ГРИГІР ТЮТЮННИК

Григiр Тютюнник

 Любові всевишній

 П     р     и     с     в     я     ч     у     є     т     ь     с     я

  

  

 ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ

  

 Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу—хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...

 Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу чере  з   молоденьку сосну;

 —     Здрастуйте, тітко.

 Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”).

 Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і        підставляє мені для поцілунку сині губи.

 — Мамо,     — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив),     —     а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?

 Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:

 — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...

  

 Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують.

 Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є — нема, є — нема, є...”

 Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:

 — Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?

 — Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.

 — Не брешіть, дядечку. Є...

 — Ну — є! Є..."так не тобі, а Софії.

 — Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...

 — Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.  

 — Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.

 Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:

 — На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.

 — Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!

 Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...

 —Чорнила слізьми не розмаж,—каже Левко і одвертається: жде.

 Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче...

 — Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я.

 Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.

 — Хіба що за його здоров'я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би...

 І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).

 А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп     —     і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.

  

 — А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?

 — Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.

 — І ви на неї не сердилися?

 — У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.

 — А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?

 — Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй     дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був” ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було—просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману.

 Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки”. Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього—перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів'я ' долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.

 — Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він:

 — Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?

 Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли.