Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Ралф і Ролль

казка

На різних кінцях величезної планети однієї й тієї ж миті з'явилися на світ двоє немовлят. Їхні матері нічого не знали одна про одну. Перша дала синові ім'я Ралф, друга — Ролль. На цьому Той, хто їх послав, поки що спинився.

Спливло приблизно двадцять років, і на вузенькій стежині посеред оточеної пагорбами долини віч-на-віч зустрілися двоє молодих людей.

Один — високий та кремезний у плечах, із прямим поглядом світлих очей, масою русявого волосся, що вилося над високим чолом, і широкою сліпучою усмішкою. Це був Ралф. Ралф — повелитель вітрів. Однісінького погляду, однісінького руху масивної мускулястої правиці Ралфа було достатньо, щоби прозоре нерухоме повітря зірвалося з місця шаленим вихором і завертілося смерчем, змітаючи все на своєму шляху — шляху, вказаному Ралфом, його повелителем. А згодом, за бажанням Ралфа, вітер слухняно втихомирювався, і повітря знову ставало чистим і прозорим.

Інший був радше нижчий, аніж вищий за середній зріст. Тонкі правильні риси обличчя, акуратно вкладене темне волосся, аристократично-недбала манера поведінки. Такий-от Ролль. Ролль — повелитель дерев. Варто йому було лишень ворухнути повіками або ж клацнути своїми довгими тонкими пальцями, і на рівному місці починали рости дивовижні, фантастичні дерева. З небаченою швидкістю виростали вони від центра по спіралі, а потім безслідно щезали за помахом руки Ролля.

Вони зустрілися, глянули один на одного — і розійшлися. Вони ще не відали, що Той, хто їх послав, захотів, аби вони були затятими ворогами.

І незабаром Він дав їм знати про це. Ралф і Ролль навіть не відчули того моменту, коли усвідомили, яка несамовита ворожнеча пануватиме віднині між ними. Усвідомили… Але як могли вони це усвідомити? Світлий, добрий, чудовий усміх Ралфа аж ніяк не пасував уявленням про ворожість і ненависть. Навислі над темними очима чіткі стулені брови Ролля цілком відповідали цим уявленням, однак іноді в його обличчі проминало щось настільки безпосереднє й безпомічне, що відмітало геть думки про те, що цей юнак може бути чиїмось смертельним ворогом.

Ралф любив коней. Він не просто піклувався про своїх чотирьох коней, а яксамраз любив їх так, як небагато хто здатен любити навіть людей. А Ролль… Ніхто не здогадувався, чим він займається в усамітненій кімнатці під самим дахом, проте виходив він звідтіля щасливий, із натхненно просвітлілим обличчям.

Але Той, хто їх послав, не звертав уваги на такі дріб'язки. І ось в оточеній пагорбами Гелхеймській долині розгорілася небачена досі битва, смертельний двобій двох могутніх стихій. Що з того, що в серцях противників не було упослідженої ненависті дуелянтів? Її замінив п'янкий азарт фехтувальників-спортсменів. І заблимали зловіщим блиском світлі очі Ралфа, і зосереджено-зібраним стало тонке нервове лице Ролля. Тріщали й ламалися від вітру дерева, смерч із свистом закручував їх — і заплутувався в густих диковинних кронах. Здавалося, гігантський зелений вир утихомирив вітер, загнав його у пастку, намотуючи все нові спіральні витки, але ось ураган знову на волі, і знову смерч вириває могутні дерева з корінням і кидає їх униз із величезної висоти. Стихії то роздіймалися, то сходилися знову, а на пагорбах гордо і нерухомо височіли їхні всесильні повелителі. Це був поєдинок не на життя, а на смерть. Ось-ось вітер розтрощить у тріски дерева, а потім підхопить Ролля, їхнього повелителя, й переможно скине додолу. Або ж дерева суцільним муром перекриють дорогу ослаблому вихрові та нещадно наступлять на повелителя вітрів Ралфа, затруть його поміж міцними стовбурами, а коли розсунуться, від людини вже нічого не залишиться. Для кого ж цей бій буде останнім — для Ралфа чи для Ролля?

Багато днів тривало шаленство стихій, яке наганяло жах на мешканців пагорбів — і раптом припинилося. Обірвалося на самій кульмінації. Щезли фантастичні дерева, а вітер ліг до ніг повелителя слухняним псом. Чому ж?

Сміливо і спокійно пройшла краєчком біснуватої Гелхеймської долини струнка чорнява дівчина. Вона не помітила ані Ралфа, ані Ролля. Зате її, неперевершену красуню Мірабель, неможливо було не помітити.

Вона мешкала на найвищому з усіх пагорбів, які оточували долину. І тепер щоранку пологим, зарослим висмаженою травою схилом майже до самих хмар бадьорим алюром підіймався світло-палевий кінь. І сором'язливо посміхався красуні високий білявий вершник, і не наважувався підняти на неї зачудований погляд.

