ВАСИЛЬ ФУТУЛУЙЧУК

КНЯЖДВІР - ВАСИЛЬ ФУТУЛУЙЧУК

Історико-краєзнавчий нарис


Рецензенти:

Арсенич П.І. – доцент, заслужений діяч культури України, м. Івано-Франківськ,

Пилипів І.В. – к.і.н., доцент, Дерев'янко С.М. – к.і.н. доцент, (Прикарпатський університет ім. В. Стефаника, м. Івано-Франківськ),

Кравченко В.І. – д.і.н., професор, Білий Д.Д. – к.і.н., доцент (Донецький інститут внутрішніх справ МВС України),

Пірко В.О. – д.і.н., професор (Донецький державний університет).

Рекомендовано до друку: кафедрою історії та україннознавства ДІВС 25.05.98 р., протокол No8; вченою радою ДІВС при Донецькому державному університеті 27.05.98 р., протокол No10.

ISBN 966-95274-7-3

Макіівка: Графіті, 1998. – 278 с., 116 іл.


ВСТУП

Село моє, для мене ти єдине,

Для мене ти найкраще на землі,

Частинка серця і України,

В тобі мої всі радощі й жалі [1].

Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, прийняття нової Конституції стали могутнім фактором піднесення громадської активності мільйонів людей, кому не байдужа власна доля, доля свого народу, його славна історія, традиції та звичаї, його сучасне та майбутнє.

Глибоку стурбованість українських людей викликають проблеми духовного занепаду нашого суспільства, низький рівень загальної культури молоді, невпинний ріст злочинності, відхилень від принципів і норм загальнолюдської моралі, в тому числі серед дітей і підлітків. Це результат занепаду системи освіти в цілому та загальноосвітньої школи зокрема. “Неминучим наслідком вульгарного розуміння принципу єдиної школи була жорстока централізація всіх сторін життя, яка привела до відчуження школи від суспільства і національної культури народу, до втрати школою національних традицій, до дискредитації вивчення рідної мови i літератури, історії свого народу. З школи виходила молодь, позбавлена національної свідомості“ [2] - записано в “Концепції загальноосвітньої середньої національної школи України“. Вирішити проблеми збереження національної культури та історії, відродження національної свідомості громадян - це значить вирішити найважливіші проблеми збереження нації, забезпечити її розвиток на шляху будівництва суверенної держави.

Ідеї виховання молоді на народних традиціях, вивчення рідної історії у сталінські та застійні часи були незаслужено забуті, а то й оголошені ворожими.

Але тепер, у нелегкі часи відродження, ми враз відчули, що без використання отого перевіреного століттями народного досвіду ніяк не обійтись. І тільки те покоління зможе утверджувати нову духовність, творити культуру, гідну періоду відродження, продовжувати і розвивати культурно-історичні традиції, забезпечувати вічність і безсмертя народу, яке виховане і сформоване на духовних надбаннях предків.

Наш рідний край. Як багато в цих словах змісту і які вони дорогі нашому серцю. Любити свій рідний оберіг, його багатовікову і славну історію - це першоджерела нашої духовності, нашого внутрішнього збагачення. Не знаючи своєї рідної історії, батьківського дому, рідного родоводу людина будь-якої нації є незріла, слабо інтелектуально розвинута. У неї розвивається нігілістичне ставлення до всього: як і національного, так і інтернаціонального.

Любов до рідної землі, до отчого краю, де виріс і став людиною, до рідної історії, до батьків - це природні почуття кожної людини, кожної національності, що живлять її патріотизм. З такої любові і поваги розвивається повага і любов до країни, Вітчизни. З патріотизму народного, національного виростає чи паралельно формується загальнонародний патріотизм і інтернаціоналізм, бо інтернаціоналізм - це коли і чуже тобі рідне, і свого не цураєшся. Більше вбираючи в себе народне, національне, людина такою ж мірою проймається й інтернаціональним. Отже, інтернаціоналіст - не безрідний, не безнаціональний. Патріотизм і інтернаціоналізм - це два крила одного лету, і підбите одне з них припиняє політ.

Навіть П. Грабовський у своєму вірші “Рідний край“ писав:

Рідна хата, мов та квітка,

Що скрашає весь квітник,

З рідним краєм якась нитка

Тебе з'єднує навік [3].

Наше рідне село називається Княждвір. Сама назва вказує на давні часи його виникнення. Воно має цікаву і славну історію. Зосереджена вона в археологічних, історичних та архітектурних пам'ятках, а також в пам'ятках мистецтва. Вона відображає складний, повний небезпеки і, водночас, героїчний шлях розвитку від первісного суспільства до могутньої Галицької держави, від феодально-кріпосницьких відносин до сучасного стану даного регіону.

На превеликий жаль, літописні, архівні джерела, що стосуються історії Княждвора, виявлені і досліджені науковцями лише частково. Чимало матеріалів, цілих тем залишалось поза увагою дослідників.

Деякі сторінки літопису Прикарпаття - складової частини України - вивчалися різними вченими ХІХ-ХХ століття. Згадувалось тут і про село Княждвір, як складову частину Прикарпаття.

Вагомий внесок у вивчення історії первіснообщинного ладу і княжої доби Прикарпаття зробили дослідники львівської археологічної школи М. Ю. Смішко та Л. В. Вакуленко. Археолог Б. Томенчук (завідувач археологічним відділом обласного краєзнавчого музею) разом з членами краєзнавчого комітету села в грудні 1994 року оглянули місця, де раніше були будови княжого двору. “Знайдено черепки від глиняного посуду (Томенчук датує їх ХІІІ століттям), шматки битої цегли, прямокутні і квадратні впадини від фундаменту будівель, від захисних ровів“ [4]. В грудні 1994 року художник-археолог Г. Марченко з членом краєзнавчого комітету села В. Футулуйчуком та головою сільською Ради народних депутатів Д. Чорним знову оглянули ці місця. Г. Марченко з участю археолога Б. Томенчука відтворив на картині вид княжого замку XIV століття. Намалював він також вид солеварні присілку Баня Княждвірська зі слів матерi автора Футулуйчук Г. В., вид польського костелу зі слів Ясінчука Ф. П. (проживає на тому місці, де колись був костел), вид синагоги зі слів Беркещука Г. Д., вид церкви, пам'ятки давньої культури, що згоріла в 1982 році, з фотографії В. Лаврука, вид музею Тисового заповідника з натури і подарував ці роботи для шкільного музею.

В 20-30 роках ХХ століття на території княжого замку і двору теж велись археологічні розкопки ентузіастами села (учасник Слобоян В. ), але польська влада їх заборонила. Дослідники, як розказують старші люди, знайшли там багато цінних речей княжої доби (лук, меч, посуд), але про подальшу долю цих речей ніхто нічого не знає.

Період XIV-XIX століть довший час залишався невивченим. Але тут, незважаючи на посилення гніту українського населення, відбувалися важливі події в соціально-економічному, політичному і культурному житті.

Боротьба селян за своє соціальне і національне визволення продовжувалась протягом багатьох віків. Основні роботи, що стосуються цих проблем і якоюсь мірою висвітлюють історичні події на території Княждвора, належать доктору історичних наук, професору Прикарпатського університету ім. В. Стефаника Грабовецькому В. В. , який був присутній на засіданнях краєзнавчого комітету в приміщенні школи постійно, давав цінні поради по збору матеріалів В. Футулуйчуку, а також був науковим керівником дипломної роботи “Історія Княждвора“ студентки випускного курсу історичного факультету Рогозіної (Марусяк) Г. В. Професор вперше в українській історіографії почав досліджувати і глибоко вивчати ці проблеми, систематизувати їх. Він кілька десятиріч збирав архівні матеріали, аналізував літературні джерела і за сорокалітній період своєї діяльності опублікував біля 700 наукових праць [5]. Серед них праці, що стосуються і нашої роботи: “Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XII-першій половині XVIII століття“ (Київ, 1962), “Антифеодальна боротьба карпатського опришківства ХІІІ-ХІХ століття“ (Львів, 1966 р. ), “Західноукраїнські землі в період народно-визвольної боротьби 1648-1654 рр. “ (Київ, 1972 р. ), “Селянське повстання на Прикарпатті під проводом Мухи 1490-92 рр. “ (Львів, 1979р. ). Недавно вийшли нові праці: “Нариси історії Прикарпаття“ (Івано-Франківськ, 1992 р. ) та “Історія Печеніжина“ (Коломия, 1993 р.). А 1996 році він видав і “Історію Коломиї“ (Коломия, 1996). Остання, а особливо передостання книга цікава тим, що відображає і деякі події в Княждворі, бо Княждвір і Печеніжин межують одне з одним і, безперечно, їхні долі є досить доподібними. Раніше, за австрійського панування, Княждвір входив до Печеніжинського камерального управління. “Воно складалося з австрійський чиновників, у руках яких зосереджувалася адміністративно-судова влада. Це управління було поширене на сусідні села, які колись входили в Печеніжинський ключ: Молодятин, Марківка, Рунгури, Слобода Рунгурська ще й Княждвір“ [7] - пише в своїй книзі професор Грабовецбкий В. В.

Про солеварні промисли в наших краях знаходимо в працях доктора історичних наук Б. В. Грабовецького сина В. В. Грабовецького. Зокрема, це праця “Солеварні промисли Прикарпаття в період Київської Русі“ та його спільна праця з кандидатом історичних наук П. С. Сіреджуком, яка називається “Солеварні промисли Прикарпаття“.

В селі Княждвір є великий Тисовий заказник, де росте цінне дерево - тис ягідний. Досліджував його кандидат біологічних наук С. М. Стойко і виклав результати своєї праці в доповіді “Княждвірський тисовий заповідник“.

Тисовий ліс досліджували і в часи, коли Княждвір був під владою Польщі. Це видно з робіт такого польського діяча, як В. Шадгор, який написав статті “Тиси в Княждворі“ та “Про поїздку в Княждвір до тисів“.

Багато уваги дослідженню історії Княждвора приділив письменник і поет к. ф. наук С. В. Пушик. Працюючи над “Бусовою книгою“ та іншою своєю книгою “Страж-гора“, він неодноразово побував в Княждворі на території, де колись знаходився княжий двір. Він опрацював багато джерел з історії села, зустрічався з жителями Княждвора, записував легенди, пісні нашого краю. В своїй статті “Княждвір на Гуцульщині“ С. В. Пушик припускає, що перші князі в “. . . Княждворі з'явилися приблизно в 1067 році“ [8]. Тут же він пояснює свої припущення. А ще поет написав вірш про наше село, який так і називається “Княждвір“ [9].

Деякі згадки про історію Княждвора є в книзі “Історія міст і сіл УРСР“. Тут є коротка історія села та описані найважливіші події.

Цікаві письмові джерела, які дають дані від першої письмової згадки про село до нашого часу. Особливо це архівні дані центрального державного історичного архіву України в місті Львові, обласного (М. Івано-Франківськ) та районного (М. Коломия) архівів, а також архіву Коломийського лісокомбінату. Це і журнали “Учитель“, в якому є дані про освіту села кінця ХІХ- початку ХХ століття, і журнали “Шематизм“, видання греко-католицької єпархії, що виходив ще з XVIII століття, де можна знайти дані про населення, освіту, релігію. Є в архіві і “Словник географічний королівства Польського“, де в четвертому томі написано про село Княждвір. Цікава досить справка про стан населення села, яка знаходиться в книзі Л. Кубійовича “Етнічні групи“. Тут же знайдено “Йосифіканську метрику“ та “Францисканську метрику“, в яких є записи про село та його жителів.

Досить багато архівних матеріалів знайдено нами про людей, які були засуджені і вивезені з села. Вони знайдені в архіві УВС та СБУ м. Івано-Франківська. Серед них: матеріали на члена сім'ї ОУН Фарбішевську Г. М.; виписка з архівної справи Петятинника О. О. , який був старостою села під час німецької окупації та головою сільської Ради в 1945-46 роках, а пізніше засуджений, як державний злочинець; виписка з архівної справи на учасників УПА з нашого села.

Нами зібрано багато спогадів односельчан, які були учасниками першої та другої світової війни, членів “Просвіти“ та інших організацій, які діяли раніше в селі. Є і спогади людей, вивезених в роки другої світової війни до Німеччини, і людей, які служили в лавах Радянської Армiї 1941-1945 р., дивізії “СС - Галичина“ УПА, а також багато спогадів людей, які виїхали в різні часи з села і тепер проживають в різних кінцях світу. Але вони не забувають про село, дають про себе вісточки. В збірнику споминів і статей про недавнє минуле, виданому в 1988 році в Філадельфії, поміщені спогади наших односельчан - братів Йосипа і Степана Бакаїв, прозваних Американськими [10]. Свої спогади про село прислав житель Австралії, колишній житель Княждвора, Василь Слободян та житель Канади, наш земляк Степан Бакай в книзi “З Княждвором у серцI“ яка видана в 1997 роцi. І ми друкуємо їх в такому виді, як вони написані. Багато матеріалів і спогадів про Княждвір залишив житель Бані Княждвірської Юзьків М. Про назви кутків села дізнаємося з карт 30-х та 50-х років, які знаходяться в школі. Є ще й інші письмові джерела, такі, як шкільні свідоцтва про закінчення школи, воєнні білети жовнірів польської армії, копії документів про партизан-ковпаківців, що переховувались в селі під час партизанського рейду в Карпати, коли були поранені; трудові листки німецьких “арбайтерів“ та інші. Багато даних про односельчан знаходиться в обласній організації “Книга пам'яті“. В Княждвірській сільській Раді є списки людей, які загинули в роки другої світової війни, списки живих учасників війни, інвалідів, списки громадян, що були засуджені за державні злочини, як це раніше називали, виселені на спецпоселення і тих, які ще до тепер не повернулися в село.

Є й розповідні джерела - легенди, оповідання, пісні про село, які дають можливість за допомогою народного фольклору визначити назву села, давні події, назви кутків, лісів. Адже, саме фольклор найповніше відбиває своєрідність кожного народу, навіть і кожного села, зумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Він показує, чим живе, до чого прагне даний народ. Недаром К. Д. Ушинський говорив, що “. . . покоління народу проходять одне за одним, але результати їхнього життя залишаються в мові, історії в спадщину нащадкам. В цю скарбницю рідного слова складають всі покоління одне за одним плоди глибоких сердечних рухів, історичних подій, вірувань, поглядів, сліди прожитого горя і радості, - тобто весь слід свого духовного життя народ бережно складає в рідне слово. Мова - це живий зв'язок минулих, теперішніх і майбутніх поколінь народу в одне велике історичне ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але й сама є тим життям. Коли зникає мова народна, - народу більше немає“ [11].

Молоде покоління треба виховувати на досвіді свого народу, своїх предків. Тому треба знати рідну історію, щоб відчувати приналежність до свого народу, гордість за нього, усвідомлювати себе як його плоть і кров, прагнути передати історію у спадок молодим поколінням. Тому в зв'язку з соціальною і практичною значимістю даної теми, враховуючи її недостатнє вивчення, сформульовано тему дослідження: “Історія Княждвора“.

В дослідженнях ми виходили з такого припущення: щоб прививати людям любов до своєї Вітчизни, треба знати її історію, до того ж правдиву. А так як історія України складається з багатьох історій її населених пунктів - міст і сіл, - то кожна людина повинна насамперед знати історію села чи міста, де вона народилася і виросла.

В ході дослідження ми опиралися на праці видатних істориків, письмові та розповідні історичні джерела, які підтверджують ті чи інші події, що відбувались на території Княждвора, а також в даному регіоні.

Для вирішення поставлених завдань використовувався комплекс дослідницьких методів: аналіз історичної літератури, опитування населення, пошукова робота в архівах району, області і також міста Львова.

Ми розумiємо, що можуть бути різні думки про події, що відбувалися в Княждворі в різні часи. Ще багато всього не вивчено і не досліджено. Кожен має право на свою думку. Тому спогади наших односельчан друкуються такими, як їх записали зі слів очевидців тих чи інших подій. Вони допоможуть краще зрозуміти історію села.

Що спонукало до написання цієї книги? Напевно, це любов до свого отчого дому. А ще шана до наших батьків і вчителів. Своїм батькам ми і присвячуємо дану книгу. І якщо щось нам не вдалось, то хай читач нам вибачить. А вдячне слово наших односельчан буде для нас найкращою нагородою.

Автори, особисто В. Футулуйчук, а також вiд iменi односельчан с. Княждвора, незважаючи на фiнансовi труднощi, вдячнi за надання спонсорськой допомоги добродiям з м. Марiуполя: Ангеловському Л. М., Бiлоцерковському В. П., Беспалову В. Щ., Магдалiц Д. М., Продун А. М., Бушинському Ф. Щ. (бувшi колеги Футулуйчука В. М. по роботi в ОВС); м. Донецька: Зiборову А. А., Скалецькому С. О., Заєць Ю. О. (керiвники виробничих пiдприємств); землякам-односельчанам: Мандруку М. Й., Гладуняку I. М., а також якi проживають в дiаспорi: В. Слободяну (Австралiя), С. Бакаю (Канада), В. Близiнському (Англiя).

Ми, В. М. Футулуйчук та Г. В. Марусяк -Рогозiна вдячні всім княждвірцям, що допомогли в написанні історії села. Дякуємо і тим людям, які багато зробили, щоб ця книга побачила світ.

Розділ І

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА ТА ЛІТОПИС СЕЛА

З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ

ДО XVIII СТОЛIТТЯ

На захід від міста Коломиї, у підніжжі широких Карпат, між високими смереково-ялиновими лісами, над річкою Прут, лежить розлоге село Княждвір. Воно належало за австрійських часів до Печеніжинського, а за польських - до Коломийського повітів.

“Княждвір в цілому становить великий комплекс території в нерівних, але природних межах, довжина яких сягає 30 кілометрів. Лежить за 11 кілометрів від районного центру (Коломия), за 1 кілометр від залізничної станції Товмачик“ [12], - записано в “Історії міст і сіл УРСР“.

Село межує на сході з селами Кийданч і Сопів, з півдня - з селищем міського типу Печеніжином, з північного заходу - з Іванівцями і з півночі - з Товмачиком, Раківчиком та Шепарівцями.

Коли ж появилися на цій території найдавніші люди?

Княждвір є одним із сіл Гуцульщини. Сліди життя на території цієї частини України, де знаходиться Княждвір, сягають в сиву давнину. Вони відносяться ще до праісторичних часів. Це видно з археологічних розкопок, знахідок. Людина тут жила з часу неоліту, - тобто нового кам'яного віку (6-4 тис. років тому). Це підтверджується в “Історії міст і сіл УРСР“, де записано, що: “ у Нижньому (тепер Княждвір) знайденi крем'яні знаряддя праці та поховання доби неоліту“ [13]. А вже в трипільській, а потім у період культури карпатських курганів (2-6 століття нашої ери) міцно осіла у цьому краї.

“Треба визнати, що праісторія Гуцульщини майже не вивчена, хоч Гуцульські Карпати заселені здавна. за даними археологічних розвідок сьогодні лише на Прикарпатті взято на облік 1500 пам'ятників, 1068 могильних поселень, 136 курганних поховань, 57 ґрунтових могильників, 60 старослов'янських городищ.

З них на Гуцульщині виявлено археологами від палеоліту до залізного віку лише 22 пам'ятника на Галицькій її частині, це курганні могильники і поселення часів пізнього палеоліту, мезоліту, трипільської культури і шнурової культури, бронзового віку“, - [14] підтверджує наші здогадки доктор історичних наук, професор Грабовецький В. В.

Також в сусідньому селі Товмачику “. . . виявлено кам'яні й бронзові знаряддя праці доби бронзи та поселення першого століття нашої ери“ [15], - записано в історичних джерелах. Ці знахідки теж підтверджують про життя людини в цих краях.

“Заселення Гуцульщини - кілька віковий процес, який в силу гірських умов мав специфічні особливості. Письмові джерела, виявлені нами, переконують, що перші поселення гуцулів виникли біля солеварних промислів та на полонинах. Виникнення і розвиток гуцульських поселень проходив двома напрямами. Вони осідали вздовж Пруту, Рибниці, Черемошу, Тиси. Крім того, первісні поселення в минулому займали великі території, ставали осередками, які давали початок іншим поселенням.

Наявність просторих лісів, зелених полонин, багатство соляних джерел сформували своєрідний господарський уклад життя гуцулів в гірський умовах. Розгалужена система рік давала розвиток рибному промислу, чисельні полонини ставали осередками пастушого життя, тваринництва, біля соляних джерел пульсувало соляне виробництво“ [16], - пише професор В. Грабовецький.

Тому можна зробити висновок, що на місці теперішнього Княждвора були всі природні умови, які необхідні для заснування первісного поселення і нормального життя тут людини: і річка, що давала рибу і захищала від ворогів, і ліс, багатий на звірину і цінне тисове дерево, який теж був надійним захисником від непроханий гостей, і соляні джерела, що давали дорогоцінну продукцію, і великі пасовища з соковитою травою для випасання худоби. Тому це місце не могло не привернути увагу людей, які шукали притулку в таких місцях, де природа сама допомагала їм захищатись від ворога і знаходити собі заняття і харч. На жаль, про період історії Княждвора з найдавніших часів до початку XV століття немає жодних письмових згадок. Хоча життя, безперечно, тут вирувало.

Назва села Княждвір сама вказує на те, що село виникло за княжих часів, належало якомусь українському князеві і від того залишилась його назва. Доказом того, що на місці теперішнього села раніше був побудований і існував княжий двір (замок), є останки руїн цього замку, які збереглись до теперішніх часів на узбіччі лісистої гори, прозваної “Урвище“.

І професор Грабовецький В. В. в “Історії села Печеніжина“, який межує з Княждвором, пише: “З пізніших джерел і топонімічних назв урочищ довкіл Печеніжина, “Княжий діл“, село Княждвір відчуваємо відгомін княжих часів“ [17]. А в своїй праці “Гуцульщина в історії України“ продовжує цю тему: “У славну добу князівсько-королівської Галицької української держави і з письмових джерел і головного Галицько-Волинського літопису нічого не довідуємося, що діялось на Гуцульщині в цей історичний період. Єдине, що невідомий автор Галицько-Волинського літопису згадує під 1240 роком “коломийську сіль“, яку виробляли в тодішніх солеварнях Гуцульщини і розвозили, як свідчать історичні джерела, по всій тодішній території України. Отже, на Гуцульщині були і житлові осередки. Ця соляна артерія єднала гуцулів з різними регіонами України з праісторичних часів.

Якщо історичні джерела мовчать, то красномовно засвідчують топонімічні назви про пульсування життя людей тут в княжий час. Викликають інтерес назви урочищ в околицях Гуцульщини - Городок, Город, Галич, Могилки, Таборище, Замчище, Княжий шток, Княжий діл, село Княждвір“ [18].

Археологічні джерела про село Княждвір та архівні джерела, легенди, публікації істориків, краєзнавців доказують те, що справді на місці урочища, яке в народі називають “сповз“ або “урвище“, колись був комплекс житлових будiвель княжого двору. Їх відтворив, з розповідей археолога Б. Томенчука, художник і археолог Г. Марченко (фото 1).

На високому березі річки Прут були надзвичайно сприятливі природні умови для того, щоб захистися від ворогів, прекрасно контролювати навколишню місцевість, річку, дороги.

На горі за селом, на березі гірської ріки Прут, синіє ліс, відомий у всій Європі. Відомий тим, що тут ростуть тиси ягідні. Ці дерева росли на землі ще в третичний період. Ні одне дерево не витримує конкуренції з тисом. “Тис навіть у воді не гниє. В давні часи його деревина йшла на обшивку кораблів, на підвідні споруди, на виготовлення дорогих меблів, зброї, на будівництво церкви “І цвяхи робили на Україні з тису“ [19], - пише в своїй праці “Страж-гора“ С. І. Пушик.

Ось документ - народна пісня:

Яківцева мати, не тужи так гірко,

Зроби домовину Якову із кедру,

Домовину кедровую, а цвяхи тисові.

Чумаки, відправляючись у дорогу, співали:

Ой, купили, браття, великий тисовий ліс

І зробили, браття, півтораста сім возів.

Бо тільки вози з тису могли витримувати далеку дорогу.

Можна припустити, що й з-за тису був побудований тут серед густих лісів княжий двір. Бо старі люди ще в давнину помітили, що тис має ще й лікувальні властивості. Хоча стародавній вчений Пліній ще називав його деревом смерті. І не тільки тому, що гілки його носили в знак трауру. І ягоди, і хвоя цього дерева дуже отруйні.

В ті часи дерев тисових було дуже багато. Ми знаємо з народної пісні, що у Дзвінки, з-за якої загинув легендарний опришок Олекса Довбуш, двері були тисові. А київський князь Святослав, один з героїв “Слово о полку Ігоревім“, бачив віщий сон на “ложе тисовому“. Можливо, це ложе прикрасили різьбою карпатські майстри, бо різьбярі дуже цінували “вічне дерево“ [20].

Про княждвірців сусіди в селах Сопів, Кийданч, Товмачик, Молодятин і в селищі міського типу Печеніжин говорять, що вони гонорові. Але гонорові не із-за того, що сіль варили (а була вона в той час дуже дорога), а тому, що тут колись жили князі. Сюди міг приїздити на літо в свій родовий замок сам Данило Галицький. Один з кутків села і досі називається Королівкою. А королем в той час називали Данила, бо йому корону прислав сам папа римський у 1253 році, коли монголо-татари заполонили Русь. Нащадків Данила називали теж королями. Тому, напевно, в цьому кутку Княждвора, названому Королівкою, проживала княжа прислуга.

Перші архівні згадки про село знайдено в праці В. В. Грабовецького, який все своє життя присвятив роботi в архівах для написання праці по історії Прикарпаття. Він пише; “В Коломийському повіті в XV столітті зафіксовані в джерелах такі перші письмові згадки про населені пункти краю: . . . Княждвір (1416 рік) [21] . І далі він продовжує: “Цікаві за своїм глибоко старовинним походженням названі оселі - Печеніжин, Княже, Княждвір. . . Від цих назв чується відлуння давньоісторичного, давньослов'янського і княжого походження“ [22].

Слідуюча згадка про Княждвір датується 1427 роком і згадується в праці Футулуйчука В. М. , який працював в архівах [23]. В архівних джерелах міста Львова та Івано-Франківська є план і описи княжого двору.

Але, вивчаючи матеріали людей, які раніше досліджували історію Коломиї, Печеніжина, інших навколишніх сіл, можна зробити висновки, що життя в Княждворі вирувало давно. С. І. Пушик досліджував, коли виник наш районний центр Коломия, і зробив припущення, що їй більше як 1000 років. Він працював над “Бусовою книгою“, збирав міфологію слов'ян і дослідив, що раніше на території древнього Княждвора існувало дохристиянське святилище. “Бо всюди, де раніше були такі храми, після їх зруйнування залишилася легенда про місто, що зникло, або про церкву чи каплицю, що провалилася. Саме слово “церква“ було відоме нашим предкам-язичникам, бо при перекладі релігійних церковних книг прижилося не грецьке “Еклезія“, а кельтське “церква“ (кірха)“ [24].

Ось таким місцем і є Княждвір. Тут зафіксована аналогічна легенда. Більше того, в тисовому лісі, на горі над Прутом, є сліди давнього заміська або городища. безперечно, що тут колись стояв давній храм язичників.

Існує ще одна легенда, що під тисовим лісом міститься велике озеро. Одного разу їхали тут два воїна на конях, та раптом один із них провалився під землю разом з конем. Через три дні місцеві жителі знайшли тіло воїна і труп коня на березі Пруту. Значить, підземне озеро якось зв'язано з річкою Прут? Можливо, що під тисовим лісом, що росте на горі і знаходиться озеро. Тим більше, що в одному місці є слід цього озера - трясовина. А також озеро в лісі, прозване в народі “Петрове небо“, про яке люди говорять, що воно бездонне. С. І. Пушик висловлює здогад, вивчивши багато легенд, (про церкву, що провалилася під землю разом із замком, про криницю, в якій утопили дзвін) що в них відображено мотив руйнування язичницьких святилищ, потоплення ідолів тощо. “Княждворський ліс - це рай, і його могли обожнювати язичники. Він і сьогодні заманює до себе кожного, хто відвідав Коломию і її прилеглі райони.

Хто знає, можливо і дерев'яних ідолів-ковбанів тут робили з тису. Цілком можливо“ [25].

“Назва Княждвір не подобалась польській окупаційній владі з імперіалістично-шовіністичних мотивів, отже треба було пов'язати назву хоча б з вигаданим польський “Ксьондже двур“ та що назва “Княждвір“ -це витрів людської говірки. Але з цього нічого не вийшло “[26], - пише в спогадах С. Бакай. Та й самі назви дільниць, лісів, гір, рік є чисто українськими.

Через ціле село протікає річка Прут, а до неї впадають ще три маленькі річки - Шиблинка, Теплиця та Товмач. Село поділене на кутки, які мають такі назви: Хатки, Когутівка, Липники, Кошелівка, Село, Шиблінки, Баня, Козячий Беріг, Воронівка, Горішній Кут, Царини, Королівка, Заріка. Коло села простягаються ліси, які відповідно поділені і мають такі назви: Кам'янівка, Перелісок, Пожарниця, Стайки, Осередок, Вовча Яма, Замчище, Спова. Звідси ми бачимо, що назви дільниць села, лісу нічим не нагадують польських назв. Так вони і записані на карті села 30-х років (фото 2).

На місці колишнього святилища згодом виник княжий двір. “Літописна інформація однозначна: “Великі князі держать всю Коломию“ [27].

Якщо князі “великі“, то тут, в тисовому лісі, мали свій двір володарі галицькі і Галицько-Волинського князівства. Не виключено, що в певний час тут сиділи й удільні володарі“ [27] - пише дослідник С. І. Пушик. І зразу ж пояснює і уточнює свою здогадку, що перші князі в Княждворі появилися приблизно 1067 року. Він висуває припущення, що це були перші князі з галицької династії. Чому ж він так думає?

А ось чому. Допомогла назва ще одного галицького селища - Ланчин, а також села Товмачик. Засновник галицької династії князів - Ростислав - Михайло Володимирович (1038-1067 рр. ) був одружений з дочкою угорського короля Бели, яка називалася Ланка. На честь неї і було назване селище Ланчин. Ланка Белеївна повдовіла 1067 року в далекій Тмуторокані (тепер Тамань). Її чоловіка Ростислава отруїли.

Батько князя, Володимир, був найстаршим сином Ярослава Мудрого. Він сидів князем у Новгороді-на-Волхові. Було йому всього 32 роки, коли вiн помер. Ярослав Мудрий пережив сина на два літа. Помираючи, він просив синів не зобижати сироту Ростислава - Михайла, який у спадщину одержав Галичину. Та йому довелося тікати від стриїв своїх аж на край землі української. В далекій Тмуторокані Ростислав-Михайло Володимирович сидів лише два роки. Ось що говорить літопис про це: “Коли Ростислав Володимирович сидів у Тмуторокані і брав данину з касогів і в інших землях, то греки, убоявшись його, послали (туди) з обманом катепана. І коли той прибув до Ростислава і ввійшов йому в довір'я, то складав йому честь катепан: “Княже, хочу я за тебе пити!“ І той мовив : “Пий!“ Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити, притиснувши пальцем у чашу, бо мав він під нігтем трутизну (катепан) - дав (її) князю, прирікши на смерть за вісім днів. І той випив, а катепан, прийшовши до Корсуня, сказав, що в сей день помре Ростислав. Так воно і сталося. “ [28].

Молода вдова Ланка Белеївна повертається з далекої Тмуторокані в Галичину, а з нею й діти: Рюрик, Володар, Василько. І дочка, яку посватав князь Давид Ігоревич, брат Володимира Мономаха. Очевидно, що вона з дітьми спершу поселилася над Прутом в княжому дворі, де нині село Княждвір Коломийського району Івано-Франківської області. Їй належало й теперішнє село Ланчин. Легко також здогадатися, чому сусіднє село - Товмачик. Вона (тобто Ланка) - угорка, - раніше живучи в Тмуторокані, не могла так швидко опанувати мову галичан, тому й користувалася послугами товмача, тобто перекладача; якому належало село на Запрутті. Звідси їм було близько до Угорщини, зважаючи на те, що добиралися на Закарпаття короткими дорогами через полонини. Очевидно, що коломийська сіль, в тому числі і княждвірська, уже тоді годувала княгиню Ланку Белеївну, її дітей та обслугу. Можливо, що поховали її в цих краях.

“Правда, на час смерті Ланки, її сини вже були славетними господарями: Рюрик сидів у Перемишлі, Володар - у Звенигороді, Василько, якому волинський і київський князі згодом викололи очі, за що його прозвали “темним“ - в Теребовлі. Якщо зважити, що Галич став столицею всіх цих земель тільки в 1141 році, -пише С. Пушик, - коли син Володаря Володимирко об'єднав їх, то напрошується цікавий висновок: до цього часу в Галичі могла бути володаркою Ланка Белеївна, жона Ростислава Володимировича. Тут вона могла доживати вік з внуком Ігорем-Іваном Васильковичем. Очевидно, що вона сприяла тому, щоб її внук Володимир посватав теж угорку Софію (дочку угорського короля Коломана). Від цього шлюбу народився Ярослав Осмомисл“ [29].

Якщо з такої точи зору на це дивитися, то зрозумілі постійні угорські зазіхання на цей край. Напевно, першою княгинею-угоркою в Галичині була Ланка, яка жила, мабуть, в Галичі і Княжому дворі на горі, порослій тисовим лісом, де колись, напевно, ще до цього, діяло дохристиянське святилище.

Ідучи сюди, княгиням та князям доводилося переїжджати річку Прут. Можливо, в брід, а можливо, тут була кладка чи міст, бо раніше ця річка була дуже повноводною.

