів… — озираюся навколо. — Як тут люди живуть?

— Тут люди не живуть, — каже Тюля, а Вася переводить на нього погляд і починає голосно реготати, дурнувато сіпаючи головою.

Вася зупиняється за сотню метрів від потрібного під'їзда й виходить. Тюля порпається у невеликій чорній торбі, дістає довгастий предмет, старанно загорнутий у шмату (мабуть обріз). Тим часом Вася нервово роздивляється все навколо, час від часу посмикуючи головою, і зиркає на свої механічні котли.

Запитую у Тюлі, чи обов'язково це робити?

Мовчки завмирає на кілька секунд, лише очі напружено дивляться. Мені раптом здається, що в нього до мене прокидається зневага. Виходить.

Через опущене вікно Вася простягає невелику пластмасову чорну коробочку і просить у разі небезпеки натиснути на білу кнопку.

— Зрозумів? — бурмотить тонкими губами, у яких висить цигарка. Кажу йому, що все буде гут. Вони віддаляються, поки зовсім не зникають з поля зору.

Хвилин десять панує глуха тиша, в одній із квартир на першому поверсі жінка голосно лає чоловіка, б'ється посуд, той огризається брутальною лайкою. Все замовкає. Поблизу автомобіля зигзагами проходить алкаш, мало не зачепивши дзеркальце з боку водія. Потім повільно пропливає молода пара, зупиняється на відстані десяти метрів перед переднім вікном (мене не помічають, бо сиджу у цілковитій темряві), бачу, як його рука пірнає їй під коротеньку спідничку, а вона відкидає свою голову назад, впинаючись у нього своїми тугенькими персами. Раптом із під'їзда вибігають галасливі підлітки і сполохана пара йде геть.

Не хочу думати про те, що відбувається у квартирі того викладача (він, здається, працює в університеті). Боюся уявити собі його дружину і те, що можливо зараз із нею роблять. Ставлю чорну коробочку зверху на панель, що над бардачком.

Шєт! У мене трусяться руки!

Не уявляю, скільки часу їх уже нема. Повз автомобіль знову проходять, на цей раз зграя вузьколобих шмаркачів, які нестерпно матюкаються і викрикують непристойності на адресу Вєрки, яка, вочевидь, проживає у цьому будинку і, мабуть, чує їхній галас.

Натискаю на білу кнопку.

Пригадую раптом слова Маман, вона вичитала їх в одній із отих релігійних брошур, які щодня невідомі придурки з фанатичними очима тицькають перехожим у руки: «Хто ступає слідом за кимсь, той нічого не знайде, бо він взагалі не шукає». Маман ще додала, що це, здається, казав один із римських мислителів, тому треба йти тільки за Господом.

Заплющую очі і намагаюся більше ні про що не думати.


26

Стукають у вікно. Здригаюся і бачу веселу пику Васі:

— Їдемо.

Тюля сідає на заднє сидіння і запитує в мене:

— Шо сталося?

Відповідаю, що до автомобіля причепилася зграя гівнюків, хотіли вставити, прийшлося з ними говорити, не знав, чи сам впораюся, тому покликав вас на допомогу. Він тупо мене слухає і несподівано простягає книжку:

— Це тобі.

— Що це?

— Арістотель, — бачу ошатний томик із позолоченим написом «Метафізика». Здивовано запитую «навіщо?», на що Вася починає реготати:

— Бери, бери. На хуя лоху Арістотель? Хай краще буде в тебе. Це ж крутий історик? Да?

— Здається мандрівник, — промовляє Тюля.

— Йолопи, це філософ.

Вася насуплює брови, наче я обізвав його маму непристойним слівцем, але миттєво веселішає і розповідає про жінку того лоха, що це така добра пизда, заводить із півобороту, тільки хуйово, що дитина в іншій кімнаті деколи плаче, а так — все окей, як ми їй давали під хвіст! як їй давали… Ги-ги! А Тюля не встиг, ти наламав всю тягу!

Заїжджаємо в центр, зупиняємося біля кінотеатру «Київ».

Тюля раптом каже:

— Бачили, як ти виходив із під'їзду Роми, — насторожуюся, він, мабуть, хоче випробувати мою реакцію. Почуваюся напружено-спокійно, таке враження, наче у руках струмками біжить гаряча кров.

Пауза.

— ?

— Чьо мовчиш?

— А хулі говорити. Був кілька разів у неї в гостях. Вася посміхається:

— У вас, я бачу, серйозний базар. Не буду заважати, — виходить з машини і причалює до кількох знайомих дівах, які тусуються біля входу до кінотеатру.

— Між вами щось було? Пауза.

У мене тремтять руки.

— Чьо ти мовчиш?! Придурок! Чьо мовчиш?! — несподівано зривається Тюля, клацає запальничкою, щоб прикурити. Клац-клац — вогню нема, клац-клац — але марно. — Чорт! Шо за фуфло! — жбурляє запальничку через вікно.

— Було, але не зовсім, — глухим, здавленим голосом ледве видавлюю із себе.

— Як це «не зовсім», — гнівно перекривлює мене. — Ти шо — імпотент?

— У нас були почуття. Не більше, — тримаю томик Арістотеля і відчуваю, як пітніють руки.

— Шо?! По-чу-ття, на?! — перекривлює мої слова. Пауза.

Він нерухомо сидить позаду. Може хоче мене вдарити по потилиці?

— Пробач, — розвертаюся до нього. — Я зробив помилку.

— Вали звідси! ?

— Вали звідси, шоб я тебе більше не бачив. Пауза.

Відчиняю дверцятку але він хапає мене за рукав:

— Забудь про Рому. Окей?

Всередині від збудження все тремтить, калатає, здригається. Брутально штовхаючи плечима, пірнаю у натовп веселих молодих людей, які жартують, їдять морозиво, незнайомі обличчя мелькають навколо, дехто п'є пиво, солодку воду, курить або говорить. Йду через цей галас і мені хочеться вити.

Дивлюся на серпневе небо, рясно засіяне дрібними зірками, і плачу.

Хочеться якомога швидше поїхати звідси назавжди.

Швидше б перше вересня і навчання.

Забути, забути про все.


27

Два тижні перебуваю у нестерпному вакуумі своєї самотності. Маман каже, що вечорами я розмовляю сам з собою. Мабуть, так по-малу дашок їде. Від нудьги знову зачастив у міську бібліотеку, тягаю купами книжки і ненаситно їх ковтаю. Але єдиною моєю розрадою залишається Рома, яка нарешті приїхала і деколи прибігає, щоправда, бачимось лише зранку, або в обід, коли їй вдається вирватися з-під опіки Тюлі.

Увечері вона завжди біля нього.

Майже щодня божевільно з нею кохаюся. Через це неземне створіння в мене повністю плавляться мозги. Щоранку нетерпляче чекаю, виглядаю у вікно, прислухаюся до шумів у коридорі, і тільки-но вона приходить, ми забуваємо про все навколо, зриваємо з себе одіж, повністю віддаючись одне одному. Ми були разом у ванні, на підлозі, на кухонному столикові, на стільцях, стоячи, а одного разу навіть кохалися на лоджії. Білий, як сніг, пенсіонер із будинку напроти, що через дорогу, тепер щодня стежить за моїми вікнами.

От мерзотник!

Від думки, що нею володіє Тюля, здавлює горло. Рано чи пізно — з ним треба серйозно перетерти про Рому; кілька разів набираю номер його телефону, передаю через матір, щоб зайшов або зателефонував, але для Тюлі я ніби більше не існую.

Так — я втратив нашу дружбу.

Гнила фішка, нічого не скажеш. Із кожним днем стає ще більше не по собі. Відстань, яка поволі росте між друзями, завжди боляче давить на дах. Через цей дурнуватий настрій ні до чого не лежить душа; години, дні перестали бути чимось важливим, все наче зупинилося і перетворилося в тягучу, нудну лажу, від якої може поїхати дах.

На днях телефонував Бідон, розповів про розборки з вірменами, на зустріч із якими приїхали погони з обласного МВС (родичі Булавки заметушились), сам Тюля, а Душман, який перед цим відкинувся і дізнався про наші проблеми, прибув з двома колимагами мамонтів старого Ричарда. Вірмени схавали Циркуля і їм дозволили покинути наше місто. «Так що Тюля тепер завжди з Душманом, — каже Бідон, — а старий Ричард, мабуть, візьме його до себе, бо добре пам'ятає батька і деколи каже, що малий весь у старого». В його голосі, як мені здається, прозвучали нотки образи, а може й ревнощів. Да, мабуть — це ревнощі дружби, коли гостро муляє те, як твій найкращий аміго надає перевагу в спілкуванні іншому приятелеві. Хоча Тюля ніколи не приховував, що йому наша паланка долампочки, з багатьма підтримує стосунки тільки через те, що вони його не кумарять і ні до чого не зобов'язують. Тепер же, коли його кращий друган на свободі, звичайно, Тюля на всіх заб'є великий болт.

Бідон, товстозадий підар, зізнався, що закоханий у Рому (!!!). Каже, що Тюля рано чи пізно її кине, а тому Рому легко можна буде «приватизувати», з неї непогана вийде господиня і матір, розумієш, а? ні, ні, я серйозно, Професор, вона унікальна людина, ти колись придивися до неї («придивися до неї!» — придурок! — лаюся про себе), вона… вона, наче не з цього світу, уся світиться…

???

Шєт!

Після телефонної розмови з ним у мене починається легкий мандраж, трусяться руки. Фраза «її легко можна буде здобути» — вражає своїм нахабством. Да, Рому ревную до Бідона більше, ніж до самого Тюлі.

Кілька днів хочу з нею поговорити на цю тему, заходжу з флангів, підбираюся здалеку, аби не сполохати, але сцикуха робить вигляд, наче я повний бовдур, наче в мене галюни. От коза! Нічого не залишається, як кинути ці психологічні «розкопки».

— Не шифруйся, — каже вона в таких випадках.

Дедалі більше не маю бажання брати участь у тому, що відбувається навколо, не хочу нікого бачити, ні з ким говорити — хіба це тепер має значення? — тільки звільнитися від всього цього, від своїх спогадів про цих тупорилих, недоношених Вась Булавок і Бідонів, вузьких лобів.

А Рома — красива мантелепа! — кажу собі деколи, дивлячись на плавні овали тіла, торкаючись губами до її м'якої, ніжної шкіри. Єдине, що мене дратує, вона після трахання часто сумує. Втім, це притаманно більшості сцикух, у них, мабуть, фізіологічна потреба після бум-бум — плакати.

За мить до прощання у нас пропадає настрій — привид Тюлі не покидає її ніколи, а це мене, правду кажучи, кумарить.

Вечорами сам не свій. Пішов до Тюлі, щоб поговорити, щоб він її відпустив. Але його нема. Цілими днями пропадає з Душманом, який, відкинувшись, мабуть, надолужує втрачене. Кажуть, що їх бачили разом на «мерсі» кольору темного асфальту, або в стринтиз-барі «Дойки» з мамонтами старого Ричарда, або біля готелю «Дружба», де вони люблять вибирати валютниць, які є найпрофесійніши-ми шльондрами у нашому місті.

Одного разу з вікна кухні я помітив колимагу Душмана, яка на шаленій швидкості промчалася моєю вулицею. Там, мабуть, був Тюля. Міраж нашої колишньої дружби все більше розсіюється і залишається тільки велика пустеля, на яку щодня дивлюся через тканину кухонних фіранок.


28

Телефонує Рома, зізнається, що страшно.

— Що мені робити? — стривоженим, розпачливим голосом запитує.

— Може погуляємо?

— Да, — одразу погоджується. Хай там що, але ця ідіотська невизначеність у наших стосунках мусить рано чи пізно скінчитися і для цього потрібно докладати зусиль, бо скільки можна це терпіти…

Мовчки блукаємо тихими вуличками центру. Серпневі вечори із кожним днем відчутно холоднішають. Зустрічаю малого Мірчука, він каже, що мене останнім часом не видно, пропонує пихнути, вчора тільки привезли з Криму, пробували — повний відпад!

Кисло посміхаюся, дякую і відмовляюся. Він зникає у натовпі і ми знову бредемо мовчки, спостерігаючи за випадковими людьми.

Ніяк не можу забути останньої балачки з Тюлею, коли він наїхав на мене за Рому. Невже він не доганяє, що мучить її, що вона йому, врешті-решт, по цимбалах? Він давно не відчуває до неї нічого людського, лише його срана гордість стає раком і каже «це моя баба!». Невже він цього не доганяє?

У веселої продавщиці із верхніми позолоченими зубами купую Ромі морозиво і чую, як знайомий голос гукає «Професор!». Обертаюся і бачу машину Душмана, з якої виходить Тюля. Наближається, не зводить із Роми очей.

Згадай придурка — і він з'явиться.

Дивлюся йому в очі і наперед знаю, що нічого доброго чекати не слід, переді мною чужа людина, а не аміго, з яким разом виріс. Неприємно вражає те, що Тюля, подібно до Душмана, поголився на лисо. Дивлюся на його лоб, здається, він вужчає.

— Шуруй додому! — голосно гаркає Тюля до розгубленої Роми, озвірілим поглядом втупившись У неї.

Вона перелякано зиркає на мене, заспокоюю поглядом, шепочу — краще піти. Разом із Тюлею дивимося, як її постать йде до тролейбусної зупинки. Тендітна фігура то зникає, то знову виринає серед натовпу. Не говоримо, лише спостерігаємо за Ромою.

Шєт, цьому не буде кінця-краю!

Нарешті Рома сідає у тролейбус.

Пауза.

— Пішли, — підштовхує мене до машини. Не чиню опору, хочу, щоб все нарешті стало на свої місця. Бачу поголену голову Душмана, він насмішкувато говорить до Тюлі:

— Це той, шо до Інги повзає? Да?

Потім переводить свій погляд на мене, біля його правого ока помічаю невелику лейкопластерну смугу. Попри дикі легенди про Душмана (кажуть, він одному придуркові великими ножицями відрізав пучку вуха), до нього не відчуваю ні страху, ні поваги. Говорити з ним, підозрюю, буде важко…

— Знаєш, а твоя Інга любить, коли її в попку… — неприємно регоче, відвертаючись в інший бік.

— Поїхали, — каже Тюля. Не знаю, куди мене везуть, це, зрештою, навіть байдуже. їдемо на південь, звертаємо до старої швейної фабрики, минаємо кілька кварталів приватного сектору, поки перед нашим поглядом не виростає новий спальний район. Заїжджаємо у першу кращу підворітню і Душман глушить мотор.

— Опаньки! — розвертається він до мене з перекособоченим виразом обличчя. — Приїхали!

Із заднього сидіння Тюля бере пакет, якого я спершу не помітив, дістає коньяк і пластикові стаканчики. Мовчки дивлюся, як він відкриває пляшку, тільки Душман серед неприємної тиші насвистує собі під носа.

— Пий.

— Я…я…

— Пий! І не вийобуйся! Пауза.

— Казимирович помер. !!!

Не можу нічого сказати від шоку.

— Минулої суботи. Такий був дєда, такий… — тремтить його обличчя. — Шо тут казати. Давай.

Випиваємо мовчки, закурюємо. Тюля знову наливає і простягає мені, через кілька хвилин ще раз. Пауза.

— Виходь, — відчиняє дверцята. Знаю, що зараз буде.

Мабуть, він думає, як зі мною поступити, особливо, коли поруч такий штемп, як Душман. Внутрішньо відчуваю спокій і байдужість.

Тюля дивиться мені прямісінько в очі.

— Ну шо, Професор? — Блискавично б'є в лице, від чого звалююся на асфальт. Зараз підуть у роботу копняки, але Тюля стоїть на місці. Переминається з ноги на ногу, він як ніколи спокійний і врівноважений.

Пауза.

Все так і мало відбутися. Ніколи не думав, що він на мене підніме руку, хоча в дитинстві ми часто боролися через всілякі дрібнички, бувало — до сліз, але дитинство — не та тєма, а тепер — тепер нема більше нічого.

— Я винен, — невимушено зізнаюся, навіть не дивлячись на нього, і розумію, що більше нічого не можу сказати.

— Чьо? Чьо він несе? — нервує Душман і нетерпляче крутиться навколо нас. Підводжуся і несподівано отримую від нього боковий, від якого знову звалююся. — Віддай його мені! Я його порву!

— Не лізь! — різко каже Тюля. — Це наші діла. Душман відходить у темряву, щоби відлити. Незадоволено бурмотить біля паркану і я чую, як тече по асфальті його сеча.

Пече розсічена губа, схаркую кров.

— Встань!

Повільно підводжуся, дивлячись на ноги Тюлі.

— Як це сталося?

— Що, «сталося»?

— Як сталося, шо ти став… такою… — знову б'є мене в обличчя.

Хрипло відкашлююся і намагаюся стати на коліно. Тюля бере мене за руку, допомагає підвестися. Щосили затоплює з лівої і я, похитуючись, падаю. Підіймаю голову і зустрічаюся з його холодним, безжалісним поглядом.

Видавлюю з себе:

— Я винен.

Більше нічого не має значення.

— Солдат потух, — зневажливо каже Душман. У його косих очах бачу подив; він не розуміє, чому я Тюлі не чиню опір. Зрештою, що я зможу йому пояснити? Чи матимуть мої слова значення? Мовчки дивлюся на них і чекаю подальших дій. Тюля, мабуть, розуміє, що кулаками не вгамує свого гніву.

— Принеси пляшку, — звертається до Душмана, той йде до машини. Тюля знову наливає повний. — Випий, легше стане.

Тремтячими руками намагаюся пригубити, але коньяк обпікає рани на губах. Роблю кілька обережних ковтків, губи не слухаються, наче чужі, відчуваю дивний присмак напою, перемішаного з кров'ю.

— До дна, — Тюля злегка підштовхує рукою стаканчик,  поки його не опорожнюю.

— Ти ще довго? — запитує у нього Душман і я бачу, що той нудьгує, нетерпляче зиркаючи в наш бік.

— Потерпи, — кидає Тюля, а потім каже мені. — Ніколи не приховуй те, шо рано чи пізно стане відомим. Знаєш, Професор, краще звалюй звідси, це не твоє місто. Читай свої книжечки, історію.

Вони поспіхом сідають у машину, Тюля через вікно зневажливо кидає, що Рома його більше не цікавить; Душман різко здає назад, освітлює мене фарами, від чого мружуся, і вони зникають за поворотом будинку.

Нарешті!

Тіло ниє від побоїв, але на це не зважаю. Так просто й звичайно все владналося, не можу повірити. Сідаю на бордюр, від радощів відчуваю сильне збудження, наче в кров проникнув невідомий сильний дух. Я щасливий — і це основна фішка! Заплющую очі, хочеться кричати, щоб почули мешканці цих напівсонних будинків, щоб відчинили вікна і хоча б на мить відклали свої буденні справи, хочеться плакати, дивитися на власні сльози у своїх долонях і просто сміятися. Сльози і сміх — класно!

Додому приходжу глибоко увечері. У Маман при вигляді моєї побитої фізіономії, мало не починається нервовий приступ, який нагадує про себе у найбільш важкі миті. Але, зваживши на мій трохи блаженний вигляд, заспокоюється й сполохано допитується, що трапилося.

— Сьогодні почалося нове життя.


29

Вокзал.

Незабаром навчання. Від цих думок у душі з'являється легкий холод. Це так незвично — покидати рідні місця.

Проважати мене прийшли Рома й Бідон (Тюлю більше не зустрічав, Булавка тиждень висить на хаті в одного з наріків, а Мишка нікого не хоче бачити).

Кілька разів телефонувала Інга. Чого їй треба? Може, згадала наш ексклюзивний бум-бум і їй хочеться ще? Щоразу, коли вона телефонує, я її ігнорую. Нарешті перестала. Догнала, сцикуха. Втім, підозрюю, це для неї лише понти — пікантна гра: мабуть, відчуває із мого боку байдужість, і це ще більше дражнить її срану гордість. При бажанні Інгу легко можна буде взяти — без штурму і без кіпішу, ще трішки — і ця сучка викине білий прапор. Я переконаний, що варто несподівано з'явитися до неї, і тоді… мій маленький друг до її послуг. Це мені потрібно? Ха-ха… Інга… чудо горохове.

Побої поволі загоюються, Бідон жартує: якщо морда не побита — ти не схожий на бандита.