Якось і Мірабель спустилася вниз, до будинку цього юнака, і він показав їй чотирьох красивих струнких коней: вороного, білого, гнідого в білих підкопитниках і світло-палевого.

Коли сонце ставало в зеніті, він застрибував у сідло й їхав геть. І вона його не тримала.

А вечорами на пагорб прекрасної Мірабель у чорному авто в'їжджав інший молодик. Він бесідував із нею про науки і мистецтво, вражав хорошими манерами, а одного разу, приховуючи сором'язливість за деякою розв'язністю, запросив Мірабель зайти в ту саму таємничу, недоступну для всіх кімнату.

Бездумно-сміливий Ралф у присутності красуні з пагорбів губився і ніяковів, і на диво свобідно поводився з нею небагатослівний і стриманий Ролль.

Та Мірабель звикла до прихильників. Встидлива сором'язливість і вдавана бравада — все це не було новим для неї. До того ж, вона боялася коней, а в заповітній кімнаті на горищі їй було просто-напросто нудно.

…Із першим промінням сонця на пагорбі, як і щодня, з'явився вершник. Мірабель ще здалеку помітила його.

Ралфе, ти знову на цьому жахливому коні? Прив'яжи його.

Але ж це вільний кінь, — як завше намагався мляво протестувати Ралф, у той час, як його руки вже примотували вуздечку до дерева, піддаючись магнетичним чарам очей красуні.

Щодня одне й те ж, — зітхнула Мірабель. — Милий Ралфе, невже окрім їзди верхи ти ні на що не здатен?

Його очі спалахнули — може, від цього звинувачення, а, може, через те, що вона вперше назвала його милим. Він гордо закинув голову і вимовив:

Я — Ралф, повелитель вітрів!

І, впіймавши глузливо-насмішкуватий погляд красуні, Ралф рвучким рухом випростував руку.

Смерч народився на самому дні Гелхеймської долини. Він ріс на очах одночасно вверх і завширшки гігантським кратером. І от вихор уже промайнув над головами, зачепивши світлі пасма волосся Ралфа і чорні кучері Мірабель. Дівчина стояла мов загіпнотизована, не в силі відвестися від цього величаво-красивого і водночас страхітливого дійства.

І раптом запанував повний штиль. Мірабель перевела захоплений погляд на Ралфа.

І це… вчинив ти?

Він кивнув, а вона спантеличено втупилася в нього, погубивши всі слова.

Мені час, — зненацька сказав Ралф.

Куди? Чому? — щиро здивувалася Мірабель. — Залишся.

Я мушу погодувати коней.

І ти йдеш? Так скоро! Через якихось там…

Але ж вони живі, — тихо заперечив Ралф.

І вже залізаючи на сідло, він обернувся й вигукнув:

— Я ще розіграю для тебе таку бурю, якої ніколи не було на світі! Я ще підніму тебе на вихорі в небо, а ти подивишся на світ з такої висоти, з якої його ще ніхто не бачив! До завтра, Мірабель!

Сонце сіло над самими верхівками пагорбів і озолотило землю м'яким сяйвом навскісних променів. Біля дому Мірабель зупинився чорний лискучий автомобіль. Молодик підійшов до дівчини, нерухомо застиглої на каменюці, і став за її спиною.

А, це ти Ролле, — не обертаючись, байдуже промовила Мірабель. — Не чула, як ти під'їхав.

Ролль злегка знітився.

Не впізнаю вас, моя королево. Сьогодні ви несправедливі до мене.

— А мені здається, більше, ніж коли-небудь, — тепер красуня дивилася прямо в очі юнакові. — Що ти є? Світський щиголь у провінції з постійними недолугими компліментами і перстнями на пальцях. А щоб видавати себе за оригінала, чаклуєш у своїй дірі на стриху… Гаразд, Ролле, я пожартувала, — поспішно додала вона, адже при останніх словах в очах юнака промайнуло щось схоже на непідробний відчай.

Справжній мужчина повинен бути не просто сильним, — продовжувала Мірабель, мрійливо дивлячись у долину. — Всесильним! А ти?

А я — Ролль, повелитель дерев!

Вона обвела поглядом його випрямлену, як струна, фігуру, здивовано посміхнулася і зачудованим шепотом наказала:

Покажи.

Його сухі довгі пальці видали звук іспанських кастаньєт, і біля підніжжя пагорба одне за одним почали виростати перші дерева. Вони спірально здіймались уверх, обкутуючи пагорб дивовижним серпантином. Їх гілля тісно спліталося — чудернацьке гілля бордового кольору, вкрите голубуватим листям.