Узагальнюючи припущення дослідників, істориків, етнографів, краєзнавців, народні легенди, можна однозначно твердити, що назва села Княждвір пов'язана з будівництвом князівських споруд біля теперішнього Тисового заповідника, що само собою свідчить про старовинність села.

В липні 1994 року завідувач археологічного відділу обласного краєзнавчого музею Б. Томенчук разом з членами краєзнавчого комітету села оглянули місця, де раніше були будови княжого замку і двору. Дещо знайдено, але місце, де раніше був замок, ще добре не досліджене. Тому планується наукова археологічна експедиція, яка буде працювати в тих місцях.

Виникає питання: а де ж поділася будова княжого двору?

Постійні набіги ворогів (половців, татарів, волохів) нищили українські землі. Про це свідчить і назва сусіднього селища Печеніжин та інших населених пунктів.

Не обминула ця доля, напевне, і Княждвір, так як він знаходиться по сусідству з Печеніжином. “Починаючи з XV століття, постійно татарські орди зі сторони Молдавії Снятинським або Волоським шляхом щорічно, а інколи і частіше, нападали на Покуття, нищили села і міста, вбивали старих і немовлят, а середніх і молодших забирали в полон, дівчат - у гарем, а хлопців - на тяжкі роботи або виховували на яничар. Нам вдалося виявити в архiвних джерелах, що протягом лише кінця XV - початку XVI століття на Прикарпатський край здійснили татарські орди кілька походів. На Коломию, її околиці і Печеніжин вони нападали 1495 року, 1497 року, 1499 рок, 1500 року, 1513 року, 1514 року, 1515 року; 1516 року, 1517 року, а найбільше ординці розорили ці місцевості в 1520 році. Села і міста палали від Снятина до Рогатина. Тоді, навіть, згоріли Коломийські городські книги - важливі джерела історії Покуття, і саме тоді була захоплена в полон і рогатинська дівчина, відома в історії під іменем Роксолана“ [30], - пише професор В. В. Грабовський.

Страхітливі напади татар на нашу землю зберігалися в переказах і досі побутують серед народу. Можливо і тоді вже були напади на княжий замок. В. В. Грабовецький в “Історії Печеніжина“ пише, що “. . . перекази доносять, що на замку в Печеніжині була встановлена “чуга“ (віха), з якої сторожа сповіщала про підхід татарів з коломийського напрямку. Подібна віха була і на горі урочища Занога. Населення, сповіщене про небезпеку, збігалося в замок і ховалося за окопами“ [31].

Польський історик М. Горн в своїй монографії “Про економічні наслідки татарських нападів на Русь Червону в 1605-1633 рр. “ на основі джерел показує, що і в цей невеличкий період Галицьку землю з року в рік пустошили татарські орди. Він стверджує, що протягом 28 років Галицька земля мала лише 12 років спокою, а в решті років - 26 разів нападали татари. Найбільше потерпів на Прикарпатті Коломийський повіт, на який нападали 20 разів“ [32].

Руйнувались замок і двір також і від селянських повстань. Часто селяни повставали за часів польського панування проти панів, на знак протесту спалювали панські дерев'яні будівлі, знищували солеварні, так як вони теж належали панам. Так, в 1648 році під час збройного повстання проти польської влади на Прикарпатті під проводом Семена Височана та Івана Грабівського було спалено багато будівель, в тому числі і в Княждворі.

“Семен Височан, - пише В. В. Грабовецький, - . . . розіслав своїх соратників - народних керівників окремих загонів - здобувати міста і села Прикарпатського краю . . . “

Одна група повстанців . . . підступила восени 1648 року до Печеніжина і здобула замок Станіслава Потоцького, розігнала панських управителів із шляхетського двора“ [33]. А так як Печеніжин знаходиться недалеко від Княждвора, то його, напевне, повстанці не минули, так як там був великий панський замок. Вони нищили всі панські замки на своєму шляху, бо ті нагадували їм про ненависну неволю. Можливо, що в цьому русі брали участь люди й з Княждвора та інших навколишніх сіл. Це підтверджують автори “Історії міст і сіл УРСР“, де записано: “Мешканці Долшнього Княждвора разом із селянами довколишніх сіл у 1648 році напали на замок панів Шумлянських ще до приходу військ Б. Хмельницького і зруйнували його вщент“ [34].

В другій половині XVII століття Прикарпаття стає вогнищем широкого національно-визвольного руху селян і, зокрема, опришківського руху. “Найбільшого розмаху набрав рух опришків в 1656 році. Він почався ранньою весною. Великими загонами опришки разом з молдавськими нападами на шляхетські маєтки, вбивали шляхту, знищували або захоплювали її майно. Вони створювали серйозну загрозу підкарпатським замкам - опорним пунктам шляхетської влади. Шляхта була змушена укріпити ці замки... “

Рух опришків у Галицькій землі став таким грізним, що в травні 1656 року король був змушений звільнити галицьку шляхту від участі у війні проти Росії, мотивуючи це тим, що “. . . збунтувалися немалі купи опришків у Галицькій землі“, - [35] пише професор Грабовецький В. В. про ці часи.

Селяни Княждвора теж брали участь у цьому русі. Вони були доведені до відчаю орендарями, які здирали з селян надмірні податки, примушували їх до безкінчених повинностей і поборів, вводили людей в надмірну убогість. Про це теж записано в архівних джерелах.

Галицькі опришки, як і селяни, що до них приєднувались, теж з ненавистю ставились до шляхетських військ, самої шляхти.

Як пише доктор історичних наук Грабовецький В. В. , “. . . майже шість років (1676-1682 рр. ) біля Коломиї діяв зі своїм загоном Іван Винник, або, як його прозвали, Печеник“ [36]. Про нього ми дізнаємося також зі свідчень опришка Нестора, спійманого біля Делятина. Він говорив на допиті, що “. . . в його загін входили . . . Іван Печеник з Княждвора, шість братів Дзюндзюків з Сопова, Кріль з Товмачика“ [37]. Тобто, тут були люди за всіх навколишніх сіл біля Княждвора, а також і самі жителі нашого села. Опришки мали зв'язок з багатьма підгірськими і гірськими селами, де жили їх побратими. Вони здійснювали напади одночасно в різних місцях, поділяючись на маленькі загони, так як їх було дуже багато. Це ускладнювало боротьбу з ними.

Про це ми можемо судити з даних про загони смоляків, які шляхта спеціально наймала для боротьби з опришками. “Так, якщо в 1669-1674 роках проти опришків діяв загін з тридцяти смоляків, то в 1675 році в них налічувалось сто чоловік, у 1687 році - сто тридцять чоловік, а ще через три роки в них було двісті смоляків“ [38], - пише Грабовецький В. В.

В часи Олекси Довбуша, який був родом з сусіднього Печеніжина (1700-1745 рр. ), опришківський рух далі ріс і поширювався. “В 1745-59 рр. загони опришків після смерті О. Довбуша (24. 04. 1745 р. ) очолили наші земляки Іван Бойчук, Михайло і Дмитро Марусяки, які теж не обминали ні одного панського двору. Можливо, від них і походять родини Бойчуків і Марусяків, які тепер мешкають в Княждворі“ [39], - пише в своїй статті Футулуйчук В.М. А таких родин в селі є багато.

До захоплення Галичини Польською короною в кінці XIV століття не знаходимо джерел, де згадувалася б приналежність Княждвора якомусь шляхтичеві, хто ним управляв, як жили селяни. Можна лише здогадуватися, що на цій території жили селяни-смерди, які залишились у володінні шляхти. “В XV столітті мали тут польські королі своїх урядовців, які наглядали за порядком і майном держави: чисельними соляними джерелами. Місцеві люди давали смолу і дьоготь, випалювали тут також вугілля до королівських кузень“ [40], - пише професор Грабовецький В. В. про цей час.

Джерела XV століття засвідчують, що Княждвір входив за тодішнім адміністративним поділом до Коломийського повіту Галицької землі і був приватним маєтком польської шляхти.

“Там, за Прутом, одна по одній відкриваються нові оселі. Чи справді нові, чи вперше нам відомі? Так чуємо вперше про с. Печеніжин, Ключів, Княждвір . . . , села галицького каштеляна Івана Колі“ [41], -пише історик Іван Крип'якевич.

Які ж основні заняття людей цього часу?

“Першоджерела свідчать, що селяни Галицької землі в основному займалися сільським господарством. Вони жили в своїх дворищах, які ґрунтувались на сусідських і територіальних зв'язках, спільно володіли і користувались лісами, пасовищами, толоками. Кілька сільських общин об'єднувались у волості. Сільські общини ділилися на дворища, в основі яких лежали великі сімейні родини. Це було типовим для того часу. “ [42].

В ті часи люди займались не тільки сільським господарством, а й скотарством, так як тут було багато пасовищ для випасання худоби. “Там, за Коломиєю, є досить лісів і полонин, в яких люди з різних сіл пасуть вівці цілий рік і свині, особливо як вродить на Буковині жир, будуючи там собі кошари, іншими словами, обори для житла. . . А переважно пасуть там вівчарі з таких сіл: з Ланчина, з Печеніжина, з Ключева, з Сопоровського (Шепарівці) і інших землевласницьких (шляхетських) сіл. Бо там, як кажуть, так і є, що всі полонини і великі ліси аж до Бескида є королівські і так трудно, щоб люди без того щось мали, аби не пасли в них свою худобу“ [43].

Були, напевне, розвинуті і різні сільські промисли, такі, як бондарство, так як було вдосталь матеріалу для майстрів-бондарів, а бочки потрібні були для виробництва і зберігання солі. Розвинуто було, як і в інших селах ковальство, щоб виробляти обручі для бочок, різне знаряддя праці. Ковалі обслуговували свою общину. Розвивалось тут і рибальство. В люстрації Снятинського староства знаходимо такий запис: “ Ріка Прут є рибною. “ [44]. А так, як Княждвір розташований на цій річці, то не викликає ніяких сумнівів те, що люди села займались рибальством.

Одним із давніх занять також було солеваріння. “Солеварне виробництво на Прикарпатті сягає первіснообщинного ладу, а точніше археологи І. К. Свешніков та В. І. Козак переконують, що варили сіль уже в період культури шнурової кераміки, тобто з кінця ІІІ - початку IV тисячоліття до нашої ери“ [45].

Ще в Галицько-Волинському літописі під 1241 роком говориться про те, ще в середині XIII століття, коли князював Данило Галцький, велике місце посідала коломийська сіль. Її в своїх інтересах експлуатували великі бояри. Коломийська сіль була призначена для пішої дружини Данила.

“Були солеварні в багатьох місцях Косівщини і Коломийщини - Мала Кам'янка, Саджавка, Ланчин, Княдвір, Баня, Печеніжин“ [46], - пише професор В. В. Грабовецький. Отже, в джерелах згадується і саме село Княждвір, і Баня Княждвірська, де були соляні джерела. Йосип і Степан Бакаї в своїх спогадах так пишуть про солеваріння: “В лісах і на присілку Баня знаходяться великі поклади солі. Ще десь у давнину, за панщини, вертіли там “шиби“, звані вікнища, з яких добували високопроцентну і чисту, як кришталь, соровицю. Так винищ, пов'язаних з різними легендами, було кілька десятків, з яких найбільш продуктивні в переліску Баня. Там була глибока на 30 метрів криниця, виложена будовими брусами, які від солі закам'яніли. Над нею був споруджений будинок, двері якого замикалися на кілька колодок, бо, звісно, соровиця належала до державного монополю, хоч місце джерела було на громадському ґрунті“ [47].

З слів жителів села художником і археологом Г. Марченко відображена солеварня присілку Баня Княждвірська. В роботі поміщена копія картини (фото 3).

Внаслідок сильного поширення соляних промислів на Прикарпатті була вироблена ціла система виготовлення, вивозу і торгівлі сіллю. Дослідники правильно вважають, що техніка солеваріння склалася ще в давньоруський період і збереглася до XV-XVII століття. “Як згадується в джерелах першої половини XVI століття, сіль, формовану в топки, варять на менших пательнях, які русини називають черенами. “Назва черен (черінь) має давньоруське походження. З давньоруського періоду походить, очевидно, конструкція цих черенів“ [48].

Про солеварний промисел, технологію добування та варіння солі, її реалізацію описують в своїй праці дослідники С. Сіреджук та Б. Грабовецький, яка називається “Солеварні промисли Прикарпаття“.

З переказів старожилів дізнаємося, що десь біля XVII століття були побудовані жолоби, по яких соровиця з присілку Баня стікала на рівнину, де були побудовані великі пристрої для варіння солі. До речі, цю місцевість на території села і тепер називають Банею.

Доказом того, що в Княждворі варили сіль, може бути, напевно, і річка Прут, по якій була можливість переправляти сіль до Коломиї. А ми знаємо, що Коломия була важливим ремісничим і торговим центром, де віддавна вирувало торговельне життя. Професор В. В. Грабовецький пише, що Коломия “. . . стала головною артерією по обміну сіллю між Гуцульщиною та іншими територіями України. В XIV-XV століттях місто діставало право “головного складу солі“. В 1456 році Казимир Яголоньчик видав спеціальний наказ, за яким селяни з околиць Коломиї . . . , ідучи на Поділля з сіллю або іншими товарами, не минали міста, а спочатку продавали сіль коломийським міщанам. Той, хто порушив цей наказ, затримувався, а його речі й товари конфісковувались. Такий привілей надавав значні пільги коломийському патриціату і надто утискав купців і солеторгівців-гуцулів“ [49].

В архівних джерелах теж згадується, що “. . . в 1648-1654 роках в затишку, в лісах Княждвора, варили сіль“ [50]. А вже в архівах в 1745 році є опис солеварні: “Колодязів на території села було три: перший -на Бані (великий), другий - Кам'янка, третій - Урвище. де був княжий двір“ [51]. Велика солеварня була збудована на тому місці, де тепер хата Мартинюків) це місце теж називається Баня). Соляна ропа по дерев'яних лотках стікала до солеварні. Це підтверджує в своїх працях і Грабовецький В. В. , який пише: “Крім Печеніжина, здавна працювали солеварні в Рунгурах, Молодятині, Дем'янівці і Княждворі - відома серед місцевого населення “Княждвірська Баня“ [52].

В ті часи поселились в Княждворі перші переселенці з Польщі. Вони були, як згадує С. Бакай, “. . . спроваджені із Польщі до праці в “Саліні“. Це були: Куровські, Фарбішевські, Пакети і Кухарські“ [53]. Через деякий час всі вони асимілювались з місцевими жителями, говорили лише українською мовою, носили український одяг, були членами нашої церкви, святкували наші свята.

Здавна власники маєтку, куди входив Княждвір, їх посесори, орендарі постійно добували в цих солеварнях сіль і збували на Поділлі, Наддніпрянщині. А всю тяжку роботу по обробці і варінню солі посесори і орендарі перекладали на місцевих селян-кріпаків та ремісників, як феодальну повинність.

Селян-кріпаків обкладали поступово різними дворовими повинностями. Якщо здавна вони сплачували грошовий чинуш, давали у панський двір різного роду данини, то з виникненням фільваркової системи почали зростати різні відробітки - панщина.

Змушуючи селян до відробітків, власники не зменшували стародавньої данини натурою. “Це видно хоч би з того, що в інвентарних описах на початку XVIII століття, коли мова йшла про здачу данини від рогатої худоби, так званої “роговщини“, “десятини“ від бджіл, овець, коней, варту при дворі чи шарваркові роботи, завжди в інвентарних описах відзначалося “згідне давнього звичаю“, тобто до кріпосних часів“, [54] пише в “Історії Печеніжина“ професор Грабовецький В. В.

В архівах не пощастило знайти будь-яких панщизняних описів Княждвора першої половини XVIII століття. Але розглянемо опис Печеніжинського ключа станом на 1722 рік. Селянські господарства ділилися на тяглих - тих, що мали своє тягло: коней чи робочі воли, та піших, що не мали ніякого тягла. . . В інвентарному описі зазначено, що “. . . тяглі селяни, що мали від 2 до 8 волів, платили грошовий чинш від 2 до 25 злотих з кожного господарства. А хто мав більше двох волів, то платив чиншу 12-18 злотих (4 воли), і 20-25 злотих (8 волів).

Панщину виконували річне лише кожний піший господар по 52 дні“, -[55] пише Грабовецький В. В.

Але це ще не все, були і поза панщизняні роботи в час літніх сільськогосподарських робіт, а саме, до них зобов'язували всіх, хто давав данину або платив чинш. “В інвентарі, - продовжує професор Грабовецький В. В. , так і сказано: “При тому всі мають виходити і робити заорки, оборки, закоски, обкоски, звезти з поля так, щоб виходило 12 днів на рік від кожного“ [56]. В ці роботи допомагали посесорові повністю забезпечити обробіток своїх ланів і різні роботи на панському дворі.

Крім того, тяглі господарства зобов'язувались до повозної повинності так, як записано в інвентарі: “Всіх тих, що мають запряжну худобу, зобов'язуємо раз на рік підводу до Підгайців посилати і по три бочки солі забирати під час доброї дороги“ [57]. Це була повинність вивозити панові сіль з його власних солеварень.

Тяглі селяни Княждвора мусили здавна здавати панові дрова. Ця повинність називалася “стропи“: “Хто має волів і запряжну худобу, має давати дрова або стропи“, - записано в інвентарі 1722 року. Один строп - віз дров давали чотириволові або восьмиволові господарства, а по дві чверті стропів зобов'язані були давати інші селяни.

Крім того, кожний тягловий селянин зі свого господарства давав 1-2 вози сіна. . . За ялівку “колядну“ ціла печеніжинська громада платила щорічне 40 золотих, а сусідні села - від 25 до 45 злотих. Це теж дуже давня повинність“ [58].

По давньому звичаю, люди ще виконували таку повинність, як сторожування. Це робилось по черзі. В дворі повинні були бути два сторожі. Крім того, давали ще повинність і від кожного двору - по дві курки, 12 яєць, а також моток пряжі, в якому повинно було бути сім пасем.

Коли вродили горіхи, гриби, то мусили давати кожний зокрема по горшкові або замість цього - фіру дров, що за рік складало велику кількість.

Це лише архівні дані за 1722 рік, а така кріпосницька доля була від початку і до кінця кріпосного ладу в Галичині.

В 1754 році частина Княждвора, як бачимо з архівних документів, належала пану Цетнору. Є опис його двору, бо в цей час якраз влада проводила інвентаризацію сільського майна. Ось ще там записано: “В'їзд в двір через ворота на півдні з дощок простих під дошками дубовими. Будинок під гонтами з ганком. В ганку була лавка. Будинок мав 6 вікон: всі засклені і в дерев'яних рамках. На вікнах були віконниці 2 кімнати. Піч до половини з зелених кафель, а від половини побілена глиною. В хатах простелено підлогу. Далі йшов фільварок, кухня, стаєнка знаходилась при двері, а також пекарня. Будинки будовані з дерева. Був млин і шопа для худоби. На млинівці стояла димня або берештовня для розковування черенів, в котрій був молот великий і два ковадла, міх і точило. Находився тут і бровар, де варили пиво, і винниця, і солодовня. Корчма теж була в селі в господарстві Цетнера“ [59].

В 1775 році вже є згадки про євреїв, хоч вони, непевне, поселились тут ще раніше. “В 1775 році згадується Баня в Княждвірці, яку орендував єврей“ [60]. Оренда в ті часи була дуже поширена. Магнати давали в оренду цілі ключі, або й волості. Орендар пам'ятав, що перебуває в маєтку тимчасно і витягав з селян за цей час все, що міг. Про це свідчать численні скарги селян. Так, для прикладу, ознайомлю вас зі скаргою жителів з Сопів і Кийданч (сусідні з Княждвором), де писалося, що “. . . орендарі підданих з худобою, понад звичай тих країв, насильно тримали в полі аж до ночі і примушували робити панщину. Від важкої праці воли падали в плугах. Селяни скаржились, що Лабондські їх биттям пригноблювали і з шаблями на них бігали“ [61].

Цікавою пам'яткою для історії Княждвора є інвентар Надвірнянської до мінії 1783 року. Над цим документом працював кандидат історичних наук П. Сіреджук. Він написав статтю “Княж-двір в другій половині XVIII століття“. В той час Княждвір входив до Надвірнянської домінії, яка складалася з чотирьох ключів, куди входило 24 населених пункти, серед них Баня Княждвірська, Княждвірка. . . Товмачик, Шепарівці і інші. П. Сіреджук пише: “1783 рік. Княждвір був осередком панської адміністрації для п'яти навколишніх сіл: Бані Княждвірської, Саджавки, Товмачика, Шепарівців, Раківчика. Тоді в Княждворі проживало 570 мешканців, в тому числі 106 чоловіків, 114 жінок, 154 хлопці, 137 дівчат, 15 парубків-слуг та 14 дівчат-служниць. Таким чином, серед пiсляшлюбного населення переважали жінки. Молодь становила більшість жителів села. Серед молоді картина складалась навпаки: більшість мали хлопці, а меншість - дівчата“ [62].

В ті часи Княждвір був серед інших сіл середньо заселеним населеним пунктом. Лише на Бані Княждвірській проживало 250 чоловік.

“Серед 126 родин Княждвора було 14 коморницьких (це ті, які не мали власних хат і проживали в коморах заможних газдів), 32 сім'ї -халупники (безземельні селяни, які мали невеликий клапоть землі з невеликою хатиною - халупою), 35 піших, а 55 тяглих. Отже, за соціальним складом село було неоднорідним. Бідняки складали 35 сімей, або понад четверту частину проживаючих. Таку ж частку становили середняки. Заможних господарів в селі нараховувалось менше половини мешкаючих. В процентному відношенні це: 27, 7%, 27, 8%, 44, 6%.

Найбіднішими княждворянами були комірницькі родини І. Васильчука, М. Мосюка, Д. Футулуйчука, І. Потятиннка, Марії Юрачки, М. Котіва, зятя І. Галюка, І. Павліва, вдови Грещучки та Д. Гринюка.

Безземельними халупниками числились сім'ї Гриня Візнюка; Леся Полонічика, Василини Настюкової, Іванихи Голомаджихи, Івана Нікфака, Гриця Кривендюка, Тванихи Дідички, Михайла Скануна, Івана Лесюка, Івана Роговича, Федора Боднаря, Івана Гвіздюка, Олени Тимчучки, Дмитра Раківа (з мачухою), Якова Лойованюка, Федора Смеречука, Івана Луп'яка, Григора Степана Попового, Андрія Коваля, Івана Саюка, вдови Василихи Олійнички.

Пішими в селі значились господарства Івана Бойчука, старого Івана Смеречука, Михайла Томина, Івана Томина, Івана Лаврука, Андрія Пілка, Петра Савчука, Михайла Греченюка, Василя Галюка, Дмитра Роговича, вдови Андріїхи Федоракової, Антона Дидиніва, Олекси Ігнатового, Іванихи Цимбалючки, Івана Смеречука, Василя Беркещука, Івана Лесюка, Костя Сав'яка, Федора Настюка, Олекси Юрика, Андрія Гуцула, Дмитра Костюка, Петра Сав'юка, Івана Галюка, Гаврила Роговича, Костя Потятинника (з зятем), Петра Роговича, Івана Семкова, Івана Майданського, Василя Гопелкатюка, Федора Тимчукового, Андрія Луп'яка, Юрка Грещука, Івася Солотвинського і Михайла Мельника.

Тяглими були газдівства Якова Доронюка, Михайла Тремтячого, Івана Беркещука, Миколи Марусяка, Степана Терпелюка, Андрія Ковцуняка, Івана Ковцуняка, Дмитрихи Смеречучки, Степана Візнюка, Дмитра Бакая, Мартина Мандрука, Семена Годованця, Романа Візнюка, Михайла Візнюка, Федора Смеречука, Івана Смеречука, Гриця Візнюка, Івана Мосюка, Прокопа Візнюка, Василя Степана Попового, Івана Сиротюка, Гриця Терпелюка (з сином), Федора Смеречука, Федора Матвіїхи Терпелючки, Михайла Беркещука, Степана Беркещука (з батьком), Івана Дмитра Футулуйчука (син), Дмитра Лаврука, Степана Потятинника, Івана Степана Потятинника, Семена Терпелюка, Михайла Гладуняка (з сином), Костя Гнатюка, Григора Потятинника, Петра Терпелюка, Григора Ковцуняка, Дмитра Гаха, Івана Бойчука, Василя Федюкевого, Семена Матвіїшина, Івана Нікфака, Петра Степана Попового, Федора Лаврука, Гриця Кривендюка, Павла Дякова, Прокопа Майданчука, Івана Роговича, Михайла Безгачнюка, Григора Слободяна, Григора Семкова, Андрія Оленюка, і Степана Мосюка“ [63].

Жителі Княждвора займалися найбільше в цей час, як і раніше, землеробством. Тягловою силою в господарстві був віл. “Коней тримало тільки три родини, - пише П. Сіреджук, - це: Іван Дирдюк, Яків Доронюк та Гаврило Флейчук. Всього в той час в господарствах налічувалось 5 коней та 144 воли. Найбагатшими родинам Княждвора були сім'ї Івана Марусяка та Якова Доронюка“ [64].

Було розвинуто в той час в Княждворі садівництво. Деякі родини досить добре доглядали сади, мали з них чималий дохід. Це були “. . . Михайлиха Дибітурова з сином, Кость Гнатюк, Степан Потятинник, Іван Мосюк, Іван Марусяк, Яків Доронюк, Гриць Терпелюк з сином і Дмитро Лаврук“ [65].

Крім солеваріння, займалися тут ще ткацтвом. Княждвір ще був відомий в окрузі і завдяки ткацтву. В той час ткацтвом займалися Іван Терпелюк, дочка Іванихи Дідички, син Олекси Ігнатового, Марія Юрачка та Михайло Скакун.

Мельникував в селі Михайло Мельник, котрий раз в тиждень з сокирою ходив на панщинні роботи до панського двору та годував орендарю свиню або вепра.

В селі була панська пасіка, на якій пасічникував Гаврило Флейчук [66].

В Княждворі була і своя сільська адміністрація, яка наглядала за порядком, виконувала всі доручення пана, а також орендаря. Сільська адміністрація складалася з “. . . отамана, присяжного, трьох смоляків (охоронців панського двору) та чотирьох побережників-лісників. Присяжним був Іван Гальчук, лісниками - Василь Гальчук, Петро Саюк, Матвій Терпелюк і Олекса Юрин. Панський двір пильнували Юрко Грощук, Яків Лойованюк та Федір Тимчуків. Атаманував в селі Федір Доронюк“ [67].

Тяжкими були повинності селян в цей час. Як тяглі, так і піші піддані, котрі сиділи на півгрунтах, щотижнево протягом року двічі на тиждень ходили на панщину, а четвертинники - по одному дню. Крім того, тяглі господарі двічі на рік ходили на панщизняні роботи: заорки і оборки, а також два дні на закоски, обкоски, зажинки і обжинки. Кожен сільський двір, - знаходимо в джерелах, - відробляв також дві толоки й 12 раз виходив на шарваркові роботи по ремонту орендаторського двору, солеварні, млинів, корчми, винниці, доріг і мостів.

Крім панщинних робіт, жителів села заставляли сплачувати гроші та натуральний чинш. Так, зокрема, півгрунтові давали 5 шелягів, а четвертинники - по одному крейцару. Від підгрунтового господарства брали по 8 гарнців хмелю, а від четвертинника - половину цієї квоти. За кожний вулик бджіл платили по встановленій таксі (якій - не вказано). Ще до панського двору давали по одній курці (або за нею 7, 5 гроша) та трохи яєць (2 яйця - 1 грош).

Жінок змушували з панського прядива на семипь'ядовому мотовилі змотати моток в 30 пасм по 30 ниток в кожнім, або за цю роботу заплатити 15 грош. Окрім цієї роботи, княждворяни в числі позапанщизняних робіт коноплі і льон вибирали, вимочували і віддавали до панського двору“ [68].

За даними інвентаря 1783 року були ще й різного роду податки. “Одночасно платили податок від худоби - рогове - за бика, корову, коня, дорослу телицю по 1 злотому, а за перезимоване теля, жеребця - по 12 грош. Окрім цього, кожну 20-ту вівцю господарства, а якщо від кіз, то козу з кізлям. Від пня домашньої пасіки з двору давали по 12 грош, а від підсвинка - 6 грош. Чоловіків ще щорічно заставляли до двору виготовляти 120 драниць з півгрунтового та 60 драниць від четвертинного господарства, а жінок - виростити і посадити капустяну розсаду без панщини“ [69].

Як бачимо із цих документів, життя в селі Княждвір, як і в інших навколишніх селах, було досить тяжке. А якщо порівняти з панщиною і половини XVIII століття, то до кінця XVIII століття вона стала набагато важчою. Але люди жили, працювали, народжували і виховували дітей. Життя йшло. Змінювалися покоління одно за одним. Село зростало. Росла і національна свідомість людей.

Отже, життя на території, де знаходиться сучасний Княждвір, виникло давно. Хронологічний час цього періоду історії села охоплює тисячі років і про життя людини цього часу нам, по можливості, дають відомості далеко не повні розкопки, що проводились в селі, а також сусідніх селах.

Сивиною віків віє від часів заснування села, яке, безперечно, виникло в княжі часи, про що свідчить назва села. Хоч життя тут виникло, за даними археологічних розкопок, набагато раніше. Хоч як намагалась польська влада доказати, що це так, але не змогла, бо ж не могла стерти в пам'яті людській всіх тих старовинних назв, якими йменуються кутки села, частини лісів, легенди, перекази тощо.

Пережив Княждвір князівські часи, в які тут добували соровицю і варили сіль, яку потім відправляли в Коломию. Тоді і був побудований в селі великий замок, в якому проживали князі.

Після горезвісної Кревської унії шляхетська Польща остаточно оволоділа Галачиною, в тому числі і Княждвором. Тоді-то і попадають вперше в польські акти письмові згадки про село. Це було 1416 року.

Значно погіршувало долю княждвірського люду татарське лихоліття, коли орди волоським шляхом рік в рік нападали на наші землі, приносили руїну і смерть, забирали односельчан в неволю.

Кріпосницький наступ шляхти на село, як і на інші населені пункти Прикарпаття, викликав антикріпосницьку опозицію селян. Це виливалося в великі народні заворушення, що поширювались, часом, на великі території.

Не обминули село і події Визвольної війни Б. Хмельницького проти панської Польщі. Тут діяли загони Семена Височана і Івана Грабівського. Як пише в своїх спогадах наш земляк з Австралiї В. Слободян, опираючись на документи Лвiвського обласного архiву (Т-V стр. 163) що, життя селян було надзвичайно тяжким. Вони ставали до боротьби. Пiпроводом попа Василя, селяни сiл Товмачик, Княждвiр IванiвцiКшiдач, Сопiв напали на замок зполбщених українських магнатiв старого боярського роду Шумлянських на горi “Сповзь“ над Прутом в Княждворi, облягли його за кiлька днiв до приходу вiйськ Хмельницького i зруйнували його дощенту.

В XVI столітті набуває великого поширення рух карпатського опришківства, керівниками загонів яких були й люди з Княждвора, про що красномовно свідчать архівні дані. Це підтверджено і в підручнику “Історія України“ для 7-8 класів, де записано: ? Майже шість років продовжувалась боротьба народних месників Івана Винника та Василя Гліба“ [70].

Та польська окупаційна влада лише захистилась від цих ударів повсталих, але не впала. Вона лише після цього ще більше посилила визиск народу.

Продовжувався процес захоплення шляхтою селянських і громадських земель, росла кількість безземельних селян. Надмірне збільшення панщини, позапанщизняних робіт, всяких натуральних та грошових виплат, військові постої в селі, розорююча орендна система управління шляхетськими маєтками, національно-релігійне гноблення в буквальному розумінні цього слова зводили населення Княждвора майже до рабського становища. В кінці XVIII століття влада змінилася, але становище народу аж ніяк від того не покращилося. Так закінчувалися літописні сторінки історії Княждвора XVIII століття, щоб продовжити свою історію в наступному, багатшому на історичні події, ХІХ століття, про які вже є більше різного роду джерел.

Розділ 2

Літопис села Княждвір

в ХІХ столітті

З приходом Австрії 1772 року в Галичину і переходом маєтків державі в 1787 році було створено Печеніжинське камеральне управління. Воно складалося з австрійських чиновників, у руках яких зосередилася адміністративно-судова влада. Це камеральне управління було поширене і на Княждвір, що підтверджує тогочасна печатка села (фото 4).

В. В. Грабовецький в своїй праці “Історія Печеніжина“ пише: “Деякі села, що входили в камеральне управління, мали власні печатки, якими скріплювали свої урядові і громадські документи. Це можна побачити на печатці села Княждвора. Вона була овальної форми, зліва - копиця сіна з застромленими в неї господарськими вилами, праворуч - постать селянина з косою і граблями біля дерева, а по окраїнах напис німецькою мовою: “Цісарсько-королівське Печеніжинське камеральне управління“ і по середині напис - Княждвір“ [1].

Багато змінилося з приходом Австрії в системі економічного укладу Галичини. Насамперед, австрійський уряд з метою з'ясування економічного стану Галичини в післяпольський період провів два перші поземельні кадастри, що увійшли в історію під назвою Йосифіканської (1785-1788) та Францисканської (1819-1820) метрик [2]. Ці матеріали дають відомості і про Княждвір. Назви походять від імен австрійських імператорів Йосифа ІІ (1780-1790) і Франца І (1804-1830), під час панування яких були складені ці поземельні кадастри.

Хоч пройшла зміна влади, але становище селян було дуже важке. “В кінці XVIII - на початку ХІХ століття селяни відбували 78 днів панщини на рік, безземельні халупники - 67 днів виконували пішої панщини, платили податки від худоби і пасік, подушні податки. За випас худоби на державних грунтах сплачували по одному злотому рогового“ [3].

