ІГОР КАГАНЕЦЬ

АРІЙСЬКИЙ СТАНДАРТ

УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ ЕПОХИ ВЕЛИКОГО ПЕРЕХОДУ

Ким був Ісус Христос — арійцем чи євреєм? Як у Святе Євангеліє потрапили ворожі вставки? Що таке юдеохристи­янська єресь? Коли виникли людські раси? Хто такі слов'яни? До якої держави ми йдемо — диктатури, демократії чи гетьманату? На основі синтезу новітніх досягнень археології, археогенетики, кліматології, історії, антропології, психоінфор­матики та лінгвіс­тики у цій книжці наводиться цілісне бачення основних закономір­ностей розвитку людського роду від 40-го тис. до н. е. до наших днів — епохи Великого Переходу. Розкривається сутність арійства як еволю­ційного локомотиву, а також планетарна функція та перспективи українсь­кого геосоціального організму.   

Ваші відгуки, зауваження та пропозиції

просимо надсилати авторові на адресу:

Арійська хода України

1.......................... Український характер

1.1. Народ,  етнос,  нація

1.2. Психіка та етнопсихіка

1.3. Типологія  національних  характерів

1.4. Тип  української  душі

1.5. Лицарська  культура

1.6. Психоінформаційна  структура  нації

1.7. Варни  i “чистi  групи”

1.8. Система “Україна” та  її  підсистеми

1.9. Повернення до природного порядку

2.................................. Генеалогія України

2.1. Етногенетика

2.2. Пульс України

2.2.1. АНТИ

2.2.2. РУСИЧІ

2.2.3. КОЗАКИ

2.3. Батьківський етнотворчий фермент

2.3.1. ГАЛІЛЕЯНИ

2.3.2. Етнічна основа християнства

2.3.3. Селекція  “екстраверсія—інтроверсія”

2.3.4. Вихід галілеян з Палестини

2.3.5. Тивер — серцевина Держави антів

2.3.6. Слов'яни — гали нової епохи

2.3.7. ВАРЯГИ

2.3.8. ЛИТОВСЬКЕ ЛИЦАРСТВО

2.4. Геосоціальний організм “Україна”

2.4.1. Українські етноси та їхні держави

2.4.2.  Фізіологія етнотворення

2.4.3. Формула українського Фенікса

2.4.4. Четверта хвиля

3............................................ Війна за розум

3.1. Тихо! Іде війна!

3.1.1. Технологічно-силова війна

3.1.2. Економічна війна

3.1.3. Прихований геноцид

3.1.4. Організаційна війна

3.1.5. Інформаційна війна

3.1.6. Хронологічна війна

3.1.7. Духовна війна

3.2. Спокійно, ви в руках Матриці!

3.2.1. Мислення воїна

3.2.2. Стань незрозумілим для ворога

3.2.3. Масква і масквічі

3.2.4. Атакуй першим!

3.2.5. Мова Третього Гетьманату

3.3. Війна за Христа

3.3.1. Галілеянин чи юдей?

3.3.2. А чи було “обрізання Господнє”?

3.3.3. Пасха чи Таємна вечеря?

3.4. Метафізичні архетипи

3.4.1. Соціокультурна динаміка

3.4.2. Невблаганна  циклічність

3.4.3. Музей патології

3.4.4. Принцип чотирьох фаз

3.4.5. Архетип “Біоробот”

3.4.6. Архетип “Надлюдина”

3.4.7. Архетип “Матерія”

3.4.8. Архетип “Боголюдина”

3.4.9. Системна альтернатива

4..................................... Основи расології

4.1. Дещо про расові забобони

4.1.1. Небезпека змішаних шлюбів

4.1.2. Телегонія — заборонена наука

4.1.3. Приховані потенції націотворення

4.1.4. Шлях до перетворення душі

4.1.5. Жаба в казані

4.1.6. Тягар білої людини

4.2. Принцип расоутворення

4.2.1. Палеоантропи — неоантропи — великі раси

4.2.2. Літосферне зміщення

4.2.3. Формування великих рас

4.2.4. Головний індекс

4.2.5. Негроїди

4.2.6. Монголоїди

4.2.7. Європеоїди

4.2.8. Великі раси та еволюція Homo sapiens

4.3. Психологія великих рас

4.3.1. Спостереження Гюстава Лебона

4.3.2. Хроніка Ура-Лінда

4.3.3. Психоінформатика і вертикальна типологія

4.3.4. Homo simplex і Homo duplex

4.3.5. Типологія великих рас

4.3.6. Універсальний механізм расоутворення

4.4. РАСА-I :  Неоантропи

4.5. РАСА-II: Європеоїди-бореали

4.5.1. Раса, тобто “чиста”

4.5.2. Бореальна мова

4.5.3. Культурна однорідність

4.5.4. Расова чистота і міжрасові змішування

4.5.5. Примордіальна Традиція

4.5.6. Перша і друга хвилі “русявої діаспори”

4.5.7. Бореальний духовний центр

4.5.8. Духовний імпульс і його розгортання

4.6. РАСА-III: Арії

4.6.1. Глобальна криза та її подолання

4.6.2. Велика неолітична революція

4.6.3. Хронологія Арійського циклу

5.............................................. Арійська ідея

5.1. Діаспора, яка не повернулася

5.1.1. Ці фантастичні сумери

5.1.2. Література сумерів

5.1.3. Свята Трійця і Небесна Діва

5.1.4. Спадкоємці Примордіальної традиції

5.2. Друга арійська хвиля

5.2.1. Богосвітла діаспора

5.2.2. Світогляд свободи

5.2.3. Природовідповідна соціальна організація

5.2.4. Брахмани

5.2.5. Священна мова санскрит

5.2.6. Земля Вепра

5.2.7. Кшатрії

5.2.8. Вайш'ї

5.2.9. Шудри

5.2.10. Честь варни. Арійська пропорція

5.2.11. Технологічний прорив

6........................... Локомотиви еволюції

6.1. Нові люди

6.1.1. Напочатку було Слово. Біла раса

6.1.2. Лідери післяпотопного циклу

6.1.3. Нові арії

6.2. Антропологічні параметри раси-IV

6.2.1. Расотворче ядро

6.2.2. Расотворчий казан

6.2.3. Високотехнологічна периферія

6.2.4. Свіжа кров

6.2.5. Еволюційна криза

6.3. Арійський стандарт і Україна

6.3.1. Антропометрія

6.3.2. Сенсар — мова Великого Переходу

6.3.3. Територіальна ізольованість

6.3.4. Діаспора — генетичний скарб

6.4. Расова доктрина Третього рейху

7........................................ Єврейський міф

7.1. Прабатьківщина семітів

7.2. Загадковий Ханаан

7.2.1. Баал, тобто Син Божий

7.2.2. Кінахи, самари, гіксоси

7.2.3. Пелазги-филистимляни

7.2.4. Розсекречений алфавіт

7.2.5. Лінгвістична містифікація

7.3. Арійці та євреї

7.3.1. Зіткнення світоглядів

7.3.2. Перша расова доктрина

7.3.3. Етнотворча безплідність

7.3.4. Арійська теза і єврейська антитеза

7.3.5. Русявий Давид і його імперія

7.3.6. Салимон. Кінець імперії

7.3.7. Про комплекси “молодших братів”

7.4. Галілеяни і юдеї

7.4.1. Протистояння “Північ” — “Південь”

7.4.2. Юдея проти Ізраїлю

7.4.3. Імперський архетип: Московія і Юдея

7.4.4. Расова пружина

8................................... Війна за майбутнє

8.1. Чи належала Марія до роду Давида?

8.2. Обережніше з апокрифами

8.3. Спецоперація “Книга Якова”

8.4. Таємниця архангелів Гаврила та Михайла

8.5. Свідомо і добровільно

8.6. Чи були “східні мандри”?

8.7. Чи були в Ісуса рідні брати?

8.8. Про що не знав святий Матвій

8.9. Повнота Чотириєвангелія

8.10. Погиблі овечки дому Ізраїлевого

8.11. Спасіння від юдеїв

8.12. Притча про інформаційну війну

8.12.1. Символічна мова Євангелія

8.12.2. Реконструкція первинного тексту

8.12.3. Плач і скрегіт зубів

8.13. Як виглядав Христос

8.14. Істинний арієць

8.14.1. Хрест, Христос, Месія

8.14.2. Одкровення Марії Вальторти

8.14.3. Він здійснив усе, що запланував

8.14.4. Таємна мова галілеян

8.15. За два тисячоліття до Переходу

8.16. Християнство нового циклу

9. Жнива Господні починаються в 2004 році

9.1. Цикли і епохи Миколи Чмихова

9.2. Метонів цикл

9.3. Уламок імперії

9.4. Структура Великого Переходу

9.5. Головна інтрига 2004 року

9.6. Головне пророцтво Ісуса Христа

9.7. Десятирічний план

9.8. Мобілізатор чи цілитель?

10............................. Дерзайте, діти Бога!

10.1. Самоочевидність реінкарнації

10.2. Це загадкове слово “душа”

10.3. Земне життя і життя духа

10.4. Історична розвилка

10.5. Воскресіння живих і “воскресіння мертвих”

10.6. Повернення до витоків

10.7. Критерій істини

10.8. Наслідувати Христа!

ТВЕРДИНЯ

Крізь хвилі простόру і чáсу,

Уперта і неупинна,

Крізь хвилі народів і раси

Гряде Материк Україна!

Крізь рόзбрати і зруйнування,

Відроджена і єдина,

Крізь підступи і зазіхання

Гряде Материк Україна!

Улюблена Божа дитина

Від Роду піднесена в злеті,

Гряде Материк Україна

На Жовто-Блакитній планеті!

Микола Задорожний, 2003

Юрій КАНИГІН, професор

Арійська хода України

Перше, що спадає на думку при читанні цієї книги, — це вигук Генрі Бокля: “Дайте нам нову парадигму, дайте помилкові думки, дайте нам що хочете, але позбавте нас зашкарублості!”Справді, нас уже таки “дістали” погляди офіційної науки, згідно з якими історію України треба вести з XIV або, від сили, з VII століття н. е. Свіжість думки, оригінальність постановок і рішень, основаних на аналізі нових, ігнорованих патентованими істориками матеріалів у галузі найгостріших проблем сучасності, якими живуть широкі кола читачів, — ось характерна особливість цієї книги Ігоря Каганця.

Проте справа не лише у “свіжості” матеріалу. Автор, на мою думку, робить значний внесок у вирішення величезного завдання: зміни поширеного стереотипу на пріоритети європейського Заходу стосовно європейського Сходу у формуванні етнічної, духовної, інтелектуальної основи сучасного світу. По суті, йдеться про відновлення історичної справедливості. Колись само собою розумілось, що “Південна Русь” (Українська земля) була не лише “етнотворчим казаном” Європи, а й горнилом її духовності та землеробських технологій. Свого часу набула великого розголосу книга італійця Мавро Орбіні “Історіографія початку імені, слави і поширення народу слов'янського” (видана в 1601 р., перекладена російською і видана в Санкт-Петербурзі в 1722 р.). Написана на основі нині втрачених матеріалів давніх бібліотек, вона чітко виявила “світотворчі”  пріоритети Північної Припонтиди (Праукраїни). Проте у розпал антинаукової реконструкції євроазіатської історії ця книга була забороненою на Заході. Тепер, на щастя, почався доволі важкий процес відновлення історичної справедливості, і книга І. Каганця в цьому плані вельми цікава та повчальна, незважаючи на значну кількість дискусійних моментів.

Згадана проблема для мене є дуже близькою, у чому читач може переконатися завдяки книгам “Шлях аріїв” та “Віхи священної історії”. У них я обговорюю питання першості Русі-України як батьківщини землеробських технологій, прабатьківщини палестинських галілеян, що склали етнічну основу християнства. Більше того, наша земля стала батьківщиною первинної християнської церкви — на відміну від Риму I—II століть з його катакомбними богослужіннями і близькими до юдаїзму тогочасними обрядами. Ігор Каганець не лише розвиває ці положення, підкріплюючи їх масивами нових матеріалів, а й, по суті, робить у цій сфері інтелектуальне відкриття: на основі ретельного дослідження біблійних текстів переконливо доводить арійське походження не лише галілеян Ісуса Христа і Діви Марії (про що вже писалося у згаданих книгах), а й самого царя Давида!

Мені приємно відзначити й те, що автор вдало застосовує науковий апарат етногенетики у дослідженні генеалогії української нації (і не лише її), зокрема, концепцію чоловічого і жіночого начал, тобто батьківських і материнських народів. Цим його книга вдало відрізняється від багатьох робіт з етногенезу українського народу, надрукованих останнім часом (зокрема, див. працю Інституту народознавства НАНУ “Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат”, Львів, 1999). Етногенез без етногенетики — з цим я почав боротися ще 8 років тому (серед іншого див. розділ “Риси етногенетики” у книзі “Віхи священної історії”). Ігор Каганець  робить в етногенетиці важливий крок уперед, особливо у сфері сміливих аналогій з біогенетикою.

Надзвичайно цікавий матеріал (і нерідко дуже дискусійні узагальнення) даної книги я б розділив на чотири частини:

1. Проблеми етногенезу українців з оригінальною трактовкою “феномену України” як унікального геоетнічного утворення — “казана” європейської (і не лише європейської) культури.

2. Інтерпретація багатьох ключових місць Біблії і деяких апокрифів, що дає несподівано нове висвітлення найважливіших проблем генеалогії України, християнства, юдаїзму, Європи в цілому.

3. Антропогенез і теорія рас. Автор, мабуть, першим в Україні відкинув лицемірну “боязнь” расових досліджень і повернув расологію “на круги своя”.

4. Історіографія Русі-України і слов'янського суперетносу в контексті сучасних проблем українського відродження та наших взаємовідносин зі “старшим братом”.

Усе це об'єднано ідеєю арійського впливу на хід світової історії, першоджерелом якого виступили етноси Північного Надчорномор'я (пришлі та автохтонні).

Це, звісно, приблизне групування проблем, дослід­жу­ваних у цій книзі, де ми також знаходимо і дослідження деяких ключових моментів єврейської історії та гітлерівського нацизму. Я не зовсім погоджуюсь з цілим рядом висновків автора, особливо з його трактовками взаємовідносин України з Росією та ролі російської мови. Але справа не в цьому. Головне — не треба боятися різких, нехай навіть односторонніх суджень. Дайте нам нову парадигму, позбавте закостенілих стереотипів про “меншовартість” українців! От що сьогодні найактуальніше.

Я навіть допускаю, що автору будуть закидати расизм — такі закиди вже пролунали на адресу журналу “Перехід-IV” та інтернет-сайту www.perehid.org.ua, редагованих І. Каганцем. Але така вже інерція зашореного мислення і лицемірної моралі, сформованих у радянський період. Людські раси справді не є рівними, як не є рівними й люди у функціональному відношенні. Тут нічого не вдієш, і цього не треба боятися. Що з того, що мій посередній розум не рівня розуму Ньютона, Достоєвського, Гоголя чи Тараса Шевченка. Та нічого особливого — важливо, щоб не заважали мені самореалізуватися і поважали мене як особистість. А там як Бог дасть. І в цьому — принцип свободи та людської рівності, адже всі ми “одної крові”. Подібна ситуація з племенами, націями та расами. Вони рівні — всі мають право на життя за своїм звичаєм, всі неповторні і вносять свою лепту у розвиток людства. Проте історична роль їх далеко не однакова — це ж очевидно, і не треба лицемірити у цьому питанні. Автор сміливо й обґрунтовано говорить про видатну роль етносів Причорномор'я у світовій історії. І, я думаю, українцям не вистачає... гонору прямо заявити: ситій і зарозумілій Європі не зашкодило б вклонитися змученій, виснаженій лихоліттями нації, яка “стіною незборимою” віками стояла на сторожі європейської цивілізації і як хвилеріз розбивала навали хижаків з азійської “глибинки”.

Я далекий від того, щоб співати автору книги одні дифірамби. Книга, точніше, окремі її місця, дуже дискусійна. Багато що викликає у ній навіть подив. Ну, наприклад, як можна стверджувати, що Москва — це не Росія або не зовсім Росія, а  вороже утворення не лише щодо українського, а й російського народу? Так, у Москві генетичних русскіх живе менше, ніж “інших”. Ну то й що? Сам же автор полюбляє цитувати апостола Павла: “Мала закваска заквашує все тісто”.

Я думаю, книга втрачає від того, що вона пронизана українським “центропупізмом”. Йдеться не про представ­лення нашого регіону як унікального етнотворчого казана і колиски духовності та культури західного світу — все це обґрунтовано низкою досліджень, на які є посилання в книзі. Тут можна навіть додати хвалебні слова на адресу запорожців — адже вони і ніхто інший реально протистояли експансії мусульманства (в особі Османської імперії) і католицтва — чим і відстояли православну віру. Але ж у всьому треба знати міру. Центропупізм — у надмірному возвеличенні України, протиставленні українців іншим народам, зокрема, росіянам. Надійна ознака справжньої величі народу — відсутність боязні почути неприємні слова на свою адресу. Це нацмени бояться критичних пассажів стосовно себе. А наші вчителі Шевченко, Гоголь, Франко, Драгоманов не боялися бичувати українців за їхні недоліки. І це — на нашу користь. “Я сам себе, дурний дурю, та ще й, співаючи, орю” (Т. Шевченко), “Нікого ми не кращі, а життя у нас безпросвітне” (М. Гоголь), і т. д. Як потрібен нам холодний душ історії, “о, роде суєтний, проклятий...”!

Якось у бесіді зі мною видатний учений і письменник, патріот України Микола Руденко з гіркотою мовив: “Так, схоже, що головний ворог України — це сам українець”. Справді, історія наша така (“велика слава і велика руїна”), що у ній було куди більше підневільного існування нашого народу — народу внутрішньо вільного, незборимого! І, на жаль, у нас сформувалась антидержавна ментальність, байдужа до справ нації, якою заправляли чужі сили. Ось звідки слізне шевченківське: “Обніміться, брати мої, молю вас, благаю...” Наш у минулому підневільний народ, на мій погляд, звик не називати речі своїми іменами, тому й не може сформувати справжню, патріотичну еліту, тобто зробити вибір між гідними і негідними людьми. Але ж визначає рівень життя нації саме еліта — духовна, наукова, політична, ділова. І я думаю, що завинив у незавидному становищі нашої нації не “українець взагалі”, а “елітний українець”. Книга Ігоря Каганця викликає, поряд з оптимістичними, і тривожні роздуми про наше майбутнє.

І, нарешті, про Арійський стандарт (така назва книги). Автор виводить ряд еталонних рис характеру, якими повинні володіти люди (народи), що бажають і можуть стати лідерами людства. Такими кращими рисами, принаймні, у потенції, володіють українці, які і формують (будуть формувати) “стандарт” поведінки у грядущому складному світі. Все це у них (українців) — від арійців, від давніх предків. Так-то воно так, але ж треба врахувати, що арійці — першопредки, їх давно вже немає. Вони залишилися лише у нашій генній пам'яті, в архетипі, і прориваються звідти назовні як реліктове випромінювання. Так, при бажанні можна побачити “арійство” у наших міфах, фольклорі, мові, релігії, у вишиванках і писанках, навіть в одязі. Слід, звичайно, залишився. Але чи можна це беззастережно возводити у стандарт сьогоднішнього життя і сьогоднішньої поведінки людей та народу в цілому? Адже стандарт — це дещо еталонне і навіть обов'язкове для всіх. Чи не краще було б назвати книгу “Арійський ідеал”?

Я зовсім не відкидаю з порога висновки І. Каганця про доцільність Арійського стандарту як дороговказу для сучасного людства. Просто тут потрібні не лише серйозні застереження і додаткова аргументація, а й нові фундаментальні дослідження в рамках авторської парадигми.

Залишається лише побажати авторові подальшого просування у сфері етнології та історії в річищі своїх конструктивних концепцій. Думаю, що ця книга стане резонансним явищем у нашому житті.

Юрій Канигін

Якщо ідея істинна, то вона належить всім, хто здатний її осягнути. Істинна ідея не може бути “новою”, оскільки істина не є продуктом людського розуму. Вона існує незалежно від нас, і все, що ми повинні зробити — це постаратися зрозуміти її.

Рене Генон

Проблема в тому, що реформатори не володіють знаннями, а ті, що ними володіють, надто байдужі, щоб намагатись провести реформи. Але настане день, коли знання і воля об'єднаються, і тоді світ рине вперед.

Луї Повель і Жак Берж'є, "Ранок магів"

Важкі часи і пригнічення необхідні, щоб народ гартував психологічні м'язи.

Френк Герберт, “Дюна”

1.            Український характер

Для наведення ладу в Україні потрібні знання про принципи і специфіку розвитку українського народного організму. Ідеологія, освіта, державний устрій, право, організація бізнесу, соціальна політика мають відповідати особливостям української душі. Будь-які спроби реформування, які не враховуватимуть цих особливостей, приречені на невдачу.

1.1. Народ,  етнос,  нація

З погляду системології, людство є живою цілеспрямованою системою, що знаходиться в процесі самоорганізації і чимраз глибшого структурування.  Природними, органічними структур­ними одиницями людства є народи. Проте в сучасній мові слово «народ» має кілька різних значень, напр., населення, трудящі маси, простолюд та інші. В подальшому ми вживатимемо терміни «народ» і «народний організм» саме в розумінні згаданих природних, надзвичайно стійких органічних утворень.  

У науковій літературі все частіше вживаються два інші терміни, які етимологічно означають народ:  грецьке слово «етнос» і латинське «нація». На сьогодні серед дослідників існують найрізноманітніші тлумачення цих термінів. Ми схильні вживати слова «етнос» і «нація» для позначення двох форм існування одного і того самого народного організму. Етнос — це однорідний, аморфний, малоусвідом­лений стан народного організму. Нація — це його вища форма розвитку,  якій властиві значна внутрішня структурованість і самоусвідомлення. У формі нації виразно виявляється і розквітає те, що в етносі знаходилось у невиявленому, зародковому стані. Якщо етнос — це невизначена, «незв'язана» однорідність, то нація — це визначена, сконсолідована різнорідність, згармонізована сукупність внутрішньострук­тур­них елементів. Визначальним критерієм того, що народний організм набув форми нації, є наявність власної органi­зованої духовної, владної, бізнесової та професійної еліти.

1.2. Психіка та етнопсихіка

Слово «психіка» походить з грецької мови й означає «душа». Душа оживляє людське тіло та визначає його поведінку. Коли душа покидає тіло, тоді організм людини вмирає й розкладається. Це ж саме стосується й народних організмів. За словами Карла Густава Юнга, «душа народу є лише дещо складнішою структурою, ніж душа індивіда». Ця колективна душа є головним чинником, який визначає поведінку народу, його можливості та  перспективи. Чи не найкраще це питання дослідив видатний французький психолог, історик і культуролог Гюстав Лебон. Його знаменита праця «Психологія народів і мас» (в оригіналі — «Psychologie de Foules») заслуговує на особливу увагу.

На основі досліджень історії та культури різних народів і рас Лебон дійшов висновку, що «кожний народ має душевний устрій так само стійкий, як і його анатомічні особливості, і саме від нього походять його почуття, його думки, його установи, його вірування і його мистецтва... Не викликає сумніву, що історія народів визначається найрізноманітнішими чинниками. Вона сповнена особливих подій і випадковостей, яких могло б і не бути. Однак поряд з цими випадковостями, з цими побічними обставинами існують великі незмінні закони, які й керують загальним розвитком кожної цивілізації. Ці незмінні, найбільш загальні і найбільш фундаментальні закони випливають з душевного устрою народів. Життя народу, його установи, вірування і мистецтва є лише видимими продуктами його невидимої душі. Для того щоб якийсь народ змінив свої установи, вірування і мистецтва, він повинен спочатку переробити свою душу» .

При поверховому підході може здатися, що для психічного складу народів більш властива мінливість, а не постійність. Однак ретельне дослідження розвитку цивілізацій переконує в цілком протилежному. Ось як про це пише Лебон: «Психологічний вид, подібно до анатомічного, складається з дуже невеликого числа основних незмінних особливостей, навколо котрих групуються мінливі й непостійні вторинні ознаки. Садівник змінює зовнішній вигляд рослини до такої міри, що недосвідчений погляд може її не впізнати; однак при цьому він ніскільки не торкається основних особливостей виду, впливаючи лише на його побічні ознаки. Психічна організація має такі ж незмінні основні особливості, як і анатомічні ознаки видів. Поряд з цим вона володіє і другорядними особливостями, які можуть легко змінитися під впливом середовища, обставин, виховання та інших чинників».

Отже, досліджуючи душу народу, необхідно розрізняти дві її складові — постійну і змінну. Змінна складова — це та видима поверхня, яка постійно знаходиться в русі і порівняно легко модернізується піді впливом зовнішніх чинників. Постійна складова — це те стабільне ядро, яке заховане у глибини народної підсвідомості, володіє величезною інерцією і змінюється лише піді впливом довгострокових цілеспрямованих впливів. Однак ця постійна складова народної душі має параметр, котрий є незмінним від самого зародження народу, — це тип інформаційного метаболізму, або соціотип.

1.3. Типологія  національних  характерів

Відомо, що будь-яка психічно нормальна людина від народ­ження належить до одного з 16-ти соціотипів. Це тверд­ження можна вважати науково доведеним фактом, підтвердженням чого є величезна статистична база, напра­цьо­вана американ­сь­кими дослідниками типології Карла Густава Юнга.

Згідно з типологією Юнга, кожен із 16-ти соціотипів (психологічних типів) має певну соціальну спеціалізацію, що виражається у наявності вроджених сильних і слабких сторін його психіки. Людина, яка бажає досягнути успіху в житті, повинна розвивати передусім свої сильні сторони, а слабкі підтримувати на рівні, необхідному для нормальної соціальної адаптації. Все це детально описано у спеціальній літературі[1].

Проте нині важливіше інше: дослідження національ­них характерів показало, що народна душа підлягає тій самій 16-типній класифікації, що й психіка індивіда. Наприклад, німецький національний характер описується соціо­типом «логіко-сенсорний інтроверт» (псевдонім «Контролер»), американський — «логіко-інтуїтивний екстра­верт» («Підприємець»), японський — «сенсорно-логічний інтроверт» («Майстер»).

1.4. Тип  української  душі

Українська душа належить до соціотипу «етико-інтуїтивний інтроверт», псевдонім — «Миротворець». Провідними психічними функціями цього соціотипу  є  т. зв. «етика відносин»  та  «інтуїція  здібностей».

Як виявляється домінування цих функцій у психіці українського етносоціального організму? «Етика відносин» — це славетна «українська лагідність» і «кордоцентричність», толерантність, прагнення розв'язувати  конфлікти не через суд чи насильство, а шляхом умовляння, налагодження особистих стосунків.  Ця психічна якість виразно зафіксована не лише у звичаях, а й в українській мові, де крім слова «відношення» існують також «стосунки», «ставлення» і «відносини», тобто аж 4 синоніми (для порівняння: в російській мові є лише одне слово — «отношения»). 

