ГАЛОЧКА - ОКСАНА ІВАНЕНКО - Українська література - Література для дітей
Галочка дуже не любить, коли мама розповідає кому-небудь цю історію, так що, будь ласка, коли побачите Галочку, не кажіть їй, що ви щось знаєте.
Це трапилось, коли Галя вперше прийшла в школу.
Галі дуже хотілося швидше до школи.
Хоч вона й не зовсім, але все-таки доросла — коли ходиш до школи. А маленькою нецікаво бути. Тільки старші так думають, що малим добре. Сама нікуди не ходи, одягай, що мама скаже, спати лягай рано, коли мама і тато ще й не думають спати, обов'язково обідай і снідай!
Галя вже вирішила, коли вона буде дорослою, супу і хліба не їсти ніколи, нізащо (хіба що хліб з варенням), ніколи не спати і щодня ходити в кіно.
Її двоюрідний братик Вовка, трошки старший, з нею цілком згодний, тільки він ще каже, що й слухатися нікого не буде і взагалі робитиме все, що захоче.
От Галі купили портфель, книжки, зошити, пера „Піонер” і головне — пенал!
— В школу я ходитиму сама! — заявила Галя. — Ти, мамо, тільки перший день мені покажи, де школа. Вовка ж сам уже ходить!
— Подивимося! — сказала мама. Так вона казала завжди, коли не хотіла сперечатися.
Спочатку все було гаразд. Все було приготовлено звечора: повний портфель, коричнева форма, чорний фартушок, — все як належить, і, як належить всім семирічним, у цей день Галя прокинулась о шостій годині і вже не дала нікому спати.
Мама, як навмисне, повільно одягається і, здається Галі, надто повільно йде. Так і спізнитися можна! Галочка поспішає, Галочка іде горда, зовсім як доросла, і в неї таке обличчя, що всі зустрічні бачать, що вона вперше йде до школи.
От і школа — з великими вікнами, великим двором. На дворі бігають діти, багато дітей, бо це велика школа — десятирічка — значить, цілих десять класів! Бачите, як багато!
Ви думаєте, Галочка злякалася?
Аж нітрішечки!
Коли задзвонив дзвоник і молода чорнява вчителька покликала: „Перший клас, до мене!”, Галя майже зовсім спокійно по-бігла до неї і навіть прошепотіла мамі:
— Мамочко, ти не бійся! Я буду добре вчитися і додому сама прийду!
— Мене звуть Олена Пилипівна, — сказала вчителька. — Я вас зараз построю, ми послухаємо, що скаже директор, і підемо у свій клас.
Коло Галочки поставили біляву дівчинку з сірими великими очима. Вона зразу засміялася до Галі і спитала:
— Як тебе звуть?
— Галочка Татарська!
— І мене Галочка, тільки Хижнякова! — зраділа дівчинка. — А отого чорненького хлопчика звуть Тіма, а оту, бачиш, на китаянку схожа, — Неля. Я вже всіх перепитала. Ти на китаянку теж схожа, тільки не дуже, а на татарку зовсім ні...
Вона хотіла ще щось швидко розповісти, та на ґанок вийшов сивий старий директор з квітами в руках і усміхнувся привітно дітям. Усі, навіть десятикласники, враз замовкли. Він зразу сподобався Галочці, і вона почала дивитися йому прямо в рот, — бува, чого не пропустити.
— Ходімо, діти, до школи, почнемо новий навчальний рік! — сказав він і, побачивши, як Галя дивиться на нього, потріпав ЇЇ по голівці.
— Хай першими йдуть маленькі, новачки. Хай вони полюблять нашу школу, вчаться добре, щоб бути робітниками на заводах, будівниками нових міст, хорошими інженерами, льотчиками.
— А я хочу бути художником, — раптом сказала Галя голосно й серйозно.
— І художниками, — підтвердив директор також серйозно, але всі діти оглянулися на Галочку, — хто й зна чого! І Галя почервоніла.
Галю посадили з біленькою Галею, і вони дуже швидко подружилися, їм знову захотілося багато розказати одна одній, але на уроці було цікаво слухати Олену Пилипівну.
А Олена Пилипівна всіх розпитувала, хто де влітку був, хто вміє читати, які книжки знає. Всім хотілося відповідати, і всі говорили разом, а біленька Галочка аж підстрибувала:
— Я дуже люблю казки, ой, так люблю казки...