Приблизно такий розмір кріпосних повинностей відробіткової ренти, як і данин, і грошових чиншів, був і в Княждворі, і в інших селах цього краю, до часу скасування панщини. Австрійське державне управління скарбу камеральних Печеніжинських маєтків намагалося регулювати ці повинності, і з метою правових відносин у 1812 році був утворений в Печеніжині камеральний суд, який проіснував до 1854 року для юридичного нагляду за окружними селами, в тому числі й Княждвором.

“Багато австрійських чиновників були пройдисвітами і авантюристами. З метою наживи вони з центральних провінцій Австрії радо “попливли“ в Галичину. Не випадково магнатка Катерина Коссаковська з Потоцьких на запитання імператриці Марії Терезії, як їй подобається Відень, відповіла: “Від останнього мого перебування тут Відень набагато покращав. Особливо знаменним є те, що віденці після приєднання Галичини познімали з вікон грати, бо всі ті, від кого раніше старанно охоронялись, вислані в Галичину на посади чиновників. “ [4].

В Княждворі продовжувалось добування солі. Солеварня працювала до 30-х років ХІХ століття. Михайло Миронюк в своїй статті “Про що розказують назви, пише: “За Австрії всі соляні джерела і промисли, які були в приватному (громадському користуванні), були монополізовані державою“ [5].

А вже в “Словнику географічному королівства Польського“ записано: “Була солеварня до 1830 року, а тепер закинута“ [6]. Зліквідовано було й “Саліну“ так як добувати сіль тут вже стало невигідно. Соляні джерела було відкрито і в Ланчині, який знаходиться біля залізниці, і сіль звідти легше було вивозити і доставляти в Коломию. А були і інші причини. Ось що про них пише професор Грабовецький: “Із утворенням кордонів між Австрією і Росією після першого поділу Польщі різко зменшилась торгівля між Галичиною і Наддніпрянською Україною. Австрійський уряд встановив монополію на продукцію солі, закривши солеварні центри на Покутті за винятком Косівських та Делятинських соляних бань. Зупинився, а радше зменшився вивіз солі із Гуцульщини на Схід. В силу цих подій Коломия втратила право головного складу солі, яке вона посідала за часів Речі Посполитої. Це послабило її економічне становище, зменшило торговий обіг, кількість працівників соляних складів і купців. “

Важче стало з роботою і у Княждворі, бо багато людей залишились без засобів до існування. “Всі “вікнища“ були закриті за винятком головного джерела на Бані, яке на вимогу селян залишили для соління паші для худоби. Використовувати її мали право 20 околичних сіл. Ці права здобула українська парламентська репрезентація в австрійському парламенті у Відні“ [8].

Прості селяни, які мешкали поблизу криниці з соровицею, крадькома, переважно ночами, добувались до криниці, набирали соровиці і варили з неї сіль. Сіль була тоді дуже дорогою. Вони везли її на Поділля і там міняли на зерно чи щось інше. Та за варіння солi влада часто притягала людей до відповідальності, накладала штрафи, бо держава мала монополію на цей промисел, а значить і великі прибутки. Поліція ловила людей і часто їх арештовувала. А за цим йшли різного роду покарання.

Майже половину села займали державні ліси і луги. Як пише в своїх спогадах С. Бакай, село “. . . було зі всіх боків опоясане “скарбом“, який проводив крайньо нищівну політику у відношенні приватної власності селян, громади зокрема. Тому управна площа села була невистачальна і тим самим село Княждвір, хоч і велике за своєю площею, не могло зачислятись до заможних сіл підгір'я. Самовистачальних господарств було не більше 50%, решта в більшій чи меншій мірі мусили доробляти, де хто міг: фірманками (вивіз дерева з лісу), жнивами на Поділлі та фаховим ремеслом: ткацтвом, килимарством, колодійством, теслярством, різьбярством, пилянням колод на дошки, рубанням дерева в лісах, виробленням лещат (лижів) тощо, включно з вишиванням, навіть недозволеним варінням солі“ [9].

Найбільшим лихом для села був державний скарб - державні ліси і луги, які різними неприродними і крутими межами врізалися в територію селянських земель. А зроблено це було для того, щоб легше захоплювати і так маленькі клаптики селянської землі, створювати селянинові, і так обстяженому різного роду повинностями, великі господарські труднощі. Тяжко було доїздити до своїх садиб. Часто із-за цього люди судилися, виплачували різні судовi виплати та штрафи.

Держава володіла і всіма лісами в Княждворі, яких було дуже багато. В цих лісах росли смереки, ялиці, дуби, буки, ясени, берези, явори і інші дерева. Досить багато було тисових дерев в місцевості “Сповз“ (де раніше був княжий замок). Тис - досить рідкісне дерево в наших лісах, навіть і в цілій Європі. Раніше його сильно вирубували, тому дерев залишалось все менше. “Княжий тисовий гай є єдиним рідкісним місцем в Європі, де на незначній площі сконцентрована велика кількість тису, де кліматичні і ґрунтові умови сприяють росту і природному відновленню цього рідкісного дерева“, [10] - писав в своїх працях ентузіаст-дослідник, вчитель з Бані Княждвірської М. І. Юзьків. Першу згадку про княждвірські тиси він виявив у 1893 році. Але тоді лише згадувалось про найбільшу кількість тисів на Прикарпатті в околицях Печеніжина. Та заповідники в ті часи так і не було створено, бо владі до цього не було діла.

Сторожами державних лісів були, переважно, чужинці, які переслідували людей, де тільки могли. Лісники і гайові добре оберігали власність держави. Це були, переважно, поляки. В лісі не можна було збирати хворосту, грибів, ягід. Часто навіть заборонялось переходити по віками втоптаних стежках. За це треба було платити, але люди не мали грошей. Тому вони не завжди корилися владі. Життя заставляло їх порушувати закони держави. Часто виникали конфлікти між селянами і державними чиновниками.

“В роках 1870-1880-х, коли вперше закладався “ґрунтовний кадастр“, тоді при владі, в більшості, були поляки, - пише в спогадах С. Бакай. - Державний скарб через необережність і необізнаність з приписами тодішніх представників громади, великі полоси землі, які не були в тому часі приватною власністю громади, переважно пасовиська, вписав до кадастру, як власність того “скарбу“. Такий впис був правосильний, якщо до певного визначеного часу невнесено спротиву з боку власника, тобто громади. Таких спротивів не могло бути, бо лісова служба наперед застрашувала селян великими податками. Отже, таким чином, державний скарб загарбав багато селянської приватної власності, а громада втратила великі полоси пасовиськ по обох боках Пруту, починаючи від границь Товмачика аж до Шепаровець“ [11].

За австрійських часів в селі була побудована цегельня. Там працювали здебільшого, приїжджі. Це були поляки, німці чи австрійці. Цегельня була збудована на місці, названому Баня (там тепер пасовище для худоби). Як згадує найстарша жителька села Димедюк Ганна Іванівна (1899 року народження), її дід був переселенцем з Австрії ), австріяк або німець за національністю). Звали його Фердинанд. Приїхав він в Княждвір для праці в цегельні. Був він бідним. Оженився в селі на дівчині Теклі, яка була полькою за національністю. Народилася в них дівчинка. Назвали її Рузя. А так, як національність дівчат при Австрії записували по матері, то Рузя записана полькою. Вони вийшла заміж за українця Римарчука Івана, місцевого жителя і інші діти записані українцями по національності. “ [12].

Цегла, що вироблялась на цегельні, використовувалась для місцевих потреб. Цегельня була невелика.

Фабрик великих у селі не було. В ХІХ столітті був побудований млин єврея Бретлера, який згорів під час першої світової війни. Було збудовано також тартак єврея Екштайна, який працював до 30-х років в ХХ століття. Тому населення не мало якихось постійних заробітків. Люди з Княждвора наймалися на різні роботи. Зокрема, в сусідньому Печеніжині був побудований в другій половині ХІХ століття нафтопереробний завод - дистилярня, або, як її називали, рафінерія, що сприяла широкому збуту очищеної нафти за кордон. Печеніжинська рафінерія була третьою по величині в Європі. Професор Грабовецький В. В. пише: “Як на видобутку нафтової ропи в Слободі Рунгурській, так ів Печеніжинській рафінерії, працювали робітники з Печеніжина та сусідніх сіл“ [13].

Напевно, там працювали і мешканці Княждвора в пошуках заробітків, бо до Печеніжина через ліс можна добратися без транспорту за 30-45 хвилин. Це набагато швидше, ніж до Коломиї. “Умови праці, - пише автор “Історії Печеніжина“, - були важкими і небезпечними, оскільки при примітивній та ручній техніці люди буквально виснажувалися, а часті обриви канатів та вибухи газів призводили до загибелі робітників, як це сталося в 1874 році“ [14].

За часів Австрії був вільний виїзд робітників на працю до Румунії, Німеччини, Австрії, Франції, Канади, США. Перші потоки еміграції з Галичини почалися в 1890 році. Відтоді, як згадують джерела, по 1910 рік з Княждвора виїхало 68 чоловік.

З часу проведення останньої інвентаризації села 1783 року, на жаль, не знаходимо ніяких письмових згадок про село Княждвір: ні кількості жителів, ні їх занять. Аж знайдено архівні дані за 1832 рік.

Однак , кількість жителів Княждвора з кожним роком зростала. Основну його частину складали українці. На другому місці по чисельності були євреї, які поселились в Княждворі, напевно, дуже давно. Але на перші архівні згадки про поселення євреїв в Княждворі ми натрапили в 1897 році. Можливо, їх просто не записували окремо. Та про те, що євреїв тут було багато, свідчить і синагога, яка була збудована в селі. Місцеві євреї, в основному займалися дрібною торгівлею, були добрими кравцями, мали свою крамницю, корчму тощо.

Третє місце за чисельністю займало польське населення. Воно було привілейованим станом, починаючи з старопольського і австрійського часів. Однак ще в ХІХ столітті серед простого люду вони не виділялися. Ворожнеча почалася аж в 20-30 роках ХХ століття.

Наведемо приклади з архівних даних про кількість населення села. У джерелах Йосифіканської (1785-1787) та Францисканської (1819-1820) метрик є перші поземельні і територіальні кадастри (облік рухомого та нерухомого майна)“: В 1832 році в Бані Княждвірський проживало 231 особа (присілок Княждвора) [15].

В 1883 році в “Словнику географічному королівства Польського“ записано: “Княждвір. Дворів було 303. Загальна площа - 1222 морги, лісів - 1494 морги. Людності: латиняни (римо-католики) - 19, греко-католики - 1820“ [16].

В 1897 році виданий “Шематизм“ греко-католицької єпархії (виходив постійно протягом ХІХ- початок ХХ століття), в якому ми теж знайшли дані про Княждвір: “Число душ: греко-католиків - 2080, латинян - 46, євреїв - 105“ [17].

Вперше тут записано і про євреїв. Але не може бути, щоб така кількість людей (105 чоловік) так зразу поселилась на території села. Значить, вони жили тут і раніше, але просто в архіви їх окремо не подавали.

Ще візьмемо дані за 1900 рік, де записано : “Княждвір. Число душ: греко-католиків - 2078, латинян - 52, євреїв - 115“ [18].

1848 рік почався бурхливими революційними подіями. Європейські події відгукнулися і в Австрії. Скоро впав і реакційний уряд Меттерніха.

“Звістка про революцію в Парижі, Відні і Будапешті докотилася до Галичини. Австрійський уряд, наляканий революційним піднесенням в Європі і селянським рухом у Галицькому краї, змушений був піти на скасування панщини. 22 квітня 1848 року Галицьке управління оголосило циркуляр про скасування з 15 травня панщини за викуп. Це підтверджено було цісарським указом від 7 вересня 1848 року“ [19].

Це була велика політична подія, яку Галичина, в тому числі і люди Княждвора, зустріли з великим піднесенням. Повсюди збиралися люди, щоб обговорити події в краї. На своїх сходах-вічах вони складали подяку Богові і щасливій долі за звільнення від 400-річного кріпацтва. “Зерна, засіяні “русалкою Дністровою“, тими подвижницькими діями жменьки галицьких просвітителів, серед яких був і коломийський патріот Микола Верещинський, дали свої сходи“, [20] - пише про цю подію автор “Історії Коломиї“.

На честь цієї події в селі було поставлено багато пам'ятних хрестів по всіх кутках села, але тільки один з них зберігся до нашого часу (фотокопія 7). Цей хрест знаходиться в даний час на подвір'ї Беркещука Михайла, що проживає недалеко від будинку культури. Він так і не був знесений ні за Польщі, ні за радянської влади, бо господарі його бережно охороняли. В часи радянської влади були вказівки знищити хрест, бо влада таких пам'яток не любила. Та господарі знищити його не дозволили, а тільки заховали від пильного ока влади - оббили дошками. Так він і зберігався аж донедавна. А в перебудовні часи він знову почав радувати серця і очі людей своїм виглядом.

Були такі хрести ще й в інших місцях: там, де зараз будинок Семкова Богдана (поклав його, як згадує Димедюк Г. І. , її дід Фердинанд): напроти теперішнього магазину на горішньому куті; під лісом, коло каплички на Козячому березі. Але всі вони були знищені за часів радянської влади.

З “весною народів“, знищенням панщини проснулася Галичина. Проснувся і Княждвір від довголітнього сну. Велику роботу по піднесенню національної свідомості русинів, як тоді називали місцеве населення, проводили в селі священики. Це були: “. . . 1870-і роки -Зареич, 1880-і роки - Голінатий, 1980-і роки -Бурачинський“ [21].

В селі була стара дерев'яна церква, але вона згоріла під час посухи десь в кінці 50-х років ХІХ століття. Почали будувати нову церкву. Будівництво почалося в 1864 році. За чотири роки будівництв закінчилося В 1864 році, після закінчення будівництва, її освятили. Ця подія сталася на храм-Богородицю. З того часу кожен рік в селі відзначають це свято. Сюди збирається багато людей з навколишніх сіл і міст. Переповідають старожили, що на освячення церкви приїжджав сам цісар. Ось що записано в історичних джерелах про цю подію: “Село Княждвір. Парафія. Церква Успення Пресвятої Діви Марії. Початок будівництва церкви - 1860 рік. Збудована і освячена в 1864 році. Патрон: його величність цісар. Парох: преподобний о. Йосиф Бурачинський, народжений в 1839 році, рукотворний в 1862 році“ [22].

Церкву збудовано в центрі села, при головній дорозі. Вона були п'ятибанна, під гонтами, зроблена з дерева. Збудована в прекрасному гуцульському стилі. Збудована бездоганно і по-мистецьки. “Хрести на банях були золочені й однораменні, повернені фронтоном на всі чотири сторони. Церкву було виложено повоскованими сировими колодами, а ікони і орнаменти виконані у візантійському стилі невідомим митцем“, [23]. А старожили кажуть, що побудована вона була без єдиного цвяха.

Досить велика була церковна площа. Навколо вона була обнесена дубовим парканом, покритим зверху гонтами. Навколо, поза огорожею, росли великі, буйні, густо розгалужені столітні ясені. Вони були наче сторожами тієї святої твердині, що надавало їй ще більше краси і святості.

Ще при старій церкві раніше був цвинтар на церковній площі. На Зелені свята селяни відвідували рідник на цвинтарі, де завжди в цей час правилась панахида. На цвинтар у давнину ходили частіше, ніж тепер, щоб поклонитися померлим родичам. В давні часи цвинтарі були при церквах. Та за Австрії, як пише професор Грабовецький В. В. , “. . . за цісарським австрійським патентом в 1781 році було заборонено хоронити біля церкви“ [24]. Виділена була площа в іншому місці, де знаходиться і тепер. З часом цвинтар при старій церкві затерся, немає вже навіть згадки про нього.

Новий цвинтар закладений у відстані двох кілометрів від церкви. Була біля церкви і капличка, яка після того, як церква згоріла, перенесли на цвинтар (фотокопія 8). Була тут і гарна дзвіниця. А на ній і дорогі дзвони, яких було дуже далеко чути. Кожен дзвін мав своє, окреме звучання. Люди переховували і зберігали ці дзвони навіть в роки воєн, щоб ніякий ворог їх не забрав (фотокопія 9). На жаль, знайшлися люди, які за одну ніч після пожежі церкви 1982 р. їх кудись поділи. І це було великою трагедією для односельчан. Бо навіть німці їх не знищили, а свої люди виявились на таке здатні.

“Княждвірською церквою, майстром якої був Чорний із сусіднього села Іванівці, зацікавився австрійський уряд опіки і консервації історичних здобутків у Відні і його представники відвідували цю церкву. Знімок її великого формату пишався між іншими в галереї згаданого відділу у Відні“ [25].

В “Українській загальній енциклопедії“ записано: “Княждвір . . . П'яти банна церква ХІХ століття, надзвичайно цінна пам'ятка українського дерев'яного будівництва“ [26] (фотокопії 10, 11).

Недалеко від церкви було приходство з гарною новою резиденцією та великим садом. Цей сад з будинком виглядав, неначе окремий хутір. Під час свят, особливо Великодних, молодь і старші люди залюбки проходжувались по садку і подвір'ю приходства. А на церковній площі усі три дні свят проводились великі ігри та розваги, співали пісень, які несли в собі поєднання язичницьких та християнських звичаїв, обрядів.

Будинок з садом належали місцевому священникові. Крім того, він мав і інше майно і доходи з нього. В “Шематизмі“ за 1897 рік записано: “Дотація пароха: орного поля - 7 моргів, сіножаті - 13 моргів, пасовиська - 6 моргів, на опалення - 51 кубічний метр дров. Додаткова конгресія: 397 злотих 34 крони“ [27].

Так як в селі було багато євреїв, вони мали свою святиню. Була тут побудована в центрі села синагога (фотокопія 12). Стояла вона на тому місці, де тепер побудовано будинок Гладуняка Миколи (між теперішньою школою і магазином). Зверху вона виглядала досить просто. Люди говорили, що цей будинок похожий на стодолу. Подібні синагоги були в Коломиї, Яблуневі, Печеніжині і інших великих населених пунктах. Тому даємо для прикладу опис Яблунівської синагоги: “Вона мала квадратну залу (головну): над вестибюлем було приміщення для жінок, яке було побудовано пізніше, вздовж однієї сторони будови. Ціла будівля була вкрита однією покрівлею з одним залом, що складалася з чотирисхилого даху, на який був накладений інший, з причілками. В середині майже квадратова в плані центральна зала мала плоску стелю, підлога зали була на один ступінь вища під вестибюля. Біма, розташована на осі зали, була близько до сіней. Зовнішній вигляд Яблунівської синагоги і іншої, в сусідньому містечку Печеніжині (друга половина XVIII століття), був багато в чому подібний до житлових споруд тієї місцевості. Їхні рублені стіни були такі самі, як і стіни інших будівель, обшиті рядком вертикальних дощок“ [28].

“Євреї молилися в суботу. В цей день вони абсолютно нічого не робили, - згадує житель Княждвора Марусяк Василь Миколайович, - а як була якась хатня робота, то наймали жителів села. Серед них був свій священик - рабин. Коли вони молилися, то з синагоги далеко було чути їхній спів. З боку здавалося, що хтось плаче. Тому під час моління селянські діти часто кидали в синагогу каміння, насміхались над євреями. Між євреями і селянами часто виникали суперечки, росла неприязнь. Це можна пояснити тим, що євреї часто обманювали простих людей, були лихварями тощо.

Хоронили євреїв на цвинтарі в Коломиї. Вони мали окремий єврейський цвинтар. Церемонія похорон відрізнялась від сільських. У них були свої звичаї, свої традиції. “ [29].

Недалеко від греко-католицької церкви був побудований народним дім-читальня “Просвіти“, а ще трохи дальше - сільська школа. “Якось так сталося, що Княждвір не мав одного відповідного до величини села шкільного будинку. Був старий будинок, в якому містилася школа“, [30] - згадує С. Бакай. А ось що говориться про Княждвірську школу в документах. В першій згадці записано: “Село Княждвір. Парафіяльна школа“ [31]. Вони значиться 1832 роком.

Перша школа в Княждворі мала громадсько-церковний характер, називалась парафіяльною, або дяківкою і виникла десь наприкінці XVIII століття. Отримала таку назву від того, що знаходилась при церкві і вчителями тоді були церковні дяки. В “Історії Печеніжина“ професор Грабовецький В. В. пише, що “. . . у протоколах, складених на основі Львівської митрополичої конситсерії, в письмовому розпорядженні Петра Білянського - єпископа Львівського, Галицького і Кам'янецького -на основі губернського указу вказувалося в 1787 році, що всіх дітей, які ходять до школи, парохи зобов'язані кожного року перед початком навчання вчити катехізму два рази на тиждень і там, де є школи, “кожного шкільного дня“ о годині 7-ій або 11-ій, коли повинно бути відправлення“ [32].

Проти княждвірська громада, як і інші громади Прикарпаття, вимагала дозволу від австрійського уряду на відкриття народної школи. І школу все-таки було відкрито.

А ось дані про школу за 1846 рік, де записано: “Село Княждвір Пістинського церковного округу. Вчитель Кобринський Василь. 15 дітей “ [33]. Дані за 1884 рік дають такі відомості: “Коломийський повіт. Однокласова школа“ [34]. А вже через три роки записано зовсім інше: “Княждвір Коломийського повіту“. Державна школа. Дітей шкільного віку - 100“ [35]. Отже, бачимо, зміни сталися на краще. Збільшувалось населення села, росла і кількість дітей, що відвідували школу.

Знайдено дані і про доходи сільського вчителя. Ось що записано в журналі “Учитель“ N 5 за 1893 рік: “Центральна рада окружна в Коломиї оголошує конкурс сталих вчителів: а) при школах людових однокласних сіл . . . села Княждвора встановити платню 300 злотих річних і ужиток з поля і морг“ [36].

А вже в джерелах за 1900 рік записано, що “Княждвір має двох-класову школу“ [37].

У школі навчалися діти селян і ремісників. Навчальний рік починався у вересні. Вчили тут читати, писати і рахувати. Обов'язковою була наука Божа. Підручників у дітей не було, лише в вчителя. Свідоцтво одержував лише той, хто міг за нього заплатити.

Але до школи ходили не всі діти. Вдома було багато роботи. За тих, хто не відвідував школу, батьки платили штраф. Про це розповіла найстарша жителька села Димедюк Ганна Іванівна. Але штраф був дуже малий, так що легше було його заплатити, ніж залишитись без допомоги дітей по дому. У її матері були маленькі діти, за якими треба було доглядати [38]. Тому багато дітей в той час у школу так і не ходили.

Отже, життя в Княждворі продовжувалось і в ХІХ столітті. Зростала кількість населення; і українського, і єврейського, і польського. Привілегійоване становище мали поляки і, особливо, євреї, які жили на найкращих місцях біля головної дороги і промишляли лихварством, орендою, всякого роду торгівлею.

Австрійська влада не була кращою, ніж польська, бо становище селян з приходом Австрії аж нічим не покращилось. Навпаки, більше ставало безземельних і малоземельних селян. Треба було і далі працювати на панів, віддавати їм все найкраще.

Не принесла полегшення людям Княждвора і відміна панщини в 1848 році, хоч це була, безперечно, подія великої ваги. Та селяни, не маючи достатніх коштів на прожиття, знову ж таки попадали в залежність до лихварів, багачів, мусили шукати заробітку на стороні, навіть в далеких заморських краях. Багато односельчан назавжди виїхали до Канади, США, Англії, а деякі з них повернулися.

Але починала зростати національна свідомість односельчан. Особливо це проявилося в кінці ХІХ століття. І це заслуга сільських священиків, які проводили велику культурно-освітню роботу серед княждворян і виявилися чесними і добрими людьми. Більше дітей почали відвідувати школу. Селяни добилися створення в селі “Рідної школи“. Появилися і перші люди в Княждворі, які мали освіту і теж будили національну свідомість односельчан. Всі ці події привели до того, що Княждвір на початку ХХ століття став ареною діяльності різних просвітницьких організацій, гуртків, товариств тощо. Село стало одним з найактивніших в Коломийському повіті, а також і в Галичині. Але основні події відбулися в ХХ столітті.

Розділ ІІІ

Історія села в ХХ столітті

Початок ХХ століття населення Галичини зустрічало в тяжких умовах. “Після призначення губернатором Галичини А. Голуховського політичне становище українців значно погіршилося. Після австро-угорського порозуміння польська шляхта повністю контролювала Галицький сейм, що був відновлений в 1861 році. Відень не втручався у галицькі справи, якими фактично керували поляки“ [1].

Становище людей в Княждворі теж було тяжким. Не було роботи. А постійні утиски з боку влади гнітили душі простих людей. Та, незважаючи на це, починається хвиля національного і духовного відродження. Це було також пов'язано з політизацією всієї Європи.

“Завдяки успіхам на освітньому, релігійному і культурному відтинках Галичина стає центром українського національного руху. Намагання польських кіл перешкодити посиленню українських позицій привели до ворожості між двома спільностями“ [2].

Не обминули ці неприємності і мальовниче село Княждвір. Як уже раніше зазначалося, в селі проживали родини поляків. На початку нового століття вони були, як і українці, і нічим не виділялись. Одним словом, були такими, як і всі жителі села. Але влада вже почала робити між українцями і поляками різницю. Як згадує С. Бакай, “. . . з кінця ХІХ - початку ХХ століття починається боротьба українців з поляками у виборах до австрійського парламенту та крайового сейму у Львові. В тих часах, а також і пізніше, протиукраїнську пропаганду вели різні наслані лісничі, побережники та інші поляки, які за вказівками польської влади в Галичині взялися за будову польського “пляцдарму“ в Княждворі. За їх старанням, а особливо надлісничих Слободи і Романовскього, знаних україножерів, силою поляків відтягнуто від українців“ [3]. Тоді ж, в 1912 році, за громадські кошти з місцевої цегли було побудовано польський костел (фотокопія 13) і при ньому польську читальню. Але все одно і це не змогло посварити між собою простих людей.

На посвячення костелу був запрошений поляками австрійський престолонаслідник архикнязь Карл. “В тому часі перенесла була австрійська влада з Відня до Коломиї сьомий полк драгунів, комендантом якого був австрійський престолонаслідник. Це було зроблено з мотивів політичних, бо Австрія стояла вже напередодні війни з Росією, а ще політичний український рух в Галичині був уже такий, що Австрія мусили з ним рахуватися, то треба було якогось наближення по черзі високопоставлені особи“ [4].

Посвячення костьолу було гарної літньої пори. Була неділя. Поляки стягнули до Княждвора багато різних людей. Карл із Зитою, яка була його нареченою, їхали на посвячення костьолу. Але вони мусили проїжджати мимо греко-католицької церкви, бо іншої дороги не було. Українці задумали перешкодити полякам. Місцевий священик о. Майковський зібрав багато княждворян, шкільну дітвору, представників різних організацій та церковне братство з процесією. Всі вони вишикувались по обох боках дороги навпроти церкви. Коли над'їхав архикнязь із Зитою в супроводі своїх військових, побачив масу народу і зупинився. Народ вітав його і Карл не знав, що робити. Тоді підійшов священик о. Майковський, який добре знав німецьку мову. Він привітав Карла і Зиту, попросив до церкви, де на їх честь був відправлений молебень. Хор церковний і школярі проспівали їм “Боже, будь покровитель“. Престолонаслідниця Зита, якій діти вручили букети квітів, почала роздавати подарунки - брошки з ініціалами “КЗ“. Після цього Карл хотів їхати назад до Коломиї, але йому сказали, що до польського костьолу ще треба їхати далі. Поляки, коли довідались, що сталося, почали лаяти о. Майковського і дехто вже пішов додому. Та тут приїхав престолонаслідник. Костел був освячений. Але вже не було того ефекту святковості, на який розраховували поляки.

“Перший рік ХХ століття знаменитий тим для Прикарпаття, що 5 травня 1900 року в селі Завалля на Снятинщині відомий український громадський діяч, адвокат з Коломиї д-р Кирило Трильовський заснував першу “Січ“ - руханково-пожежне товариство. Вже в самій назві чуємо гомін давніх козацьких січей, що свідчило про незабутні традиції нашої славної бойової минувшини“ [5] - пише доктор історичних наук професор В. В. Грабовецький.

Спочатку виникають такі “Січі“ в сусідньому Печеніжині. А трохи пізніше і в Княждворі. Ось ще згадує про це С. Бакай: “В роках 1905-1914 значно був поширений в селі рух радикальної партії Кирила Трильовського, родом з Коломиї, що було початком організації товариства “Січ“ та зриву добровольців до УСС в 1914 році“ [6].

Ось що пише про ці події В. В. Грабовецький: “Після С. Завалля виникає подібна “Січ“ у Печеніжині, а далі в Сопові, Корничі, Балинцях. На весну 1902 року їх тільки на Покутті налічувалося десятки. Вони постійно підтримували зв'язок з головною централлю в Коломиї. З'являються інструктори по вправах і відзнаках. За спогадами Петра Трильовського, відзнакою члена “Січі“ була малинова стрічка, а на ній жовтою волічкою слова “Січ“ і назва села чи міста.

Кошовий мав синьо-жовту стрічку, осавул - синю, а по боках - жовті паски, писар та старшини мали стрічки інших кольорів. Кожний січовик носив ще й топірець. Прапори сільських “Січей“ були малинової барви з синьо-жовтою стрічкою вгорі держака; повітових - синьо-жовтої барви з малиновою стрічкою вгорі. По одній стороні прапора дві руки, що тримали серп, а по другій стороні - портрет одного з гетьманів чи якогось діяча з нашої історії.

У приміщенні “Січі“ відбувалися збори, навчання для неграмотних, лекції з історії України. Після побудови Народного дому в Коломиї в ньому діяли курси для січовиків. Тут січовики слухали лекції з історії України, засвоювали руханкові вправи. Лише за перших 5 років “Січей“ (1900-1905) в Коломиї прослухало такі курси 350 січовиків з різних сіл Коломийщини. На 1914 рік лише на Коломийщині було організовано понад 20 “Січiй“, а в них - понад 1000 січовиків [7].

В праці “Історія Коломиї“ згадується про людину, яка стояла разом з Кирилом Трильовським біля самих коренів зародження січового руху. Це був Лаврук з Княждвора, який пізніше воював в легіоні УСС і загинув на Маківці [8].

“Підготовлені на Коломийських курсах січовики збиралися в читальнях Просвіти, де проходили руханки, вистави, курси, навчання для неграмотних. Вони боролися з пияцтвом, були засновниками товариства тверезості, організовували громадські бібліотеки, пропагували газети й журнали, допомагали бідним гімназистам, боролись за рідну школу, підтримували українські церкви, брали активну участь у відзначенні національних дат.

Огляд січових шкіл відбувався на січових з'їздах, яких відбулося на початку ХХ століття шість.

Перше велике січове свято відбулося в червні 1902 року в Коломиї. На свято прибуло кілька сто січовиків з Коломийщини. Всі в народних одностріях з малиновими стрічками“ [9].

До першої світової війни в Княждворі панував народовський дух, який охоплював більшу частину населення. Москвофільства не було взагалі.

Далі росла кількість населення Княждвора. Ось переглянемо дані “Шематизму“, де записано про це: “Населення в 1906 році: греко-католиків - 2310, латинян - 56, євреїв - 160“ [10]. А ось дані перепису населення 1910 року в Княждворі: “Кількість населення: греко-католиків - 3207, латинян - 58, євреїв - 145. Більша власність -державна. Монополія на сіль, ліс“ [11]. І накінець, статистика 1914 року: “Населення: греко-католиків -3350, латинян - 60, євреїв - 168“ [12]. Отже, як і раніше, найчисельніше українське греко-католицьке населення, другі по чисельності - євреї, а треті - поляки, яких в селі було найменше.

Церква в селі діяла і далі. До 1906 року, як ми бачимо з джерел, ще був священиком Бурачинський. А вже в 1907 році в документах записано: “Декан Майковський. Княждвір.“ [13]. Він віддав багато років своєї служби людям Княждвора і на протязі того часу переніс чимало переслідувань з боку влади. “В першу світову війну через фальшивий донос був арештований і вивезений до концентраційного табору в Талергофі, а за польських часів платив різні адміністраційні кари. Все це у відплату за його діяльність, яку посвячував своєму народові. І тому він назавжди залишиться в пам'яті, як великий священик і патріот-українець“ [14], - згадують нашi земляки за кордону С. Бакай, В. Слободян та iншi старші людi - княждвiрцi.

Майковський був великим авторитетом для села. Його слухали, з ним ділились і горем, і радістю. В Княждворі він пропрацював аж до 1946 року. Він і вся його сім'я похоронені на сільському цвинтарі.

В селі до першої світової війни діяла школа, а друга була побудована біля костьолу в 1912 році. В архівних документах записано: “1906 рік. Княждвір. Школа - двохкласова. Язик викладання - руський. “ [15]. А вже в 1914 році такий запис: “В Княждворі дві школи з чотирьох планових“ [16].

В Княждворі були створені на початку ХХ століття різні заклади, товариства. Створено було і товариство “Просвіта“. Це був будинок, збудований недалеко від школи, де збирались члени “Просвіти“. В архівних даних за 1906 рік записано: “Княждвір. Читальня “Просвіти“. Членів - 185. Голова - селянин. “ [17]. Цей будинок був справжньою святинею, місцем, де відбувалися всі основні події українського національного життя.

Крім “Просвіти“, в Княждворі, за даними джерел, в 1906 році були: “Шпиталь церковний під зарядом пароха. Братство церковне і братство тверезості 3 262 чоловік“ [18]. Ці братства проводили велику виховну роботу серед населення, рятували людей від відвідування корчми, від лихварського визиску.

При церкві існував здавна церковний хор, який виконував не тільки релігійні пісні і співав на богослужінні, але включав у свій репертуар пісні світського характеру, які виконувались в дні церковних свят, національних свят, на хрестинах, весіллях тощо.

