Всі публікації щодо:
Фітель Оксана

Вірші

***

Теплим крiликом забiгло лiто

нам за пазуху

м'яке пухнасте

з очицями

схожими на рубiни

настрибавшись по

хрустких капустах

притомилось примружилось

i задрiмало

певно

наснилось

йому

щось жахливе...

нашi крiлики одичавiли

пороздирали груди у кров

i кожен побiг у своє лiто

ми теж розбрелись

у пошуках нiжних рубiнiв.


***

Дiти бiлого мiсяця

взявшись за руки

живим ланцюгом

поспiшали до вогнища

де тлiли останки вiдьом

їм хотiлось тепла

їм хотiлось погрiтися

перед тим як iти на Пiвнiч

дiти бiлого мiсяця

йшли туди де бiлiше

за пiр'я янголiв

де до неба пiдвiшана

сяйвом наречена райдуга

дiти бiлого мiсяця

погубились в снiгах

розвiями їм слiпим

було боязко навмання

мандрувати Пiвнiччю.


***

Сльота. Ожиновi примари

солодкого неспокою

виповзають з калюж.

Закiнчиться мiжсезоння

i буде сонячно

легко

весняно

лишень би маленькi

феї весни

не налякались снiгу

вiн ж бо останнiй i талий.


***

Напевно я схожа на асфальт.

Заїжджений, брудний

i недоброякiсно встелений.

Я обiймаю усе мiсто,

натомiсть маю ляпаси пiдошов

та iржання шин.

А я мрiю прокинутись

вiд спiву жайвора польовою дорогою,

милуватись волошками i маками,

вiдчувати хвилювання пшеничного

моря.

Та якщо я не буду мiським асфальтом,

мене замiнить той,

що мрiє бути небом i легко дмухати

на бiлоснiжнi хмари. Вiн не

витримає чаду i перестане думати

про високе.


***

Стиглої сливи погляд

з-пiд ясночолостi неба

молитвою просить про дощ

для тебе.

Хай парасольно беззахисно

вiд грози до грози

помiж дорожню куряву

засяють мокрi ступнi.

I у калюжах захляпаних

хмарнiсть пiде на дно,

райдужно смiхом i барвами

запiниться зоряне тло.


***

Дрiмає вересень

у китицях калини,

скрутившись по-голоськи.

Не будiть його,

допоки вечiр теплий

мiцно павутинням

тримає лiто.

В зеленi каштанно

сплять дощi,

по-черзi падаючи долiлиць.

Мовчанка. У горобинi

червонiє мiсяць.

Останнiй птах

нанизує намисто.

Мiсто спить,

а завтра буде осiнь.


***

Задощено даль,

засмучено небо.

В дзеркалах калюж

вiдбивається осiнь,

малюючи хмари

бiло-сiрим гуашем.

Плаче.

До айстр позлiталися

ельфи. Оплакують сонце.

Слiзьми фарбують листя

у золото.

Самотнiй поет

намагається втримати

липову душу

у чашцi. Марно.

Чай стигне.


***

Сивим голубом

дим iз комина

звивсь над стрiхою попiд синь.

Разом з хмарами,

понад храмами

теплим спомином лине вiн.

“Скрип“ – дверцятами,

вверх крилятами

впустять гiлочки бiлий дух,

Лiтом впоєний,

Легко зоряний -

Твого серденька пiр'я i пух.


***

Надворi травень,навiть злива.

Для тебе торт iз чорносливу

печу. Ого...

То був улюблений мiй палець,

а ти гадав,що так горiхи

у ротi смачно хрускотять,


***

Роса очима зiсохлої трави

мовчить про любов.

I спраги нема , i нема жаги,

i не знаю уже , чи було.

Ревнiсть - викидень наших чуттiв

мовчить про любов.

За мявчанням котiв

лиш слiди у кров.

Лiкар-час запiзнився.Без нього

оборту вiдпала потреба.

Менi байдуже звiдки дорога

твоя з пекла пройде чи з неба.

Менi байдуже , що ноги босi,

що моя вiдросла коса,-

жовтим листям золотить осiнь,

про кохання мовчить роса.


***

Заради тебе тарганiв

я килограми з'їсти

три готова.

Натомiсть лишуся в тобi,

як камiнь в нирках чи печiнцi.

Бiльмом на оцi, скалкою в нозi

залишуся в тобi,

залишуся тобi.

Чи хочеш того, чи не хочеш

моє iм'я твоїм прокляттям

вiд нинi стане назавжди.

Хай похоронним дзвоном смiх

у вухах тебе будитиме мiй уночi.

Я буду завжди у тобi.

Заради тебе я на все готова,

та ця любов мiж нами нездорова, -

здоровi стiльки не їдять,

та й таргани - делiкатес.


***

Проходячи через мiст на Кульпаркiвськiй,

я уявляю залiзницю Темзою.

Благо, що у Львовi туману вдосталь.

Надумувати його не треба.

А в далинi сiрiються вогники,

нiби благають зробити плiт

i податись у пошуках свого лорда до Лондона.

Проходячи через мiст на Кульпаркiвськiй,

я забуваю про швидкiсть потяга,

бо дуже хочеться плавати,

стрибнути з моста у воду.

Внизу метушаться дачники,

їм у Рясне чи у напрямi Сихова.

Вони наче зграя стерлядi

з-попiд моста виглипують.

Проходячи через мiст на Кульпаркiвськiй,

думу важку роздумую:

чи плаває стерлядь Темзою

i ходять нею плоти.

