ЮРІЙ ДОРОШЕНКО

ВЕЛИКА ШАХІВНИЦЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОМІСНОСТІ - ЮРІЙ ДОРОШЕНКО

Автор цих рядків останніх півроку зумисне намагався уникати виступів у пресі з публіцистичними оцінками міжконфесійних стосунків та релігійного життя загалом (цим він займався упродовж п'яти років), намагаючись зосередитися на більш неупередженому й копіткому науковому спостереженні. Інколи необхідно відійти від об'єкта постійної уваги, щоб оцінити його об'єктивніше, ширше, по-новому. Після того, як ти не один рік, примруживши око, спостерігав за боротьбою конфесійних гравців на релігійному полі з кабінету світської газети, пізніше сам з азартом ганяв у клерикальній футболці з написом “прес-секретар“ інформаційного м'яча за один із національних церковних “клубів“, а тоді коментував гру як арбітр від науки, — нарешті можна й висловити кілька слів просто так, від себе.


Константинополь нам допоможе?

Позаминулий рік промайнув для українських церковників у тупцюванні навколо Вселенського патріарха, який, сидячи в турецькому Стамбулі, ворожив на своїх чекових книжках: “Дати — не дати, дати — не дати...“ Нагадаємо, йшлося про визнання автокефалії повз православну Москву. Зрештою, отримавши наперед від українців сякі-такі подарунки і переконавшись, що підтримка нашої влади така ж оманлива, як і течія Босфору, мудрий грек вирішив ще раз поторгуватися з Білокам'яною. А що як “першому серед рівних“ вдасться хоч таким чином свій формальний статус зробити реальним? Може, тепер Московський патріарх схилить перед ним свою горду білокукольну голову в обмін на невтручання у ситуацію навколо Української православної церкви?

Що думали насправді у резиденції Вселенських патріархів, яка тулиться в закуточку колишнього Царгороду під назвою Фанар, сказати важко. Достеменно відомо одне: переговори між Московською та Вселенською патріархіями про долю Української церкви зайшли у глухий кут, що дозволило Київському патріархові Філарету назвати їх “переговорами заради переговорів“. Патріархові Філаретові також було нелегко. Коли стало зрозуміло, що очікуваний з місяця на місяць омріяний томос із визнанням канонічності Київського патріархату так і не буде зачитаний на святих берегах стародавнього Дніпра, довелося змінювати концепцію поведінки. Найбільше хвилювалася українська діаспора, особливо та її частина, що боролася проти керівництва УПЦ у США, яке кілька років тому дременуло під омофор Вселенського патріарха Варфоломія. Наші заокеанські брати обривали телефони жителям Києва, котрі мали бодай найменше відношення до церковних справ, виговорювали половину своєї капіталістичної пенсії, запитуючи одне і те ж: “Невже нас продали Стамбулу за ту їхню канонічність?!“ Вони були переконані, що у торгах із Вселенським патріархом ціною визнання Київського патріархату може бути українська православна діаспора Америки. Позаяк вони таки мали рацію. Напругу загострило ще й те, що Патріарх Філарет раптом відклав свій давно запланований візит до Сполучених Штатів.

Тому, коли вже стало остаточно зрозуміло, що нас ще не дуже хочуть бачити повноправними членами в родині вселенського Православ'я, Патріархові Філарету довелося протягом двох років напружувати весь свій колосальний дипломатичний досвід, пригадуючи минулу діяльність по лінії Фонду миру, аби залікувати рани образ, знову згуртувати наших земляків зі США навколо ідеї києвоцентричності.

Отож і не дивно, що після таких великих надій і несподіваних розчарувань для Київського патріархату та негативного уроку-ляпаса для Московського патріархату минулий рік був порівняно спокійним. Він нагадував тайм-аут, коли боксери розходяться по кутках рингу, щоб відхекуючись попити водички та замінити вставки у роті. Всі готувалися до наступних змагань.