Психічна функція «інтуїція здібностей» виявляється в українській ліричності і мрійливості, поетичності й релігійності, у прагненні до ідеалу, повазі до «внутрішнього світу» людини, її талантів та здібностей. Про наявність цих психічних якостей одностайно писали різні дослідники української душі: Є. Онаць­кий, О. Кульчицький, Д. Чижевський та інші[2].

Так згадані психічні функції “етика відносин” та “інтуїція здібностей” проявляються на побутовому рівні. Вищий же розвиток цих функцій спостерігається у славнозвісній здат­ності українців до добровільного об'єднання в самоорганізовані й самокеровані структури: братства, артілі, гуртки, кооперативи, товариства, корпорації, добровольчі військові формування. Ці структури ґрунтувалися на глибокій повазі до людини, її свободи та індивідуальності, для них характерна висока куль­тура спілкування. Ось як про цю здатність українців пише відомий етнограф та антрополог Анатолій Пономарьов, описую­чи устрій Козацької держави: «Міське населення України, як і сільське, об'єднувалося у певні громадсько-вироб­ничі організації. Можна без перебільшення стверджувати, що міське суспільство мало КОРПОРАТИВНИЙ УСТРІЙ, чому особливо сприяло Магдебурзьке право — своєрідне само­вря­дування міст, характерне для XVI — XVII ст. Корпоративність пронизувала населення міст наскрізь, поділяючи його на окремі соціальні верстви... Кожна з верств об'єднувалась довкола своїх громад: спілок, братств, цехів, які мали власні статути. У свою чергу кожне громадське об'єднання також було ієрархічним. Взагалі ТОТАЛЬНА КОРПОРАТИВНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ ФОРМУВАЛА ТАКИЙ ТИП СУСПІЛЬСТВА, КОТРИЙ ПРИЙНЯТО НАЗИВАТИ ЗАКРИТИМ. Водночас корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечуючи їм захист від будь-якої сваволі з боку феодалів, що було вкрай важливо, особливо для рядових громадян. Основним типом міських корпоративних об'єднань були цехи... Цехове братство являє собою історичний приклад досягнення певної соціальної спра­ведливості, бо воно дбало як про працюючих членів цеху, так і про хворих, немічних, тих, хто не мав постійного заробітку, про вагітних жінок-майстринь, про бідних учнів ремісників. Більше того: діяв свого роду кодекс честі цехової організації...».

Але звернімось до стандартного опису етико-інтуї­тив­ного інтроверта (цей опис використовується для іденти­фікації соціотипу людини). І звернімо увагу на те, як добре він підходить для опису українського національного характеру:

Доброта і співчуття — його сильні сторони. Вміє з усіма  підтримувати добрі, теплі взаємини. Миротво­рець. Йому  властиві м'яка врівноваженість і спокійна поведінка. Якщо  когось образив, то не заспокоїться, доки не вибачиться  і  не відшкодує  збитки. Йому дуже важко не виконати прохання,  засмутити друзів відмовою.

Багато мріє і фантазує. У всьому намагається дійти суті, має схильність бачити щось незвичайне, божественне, космічне у  найпростіших речах. Полюбляє розповідати про свої сни. Довіряє людям, високо цінує людські здібності  й  таланти. Ледве не найголовніше для нього — гармонія в близькому оточенні, особливо в сім'ї. Доброзичливий і веселий,  дуже важко переносить конфлікти.  Йому ближче не змагання, а співробітництво. Вразливий, не переносить насилля. Не любить примушувати інших робити  щось проти їхньої волі.

Не може не працювати, коли інші працюють, і продовжує працювати, коли ніхто не працює. Його цікавлять методи, технології, які дозволяють діяти правильно. Сильно розвинуте почуття краси. Почувається дуже незатишно, якщо в приміщенні безладдя; перед початком роботи  спочатку наводить чистоту і лад. Постійно контролює свій зовнішній вигляд. За можливості уникає конфліктів, особливо пов'язаних з емоційними  вибухами. Передбачливий. Більше розраховує на завчасну підготовку, аніж на щасливий випадок. Будь-яку справу намагається довести до завершеного стану.

Для більшої повноти наведемо фрагмент характе­рис­тики даного соціотипу в інтерпретації американської Асоціації психоло­гічного типування (АПТ):

Люди, в яких домінує цей тип, мають велику теплоту, але воліють її не виявляти доти, доки добре не пізнають людину. Вони тримають свою “теплу сторону” всередині, як у хутряному пальтi. Вони віддані обов'язкам і зобов'язанням щодо людей або справ, про яких вони піклуються. Їм властивий дуже особистісний підхід до життя, вони все оцінюють через свої внутрішні ідеали й особисті цінності. Їхні найглибші почуття виявляються рідко; їхня внутрішня ніжність замаскована спокійною стриманістю.

У повсякденних справах вони толерантні, щирі, гнучкі, здатні до пристосування. Але якщо погрожують їхнім внутрішнім принципам,  вони не поступляться ані дюймом.

Головний інтерес — у пошуку можливостей всередині того, що є, що ймовірно або відомо. Вони бажають, щоб їхня робота зробила внесок у щось, до чого вони мають стосунок, — у людське взаєморозуміння, щастя, здоров'я. Вони прагнуть  мати велику мету і безкорисливо працювати заради неї.  Представники цього типу дуже цікавляться новими ідеями,  схильні до внутрішнього й широкого бачення. Багато з них цікавляться книжками й мовами і нерідко мають дар красно­мовства; у них є талант бути прекрасними письменниками. Вони можуть бути винахідливими і переконливими в тому предметі, на який скеровано їхній ентузіазм, —   тихий, але гли­бо­ко закорінений. Їм подобається давати поради, вони тяжі­ють до навчання, літератури, мистецтва, науки, психології...

1.5. Лицарська  культура

Тут можна зауважити, що даний опис ледве чи описує всю українську душу. Більше того, в українців ми знаходимо риси, здавалось би, прямо протилежні наведеним вище. Передусім це ознаки екстраверсії і сенсорики,  виявленi найпотужніше  у войовничості українців, їхній торговій експансії і здатності до колонізації нових земель. Скажімо, військові традиції наших предків широко відомі принаймні з часів князя Олега та його боротьби з Візантією. Два договори з Візантією, що дійшли до нас (з 907 і 911 рр.), свідчать про повну перемогу Києва, а отже,  і про бойовитість давніх русичів. Яскравим виразником цієї сторони української етнопсихіки став Святослав Завойовник, якого Грушевський називає “запорожцем на престолі”: мужній, войовничий князь з лицарською вдачею. Його походи охоплювали грандіозну територію, його ім'я гриміло по всій Східній Європі й Західній Азії, його знали письменники Візантії та арабського світу.

Ще яскравіший вияв цієї частини української душі знаходимо починаючи з XVII ст., коли вся Україна “покозачилася”, мала полкову організацію, вела надзвичайно активну зовнішню політику. В українській етнопсихіці знаходимо риси, які швидше говорять про домінування у ній не «етики», а протилежної ознаки, — «логіки». Згідно з дослідженнями Богдана Стебельського, «христи­янство застало високо розвинутий рівень зако­но­давства в Русі-Україні, чого доводить список законів “Руська Правда”, яка на довший час історії Східної Європи була прикладом для інших правових статутів. Порівнюючи із правними законами Західної Європи, яка раніше України прийняла християнство, бачимо вплив поганства, а можна сказати варварства цілі століття пізніше, як була писана “Руська Правда”».

Глибші дослідження показують: Україні властива культура, котра  описується структурою логіко-сенсорного екстраверта, псевдонiм — “Адмiнiстратор”. Зовні це вияв­ляється в таких прикметах, як організованість, дисципліна, кодекс честі, рішучість, рухливість, завчасна підготовка, плано­мір­ність, принциповість, деяка прямолінійність  тощо. Для кращого уявлення про особливості логіко-сенсорного екстра­верта наведемо фрагмент його стандартної характеристики:

Прихильник чесної праці. Не вірить у легкий успіх. Надає перевагу «чесній грі». Не терпить хитрощів і підступу, ненавидить злодіїв та шахраїв. Високо цінує компетентність, професіоналізм. У праці — винятково надійний партнер. Поняття «кодекс честі», «лицарство» — для нього справжня цінність. Вважає дотримання правил сильною рисою, виявом міцної вдачі. Ретельно виконує свої обов'язки. Не може сидіти без діла, завжди готовий до активності. Має велику вроджену енергію. Не терпить зволікань, не любить відкладати виконання рішень. Виконуючи відповідальну роботу, розраховує не на імпровізацію, випадок чи несподіване натхнення, а на своєчасний початок і наполегливість.

А ось ще деякі характерні штрихи до портрету цього соціотипу в інтерпретації АПТ:

Вони живуть за допомогою певного набору правил, які містять в собі їхні основні оцінки світу. Будь-яка зміна в їхніх шляхах вимагає відповідної зміни в їхніх правилах. Вони більше цікавляться тим, щоб побачити існуючі реальності, ніж майбутні можливості. Це робить їх практичними, реалістичними і зацікав­леними передусiм в тому, що тут і зараз. Вони використовують минулий досвід для вирішення проблем і хочуть бути впевненими, що їхні ідеї, плани і рішення ґрунтуються на солід­ному фактичному матеріалі. Вони люблять таку роботу, результати якої безпосередні, наочні і реальні. У них є хист до бізнесу, промисловості, виробництва і будівництва. Вони отримують задоволення від адміністра­тивної роботи, де вони можуть ста­вити цілі, приймати рішення і давати відпо­від­ні накази. Вміння вла­шту­вати справу так, щоб вона була обов'язково виконана, — їхня сильна сторона.

1.6. Психоінформаційна  структура  нації

На перший погляд може здатися, що ми дійшли парадок­саль­ного висновку, адже виявили існування двох різних україн­ських культур, які описуються різними і багато в чому протилежними соціотипами, — «Миротворець» і «Адмініст­ратор». Якими ж насправді є українці? Це непросте питання не раз ставили перед собою дослідники української душі. І врешті наблизилися до відповіді, яку найкраще сформулював доктор Богдан Стебельський: «Рання українська література і фольк­лор, як і пізніша у вигляді дум та найновіша у поезії Шевченка, продовжує духовні традиції, просякнуті двома елементами соціальної структури українців, — хліборобства і лицар­ства. Хлібороб, якого годує земля, символ праці, та лицар, що захищає землю і працю хлібороба, це два елементи цілого, що його символізує плуг та меч, передані легендами ще зі скіфських часів».

Проте це лише частина відповіді на поставлене запи­тан­ня. Для повної відповіді потрібно повернутися до розгляду співвідношення між народом, етносом і нацією. Український народ періодично формував нації та відповідні держави, зокрема,  Київську Русь і Козацьку націю.

Як ми вже казали, народ у формі етносу являє собою аморфне, одно­рідне, неструктуроване утворення. Інтегральна психіка українського етносу однозначно описується соціотипом етико-інтуїтивний інтроверт — «Миротворець».

Інтегральна психіка української нації в цілому також описується цим самим соціотипом. І це закономірно, адже вона формується на основі українського етносу. Але нація — це структурована система, яка для свого розвитку створює чотири основні функціональні підсистеми. Що це за підсистеми? Відповідь на це запитання дає сама історія розвитку людських суспільств. Де б ми не опинилися — в державі Хетів чи Шумері, у Франкській державі чи Венеціанській республіці, у Візантії чи Київській Русі, — всюди за строкатістю та неподібністю культур, звичаїв, політичних систем та вірувань можна розгле­діти одну спільну рису, а саме наявність чотирьох соціальних функцій — 1) світопізнавальної, 2) владно-адміністраторської та військової, 3) організаторсько-господарської, 4) виконавчої (робочої) —  та соціальних груп, котрі ці функції виконують. Таке структурування соціального організму є на диво одна­ко­вим у всіх  індоєвропейських народів. У ньому закладено пер­віс­но правильний принцип, який зводиться до простої думки: для того щоб соцiальний органiзм мiг нормально функціо­нувати, в ньому хтось має працювати, хтось організовувати працю, хтось владарювати і збройно захищати спільноту, хтось пізнавати світобудову та її закони. Кожна з чотирьох основних соціальних груп має власну колективну психологію і незмінну константу — соціотип.

1.7. Варни  i “чистi  групи”

Отже, для нормального існування нації у ній мають викону­ватися чотири основні системні функції. Будь-яку корисну роботу можуть якісно виконувати лише люди, котрі є компетентними (від лат. competentis — відповідність) у її виконанні, тобто такі, які мають відповідні здібності і кваліфікацію. Всі інші, за великим рахунком, лише імітують роботу, вносять безладдя та роблять помилки, що їх змушені виправляти знову ж таки компетентні люди.

Люди, компетентні у виконанні чотирьох основних системних функцій, фактично складають чотири т. зв. «чисті групи»[3], незалежно вiд того, усвiдомлюють вони це чи нi.

Органiзацiйне об'єднання членiв однiєї “чистої групи” приводить до утворення варни. ВАРНА — це відкрита, динамічна, здатна до самоорганiзацiї підсистема національ­ного організму, яка виконує в суспільстві певну соціальну функцію і складається з осіб, які мають для цього відповідні здібності та кваліфікацію, люблять цю діяльність і відчувають особисту та групову відповідальність за її здійснення. За нормального  розвитку народний організм формує 4 варни.

Спеціалісти — люди, компетентні у безпосередньому виконанні роботи (від простої до найбільш складної) в рамках певної професії  чи спеціалізації i працюють передусім задля особистих вигод.

Бiзнесмени — люди, що компетентно забезпечують взаємодію принаймні двох спеціалістів — від найпростішої торгівлі до великого бізнесу — і діють насамперед задля особистих вигод.

Кшатрії — компетентні державні адміністратори і військові організатори: люди, що займаються практичною діяльністю заради загального блага, тобто працюють на націю в цілому.

Брахмани — люди, що компетентно діють у царині духу і знань, у сфері загальних природничих і етичних принципів, осягають місце системи «нація» в надсистемі (людство, природа, Бог) і діють заради загального блага.

Варна (латинський відповідник — каста) може існувати лише як відкрите утворення, котре добирає і залучає людей з відповідними здібностями і кваліфікацією. За словами видат­ного французького мислителя Рене Генона, «в традицій­ному розумінні цього терміна каста є не що інше, як вираження глибинної індивідуальної природи людини зі всією сукупністю особливих схильностей, що злиті з цією природою і визначають кожного до виконання тих чи інших обов'язків. Але як тільки виконання цих обов'язків перестає підпорядковуватись суворо встанов­леним правилам (зумовленим кастовою природою людини), неминучим  наслідком цього виявляється такий стан, коли кожний змушений виконувати лише ту роботу, яку йому вдалося одержати, навіть у тому випадку, коли людина не відчуває до неї ніякої зацікавленості і не має ніякої внутрішньої кваліфікації для її виконання».

Варнова диференціація — це природна тенденція розвитку і структурування народного організму, який формує націю: «Хочуть того люди чи ні, визнають вони це чи ні, але вони вже поділені на чотири касти. ...Ніяке людське законодав­ство, ніякі філософські хитрування, ніякі псевдонауки, ніякі форми терору не здатні скасувати цей факт. Нормальне функціонування і розвиток людського суспільства можливі лише в тому випадку, коли цей факт буде визнаним і застосованим»  (Петро Успенський).

Варни — це не суспільні стани, адже традиційно належність до варни визначається не походженням i не багатством, а виключно особистими здібностями та кваліфікацією. При цьому треба дуже стисло пояснити (це тема окремої працi), що зараз не йдеться про вiдродження якихось архаїчних систем суспiльної органiзацiї. Це просто неможливо, адже змiнилися i навколишнiй свiт, i людське суспiльство. Наприклад, давня арійська варна Вайш'їв у наш час розщеп­люється на дві складові: варну Бізнесменів і варну Спеціалістів. Робота сучасного Спецiалiста нерідко потребує творчих людей з надзвичайно високим рiвнем iнтелектуального та духовного рiвня. Нинiшнi Спецiалiсти — це люди, якi професiйно виро­щують хлiб, i роблять найскладнiшi хiрургiчнi операцiї, i складають чудовi пiснi, i розв'язують математичнi рiвняння. Попри надзвичайну рiзноманiтнiсть роботи, всiх їх об'єднує дiяльнiсть у рамках вузької спецiалiзацiї — на вiдмiну вiд функцiй бiзнесу, державного адмiнiстрування чи духовного проводу нацiї.

Наголосимо, що для варн за визначенням властива висока мiра взаємопроникнення[4]. Спецiалiст високого духов­ного та iнтелектуального рiвня може стати Брахманом, а Бiзнесмен може перейнятися iнтересами всiєї нацiї i стати Кшатрiєм. Крiм того, здебiльшого коректнiше говорити не про належнiсть людини до певної “чистої групи” i, тим бiльше, варни (адже у сучасному світі варн ще немає), а про Шлях, який свiдомо обирає людина. Це може бути шлях Брахмана, шлях Кшатрiя, шлях Бiзнесмена або шлях Спецiалiста. Якщо ж людина вiдчує, що обрала не свiй шлях, то вона зобов'язана спробувати iнший. Чим швидше вона знайде свою природну дiяльнiсть, тим бiльше у неї шансiв максимально розкрити свiй потенцiал i, таким чином, справдi досягнути життєвого успiху.

1.8. Система “Україна” та  її  підсистеми

Як ми вже казали, психіка — як індивідуальна, так і колек­тивна — має змінну і стабільну (відносно постійну) складові. Змінна складова сильно залежить від зовнішніх обставин і в багатьох випадках може затуманювати стабільну складову, яка приховує істинну психічну природу суб'єкта.

Стабільна, істинна сутність людини найкраще пізнається в ситуаціях, коли людина діє найбільш природно, вільно, невимушено. Те ж саме стосується і народу: істинна природа народної душі виявляється в ті епохи, коли народ не знаходиться  під чужим ярмом і сам вирішує свою долю. Отже, щоб пізнати природну, архетипову структуру української нації, її треба досліджувати в контекстi саме таких епох.

Оскільки людство переживає процес все більшого струк­турування за національним принципом, то доцільно брати най­ближ­чий до нас історичний період, коли народний організм набував форми нації. Для України це час Козацької нації, тож пригляньмось уважніше до її структури. Ось як її описує відомий український історик і письменник Валерій Шевчук:

«Населення розділялось на кілька станів, які мали своє самоуправління, але всі разом підлягали гетьманському уряду: СЕЛЯНИ (виконували господарську повинність, тобто були піддані власнику землі, але мали свою управу і свій суд — так званий копний суд); МІЩАНИ, які розділялися на тих, що володіли Магдебурзьким правом (отже, мали свій магістрат і суд) і які ним не володіли (підлягали козацькій, тобто державній, юрисдикції); ДУХОВЕНСТВО, що мало власне самоуправління та суд, і ШЛЯХТА, яка, в принципі, ще за Хмельницького злилася із старшинською козацькою верствою. ...Вся система була виборна: селяни вибирали своїх старших і членів копного суду, так само чинили міщани й козаки. Духовенство також обиралося, зокрема священики приходів... Посполитий (селянин або міщанин) міг перейти у козаки й, навпаки, козак у посполиті».

Отже, в період Козацької держави  український народ­ний організм витворив таку структуру нації, яка наближалася до природної, ідеальної структури. Характерно, що чотири основні соціальні групи були відкритими, що уможливлювало перехід з одного стану в інший — якщо лише у людини були відповідні здібності, кваліфікація і бажання. З психологічної точки зору це приводило до формування порівняно однорідних соціальних груп, близьких до базових функціональних підсистем, — варн. Кожна з цих підсистем національного організму характери­зувалася власною колективною психологією, яка вписується в один із 16-ти соціотипів.

Брахмани (кращі представники духовенства, мисли­телі, науковці, письменники) — етико-інтуїтивний інтроверт, «Миротворець».

Кшатрії (козацька еліта) — логіко-сенсорний екстраверт, «Адміністратор».

Бiзнесмени (господарська і торговельна еліта) — логіко-сенсорний екстраверт, «Адміністратор».

Спеціалісти (селяни, ремісники, наймані працівники) — етико-інтуїтивний інтроверт, «Миротворець».

Зауважимо, що з погляду персональної сумісності «Миротворець» і «Адміністратор» є психологічно сумісними типами. А це означає, що, будучи  носіями нібито протилежних психологічних якостей, вони насправді повністю доповнюють один одного і при взаємодії формують стійку, ефективну,  значною мірою —  самодостатню систему. 

1.9. Повернення до природного порядку

Сьогодні український народ черговий раз починає формувати свою націю, що вимагає природовідповідного соціального структурування. Парадоксально, але системна криза в Україні цьому лише сприяє. Вона перевела суспільство в дуже сприятливий для трансформації стан системної пластичності і так всіх нас “притиснула до стіни”, що просто не лишила інших варіантів порятунку, примусила мислити і діяти сміливо та нестандартно. І чим довше буде відтягуватися формування в Україні нової нації на природних засадах, у тим радикальніших формах воно врешті-решт здійсниться.

Зрозуміло, що потужні світові держави у своїй боротьбі за перерозподіл світу не зацікавлені у народженні сильної, здорової і конкурентоспроможної України. Та справа полег­шується тим, що сучасна цивілізація дедалі більше втягується у системну кризу, занурюється в тотальний хаос. Найімо­вір­ні­ший сценарій вже недалекого майбутнього перед­бачає обвальне накопичення цивілізаційних супереч­ностей,  болючий розпад імперій і поліетнічних утворень, нестримне зростання ідейного, політичного і технологічного хаосу, дестабілізацію глобальної економіки і остаточний розпад системи міжнародної безпеки, “розповзання” соціальної тканини і локальні екологічні катастрофи.

 Ми не в змозі зупинити планетарну кризу. Але у нас є шанс пройти через «вушко голки» глобального апокаліпсису і вистояти в цій драматичній ситуації, більше того — використати її для внутрішнього перетворення і піднесення на вищий рівень життєдіяльності. Для цього Україні потрібно форсувати ПЕРЕХІД до нової цивілізації, до нової екологічної ніші, який передбачає рішучий прорив на вищий рівень у стосунках “людина—Бог”, “людина—людина”, “людина—природа” і “людина—техносфера” (штучна природа).  І докласти зусиль для ініціювання такого переходу у глобальних масштабах, знайти друзів та союзників для спільного розв'язання спільних проблем.

Водночас Україні необхідно діяти самостійно і покладатися лише на власні сили. Цю думку своєрідно висловив Р. Хіггинс у книзі «Сьомий ворог. Людський фактор у глобальній кризі»:

Наше покоління зіткнулося з особливим викликом. Доведеться діяти на самоті або невеликими групами, не дивуючись і не нарікаючи на те, що більшість буде вперто триматися застарілих сподівань і легких шляхів, які ведуть у прірву.

2.            Генеалогія України

Якщо прагнеш щось зрозуміти — пізнай, як воно виникло.

Перехід України до нової цивілізації потребує знань про за­ко­номірності трансформацій такого масштабу. Обов'яз­ко­вою умовою цивілізаційного переходу є здійснення світо­гляд­ного, організаційного і технологічного проривів[5]. У цьому переконує феномен неолітичної революції — грандіозний процес тоталь­ного перетворення суспільної життєдіяльності, започаткований у середині VІ тис. до н. е. на території Північного Надчор­номор'я. Тож можна сказати, що Україна вже має певний досвід переходу до нової екологічної ніші.

— Але чи коректно говорити про Україну в рамках подій семитися­чолітньої давності? Чи існував уже тоді український народ?

Питання про виникнення українців у науковому світі викликає ба­­гато суперечок. Одні дослідники аргументовано доводять, що ко­рені  українського  етносу  сягають  принаймні  40-го тис. до н. е.[6], інші — що він сформувався лише у 15-му столітті н. е.[7] Чи можна погодити ці діаметрально протилежні твердження? Так, — якщо підійти до проблеми з точки зору етногенетики, ідею якої запропонував у 1999 р. відомий український науковець і пись­менник професор Юрій Михайлович Канигін[8].

2.1. Етногенетика

Етногенетика розглядає етнос як соціальний організм, струк­турно і функціонально подібний до окремої людської особис­тості. Тобто етнос — це особистість вищого таксономічного рівня, яка має власні свідомість і підсвідомість, інтелект і пам'ять, генотип і характер, вік і долю. В принципі, тут нічого нового поки що немає, оскільки про “Людину малу” (індивід) і “Людину велику” (народ) говорив ще Платон. Новизна в іншому, а саме в дослідженні генеалогії етносів подібно до генеалогії окремих осіб. Тобто кожен етнос, як і людина, має своїх батька і матір, дідів і бабусь, інших предків по батьківській і материнській лінії.

Нові етноси народжуються в результаті взаємодії чоло­ві­чого і жіночого начал. Як можна розрізнити — де етнос-бать­ко, а де етнос-матір? Тут доречна аналогія між сперматозоїдом і яйце­клітиною. Відомо, що в момент запліднення: 1) сперма­тозоїд рухливий, а яйцеклітина нерухома; 2) сперма­то­зоїд в тисячі разів менший, ніж яйцеклітина. Подібно і з етносами — батьківський етнос може бути в тисячі разів меншим за мате­ринський. Але тут кількість не відіграє особливої ролі — це той випадок, коли “мала закваска квасить усе тісто[9]. Головне — якість!

Якщо бути стислим, то можна сформулювати дві головні умови зачаття нового етносу:

1)           взаємодія чоловічого і жіночого етносоціальних орга­нізмів має відбутися в той період, коли жіночий етнос відкритий для сприйняття чоловічого начала (як правило, така відкритість виникає в період системної кризи материнського етносу);

2)           чоловічий і жіночий етносоціальні організми повинні бу­ти психологічно сумісними, відчувати взаємну сим­па­тію (принаймні, не повинні конфліктувати через несуміс­ність характерів або надмірну різницю в рівнях культурного розвитку — відомо, що справді здорові діти народжуються і виростають лише у батьків, що люблять одне одного).

Етногенетичний підхід дозволяє навести лад в наших уявлен­нях про походження українців. Але для цього нам не обійтися без розгляду ще одного відкриття, яке належить іншому відомому українському вченому — професорові Національ­ного універ­ситету “Києво-Могилянська Академія” докто­рові історичних наук Миколі Олександровичу Чмихову (1953—1994).

2.2. Пульс України

На основі комплексних досліджень Микола Чмихов показав, що соціальні процеси в Циркумпонтійській зоні (на територіях навколо Чорного моря) знаходяться в тісному зв'язку з проце­сами природними, до яких належать кліматичні зміни, сейс­мічна активність, рух льодовиків, розвиток чорнозему, конфі­гурація планет Сонячної системи тощо. Природні ж процеси розвиваються з певною циклічністю. Безпосередньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко, неначе годинниковий механізм, але чим далі від моря, тим її прояви все слабкіші.

Явище “годинникової циклічності” є загадковим і диво­виж­ним, але це ще не все. Археологічні дослідження пере­кон­ливо доводять, що протягом останніх 10 тисяч років Циркум­пон­тій­ська зона виступала своєрідним генератором культурних імпуль­сів, які згодом поширювались на прилягаючі тери­торії і далі на весь світ[10].