Олена Пилипівна всім сказала, якщо хто хоче говорити, хай руку підведе, а то коли всі разом відповідають — нічого розібрати не можна. Це Галі дуже сподобалося, і вона весь час підіймала руку, а під кінець — обидві руки, бо вона читала вже багато книжок і їй хотілося про всі розказати. Навіть було досадно, що задзвонив дзвоник і урок скінчився. Діти вибігли в коридор і в велику залу.
— Давайте грати в піжмурки! — закричала Неля.
Галя вирішила заховатися від Галі Хижнякової і Нелі і по бігла в коридор ліворуч.
„От хороше в школі! — подумала Галочка. — І весело як, і дітей багато, і аж нітрошечки не страшно”.
Тут раптом задзвонив дзвоник, і вмить усі діти розбіглися по класах.
— А де ж мій клас? — схопилася Галочка.
Коридор такий великий і скрізь однакові двері.
— А чому ти не в класі? — проходячи коридором, спитала її якась учителька в пенсне, висока і, мабуть, строга, бо навіть і не подивилася на Галю. Галя зніяковіла і шмигнула в перші двері.
Але що це? В її класі стояли маленькі парти, які їй дуже сподобались, і за партою біля вікна її посадили з Галочкою біленькою, а тут парт зовсім не було. Тут стояли якісь дивні столи, і великі дівчатка й хлопчики на них щось стругали і пиляли. Галочка швидше втекла і відчинила двері поряд.
Тут були парти, і взагалі це, напевне, її клас, але діти не сиділи, а стояли навколо столу, і вчителька, тільки зовсім не Олена Пилипівна, показувала їм щось дуже цікаве, бо діти витягли шийки, як гусенята, щоб усе добре бачити.
Галочка стала позад усіх на пальчики, витягнула теж шию і побачила на столі кумедні пляшки, круглі й тоненькі, якісь кульки й спиртівку. Учителька взяла якусь срібну кульку з полиці і пропустила її в кільце, а потім підігріла кульку на спиртівці, і вона вже не могла пройти в кільце. Хоча це була та сама кулька!
— Бачите, діти, — казала вчителька, — від нагрівання тіла розширюються, збільшуються, а від холоду стискаються.
„Ач, цікаво! — подумала Галочка. — Прийду додому і обов'язково посаджу на батарею Мишку. Хай сидить, поки не збільшиться”.
А потім учителька взяла зовсім порожню пляшку, таку пузату і смішну, заткнула пробкою і теж поставила на вогник.
— Вона ж лопне! — закричала Галочка, і всі обернулися до неї.
— Це не з нашого класу! — сказав руденький хлопчик.
— Ну, звичайно, не з нашого! — заторохтіла дівчинка з кісками.
— З якого ти?
— Я з першого... — ніяково мовила Галя.
— А потрапила в третій!
— Так іди в свій клас, — сказала вчителька. — Там же діти вчаться, а ти пропустиш усе!
Галя хотіла сказати, що їй хочеться тут побути й подивитися, чи не лопне кумедна пляшка, але сперечатися вона не насмілювалася і вибігла швидко з класу. Вона вирішила, щоб знову не наплутати, до дзвоника ні в який клас не заходити, а побігти в залу і там почекати.
А в залі було весело! Коло рояля стояло багато дітей, більше, ніж сидять в одному класі, і всі співали:
Ходить гарбуз по городу, Питається свого роду!
Галочка знала цю пісеньку і підбігла до дітей. Там таки справді стояло три класи — 2-А, 2-Б і 2-В, тому й не звернули на Галю уваги, бо діти з 2-А подумали, що вона з 2-Б, а з 2-Б — що вона або з „А” або з „В”.
За роялем сидів молодий і веселий дядя, він грав, співав різ ними голосами — то басом, коли за гарбуза, то тоненько, як дівчинка, коли за огірочки, то шамкав, як дід.
— Ану, роти більше розкривайте, діти! — командував він. — Маню, що ти там шепочеш? — І він показував, як Маня шепоче.
— Ну, тепер потанцюємо! Діти, живо в коло! Протанцюємо „полотерів”. Знаєте, як вони підлоги натирають? — І він заспівав:
— Каблук, носок і два притопи! Каблук, носок і два притопи!
Галя любила потанцювати!
Вона швидко збагнула, в чім справа, ноги жваво заходили, а сама почала приспівувати:
— Каблук, носок і два притопи! Каблук, носок і два притопи!