Батіг і пряник для церковного коня

Можна сказати, що в рік коня православні батюшки України їздили по колу. Надзвичайних релігійних рухів, які б могли істотно змінити розстановку сил, не було. Були лише стресові ситуації, що змушували забути монотонний шепіт молитов, а думати про нагальні, земні справи. Для Київського патріархату навесні саме такою була витівка колишнього генерального прокурора, а нині нардепа Михайла Потебенька, який, мабуть, входячи в роль члена виборчого списку Комуністичної партії, “благословив“ свого заступника Олексія Баганця полякати “неканонічних“ протестом постанови Ради у справах релігій ще від 1992 року про реєстрацію УПЦ КП. Київський патріархат, як у добрі старі часи, хотіли просто закрити. На захист національної Церкви вчасно став, мов казковий принц, Державний комітет України у справах релігій, розтлумачивши прокураторі, як треба розуміти закони, і відстоявши цим світську канонічність УПЦ КП. Саме вчасна й навіть ефектна поява відважного лицаря “Держкому“, який дивом врятував другу за кількістю віруючих православну конфесію, наштовхує на думку про те, що за лаштунками цієї драми був-таки режисер і сценарист. Бо, як говорив герой у погонах одного сучасного телесеріалу: “Дива бувають тільки у мексиканських фільмах, а в нас — холодний розрахунок!“

Окремі спостерігачі, оцінюючи такий “гепі-енд“, вбачають у ньому просто політичний хід, яким влада, створивши прецедент, дохідливо дала зрозуміти одній із конфесій, що симпатизувала на той час уже опальному Віктору Ющенку, хто тут Кесар і кому треба віддавати належне. Трюк також не новий…

Влада, як нещодавно сказав глава президентської адміністрації, “сьогодні є сильною як ніколи“, а тому могла минулий рік дозволити собі скеровувати політичну й організаційну енергію трьох православних угруповань.

Наведемо ще кілька прикладів такого “дресирування“ православних керівників. Щойно з'явилися Указ Президента “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігій та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій“ від 21 березня 2002 року та постанова Кабміну, як батюшки все зрозуміли: настав час роздавання “слонів“, і тут виграє спритніший. УПЦ Київського патріархату вибрала випереджувальну тактику, провівши превентивну прес-конференцію із заявою, що під гадані документи влада планує все передати конкурентам по релігійному простору — Московському патріархатові. Останній же не робив різких рухів, а тихою сапою витісняв державу з потрібних йому об'єктів. Це яскраво ілюструє ситуація навколо столичного ботанічного саду, де розміщується Іонівський скит. Про те, як церква може викидати будь-які установи, без огляду на їх загальнонаціональну цінність, може свідчити приклад із київською Китаївською пустинню. Там церковники серед зими виперли на вулицю студентів технікуму бджолярства, а потім і всю установу. Тому, бачачи, що колеги по релігійному служінні тягнуть від церковного пирога все, що можуть відтягти, митрополит УАПЦ Мефодій Кудряков образився, заявивши, буцімто цей указ нічого не змінює, а тільки створює ситуацію, коли хто що відхопить, те й матиме. До речі, самому владиці теж перепало на “прокорм“ Андріївська церква, на східцях якої “вінчалися“ знамениті Проня Прокопівна з Голохвастовим. Щоправда, до цієї слави новітнім автокефалам на додачу залишилися “філаретівські“ семінаристи з їхнім гуртожитком у стилобаті храму.

Отож, Президент зі своєю вертикаллю на подив послідовний у своїй непослідовності (що офіційно отримала назву багатовекторності) навіть у релігійній сфері. Аналітики ламають голову: куди ж насправді хоче спрямувати Україну її глава — в Росію чи в Європу? Їм достеменно не відомо, на кого він зробив остаточну ставку: на Московський чи на Київський патріархат. Можна припустити, що українська влада не настільки дурна, як цього комусь, можливо, хотілося б, аби зміцнювати лише одну конфесію, посадивши її собі на шию. Леонід Данилович час від часу заїжджає не тільки в Лавру (УПЦ МП), а й на Пушкінську вулицю (УПЦ КП), а храми у столиці будуються для Київського патріархату не лише з ініціативи її мера, а, хочеш не хочеш, — і з мовчазної згоди гаранта. В цю концепцію вкладається й підтримка Української автокефальної православної церкви, що є п'ятим колесом до воза Київського патріархату.