Але наступали тяжкі роки. “Поділена між двома головними противниками, Україна вже від початку першої світової війни зазнала великих руйнувань. Близько 3 мільйонів українців воювали в складі російської армії, 250 тисяч - у складі австрійської. Декілька найбільших битв на Східному фронті відбулося в Галичині. Більша частина Західної України постраждала від безперервних наступів та окупацій“ [19].

Не обминуло лихоліття першої світової війни і Княждвір. Багато наших земляків були на службі в австрійському війську. Вони мусили воювати за чужі інтереси (фотокопії 14, 15).

“Величавий здвиг галицьких “Січей“ у Львові 28 червня 1914 року продемонстрував не лише протипожежно-руханкові вправи товариств, але й бойову силу українців. Львівська газета “Діло“ 29 червня писала, що “за короткий час свого існування зорганізовано 50 товариств “Січових Стрільців“. Січовий здвиг у Львові, як раніше в Коломиї, Снятині і Станиславові закінчилися масовими військово-спортивним вправами стрілецьких підрозділів. Тоді, як пишуть дослідники, при Українському Січовому Союзі повстала стрілецька секція, яку назвали “Стрілецьким товариством“, що і стало головним штабом при організації січового стрілецтва. Ця секція прийняла статут “Українських Січових Стрільців“. . .

Всього в лавах легіону Українських Січових Стрільців налічувалося з Коломиї й Коломийщини біля 300 вояків. З них полягли в боях, були поранені чи загинули в чотирикутнику смерті 62 герої“ [20].

“Усвідомлюючи непримиренну ворожість російського царизму до ідей суверенності України, а також відносну толерантність Австро-Угорщини до ідеї української автономії, ще напередодні війни західні українці запевнили австрійський уряд у своїй лояльності. . . Галицька молодь гаряче відреагувала на заклик творити національні збройні сили. Вперше в новітній історії було сформовано українські військові частини - добровільний легіон Українських Січових Стрільців“ [21].

Як лише Австро-Угорщина вступила у війну, багато людей з Княждвора теж пішли воювати. Ось в спогадах нашого земляка є їхні прізвища: “Василь Шевчук, Микола Візнюк, Михайло Литвинюк, Григорій Міщук, Ілько Городенко, Григорій Потятинник, Юрко Футулуйчук, Петро Бакай, Степан Фарбішевський, Петро Пакет, Іван Семків, Юрко і Федір Марусяки (брати), Петро і Яків Ковбель (брати), Дмитро Мосюк, Василь Футулуйчук, Дмитро Стрілюк, Федір Терпелюк, Микола Слободян, Федір Настюк, Михайло Беркещук, Дмитро Настюк, Микола Потятинник, Дмитро Потятинник, Іван Чавага, Василь Кенюк, Андрій Тремтячий і інші. “ [22].

В складі Гуцульської бригади УСС воювали Василь Бакай, Василь Дяків та Іван Лаврук. “Іван Лаврук згинув у боях на Маківці. Його ім'я вписане між 33 іменами загиблих, які увіковічнив різьбляр Литвиненко в пам'ятній таблиці, що була вмурована в парафіяльній церкві с. Тухля, повіт Сколе“, [23] - пише у своїх спогадах С. Бакай. Про цей випадок написав і краєзнавець П. Арсенич, який надрукував свою статтю про українських Січових Стрільців в 1993 році. Він писав, що “. . . на горі Маківка відзначився вояк І. Лаврук з Княждвора“ [24].

Воював в легіоні УСС, а потім в Українській Галицькій Армії житель Княждвора Скавронський Дмитро Іванович, який народився в 1882 році, а помер в 1956 році. В. М. Футулуйчук в статтi про Княждвір пише: “Ще одному мешканцеві Княждвора, Скавронському Д. І. , на знак поваги за його геройство генерал Тарнавський подарував свою фотографію (той був його ад'ютантом).“ [25]. Про це згадує і дочка Скавронського Д. І. Гаврищук Марія, яка розповіла, що батько був в Австро-угорській армії з 1912 року, а повернувся додому аж в 1920 році. Служив він в легіоні УСС, а потім в УГА (фотокопія 16).

Деяка частина людей евакуювалася в роки першої світової війни поза межі Галичини. Австро-угорські власті реквізували частину майна мешканців села.

В 1914 році російські війська прорвали фронт і зайняли Коломийщину. Десь в жовтні 1914 року вони вступили в околиці Княждвора. Як пише автор “Історії Печеніжина“, “. . . це були “черкеські козаки“. . . Вони нападали на селянські хати, гвалтували жінок, грабували жидів, . . . вирубували ліс, від громади вимагали здачі худоби, брали всіх, хто мав коні, на форшпани. Загалом, окупація . . . російськими військами нанесла багато шкоди. Це викликало голод. А, повернувшись, австрійські війська переслідували багатьох за допомогу росіянам, деяких ув'язнювали і заслали в концентраційний табір Талергоф, багато юнаків мобілізували на війну. “ [26]. В Талергофі, як вже було сказано, відбував в цей час покарання і священик о. Майковський.

На початку літа 1916 року російська армія, знову витіснивши австрійців з Коломиї, повторно зайняла навколишні села, а разом з ними і Княждвір. Тут в боях на територiї с. Княждвiр, при форсуваннi р. Прут оримав легке поранення солдат росiйської армiї майбутнiй командир Громадянської вiйни В. I. Чапаєв. Вони вже тут стояли до 1917 року. Село за цей час зазнало значних руйнувань. Професор В. В. Грабовецький пише, що “. . . прийшла друга московська окупація. Цим разом не було черкеських козаків, але було багато українців. Та найгірше було те, що з весною 1917 року почалися часті солдатські мітинги, зросла пиятика і картярство, в яке втягувалися підростаючі хлопці. А десь серед літа того року нагло все припинилося, зникли стоси продуктів, розібрано польові пекарні, більшість солдатів покинула квартири. А одного ранку з'явились козаки на конях і почали забирати рогату худобу. Забрали дуже багато, але їм не вдалося перегнати всю худобу до Коломиї. “ [27].

Село Княждвір було тереном затяжних боїв. Ще і до сьогодні є окопи тих часів, що нагадують людям про ту страшну війну. Під час боїв румунами було спалене понад 100 будинків, а це дуже велика частина села. Згорів млин, читальня “Просвіти“, продірявлено було дах церкви. Багато будинків зазнало руїни. Шкода, заподіяна військовими діями, була величезна.

Багато односельчан попало в полон. Так дід Рогозіної Г. В. Димедюк Іван та дід Футулуйчука В. М. Бакай Василь попали в полон до італійців. Там вони пробули до 1920 року. Аж в 1920 році повернулись додому, сильно підірвавши своє здоров'я. Другий дід Рогозіної Г. В. Марусяк Микола, повернувшись з армії, пішов в легіон Українських Січових Стрільців, брав участь в бою під Бродами, де їхні частини були розбиті. Повертаючись з цієї битви, попав в полон до румунів. Це було вже недалеко від дому, біля села Раківчик ( в Дубині). Його забрали до Раківчицької школи, де тоді збирали втікачів, а потім повели до Коломиї. Там їх заставляли працювати на погрузці вагонів, які вивозили з нашої землі все, що тільки могли, особливо продукти. Але нагляд за полоненими був не дуже строгий. Родичам дозволялося їх відвідувати в тюрмі. Коли родичі приходили, то приносили з собою цивільний одяг разом з передачею. Полонені переодягались і тікали. Так було і в даному випадку [28].

В 1917 році розвалюється російська імперія. На Україні в результаті національно-визвольних змагань була утворена Українська Центральна рада, яка своїм третім Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. “У Галичині під час розпаду Австро-Угорської імперії в кінці вересня 1918 року в числі українських старшин був створений Центральний військовий комітет, а 18 жовтня 1918 року Українська парламентська репрезентація, згідно цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 року, проголосила себе Українською національною Радою, яку очолив Євген Петрушевич. 19 жовтня вона проголосила утворення української держави. Австро-Угорська імперія розпадалась швидкими темпами, виникла небезпека з боку поляків захопити ці землі. Зважаючи на такі обставини, Українська Центральна Рада після деяких міркувань змушена були взяти владу в свої руки.

Велику роль в прискоренні цього історичного акту відіграв Центральний Військовий Комітет на чолі з сотником УСС Дмитром Вітовським“ [29].

В ніч на 1 листопада українські частини 15 полку крайової оборони 50-го вартового та 41-го супровідного куренів раптово захопили і розброїли польські загони, оволоділи найважливішими об'єктами міста Львова. В “Нарисі історії України“ записано: “В ніч на 1 листопада 1918 року військовий комітет на чолі з Дмитром Вітовським розброїв вояків іншої національності і зайняв важливі урядові установи в Львові. Те саме було зроблено у повітових містах Галичини. “ [30].

На Львівській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор, що сповістив галичанам про утворення української держави. 1 листопада національна Рада звернулася “До населення цілої держави“. В зверненні говорилося: “Український народе! Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української держави. Дня 19 жовтня Твоєю волею утворилася на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії Українська держава і її найвища влада Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави.

Український народе! Доля Української держави в твоїх руках. Ти станеш, як непобідний мур, при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську державу. Заки будуть установлені органи державної влади в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди, в імені Української Національної Ради виконувати власть“ [31].

Після відомих листопадових подій пішла хвиля встановлення української влади в Галичині. На жаль, не маємо записів про Княждвір цих часів в архівах. Можна лише здогадуватися, що робилося у нас в ці часи, читаючи “Історію Печеніжина“, де була створена “Печеніжинська республіка“, головою якої був Михайло Гоник-Березовський, де керував місцевий люд. Безперечно, що і жителі Княждвора брали участь в цих подіях, раділи і боролись, як і жителі навколишніх сіл, оскільки вони ніколи не стояли осторонь боротьби за незалежність. Особливо урочисто, як згадують старожили, зустріли вони звістку про злуку ЗУНР та УНР в січні 1919 року і утворення незалежної Української держави. В церкві був відправлений молебінь на честь цієї події. З того часу княждвірці не переставали боротись за свою вільну й незалежну державу, за волю України аж до 90-х років ХХ століття: одні в ОУН-УПА, інші в еміграції, а дехто і тут, в селі.

Але не довго люди тішилися своєю державою. Одні пішли воювати за неї, хоч і сили були нерівні. А влітку 1919 року прибули з Коломиї поляки з озброєними загонами і встановили в селі, як і інших населених пунктах краю, окупаційний уряд. Вони розпорядилися здати всім у визначений час зброю. Поліція почала шукати її по хатах, забираючи при тім коней у господарів, корів, споживу тощо. Про це ми дізнаємося з донесень Печеніжинського староства, в яке входив Княждвір, Галицькому намісництву в Львові. Воєнні події, реквізиції худоби і збіжжя нових польських правителів посилили і так тяжку економічну кризу в усьому Печеніжинському повіті. Автор “Історії Печеніжина“ пише, що в одному з донесень “. . . 2 червня 1920 року повідомлюється, що в тутешньому гірському і лісному повіті бідніше населення терпить нужду і голод“ [32]. Староста намагається пояснити такий стан не лише тим, що території потерпіли від воєнних подій, але й тим, що гуцулів, які не мають можливості прогодуватись вдома, не пускають на заробітки в Бесарабію і Угорщину. Все це ще більше ускладнювала епідемія тифу, яка тут почалася. І далі автор продовжує, що “. . . це явище, однак, викликане не тільки воєнними умовами, а тому, що в мирний час жителі тутешнього повіту, а особливо бідніші, йшли цілими групами на заробітки в Буковину і в Угорщину, а також до повітів, багатих врожаями, тому що власних продуктів не вистачало на прожиття. Нині це становище настільки погіршилося, що, незважаючи на великий брак робочої сили, труднощі одержання паспортів і пропусків затримують цілі натовпи робітників, які не можуть прожити вдома. Недостача продуктів, вірніше, тієї кількості, яка виділяється за нормою, не досить на проживання населення, яке у зв'язку з епідемією тифу перебуває справді у жалюгідному становищі“ [33].

Керівники Печеніжинського староства признають, що їх намагання поліпшити постачання продуктів, а також санітарні умови залишаються до цього часу без результатів.

“Страхом віє, коли читаємо рядки газети “Вперед“ за 4 березня 1920 року: “У Гуцульщині, винищеній довголітньою війною, пограбованій та випаленій, панує найстрашніша нужда. Ця земля, Богом і людьми забута, перейшла ціле пекло, а тепер представляє самі руїни. Тиф і інші пошесті, недуги нищать наших людей та змітають їх зі світу“ [34]. Завершує автор статтю тим, що всі ці лиха в сукупності поставили народ “перед вимертям“.

Восени 1920 року з урядових рапортів Печеніжинського староства довідуємось про жахливе становище Печеніжина і навколишніх сіл, включаючи і Княждвір “. . . оскільки населення майже не продукує збіжжя, бо в минулих роках наймалися в “полях“ - на Городенківщині в поміщицьких маєтках. Але в 1919 році такої роботи там не було, через це посилилась недостача хліба і виникла загроза голоду.“ [35].

Після визвольних змагань укараїнців Галичини в 1918-1919 роках настала хвиля важкої польської окупації, яка тривала 20 років. Незважаючи на складні економічні і політичні умови, свідома частина населення Княждвора, переважно інтелігенція, у перші ж дні окупації краю включилися в боротьбу за піднесення свого економічного становища, за підвищення свідомості українського населення через освіту, різні організації, товариства, торгівлю, кооперацію, хоч це і нелегко їм давалося.

Згідно нового адміністративно-територіального поділу, який провела Польща 1 вересня 1921 року, Княждвір увійшов в склад Коломийського повіту Станіславського воєводства. За станом на 1921 рік, “. . . тут всього проживало 2278 жителів. Каса, староство, уряд скарбових податків, кадастральний, поліцейський осередок були в Печеніжині. Пошта - в Коломиї“ [36].

Незважаючи на різні економічні та політичні зміни, які відбулися в Прикарпатському краю, населення Княждвора і дальше зростало, починаючи з часу закінчення війни. Спад кількості населення в часи війни можна пояснити тим, що багато людей загинуло на війні, інші -від хвороб, а деякі виїхали за межі України.

Дані за 1924 рік нам констатують, що в Княждворі проживало: “. . . 2750 греко-католиків, 60 латинян, 168 євреїв“ [37]. А через п'ять років, в 1931 році кількість людей зросла. Ось точні дані: “. . . греко-католиків - 3500, латинян - 60, євреїв - 100 чоловік.“ [38]. Приведемо для порівняння ще статистику 1939 року, iз монографiї Л. Кубійовича “Етнічні групи“. “Всього в Княждворі проживало 3250 чоловік. Серед них українців - 3080, поляків 20, євреїв - 90“ [39].

Княждвір часу польської окупації з економічної сторони був типовим сільськогосподарським селом, в якому жили і працювали і різні ремісники: бондарі, шевці, кравці, ковалі, теслярі, колодії, столярі, кошикарі, ткачі, вишивальниці тощо.

На той час в селі діяли за даними архіву: “. . . тартак, 2 млини“ [40], а також “. . . районова молочарня , кредитова кооператива, кооперація “Селянська поміч“, господарська споживча спілка“ [41].

Княждвір був на той час великим національно свідомим, патріотичним селом. Полякам це не подобалося. Вони вирішили ослабити його. Тому після приходу до влади поляків Княждвір було поділено на дві окремі громади: Княждвір Горішній і Княждвір Долішній. “Однак такий поділ не послабив національної свідомості і спільної діяльності жителів села, а навпаки ще більше скріпив його, бо замість одної кооперативи створено ще три філії, замість одної читальні збудовано три, замість невеликої молочарні збудовано нову двоповерхову з підземними ледівнями, районову“ [42].

В Княждворі в середині 30-х років було приблизно 1000 дворів. Проживали тут українці з типовими для нашого села прізвищами: Марусяки, Лавруки, Гроденки, Міщуки, Візнюки, Смеречуки, Поповичи, Стрілюки, Гнатюки, Настюки, Мосюки, Григорці, Костюки, Гаврищуки, Мандруки, Ватажки, Слободяни, Семкови, Дякови, Дутчаки, Терпелюки, Тремтячі, Свірнюки, Мартинюки, Лесюки, Футулуйчуки Потятинники, Бакаї.

Польськ і родини були такі: Куровські, Пакети, Фарбішевські, Кухарські, Юрецькі.

Проживали тут і родини євреїв: Гіпшмани, Клеймани, Брувассери, Гінзерати, і інші. Всі вони мали великі будинки недалеко біля головної дороги, були заможними людьми.

Найбільшим багатством села були ліси, в яких було дуже багато. Багато було тисових дерев. Та їх почали сильно вирубувати, особливо в роки першої світової війни. Це підтверджує польський чиновник Антоні Врублевські. Він пише: “Найбільшої шкоди принесла війна. На “Сповзі“, який проходить безпосередньо вздовж Прута, весною 1915 року було вирито два ряди оборонних ровів, перед якими для полегшення площі обстрілу очищено простір шириною 25-30 метрів. Зрозуміло, що при очистці території і не менше під час самих боїв загинула велика кількість тисів, які були, в основному підліском, і буково-ялинових лісів. Кількість тису з 1914 року, тобто до вибуху в війну, зменшилось щонайменше на 30-40%“ [43]. При обході лісу було виявлено мало не на кожному кроці багато екземплярів сухих, зрізаних або скалічених дерев. “В значній мірі, - продовжує автор, - нищівну політику проводило і продовжує проводити населення навколишніх сіл, в першу чергу Іванівці, Княждвора, Товмачика. Мешканці тих сіл, які ще перед війною жили за рахунок лісу і тому спричиняли йому багато шкоди, користуючи з воєнного стану, грабували, винищували деревостан того майже недоторканого лісу, вирубуючи на опалення чи будову смереки і буки, при цьому винищувались в великих кількостях і тиси.

Руйнівну дію, в значній мірі, усугубляло те, що й сама територія, яка є горбистою, з неглибокими заглибленнями, з соляним намулом, під дією підземних вод легко зсувається вниз, тягнучи за собою цілі партії лісу разом з сотнями тисових дерев.

Крім відомих вже причин заподіяння шкоди, ми зіткнулися із зовсім новим способом знищення тисів людиною. А саме, багато екземплярів тисові то найгрубіших в кварталі 32 по-варварськи окорковані для заготівлі кори, яку якийсь народний знахар використовує, очевидно, для виготовлення ліків.“ [44].

Ця стаття була написана , як звіт Державної комісії по охороні природи в складі: “. . . професора Є. Ромера, професора-інженера О. Козілковського, професора Ш. Вердака, доктора Т. Вільчинського була направлена 5-7 листопада 1920 року для проведення ревізії і вивчення стану тисового лісу в Княждворі“ [45].

Виникла ідея створення тисового заповідника, щоб зберегти найцінніше дерево від знищення. В 1925 році про це писав В. Шафер, який також відвідав Княждвір. “ Тиси ростуть розкидано на території площею більше 30 га в скупченнях або поодиноко. . . Величезна більшість дещо грубшого тису носить сліди використання тисового дерева на підпори під будинки, на куштури, люльки, клини і навіть кілки до плоту. То є причиною, що незважаючи на дуже велику чисельність тису в Княждворі, всього 1500-2000 штук мають виміри значніші які досягають 20 і більше сантиметрів в діаметрі пня. Інші зрізані при землі, або в половині дерева, або обібрані з грубшого гілля, рятують своє існування, як можуть, створюючи дуже велику кількість нових вершинних пагонів, або випускаючи коріння з гілля, яке стелиться по землі. “[46]. Автор пише, що “. . . мета ефективної охорони тиси в майбутньому може бути досягнута тільки двома шляхами. Або залишити всю територію лісу площею 30 га, яка лежить на схилі “Сповз“ в стані, якому сьогодні знаходиться, із збереження цілковитої його недоторканості, як так званого резервату, або виділити повну (біля 10 га) найкращу частину із утворенням резервату, одночасно впроваджуючи на решті території, зайнятій тисом, такого способу господарювання, який би гарантував недоторканість тисів“ [47].

Трохи пізніше таки заповідник і було створено. Стан охорони цих цінних дерев покращився.

Лісові масиви за Польщі охороняли лісники та лісничі. В 20-х роках лісником був Романовський, а в 30-тих - Коба, по національності обидва були поляками. Коба мав велику хату, багато худоби. Про це згадує Марусяк Василь Миколайович, бо він проживає на тому місці, де колись була садиба Коби. А поле біля його хати і тепер називають “Кобовим“. Крім того, було ще три лісничих: Францкевич (тепер там будинок Тодорова Володимира Васильовича), Оліпра (жив на горі вище сільського цвинтаря) та Лисанюк (на присілку Баня). Вони ревно охороняли панське майно, слідкували за вивозом дерева з Княждвора. В селі тоді був склад дерева, де його тесали, і вже потім вивозили до Коломиї. Лісники слідкували ще й за тим, щоб люди безплатно не ходили в ліс по гриби, ягоди, сухе гілля. За це все треба було платити. Були спеціальні “асигнати на збиранину“. Всі ці лісничі і лісники втекли в Польщу після того, як в Княждвір прийшла Радянська Армія в вересні 1939 року, бо люди їх не любили і почали бити [48].

Часто між владою і населенням виникали конфлікти. Але люди давали рішучу відсіч представникам влади. “Наприклад, у привласнених скарбом лугах були джерела “теплиць“, що залишились після старого русла Пруту. В цих джерелах населення вимочувало коноплі, бо вони, як відомо, були основним сирівцем, з якого селяни виробляли полотно, верети, мішки, шнури і т. п. Польській лісовій службі це не подобалось, бо мовляв, русинські коноплі занечищують польські шляхетні води. Треба було і ці права селян відібрати. Десь у 1930 році , коли жінки поклали до тих мочил коноплі, а це досить важка праця, бо треба було наносити важких каменюк, щоб ними прилежити коноплі, лісова служба з поліцією оточила тепляці, жадаючи вибрати вже намочені коноплі з води і негайно забратися з панської території.“ [49]. Але це викликало гнів жінок. Вони, озброївшись камінням, пішли в наступ. Озброєна поліція цього не сподівалась і не знала, що робити. Тай скоро до цього місця почали збиратись чоловіки , бо почули гамір і хотіли дізнатися, що ж тут сталося. А це поліції вже не сподобалось. Тоді комендант наказав поліції залишити місце подій і дати людям спокій. Отже, жінки виграли суперечку і лісова адміністрація таких нападів більше не робила.

Це один дуже цікавий факт самооборони. Він був десь в 1929-1930 роках, коли люди збирались будувати народну школу. На будівництво не вистачало коштів і громадська рада вирішила продати свої грунти так звані “узурпи“. . . по іншому боці Пруту, які щорічно повені відкидають до державного скарбу.“ [50]. Тоді росла там дуже гарно лозина, з якої наші кошикарі виплітали гарні кошики і інші вироби що давало їм добрий заробіток. Представник державного скарбу, присутній на засіданні, лісничий Вільмунт (опольщений німець) сказав, що коли мова йде про той луг, де немає межі, то він готовий все переміряти і віддати громадську землю громаді. На другий день почали переміряти землю “. . . несподівано так сталось, що лісничий відміряв цілу полосу землі і включив її у власність громади, зазначаючи це відповідними знаками на мапі. До речі, ця полоса землі була вже довгий час в руках державного скарбу, хоч цього не було позначено на мапах.“ [51]. Люди порадились між собою і скликали всіх на збори. Це зробив старший громади Іван Григорець. Було вирішено вирубати всю лозину, щоб громада таким чином закріпили за собою ці землі. Довідавшись про це, тодішній надлісничий Романовський привів цілу зраю лісової служби і поліцію. Сам він теж прибув на місце події, щоб таки відібрати від громади цю землю. Він застав селян за роботою. Викликавши голову громади, зажадав від того, щоб люди залишили роботу, інакше застосує силу. Тоді Іван Григорець запитав коменданта поліції, чого той прийшов. Адже ж ніякого порушення порядку тут не було. Цю землю передав громаді представник державної влади в селі лісничий Вільмунт. Він віддав громаді її ж власність. А якщо поліція втрутиться в цю справу, то вони будуть захищатись, бо люди знаходяться на своїй землі і нікого не чіпають. І тоді комендант поліції наказав своїм підлеглим відійти і не чіпати селян.

“Справа опинилась в окружному суді. Громаді важко було судитися, бо це вимагало багато коштів. Крім того, пани мали своїх довірених адвокатів. Процес затягнувся надовго. Але все-таки закінчився перемогою громади. Виявлено на суді недостойну поведінку поліції і чиновників. Тоді вирішили піти на компроміс - розділити межі на основі грунтового кадастру. Внаслідок цього громада одержала не лише ті луги, які були предметом процесу, але набагато більше. Таким чином, відібрано пасовиська громади від державного скарбу“ [52].

Українці Княждвора домагалися від польської влади дозволу на відкриття споживчої кооперації. Вони домагалися дозволу і на відкриття читальні “Просвіти“, що мала велике значення для згуртування українського населення. Ініціатором цього був парох греко-католицької церкви о. Майковський.

Кооператив, який назвали “Селянська поміч“, та читальня “Просвіти“ стали міцним фундаментом культурного і господарського розвитку української громади в Княждворі в період між двома війнами.

“Село Княждвір посувалося твердим поступом вперед до національної свідомості, освіти і економічного піднесення. Спочатку було засноване при церкві “Братство тверезості“, яке у великій мірі відтягнуло селян від жидівської корчми. Було засноване громадський шпихлір, склад в якому зберiгалось резервоване збіжжя на випадок неврожаю або браку насіння. Це була вже свого роду неоформлена кооператива, яка допомагала селянам, відтягуючи і рятуючи їх від жидівської спекулятивної залежності. Після того заложено було касу Райфазена, яка рятувала селян від жидівської лихви, а вслід за тим читальню “Просвіти“, яка поширилась опісля на три філії. Закладено споживчу кооперативу “Селянська поміч“ і також з трьома філіями молочарську кооперативу, а згодом районову молочарню з модерним устаткуванням і льодовнями. А далі - філію “Сільського господаря“, кредитову кооперативу і інше. Для існування і роботи вищезгаданих установ були побудовані нові будинки.“ [53].

Будучи основним, населення Княждвора - українці - за Польщі зуміли не лише економічно посили свої позиції, але й проводили помітне культурно-освітнє життя, мали свої організації, партії, і всю свою діяльність проводили через читальню “Просвіти“. Вона стала справжньою матір'ю українського національного відродження в Княяждворі. Недаром її називали “святая святих“.

До “Просвіти“ горнулися всі, хто хотів підвищити свою національну свідомість - передова українська інтелігенція, студенти, керівники кооперативів, вчителі. Але, найголовніше, що до неї тягнулися і селяни, яких було в селі найбільше. Це і колишні учасники боїв за волю України, та й просто нове покоління, прості люди. “Вона не допускала в село москвофільства, - пише С. Бакай, - на місце . . . легенди про білого східного царя поклала єдине правдиве Шевченкове слово від якого затурканий, неписьменний народ прозрів, пізнав, “чий він син і за що закутий“ [54]. Відкривши очі, народ йшов до читальні, слухав і читав книжки, часописи, різні газети, брав активну участь в громадському і культурному житті села.

Невеликою була кількість членів “Просвіти“, як ми бачимо з джерел. В “Шематизмі“ записано: “Княждвірська читальня мала 185 членів“ [55]. Але ві вони були віддані загальнонародній справі піднесення національної свідомості українців.

У читальні “Просвіти“ працювали різні українські організації і товариства, такі як “Січ“, “Пласт“, “Каменярі“, “Союз Українок“, “Товариство господині“ тощо. Також відвідували її і члени різних партій. “За Польщі в Княждворі було три групи, які займалися політикою. Щоб відрізнятись одна від одної, вони носили на вишитих сорочках різні ковтаси: на присілку Баня - червоного кольору (осередок КПЗУ), на горішньому куті - червоно-малинового кольору (організація “Каменярі“), на долішньому куті - жовто-блакитного кольору (націоналісти).“ [56].

Треба згадати і про те, що при читальні успішно працювали різні гуртки: хоровий, драматичний, спортивні тощо.

Змiстовно описує про доброчиннi патрiотичнi дiла цих товариств у вихованнi молодi села, свiдок i активний учасник тих подiй наш земляк з Австралiї В. Слободян.

Знаменитими були вистави драматичного гуртка. Як згадує Василь Слободян, провідником і режисером цього першого аматорського гуртка став Слободян Дмитро Іванович. Всі ролі першої вистави “Невільники“ були вже розписані, вирішено ставити таки цю виставу. Поставили в 1928 році. Ця вистава, як на аматорські сили, була дуже вдалою та поставлена на досить високому рівні, бо з такого великого числа населення, як в Княдворі, легко можна було підібрати добрі акторські сили. Головні ролі в цій першій виставі грали слідуючи особи: старого запорожця - коваля - Слободян Д. І. , дочку Ярину - Дутчак Параска, вихованця Степана - Потятинник В. Д. , Оксану - Костюк Марія, бандуриста - Потятинник М. О. , другорядні ролі виконували : Яким і Дмитро Потятинники, Скавронський Микола, Слободян Василь, брати Каратники, Микола Янчук, Потянник І. Ф. , Степан і Філип Слободяни, брати Дмитро і Василь Фарбішевські, брати Смеречуки, Дмитро Гаврищук та інші.“ [57] (фотокопії 17, 18, 19, 20).

П'єси різні ставились аж до початку другої світової війни. Ось що згадує жителька села Гаврищук Марія: “ Син священика Майковського Мілько теж організував при читальні драмгурток. Сам він і був режисером. Ставили багато вистав. Репетиції були через день вечором. Найбільше запам'яталася вистава “Маруся Богуславка“. Роль Марусі виконувала Слободян Олена, а роль Софрона - Степан Семків. “ [58].

Цікаво досить зазначити, що активісти читальні популяризували етнографічні традиції давнього народного мистецтва, старовинні обряди. Збереглися фотографії тих часiв.

Діяв в селі також і хор. Спочатку (в 20-х роках) був дівочий хор (фотокопії 21, 22, 23) а потім створено змішаний. Ось про це згадує Слободян: “Восени 1929 року я приїхав з Коломиї (вчився там в гімназії) на неділю додому і дуже здивувався, як застав у нас Ілька Калинюка з Вербіжа, якого я знав ще з гімназії, але лише з виду. Поговоривши з ним, я довідався, що його запрошено до Княждвора для зорганізування і ведення просвітянського хору. Мій брат Микола був дуже великий любитель співу і дуже хотів навчитись читати ноти. Тому він і взяв Калинюка на квартиру, щоб він, крім ведення хору, міг навчити його, а також молодого хлопця Семкова Степана, співу і нот.

Калинюк бив добрим диригентом і зумів у відносно короткий час так добре вишколити хор, що вже в 1930 році на святі пісні в Коломиї , в якому брали участь всі існуючі просвітянські хори Коломийщини, Княждвір зайняв одне з перших місць.

Також в Княждворі було влаштовано з великим успіхом кілька концертів. Калинюк перебував в Княждворі не цілих два роки. Після нього керувати хором став М. І. Слободян, який в цей час вже добре опанував цю науку. Хоч наступила зміна диригентів хору, мистецький рівень хору не понизився, бо в хорі вже були добре вишколені та з добрими голосами співаки: Д. І. Слободян (тенор - соліст), Потятинник В. Д. (баритон - соліст), Потятинник Д. Ю. та Потятинник М. О. (баси), Бакай Д. М. (другий тенор), та багато інших.

Крім частих концертів, просвітянський хор згідно традиції в Різдво колядував по цілому селі, не обминаючи майже ні одної хати. Гроші віддавали на потреби “Рідної школи“ в Коломиї.

Згодом повернувся Степан Семків, який трохи жив у стрия Луки Семкова на якийсь парафії та від якого він навчився читати ноти, а також дяківства. В просвітянськім хорі він діяв, як співак, а також зорганізував та добре вів церковний хор“ [59].

А ось що згадує Гаврищук Марія: “С. Семків керував хором пізніше, який співав у церкві і в читальні. Поляки не дозволяли співати, що кому захочеться. Наперед голова читальні мав дати список пісень, які будуть виконуватись в читальні. Під час концерту сиділи жандарми і слідкували за порядком. Запам'яталися такі пісні тих часів: “Вечірній дзвін“, “Ой, із-за гори кам'яної“, “Ой на горі женці жнуть“, “Їхав козак за Дунай“ та інші. Гімн “Ще не вмерла Україна“ не можна було співати.“ [60].

В 1929 році започатковано в Княждворі проведення “Фестинів“. Такого ні в Княждворі, ані в навколишніх селах ще не було. Готували його В Слободян, Д. Потятинник, разом з священиком о. Майковським. Саме він подав ідею проводити свято на церковній площі, яка простягалась на південь від читальні і носила назву “Попова гора“. Був створений фестивальний комітет. Потім приступили до приготування. Як згадує Василь Слободян, “. . . зібрали та ще докупили фанти на лотерею, замовили зробити “колесо щастя“, запросили духовий оркестр з Печеніжина, смичковий оркестр циганів з Товмачика (для танців), поставили високу тріумфальну входову браму, яку гарно прикрасили всякими кольоровими стрічками, та при цьому не забули про буфет, в якому можна було купити навіть морозиво, бо в той час це була дуже велика рідкість по селах.

І так в половині серпня, в неділю, пролунали з “Попової гори“ звуки духового оркестру сповіщаючи про те, що в Княждворі почався перший фестин.

До того фестин був широко розрекламований не тільки в Княждворі, а й в навколишніх селах. На нього приїхало дуже багато народу, так що не вистачило білетів і багатьох впустили безплатно.

Фестин пройшов дуже цікаво. Про нього люди довго говорили, порівнюючи його з пізнішими, що то був найкращий фестин в їхньому житті. Такі фестини проводились в Княждворі періодично аж до часу другої світової війни.“ [61].

