ЗОЛОТЕ ЯЄЧКО - ОЛЕСЬ ДОНЧЕНКО - Українська література - Література для дітей

ОЛЕСЬ ДОНЧЕНКО

ЗОЛОТЕ ЯЄЧКО - ОЛЕСЬ ДОНЧЕНКО - Українська література - Література для дітей

Ну й ловко грає Андрійко на пищику!

Ви ніколи не чули, як він грає?

Пищик у нього як живий. Схоче Андрійко — і заспіває він у нього тоненько-тоненько, як комар. Схоче — обізветься товсто, загуде, як джміль. А буває, закукурікає, як молодий півник, — і голосисто, і трошки хрипло.


А подумати тільки — звичайний пищик із стручка жовтої акації!

Та самий стручок не засвистить, хоч дмухайте в нього цілий день! Треба вміти зробити з нього пищика.

Андрійко робить так. Зірве стручок, який повніший, тоді розкриває його. Тільки обережно розкриває, щоб, бува, не відломилась половинка від половинки. А тоді вишкрябає нігтем із стручка насіння і знову стулить обидві половинки.


Ось вам і готовий пищик! Тепер тільки взяти кінчик його в рот і дмухати.

Всіх своїх товаришів у дитячому садку навчив Андрійко робити пищики. Добре, що в дворі акації багато.

Коли ж набриднуть пищики, дітвора прополює квіти на клумбі, грається в м'яча або вихователька Марія Семенівна читає з книжки якусь цікаву казку.


А от як приходить Андрійко додому, то вже й не знає, що йому робити. А що ж, коли ніякої роботи йому не дають у колгоспі. Малий ще. Трактором орати не вміє, комбайном керувати теж іще не навчився. Правда, комбайнер дядько Овсій обіцяв навчити, та то тільки так, аби було сказано.


Ну, от і лишається хлопчикові тільки на пищику пищати та робити прискавки з дудок болиголова.

Правда, інші діти ще виуджують з нірок павуків-тарантулів. Почеплять на нитку воску і — в нірку. Дратують павука, доки він не вчепиться у віск. Тоді тільки — сіп! І вже витягли павучище!


Але Андрійко павуків не ловить. Вони страшні, сірі, у них аж вісім волохатих ніг, і до того ж усім відомо, що вони отруйні.

Так що боїться їх ловити Андрійко. (Тільки ж, будь ласка, нікому про це не кажіть, а то Андрійко розсердиться. Він вважає себе дуже хоробрим.)


От одного разу прийшов хлопчик із дитячого садка. Сонце ще не сіло. Батька й матері не було вдома, припізнились на роботі. Старші хлопці побігли купатися. Дід Лука плете вершу, дядько Степан на пасіці.

Усім є робота, одному тільки Андрійкові нема чого робити.


Ну, він устромив у рот пищик і вийшов на вулицю. А навпроти в кузні стукає молот. Зазирнув хлопчик у кузню. Молот — бум, бум — б'є по розпеченому куску заліза, що його тримає довгими кліщами Микола, старший брат Андрійків.


— Дай я подержу! — гукає Андрійко. Микола озирнувся:

— Ану, йди звідси! Бо ще обпечешся.

Ну, звісно, дорослим усе можна: і в кузні кувати, і трактором орати, і комбайном пшеницю косити. А як малому — то нічого не можна. А хіба ж Андрійко не зумів би подержати кліщами кусок заліза на ковадлі? Дуже просто! І зовсім не обпікся б.


Та що ж поробиш!

Поплентався Андрійко далі, пищик обзивається на всю вулицю.

„Куди ж піти? — думає хлопчик. І враз вирішує: „Піду на птахоферму”. У, там дуже цікаво! Які там кури! Всі білі, як сніг, сокорять, кудкудачуть, а півні кукурікають — такі голосисті!”


Птахофермою завідує бабуся Олена Григорівна. Чув хлопчина, як казали люди, що в неї на птахофермі кури золоті яєчка несуть.

Прийшов Андрійко на птахоферму. Відчинив хвіртку і просто — у двір.

Так ураз і потрапив у курячу країну. Ой, скільки ж тут було курей! Куди не глянь — кури. І в той бік — кури, і в цей — кури. І ген, аж туди, де верба росте, — і там кури! Усі білі, з червоними гребінцями. В одних гребінь угору, в інших звисає, як сережка. Ця курка щось клює, інша щипає якусь билинку. А одна все бігає за подружкою, намагається відняти в неї черв'яка. Але подружка — моторна, не випускає здобичі.


Де не взявся півень — теж білий, тільки дуже хвостатий, як скочить на корито, як кукурікне!

„Це він поздоровкався зо мною”, — подумав Андрійко, встромив у рот пищик та як запищить!

Що тут сталося! Всі кури так і чкурнули на всі боки!


От іще, які полохливі! Цищика не чули, чи що?

В цю хвилину хтось закахикав — кха-кха, і на порозі з'явилася бабуся Олена Григорівна.

— Хто там порушує порядок? — спитала вона і приставила до очей долоню, щоб краще роздивитись Андрійка. А в другій руці вона тримала торбинку.


От Андрійко підійшов ближче і чемно привітався:

— Здрастуйте, бабусю! Я нічого не порушую, це пищик. Такий уредний. Голосистий, як отой ваш півень!

Тут Олена Григорівна й упізнала хлопчика.

