Всі публікації щодо:
Губар Артур

Патрiарх Фiларет i питання єдности Української Церкви

Єднiсть Церкви має глибинний, надприродний змiст, оскiльки вона пов'язана з iснуванням незаперечної iстини, що Главою Церкви i її основоположником є сам Ісус Христос. “Вiн є Глава тiла Церкви“ (Кол. 1,18). Тому поняття єдности Церкви потрiбно розглядати як єднiсть з її Главою. “І все підкорив пiд ноги Йому, i поставив Його вище за все, Главою Церкви, яка є тiло Його, повнота Того, Хто наповнює все у всьому!“ (Еф. 1, 22-23) — так говорить апостол Павло, розкриваючи сутнiсть єдности Церкви (як тiла) з своїм Главою — Христом. Православна еклезиологiя визначає єдиною ту Помiсну Церкву (єднiсть Тiла), що займає певну канонiчну територiю у межах розселення свого народу та яка дотримується догматiв вiри i канонiчних правил щодо власного устрою та життя (І Вселенського Собору правило 4; ІV Вселенського Собору правила 17, 28; VІ Вселенського Собору правило 38; VІІ Вселенського Собору правило 3; Апофегма Патрiарха Фотiя та iншi). Церква, яка протягом своєї iсторiї зберiгаючи у недоторканості догматичнi засади, апостольське преємство священноначалiя та канонiчнi правила щодо свого устрою та iснування, власнi традицiї i звичаї, котрi вiдповiдають практицi схiдної кафоличної Церкви, зберiгає i нерозривну єднiсть з своїм Главою — Ісусом Христом. І навпаки.

Українська Православна Церква Київського Патрiархату, як єдина канонiчна i законна спадкоємиця давньої Української Церкви — Київської Митрополiї, заснованої ще апостолом Андрiєм Первозваним, маючи бiльш нiж тисячолiтню iсторiю iснування i сьогоднi є уособленням i зразком канонiчної довершености. Саме наша Свята Церква, не бажаючи прислуговувати, на вiдмiну вiд Московського Патрiархату, безбожному тоталiтарному режиму, була знищена бiльшовицькими поплiчниками. Але “... хто перемагає свiт, як не той, хто вiрує...“ (1 Ів. 5,5)? Так i наша Свята Церква молитвами українських новомученикiв та вiрних воскресла до нового життя у самостiйнiй Українськiй Державi! Тому Українська Православна Церква Київського Патрiархату єдина в середовищi Українського Православ'я зберiгає єднiсть зі своїм Главою — Ісусом Христом.

Роз'єднання Українського Православ'я всiм нам болить. Воно вiдволiкає духовнi сили народу на розбрат i протистояння, на взаємнi суперечки. Роздiлення православного середовища в Українi можна подолати лише об'єднанням з єдиною канонiчною Церквою українського народу — УПЦ Київського Патрiархату. Тому Святiйший Патрiарх Київський i всiєї Руси-України Фiларет головною справою свого високого Патрiаршого служiння обрав мету, щоб омрiяна єднiсть Української Церкви стала реальнiстю. Все, що робить Святiйший Патрiарх Фiларет для єднання Українського Православ'я, є свiдченням високої Божої Милости, що дає наснагу для здiйснення цiєї важливої богоугодної справи.

Кожний український православний християнин сьогодні має визначитися: чи вiн з правдивою i законною Українською Православною Церквою Київського Патрiархату, яка зберiгає в недоторканостi догмати Христової Церкви та iсторичне i канонiчне преємство, i таким чином перебуває у нерозривнiй єдностi з своїм Главою — Ісусом Христом?