В 1927 році організований в Княждворі осередок жіночого товариства “Союз українок“ (фотокопії 24, 25). Воно проводило активну роботу серед місцевих жінок по питаннях, що стосувались виховання дітей. Жінки активно організовували спільні читання, зустрічі з відомими громадянськими, політичними діячами та діячами культури, мистецтва, літератури, виступали з рефератами з історії жіночого руху.

В “Союз українок“ записувались молоді жінки і там ще їх навчали куховарства. Продукти вони приносили з дому. Молодих жінок вчили безплатно. Інші , старші, хто мав змогу, то платив за навчання. Вчили куховарити Імость Майковська і ще дві вчительки з Коломиї. “ [62]. -згадує про ті часи Марія Гаврищук.

Крім того, дівчата з “Союзу Українок“ мали свою спортивну секцію і виконували різні вправи на сільських святах, фестинах тощо (фотокопія 26).

Наш односельчанин С. Бакай пише: “По першій світовій війні легальна політична думка оформилась в УНДО та в партії УСРП і її молодечому відгалуженні “Каменярі“. Прояви крайньо лівих на присілку Баня діяли тоді конспіративно. Цей рух не міг розвинути широкої діяльності, бо одночасно конспіративно діяли і інші націоналістичні організації: УБО, ОУН.

В грудні 1932 року в Княдворі за ініціативою Слободяна Василя було створено “Союз каменярів“ (фотокопії 27, 28, 29). При ньому працював драматичний гурток та, може, найкращий хор в Коломийському повіті, який давав концерти в навколишніх селах, кілька разів виступав в Коломиї на повітових зборах “Каменярів“, а один раз, навіть в Косові на концерті, присвяченому пам'яті М. Павлика.

Товариство “Каменярів“ не змогло поміститись в читальні. Тому вся його діяльність зосереджувалась в так званій “Каменярській домівці“, яка перших два роки уміщалася в одному з двох будинків молодого тоді подружжя Потятинника М. О. та його дружини Марії, а пізніше в домі Василя Жолобана. Вони віддавали своє помешкання для зборів товариства зовсім безплатно.

“Майже кожного вечора, особливо зимою, в домівці були все якісь заняття: як не проба хору, то якоїсь вистави. У вільні від цих занять вечори відбувались сходини членів товариства, на яких часто викладалось дещо з історії України або літератури, раз на тиждень було голосне читання газет з поясненням.

Дуже діяльною була шахова секція, яка начисляла понад 20 членів. Трохи пізніше товариство спромоглося купити хоч невелику, але гарну бібліотеку.

Концерти і вистави відбувалися і в читальному домі в Бані Княждвірській, де також з ініціативи товариства проводились курси для неграмотних.“ [63] - згадує Василь Слободян. Проводилась велика спортивна робота. Була створена при товаристві секція лишєтарів (лижників). Їх було понад 30 чоловік (фотокопія 31). Кілька учасників брали участь в повітових змаганнях, організованих Коломийським “Соколом“ в січні 1934 року.

“В тому самому році , - як згадує Василь Слободян, - змагунки і змагуни союзу “ Каменярі“ з Княждвора також брали участь в краєвих змаганнях з бігу навпростець, організованих українським спортивним союзом поблизу Станіслава. Хоч вони ще не були добре підготовлені до таких змагань, а в додаток ще й цілу ніч їхали на фірі і були змучені, все одно показали непогані результаті: Бакай П. В. зайняла третє місце, Каратник Г. Д. - четверте, а Василинчук П. Д. - п'яте місце. Гриждук Іван та Мосюк Дмитро - сьоме та дев'яте місця.“ [64] (фотокопія 32, 33).

В 1934 році місцеве товариство разом з “Соколом“ з Коломиї організувало змагання з плавання на річці Прут. Наші односельчани показали також гарні спортивні результати.

В 1935 році в Княждворі знову було організовано різні змагання (фотокопія 34). Організатори хотіли, щоб вивести нашу молодь поза межі села, де можна було б знайомитись з іншими людьми, обмінюватись з ними думками, своїм досвідом роботи, знаходити нових друзів та набувати більше досвіду і знань. Наш союз брав участь в фестині, який проходив в Сопові, допоміг разом з читальнею “Просвіти“ організувати фестини в селах Товмачику, Воскресінцях, Печеніжині.

В 1927 році була побудована окрема читальня “Просвіти“ в Бані Княждвірській. Сталося це із-за розходження у поглядах. Бо жителі Бані симпатизували радикальній партії і часто на зборах ігнорували їхні пропозиції, як вони про це говорили, не давали їм сказати своє слово. Через два роки була побудована досить велика будівля, в якій можна було ставити концерти і вистави. Це був дуже великий збуток, бо жителів тут проживало мало (десь 60-80 хат), та й то не дуже заможних.

В 1936 році і на горішньому куті була побудована “Каменятська доміка“, щоб не ходити по хатах. Площу під забудову віддали брати Микола і Дмитро Слободяни. Щоб побудувати будинок, товариство давало вистави, концерти, збирало від людей пожертвування. В 1938 році купили в Печеніжині будинок, розібрали його і побудували в горішньому куті читальню “Просвіти“ на подвір'ї Дмитра Потятинника. Докінчили її будувати аж в 1947 році, бо перешкодила війна.

В Княждворі в ці роки панував дух змагання, бо кожен куток хотів показати себе краще: будували читальні, ставили вистави, концерти, організовували різні змагання тощо. Це піднімало село, будило активність людей. Як пише Футулуйчук В. М. в своєму нарисі “Княждвір“, “. . . не було жодної хати в селі, щоб хоч один її член не перебував в якійсь спортивно-молодіжній організації, драматичному гуртку чи іншому колективі художньої самодіяльності, кооперативі тощо . . . , збереглось багато фотографій тих часів про учасників різних товариств, членів “Просвіти“. Є ще й живі очевидці, які розказують багато цікавого про ті часи“ [65].

Як ми вже писали, на присілку Баня сильний вплив мали ліві. Причиною цього, вважає В. Слободян, був гірший соціальний стан жителів присілку. Хоч не бракувало бідний сімей і в селі, але там їх було набагато більше. В 1930 роках посилилась комуністична пропаганда. Василь Слободян згадує :“Звідкись появилась комуністична література, написана на гарній українській літературній мові, яка обіцяла вільне, безжурне та щасливе життя - однім словом, “рай на землі“. І не дивно, що люди, котрі виросли в нужді, цілий час мріяли про те, як би поліпшити своє життя, захопились тією пропагандою, тим більше, що один з найвпливовіших людей, а саме, Федір Чавага, теж дався зловитися на ту ж комуністичну вудочку.

А поборювати ту пропаганду було важко, бо вона поширювалась підпільним шляхом. В 1935 році їх перестерігали від неї, але все марно. Були і на Бані діячі, такі як Юзьків М. (голова читальні на той час), Гриджук М. , які теж відмовляли і остерігали людей. Вони навіть зверталися до священика Майковського, а також Юрка Слободяна, який був претендентом на вибори до польського сейму від УНДО, прочитати лекції на тему загрози комуністичної пропаганди. Але і це не допомогло.“ [66]. Почалася ворожнеча між людьми, яка привела в кінці другої світової війни до сумних наслідків.

Але комуністична пропаганда не мала великого впливу на інші кутки села, крім Бані Княждвірської, бо пропаганда замовчувала злочинні дії сталіністів на Великій Україні, про які народ чув від різних людей і які жахали своїми масштабами.

Існувала в Княждворі і підпільна організація ОУН (Організація Українських Націоналістів), яка в роки війни створила УПА (Українську Повстанську Армію). Вони осуджували людей за легальну національну організацію) Фронт Національної Єдності), стримано ставилися до української кооперації, угодовських, на їх погляд, організацій. “Члени ОУН негативно поставилися до запланованого з'їзду “Українська молодь Христова“, який готувався з благословення митрополита А. Шептицького“, [67] - пише професор В. В. Грабовецький.

Існувало в селі і товариство тверезості, тобто група свідомих громадян, які боролися з алкоголізмом і курінням. Ними стали, переважно, студенти. В цьому товаристві польська влада вбачала підрив державної економіки, бо держава мала монополію на горілку і тютюн, з продажу яких йшли великі доходи в казну.

Згадуючи всі ці події, слід згадати і людей, які з певною святістю працювали для піднесення села, часто давали на потреби села свої кошти тощо. За спогадами С. БАкая, це були: “Іван Семків, СтепанЧавага, Онофрій Потятинник, Іван Гаврищук, Іван Григорець, Микола Потятинник, Дмитро Бакай, Іван Бакай, Юрко Годованець, Лука Семків, Лука Бойчук, Олекса Смеречук. Олекса Гладуняк, Михайло Мандрук, Олекса Мандрук, Федір Бакай, Юрко Слободян, Йосип Бакай, Михайло Юзьків, Микола Гриджук, Дмитро Бойчук, Омелян Майковський, Йосип Дутчак, Василь Костюк, Петро Костюк, та багато інших. А за ними молода генерація: Василь Дяків, Яким Потятинник, Дмитро Гаврищук, Василь Горук, Василь Бакай, Дмитро Попович, Потятинники (звані Філипові), Іван Смеречук, Степан Смеречук, Бакаї (звані Американські), Мосюки (звані Бублики), Терпелюки, Слободяни, Богдан і Марія Бакай та багато інших“ [68].

Слободян Василь виділяє серед них найбільш активних. Ось що він пише: “Безумовно, що між ними перше місце займає духовний і громадський діяч - о. Олександр Майковський, який присвятив понад 40 літ невтомної праці для Княждвора, а дальше слідують: - Юрко Годованець - понад 40 років книговод-кооператор; - Юрко Слободян - кооператор, політичний діяч (УНДО) та вкінці війт збірної громади; - Степан Семків - кооператор і диригент церкового і просвітянсь-кого хорів в Княждворі Долішньому; - Микола Слободян - диригент просвітянських хорів, спочатку в селі, а потім в Бані Княждвірській, а також в Іванівцях, ще пізніше - в Княждворі Горішньому; - Михайло Юзьків - довголітній культурно-освітницький і політичний діяч (УСРП) в Бані Княждвірській; - Йосип Бакай - понад 30 років громадський секретар та кількалітній член Ради районової молочарні.“ [69].

За польських часів в сусідньому селі Товмачику була гміна і постерунок. Війт проживав в селі. Він мав двох солтисів: на горішньому куті - Бакай Микола, на долішньому - Слободян Юрко. Вони збирали податки з населення. Про це згадує в своїх спогадах Марусяк Василь Миколайович [70]. Це підтверджують і архівні матеріали. В “Станіславському воєводському щоденнику“ записано: “1936 рік. Княждвір Горішній і Долішній належить до Коломийського повіту гміни с. Товмачик“ [71]. В архівних матеріалах за 1938 рік ці дані знову підтверджуються.

Багато відомостей знайдено нами про шкільне життя 20-30-х років. Професор Грабовецький В. В. пише, що “. . . в 50-х роках нам пощастило виявити в Станіславському обласному архіві (фонд ІІ, сп. 1, Од. Зб. 67) документи, які дали можливість розкрити сторінки великої боротьби українців за відкриття приватної “Рідної школи“ [72], тому що, за архівними джерелами, в Княждворі в 1924 році існувала “. . . трикласова школа“ [73]. Вона була польською. Це підтверджують документи, які знайдено в журналі “Учитель“ за 1923 рік, де є план “міністра освіти Гломбинського в справі ліквідації українського шкільництва, який передбачав “. . . введення науки польської мови, як обов'язкового предмету, від третього класу народної школи. Польська мова, історія, географія мають викладатися по-польськи учителями-поляками“ [74].

Станіславське воєводство довго не давало дозволу на відкриття “Рідної школи“. Першу таку школу відкрили в сусідньому Печеніжині. “За прикладом Печеніжина за “Рідну школу“ боролися в сусідніх селах. . . в Княждворі, в Бані Княяждвірській та ін. Українські учителі пройшли цю Голгофу, щоб тільки українські діти навчалися в рідній школі, знайомилися з історією України, національними героями, класиками української літератури, святим письмом, збагачували національну свідомість“, [75] - пише автор “Історії Печеніжина“.

Вже в архіві 1929 року зазначено, що “. . . школа була чотирикласова“ [76]. Знайдено нами і свідоцтво шкільне випуску 1927-28 навчального року, а також 1928-29 навчального року (фотокопії 46, 47). Перше записувалося лише польською мовою, а вже через рік - і польською, і українською. Ці свідоцтва належать нашим односельчанам Мосюк Марії та Терпелюк Гафії. Ось перелік предметів, що вивчався в школі: релігія, руська (тобто українська) мова, польська мова, рахунки з геометрією, природа, історія, рисунки, спів, ігри і гімнастика, робота (тобто ручна праця). Враховувалася і поведінка. Крім того, є графа - за письмові вправи, число пропущених уроків, підпис батьків та підпис вчителів з печаткою директора школи.

Вже архівні джерела 1931 року повідомляють, що “. . . в Княждворі є п'ятикласова школа в центрі і однокласова - на Бані (5 км від центру)“ [77]. Свідоцтво шкільне за цей рік подібне до попереднього. Заповнювалось воно теж двома мовами: спочатку - польською, а вже потім - українською. Предмети ті самі, лише добавилась хімія. Крім того, добавилась графа про число спізнень та загальний вислід. Свідоцтво видано Мосюк Марії.

Будинок шкільний був малий для такої кількості дітей шкільного віку. Але, коли школу було віднесено до “чотирикласової“, а вкінці до шестикласової, було споруджено новий будинок біля старої школи і філію на присілку Баня“ [78].

Про це згадує Василь Слободян: “Через велику віддаль та майже постійну розбиту дорогу, малим дітям тяжко було ходити до школи в центр села. Мешканці Княждвірської Бані довго домагалися, щоб відкрити окрему, хоч бодай двокласову школу. Та коли їхні домагання не увінчалися успіхом, то вони самі в 1927 році заснували одну на всі навколишні села “Рідну школу“, в якій учителювала Ольга Олійник з Коломиї. Та ця школа проіснувала лише два роки, бо з браку фінансів трудно було її утримувати. Але більше тому, що шкільне керівництво відкрило там в 1929-1930 навчальному році державну школу“ [79].

Приміщення основної школи все ж таки було мале. Але громада не мала коштів на нове будівництво. Польська влада не хотіла дати грошей, щоб допомогти селу. Вони говорили, що “. . . ще є польська школи при костьолі, чому ж до неї не можуть ходити українські діти? Цим оправдовував себе польський інспектор шкіл, додаючи , з виразним підкресленням, що уряд не зацікавлений в будові школи“, [80] - згадує С. Бакай. Громада збирала гроші, продала деякі грунти, але до війни так і не встигла збудувати нове приміщення школи.

Директором школи довгі роки був Василь Тимофійчук, на ті часи добрий педагог і вихователь. “Крім школи і дітей, - згадує С. Бакай, -він дуже любив садівництво, мав велику пасіку. Був він і добрим столяром, отже всяку роботу для школи по столярству завжди виконував сам, не вимагаючи окремої плати за це. Свого ремесла він вчив і дітей. І це принесло гарний результат. Діти і дорослі змагались між собою в садівництві, пасічництві і інших справах. Вулики у вчителя були модерні. Їх було близько ста штук. Їх він сам і виготовив. За це люди його поважали і любили. Він виховав кілька поколінь дітей і дожив до старості в Княждворі. Після нього залишились сади, якими він обсадив громадські дороги і великий сільський цвинтар“ [81].

В кінці 30-х років директором школи був “. . . Микола Уруський, родом з Березова, опольщений гуцул. Він робив, очевидно, те, що йому наказувала польська влада. Але були і інші вчителі, які старанно дбали про душі українських дітей. У всякому разі, ця тиха школа усунула неписьменність і видала з себе чимало учнів гімназій і інших шкіл“. -пише С. Бакай. - Серед них: Володимир Бакай, Дмитро Повх, Володимир Слободян, Богдан і Марія Бакай та інші. Студентом був і Потятинник, син Олени Дорінової“ [82]. Як згадує Василь Слободян, вiн був засуджений на два роки тюрми за розповсюдження літератури проводу ОУН. Доля занесла його у далекі світи. Він брав участь в боротьбі за встановлення самостійної Закарпатської України“ [83].

Вчителями в школі була також сім'я євреїв Гінзератів: мати і два її сини - Муньо і Куба.

Про навчання в школі згадує жителька села Гаврищук Марія:“ До школи пішла в 1923 році (мала 8 років). Школа була розміщена в двох приміщеннях. Перший і другий класи навчалися разом в одному класі. Приміщення було довге, низьке, покрите толлю і знаходилось на тому місці, де зараз побудована насосна нової школи. В класі було біля 20 учнів. Їх вчила вчителька Гінзерат. Третій і четвертий класи вчилися також разом. Вчились в приміщенні, яке збереглося дотепер. Тут жив директор школи Уруський (там тепер теж вчительська квартира). Вчителювала і його жінка.

Навчання в школі було безплатне, проводилось на українській мові.

В 1937 році школа була вже семирічна. Шість класів було обов'язкових, а сьомий клас - ходив, хто хотів. Сьомий клас навчався після обіду. В 1939 році вчителювали Харжевський та сини вчительки Гінзарет - Муньо і Куба“ [84].

А ось що розповіла ще одна жителька села Мосюк Марія (по чоловікові Марусяк): “До школи пішла в 1926 році. Перший клас вчила Уруська. Другий клас вже вчився окремо. Третій та четвертий класи -разом, п'ятий, шостий та сьомий класи - теж разом. Уруський вчив географію, історію. Книжку мали лише українську і польську. З інших предметів не було книжок ні у кого.

На стіні висіли портрети тридцяти польських королів і їх треба було знати. Закінчила шість класів, які були обов'язковими. Хто не йшов до школи, того штрафували.

В першому класі писали олівцем, а дальше - ручкою. Навчальний рік починався восени, а закінчувався 28 червня. В червні ходили з вчителькою на річку, в ліс. У свята - українські і польські - до школи не йшли. Канікули були лише піврічні.

В гімназію ходили лише діти заможних людей. Їм наймали фіру і возили до Коломиї на навчання. “[85].

Ще одна школа була при костьолі польському. Туди ходили діти поляків і тих, в кого хоч один з батьків польського походження. Як згадує батько Рогозіної Ганни Василівни Марусяк Василь Миколайович, він теж ходив до цієї школи літом. Мати його була полька -Фарбішевська Катерина. Тому йому дозволяли сюди ходити. Поляки хотіли туди залучити якнайбільше дітей і виховувати в своєму дусі. Добре була поставлена в них ця справа. Батько згадує; “Діти записувалися в польські “герцежи“ (на зразок бойскаутів). Літом вони відпочивали в таборах. Були спеціальні табори, щоб діти гарно провели свій час та ще й чогось корисного навчилися. Там вони довго займалися військовою справою. Так, в 1939 році, перед війною, був в місті Модлині в одному з таких таборів. Але почалася війна і нас всіх відправили додому. Тоді мені було 12 років“ [86].

Це була підготовка молоді до служби в польській армії. Бо, як ми знаємо з розповідей односельчан, з розповідей тих, хто служив, з фотографій того часу, наші земляки служили в польському війську (фотокопії 49, 50, 51, 52). І це була ще одна тяжка повинність для українських селян - служити у війську свого ворога.

Значну роль у зростанні національної свідомості української громади Княждвора в 20-30 роках відігравала місцева греко-католицька церква і її невтомний трудівник о. Олександр Майковський. Він пробув на парафії до 1946 року, поки не знищено було греко-католицьку віру і церкву. Як згадує С. Бакай, “декан Майковський крім буденної праці в читальні, кооперативі й школі, вів велику просвітницьку діяльність в церкві у своїх великих проповідях. Він був митцем слова, умів викликати велике зацікавлення навіть у зовсім байдужих людей не лише про заповіді Божі й християнську науку, але в такій самій мірі про релігію, українську історію, її світле минуле, підготовляв народ бути готовим до всенародного національного зриву, про що він так мріяв. Свої проповіді він так уміло пов'язував з наукою церкви, що його виступи проти польського уряду не можна було назвати протипольськими. І тому польська влада нічого не могла зробити проти нього. Отець декан Майковський був у Княждворі, неначе грецький архієпископ Макарій на Кіпрі“ [87].

Всім національним організаціям, товариствам і просто патріотам доводилось діяти в умовах польської окупації та реакції. Це дисциплінувало їх, прививало почуття відповідальності не лише за своє долю, але й долю своїх товаришів. Місцевий і повітовий уряди всяко перешкоджали жителям Княждвора проводити роботу щодо виховання народних мас в дусі національної самосвідомості. Влада боялася народу. Все, що могли, вони забороняли. Але такий рух заборонити неможливо, бо не діяли не поодинокі люди, а ціле село.

Пройшли роки, роки першої праці. Закінчилось польська окупація. “Німецько-радянський пакт, підписаний у Москві 23 серпня 1939 року, і таємна угода між двома партнерами про розподіл впливів у Східній Європі стимулювали початок глобального світового конфлікту, під час якого були втягнуті у воєнні події, насамперед, західні українські землі, а з 1941 року - центральні та східні. Першого вересня 1939 року Німеччина здійснила напад на Польщу, що започаткувало події другої світової війни на сходи Європи. Невдовзі німецькі війська зайняли Лемківщину, Поділля, Холмщину і західну частину Галичини. “[88].

В ту пору понад 20 княждвірських парубків служило в польській армії і всі вони брали участь в польсько-німецькій війні, яка була дуже короткою. Вони скоро повернулися, але не всі.

“Згідно з затвердженим планом німецькі війська мали розчленувати польську армю, вийти їм у тил у напрямку Варшави, Бреста і Львова, оточивши головні її угрупування, розгромити їх поодинці.

Польські війська мужньо билися з переважаючими силами ворога. Варшаву гітлерівцям вдалося захопити лише 28 вересня після 20-ти денних боїв.

Зовсім інакше повів себе уряд. Уже 6 вересня він залишив столицю і втік до Румунії. За три з лишком тижні польська армія була розгромлена. Німці втратили всього 10 тисяч убитими. За умовами таємного протоколу Рібентропа-Молотова радянські війська 17 вересня вступили на територію Західної України та Західної Білорусії і менш ніж за два тижні зайняли її.“ [89].

У вересні 1939 року до нашого села, як і до всіх інших на Західній Україні, увійшли Радянські війська. Більшість людей ждали визволення від польського гніту і добре поставилися до них. Крім того, старі люди говорили, що як прийдуть “совіти“, то буде в селі робота. Бо за Польщі, якщо і була робота, то платили дуже мало. Ось спогади Ясінчука Федора Паньковича, який працював за польських часів на рубці дерева в лісі. “Щоб спиляти й обторкувати 1 метр кубічний ялиці, платили злотий, а поколоти і порубати 1 метр квадратних дров - 15 злотих. Отже, робота для селянина - це було питання життя і смерті. Людям ще говорили, - згадує Федір Панькович, - що росіяни - наші брати і прийшли нас визволяти від польського ярма і капіталізму. Вони обіцяли, що буде краще жити. Все має бути для народу - земля, ліси, води. Офiцер Погребков приніс з району Конституцію СРСР і почав її читати людям. А потім читали її грамотні односельчани, нікому не довіряючи“ [90].

Зразу ж почалися мітинги, обіцянки. Але не всі люди вірили, бо наші діди й прадіди були людьми мудрими і не приймали на віру “солодкі слова“. Вони вже і раніше знали з переказів, преси про те, що в СРСР вбивають багато невинних людей, про голод1932-1933 на Великій Україні, про винищення цвіту української нації - громадських і політичних діячів, священиків, письменників, художників, інженерів, вчених, а тому не всі вітали нову соціалістичну владу.

В селі вибрали нову владу. “Першим головою сільської Ради обрали Дякова Василя, а замісником - Скавронського Дмитра Івановича“, [91] -згадує Марія Гаврищук. Нова влада на початку 1940 року всі сили кинула на створення колгоспу, але так і не могла його створити в ті роки. З читальні “Просвіти“ енкаведисти вилучили багато літератури, знищивши її. Було заборонено вивішувати національні синьо-жовті прапори, відзначати національні свята, видавати патріотичну пресу і літературу, яка не визнавала комуністичної ідеології, ставити патріотичні вистави. Всі партії, крім комуністичної, були заборонені. Всі організації і товариства Княждвора, що діяли до 1939 року, теж виявились поза законом. “Лише в 1940-41 роках було взято до Червоної Армії 129 людей з Княждвора (до дійсною військової служби). З них живими чи інвалідами повернулося 9 чоловік“ [92].

Потім почалися арешти. “Слід згадати жертви НКВД: Степан Семків, Микола Янчук, Іван Потятинник. Цих людей НКВД арештувало вночі. І просьогодні про їх діло нічого не відомо“, [89] - згадує очевидець тих подій.

Тому народ підозріло ставився до нової влади, соціалістичної системи, бо вона робила з газдів людей, які ні за що не думали, ні на що не відповідали. Колективне - значить нічиє, і це вже доказало нам саме життя. Влада почала вивозити з села людей, інших, неугодних, знищувала, нав'язувала свої порядки, свята, прапори, правила і закони, які не вписувались в “Декларацію прав людини і громадянина“, прийняту УПА.

Та знову йшла нова біда. “Завдяки радянсько німецькому пактові 1939 року Німеччинi вдалося розправитися з Францією без загрози війни на два фронти. Тепер, щоб стати володарем всієї Європи, фашистське керівництво всю силу своєї військової армади вирішило спрямувати проти СРСР. За планом Гітлера, разом з долею СРСР, буде вирішена і доля Великобританії.

У липні 1940 року командування вермахту розробило план військової кампанії проти СРСР, в основі якого лежала стратегія “блискавичної війни“ - план “Барбаросса“. Відповідно до цього бойові дії проти СРСР мали вести на протязі всього західного радянського кордону три групи армій: “Північ“, “Центр“ і “Південь“, перед кожною з яких стояли свої особливі завдання. . .

Група армій “Південь“, знищивши сили Червоної Армії в Західній Україні і на Заході від Дніпра, повинна була захопити Київ і продовжити наступ на Харків, Донбас та Крим. . .

Вранці 22 червня 1941 року фашистська авіація розпочала бомбардування радянських військових аеродромів та важливих стратегічних міст“ [94]. Так почалася нова війна. Західну Україну, як і інші області, захопили німці. Пам'ятаючи ставлення до українців польської, а потім і більшовицької влади (арешти, заслання до концентраційних таборів, дискримінаційна аграрна політика, національна політика), частина українців поставилися до німців прихильно, вважаючи їх за визволителів. “Радянський режим до війни тримався на силі і страху, тому багато людей байдуже ставилися до захисту цієї тоталітарної системи. На Західній Україні в перші дні німців часто зустрічали як визволителів від сталінщини. На Східній Україні реакція на прихід німців була більш настороженою, але теж поширювалася думка, що вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом.

Поспішний відступ Червоної Армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх протягом тижня з 22 по 29 червня 1941 року НКВс провів масове винищення в'язнів. Жорстокі вбивства відбувалися у Львові, Самборі. Не обминули ці страхіття і нашого Станіслава. Тяжким свідком цієї історії став Дем'янів Лаз. Тут темними червневими ночами 1941 року лунали безперервні постріли, навколо лісу стояли вартові НКВД. До Станіслава наближалися німці і НКВД спішило заховати сліди своїх злочинів. Ночами вантажні машини під охороною їхали до Дем'янового Лазу. . .

Та хіба могли тоді, в 1941 році, жителі Галичини співчувати і допомагати тим, хто знущався над ними, хто розстрілював і жорстоко катував невинних в 1939-1941 роках, хто осліплений і заляканий тоталітарною системою навіть у нерівному бою з ворогом гинув зі словами на вустах “За Сталіна!“ [95] - пише кандидат історичних наук Я. Кісь.

Так вояки Адольфа Гітлера окупували всю Україну, в тому числі і наше село. “Трагедія українського народу ускладнилися ще й тим на початку війни, ще не було в той час вагомої політичної сили, яка могла б скористатаись розвалом сталінської імперії і силою і авторитетом своїм здолати колоніальні наміри німецького фашизму. Надій на національні сили Галичини було мало, бо серед них не було згоди. Ще в квітні 1941 року група полковника А. Мельника внесла розкол в український національний рух, вважаючи, що відвоювати Україну від більшовиків можна тільки виключно в союзі з Німеччиною. Сліпа ворожнеча між частинами ОУН С. Бандери і ОУН А. Мельника перетворилась у взаємне винищення їх прихильників, а згодом переросла у терор проти інакомислячих.

В окупованому німцями Львові група ОУН С. Бандери 30 червня 1941 року без погодження з німцями проголошує Акт відновлення української державності. На посаду прем'єр-міністра було обрано близького соратника С. Бандери Я. Стецька. Йдучи на вкрай ризиковану гру, ОУН-Б розраховували, що німецьке командування погодиться з цим фактом і не піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення. Але, як показали наступні події, які 30 червня перекреслював задуми Німеччини самій влаштовувати майбутню долю України - зробити її колонією“, [96].

Люди розчарувалися в німецькій політиці. Це була нова окупація. На зміну червоній чумі прийшла коричнева. “Є факти, що за період з 1941 по 1944 рік за німецької окупації заарештовано та розстріляно багато людей за приналежність до ОУН, а то й взагалі невинних. Очевидці в селі пам'ятають і розказують, що колись, в березні 1942 року прийшли німці з облавою, всіх затриманих заставили сидіти на землі біля сільської читальні (там тепер автобусна зупинка), а після, роздягнутих, обв'язаних колючим дротом, повезли і розстріляли в лісі с. Дятькiвці біля Коломиї“, [97] пише Футулуйчук В. в своїй статті.

Була розстріляна німцями племінниця директора школи Василя Тимофійчука, за приналежність і активну участь в ОУН, а також Юрко Слободян, який довгі роки очолював громаду с. Княждвір. Згадує С. Бакай: “Замордованi в гестапо Юрко Слободян, Василь Березовський, Дмитро Потятинник з дружиною Марією“ [98].

В єврейське гетто німці забрали 9 родин євреїв, які проживали в Княдворі. Ось подаємо список їхніх прізвищ, які ми знайшли в архіві СБУ в справі No 3171187 на Потятинника Юрія Онуфрiйовича, який пiд час нiмецької окупацiї був старостою села, а пізніше засуджений вже в роки Радянської вдали: як голова селищної ради - за саботаж (виписка додається).

1. Бру Вассер Берух - 1884 р. н. 2. Бру Вассер Маля - 1889 р. н. 3. Шорц Єзраєль - 1899 р. н. 4. Дочка - 5 років. 5. Клейман Абрам -1864 р. н. 6. Бру Вассер - 1864 р. н. 7. Дочка - 9 років. 8. Шорц Фріма - 1894 р. н. 9. Син - 3 роки“ [99].

Так закінчилась єврейська ниточка життя в селі Княждвір. Більше з них по сьогоднішній день тут ніхто не селився. Доля останніх родин трагічна і страшна, як і всіх євреїв під час другої світової війни.

Нова влада вимагала від населення здачі всього, що тільки було в селі. Як зазначено в тій же архiвнiй справі на Ю. Потятинника, з Княждвора вивезено: “. . . до Німеччини: 500 ц картоплі, 200 ц вівса, 1200 ц молока, 130 голів худоби, 2000 куб. метрів лісу“ [100]. Як згадують старші люди, потрібно було здавати молоко, м'ясо тощо. Не можна було для себе різати ні свиней, ні іншу худобу без дозволу нової влади. Так Марусяк Володимир і Бакай Явдоха сиділи в тюрмі один рік за те, що зарізали для своїх потреб теля“ [101]. Німецька окупація висіла над людьми, як дамоклів меч.

Окупаційна влада вивозила не лише продукти і сировину, але й багато наших людей в Німеччину на різні роботи. “За даними МВС від 27. 12. 1946 року із Княждвірської сільської Ради протягом 1941-1944 років відправлено в Німеччину 42 особи“ [102].

Вже восени 1941 року німці почали набирати молодь на роботу в Німеччину, так званих “остарбайтерів“. Подумайте, як важко було нашим односельчанам, як і іншим людям нашої багатостраждальної землі, відриватися від сім'ї, родини і рушати у далекий жорстокий світ. Там, далеко, їх чекала каторжна праця. Згадує одна з “остарбайтерів“ Слободян Настя: “7 січня, коли люди вийшли з церкви, війт прочитав список, хто має їхати до Німеччини на роботу. Забирали з сімей, де було 2-3 чоловіки. 17 березня відвезли до Коломиї. Нас було багато із села Княждвора: Бакай Настя (пізніше проживала в Канаді), Бакай Параска (с. Шепарівці), Мосюк В. М. (проживає в Канаді), Марусяк М. М. , Жолобан В. , Димедюк М. , Футулуйчук М. (повернулись назад в село), Мацьків Й. В. (проживає в Донбасі), Ковцуняк Д. (невідомо, де дівся). Всіх посадили в ешелон і повезли до Перемишля. Там комісія відібрала чоловіків на роботу в шахту в Катовіцах. Був для нас один перекладач на польській мові.

Далі поїхали у Аннаборг. Тут за мною приїхав господар, в якого й працювала. Його звали Жорж Майор. Місце праці - Фалькенбах N 41, Марієнберг.

Спочатку важко було зрозуміти, чого господарі хочуть, бо не знала німецької мови. Але вже через рік освоїлася.

Працювала в полі і по господарству. В господарів було 45 га землі. Працювали тут і господар з господинею, троє дітей, я та полонений хорват.

Годували тут добре. Як сідали їсти, з нами були і господарі дому. Вони їли ту ж саму їжу, що й ми. Через рік виросла дочка господаря і вже не потрібна була лишня робітниця. Мене передали до іншого господаря - Шульца Альфреда. Господар в той час воював. Коли поїхав, багато доброго говорив про Україну, її багатства.

