СОРОКИ - ОКСАНА ІВАНЕНКО - Українська література - Література для дітей

ОКСАНА ІВАНЕНКО

СОРОКИ - ОКСАНА ІВАНЕНКО - Українська література - Література для дітей

Що робити Галочці чорненькій, щоб їй не хотілося на уроках розмовляти з Галочкою біленькою?

Скільки разів на день їм Олена Пилипівна каже:

— Татарська й Хижнякова! Не розмовляйте!


— Ну, давай мовчати! — каже Галочка біленька, і вони починають уважно писати: „Наша кішка Мура”. Уважно-уважно кожну літеру виводять. Галочка чорненька навіть язика трошки висуне.

Раптом Галочка біленька шепоче:


— А знаєш, наша кішка привела кошенят, гарненькі такі кошенятка, одне попелясте, а друге руденьке.

— А наш Джойка вчора в садку вирив яму, побачив там черв'яка і хотів його відкопати, — також пошепки відповідає Галочка чорненька, і літера „а” вже вилазить у неї за лінійки.


— А в нас... — продовжує Галочка біленька.

— Татарська й Хижнякова, не розмовляйте! — знову каже Олена Пилипівна.

На другому уроці Олена Пилипівна розповідає про пташок: які відлітають, які лишаються.


— Останніми відлітають журавлі... — каже вона.

— А в мого дяді, — шепоче Галочка Хижнякова, — є живий журавель, такий кумедний, довгоногий.

— А в моєї тьоті, — не може втриматися Галочка Татарська, — є галка, жива приручена галка.


— Що ви там, цокотухи! — вже трошки сердито каже Олена Пилипівна.

— Ні, ні, ми нічого, — швидко говорить Галочка. — Галка тільки мені сказала, що в її дяді є живий журавель, а я сказала, що в моєї тьоті є жива галка.


— Ох, ви в мене дві галки, — похитала головою Олена Пилипівна. — Прямо не галки, а дві сороки! Все шу-шу-шу, шу-шу-шу.

От Галочка й задумалася. Що б їй зробити, щоб менше на уроках розмовляти?

Увечері вона підсіла до дідуся. З дідусем вона дружить, і коли що серйозне, треба обов'язково в дідуся спитати. Але за раз дідусь зайнятий. Він читає газети, а коли читає, то дуже не любить, щоб йому заважали. Все-таки Галочка питає:


— Дідусю, що б його зробити, щоб менше балакати? А дідусь сміється й каже:

— Замочок на язичок повісити!

Галочка надула губки й відійшла, а потім уявила — так собі, як у казці: а коли справді замочок на губи — ідеш, а він теліпається. Фу, як противно! Тут якраз забігла тьотя Ліда. Вона зав жди, як вітер, і завжди на хвилинку.


— Добривечір, дорогі! Дідусю, чи є у вас чистий папір? Вовка написав обіцянку тримати всі книжки й зошити, як новенькі.

Подумайте, мій нечепура Вовка — і таке обіцяє!

Схопила папір, поцілувала Галочку і втекла.


Галочка звела брівки, зовсім як дідусь, коли він говорить про щось серйозне, і подумала: „Я теж напишу сама собі обіцянку не розмовляти на уроках”. Але враз брівки безнадійно опустились. Якщо Галочка біленька почне шепотіти щось цікаве, як тут їй не зашепотіти?.. Тут Галочка не витримала й вибігла в коридор до телефону:


— Це квартира Хижнякових? Покличте, будь ласка, Галочку, це я, Галочка Татарська. Галка, це ти? — закричала вона так, що з сусідніх дверей виглянула Інна Петрівна і сердито зауважила:

— Скільки разів уже казали, щоб діти не підходили до телефону!


Але Галочка заговорила швидко-швидко, міцно схопивши обома руками трубку:

— Це ти винна, що я все розмовляю! Як я? А хто про кішку почав? А хто про театр? Тепер я хотіла написати обіцянку, а ти однаково забалакаєш? Подивимося, хто перший! Що? Кажи голосніше. Разом? Ну, так ти прийди, і ми вдвох напишемо! Швидше! Та ні, ще пів на восьму! Ну, так швидше, а то я сама мовчатиму!


Через десять хвилин Галочка біленька, ставши на пальчики і витягнувши руку, дзвонила тричі в квартиру Татарських, але втретє дзвоник не встиг пролунати, бо Галочка Татарська вже відчиняла двері і тягла подругу в кімнату до столу.


Вони ще трошки пошушукалися, посперечалися, але дійшли згоди.

— Ти пиши, ти краще пишеш, — сказала Галочка чорненька, і Галочка біленька, почуваючи всю відповідальність такої справи, старанно почала виводити на білому аркуші паперу:


„Хто кого перемовчить на всіх уроках і на читанні, тому премія, а хто перший забалакає — той програв.

Галочка Хижнякова.

Галочка Татарська”.

* * *

Олена Пилипівна ніяк не може зрозуміти, в чім справа — обидві сороки мовчать на всіх уроках, як води в рот набрали.


От вона розповідає, як живе верблюд у жаркій пустелі. Галочці чорненькій дуже хочеться розповісти, як вона каталася на верблюді в зоопарку, але вона прикушує язичок і мовчить: „Ні, справді, було б легше, коли б якийсь замочок висів, а то — ну, сам язик балакати починає”.


У вікно видно — летить літак. Галочці біленькій так хочеться розповісти, що ЇЇ двоюрідний брат — льотчик. Вона зиркає на сусідку, але одвертається і мовчить. Ох, як важко мовчати!

Ще на письмових уроках нічого — там пишеш і вся захоплюєшся літерами або цифрами. А от коли читання...


Дуже важко було перші дні. А далі ще важче. Нарешті, субота — і останній урок.

Це був урок краснопису.

Галя і Галя старанно виводили літери. І раптом обидві побачили у Курянчика на парті свій папірець з обіцянкою не розмовляти про свої справи на уроках. Але, крім їхньої обіцянки, на папірці тепер ще намальовано було дві дівчинки з довгими-довгими язиками і підписано було: „ДВІ СОРОКИ”.


— Подивись! Подивись! — прошепотіли разом обидві Галки, подивилися одна на одну і обидві... заплакали.

— Ти перша сказала!

— Ні, ти перша!

— Це через того вредного Курянчика! — вже голосно схлипували вони.


— Дівчатка, що з вами? — підійшла до них схвильована Олена Пилипівна.

Дівчата, перебиваючи одна одну, розповіли, в чому справа.

— Ну, заспокойтесь! — сказала Олена Пилипівна. — Я справді помітила, що ви дуже добре стали сидіти, і писати без плям, і помилок менше робите. Ви обидві виграли, — це вже Курянчик винний, що підвів вас.


Курянчику було соромно, бо з дівчаток ніхто не сміявся, а на нього діти розсердилися.

Галочки йшли зі школи дуже веселі.

— Яку ж тобі премію дати? — спитала Галочка біленька.

— Яку хочеш, — скромно відповіла Галочка чорненька. — А тобі?


— І ти — яку хочеш.

— Знаєш, — сказала Галочка чорненька, — я тобі намалюю на пам'ять квіти для твого червоного куточка. Тобі ж мої подобаються!

— А я для твого Мишки виплету таку ж шапочку, як у моєї ляльки Радусі.