Новiтня Росiйська iмперiя, яка намагалася знищити Христову Церкву в Українi, впала. Не допомогли нi армiя, нi КДБ, нi вдосконалена технологiя терору i переслiдувань... І не могло бути iнакше. Бо ще Спаситель говорив до апостола Петра: “І Я кажу тобi: ти Петро (камінь — А.Г.) i на цьому камені Я збудую Церкву Мою — i врата пекла не подолають її“(Мф. 16,18). Саме таким пiдґрунттям до спротиву безбожному тоталiтарному режиму, за євангельськими словами, були тисячi i тисячi українських новомученикiв, якi не пiшли на компромiси з власним сумлiнням, а обрали мученицьку смерть на славу нашої Церкви i України.

Тому вимушена вiдлига одразу почала набирати незворотнього характеру в усiх сферах суспiльного життя України. Не стала винятком i сфера духовна.

Користуючись послабленням впливу московського — як полiтичного, так i духовного — центру, тодiшнiй екзарх України, митрополит Київський i Галицький Фiларет, порушив питання про створення окремого церковного управлiння в Києвi на базi екзархату РПЦ. У дискусiях з цього питання з часом узгодилися два програмних i, як це не пародоксально, протилежних пiдходи стосовно майбутнього Православної Церкви в Українi. З одного, боку Москва за новiтнiх полiтичних умов вимушена була погодитися з певною автономiєю Церкви в Українi, хоча вважала подiбнi поступки тимчасовими (пiзнiше це пiдтвердиться у поведiнцi марiонеткового церковного управлiння пiд головуванням митрополита Володимира Сабодана). З iншого боку, митрополит Фiларет розглядав статус церковної автономiї, як перехiдний до здобуття повної автокефалiї Української Церкви. Йому потрiбен був час, щоб “вiдучити“ український єпископат вiд запобiгання перед Москвою, сформувати дiєве iдеологiчне середовище між духовенством, на яке вiн мiг опертися у власнiй церковнiй полiтицi. Для цього також потрiбно було випрацювати iдеологiю нового буття Церкви в Українi, а головно — прищепити її зрусифiкованим вiрним. Однак подiї в українському полiтичному життi розгорталися значно швидше, нiж така повномаштабна програма могла бути здiйснена.

Але на початку, перiодично лякаючи московських церковних керiвникiв можливiстю неконтрольованого розвитку подiй та самочинним проголошенням автокефалiї, митрополит Фiларет таки досягнув свого. Московськi iєрархи вимушенi були пiти на поступки. Архиєрейський Собор РПЦ, що вiдбував свої засiдання 25-27 жовтня 1990 року у Свято-Даниловому монастирi, лiквiдував “Український Екзархат“ та визначив Українську Православну Церкву, як незалежну i самостiйну в управлiннi з наданням її Главi титулу “Блаженнiший“. Було також визначено, що Глава УПЦ обирається українськими архиєреями, якi в свою чергу обираються i отримують архиєрейськi хiротонiї за рiшенням Священного Синоду УПЦ. Одночасно Московський Патрiарх Алексiй ІІ видав Першоiєрарху УПЦ митрополиту Фiларету Грамоту, у якій ще раз пiдтвердив i конкретизував рiшення Архиєрейського Собору РПЦ. За пiдсумками цих рiшень було розроблено i незабаром ухвалено Статут УПЦ. Зазначимо, що пiзнiше Московська Патрiархiя грубо зневажила всi цi документи i доручила керування УПЦ “типово українському архиєрею“ — митрополиту Ростовському i Новочеркаському, керуючому справами РПЦ, Володимиру Сабодану.

Ухваленi в Москвi акти створювали реальнi передумови для майбутнього об'єднання очолюваної митрополитом Фiларетом УПЦ та автокефального руху пiд проводом Патрiарха УАПЦ Мстислава. Незважаючи на численнi вкорінення в середовище УАПЦ аґентури московських спецслужб (незабаром “перший ешелон“ — єпископи Пантелеймон, Антонiй, Миколай, а потiм i “другий“ — митрополит Антонiй, єпископи Софронiй, Роман, Іван, Спиридон “потягнуть“ до своїх), ця Церква мала потужне внутрiшнє середовище, що змагало до об'єднання всього Українського Православ'я. Яскравим представником цього середовища був архиєпископ Володимир (Романюк) — майбутнiй Патрiарх Київський i всiєї Руси-України, який задля високої мети мiг, не вагаючись, пожертвувати видимою респектабельнiстю та власною церковною кар'єрою.