Да. Зовсім не схожий.

До потягу ще півгодини.

Рома поводиться стримано, наче боїться при Бідонові показати свої почуття до мене. Які в задниці почуття!?

Вона інша!

Дивлячись на них, знову відчуваю ревнощі: не знати, як все скінчиться, адже від'їжджаю, а вони залишаються… Трохи кумедно спостерігати, як цей кабан Бідон у моїй присутності клеїть мантелепу і не знає, що вона зі мною таке витворяла, чого його затягнута жиром уява не може собі придумати.

Ми п'ємо напівсолодке шампанське — це все, до чого я зміг догадатися у такій ситуації. Бідон без перестанку базікає про Карпати, де запримітив хатинку, яку хоче купити, каже, що розводитиме бджіл, а місця там які! у майбутньому будете приїздити, бринза, солонина, шашлички, а після дощу гриби! — ого-го!

Стежу за пригніченою Ромою… її сумний погляд блукає по випадкових людях, голова крутиться вправо, вліво, але мене уникає… хочеться вити, чорна печаль здавлює серце, важко говорити. Вона схожа на мумію, якій трохи надали людського вигляду, підвели тушшю оченята, підфарбували губи, нанесли рум'яни на щічки. Важко повірити, що перед тобою жвава енергійна людина, яка рада своїй молодості.

— Рома, виходь за мене, — каже веселий Бідон.

У мене тремтять руки.

Ще хвилина — і я не знаю, що буде. Я не знаю, що буде. Якого милого вони не йдуть? Ідіоти!

Господи, швидше б все це закінчилося.

Її обличчя здригається, очі метушаться, від подиву розширюються і знову гаснуть у смутку.

Значить все далеко зайшло? — хочу сказати їй своїми очима, але вона на мене не дивиться, наче боїться зустрітися поглядами.

Може, я нічого не знаю?

Бідон регоче, обіймає Рому, але вона легко від нього відсторонюється і густо червоніє.

Все ясно, моя дорога. Все ясно. Тепер мої недолугі страждання й почуття за останній місяць не мають ніякого значення, це просто втрата кількох близьких людей…

Все ясно.

Мені щойно ампутували щось важливе й дороге.

Я завмираю: спадає на думку, що це невідомий фатум звільняє мене від минулого, від тих людей, з якими доводилося гудіти. Приголомшений, уважніше придивляюся до Роми й Бідона і вони видаються нудними й чужими. Силкуюся слухати Бідона, але ніяк не можу второпати, до чого все це..

Від шампанського не хмелію.

— Ти головне, пиши, — плескає мене по плечу Бідон.

Тупо дивлюся на його відгодовану, засмаглу мордяку і не можу второпати, про що ж писати.

Оголошують прибуття мого потягу.

На обличчі в Роми сльози. Хвилина-друга і вона розридається. Непомітно для Бідона беру її за руку й шепочу, що все буде гаразд, обов'язково напишу. Рома тремтить і виглядає блідою. Кажу, щоб негайно їхала додому й лягала в ліжко.

— Ти вся гориш.

— Припини… — шепочуть тремтливі губи. Бідона окликає знайомий сержант вокзальної міліції.

— Я зараз, — відходить на десять метрів від нас. Ми мовчки спостерігаємо, як він розмахує руками, сміється, плескає співрозмовника по плечу.

— Здається, все.

— Чому? — плаче вона.

Пауза.

Бідон повертається, допомагає мені нести велику важку торбу. Заходжу у вагон, кладу в купе речі. Ще є десять хвилин. Спостерігаю за ними з вікна: кумедні, задерли голови, губи їхні рухаються, але я нічого не чую. Веселий Бідон манить рукою, аби я вийшов. Його радісне обличчя як ніколи тупе.

Стоїмо на пероні мовчки, він раптом також сумує і зізнається, що нас поменшало.

Мені хочеться бути самому.

Бідон жартує, що приїде при нагоді з Ромою до мене на чужину, наберем, старенький, водки, всьо буде нормально.

Який же він придурок!

Беру їхні руки і складаю разом.

— Ідіть.

Ромою, здається, трусить, але роблю вигляд, наче не бачу.

Забігаю у вагон. Вони все ще стоять, узявшись за руки. Молодій жінці допомагаю закинути важку валізу на верхню полицю, моє серце так збуджено калатає, що, здається, зараз вискочить. Сідаю, намагаюся повністю заспокоїтися.

Шєт! Вони все ще стоять.

На обличчі Бідона та сама дурнувата посмішка. Лише тепер помічаю, наскільки жалюгідна краса Роми.

Господи, коли цей клятий потяг рушить!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НАВЧАННЯ, ОЛЯ ТА ВУЗЬКОЛОБІ


1

Приїхавши у чуже місто, знову поселяюся у готелі — поки на одну добу, аби в перспективі знайти помешкання. Залишаю в номері речі, одразу біжу в університет: біля нього, як підказала незнайома старша жінка (ще коли приїздив на вступні іспити), можна зустріти людей, які пропонують кімнати й квартири. Мене непокоїть моє майбутнє самостійне життя, не уявляю, як даватиму собі раду.

Кілька годин, як останній бовдур, стовбичу біля головного входу до історичного факультету, але так нікого й не помічаю. Проте в обід мою увагу привертають жінки, які заходять до приміщення з папірцями в руках і невдовзі виходять без них. Здогадуюся, що це, мабуть, і є ті, хто пропонують квартири.

Заходжу до прохолодного, темнуватого вестибюлю і помічаю, як одна з тих жінок, які щойно зайшли, на дошці оголошень чіпляє папірця. З-за її спини читаю «Недорого здам квартіру. Дєвочькє».

— А чому не хлопчику? — одразу жартую до жінки.

— Вони шумні, — неквапно обертається до мене й уважно міряє мене поглядом з ніг до голови.

— А якби я не шумів?

— Якби не шумів? — перепитує і дивиться на мене з-під окулярів, мені здається, що я їй сподобався.

Одразу погоджуюся подивитися на помешкання. Ми звертаємо у першу вуличку приватного сектора, що поруч з університетом. Жінка жартує, що між цими будинками колись вештався Гоголь, залицяючись до місцевих дівчат. Споруди, правду кажучи, стоять ще, мабуть, із XIX століття, вбиті, перекосо-бочені, але я не нарікаю. Зрештою, ці старовинні квартали видаються мені екзотичними і значно симпатичнішими, ніж радянські будинки спальних районів неподалік від центру міста. Тут мало вештається людей, майже не видно автомобілів, нема ніякого шуму й криків. Єдине, що погано, каже господиня, трішки далеченько до магазинів, хоча продовольчий — поруч із університетом.

За п'ятнадцять-двадцять хвилин, оглянувши її хатинку з невеликим городом та дерев'яним туалетом у дворі, узгодивши ціну, вирішую поселитися. Через те, що не проведена вода і нема телефону, за житло платитиму мало. Господиня виявилася привітною жінка, яка живе у центрі у трьохкім-натній квартирі, а з цією берлогою не має часу марудитися, тому й здає ЇЇ студентам майже за копійки. Єдине, що трафляє, це вода, яку треба буде викручувати з криниці і носити відрами.

Після обіду, насилу перетягши з готелю свої речі — довелося біля двох кілометрів ішачити, поволі призвичаююся до помешкання. Відчиняю вікна, аби вивітрився запах затхлості старої хати. Старенький облуплений письмовий стіл, за яким, мабуть, сиділо вже кілька поколінь студентів, пересуваю до вікна, аби падало денне світло. У невеликих сінях знаходжу велике відро, з криниці викручую воду й наливаю у здоровенний бак над ручною мийкою.

Шєт! І все це треба буде робити щодня!

Найбільше клопотів, підозрюю, забере невеличка грубка, яку треба щодня розпалювати, аби готувати собі хавчик. За хатою знаходжу розсипаний сарай, вірніше те, що від нього залишилося. Господиня дозволила «пустити його на дрова». Від одного вигляду великої незграбної сокири, з якою доведеться мудохатися над дошками зі старого сараю, на мене находить сум і я не знаю, як з усім цим упораюсь.

Жах від незвичної обстановки невдовзі проходить. За роботою мало зациклюєшся на своїх думках чи поганому настрої. Ставлю варитися макарони, чищу цибулину, нарізаю й висипаю на сковорідку — все, як казала Маман. Мию кілька свіжих огірків і помідор, нарізаю — все йде нормально. Щоправда, немає нічого м'ясного, але можна обійтися без цього.

Приготувавши собі їсти і повечерявши, задоволено падаю на ліжко.

Лежу й думаю — до всього можна звикнути, навіть до тих умов, про які ніколи не підозрював. Стоячи на ґанку й потягуючи цигарку, раптом сахаюся від таємничого доторку до моєї ноги. Бачу велику чорнющу кішку. Вона миролюбно дивиться на мене своїми зеленющими очима й лагідно треться.

(Господиня попереджала: «Може з'явитися Мафія, тому будь готовий, вона любить ластитися».)

— Привіт, Мафія, — гладжу її. Кішка поводиться мирно і по-домашньому. Мабуть студенти, які тут проживати, її підгодовували і дозволяли на ніч залишатися в хаті.

Вечір. Слухаю тишу, чую невиразний шум птахів, комах і далекої вантажівки, що проїжджає, мабуть, за кілька кварталів від мене. Поволі приступає темрява, мої сусіди вмикають у кімнатах світло, ще більше почуваюся самотньо й тривожно. Поруч, у сусідніх будинках зараз, мабуть, розмовляють чи вечеряють, дивляться телевізор, лише тепер я розумію, наскільки такі звичайні речі мають важливе значення.

Мені ще ніколи не було так прикро.

Прикро через самотність.

Вирішую завтра зателефонувати Олі. Навіть не знаю чому. Не стільки тому, що вона потрібна і без неї не можу жити, скільки від нудьги й самотності. Адже ні з ким не спілкуватися — це для мене трохи незвично.

Може ще не забула?

Зранку встаю бадьорий. На ґанку помічаю дві мертвих миші — ніяк не можу второпати звідки вони взялися, адже ж не могли вони померти разом, одна біля одної. Об мої ноги треться Мафія, вона підходить до мертвих гризунів, обнюхує їх, потім знову йде до мене. Мабуть, підлабузнюється. Може, їй купити молока?

Мишей, узявши за хвости, жбурляю через огорожу на сусідський город, стежу, як летять їхні трупики і падають між рядками сухих кущиків картоплі.

Сьогодні останній день шари, завтра починається навчання. Навіть не уявляю, яке життя мене чекає із завтрашнього дня.

На пошті, яку ледве знаходжу, перед тим хвилин десять розпитуючи у випадкових перехожих дорогу до неї, купую телефонну картку. Вештаючись містом, придивляюся до людей, і вони видаються мені симпатичними. На центральній площі з автомату телефоную Олі і жіночий голос відповідає, що її нема. Мабуть матір. Вона просить назватися, але я не наважуюся. Так і тримаю мовчки слухавку, ніби бовдур, слухаючи її постійне «алло».

Не треба поспішати. Бо ще, не дай Боже, видамся нетерплячим, а мантелеп це тільки відлякує, особливо маминих дочок, які бояться без дозволу зробити зайвий крок. Просто не хочеться, щоб моя увага до цієї дівчини була подібною на нетерплячку з мого боку чи як звичку завжди добиватися свого.

Навколо вештаються незнайомі нахабні типоші, але я на них не зважаю, наче вони прозорі, як повітря. Дехто кидає на мене зневажливі погляди. Вузьколобих цьому місту не бракує. Все як усюди. Пройшовся по місцевих книгарнях, гастрономах, навіть заходив у ювелірний та промислові магазини. Треба все знати. Трохи відстале містечко, вривається по багатьох параметрах від мого. Але хіба це має значення?

Мене потроху починає довбати ностальгія. Блукаючи невідомими вуличками, зустрічаючись очима з іншими людьми, раптом розумію просту істину: я тут один, цілком один, навіть нема з ким поговорити. Є, щоправда, Оля, але це такий туман, за яким невідомо що на мене чекає. Хоча вона дуже симпатична й кумедна. Згадую кілька днів, проведених із нею під час вступних іспитів: найбільша інтимність, яку вона і я собі тоді дозволили — це тримання за руки. Ха! — як першокласники.

Увечері через галіму ностальгію купую пляшку білого портвейну «Масандра». Хочеться розслабитися, але нема з ким. Сиджу на ґанку й самотньо душу вино з горла. Тільки Мафія мене розуміє, ніжно ластиться й уважно дивиться мені в очі своїм розумним, неземним котячим поглядом. Мені швидко вставляє по шарабану і я, погойдуючись, заходжу до хати, незграбно зачіпаючи стільці, хитаючись, прямую до кімнати, вдаряюся ліктем об кут столу і скривлююся від болю.

Дивлюся на розкидані речі й одяг.

Шєт! Треба прати шкарпетки! Маман казала, щоб ніколи про це не забував, бо дівчата (от Маман!) люблять охайних і чистих хлопчиків. Ох ці дівчата… охайних і чистих… хм… хлопчиків… Я також хлопчик… Зараз стану охайний… чистий.

Прання шкарпеток, чого я ніколи в житті не робив, — це повний… фініш. Холоднюча кринична вода (розігрівати — западло, треба розкочегарювати грубку і таскати дошки з-під сараю) виламує руки. Нарешті, скинувши з себе цю жахливу ношу, повертаюся на ґанок до Мафії. Завтра, знову, сучка, притаскає впольованих мишей — дурепа, не розуміє, що я цього не їм. Треба буде їй купити молока, щоб не загнила на мене. Хоча, якщо признатися, присутність кішки мені до вподоби, бо не так самотньо, коли думаєш про себе в цьому містечку. Я навіть підозрюю, що кішка зі мною говорить, щоправда, я не розумію її. Що би до неї не сказав, вони на це одразу нявчить чи муркоче, або підходить і треться об ногу. Мабуть, дуже розумна. Шкодую, що ніколи раніше не тримав котячих, у них такі хитрі і водночас добрі очиська, що себе запитую: невже вони про мене також щось думають?

Близько одинадцятої лягаю, але не можу стулити очей. Дивлюся в стелю й думаю про своїх друзів і про те, як усе швидко й кошмарно закінчилося. При згадці про Рому відчуваю наплив почуття образи — Бідона, свинячу тушу, хочеться задушити. Раптом чую, як у двері стукають і в мене з'являється страх. Кому я потрібний у цьому місті, де мене ніхто не знає? Вирішую не відкривати, напружено чекаю, що буде далі. Тиша. Може в мене галюни?

Зранку з великими труднощами прасую білу сорочку на короткий рукав — як-не-як, перше вересня, і треба виглядати пристойно, як круглий відмінник, як будь-який золотий медаліст, які, підозрюю, по-злазяться до університету, як дощові хробаки після грози. Маман, все ж таки, далекоглядніша від мене — запхала невелику праску в торбу, без якої мені тут довелось би туго. Безлад, що панує в кімнаті від розкиданих штанів, шкарпеток, сорочок, футболок, капців, книжок, письмового паперу, зошитів, навіює втому, і я лише тепер усвідомлюю, наскільки важко підтримувати завжди порядок та чистоту. Раніше на це ніколи не звертав увагу.

Біля університету зависає чималий народішко: всі по-святковому вбрані, з квітами, мантелепи й грінго з новенькими портфелями, папками, словом, упаковані, готові до навчання. Куди не кинь оком — навколо великі букети квітів: тюльпани, гладіолуси, троянди, гвоздики, айстри. Від їхнього запаху чухається ніс, я кілька разів пчихаю. Блідий високий чоловік у світлому костюмі натхненно говорить у мікрофон, який трохи потріскує і викривлює голос; серед натовпу прокочується шепіт, що це ректор. Навколо нього завмерши стоять викладачі, професори, купа літніх жіночок, всі вони дивляться зі сходів униз — на першокурсників. Шукаю очима Олю, але  її ніде нема, натомість зустрічаюся поглядом з іншими діва-хами, деякі з них справжні кішки — зеленющі очиська, пронизливі погляди, ледь помітні таємничі посмішки. Мене необережно штовхають ліктем у спину, і я вже хочу вправити мозги тій вівці, що це зробила, як бачу двох симпатичних мантелеп і мимоволі посміхаюся на їхні вибачення за незручності.

Господи, тут роботи непочатий край!

Після урочистої церемонії заходимо у прохолодне приміщення факультету. Викладачі й студенти збиваються у величезну купу коло вхідних дверей і поволі просочуються досередини. Мене підхоплює цей потік і несе разом з іншими першокурсниками. Дійшовши до сходів, проштовхуюся на другий поверх. Поруч мене кілька сцикух із букетами, відчуваю їхні парфуми і навіть запах помади, злегка торкаюся до однієї і вона на мене зацікавлено дивиться. Знову згадую Олю, кортить із нею побачитися, але в цій м'ясорубці її віднайти не можу. Одна з моїх сусідок підвертає ногу й скрикує. Допомагаю підвестися, але потік позаду брутально напирає і я змушений накричати на кількох даунів, вони лякаються і задкують. Подолавши, нарешті, сходи, виходимо у просторий коридор, в якому почуваємося вільніше. Сідаємо на невеликій лаві під портретами професорів, які викладали в університеті з дня його заснування. Діваха дякує за допомогу, я оглядаю її красиву ніжку, вона злегка соромиться. В одному з кабінетів прошу у присутніх кількох дамочок викликати швидку до студентки.

В аудиторію, яку знаходжу з великими труднощами, бо не орієнтуюся поки в номерації та розміщенні кабінетів на поверхах, забігаю після дзвоника, літній викладач непривітно на мене дивиться й показує очима, аби зайняв місце серед інших студентів, додаючи, що на перший раз таку халатність з мого боку пробачає.

Може, серед цієї сотні моїх ровесників вдасться побачити Олю…

Знаходжу вільне місце аж на останній лаві біля вікна, мені тут одразу подобається, бо мало хто звертатиме увагу.


2

Кілька днів як я студент. Поволі звикаю. Здається, все йде добре.

Знайомлюся зі студентами, серед них багато даунів, але є також не вузьколобі — переважно відмінники та мамині синки, які все дитинство провели з книжками і майже не потикали свого носа на вулицю, де на них чекали кулаки нехороших хлопців. Коли бачу їхні заклопотані, зосереджені обличчя, коли дивлюся, як вони збираються в купи й розмовляють, мені стає настільки смішно, що мало не регочу, бо я уявляю, якими беззахисними, нещасними, переляканами можуть бути ці пухкенькі, відгодовані мордочки, коли їх ненароком зустріти пізно ввечері у темному парку, або на погано освітленій вуличці.

Втім поки не відчуваю радості від нової обстановки. Ходжу коридорами, ніби мішком прибитий, не знаю, як поводитись, таке враження, що навіть руки тримаю не так, як слід, ніби незграбно.

Олю не бачу, хоча у філологів, як видно з розкладу, — у цьому корпусі пари.

Не можу звільнитися від неприємного враження, яке виникло, коли на вокзалі прощався з Бідоном і Ромою.

Рома. Важко її забуваю.

Не можу зрозуміти, але відчуваю напевно, що її присутність у моєму житті була надзвичайно важливою. Через Рому я став ніби трохи іншим.

Сцикуха, яка першого вересня підвернула ногу, виявляється — у моїй групі. Звати її Таня і вона сьогодні вперше прийшла після того прикрого випадку. Це мила й симпатична істота, поводиться природно, без понтів, на лекціях сидимо разом і непогано сплавляємо навчальний день. Таня приїхала сюди з Чернігова, зізналася, що також хотіла звалити з дому, бо все набридло: «хочу будувати своє життя», «подалі від батьків», «хочу всього досягнути сама». В неї є багато приємних рис, але… (ця думка прийшла випадково) я не зміг би бути з нею, як із жінкою. Вона не є мутантом, в жодному разі! Просто її краса — а Таня по-своєму гарна — не зовсім те, що мені треба. Така враження, ніби вона трішки недороблена, обличчя, здається й симпатичне, але в окремих його деталях то недотягнутість природою, то навпаки — певний надмір.

— Як нога? — запитую на перерві.

— Нормально, — сміється вона. — Якби не ти, мене б на тих сходах просто затоптали. Ну і ну, такого ще не бачила!

— Нічого не зробиш — народішко валив на навчання.