Ну й остання зі значних торішніх подій — неприїзд до Києва Патріарха Московського Алексія ІІ (Рідегера), попри численні владні заклики. Якби клерикали з національних церков могли бачити щось стратегічніше, ніж наповнення гривнями церковних карнавок та побудову власних будинків, то могли б із цього приводу засмутитися більше, ніж релігійні уболівальники Московського патріархату. Тут річ проста: за нинішньої політичної ситуації (а вона не зміниться і в найближчу п'ятирічку), Вселенський патріарх Варфоломей може ступити на українську землю лише за умови, що тут перед тим побуває його московський “собрат у Христі“ Алексій. Зрозуміло, тактично простіше впадати в істерику з приводу “національної наруги, ганьби“ й виступати з іншою нафталіновою демагогією.


Камо грядеши, українське православ'я?

Складається враження, що за роки незалежності та ліберального державного ставлення до релігії представники церковної верхівки зовсім розучилися думати, розслабилися й діють в інформаційному просторі часто зовсім “тупо та глупо“, як сказав один із героїв плівок майора Мельниченка. Неначе вони й забули, що історія людства вже відміряє третє тисячоліття від різдва Христового, а інформацію про навколишню дійсність люди отримують не тільки з проповіді... За радянських часів Православна церква видавалася інтелектуальнішою та розумнішою, принаймні на тлі недолугої антирелігійної пропаганди.

Над феноменом певного деградування православ'я впродовж останнього десятиріччя (зауважу, маю на увазі тут не Церкву як містичне тіло, а як земну структуру) варто було б замислитися докладніше. Невже невиліковною характеристикою православних є вміння збирати розумові, творчі й інші сили лише у критичні моменти історії, а за сприятливих умов плодити тип “Попа-толоконного лоба“, який ганяється за дешевизною, чи впадати в середньовічний шаманізм. Не секрет, що приклад диякона Андрія Кураєва, який не вважає для себе ганьбою звертатися до людей сучасною мовою, швидше, виняток із правила. Та й то він представник московського православ'я. Що ж ми маємо? Візьмемо лише два характерних приклади — із двох конфесій. Московська патріархія вже зробила з царя Миколи ІІ справжній топ-символ, який подекуди затіняє своєю популярністю, якщо можна так сказати, образ Ісуса Христа і Богородиці. У київських храмах, де бувають ревнителі російської державності, перед іконами Миколи Кривавого більше свічок, ніж перед образами Богородиці. Справа канонізації доводиться до абсурду, бо поставлена Російською православною церквою прямо на конвеєр. Скоро весь підручник із історії Росії можна буде вважати одночасно і житіями святих. Така ж сама ситуація зі справою навколо ідентифікаційних кодів. Лише поодинокі єпископи розтлумачували своїй пастві, що кінець світу не в цьому, а роздмухування питання ідентифікаційних кодів — просто сектантська єресь.

З національного боку — інші приклади середньовічної ідеології. Нещодавно один спритний владика у пресі виступив особливим ревнителем духовності нації і розтоптав на чому світ стоїть фільм Юрія Іллєнка “Молитва за гетьмана Івана Мазепу“. Відсутність елементарного розуміння мистецтва й усвідомлення, що це не масовий фільм і по ньому не треба вчити дітей історії, що сприймати його слід лише як авторський погляд, змушує єпископа тикати носом режисера в ті моменти, які владиці не подобаються.

Що таке авторське кіно, пояснювати преосвященному марно, бо йому більше сподобалася мистецька агітка “Чорна рада“ Засєєва-Руденка. Там усе ясно, думати не треба, бо режисер зумів настільки спростити однойменний твір Панька Куліша до плакатності: наші та німці, зрадники та герої, а в усьому винна Москва з її прихвоснями. Все, крапка. Жодного аналізу та сумнівів!


Релігійно-політичні вектори

Скринька з омріяною православними українцями канонічною автокефалією міститься на перетині шляхів Москва—Київ—Константинополь—Вашингтон. З огляду на внутрішню неспроможність наших громадян об'єднатися для досягнення повноцінного церковно-організаційного статусу та відсутність чіткої державної політики у цьому напрямі, на перший план виходять зовнішні чинники. Саме від втручання іноземних релігійних центрів в Україні починає відчутно коливатися маятник церковно-громадського життя. Традиційно найбільше зацікавлення до наших духовних проблем виявляють північні сусіди — росіяни. Вони хіба в страшному сні можуть уявити день, коли Російська (чи пак — Руська) позбудеться історичного підмурівку — Київської митрополії. Що поробиш, така ситуація обумовлена уже чинною для Церкви концепцією про те, що Москва є третім Римом.