За роботу платили по 25 марок в місяць, але за них нічого, крім прикрас і води, не можна було купити.

В 1944 році почалися великі нальоти американських і радянських літаків на цю місцевість. Радянські льотчики низько спускалися на кукурузниках і стріляли в німців.

Коли об'явили про закінчення війни, сюди приїхали радянські війська. Вони поводились з населенням грубо, нападали на жінок, забирали з будинків, що їм заманеться, особливо дорогоцінні речі. Часто солдати заїжджали, забирали худобу, а хто з місцевих жителів жалівся владі, погрожували вбивати.

Радянські власті наказали виїхати додому. Багатьом людям погрожували Сибіром. Чоловіків забирали в штрафну роту.

Я одержала польські документи і виїхала додому. Господиня провела мене, дала на дорогу харчів. Коли ми їхали, то по дорозі зустрічали одні руїни. Приїхали в Дрезден - там ще гірше. Потім два тижні ми йшли пішки, годувались з городів, чим могли. Зустріли по дорозі поляків, які добре до нас віднеслись, нагодували.

Далі дорога йшла на Лодзь. По дорозі зустрілись радянські війська. В нас забрали всі речі, які ми мали. Потім ми сіли зверху на вагону і так доїхали до Рави Руської, де був пропускний пункт, а звідти вже пішки додому“ [103].

Зберігся і трудовий листок цієї жінки, в якому записані такі дані: країна, звідки походить, прізвище, в якій місцевості дійсний, короткі відомості про працівника, а потім - роботодавець і його адрес. Внизу є печатка біржі праці (фотокопія 53).

Є ще спогади Марусяка Василя Миколайовича, якого 15-літнім юнаком вивозили на чужину. Він попав до господаря Йогана Вольфшляхера в село Кшвент в Альпах. Господарство спеціалізувалося на здачі молока державі. Господарі мали 20 корів, 4 коней, коло 100 штук курей. Для своїх потреб тримали свиню. Господар ще, крім цього, возив ліс державі. Треба було і сіно заготовляти, і обходити господарство. працювали тут господар, господиня, їхня дочка-приймачка і двоє робітників. Годували нас добре, щоб ми могли добре працювати. Пускали два рази у відпуск до батька, який теж був вивезений до Німеччини трохи раніше і тепер працював недалеко (фотокопії 54, 55).

Коли війна закінчилася, опинився в американській окупаційній зоні. Вирішив їхати додому, хоч можна було їхати, куди хочеш. Пішки добивався в Польщу. Йшли шість тижнів. Зупинили в Губені на Одері. Наказали зібрати урожай на замінованому полі. Ми годувались самі, чим могли. Коли зібрали урожай, нам дали документи і дозволили їхати додому.

Як приїхав додому, забрали на шахти в Донбас, щоб спокутував свою вину за те, що був у Німеччині. Довго в Донбасі я не був. Мені пощастило піти вивчитися в ФЗУ в Коломию“ [104].

Збереглася метрика з Німеччини , яку Василь Миколайович приніс з собою. Видана в тій місцевості, де він був на роботі.

В Німеччину були забрані Лесюк В. С. , Ясінчук Ф. П. , Гаврищук Д. П. , але вони по дорозі втекли. Ще згадує Ясінчук Ф. П.: “Після того; як ми втекли, мене взяли на роботу в Яворів за Львовом. Там ще були Іванюк В. Я. , Футулуйчук Ф. П., Бакай М. Ф. , Потятинник І. О. Але я скоро втік звідти і переховувався, бо поліція вже мене шукала. Скоро схопили. Сидів під арештом у Коломиї. Звідти допоміг втекти Повх Дмитро, який мав своїх людей в охороні. А вже як прийшли радянські солдати, то чоловіків забирали прямо на вулиці і відправляли на фронт. Так і я попав в армію“ [105].

Дехто з односельчан був призваний німцями для служби в армії. Ось що згадує один з них - Футулуйчук Василь Іванович: “В березні 1943 року, коли мені сповнилось 20 років, одержав повістку від німців з'явитися в Коломию на призовний пункт. З Княждвора такі повістки одержали десь 30 чоловік. З них комісія відібрала шістьох для служби в армії. Враховувався, насамперед, ріст, вага, фізичні дані. Крім мене, до служби в армії зарахували Бакая С. , Скварчинського Ф., Футулуйчука В., Фірасів В., Марусяка М.

Нас погрузили в вагони по 50 чоловік і товарняком привезли в Польщу. Це було місто Травники. Зарахували нас на службу в охоронну команду. Це було єврейське гетто. Видали зброю, форму. Треба було охороняти і конвоювати людей під час робіт. Грошей за це не платили, лише годували і видавали сигарети. Побув там до серпня 1944 року. Коли прийшла Радянська Армія, здався в полон. Звідти відправлений в Запоріжжя на будови. В 1947 році відпустили додому. А потім знову заарештували. Був суд. Засудили на 25 років строгого режиму. Відбував покарання в Караганді. “ [106] (фотокопії 56, 57).

Були в нас в селі і партизани-ковпаківці, які переховувалась на присілку Баня Княждвірська, де ще у 30-х роках був сильний вплив КПЗУ. Під час рейду Ковпака в Карпати було поранено партизанів Терещенка Олександра та Бакаєва Дмитра (фотокопії 58, 59). Їх переховували наші односельчани. Ось ще пише про ці події В. Войцехович “Люди з легенди“: “Пам'ятаю комсомольця з Нової Слободи Путивльського району Митю Бакаєва. 4 серпня 1943 року 17-річного партизана тяжко поранено в груди . . . Зустрів у лісі чоловіка, який назвав себе Грициком Ільком. Признався, що він підпільник . . . Ілько привів Бакаєва до куреня, де лежав тяжко поранений у стегно кулеметник з Глухівського загону М. О. Терещенка . . . “ [107]. Так було врятовано їм обом життя (фотокопії 60, 61).

Пізніше Терещенко добивався від командування, щоб цих людей, які їх врятували, нагородили. Так і було зроблено. Про це ми дізналися з документів, які знаходились в архіві МВС (фотокопія 62). Доглядали за ним, як він пише, Василинчук Юрій, Бакай Марія, Чавага Федір, Чавага Ілля, Василинчук Василь, Грицик Ілля, Грицик Іван. В записці до командування Терещенко просив прислати за ним автомашину, бо боліли його рани і кожну хвилину могли прийти бійці УПА, які боролися з німцями, так і червоними партизанами. Ця записками було передана 13 квітня 1944 року.

Бакаєв і Терещенко залишились живі. Правда, Терещенко після війни прожив недовго, але школярі Княждворі довго переписували з його родичами. А Бакаєв Дмитро сам писав до школи. Ще десь в кінці 80-х років приходили від нього листи. Він прислав в школу і свою фотографію. Проживав він після війни в місті Хмельницьку.

Особливо сильне в Княждворі в роки війни було підпілля ОУН, яке з 14 жовтня 1942 року, ввійшло в Українську Повстанську Армію. Сюди входили патріотично-найсвідоміші люди, які мріяли про незалежну Україну. Були, звичайно, і такі, які діяли під їхнім прикриттям і той же час грабували людей, розправляли з беззахисними жінками дітьми. Про них теж люди знають правду. Бог їм суддя. Їх ми не чіпатимемо. А зараз ми пишемо за тих, які ненавиділи будь-якi окупації, боролись з ворогом, як могли. В УПА входили, як згадує С. Бакай, такі люди: “Володимир Бакай (студент університету), Дмитро Повх (студент). Володимир Слободян (студент), Дмитро і Василь Фарбішевські, Дмитро Марусяк, Михайло Гаврищук.“ [108]. Багато з них загинуло в роки боротьби за визволення України від іноземних загарбників. Але доля багатьох з них невідома із-за відсутності архівних даних. Вежі так і залишаться безіменними героями, що склали свої буйні голови в нерівній боротьбі з ворогами.

Треба згадати, що один з них, Дмитро Повх, кличка “Ворон“, підірвав себе гранатою, коли було розкрито їхню боївку. Це героїчний подвиг людини, яка всім серцем вболівала за свою Україну і не могла примиритися з тим, що її ідеали, її справа, виявилися марними (фотокопія 63).

Як свідчить житель Княждвора Каратник Д. В. тодi працiвник НКВС i учасник взяття боївки, були взяті в полон брати Фарбішевські Іван та Василь Д. Повх пiдiрвався гранатою. Обидва вони вивезені і засуджені Василь в Магадан, Iван в Казахстан. Було це в 1949 році. А ще раніше, в 1945 році, була затримана дружина Фарбішевського Василя і вивезена в місто Печеру Комі АРСР на 5 років спецпоселень як оуновка. Знайдена справа на Фарбішевську Г. М. No 18046 в якій описане все її життя, її страждання, які вона пережила за цей час (фотокопія 65). Вона залишила в Княждворі дочку, про яку НКВС не знало. Була вона дужа маленька і залишилась у батьків Ганни Миколаївни. Фарбішевська Г. М. багато разів пізніше писала заявили до начальства, щоб дозволили їй поїхати і забрати від батьків до себе дочку. Та дозволу не було. А за самовільний виїзд зі спецпоселення їй загрожувала 25 років тюрми. Звільнена вона була від спецпоселень в 1955 році. Про це свідчать документи того часу. Та права виїхати в нашу область їй так і не дали в ті часи. Аж через 20 років вона зустрілася з дочкою. Це ще одна з багатьох трагедій простої людини, яка вписана в історію нашого села“ [109].

Є виписка з архівної справи No 6059/76 про діяльність братів Фарбішевських. З допиту свідків видно, що односельчани відчили проти цих людей. Один із свідків вказав, що Фарбішевський В. П. був призваний в Червону Армію, але пішов в ліс в УПА. З ним пішли Ковцуняк Дмитро Прокопович та Терпелюк Іван Михайлович.

Тут є свідчення іншої людини, яка назвала прізвища таких членів УПА: Потятинник М. Д. , Мосюк М. С. , Беркещук М. Ф. , Фарбішевський В. П. , які вже більше року перебували в лісі [110].

Ще одна трагічна доля Фарбішевського Івана Петровича. Він призваний в дивізію “СС-Галичина“, знаходився в саперній частині. В серпні 1944 року втік в УПА. Кличка “Дон“. Був кур'єром районного проводу УПА, а до затримання в 1949 році - замісник станичного. Після ув'язнення засуджений. Відбував покарання. А в серпні 1969 року був повторний перегляд справи. І знову суд. І знову новий вирок - 25 років тюрми строгого режиму. За що ж його покарано?

В грудні 1944 року, за свідченням односельчан, він разом з загоном вчинив розправу над активістами села Княждвір, присілок Баня, які раніше належали до КПЗУ. Під час цієї акції було вбито 16 чоловік, кілька чоловік поранено. Спалено 12 будинків разом з трупами. Серед них розстріляні Чавага Ф. І. , батько Тремтячого І. М. , Каратник В. М. , а їх трупи спалені в будинках. Поранені Тремтячий Т. М. , Тремтяча Г. Д. , Каратник Г. І. , яким вдалось тоді втекти.

Свідками на суді були: Каратник Гафія, Бойчук М. Ю. , Бойчук М. О. , Ополіцька О. Р. , Тремтячий Т. М. , Тремтяча Г. Д. , Чавага О. Д. Про це друкувалось в газетi “Червоний прапор“ [111] (фотокопія 66).

Правда, деякі люди говорять, що це була акція НКВC, яка мала на меті скомпрометувати діяльність УПА в очах місцевого населення, щоб ті їм не допомагали. Як свідчать архівні документи, спогади очевидців мали місце в ті важкі часи. Методи боротьби проти УПА застосовували різні, а часом і не завжди чесні.

Крім цього, знайдено архiвнi справи МВС No32689 на виселення сім'ї Грицканюка В. І., та вбитого члена УПА Мацькова М. В. No19653. Виселяли також сім'ю Гладуняка Г. В., який в 1944 році втік з військового навчання “ястребків“, забравши зброю, з якою пішов в ряди УПА, бо не хотів воювати проти своїх людей. А його рiдний брат Гладуняк I. В. служив в 1940-1946 р. Червонiй Армiї.

З протоколу допиту ще одного жителя села (архівна справа No 30882 МВС) який прийшов з повинною, дізнаємося про членів УПА з нашого села та про їхні клички -псевда:

1. Потятинник Василь Дмитрович, 1928 року народження, “Соловей“.

2. Беркещук Йосип Петрович, 1928 року народження, “Пруток“.

3. Семків Василь Петрович, 1927 року народження, “Стригун“.

4. Гладуняк Григорій Васильович, 1927 року народження, “Пруткий“.

5. Кущак Федір Миколайович, біля 35 років, “Миша“.

6. Терпелюк Іван Михайлович, біля 35 років, “Равлик“.

7. Потятинник Яків Дмитрович, біля 40 років, “Славко“.

8. Ковцуняк Дмитро, біля 40 років, кличка невідома.

9. Повх Дмитро Васильович, 1922 року народження, “Ворон“ [112].

Бiльше даних приводить С. Бакай в своїх спогадах - мемуарах “З Княждвором у серцi“ (Коломiя-1977р.).

Автори свідомо не називають прізвище тих, хто числиться в архівних справах; як свідок, щоб не вносити смуту серед людей села, щоб за них не відповідали їхні родичі. Хай розсудить їх доля.

Надрукована була в газеті за мирних часів ще одна стаття “Люди пам'ятають“, в якій викривали, як тоді їх називали, українських буржуазних націоналістів. Але хіба людина, яка бореться за волю своєї Батьківщини, не вважається національним героєм? Правда, ми говоримо про тих, хто під видом боротьби за Українську самостійну державу вбивав і грабував мирних жителів. Бо були й такі. І тепер, коли читаємо ту статтю 1969 року, то різні думки нас тривожать: правда це чи фальсифікація?

Працуюючи офiцiйно з архiвними документами МВС, СБУ про наших землякiв, автор В. Футулуйчук вияснив багато цiкавих, невiдомих i трагiчних фактiв про тi важкi сороковi роки на територiї нашого села. Про те тепер, коли рани зажили i зарубцювались, не завжди давня “правда i кривда“ приносить користi у взаємовiдносинах серед старшого поколiння та їх дiтей, внукiв. Але деякi факти автори вирiшили винести на осуд, щоб ми всi зрозумiли трагичнiсть i обєктивнiсть того часу, застерегли себе, молоде поколiння вiд розбрату.

За участь у підпіллі УПА та просто зв'язки з ними було засуджено і вивезено багато жителів Княждвора. Це було названо участю в державних злочинах. Ось хто був вивезений з села і невинно страждав багато років, проводячи їх на чужині:

1. Марусяк М. О. 1926 р. н. Бандитський посібник

2. Довганюк В. П. 1904 р. н. -“-

3. Довганюк П. М. 1916 р. н. -“-

4. Беркещук П. Ю. 1889 р. н. -“-

5. Беркещук Д. М. 1903 р. н. -“-

6. Беркещук Н. Ф. 1925 р. н. -“-

7. Чавага Н. П. 1934 р. н. -“-

8. Терещук Г. М. 1939 р. н. -“-

9. Гасяк Я. І. 1899 р. н. Баптист

10. Гасяк М. О. 1903 р. н. -“-

11. Футулуйчук В. І. 1923 р. н. служив в “СС“

12. Терпелюк М. І. 1905 р. н. Бандитський посібник

13. Тодорів Д. Н. 1899 р. н. -“-

14. Тодорів Г. Я. 1903 р. н. -“-

15. Кущак Ф. М. 1902 р. н. -“-

16. Гнатюк М. С. 1928 р. н. -“-

17. Гнатюк М. Д. 1927 р. н. -“-

18. Прокопчук І. О. 1897 р. н. -“-

19. Прокопчук О. Ф. 1895 р. н. -“-

20. Прокопчук М. І. 1933 р. н. -“-

21. Слободян Д. І. 1910 р. н. -“-

22. Скавронська Г. М. 1893 р. н. -“-

23. Дяків В. І. 1900 р. н. -“-

24. Близінська А. М. 1919 р. н. -“-

25. Слободян Д. І. 1902 р. н. -“-

26. Слободян К. М. 1904 р. н. -“-

27. Потятинник М. С. 1923 р. н. служба в СС

28. Слободян П. І. 1898 р. н. бандитський посібник

29. Віщук Г. П. 1933 р. н. -“-

30. Березовська Г. І. 1914 р. н. -“-

31. Потятинник О. М. 1926 р. н. -“-

32. Слободян М. І. 1907 р. н. -“-

33. Лохманюк І. І. 1929 р. н. -“-

34. Лохманюк М. А. 1929 р. н. -“-

35. Бакай Д. М. 1914 р. н. -“-

36. Тодорів В. Д. 1932 р. н. -“-

37. Тодорів Н. Й. 1933 р. н. -“-

38. Потятинник С. І. 1926 р. н. -“-

39. Лаврук С. І. 1926 р. н. -“-

40. Потятинник Д. В. 1908 р. н. -“-

41. Бойчук В. Ф. 1925 р. н. -“-

42. Бойчук Г. Ю. 1912 р. н. -“-

43. Повх П. Д. 1899 р. н. -“-

44. Кухарська Г. В. 1939 р. н. -“-

45. Іванюк В. Я. 1923 р. н. -“-

Цей список затверджений і скріплений гербовою печаткою нижнянської (тепер Княждвірської) сільської Ради. Коли ми поглянемо на нього, прочитаємо, то побачимо, що більшість з них - жінки. Це були жінки, які понесли незаслужену кару. Так сталось і з жінкою Дутчак А. І., Грицканюка В. І. , який в 1944 році, як член УПА, був засуджений до розстрілу. Дутчак А. І. в 1947 році була вислана на 5 років в Казахстан, як член сім'ї зрадника Батьківщини, з конфіскацією майна. Тільки в 1992 році вона одержала справку про реабілітацію.

Цей хрест, хрест зрадника Батьківщини несли жінки i дiти довгі роки. І несли незаслужено. Пізніше влада їх реабілітувала. Всі вони повернулися в село.

В списку серед зрадників Батьківщини знаходяться і прізвища двох людей, які в той час були баптистами. Їх теж засуджено і вивезено з села. Радянська влада вже і тоді претендувала на вибір віросповідання людей, на повну покору людини владі, тоталітарній системі. А це, звичайно, не вело до добра (фотокопії 68, 69, 70).

Воювали наші односельчани і в рядах Червоної Армії. Ми записали спогади учасника радянсько-німецької війни Ясінчука Федора Паньковича, який воював в роті автоматників, дійшов в лавах Червоної Армії до Кенігсберга і Берліна, а потім воював ще й з японцями (фотокопії 71, 72). Він попав служити разом з Гаврищуком Д. М. , та Гнатюком В. М. Служили вони з весни 1944 року, відтоді, як Червона Армія прийшла на наші землі, вигнавши звідти фашистів. Їм пощастило повернутись з того страшного пекла. А багато з жителів Княждвора так і залишились лежати на полях боїв. У нас є список цих жертв другої світової війни (фотокопія 73).

Порозкидало життя наших людей по всіх свiтах. Колись давно, ще в 1911 році, виїхав з села Княждвір в США Чавага Онуфрій Прокопович. Його син Степан, який народився вже в США в 1924 році, брав участь у другій світовій війні в армії США. До війни він проживав у Філадельфії і звідти пішов на фронт. Ми дізналися про це з газети, в якій розповідалось, як солдат 339 піхотного полку 100 дивізії першої роти третього батальйону Степан Чавага врятував Левела Гріна, будучи сам пораненим. Левел був серйозно поранений. Обидва вони залишились живими і вже після війни зустрілися разом і згадали ті роки (фотокопія 74).

Війна закінчилася. Народ залічував рани. Але становище і далі було дуже складне. Продовжувалась боротьба УПА аж до 50-х років. Почалось створення колгоспу, в який мусили вступати наші односельчани, інакше на них сипались різного роду покарання. Продовжувалась разом з цим і депортація населення.

Але все колись закінчується, а життя продовжується. Помалу забувались події воєнних років. Народ привикав до мирної праці і нових порядків. Йшла відбудова народного господарства.

Населення зменшилося, бо багато людей загинуло під час війни. “Ось дані облстатуправління і сільської ради за 1959 рік -у селі мешкало тоді 2398 осіб. . . Усі були просто жителями села. . . В 1994 році - 2908 мешканців“ [113]. Якщо порівняти ці дані, то можна побачити, що ми ще й дотепер не досягли довоєнного рівня населення. Отже, втрати села Княждвір, як і інших населених пунктів України, від війни колосальні.

Змінилося життя, змінилася і назва села. Ось “Указ УРСР“ від 7 червня 1946 року: “З метою збереження історичних та уточнення та впорядкування існуючих найменувань внести такі зміни в назви сільських Рад та населених пунктів Станіславської області:

п. 18. Печеніжинський район:

Село Горішній Княждвір іменувати в село Верхнє.

Село Долішній Княждвір іменувати в село Нижнє, а Долішню сільську Раду в Нижнянську“.

Як згадує Цурган Віра Павлівна, в 1950 році в селі було створено колгосп. Організований він був насильно. Вночі людей заставляли писати заяви для вступу в колгосп. Хто не хотів туди йти працювати, в нього забирали землю. Селяни працювали в колгоспі за мізерну платню“ [115].

“Твердо встановлювалася Радянська влада з її пияками, злодіями, брехунами, нахабами й перевертнями. Школа стала радянською, клуб став радянським, в село приїхали люди зі Східної України. З'явилися жовтенята, піонери, комсомольці, червоні прапори й п'ятикутні зірки, з'явилася дешева горілка для споживання людей. Комуністична пропаганда вела цілеспрямований наступ на всі ділянки громадського життя. Народні звичаї і традиції замінялися, вважалися пережитками, пісні замінялися піснями про Леніна і Сталіна. В 1946 році Радянська влада силою ліквідувала греко-католицьку церкву і запровадила Руську Православну Церкву, [116] - пише в своїй праці Микола Савчук.

Проводились фальшиві вибори до Рад усіх рівнів. Всі знали наперед, що це буде один кандидат, його обов'язково виберуть і його кандидатура буде погоджена з вищими партійними органами. Так вибирали на всі керівні посади.

Заохочувалися активісти радянського способу життя, заохочувалися люди, які доносили на своїх сусідів, односельчан, друзів, знайомих, одержуючи за це, як Іуди, винагороду від влади. Прикро, але і такі в нас були.

Світ, ясна річ, не стояв на місці. В 50-х роках провели електромережу, десь в 60-х роках спалахнули екрани нових телевізорів. Люди працювали від зорі до зорі, будували будинки, обробляли землю, працювали на державних роботах. Збудовано в селі за цей час два магазини, нову школу (фотокопія 76), колгоспні будівлі (фотокопія 77), будинок культури, пам'ятник загиблим односельчанам (фотокопія 78) і багато іншого.

В 1982 році з невідомих причин згоріла церква - цінна пам'ятка дерев'яної архітектури. Велось розслідування, і згодом влада висунула офіційну версію, якій ніхто не вірив: люди були переконані, що церкву пiдпалено. Дзвiнниця розiбрана вщент нашими земляками, а дзвони - гордiсть церковної громади кудись таємно зникли. Не вірили тоді й у те, що настануть часи, коли на попелищах і руйновищах постане нова церква.

Та настали нові часи. Люди їздили повсюди, добивалися дозволу на будівництво. Нелегко було громаді. Але люди старалися. І ось зараз збудована нова красуня-церква, якою село може гордитися, бо це справжній собор, якому може позаздрити й велике місто (фотокопії 79, 80).

В неділю 10 вересня 1995 року жителі села зібралися, щоб бути присутніми на освяченні храму. На це свято приїхало багато гостей. Це, насамперед, були представники влади, які теж внесли посильний вклад в будівництво церкви. Серед них були народні депутати України П. Мовчан та Л. Григорович. За моральну та матеріальну підтримку люди щиро подякували Вишиванюку М. , Наконечному М. , Гудимі П. , Гладуняку Д. , Ткачуку В. , Балабанику М. , Грицюку М. , Уштану В. , Панчуку Р. та Чорному Д. Кожному із цих гостей княждвірці вручили квіти.

На святі була присутня еліта духовенства нашого краю. Це митрополит УАПЦ Андрій, керуючий Івано-Франківською єпархією, почесний настоятель Княждвірської церкви, митрофорний протоірей о. Мирон Сас-Жураковський (спонсор будівництва); Митрофорний протоірей о. М. Марусяк (ректор Івано-Франківської духовної семінарії); митрофорний протоірей о. В. Липко (канцлер Івано-Франківської єпархії); декан Коломийського району о. М Сметанюк, митрофорні протоієреї о. Ю. Городчук, о. В. Вепрук, о. І. Романчук, протоієреї о. О. Федик, о. І. Шевчук, о. В. Гаврилюк, декан о. М. Коструб'як та священник Ю. Бровчук, і звичайно настоятель храму - отець Ігор Сас-Жураковський. Його родині було приділено особливу увагу. Отець Ігор - чотирнадцятий священник у династії. На святі був присутній й його батько- о. Мирон, який останні роки проживає за кордоном в Нiмеччинi. В свій час він теж був на парафії в нашому селі. На зорі відродження незалежної церкви о. Мирон разом з іншими священиками багато прислужився справі автокефелії, за що митрополит Андрій вручив йому високу церковну нагороду - право насити другий хрест з оздобами та бути почесним настоятелем Княждвірського Свято-Успенського храму. Митрополичою грамотою нагороджено спонсорів будівництва, працю всієї громади а також чудовий спів церковного хору. Тоді ж о. Ігоря возведено в сан протоірея.

За традицією, митрополит Андрій подарував для церкви ікони. Відбулась божественна літургія, а потім освячення престолу і всього храму.

Звертаючись до віруючих, владика закликав їх тішитись здобутками молодої держави і робити все для того, щоб вона піднімалась і процвітала (фотокопія 81).

Є в нас і греко-католицька громада, яка, здебільшого, знаходиться на присілку Баня. Але конфліктів між громадами немає.

Збудована в нашому селі і двоповерхова нова школа. Будівництво закінчилось в 1977 році. Має школа великий спортзал, окрему котельню, обладнану виробничу-навчальну майстерню, спортивний майданчик. Кілька років тому школа з неповної середньої перетворилась на середню, так як старшокласникам було важко добиратися на навчання в Коломию чи Печеніжин.

Працює в школі 26 вчителів. Майже всі - уроженці села. Вони активно включились в процес відродження нашої державності, дбають за виховання підростаючого покоління, беруть активну участь у всьому, що відбувається в селі.

Починаючи з ХХ століття, наше село славилося художньою самодіяльністю. Про 20-30 роки ми вже писали. Та не відставали наші односельчани в цьому питанні і після війни. Хор нашого села в 50-60 роках брав участь в різних святах, фестивалях народної самодіяльності, які проходили в Коломиї та Івано-Франківську, та і в самому селі. Він завжди займав одне з перших місць в районі (фотокопії 85, 86). При школі також був створений Гуцульський ансамбль, який навіть їздив в м. Чернівці на телебачення десь в середині 70-х років. Автор цієї праці теж була учасником танцювального гуртка (фотокопії 87, 88, 89). Відроджується наша держава, і наші кращі традиції. Для цього ми прикладємо всіх зусиль.

В сільському будинку культури плідно діє заслужений народний ансамбль, яким керує заслужений діяч культури України Василь Димедюк, справжній майстер своєї справи (фотокопії 90, 91, 92, 93). Ансамбль побував з концертами в багатьох містах України , а також в Польщі, Угорщині, Румунії, Німеччині.

Славиться село Княждвір і прекрасним Тисовим заповідником, який відомий по всьому світі. Є тут і краєзнавчий музей, в якому зібрані всі види Прикарпатської флори і фауни. Сюди на екскурсію та на відпочинок приїжджають люди з усіх-усюд, милуються красою нашого краю та смакують чисту джерельну воду (фотокопії 94, 95).

Коли України стала на шлях незалежності, Княждвір теж не був осторонь всіх подій. Спочатку люди добились, щоб селу повернули стару назву - Княждвір. Потім була насипана могила Січовим стрільцям. Ось що записано про цю подію: “Символічна могила борцям за волю України. Двосхідчастий земляний курган в основі близько 12 метрів і заввишки близько 6 метрів. Залізний п'ятиметровий хрест. Біля підніжжя -алюмінієва дошка з викарбуваним написом: “Борцям за волю України, за її волю, за честь, за славу, за народ . . . А могили борців зросять перлами сліз як не ми, то напевне вже внуки“.

Громада села для спорудження могили зібрала понад 2 тисячі карбованців. Ініціатором спорудження пам'ятника був Василь Чавага, а взагалі в роботах брали участь понад 30 мешканців села.

Пам'ятник-могилу відкрито 2 вересня 1990 року (фотокопія 96), освячено за православним обрядом. На вічі з нагоди відкриття виступили добродії Д. Ласійчук, В. Ковбель, М. Греченюк, М. Потятинник.

Могилу споруджено майже на тому місці, де стояла давня могила, насипана в селі в 1940 році. Її зруйновано в 1953 році. До тепер збереглась пам'ять про Січових стрільців наших дiдiв, які не шкодували себе задля волі України“ [117].

Стоїть могила, як символ нашої віри в кращу долю України. А біля неї збудована капличка (фотокопія 97). Кожен, хто приїздить в село, проходить повз неї орымує духовну наснагу.

Недавно сільські активісти вшанували пам'ять колишнього активного діяча ОУН-УПА Повха Дмитра на місці його трагічної загибелі. Багато сил віддав він за те, щоб побачити свою землю вільною, але не дожив до того часу. А був він, як видно з розповідей односельчан , доброю, чесною і сміливою людиною.

Є в нашому селі багато талановитих людей: кошикарі, бондарі, вишивальниці тощо. Найбільше наше село славиться виробами з лози. Виробляють з неї вази і тарілки, і кошики для світіння паски на Великдень, і всякі інші вироби. Їх можна побачити в багатьох оселях не лише на Західній Україні, але й за кордоном.

Є в нас і свій художник, який самотужки навчився малювати. Він сам розмалював і оздобив свій будинок, який має вигляд казкового. Це Микола Бакай, що проживає на присілку Баня. Живе він неподалеку Тисового заповідника, і, коли туди їдеш, то ніби попадаєш в якесь неземне царство - природи, царство краси (фотокопія 98).

Проживає в селі і свій поет Баланда Василь. Його вірші часто друкувались в газетах. Ось кілька з них.

СТРУНИ СЕРЦЯ

Кинув місяць проміння на трави

І потонув у хащі дібров. . .

Струни серця - чарівні октави,

Заспівали про вірну любов.

І хіба є щось краще на світі

За любов, що у серці цвіте,

За пісні, що під сонцем зігріті,

За пшениць колосіння густе.

Я з дитинства навчився любити

Шум потоків, село і сади,

А любов ця навчила цінити

Повсякчасної праці плоди.

Я люблю, як хвилюється жито,

В руки колос беру, наче дар,

Бо у кожне зернятко тут влито

Непідкупного щастя янтар.

І як землю таку не любити,

Що встає у мережах будов!

Я би в пісню хотів перелити

До Вітчизни своєї любов [118].


ЗАСПІВАЙ, КОХАНА. . .

Заспівай, кохана, на прощання

Хоч одну з улюблених пісень,

Бо за синім обрієм світання

Золотом мережить новий день.

Новий день в багряній позолоті

Нас розлучить, щоб потім звести

В гай осінній, де бурхливий потік

Проклада закоханим мости.

І дівчина ніжно заспівала:

Слухав пісню я і потічок.

Тільки осінь - осінь небувала

Рвала листя з кленових гілок.

А воно бентежилось, шуміло,

Віддалялось в вічне забуття,

А мені обнять тебе хотілось

І піти дорогами життя [119].

Наші односельчани дуже люблять своє село. Часто вони складають про нього пісні. Вчитель української мови і літератури Попович Л. М. написала вірш “Княждвір“, а Димедюк В. М. написав до нього музику. Вийшла чудова пісня.

Там, де у Тисовім гаю чути лише спів солов'я,

Там народилося наше славне ім'я Княждвора.

Тисовий гаю, зелен-розмаю, Княждворе мій дорогий,

Про тебе нині пісню співаю, ніжно тебе я кохаю.

Як же тебе не любити у світанковій порі!

Княждвір, що чарами вмитий, душу чарує мені.

Тисовий гаю, зелен-розмаю, земле моя чарівна,

Де є світі така прикраса, щоб тобі була рівня.

Пісню, що Прут виграває, вітер у далеч несе,

В урочищі “Сповз“ у ялинах слава Князівська живе.

Тисовий гаю, зелен-розмаю, рідні мої Карпати,

Де б лиш у світі ми не бували, вік тебе будем кохати.

Багато людей з Княждвора живуть за межами села, областi, України в еміграції. Понад 200 чоловік після другої світової війни виїхали на Захід і там поселелись. На те були свої причини. Вони і тепер там проживають, працюють, але постійно думають про свою рідну Батьківщину.

Василь Слободян, який в Австралію, був одним із засновників українського кредитового кооперативу “Говерла“ в Австралії та більше 11 років був спершу його головою, а пізніше - секретарем (фотокопія 108).

В своїх спогадах він згадує, що в Сіднеї (Австралія) пан Іван Ільків був одним із засновників та ще і до нині є головою управління кредитового кооперативу “Карпати“. Він також є кілька років головою ФУСА (Фундації українознавчих студій в Австралії), а його дружина пані Ольга Ільків - активний член “Союзу українок“.

Там також живе наш іншій земляк пан Степан Смеречук. Він є одним із засновників кооперативу і товариства “Відродження“.

