Всі публікації щодо:
Гайворонський Михайло
Повстання мертвих
День гніву — він настав! Зарокотала
Важка, провісна буря. В небесах
Помчала хмар розбурхана навала,
І сутінь розлилася по полях.
Незнане щось — немов тумани срібні —
Припало ніжно до землі крильми
І в неї входить: таїна незглибна
Під судні довершається громи!
Здригнулася земля — і запах м’яти
Над нею хвилями зашелестів;
З полегкістю вона зідхає, мати,
Ожилих випускаючи мерців.
О жертви зла, замучені, убиті,
Осквернені у гідності своїй,
Настав ваш час! Настав по лихолітті,
Якому лютий спинено прибій.
До всіх яса! На півночі пустинній
Холодні розсуваються сніги,
І воскресають в них останки тлінні
У повноті колишньої снаги.
Кого не врятували нерозрадний
Плач, молитви, ночей безсонних біль,
Тепер вертає чудо можновладне
До рідних міст і до отчинних піль.
В чагарниках, на пустирях, у норах
Скелети коней будяться. Вони
Ворушаться, встають, стрясають порох —
І вже біжать на клич далечини.
І, на бігу вдягаючися в тіло,
їх табуни у таємничій млі
Мчать до воскреслих радісно і сміло,
Щоб їх везти до отньої землі.
О щастя: знати, що стрівання свято
Заступить тужного розстання ніч,
І риси призабуті розпізнати
Осяяних і дорогих облич!
Позагробовим існуванням сильні
І правдою не нашою міцні,
Вони оновлять, вої замогильні,
Буття основи, темні і тісні,
Щоб стерлися, в непам’яті втонули
Утрат і бід принизливі віки,
І щоб не тьмарили тяжкі намули
Душі найглибші, світлі тайники.
В єстві живущих, плоттю обважнілім,
Духовости нової смолоскип
Вони розпалять радісним зусиллям
І в серці збудять аромати лип.
І де був хід, там буде літ співучий;
Біля джерел несмертної води
Розкриється для душ тропа квітуча
До синіх царств магічної звізди...
Тремтіть, о слуги зла! В несамовитім
Упоєнні, ви мислили: — Нема
Над нас потуги — і тремтячим світом
Перейдем ми, грізні, немов джума.
І ви топтали приписи і межі,
Ви сіяли порок, розтління, смерть,
Ви лиходійства вавилонські вежі
Підносили зухвало в чисту твердь.
Заглади слухайте ходу залізну:
З могил, з усіх усюд, з усіх чужин
Спішать воскреслі у свою отчизну
На чин нечуваний, визвольний чин!
Бундючний ум у пориванні чорнім
Не вигадає зброї проти них —
Він упаде з владикою потворним,
Що прихилив його до стіп своїх.
Бо засвіти, що довго так терпіли,
Потаєні за тишею запон,
Прорвалися громами влади й сили —
І сколихнули весь земний закон.
І з неба, супроводячи когорти,
Течуть рухливі, світляні стовпи,
І шириться в країні світло горде
Як благовістя щасної доби.
Враз стрепенулись дзвони: батьківщина
Вітає поворот своїх синів —
І звуків клекотюча хуртовина
Вирує над священним жахом нив.
І на чолі несвітської дружини,
Керуючи квадриг навальний біг,
У блискавичнім леті грізно рине
З мечем сліпучим сам Архистратиг.