Пiсля проголошення незалежної Української Держави питання єдности Православ'я на її територiї стало як нiколи актуальним. Але здобути цей стан заважав статус УПЦ як “автономiї“, навiть ураховуючи вплив цiєї Церкви на суспiльство та надзвичайно високий авторитет її Предстоятеля. В умовах проголошеної державної незалежности автокефальний устрiй для УПЦ був єдино прийнятним. Це розумiли всi. Автокефальний статус УПЦ знiмав усi недоречностi з точки зору канонiчного права i робив як нiколи досяжним об'єднання Українського Православ'я в єдину Помiсну Православну Церкву.

Митрополит Фiларет, зiбравши у Києвi 1-3 листопада 1991 року Помiсний Собор УПЦ, проголосив автокефалiю, не полишаючи надiї знайти розумiння своєї позицiї в середовищi московської iєрархiї, щоб таким чином зняти всi ускладнення при виходi Українського Православ'я iз складу РПЦ. Тiльки цим можна пояснити звернення Собору УПЦ до Московського Патрiарха Алексiя ІІ та єпископату РПЦ, а також спрямованiсть постанов Собору.

З погляду сьогодення деякi аналiтики схильнi визнати таку позицiю помилковою. Можна було проголосити автокефалiю УПЦ “де-факто“, не звертаючись до думки РПЦ. I iсторiя, можливо, виправдала б такий вчинок, виходячи з практики проголошення автокефалiй. Але митрополит Фiларет обрав вiдкритий i чесний шлях, сповнений шляхетности. Його толерантна позицiя не змiнилася навiть тодi, коли з мовчазної згоди московської iєрархiї проти митрополита Фiларета розгорнули справжню кампанiю шельмування i брехнi. Заслiплена патологiчним шовiнiзмом, верхiвка РПЦ вже не бачила заслуг митрополита Фiларета перед Православною Церквою, а у вiдбудованiй його трудами Києво-Печерськiй лаврi засiв змосковичений яничар.

Чи можна дивуватися, що український єпископат, який так палко пiдтримав свого Предстоятеля на Помiсному Соборi УПЦ 1-3 листопада 1991 року, майже одностайно зрадив його i заходився вправлятися у своїй спритностi та майстерностi оббрiхування. У нашого Спасителя Ісуса Христа виявився лише один зрадник — Юда. Серед українського єпископату подiбних “юд“ було значно бiльше.

Для того, щоби довести ситуацiю в українському церковному життi до повного абсурду й унеможливити об'єднавчий процес у майбутньому, iдеологи РПЦ та “єдiнонєдєлiмства“ всупереч канонiчним нормам додумалися позбавити (?!) Предстоятеля УПЦ, митрополита Київського i всiєї України Фiларета, священного сану!

Таким чином у першому пiврiччі 1992 року в Українi, дякуючи “окормлєнiю“ вiрних УПЦ московською iєрархiєю, були вже три Православнi Церкви: УПЦ пiд керуванням митрополита Фiларета, яка зберiгала вiрнiсть Постановам Помiсного Собору 1-3 листопада 1991 року, новоутворена УПЦ Московського Патрiархату, керування якою здiйснювала верхiвка РПЦ через своїх ставленикiв в Українi, та УАПЦ, яку очолював Патрiарх Мстислав. За тих умов, що виникли, митрополиту Фiларету та Патрiарху Мстиславу вже не було “чого дiлити“: вони стояли на одних iдеологiчних позицiях, мали достатню кiлькiсть архиєреїв та єпархiй, духовенства i вiрних. Об'єднання цих гiлок Українського Православ'я стало лише питанням часу.