Проживають наші земляки і в Канаді. Зокрема, “. . . дуже діяльним є пан Степан Бакай з Отави. Він є не лише активним членом організації СУМ та ЛВУ в Отаві, але й вложив дуже багато праці і грошей в будову дому Українського культурного центру “Дніпро“ в Отаві, одним з ініціаторів побудови якого він був і головою будівельного комітету. Він є відданим працівником і головою гуцульських товариств Канади і Америки. Був також членом танцювальної групи у фільмі “Марічка“ продукції української кіностудії “КАНУКР“ в Отаві (Канада)“ [121].

Нам прислали з Канади грамоти, якими нагороджувався Степан Бакай, за кошти, які він давав на розвиток української культури за кордоном (фотокопії 110, 111, 112). Багато книг він переслав зі своєї власної бібліотеки в Княждвір. Вони знаходяться в шкільній бібліотеці.

Ще один житель Княдвора проживав в Філадельфії (США) . Це Потятинник Яким, який був колись незмінним секретарем об'єднань українських. Недавно він повернувся до дітей, прожив трохи на Батьківщині і помер, де похоронений на сільському цвинтарі.

Проживають наші земляки і в Англії - в Бедфорді. Це Микола Слободян. Він присвячує багато часу і праці нашій рідній школі. Там також працює в проводі об'єднання колишніх дивізійників, [112] - згадує В. Слободян: “а його дружина Міля є вже багато літ головою місцевого об'єднання жіночої ліги.

В тій же країні, в Петерборо, живе наш земляк, Василь Близінський, який ще молодим хлопцем, добавивши собі літ, вступив був в ряди УПА , внаслідок чого майже 2 роки перебував у полоні в Раміні (Італія), а після цього виїхав до Англії, де пощастило йому створити власне підприємство, доходи з якого часто призначав на наші національні потреби. Найбільше допоміг він Сумівській оселі (“Тарасівці“), то й не диво, бо деякі роки був головою СУМ в Петерборо, закупивши для неї обстановку. Також не забуває він про “Кобзхарівку“, дім для старих громадян, в якому доживають віку його побратими по зброї - воєнні інваліди“ [123].

В. Близінський приїжджав до рідних в Княждвір, зустрічався з односельчанами, друзями молодості. Для школи він подарував книгу М. Грушевського “Історія України-Руси“. Часто на свято Миколая він дітям школи висилає подарунки. Висилає він і ліки для жителів села, канцтовари для школи, а також одяг для малозабезпечених сімей. Для шкільної бібліотеки висилає газети, журнали, книги. Багатьох односельчан він підтримує матеріально.

Є наші земляки і в Німеччині. Як згадує В. Слободян, це “. . . Микола Чавага, великий любитель українства, знавець української музики і співанок бо ще в таборах грав на цимбалах в гуцульській групі.

Великою радістю сповнюються серця усіх княждворян, які довідуються, що з їх рядів вибилися на найвищий щабель нашого суспільного стану людина, якою був наш земляк - професор Каліфорнійського університету Сан-Дієго Богдан Бакай“ [124] (фотокопія 113).

Але ця обдарована людина померла на 59 році життя, в 1962 році. Він був відомим дослідником-біохіміком, частим відвідувачем і доповідачем в ряді країн світу. Весь час він мріяв поїхати на Україну, але так і не зміг цього зробити. Тож хай пам'ять про нього живе в серцях наших людей.

Отже, складна доля випала жителям села Княждвір у ХХ столітті. Піднімалась національна свідомість народу. Велика заслуга в цьому належить священикам, а особливо о. Мкйковському, який, на відміну від інших, дбав про душу українського селянина, хотів для нього кращого життя. Та доля склалася інакше. Війни смерчем увірвалися в життя людей, розкидали жителів села по всіх-усюдах. Воювали вони і в австро-угорській армії, брали участь і в боротьбі за волю України (1917-1920 рр. ), де багато з них поклали свої буйні голови. Були вони в різних таборах: в Росії, Італії, Австро-Угорщині, та завжди вертали до своєї домівки.

Йшов час. Австро-угорська окупація змінилася польською, набагато важчою. Польська влада старалася тримати населення в покорі, в страху; висмоктувала з нього останні жили. Багато людей мусило йти на заробітки, щоб прогодувати свою сім'ю, бо в селі не було роботи, а податки все одно треба було платити. Не було людини в селі, яка б не була в 20-20 роках учасником якогось гуртка, товариства чи партії. Активно діяла читальня “Просвіти“, збудована односельчанами на свої кошти. Мали свої осередки товариство “Каменярі“, УНДО, УСРП, а також КПЗУ. Підпільно діяла організація ОУН, яка була в селі досить сильною. Вона виховала багато борців за волю України. Впевнено можна сказати, що Княждвір в 20-30 роках був одним з найактивніших сіл в Коломийьскому повіті.

Зненацька захопила село друга світова війна. Влади мінялися одна за одною. Вони завжди тільки чогось вимагали. Та люди не сиділи, склавши руки, боролися за свою особисту незалежність.

Були в селі і партизани-ковпаківці, яких переховували від німців місцеві жителі.

Закінчилася війна. Та багато односельчан так і залишились на полях битв. Війна закінчилася, але не закінчились біди села. Прийшла нова влада, яка вимагала нових жертв. Багато жителів села засуджено як державних злочинців і вивезено в Сибір. Одні з них повернулися, а інші так і залишилися на чужині. Почалося насильницьке створення колгоспу, якого люди не хотіли. До 1950 року продовжувалась в селі боротьба підпілля УПА. Останній боєць - Повх Дмитро - підірвав себе гранатою, так і не покорившись новій владі.

Але життя продовжувалося. За останні роки змінилося село: появилось багато новобудов, кращими стали будинки односельчан. Збудовано будинок культури, нові магазини, школу, пам'ятники загиблим односельчанам. Насипана стрілецька могила, що є символом відродження села. Народ відбудував церкву, яка згоріла з невідомих причин. Велику допомогу надає діаспора, яка в нас багаточисельна, і, що дуже відрадно, тримає зв'язки з селом. Тепер шлях до України відкрито і вони радо навідують своїх рідних.

Чудові люди в нас проживають. Вони відроджують давні традицiї ремесла, завдяки їм наше село відоме на всій Західній Україні.

Чудова природа стародавнього села. Але й вона зазнала лиха, бо людська рука її нищить бездумно. Але ще не пізно все врятувати.

Нам здається, що в подальшому Княждвір повернеться до тієї століттями випробуваної системи, коли розподілена між окремими господарями земля буде обсаджена межами, а на одному полі буде й нива, й сінокіс, а на межах виростуть фруктові дерева. І людина заживе в злагоді з природою, бо, як кажуть старі люди, “. . . кожен живе на своїм світі: і людина, і птах, і тварина, і найменша билина“.


ВИСНОВКИ

Рідна доміка, сім'я. Дороге серцю село, де ти народився, виріс, прожив свої найкращі роки. Княждвір. Багата його історія з часу виникнення і до тепер. Вона вливається в історію України окремим маленьким струмочком. В його історії віддзеркалюється історія всієї Батьківщини, всього українського народу. Одне село, таке, як Княждвір, це лише невеличка піщинка у великому морі сіл і міст України. Але разом вони єдине ціле, єдина велика історія, єдина велика родина. І ім'я їй - Україна.

Ця монографiя є закономірним висвітленням історії розвитку життя Прикарпатського краю. Читаючи історію нашого рідного Княждвора, ви могли переконатись, що вона йде поруч з історією українського народу, вливається в неї.

Починаючи з нової кам'яної доби (6-4 тис. років тому), пульсує життя людини над річкою Прут та її маленькими притоками -Теплицею та Шиблянкою. Багато пропливло води в цих річках, проходили сотні й тисячі років. І в кожний період, чи то в археологічному, чи середньовічному, або, навіть, новітньому, відбувалися якісь історичні події на території села.

Частково виявлені матеріали прадавніх епох, письмові, архівні та етнографічні матеріали, вказують на багатовікову історію Княждвора.

Через село проходили кочові народи, правили галицькі князі (ХІІ-ХІІІ століття), панувала польська шляхта (XIV - XVIII століття), австрійські барони (1772-1918 рік), а потім знову польські правителі (1919-1939 рр. ), але народ нікуди не зникав. Влада мінялася, а народ залишався. Він своєю мозолистою рукою освоював княждвірську землю, вирощував дітей, зберіг чудові прикарпатські традиції в мові і в побуті.

Історія Княждвора багата на різні події. Можливо, тут схрещували зброю з різними ворогами княжі воїни, мечем і вогнем пройшла через село дика орда. Вона залишила після себе руїни і смерть, забирала людей наших в неволю. Тут, на Узвишші, височів княжий двір, що був захистом від різних ворогів. Про це свідчать залишки замку, які зберігалися до цих часів.

Тут намагалися поневолити місцеве населення управителі магнатів Потоцьких, різні орендарі, шляхтичі, але так і не змогли поставити їх на коліна. Ця земля породила бунтарів, народних месників, таких як О. Довбуш, які не хотіли жити в рабстві. Опришківський дух був поширений і в Княждворі. Наші люди понад усе любили волю, бо здавна виростали на широких полонинах, серед мальовничого лісу. Здавна займалися землеробством та скотарством і нікого не чіпали.

Княждвірці, як і інші українці, не могли знести ярма, тому весь час боролись з окупаційною владою. Боролися в часи визвольних змагань 1917-1920 рр. , в час встановлення ЗУНР. Наш земляк Лаврук загинув в бою на Карпатській горі Маківка. Багато односельчан не вернулося з першої світової війни, а саме село було майже знищено, наполовину спалене. Через нього протягом 1914-1917 років з боями проходили чехи, поляки, росіяни, угорці, румуни. І знову - польська окупація.

Та свідомість людей зросла. Люди в 20-30 роки активно включились в роботу різних товариств, піднімали свій політичний і культурний рівень. Вони і дальше марили своєю державою. Визвольний рух на наших теренах ніколи не згасав. В Княждворі було сильне підпілля ОУН, діяльність якого посилилась в час німецької окупації. Було й підпілля КПЗУ, яке мало свій осередок на присілку Баня. Трагедія між ними розігралась в 1944 році, внаслідок якої загинуло багато односельчан.

Польська влада змінилася радянською, а потім німецькою. Почалися арешти, депортації мирного населення. Багато людей пропало в ті часи. І досі ніхто не знає про їх долю. 42 чоловіки вивезено до Німеччини на роботу, знищено 9 сімей місцевих євреїв. Цей список ще можна продовжувати й продовжувати. А скільки княждвірців лежить на просторах Європи, забуті й неоплакані! Це їм та іншим полеглим в різні часи поставлено в центрі села пам'ятник.

З закінченням другої світової війни не закінчились всі біди наших людей. Страшні роки пережили вони в 1946-47, коли був голод. А потім почалося створення колгоспу. Люди не могли собі уявити, як вони будуть жити без власної землі, без худоби, а тому всяко ховалися від колгоспу. Але це було неможливо.

Поневолювачі нашого народу в різні часи старалися навіть витравити з людської пам'яті згадку про славну історію села, яка крилась в його назві. Спочатку це були поляки, які поділили село на 2 частини. А довершили цю справу партійні можновладці, які за радянських часів таке сповнене глибоким змістом слово “Княждвір“ замінили на буденні назви: Нижнє та Верхнє. Це про таких чиновників-бюрократів написав С. Пушик у вірші “Княждвір“:

І я собі, і ти собі,

І він собі, і ми собі,

І ви собі, і ті собі,

А іншим, може й зась,

Що там за Коломиєю,

Росте лісочок тисовий,

Княждвірським називається,

Там жив щоліта князь.

Над Прутом легко дихалось

І добре полювалося,

Були малини, афини.

І риба, і гриби.

Був драгоман в Товмачику,

І лиха тут не сталося,

У Пруті часом плавали

Княжата без журби.

На самотині він собі

Довірить думу лісові.

Був тихий бір не ворогом,

А вірним другом був!

І чув я, що в Товмачику,

Ще й досі люди тішаться,

Що князь з сільською кралею

Дитя своє забув.

І став байстрюк заслужений,

Пізніше був одружений,

І діти народилися,

І внуки, і прапра. . .

І ось часи змінилися!

Наступник перепуджений

Враз вирішив позбутися

над Прутом Княждвора.

Сплять звірі в лісі тисовім,

Ви, галичани, спіть собі,

Бо він перейменовує

Одразу ж двоє сіл.

Він розділив їх рисою

На Верхнє й Нижнє лис отой.

А чи ти спиш, чи дивишся?

Мовчиш? Мовчи, як віл!

Мовчи собі! Мовчу собі!

І ти собі! І я собі!

І цей собі! І той собі!

А інші? Іншим зась!

Князьок новий приїхали

У заповідник тисовий.

Перевернувсь в могилі там

Через нащадків князь [125].

З відродженням державності повернулася і назва села, яка з пам'яті людей нікуди й не зникала. І ця подія вилилась у велике свято для жителів села Княяждвір, на якому були присутні і малі, й дорослі, як символ спадковості поколінь.

Вихором промчалися над селом роки тоталітарного режиму, які посягнули на наші святині - церкву, хрести біля доріг, дзвіницю тощо. Церква відбудувалась завдяки старанням односельчан. І засяяла вона над селом золотими куполами. Вона стала центром духовності, особливо для молоді. Вона воскрешатиме в серцях наших земляків ідеали добра, справедливості, милосердя. Кінець ХХ століття хай стане справжнім воскресінням для Княждвора, а значить і незалежної України.

Кожен наш земляк повинен своєю працею збагачувати себе, свою сім'ю, своє село, свою Україну. Де б ти не був, пам'ятай про свій родовід, дім, рідне село, Батьківщину. Кажуть, що той погано прожив на землі, хто не збудував хати, не посадив дерева, не дав життя дітям. Така людина є марноцвітом на землі. Чому не можна на майдані біля церкви, яка недавно збудована, кожній родині посадити по деревцю, щоб діти, внуки і правнуки пам'ятали про свій родовід. Історія, як дерево, живе і кожен з нас є її творцем.

Автори книги теж мають надію, що спільними зусиллями ми створимо в приміщенні школи музей історії Княждвора, який буде виховувати в наших дітей почуття патріотизму, гордості за своє село і односельчан, любові до свого отчого краю, України.

Свою Україну любiть,

Любiть її ... во время люте,

В останню, тяжкую мiнуту

За неї Господи молiть!

Т. Шевченко.

Спогади Ясінчука Федора Паньковича

В нашому селі звістка про війну прийшла в вересні 1939 року. Всі люди радувались, бо розказували старші люди, що після війни всім буде робота. В ті часи роботи такої не було. Гроші заробити було тяжко. Я в 14 років працював на вирубці лісу. За це платили: за 1 метр кубічний ялиці спилити і обкоркувати - 1 злотий, а за 1 метр квадратний дров порізаних і поколених - 1, 5 злотих. Коли почалася війна, всіх, хто служив в армії, забрали на війну. Ця війна закінчилась за два тижні. В вересні 1939 року в село прийшли руські. Людям вони говорили, що ми ваші брати і прийшли вас визволяти від польського ярма і капіталізму. Вас буде краще жити, все буде народу - земля, ліси, води. Почали читати людям Конституцію. Читали по кутках по два і більше разів в тиждень.

Пізніше почались в селі арешти. Взяли Потятинника С. Ф. , Семкова С. І. - сільського бухгалтера, якому здавали гроші з магазинів, Поповича Д. О. , Янчука Миколу, Потятинника В. Д. Ніхто і досі не знає, де ці люди. Так було всі 2 роки, аж до 1941 року.

Знову почалася війна. В село зайшли німці, а також мадяри. Старшим у селі був солтис: на горішньому куті - Потятинник Ю. О. , а потім Лесюк Дмитро Юрович. В Печеніжині німці зробили гетто. Туди зганяли всіх євреїв, а потім мали їх вести в Коломию. Як зробили гетто (це була весна 1942 року), я пішов у Печеніжин подивитися, що там робиться. Картина була така: хати попалені і розбиті, подекуди лежали побиті євреї. Селом не видно було нікого, певно, німці їм наказали не виходити з будинків. Але я цього не знав. Мене помітив німецький поліцай і давай за мною гнатися. Я тікав вулицею, а назустріч вибіг другий поліцай. Спіймали мене. Нічого не питали, лише завели в Печеніжин в тюрму і закрили одного в камері. Через стіну я чув, як в другій камері говорили євреї. Після обіду привели до мене ще одного з Слободи. Мені тоді було 19 років. Під вечір мене вивели в коридор, всіх попарували. Попередили, хто буде тікати, зразу застрелять. Поліція там була не лише з німців, але й з наших. Нас повели через потічок, на гору. Люди дивилсь на нас і плакали, а я не знав, куди нас ведуть. На горі був єврейський цвинтар. Як ми прийшли туди, я зрозумів, куди і чого нас вели. Там була викопана велика яма. Виходу іншого не було, лиш тікати. Так чи інакше мали розстріляти. І я побіг. Біг через цвинтар поміж цементові стовпи. За мною стріляли, але я не оглядався. Перебіг центром міста і біг в гору по лісу в напрямку нашого села. Під лісом я побачив на лівій руці кров і відчув біль. Відірвав кусок сорочки і замотав руку нижче ліктя. Я був дуже змучений і мені захотілося спати. Так як було тепло, то я заснув під ялинкою. Проснувся аж вночі і пішов додому. Вдома відчув слабість , відпочив і пішов в село Джурків до сестри, бо боявся, що мене будуть шукати. Там пробув, доки рука не загоїлась. Коли повернувся додому, то почув, що Іван Грицжук з Бані Бачив, як мене вели в Печеніжині на цвинтар, і розказав все в селі. Вони думали, що мене вбили.

Осінню 1942 року і пішов до Коломиї і нас трьох з села спіймали: Лесюка В. С. , Гаврищука Д. П. і мене. Відправили до Німеччини на роботу. Везли в товарному вагоні і давали добре їсти (суп, хліб). У “баудінст“ брали на 1 рік.

Привезли нас до Перемишля. Там був пересильний пункт. Там проходили комісію і чекали ешелон, щоб їхати до Німеччини. Нас було 200 чоловік. Від пересильного пункту через дорогу була колонка з водою. Ми підемо води брати, а польська поліція, що нас сторожила, била нас. Та на другий раз як вони почали бити. ми її віддали і втекли. Через кілька хвилин приїхали 7 машин гестапо і всіх почали питати, хто бився. Але ніхто нічого не знав, а ми не признавались. Тоді всіх подесяткували (вибрали кожного десятого) і повезли на розстріл. Нікого не розстріляли, бо і далі ніхто не признавався, але погрузили в вагони і повезли в Козятин в табір до військовополонених. Там ми робили все, що наказували. Але годували тут погано: 200 г хліба і суп, похідний на воду. З голоду і холоду щодня помирало 20-30 чоловік. Два мої товариші з Княждвора втекли перед Колядою в 1943 році, а я аж перед Великоднем. Ми копали окопи під фундамент на будинок і мене прикидали глиною. Всіх з роботи забрали і повели в табір, а я залишився. Там ніхто нікого не рахував, бо дуже багато помирало, особливо на роботі. А як не помре повністю, то його добивали і кидали в яму.

Ось один епізод: кинула полонені кота на вогонь, щоб спікся, бо були дуже голодні. Німці це побачили, відігнали полонених, а інших закликали їсти. Хто прийде, а вони б'ють і сіються. Але не всі такі були. Один німецький офіцер все брав мене до себе носити зі станції йому гілля для опалення. Завжди брав на вечір, взяв і на Новий рік. Я приніс йому вугілля, а він закрив двері і почав показувати мені фотографії своєї родини. Сказав, що він австріяк. Офіцер поставив на стіл пляшку і запросив випити. Коли я розігрівся, то сильно почали кусати воші. Він вийняв з чемоданчика шовкову сорочку і дав мені переодягтися, а мою викинув у піч, щоб згоріла. Коли він говорив, я дещо розумів, а трохи здогадувався. Я розказав йому свою історію. Сказав, що я з Галичини. Він лиш головою помахав. Дав мені ще пляшку з собою. Я її заховав. Коли я йшов від нього, то він почав на мене кричати, щоб почули сусіди і його ні в чому не запідозрили. Перевів мене через станцію і я пішов назад в табір. Всі вже спали. Я розбудив своїх друзів, щоб зустріти Новий рік. За кілька днів вони втекли, а я, як вже казав, втік пізніше.

Як я втік, пішов у Козятин на станцію. Зустрів цього ж офіцера. Він запитав мене, куди я йду. Я нічого не відповів і він зрозумів мене, оглянувся навкруг і подав мені руку. Я пішов далі. Сидів під вагонами, поки не прийшов поїзд зі сходу. В одному вагоні їхали румуни з фронту у відпуск. Через Молдавію дорога була розбита, тому їхали через Львів. Я залів в товарний вагон між багаж і там заснув. Так доїхав до Львова. В Волочиську перевіряли паспорти, але в військовий вагон не заходили. В Львові теж потрібен був паспорт, щоб зайти на вокзал. Я підбіг до військового і допоміг йому нести чемодани. На дверях офіцеру сказав, що це не мої речі, і показав на румуна. Той щось сказав офіцеру і мене пропустили. За те, що я допоміг нести речі, румун мені дав тютюну, паріки і сірник. На вокзалі було вже багато людей, бо в нас був 1942 рік голодний, а це весна 1943 року і люди їхали за збіжжям. Тут я вже не так боявся. Зустрів з села Григорця Степана, що їхав з роботи з Німеччини у відпуск. Потім він так і не повернувся додому. Я був змушений йому все розповісти, хоч і боявся. Він відкрив чемодан, дав мені хліба, сала і позичив грошей на білет до Коломиї. Білет на той час в касі коштував 10 злотих, а на пероні по спекуляції - 100 злотих. Вечером я став в чергу за білетом, до мене підійшов поліцай з українців. Почав розпитувати, звідки і куди йду. Я відповів, що приїхав за збіжжям. Він відвів мене вбік, сказав, щоб не брехав, а сказав правду. Тоді я все розказав. Він сказав, що рано в 7 годині іде поїзд на Коломию, а я щоб був тут на 6 годину. Ранком він людей від каси нагнав, я став перший і взяв білет. Приїхав додому. Потім, щоб переконатись, що мене не шукають, я пішов в Коломию на біржу, звідки мене відправили в Німеччину. Почав там казати, що мого брата взяли на роботу до Німеччини вже 7 місяців назад і від нього немає листа. Вони записали прізвище і сказали прийти за місяць. Коли я прийшов, то сказали, що він живий, але йому не можна писати.

Пройшло 2 місяці і почали брати 1923 рік народження в “баудімст“ на роботу на 1 рік. З нашого села забрали на роботу літом 1943 року в Яворів за Львовом таких людей: Конюка В. Я. , Футулуйчука Ф. П. , Бакая М. Ф. , Бакая М. , Потятинника І. О. , в тому числі і мене. Я поробив там один місяць і втік додому. Вдома переховувався, бо поліція часто приходила за мною. ТОді я знову вирішив іти в Коломию. Мене спіймали по дорозі, закрили в тюрмі (там тепер воєнкомат). А під вечір прийшла група з роботи, якою керував Повх Д. з нашого села. Я його побачив і через вікно заговорив. Він сказав, що втікачів хочуть відправити в Львів в табір. Нас було вже тут 10 чоловік. Вночі Повх кинув мені кусок заліза через вікно, ми його виломили і втекли. А двері ще стереглися в подвір'ї, але Повх наказав пропустити нас. ми втекли і розбіглися хто куди. А я пішов з Повхом до його групи і там був до ранку, а рано разом з ними пішов на роботу. Вони працювали на машині, що терла камінь. З ними я побув до суботи. В суботу пустили у відпуск на неділю і я пішов додому. Вдома я ще спав, як прийшла поліція. Я показав документ і вони пішли. Там, біля Повха, я проробив до весни 1944 року. Німці почали тікати і я прийшов додому. Через кілька днів прийшла Червона Армія знову нас визволяти. Солдати пройшли селом і дійшли аж до Делятина без бою. Там їх розбили і вони вертались назад. В нашому селі стояла передова, моя хата була на нейтральній полозі. Половина села була в руських, а половина - в німців. Я ще був у селі, коли згоріла хата. Люди тікали, хто куди: одні - на Заболотів, інші -на захід. Після цього багато виїхало за кордон. Я пішов на Заболотів. Там були руські. На воєнкомат ніхто не кликав, але ловили чоловіків, де попало, і відправляли на фронт. Так і мене спіймали у Заболотові, повели в воєнкомат, відправили в вагони і повезли в Казань. Нас був цілий ешелон. По дорозі їли, хто що мав. Давали ще вівсяний концентрат і сиру квасолю. В ешелоні була кухня, але лише для солдат. Як поїзд зупинявся, ми по дорозі варили квасолю. Ставили на ватру в банках від консервів. Було так, що варили на 2-3 станціях і їли сирими. Нас привезли літом 1944 року. Я в запасному полку різав дрова. Працював цілий місяць, бо казали, як добре будем працювати, візьмуть на фронт. Дали нам потім форму, повели на стрільбище. Дали по три патрони вистрілити і повезли на фронт. Не доїжджаючи Риги, нас висадили в лісі, дали зброю. Дали мені автомат, так як я був в роті автоматників. Я пішов до артилеристів, щоб показали, як ним користуватись. Той день ми просиділи в лісі, а вечором нас повели в ліс в окопи, а ранком - в наступ на Ригу. Ригу ми взяли, але нас залишилось дуже мало. Потім нам сказали, що ми зараховані в 1 Прибалтійський Фронт, яким командував Черняховський. Точно я не пам'ятаю, які міста за якими ми брали. Знаю, що брали Любаву і не могли взяти. Два рази йшли в наступ. Багато людей загинуло. Тоді окружили, лишили і пішли далі. Мені дали станковий кулемет і присвоїли звання молодшого сержанта. Брали різні міста. В одному ми прорвали оборону і йшли цілу ніч, а ранком, коли увійшли в місто, було ще темно. В одному будинку біля дверей стояв німець. Ми взяли його, увійшли в будинок. На столі було багато пляшок, а німці спали. Видно, коли ми прорвали фронт, у них порвала зв'язок. Всі вони здались. Їх було 11 чоловік. Над'їхав командир батальйону Лохов, вивів їх за будинок і розстріляв.

Той день ми йшли до вечора. Ще, коли ми були біля Риги, до нас в окопи приходив Черняховський. Він обіцяв нам, що якщо ми допоможемо перемогти, то після перемоги колгоспів не буде, кожен одержить землю. От люди і старалися. Він добре казав, бо майже всі там одержали свої 2 метри землі, навіть і він. Багато разів приходила контррозвідка, випитували, гнали в наступ, а самі з нами не йшли.

Зупинились ми край села. Після вечері командир роти послав двох їздових в найближчий будинок за сіном коням, а мене ще з одним - їх охороняти. Ми обійшли будинок і зайшли в хату, щоб собі добути їжі. В сінях була вбита дівчина, а в хаті - жінка з дитиною. Ми дуже перелякалися і пішли до стодоли за сіном. Як почали набирати сіно, то спіймали ноги. Тоді по сіні пустили чергу. Вилізло 8 німців. Ми привезли їх до командира. Він вмів по німецькі говорити і все їх випитав. Вони сказали, що хотіли здатись, але не першим, бо ті не беруть в полон. Він вивів німців в яр і розстріляв.

Зупинились ми під Мемелем. Стояли трохи в обороні. Одного ранку в окопи принесли їжу і спирт. Ми його раніше ніколи не пили. Пізніше почалася артпідготовка і ми пішли в наступ. Були такі випадки, що наша артилерія била по своїх. Нас піднімуть раніше, а в артилерії вже стволи розігріті, не долітає снаряд по призначенню, а б'є по своїх. Як взяли Мемель, то ще залишилось взяти косу, що йде до Кенігсберга. Артилеристи залишились на одній стороні, а нас 113 полк погнали через залив в наступ. Та ще був лід. Нам сказали зайняти перші окопи, а тоді прийде допомога - 3-й стрілковий полк. ми зайняли окопи, але через 25 метрів справа і зліва від нас були німці. Вони йшли 5 раз в атаку. Пішли німецькі танки, а наша артилерія мовчить. Тут зробили димову завісу, щоб нам допомогти. Повіяв вітер, дим здуло і наших на льоду перестріляли. Хто загинув від кулі, а хто втопився. Допомоги не було. Протрималися до вечора. Патронів не стало. Я шукав стрічки до кулемета серед вбитих. Як стемніло, німці почали відступати в сторону Кенігсберга. В мене залишилось кілька патронів в автоматі та ручна граната. Мені стало страшно, все на мені було обірване. Білий маскхалат почорнів. Тоді я виліз з окопів і поліз на лід, звідки ми прийшли. Серед льоду я побачив, що хтось іде з протилежної сторони. Я впізнав його: то був підгайчиківський Амброзяк Дмитро з мого взводу. Ми порадились і пішли в сторону нашої артилерії. Зустріли по дорозі нашу розвідку. Там був односельчанин Гаврищук Д. П. , але мене він зразу не впізнав. Ми вернулись разом до лісу. Там був будинок лісника. Там і зупинились. Того дня було вбито Черняховського. Другого дня прийшли з дивізії писати про нагороди. Запитав прізвище і звідки я. Як сказав, що з Станілавської області, то нагороду, яку записав, зразу ж викреслив. Записав “Медаль за відвагу“. Пізніше мені дали поповнення і я став командиром відділу. Пішли в наступ на Кенігсберг. Мене перевели в штурмовий батальйон. Командував фронтом Баграмян.

Кенігсберг ми брали весною 1945 року. Пізніше вже здався і Берлін. Відсвяткували Перемогу і вернули в Любаву. Зігнали дуже багато війська і пішли в наступ. В німців було багато власовців. Вони здались і ми вели їх назад.

Коли війна закінчилась, мене взяли в авіадесантну частину. Сказали, що треба ще трохи воювати і кинули під границю з Японією. Довго там не воювали. Коли готували до війни з Японією, я мав 27 стрибків з парашута. Хотіли кидати десант, коли наші підуть в наступ, щоб наступати з двох сторін.

Осінню 1945 року нас перевели в м. Мічуринськ. Командиром полку був підполковник Рухлов. Наша частина пішла на заготівлю картоплі. Мене взяв командир до себе за ад'ютанта.

Мобілізувався я в 1947 році. Коли прийшов додому, то вечором прийшов Повх Д. , кличка “Ворон“. Спитався, чому я не пішов з ними в партизани. Я відповів, що, якщо німці мали таку зброю і не виграли війну, то що ми можемо зробити. Він відповів, щоб я нічого не говорив, бо всякі є люди.

Мене потім закликали до сільської Ради. Послали на роботу в Печеніжин по заготівлі м'яса.

В 1946 році було вивезено людей на Сибір. В селі було вбито Жолобам Катерину з дочкою (Порофейка), Близінську Марійку (11 років) за те, що втекла з Сибіру.

В 1943 році німці вбили сім'ї євреїв:

1. Жуміків;

2. Лейбихи (де зараз магазин горішній);

3. Гіпшмана (де хата Жолобама);

4. Єйзички (біля моста);

5. Перлина;

6. Менделихи (де магазин в центрі села);

7. Гінзерати (вчителі);

8. Шміло (де зараз Шмілова вулиця).

Краєзнавчий комітет Княждвірської ОШ

Голова комітету, директор школи Попович М. П.

Спогади Футулуйчука Василя Івановича

В березні 1943 року мені сповнилось 20 років. Я одержав повістку 15 березня 1943 року. Прислали її німецькі власті. Треба було з'явитися в Коломию на призовний пункт для служби в армії. Служба мала проходити в дивізії “СС-Галичина“.

З Княждвора в Коломию прийшло десь зо 20 хлопців. На фірах привезли на призовний пункт, а там після медичної комісії вибрали 6 чоловік для служби. В першу чергу враховували: ріст, вагу, фізичні дані.

Це були: Бакай С. І. , Скварчинський Федір, Футулуйчук В. П. , Марусяк Микола Іванович, Фірасів Василь та я.

15 березня нас погрузили в вагони десь по 50 чоловік, всі були з Коломийського району. Повезли товарним поїздом в Польщу. Приїхали в місто Травніки. Направили на службу в охоронну команду в єврейське гетто. Видали вже там зброю і форму. Ми охороняли і конвоювали під час робіт полонених. Їсти давали три рази в день. Грошей не платили. Лише давали сигарети.

Там був до серпня 1944 року, поки не прийшла Червона Армія. Під Варшавою попав в полон. Звідти всіх полонених відправили в товарному вагоні в Запоріжжя. Там працювали на будовах. Жили в таборі. Їсти давали по табірній нормі: 600 г хліба на добу і вівсяну кашу.

В грудні 1947 року відпустили додому, а в 1948 році заарештували. Спочатку був в Станіславській тюрмі. Потім суд. Засудили по статті 54 на 25 років. Повезли в Караганду. Жив в таборі, працював на будовах. Пробув там до 1955 року.

Краєзнавчий комітет Княждвірської СШ

Голова комітету, директор школи Попович М. П.

Спогади Димедюк Ганни Іванівни

(1899 року народження)

За австрійських часів у селі була побудована цегельня. Як розказувала моя баба, її чоловік, а Ганни Іванівни дід, був переселенцем з Австрії (австріяк чи німець). Звали його Фердинанд. Він приїхав в Княждвір на роботу на цегельню. Оженився в селі на сільській дівчині Теклі, яка була полькою за національністю. В них народилися діти, а так, як за Австрії дівчат національність записували по матері, то її мати - Рузя - була записана полькою. Вона потім вийшла заміж за українця Римарчука і їхні діти записані теж українцями.

Школа тих часів була двокласова. Всі діти вчилися разом в одному приміщенні. Але до школи ходили не всі. За тих дітей, що не ходили в школу, батьки платили штраф. Але штраф був дуже малий. Тому легше було його заплатити, ніж лишитись без допомоги по господарству. В матері були маленькі діти і їх треба було доглядати. Багато дітей в школу так і не ходили.