Цю пульсацію Микола Чмихов подає у вигляді шести історичних епох (які водночас були особливими при­род­но-кліматичними епо­ха­ми). Кожна епо­ха дорівнювала близько 1596 рокам і скла­далась з трьох періодів по 532 роки. Саме з епохами і періодами пов'язані природно-кліматичні зміни, повторення кон­фі­гу­рацій планет Сонячної системи, роз­виток археологічних культур тощо. На зламах періодів і особливо епох відбу­вались сут­тєві зміни у житті суспільства і природи.

Констатуючи наявність годинни­ко­вої циклічності, Чмихов стверджує, що “з XXVІІІ ст. до н. е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532 роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев'яти справжніх держав і лише в останньому періоді — в XVІ—XX ст. практично не мали своєї власної державності, формування якої неодно­разово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні” [11].  

Для перевірки цієї тези розглянемо три періоди останньої 1596-річної епохи, яка почалась у 419 році н. е.:

період 1 (419 — 951)

період 2 (951 — 1483)

період 3 (1483 — 2015).

— І що ж відбувалося на початку кожного періоду?

Народжувався новий український етнос, який творив власну державу: Антський союз, Київську Русь, Козацьку державу.

2.2.1.  АНТИ

З підручників історії знаємо, що у V—VI ст. анти займа­ли майже цілу територію України: від пущ Полісся по Чорне море і від Карпат до Дону[12]. Як доводить відомий історик Михайло Брайчевський, грецьке “анти” — це те ж саме, що й давньо­руське “поляни[13], що значить “богатирі”[14]. Народ антів складався з багатьох племен. За словами Прокопія, “всі вони високі і незвичайно міцні” [15]. Править ними не один муж, а багато князів; у важких справах князі скликають віче. Коли заходить небезпека — лучаться в союзи, а небезпека мине — живуть своїм життям. Псевдомакарій пише: “Вони дуже гостинні і уважливі до чужинців. Рабів не затримують назавжди в неволі, а визначають їм час, по якому вони можуть вертати на свою батьківщину або залишитися між антами як вільні люди” [16].

Анти здобули особливу славу своїми походами на Візан­тію. Армія у них була досить велика, бо, як подають історичні джерела, одного разу вони взяли 10 тисяч полонених. Суспіль­ство було струк­туроване на верстви, кожна з них (духо­вен­ство, князі з дру­жин­никами, купці, рільники і реміс­ники) мала своє заняття. Анти були вправними мореплавцями, добре знали Чорне море. Дуже цінувалися їхні довгі прямі мечі, які виготовлялися у великих кілько­стях і були високої якості. Знаме­нитими антськими мечами воюють навіть герої англосак­сон­ського “Беовульфа”[17], а в археології вони дали назву цілому класу — “мечі антського типу”[18].

Держава антів протривала майже 3 століття — від кінця IV до VII, що відповідає першій половині 532-річного періоду. За словами історика, “довготривалість її, розмах екс­пансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український народ уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її на море” [19].

2.2.2. РУСИЧІ

Значно більше відомостей про Київську Русь. Що значив для неї початок нового періоду, який, за Чмиховим, розпочався у 951 році? Це було панування великої княгині (королеви, регіни, імператриці)[20] Ольги (945—964). Дуже подібно, що саме в цей час і народився наступний український етнос — русичі, руси. Якщо виражатись коректніше, то йдеться про народ­жен­ня системоутворюючого етносу (який науковці позна­чають тер­мі­ном “внутрішня Русь”), що став орга­ні­­зацій­ним ядром цієї вели­чезної, найбільшої в тодішній Європі  держави [21] .

На відміну від своїх поперед­ників Олега та Ігоря, княгиня Ольга не вела зовнішніх війн. Її енергія і талант адміністратора яскраво прояви­лись в активній дипломатії — як назовні, так і в середині країни. За 20 років мирного управління вона перетворила величезну територію, на якій раніше не раз вибу­хали повстання проти центральної влади, на цілісну, добре впорядковану державу. “Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань” [22]. Ольга закладала нові міста (Ольжичі, Псков), села, погости[23] і призначала в них правителів.

Вона здійснила адміністративно-територіальну рефор­му, провела перепис населення, запровадила податкову систему (ввела справедливі податки замість безсистемного “полюддя” — тодішньої форми “державного рекету”), навела лад у сферах полювання і бортного бджільництва як стратегічних галузей для експортного потенціалу держави.

За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, про що свідчать імена в її родині: син Святослав, онуки — Ярополк і Володимир, “ключниця” (особливо довірена особа, що мала ключі від скарбів) Малуша та її брат Добриня.

Вірогідно, що Ольга була четвертою дочкою болгарських царівни Анни і князя Сондока  (по-слов'янськи — Сурдика) і від народження звалась Оленою[24]. Цю князівну Олену висватав каган Олег за свого сина Ігоря. Якимівський літопис розповідає, що Олег змінив ім'я Олена на Ольга, щоб воно звучало по-варязьки (Хельга). Олена-Ольга приїхала із  тодішньої (до 921 р.) столиці Болгарії Плиски (Плесков): “І приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу” (Повість врем'яних літ).

До Києва Ольга приїхала вже хрещеною (адже походила з християнської царської родини), зі священиками і великою кількістю книжок слов'янською мовою[25]. Вона дала новий імпульс подальшої христи­янізації України, побудувала церкву святого Миколи на гробі князя-християнина Аскольда[26] і, ймовірно, деякі інші церкви. До Ольги (в першій половині IX століття) в Києві вже була принаймні одна християнська церква — святого Іллі.

 Привертає увагу християнський обряд, принесений кня­ги­­нею Ольгою в Київ. Цей слов'янський обряд св. Кирила і Методія суттєво різнився і від греко-візан­тій­ського, і від латинського. “Від латинського відрізнявся слов'янсько-русь­кою літургійною мовою, від візан­тійського — єдністю з Римом та перекладом літур­гій­ного богослу­ження, т. зв. Місса грека, або Богослу­ження св. Петра...[27]. У зв'язку з цим папа Іван VIII, який був особисто знайомий зі св. Методієм, у 972 році виз­нав, що Русь є христи­ян­ською і має свій ок­ре­мий обряд[28]. “Хоча фор­маль­но сло­в'ян­сь­ке христи­ян­ст­во під тиском німців було скасо­ване  після смерті св. Методія у  884 році, все ж таки воно існує до кінця XI століття за тихим доз­волом Риму. В Україні воно збері­гається довше і його впливи сягають до самого Києва[29].

Чому за правління княги­ні Ольги в державі панував мир, не було повстань і заворушень? Тому, що Ольга запро­понувала своєму народові моральний та справед­ливий порядок і реалізувала його на найвищому (для тих часів) рівні управлінських технологій.

Київська Русь як державний організм проіснувала до 1240 року, коли татари підкорили Київ. Якщо вести рахунок від правління великої княгині Ольги з 945 р. (часу народження етносу русичів), то це становить три століття — так само, як і для Антського союзу.

2.2.3. КОЗАКИ

Залишилося вияснити, що означає для України початок тре­тього 532-річного періоду, а саме 1483 рік? Очевидно, що йдеть­ся про виникнення Запорізької Січі — цього христи­янського військово-чернечого ордену, який став організа­цій­ним і духов­ним центром нового українського етносу — “народу козаків”: “Які б різні оцінки не давались запорізькому козацтву, в одному вони безумовно сходяться: протягом трьох століть (бл. 1480-1775) в низовинах Дніпра діяла регулярна військова організація, з незалежною політикою якої доводилось раху­ватись сусіднім країнам — Польщі, Росії, Криму і Туреччині” [30].

Зрозуміло, що Запорізька Січ — це не вся Україна. Більше того, ніколи головною метою запорізьких козаків не була розбудова української держави. Але якщо не держава, тоді що? Про це чи не найкраще висловився Роман Багдасаров: «Запо­рож­ці стали називати свій край обітованою Палести­ною, “дуже гарною, квітнучою та ізобилующею”, раєм Божим на землі... Здійснюючи наскоки на сусідів, визволяючи з полону “ясир”, вивозячи доро­гоцінності і золото з панських домів, обме­жу­ючи владні амбіції держав-конку­рентів, показуючи приклад безкорисності і зневаги до тліну, Кіш не керувався го­лим грабіжницьким інтересом, як дехто вважає, а здійснював євангельську потребу у війні проти всіх і всього, що лише може обмежувати свободу християн, Свободу як Принцип. — “... Істина зробить вас вільними” (Іван, 8.32), “... де Дух Господній, там воля” (2 Кор 3.17).  ...Саме відсто­юван­ня безмежної, дарованої Христом-Спасителем внут­ріш­ньої і зовнішньої свободи було головною функцією Запорізької Січі як православного лицарського ордену. Хоча більшість січовиків вийшла з Південної Росії,  а потім опинилася в підданстві у Мос­ковського Царя, проте воювали вони не за нього і не за Украйну, “отчизну-матку”, а за чистоту і славу дідівської Віри, проповідуючи не словом, а ратними діяннями настання Божого Царства, яке вже поселилося в їхніх душах» [31].

Саме ідея внутрішньої і зовнішньої свободи, первинним генератором якої три століття виступала Запорізька Січ, стала становим хребтом нового українського етносу. Завдяки тому, що січову козацьку школу у більшій чи меншій мірі пройшли сотні тисяч представників найактивнішої частини населення, Україна майже цілковито “покозачилась”, а реалізація ідеї тотальної свободи і смиренності лише перед Господом Богом[32] сформувала нові фольклор і літературу, новий стиль мислення і поведінки — сформувала нову людину  і нове суспільство.

Пасіонарний спалах і згасання цього генеруючого центру визначали спалах і згасання енергетики всього україн­ського етносоціального організму. Січ впала перед російськими військами без бою, а українці-малороси стали держа­вотворчою силою Російської імперії. 

Ми живемо в часи, коли черговий 532-річний період нашого розвитку добігає кінця. Нинішня Україна — це не на­щадок етносу козаків; Україна — це і є етнос козаків, який нині перебуває в ослабленому, замученому, висна­женому стані.

Проте це лише одна половина правди. Її друга поло­вина полягає в тому, що на цій самій території неба­ченими тем­па­ми йде прихована підготовка до нового пасіонарного спала­ху, до народження українського етносу нової епохи.

2.3. Батьківський етнотворчий фермент

Ми вже говорили, що для виникнення нового етносу потрібні дві головні умови:

1)           відкритість материнського організму до сприйняття батьківського начала;

2)           психологічна сумісність материнського і батьківського організмів.

Очевидно, що материнські етнічні організми форму­вались автохтонним населенням України, яке проживало на цій території з незапам'ятних часів[33]. Щодо їх готовності до запліднення батьківським етнічним началом, то вона виникала тоді, коли ці материнські етноси переживали системну кризу. Саме такі кризові ситуації виникали на території України наприкінці кожного 532-річного періоду — щоб у цьому пересвідчитись, досить погортати підручники історії.

Хто ж виступав у ролі батьківського начала в рамках етногенетичної лінії “анти”—“русичі”—“козаки”? Сьогодні є достатні підстави стверджувати, що це були: 1) галілеяни-тиверці, 2) варяги, 3) литовське лицарство.

2.3.1. ГАЛІЛЕЯНИ

Починаючи з VI тис. до н. е. Україна виступала в ролі постійно діючого “етнотворчого казана”, в якому нові народи народжу­вались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали [34] (зовнішня назва — кельти). За свід­чен­ням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прі­чар­да, кельти-гали мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини[35]. Гальська мова належить до кельтських мов, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI—V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена)[36].

Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом Галія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.

Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь. В Малій Азії (інша назва — Східна Галлія) вони заснували державу Галатія[37]  — саме до християн-галатів (яких ще називали галогреками[38]) св. апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. “Галати були відгалуженням галів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська[39].

Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Пів­нічній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палес­тина” походить від пал — “воїн”, стан — “табір”, а вже від неї походить етнонім “филистимляни”, яких ще називали “на­ро­дом моря”. Вони оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики[40]. Нині дос­товірно відомо, що це були пелазги (“лелеки”) — вихідці з Пів­ніч­ного Надчорно­мо­р'я, народ то­го самого етнічного кореня, що й гали[41].

На території Палестини лиши­лися й інші топоніми, що, вірогідно, пов'язані з Україною: місто Скіфополь, ріка Йордан (Яр-дана — “яра, сонячна вода”), гора Небо, Галлія—Гальлея—Галілея[42], міста Єрусалим (Яро-салим — “сонячне місто”), Єрихон (Яри-гон — “сонячна сила”), Рама (хрест, символ поєд­нання небесного і земного, оберіг), Голан (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря), Самарія (від самар — воїн, Самара — притока Дніпра), Назарет —  від слова “нази­рати”, оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м над рівнем моря, “з Назарета відкрива­ється вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»[43].

Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилось християнство: галілеянами були Ісус Христос, Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм [44] ), численні Христові учні та їхні послідовники. Інакше кажучи, християнство має галілеянську етнічну основу[45].

— Але хіба можна прив'язати універсальну релігійну систему до якогось первинного етносу?

Не те що можна, а це завжди треба робити, якщо хочемо щось зрозуміти.

2.3.2. Етнічна основа християнства

Річ у тім, що будь-яка релігійна система стоїть на чотирьох  “опорах”:

1)           особистість засновника;

2)           етнічна основа;

3)           усна і письмова традиція (передання);

4)           церковна організація (школа).

Наприклад, Мойсей заснував культ Єгови (що від нього походить сучасний юдаїзм), який прийняли і поши­рили кочові єврейські племена. Аналогічно, основоположником ісламу є Магомед, першими ж його прийняли кочові арабські племена Аравійського півострова. Те ж саме стосується всіх інших релігій, бо інакше й не може бути  — будь-яка релігія виникає в конкретний час, в конкретному місці, в середовищі конкретного етносу, який її сприймає і є її першим поширювачем.

—                Невже не можна обійтися без “етнічної опори” релігії?

Для того  щоб нове знання спромоглося поширитися і жити в віках, для нього має бути створена відповідна структура з носіїв цього знання. Якраз етнос і є такою природною структурою, згуртованою і надзвичайно живучою. Сприйняття знань певним етносом є ідеальним варіантом на першому етапі їх поширення.

Хоча можливі й інші варіанти. Ось що розповідають про зародження буддизму, засновником якого був Сак'я-муні (буквально “Сак'я-людина”, тобто людина зі скіфського племені Саків), він же Будда (“пробуджений”), вчення якого протягом трьох століть передавалося усно, доки не було записане за наказом індійського імператора Ашоки у III ст. до н. е.: “Почавши свою проповідницьку діяльність, Сак'я-муні зіткнувся з повним неприйняттям — один проти всіх. Місця для нього не було, світ і учні вже були поділеними між вчителями. А наявність учнів — це наявність певної структури, певної «життєвої сили» того чи іншого знання. Щоб внести у світ нове знання, треба внести у світ носіїв цього знання. Усвідомивши це, Сак'я-муні пішов в учні до аскета Кас'япу, у якого на той час було понад 600 послідовників. Після того як аскет визнав істинність вчення Сак'я-муні, за ним потягнулися і всі його учні. Тепер Будда вже був не один, його вчення одержало фізичне тіло[46]. Ми не знаємо, представники якого етносу домінували у школі згаданого аскета, хоча сама школа – це вже своєрідний міні-етнос.

Одне слово, існують універсальні принципи виникнення і поширення нового вчення, одним з яких є принцип етнічної першооснови. Не є винятком і християнство, яке виникло в Галілеї, а його першими носіями стали галілеяни (щоб переконатися в цьому, досить вдумливо прочитати Євангеліє і мати загальне уявлення про реалії тодішньої Палестини). Всіляке ж приховування і затуманення цього факту можна пояснити лише інформаційною війною, яка ведеться як проти України, так і християнства в цілому. Ми ще повернемось до цієї теми, а поки що звернімо увагу на психологічні аспекти формування етносу галілеян.

2.3.3. Селекція  “екстраверсія—інтроверсія”

Відо­мо, що одна частина галів-кельтів залишилась на батьків­ських землях України (Страбон[47] їх називав “чистими кельтами”), а друга частина протягом століть  хвилями пересе­лялась до далекої Палестини. Очевидно, що в мандри передусім вирушали люди, сповнені цікавості, жадоби пригод і слави, відкриті до зовнішнього світу, схильні до подорожей і авантюр, любителі гострих відчуттів. І навпаки, на місці залишались люди, більше схильні до внутрішньої активності, прихильники гасла “чужого не потребуємо, а свого не віддамо”.

У результаті багатовікової селекції відбувся розподіл надвоє народу галів за ознакою, відомою в психології як “екстраверсія—інтроверсія”. Нагадаємо, що екстраверсія — це “тенденція до скерування уваги й інтересів на зовнішній світ; потреба активного впливу на ото­чуючу дійсність, поєднана з лег­кістю зав'язування контактів з іншими людьми; протилежність інтроверсії; одна з типологічних характе­ристик особи, виділених Карлом Густавом Юнгом” [48].

Закономірно, що в процесі переходу на нові землі і взаємодії з людністю Палестини галілеяни витворили новий тип ментальності, новий етнічний характер. Порівняно з українськими галами-авто­хтонами, галі­ле­яни суттє­во сильніше розвинули такі риси, як активність, відкри­тість, прак­тичність, організо­ва­ність, здатність до швидкого реагування, рішучість. Ці риси характеру були просто необхідні для вижи­вання в неспокійних, сповнених небезпек умовах Палестини. Вони були відшліфовані в результаті:

1) складного і нерідко конфліктного спів­життя з юдеями, яким після розпаду імперії Соломона вдалося захопити Єруса­лим­ський духовний центр[49], і знайомством з жорст­кістю та надзвичайною регла­ментованістю їхнього “Закону”;

2) тісної взаємодії з Римом, з невблаганною логікою рим­­сько­го права і залізною дисципліною його військової організації (від 63 р. до н. е. Палестина належала до Римської імперії);

3) військового досвіду: “Цих бійців, — пише Флавій, — ніколи не можна було звинуватити у нестачі мужності... Коли армія Веспасіана йшла через Галілею, їй доводилось брати штурмом майже кожне село” [50]. “Боротьба проти римлян велась головним чином галілеянами[51].

З точки зору типології Юнга, колективна етнопсихіка українських галів-автохтонів описувалась соціотипом етико-інту­ї­тивний інтроверт (псевдонім — “Миротворець”), а етнопсихіка галілеян  — соціотипом логіко-сенсорний екстра­верт (“Адміні­ст­­ра­­тор”)[52]. Це взаємодоповнюючі (персонально сумісні, дуальні) проти­лежності — як ключ і замок, як кремінь і кресало. При тісному контакті дуальних соціотипів відбу­ва­ється надзвичайно інтенсивний і гармо­ній­ний ін­фор­ма­ційний обмін, який приводить до ви­віль­нення твор­чої активності обох сторін ду­альної взає­модії. “Адмініст­ратор” дає “Миро­твор­­цеві” по­ря­­док і рішучість, а “Миротво­рець” насна­жує “Адміністра­тора” своїми ети­кою, інтуї­ці­єю і перспективним мисленням[53].

Незабаром після вознесення Ісуса Христа почався все активніший вихід га­лі­леян з Палестини і повернення їх знач­ної частини (перехід) на свою пра­бать­ківщину в Північному Надчор­но­мор'ї. 

— Що ж їх спонукало до такого рішучого кроку, адже люди просто так не зриваються з насиджених місць?

Їх привела у рух заповідь Христа проповідувати Його вчення всім народам і усвідомлення галілеянами своєї ключової ролі у виконанні Божого плану перетворення людства.

2.3.4. Вихід галілеян з Палестини

Після Сходжен­ня Святого Духа на апостолів в П'ятдесят­ницю 34 року вони, у виконання повеління Христового, відпра­вилися у ті країни, на які їм вказав жереб. Апостол Андрій одер­жав Скіфію[54]. Нагадаємо, що Скіфією[55] протягом тривалого часу після зникнення цієї держави називали територію, яка в цілому збігається з територією сучасної України. Скіфія була однією з країн світу, у які пішли з проповіддю 12 апостолів і 70 учнів Христа — зрозуміло, не самі, а з численними помічниками, переважно також галілей­ського походження. Це була перша хвиля виходу галілеян з Палестини.

Слідом за нею пішла друга хвиля. Річ у тім, що знач­на частина галілеян глибоко сприйняли вчення Христа і сер­йозно поставилися до Його пророцтва про неминучість руйну­вання Єрусалима і грядущого геноциду, які мали відбутися ще протягом життя їхнього покоління.  Ті, які повірили в насування смертельної загрози, разом з дітьми і родинами почали органі­зоване переселення на землю прадідів. Вони йшли на північ через Сирію і Малу Азію, і це пояснює швидке поширення християнства саме на цих територіях: “Першою країною, яка цілком потрапила під християнський вплив, була Мала Азія... Вже в апостольські часи малоазійські церкви вражали своєю багаточисельністю; ми маємо точні відомості про більш чи менш великі громади, що виникли уже в другій половині (а деякі і з середини) I століття в Ефесі, Колоссах, Тарсі, Іконії, Лістрі, Лаодікії, Троаді, Пергамі, Смирні, Сардах, Траллах, Магнезії, Єраполі Фригійському, Фіатирі, Філадельфії і багатьох інших містах та містечках Малої Азії[56]

З погляду розгортання християнства Рим у ті часи виглядав далекою периферією. Центром же була населена галами-галатами (яких у літературі здебільшого позначають евфемізмом “еллінізоване населення”) Мала Азія, а згодом і  Надчор­номор'я, оскільки, згідно з цер­ков­ною історією, тут пропо­відували апостоли Андрій, Лука, Пилип і Павло.  Тож коли у 99 році н. е. єпископ Риму св. Кли­мент прибув у Крим, то застав там поважну громаду з двома тисячами хрис­тиянських родин і численними храмами як результат проповіді апостола Андрія[57], а згодом  сам заснував 75 нових церковних громад[58].  

До речі, згідно з “Діяннями апостолів” (11.26) назва “християни” вперше з'явилася в Антіохії Сирій­ській приблизно у 43 році. Проте протя­гом принаймні чотирьох наступних століть послідовників Христа найчастіше називали “галіле­янами”. Фактично, слова “галілеянин” і “християнин” вважалися майже синонімами, тобто в тодіш­ньому світі було ясне усвідомлення галілейської етнооснови християнства[59]. Самі ж християни нази­вали себе “віру­ю­чими”, “братами” або “святими”[60]. Автор “Першо­го послання Петра”, адресованого “вибраним переселенцям, розсі­яним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії”, так зверта­ється до християн: “Ви ж рід вибраний, царське священство, народ святий” (2.9).  Епітети “царське священство” і “народ святий” не були перебільшенням чи компліментом: галілеяни та інші  перші послідовники Христа справді усвідомлювали свою всесвітню місію носіїв боголюд­ського вчення, функцію священства для цілого світу. А оскільки найсильнішим аргументом є особистий приклад, то вони прагнули до святості за прикладом свого Вчителя.

Третя хвиля переселення галілеян на землі України пов'язана з тим, що почало збуватися пророцтво Христа щодо грядущого геноциду в Палестині (Матвій 24.2-22, Марко 13.1-31, Лука 21.5-24). Ознаки його наближення стали дієвою спонукою, яка мала зрушити з місця решту Христового народу. Як відомо, у 66 р. почалося перше юдейське повстан­ня[61]: в Єрусалимі пов­стан­ці підступно — порушивши клятву — перебили римський гар­нізон, вчинили різанину греків (точніше, грекомовних) у Самарії, Галі­леї і Зайорданні, розбили біля Бейт-хорона рим­ську армію, захопили значні навколишні тери­то­рії, зокрема Галілею[62].

Лють фанатичних повстанців боляче зачепила і галілеян, адже Галілея тоді просто кишіла греками і грецьку мову у ній можна було чути так само, як російську в нинішній Україні, окрім того, юдеї традиційно стави­лися до галілеян з пре­зир­ством, врешті, як і до всіх інших “гоїв” (не-юдеїв). А влітку 67 р. рим­ляни, відвойовуючи Галілею, знову знищували всіх підряд так, що Гене­заретське озеро почер­во­ніло від галілеянської крові[63].

Подальші події відомі: у 70 (за імператора Веспа­сіана) і 135 роках (за імператора Адріана) Римська імперія потопила в крові перше і друге юдейські повстання, зруйну­вала багато палестинських міст, зрівняла з землею Єрусалим (у 70 році, винищивши всіх його жите­лів) і фактично вчинила геноцид на більшості території Палестини[64]. Юдеям під страхом смерті було забо­ро­нено з'явля­тися в Єрусалимі, сам Єрусалим було перейме­новано на Aelia Capitolina (або Aelius Adrianus, на честь імператора Адріана, який належав до сім'ї Еліїв)[65], а Юдея була перейменована на римську провінцію “Сирія Палестина”. Оскільки галілеяни також були учасниками бойових дій (захи­щали свої поселення як від юдейських, так і від римських окупантів), то були змінені й галілейські топоніми[66], зокрема, Галілею римляни перейменували на Тиверіаду — за іменем Тиверії — столиці тетрарха Галілеї і Переї, названої так на честь імператора Тиберія. Відповідно, галілеян стали називати  тиверійцями-тиверцями (зовнішня назва).

Понад півстоліття майже суціль­­них війн і повстань, юдейського тиску і рим­сь­кого (починаючи від Нерона з 64 р.) переслідування християн змусили галіле­ян-тиве­рців масово покидати насидже­ні місця. Природно, що вони пішли на північ до етнічно близьких Каппадокії і Галатії, а далі рушили на прабатьківські землі При­кар­паття. Схоже, що основні хвилі галіле­ян-тиверців прибули у низов'я рік Прут, Дністер і Буг у I—II ст. н. е. Ця подія збігається з повідом­лен­нями про стрімке поши­рен­ня християн­ства на те­риторії Пів­денно-Західної Ук­ра­їни. Зо­к­ре­ма: “Від Терту­лі­а­на (160—230) знаємо про успіхи в хрис­ти­­я­ні­зації скіфських країв. У III ст.  поширю­ється хрис­ти­ян­ство в рим­ській провінції Мезія, тоб­то в нинішньому По­кутті (пів­ден­но-західна Ук­ра­­їна)..Свя­тий Ієронім (347—420) пише :  “Зимні країни Скіфії є спов­нені вогнем віри[67]. “Тиверці і уличі були християнами ще до Нікейського собору 325 року (апостол Пилип)[68]. Наприкінці III — на початку IV ст. вже існувала Скіфська єпархія, а її глава у 325 році був учасником Першого Вселенського собору[69], в якому також брали участь єпископи Кадм Боспорський, Пилип Херсо­неський і Теофіл Готфський[70].

Стрімке поширення христи­ян­ства напередодні виник­нення дер­жави антів підтверджується резуль­татами археоло­гічних розкопок. Наприклад, біля с. Чорнявка Новосе­лицького р-ну Черні­вецької обл. в куль­тур­ному шарі другої пол. IV – поч. V ст. н. е. знайдено атрибути раннього християнства. Особли­вий інте­рес викликає двосто­роння ливарна форма, з якої виготовляли хрестики завтовшки 4 мм з круглою ямкою для камінця чи емалі. Очевидно, що йдеться, як підтвердив український історик М. Брай­чевський, “про масо­ве міс­цеве виробництво[71]А якщо було масове виробництво, то, очевидно, був і масовий попит.