— Да!

Виходимо з приміщення на повітря. Таня розповідає про всілякі хохми зі свого достудентського життя, я згадую про своє. Мені неохота так швидко вертатися додому, тому вирішую провести її в бік центральної площі, неподалік якої Таня живе у рідної тітки. Вона все ж таки вродлива, має непогані груди, тонку талію, котра плавно розширюється у симпатичну попку, але… я розумію, що з нею поводжу себе не так, як з іншими дівахами, стаю ніби вихованішим, скутим. Таке враження, що як тільки між нами починає зароджуватися бодай найменший натяк на певне зближення, то одразу, ніби автоматично, виростає непомітна, але непробивна, броньована стіна, що одразу нагадує про необхідність тримати дистанцію і викинути будь-які зайві думки з голови.

— Куриш? — простягаю їй цигарку.

— Ні.

— Дуже добре. Таких дівчат зараз мало.

— Да? — зацікавлено дивиться мені в очі, наче хоче сказати інше — звідки я про це знаю; хоча — може це мені й здалося.

— Да, дуже мало, — клацаю запальничкою й затягуюсь. Примружую вії, бо вересневе сонце припікає, наче влітку.

Повз нас пропливає купа незнайомих сцикух і типош із агресивними мордами, вони уважно оглядають присутніх. Деякі пасуть нас очима надто довго. Це непристойно, шановні. За таке мій вузьколобий друг Вася Булавка міг би дати по рогах. Але я не виявляю жодних емоцій, адже треба починати нове життя.

Таня каже, що в дитинстві приїздила до нас, на захід, і була в моєму місті, гарне у вас озеро, мабуть, є де відпочивати.

— Да, — ліниво погоджуюся з нею, глибоко затягуючись, — тільки якби ще кудись бандерлогів подіти.

— А хто такі бандерлоги? — здивовано запитує, дивлячись на мене своїми розширеними оченятами, і я бачу, що вона мало не регоче.

— Бандерлоги — це мешканці Бандерштату.

— Ясно, — сміється вона. — У вас всіх називають «бандерлогами»?

— Ні. Тільки окремі види.

— Які?

— Ну, такі кумедні, незграбні, з лохматими головами, золотими зубами… які ще? — із засмаглими мордами, в дешевому турецькому чи китайському шматті…

Не поспішаючи, виходимо на невелику алею, що веде до мосту через річку. Раптом я зупиняюся — мою увагу привертає пара, яку бачу ще здалеку.

Сумніву нема — Оля!

Біля неї невідомий типоша. Наближаємося. Оля в коротенькій спідниці з червоними й білими квадратиками та легкій рожевій блузці, що облягає її тіло, підкреслюючи всі форми. Вона також звертає на мене увагу. На її обличчі помічаю зміни, воно суворішає й помітно здригається. На моє привітання тільки непривітно зиркає й скупо киває, від цього мало не отримую інфаркт, що за гнила тема? — запитую в себе — що за штемп маріупольський біля неї? звідки цей грінго взявся? що за вівця його народила?

Гукаю Олі, що увечері зателефоную.

Мене жаба давить дивитися, як вона демонстративно і неспішно скипає в невідомому напрямку з цим підаром вошивим, чужаком, підкреслено холодно перед цим розмовляючи зі мною.

О, шєт!

Таня зацікавлено дивиться мені в очі, ніби хоче сказати, я все розумію, і нічого не розпитує. Настільки прикро, що не знаю, де себе подіти, відчуваю, як тремтить від образи моє обличчя і, що найгірше, я не можу цього приховати від Тані. Витягую цигарку, бо тільки курінням більш-менш заспокоююся. Краєчком ока помічаю: вона зосереджено стежить за моїми пальцями, за тим, як підношу до цигарки запальничку і повільно затягуюся, потім так само не поспішаючи випускаю дим.

— Що сталося?

— А? — здригаюся від її слів і тільки через кілька секунд розумію, що це було запитання. — Нічого.

— Нічого?

— Да, — говорю, мабуть, трохи роздратовано, Таня одразу замовкає і ніби почувається винною, бо наше мовчання стає не просто мовчанням. Я навіть не знаю, як це пояснити. Хоча й знаю, що вона думає про те ж саме.

Шєт! Дурнувата ситуація, нічого не скажеш. Ще не вистачало, щоб вона зараз мене тут жаліла.

— Морозиво будеш? — пожвавлюється вона.

— Я на нулі, — посміхаюся і відчуваю, як мої вуха горять від сорому. От, зараза, ситуація!

Коли нема грошей і про це дізнається ближній — від цього завжди стає не по собі.

— Я пригощаю.

Купує два пломбіри і ми сідаємо на лавці у невеликому сквері. Несподівано Таня переводить розмову на особисте життя, розмірковуючи про «близьку людину», якою та повинна бути.

— Ти знаєш, мені здається, що він має вгадувати мої бажання і відчувати мене, бо якщо цього нема, тоді все не те. — Вона говорить, а я стежу за тим, як її руки плавно підносять морозиво до ротика, він легко розтулюється, губки розширюються і звідти виповзає, наче голівка маленького звіра, язичок, швидко лиже вершечок морозива й одразу ховається, через кілька секунд знову з'являється, облизує губи і в нору.

Слухаю Таню і думаю: вони всі однакові, у власних мріях про кохання і про своє бабське щастя, вони завжди нікого не бачать крім себе. Колись, мабуть, жінки по-іншому любили чоловіків, сохли за ними, адже ж писали мантелепи ще кілька тисяч років тому — «я за милим піду у неволю єгипетську», «хай за милого б'ють мене батогами». А тепер — факен шєт! — сцикуха шифрується, кривить мордочку, перебирає типошами, наче костюмами, набирається нахабства кричати на протилежну стать, вказувати, як кому слід жити…

Повбивав би!

Язичок знову виповзає зі своєї печери, злизує вершечок морозива й ховається, наче злодій. Таня задумано тримає голівку пломбіру перед губами й натхненно говорить, дивлячись перед собою.

— Така людина повинна мені довіряти, навіть тоді, коли обставини вказують на протилежне.

Спершу я не чую, що ця мантелепа каже, бо настирливо чекаю, коли зі своєї схованки визирне її неслухняний язичок. Але невдовзі усвідомлюю, що вона мала на увазі й одразу відчуваю до неї неприязнь.

Шєт! Це вже ні в які ворота не вписується!

От комусь щастя підвалить… не доведи Господи…

Таня, мабуть, думає, що в мені знайшла чемного, доброзичливого слухача, а тому її несе ще більше:

— У мене минулого року був один зайчик, знаєш, він був такий мілашка, такий симпатюлька, але говорити з ним на якісь теми — це були повні дрова, розумієш… він… як би це сказати… словом, йому ще машинками й солдатиками гратися, а не зустрічатися з дівчиною. Розумієш, да?

— Да, — мало не позіхаю, бо після обіду маю звичку на годинку-другу відрубатися. Мене справді так пробиває на сон, що насилу себе стримую, аби не розкрити рота й солодко не потягнутися.

Ще через півгодини, мовчки слухаючи мрії Тані, я розумію, наскільки помилковими були мої перші враження від неї. Все ж таки, балачки з людьми мають дуже важливе значення для кращого розуміння справжнього нутра співрозмовника. Поступово мене починає підкорювати нудьга і я не знаю, де себе подіти; найганебніше те, що це серйозно парить моз-ги і що це важко терпіти.

Ця коза — справжній, як би сказали москалі, тіхій ужас. Раптом підриваюся й кажу, що маю негайні справи, мені треба поспішати, чекають, розумієш, зовсім вилетіло з голови, треба бігти.

— Коли ми зустрінемося?

— А?

— Ти що, мене не чуєш? Коли ми зустрінемося? Якщо в тебе буде вільний час, могли б кудись піти. Ти не проти?

— Да-да. Обов'язково… зустрінемося, часу є багато…

— Може зайдеш, подивишся як живу?

— А? Ні, ні. Дякую, не сьогодні…

— Я візьму ще по морозиву…

— Не треба! Танічка, дякую… Справді, не хочу, бо можу ще горло застудити. Воно в мене трохи дурнувате, постійно хворіє…

Поспіхом прощаюся й прямую додому. Мабуть, це некрасиво з мого боку. Нічого не вдієш.


3

Насилу спекавшись цього монстра, стрімголов шурую додому, бо добряче бурчить у шлунку, наче викручує, пора щось на кишку кинути і кілька годин перекимарити, щоб допізна засісти за книжки.

Мене бентежить Оля, не знаю, як правильно поступити: телефонувати їй сьогодні чи ні. Ця ідіотська дистанція, яка несподівано виникла між нами, з одного боку, — тішить, бо заставляє діваху страждати (можливо!), а з іншого, — трафляє, бо я такої лажі не чекав і рідко коли бував у такій неприємній ситуації. Це мені нагадує дешеві фокуси ображених, закоханих, хворих на голову школярок, із надуттям губок та іншою мурою.

Прокинувшись пополудні, відчуваючи жахливий мутняк у голові від спання під час заходу сонця, заварюю собі каву, перед тим хвилин п'ятнадцять мудо-хаючись коло грубки. Тіло настільки мляве, що я насилу пересуваюся по хаті. Кава, щоправда, добряче підбадьорює і в голові ніби трішки світлішає, але все одно — кляну себе, що надто довго спав. Шкіра липка від поту. Вмиваюся до пояса холодною криничною водою.

Падаю на ліжко з книжкою Арістотеля. Таке читати, коли болить голова, — повний аут, але більше нічого путнього нема; щоправда, у коридорі на невеликій полиці лежать кілька романів радянських письменників про Другу світову війну (мабуть, господині), але до них особливої тяги не відчуваю. Про що тут думати? — залишається Арістотель. Дужаю кілька сторінок і ловлю себе на тому, що абсолютно не розумію і не пам'ятаю, про що читав кілька хвилин тому. Свідомість зайнята іншим, наче не здатна зосередитися на конкретній справі, натомість скаче, наче блощиця, по різних думках, спогадах, враженнях і ніяк не заспокоїться.

Оля. Мене конкретно муляє фішка, що за грінго терся біля неї. Тягне піти на пошту й зателефонувати. Добре, що в цьому барлозі нема телефону, бо я б не витримав і здався. Несподівано мене підриває тєма неодмінно до неї піти, сьогодні увечері. Дорогу, здається, ще не забув. Але одразу уявляю себе жалюгідним кретином, який у темряві припхався до незнайомих людей: вони, — мабуть, здивовані й заскочені зненацька — запросять мене на вечерю (у кращому випадку), подадуть плов або гречану кашу зі СдМаженою печінкою, салат зі свіжих огірків і помідорів, або просто обійдуться чаєм з печивом чи домашніми тістечками. А що далі? Слухняно сидітиму півгодини в кімнаті Олі, розмовлятимемо про навчання, гортатиму фотоальбоми з її світлинами… дитинство без трусиків, дитячий садок, новорічні свята, школа…

Не знаю чому — одягаюся й прямую на центральну площу. Тупо йду, наче навмання, розглядаю незнайомих людей; вони проходять повз, не звертають на мене увагу, п'ють пляшкове пиво, ходять парами, невеликими групами, спілкуються, сміються, дехто сперечається. Я тиняюся без діла і не знаю, як бути далі.

Заходжу в книгарню, порпаюся у старих книжках, але імена авторів мені нічого не говорять. Купую в букіністичному відділі більш-менш пристойний двотомник Плутарха, про якого казав проф на вступній лекції з історії стародавньої Греції.

Телефонувати Олі?

Все ж — зателефонувати.

Біля автомату невелика черга: довгонога патлата вівця, з пофарбованим під рубін волоссям, за нею два типоші, запаковані в напівпанківський при-кид (одразу видно: струя на ту чи іншу тему в це містечко заповзає надто пізно), які без перестану труть між собою про останній рок-концерт у Києві, а останнім у черзі — схожий на сантехніка, дядько з обшарпаним дипломатом. Мантелепа, мабуть, триндить надто довго, бо напівпанки помітно нервують і час від часу роблять їй зауваження, щоб зав'язувала. Вона ображено фиркає, але за десяток-другий секунд кладе слухавку і йде геть. Два типоші, дорвавшись до телефону, також зависають надовго. Один із них, в якого товста і ніби вивернута на зовні нижня губа (через це його табло нагадує океанську глибоководну рибину), ламає Маріну, аби вона пішла з ними до Паші в гості, там будуть всі наші, я прошу тебе, даже Віталя возлє мєня тоже просіт. Дядько, схожий на сантехніка, нетерпляче дивиться по сторонам, витягує цигарку без фільтра й закурює. Через смердючий дим відступаю від нього на два метра. Напівпанки регочуть, мабуть, ця Маріна мила сучка. Дядько спересердя кидає недопалок і йде геть.

Певний час я вагаюся, чи телефонувати Олі.

Мої вагання невдовзі розвіюються, бо ці два кретина нарешті підривають свої задниці і звалюють. Вкладаю карточку і раптом б'ю себе по голові: я повний крейзі! Я забув її номер. Перебираю в пам'яті комбінації цифр, згадую, але не впевнений в останній: «2» чи «4». Набираю. Знайомий голос, Йосип кобзон! — це вона!

«Алло».

«Оля!»

«Алло! Хто це?»

«Оля…»

«Олег?»

«Тебе погано чути! Алло!»

«Олег! Я про тебе згадувала».

«Оля, я маю мало часу. Як ти?»

«Що ти кажеш?» — у слухавці тріскотить і її голос то віддаляється, то наближається. Признатися, мене це дратує.

«Оля, я хочу тебе бачити. Чуєш? Хочу тебе бачити!»

«Може, мене кудись запросиш?»

«Да» — кажу я збуджений від радості. Мури впали. «Оля, давай о двадцятій нуль-нуль біля ювелірного на площі. Ок?»

Маю час забігти додому, поїсти, помитися й одягнути чисту сорочку, бо від цієї злегка тхне потом. Що ще? Почистити зуби.


4

Про що ми вчора говорили? — запитую себе, прямуючи заспаним і голодним зранку в університет.

Хіба це має значення?

Через те, що вчора прийшов майже о першій ночі, не піднявся о сьомій, не встиг поснідати, на-швидкоруч зібрався й побіг на лекції.

Вчора, коли проводжав Олю додому, я нарешті поцілував її ніжні, пухкі губки. Початок непоганий. Хоча вона спершу опиралася: трішки гнівалася, згадувала про незнайомку (Таню), нарікала, що стільки днів, приїхавши з дому, жодного разу не телефонував. Да-да, маленька, казав я про себе, міцно притискаючи це миле створіння, яке тягнулося до мене своїми напіврозтуленими устами й заплющеними очима. Згадуючи ті хвилини під її вікнами, я ще досі відчуваю, як вона тремтить у моїх обіймах. Перед лекцією з історії України біля мене сідає Таня, радісно розповідаючи про вчорашній фільм (добре, що не маю телевізора і не зможу розділити її захоплення). Вона півпари мене втомлює дурнуватим базіканням, тему розмови ніяк не можу визначити. А ще від неї лине неприємний запах — наскільки розумію — від її босоніжок, вкладки яких учора погано вимила і взуття натягнула на босу ногу.

Намагаюся читати Бакуніна, томик якого позичив на кілька днів в одного миршавого дурбелика в окулярах (серед типош мого курсу зараз тєма пішла — анархізм); зосереджуюся на тексті, але Танін язик щоразу руйнує мою увагу, швидко забуваю, що хвилину тому читав, дратуюся й перечитую сторінки знов. Від нестерпного запаху поволі паморо-читься голова, стає погано, хочу вийти на свіже повітря. Перерви чекаю, як спасіння. Таня, наче так і треба, й далі продовжує мене парити своїми дурнуватими балачками; вона ніби впадає в раж через те, що має такого люб'язного і водночас мовчазного слухача.

Мама дорогая, коли це скінчиться? Слава Богу, стара тумба лекторка робить нам зауваження і це змушує Таню заткнутися. Вона втухає, як слабкий язичок багаття, але по тупій мордяці бачу, що бажання триндіти її не покинуло. Ще кілька хвилин і буде перерва. Ще кілька клятих хвилин. Коли ж цей дебільний дзвоник?..

Кілька клятих, тягучих, повзучих, нестерпних хвилин!

Дивлюся у вікно: густе зелене листя закриває небо. Яке це дерево? Я ніколи не звертав уваги на вид дерев, які ростуть навколо нашого факультету.

Таня термосить мене за руку. Кидаю косий і недобрий погляд, вона, не звертаючи на мене увагу, з посмішкою на устах підсуває розкритий зошит, де на чистій сторінці нерівним почерком написано «що сьогодні робиш?».

Що я сьогодні роблю? — цікаве запитання. На абордаж вона йде по-серйозному, нічого не скажеш. Може її натягнути? — думаю про себе і пишу найперше, що приходить у голову: «сьогодні я собі не належу».

!!!

…я собі не належу — нормальна фішка! Таке ніколи не здогадаєшся придумати. Такі думки ніби звалюються з неба!

Пишу це під її запитанням.

Таня помітно втухає, більше до мене не говорить, але по її неспокійних оченятах, які шастають по аудиторії, бачу, що вона нудьгує. Вона ще час від часу кидає на мене важкий, тривалий погляд, але, мабуть, помітивши мою байдужість до неї, не наважується заговорити. Слава Богу.

Нарешті перерва. Підриваюся, як ненормальний, і разом з іншими студентами одразу прямую до дверей, перед якими справжня м'ясорубка: кілька десятків сцикух і типош прагнуть вийти в коридор, податися в буфет або на перекур.

На сьогодні досить: вирішую забити на наступні пари. Проштовхуюся через натовп студентів, по сходах спускаюся на перший поверх до виходу. Мені кортить випадково (випадково?) зустрітися з Олею, забрати її з пар і піти тинятися містечком. Підходжу до розкладу філологів, знаходжу графу її групи. В неї зараз «Втуп до мовознавства» в одній із аудиторій третього поверху.

Мабуть, це дуже цікаво.

Підіймаюся на третій поверх. Олю помічаю в глибині загального коридору, аж біля вікна. Вона тиняється з однією симпатичною сцикухою, яка натхненно говорить і захоплено вимахує руками. З Олею зустрічаюся поглядами. Бачу, як вона каже щось до подруги, від чого та кидає на мене швидкий погляд і таємниче посміхається.

— Привіт, — наближається у гарному настрої Оля, покинувши свою співрозмовницю й обертаючись, чи на нас ніхто бува не дивиться.

— Ходім, — беру її за руку.

— Куди? — здивовано запитує, але руку не вириває.

— Гуляти.

— Ти серйозно? Розширені оченята кліпають.

— Да. Пари нікуди не втечуть, — кажу і дивлюся їй в очі.

— Добре. Тільки візьму речі.

Оля зникає за дверима до аудиторії, її кілька хвилин нема, через що я починаю трішки нервувати й сперересердя дивитися час від часу на котли, але невдовзі вона виходить, на ходу запитаючи конспекти у світлий пакет. Радісно випалює «ходім».

Ходім — то ходім.

Виходимо на невелику алею, що тягнеться до мосту.

Вона дістає з пакета булочки, пригощає мене, каже, що їх пекла матір. їм булочки, хвалю — дуже смачні, а сам думаю про добротний борщ Ма-ман — з м'ясом, часником, заправлений сметаною. Батон, булочки, кефір, лапша — мене добряче дістали. З того часу як покинув рідну домівку, — єдиним моїм супутником стало постійне відчуття голоду. Сьогодні зранку навіть несподівано зробив велике відкриття — всі мої штани в поясі потроху стають заширокими.

Хвилин п'ять ідемо мовчки і я не знаю про що говорити. Виходимо до неширокої річки. Оля каже, що в XIX столітті, коли будували наш університет, цієї рікою баржі доставляли каміння для нинішнього історичного факультету, а тепер не скажеш, що тут можна навіть втопитися, найбільша глибина — метр. Да — думаю про себе — природі з кожним роком настають все більші гайки.

Скоса стежу за розпашілою від спеки Олею й усвідомлюю, що нестерпно її хочу.

Невже вона цього не підозрює?

— Хочеш подивитися на мій барліг?

— Да, — каже вона трохи незвичним голосом, наче радіє і ніяковіє водночас. — Тільки недовго, добре?