Занадто поважна вулиця,

щоб суіцид учинити,

а раптом колись у Лондонi

я замилуюсь туманом?..


***

Щось

...i грала скрипка у сусiднiй залi -

мала Терезка вчила щось нове.

Сидiла панi. Мовчки щось в'язала,

а заодно дрiмала. Снилось щось чудне.

Замовкла скрипка. Пробудилась панi.

Упали напiл ниток кругляки.

Сидiла мовчки на старiм диванi.

Смичок Терезка брала до руки...


***

Падiння пошепки iз шостого поверху

пiд впливом спогаду - безглуздо i коротко.

Не смакуватимеш вiтру i лету.

Летiтимеш швидко. Шершавим дотиком,

невчасним бажанням до туалету

завершиться подорож.

Пусто i порожньо вгорi за столиком,

де недописано i ненадпито,

просто залишено всього три крапки

i молоко.


***

Небо думу думало,

хмари морщило,

аж посивiло, опустилося

пiд вагою роздумiв

на вечiрнiй дiм городян.

Мегаполiсом, мегатоннами

розкотилися тягарi.

Не лiтатимеш, бо до крил

iще, крiм битонної

монотонної суєти,

впало небо i пiднятись

вже немає у що,

а тобi так хотiлося

i так мрiялось бути птахом

або лiтаком.


***

Стежка осiннiм сквером

пiд зорепад каштанiв.

Задумане вмить бажання -

сховатись пiд листя

i тлiти, коли прийде час

на втечу.

Предтечi розбiглись завчасно,

на мить озирнувшись -

i гайда, допоки ще їх не питали:

“Чи довгою буде осiнь“,

“Чи золота впаде вдосталь“.

Без них може, справдi

легше - просто пiти пiд листя

i досхочу надивитись,

як вибiгають iз себе

знов неоголченi, голi,

блискучi каштани.


***

Небо сiре.

Наче нiколи не знало сонця.

I гайвороння.

Чорне. Галасливе. Жаске.

Ти дрiбнiєш у власних очах,

перетворюючись на цятку.

Боiнгом летить

на тебе твiй же кiнець.

Тулишся до землi

i не помiчаєш, як починаєш

благати:

“Господи, помилуй,

Господи, помилуй,

Господи, помилуй!..“

Спогади, покаяння, дитинство,

обличчя, свiчки...

У найдовшу мить

згадуєш усе,

навiть бiльше, нiж треба.

Швидше ж бо, швидше!

Нарештi вiдчуваєш

часткове вивiльнення,

яке обiцяє стати повним...

А найпарадоксальнiше в тому,

що ти вкотре мусиш жити

пiсля чергової смертi.

Ворони наснились.


***

Ми якось були дiтьми

i мрiяли про метеликiв,

щоб проколоти їх тiльце голкою

i наклеїти ув альбомi.

Рiзнi iснують теорiї

витокiв нашого етносу,

а значить закладено в генах

нам колупання у черевi.

Це надто, напевно, боляче:

крильми об спiтнiлу долоню.

Тому ми уже не лiтаємо,

а тiльки, озброївшись голкою,

жертви нової очiкуєм.

Встромити нам iнодi хочеться

її помiж ребра, чи у живiт

або нижче...


***

Валяться янголи в танці хмільному,

спалюють одіж небіжчиків...

Нам би жити в одному вимірі,

в механізмі старого годинника.

Нам би разом залізти на дерево

і натрусити солодких груш.

Або краще хай будуть морелі,

кров'ю літа наповнені вщерть.

На вік-енди – між хмари і небо

зорі від пилу віків протирати,

пульсувати, як сонні артерії,

в ритмі дощу.

Нам би разом податись де-небудь,

де б я змогла

від щирого серця

тебе

не любити...


***

Струменем вітру шаленого

звити б гніздо на твоїй голові

і оселитись зозулею –

вранці співати: “Ку-ку!“

Далі пускатись гадюками

з-поміж волосся пшеничного

і викладатися студенем,

щоб відігнати жар.

А як минатиме полудень –

вгору здійматимусь піснею –

день щоб здавався сонячним,

грала в очах весна.

Звечора стати б черемхою

і дочекатися подиху,

білою-білою цівкою

вповзти до твоїх легень.

На ніч здійнятися бурею,

витрясти душу із пазухи,

на попелищах і згарищах

протупотіти аркан.


***

Коли лишається торішня любов,

запилюжена, як старі черевики,

що не годяться до нових мандрівок,

то прощаєшся з нею немов

від'їжджаєш із краю дитинства.

І не сумно тобі уже,

і не жаль за минулими днями,

озирнешся чи просто підеш,

звісно, з наміром якось вернутись.

По закінченню літніх вакацій

випускного останнього класу

у валізу потрібно покласти

найнеобхідніше – томик новел.

Коли лишається торішня любов,

зачерствіла, як хліб на горищі,

що сушила бабуня опісля війни,

на випадок – раптом голод,

подрібнити її і роздати птахам

треба вчасно, допоки вони

не подались у вирій.


***

Вона промовляла його ім'я:

Із тисячі віщих куль

Вилітали мільйони лилиць.

Вона голосила його ім'я,

А голос звився в конвульсіях,

Хитаючи небо,

І падали зорі.

Вона шепотіла його ім'я,

І вже найдрібніша вервиця

Німіла в долонях,

Німів голос.

Вона мовчала його ім'я,

Бо не вірила у повернення...