ЛЕОНІД ГЛІБОВ

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - КВІТИ

У гарному будинку на вікні

Бриніли Квіти у макітрі;

Тихесенько вони гойдалися на вітрі,

Радіючи весні.

На другому вікні стояли інші Квіти:

З паперу зроблені і шовком перевиті,

На дротяних стебельцях, наче мак,—

Хто йде, дивується усяк...

Чого тепер не роблять люде!

Без коней їздять,— ще колись

І не такеє диво буде:

От-от — дивись —

На місяць злізуть панувати

І там почнуть

По-своєму порядкувати,

Ще й земство заведуть...

А покіль що — повернем річ на Квіти.

День парний був; у холодку спочити

Ховавсь усяк.

От справжні Квіти кажуть так:

— Ой Вітрику, наш милий друже!

Навій нам дощику мерщій,

Бо душно стало дуже

Скрізь по землі сухій.—

А тії, шовком вбрані Квіти,

Сміються з них:

— Кому-кому — ще й вам годити,—

Не бачили дурних!

Навій їм дощику із неба...

Нащо він здавсь, коли його не треба?

Поналива води —

Хоч не ходи.

Не слід їм. Вітре, догоджати,

Бо що вони за Квіти, треба знати?

Ще тиждень поцвітуть,

А потім і посхнуть.

Ось ми не простою красою —

Сам бачиш ти —

І літом і зимою

Уміємо цвісти...—

А вітер віє, повіває...

Вже близько хмара... дощик накрапає.

І зразу зашумів —

Долину звеселив...

А тії Квіти, шовком вбрані”

Попадали, неначе п'яні,—

Пропала чвань!

Тепер — куди не глянь —

Скрізь по двору їх вітер носить.

Розумному, як кажуть, досить.

[1864—1872]