Мірабель зовсім по-дитячому сміялася в кулачок і безперестанку повторювала пошепки:

Чудово, чудово, чудово…

Ролль плавно опустив правицю, і дерева щезли.

Навіщо? — ображено протягла Мірабель. Вона дивилася на Ролля з таким відкритим зачудуванням, що він завстидався.

Я, мабуть, поїду, — сказав Ролль. — Уже сутеніє, нині нема ні місяця, ні хмар, і буде добре видно зорі…

Ролле, — запротестувала дівчина, але махнула рукою і тільки попросила: — Завтра ти засадиш такими деревами всю Гелхеймську долину, гаразд?

Авжеж. І вони не щезнуть, як ті, я їх залишу — для тебе.

І Ролль поїхав. Мірабель залишилася сама.

Так от вони які — Ралф і Ролль, яких вона спершу навіть не сприймала серйозно! Мірабель раптом подумала, що ніколи не бачила обидвох зразу. І вона уявила собі: ось вони стоять перед нею наввитяжки і по-військовому рапортують:

Я — Ралф, повелитель вітрів!

Я — Ролль, повелитель дерев!

Красуня розреготалася і, звертаючись до зір, дзвінко крикнула:

А я Мірабель — повелителька Ралфа і Ролля!

І Той, хто їх послав, почув цей тріумфальний сміх і ці погордливі слова.

Наступного дня світло-палевий кінь Ралфа зупинився коло підніжжя пагорба. Він злякано притискав вуха і відмовлявся йти далі. Ралф лагідно вмовляв свого улюбленця, а потім лишив його і рушив сам.

Знайома стежка дуже швидко обірвалася, згубилася в травах, які зненацька вимахали понад людський зріст. Ралф просувався вперед, розсуваючи їх руками, але незабаром збагнув, що втратив напрям. Понад годину блукав він у травяних джунглях, поки не надибав палевий хвіст свого коня.

Біля в'їзду на пагорб забуксував чорний автомобіль Ролля. Колеса шалено крутилися на критичній швидкості — і все-таки він ані на сантиметр не рушив уперед. Ролль від'їхав назад, у долину — машина йшла нормально. З легкістю долала вона сусідні пагорби. І тільки пагорб Мірабель залишався зачаровано-неприступним.

Ролль поїхав назад. Він усе зрозумів.

А вночі Ралф уперше в житті звернувся до Того, хто їх послав.

Чому я не зміг прийти до неї?

Це зробив я.

Ти?! — Ралф не чекав такої відповіді. — Але нащо?

Ти не повинен до неї ходити.

Але, — тихо прозвучав голос Ралфа, — ми ж кохаємо одне одного…

Власне. Ви одружитесь, і в вас буде син — твій нащадок. А Повелитель вітрів має бути один. Один на всі часи. Я сказав.

Обличчя Ралфа стало твердим, немов криця.

Тоді, — тихо і безповоротно сказав сказав він, — хай хтось інший владарює над вітрами.

…На лиці Ролля було написане звинувачення.

Чому ти не пустив мене до Мірабель?

Бо я знаю, чим це закінчиться. Ти оженишся на ній і передаси владу над деревами своєму синові. А цьому не бувати.

Але як я зможу його навчити, — пробував заперечувати Ролль, — коли я сам не знаю як це роблю?

Навчити ти нікого не зможеш, але передати владу синові — це цілком інше.

Ролль криво усміхнувся.

Якщо так, то я скидаю з себе надто важкий тягар влади.

Того дня вони піднялися на пагорб пішки — одночасно.

Ралфе, нарешті, — радісно вигукнула Мірабель, поспішаючи назустріч. — Як, Ролле, і ти тут? Чому ви не завітали вчора? Я так чекала на вас… Ролле, ти обіцяв озеленити для мене Гелхеймську долину, а ти, Ралфе, якщо пригадуєш…

Я пам'ятаю, — нечутно відповів Ралф, — але я не зможу виконати обіцянку. Я … більше не повелитель вітрів.

Як, і ти також? — здивовано вигукнув Ролль.

Мірабель переводила погляд то на одного юнака, то на іншого.

Тоді навіщо ви прийшли?

В її голосі не було ні обурення, ні гніву — одне правдиве глибоке здивування.

Для чого ви мені такі потрібні?

…Двоє молодих людей повільно спускалися з пагорба, похиливши голови і розмірковуючи, ймовірно, кожен про своє, але швидше — про одне й те ж саме.

Ролль здригнувся і повернувся, відчувши доторк до плеча.

Прямо й чесно дивилися світлі очі, а посмішка, сумовита, проте дуже щира, одразу прихиляла до цього високого юнака.

Ралф.

Колишній повелитель дерев кивнув головою і своїми тонкими жіночими пальцями несподівано міцно, по-мужськи потиснув простягнуту руку.

Ролль.