Хвилююся, аби вона, не дай Боже, не побачила, як мої руки від збудження тремтять. Вона йде до мене!

Здається, Оля також почувається напружено, не наважуюсь узяти її під руку. Наше знайомство — не просто знайомство, вона обов'язково буде моєю. Я, мабуть, схожий на повного крейзі, який не здатний нічого путнього сказати. Це тривати довго не може. Намагаюся її розвеселити, розповідаю про власне дитинство, про перші слова, які вимовив, про те, як дуже довго казав не «температура», а «теремпатура». Оля на очах оживає, з'являється посмішка, а ще через кілька хвилин вона заливається сміхом.

— А я на яблука казала — «апоцьки». Уявляєш!

— Да? — перепитую й легко направляю її до моєї хвіртки.

— Ти тут живеш? — запитує, розглядаючи допотопну хатинку.

— Не президентські апартаменти. Але…

Відмикаю замок-колодку, під яким, певно, тримають хіба велику рогату худобу, відчиняю двері і пропускаю Олю в прохолодні сіні. У хаті густий запах сирості й затхлості. Відчиняю вікно з сонячного боку і до приміщення заходить теплий і свіжий потік повітря, протяг підхоплює кілька папірців на письмовому столі й розкидає їх по підлозі. Поки я збираю їх, Оля підходить до письмового столу.

Розглядає книжки, помічає край фотографії під склом на письмовому столі, забирає папери, зошити й дивиться на їхні обличчя: Рома, Бідон, Тюля, Циркуль, Мишка, ще кілька знайомих сцикух і пациків. Вона довго оглядає незнайомі обличчя, особливо Васі Булавки і Мишки, розпитує про них. Потім повільно оглядає хаотично розкидані речі — туфлі, сорочки, штани, краватки, шкарпетки — спершу злегка посміхається, потім починає голосно сміятися і я ніяк не можу в'їхати, чого їй так весело.

— Тут крокодили ще не завелись?

— Тільки миші.

— Миші? — напружується вона.

— Да. Під підлогою. Коли лягаю, вони ніби оживають. Вночі я люблю слухати, як вони розмовляють.

— Я боюся мишей, — каже вона, по-дитячому дивлячись на мене. Підходжу до неї, обіймаю й шепочу «не бійся». В моїх обіймах Оля ніби обм'якає, стає беззахисною й серйозною. Наближаюся губами, повільно, ненастирливо цілую, вона спершу злегка відсторонюється, але за кілька секунд несміливо відповідає взаємністю.

Рвучко підіймаю ЇЇ, як пір'їнку, краєм ока помітивши зблиск страху в розширених оченятах, і несу на ліжко. Обережно кладу, вона згнічується й запитливо дивиться. Розстібаю на Олі сорочку, правицею пірнаю під чашечку бюстгальтера. У моїй долоні тремтить ніжний, м'який, теплий овал. Від збудження, не знаю, що роблю.

— Не треба.

— Олю…

— Олег… Не треба. На її слова не зважаю.

Хочу однією рукою скинути ремінь і розстебнути ширінку, але це виходить незграбно й метушливо.

— Не треба.

Треба, маленька, треба — кажу про себе і повзу губами по її оголеному животику, язиком обводжу пупчик, опускаюся нижче.

Оля рвучко підводиться, розсіяно ковзає поглядом по приміщенню, зупиняється на мені, потім сідає.

— Я сказала, не треба!

— Олю…

— Олег! Мені піти?

— Пробач, — глухо видавлюю, розуміючи, що зайшов надто далеко. Для першого разу — трохи загнався.

— Це, мабуть, я винна…

— Олю… Пауза.

— Я тебе налякав? — дивлюся на неї. Вона мовчить, відвернувшись і втупившись у підлогу. Обіймаю її за плечі, обертаю до себе. — Пробач.

— Я на тебе не ображаюсь. Просто… просто зрозумій, мені страшно, що все це так… скоро…

— Да. Я розумію. Тільки зрозумій… я… я… дуже хочу, щоб ми були разом. Це не те, що ти подумала. Розумієш?

— Да.

Здається попустило. З мантелепами — таке трапляється часто. Продовжую ніжно й повільно осипати її обличчя поцілунками. Вона, заплющивши очі, не пручається й помітно тягнеться до моїх губ. Ненароком опускаюся до груденят, зупиняюся перед ними, ніби зачарований, злегка торкаюся, і Оля починає важко дихати.

Але… але на сьогодні досить — кажу собі — треба закрити файли, бо й так її налякав… ще подумає, що я збоченець… Ні, ні, нада закрити файли.

Як каже нікому непотрібна народна мудрість — хто спішить, той людей смішить.

Через півгодини випиваємо чай із чудовими булочками, які вона знову дістає з пакету, і Оля зізнається, що їй час бігти. Кілька хвилин панує незручна мовчанка, мені раптом здається, що вона думає про те, як я до неї щойно приставав, можливо, робить із цього певні висновки, бо її обличчя цієї миті трохи суворе, зосереджене, наче в помислах Олі панує осуд і зневага. Почуваюся гнітюче, немов не в своїй тарілці.

— Про тебе матір часто так дбає? — показую на симпатичну рум'яну, по боках підпечену булочку, яку одразу надкушую.

— А? — перепитує вона.

— Смакота!

— У мене завжди є булочки. Я їх люблю. Настрій у неї, слава Богу, гарний і це мене радує.

Мовчки прямуємо в бік центральної площі, де зупинка автобусу, що їде до її домівки. Проходимо біля університету, де невеликими алеями, обсадженими екзотичними кущами, блукають кілька пар.

На прощання вона шепоче мені, що дуже щаслива, і взагалі — це прекрасно, що ми зустрілися.

Не сумніваюся — думаю про себе.

Всі ви так кажете, коли все тільки попереду.


5

Початок листопаду холодний.

Два місяці мого навчання пролетіли швидко.

Дивлюся крізь вікно на оголені дерева, і мені здається, що вони відчувають холод. Господиня при останній зустрічі сказала, що на зиму треба подумати про дрова, бо морози дошкулятимуть, а старого розібраного сараю не вистачить. Вона натякнула, що знає, де можна взяти готові дрова, але це треба робити обережно й швидко: наприкінці Сумської вулиці починається невелика лісосмуга, що тягнеться кілька кілометрів уздовж військового аеродрому, там, біля старої хати, де ніхто не живе, вже кілька років стоять — уявляєш? — бєз пользи, можеш взяти кількох рєбят і принести додому. Так і сталося, я попросив Діму і Ваню — двох місцевих штемпів, з якими разом сиджу на парах, і вони мені тиждень тому за хороший кір із закуссю допомогли притарабанити це добро на Діминій старенькій «копійці» [17] під хату.

Коли обмивали дрова, Діма привів трьох відбитих сцикух, з якими ми возилися до ранку (наступного дня від «перенапруження» в мене нестерпно боліли яйця). Тепер тільки одне муляє: аби не дізналася Оля.

Вона, мабуть, щось підозрює, бо неоднозначно показує мені очима на порожні пляшки, які я забуваю викидати і вони назбируються десятками. Кажу їй — алкоголь не вживають тільки слабі. Оля зі мною сперечається, що є люди, які можуть без цього обійтися. Да, да — сміюся з її аргументів. «Але ж є люди, які нічого не хочуть — тільки спокою», — знову не втихомирюється вона, намагаючись мене бодай у чомусь переконати.

— Якщо людина нічого не хоче — відповідаю — значить вона померла.

Сьогодні субота.

В обід має прийти Оля. Обов'язково принесе булочки. Знову булочки, смачні домашні булочки.

Згадую, як ми лежали на моєму ліжку і слухали легку музику, здається, мелодії XVI—XVII сторіч для лютні у виконанні Анатолія Шпакова. Оля довго соромилася моїх рук, які гаряче обстежували її ще неторкані пишноти, але цей етап минув і тепер вона соромиться мого оголеного тіла. Признатися, це було справжнісіньким випробуванням моїй нетерплячці. За час наших інтимних зустрічей я зумисне клав ковдру на стілець, ми лягали ненакритими, аби Оля могла дивитися на мене й не боятися. Потім так само неквапно навчив бавитися з моїм маленьким приятелем, який до пестощів її долоні призвичаївся і тепер поводиться чуттєво й активно. Скоро Оля стала ще сміливіша і шепотіла до нього, ніжно ховаючи його у своїх пухких губках. Задовго до цього, коли вона тільки від однієї думки про міньєт кривилася і в неї зникав настрій, я мусив довго пояснювати, що в цьому нічого похабного нема.

Тепер Олі настільки це подобається, що майже щоразу, коли забігає у мій барліг, доводить мене своїм симпатичним ротиком до оргазму.

На початку минулого місяця нарешті підпустила мої нетерплячі руки до свого звірятка, яке раніше охороняла з категоричною відвагою; злегка посмоктував ніжні пелюстки між розкішними литками і Оля від збудження голосно вигукувала «мама», коли ж бавився пальцями з плівочкою, вона здригалася. «Обережно», — зупиняла, коли заходив надто далеко. У неї морщився лобик і я одразу припиняв, розуміючи, що не треба поспішати. Господи, вона така чиста й ніби дитяча, — думав я тоді, — що не хотілося вести її туди, де крім насолоди чатують розчарування, пастки, а можливо й відраза. Як би там не було, але терпіння винагороджується. Це має трапитися природно — казав я собі, а згодом так і сталося. Сьогодні Оля знайомить мене зі своєю сім'єю. Має зайти за мною. Трохи хвилююся, бо вона трохи запізнюється, а я не люблю чекати.

Гайки дуже швидко закручуються — кажу собі, коли думаю про можливість одруження. Адже батьки Олі не просто так відпускають її деколи до мене. Це було б просто кумедно: ми такі добрі християнські душі, що можемо, якщо ти бажаєш, юначе, свою улюблену доню відпустити до тебе — бум-бум, ти не проти? ми дуже просимо… це буде для нас честь…

Нарешті вона приходить. Помічаю її з вікна ще на вулиці. Легко стукає в двері. Відчиняю і на порозі підхоплюю її на руки. Від несподіванки вона, трохи спантеличено й ніби жартома вигукує, що я ненормальний.

— Припини. У нас мало часу, — каже вона і сміється, але я не зважаю.

— Батьки нікуди не втечуть.

— Олег! Там стіл накривають. Ти хочеш потрапити на холодне?

— Нічого, підігріють, — несу її на ліжко.

— Охо-хо, — кокетує і я поволі її роздягаю. Спершу вона трохи опирається, каже, що в нас обмаль часу, але я не зупиняюся, тоді Оля допомагає мені скидати з неї одяг, особливо блузку, боїться, щоб не пожмакав. Оголена несе свою блузку до стільця біля письмового столу, кімнату перетинає рукав сонячного світла, яке вривається через вікно й падає на підлогу. Дивлюся на її спину, гарну пухкеньку попку й розкішні стрункі ноги. Оля акуратно накидає блузку на бильце крісла й розвертається до мене, спираючись руками на стіл. Очима показує на чорнявий кущик нижче пупця, я підходжу, опускаюся на коліна й легко торкаюся губами її шкіри. Вона легенько підштовхує свою ніжну нірку до мого рота і я повільно веду знизу вверх по ній язиком. Оля в цих речах — ще трохи незграбна і не відчуває, коли слід повільно розвести ноги чи відсунутися трохи далі, аби партнерові було зручніше. Але… у нас все ще попереду. Дві вертикальні пелюстки поволі оживають, я посмоктую їх губами й Оля сильно хапає мою голову руками, здригається, шарпаючи ногами. Це мене заводить ще більше і я просто впиваюся в її вологе, слизисте нутро. Вона скрикує, каже, що їй боляче. Оля настільки мокра, що на волосках бачу рясні краплини. Дивлюся на неї знизу, груди видаються розкішними налитими овочами, які нависли наді мною, простягаю до них руки й розгойдую. Тіло Олі — ніби урочисте, трепетне і тепле.

Підводжуся, беру її за попку й несу на ліжко. Входжу з силою і вона аж скрикує, відчуваю, як її пальці жадібно впинаються в мою спину. Набираю обертів, від чого ліжко жахливо скрипить і ритмічно вдаряється об шафу. З Олі виривається невиразна суміш пронизливого крику й плачу, вона зсудомлено хапає мене, наче хоче злитися зі мною в єдине, і гаряче осипає поцілунками; в її розширених очах я, здається, бачу сльози.

Кілька хвилин вона лежить нерухомо й безжиттєво, ніби щойно скотилася з великої скелі. Закурюю.

Згадую наш перший раз (здається, місяць тому), коли півдня мудохався, аби вставити в її незайману печерку свій болт. Тоді ніяк не виходило, я дратувався, моя торпеда обм'якала і щоразу погрожувала непокорою. Оля щоразу після цього брала його в руки, тарабанила по головці язиком, поглинала губами. Тільки після обіду нам вдалося. До вечора Оля плакала (чому всі вони в такій ситуації плачуть?), а я її заспокоював.

Краєм ока стежу за нею: лежить із заплющеними очима, трохи тремтить, щоки розпашіли, язиком облизує сухі губи. Шепоче, що нікуди не хоче йти. Я обіймаю її і відчуваю, як мене підкорює сон. Раптом Оля мене термосить. Розплющую очі, поглядом шукаю годинник. — Нам треба йти, — каже вона, ніжно пригортаючись до мене, — Ми вже трохи запізнюємось! —Да.

Поспіхом одягаємось. Оля перед дзеркалом фарбує губи, оглядає себе, жартома кидає через спину:

— Я пахну твоєю халупою і твоєю постіллю. Мало не забула, мама знову тобі передала булочки.

Ми виходимо і прямуємо на центральну площу, аби сісти на потрібний автобус. Оля одразу мене просить у присутності її батька нічого поганого не казати про комуністів, бо коли він дізнався, що ти, Олег, із західних країв, дуже обурився і хвилин десять кляв на чому світ стоїть довбаних націоналістів.

— Я  буду спокійний, як удав.

— А взагалі, батя мій— хороший, він тільки на перший погляд — злюка і буркун, — сміється Оля.

— Мені до твого батька нема ніякого діла. Він мені, якщо бути чесним, по-барабану. Для мене важлива тільки ти. Розумієш?

Неоднозначно дивиться, наче прагне зрозуміти сказане. На зупинці сідаємо на лавку. Оля мовчить, мабуть, мої слова про її батька не до вподоби. Закидає ногу на ногу, злегка відкинувшись, і дивиться на людей, які юрмляться на площі. Виникає враження, що вона так поводиться зумисне. Кілька хвилин між нами триває напружена пауза, я принципово вирішую першим не говорити. Схоже, вона відчуває зміни в моїй поведінці, час від часу кидає на мене запитливі погляди, ніби шукає привід звернутися до мене. Закурюю.

— Нечемний.

— ? — мляво реагую на її фокуси.

— Да-да. Чого дивишся? Ти — нечемний.

Їй, звичайно, можна підіграти,  але мене це кумарить. У мантелеп деколи саме таким чином падає планка, краще за цим мовчки спостерігати, скажімо, зосередитися на курінні, або взагалі на якийсь час лишити її саму.

— Нечемний, — ніби граючись легко б'є мене. Спостерігаю за виразом її обличчя й воно здається схожим на гумову ляльку. На мить з'являється бажання піти додому, кинути її отут на зупинці і піти, не озираючись. Але під'їздить автобус і я, ніби механічно, підводжуся і раптом розумію: насправді хочу поїхати до неї.

— Не кумар! — гаркаю на неї. Оля сахається, замовкає, ображено опускає голову. Через кілька хвилин прошу пробачення за цей небажаний «вибух емоцій».

Не треба було так різко — картаю себе.


6

Сівши у напівпорожній автобус, Оля тулиться до мене і шепоче, що на нас дивиться її дурнувата сусідка, уявляєш, вона така дурепа язиката, завтра вся вулиця знатиме, що в нас був хлопець, але мені все одно, бо в мене є ти — скачуть бісики в її оченятах і я більше не можу на неї гніватися. Справді — помічаю стокілограмову бегемотину з відвислою пикою в сірій хустині, масні очі-  щілинипронизливо дивляться, і я відчуваю страх, бо таким поглядом можна зурочити. Лихий погляд. Ніяка ворожка не врятує.

Шєт! З такою мордякою тільки в гестапо працювати!

Як на зло, ця звірюка продовжує пожирати мене в'язкими очиськами, від чого по моїй спині бігають мурашки. Я змушений це терпіти протягом дороги.

Через хвилин п'ятнадцять прибуваємо до неї додому. Заходимо на подвір'я (Оля живе у симпатичному приватному будинку з невеликим садком). З вікна на мене дивиться літня русява жінка з широко розкритими очима. Вона посміхається. По рисах обличчя здогадуюся, що це її матір. На порозі Оля жартома каже, що я перший з її кавалерів, який з'являється на очі батьків. Значить були інші? Про це раніше я не замислювався.

Її матір привітно запрошує мене до «скромної оселі», вибачається, що трохи не прибрано, хоча я відчуваю свіжий запах від прибирання. Жінка каже, щоб проходив, не соромився, при цьому вона незграбно тримає руки, наче хірург за мить до розтину хворого; помічаю, що вони білі: чи то в тісті, чи в муці. Батько Олі — кремезний і мовчазний чоловік — полковник у відставці, колишній афганець, який має поранення в голову, — при зустрічі зі мною не показує жодних емоцій. Він заходить до невеликої кімнати між вітальнею та коридором, де мене посадила на диван Оля, на секунду зупиняє на мені свій важкий погляд. На моє привітання ліниво киває головою і зникає за дверима сусідньої кімнати.

Через кілька хвилин ці двері відчиняються, він голосно кричить:

— Де мої окуляри?!

Влітає перелякана матір Олі, витирає рушником руки, винувато посміхається, починає перекладати журнали на невеликому столику поблизу каміна, знаходить окуляри і заносить йому. Я чую його бурчання — «от бабська порода!» і шепіт його жінки, аби втихомирився, бо прийшов гість.

— Мені до лампочки! — знову гаркає він і я мало не лускаю зі сміху, видно, що цей солдафон влаштував їм тут справжню казарму.

Оля і матір доносять ще кілька страв на невеликий святковий стіл у вітальні, звідки линуть приємні запахи хавчика. Відчуваю нестерпний голод, скоса поглядаю у вітальню і бачу тільки правий кут стола, за який мені кортить потрапити якнайшвидше, бо щовечора їсти лапшу з підсмаженою цибулею чи гречку з кубиками курячої приправи «галліна бланка» вже задовбався. Раніше я ніколи не думав, що їжа може мати таке важливе значення.

— Ну що, пішли? — каже до мене батько Олі, який несподівано заходить із сусідньої кімнати й одразу прямує до вітальні. Я здивовано зводжу брову, але він цього не бачить і манить жестом за собою.

Сідаємо за стіл.

— А вони? — запитую про жінок.

— А тобі що до бабів? Хай собі чухаються, якщо їм це подобається, — відкриває пляшку горілки, наливає мені повний, а собі трішки.

— Дякую, я не…

Він запитливо на мене дивиться, наче на недоумка:

— Ти що, Ісус Христос?

— Ні.

— Давай пий. Ще один святий мені знайшовся. Перехиляємо. Я ковтаю горілку трьома порціями, не люблю пити, коли в чарці більше тридцяти грамів. До столу приєднуються Оля з матір'ю. Як видно, заклопотаність їх повністю не покинула, бо вони прискіпливо оглядають стіл, белькотять, ми нічого не забули, а картоплю з курочкою, мальчікі, підождете.

— Я бачу ви вже почали. Без нас? — запитує Оля.

— А що на вас чекати? Ви ще зранку повзаєте, як черепахи.

— Вітя, не бурчи, — просить його дружина.

Мовчки їмо, батьки Олі говорять про своїх знайомих, а ми з Олею нудьгуємо, дивлячись одне на одного.

Батько знову наливає. Мені — повний.

От маніяк!

Перехиляємо. Запиваю компотом, бо такими порціями пити — повні гайки. Полковник, не закусуючи, каже, що йде на перекур і дістає з нагрудної кишені сорочки пачку цигарок. Встає, незграбно зачіпає стіл, компот у графіні проливається на скатертину. На нього присутні кидають недобрі погляди, але він не зважає.

Пауза.

Матір Олі запитує, чи я один у своїй сім'ї.