Краєзнавчий комітет Княждвірської СШ

Голова комітету, директор школи Попович М. П.

Спогади Футулуйчука Івана Герасимовича

В 1935 році я пішов до школи. Вчителювала Гінзерат -єврейка. Було три класи. Крім Гінзерат, вчителював Уруський. Вчили польську мову, українську і математику. За Польщі закінчив 5 класів. А в 6 клас ходив за руських, в 1940 році.

Школа в той час була в старому приміщенні. Ще 2 класи були в будинку Гінзерат. Вчителював тут її син Куба. Він вчив 2 класи молодші в одному приміщенні.

За німців, в 1941 році, євреїв забрали, вчителювали лише Руські. Я походив лише півроку і залишив школу.

Краєзнавчий комітет Княждвірської СШ

Голова комітету, директор школи Попович М. П.

Спогади Марусяк (Мосюк) Марії

До школи пішла у 1926 році. Перший клас вчила Уруська. Другий клас вже вчилися окремо. 3 та 4 класи - разом. 5, 6, 7 класи вчилися разом.

В 5, 6, 7 класах дітей було менше. Їх вивчила вчителька Гінзерат. Була ще вчителька Людка (прізвища не пам'ятаю). Уруський вчив географію, історію і був директором школи. Історію вчили на польській мові. Книжку мала лише українську і польську, з інших предметів підручників не було. лише вчителі мали їх. На стіні були портрети тридцяти польських королів. Їх треба було знати напам'ять. Закінчила 6 класів. 6 класів було ходити обов'язково. Хто не йшов, того штрафували.

В першому класі писали олівцем, а в другому і далі - ручкою. Навчальний рік починався восени, а закінчувався 28 червня. В червні ходили з вчителькою на річку, в ліс. У свята - українські і польські до школи не ходили. Канікули були лише піврічні.

В гімназію ходили діти заможних людей. Для них наймали фіру і нею возили до Коломиї.

Школа називалася “п'ятикласова публічна вселюдна школа“. Це було вже в 1931 році. Свідоцтво видавалося на польській і українській мові.

Краєзнавчий комітет Княждвірської СШ

Голова комітету, директор школи Попович М. П.

Спогади Марусяка Василя Миколайовича

В селі до війни була синагога - єврейська церква. Євреї молилися в суботу. В цей день вони нічого не робили. Як була навіть якась робота по дому, то вони наймали собі жителів села. Серед них був свій священик - рабин. Коли вони молилися, то їх було дуже далеко чути. Вони співали, і той спів звучав так, як плач. Тому часто діти сільські насміхалися над ними, кидали в синагогу каміння. Синагога їхня була подібна на стодолу.

Євреїв в Княждворі не хоронили. Вони мали свій цвинтар в Коломиї.

В роки першої світової війни мій батько був на фронті - Марусяк Микола Михайлович. Воював в австро-угорській армії. Коли повернувся з армії, в 1918 році пішов воювати за Україну. Брав участь в бою під Бродами, де їхні війська були розбиті. Коли повертався додому, то попав в полон до румунів. Це було в Раківчику, в Дубині. Забрали в Раківську школу, де були ще такі самі втікачи. Потім повели до Коломиї і заставляли працювати на погрузці вагонів, що відправлялися за границю. Вивозили від нас все, що тільки можна було. А особливо -продукти. Нагляд на полоненими був не дуже строгий. Можна було приходити родичам на побачення. Родичі ухитрялись проносити з передачею цивільний одяг. Так можна було втекти. Так і батько вибрався звідти.

На війні був і батько моєї жінки. Він попав в полон до Італії. Повернувся звідти аж в 1920 році. Та здоров'я його було сильно підірвано. Та він захворів на астму.

За Польщі ліси були основними багатством держави в Княждворі. Їх добре охороняли лісник з лісничими. В кінці 30-х років в селі проживав лісник Коба. Жив там, де зараз мій будинок . Поле за ним і тепер називають “кобовим“. Мав він гарну хату, багато худоби. Крім нього, було ще три лісничих: Францкевич (тепер там хата Топорова Володимира), Оліпра (вище сільського цвинтаря), Лисанюк (на присілку Баня). Вони слідкували і за вивозом дерева в Коломию. В селі був склад дерева. Там тесали дерево.

Лісничі слідкували і за тим, щоб люди нічого не брали з лісу. Не можна було ходити в ліс по гриби, ягоди, сухе гілля, бо за це треба було платити. Були спеціальні “асигнати на збиранину“.

Як прийшли руські, то люди лісників почали бити і вони втекли в Польщу.

За Польщі в сусідньому селі Товмачику була гміна і поліцейський постерунок. Війт проживав в нашому селі. Він для допомоги мав двох солтисів: на горішньому куті - Бакай Микола, а на долішньому -Слободян Юрко.

За Польщі я вчився в школі при костьолі. Туди ходили лише діти поляків і тих, в кого хоті один з батьків був поляком. Мати моя була полька - Фарбішевська Катерина. Поляки хотіли залучити туди якнайбільше дітей, щоб виховати по-своєму. Робота з молоддю у них була добре налагоджена. Дітей записували в польські “герцежи“ (на зразок бойскаутів). Літом вони добре відпочивали. Були спеціальні табори відпочинку. Я був літом 1939 року в такому таборі в Модліні. Багато часу віддавали там військовому вишколу. Коли почалася війна, нас відправили додому.

В 15 років мене забрали на роботу до Німеччини. Поїхав туди і мій батько, але ми були окремо. Попав до господаря Йогана Вольфшляхера. Це було в Альпах. Господарство бауера спеціалізувалось на здачі молока державі. Було там 20 корів, 4 коней, свиня для свого користування та 100 штук курей. Заготовляли худобі сіно, обходили її весь час. А також возили дерево з лісу на заготівельний пункт. Працювали в господарстві господар, господиня, дочка-приймачка і двоє робітників. Годували добре. Ми їли разом з господарями і ту саму їжу. Два рази пускали у відпуск до батька, який працював в сусідньому районі.

Коли закінчилась війна, опинився в американській окупаційній зоні. Міг їхати, куди захочу, але вирішив повернутися додому. Пішки добирався в Польщу. Йшли 6 тижнів. По дорозі мусили збирати урожай на замінованих полях, бо інакше додому не пускали. Після цього дали документ. Приїхав додому. Зразу забрали в Донбас на роботу в шахти. Але довго там не був. Як повернувся додому, пішов в Коломию вчитися в ФЗУ.

Краєзнавчий комітет Княждвірської СШ

Голова комітету, директор школи Попович М. П.

Спогади Гаврищук Марії

До школи пішла у 8 років. Це було в 1923 році. Школа була розміщена в двох приміщеннях. Перший і другий клас навчалися разом. Приміщення було довге, низьке, покрите толлю і знаходилося там, де зараз насосна станція теперішньої школи. В класі було приблизно 20 учнів, їх вчила вчителька Гінзерат. 3 та 4 класи вчилися також разом. Вчилися в приміщенні, яке збереглося до тепер. В цьому ж приміщенні жив директор школи Уруський. Там зараз також вчительська квартира. Учителювала і жінка директора школи. Школа називалася “чотирикласова повшехна школа“. Навчання в школі було безплатне, проводилось на українській мові. Хто хотів більше вчитися, то мусів іти до Коломиї.

В селі працювала читальня. При читальні в 30-ті роки був створений “Союз українок“. Туди записувались молоді жінки і їх навчали куховарства. Продукти жінки приносили з дому. Молодих жінок вчили безплатно. Інші, старші, хто мав змогу, платили. Вчили куховарити Імость Майковська і ще дві вчительки з Коломиї.

Син священика Майковського Мілько організував при читальні драмгурток, сам був режисером. Ставили багато вистав. Репетиції були через день. Проходили ввечері. Найбільше запам'яталася вистава “Маруся Богуславка“. Роль Марусі виконувала Слободян Олена, роль Софрона -Степан Семків (рідний брат Марії Гаврищук). Він же керував хором, який співав і в церкві, і в читальні. Поляки не позволяли співати, що кому захочеться. Наперед директор читальні мав дати список пісень, які будуть виконуватись в читальні. Під час концерту сиділи жандарми. З тих часів запам'яталися такі пісні: “Вечірній дзвін“, “Із-за гори кам'яної“, “Ой, на горі та женці женуть“, “Їхав козак за Дунай“. Пісню “Ще не вмерла Україна“ не можна було співати“.

У 1937 році школа вже була семирічна. 6 класів було обов'язково ходити, а 7 клас - після обіду. Хто хотів, той ходив. У 1939 році в Княждворі вчителював вчитель Харжевський, сини вчительки Гінзерат Муньо і Куба. В 1939 році восени, коли прийшли руські, то вчителів-поляків Уруський вигнали і залишили без роботи.

Краєзнавчий комітет Княждвірської СШ

Голова комітету, директор школи Попович М. П.

Спогади Слободян Насті

7 січня 1942 року, коли ми вийшли з церкви, війт відчитав, хто має виїхати до Німеччини на роботу. Забирали з сімей, де було по 2-3 чоловіка. Термін виїзду призначили до березня місяця. 17 березня прибув транспорт в Коломию, в біржу праці. Нас відправили. Було нас багато з Княждвора: Бакай Настя, яка проживає зараз в Канаді, Парска Бакай, що проживає в селі Шепарівці, Марія Димедюк (живе на Бані), Микола Футулуйчук (живе зараз в Княждворі), Дмитро Ковцуняк (невідомо де знаходиться зараз), Мосюк Василь Миколайович (проживає в Канаді), Марусяк Микола Михайлович повернувся в рідне село, де і помер, Василь Жолобан (теж саме), Мацьків Йосип Васильович (проживає в Донбасі).

Нас посадили в ешелон і відправили до Перемишля. Там була велика комісія. Багато чоловіків відібрали на роботу в шахти в Катовіцах. Тут було десь до мільйона людей. Кожного вечора відправляли все нові ешелони. Ми проходили через пропускний пункт, як через прохідну, і одержували там продукти на 4 дні. Одержували хліб, ковбасу. Відправили нас дальше ешелоном. Через 4 дні приїхали в Ляпціг. Там знову була велика комісія. Була маса людей, а на них один перекладач на польській мові. тут був новий відбір. Знову набирали людей на роботу в шахти і на заводи.

Хто залишився, погрузили в ешелони по 30-40 чоловік в один вагон. Кожній шрупі дали значки і сказали, що коли до них підійде людина з таким же значком, значить вона буде їхати з робітниками аж до місця їхньої роботи.

Всі мої товариші виїхали на добу раніше з Перемишля. Я залишилася з Мацьків Йосипом. Ми приїхали в місто Аннаберг. Тут теж був перекладач польської мови, сюди приходили поляки на біржу праці і їх можна було про дещо розпитати. Ми питали їх, як тут робота і до кого ми попадемо.

Мій господар Мейер приїхав за робітницею фірою і ми разом з іншими поляками поїхали до села, де ми мали працювати. Трудно було зразу порозумітися з господарями бо мови я не знала. До кожної роботи господиня мусила привести мене і показати, що робити. Але про деяку роботу по сільському господарству я здогадувалась сама. Десь через місяць я вже трохи розуміла їхню мову.

Їсти давали добре за одним столом з господарями. Разом ми снідали, обідали та вечеряли.

Через рік я вже могла розмовляти по-німецькі, правда, лише про господарські справи. Було в нас поля 45 гектарів. Тут працювали: господар, господиня, я, хорват - військовополонений і троє дітей. Дівчинка мала 15 років, хлопчики - 12 та 9 років.

Через 2 роки біржа віддає мене до іншого господаря, бо дівчинка господарів вже стала дорослою і могла працювати в полі. Іншого господаря звали Шульц Альфред. Господар в цей час воював, знаходився якраз на Україні, під Києвом. Коли я прослужила у них місяць, господар приїхав у відпуск додому. Він мені багато розказував про Україну, наскільки я могла зрозуміти його мову. Йому дуже подобалсь українські поля.

Господиню звали Павла. Був у них 16-річний син. Господиня продовжувала йому вже два рази бронь від війська, щоб він допомагав підтримувати господарство.

Після відпуску господаря відправили в Італію. Там він попав в полон до американців. Прийшла на нього посмертна картка, що він пропав безвісті. А восени, у жовтні, прийшов від нього лист з Америки. Він просив мене, щоб я залишалася в господарстві до його приїзду.

Платили мені 25 марок. Марки були дорогі, але без спеціальних “пунктів“ на них нічого купити не можна було. Лише жіночі прикраси та солодку воду.

Восени 1944 року вже почалися нальоти американської та радянської авіації. Радянські кукурузники часто низько літали над будинками і стріляли. 9 травня 1945 року об'явили по радіо, що закінчилася війна. Дзвонили дзвони цілий день. Одні люди раділи, інші плакали, коли почули цю новину. Я думала залишитись там до повернення господаря. Він нас недалеко стояли американці. А з іншого боку - руське військо. мимо села проходила центральна дорога, по якій руське військо проїжджало на Прагу. В кінці травня вони заїхали в село. З людьми поводились грубо: нападали на жінок, забирали , що хотіли, наказували відкривати кімнати і забирали дорогоцінні речі. Через добу вони виїхали. Але потім ще інші групи наїжджали в село, нападали на господарства, забирали худобу, особливо свиней, коней, курей. А хто жалівся на них в гміні, вони заїжджали до них і навіть погрожували вбити.

Зі мною в цьому селі був Мацьків Йосип, поляки. Нас руські заставили виїхати. До нас приїжджали американці і питали, чи хто не хоче поїхати до них, але нікого не заставляли силою. Давали людям різні продукти.

Я поїхала додому з поляками, які тут були. Вони мали польські документи. Руські їх не чіпали, а наших декого забирали в табори, погрожували засланням в Сибір, забирали в штрафну роту, а декотрих -до війська.

З господинею я попрощалася. Вона дала мені на дорогу багато харчів і інші речі. Прийшли в місто, яке було недалеко від місця праці. Я колись їздила з господинею туди до театру. Місто було напрочуд красиве. Але тепер його трудно було впізнати. Лежали купи цегли. Перейшли через місто, сіли в поїзд. Приїхали в Дрезден, а там було ще гірше. Далі не було чим їхати і ми пішли пішки. Знайшли візочок в якомусь дворі, на який погрузили свої речі. Нас йшло 6 чоловік. Продукти закінчувались і ми годувались з городів. Йшли 2 тижні. Дорога була безлюдна. Коли ми зустріли старого німця, він налякався нас. Але потім розговорився і направив нас на добру дорогу. Ми пішли дальше.

Чим ближче була Польща, більше війська зустрічалося. Вони пасли худобу, яку зібрали по хатах, де нікого не було. Тут вони нам допомогли з їжею, бо ми вміли доїти корів. А ще ми зустрічали польське військо. Вони культурні і добри люди.

За тиждень ми добралися до польської границі, там вже можна було сісти на товарняк. Моя подружка була в Польщі. По дорозі ми заїхали до неї. Там ми перепочили і поїхали на Лодзь. Виїжджаючи з Лодзю, на нас напало військо, забрали наші речі. Ми залишились майже без нічого.

Їхали дальше ми вже на вагонах, бо тут вже було дуже багато людей. Приїхали в Раву-Руську. Просто в степу був пропускний пункт. Там ми пересіли в вагони і приїхали в Коломию. До дому прийшли пішки, зустріли своїх рідних і знайомих.

Краєзнавчий комітет Княждвірської СШ.

Голова комітету, директор школи Попович М. П.


Cпогади Чавага Степана Онуфрієвича (США, солдат американської армії)

Левел Гiрн зустрiв солдата, якого вiн врятував пiд час другої свiтової вiйни“Вони розказують що пройшли через пекло разом, як i всi молодi солдати“.

Була погана їда, болото, кров i смерть. Якщо твоє тiло поранено, розказують вони, перше що необхiдно зробити - це його спасти. I якщо ти бачиш мертвого товариша, ти не повинен про це говорити.

Ось що вони розповiдали, цi два старих ветерана другої свiтової вiйни, якi зустрiлися вперше пiсля вiйни. Але це не була випадкова зустрiч двох армiйських друзiв. Один iз них Роберт Ловре,який втятував життя другому Степану Чавазi iз Мерiона, бiля Фiладельфiї. Чавага був серйозно поранений, коли вiн намагався врятувати солдата iз Iрвина. Ловре сам теж був поранений, коли вiн повертався за Чавагою.

Чавага i Левел провели день розповiдаючи про життя пiсля вiйни. Вони також побували в домi Лiзи Шаско з Ларинера, я\ка вивчала деталi смертi її чоловiка та життєвi епiзоди двох солдат, якi були пораненi пiд час намагання спасти його.

Всi троє були в 299-му роцi пiхотному полку 100-ї дивiзiї, першої роти, 3-го батальона. “Був жаркий день 18 квiтня 1945 року, коли ми були на пiвднi НIмеччини, серед виноградникiв, Чавага сказав : “Вони називають це горою Граневiла“.

Так згадували старi сорлдати про своє минуле, про вiйну“.

Газетнi матерiали:

Степан Онуфрiєвич 1922 син Чаваги Онуфрiя Прокоповича виїхав у США в 1911 р.

Рiдний брат Чаваги Петра Онуфр. вивезеного до Сибiру, i Чаваги Iвана Онуфрiєвича (загинув у 1 свiтову вiйну), воював на боцi Австро-Угорщини.

Сестра Чавага Параска Онуфрiєвна, загинула в 1944 р. вiд рук невiдомих бандитiв.

Чавага С.О. проживає у Фiладельфiї. Учасник II свiтової вiйни в армiї США.


Використана література

Вступ

1. Демиденко А. //Вiльний голос. - 1992. 16 червня.

2.Концепцiя середньої загальноосвiтньої школи// Освiта. - 1990. - 14 серпня.

3. Грабовецький В.В. Нариси iсторiї Прикарпаття. - Iвано-Франкiвськ. -1992. - Т.1. - С.7.

4. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзнавчий нарис// Вiльний голос. - 1995. - 8 лютого.

5. Грабовецький В.В. Бiблiографiчний покажчик. -Iвано-Франкiвськ. -1988. - С.4.

6. Грабовецький В.В. Нариси iсторiї Прикарпаття. - Iвано-Франкiвськ. - Т.1. - С.3.

7. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. - 1993. -С.55.

8. Пушик С.I. Княждвiр на Гуцульщинi// Свiт молодi. - 1991. - 15 листопада.

9. Пушик С.I. Страж-гора. - Київ. - 1985. - С.14.

10. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. Збiрник споминiв i статей про недавнє минуле. Видання Комiтету Коломиян Фiладельфiя. - 1988.

11. Ушинський К.Д. Рiдне слово//Твори в двох томах. - Київ: Радянська школа. -1983. - Т.1. - С.132.


Роздiл 1

1. Iсторiя мiст i сiл УРСР. Iвано-Франкiвська область. - Київ. 1971. - С.342.

2. Там же.

3. Грабовецький В.В. Гуцульщина в iсторiї України. - Коломия: Свiт. - 1993. - С.8.

4. Iсторiя мiст i сiл України. Iвано-Франкiвська область. - Київ. - 1971. - С.344.

5. Грабовецький В.В. Гуцульщина в iсторiї України. - Коломия: Свiт. - 1993. - С.11-12.

6. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. - 1993. - С.9.

7. Грабовецький В.В. Гуцульщина в iсторiї України. - Коломия: Свiт. - 1993. - С.9.

8. Пушик С.I. Страж-гора. - Київ. - 1985. - С.39.

9. Там же.

10. Грабовецький В.В.Нариси iсторiї Прикарпаття. - Iвано-Франкiвськ. -1993. - Т.2. - С.126.

11. Грабовецький В.В.Нариси iсторiї Прикарпаття. - Iвано-Франкiвськ. -1992. - Т.1. - С.128.

12. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзнавчий нарис.//Вiльний голос. - 1995. - 8 лютого.

13. Пушик С.I. Княждвiр на Гуцульщинi. // Свiт молодi. - 1991. 15 листопада.

14. Там же.

15. Бакай С.I. Моє рiдне село Княждвiр. - Фiладельфiя. -1988.

16. Пушик С.I. Княждвiр на Гуцульщинi. // Свiт молодi. - 1991. 15 листопада.

17. Там же.

18. Там же.

19. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. 1993. - С.44.

20. Там же. - С.45.

21. Грабовецький В.В. Нариси iсторiї Прикарпаття. -Iвано-Франкiвськ. -1993. - Т.2. - С.120-121.

22. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. 1993. - С.33.

23. Iсторiя мiст i сiл УРСР. Iвано-Франкiвська область. - Київ. - 1971. - С.341.

24. Грабовецький В.В. Нариси iсторiї Прикарпаття. -Iвано-Франкiвськ. - 1994. - Т.3. - С.138.

25. Там же. - С.140.

26. Там же. - С.141.

27. Там же. - С.143.

28. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзнавчий нарис// Вiльний голос. - 1995. - 13 березня.

29. Грабовецький В.В. Нариси iсторiї Прикарпаття. - Iвано-Франкiвськ. - 1992. - Т.1. - С.51.

30. Крип'якевич I. З iсторiї Гуцульщини. - Львiв. - 1929. -С.17.

31. Грабовецький В.В. Нариси iсторiї Прикарпаття. - Iвано-Франкiвськ. - 1992. - С.63.

32. Там же. - Т.2. - С.55.

33. Там же. - Т.1. - С.54.

34. Там же. - Т.2. - С.54.

35. Там же. - С.59.

36. Бакай С.I. Моє рiдне село Княждвiр. Фiладельфiя. - 1988.

37. Грабовецький В.В. Нариси iсторiї Прикарпаття. - Iвано-Франкiвськ. - 1993. - Т.2. - С.60.

38. Там же. - С.62.

39. ЦДIАЛ. -Ф.5. - Т.19. - С.164.

40.Там же. - С.635.

41. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. 1993. - С.46.

42. Бакай С.I. Моє рiдне село Княждвiр. - Фiладельфiя. - 1988.

43. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. 1993. - С.19.

44. Там же. - С.20.

45. Там же. - С.21.

46. Там же. - С.21.

47. Там же. - С.22.

48. ЦДIАЛ. -Ф.5. - Оп.1. Спр.3. - арк. 47.

49. ЦДIАЛ. - Ф.5. - ОП.1. Спр. 504. - Арк. 561.

50. Грабовецький В.В. Нариси iсторiї Прикарпаття. - Iвано-Франкiвськ. - 1994. - Т.3. - С.56.

51. Сiроджук П. Княждвiр в останнiй чвертi XVIII столiття. за даними iвентаря Надвiрнянської домiнiї 1783 року. -Львiв. - 1984. - С.5.

52. Там же. - С.7.

53. Там же.

54. Там же. - С.8.

55. Там же.

56. Там же. - С. 9.

57. Там же. - С.8.

58. Там же. - С.9.

59. Сергiєнко Г.Я., Смолiй В.А. Iсторiя України. - Київ. - 1993. - С.192.


Роздiл II

1. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. - 1993.- С.55.

2. Грабовецький В.В. Iсторiя Коломиї. - Коломия: Вiк. - 1996. -С.90.

3. Iсторiя мiст i сiл УРСР. Iвано-Франкiвська область. - Київ. -1971. - С.323.

4. Там же. - С.89-90.

5. Миронюк М. Про що розказують назви// Комсомольський прапор. -1988. - 12 липня.

6. Словник.

7. Грабовецький В.В. Iсторiя Коломиї. - Коломия: Вiк. - 1996. -С.90.

8. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. -1988. - С.21.

9. Там же. - С.26.

10. Юзькiв М.I. Тис у Княждвiрськiй лiсовiй дачi на Прикарпаттi. - Архiв Коломийського лiсокомбiнату. - С.5.

11. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. - Фiладельфiя. -1988. - С.26.

12. Спогади Димедюк Г.I. (див. - спогади односельчан).

13. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. 1993. - С.59.

14. Там же.

15. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзнавчий нарис.//Вiльний голос. - 1995. - 15 лютого.

16. Там же.

17. Шематизм всього клiра греко-католицького на рiк Божий 1897. Станiславiв. -1897. - С.101.

18. Там же.

19. Грабовецький В.В. Нариси iсторiї Iвано-Франкiвська. З найдавнiших часiв до початку ХХ столiття. - Iвано-Франкiвськ. - 1989. С.68.

20. Грабовецький В.В. Iсторiя Коломиї. - Коломия: Вiк. - 1996. С.91.

21. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. - Коломия й Коломийщина. Фiладельфiя. -1988.

22. Шематизм всього клiра греко-католицького на рiк Божий 1897. Станiславiв. -1897. - С.101.

23. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломий й Коломийщина. Фiладельфiя. -1988.

24. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. 1993. - С.72.

25. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломий й Коломийщина. Фiладельфiя. -1988.

26. Раковський I. Українська загальна енциклопедiя. - Львiв. Станiслав. - Коломия: Рiдна школа. - 1930-1935рр. - Т.2. - С.290.

27. Шематизм всього клiра греко-католицького на рiк Божий 1897. Станiславiв. -1897. - С.101.

28. Гаврик Т. Синагоги// Пам'ятки культури України. - 1989. No4.- С.24-25.

29. Спогади Марусяка В.М. (див. - спогади односельчан).

30. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломий й Коломийщина. Фiладельфiя. -1988.

31. ЦДIАЛ. - Ф.5. - Т.118. - С.455.

32. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. 1993. - С.72.

33. Шематизм на рiк Божий 1846. - Станiславiв. - 1846. - С.122.

34. Шематизм королiвства Галiцiї i Льодомерiї. - 1884. - С.442.

35. Шематизм всього клiра греко-католицької єпархiї Станiславiвськой на рiк Божий 1887. - Станiславiв. - 1887. - С.168.

36. Iвано-Франкiвський обласний державний архiв. Ф.9, Оп.1, Од.зб.3Г Арк.4.

37. Шематизм на рiк 1900. - Станiславiв. - 1900. - С.101.

38. Спогади Димедюк Г.I. (див. спогади односельчан).

Роздiл III

1. Жуковський А. Субтельний О. Нарис iсторiї України. - Львiв. -1992. - С.68.

2. Там же. - С.69.

3. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломий й Коломийщина. -Фiладельфiя. -1988.

4. Там же.

5. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. -1993. - С.72.

6. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. -Фiладельфiя. -1988.

7. Грабовецький В.В. Iсторiя Коломиї. - Коломия: Вiк. - 1996. - С.114.

8. Там же. - С.115.

9. Там же. - С.114.

10. Шематизм. - Львiв. - 1906. - С.141.

11. ЦДIАЛ. Ф.201. Оп.1, Од,зб.1581, арк.17.

12. Шематизм королiвства Галiцiї i Льодомерiї. - 1914. - С.161.

13. Там же. - С.145.

14. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. - Фiладельфiя. -1988.

15. Шематизм. - Львiв. - 1906. - С.141.

16. Шематизм королiвства Галiцiї i Льодомерiї. - 1914. - С.161.

17. Шематизм. - Львiв. - 1906. - С.141.

18. Там же.

19. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. - Львiв.- 1992. - С.70.

20. Грабовецький В.В. Iсторiя Коломиї. - Коломия: Вiк. - 1996. -С.116.

21. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. - Львiв.- 1992. - С.70.

22. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. -Фiладельфiя. -1988.

23. Там же.

24. Арсенич П. По Галицькiй Гуцульщинi.// Галичина. - 1993. - 19серпня.

25. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзнавчий нарис.// Вiльний голос. - 1995. - 22 лютого.

26. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. -1993. - С.78.

27. Там же.

28. Спогади Марусяка В.М. (див. - спогади односельчан).

29. Грабовецький В.В. Iсторiя Коломиї. - Коломия: Вiк. - 1996. -С.117.

30. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. - Львiв.- 1992. - С.92-95.

31. Нагаєвський I. Iсторiя української державностi ХХ столiття. -Рим. - 1989. - С.181.

32. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. -1993. - С.84.

33. Там же.

34. Там же. -С.84-85.

35. Там же. - С. 85.

36. Шематизм Станiславської греко-католицької єпархiї.-Станiслав. - 1924. - С.161.

37. Там же.

38. Шематизм Станiславської греко-католицької єпархiї.-Станiслав. - 1931. - С.108.

39. Кубiйович Л. Етнiчнi групи. - Вiсбаден. - 1988. - С.38.

40.

41. Шематизм Станiславської греко-католицької єпархiї.-Станiслав. - 1924. - С.117-118.

42. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. -Фiладельфiя. -1988.

43. Врублевськi А. Про поїздку в Княждвiр до тисiв. - 1921. - С72.

44. Там же.

45. Там же. - С.1.

46. Шафер В. Тиси в Княждворi пiд Коломиєю - релiктовий пам'ятник лiсової природи, який охороняється. - Львiв. - 1925. - С.3.

47. Там же. - С.3-4.

48. Спогади Марусяка В. (див. спогади односельчан).

49. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. - Фiладельфiя. -1988.

50. Там же.

51. Там же.

52. Там же.

53. Там же.

54. Там же.

55. Шематизм Станiславської греко-католицької єпархiї.-Станiслав. - 1931. - С.141.

56. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзнавчий нарис.// Вiльний голос. - 1995. - 13 березня.

57. Спогади Слободяна Василя. - 1996. - Австралiя.

58. Спогади Гаврищук Марiї (див. - спогади односельчан).

59. Спогади Слободяна Василя. -1996. - Австралiя.

60. Спогади Гаврищук Марiї (див. спогади односельчан).

61. Спогади Слободяна Василя. -1996. - Австралiя.

62. Спогади Гаврищук Марiї (див. - спогади односельчан).

63. Спогади Слободяна Василя. -1996. - Австралiя.

64. Там же.

65. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзавчий нарис// Вiльний голос. 1995. - 13 березня.

66. Спогади Слободяна Василя. -1996. - Австралiя.

67. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. -1993. - С.99.

68. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. - Фiладельфiя. -1988.

69. Спогади Слободяна Василя. -1996. - Австралiя.

70. Спогади Марусяка В.М. (див. - спогади односельчан).

71.Станiславський воєводський щоденник. - Станiслав. - 1936. - No 16. С.204.

72. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. -1993. - С.93.

73. Шематизм Станiславської греко-католицької єпархiї.-Станiслав. - 1924. - С.161.

74. ЦДIАЛ, Ф.11, Оп. 1, Од.зб.69, Арк.13.

75. Грабовецький В.В. Iсторiя Печенiжина. - Коломия: Свiт. -1993. - С.96.

76. Шематизм Станiславської греко-католицької єпархiї.-Станiслав. - 1929. - С.167.

77. Шематизм Станiславської греко-католицької єпархiї.-Станiслав. - 1931. - С.108.

78. Там же. - С.117.

79. Спогади Слободяна Василя. -1996. - Австралiя.

80. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. -Фiладельфiя. -1988.

81. Там же.

82. Там же.

83. Спогади Слободяна Василя. -1996. - Австралiя.

84. Спогади Гаврищук Марiї (див. - спогади односельчан).

85. Спогади Мосюк (Марусяк) Марiї (див. спогади односельчан).

86. Спогади Марусяка В.М. (див. спогади односельчан).

87. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. -Фiладельфiя. -1988.

88. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. - Львiв.- 1992. - С.116.

89. Ладиченко Т. Коляда I. Всесвiтня iсторiя.Вiк ХХ. - К. -1995.- С.6.

90. Спогади Ясiнчука Ф.П. (див. - спогади односельчан).

91. Спогади Гаврищук Марiї (див. - спогади односельчан).

92. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. -Фiладельфiя. -1988.

93. Там же.

94. Ладиченко Т. Коляда I. Всесвiтня iсторiя.Вiк ХХ. - К. -1995.С.14.

95. Кiсь Я. Радянсько-нiмецька вiйна 1941-45 рр. Україна в роки вiйни// Полiття. - Iвано-Франкiвськ. - 1992. -С.54.

96. Там же.

97. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзавчий нарис// Вiльний голос. 1995. - 13 березня.

98. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. - Фiладельфiя. -1988.

99. Архiв МВС. - Справа No 3171/187.

100. Там же.

101. Спогади Марусяка В.М. (див. -спогади односельчан).

102. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзавчий нарис// Вiльний голос. 1995. - 13 березня.

103. Спогади Слободян Настi (див. спогади односельчан).

104. Спогади Марусяка В.М. (див. - спогади односельчан).

105. Спогади Ясiнчука Ф.П. (див. - спогади односельчан).

106. Спогади Футулуйчука В.I. (див. - спогади односельчан).

107. Войцехович В. Люди з легенди// Прикарпатська правда. - 1968. - 19 липня.

108. Бакай С. Моє рiдне село Княждвiр. Коломия й Коломийщина. Фiладельфiя. - 1988.

109. Архiв МВС. - Справа No 18046.

110. Архiв МВС. - Справа No 5099/76.

111. Чавага К. Кривава нiч// Червоний прапор. 1969. - 27 липня.

112. Архiв МВС. -Справа No 30882.

113. Футулуйчук В.М. Княждвiр. Iсторико-краєзавчий нарис// Вiльний голос. 1995. - 13 березня.

114. Указ Президiї Верховної Ради // Прикарпатська правда. 1946. - 13 липня.

115. Спогади Цурган В.П. (див. спогади односельчан).

116. Савчук М. Iсторiя великого Ключева. - Коломия: Свiт. - 1992. -С.43.

117. Васильчук М. За волю України. - Iвано-Франкiвськ: Галичина. - 1991. - С. 1.

118. Баланда В. Струни серця// Прапор Перемоги. - 1961. - 20 травня.

119. Баланда В. Заспiвай, кохано// радянське село. - 1969. - 15 березня.

120. Спогади Слободяна Василя. - 1996. - Австралiя.

121. Там же.

122. Там же.

123. Там же.

124. Там же.

125. Пушик С. Княждвiр.//Вiльний голос. - 1991. - 28 серпня