ЛЕОНІД ГЛІБОВ

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ОХРІМОВА СВИТА

Була в Охріма сіра свита,

Так хороше пошита:

Іззаду вусики з червоного сукна;

На комірі мережечка така, що на! —

Хоч голові носити.

Дурний Охрім не вмів її глядіти,

Таскав, коли й не слід таскать.

Раз став він свиту надягать,—

Аж дивиться — рукава вже продрались.

От мій Охрім, щоб люди не сміялись,

Налагодивсь латать.

А де ж суконця взять?

Охрімові невдивовижу!

„Ми знайдемо! — він каже сам собі,—

Рукава трохи обчикрижу

Та й поможу журбі”.

Зробив

І свиту знов надів.

І хороше йому здається,

Хоч руки й голі до локіт;

Так он біда: куди він не поткнеться,—

Усяк од реготу береться за живіт.

Розсердився Охрім, що з його так глузують.

„Тривайте ж,— каже,— коли так,

Зроблю ж я осьде як...

Нехай дурні собі пустують;

У них, видно, жуки у голові...

А ми втнемо рукавця і нові,

Хіба мудрація велика!”

Охрім догадливий був парубіка!

Прехорошенько взяв

Підрізав поли він чимало,—

Якраз, щоб на рукава стало,—

Покраяв та й попришивав —

І знов рукава як рукава;

І ходить мій Охрім, неначе та проява,

Та й думає: „Ось я-то молодець,

Удався хоч куди хлопчина!”

Дурний, дурний: а на йому свитина,

Неначе той німецький каптанець!

Отак і з тим буває,

Хто чортзна-де добро своє діває,—

А там як кинеться — вертить і так і сяк,

Неначе горобець у клітці...

Дивись, згодя — гуляє неборак

В Охрімовій куценькій свитці.

Ї853