25-26 червня 1992 року у Києвi вiдбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому Українська Православна Церква i Українська Автокефальна Православна Церква об'єдналися в єдину Помiсну Православну Церкву — Українську Православну Церкву Київського Патрiархату. Цей Собор вiдбувався за складних умов церковного розколу, коли прибiчники Володимира Сабодана намагалися силою захопити Свято-Володимирський кафедральний собор, резиденцiю митрополита Фiларета. Духовенство, яке виступало проти московської церковної експансiї, нещадно переслiдувалося.

Проте, незважаючи на шалену протидiю, Всеукраїнський Православний Собор вiдбувся. В ньому взяли участь 104 делеґати з усiх єпархiй України, серед них — два митрополити, три архиєпископи, шiсть єпископiв, один архимандрит, один iгумен, 38 священикiв.

Собор утворив Священний Синод об'єднаної Церкви та Вищу Церковну Раду. Враховуючи перебування Патрiарха Мстислава за межами України, а також його вiк (94 роки), що ускладнювало керiвництво Церквою, Собор ввiв посаду Заступника Патрiарха Київського Патрiаршого Престолу. Така посада мала iсторичну спадкоємнiсть, оскiльки була в 20-х роках в УАПЦ. Заступником Патрiарха обрали Блаженнiшого митрополита Фiларета.

Була надiя, що цю iнiцiативу пiдтримає i бiльша частина проросiйької УПЦ. I процес такої пiдтримки пiшов спочатку дуже активно, особливо на Волинi, Рiвненщинi, Буковинi, Київщини i навiть у багатьох пiвденних i схiдних областях. Однак недооцiнювати протидiю промосковських впливiв було б необачно. Чiтку антиоб'єднавчу i українофобську позицiю зайняла Служба Президента України з питань внутрiшньої полiтики на чолi з Миколою Михальченком. Не спала i “п'ята колона“ в середовищi самої УПЦ Київського Патрiархату...

Наприкiнцi 1992 року Постiйний член Священого Синоду УПЦ КП архиєпископ Петро (Петрусь), який був пiдвищений до архиєпископа в об'єднанiй Церквi, член Вищої Церковної Ради УПЦ КП протоiєрей Володимир Ярема (тепер називає себе “Патрiархом“ УАПЦ), користуючись нiким не пiдтвердженими повноваженнями, заявили про свiй вихiд з об'єднаної Церкви. Але їх пiдтримало дуже мало парафiй і вірних.

Омрiяна єднiсть знову стала вiддалятися. Завдання двом церковним угрупованням УПЦ (МП) та “нововiдродженій“ УАПЦ їх хозяявами ставилися дуже прості:

1. Жонглюючи питанням “канонiчності“, “єдінства“, “благодатності“ i т.д., i т.ін., УПЦ (МП) мала “перетягувати“ нацiонально-нестiйкі “елементи“ з УПЦ КП на свiй бiк, а користуючись своїми зв'язками у владних структурах, сформованих ще за часiв наукового атеїзму, взагалi унеможливити поширення нацiональної Церкви, особливо на схiдних i пiвденних теренах України.

2. Для “нововiдродженої“ УАПЦ, або УАПЦ(н), завдання ставилося на iншому полюсi вiруючого загалу. Це обробка українського нацiонально-визначеного церковного елементу, коли “ура — патрiотичними“ та дешевими популістськими гаслами “пропонувалося повернутися до єдиної “патрiотичної“, “нацiональної Церкви-мученицi“ i т.д., i т.ін.

До речi, така тактика не нова. В 20-х i 30-х роках ГПУ-НКВД використовували подiбну фразеологiю, створюючи поруч з УАПЦ митрополита Василя Липкiвського паралельнi структури, як ото “Дiєва Христова Церква“ (ДХЦ), УПАЦ та iншi.

Таким чином, знищення об'єднаної Церкви вiдбувалося в усiх можливих напрямках.