На прикладі минулого року ми спостерігали активізацію діяльності на українських конфесійних теренах Вселенського патріарха. Це пояснюється насамперед загостренням стосунків останнього з московським колегою через боротьбу за першість (формальну й реальну) у православному світі. Але, як запевняють утаємничені спеціалісти, не обійшлося тут без американських геополітичних інтересів. Вселенський патріарх може вже давно до свого титулу додавати “патріарх з ласки Вашингтона“. У кабінеті святійшого Варфоломея, крім ікон, висять два портрети: засновника Турецької держави Кемаля Ататюрка та президента США. Перебування у мусульманській (хай навіть менш мусульманській, ніж інші) країні ще десять років тому поставило православного владику на межу фізичного виживання. Православну патріархію в Стамбулі не так давно ісламські фанатики систематично закидали вибухівкою. Її мешканцям було заборонено ходити у християнських рясах. Витала навіть ідея перенесення патріаршого престолу в іншу країну. У критичний момент на допомогу прийшла суперкраїна Сполучені Штати Америки, з думкою яких керівництво Туреччини змушене рахуватися. Рішенням сенату США резиденцію Вселенського патріарха було взято під опіку цієї держави, і тепер її охороняють морські піхотинці.

Але навіть за спинами американських піхотинців та сенаторів Вселенський патріарх не може відверто втрутитися у внутрішньоукраїнську ситуацію, бо цим неодмінно викличе незадоволення Московського патріарха. Його руки може розв'язати лише чітка й енергійна підтримка української влади. Саме цього ж і немає.

Таким чином, якщо спробувати виокремити фактори, що у майбутньому впливатимуть на курс українського церковного корабля до помісності, то серед них важливими можуть виявитися такі.

По-перше, зміна позиції української влади з розпливчастої на рішучу, або реальніше — зміна самої влади. Дехто з церковників із нетерпінням чекає виборів і вже скоро вестиме переговори з кандидатами на головну посаду в державі, обіцяючи негласну підтримку віруючого електорату в обмін на діяльність — або бездіяльність (залежить від конфесії) — у православному питанні.

По-друге, доля української православної помісності прив'язана до загальносвітових подій, і зокрема результатів американо-іракської війни. Бо на випадок ускладнень Штатам просто виявиться не до українських релігійних проблем — нікому буде стимулювати зацікавлення ними Вселенського патріарха.

По-третє, для реальних змін у нашому православ'ї потрібна зміна декорацій, тобто заміна дійових фігур. Керівники конфесійних угруповань упродовж останнього десятиріччя так звикли один до одного, що нездатні на екстраординарні кроки. Такою зміню може бути, скажімо, хоча б відхід на спочинок митрополита УПЦ МП Володимира (Сабодана), здоров'я якого вже не дозволяє вдаватися до активних політичних дій. Тоді розгортання подальших подій диктуватиметься перемогою якоїсь із фракцій у самій УПЦ Московського патріархату. Там уже зараз існує принаймні три фракції, розділені у питанні автокефалії: прихильники, центристи та відверті противники. В інших конфесіях також можливі варіанти.

Підбиваючи підсумок, слід визнати: навіть за найсприятливіших для української автокефальної ідеї подій, якщо вселенське Православ'я визнає Українську православну церкву як помісну і в ній об'єднається більша частина віруючих, а Московська патріархія не чинитиме явних перешкод цьому (уявімо таку гіпотетичну ситуацію), — в Україні все одно існуватиме конфесія, яка стоятиме на ідеологічних позиціях нинішньої УПЦ МП, тобто — єдності з московським Православ'ям. Можна навіть прогнозувати, що кількісно вона дорівнюватиме не менше 30 відсоткам від усіх православних віруючих. Але цього у нашому поліконфесійному суспільстві не варто боятися.

Щоправда, є ще один чинник, у справах церковних — основний: воля Божа. Але обговорення трансцендентних та містичних факторів ми залишимо для іншої розмови.