Мабуть вивчає ситуацію — думаю про себе.

— Олег, — звертається вона до мене трохи іншим голосом і при зустрічі зі мною поглядами опускає очі, — мушу тобі сказати, як матір Олі… даже не знаю, як начать… вона у нас дєвочька хорошая…

— Ма…

— Іщьо з дєтства помагає, по дому і так… все вміє робити… словом… як би це сказать?

— Мама!

— … словом… нам нада умний, хороший зять.

— Мама! Я ж просила…

— І по дому помогти, і так… Опа!

Мало не падаю зі стільця, настільки це заскочило мене зненацька.

Пауза.

Оля густо червоніє і каже «ма, про це не треба».

Жінка запитливо дивиться, наче чекає від мене реакції. Навіть не знаю, що їй сказати. Уважно стежу за нею, думаю, що буде далі. Киваю головою, як годиться — тіпа все розумію, хоча язик не повернеться сказати бодай слово. Але мовчання стає подібним на допит і я не бачу порятунку й кажу:

— Продовжуйте.

Вона здивовано кліпає, наче хоче сказати, що тут ще незрозумілого, я всьо сказала. Але швидко опановує ситуацію й розповідає, яка Оля умнічка, як вона гарно грає на піаніно, як красіво вміє вишивати, в'язати, варить їсти, і в інтєлєктуальном плане… много читає, правда, любить боліти…

— Ма! Скільки можна?

— Минулу зіму всю в больниці пролежала. Заходить батько:

— Ну що? — запитує невідомо у кого, наче звертається до столу, оглядаючи його стан. Незграбно сідає, сильно шарпаючи стільцем, тягне руку через стіл, бере пляшку й наливає. Не чекаючи, коли присутні візьмуть чарки, каже «ваше здоров'я» і перехиляє.

Відчуваю, що хмелію.

Матір Олі розпитує в мене про наші краї, наших людей і звичаї. Хвалиться, що в молодості проїздила через моє місто і воно їй дуже сподобалось, особливо озеро, а ще в нас хороший украінскій язик, даже в магазінах женщини говорять по-украінскі, красіво.

— І люди у вас такіє хорошиє, порядниє.

— Да, — відповідаю їй.

— Слухай, — звертається до мене батько Олі, — бери щось кушай. Чого нічого не кушаєш? Ти студент чи хто?

Відлякуюся.

— У шахи граєш?

— Да.

— Пішли.

— Вітя! — визвіряється на нього дружина. — Ну неззя так сразу! Чєловєк у нас впєрвий раз у гостях, а ти вже його женеш в шию іграть твої дурацкі шахмати! Таке старе — і щє таке дурне.

— А шо йому з вами сидіти?

— Може Олег кушать хоче? — не втихомирюється вона.

— Оля нам все туди принесе. Да, доця? — звертається до неї.

Підводимося і йдемо до його кімнати, з якої він кричав до дружини, аби знайшла окуляри. Оля на таці заносить нам недопиту пляшку, дві чарки, кілька бутербродів з нарізаними овочами. Полковник розкладає шахівницю й фігури. Розігруємо — мені випадають чорні. Я майже забув комбінації, хоча колись непогано знав сицілійській захист. Робимо по кілька ходів, я туманно пригадую необхідні ходи, аби розпочати необхідне розгорнення фігур, але ніяк не можу второпати, коли треба йти конем, а коли офіцером.

— Що це таке? — незадоволено запитує він, намагаючись зрозуміти мою стратегію. Знизую плечима. Випиваємо. Він далі шифрується, мабуть, над тим, який вид захисту проти нього використовую, хоча насправді я лише пригадую те, що колись знав, і відповідно, міг наробити купу помилок.

Шахи починають мене кумарити, зумисне віддаю фігури, непродумано і навмання наражаюся на небезпеку.

Полковник дратується і кричить:

— Це якесь комсомольство — так безалаберно грати! Мені що — твої ходи завертати? — І він справді завертає мій останній хід, коли я ніби ненароком ставлю під удар свою туру. Ці муки тривають хвилин десять, за яких ми не забуваємо ще двічі випити. В мене добряче заплітається язик.

Нарешті програю.

Після партії він несподівано каже:

— Твоє щастя, що ти граєш у шахи.

— ?

— Чого витріщився? — регоче, оголюючи свої великі жовті зуби. — До хати не пустив би. А до Олі — навіть на кілометр, — заперечливо махає вказівним пальцем.

Матір Олі гукає нас пити чай. Полковник і я заходимо у вітальню, де на столі стоять чашки, блюдця і велика тарілка з булочками різної форми. Почуваюся погано, ледве тримаюся на ногах, таке враження, наче алкоголь і їжа заповнили моє нутро аж по пельку. Оля показує булочки: маленькі — з чорницями, продовгуваті — з яблуками, потім ще якісь і ще якісь.

За чаєм матір Олі запитує:

— У вас цени тоже большиє?

— Мабуть так. Хоча, дивлячись на що.

— Продукти пітанія дороже?

— Цього не знаю.

— Одяг у них дешевий, — вставляє полковник і сьорбає з чашечки чай, він вкривається рясним потом, а волосся чуприни прилипає до чола. — Польща під боком. Хароші базари.

— Да, — підхоплює матір Олі.

— Олег, бери ще, — каже Оля.

— Да-да, бери, синок, — звертається до мене її матір.

— Дякую.

— Матері навєрно трудно? — запитує жінка, кусаючи продовгувату булочку. Від цього її права щока набивається й перетворюється на велику рухливу ґулю; обличчя трясеться від пережовування.

— Смачні булочки, — хочу перевести розмову на інше.

— Да! — пожвавлюється вона. — Вот, попробуй іщо с чернікой. їх Оля дєлала. Возьми, синок, попробуй.

Оля осміхається і кладе мені ще одну булочку, хоча я вже не маю на неї сил. Її обличчя розпашіле, ніби трішки масне, від чого злегка поблискує шкіра. Раптом, мені здається, що колись Оля буде схожою на свою товстеньку матір. І це мене, правду кажучи, змушує серйозно задуматися. Не дивно, що так полюбляє мучне.

Ще раз дякую за гостинність, кажу, пора повертатися. Батьки Олі запрошують мене вгості й надалі, при цьому таємниче перезираються між собою.

Виходимо за ворота, на вулиці цілковитий морок. Одразу ловлю Олю в обійми. Вона вішається мені на шию й шепоче, що я сподобався мамі. Кажу, що старушик у тебе, маленька, підірваний. Вона сміється. Виводить мене на автобусну зупинку, у темряві ми ще трохи облизуємось.

Оля шепоче:

— Мені сьогодні сподобалось.

— Приходь частіше, нема ніяких проблем.

— Розпусник.


7

На початку зими полковник до мене помітно добрішає. Спершу, звичайно, його обурювало, що донька по півдня сиділа з якимсь мудаком із західних країв у кімнаті, де без перестану грала легка музика, його обурювало, що ми не висовували звідтіля носа: він міг без причини й без попереджувального стуку зайти, покрутитися на місці, наче шукає газету, окуляри або інші речі, а згодом демонстративно заходив і забирав мене грати з ним у шахи, незважаючи на те, що ми з Олею могли займатися своїми справами.

Тепер все інакше: любить поговорити зі мною про футбол, про «Динамо» чи «Шахтар», хоча я неодноразово казав йому, що є фаном тільки червоних дияволів «Манчестера», про бокс чи про бандерівщину (так він з мене глузує). Тепер деколи від нього чую «синок».

Полковник може запросити мене на перекур, коли я приходжу до Олі, і розповісти про свої походеньки по медсестрах у госпіталі у Кабулі, але це він говорить пошепки, аби, не дай Боже, не почула дружина. Коли перебуває під конкретним газом, від чого його не слухають ноги, знову змушує мене грати в кляті шахи. З мене шахіст кепський, а йому у місцевому парку Шевченка, як гордо про це каже його дружина, нема рівних: «Он даже виігрує у однорукого Кузнєцова» (мабуть місцевий авторитет у шахах). Коли він грає зі мною готовим у дим, я майже кожної партії примудряюся поцупити у нього то слона, то офіцера і сховати, чого він, як правило, не помічає. Тим самим порушую його складну комбінацію. Полковник зривається на ноги, ніби не вірить своїм очам, що його щойно потовк студент! Гнівається, визнає свою поразку і заставляє грати нову партію. Знову прибираю з дошки коня, або невигідного для створення власного надійного плацдарму ворожого пішака, і він знову обстежує поле каламутними очима і реве на цілу хату «це якась містика!».

— Ви знову програли.

— Да? Щє одну, — каже він наполегливо і нашвидкуруч розставляє фігури. Робить це спіхом, бо пішаки стоять нерівно.

— Може досить?

— Розкладай! — вигукує він і наливає в чарки. — Це якийсь зоопарк! Такого ще не було! Мої — білі. Я ходжу! — кричить він, наче справді йде в атаку з багнетом.

Коли полковника остаточно накриває водяра, його обличчя наливається кров'ю і від поту стає мокрим, хоч бери викручуй. Він може сидіти півгодини, мовчки втупившись у стіл із наїдками та порожніми склянками. У такому стані у нього деколи проскакують солдафонські заморочки — «сукині діти!», «три наряди!», але на них не звертаю увагу, наче це мене не стосується. Отак він сидить і кричить протягом години-другої, а навколо нього жінки прибирають брудний посуд, витирають ганчіркою стіл. Дедалі менше він визвіряється на мене; раніше розпочинав це запитанням, чому я припхався сюди з країв, де самі тільки мішком прибиті націоналісти. Я жартую, що скоро тут буде все, так як у нас. Він тупо дивиться на мене, нічого не говорить, тільки наливає і п'є.

Матір Олі — дуже мила жіночка, яку зсередини з'їдає страшна хвороба — нетерплячка: вона певно у день і ніч думає лише про те, щоб ми з Олею негайно побралися, вклепали спиногриза, який би зробив бабусю щасливою. Поки не виявляю ніякої зацікавленості, бо на все воля Божа. Одного разу зі мною відбулася вельми делікатна розмова віч-на-віч, під час якої вона знову поставила мене перед фактом, що їм терміново потрібний зять.

— Пойми нас правильно… Ти нам дуже нравишся, Олі також…

— Мама! — вигукує вона, як завжди. — Я вже тобі, здається, говорила!

Від слова «терміново», яке вона вжила, кисло посміхаюся. Ставлення цієї жінки до майбутнього чоловіка своєї доньки нагадує звичайну побутову турботу: треба пральну машину, новий пилосос, зятя… Втім я пробачив їй цю слабкість, бо вона надзвичайно смачно готує і відпускає (на свята) до мене ночувати Олю. Деколи балачки на цю тему кумарять, тому що натиск щоразу стає більш вишуканим і нав'язливим. Аби вона відчепилася і не діставала й надалі, я — чисто з балди — ляпнув, що до цієї теми можна буде повернутися після закінчення другого курсу, оскільки такі речі поспіхом не вирішуються. Вона помітно скривилася, однак охолола і тепер більше не дістає, вірніше… майже не дістає.

Єдине, що мені подобається, так це поведінка полковника, який залишається спокійним, як удав, і коли його дружина допікає всіх темою одруження Олі зі мною, ліниво відрубує «хай мастять собі голови». Останнім часом він узяв собі за звичку цікавитися націоналістичною літературою, якої в наших краях достобіса — в кожній поганенькій книгарні, в кожній задрипаній рухівській родині.

— Треба все те прочитати, щоб знати. Правда? У вас же там всі такі? А? Я хочу це зрозуміти. Один може бути придурком, ну двоє, ну хай кілька сотень чи тисяча, але ж весь народ не може бути шизофреніками. Правильно я кажу, Олег? Мабуть, у тих брошурах щось є. Мать! — кричить він до дружини, — Не повіриш! Все життя читати Маркса і Леніна, а на старості — отаке!


8

Оля має невеликий товстий синій записник, в який пише вірші. Також вона відвідує літературну студію при університеті, що для мене виявилося повною несподіванкою. Кілька разів запитував, що вона там забула, на що Оля відповідала «ти нічого не розумієш». «Може» — не заперечую їй. Деколи я туди також заглядаю, аби послухати, як вона читає. Присутні — переважно замріяні, відбиті доходя-ги, яких у дитинстві, або не годували, або постійно товкли, або заставляли відвідувати уроки гри на баяні чи бандурі. Типоші й сцикухи, які сповзають-ся на студію, загалом, між собою подібні: говорять гарною, правильною українською мовою, пишуть патріотичні або любовні вірші, спілкуються, ввічливо посміхаючись до співрозмовника. Все це трохи незвично. Свої твори вони читають із таким напруженим виразом обличчя, ніби це має важливе значення і всі слухачі зобов'язані їх розуміти.

Я не знаю, чи можна назвати літературою те, що пише Оля, але це неймовірно прозора, чиста поезія, в основному про нещасливе кохання й природу тіпа «усміхнене сонечко», «втомлена берізка». Інші дівчата пишуть в такому ж дусі. Одна з дуреп минулого разу читала нудну, довгу поему про ветерана війни, якому не виплачують пенсії, про те, як довго стоїть він у чергах за продуктами харчування. Я мало не заснув.

Більшість мантелеп, які відвідують студію, як я помітив, мають певні фізичні вади — товсті ноги, конячі щелепи, маленькі цицьки, одна навіть із потворною червоною плямою на правій щоці, хоча кілька сцикух (Олю також зараховую до цієї категорії), які з'являються зрідка, є привабливими і я трохи сумую, коли їх не застаю. Особливо сумно, коли нема білявої кішки з пронизливими очима, яка живе в общазі (треба буде неодмінно до неї під'їхати) — пише якусь сексуапьно-порнографічну беліберду, як вона вмивається в білих потоках живої речовини, як шкіряний спис пронизує її тривогу і т. д., від цього літстудійці-хлопчики неспокійно сидять у кріслах, а глухуватий керівник студії — шістдесятилітній доцент-пенсіонер — час від часу перепитує «га?».

Таку розкішну мантелепу гріх не натягнути. Коли вона йде, зухвало розгойдуючи своїм арсеналом, у собі відчуваєш певний землетрус.

Два місяці тому на студію прийшов незнайомий студент. Судячи з його зовнішнього вигляду — місцевий неформал, а насправді — суміш звичайного жлобства з нібито розкутим стилем, який показують деколи у совєцьких фільмах про молодь часів перебудови. Пригадую, він нагло завалив до аудиторії, глузливим поглядом із вогником виклику оглянув присутніх і розвалився на одному з крісел позаду усіх. Якби я зустрів його влітку, без сумніву, зламав би йому носа, але зараз тільки посміхаюся: дешева дерматинова курточка з заклепками, криво пришиті армійські лички, тризуб і червона зірка на лацканах, порвані кроси, які йому, мабуть, подарував старший брат, якому свого часу їх подарував старший сусід… словом, повний лох. Бідон би його обісцяв. Але це чудо горохове мене чомусь не дратує, а навпаки — ніби розважає.

Панкоша — так я його про себе називаю (не назву ж його Панком?) — пише вірші з матами і коли їх читає, то керівник студії хапається за серце і кричить до повного почервоніння. Дідок настільки впадає у раж, що вергає зі свого беззубого отвору на розпашілому обличчі громи й прокльони на сучасну українську літературу, кричить про здеградо-ване покоління, про безбожників і бездуховність.

— Як таке можна писати?!

З часом Панкоша почав мені подобатися ще більше. Звичайно — він повний даун. Але його присутність вносить певну розвагу в це царство ма-размів, яким є літературна студія з серйозними ти-пошами в великих, як ілюмінатори, окулярах, і потухлими, повільними мантелепами з українського філфаку. Засідання з Панкошею пожвавлюються: він пише довгу п'єсу про хробаків, що живуть у череві людини, про поїдання нирочок маленьких дітей — і всіх це шокує: пише про статеві збочення — і це шокує; пише про лесбійок — і фурор. Дівчата на нього гніваються й більша половина з них покинула студію.

— Це аморально! Непристойно! — обурюються деякі з них.

По закінченні студії виходимо в коридор, Оля погоджується йти на кілька годин до мене. Несподівано позаду нас опиняється Панкоша, він відводить мене вбік і пропонує пихнути, показуючи сірникову коробку, набиту травою. Я дивлюся на його позолочені передні зуби і кажу, що ніколи цього не пробував і що це мабуть шкідливо. Певну мить, проте, вагаюся, але гору бере елементарна думка: звідки цей крейзі може дістати нормальний план? йому, мабуть, повне фуфло підсунули, з яким бігає по університету й бла-тує, тіпа — дивіться, який я серйозний пацан.

— Ти що!? Попробуй, — наполягає він. — Вирвався з дому — відривайся!

Пауза.

— Тебе вдома у клітці тримали? — запитую в нього, але Панкоша, певно, не розуміє і віддаляється.

Виходимо з університету, на вулиці вечоріє.

Падає тихий, ніжний сніг.

Проходимо повз невеликий продовольчий магазинчик. Для Мафії Оля купує літру молока в пакеті.

Добре, що сьогодні вона може в мене посидіти трішки довше, бо завтра субота і не треба зранку пхатися на лекції. По дорозі вона розпитує про мої враження від її останніх віршів. Не знаю, що на це сказати, бо поезія для мене — дуже туманна й необов'язкова область. Кажу їй, щоб менше говорила, бо повітря морозяне — можна застудити горло, але Оля не зважає й продовжує діставати мене.

— А ти можеш писати на інші теми? — нагинаюся й хапаю пригорщу снігу, ліплю сніжку й кидаю, не дивлячись в її бік.

— Не зрозуміла? — злегка холоднуватим голосом перепитує.

— Ну, уникати писати про любов там чи щось подібне, — кажу їй і їм свіжий сніг.

— Що ти робиш? У снігу багато бруду!

— Не помру, — дивлюся на неї. — Ти не відповіла…

— А?

  ?

— Не знаю. Просто… просто мені здається, що поезія — це якраз про любов!

Пауза.

— Не знаю. Я влітку Данте читав. Читала? —Ні.

— В нього — про все.

— Про все? — здивовано дивиться на мене. —Да.

— А в нас — не про все?

— Ні, — кажу трохи здавлено, боюся її образити, хоча, чорт би її побрав, вона вже ображається, бо за лічені секунди змінюється на обличчі й дивиться собі під ноги, так, наче мене більше немає поряд.

Оля замовкає і я розумію, що вона, здається, на мене дуже серйозно гниє. Сто разів мені казали старші люди — ніколи не говори їм правди. От бовдур…

Беру її мляву долоню, але вона не відповідає на мій потиск взаємністю.

— Я не сказав, що мені це не сподобалося. Просто…

— Що «просто»? — промовляє вона так, наче я її загнав у глухий кут і їй нічого не залишається, як тільки нападати.

— Просто всі ваші поезії дуже схожі. Крім любові є ще віра, розлука, що ще? — секс, скажімо, смерть, радість, роди, врешті, війна, різанина чи ненависть. Розумієш? Ти рок-музику слухаєш?

—Ні.

— А шкода. Мені колись принесли переклади пісень кількох англійських груп — там багато такого, у що я дотепер не можу в'їхати.

Залишок дороги долаємо мовчки, слухаючи, як під нашими ногами рипить сніг. Коли ми врешті приходимо, я наливаю кішці в невелику брудну миску молока. Мафія — невдячна тварюка, флегматично хлебтає цей щедрий подарунок і більше до молока не підходить, а на свою благодійницю навіть не звертає уваги. Кішка знає собі ціну і нічого тут не скажеш. Нахабна, як бегемот: вимагає, аби на нічліг пускав до хати (мабуть, бідолашній, холодно), у цьому нічого поганого нема, але вона любить біля п'ятої ранку крутитися поруч мене й бурчати, як трактор; за це доводиться кидати в неї тапочком. Умикаю настільну лампу, яка кволо освітлює морок. Розмова з Олею про її дебільну поезію конкретно посадила нам обом настрій. Усі мої спроби розвеселити марні — наче вона потрапила в психологічний штопор. Ще як на зло Оля торкається мого минулого, згадує Рому (навіщо було про ту суку їй триндіти?). Говоримо про майбутні зимові канікули, про те, як можна буде провести вільний час. — Мені пора з'явитися додому. Оля одягнутою лягає на ліжко й думає, дивлячись у стелю. Пауза.