Якщо все це помножити на українофобство “вєдомостєй“ i “нєзавiсiмостєй“, неосвiченiсть переважної частини журналiстського корпусу у церковних справах, хворi амбiцiї деяких архиєреїв в середовищi самої УПЦ Київського Патрiархату i, навiть, певних лiдерiв демократичного табору, то можна зрозумiти всю складнiсь ситуацiї, що склалася.

11 червня 1993 року вiдiйшов у вiчнiсть Патрiарх Мстислав. Священний Синод УПЦ Київського Патрiархату обрав Патрiаршим Мiсцеблюстителем митрополита Володимира (Романюка). Священний Синод також вiрішив провести Всеукраїнський Православний Собор для обрання нового Патрiарха наприкiнцi жовтня цього ж року.

Цим скористалося угруповання, що продовжувало iменувати себе УАПЦ. 7 вересня зiбрання, що вiдбувалося в Будинку вчителя у Києвi проголосило своїм Патрiархом протоiєрея Володимира Ярему (перед цим, за кiлька днiв, підстаркуватого священика було пострижено в монахи, висвячено на єпископа та, звiсно, розведено з дружиною). За задумом замовникiв цього “дiйства“ новоявлений “Патрiарх“, якого “явили свiту“ до Всеукраїнського Православного Собору, що готувався УПЦ Київського Патрiархату, мав продемонструвати “правдивого“ спадкоємця Патрiарха Мстислава на тлi “фiларетівської Церкви, створеної Кравчуком та владою“.

Слiд визнати, що подiбне безпрецедентне крутiйство на початку мало успiх. Акцiї цих дiячiв почали рiзко зростати, особливо пiсля приходу до влади адмiнiстрацiї Л. Кучми.

Всеукраїнський Православний Собор обрав новим Патрiархом Київським i всiєї Руси-України владику Володимира (Романюка), якому опоненти з УАПЦ (н) не мали чого закинути. В той час, коли яреми, пашулi та “іже с нiмі“ спiвали здравицi московському Патрiарху, священик Василь Романюк бiльше 20-и рокiв карався в концтаборах Мордовiї та Сибiру.

Тиск на УПЦ Київського Патрiархату досяг найвищого рiвня. Пiд базiкання рiзних “аналiтикiв“ пiдраховувалося, скiльки часу залишилося iснувати нацiональнiй Українськiй Церквi. Так само, як i в 20-тi та 30-тi роки тривалого атеїзму, вона не вписувалася в новi реалiї.

Можна тiльки уявити, скiльки зусиль доклали Патрiарх Володимир i митрополит Фiларет, щоб зберегти керованiсть ситуацiєю та вистояти перед знавiснiлою антинацiональною навалою.

Але не судилося “силам пекельним“ знищити нашу Святу Церкву, незважаючи на союз колишнiх войовничих атеїстiв, московських канонiстiв та борцiв за чисту (?!) автокефалiю...

Вiдiйшов у вiчнiсть Патрiарх Володимир. Його трагiчнi проводи до мiсця останнього спочинку стали заключною агонiєю сатаністiв. Митрополит Фiларет сказав тодi: “Патрiарх Володимир не зробив стiльки своїм життям, скiльки своєю смертю“. Мало хто зрозумiв цi пророчi слова! Але зрозумiли його тi, хто був на залитiй кров'ю Софiївському майдані, серед тварин в людській подобі, надiлених владою. I навiть рядовi владнi примiтиви зрозумiли, що з цiєю Святою Церквою — Господь, а хто проти Господа?! Вiрнi Київського Патрiархату перед звіро-подiбними властителями перед усiм свiтом засвiдчили свою глибоку Вiру i вiдданiсть високiй Ідеї!

На спiльному засiданнi Священний Синод та Вища Церковна Рада УПЦ Київського Патрiархату вирiшили провести Всеукраїнський Помiсний Собор 20-22 жовтня 1995 року для обрання нового Патрiарха.

