Ми – українці, всюди – українці - ОЛЕСЯ ХРОМЕЙЧУК

ОЛЕСЯ ХРОМЕЙЧУК

Ми – українці, всюди – українці - ОЛЕСЯ ХРОМЕЙЧУК

Ми – українці, всюди – українці,

Допоки світить нам одна зоря…

АБО

про життя українців у Британії

“О-о, ґратулюю, ґратулюю, панно Олесю! Читав Ваш новий допис, хтів би м з вами подискутувати. До речі, чи читали ви статтю пані Герасименко з Києва про наших теперішніх еміґрантів? Читалисте? Ага, але файно, файно вона написала. Правду. Мудру дала характеристику на тих, що тікають зараз з рідної землі, і шукають кращої долі в світах...“ О, так, у статті “Бути українцем не – класно і не круто“ у газеті “Українська Думка“ від 18 квітня 2002р. авторка розкритикувала українських заробітчан, як сама хотіла. У своїх переконаннях вона може почувати себе цілковито впевненою, бо має з цього приводу серйозного однодумця – українського президента, саме він недавно виголосив ляпсус, що всі жінки, які їдуть на заробітки закордон являються особами легкої поведінки… От тільки мій тато, і такі, як він, не здогадувалися, що вони безтолкові батьки, злочинці, зрадники і далі за текстом… Тому і з'явились на його очах сльози, як читав вищезгадану статтю. Але я не стала сперечатись з чепурним, гарно випрасуваним, поважного віку зі срібною сивиною, паном. Вимушено усміхнулась у відповідь, покірно витримуючи його осудливий погляд, що зневажливо вивчав мене, мовляв, ми 50 років тому втікали від несправедливої влади, а ви…, і як вам не соромно, маєте таку розкіш – незалежну Україну, а претесь десь у світи, у пошуках кращого життя. У вас лиш одне на думці – збагатитись…


Частина І

Зустріч 1

“Як Вам живеться тут на чужині?“, - посміла я запитати поважного сивого дідуся. – “Та, всіляке було у житті. Вивезли мене німці з дому молодим хлопцем. Дев'ятнадцять літ мені тогди було. Набідувався по чужих краях. Але зараз, Богу дякувати, жию файно. Маю велику пенсію, свій дім. Жінка ми померла два роки тому, сумую, мушу сам ґаздувати.“ “А чи є у Вас діти?“, - розпитую далі. – “О, так. Мої діти високовчені. Донька з чоловіком жиють в Канаді, а син має високу посаду в Гамериці. Там зараз небезпечно стало, то мій Михась подумує до сестри перебратися, або сюди, назад до Англії.“ “А в Україну не хоче їхати?“. – “Ні. В нього жінка анґлійка, та й діти тут виросли. Він там не знайде гідної праці. А він вже багато книжок написав по комп'ютерних текнольоґіях.“ “А самі на Батьківщину їздите? – допитуюся – може маєте там якусь родину?“ –“ Так, ади, їздив тепер перший раз. На святкування 10-річчя незалежности. Був у Києві на відкриттю пам'ятника. Так було все чудесно підготовано, що я свої очі лишив. Ще відвідав рідні місця, родину. Вони там тепер як – хто робить, той і має. Столи накривають такі, що аж ломляться. Чого лиш там нема. А хто лінивий, то той певно що ніц не має. Вони б лиш все готове хтіли. Я вам так скажу, маєте вже незалежну Україну, ну то треба там тепер жити, вчитися, працювати і помагати будувати державу, а не їздити по закордонах в пошуках ліпшого життя. Вас ніхто не жене. Я був там і видів: економіка стає на ноги, казали на телєвізії, що валовий продукт підріс і пенсію підвищили… Хто не лінивий, то має все. Ви лиш звикли жалітись…“


Зустріч 2

“Ото вчора відправила додому свою племінницю. Вона в мене гостювала. Не довго, правда. Шкода, я не змогла знайти їй якусь працю, щоб вона трошки собі заробила. Залицявся тут до неї мій знайомий… Ні-ні, ви не подумайте. В нього були найсерйозніші наміри. Але вона каже, що має в Україні хлопця. То я оплатила їй дорогу, дала трохи грошей з собою (добре, що маю таку змогу помагати) щоб вона могла заплатити науку і купити ліки дуже слабій мамі. А сама буде шукати працю вдома, але чи знайде?.. До мене багато родичів з України приїжджає. А я не перечу, даю запрошення, помагаю їм тут знайти на короткий термін працю, трохи собі зароблять якусь копійку, повіддають борги та й вертають додому. Я одну племінницю вже видала тут заміж два роки тому. Один поважний пан українського походження дуже собі її сподобив. Зараз живуть добре. Він її поважає, бо вона добра господиня. Приходять до мене у гості.“ Я знаю, що у цієї пані велика родина вдома, тому й питаюся чи часто їздить в Україну. –“О, так, певно, що часто. Останнім часом щороку, а так була в рідній Галичині з 15 разів. Тягне мене додому, бо маю там велику дружню роботящу рідню. Кортить мені бачити, як вони живуть, працюють, вчаться. Недавно їздила на весілля до сестриної внучки. Тішуся за них. Бідують, але дають раду, як можуть, а я помагаю по можливості.“

Ось такі різні думки. Тепер дещо про теперішніх емігрантів, заробітчан, нелегалів, або, як їх формально називає старша діаспора – “четверту еміґрацію“.