Пробую їй щось розповідати. Але відчуваю, що вона мене не слухає. Оля ще більше втухає, наче я вирушаю в кількарічне плавання.

Лежить на ліжку і дивиться на абажур, її обличчя виглядає засмученим. Здогадуюся чому. Вона боїться, що в моєму місті на мене чекає Рома, з острахом очікує того дня, коли я поїду. Вона переконана, що в наших стосунках ще далеко до фінішу. На цю тему мені не раз доводилося з нею говорити, наводити певні докази, врешті, нервувати й кричати, що це повна клініка про таке думати, що нема для цього ніяк підстав — лише мої скупі розповіді. Але все це мало допомагало. Ніколи б не подумав, уперше побачивши Олю, що це маленьке створіння — таке затяте й ревниве. Довелося відмовитися від поїздки додому, коли була така нагода у жовтні (з Харкова мікроавтобусом повертався мій далекий родич і пропонував їхати з ним); а тепер — напередодні зимової сесії і перших вакацій — вона шифрується ще більше і мене кумарить.

— Там — повний цвинтар, — заспокоюю її, говорячи про Рому, але сполохані оченята, здається, не зовсім вірять.

Зрештою, не все одно? Якщо дурепі, хочеться про це думати, то нехай. Чому я повинен себе парити такими дурницями?

У хаті страшний дубак. Розтоплюю грубку, кидаю оберемок газет і дерев'яні тріски, вони швидко спалахують і я додаю старі дошки. В чайник наливаю воду і ставлю на вогонь, що виривається з печі через круглий отвір. У холодній воді мию брудні чашки, опісля нашвидкоруч згрібаю з письмового стола книги й конспекти. Оля дістає мамині булочки, каже, що цього разу з абрикосовим варенням. Знову лягає на ліжко, закинувши руку за голову, ніби їй ліньки розмовляти чи займатися хатньою робою. Вона трохи дивно за мною спостерігає, бо її погляд притуплений, як у свіжомороженої риби. Така поведінка мене дратує, вдаю, що не звертаю на неї уваги, хоча знаю напевно — Оля чекає розради й пояснень. Але невдовзі починає марудитись, спершу бере й гортає книжки, здійнявшись й опершись на лівий лікоть, потім переглядає мої конспекти, наче в них є надзвичайна інформація, розглядає в них малюнки, які я створюю під час лекцій, коли в печінках сидять дурні предмети.

Несподівано каже:

— Ти мене не кинеш?

— Дурненька, посміхаюся після невеликої паузи, оскільки це запитання виявилося настільки наївним і дитячим, що я мало не розреготався.

— Олег…

  ?

— Олег, я боюсь… Підходжу до неї, хочу обійняти.

— Припини, — відсторонюється, ніби я їй неприємний.

У мене виникає божевільна ідея — божевільна, бо треба буде напрягти цілу купу народу, в першу чергу — батьків, — поїхати з Олею до мене додому. Кажу їй про це і вона на очах оживає, щоки наливаються рум'янцями.

Господи, вона ніби знову народилася!

— Ти запрошуєш?

— Да.

Пауза.

— Я вдячна тобі. А то думала…

— Що думала?

— Що ти зі мною… словом… просто так…

— «Просто так»?

— Як це сказати? Ну… що ти мене просто використовуєш… спиш і все…

— Да. Я з тобою сплю. І не тільки сплю. І що з того? Ти мені дорога. Розумієш? І цим усе сказано. Не має значення, чи ми одружимося. Головне — ми є одне в одного. Могло ж бути все зовсім не так! Як ти не розумієш?

Нарешті закипає чайник. Запарюю чай.

П'ємо мовчки. Мляво їмо булочки.

Мабуть, вона ревнує. Два контакти на стороні, які в мене були (одна сцикуха — її подруга, а інша — з іноземного факультету, одружена — ця не рахується), мабуть породили певні плітки; коли Оля заводить на цю тему розмову, влаштовуючи мені справжнісінький пресинг, я роблю ображено-тупий вираз обличчя й обурююся:

— Як ти можеш про мене таке думати? Невже ти вважаєш, що мені ще хтось потрібний? Мантелепи, які пускають ці плітки, тільки й чекають, щоб ми посварилися. А звідки ти знаєш, може одна з них хоче бути зі мною? Може вони кайфують від того, коли роблять комусь шкоду? Може вони хворі на голову? Ти маєш гарантії, що у них все нормально з психікою? А?

— Ні.

— То навіщо мене кумарити? Це ж зовсім гнила тема…

— Пробач, якщо я тебе образила, — каже вона.

— Найлегше сказати «пробач»… все це залишає на душі осад. Розумієш?

— Олег…

— Не перебивай! Пауза.

Вона зовсім втухає. Обережно беру її за руку, вона розгублено підводить голову, винувато дивиться.

— Олю, ми повинні одне одному довіряти. Розумієш? — тримаю її обличчя в руках і цілую в заплакані оченята.

— Да. Розумію.


9

Згадую їхні імена: Тюля, Булавка, Мишка, Бідон, Циркуль, Рома… згадую ці слова і вони нічого суттєвого не говорять. Я майже забув людей, яких раніше знав під цими іменами; вони здаються тепер такими ж випадковими істотами, як пасажири в купе, з якими деколи змушений їхати. Дедалі рідше бачу їх у спогадах, навіть коли прагну пригадати той чи інший епізод зі спільного життя, таке враження, наче вони назавжди покидають мою пам'ять, а коли й на мить повертаються, — то схожі більше на невиразних привидів, аніж на реальних людей, з якими безтурботно проводив дні юності.

Не уявляю, про що би зараз розмовляв, наприклад, із Булавкою, якби з ним випадково зустрівся на вулиці.

Думаю про час, проведений тут. Мене нудить від моєї групи, більшість якої — дівчата із навколишніх сіл та хуторів. Від них так смердить потом і менструацією, а ще погано помитими стопами-вставками до туфель, що не можу знаходитися з ними в приміщенні більше ніж годину, тому змушений тікати з лекцій, бо в аудиторії сидіти всі пари — це концтабір.

Зараз — на початку зими — трохи легше й у приміщеннях повітря свіжіше, оскільки через холод (ректор-жлоб не виділяє кошти на опалення, економить, козел) дівчата майже не скидають верхнього одягу і неприємні запахи не такі гострі, вони менше заповнюють приміщення і від них можна врятуватися, якщо сісти в кінці біля вікна і завбачливо відчинити кватирку.

Уже кілька місяців читаю «Метафізику» Арістотеля, яку мені подарував колись у машині Васі Булавки Тюля.  Цей дядя-філософ так серйозно грузить, що я беруся за цю невдячну справу зрідка, коли зовсім нудно, натомість, читаю «простішу» — історичну та художню літературу. За те, що ношуся з томиком Арістотеля, одногрупниці дивляться на мене, як на повного придурка. Звичайно — вони ж читають Кінга і цю беліберду, яку пише, здається, Марініна.

Як не дивно, в цьому місті нема що робити: я лише спілкуюся з Олею або читаю. Зі мною навчається багато вузьколобих, вони ходять по університету купками по п'ять-шість чоловік, голосно регочуть, кричать в коридорах і матюкаються. Особливо люблять вони юрмитися у туалетах, де збираються на перервах, курять дешеві цигарки й плюють на підлогу.

Люблю, коли до мене додому приходить Оля зі своїми одногрупницями. Взагалі, з філологами — цікавіше, вони не такі тупі, як історики: розкуті, бадьорі й інтелектуально розвинутіші. Коли в мене перебої з хавчиком, я запрошую Олю з подругами в гості. Мантелепи, більшість із яких місцеві, зносять у моє лігво домашні страви — мариновані гриби, помідори, деруни з картоплі чи котлети, різноманітні салати, деколи смажені курячі стегенця, лимони, яблука, оливки, голландський сир, дрогобицьку ковбасу (яка смакота — ням-нямі),а ще біле або червоне вино — і ми часто робимо гучні застілля, під час яких вони багато говорять на інтелектуальні теми.

Марго — симпатична сцикуха з групи Олі — ще з жовтня на мене накинула оком і коли б я не виходив на перекур, вона не втрачала зручний момент — тут як тут. Звичайно, увага до мене — приємна фішка; одного разу, здається ще восени, коли було бабине літо, виявив слабкість і дав їй поссати за хатою, але вона це робила незграбно, тому я просто натягнув її стоячи. У мене тоді був такий мандраж, бо якби помітили, що нас нема і почали шукати, то невідомо, чим би все скінчилося. Ця мантелепа ще кілька разів приходила до мене посеред дня і я добряче полірував у її розкішному тілі свою торпеду. Скоро все припинилося, бо на моєму маленькому другові вискочила бородавка, через що я ходив наче сам не свій: у цей час якраз поволі капітулював неприступний бастіон Олі — вона вже сама мене прагнула без особливих штурмів з мого боку, а я мусив накладати на свій болт болгарську мазь, яку мені приписав на трипдачі лікар, до речі, мій земляк (такі зв'язки потрібні); він мене ще застеріг, щоб я був дуже обережним, бо по нашому університеті багато біди гуляє: «ти ж сам знаєш, встромити — завжди легко». Оля дивувалася, чому я вже два тижні її уникаю, чому не залишаємось наодинці. Коли клята бородавка засохла й відвалися, я знову взявся за обробку Олі, а від тієї хвойди Марго намагаюся триматися на відстані, бо не дай Боже… ще дізнається моя маленька…

У мойому барлозі минають прекрасні вечори. Подружки Олі помітно змінюються — кілька з них почали курити, пити міцні напої (на коньяк поки нема бабок, тому практикують водочкою), а деякі стали зовсім легковажними і трішки розпущеними (общага, однако, впливає). Грубку добряче розпалюю тільки в тих випадках, коли приходять вони. Через зимовий холод сплю одягнутим у светрі й спортивній шапці, зранку мій ніс, який залишається єдиним «неодягнутим» органом тіла — синій, як шнобель у пияка. Підкидаю дрова, хата за кілька годин добряче прогрівається (тепла вистачить аж до ранку), прикурюю й слухаю їхні голоси. Деякі з дівчат голосно читають вірші, я уважно вникаю у слова, але через думки ніяк не можу зосередитися. Мені подобається бути з ними. Вони говорять про сучасну літературу, сперечаються, раптом кличуть мене. Я викидаю недопалок і сідаю між ними. Одна з них, — здається, Марійка (моя дурнувата звичка забувати імена колись підведе) — несподівано запитує:

— А що ти читаєш?

Не знаю, що їй сказати. Виправдовуюсь: на превеликий жаль, мало обізнаний із сучасною літературою, бо люблю середні віки. Що я читав? З поезії — лише «Божественну комедію» Данте (таке можна написати тільки добряче дьорнувши — думаю про себе).

— Ми це будемо проходити на третьому курсі, — каже одна зі сцикух і трохи дивно дивиться на мене. Я вмикаю легку повільну музику, запалюю свічки. Танцюю з ними по черзі, від кожної пахне парфумами: солодкими, гострими, насиченими, геть негодящими. Від цього болить голова. Коли вони нарешті вирішують звалювати, я відчиняю вікна — аби провітрити помешкання, бо не люблю спати в приміщенні із «післязастільними» запахами. Проводжаю дівчат на центральну площу, де вони розповзаються по своїх барлогах, сідаю з Олею в автобус і ми їдемо до неї.

— На Новий рік ти поїдеш? — запитує вона зі смутком.

— Ми вже про це говорили…

— Так ти не передумав? — захоплено вигукує.

— Ні.

Вона притискається до мене щокою, я відчуваю, яка вона холодна від морозу, хочеться, щоб автобус їхав якомога довше. Оля розповідає, які страви готуватиме на свято. Ми рівно дихаємо, випускаючи з носа пару. Це мене трохи смішить і я кажу, що ми схожі на двох маленьких дракончиків.


10

Зранку отримую лист від Бідона, який для мене стає несподіванкою. З перших же слів — «Професор, привіт» —  у мене починається мігреневий настрій і хочеться вити. Він пише, що адресу дістав у Маман, що вона за мене дуже переживає і не знає, як я даю собі раду серед чужих людей. Радісно й натхненно, щоправда з жахливими граматичними та стилістичними помилками, повідомляє про своє одруження з Романною, називає себе «найщасливіиюю людиною в нашій країні»,  бо «має все необхідне для життя».

Що означає: мати все необхідне для життя? Невже можна знати, що «необхідно»?

Бідон ділиться своїми планами на майбутнє, видно, що з нього вийде комерсант чи підприємець (гроші ніколи його не цуралися).

Отже, Рома з ним.

…(!!!).

Я заплющую очі і нічого не бачу… Хочу уявити обличчя Роми, але нічого не виходить. Сиджу на ліжку, як відморожений, лише ліниво повзу очима по предметах кімнати і нічого не думаю, наче в голові моїй — повне спустошення — без кольорів, без думок, без контурів — нічого виразного. Кілька разів перечитую цей безглуздий лист і шукаю відповідь на запитання «чому?».

«У нас скоро буде дитина. Рома дуже щаслива».

Вона дуже щаслива!

Звечора йду на телеграф, кілька разів набираю номер Роми, але в неї зайнято. Одного разу — ще на початку листопада — я телефонував до неї у суботу і вона підняла слухавку. «Алло?», «алло?», «говоріть» — чув її голос, але так і не наважився розпочати розмову, і врешті — гудки.

Виходжу з приміщення, в найближчому кіоску купую пиво й сідаю на лавці в невеликому парку біля Миколаївського собору. Згадую нас, але її не бачу. Те, що в моїх спогадах має бути на її місці, більше схоже на порожню, тьмяну оболонку з ледве зримими контурами Роми. Це навіть не спогад про людину, а спогад про неприємну пляму, яка мені до тепер ще трохи болить. Повз мене проходить гурт сцикух (о такій порі вони сповзаються. наче таргани, в міський будинок культури на скачки), шумлять і невдовзі знову покидають мою тишу. Я залишаюся на місці і не знаю, скільки часу вже тут сиджу. Повертаюся на телеграф, стовбичу у черзі — підвалило кілька студентів. Черга поволі розсмоктується, нарешті мені дають номерок на телефонну кабіну. Набираю, йдуть гудки виклику.

«Алло» — чую жіночий голос, але через шум не можу зрозуміти хто говорить.

«Добрий вечір. Будьте ласкаві, покличте Рому».

«Це я».

«Привіт», — ледве видавлюю й одразу згнічуюсь, бо мене наче проймає морозом. Я ніколи не думав, що наша розмова після розлуки може так розхвилювати.

«Хто це?»

«Олег».

«Ти?»

«Як поживаєш?»

«Добре, що ти зателефонував, — перебиває мене бадьорим і ніби захопленим голосом, — я маю тобі сказати одну новину».

«Да? Давай».

«Словом… як би це сказати? Ну… тільки ти не переживай…»

«Не переживати?»

«Да! Я… я… Олег, я не знаю, від кого у мене буде дитина».

«???» — від цих слів відчуваю мороз по шкірі.

Шєт!

Шєт! Шєт! Шєт!

Звідки на світі беруться такі потвори, що вриваються в наші життя, наче торнадо на узбережжя Америки? Що це за диявольські жарти? Я ж із нею закрив усі файли?

«Я вже на шостому. Доганяєш?»

«Да… тобто… — ні» — мій голос тремтить, наче перелякана дитина.

«Ти особливо не шифруйся. Я рахувала дні, прикидала, словом, ти — можеш бути батьком. Хочеш бути батьком? — регоче вона і додає, — Олег, хочеш? Чи, може, слабо?»

Пауза.

«Чого мовчиш? Боїшся?» — сміється вона.

«Я навіть не знаю…»

«Дурник, не бійся. Хай це буде наша маленька таємниця», — знову сміється вона; в мене таке враження, що в неї поїхала планка, — баби деколи здатні втрачати здоровий глузд і нести повну лажу, поки в їхніх мозках все не стане на свої місця.

…наша маленька таємниця… — пересихає мені в горлі.

Ми ще трохи розмовляємо, певно, вона сама вдома, бо трохи кокетує, поводиться розкуто, згадує окремі епізоди з нашого інтимного життя, навіть мого маленького друга, як він її завжди слухав і виконував усі накази.

Прощаючись вона несподівано каже:

«А знаєш, я рада, що дитина буде твоя». І кидає слухавку.

Господи…

Додому повертаюся вбитим: мене щойно викрутили, як випрані штани.

На тарілці кілька днів лежать булочки, які принесла Оля. Ними можна забивати в стінку цвяхи. І як людям не набридає щодня пекти булочки? Від цього ж може поїхати дах…

Мляво повечерявши (яєчня так і не полізла в пельку), знову перечитую Бідонового листа. Там, де він пише про майбутню дитину, намагаюся телефонну розмову з Ромою не згадувати.

«О, Булавка поступив у Київський універ на юридичний — вчиться заочно, він тепер тусується з Карбюратором і Петром Кінконгом, Карбюратора кілька місяців тому мали за якусь херню посадити, так дядько Басі його відмазав. Уявляєш  ?»

Видно, що в житті Булавки наперед все передбачено і жодних збоїв не буде. Цікаво, що з нього буде через двадцять-тридцять років, коли повмирають його срані родичі, які зараз мають вплив на людей?

«Що в нас ще нового? Булавка тепер у мійбік навіть не дивиться, гнида. Недавно він мені таке сказав! Олег, прошу тебе СПАЛИТИ ЦЬОГО ЛИСТА. Булавка сказав, що «наш» труп один із його серйозних родичів списав на трьох бандюків із Дніпропетровська, які тоді шуміли і багатьом заважали. Шариш, яка тема? О! Мало не забув. Я лежав у лікарні, мене виловили ті негідники Вареного і зламали кілька ребер і праву руку. Мене ще ніколи в житті так не били, аж. образливо. У Роми від цього мало нервовий стрес не трапився, так за мене бідолашна перелякалася».

Неприємне почуття ностальгії заповнює душу і від цього кидає у відчай. Виходжу у сіні, беру відра і йду викручувати з криниці воду. З чорної круглої прірви виринає відро на мотузці, хапаю його руками і мене одразу проймає холод, мокрі пальці дерев'яніють. У хаті сідаю біля грубки й гріюся. Сполоснувши лице криничною крижаною водою, знову сідаю за листа.

«У Мишки дах поїхав, вона тепер у Свідках Єгови. Карбюратор за те, що вона підкинула йому сифак, страшно її побив. Вона заявила на нього в суд, але Вася, цей смердючий козел, її так зашугав, що вона забрала заяву. Матір Циркуля (тьотю Оксану пам'ятаєш?) паралізувало, кажуть все через нерви і смерть сина».

Пропадає настрій. Вася, який не знає таблиці множення, тепер буде юристом. Непогано. Далі Бідон пише, що купив у горах біля Микуличина невеличку пасіку і хоче влаштувати приватне підприємство, налагодити торгівлю медом і прополісом.

Рома з ним не пропаде — цілеспрямований типоша.

Не можу читати, ховаю листа.

Я хочу плакати.

Просто — як усі нормальні люди. Плакати.

Недаремно Оля деколи запитує, чому сумний.

А й справді — чому? Невже я ще люблю Рому? Невже боляче втрачати чи усвідомлювати те, що вона зараз з іншим?

Недаремно Оля деколи плаче, коли думає про моє минуле.

Більше нічого їй не розповідати, нічого!

Хоча в неї дуже добре розвинена інтуїція.

Вона бачить мене як облупленого.


11

Новий рік я зустрічав без Олі — вона захворіла і лежала вдома з температурою, а я пішов в общагу до знайомих.

Те, що там було, — майже не пригадую, лише складаю до купи розповіді різних людей: я сидів за кількома столами, в різних компаніях, з якими добряче пив; потім обстругав сходи між сьомим і дев'ятим поверхом, обстругав блок знайомих сци-кух (мабуть, до однієї з них просився на нічліг); з таксомату на першому поверсі телефонував готовим у дим до Олі, відірвав слухавку і товк нею по голові якогось типошу, який зустрівся мені вночі на сходах. Потім мене накрило ще більше: в кімнаті свого одногрупника, в одній із тумбочок я знайшов поліетиленовий пакет із гречкою і пішов по кімнатах засівати студентів, вриваючись на незнайомі застілля і осипаючи голови присутніх крупою; мене заспокоювала ціла зграя приятелів, забрали в одну з кімнат, роздягнули, запхали під душ і поклали спати.