Ще напередоднi Святого Собору Мiсцеблюститель Київського Патрiаршого Престолу Блаженнiший митрополит Фiларет, розумiючи всю важливiсть єдности Українського Православ'я, звернувся до митрополита УПЦ (МП) Володимира (Сабодана) та Патрiарха УАПЦ(н) Димитрiя (Яреми) iз закликом до єднання. У зверненнi Блаженнiшого Фiларета говорилося: “Ми звертаємося до Вас, нашi браття у Христi! Покладемо край нашим чварам та розладу! Єднаймося в Єдину Українську Нацiональну Помiсну Соборну Церкву в iм'я Бога й України!“ Статус майбутнього Предстоятеля Української Церкви, якого мав обрати Всеукраїнський Собор, митрополит Фiларет визначав так: “Святiйший Київський Патрiарх нацiональної Української Помiсної Церкви, рiвний за саном iншим православним Патрiархам — це не тiльки Предстоятель Святої Церкви, це духовний провiдник всiх українцiв, в Українi i у розсiянні сущих“. Звернення митрополита Фiларета закiнчувалося словами: “Станьмо до спiльної молитви на Святому Всеукраїнському Православному Соборi! Молю вас, браття i сестри!“

Та чи почуто було заклик до єднання? Звичайно нi, бо жоден з керiвникiв вiдгалужень Українського Православ'я, до яких звертався митрополит Філарет, не був вiльним у виборi...

20 жовтня 1995 року розпочав роботу Всеукраїнський Православний Собор, у якому взяли участь 173 делеґати та понад 150 гостей, з яких майже 50 представляли українськi Церкви дiаспори, численнi церковнi органiзацiї, установи i товариства. За обрання владики Фiларета Патрiархом проголосували 160 делегатiв, 4 — проти, решта утрималися.

На благодатний Київський Патрiарший Престіл було обрано iєрарха, який має великий досвiд архипастирського служiння, високу освiту, вiдзначену численними докторатами провiдних церковних iнституцiй свiту, бажання служити справi вiдродження нацiональної духовности, об'єднання українських вiрних в єдину Помiсну Православну Церкву!

Одним iз крокiв до створення полiтичного пiдґрунтя майбутнього об'єднання Українського Православ'я Святiйший Патрiарх Фiларет вважав необхiднiсть ухвалення нової Конституцiї України, яка мала чiтко визначити прiоритети розвитку незалежної Української Держави i її майбутнє... З нагоди ухвалення нової Конституцiї України Вища Церковна Рада УПЦ КП у Зверненнi до народу зазначала: “Наша Свята Помiсна Православна Церква, як нацiональна Церква українського народу, не мала жодних сумнiвiв у необхідності цiєї важливої справи (ухвалення нової Конституцiї — А. Г.). Церква завжди перебуває поза полiтикою. Але у вiкопомний i вiдповiдальний час у життi свого народу, наша Церква не могла стояти осторонь цих доленосних подiй. Своїми щирими молитвами i дiйовою участю iєрархiя та духовенство i всi вiрнi нашої Церкви зробили неоцiненний внесок у цю святу справу. Господь почув нашi молитви, i Божий Промисел допомiг у звершеннi задуманого“. Але, на думку Святiйшого Патрiарха Фiларета та Вищої Церковної Ради УПЦ КП, “поряд з економiчними реформами має стати формування нацiональних приорiтетiв у церковному будiвництвi з нагальною потребою утворення єдиної Помiсної Православної Церкви“.

На превеликий жаль, подальшого розвитку справа об'єднання Українського Православ'я не отримала, незважаючи навiть на певнi норми нової Конституцiї: незалежнiсть Держави; державнiсть української мови; автентичнiсть власного розвитку тощо.