— Здоров, Андрійку! Давно тебе не бачила. Що поробляєш? Може, тебе вже бригадиром настановили в колгоспі, а я й не знаю?


— Ні, я на комбайнера скоро вчитимусь, — сказав Андрійко. — А зараз ніякої роботи в мене немає.

— Отакої! Виходить, що ти байдики б'єш?

— Е ні, я в дитячий садок ходжу і на пищику граю. Ось послухайте.


Хлопчик хотів уже взяти пищика в рот, та бабуся руками замахала:

— Годі, годі, не треба! Чула вже! Ти мені всіх курей розколошкаєш. Якщо хочеш, я тобі дам справжню роботу.

— Роботу? — так і кинувся Андрійко. — А яку?


— Яку роботу? Кха-кха... Допоможи курей нагодувати.

І вона простягла Андрійкові торбинку, а в ній був ячмінь.

Хлопчик набирав повні жмені зерна і розсипав його по кормушках, гукаючи: „Тю-ті, тю-ті, тю-ті!”


Сколихнулась, заметушилась уся куряча країна. З усіх ніг кинулися кури на голос. Оточили Андрійка, хапають ячмінь, просто з-під ніг, а один півник аж підлетів, хотів клюнути зернину із жмені.

Спорожнив хлопчик торбинку, а Олена Григорівна приказує:


— Молодець, Андрійку! Я й не знала, що ти такий беручкий до роботи. Де ж ти навчився курей так годувати?

— Яка там наука? — з погордою відповів Андрійко. — Бачив, як мати годували. Тільки в нас півня треба відганяти, бо він такий ненажера, враз усе зерно похапає.


— Ну, коли так, — сказала Олена Григорівна, — то дам я тобі ще одну роботу. Моя помічниця сьогодні захворіла, то ти допоможи мені. Ось візьми сито та ходімо зо мною в сарай по-збираємо яєчка. Тільки гляди, щоб не розбив жодного!


У такому великому сараї Андрійко ще ніколи не був. Він з цікавістю розглядався на всі боки. Під стінами у два ряди стояли клітки. їх було багато, а скільки — невідомо, бо Андрійко вміє рахувати тільки до двадцяти.


— Ой бабусю, скільки тут кліток! — гукнув хлопчик. — Нащо вони?

— Тихенько, Андрійку, — каже бабуся. — Не вигукуй, руками не махай! А навіщо клітки, зараз сам побачиш. Глянь лишень на оту курку...

Дивиться хлопчик: підійшла курка до клітки, зазирає у відчинені дверцята. І лівим оком, і правим, — витягла шию, в один бік зиркнула, у другий, немов роздумує: чи зайти їй усередину? А тоді обережно ступнула вперед — ще раз, ще раз ступнула... І тільки опинилась у клітці, дверцята тихенько — хлоп! Самі-самісінькі зачинились за нею — без шуму, без грюку, навіть не рипнули!


Ще більше здивувався Андрійко, а бабуся Олена Григорівна усміхається:

— У нас кури в клітках несуться, хлопче. Як увійде курка в клітку, то вже не вискочить, аж доки не випустимо її та не запишемо, яка курка знеслася.


Назбирав Андрійко з бабусею багато яєць, жодного не розбив. А які вони — всякі, всякі! І круглі, і довгастенькі. В одних шкаралупа темніша, а в інших зовсім біла. Правда, золотих яєчок хлопчик не знайшов, бо то ж тільки в казці розповідається, як ряба курочка знесла золоте яєчко.


Гордий та щасливий Андрійко. А що, тепер і для нього знайшлася робота!

Як ішов додому, подарувала йому бабуся найбільше яєчко. Обережно приніс його Андрійко, хвалиться батькові й матері, як годував на птахофермі курей, як збирав яйця.


— А без мене не впоралась би з роботою бабуся! — розповідає. — Авжеж! Курей багато, а бабуся Олена Григорівна одна!

Батько взяв яєчко, поклав на долоню та й каже:

— А воно — не просте! Не просте, а золоте.


— Не обманюйте, — махнув рукою хлопчик. — Я ж бачу, що воно біле.

— Е, нічого ти не бачиш, — усміхнувся батько. — А йди-но ближче.

Він підняв яєчко проти електричної лампочки.

— Дивися!


Глянув Андрійко і аж рот роззявив з подиву. Просвічує яєчко наскрізь золотим промінням, спалахує ніжним рожевим світлом.

Зачаровано дивиться на нього хлопчик, а воно все так і сяє, так і горить!

— Бачиш тепер, — сміється батько. — А ти не вірив! Золоте яєчко, бо заробив ти його чесною працею, як справжній роботящий колгоспник.


І всю ніч снилось Андрійкові золоте яєчко. Воно сяяло ясним промінням, і від нього було так світло в хаті, як від електрики.

Часто тепер ходить на птахоферму Андрійко, допомагає бабусі.

А в дитячому садку він хвалиться таким, як і сам. малюкам:


— Що без мене й робила б бабуся Олена Григорівна!

Ну, а пищиків зараз Андрійко не робить, бо стручки на акації вже засохли, поскручувались, і з них із тріском вискакує дрібне насіння. Замість пищика хлопчик знайшов іншу забавку: прикладе двома пальцями листочок до рота й кукурікає, чистісінько як молодий півник. А йому весело відповідають півні з усіх дворів.


І тепер, коли хтось, бува, згадає в розмові Андрійка, то питають:

— А який це Андрійко? Чи не той, що приніс із птахоферми золоте яєчко?



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.