Олі батьки дали згоду на мою пропозицію поїхати з їхньою донькою до мене додому на зимові канікули. По телефону я повідомив Маман, що б вона готувалася, по її голосу зрозумів, що вона зраділа і водночас занепокоїлася.

«Чому ти сумна?» — майже кричу в слухавку, бо на лінії жахливі звуки, які перешкоджають добре чути Маман.

«Ти більше не вернешся», — каже вона і я нарешті розумію, чому в неї такий понурий настрій.

Признатися, я ніколи не думав над тим, чи є потреба після навчання повертатися додому.

«Да — не повернуся», — раптом усвідомлюю, що справді — ні за які гроші не повернуся; від однієї думки, що — не дай Боже — життя змусить повертатися, — стає не по собі. Своє рідне місто, своє дитинство і юність у ньому сприймаю, як страшний кошмар, як неприємний сон, в якому все понуре й чуже, безлюдне й дике. Мені навіть не вкладається в голові, як там можна жити, працювати чи навчатися, як там минають дні і ночі; рідне місто — тьмяне, повільне, сонливе царство нудьги.

Не повернуся.


12

Ніяк не можу заснути. Виходжу в тамбур. Закурюю. Починає боліти голова, мабуть, від безсоння й куріння. Вагонами трохи хитає, спираюся на стінку. Зі мною у тамбурі сорокарічний чоловік, він швидко курить і, не приховуючи сліз, плаче. Відчиняються вагонні двері. «Валік, пішли» — гукає його молода вродлива блондинка, мабуть дружина, але він не реагує.

— Сука, — каже він. Пауза.

— Що би ти зробив з тією сукою, якби вона тобі зрадила? — раптом звертається до мене. Його запитання так несподівано вривається у мої спогади, що не можу одразу нічого сказати. Він втуплюється в мене своїми розширеними вистражданими очима і я бачу, як йому важко.

— Причини цьому були? — запитую. Він зводить праву брову, потім опускає голову і довго думає.

— Причини?

— Да, — намагаюся підштовхнути його до сповіді, аби говорив він, а не я.

— Але ж вона мені зрадила! — впивається в мене своїми витріщеними, палаючими очима. — Як тебе звати?

— Олег.

— Олег, вона зрадила. Розумієш? — розводить руками в різні боки. — Після зради — жінки стають іншими. — Ще трохи бурмотить собі під ніс, поки не заходить у вагон, нічого не сказавши на прощання.

Через кілька хвилин у тамбурі знову з'являється блондинка. У неї подавлений, згаслий погляд. Жінка нервово курить, швидко потягуючи цигарку, тліюча кінцівка якої з кожною затяжкою видовжується і загострюється. Помічаю, що пальці жінки тремтять, вона задумано дивиться собі під ноги і мовчить. Раптом знову забігає той, що кілька хвилин тому від розпачу пускав шмарклі. Довго вивчає її обличчя, підійшовши упритул.

— Куриш? — 3 усієї сили б'є жінку в живіт. Вона, глухо йойкнувши, сповзає по стінці тамбура, а чоловік копає її ногами і сичить, що ти, шваль гуляща, треба було з тобою ще тоді розв'язатися, коли їздили в Казахстан. П'ятнадцять років життя! П'ятнадцять років! Сука! Забрала в мене половину життя! Чого мовчиш?! Коли повна жопа — тоді мовчиш?! Я вже давно б знайшов собі добру дівчину, з якою мав би дітей і яка мене завжди чекала вдома з роботи!

Не віриш?! Давно!!! Твоє місце — на панелі! На панелі! С-сука!

— Благаю, не треба… — скавулить вона, розпластавшись на запльованій підлозі тамбура, але я покидаю їх, аби більше не чути.

Повільно, аби нікого не збудити, зачиняю за собою двері купе. Старий дідок на верхній полиці важко сопе, від нього ще й досі тхне салом і цибулею, якими він вечеряв зі своїм десятилітнім внуком. Малий одразу в мене викликав підозру, бо нахабно намагався своїми бруднюшими руками хапати наші продукти, але мій камінний погляд його вчасно зупинив. Я змушував себе не звертати уваги на те, як це неспокійне створіння щоразу копало мене під столиком в коліно, особливо тоді, коли їв бутерброди з шинкою, які приготувала нам на дорогу Оліна матір.

Найгірше — тривожити людину, коли вона їсть. Обличчя Олі освітлене ліхтарем, який стоїть за вагонним вікном, — ми зупинилися на станції невеликого містечка.

Злегка нахиляюся до неї і повільно цілую заспане обличчя, мокре й трішки солонувате від поту. Мені раптом здається, що Оля пахне булочками, які півдня пекла разом із матір'ю задовго до відправлення нашого потягу. «На дорожку, діти» — усміхнулася матір. Якщо я колись одружуся з Олею, то в мене з роками буде товстенька дружина, — думаю про себе й посміхаюся. Товстенькі, здається, дуже спокійні, мало діють на нерви, не кумарять…

Дивлюся на нічні постаті людей за тьмяним склом, які поволі снують туди-сюди. Хриплуватий голос жінки вигукує «біляші, пиріжки з капустою, вареники з сиром», я помічаю її, вона стоїть, закутана в кожух, тупцює на місці у валянках, перед нею — великий дерев'яний ящик на коліщатах, з якого дістає покупцям пиріжки. її обличчя не можу розгледіти, зате бачу, як з рота вона випускає пару.

Який придурок буде їсти її пиріжки о третій ночі?

Оля важко перевертається на інший бік, мабуть, у неї неспокійний сон. Про що вона думає? Переживає за майбутню зустріч із моїм минулим? Лежить, закинувши руку за голову, ковдра сповзла, оголивши ноги, обережно накриваю її, цілую волосся. Оля солодко потягується і у сні посміхається до мене. Як ніколи спокійна. Раптом приходить думка, що більше такої миті не буде, більше не буде неземного, щасливого спокою, який Оля бачить у приємному безпам'ятстві; кутики її рота злегка здригаються.

Дивно: я ще ніколи не здогадувався, що сонна людина може бути радісною… мабуть мріє і теплі води спокою гойдають її — далеко-далеко — за межами цього потягу і сонних тіл у ньому.

Невже Оля буде зі мною?

Хочеться знати її сон. Трохи заздрісно (доброзичливо, звісно), що не можу бути із нею там, де нема цього світу. Приємно позіхаю, згорнувшись на верхній полиці клубочком, наче в материнській утробі, під монотонну музику поїзда. Зранку будемо вдома, побачимо радісну Маман, вона знову розпочне грандіозне пекарство, як у неї в таких випадках годиться.

Чомусь навертаються сльози, але не такі, як від горя чи болю.

Від чогось зовсім іншого.

Господи, я не бачив Маман стільки часу!

Третя ночі. Потяг поволі рушає. Не можу заснути на цій дурнуватій вузькій полиці. За вікном чорню-ща ніч, крізь морок якої пробиваються спершу невиразні квартали незнайомого міста, потім білі простори полів, укритих безмежними снігами, невеликі смуги скелетів дерев, поодинокі селища. Навіть не знаю, скільки часу дивлюся у вікно.

Безсоння — це бездонна дірка, в яку витікають думки і тривоги.

Стежу за спокійним обличчям Олі. Вона у сні прокидається, їй, мабуть, тісно на вагонній полиці.

Провідниця розкочегарює вагонну грубку, від чого почуваюся, наче в справжніх субтропіках. Через кожних десять-п'ятнадцять хвилин виходжу у тамбур. Згадую час, проведений в іншому місті, прекрасний час в іншому світі. Таке враження, наче минув великий період мого життя — принаймні, у моїх переживаннях — з того дня, як виїхав із рідної домівки.


13

З першого її погляду помічаю, що моє місто їй подобається. Сонні стоїмо на ранковій безлюдній зупинці, очікуючи автобус. Дикий мороз. Ще не світає.

Оля виглядає втомленою, але усміхненою, роздивляється вузькі вулиці, невеликі дво— та триповерхові будинки з високими вікнами, котрі щільно туляться один до одного і через дошкульний холод видаються ніби покинутими. Вона горнеться до мене, несподівано зізнаюся собі, що приїзд Олі в моє місто, до мене додому є недаремним, не примхою чи забаганкою, що спала на думку від нудьги, коли більшість часу проводжу сам на сам зі своїми помислами. Відчуваю, що в мені поволі зароджується нове і раніше не відоме ставлення до жінки, чого до цього часу не було: наче раптове прозріння, що звалюється на голову, так як спадок чи виграш у лотерею. Олі про це, звичайно, говорити не слід, бо ще хвіст розпустить, як та пава.

— У нас трохи простіше, — каже задумано, оглядаючи старі триповерхові будинки з високими вікнами.

За тридцять хвилин, протягом яких розповідав Олі про місця, пов'язані з моїми пригодами, доїжджаємо автобусом до спального району з дев'ятиповерхівок і старих хрущовок, де моя оселя.

Маман, яка з нагоди нашого приїзду піднялася ще близько шостої, коли радіо після нічної перерви озивається національним гімном, сприймає Олю бадьоро й ніби піднесено. За час нашої розлуки вона стала наче меншою, на обличчі з'явився сіруватий відтінок і кілька зайвих зморшок.

Вибираю вдалу нагоду, коли Оля знаходиться в іншій кімнаті, цілую Маман і кажу «прости мене, що не міг раніше приїхати». Вона дивиться на мене суворими, а проте трохи дитячими очима і сумно посміхається.

— Я все розумію.

— Я, здається, змінився.

— Я це помітила.

— Правда?

— Да. Ти став спокійнішим, — цілує мене в голову.

Дивлячись, як вона крутиться біля Олі, мені здається, що в неї зароджується нове зацікавлення та захоплення. Оля почувається трохи незручно, бо Маман постійно згадує багатьох моїх знайомих, які передають вітання, згадує окремих мантелеп і в Олі від цього морщиться лобик і пропадає настрій. Її безпідставні ревнощі знову оживають і починають вовтузитися, як комашня після зимової сплячки.

Цілими днями нудьгую, можу по кілька годин сидіти перед вікном і дивитися на біле марево, у якому потопають люди, дерева, будинки, автомобілі. Кілька разів разом блукав з Олею містом, виконував роль такого собі гіда — показував найцікавіші споруди, розповідав про окремі епізоди з історії. Оля дивувалася, що в нас нема пам'ятника Леніну. Хм, звісно, що нема. Розповідаю їй, що колись більшовики поставили пам'ятник вождю пролетаріата на місце пам'ятника Пілсудському, від якого зберігся постамент і на відкритті якого була моя бабця; вона згадувала, що коли з пам'ятника скидали покриття, то побачили, як, обійнявшись із Пілсудським, на коні спить безпритульний — шуму було ого-го!

— Я нещодавно дійшов висновку, що майже всі скульптори, які створюють пам'ятники, є дуже дотепними людьми.

— ?

— Да, да! Коли ще стояв «наш» Лєнін, простягаючи руку до готелю, то можна було побачити його болт, що визирав з-під плаща.

— Як?

— Отак! Якщо дивитися на нього під певним кутом зору, ставши позаду і зазираючи знизу, одна зі складок плаща, яка заокруглювалася, фантастично нагадувала конячу ковбасину, що мирно висіла між ногами.

— І його за це не посадили?

— Кого «його»?

— Ну, скульптора?

— Думаю, що ні. Пам'ятники мають свої пікантні деталі. Треба тільки знайти потрібний ракурс. Це, як із жінками, головне — правильний підхід.

Оля погрожує мені пальчиком, «нечемний», мовляв, дивись мені, ловелас. Показую їй наше озеро і вона від видовища в захопленні.

— Центр до Другої світової був значно симпатичніший, як стверджують старожили. Отам, де зараз універмаг, стояла найвища споруда в місті — довгий, шпилястий костел, його розбомбили, тільки фундамент вцілів — на нього й поставили універмаг. Ось ці сталінки, що ти бачиш по обидва боки центральної вулиці, — це вже повоєнні будинки, бо центр був зруйнований майже вщент.

Оля екскурсією задоволена. Завів її у піцерію і вона зізналася, що ніколи не пробувала піци.

Під час вечері ненароком згадуємо Тюлю і Маман несподівано для мене починає ридати.

— Такий гарний хлопець був! Він же там зіпсується, — плаче Маман. Розповідає, як прибігала його матір, коли їх тільки закрили, як рвала на собі волосся, бідна жінка, сумно киває головою Маман, її можна зрозуміти, обох втратила — старого і малого.

— Скільки йому впаяли?

— Здається шість. Боже, чого ж вам діти так не таланить. Грицько ваш, Циркуль… такий був високий і симпатичний хлопчина — зарізали, а ота дівчина, як її? — Мишка, — дитині все життя зіпсували, а вона така красива! — пауза. — А тепер ще Тюля! Діти мої, чого ж вам так погано ведеться! — важко ковтає вона свій біль і витирає хустинкою очі. — Невже й ви пропаще покоління? Пауза.

— Добре, що хоча б у вас все нормально. Я ж за вас дітки завжди думаю. Прокляте місто! Тільки й чую, що когось убили, когось посадили, а скільки дівчат гарних вивезли за кордон — у борделі! А скільки померло від наркотиків!

Кілька хвилин мовчимо. Маман втирає носа хустинкою.

— Кажуть, що в Роми й отого товстенького… — знову озивається Маман.

— У Бідона?

— Так-так, Бідона… у них усе добре. Дитятко скоро буде. Молодці. Вони також звідси виїхали, кудись у Карпати. Хай хоч вам усім щастить, — крізь сльози сміється Маман і йде на кухню.

Від згадки про Рому в мені знову все здригається і тремтить; важко сідаю на диван. Оживають старі почуття, які, наче підлі сектанти, до цієї миті поводилися законспіровано й не нагадували про себе. До мене повертається давня, втрачена ілюзія — бути з Ромою. Вона стає настільки реальною, що я починаю трохи боятися і водночас її прагнути. Хоча Рома схожа більше на химеру, не можу її чітко бачити.

Шєт!

Колишні почуття і душевні шмарклі, пов'язані з ними, — така лажа!

Маман і Оля на кухні. Маман, мабуть, хвалиться новим рецептом булочок, який вициганила в подруги Оксани. Ця жінка у випіканні всілякої смакоти — справжній профі (у неї четверо дітей, двоє з яких одружилися і зробили її бабусею). Маман і пані Оксана люблять деколи, як вони по-молодіжному кажуть, тусуватися: напекти пиріжків, тістечок, булочок, взяти літру гарного домашнього вина, увімкнути магнітофон або телевізор — і плескати язиками до пізньої ночі. Але тиждень тому пані Оксана поїхала в Італію на заробітки (майже половина жінок із західних областей за кордоном) і Маман сумувати прийшлося недовго.

Приїзд Олі врятував її від нестерпної самотності й нудьги. Маман буквально прилипла, як вона мабуть у думках каже, до «невісточки», тому Оля, хотіла того чи ні, опинилася з нею на короткій нозі. І тут настали повні гайки! Вони почали триндіти не лише про мої мудацькі заморочки («Олечко, дитинко, він такий незграбний, такий бовдур, сорочини не годен собі випрасувати, тобі важко буде з ним» — раптово чую уривок з їхньої розмови), а й про свої бабські таємниці, про які мабуть тільки Господь Бог відає.

Да — жінки деколи не підозрюють, що говорять про таємниці.

Хочу витягнути Олю погуляти, але вона побачила в телепрограмі один із своїх улюблених фільмів, де головну роль грає Ален Делон. Я настільки відвик дивитися телевізор, що не розумію, як люди можуть витрачати свій дорогоцінний час на таке тупе заняття: це ж треба кілька годин сидіти на місці і дивитися. ДИВИТИСЯ! ДИВИТИСЯ ТЕЛЕВІЗОР!

ВТУПИТИСЯ БАНЬКАМИ В НЕВЕЛИКИЙ ЧОРНИЙ ЯЩИК! І робити ближнім зауваження: НЕ ШУМІТЬ, Я ДИВЛЮСЯ ТЕЛЕВІЗОР! Який жах! Це ж може дах поїхати! Ну кіно! Ну і що? Навіть, якби в головній ролі був Рамзес II — що б це суттєво змінило? Взагалі, телебачення — притуплює людину, від цього, мабуть, лоб також може вужчати.

Олі кажу, що піду пройдуся, може побачу когось із давніх знайомих, признатися — я скучив за людьми, з якими давно не спілкувався. Маман через це стає сумна, просить нікуди не йти — посидіти всім разом, по-домашньому, адже на дворі дикий холод. Але мене підкорює божевільна пруха — я давно нікого не бачив, цікаво, що відбулося за цей час, як змінився народішко. Жартую, що вискочу не надовго.

Під вечір виходжу з дому. Стою на тролейбусній зупинці, мовчки курю і думаю, куди б піти. Падає легкий, запашний сніг. Найшумніше місце — «Меридіан», де минулого року завжди зависала купа приятелів, знайомих і всіляких дешевих шлюшок.

Несподівано мене торкають за руку, обертаюся і бачу Мишку. Від радості аж викрикую, хапаю її в обійми, відриваючи від землі. Не знав, що вона така легка! Мишка, як і раніше, маленька, але незвично зажурена. Довго дивлюся в її очі і мене вражають незрозумілі зміни: в них не товчуться розпусні бісики, які легковажні дівахи люблять дарувати направо й наліво, тепер на мене дивиться чорноока журба і спокій.

— Мишка!

— Рада тебе бачити, — каже трохи дивним, ніби досвідченим, серйозним голосом. Розпитую, як справи, як живеться. Мишка, звівши плечима, тихо говорить, що щаслива. Мені стає боляче від потворного шраму на її обличчі, який вона одразу ховає за широкий вовняний шарф. Помітивши мою стурбованість, злегка червоніє й опускає очі. Почуваюся прикро: можу тільки здогадуватися, які, нещасна, переживає страждання через потворний шрам.

— Як наші? — запитую в неї, але Мишка тільки розводить руками: давно нікого не бачила.

— Я рада тебе бачити.

— Ти куди?

— Додому, щойно з роботи.

— Ти працюєш? Де? — мені не вкладається в голові: Мишка працює!

— Роблю ремонти у квартирах, — говорить так, ніби трохи соромиться. — Клею шпалери, білю стелі. — Очам своїм не вірю: переді мною зовсім інша людина, ніж та, яку знав раніше. Кудись пропала ота самовпевнена, трохи натягнута й пихата радість, яка раніше всюди її супроводжувала, пропав отой дурнуватий і наглий вираз обличчя, який говорив про зневагу до навколишнього і до людей, з якими доводилося спілкуватися.

— За тебе часто молюся, — каже тихо й смиренно, наче сестра-монахиня. Я зовсім збитий із пантелику і лише тепер згадую лист Бідона, в якому він писав, що в неї повністю з'їхав дах і що вона у Свідках Єгови. Бідна моя Мишка, як тебе поколошматило життя, що ти так змінилася!

— Я рухаюсь у «Меридіан». Поїхали!

— Дякую, але я не хочу.

— Чому? Поїхали! Я ж тебе чорт зна скільки не бачив!

— Олег, дякую тобі. Мені там нема чого робити.

— То ходімо до мене! Маман буде рада, вона булочки пече. Ти пам'ятаєш, як вона пече? Пам'ятаєш? Пішли! Буде весело! Нам є про що поговорити. А ще познайомлю з моєю… як би це сказати…

— Ти одружився? — захоплено каже вона.

— Ні. Поки — ні.

Мишка сміється — який у неї прекрасний сміх! Наполягаю, переконую, що поставимо чайок, збігаю за плящиною вина! Відмовляється. Мишка! Маленька Мишка зовсім інша, ніж тоді! Кажу, Маман буде рада тебе бачити! Ходімо!

— Іншим разом, багато роботи.

— Яка ще в біса робота! Ти ж ідеш додому!

— Мушу підготуватися до біблійних читань, — дивиться чистими очима і тільки тепер усвідомлюю, наскільки вона далека від того, чим живу я. Хапаю її руку, міцно стискаю, бо не наважуюся сказати «я все розумію»; неохоче, повільно відпускаю. Трохи боляче від того, що Мишка прощається і йде. Приголомшено стежу за її постаттю, яка віддаляється і зникає за поворотом універсаму.