Поважнi надiї все суспiльство, і українськi вiрнi зокрема, покладають на дiяльнiсть Всеукраїнського Мiжнародного Церковно-Громадського Комiтету з вiдзначення 2000-лiття Рiздва Христового. До членства у цiй поважнiй організаії зголосилися майже сто визначних дiячiв нашої держави. Серед них перший Президент України Леонiд Кравчук, знанi громадськi i полiтичнi дiячi, народнi депутати Іван Драч, Микола Жулинський, Василь Червонiй, Микола Поровський, Павло Мовчан, науковцi, вiдомi дiячi української емiґрацiї — екс-президент Уряду УНР в екзилi Микола Плав'юк, д-р Святомир Фостун, д-р Аркадiй Жуковський, д-р Степан Ярмусь, редактори провiдних українських видань і багато інших.

Ще на початку 1997 року Святiйший Патрiарх Фiларет вiд iменi цього Комiтету звернувся до вiрних, з посланням, де, зокрема, наголошував: “Святкування 2000-лiття Рiздва Христового єдиною Православною Помiсною Церквою в Українi має стати не тiльки мрiєю, але i реальнiстю. Українська Православна Церква Київського Патрiархату вiдкрита для дiалогу з усiма, хто бажає єдности. Канонiчною пiдставою для такого єднання має бути рiшення про автокефалiю Помiсного Собору Української Православної Церкви, що проходив 1-3 листопада 1991 року у Києвi. Це рiшення, яке однооглосно було ухвалене i нiким не скасувалося, дiє i дотепер. Воно приймалося тодi, коли Православна Церква в Українi ще була єдиною...

Ми висловлюємо надiю, що при пiдтримцi Президента i Уряду України, мiсцевих органiв влади, громадських органiзацiй, полiтичних партiй i рухiв до 2000-го року в Українi буде побудована єдина Українська Православна Церква“.

I ми вiримо в це. Бо роз'єднання Церкви звершується руками людськими, а єднання — Промислом Божим!


Що заважає об'єднанню, або замiсть пiслямови

Українська Православна Церква Київського Патрiархату є єдиною законною i благодатною Церквою українського народу, в якiй згiдно з 68-м Апостольським Правилом перебуває Дух Святий. Її очолює Святiйший Патрiарх Фiларет, обраний Всеукраїнським Православним Собором, рiвний усiм православним Патрiархам свiту.

Українська Православна Церква Київського Патрiархату має понад 3000 парафiй в Українi, 2 духовнi Академiї, 5 духовних Семiнарiй, Богословський факультет при цивiльному унiверситетi, 5 духовних училищ (загалом у навчальних закладах УПЦ КП навчається майже 2000 студентiв). Патрiархат видає богословську та богослужбову лiтературу, церковний календар, календар-альманах, 7 журналiв, 7 газет, 6 бюлетенiв. Має 33 архиєрея та 2800 священнослужителiв.

УПЦ Київського Патрiархату — найвпливовiша Церква в Українi. Про це свiдчить проведене з 26 грудня 1997 року по 11 сiчня 1998 року Київським мiжнародним iнститутом соцiологiї вибiркове опитування дорослого населення України всiх областей та Криму, а також Києва, яке виявило, що УПЦ Київського Патрiархату пiдтримує 23,3% населення України, УПЦ Московського Патрiархату — 10,8%, Українську Греко-Католицьку Церкву — 7,0%, Українську Автокефальну Православну Церкву — 2%, iншi Церви — 2,9%. Заявили таких, що таких, які не належать до жодної Церкви — 42,5%, а не визначились — 5%.

Що ж заважає об'єднанню Українського Православ'я навколо єдиної i канонiчної УПЦ Київського Патрiархату? Про це говорить Святiйший Патрiарх Фiларет:

“Ми не бачимо доброї волi для об'єднання з боку митрополита Володимира (Сабодана) та його єпископiв. Якби вони справдi хотiли об'єднатися, то не шукали б причин для вiдмови. В їхньому зверненнi говориться, що вони згоднi об'єднатися, але (!) на канонiчнiй основi. А хiба ми пропонуємо об'єднуватися якось iнакше? Ми також за об'єднання на канонiчнiй основi. Однак, вважаємо, що канонiв мають дотримуватися обидвi сторони.