Частина ІІ

Зустріч 3

Мій знайомий, пан Ярослав приїхав до Англії зовсім недавно, кілька тижнів тому. Ми випадково зустрілись і він попросив мене допомогти купити йому телефонну картку, за якою можна дешевше телефонувати в Україну. Придбавши картку, він набрав рідний номер в першій телефонній будці, яку побачив. Я мимоволі стала свідком краючої душу картини. Пан Ярослав мовчки тримав слухавку, а сльози котились і котились його змученим обличчям. Він повісив слухавку і ми якийсь час ішли мовчки. Пан Ярослав заговорив першим, вибачившись за те, що не стримав емоцій і почав розповідати: “Дружина дала слухавку синочкові. Йому недавно рочок виповнився. А він каже “тя-тя, тя-тя“, розумієш?.. Потім донечка розказала мені радісну подію. Вона в мене розумничка – виборола перше місце на обласному конкурсі піаністів. Їй запропонували взяти участь у міжнародному, який проходитиме в Німеччині. Але державні кошти на талановитих дітей не передбачено, тож доня питалася, чи я зможу оплатити $200 за її конкурс. Я здебільшого мовчав, бо не знаю, чи дам ради. Роботи стабільної ще не маю, тай борги підпирають…“ Ми попрощались, і я ще довго думала про те, що не знайшлося в Україні ні цегли, ні цементу на “золоті“ руки пана Ярослава – професійного муляра, який за день міг би гору роботи перевернути, була б тільки та гора…


Зустріч 4

Познайомилась я з цікавою людиною. Олександр має веселу вдачу – душа колективу, музикант, учитель біології, тепер працює, як він сам жартує, в харчовій промисловості – миє посуд на кухні індіанського ресторану. – “Я вже тут два роки. Ще трохи побуду і поїду додому. Мене чекають дві красуні – дружина і доня. Дружина теж вчителює, навчає дітей рідної української мови. Отримує 120 гривень в місяць. Маємо однокімнатну квартиру в Трускавці. Одного дня я зрозумів, що так більше не можу. На наші учительські зарплати не те що Оксанці братика не купимо, але і ні квартири, ні машини, ні комп'ютера… Та що там, не вдавалося придбати літературу сучасних письменників чи повести донечку на вистави фестивалю “Золотий Лев“. Можна було б хіба зовсім від їжі відмовитись. Тут я часом відвідую школу англійської мови, щоб візу продовжувати. Чим буду займатись, як повернуся додому? Не знаю. Життя вже зруйноване. Місце моє у школі вже зайняте, та й який з мене тепер учитель?.. Я не зумію вже нести мудре, добре, вічне… Що я скажу дітям? Учіть українську мову і біологію добре, а іноземну ще краще, бо, не дай Боже, прийдеться, як мені їхати на заробітки за кордон? Я цитував їм Сковороду: “хочеш бути щасливим – не шукай щастя за морями, не зазіхай на чуже, не волочися по палацах і не будуй храмів, лише сотвори храм у душі своїй!“ А сам?..“


Зустріч 5

“Привіт! Давно тебе не бачила! Як живеш? Хочеш розповім тобі про поїздку додому? Я тільки повернулась з України“, без перестанку захоплено тарахкотіла Люба – чорні брови, величезні сині очі, гнучкий стан, дизайнерське вбрання, словом, Голлівудська зірка. –“Поїхали до ресторану. Саша завезе, куди схочемо“, додала моя подруга. Добряче розповнілий Саша, ледь висунувшись із новенького BMW кивнув головою, в такий спосіб, привітавшись, не відриваючись від бесіди по мобільному. У ресторані Саша часто виходив розмовляти по телефону. –“Це мій теперішній “бойфренд“. У нього тут крутий бізнес. Правда, має сім'ю в Україні, але мене це якось не обходить…“, шокувала мене Люба. “Як ти можеш?“ – “Можу, як бачиш. Це його проблеми. А я теж мушу якось своє життя влаштовувати. Він оплатив мені англійську школу, візу, поїздку додому. Купує все, що я забажаю. Винаймає для мене квартиру в престижному Вест Енді [дорогий район Лондону]“. – “Любочко, а як же наші шкільні мрії – вивчитись, оволодіти улюбленою професією? У тебе був закоханий Ростик – найкращий хлопець на усю школу…“ –“Про що ти говориш!?“, різко обірвала мої спогади Люба. “Який Ростик? У нього у кишенях вітер свище. Дорогенька, ти так і залишилась дитиною, нічого тебе життя не вчить. Пора дорослішати!..“ Та, ні. Щось мене не кортить дорослішати у такий спосіб.

Зустріч 6

Ще я розмовляла з українськими студентами Оксфорду і Кембріджу. Вони тішаться, що були помічені тутешнім міністерством освіти і їм надали ґранд для аспірантури. Чи повернуться додому по навчанню чітко не відповів ніхто. Кажуть, що хотіли б, але не певні, чи вони там будуть потрібні, що воліли б жити на Заході і звідси допомагати Батьківщині. Принаймі ніхто не заважатиме.


Замість Епілогу

Ось такі ми українці. Добрі і злі. Щедрі і скупі. Чесні і хитрі. Щирі і заздрісні. Самокритичні і пихаті. Працьовиті і ліниві. Законослухняні і нелегали. Вдома і закордоном. Українці. Всі ми – українці.

Олеся Хромейчук