14

У гамірливе, прокурене приміщення «Меридіану» заходжу з дивним враженням від розмови з Мишкою. Біжу очима по великому, просторому залу, в якому за круглими столиками сидять, як горобці, зграї підлітків і де-не-де кілька тридцятилітніх пар. Придивляючись до п'яних облич тільки тепер розумію, чому Мишка не сприймає такого життя. Навколо гамір, шум, сміх. Між столиками ходять симпатичні сцикухи-офіціантки у блакитних фартушках і в коротеньких чорних спідничках, на тацях розносять замовлення. Бачу багато знайомих облич, деякі кивають, відповідаю тим же, деякі, втупившись на мене, кілька хвилин дивляться, наче намагаються пригадати, де раніше бачили морду цього типоші.

У глибині залу, під миготіння кольорових електровогнів помічаю Вовіка Карбюратора з десятком незнайомих штемпів; вони, стягнувши кілька столиків до купи, сидять разом, регочуть, перехиляють чарки, їдять, курять, а кілька розфарбованих мантелеп між ними сміються, зойкують і дають себе цілувати в оголені шиї.

Вовік мене також бачить, привітно махає рукою, відповідаю взаємністю і більше не звертаю на нього уваги. Щоправда, кортить до нього підійти, перетерти кілька слів про Булавку (Бідон писав, що вони тепер разом тусуються), але згадка про те, що цей придурок навів вірменів на Мишку, які порвали їй щоку, одразу змушує забути про такий намір і викинути цю свиню зі своїх помислів.

Замовляю склянку мультивітамінного соку, почуваюся незручно, бо приємних істот не знаходжу, а ті знайомі морди, що мелькають перед очима — повні мутанти. Навколишній балаган пригнічує. Я давненько не відвідував такі місця, де за кожним столиком через гуркіт величезних динаміків у кутках залу змушені голосно, майже криком розмовляти, де всюди наливають, димлять цигарками, сперечаються, сваряться, розповідають анекдоти, де замалажу-ють самотніх мантелеп підігріті типоші, де пахне несвіжими стравами й хронічно-непровітреним приміщенням, де звуки від йорзання стільців, дзенькоту стаканів і виделок об тарілки, а також гуркітлива музика зливаються в єдиний могутній пресинг, що давить на психіку.

Господи, я тут — наче п'яте колесо до воза! Признатися, давно вже відвик від такої обстановки.

До мене підрулює бабське тіло із знайомим фейсом, дарує мені щиру посмішку, сідає поруч. Здається, намагається говорити — мені в пику б'є жахливий перегар. Мантелепа злегка погойдується і по її блукаючому поглядові помічаю, що вона готова от-от звалитися на підлогу.

— Відведи…

— Що?

— Д-до… до-дому…

— Скоро підемо. Добре? — нагинаюся до неї і заспокоюю, аби, вівця тупорила, не викинула ніяких коників. Дивиться на мене і на знак згоди стулює повіки. Бармен міняє в магнітофоні касету і я чую перші акорди «Dire Straits». — Боже, я цього вже сто років не чув! — потім звучать композиції «Led Zeppelin», «T. REX» і я п'янію від музики моєї юності.

Підходить підігрітий Вовік Карбюратор із тупою посмішкою, згинається до мого вуха і майже криком розпитує, як мої діла, від чого відчуваю, як його п'яна слина потрапляє мені на вухо. От, мудак!

— Кажуть, ти виїхав і десь вчишся?

— Що?

— Кажуть ти виїхав! — знову кричить.

— Да, — відповідаю знехотя.

Він запитує, чи бухаю, запрошує до своїх, але я відмовляюся.

— Голова розвалюється.

— А?

— Голова болить! — кричу до нього.

— А-а! Ясно. Надумаєш, ми — тут, — потім помічає мою сусідку і раптом кричить до неї:

— Канай звідси!

Сцикуха підкорюється і чемчикує до виходу.

— Старий…

— А? — перепитую, бо майже його не чую.

— У неї трипак!

— Що? — Музика глушить його слова.

— Кажу, у неї трипак!!! — кричить він мені в самісіньке вухо. Я здивовано дивлюся йому в очі, а він — думаючи, що зробив мені неоціненну послугу, — хитає головою, тіпа, отака фішка, братело. Карбюратор ще раз запрошує за свій столик, але я відмовляюся, він радо плескає мене по плечу і віддаляється.

У кабак заходять четверо, вони розглядають присутніх. Двоє з них скидають верхній одяг і підходять до стійки. Впізнаю Вареного і того малого з потворним шрамом, поверх грубого светра на ньому висить підв'язана на золотистій мотузці маленька флейта. Моторошно, бо це той придурок, що носить у флейті спицю. Його флейта подвійна: на одній частині, як розповідав Бідон, це чьмо любить грати (коли його затримали менти, він зіграв їм гімн України і вони на радощах його відпустили), а в іншій частині носить довгу загострену спицю, рукоятка якої зроблена під корпус флейти і непомітно в ній сидить.

Варений оглядає зал, помічає мене — від несподіванки аж підскакує, витріщає в'язкі пронизливі очі, манить рукою двох дебелих орангутангів у баранячих кожухах, що стовбичать біля виходу. Показує в мій бік. Один із них, морда якого схожа на Гаріка Сукачова (він був тоді, коли товкли Вареного біля більярдної), оголює зуби в неприємній наглуватій посмішці.

Вони демонстративно стають коло дверей.

У мене з'являється легкий мандраж. Розумію, — може трапитися непоправне, і ще більше хвилююся.

А я думав, що в мене більше нема ворогів…

Я вже зовсім інший! — хочу сказати цьому крейзі.

Варений підходить, сідає у крісло праворуч і, посміхаючись, вітається. Нервово кусає нижню губу і бавиться запальничкою.

Розпитує:

— Як поживаєш?

— Нічого. Поки дихаю.

— «Поки»? — регоче, відкидаючись на бильце крісла.

— А як ти?

— Я? — витріщає він баньки. — Ха-ха! В мене якраз все нормально!

— Да?

Його обличчя помітно кам'яніє, зникає посмішка. Варений гостро дивиться мені в очі, я не відводжу погляду, і просить вийти на вулицю, поговорити.

— Через п'ятнадцять хвилин, — відповідаю йому.

— А?

— П'ятнадцять хвилин! — кричу йому на вухо. Він киває головою, наглувато дивиться на мене з кривою посмішкою і відводить своїх даунів.

Мої коліна трусяться, силкуюся заспокоїтися, взяти себе в руки й тверезо оцінити ситуацію. Можна буде спробувати відірватися, на вулиці зупинити перший-кращий мотор, а з водієм не торгуватися. Відпадає: дві шафи, що стоять біля дверей і пильно за мною стежать, цього не допустять. Одразу почуваюся самотнім і мене мало не підкорює розпач, що розпирає груди. Глибоко дихаю, аби не плакати.

Поки не пізно звернутися по допомогу до Вови Карбюратора.

Поки не пізно.

Але що це дасть? Одразу проганяю цю нікчемну думку.

Зрештою — я не буду тікати, бо це несерйозно.

Зрештою — все це триватиме якихось десять хвилин і скоро закінчиться. Тому: чи варто аж так перейматися? Може вдасться зламати Вареному носа?

Виходжу на морозяне повітря — орангутанги поруч. Невдовзі з бару виповзає Варений і малий, неквапливо застібають на собі верхній одяг. Варений клацає запальничкою і дає другану прикурити, той примружує очі й випускає з рота цигарковий дим. Певну мить вони, оцінюючи, спостерігають за мною, міряють з ніг до голови. Прямую до зупинки, але вони заступають дорогу.

Поруч — два дауни у баранячих кожухах. Мертва тиша западає після їхніх кроків; відчуваю збуджене дихання цих придурків, хоча вони стоять на відстані десяти метрів. Не зводять із мене очей.

Озираюся і бачу недобру посмішку Вареного і того малого типошу, який крутить у руках свою страшну флейту. Силкуюся тримати їх у полі свого зору.

Навколо така страшна пустеля — ні випадкових людей, ні машин.

— На твоєму місці я б не думав про допомогу, — каже позаду голос Вареного. — Бачиш, як всьо просто: ти — мене, а я — тебе.

Пауза.

Не відповідаю, мовчки борюся з невідомістю, яка чатує на мене. Здається, що слова більше нічого не значать, бо нічого не зможу цим придуркам пояснити: вони не дізнаються, що ставлюся до них, як до інших, не бажаю ні зла, ні добра. Не відчуваю страху. Внутрішній голос підказує тікати, тікати якомога швидше, але тіло наче підкорює оте незрозуміле западло, такий собі внутрішній параліч, від якого стоїш, як вкопаний. Найжахливіше в житті — рано чи пізно за все треба платити. З самого початку знав, що це зловісне чергування подій останнього божевільного літа колись постане у своєму дикому фіналі.

Господь — серйозний типоша — нічого не забуває.

Я ЗОВСІМ ІНШИЙ, ВУЗЬКОЛОБІ!

Ступаю праворуч, аби за спиною нікого не було. Двоє спереду підходять на кілька кроків. Я в кільці. У глибині одного підворіття лунає дівочий крик, але вони на нього не реагують. Запихаю руку за пазуху, факен шєт! я давно позбувся звички носити ніж. Стоять навколо — напружені, значить помисли їхні серйозні.

Раптом зриваюся і біжу.

— Сука! — репетує на цілу вулицю малий за моєю спиною. Позаду чую жахливу лайку і голос Вареного, який кричить, щоби відрізали мені дорогу від вулиці.

— До котельні! Женіть його до котельні!

— Аля-улю, мачі казату! — кричить малий.

Ті, що переді мною, біжать праворуч на відстані десяти метрів, щоразу наближаючись.

Козли! — хочуть мене притиснути до будинку. Один із них починає мене випереджати. Бачу, що не встигаю першим забігти за ріг п'ятиповерхівки. Роблю останнє зусилля, але, як на зло, права нога провалюється в непомітну, заметену снігом яму і гострий біль обпікає гомілку.

Шєт! Це справжнє западло! Ще цього бракувало!

Переслідувач робить підсічку, і я, зашпортавшись, падаю обличчям у сніг. Не встигаю підвестися, як отримую важкий удар у бік і знову звалююся. Під їхніми підошвами рипить сніг, все гучніше й ближче — вони вже поруч.

— Нарешті, — чую захеканий голос Вареного, — Я думав, це падло втече!

— Підніміть його! — кричить малий. Мене хапають за руки й силоміць ставлять на ноги.

— Де твої другани, Професор? — підходить Варений.

Я знаю, що не врятуюся, але не тримаю на них зла: вони не винні, просто не можуть по-іншому жити.

Був таким.

Пригадую, як Оля просила вивчити молитву, зараз згадати — не зашкодило б, але я (чорт! моя клята легковажність!) не надав тоді цьому значення. Правиця малого у чорній рукавиці стискається. Він підбігає. Варений з усієї сили копає мене в пах — від болю аж завиваю. Не встигаю випрямитися, як знову… Зойкую — гострий біль проймає в області біцепса лівої руки, потім такий же біль спалахує в боку. Тільки тепер помічаю в руці малого тонку довгу спицю. Він штрикає мене ще кілька разів; від болю кричу, а від сильного удару збоку (одного з тих придурків у баранячих кожухах) у праву скулу звалююся на землю.

— Гасіть його, — каже Варений. Встигаю побачити лише їхні ноги, які швидко мелькають перед очима, від ударів моє нутро здригається, а свідомість заливає каламутним сірим болем, спершу я ще чую їхній гамір, рипіння снігу під підошвами, чую невиразні кавалки їхніх балачок, матюки, погрози, поки все навколо не заливає чорне безпам'ятство, яке поглинає будинки, легке падіння пухнастих сніжинок і мій палаючий біль, у який перетворилося моє тіло.

Прикро, що вони сприймають мене вороже й агресивно. Лоби похмурніли, зуби сціпились. Насправді не бажаю їм нічого поганого, навпаки, хочу, щоб усе було нормально.

Я БІЛЬШЕ НЕ ВУЗЬКОЛОБИЙ! Бракує повітря. Не маю сили вдихнути. Спершу моє тіло перетворюється в єдине тілесне волання, але нові та нові удари притуплюють його і я врешті перестаю будь-що відчувати. Хочу їм сказати: ЩО ВИ РОБИТЕ, СУКИ!?!

Але в мене не виходить, натомість із тіла виповзає невиразне, захекане бурмотіння. Хочу їм сказати: Я ЗМІНИВСЯ. ЗМІНИВСЯ!!! Але не маю сили.

— Що він несе? — каже один із них, прислухаючись до мене. — Тихо! Він хоче щось сказати.

— Він нас обізвав «суками»! — сильно копає мене інший, від чого мені остаточно переймає дух.

Варений наказує:

— Підніміть, — двоє здорованів, що гналися за мною, хапають і підіймають. Не можу стояти і вони мене підпирають своїми масивними руками. Спльовую густі шматки крові і відчуваю… відчуваю спрагу. Всередині все палає, наче в мене залили сто грамів чистого спирту. Ноги підкошуються. Здається, що з мого тіла витікає саме життя, не маю більше сили ним керувати. Силкуюся поворухнутися, але це виходить незграбно і мною прокочується легке тремтіння. Облизую сухі холодні губи, нестерпно хочеться пити.

ПИТИ!

— Що він пиздить? — кричить Варений. Малий знову мене штрикає спицею — гострий біль прокидається нижче пояса, від болю видаю ледве чутний крик. Кілька разів схожий пекучий біль з'являється в області живота.

— А-а-а-а!!! — виривається на свободу останній мій крик. В очах тьмяніє, наче світ покидає мене і я опиняюся в страшній темній пустелі, де нічого нема, крім нестерпного страждання. Згодом відчуваю, як хапають мої ноги, здається, волочать по землі і нарешті кидають.

Уйобки!

Здається зняли мої котли, які я минулого року забрав в одного типоші з центру.

Господь дає — і Господь забирає.

Перед очима на мить постає безмежна чорна дорога, відчуваю тупий біль, тільки не знаю, в якій частині тіла. Таке враження, наче неприємний жар розтікається по мені, охоплює всі клітинки організму, поволі підкорює, пробирається до свідомості, в яку вливається сірий неприємний мутняк.

Біля мене вовтузяться, підіймають мою ліву руку, боляче шарпають в області зап'ястя. Провалююся в невідоме…


15

ЦИРКУЛЬ: Ти готовий?

Навколо нестерпний пронизливий свист і тисячі голосів. Темінь, що міниться темно-синіми, чорно-сірими кольорами, гусне і стає непроглядною. Лагідне тепло торкається тихим поцілунком шкіри обличчя, тремтливими долонями погладжує тіло, розтікається по ньому… наповнююся великим повільним теплом, безмежним Космосом Тиші. Циркуль зникає в непроглядній безвісті. Таке враження, наче я надимаюся трепетним спокоєм, як велика повітряна кулька, на якій підносяться високо в небо. Здається й справді, відриваюся від землі, однак навколо нічого не видно.

Раптом — несподівано нізвідки з'являється холодне фосфорне обличчя Циркуля із заплющеними очима, з яких, здається, крапає чорна туш. Він намагається взяти мене за руку, але я — безрукий, хочу помацати своє тіло, але не можу, наче лину в повітрі, як легка напівпрозора хмаринка; ось я кілька разів обертаюся, ніби навколо осі; поруч миготять швидкі світлі цятки невідомих маленьких предметів, які, через їхню фантастичну швидкість, не можу розгледіти; знову перевертаюся в повітрі, стаю у вертикальне положення, зиркаю вниз, а там справжнісінька чорна паща невідомої та страшної безодні… стає страшно, хочу кричати, але мене не слухають легені, бронхи, горло, язик, я відчуваю, як вони чинять мені опір, наче я важкохворий; боляче шарпають за правицю, підіймаю голову і бачу над собою мертвого Циркуля, який шепоче мені «ходімо»; невиразні світлі цятки поволі збавляють свою швидкість, я можу визначити які це речі: невеликі копійки, ґудзики, кілька годинників, скріпки, булавки, канцелярські кнопки, а між ними страшні спиці…

ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, якщо тебе нема? Скоро в коридорі вимкнуть світло і ти навіки не встигнеш. Бо нема нічого страшнішого від темряви. Бо в темряві більше нічого не знатимеш. Хіба ти хочеш бути тим, ким не є? Де твої думки?

…твої думки…

…думки…

…мки…


16

До мого обличчя торкається щось тепле й вологе. Очунюю від дикого холоду. Бачу величезного чорного пса, який гаряче хекає мені в обличчя і несподівано облизує щоку. Як не дивно — не страшно, це навіть виглядає як благодійництво. Невже пес розуміє, що я можу замерзнути, тому мене будить? «Собака — друг чєловєка» — згадую з швецького фільму. Пес обнюхує мене, крутиться, на мить зупиняється, і я дивлюся йому в очі. В нього дуже розумний і незрозумілий погляд, наче має багато чого мені сказати, але змушений навіки мовчати. Пес, добра душа, мабуть доганяє, що я намагаюся його збагнути, тому задля безпеки біжить геть, залишаючи мені чорне небо із зірками.

Навколо мертва тиша і ні душі. Згадую Вареного і його типош. Не тримаю на них зла, бо моє зло — моя кара, шо обертається чужим злом проти мене. Хіба я можу нарікати за те, що це трапилося? Просто Олю шкода, Боже, які в неї гарні очі! Маман… шкода, що все так банально.

…трохи холодний, зате пахучий сніг, ніжно лягає на землю, на тротуари й дороги, вкриваючи їх легкою пухнастою ковдрою. Випадкові подуви вітру, що прориваються через проходи між цегляними багатоповерховими коробками, не можуть його підхопити, як літній пил чи осіннє сухе листя. Не можуть його потривожити холодні руки повітря, які манять усе за собою, де огортають душі теплим сном, за межами якого вовтузяться невиразні, незграбні звуки, наче слабкі копії далеких відлунь, коли не можливо розрізнити, чи це виє собака, чи сміється веселий бандерлог перед телевізором, чи тремтять електро-дроти у повітрі, чи гудять мотори самотніх автомобілів, чи скриплять на протязі незмащені двері.

…солодке марево змушує склеюватись повіки і забувати про те, що всередині все палає різким, імпульсивним болем. Хочеться закурити, вдихнути із димом морозяного повітря і слухати шепіт дерев, чорне гілля якого тремтить наді мною, через яке просочується нічне чисте небо, тьмяніє, тьмяніє, поки не виростає в суцільну чорняву, млисту безмовність. Хочеться зараз курнути, хоча Геньо-доходяга — мій сусід із дев'ятого поверху, який вчиться в медусі, каже, що куріння всілякої мури дуже конкретно садить пам'ять і руйнує кору головного мозку.

Стуляю повіки і бачу розширені, теплі очі Олі, вони здається, промовляють, що все буде добре, і я їм вірю. Да. Треба повертатися, бо Маман й Оля просили довго не затримуватися, сьогодні вони, здається, печуть булочки.

Бачу Олю. Перед поглядом пам'яті несподівано постають перші дні нашого знайомства, лагідне і водночас сором'язливе обличчя Олі, несміливі кумедні очі, в яких намагався прочитати, що вона думає про мене, її стриманий ангельський голос… я здригався, коли вона промовляла моє ім'я. Багато б віддав, щоб ти не тривожилася, маленька!

Червень — вересень 2001,

січень — квітень 2002,

Київ



[1] Косі — різновид взуття, яке ще називають «козаками».


[2] Митьки — різновид неформалів.


[3] Мазатися — колотись.


[4] Варити — робити «хімію» (хімія — тип приготування ширки). З етичних міркувань рецепт ширки не наводиться.


[5] Чужі — гаманці, які носять у задніх кишенях штанів. Лопата — портмоне.


[6] Вставити — пограбувати.


[7] Зайці — дівчата.


[8] Котли — годинник.


[9] Коцання — один зі способів збирання молочка з маку.


[10] Бігос — польська страва з капусти.


[11] Баян — шприц.


[12] Скачки — дискотека.


[13] Насадити — вкрасти.


[14] Губи — гриби (діал.).


[15] Вторяки — солома, на якій мутять вдруге.


[16] Висіти — заборгувати.


[17] «Копійка» — автомобіль ВАЗ-01.