До переходу галілеян з Палес­тини в Україну прилучилась і значна частина галатів. Річ у тім, що “першою країною, яка цілком опинилася під християнським впли­вом, була Мала Азія[72], тобто Східна Галлія. Пересліду­вання християн, особливо при імпе­ра­­торах Нероні (64–68), Деції (250–251), Валеріані (257–280), Діо­кле­тіані та його наступниках (307–313) спри­яли витісненню християн за межі Римської імперії. Схоже, саме міграція стала головною причиною, що до III—IV ст. н. е. на території Малої Азії на зміну мові галатів прийшла грецька[73].

Таким чином, на тери­торії півден­но-західної України у II-III ст. н. е. від­булась дуальна взаєм­одія галілеян-тиверців (соціо­тип етно­пси­хіки “Ад­мі­ністра­тор”) з місцевим населенням (“Ми­ро­­тво­рець”), внас­лідок чого спо­чат­ку виникла Тивер, а згодом на території сучасної України постало могутнє об'єд­нання племен під назвою Антський союз.

2.3.5. Тивер — серцевина Держави антів

У результаті взаємодії дуальних етносів виникла потужна нація, в якій органічно поєднались свобода, повага до людини, віра в єдиного Бога і чітка державна організація. Згідно з легендами, антською державою керувала духовна каста укрів (мудреців) [74] . Тому це начебто була не просто держава, а Свята Земля, свого роду Мекка хрис­ти­­янського світу і центр європейської культури [75].

Таким чином, етнос галілеян-тиве­р­ців став батьків­ським етносом, який у II—III ст. вступив у етнотворчу взаємо­дію з материнським етносом. Галілеяни-тиве­рці — прямі нащадки сучасників, друзів і учнів Ісуса Христа — принесли в Україну живі спогади про втіленого Бога і його вчення, підкріплені страшним досві­дом виконання Його пророцтв. Відбулось запліднення  укра­їн­­ського етносу нового циклу (419—951). Приблиз­но через сто­ліття він народився під іме­нем народу антів, ім'я якого було про­сла­в­лене по всій  Євразії. За свідчен­ням гот­ського істо­рика Йордана, серцевиною Ант­ського (тобто богатир­ського) союзу була земля між Дніпром і Дністром[76], відома також як Тивер. З часом римська назва — “тиверці” — забулась, а залиши­лась самоназва “галілеяни—галичани”.

Після взаємодії галілеян з кіль­кісно переважаючим місцевим насе­лен­ням архе­тип “Адмініст­­ратор” поступово розчинився в етнічному морі “Миро­творця”. Нинішня Галичина — це типовий “Миротворець”, як і Україна в цілому. Що лишилось у сьогоднішніх галичан від їхніх предків-галілеян, так це незнищима, глибоко укорі­нена в свідомість і підсвідомість потреба в україн­ській держав­ності. Про це, серед іншого, засвідчили і Галицько-Волинське князівство (яке проіснувало ціле століття після падіння Києва у 1240 році), і безпрецедентний героїчний опір Української Повстанської Армії аж до кінця 1950-х років (знову війна на два фронти — як і 2 тис. тому в Галілеї),  і пасіо­нарність галичан у перші роки незалежності України, і навіть результати президентських виборів — коли галичани проявляли готовність терпіти будь-який режим, аби лише була українська держава. Лишився ще один незнищимий архетип  — культ матері Ісуса Христа галілеянки Діви Марії і вперте переконання у тому, що Христос був їхнім одноплемінником.

Як показав Микола Чмихов, початок нового 1596-річного циклу знаменує величезні соціальні перетворення. У нашому випадку формування нового українського етносу і держави Антів збіглося в часі з виникненням феномену слов'янства. Згідно з працями Йордана та інших тогочасних істориків, анти як найсильніші зі слов'ян розташовувалися між Дністром і Дніпром, між Чорним морем і Поліссям[77]. “Їхньою прабатьківщиною було, найімовірніше, межиріччя Вісли і Дніпра”, — пише видатний чесько-амери­канський дослідник слов'янства Франтішек Дворнік. “Одна їх частина, можливо, була керована сарматською верхівкою, званою антами...”[78]. Тобто з IV ст. на зміну самоназві “гали” приходить ім'я “слов'яни”.

2.3.6. Слов'яни — гали нової епохи

Відомо, що в давнину був звичай брати нові імена, якщо з людиною або народом відбувалися суттєві перетворення. Наприклад, у людей зміна імен відбувалась під час релігійних ініціацій — для позначення переходу з одного сакрального статусу в інший, напр., при сходженні на монарший чи церковний престол,  хрещенні, постригу в ченці тощо.  Заміна етноніму “гали” на “слов'яни” означала, що з народом відбулося радикальне перетворення, він здобув нові якості.

— І що означав новий етнонім?

Та те ж саме, що й попередній. Якщо коротко, то ім'я “гали” походить від “галас-голос-логос”, що позначає як голосистість, так і знання. Ці поняття є тісно пов'язаними, оскільки рівень мовлення (висловлювання), вищим проявом якого є пісенність, відбиває рівень мислення. Співучий народ називав себе галами за ознаками, які суттєво відрізняли його від інших народів — “голос” (співучість, милозвучність мовлення) і “логос” (мудрість, знання, інформація). Не випадково символом французьких галів був півень — “птах, що піє”[79].

Новий етнонім — слов'яни — позначав те ж саме, адже поняття “слово” якраз і означає мудрість, знання, мовлення, інформацію (“славний”, “слава”, “прославити”, “ославити”). Вірогідно, називаючи себе слов'янами (мудрими, красно­мовними), новий етнос стверджував, що він є носієм слова, тобто вищих знань, отриманих від Боголюдини за посередництвом народу Христа. Згодом так стали називати себе інші етноси, народжені в українському етнотворчому казані, тому “слов'яни” стало іменем суперетносу.

Додамо, що назва “гали” існувала давно, принаймні вже пророк Ісайя (8 ст. до н. е.) згадує Галілею як не-юдейську (“язичницьку”) країну (8.23).  Якщо вже в цей час гали опанували простори далекої Палес­тини, то очевидно, що їхнє народження у Північ­ному Надчорно­мор'ї відбулося раніше. Схоже, що “гали” — це була сукупна самоназва арійських племен попередньої 1596-річної епохи — від 1178 р. до н. е. до 419 р. н. е. Так що зміна самоназви “гали” на сукупну самоназву “слов'яни” ознаменувала перехід україн­ського геосоціального організму до нової епохи (419—2015).

Можна припустити, що перехід слов'ян до наступної епохи (2015—3611) також ознаменується цілком новим іменем або поверненням імені з якоїсь попередньої епохи, наприклад, арії (ярі, пасіонарні, сонячні, життєспроможні). Оскільки група племен з такою сукупною самоназвою прийшла на півострів Індостан у середині II тис. до н. е., то цілком можливо, що ім'я “ар'я” було суперетнічною назвою протягом циклу 2774—1178 до н. е. (хоча, скоріше всього, це вже було повторенням первинного імені від 55 ст. до н. е.).

Зі всього сказаного вище напрошується висновок, що на початку кожної 1956-річної епохи Україна породжує новий суперетнос: арії, гали, слов'яни. Яким буде наступний — після 2015 року? Все залежить від нас.

2.3.7. ВАРЯГИ

Україна як геосоціальний організм у IX—X століттях н. е. пере­жи­вала стан системної кризи, що було закономірним явищем в кінці чергового 532-річного періоду (419—951). Місцеве населення перебувало в стані соціальної дезорганізації, песимізму, безпорадності і, так би мовити, нульової пасіонарності. Серед народу все більше визрівало переконання, що наведення ладу в країні власними силами вже є неможливим. Цей пригнічений і безпорадний стан чудово відтворено літописом, згідно з яким десь після 862 року місцеві жителі заявили: “Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає; ідіть до нас княжити і володіти нами”. І не принципово, чи справді мало місце це відчайдушне покликання допомоги іззовні. Важливо те, що з погляду етногенетики Україна вже була цілком відкрита до запліднення персонально сумісним з нею чоловічим етносом.

Таким батьківським етно­сом стали варяги (“воїни”), етноге­не­тична взаємодія яких з українським етно­соціальним орга­ніз­мом відбу­лась у найсприятливіший для цього момент — час максимального загострення системної кризи.

Ментальність варягів добре вписується в соціотип, відомий в типології Юнга як “логіко-сенсорний екстраверт” (“Адміністратор”).

Щодо їхнього походження у дослідників немає одно­стайності, проте дедалі більше фактів свідчить про їхні витоки з українського “етнотворчого казана”. Варяги перебували у тіс­них стосунках з населенням Скандинавії і Балтики, проте не були норманами-вікінгами. Згідно з сучасними досліджен­нями, “варяги... говорили староукраїнською чи слов'янською мовою. Записи, залишені варягами, писані кирилицею, а не рунами, якими писали нормани. Маємо згадки, що серед варягів були хрис­ти­яни ще перед IX ст., тоді як нормани почали християнізуватися щойно в X і XI століттях. Як це сталося, що варяги-руси, якби вони були норма­нами, принесли в Русь-Україну не норманських, а руських богів? Як вони могли б відразу забути свого Одина-Водана? Ніколи не згадувати про Валькірію, Валгаллу, богиню Фрею чи Еду? Звідкіля вони могли знати про Перуна, Дажбога, Сварога, Хорса та інших богів? Коли подивитися на статуї варязьких і норманських богів, то бачимо разючу різницю. Перун — русько-варязький бог, з вигляду типовий гал або рус. Це стрункий вусач, безбородий, елегантний молодець. Óдин  — норманський головний бог — це одно­оке страховище з величезною сірою бородою у товаристві двох воронів Ґуґіпа і Мупіпа та двох вовків Ґері та Френчі. Óдин — це бог перемоги і людських жертв. За нор­ман­ською теорією виходило б так, що норманські вікінги, прийшов­ши в Русь-Україну, змінили своє ім'я з вікінгів на варягів, змінили свою віру — відцуралися свого германського бога Óдина й прийняли руського Перуна, також змінили свою мо­ву  тощо. Греки знали вікінгів-норманів, але знали й русів-варягів[80].

Як відомо, варяги були торговцями і воїнами, активність яких охоплювала на лише Балтію, а й всю Середню і Східну Європу включно з Візан­ті­єю. Нерідко вони виступали в ролі найманого профе­сій­ного війська. Саме від цьо­го й походить їхня назва — “варяги”, що означає “вої­ни”, “захисники” (від древ­нього кореня “вар”, наприк­лад “варта”, “варто­вий”; словенське “varuh” — хоро­нитель, опікун, захисник; англійське “war” — війна, “warrior” — воїн). Цікаво, що в релігії зоро­астризму, яка була поширеною се­ред арій­ських племен, третій ангел називався Кшатра-Вайріа (Кшатра — лицар, Вайрія — воїн) — опікун металів, з яких роблено зброю — ангел лицарства — ангел полян. За християнства цей ангел — архістратиг Михаїл — став опікуном Києва[81].

Контакт доповнюючих протилеж­ностей — українського “Миротворця” і варязького “Адміністратора” — виявився дуже плідним і мав ознаки дуальної взаємодії. За словами історика, варяги і київські “луччі люди” (місцева еліта) швидко “прийшли до порозуміння, так що варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь. Варяги увійшли в місцеву панівну верству, що прибрала ім'я Русі, — і зайнялися новою органі­за­цією державного життя. ...Заслуга варягів була в тому, що вони з'єднали країну в одну цупку цілість, УВІЛЛЯЛИ В ДЕРЖАВНИЙ ОРГАНІЗМ НОВИЙ ФЕРМЕНТ, ожи­вили його і під­штовхнули до нової твор­чості”. Київські “луччі люди”, продовжує автор, на якийсь час були частково відсто­ронені від державного про­во­ду, проте утри­му­вали свій вплив на державну полі­тику в ролі дорад­ни­ків та екс­пер­тів. “За пізні­ших ча­сів, коли ва­рязька експансія затихла, їм ви­пало знову взяти кермо держави[82].

Приблизно через століття після запліднення українського материн­ського етносу варязьким чоловічим началом наро­дилась потужна і висо­кокультурна держава, найбіль­ша в Європі і відома на весь світ як Київська Русь. Її вихід на історичну арену супроводжувався пасіонар­ним спалахом в усіх сферах людсь­кого життя, а це є характерною ознакою народ­ження нового етносу,  нової етносоціальної істоти.

Проте не будемо переоцінювати значення варязь­кого елементу. Пам'ятаймо, що основу нової державної орга­ні­зації заклала велика княгиня Олена-Ольга, що спиралась на слов'янські традиції. Варязьку організованість, експан­сивність і рішучість вона облагородила світлом мудрості, справедливості та відповідальності перед Богом і людьми. Важливим чинником адміністративних успіхів  Ольги було те, що згідно з типологією Юнга вона, вірогідно, була “логіко-сенсорним екстравертом” (псевдонім — “Адміністратор”)  і за своєю природою належала до арійської варни кшатріїв. Через багато століть мудрий Григорій Сковорода міг би сказати, що вона займалася своєю спорідненою справою, тому й досягнула таких успіхів. Сьогодні ми можемо додати, що вся діяльність великої княгині Ольги була маніфестацією арійської ідеї свободи, творчості й особистої жертовності.

2.3.8. ЛИТОВСЬКЕ ЛИЦАРСТВО

Народження українського етносу нового 532-річного циклу (1483—2015) відбулось завдяки батьківському етнічному орга­ніз­му, що сформувався, як і у випадку з варягами, на теренах Балтії. Литовські племена, як і варяги, були вихідцями з україн­ського “етнотворчого казана”. За сучасною класифікацією, вони належать до індоєвропейської групи балтів[83].

На сьо­год­нішні часи литовська мова краще інших живих індоєвро­пейських мов зберегла архаїчні риси в фонетиці і морфології[84].

Інтегральна етнопсихіка сучасних литовців описується соціотипом логіко-сенсорний екстраверт (за типологією Юнга), псевдонім — “Адміністратор”.

Литовська військово-управлінська верства, яка, власне, і стала батьківським началом нового українського етносу, сфор­мувалась у смертельних війнах з Ливонським і Тевтон­ським лицарськими орденами в першій половині XIII століття: “Найбільш запізнене у своєму розвитку в своїх глухих лісах, найбільш відстале між усіх народів цієї сім'ї плем'я литовське було загрожене під той час в самім своїм існуванні німецьким рухом в литовськім краї. Напружуючи всі сили у боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусідніми слов'янськими, більш культур­ними краями” [85]

На тлі гартування литовського військово-організацій­ного начала державна організація Київської Русі все більше занепа­дала. В середовищі князівської династії, за словами істо­рика, “не стало талановитих одиниць, що вміли б управ­ляти вели­кою країною” [86]. Як наслідок внутрішньої дезорганізації у 1240 році монголо-татари захопили Київ, а рівно через сто­ліття — у 1340 році, зі смертю князя Юрія Тройденовича — втратило незалежність і Галицько-Волинське князівство. Системна криза досягла максимальної гостроти.

Для України це означало, що вона у точно визначений термін відкрилась для взаємодії з персонально сумісним батьківським началом. Як і у випадку з літописним закли­кан­ням варягів, місцеве українське населення “само зі своєї волі закликало до себе литовських княжат” [87].

Ось як історик описує процес зачаття нового україн­ського етносу: “Литовські княжата, засідаючи по українських і біло­руських землях, прагнули у всім  приноровитися до місце­вого життя. Вони старалися якнайменше вносити змін у місцеві обставини: “ми старини не рушаємо, а новини не вводимо” — було їхнім правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, й по змозі старалися далі продовжувати давніше заведені порядки місцевого життя. З другого ж боку, громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з віджи­лими, докучливими княжими відносинами старої дина­стії, а навіть у громадах, що свого часу виривалися з-під княжої влади і піддавалися під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина... Прикро було тільки князям зрікатися свого панування, але й тут часто укладалося так, що й ці князі зіставалися на своїх волостях, тільки мусили признати над собою владу литовського князя, що засідав у столиці їхньої землі”.

У результаті українські землі переходять під владу литовських князів “одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, без ґвалту і крику” [88] (порівняйте з “варязьким варіантом”: “Варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь...” [89]).

На перший погляд видавалося, що литовська держава — це просто продовження Київської Русі. Але в дійсності литов­ське лицарство внесло ґрунтовні зміни в життя нашого краю, хоча фактично йшлося лише про одну його сферу — державне управління: “Велике князівство Литовське відрізнялося від дав­ньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя... Зате Литва дава­ла українським князям і панам широке право участі в централь­них державних установах і урядах. Вони належали до велико­кня­жої ради і через те мали вплив на всі державні справи, посідали найвищі місця в адміністрації і війську, аж до становищ міністрів і гетьманів, — мали становище цілком рівнорядне з корінними литовцями. Разом з тим здобули окремі соціальні права — звільнення від різних данин, право утри­му­вати свої військові частини і виступати на їх чолі у військовий похід, право мати провід серед населення своєї землі. Їхню гордість підносило те, що їхня мова була державною мовою, а їхня церква мала упривілейоване стано­вище. Україн­ська аристократія почу­ва­ла себе співгосподарем у великій Литов­ській державі. Тому, не­зва­жаючи на те, що литовські великі князі безоглядно виступали про­ти всяких автономістичних тенденцій, — українські князі і пани  були глибоко прив'язані до литовської держави, служили їй зі щи­ро­го патріотизму, обороняли і дбали про її розквіт та могутність ” [90].

Наприкінці правління великого князя Ольґерда (1341—1377) населення Литовсько-Руської держави на 90% скла­далося з української і білоруської людності, тобто литовці становили лише десяту частку населення (ще один привід згадати про “малу заквас­ку, що заквашує все тісто”[91]). Джерелом права у державі стала “Руська Правда”, державною мовою всюди була староукраїнська мова, повсюдно панувала українська культура і православна віра. Литовська держава запліднила Україну новими управ­лінськими підходами, згідно з якими твердий дер­жавний порядок не придушував людської свободи і творчості, але ставав її гарантом і захисником.  Не менш великою заслугою литовського лицарства є те, що воно організувало захист Укра­їни від татарських орд і, таким чином, дало можливість народ­ному організму певний час розвиватися у відносному спокої.

Після смерті Ольґерда (1377) Литовсько-Руська держава увійшла в смугу нестабільності, але головне вже сталося — відбулось зачаття нового етносу, який народився рівно через століття, а саме у 1480-х роках — на початку нового 532-річного періоду. Його становлення відбувалось у постійних війнах і повстаннях, тому він прославився у світі як Народ козаків[92]. Йому не вдалося на тривалий час створити стабільної держав­ності, але це надає йому особливої розумової пластичності та відкритості до творення принципово нових моделей державної організації. Ця риса може виявитися незамінною для побудови української держави нової епохи. Епохи, яка має розпочатися у 2015 році.

2.4. Геосоціальний організм “Україна”

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.

Святий Матвій, 5.9

Фактично ми простежили народження, становлення і згасання трьох етносоціальних організмів — народу антів, народу русичів і народу козаків. Вони розвивалися на території  України протягом останнього 1596-річного циклу, після слов'янського пасіонарного спалаху, спричиненого сприйняттям Христового вчення. При цьому Україна виступала в ролі планетарної геосоціальної істоти, Великої Матері, яка кожні 532 роки народжувала нових дітей-етносів. Природно, що етноси, які розвивались на території України, успад­ковуючи мову, культуру, традиції, соціотип і генофонд своїх попередників, були українськими етносами.

2.4.1. Українські етноси та їхні держави

Микола Чмихов відстежив лінію з дев'яти справжніх дер­жав, створених цими етносами, — починаючи від XXVIII ст. до н. е. Очевидно, що українські етноси народжувались і раніше, про­те вони, вірогідно, не мали державної організації в рамках нинішніх уявлень про державу як механізм панування одних над другими.

Проте повернімось до питання про вік українського народу. Етногенетика дає на нього відповідь: протягом багатьох тисячоліть на території сучасної України кожні 532 роки народжувався новий етнос; всі ці етноси послідовно виростали один з одного, будучи поколіннями-спадкоєм­цями неперервного роду. Незважаючи на подібність мови, культури, звичаїв і стереотипу поведінки з незмінним соціотипом (“етико-інтуїтивний інтроверт” або “Миротво­рець”), всі вони були самостійними етносоціальними істотами — подібно, як син і дочка, мати і батько, дід, прадід, прапрадід і так далі.

Існує органічний зв'язок між територією України і етносами, які на ній народились, зростали і вмирали[93]. З одного боку, Україну як геоприродний комплекс неможливо зрозуміти без її автохтонного населення; з другого боку,  життя цього населення формується під потужним впливом природи України. Тому етноси, які народились і жили на тери­торії України, є органічною складовою (підсистемою) цілісного геосоціального організму. Цей організм ми нази­ваємо Україною, а його етнічні підсистеми — українськими етносами. З цієї точки зору, буде коректним вважати, що історія генетичної лінії (роду) українських етносів — це історія геосоціального організму “Україна”. Звертає увагу те, що державотворення на території Укра­їни безпосередньо пов'язане з особливою активністю антів (Антський союз) і полян (Київська Русь). Як ми вже знаємо, ці дві назви означають те ж саме — “богатирі”, “воїни”, “герої”. Подібно, що тут ідеться про виконання протягом тисячоліть певної системо­утворюючої функції, починаючи від арійських кшатріїв і закінчуючи козаками.

Тобто “кшатрії”, “анти”, “поляни”, “козаки” — це назви носіїв ФУНКЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ українського геосоціального організму. Фунда­мен­тальним принципом успішності її вико­нання вважався органічний зв'язок з рідною землею. Уявлення про силу, яку дає рідна земля, зафіксоване у міфі про Антея. “Антей — син Посейдона (символом якого є тризуб) і Геї (богині землі), найвродливіший і наймогутніший поміж гіган­тами. Він був нездоланний, доки торкався матері-Землі, від якої черпав нові сили. Образ Антея є символом наснаги й сили, що їх дає людині зв'язок з рідною землею, з рідним народом[94].

Геосоціальну істоту “Україна” ми розглядаємо переду­сім у зв'язку з її автохтонними етносами. Значно більше етносів, для яких вона була матір'ю, розійшлися по світах і створили явище, відоме в науці як індоєвропейська спільнота. Тому, якщо поглянути ширше, то Україна — це животворче ядро Індо-Європи.

Генеалогія українських етносів християнської ери

2.4.2.   Фізіологія етнотворення

Будь-який етнос, який нещодавно народився, не має етно­ста­те­вих ознак, тобто у своїй поведінці він органічно поєднує потен­ції чоловічого і жіночого начала — його етнічна стать пере­буває у прихованому (латентному) стані. Вона поступово виявляється по мірі становлення (дорослішання) етносу. В істо­рично короткий період кризи, коли стоїть питання життя або смерті етносу, його статева спеціалізація виявляється особливо яск­раво. Виразне виявлення в етносу статевих ознак (системної спеціалізації “чоловіче—жіноче”) — це симп­том його втягу­вання в трансформаційну системну кризу.

Треба сказати, що напередодні зачаття нового етносу в стані системної кризи знаходиться не лише жіночий, а й чоловічий етнос: згадаймо, що галілеяни-тиверці в цей час були вигнанцями, варяги швидко розчинялися серед населення Європи, а маленька Литва вела смертельні війни із західними сусідами. Тобто всі ці чоловічі етноси реально могли зникнути, як зникали тисячі інших (люди здебільшого лишалися, але етноси вмирали). У них було лише два виходи — або етнічна смерть, або продовження життя в новій, зачатій ними істоті.  Так само і перед жіночим організмом у період системної кризи гостро постає питання життя чи смерті — про це свідчить загальний хаос, який передував утворенню держави Антів, Київської Русі і Козацької України.

Новий етнос народжу­ється не відразу ж після зачаття. Три українських етноси, які народилися протягом останньої 1596-річної епохи (419—2015), проходили визрі­ван­ня протягом  приблизно одного століття. Ймовірно, що швидкість такого “внутрішньоутробного розвитку” залежить від інтенсив­ності інформаційного обміну всередині новоутвореного етнічного зародка. При сучасному рівні розвитку транспорту, телеко­му­нікацій і всепроникаючого впливу засобів масової інформації (тобто за умов, коли інтенсивність інформаційного обміну зросла в тисячі разів) час від зачаття етносу до його народ­ження визначається простою зміною поколінь його духовної, владної, бізнесової і професійної еліти, тобто може становити всього 10—15 років. Таким чином, ми входимо в епоху, де швидкість формування нового етносу зростає на порядок: в минулому — одне століття, а нині й у майбутньому — одне десятиліття.

А тепер спробуймо узагальнити, в чому виявляється подібність між народженням людини і народженням етносу.

 

Людина

Етнос (“велика людина”)

1

Зачаття відбувається внаслідок взаємодії чоловіка і жінки

Зачаття відбувається внаслідок взаємодії етноса-чоловіка і етноса-жінки

2

У момент зачаття яйцеклі­ти­на є непорушною, а сперма­то­зоїд активно рухається

У момент зачаття жіночий етнос знаходиться на своїй території, а чоловічий етнос приходить іззовні

3

Розміри яйцеклітини в тисячі разів перевищують розміри сперматозоїда

Розміри материнського етносу можуть в тисячі разів перевищувати розміри батьківського етносу

4

Запліднення яйцеклітини відбувається в період овуляції з циклічністю в

28 днів, що збігається з періодом обертання Місяця навколо Землі (Місяць виступає в ролі зовнішнього годинника-синхронізатора)

Запліднення українського етносу-жінки відбувається в період етно­ову­ляції — кожні 532 роки, що визначається повторенням  конфігурації “Сонце—Земля—Місяць”[95](сонячно-місячний годинник-синхронізатор)

5

Яйцеклітина і сперматозоїд мають бути генетично сумісними (передусім належати до одного біологічного виду)

Жіночий і чоловічий етноси мають бути психологічно сумісними (належати до одної раси і, скоріше всього, бути дуальними соціотипами)

6

Період від зачаття до народження становить приблизно 9 місяців

Тривалість періоду від зачаття до народження залежить від інтен­сивності міжлюдської взаємодії і в минулому стано­вила приблизно

1 століття, а в сучасну інформа­ційну епоху становить 10—15 ро­ків (зміна поколінь еліти)

7

Якщо зачаття не відбу­ва­ється, то сперматозоїд і яйцеклітина гинуть

Якщо зачаття етносу не відбуваєть­ся, то чоловічий і жіночий етноси гинуть як системи

Подібність людського і етнічного зачаття

Усі наведені вище чіткі закономірності етнотворення властиві Україні як природному центру творення арійської (індоєвро­пейської) спільноти. По мірі віддалення від центру до периферії ці закономірності стають менш чіткими і важче надаються до наукового дослідження.

2.4.3. Формула українського Фенікса

Сто разів Русь відроджувалась і сто разів її руйнували від півночі до півдня.