Немає потреби перераховувати порушення канонiв представниками УПЦ Московського Патрiархату, пов'язаних з Харькiвським Собором (травень 1992 року)... РПЦ неодноразово порушувала канони, продовжує це робити i зараз...

Тому, при переговорах про об'єдання УПЦ КП i УПЦ МП, треба детально згадати i обговорити всi порушення канонiв i знайти правильне рiшення на благо Церкви.

Що стосується покаяння, то, гадаю, тут передусiм є в чому каятися єпископату УПЦ МП.

Не зважаючи на те, що з боку митрополита Володимира (Сабодана) немає доброї волi до об'єдання, члени його пастви все бiльше розумiють необхiднiсть взаємного примирення i об'єднання православних України в єдину Помiсну Православну Церкву. Цей процес важко зупинити в умовах створення державности. Маємо надiю на допомогу Божу, тому що нашi думки i почуття спрямованi на утвердження та змiцнення Церкви Христової в Українi! З нами Бог i Україна! “

Головнi iнiцiативи УПЦ Київського Патрiрхату з об'єднання Українського Православ'я.

1990

25-27 жовтня

Утворюється Українська Православна Церква, яка пiд предстоятельством митрополита Фiларета стає на шлях утвердження власної автокефалiї та створення в Українi єдиної Помiсної Православної Церкви.

1991

1-3 листопада

Українська Православна Церква на своєму Помiсному Соборi пiд головуванням митрополита Фiларета проголошує автокефалiю.

1991

19-20 листопада

У Києвi вiдбувся Мiжрелiгiйний Всеукраїнський Форум.

1992

25-26 червня

Вiдбувся iсторичний Всеукраїнський Православний Собор, на якому делеґати вiд усiх єпархiй України одностайно ухвалили рiшення про об'єднання Української Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Українську Православну Церкву Київського Патрiархату.

1993

26 червня

На пропозицiю Архиєрейської Наради утворено Комiсiю Священного Синоду УПЦ Київського Патрiархату для налагодження зв'язкiв з УПЦ Московського Патрiархату i визначення умов об'єднання Українського Православ'я.

1993

25-27 червня

У Києвi вiдбулася наукова конференцiя, що ухвалила положення “Про релiгiйне замирення в Українi“ та звернення до вiрних Православних Церков про єднiсть.

1995

14 вересня

Мiсцеблюститель Патрiаршого Престолу митрополит Київський Фiларет оприлюднив Звернення до Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана) та Предстоятеля УАПЦ Патрiарха Димитрiя (Яреми) з закликом до єднання та проведення спiльного Всеукраїнського Православного Собору.

1996

16 липня

Вища Церковна Рада УПЦ Київського Патрiархату оприлюднює Звернення до українського народу з нагоди ухвалення нової Конституцiї України, де наголошується на потребi утворення в Українi єдиної Помiсної Православної Церкви як духовного ґаранта iснування нашої незалежної держави.

1997

27 сiчня

Всеукраїнський Мiжнародний церковно-громадський комiтет з вiдзначення 2000-лiття Рiздва Христового виступив iз Зверненням до спiввiтчизникiв, де закликає утворити до свiтлого ювiлею Рiздва Христового єдину Помiсну Православну Церкву в Українi.

1997

21 липня

Святiйший Патрiарх Фiларет пiдписує Меморандум християнських конфесiй України про несприйняття силових дiй у мiжконфесiйних взаємовiдносинах.

1997

26 липня

Священний Синод УПЦ Київського Патрiархату ухвалив Заяву щодо пiдписання християнськими конфесiями України Меморандуму та утворив комiсiю для переговорiв з УПЦ Московського Патрiархату.

1998

17-18 лютого

Всеукраїнська мiжнародна християнська Асамблея “Заповiдь нову даю вам: любiть один одного“ (Ін. 13,34) ухвалила Послання до українського народу, де висловлена потреба утворення в Українi єдиної Помiсної Православної Церкви.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.