Всі публікації щодо:
Гайворонський Михайло
Рятунок
Це сталося тоді, коли над містом,
країни світичем, нависла тяжко
погроза згуби чорної. Не треба
про безголов’я ширше говорити:
заглиблюючись мислями в нещастя,
ми їх тим самим кличемо до себе.
Звичайний, як здавалось, рух сповняв
майдани й вулиць але серця
у жителів стискались прочуттям
потворних бід, що зяяли, немов
велика ніч без зір і без світання, —
і, задихаючися під вагою
думок про неминучий день заглади,
померлим заздрив не один живий.
Погода, коли фатум невблаганний
гримів у браму міста, теж була
гнітюча і бездушна: тупо скніла
відлига, танув сніг брудний, вода
холодна укривала брук — і вогкість
пронизлива повітря пойняла.
Дня одного майданом велелюдним,
не знати відкіля узявшись, тихо
проходив чоловік. Він був старий,
пальто його було потерте; в комір
від холоду ховав обличчя він —
на перший погляд: повсякденна постать
життям розбита, злидням нечужа.
Але нелюдська і недобра сила
від нього віяла: мов остовпілі,
спинялись раптом перехожі; з вулиць
сусідніх інші на майдан збігались,
не знаючи, чому і задля чого
вони те роблять. Незбагненний жах
мертвив їх душі. Але чудно й дивно:
скоряючись потузі демонічній,
на боязкім віддаленні юрба
за ворожбитом рушила.
Старий,
не оглядаючись, ішов вперед,
і знали городяни: їх поглине,
рознявшись на путі останній їх,
безодня клекотюча мук пекельних.
З-за рогу вийшла дівчина. Вона
нестримною, летючою ходою
наблизилась до чаклуна, спинилась
і голосом, в якому променіла
надлюдська смілість, невимовна певність
і влада височин, йому рекла:
— Чому прийшов сюди? Хіба забув?
Поглянь і йди.—
З останніми словами
вона рішучим жестом розгорнула
сувій паперу, що в її руці,
як голуб лагідний, білів... Чоло
старий підвів раптово, поточився
і в дівчину відважну втупив очі;
холодні, вигаслі, старечі, майже
без виразу вони були, а втім,
долонями закрились люди швидко;
їх погляд мозок наче розривав.
Здригнувся чорнокнижник; жовту п’ясть
підніс корчійним порухом,
але рука упала. Все кругом завмерло.
Нерушна і безмовна ждала діва.
Ще мить — і закрутився дикий вихор
навколо гостя темного, а постать
його рідіти бистро почала
в свистючім вирі вітровім — і враз
розтала. Вихор зник. Глибока тиша.
Тоді полегкість ніжна, благодатна
в серця промкнулась натовпу — і вдячні
були звернулись очі, де стояла
та невідома дівчина. Даремно:
її не стало теж.
Великий подив
присутнім був: не пам’ятав ніхто
як слід її обличчя і одежі —
і всі шукання не розкрили людям,
хто добра рятівниця їх була.