Велесова книга

Як ми вже знаємо, в процесі розвитку українського геосоціаль­ного організму одна частина його людності залишалась на місці, а інша переселялась на нові зем­лі. Протягом тисячолітньої селекції автохтонне насе­лення України, більше схильне до внутрішньої активності, чим зовнішньої експансії, набуло специфічної ментальності, яка описується соціотипом “ети­ко-інтуїтивний інтроверт” (псевдонім “Миротворець”) і постійно відтворюється в нащадках.

Інша частина, більше схильна до подорожей, пригод, зовнішньої активності і гострих відчуттів, у процесі мандрівок та колонізації нових земель закріпляла і посилювала ознаки екстравертованості[96]Судячи з усього, вони викристалі­зовувались у етнопсихіку з соціотипом “логіко-сенсорний екстраверт” (псевдонім “Адміністратор”) [97].

“Миротворець” і “Адміністратор” є дуальними соціо­типами, тобто взаємодоповнюючими, персонально сумісними протилежностями. При їх взаємодії відбувається гармонійний і надзвичайно активний психоенергетичний обмін, що приво­дить до виникнення нової системної якості, при якій 1+1=10.

Історичний аналіз свідчить, що деякі етноси, які в мину­ло­му покинули Україну, через багато століть знову повертали­ся на свою прабатьківщину. Якщо ці, вже сформовані етноси: 1) на­бували ознак чоловічого начала; 2) поверталися на Україну в кінці 532-річного періоду (в момент етноовуляції), 3) мали ментальність із соціотипом “логіко-сенсорного екстраверта” (“Адміністратор”) і 4) налагоджували дуальну взаємодію[98] з місцевим українським населенням,  — то вони давали початок новому українському етносу, що супроводжувалось потужним пасіонарним спалахом.

Отже, маємо українську реалізацію класичної схеми “теза — антитеза — синтез”: цілісність єдиного етносу → розділення етносу на автохтонів і діас­по­ру → повернення найактивнішої частини діаспори і народження нового етносу” — це формула безсмертя України, її унікальної здатності до самовідтворення, оновлення і перенародження.  

Нам пощастило жити в особливий час, коли космічний годинник повідомляє благу звістку: незабаром в Україну увіллється свіжа кров і відбудеться зачаття нового етносу, який до 2015 року народиться у вигляді української нації нової епохи. 

2.4.4. Четверта хвиля

Але що це за “свіжа кров”? Хто виступить у ролі чоловічого етнотворчого начала — четвертого за час християнської ери — услід за галілеянами, варягами і литовським лицарством? Сьогодні на це питання вже можна дати тверду відповідь. Дивовижно, що ця спільнота так і називається — Четверта хвиля. Саме так позначають українців, що виїхали за кордон протягом останніх 10-15 років.  

На сьогодні це найдинамічніша частина українського народу. І справа не лише в тому, що у них вистачило сміливості й волі подолати міждержавні бар'єри і відчайдушно стрибнути у невідоме. Найважливіше, що вони зіткнулися з ЧУЖИМИ культурами і державними системами, то ж тепер можуть об'єктивно оцінити СВОЄ зі всіма його перевагами і недоліками. При цьому вони перебувають у тісному зв'язку з Батьківщиною, адже тут лишилися їхні родичі та друзі, діти і батьки. І де б вони не перебували на планеті Земля, їхні душі нерозривно пов'язані з Україною. Тут їхня любов і їхня доля, тут їхнє майбутнє.

Наднапружена, немислимо важка праця в середовищі ділового та прагматичного Заходу змінила їхню ментальність. Цікаво, що після пережитого на чужині випробовування люди повертаються на Батьківщину великими її патріотами. Важливу роль відіграє не лише перебування в чужорідному мовному і культурному середовищі, а й відсутність звичного для організму харчування. Справді, щоб щось оцінити, треба його на якийсь час втратити. Від українських емігрантів можна почути дивовижні розповіді про те, що на чужині їжа зовсім не смачна, і що ми, в Україні, навіть не уявляємо собі, наскільки смачними є українські хліб, сало, молоко, сметана, навіть халва.

Повторимо, що перехід України на вищий рівень розвитку здійснювався через народження нею нового етносу. Це відбувалося на початку кожного 532-річного геокосмічного циклу: 419 р. — анти, 951 р. — руси, 1483 р. — козаки. Народженню кожного українського етносу передувало етнічне зачаття, яке відбувалося внаслідок злиття чоловічого і жіночого етносоціальних організмів. У згаданих вище циклах батьківськими організмами були галілеяни, варяги і литовське лицарство, а материнськими — автохтонне населення України.

— Що штовхало їх назустріч одне одному?

Нестерпність існуючого стану речей і загроза знищення. Окремо один від одного вони були приречені на страждання і смерть, а от зливаючись у новій етносоціальній істоті здобували нові системні якості, небачену життєву силу і цивілізаційну перспективу.

Перед реальною загрозою знищення українські автохтонні етноси опинялися в кінці кожного 532-річного циклу :  це і поразка у війні з готами у 4-му столітті, і міжусобиці після розвалу держави антів у 8-му столітті, і беззахисність перед монголо-татарами у 13-му столітті (якби останні прийшли в Україну на 2—3 століття раніше, то їх би перерізали як баранів і на цьому б їхні “подвиги” закінчились).

Продовженням цього ряду є нинішня ситуація в Україні: розвал економіки і соціальної інфраструктури, надзвичайна залежність від Росії і Заходу, величезні зовнішні борги, параліч державного управління, різке зменшення народжуваності, понад чотирьохмільйонне скорочення населення.

Характерний момент: під час попередніх криз значна частина населення України або винищувалась, або забиралась у рабство. Сьогодні маємо фактично те ж саме, лише у безкровний спосіб. Хто слабкіший — той вмирає від хвороб і стресів. Велика кількість інтелек­ту­ально активних людей виїхала за кордон, зокрема завдяки енергійній політиці Заходу з “відкачування мізків”. До 7 мільйонів українських заробітчан щорічно знаходяться за межами України в умовах економічного рабства.

Деякі форми рабства взагалі лишилися без змін: після розпаду СРСР з Укра­ї­ни виїхало понад 400 тисяч жінок, з них до 100 тисяч, згідно з офіційною статистикою, знахо­дяться у становищі сексуальних рабинь. Те, що під час Четвертої хвилі на заробітки поїхали переважно жінки (раніше це була чоловіча справа), свідчить про те, що заради виживання Україна задіяла останні резерви.

У ще гострішій кризі перебуває еміграція Четвертої хвилі, викинута на Захід у пошуках засобів для існування. Здебільшого вона малоосвічена, без знання мов, неорганізована, з низькою національною свідомістю. Їй важко адаптуватися до чужого середовища, та вона й не дуже намагається це робити, бо має намір повернутися на Батьківщину і зберігає українське громадянство. Вона надінтенсивно працює на найважчих роботах, але лише для того, щоб підтримати свої родини в Україні, назбирати трохи грошей і повернутится додому. Найважче в Португалії, Іспанії та Італії, де на сьогодні, за приблизними підрахунками, перебуває відповідно 300, 500 і 700 тисяч українців.

Дехто взяв з собою дітей і був готовий страждати заради їхнього майбутнього у країні поселення, проте зіткнувся з шокуючою несподіванкою: діти легко переходять на чужу мову і відчужуються від батьків. Очевидно, що діти зможуть адаптуватися до своєї нової “батьківщини”, але чи залишаться вони українцями? Це болюче питання спонукає батьків навчати дітей в Україні, самим залишаючись за кордоном, а то й вимушено повертатися додому. Проблема швидкої асиміляції ускладнюється прірвою, яка розділяє новітніх емігрантів від післявоєнної еміграції.

Якщо Четверта хвиля не зможе подолати нинішню кризу, то її неминуче чекає швидка асиміляція (протягом одного покоління), напіврабська праця і безправне становище людей третього сорту. Те ж саме можна сказати про українців, що лишилися в Україні, з невеликим уточненням — їхнє вмирання буде повільнішим.

Шлях подолання кризи захований у нашій історії, в закономірностях пульсуючого розвитку українського геосоці­аль­ного організму. У 2015 році починається новий 532-річний етнотворчий цикл. Це значить, що незабаром на святій землі України має народитися новий український етнос, нова українська нація, нова українська держава. Але спочатку має відбутися етнічне зачаття.   

— Яким має бути чоловіче начало, що воно має робити?

Погляньмо на попередні батьківські формації — галілеян, варягів, литовців:

1. Вони поверталися в Україну як добре організована сила, як колективний носій передових технологій управління.

2. Вони усвідомлювали своє призначенння, мали свою ідеологію й активно втручалися в політичні процеси України.

3. Вони були носіями ментальності з соціотипом “Адміністратор” (логіко-сенсорний екстраверт), головними цінностями якого є самодисципліна, планомірність, чесна високоякісна праця, воля до енергійного подолання будь-яких перешкод, а життєве гасло — “Боротьба з хаосом”. Цей соціотип є психологічним доповненням до соціотипу “Миротворець”, який в цілому описує ментальність автохтонного населення України. 

4. Вони налагоджували продуктивну співпрацю з тією частиною автохтонного населення України, що була найбільше зацікавлена в реформах і наведенні порядку.

Зі сказаного випливають чотири напрямки дій для Четвертої хвилі.

1. Самоорганізація, налагодження внутрішніх зв'язків, плекання відчуття цілісного колективного організму.

2. Розробка науково-світоглядної бази і налагодження інформаційно-просвітницької роботи через друковані та електронні видання (журнали, газети, теле- і радіопрограми, інтернет-сайти). Особливо перспективним виглядає створення газети для українців усього світу з виданням локалізованих версій, у тому числі для південно-західної Європи (Іспанія, Португалія, Італія) та України.

3. Плекання в середовищі Четвертої хвилі субкультури на базі соціотипу “Адміністратор” (логіко-сенсорний екстра­верт) шляхом навчання, консультацій, залучення до спільних проектів, радикальної зміни іміджу цієї хвилі еміграції, розвитку у неї національної самосвідомості та самоповаги.

4. Створення в Україні власного дрібного і середнього бізнесу (цей процес уже почався), власних інформаційно-аналітичних, культурно-мистецьких, військово-спортивних, бізнесових, відпочинково-туристичних та інших структур, практична реалізація давнього українського принципу “Свій до свого по своє”.

Скоріше всього, що післявоєнна діаспора вже не зможе активно втручатися у внутрішньоукраїнські процеси, зате зможе лобіювати українські інтереси в країнах поселення. Ініціювання ж в Україні цивілізаційного переходу — це призначення Четвертої хвилі. У цій справі найбільшим потенціалом володіє діаспора в Італії, Португалії та Іспанії, оскільки вона найчисельніша і у своїй масі орієнтована на повернення додому. Проте стати потужною етнотворчою силою вона може лише за активної участі нової еміграції США та Канади, яка є найбільш інтелектуальною та організованою. Втішає те, що розвиток подій розвивається саме в цьому напрямі.

— Наскільки реальними є перспективи перетворення еміграції Четвертої хвилі на український субетнос з ознаками активного, батьківського начала?

Є кілька дуже сприятливих моментів.

1. Ідеологія. Четверта хвиля еміграції знаходиться в умовах інформаційного вакууму, що створює унікальні умови для масового сприйняття нею ідеології Великого Переходу. Населенню України, за винятком інтелектуальної еліти, це зробити значно важче, оскільки воно постійно знаходиться під пресом ворожої дезінформації, зомбування та інформаційного забруднення.

2. Організація. Четверта хвиля еміграції вирвана з колишніх організаційних форм і перебуває в стані максимально можливого організаційного розпорошення. Цей хаос створює ідеальні умови для ефективного залучення їх до нової української організації. Знову ж таки, в Україні це зробити незмірно важче, оскільки спочатку треба буде вирвати людей з існуючих структур, здебільшого неефективних, роз'єднаних і керованих чужинцями.

3. Технологія. Організаційне об'єднання Четвертої хвилі, оскільки воно робиться “з нуля”, можна здійснити на базі найновіших технологій менеджменту та комунікацій, зокрема інтернет-технологій. Більше того, саме з інтернету і треба розпочинати розбудову організації, оскільки “в мережі” знаходяться найактивніші та найрозвиненіші українці, що стануть першими “центрами кристалізації” нової спільноти. До речі, саме діаспора Четвертої хвилі є найактивнішим читачем журналу нової еліти “Перехід-IV” www.perehid.org.ua та “Народного Оглядача” http://observer.sd.org.ua.

Але для того щоб здійснилося етнічне зачаття, мають відбутися зміни в самій “етнічній яйцеклітині”, тобто в Україні. Характер цих змін підказують деякі аналогії з царини ембріології. Відомо, що зачаття проходить у дві фази:

1) Спочатку відбувається акти­вація яйцеклітини — завжди внаслідок зовнішніх впливів: дотику сперматозоїда, зовніш­нього підви­щення температури, хімічного чи механічного подраз­нення.  Явище активації полягає в тому, що неймо­­вір­но швидко (протягом кількох хвилин) відбувається переструк­туруван­ня яйце­кліти­ни. Після завершення акти­вації яйцеклі­тина стає готовою до сприйняття батьківського начала.

2) На другій фазі відбувається внесення в яйцеклітину генетичного матеріалу батька і зачаття нової істоти.

Схожа ситуація з материнським етносоціальним організмом — у ньому має виникнути нова структура, можна сказати, новий український субетнос, готовий до дружньої  взаємодії з чоловічим субетносом.  Вірогідно, що початковою формою такого структурування стане мережа читацьких клубів “Перехід-IV”. Якщо продовжити аналогії, то батьківський і материнський субетноси обов'язково повинні полюбити один одного і прагнути об'єднатися в цілісну організаційно-духовну структуру.

Неважко також передбачити, що при зачатті нового етносу організація Четвертої хвилі буде носієм організаційно-вольового імпульсу, тоді як духовно-вольовий імпульс має генеруватися в Україні (що, врешті, вже почалося, підтвердженням чого є ця книга).

Нова спільнота народиться і розвиватиметься подібно до того, як з маленького зернятка, з насінини виростає могутнє дерево. Сутність цієї насінини розкрита у вченні Христа. Згідно з євангельською символікою, образи “насіння”, “зерна” та “хліба” позначають знання, які йдуть від Сина Божого.  Глибше дослідження дозволяє зробити уточнення: “хліб” — це розгалужена система істинних знань про природу Людини і Всесвіту, а “зерно” — це компактний світоглядний фундамент цієї системи, її системоутворюючий каркас, головні поняття і принципи.

Активація України почнеться відразу ж, як тільки у нашій свідомості народиться і почне проростати це світоглядне зерно. Згадайте Христову притчу про сіяча (Лука, 8.4-15): “Зерно, яке впало на добру землю, вродило сторицею”. Так от, щоб наша душа стала добрим ґрунтом для зерна істинних знань, її треба очистити від бур'янів. Справа не проста, оскільки є ворог, який таємно засіває в нашу свідомість “кукіль” (Матвій, 13.25). Сучасною мовою це називається “інформаційна війна”.

Дивлюсь на все бадьорими очима.

Нікого і нічого не боюсь.

Ніхто мені поганого не вчинить.

Адже мене оберіга Ісус.

На радість обертаю сум тривожний.

Гартую духа серед перемін.

Щоб видіти, як у людині кожній

Велично сяє всеосяжний Він.

Його цілющий образ невгасимий

Усесвітом у серці вироста. —

Здобуду право зватись Божим Сином,

Наслідуючи вічного Христа.

А в час мого останнього змагання,

Щоб зміг я вийти з-за тілесних ґрат

І перейти у вічність бездоганно,

За мною прийде Він, як Старший Брат.

Василь Мороз, 1995

3.            Війна за розум

Якщо головним простором війн минулих століть була земля, а у 20 столітті велике значення мали вода і повітря, то бойовий простір сучасних і майбутніх війн  — це передусім ноосфера, розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності. Але почнемо з відповіді на запитання “Що таке війна?”.

3.1. Тихо! Іде війна!

Якщо давати узагальнююче визначення, то війна — це рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки супротивника у потрібному напрямку. Людство знає величезну різноманітність способів бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних видів. Стисло розглянемо їх у порядку збільшення ефективності.

3.1.1.  Технологічно-силова війна

Найпримітивнішою формою зміни поведінки людини, групи людей чи народів було і є технологічно-силове (надалі — силове) протистояння за допомогою кам'яних сокир, мечів, списів, вогнепальної зброї, літаків, ракет, лазерів, радіоелектронних засобів, комп'ютерних вірусів тощо. Спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, скажімо, у вигляді тероризму, в т. ч. комп'ютерного.

3.1.2. Економічна війна

Значно ефективнішим і водночас безпечнішим способом змінити поведінку супротивника є економічна війна. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом для керування людиною, народом, цивілізацією. Це зброя другого рівня ефективності. Прикладом її застосування є економічні санкції, “антидемпінгові розслідування”, нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.

3.1.3. Прихований геноцид

Проте економічне середовище може змінитися, і супротивник може вийти з-під економічного контролю. Для того щоб корін­ним чином, назавжди  підірвати його здатність до опору, засто­совується зброя третього рівня ефективності — геноцид. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом нарко­тичного, алкогольного, тютюнового геноциду, широкого застосування штучних харчових добавок, штучних і генетично модифікованих продуктів, цілеспрямованої зміни культури хар­чу­вання. Ефективність цього виду зброї криється в її непоміт­ності і дешевизні, більше того — на тютюновому, алкогольному і наркотичному бізнесі заробляються величезні гроші.

Розглянуті три види зброї змінюють поведінку противника, впливаючи передусім на фізичну сторону його існування. Наступні чотири види спрямовані на руйнування ментальності і всього способу життя.

3.1.4. Організаційна війна

На найпростішому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм — від усіляких “благодійних фондів розвитку науки та освіти” (технологічний шпіонаж і “випомповування мізків”) до структур-накопичувачів нелегальних мігрантів і прихованої работоргівлі. На більш системному рівні проявом організаційної війни є насадження непритаманних народові системи управління і способу життя. Наприклад, традиційна (отже, перевірена часом) для України виборна гетьманська модель, яка передбачає персональну відповідаль­ність керівників за плоди свого управління, замінена “найкра­щою у світі” системою горизонтального розподілу влад з повною безвідповідальністю і безкарністю. З погляду законів менеджменту нинішня система державної організації є повним абсурдом, оскільки розділити можна роботу і права, але відпо­відальність не ділиться в принципі (там, де відповідає більше одного, вже не відповідає ніхто). Розпорошення влади і, як наслідок, її безвідповідальність та корумпованість, створю­ють сприятливі умови для прихованої агресії з боку сконсолі­дованої і цілеспрямованої сили (іншої держави, ТНК, тота­літар­ної секти), яка не переймається псевдодемократичними ілюзіями.

3.1.5. Інформаційна війна

Під терміном “інформаційна війна” здебільшого розуміють масоване просування вигідної інформації і замовчування невигідної, а також тенденційну інтерпретацію поточних подій. Ефективність цього виду зброї можна проілюструвати дивовиж­ним фактом ядерного роззброєння України (інформаційне зомбування “на добровільне роззброєння” тут було одним з ключових чинників) чи, скажімо, “трастовим психозом”. Інший приклад — масовий психоз навколо Чорнобильської катаст­рофи: як тепер виявилося, понад 90 відсотків постраждалих вмерло не від радіації, а від примусового переселення з рідної землі і штучно створеної радіофобії (насправді дещо підвище­ний радіаційний фон є навіть корисним для здоров'я, оскільки підстьобує природний імунітет). Нинішнє пресування свідо­мості українців ідеями меншовартості, страху і безперспек­тивності нагадує пропагандистську кампанію з метою зниження вартості підприємства перед його дешевою приватизацію.

3.1.6. Хронологічна війна

Ще потужнішим впливом володіє зброя шостого рівня ефективності. Її  об'єктом є не інтерпретація поточних подій, а інтерпретація характеру цивілізаційних процесів. Можна сказати, що це війни за минуле, хоча насправді всі війни йдуть за майбутнє. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок про те, що “слов'яни” означає “раби”, що трипільці були семітами, що Україна — це “окраїна”, яка завжди була прохідним двором, що наша історія — це трагедія ворожнечі та взаємознищення українців, що расові відмінності — це расизм, що наша наука і духовність — це постійні запозичування якщо не із Заходу, то зі Сходу, що писемність нам приніс грек Кирило і так далі.  Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі шляхом переконання її в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тож їй не лишається нічого іншого, як змиритися і самій все життя бути рабом.

3.1.7. Духовна війна

Сьомим — фундаментальним, найвищим рівнем ефективності володіє духовна зброя. Її ефективність полягає у спотвореному висвітленні не поточних подій чи історичних процесів, а у накиданні збочених життєвих цінностей, у викривленні уявлень про саму природу видимого і невидимого світу, про добро і зло. Елементом духовної війни є тенденційна інтерпретація священних книг і священної історії. Чого варта вдовбана в масову свідомість вигадка про те, що Ісус Христос був юдеєм, хоча всі історичні та євангельські джерела стверд­жують Його належність до галів-галілеян — народу арійського кореню, а Його “юдейське походження” категорично запере­чують самі правовірні юдеї. Сьогодні масова свідомість зомбується ідеями “нормальності” гомосексуалізму і “корис­ності для здоров'я” міжрасових змішувань, “економічної вигоди” від легалізації легких наркотиків, генетичної нездат­ності українців до вольових вчинків і сильної  політики тощо.

Розвиток людства і еволюція методів боротьби держав за ре­сур­си супроводжується перенесенням головних зусиль в напрямку застосування організаційної, інформа­ційної, хроноло­гічної та духовної зброї. В літературі для позначення трьох останніх здебільшого використовується узагальнюючий термін — “інформаційна зброя”.

3.2. Спокійно, ви в руках Матриці!

Народ України є жертвою прихованої зовнішньої агресії. Об'єктивним наслідком актуальної війни є штучна зміна його поведінки: страх перед майбутнім, ослаблена воля, пасивність, зневіреність у власній могутності. При застосуванні силових методів війни ворог відбирає у народу його майно; при застосуванні вищих форм бойових дій народ сам віддає своє майно, добровільно стає рабом і робить рабами своїх дітей. Сьогодні з України щорічно “тихо, мирно і майже демократично”  випомповується цінностей в розмірі 4—5 міль­ярдів доларів, що знекровлює національний організм, тримає його у стані між життям і смертю. Звідси скорочення населення, руйнування інфраструктури, різке послаблення фізичного і психічного тонусу, небачене досі зростання кількості безпритульних дітей.

Українців постійно лякають можливою війною, якщо вони погано поводитимуться. Спокійно, панове, — проти вас уже давно ведеться сучасна війна, ефективна і нещадна! Вас уже записали в раби, забули лише про це повідомити.

3.2.1. Мислення воїна

Для того щоб вийти з нинішнього рабського стану і перестати бути донором для невидимого ворога, українці повинні ясно усвідомити факт ведення проти них війни, почати мислити в категоріях війни, перетворитися з пасивної жертви війни на її активного учасника. Врешті-решт, це нормально, що в ситуації глобальної кризи і загострення боротьби за ресурси весь світ і всі сфери людського життя перетворилися на бойовий простір. Тому за будь-якими намірами, деклараціями і діями ми повинні бачити власні та чужі інтереси, інтереси України та інших держав, інтереси українського народу та паразитуючих на ньому утворень.

Перехід українців до мислення у категоріях бойових стратегій відповідає українському духу і духу часу:

1. За своєю природою український народ є народом-брахманом (священи­ком-мудрецем, воїном духу) і народом-кшатрієм (воїном-організатором), але не народом-торговцем. Крім того, українці є народом-виробником, проте ефек­тивність їхнього способу господарювання захована в тому, що воно здійсню­ється як священодійство і свята праця, тобто як реалізація тієї ж брахманської функції на практичному і побутовому рівні. Тому перехід до мислення воїна дозволить українцям стати самими собою і почати жити згідно з власною природою.

2. Війна як найбільш рішуча духовна і земна боротьба є привілеєм двох вищих арійських варн — брахманів і кшатріїв. Тому перехід до ментальності воїна автоматично переводить українців у вищий сакральний статус із суттєво глибшим мисленням і здатністю до глобальних дій, робить їх модерною нацією (у сучасному кризовому світі пацифізм є ознакою слабкості, відсталості і безперспективності). Здійснення притаманної українцям функції всесвітнього миротворця потребує духовної сили і мілітарної потуги.

3. Мислення воїна очищає людське життя від усього зайвого і несуттєвого, наповнює його відповідальністю за кожну свою думку і дію, інтенсивністю і повнотою буття. Воїн не може існувати у світі ілюзій і брехні, він повинен бути чесним із собою і своїм народом. Воїн нічого не робить абияк, тому пло­дами його діяльності є висока якість і досконалість — Арій­ський стандарт (від. стан — усталений, стабільний і арт — мистецтво, досконала форма).

4. У сучасному глобальному бізнесі стратегічний менеджмент все більше набуває ознак воєнних стратегій (яскравим прикладом є філософія японських корпорацій). Бізнес і торгівля, які традиційно мало цікавили українців як заняття низькі і малозмістовні, стануть для них привабливими, якщо розглядатимуться як форма священної війни, як персональна боротьба заради вищих цілей.

Ключовим чинником конкурентоспроможності народу, особливо в сучасних війнах, є наявність своєї мови, обов'язкової для всіх громадян держави. Національна мова збільшує духовну силу народу, зміцнює його егрегор, посилює його здатність до Спільної Дії задля Спільного Блага і як результат — створює кращі умови для пошуків персонального щастя. Крім того, мова — це бойовий код, зрозумілий для своїх і незрозумілий для ворога. Тому при створенні національних держав, які претендували на сильну політику, першим було питання державної мови. Найяскравішим прикладом є Ізраїль, який розпочав формування своєї державності з відродження мови, втраченої понад два тисячоліття тому. Так само надзвичайно енергійні дії у сфері мовної політики здійснили і здійснюють такі держави, як Франція, Німеччина, Італія, Японія та всі інші серйозні політичні гравці. Питання про те, що хтось може не знати державної мови, бо йому важко або неохота, навіть не розглядається, — ВСІ громадяни держави зобов'язані знати державну мову, інакше вони не матимуть духовної сили захистити свою державу.

З іншого боку, експансія чужих, отже — ворожих держав розпочинається з просування ними власної мови. Циркулювання в середовищі країни мови іншої держави шкідливіше, ніж циркулювання її валюти. Народ, який спілкується мовою іншої держави, стає беззахисним перед зовнішніми маніпуляціями, а його інформаційний потенціал разом з науковими, економічними, військовими та іншими секретами стає легким набутком іноземних спецслужб, оскільки 80% розвідувальної інформації черпається з відкритих джерел.

Ось чому потужні світові держави так різко реагують на проникнення в їхнє середовище іноземних мов, навіть тоді, коли державній мові нічого не загрожує. Єдина державна мова — це єдність нації та її сила. Тому ідеолог італійської незалежності Алессандро Мадзоні відверто писав: “Слідом за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною і благотворною”.