— Ось ти, чорненька, добре робиш! — похвалив її Валентин Іванович, — так діти звали вчителя. — Ходімо на середину, вдвох покажемо.
І знову дзвоник перешкодив! Хай би хоч цілий день уроки тяглися!
Після уроку всі дівчата повисли на Валентинові Івановичу, і Галя теж, і він від них і руками й ногами:
— Та пустіть мене, а то ж усіх вас з собою заберу, а чорненьку в кишеню покладу! — І він схопив Галочку.
Тут чорненька Галочка згадала, що їй же треба не в кишеню, а в той клас, де Олена Пилипівна, де Галочка біленька, і, крім усього, там у парті лежить її сніданок.
І все б кінчилося добре, коли б Галочка не була така цікава. Вона вирвалась і побігла шукати свій клас, але по дорозі крізь великі скляні двері побачила надзвичайні квіти.
Недовго думаючи, вона відчинила двері і тихо ойкнула. Це був зовсім не клас, це було щось надзвичайне! На столах стояли величезні квіти, — волошка така, як Галина голова, ромашка — ще більша. Галя торкнула їх тихенько пальчиком і почула, що вони не живі, а з чого зроблені — не розбереш.
— Ах, які метелики, які жуки! — прошепотіла Галя, склавши ручки і дивлячись на стіни, де за склом висіли різні метелики.
Впоперек усієї кімнати стояли великі шафи, і Галя побігла між ними, бо далі було ще цікавіше.
Вона трошки злякалася — на неї дивилося око, справжнє око, тільки велике; мабуть, з людини-велетня.
„Цікаво, чи воно бачить, коли само, без людини?” — подумала Галя і раптом прикипіла на місці. В кутку, спиною до неї, стояв живий сірий собака, а Галі раз собаки на дачі порвали плаття, і Галя чужих собак дуже боялася.
„Це він стереже тут усе, — майнуло в голові, — треба не ворушитися, а то порве! Його ж тут навмисне поставили — стерег-ти”. Вона притулилася до стіни і присіла.
„Що ж мені робити?” — подумала Галя.
Собака не повертався.
Минуло ще кілька хвилин.
„Тут страшно”, — подумала Галя і заплакала, але навіть схлипувати голосно боялася.
Собака не повертався.
Продзвонив дзвоник.
„Це я знову не потраплю у свій клас!” — Галочка заплакала голосніше.
Собака не повертався.
Раптом відчинилися двері, і в дивну кімнату вбігли двоє старших дівчаток і хлопчик.
— Несімо швидко птахів! — сказав хлопчик.
— Я ж казав, що це на перерві треба зробити, а то вже дзвоник. Ви несіть папугу й колібрі, а я атлас!
— А це що за пташка? — раптом скрикнула дівчинка з товстою косою, побачивши маленьку Галю, яка притаїлася в куточку коло шафи.
— Чого ж ти плачеш?
— Там собака... — схлипуючи, сказала Галя. — Я злякалася...
— Та то ж чучело! — засміялися діти. — 3 якого ти класу?..
— З пер...шого...
— Чого ж ти не в класі?
— Я... не знаю... де... мій клас...
— Знаєш що? — сказав хлопчик дівчинці з косою. — Відведи її в перший клас.
Дівчинка взяла носову хустку, витерла Галі обличчя і повела за руку в клас.
— Галочка! — скрикнула радісно Галочка Хижнякова.
— Татарська, де ти була? Я вже не знала, що й думати, — сказала схвильовано вчителька, — ми вже додому дзвонили!
— Я піймала вашу Галку в природничому кабінеті, — сказала дівчинка з косою.
На третьому уроці було малювання. Галя, вже заспокоївшись, малювала квіти, такі ж великі і надзвичайні, як у природничому кабінеті, і була дуже незадоволена, коли двері відчинилися і вона побачила схвильоване обличчя мами. Та Олена Пилипівна її заспокоїла.
Мама, звичайно, дома всім розповіла, як Галочка мандрувала по школі.
Всі сміялися. Тільки дідусь хороший, зовсім не сміявся, а сказав Галочці:
— Зате тепер ти знаєш, скільки цікавого в школі!
Увечері Галочка все ж таки посадила Мишку на батарею і про себе подумала, що природником теж цікаво бути, а найкраще, коли б можна бути і природником, і художником, і балериною разом.