Всі публікації щодо:
Голобородько Василь

Телесик

(хатня інсценівка 33-го року)

Мати натопила піч,

вигребла жар кочергою під челюсті,

вимела чистенько черінь помелом,

узяла у руки дерев’яну лопату,

ніби зібралася саджати хліб у піч.

Та ні з чого хліба спекти - муки ні на пучку,

ні з чого їсти зварити -

картоплі ні картоплинки,

капусти ні пелюстки,

крупи ні пшонинки -

нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,

скоро вмирати, всім умирати,

діточкам з опухлими від голоду личками умирати,

та як дивитися на їхню повільну смерть:

на видовженого у безкінечну нитку

додихаючого пташенятка!

“Давайте гратися у Телесика:

я - буду Зміючкою Оленкою,

ви - дітки мої ріднесенькі - Телесиками“.

Каже вона найменшенькому:

“Сідай, Телесику, на лопату!“

Найменшенький поклав на лопату руку.

“Та ні-бо: сідай зовсім!“

“Мамо, хоч ваше обличчя і не біле,

а зелене, як у Зміючки Оленки,

але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:

таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!“

Стоїть Зміючка Оленка коло печі

і, як мати, ріжком хустки сльози утирає,

каже середульшому:

“Сідай, Телесику, на лопату!“

Середульший поклав на лопату голову.

“Та ні-бо, ні! Сідай увесь!“

“Мамо, ми не Телесики -

ви ж знаєте наші імена:

я - Михайлик-слухняний-хлопчик,

я - Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,

я - Василько-принеси-водички-з-криниці“.

Стоїть Зміючка Оленка коло печі,

крізь сльози слова мамині жалібні промовляє,

каже старшенькому:

“Сідай, Телесику, на лопату!“

Старшенький поклав на лопату ногу.

“Та ні-бо, ні, не так!“

“Мамо, не повертайте нашого

золотого човника назад:

ми уже побрали у руки срібні весельця -

ми уже пливемо далеко по велику рибину!“

Кинулася мати

від Зміючки Оленки діток своїх

ми уже побрали у руки срібні весельця - ми уже пливемо далеко по велику рибину!“

ріднесеньких рятувати:

і найменшенького Михайлика,

і середульшенького Петрика,

і старшенького Василька -

обійняла руками, як гусочка крилами.

Полетіли.