3.2.2. Стань незрозумілим для ворога

Україна знаходиться в надзвичайно ослабленому і виснаженому стані. Вона стала універсальним донором для тисяч паразитів, які щодня і щогодини висмоктують її кров. Україні потрібно негайно створити власну державу, оскільки те, що нині називається державою, скоріше нагадує зовнішню паразитичну структуру. Чим більше задавнена хвороба, тим активнішого лікування вона потребує. Лікування нинішньої напівживої України потребує радикальної мовної політики за прикладом Франції та Ізраїлю.

Тому всякі розмови про державну двомовність повинні сприйматися як деструкція “п'ятої колони”, внутрішній саботаж і підрив національних інтересів. Усі громадяни України повинні володіти українською мовою, інакше вони не можуть виконувати обов'язки перед своєю державою, а отже, не можуть користуватися громадян­ськими правами. Вся інформація в критично важливих галузях, таких як державне управління, наука, економіка, великий і середній бізнес, винаходи та ноу-хау, культура та воєнна справа, повинна циркулювати лише українською мовою. Все програмне забезпечення, яке використовується у цих сферах, має бути україномовним і створеним українськими розробниками.

Об'єктивною реальністю є те, що інформаційно-аналітичні і розвідувальні служби іноземних держав в основному орієнтовані на обробку інформації з України російською мовою. Тому будь-яка більш-менш цінна інформація російською мовою легко зчитується і викорис­то­вується в розвідувальних цілях. Ефективна розвідка створює умови для ефективного застосування проти народу України інформаційно-психологічної зброї.

Різкий перехід на тотальне застосування в Україні державної мови дозволить “закрити оптику” ворожим державам, спотворить їхнє розуміння подій в Україні і різко знизить їхні можливості агресивного втручання в наше життя. Це дозволить українцям  звільнитися від зовнішнього зомбування і почати жити власним розумом, згідно з українським способом життя, із сильною внутрішньою і зовнішньою політикою. 

3.2.3. Масква і масквічі

Понад три століття Україна перебувала і далі перебуває в тенетах імперської Москви. Протягом останніх 10 років цей пострадянський мегаполіс остаточно перетворився на струк­туру, яка паразитує на тілі Російської Федерації. У Москві скон­цен­тровано понад 85% фінансових і понад 95% інформаційних ресурсів, рівень життя москвичів принаймні уп'ятеро  вищий  порівняно з середнім показником по Росії. На сьогодні у 10,5-мільйонній Москві проживає 1,5 млн азербайджанців (з 1989 року їхня кількість зросла в 75 разів, в їхніх руках майже вся міська ринкова торгівля), 900 тис. татар, 600 тис. вірменів, 500 тис. євреїв, 350 тис. грузинів, 300 тис. циган, понад 250 тис. чеченців, 240 тис. в'єтнамців, 200 тис. китайців, 200 тис. таджиків і так далі. Етнічних русскіх в Москві на сьогодні приблизно 3,3 млн, тобто 31%, і з кожним роком їх стає дедалі менше. Частка міжетнічних шлюбів у місті вже становить 22%.

Московська риторика про захист інтересів русскіх — це не більше ніж демагогія на експорт. Насправді русскіє для Москви — це всього лише “гарматне м'ясо”. Тому вимирання етнічних русскіх і слов'янського населення у “глибинці” Росії Москву не хвилює — на підході дешева робоча сила з Азії, зокрема Китаю. “Империя повёрнута против нас, мы в этой империи завоёванный народ”, — кажуть русскіє. За останні три роки кількість дітей у Росії скоротилася на 4 млн, дитяча смерт­ність у півтора рази вища, аніж у середньому у світі, кількість абортів досягнула 7 млн на рік, а маса безпритульних дітей зро­сла до 4 млн (значно більше, ніж після громадянської і другої світової війн). Вимирання зачепило передусім слов'ян, оскільки кількість неслов'янського населення продовжує зростати. Харак­терно, що серед найбагатших людей Росії майже немає русскіх.

Усе більша відірваність Москви від російських регіонів дозволяє нарешті відповісти на запитання, який народ в імперії СРСР насправді був метропольним (панівним). Річ у тім, що метрополія, як правило, користується вищим рівнем життя  порівняно з периферією. Парадокс СРСР полягав у тому, що русскіє як група в ньому не мали такої переваги. Це давало підстави ідеологам “єдіной і нєдєлімой” говорити про “жертовність русскіх заради інших народів” і заперечувати імперський характер СРСР, оскільки рівень життя мешканців національних окраїн, передусім європейських, перевищував рівень життя русскіх.

Насправді ж ніякого парадоксу не було і немає: метропольне становище посідають не русскіє, а москвичі. Усвідомлення цього факту все ставить на свої місця. Рівень життя у Москві порівняно з іншими містами був незрівнянно вищим як у колишньому СРСР (“вся країна” їздила в Москву на закупки продуктів і промислових товарів), так і в нинішній Росії. Більше того, сформувалася особлива московська ментальність (зокрема, доволі поширена пихатість, а нерідко й агресивність стосовно не-москвичів, у тому числі й росіян), яка увиразнюється особливим “масковським діалектом”.

Сприйняття Москви як велетенського паразита на тілі Росії, котрий висмоктує всі соки із провінції, захопило більшість населення РФ, про що кажуть результати соціологічних досліджень. Отож Москва реально перетворилася на неслов'янський мегаполіс з доволі агресивною ментальністю, що протистоїть решті Росії. Тому політологи добре знають, що президентом Росії ніколи не стане корінний москвич.

Століття тому 10-мільйонна Англія успішно керувала понад 100-мільйонною Британською імперією. Завдяки сучас­ному розвитку транспорту і телекомунікацій 10-мільйонній Москві ще легше керувати Російською Федерацією і тримати під своїм впливом інші пострадянські території.

Для розширення своєї експансії Москва активно просуває в Україні російську мову під гаслом: “Территория России (читай: власть Москвы) — там, где говорят по-русски”, а українців російського походження намагається перетворити на “п'яту колону”, інструмент дестабілізації України з наступним її розчленуванням на “запчастини” для контрольованої Моск­вою економіки. Активне циркулювання в Україні російської мови робить українців беззахисними проти московського інфор­маційно-психологічного зомбування і прозорими для інфор­маційного сканування Москвою, яка монополізувала в Росії майже весь інформаційно-аналітичний потенціал.

3.2.4. Атакуй першим!

Необхідність єдиної державної української мови — це вже не предмет особистих уподобань, національних сентиментів чи економічної рентабельності. Це справа колективного вижи­ван­ня, нашого добробуту, здоров'я, безпеки і продовження роду. Все треба назвати своїми справжніми іменами. Демон­стра­тивні російськомовні виступи народних депутатів у Верховній Раді є веденням бойових дій проти української держави із застосуванням зброї вищого рівня ефективності та відвертим лобіюванням інтересів Москви. У будь-якій поважаючій себе державі — від Індонезії до Великої Британії — подібні речі отримали б однозначну оцінку як державна зрада. Так само лише державною зрадою можна пояснити те, що упродовж 12-ти років державної незалежності України стабільно зростає кількість російсько­мовних серед тих гро­мадян України, які свідомо відносять себе до “укра­їн­ського етносу”, тобто бажають бути українцями. Ця загрозлива тенденція найбільше виражена серед молоді.Будь-яка діяльність пізнається за її плодами. Просування в Україні мови сусідньої держави красномовно свідчить про те, що вища влада продовжує поводитись як колоніальна адміністрація чи комісія з банкрутства.

Стаючи активним учасником актуальної війни, Україна повинна ясно розуміти, що відбувається навколо неї, і бути спроможною оперативно обробляти корисну інформацію про життя іноземних держав. Головним інформаційним об'єктом для України є Росія, оскільки третина її населення більше чи менше пов'язана з Україною: за даними ФСБ приблизно 50 млн громадян РФ є або українцями, або мають українські прізвища, або мають родичів в Україні. Більша частина російського (радянського) культурного і науково-технічного потенціалу створювалась україн­цями, але не українською, а російською мовою. Відмовитися від цього потенціалу означає зректися духовного, інтелектуального та технологічного спадку наших предків.

У силу сказаного вище українці мають бути достатньо знайомими з мовою і культурою реального противника, яким є расовий метис Москва. Для неї Україна — це вже навіть не “своя територія” (як було за часів СРСР), а лише об'єкт для економічного і людського визискування, універсальний донор “органів для трансплантації” у старечий імперський організм. Українці у своїй масі повинні добре, бажано без акценту володіти російською мовою і бути достатньо знайомими з російськомовною культурою — для розуміння російського контексту, захисту від московської агресії і для просування власних інтересів на євразійських обширах. 

Те ж саме стосується знання мов і культур інших великих держав, які стосовно України є конкурентами і потенційними або актуальними противниками. Зрозуміло, що насамперед українці повинні досконало знати українську мову і бути добре ознайомленими з українською культурою. Досконале знання українцями, окрім власної, також російської і хоча б ще однієї іноземної мови — це прояв непідробного патріотизму.

3.2.5. Мова Третього Гетьманату

Для стрімкого переходу українців на вищий цивілізаційний рівень треба позбутися ще кількох “інформаційних закладок”, імплантованих у нашу психіку в ході інформаційно-психо­логічної війни. Кожен українець повинен ясно усвідомити, що:

1. Україна — це не ім'я держави, а назва землі, на якій протягом 30-ти тисяч років відбувається динамічний розвиток українського геосоціального організму. Ім'я “Україна” (У-країна, 4-крайна) перекладається як “країна-тетрагон”, “виокремлена з 4-х сторін земля”, “свята земля”. Число 4 (чотири) традиційно позначає повноту мудрості, а букві “У” слов'янського алфавіту відповідає стократна четвірка (400), тому ім'я “Україна” ще перекладається як “країна мудрості”, що є синонімом “святої землі” (давньоукраїнське “ук” означає “учений”, звідси “наука”, “укий” — вчений, “неук”, “неукий” — невчений),

Державні утворення на території України завжди мали власні назви — Козацька держава, Русь, Антський союз, Сарматія, Скіфія, Кіммерія, Арта—Аратта—Артанія. Наш край починали називати “Україною”, тобто за назвою землі, лише тоді, коли на цій території в черговий раз руйнувалася державність. Останні два літературно зафіксовані моменти “вири­нан­ня на поверхню” назви “Україна” збігаються з часом занепаду Козацької держави (після гетьмана Мазепи) і Київської Русі (1183 р.) — після варварського руйнування Києва у 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським. Нинішня назва держави “Україна” підтверджує висновок про те, що насправді вона є тимчасовою адміністрацією, яка загострює внутрішню кризу і таким чином створює умови для переходу до повноцінної української державності, яка, згідно з багатотисячо­літнім звичаєм, матиме власне ім'я.

2. Українці — це назва не сучасного етносу, а всього українського геосоціального організму (народу), який багато тисячоліть проживає на території України, вкорінений у цю землю і любить її. Приблизно кожні 532 роки українці самоорганізовуються в нові етноси, які мають власні назви: козаки (воїни, від слова “кес” — меч, звідси “кесар” — мечник, “косак” — великий ніж), руси(світлі), анти (богатирі), сармати (воїни), самари—сумери—кімери (воїни), арії (сонячні). Етнос з іменем козаки, що народився приблизно у 1483 році, сьогодні переживає пологові муки гострої кризи і в районі 2015 року має перенародитися у формі нового українського етносу з новою самоназвою.

Таким чином, етнос — це конкретно-історична форма існування народного організму, який протягом тисячолітнього розвитку може багато разів змінювати свою етнічну форму. Якщо мислити точно, то етносу з етнонімом “українці” не існує ні фактично, ні навіть юридично, оскільки колоніальна адміністрація скасувала в українсько-російському “Паспорті громадянина України” та “Свідоцтві про народження” будь-яку згадку про етнічну приналежність. Назва ж “українці” позначає приналежність до українського геосоціального організму, тобто українцями були арії, самари, скіфи, сармати, анти, руси, а також нинішні козаки.

3. Українська мова — це мова не лише нинішнього українського етносу, а українського геосоціального організму з часу виникнення Трипільської (арійської) цивілізації у 55 ст. до н. е., хоча її найглибший пласт сягає часів виникнення Білої раси у 25 тис. до н. е. Українська мова органічно притаманна цій землі, оскільки ідеально відповідає її енергетиці, клімату, ландшафту, тваринному і рослинному світу. З цієї причини володіння українською мовою надавало силу всім новоствореним українським етносам, забезпечувало їх природний зв'язок з духами предків і духом рідної землі. Відродження України відбудеться лише тоді, коли у ній пануватиме українська мова.

4. Насаджена в Україні “демократична” система державного управління з горизонтальним розподілом влад — це не що інше, як результат організаційної війни. З погляду законів менеджменту нинішня система державної організації є повним абсурдом, оскільки розділити можна роботу і права, але відповідальність не ділиться в принципі (там, де відповідає більше одного, вже не відповідає ніхто). Розпорошення влади і, як наслідок, її безвідповідальність та корумпованість створюють сприятливі умови для прихованої агресії з боку сконсолідованої і цілеспрямованої сили (іншої держави, ТНК, тоталітарної секти), яка не переймається псевдодемократичними ілюзіями. Злет державотворчої потуги українських етносів завжди відбувався при застосуванні ними традиційної для України гетьманської моделі — Гетьманату. “Українська модель” передбачає перевірений тисячоліттями вертикальний розподіл влади на основі балансу сфер Мудрості і Дії — Церкви і Гетьманату.

— В чому полягає сутність гетьманської моделі?

Гетьман концентрує у своїх руках всю повноту законо­давчої, виконавчої і судової влади (окрім конститу­ційного суду). Як наслідок, між трьома гілками влади зникає протистояння, здатне загальмувати або цілком зруйнувати будь-які перетворення у державі. Натомість Гетьман отримує всі необхідні повноваження для здійснення системних перетворень. Концентрація влади та її персоналізація позбавляє владу анонімності і колективної безвідповідальності.

Гетьман особисто відповідає за стан справ у всій державі, подібно як голова людини відповідає за стан і поведінку керованого нею тіла. ЗА РЕЗУЛЬТАТИ СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГЕТЬМАН ВІДПОВІДАЄ ВЛАСНИМ МАЙНОМ, СВОБОДОЮ І ЖИТТЯМ.

Гетьман обирається на 3 роки, причому всенародно, що робить його виразником народної волі і надає його владі максимальної легітимності. Метою діяльності Гетьмана є покращення якості життя українського народу і його кількісне зростання.

Для оцінки якості життя в міжнародній практиці вико­рис­то­вується Індекс людського розвитку, який розра­ховується за методикою Програми розвитку ООН на основі індексів тривалості життя, досягнутого рівня освіти і реальних доходів на душу населення. Для оцінки діяльності Гетьмана має використовуватися Національний індекс людського розвитку, який окрім трьох індексів ООН також включа­тиме індекс народжуваності. Зниження Національного індексу людського розвитку після двох років гетьманства є підставою для переобрання Гетьмана і порушення проти нього кримінальної справи з описаними вище наслідками. 

5. Контроль за діяльністю Гетьмана мають здійснювати не інші “гілки влади”, а Українська Помісна Церква (Брахманат). Вона має органічно поєднувати функції віри, науки і мистецтва — так, як це завжди було у традиційних здорових суспільствах.

У нинішній безбожній державі Церква витіснена на периферію націо­нального буття. У гетьманській державі вона перебуватиме в центрі, здійснюючи селекцію кандидатів на гетьманську посаду, проводячи прозорий для народу моніторинг діяльності Гетьмана зі щомісячним оприлюдненням динаміки Національного індексу людського розвитку та його складових, приймаючи обґрунтоване рішення про дострокове переобрання Гетьмана або даючи народу рекомендацію про його повторне обрання на наступний термін.

У випадку порушення Гетьманом “правил гри” Церква як науково-релігійно-мистецька структура звертається до народу і оголошує владу Гетьмана-відступника нелегітимною.

Додатковим чинником убезпечення влади від її можливої узурпації Гетьманом має бути реалізація права громадян Третього Гетьманату на врегульоване законом володіння цивільною вогнепальною зброєю — після відповідної підготовки і тестування в загальнонаціональній системі військово-спортивних центрів та клубів.

6. Активність численних в Україні державних та незалежних інтелек­туальних центрів має бути спрямована не на те, щоб мінімізувати руйнівні наслідки нинішньої безумної системи управління, а на те, щоб сформувати проект нового, здорового суспільства з одухотвореною національною Церквою (Брахманатом) і справедливою народною Державою (Гетьманатом).Замість того, щоб займатися “гальванізацією трупа” під назвою “держава Україна”, потрібно сформувати нормальну модель державної самоорганізації українців згідно з Божим голосом у наших душах і точним раціональним мисленням.

7. Мовна реформа в Україні має базуватися не на тому, як говорили та писали в Україні 50 чи 100 років тому, а на відповідності реформованої української мови реаліям інформаційного та постінформаційного суспільства. Українцям потрібна не просто “солов'їна”, а Сенсар — актуальна бойова мова Великого Переходу, найкраща для передачі сенсу, кодування знань і розкриття в людині її боголюдського потенціалу. 

Чим пізніше почнеться трансформація нинішньої України, тим радикальніших і жорсткіших форм вона набиратиме. Тому для всіх буде краще, якщо розпочати її якнайскорше. Час завжди грає проти нас” (Морфей).

3.3. Війна за Христа

Початок інформаційної війни визначити неможливо, і це дає певні переваги агресору. Але парадокс полягає в тому, що якщо жертва нападу встигне усвідомити, що проти неї ведеться інформаційна війна, то отримані агресором на початковому етапі переваги можуть обернутися проти нього самого.

“Філософія інформаційної війни”[99]

Ісус Христос започаткував перехід людства на вищий рівень життєдіяльності, показавши особистим прикладом шлях до Боголюдства, Народу Божого: “Я — дорога, істина і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене” (Іван, 14.6). Його вчення дало потужний імпульс для розвитку людства, передусім європейських народів (простір розселення євро­пейців майже збігається з простором поширення християнства). Для того щоб підірвати конкурентоспро­можність христи­янських народів, потрібно було послабити їхній зв'язок з Учителем.  Для цього була застосована зброя найвищого рівня ефективності — духовна: християн майже переконали в тому, що Христос був юдеєм.

Ефективність такого кроку важко переоцінити. Уявіть собі ситуацію, коли під час війни вдається переконати армію, що її полководець походить з ворожого табору і взагалі завжди симпатизував противнику. Для армії це буде глибокосяжний підрив її боєздатності та повна дезорга­нізація, причому без жодного пострілу.

3.3.1. Галілеянин чи юдей?

Подібне сталося і з християнством, головним ідеоло­гічним противником якого з перших днів діяльності втіленого Сина Божого були носії юдейського світогляду (ними були не обов'язково юдеї за походженням, нерідко це були т. зв. “юдеї по вірі”, “юдействуючі”). Для підриву життєспроможності конкурентного для них християнського світогляду система­тично просувається теза про єврейські корені Христа. Але це робиться тільки в середовищі неєвреїв, оскільки “для своїх” культивується протилежна теза — Христос не був євреєм. Ось що про це пише всесвітньо відомий американський письменник Дуглас Рід у своїй фундаментальній книзі “Суперечка про Сіон” (1956 р.) у розділі “Галілеянин”:

«Твердження, що “Ісус Христос був євреєм”, могло б мати сенс лише сто­сов­но до умов Його часу. У цьому випадку воно могло б означати одну з трьох мож­ли­вос­тей, або ж усі три: Христос походив з племені Юди; Він проживав в Юдеї; на­решті, Він був “євреєм” за релігією. Це — ознаки раси, місця проживання та релігії.       

Новий Заповіт не повідомляє нам генеалогії Пресвятої Діви Марії[100], містить лише три вказівки на Її походження з роду Давида[101]. Євангелісти Матвій та Лука простежують походження Йосипа також від Давида, однак Йосип не був кровним батьком Ісуса Христа. Вчені-юдаїсти заперечують всі ці генеалогічні мірку­вання, вважаючи, що вони були запроваджені задля узгодження подій, що відбулися, з древніми пророцтвами.

Що ж до місця проживання, то в Євангелії від Івана вказується, що Ісус Христос народився у Віфлеємі Юдейському, однак лише через те, що Матір Божа прибула туди з Галілеї для перепису; юдаїсти заперечують і це, вважаючи це вставкою з метою підтвердження пророцтва Міхея про те, що Владика Ізраїлю походитиме з Віфлеєма. І, нарешті, “Єврейська Енциклопедія” наголошує, що батьківщиною Ісуса Христа був Назарет. Отже, всі джерела згодні з тим, що Він був галілеянином, незалежно від випадкового місця Його народження. Галілея, де Він провів майже все своє життя, була політично цілком відо­крем­лена від Юдеї, маючи свого власного римського тетрарха. Для Юдеї вона була “за­кор­донням”. Змішані шлюби між мешканцями цих двох країн були заборонені, і ще до народ­ження Христа Симон Тарсис, один із Макка­вейських князів, силоміць переселив усіх юдеїв, які мешкали в Галілеї, знову до Юдеї [102] . Іншими словами, і за расою, і політично галі­леяни та юдеї були різними народами.

Чи можна сказати, що Христос був “євреєм” за релігією? Юдаїстські авторитети, звісно, це категорично запере­чують. Те, що на цю тему часто лунає з церковної кафедри та на зібраннях, викликало б бурю обурення в будь-якій синагозі. Незрозуміло, як такі твердження можуть висловлю­ватися відповідальними громадськими діячами. В епоху Ісуса Христа не існувало ні “єврейської”, ні навіть юдейської релігії. Був культ Єгови з його різними сектами фарисеїв, саддукеїв, ессеїв та ін., які затято сперечалися одна з одною та боролися за владу над народом через синагогу. Це були не тільки секти, а й політичні партії, а найсильнішими з них були фарисеї з їхнім “усним переказом” того, що Бог начебто заповідав Мойсеєві.

Якщо вважати нинішніх сіоністів “євреями” (претензія, що її, вочевидь, визнають усі народи Заходу), то партією, яка відповідала їм в епоху Ісуса Христа, слід вважати фарисеїв. Христос усю силу своєї критики скеровував саме проти фарисеїв. Він також картав і саддукеїв, і книжників, але із Св. Писання незаперечно випливає, що саме їх (фарисеїв) Він вважав ворогами Бога і людини, а Його картаючий гнів з усією силою було скеровано головним чином проти них. Він атакував їх за те в них самих і в їхній вірі, що сучасні сіоністи оголошують голов­ними характерними особливостями евреїв, єврейства й юдаїзму. За своєю релігією Ісус Христос, поза всяким сумнівом, був цілковитою протилежністю й ворогом усього того, що творить ортодоксального єврея сьогодні і чим були правовірні фарисеї Його часу.

Син (в юридичному сенсі. — І. К.) галілейського теслі, напевне, ніколи не відбував формальної школи: “...Дивувались юдеї й казали: «Як Він знає Писання, не вчившись?»” (Іван. 7:15). Іще істотнішим є те, що Він ніколи не вчився в синагогальних школах і не мав вчителів-рабинів. Його вороги, фарисеї, підтверджують це; якби Він був з їхнього роду і племе­ні, вони не питалися б, “звідки в Нього ця мудрість та міць чудодійна?”

Засліплююче світло одкровення, яке виходило зі вчення цього молодого прибульця, виявляється особливо яскраво на похмурому тлі левітського Закону та фарисейських традицій, проти яких Він постав, прийшовши до Юдеї. Навіть у наші дні повнота та несподівана просвітленість Нагірної Проповіді вражає всіх, хто кри­тично вивчав Старий Заповіт, як полудневе сонце серед глибокої ночі.

Закон, для “виконання” [103]  якого Ісус Христос прийшов у цей світ, розрісся на той час у величезну масу законоутворень, котрі придушували все живе своєю склад­­ністю та буквоїдством.Тора була тільки початком; на неї було нагромаджено без­ліч інтерпретацій та розтлумачень рабинів, а старійшини, як ста­ран­ні шовковики, дедалі ширше снували свої нитки, аби зловити в них найменші з усіх можливих люд­ських вчинків. Покоління законників трудилися над рішеннями на кшталт того, що не можна їсти в суботу яйце, більша частина якого була знесена куркою ще до появи на небі другої зірки. Закон і коментарі до нього становили цілу бібліотеку, а ко­мі­те­то­­ві міжнародних юристів, покликаному скласти щодо нього свою думку, знадобилися б роки, аби лише проди­витися гори нагромаджених міркувань.

Але раптом прийшов простий молодий чоловік із Галілеї, простяг руку та викинув геть усю масу цього мотлоху, показав­ши, де істина і де єресь. Він звів “весь Закон і Пророків” до двох заповідей: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією думкою своєю” та “Люби ближнього свого, як себе самого” (Матвій, 22:37, 40). Тим самим було викрито й засу­д­жено головну єресь, котру левіти та фарисеї століттями вплі­та­ли у Закон. “Люби свого ближнього, як самого себе”, — ця настанова міститься і в книзі Левіт, однак тут головним було обмеження, що за “ближніх” визна­ються самі лише собраття-юдеї.

Христос поновив первісну, забуту настанову щодо любові до ближніх незалежно від їхньої раси та віри. Саме це було сенсом Його слів: “Не подумайте ви, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, — Я не руйнувати прийшов, а доповнити”. А щоб не було сумнівів у мов­леному, Він до­дав: “Ви чули, що сказано: «Люби свого ближ­нього, й ненавидь свого ворога». А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, що вас проклинають, творіть добро тим, що ненавидять вас, і моліться за тих, що вас переслідують” (Матвій, 5:17, 43—44). Формальне заперечення цьому каже, що специфічної заповіді “ненавидь свого ворога” у Старому Заповіті не міститься. Однак значення слів Христа цілком зрозуміле: у Старому Заповіті міститься стільки настанов уби­вати й винищувати сусідів, яких не визнають за “ближніх”, що без почуттів ворожості та ненависті вони (настанови) були б неможливі.     

Вчення Ісуса Христа було прямим викликом Законові в його фарисейській інтерпретації; до того ж Він ще більше посилив цей виклик, відмовив­шись грати роль націоналіс­тич­ного визволителя й заво­йовника, про що йшлося в пророцтвах та що очікувалося усіма від Месії. Прийнявши таку роль, Він, мабуть, знайшов би більше послі­довників, а можливо, навіть і підтримку фарисеїв. Однак у Його відповіді чутно не тільки відмову, а й докір: “Моє Царство не з світу цього” (Іван, 18:36)..,  “Царство Боже всередині вас”, “не складайте ви скарбів собі на землі... Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть” (Матвій, 6:19—20). Все, що Він висловив такими простими словами, було спокійним, але прямим викликом  на адресу наймогутніших людей того місця й часу, ударом по засадах віри, яку їхня секта зводила протягом століть.

Нагірна Проповідь кількома словами спростувала те, чому вчили сотні сторінок Старого Заповіту. Вона протиставила любов ненависті, прощення помсті, милосердя злобі, добросусідство відчуженості, правосуддя дискримі­на­ції, життя смерті. Як і розділи “благо­словінь — проклять” Второзаконня, Нагірна Проповідь починалася благословіннями, але на цьому подібність закінчувалася. Второзаконня обіцяло матеріальні блага у вигляді нових земель, здобичі та винищення ворогів у винагороду за суворе дотримання тисяч, часом найдурніших, “законів і настанов”, багато з яких прямо приписували вбивство. Нагірна Проповідь не обіцяла ніяких матеріальних ви­на­город, а просто вчила, що моральна поведінка, смирення перед Богом, намагання жити за прав­дою, милосердя, чистота, миролюбство та праведність благословенні самі по собі та бу­дуть винагороджені духовно. У Второзаконні за благословіннями ішли прокляття; у Нагірній Проповіді ніяких погроз немає, вона не вимагала, аби порушника було “побито каменями до смерті”, “повішено на дереві” або щоб він, нарешті, “споку­ту­вав своє прогрішення ціною обмивання рук у крові телиці”. Найгірше, що могло вра­зи­ти грішника, — це бути “найменшим у Царстві Небеснім”, а найбільшою винагоро­дою для праведника було стати “великим у Царстві Небеснім”.

Молодий Галілеянин ніколи не вчив раболіпству, а лише внутрішньому смиренню, і тільки в одному незмінно й постійно виявлявся Його гнів: в атаках на фарисеїв. Слово «фарисей» означало «той, хто не стикається з нечистими людьми та речами». За словами «Єврейської Енциклопедії», «Ісус відрізнявся від фарисеїв тільки своїм ставленням до величезної кількості нечистих і немитих». Добре сказано — «тільки»! Саме оце «тільки» містило в собі прірву між поняттями племінного божества та Єдиного Загального Бога, між доктриною ненависті та вченням любові. Виклик був очевидний, і фарисеї його негайно прийняли, почавши розставляти Христу пастки за їхньою старою системою, описаною багато років тому Єремією: «Усі, хто живе зі мною у світі, стежать за мною, а чи не спіткнуся я: можливо, кажуть, “він спіймається, і ми здолаємо його та помстимося йому”».

Фарисеї стежили за Ним, питаючи (учнів Христа): «Чого то Учитель ваш їсть он із митниками та із грішниками?» (це було караним порушенням Закону). Але Христос і в суперечках перемагав їх, обминаючи пастки та відповідаючи швидко, однак спокійно: «Лікаря не потребують здорові, а слабі!.. Бо Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння» (Матвій, 9:11—13).

Стежачи за ним далі, фарисеї побачили, що учні Його зривали колосся та їли їх у суботу (що було новим порушенням їхнього «Закону»): «Он учні Твої роблять те, чого не годиться робити в суботу» (Матвій, 12:2). Їхні запитання завжди стосувалися лише обрядів, але ніколи віри або поведінки: «Чого Твої учні ламають перекази старших? Бо не миють вони своїх рук, коли хліб споживають». «Лицеміри!» — відповідав Він. — «Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: “Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене. Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук — людських приказів”» (Матв. 15:2,7—9). Це було, як то кажуть, у самісіньке око: «Закон» був законом не Божим, але законом левітів та фарисеїв, іншими словами — «заповідями (приказами) людськими».

Після цього ні про який компроміс не могло бути й мови, Ісус Христос відвернувся від фарисеїв, «покликав народ і промовив до нього: “Послухайте та зрозумійте! Не те, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить”» (Матвій, 15:10—11). Цим Він викрив убозтво тієї прерогативи священства, яку воно охороняло з особливою ревністю і яка була пов'язана з приготуванням та вживанням їжі та супроводжувалася цілим ритуалом забою худоби, виточування крові тощо. Усе це були, звісно, «заповіді-прикази  людські», хоча їх і приписували Мойсеєві; суворому дотриманню цього дієтичного ритуалу, під контролем фарисеїв, вони (фарисеї) надавали першорядного значення. Навіть учні Христа були так привчені до цих харчових традицій, що не могли зрозуміти, як це «те, що виходить із уст», може осквернити людину, але не те, що входить; вони попросили (у Христа) роз'яснення, додавши: «Чи Ти відаєш, що фарисеї, почувши це слово, були спокусились?» (Матвій, 15:12).      

Ісус відповів учням простою істиною, котра, однак, для фарисеїв була нечуваною єрессю: «Чи ж і ви розуміння не маєте? Чи ж ви не розумієте, що все те, що входить до уст, вступає в живіт та й назовні виходить? Що ж виходить із уст, те походить із серця, — і воно оскверняє людину. Бо з серця виходять лихії думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги. Оце те, що людину сквернить. А їсти руками невмитими, — не сквернить це людини» (Матвій, 15:16—20).

Ці слова знову ж таки були караним порушенням «Закону», і фарисеї почали готувати смертельний удар. Вони підготували хитромудрі запитання: «Тоді фарисеї пішли й умовлялись, як зловити на слові Його» (Матвій, 22:15). Були висунені два головні запитання: «Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?» (Матвій, 22:17), і друге: «А хто то мій ближній?» (Лука, 10:29). За заперечну відповідь на перше запитання Він міг бути покараний за законами чужоземних правителів країни, тобто Риму. Неправильна відповідь на друге дала б фарисеям підстави звинуватити Його перед римською владою у порушенні їхнього власного закону, вимагаючи за це покарання.

Цей метод уже було описано Єремією, але він є звичайною річчю і нині, у 20-му столітті по Р. Х. Усі, хто бере участь у публічних дискусіях, добре знають, як можна заздалегідь підготувати хитре запитання, на яке важко відповісти одразу ж. Є багато способів уникнути пастки: досвідчений промовець може, приміром, або взагалі відмовитися відповідати, або відповісти зустрічним запитанням. Куди важче, однак, замість того, щоб ухилятися, дати відверту і повну відповідь, не поступаючись своїми принципами і водночас уникаючи пастки та не підставляючи себе під удар. Це вимагає найвищих якостей швидкості міркувань, цілковитого самовладання та ясності думки. Відповіді Христа на обидва запитання фарисеїв являють собою для всіх часів зразки такої досконалості, зрівнятися з якою простий смертний може лише мріяти.

«Скажи ж нам, як здається Тобі: чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?». (Питання звучить в удавано щирому і дружньому тоні). «А Ісус, знавши їхнє лукавство, сказав: “Чого ви, лицеміри, Мене випробовуєте? Тож віддайте, що кесареве — кесареві, а Богу — що Боже”. А почувши таке, вони диву далися. І лишивши його, відійшли» (Матвій, 22:18, 21—22).

У другому випадку «підвівсь ось законник один і сказав, Його випробо­ву­ючи: “Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?”» (Лука, 10:25). Відпові­даючи, Христос знову відкинув увесь тягар левітського закону, поновивши дві істини: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм... і свого ближнього, як самого себе» (Лука, 10:27). І тут з'явилася підступна пастка: «А хто то мій ближній?».

 Хто із смертних спромігся б відповісти, як Ісус? Звісно, знайшлися б люди, котрі, як і Він, відверто висловили б свої погляди, знаючи, що важать життям: людей, ладних іти на мучеництво, не так уже й мало. Але Він зробив більше: як досвідчений фехтувальник, Він обеззброїв супротивника, вибивши шпагу з його рук. Його провокували заявити відверто, що «язичники» теж є «ближніми», і тим самим засудити самого себе у порушенні закону.

Власне, Христос так і відповів, але Його слова цілком осоромили того, хто запитував; рідко коли законникам випадало зазнавати такого приниження. Левітсько-фарисейське вчення визнавало за «ближніх» лише юдеїв, а з усіх зневажуваних язичників самаряни вважалися наймерзеннішими. Навіть доторкання до самарянина опоганювало і вважалося найбільшим «порушенням» (так це вважається й досі, та кому з неєвреїв про це відомо?). Метою запитання було спровокувати Христа на таку відповідь, яка б поставила Його під найсуворіше покарання; однак, обравши для відповіді притчу про самарянина, Христос виявив справжню надлюдську сміливість і геніальність, розповівши, як «один чоловік... попався розбійникам, що... завдали йому рани та й утекли, покинувши ледве живого його. Проходив випадком тією дорогою священик один... і левит» (звичайний докір Христа тим, хто прагнув заподіяти Йому смерть), і проминули. «Проходив же там якийсь самарянин та й натрапив на нього й, побачивши, змилувався. І він підійшов й обв'язав йому рани... й приставив його до гостиниці», заплативши за догляд за ним. «Котрий же з цих трьох — на думку твою — був ближній тому, хто попався розбійникам?» (Лука, 10:30—36).

Загнаний у глухий кут законник не наважився вимовити брудне ім'я «самарянин», але відповів: «Той, що вчинив милосердя над ним» (Лука, 10:37), і, мабуть, тільки потім утямив, що тим самим він приєднався до засудження тих, від чийого імені він діяв: священика та левіта. «Ісус же сказав йому: “Йди, — і роби так і ти!”» (Лука, 10:37). Цими кількома словами Христос, без прямого натяку, примусив того, хто питав, самому ж і засудити усю расову єресь, на якій було побудовано фарисейський закон.

Один із досить поміркованих критиків-юдаїстів, Монтефіоре, скаржиться, що, кажучи: «Любіть ворогів своїх», Христос зробив виняток, не вимовивши жодного доброго слова про самих фарисеїв. Щодо цього можна сперечатися. Христос знав, що й Він, й усі інші, хто викривав фарисеїв, будуть вбиті. Вірно і те, що Він виокремлював фарисеїв і книжників як головних винуватців секти, яка спотворила Закон, затавру­вавши їх словами, що не мають собі рівних у світовій літературі: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що ви перед людьми зачиняєте Царство Небесне, — бо й самі ви не входите, ані тих, що входять вони, увійти не пускаєте... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те стається, то робите ви його сином геєни, вдвоє гіршим від вас... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м'яти, і ганусу й кмину, але найважніше в Законі полишили: суд, милосердя та віру... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні вони кісток трупних та всякої нечисті... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що пророкам надгробки ви ставите, й праведникам прикрашаєте пам'ятники та говорите: “Якби ми жили за днів наших батьків, то ми не були б спільниками їх у крові пророків”. Тим самим на себе свідкуєте ви, що сини ви убивців пророків. Доповніть і ви міру ваших батьків! О змії, о роде зміїний...» (Матвій, 23:13,15,23,25,27,29—33).

Якщо деякі критики вважають ці три останніх слова аж надто жорсткими, то нехай вони прочитають їх у зв'язку з трьома попередніми реченнями, з яких прозирає передчуття Христом свого близького кінця. Готовий вмерти звертається до тих, хто наміряється заподіяти йому смерть, і тому тут ніякі слова не можуть бути аж надто суворими. Але ж навіть і смертельний докір: «Доповніть і ви міру ваших батьків!» згодом доповнюється словами: «Отче, відпусти їм, — бо не знають, що роблять вони!» (Лука, 23:34). Ми бачимо, як наближається кінець. «Первосвященики, книжники і старійшини» (Синедріон) збираються під проводом Каяфи, щоб узгодити заходи проти того, хто оспорює  їхній авторитет і Закон. Юда Іскаріот, єдиний юдей з-поміж Його учнів-галілеян,«а з ним люду багато від первосвящеників і старших народу з мечами й кілками» (Матвій, 26:47), іде до Гетсиманського саду та зраджує Ісуса поцілунком смерті.

Цей Юда заслуговує на нашу увагу. Його було двічі канонізовано у 20-му столітті: спершу в більшовицькій Росії (т. зв. «живою церквою»), а потім у Німеччині, після поразки Гітлера. Сенс цих двох епізодів зрозумілий: та секта, яка була на початку нашої ери в Єрусалимі сильнішою за Рим, і сьогодні стоїть на Заході біля вершини влади. Згідно з Євангелієм від Матвія, Юда згодом повісився; зрада не дала йому щастя, і він обрав вид смерті, «проклятий Богом». Сіоністські історики школи Кастейна виявляють до Юди очевидну прихильність. На думку самого Кастейна, Юда був «добрий хлопець», який розчарувався у Христі і «таємно порвав» з Ним: формулювання, на яке ми натрапляємо тільки в сіоністській літературі.

Керуючі Синедріоном фарисеї піддали Христа тому, що ми тепер назвали б «єврейським судом», хоча відповід­нішим сучасним терміном був би «народний суд»: Христос був зраджений донощиком, схоплений та заарештований натовпом, звинувачений трибуналом, який не мав законної влади, та засуджений на смерть після того, як лжесвідки підтвердили зведену на нього умисну брехню. «Старійшини», які скеровували тоді перебіг подій, як це в наш час чинять усілякі «радники», спромоглися звинуватити Христа в таких злочинах, котрі каралися смертю не лише за їхнім Законом, а й за законами римської влади. За «законом Мойсея» Христос був винен у богохульстві, бо оголосив себе Месією, а за законами Риму  Він скоїв зраду, бо називав Себе царем юдеїв.

Римський правитель Пилат усіляко намагався, то в один, то в інший спосіб, ухилитися від виконання наполегливих вимог «старійшин», аби Христа було скарано на смерть. Він, однак, був прототипом сучасних британських та американських політиків і понад усе лякався могутності єврейської секти. Дружина умовляла його не мати з ними справу. Він намагався, як це часто роблять політики, перекласти відповідальність на іншого — на свого колегу Ірода Антипу, тетрарха Галілеї, але Ірод відіслав справу назад. Після цього Пилат спробував обмежити покарання бичуванням, але фарисеї вимагали смерті Христа, погрожуючи доносом у Рим: «Якщо Його пустиш, то не кесарів приятель ти» (Іван, 19:12).

Римський Пилат спробував востаннє передати справу до інших рук: «Візьміть Його ви, та й за вашим Законом судіть Його» (Іван, 18:31). Але досвідчені у судочинстві фарисеї легко знайшли відповідь: «Нам не вільно [за римськими законами] нікого вбивати» (Іван, 18:31).

І ще раз Пилат намагався врятувати Його, запропонувавши «народові» простити  одного з двох: або Ісуса Христа, або розбійника та вбивцю Варавву. Великих сподівань на удачу у Пилата, вочевидь, не було, оскільки між «народом» та натовпом, або черню, різниця невелика, і від них важко очікувати справедливості або милосердя; натовп завжди лише виконує волю владущої меншості. Отож не дивно, що «первосвященики й старші народ були змовили, щоб просити за Варавву, а Ісусові смерть заподіяти» (Матвій, 27:20). Ще й сьогодні та ж сама секта пречудово вміє «переконувати» маси в усьому, чого їй треба.

Чим далі спливає час, тим яскравіше виблискують барви цієї останньої трагічної сцени. Багряниця, палиця як скіпетр, терновий вінок та глузливе величання: тільки фарисейські уми могли вигадати всі ці знущання, які і в наш час покликані підкреслювати велич перемоги та приниження переможених. Скорботний шлях на Голгофу, ганебне розп'яття між двох злодіїв: цього дня Рим підкорився вимогам фарисеїв, як Персія підкорилася вимогам левітів за п'ятсот років до того.

Фарисеї привчили юдейський народ очікувати приходу Месії, тепер же вони розіп'яли першого, хто ним назвався. Іншими словами, згідно з фарисеями, Месія ще має прийти, цар із племені Давида, претендент на всесвітнє царство, ще має з'явитися: його чекають ще й сьогодні. У Кастейна, в його «Історії юдаїзму»[104], є розділ про життя Ісуса. Пояснивши, що Христос був невдахою, автор пише зневажливо, але вельми промовисто: “Його життя і смерть — це наша справа”»  (кінець цитати з книги Дугласа Ріда).

—                Якщо Ісус Христос не був євреєм, тоді навіщо Йому зробили обрізання — головний ритуал долучення до єврейського народу?

Навіть якби цей ритуал справді відбувся, то його могли б здійснити для того, щоб полегшити євреям визнати Христа “за свого” і прийняти як свого Спасителя. Але річ в тому, що ніякого обрізання Христа просто не було.

3.3.2. А чи було “обрізання Господнє”?

Якщо проштудіювати всі книги Нового Заповіту, то ніде у ньому не говориться про те, що над Христом було виконано обряд обрізання. Тому поширення у масовій свідомості цього твердження можна пояснити лише проявом інформаційної війни на найвищому, духовному рівні. Формальною підставою для просування тези про “обрізання Господнє” є фраза з Євангелія від Луки (2.21): “Як сповнилося вісім днів, коли належало обрізати хлоп'ятко, назвали його Ісус”. Відразу ж впадає в око різниця між тим, що могли зробити (“обрізати” — неозначена форма дієслова) і тим, що зробили (“назвали” — доконаний вид). Якби справді відбулося  обрізання, то Лука так би й написав: обрізали і назвали — так, як про це у подібних випадках пишеться в Біблії, напр., “І обрізав Авраам Ісаака, сина свого, у восьмий день, як заповідав йому Бог” (Буття, 21.4).

— Але чому саме євангеліст Лука згадав про цей звичай, розповідаючи про народження Христа?

Не лише Христа. Таку ж саму форму Лука використовує, розповідаючи про Івана Хрестителя: “Восьмого дня прийшли  обрізати хлоп'ятко” (1.59) — і знову ж ні слова про здійснення обрізання. Так от, вся справа в тому, що Лука, як відомо, писав своє Євангеліє для неюдеїв, тому при нагоді пояснював незрозумілі для читачів юдейські звичаї. А народ­жен­ня Івана Хрестителя і Ісуса Христа відбулися на території Юдеї, де був поширений звичай обрізання, про що й не забарився повідомити Лука, у такий спосіб вводячи читачів “у контекст” і водночас демонструючи власну ерудицію.

Якби обрізання відбулося, то про нього перш за все повідомив би Матвій, який в порівнянні з іншими єванге­лістами-синоптиками був найближчим до євангельських подій.  Також про обрізання Христа нічого не згадує євангеліст Марко, а для Івана Богослова (улюбленого учня Христа і єдиного євангеліста, що був свідком описаних ним подій) сама ця думка є неймовірною і потворною, оскільки у нього слово “юдей” майже завжди означає “ворог Христа”.

Нічого не говориться про обрізання Христа у Діяннях апостолів і апостольських посланнях. Знову ж таки, якби ця подія мала місце, то таким “убойним аргументом” обов'язково скорис­талися б юдео-християни в гострих суперечках про пот­ріб­­ність-непотрібність обрізання. Але очевидно, що вони не могли використати цей аргумент. Найактивнішим противником обрізання описується апостол Павло (хоча сам, як юдей за походженням, був обрізаний): “Обрізання ніщо і необрізання ніщо, але все у дотримуванні заповідей Божих” (1 до коринтян, 7.19). “Стере­жіться псів, стережіться лихих робітників, стере­жіться обрізання” (До филип'ян, 3.2) тощо. Він не зміг би так написати, якби були хоч якісь відомості про обрізання Христа.

—                Але чому християнська Церква не розпізнала цю  підміну і навіть святкує “Обрізання Господнє”?

Ефективність інформаційних маніпуляцій ґрунтується на непо­міт­ності проникнення у свідомість жертви і наступному “сти­ранні слі­дів”, тобто витісненні інформації про те, що відбулась маніпуляція. Так що цілком можливо, що Церква навіть не помітила факт внесення у її колективну свідомість “інфор­маційної закладки”, яке відбулося, вірогідно, до середини IV століття (до цього часу святкування “Обрізання Господнього” не існувало). Пояснимо, що інформаційна закладка — це “чорний вхід” в індивідуальну і колективну свідомість, який дозволяє непомітно керувати нею — аж до запуску програми самознищення носія цієї свідомості. Це як психологічне кодування, коли ключове слово, сказане маніпулятором, може на якийсь час паралізувати волю людини. Наприклад, коли під час жорсткої боротьби людина або цілий народ  у пошуку сили звертається до Спасителя, йому кажуть “але ж він єврей”, “але ж він обрізаний” — і все, параліч, бо на ключові слова спрацювала інформаційна закладка.

—                Але чому тоді Христос, не будучи юдеєм, разом зі своїми учнями святкував юдейську Пасху?

Це ще одна дуже небезпечна закладка у нашу масову свідомість.

3.3.3. Пасха чи Таємна вечеря?

Вже у II ст. ідея святкування Христом юдей­ської Пасхи[105] була засуджена як “квадро­деци­манська єресь”, зокрема, такими авторитетами, як Климент Александрійський і Аполлінарій Яропольський[106], а у 341 р. Антіохійський собор взагалі відлучив від Церкви прихильників цієї ідеї як “юдействуючих”[107]. Дивно, але сьогодні ця єресь знову набуває поширення, зокрема, на превеликий жаль, у творах протоієрея Олександра Меня, до якого ми ставимось з великою повагою. Так, у книзі “Сын челове­ческий” (розд. 15) можна прочитати і про запечене пасхальне ягня, і про ретельно виконаний юдейський ритуал, і про те, як Христос розповідав апостолам про вихід євреїв з Єгипту, і навіть про те,  що всі лежали “на низьких ложах”, хоча галілеяни зазвичай користувалися стільцями — як і всі арійці, причому ще з трипільських часів (про що говорять численні глиняні фігурки людей на стільцях).

Насправді ж у Євангеліях розповідається зовсім не про юдейську Пасху, хоча б тому, що святкувати її в четвер було протизаконно (юдейська Пасха починалася у п'ятницю ввечері), і сам факт такого порушення закону став би головним звинуваченням проти Христа в руках Синедріону. Насправді ж у той четвер відбулася Таємна вечеря, прощання Христа з апостолами і установлення тайни Пресвятої Євхаристії — цілком в дусі хліборобських, арійських традицій (хліб і вино).

Якщо ж  при цьому й говорити про Пасху, то лише в первісному розумінні цього слова, адже “пасха-паска” походить від арійського кореня “пас”, що буквально означає “перехід”. Наприклад, в англійській мові, відомій своїми архаїзмами, слово “pass” має головні значення “рухатися вперед”, “переходити”, “перетворюватися”, “передавати”. Звідси англійське і фран­цузьке passage (перехід, переправа). В українській мові цей корінь зберігся у слові “пас” у значенні ременя для переходу-передачі від одного шківа до іншого, а також передачі м'яча у спортивних іграх. У єврейській мові від кореня “пас” походить слово “пассах” (перехід). Це щодо походження слів. Саму ж ідею переходу-перетворення євреї запозичили з арійської традиції про Великий потоп і Великий перехід, який відбувся у 55 ст. до н. е. і привів до народження Трипільської цивілізації. Але це вже зовсім інша тема.

Звернемо увагу на те, що перед установленням тайни Пресвятої Євхаристії Христос відіслав з приміщення Юду Іскаріота — єдиного апостола-негалілеянина. Отож сокровенні слова Ісуса Христа були сказані лише для арійців. 

Описані вище вкраплення юдеохристиянської єресі, засудженої Церквою, але до кінця не подоланої, не є одинокими. Цього бур'яну ще багато й очищення від нього християнської свідомості — нагальна потреба часу.

—                Але як так сталося, що християнська церква не змогла ефективно захиститися від “юдействуючих”?

Для того щоб це зрозуміти і не допустити подібного у майбутньому, треба мати уявлення про закономірності розвитку христи­янської ідеї — від її виникнення до наших днів.

3.4. Метафізичні архетипи

Ми живемо у світі, для якого властиві ритми, пульсації, циклічність. Без них неможливе саме життя. У людини протягом доби (ранок, день, вечір, ніч) змінюються фізіологічні процеси, протягом 28 днів місяць проходить 4 фази, протягом року змінюються 4 пори року, 19 років — місячний цикл, 28 років — сонячний цикл, 532 роки — місячно-сонячний період (етнотворчий цикл), 1596 років — епоха (суперетнотворчий цикл) і так далі. Все це прояви циклічності, синхронізованої “космічним годинником”. Але це ще не все...

3.4.1. Соціокультурна динаміка

Під такою назвою в 1937—1941 рр. вийшла безпрецедентна в історії соціології чотиритомна праця видатного російського і американського соціолога Пітирима Сорокіна. В її основу покладено колосальні масиви емпіричного матеріалу, — наприклад, тільки у сфері мистецтва було вивчено близько сотні тисяч картин і скульптур.

Сорокін переконливо показав, що будь-яка велика культура ґрунтується на цілісній системі цінностей, котра проймає науку і мистецтво, філософію і релігію, етику і право, соціальну і політичну організацію суспільства. “Саме цінність є основою і фундаментом всякої культури. З цієї причини найважливіші складові частини такої інтегрованої культури також частіше всього взаємопов'язані: у випадку зміни однієї з них інші неминуче підлягають подібній трансформації”.

Сорокін виділяє три головні форми або “надсистеми” такої інтегрованої культури:

1.    Ідеаційну, головним принципом або головною цінністю якої є надчуттєва реальність — Бог, душа, моральний закон, божественне призначення.

2.    Ідеалістичну, основною посилкою якої є те, що об'єктивна реальність є частково надчуттєвою і частково чуттєвою.

3.    Чуттєву, котра проголошує основною цінністю чуттєву об'єктивну реальність, поза якою  “або немає нічого, або є щось таке, чого ми не можемо відчути, а це — еквівалент нереального, неіснуючого”.

Мистецтво є найчутливішим дзеркалом, що відбиває суспільство і культуру.  Кажучи про ідеаційне мистецтво, Сорокін виділяє його головну тему — надчуттєве царство Бога. Його герої — Бог та інші божества, ангели, святі і грішники, душа, а також таємниці світобудови, воплочення, покаяння, розп'яття та інші трансцендентні події. Таке мистецтво мало уваги приділяє предметам і подіям чуттєвого світу. Адже його мета не забавляти, не веселити, не давати чуттєве задоволення, але наблизити віруючого до Бога, до істини: “Не для прославлення пристрастей людських, не для приниження пожадливості скороминучої, але для возвеличення хвали і слави імені Господнього” (Теофіл Пресвітер, X століття).

На противагу цьому, чуттєве мистецтво живе і розвивається в емпіричному світі відчуттів. Його мета — надати витончене чуттєве насолодження, збудження втомленим нервам, розвагу, веселощі... Воно вільне від релігії і моралі, його стиль — “мистецтво заради мистецтва”. Воно відтворює явища зовнішнього світу такими, якими вони сприймаються нашими органами чуттів. Це мистецтво професійних художників, що обслуговують пасивну публіку.

Ідеалістичне мистецтво є посередником між ідеаційною і чуттєвою формами мистецтва. Його світ частково надчуттєвий, частково чуттєвий, але лише в найвеличніших і найшляхетніших виявах чуттєвої дійсності. Його стиль частково алегоричний і символічний, частково ж раціоналістичний і натуралістичний. Словом, воно являє собою чудовий синтез ідеаційного і найшляхетніших форм чуттєвого мистецтва.

3.4.2. Невблаганна  циклічність

Інтегрована культура перебуває у стані постійних циклічних змін, що їх Сорокін зводить до послідовного чергування трьох згаданих форм: “ідеаційна” à “ідеалістична” à “чуттєва” à “ідеаційна” і т. д.

Ідеаційні цінності становили основу інтегрованої культури неоліту, Брахманської Індії, грецької культури з VIII до VI ст. до н. е., культури раннього європейського християн­ського Середньовіччя.

Занепад середньовічної культури полягав саме в руйнуванні цієї ідеаційної форми культури. Він почався наприкінці XII століття, коли з'явився зародок іншого — цілком відмінного — основного принципу, котрий полягав у тому, що об'єктивна реальність та її сенс є чуттєвими. Цей повільно набираючий вагу принцип зіткнувся із занепадаючим принципом ідеаційної культури, і їх злиття в органічне ціле створило у XIII — XIV століттях цілком нову культуру — ідеалістичну. До цієї надсистеми належить і грецька культура V — IV століть до н. е., котра також ґрунтувалася на цій синтезуючій ідеї.

Однак на цьому процес не завершився. Починаючи приблизно з XIV століття став домінувати новий принцип. Виникла сучасна форма нашої культури — культури сенсорної, емпіричної, світської.

За словами Сорокіна, “теперішня криза культури і суспільства полягає в руйнуванні чуттєвої системи євро-американської культури. Ми живемо в один з поворотних моментів історії, коли одна форма культури і суспільства (чуттєва) зникає, а інша форма (ідеаційна) лише зароджується.

3.4.3. Музей патології

Факт розкладу сучасної чуттєвої культури очевидний навіть для нефахівців. Це найпомітніше у мистецтві, котре все більше стає товаром, виробленим для продажу, заради релаксації, споживання, розваги і задоволення, для стимуляції втомле­них нервів і сексуального збудження. Замість того щоб підносити маси до свого рівня, воно, навпаки, понижується до рівня натовпу. Воно аморальне, десакралізоване і асоціальне, а ще частіше — розпусне, антирелігійне і антисоціальне.

Як комерційний товар для розваг, мистецтво все більше контролюється торговими ділками, комерційними інтересами і віяннями моди. Щодня ми можемо чути вибрані теми Баха і Вівальді, але лише як додаток до красномовної реклами автомобілів, банківських послуг, гігієнічних прокладок і проносних засобів. Стандарти істинного мистецтва зникають і поступово підмінюються фальшивими критеріями псевдомистецтва.

Характерна риса — хвороблива концентрація чуттєвого мистецтва на патологічних типах людей і подій. Статистика свідчить, що переважна частина всіх сучасних кінофільмів зосереджена на злочинах і сексі. Мистецтво стає все більш неврівноваженим, збоченим, а нерідко й садистським. Узагальнюючи, можна сказати, що сучасне мистецтво — це переважно музей соціальної і культурної патології. Воно сконцентроване на поліцейських моргах, кублах злочинців і статевих органах, воно діє головним чином на рівні соціального дна.

Сорокін доходить висновку, що чуттєва етика і право також зайшли в глухий кут, що вказує на кінець нинішньої епохи. Без переходу до ідеаційних етики і права,  без нової абсолютизації та універсалізації цінностей суспільство не може уникнути катастрофи.  Таким є вердикт історії стосовно попередніх криз чуттєвої етики і чуттєвого права, і таким має бути присуд стосовно нинішньої кризи.

Цікаво, що закономірності, до яких зовсім недавно емпіричним шляхом прийшов Сорокін, були відомі 7 тисяч років тому в рамках Гіперборійської традиції у вченні про Золоту, Срібну, Мідну і Залізну добу. На мові психоінфор­матики ця фундаментальна закономірність називається Принципом чотирьох фаз. 

3.4.4. Принцип чотирьох фаз

Наш світ улаштований так, що будь-яка масштабна ідея (релігійна, наукова, політична, мистецька, технологічна) або система (особистість, корпорація, народ, цивілізація, раса, людство) у процесі свого розвитку має тенденцію проходити чотири фази:

1)           генерування та популяризація ідеї або її нового бачення (“дитинство”);

2)           створення експериментального зразка, діючого прототипу (“чернетки”) та його перевірка в екстремальних умовах (“підлітковий вік”, “молодість”);

3)           руйнування зразка (кризове випробування, “смерть”), критичний аналіз результатів експерименту (“психологічна криза”);

4)           синтез всього набутого досвіду шляхом переходу на вищий рівень, створення повноцінної моделі та її масове тиражування (“зрілість”).

Наочним прикладом може бути створення нового автомобіля. Після формування ідеї нової машини і розробки конструк­торської документації (фаза 1) відбувається створення діючого зразка (фаза 2). Ця експериментальна модель перевіряється і проходить жорсткі випробування на механічні, температурні, вібраційні, хімічні та інші навантаження (фаза 3). Після руйнування експериментальної моделі почи­нається етап осмислення її сильних і слабких сторін . І лише після того, як успішно пройдено ці три етапи і зроблено правильні висновки, стає можливим створення повноцінної системи, придатної для масового тиражування (фаза 4).

Дослідження показують, що існує чітка відповідність між фазами розвитку і “формами інтегрованої культури”:

§     фаза 1 — ідеалістична (“Срібна доба” або “Трета-юга”),

§     фаза 2 — сенсорна (“Мідна доба” або “Двапара-юга”),

§     фаза 3 — криза і руйнування сенсорної культури (“Залізна доба” або “Калі-юга”),

§     фаза 4 — подолання кризи шляхом переходу (воскресіння) до ідеаційної культури (“Золота доба” або “Сатья-юга”).

Системоутворюючим ядром для інтегрованої культури як системи цінностей кожної з чотирьох фаз є один з чотирьох метафізичних архетипів. Ці архетипи дуже рідко виявляються у житті в чистому вигляді (зазвичай маємо їх поєднання у різних пропорціях), проте кожен з них завжди прагне до повного, одноосібного домінування в індивідуальній чи масовій свідомості.

3.4.5. Архетип “Біоробот”

Згідно з ним, існує Бог-Отець, який створив Всесвіт і людину. Людина як творіння Боже носить на собі Його відбиток, проте між нею і Богом існує така ж сама прірва, як між людиною і, скажімо, створеним нею роботом. Людина від самого початку є грішною істотою, вигнаною з Раю. Вона цілком залежить від Творця і сама не здатна до повноцінних актів творчості. “Повернення в Рай” можливе лише завдяки колективним зусиллям цих слабких недолугих істот. Кращою формою самоорганізації для них є демократія, коли колектив обирає зі свого середовища такого “старшого”, який найбільше відповідає усталеним колективним нормам і схильний до їх збереження. З погляду політології архетип “Біоробот” лежить в основі центристських ідеологій, які, за самим визначенням, орієнтовані на збереження існуючого порядку.

 Найпослідовніше цей архетип реалізовано в юдаїзмі, звідки він потрапив у раннє післяапостольське христи­янство і вже з кінця 2 ст. н. е. став у ньому домінуючим. Прийняття описаної світоглядної бази логічно призвело до проникнення у християнство різноманітних відкритих і прихо­ваних єресей “юдействуючих”, в тому числі старозавітнього уявлення про “страх Божий” і людину як “раба Божого”, що цілком суперечить букві і духу Євангелія. 

Архетип “Біоробот” відповідає психологічному стану дитинства, в якому до кінця життя перебуває більшість людей. Саме для таких несамостійних “дітей” властива гостра потреба в зовнішньому керуванні. Носій цього архетипу відчуває головну відповідальність не перед собою чи іншими людьми (такими самими “біороботами” чи “дітьми”), а перед зовнішнім Творцем (“дорослим”, який може нагородити або покарати). Ця відповідальність перед Богом є головним чинником, який обмежує сваволю людини з описаним світоглядом.

Додамо, що християнська церква ніколи б не стала масовою, якби з самого початку не врахувала “дитячий” рівень свідомості своїх членів і не взяла за основу згаданий “дитячий” архетип. Окрім того, архетип “Біоробот” добре надавався для впорядкування церкви і дисциплінування маси віруючих, що переконливо довів оснований на тому ж самому архетипі юдаїзм з його неперевершеним колективізмом.

Архетип “Біоробот” завдяки своєму стабілізуючому впливу на суспільство є дуже зручним для ідейного контролю­вання людських мас на великих територіях. Тому саме цей тип християнства був сприйнятий Візантійською імперією, а пізніше імплантований в масову свідомість Київської Русі.

3.4.6. Архетип “Надлюдина”

Згідно з ним, кожна людина є втіленим Богом, поза нею Бога немає. Отже — немає зовнішніх етичних обмежень. За свою поведінку носій “надлюдського архетипу” відповідає в першу чергу перед самим собою, у другу чергу — перед іншими “надлюдьми”. Все залежить лише від “надлюдини”, а навколишній світ є наче продовженням її тіла, отже — Раєм. Всіляке відхилення від райського стану є тимчасовим явищем, яке потребує негайного виправлення. Формою самоорганізації спільноти з таким світоглядом є монархія на чолі з “божественним правителем” (імператором, фюрером, царем). Він є правителем “сакрального космосу” (“Священної Імперії”, “Тисячолітнього Райху”, “Царства Божого на Землі”), котрий потребує просторового розширення, імперської експансії.

Домінування цього метафізичного архетипу проявилося у хрестових походах 11—13 ст., які втілили релігійну потребу розширення сформованого у Західній Європі т. зв. “Християнського світу” (Pax Christi) на чолі з Римським папою і впорядкування навколишнього світу. В Україні цей архетип почав реалізовуватися з реформами Володимира, проте він швидко був погашений інформаційною агресією з боку Візантії, коли вмираюча імперія спромоглася просунути на нашу землю варіант християнства півтисячолітньої давності, плоди якого дають себе знати до сьогоднішнього дня. Проте надлюдське християнство, загнане у підземелля, таки здійснило прорив назовні і вибухнуло у формі січового військово-чернечого ордену. Додамо, що у 20 столітті надлюдський архетип найяскравіше виявився у нестримному динамізмі націонал-соціалістської Німеччини.

Архетип “Надлюдина” відповідає психологічному стану підлітка з його максималізмом і прагненням до збивання у тісно згуртовані, жорстко організовані групи. Цей архетип є діаметральною протилежністю і радикальним запереченням архетипу “Біоробот”. Можна сказати, що “надлюдський” світогляд з його гординею є гострою реакцією на розбалансування, викликане домінуванням світогляду “рабів Божих”, пристрасним бажанням “підлітка” якнайскорше “вистрибнути з дитячих штанців”, позбавитися опікування “дорослих” і самому стати “дорослим”. Надлюдський архетип лежить в основі правих ідеологій зі всім їхнім романтизмом та революційністю.

3.4.7. Архетип “Матерія”

Згідно з ним, Бога немає, а всесвіт і людина є продуктами еволюції матерії. Ця матерія має чарівну здатність саморозвиватися, тому цей архетип знаходить своє вираження як у відвертому атеїзмі (“Бога немає!”), так і в туманному пантеїзмі (“Всесвіт — це Бог!”), різновидами якого є буддизм, а також сучасний космізм з його обожненням матерії. Оскільки матерія розвивається сама, то “прогресивно мислячій людині” треба лише прибрати перепони для її вільного еволюційного розвитку, якщо треба — то і найрадикальнішими засобами. Тим паче, що природа для носія матеріалістичного світогляду є не храмом, а майстернею, у якій можна робити що завгодно.

Домінування цього світоглядного архетипу заперечує будь-яку ієрархію, тож його соціально-політична реалізація тяжіє до відвертої чи прихованої атеїстичної диктатури: від комуністичного тоталітаризму до тоталіта­ризму “суспільства споживання” на кшталт сучасних США. Послідовний матеріаліст не має жодних моральних обмежень — ні зовнішніх, ні внутрішніх, а тому перебуває у стані цілковитої безвідповідальності. На цьому архетипі ґрунтуються ліві ідеології, для яких властива перманентна революційність заради “всезагального прогресу”.

Архетип “Матерія” відповідає психологічному стану внутрішньої кризи і спустошення (“темна ніч душі”), за яким настає або руйнування особистості, або її преображення (воскресіння). Цей архетип є тотальним запереченням як архетипу “Біоробот”, так і архетипу “Надлюдина”. Нинішня глобальна криза спричинена тим, що в сучасній цивілізації домінує матеріалістичний архетип попри її зовнішню релігійність, звідси — стан духовного спустошення, описаний в Біблії як “мерзота запустіння”.

3.4.8. Архетип “Боголюдина”

Згідно з цим архетипом, є Бог-Отець — Творець Неба і Землі, Вишній і Святий. Він є соборною особистістю, тобто колективним організмом, що складається з божественних істот: “Я сказав: ви боги” (Іван, 10:34). Ці божественні сутності  перебувають одна з одною в стані гармонії і любові: “Бог є любов” (Перше послання Івана, 4:8). Частина богів “одягнула” духовну оболонку і, втілившись у фізичному світі, стала людьми. Тобто людина має чотири складові: плоть, психіку (душу), дух і божественне ядро. Відповідно, людина має свідомість земну (психіка), духовну і божественну. Пізнання людиною своєї духовної і божественної природи дозволяє їй долучитися до щастя і сили Бога-Отця, що виражається в оволодінні ВІРОЮ — найпотужнішою силою у Всесвіті: “Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: «Перейди звідси туди», то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого” (Матвій,17:20).

Як ми вже показали, три описані вище метафізичні системи — “Біоробот”, “Надлюдина”, “Матерія” — взаємозаперечують і взаємопоборюють одна одну. Суперечність між ними знімається з виходом у надсистему — до архетипу “Боголюдина”, який визнає часткову слушність кожної з трьох систем і розставляє їх на свої місця, адже:

§     Психофізичну оболонку як людини, так і тварини справді можна розглядати як біоробота, керованого земною свідо­містю — психікою (подібно до механічного робота, керованого комп'ютерною програмою). Проте людина принципово відріз­няється від тварини тим, що людина керується “оператором” — втіленою духовно-божественною особистістю.

§     Людина справді є втіленим богом і за достатнього рівня розвитку може усвідомити свою божественність (за прикладом Христа). Проте її внутрішній “божественний оператор” є представником соборної особистості всемо­гутнього Бога-Отця. Тому чим сильніший зв'язок людини з Богом-Отцем, тим більша її земна могутність. Крім того, людина є відповідальною не лише перед собою і людьми, а й перед Богом-Отцем, який за необхідності може втручатися в “природний” розвиток земного світу.

§     Матерія справді є чарівною, а Всесвіт є живим організмом, але лише тому, що таким його створив Бог-Отець. Цей всесвіт еволюціонує, але лише тому, що у ньому активно працюють ангели на небі і люди на землі, які разом борються з силами зла і хаосу.

Найяскравішим виявом боголюдського архетипу був період земного життя Ісуса Христа і діяльність його апостолів з їхньою здатністю до цілительства і чудотворення. Часткове відновлення боголюдського архетипу також зустрічаємо у першій половині існування Запорізької Січі як православного військово-черне­чого ордену з християнською магією козаків-характерників.

Архетип “Боголюдина” відповідає психологічному стану такої особистості, яка подолала внутрішню кризу і стала “дорослою” (здійснила ініціацію-воскресіння), позбавилася страху і відчула себе втіленою божественною істотою, відповідальною перед Творцем та людьми — мертвими, живими і ненародженими.

3.4.9. Системна альтернатива

Якщо архетипи “Біоробот”, “Надлюдина” і “Матерія” лежать в основі центристської, правої і лівої ідеологій, то ідеологія архетипу “Боголюдина” пропонує системну альтернативу і під­но­ситься над поділом “праві—центристи—ліві”. Свою соціаль­но-політичну реалізацію боголюдський архетип знаходить у формі варново-корпоративного структурованого суспільства (брах­мани, кшатрії, бізнесмени, спеціалісти, непосвячені), керо­ва­ного гетьманом, який поєднує у своїй особі найвищу законодавчу, виконавчу і судову влади, періодично переоби­рається і несе перед Богом і народом повну відповідальність (майном, свободою і життям) за плоди свого правління. Фунда­ментом такого структурування суспільства є принцип “природо­відповідної праці”, сформульований Григо­рієм Сковородою, об'єктивні закони менеджменту, наприклад, цілісність влади (влада — це відповідальність, а відпові­дальність не можна розділити), а також сучасні технології кваліметрії (точної кількісної оцінки якісних показників).

—                Чи можна сказати, що проникнення в християнство єресей та інформаційних закладок “юдействуючих” було законо­мірним явищем?

Принаймні, перша фаза розвитку християнства була сприят­ли­вою для проникнення “бур'янів”. Так само, як перехід до четвертої, боголюдської фази сприятливий для їх виполювання.

—                Куди тоді поділося боголюдське християнство, прине­сене в Україну галілеянами? Чому так мало залишилося документальних слідів раннього християнства?

Вчення, безпосередньо отримане від Христа, завжди існувало у вигляді “підводної течії”, інколи прориваючись на поверхню чи то у формі козацького християнства, чи то у вченні і житті Григорія Ско­вороди. Очевидно, що ці фено­мени не виникли на голому місці, а мали під собою потужну традицію. А чому так мало залишилося слідів, то причина проста: найгостріша конкуренція відбувається між системами, які перебу­вають в одній екологічній ніші. Яскравим прикладом можуть бути парламентські вибори в Україні, коли головним противником Руху є інший Рух, а запеклим ворогом соціалістів — прогресивні соціа­лісти; водночас комуністи і Рух не є конкурентами, оскільки працюють з різними групами виборців, у різних нішах.

Те ж саме з раннім християнством. Якщо в Україні майже не лишилося дохристиянських артефактів (окрім “Веле­со­вої книги”, “Слова о полку Ігоревім” та ще небагатьох), то що вже говорити про якесь християнське вчення, якісно відмінне від візантійської моделі, яка стала домінуючою після релігійної реформи Володимира. Прояви всього “невізантійського” знищувалися в першу чергу. Проте “рукописи не горять”. Напередодні формування християнства вищого рівня, яке нині визріває в Україні, ми все більше дізнаватимемося і про арійську основу християнства, і про ідеологію Антської держави, і про християнство Аттіли, і про те, що “суперечності” між релігією і наукою — це ще одна інформаційна закладка.

—                Отже, нинішнє християнство стоїть на порозі переходу до боголюдської фази?

Безумовно. І провідну роль у майбутньому світі  відіграватиме народ, який здійснить першим цей перехід. Щоправда, для цього треба спочатку оволодіти теорією Великого переходу. Цим ми зараз і займемось. А почнемо від самого початку — з расології і тих далеких часів, “коли все почалося”.

4.            Основи расології

Немає нічого прихованого, що  не відкриється,

ані потаємного, що не виявиться.

 Матвій, 10.26

Ознаками інформаційної війни є не лише просування певної, вигідної агресорові інформації, а й накладення табу на ту інформацію, яка для нього не вигідна. Однією з таких “чорних дір” є знання про людські раси і відмінності між ними. Просто дивовижно, що про тварин і їхні породи (раси) ми знаємо набагато більше, ніж про людей. А відсутність знань з цієї сфери нерідко є причиною трагедій як для окремих людей, так і для цілих народів.

4.1. Дещо про расові забобони

Так звана “ліберальна преса” — головний поширювач єресі “юдействуючих” — вже майже переконала громадську думку у нешкідливості, природності і навіть корисності міжрасового змішування. І це при тому, що сучасна наука доводить абсолютно протилежне.

4.1.1. Небезпека змішаних шлюбів

Дозволимо собі навести розлогу цитату: “Існує думка, що в змішаних шлюбах народжуються здоровіші, крупніші й талановитіші діти. Почасти це так. Коли йдеться про дуже різних за расово-етнічним поход­женням чоловіка та жінку, то й справді, їхні діти можуть бути і крупнішими, і життєздатнішими. Однак ця особливість є харак­тер­ною лише для першого поко­ління. До того ж якщо генетичні лінії подружжя надто далеко “відбігли” одна від одної, то через наявність у дитини батькових генів у неї може виникнути внутрішньоутробний конфлікт із матір'ю. У такому випадку діти не лише не будуть крупнішими та життєспро­можнішими, а й можливі всі негативні наслідки у розвитку плоду — аж до хвороб нервової системи і розумової відсталості.

Добре відомо, що шлюби між родичами є неспри­ятливими для нащадків, однак те ж саме можна сказати і про генетично віддалених людей. Це показали спеціальні дослід­ження в селищах Америки, де спільно проживають корінні індіанці й нинішні мешканці континенту — афроамериканці та білі переселенці. Діти тут мають велике число спадкових захворювань і в 1,5 рази частіше відстають у розвитку, ніж їхні однолітки в інших регіонах.

Завідувач кафедри педіатрії Московської медичної акаде­мії ім. І. М. Сєченова, доктор медичних наук, професор O. K. Бот­віньєв пояснює цей феномен тим, що в змішаних шлюбах усталений комплекс генів руйнується, а новий комплекс виявляється біологічно слабшим, — адже він не пройшов тисячолітню “обкатку”. Як наслідок — зростають захворюваність, дитяча смертність, зменшується тривалість життя... Причому чим більше відмін між расами, чим далі одна від одної розташовуються їхні історичні території — тим більші ускладнення принесуть шлюби між їхніми представниками. Чорні й білі — найвибухонебезпечніша суміш різних хвороб...

З огляду на сказане найсприятливішими шлюбами є ті, в яких чоловік і дружина належать до близькородинних народів. Що ж до начебто вищих розумових здібностей або талано­витості дітей у змішаних шлюбах, то це просто вигадки. У генетиці невідомі будь-які гени, які б шляхом змішування давали ефект особистісного характеру” (кінець цитати)[108].

Про небезпечність міжрасових змішувань вчені знали вже давно. Наприклад, видатний російський антрополог Анато­лій Петрович Богданов у своїй книзі “Физиологические наблю­дения” (Москва, 1865) писав: “Народонаселення, що складаєть­ся з метисів, має більшу частку ідіотів, божевільних, сліпона­род­жених, заїк та інших порівняно з місцевостями,  де ці дві раси живуть окремо. Так, у Нікарагуа і Перу замбоси (метиси негрів та індіанців), хоча і є групою достатньо нечисленною, проте становлять чотири п'ятих населення тюрем” [109].

Поряд з пропагандою міжрасових змішувань у масову свідомість просувається “культура вільного кохання” як ознака сучасного, прогресивного способу життя. Це ще одна «інформаційна закладка» — міна уповільненої дії, зброя третього рівня ефективності, яку ми позначаємо терміном «прихований геноцид». Виявляється, діти будь-якої жінки обов'язково успадковують якості її першого мужчини, навіть якщо народжуватиме їх вона зовсім від іншого і значно пізніше. Не майбутній біологічний батько, а саме чоловік, який відбирає цноту у дівчини, закладає генофонд і стає ніби генетичним отцем усього її наступного потомства.

4.1.2. Телегонія — заборонена наука

Ця історія з таємничого розділу науки про фізіологію людини почалася ще 150 років тому, коли основною тягловою силою у господарстві був звичайний кінь. Саме ця тварина і прислужилася до вияснення деяких загадок людського роду...

Селекціонери-заводчики активно працювали тоді над поліпшенням робочих якостей кінських порід. «А що, як схрестити свійського коня із витривалою й могутньою дикою зеброю? — поміркували якось вони. — Цікава вимальовується перспектива!» І робота закипіла. Як матерів майбутніх зеброконей дібрали найкращих породистих кобил, а отців — зебр-жеребців. Пробували, звісно, і навпаки. Досліди із схрещування повторювали знов і знов, але жодного зачаття в усіх згаданих комбінаціях батьків так і не сталося. Воно, власне, і не дивно, адже тодішній науковий світ ще не знав про хромосоми та їхню несумісність у різних тваринних видів...

Невдачі відбили у заводчиків охоту до цієї безперспективної справи. Досліди були припинені, і ніхто про них і не згадував... Аж ось через кілька років трапилося незбагненне: у свійських кобилиць, котрі свого часу без усяких, як то кажуть, наслідків побували під самцями-зебрами, раптом почали народжуватися... смугасті лошата! Чому, з якого дива?! Батько — породистий жеребець, мати — теж чистокровка, а їхнє дитя — «напівдикий» смугастик! Неймовірно! Та очевидні факти заперечити було неможливо...

Науковий світ був приголомшений. Незвичайне явище дістало назву телегонія (від грец. tēle — вдалину, в далечінь, далеко та gonē, gonos — народження, породження; отже — «віддалене народження»). Досліди поновилися — з іншими тваринами. Феномен підтвердився! Але його наукового пояснення і досі немає. Причина? Згідно з чиїмось рішенням пошуки в цьому напрямку були знову припинені, а їхні результати — засекречені (див. про це далі). Ми можемо назвати лише двох дослідників телегонії: це сучасник Ч. Дарвіна професор Флінт і Фелікс Ледантек. Останній написав книгу «Індивід, еволюція, спадковість і неодарвіністи» (Москва, 1899).

Відкриттям «телегоністів» не здивувалися лише собаків­ники — фахівці-заводчики та аматори. Адже їм здавна було відомо, що коли породиста сука бодай раз пов'яжеться з безпородним псом-дворнягою, то, якщо навіть цього разу цуценят у неї не буде, у майбутньому чистокровного потомства від неї чекати марно, хоч би з якими елітними «нареченими» її зводитимуть...

З огляду на всі ці дані поставало вельми слушне запитання: «А чи не поширюється ефект телегонії і на людей?» У другій половині XIX століття було проведено інтенсивні фізіологічні, антропологічні, соціологічні, статистичні дослідження (а за можливості — й досліди), які дали можливість зробити твердий висновок: «Так, ефект телегонії поширюється і на людей, причому навіть у чіткішій формі, ніж у тварин».

Ось тут-то і запнулася завіса секретності!

Та нема такої таємниці, яка б рано чи пізно не вияснилася. Широкий загал довго навіть не підозрював про існування телегонії, але у другій половині XX століття вона сама заявила про себе. У цей період (зокрема, унаслідок розвитку комунікацій, послаблення політичних перешкод тощо) можливості спілкування людей різних рас набагато зросли. Результати, як то кажуть, не забарилися. Наприклад, після великих міжнародних заходів (молодіжних фестивалів, спортив­них олімпіад тощо) у Москві поширювалися випадки народ­ження негроїдів. І не тільки одразу після цих заходів, а й через доволі тривалий час. Від деяких жінок можна було почути визнання, що вони спарювалися (без наслідків) з неграми ще кілька років тому, а народжували від своїх теперішніх білих чоловіків. Цілком несподівано для батьків виходило щось «ні в матір, ні в отця, а в чорного молодця»... Окрім того, траплялося, що за гріхи такої матері розплачувалася її цілком нормальна, білошкіра дочка, яка — знов-таки несподівано для всіх — народжувала мулата, хоч до цього ніколи взагалі не бачила на власні очі живого негра (тобто тут наслідки злягання з представниками інших рас виявлялися уже через покоління).

Отже, ми розповіли про передання нащадкам зовнішніх ознак «генетичного батька» у тварин і людей (смугасті зеброконі, брунатні мулати). А чи передаються приховані, внутрішні ознаки? Так, передаються. І це в телегонії — найнебезпечніше. Бо ж випадає так, що для жінки та її майбутнього потомства далеко не байдуже, хто був її першим статевим партнером. Саме через такий висновок на цю науку і було накладено табу — аж до знищення друкованих результатів досліджень!

Ось поміркуймо над запитаннячком: а що, як «заїжджий молодець» (і не тільки ж бо заїжджий, а і свій, вітчизняний) — наркоман, алкоголік, психічно хворий? Саме такі «молодці» найбільше схильні до безладних і безвідповідальних зв'язків. Їх треба усіляко остерігатися, але такого годі навіть чекати: православний спосіб життя у нас ще тільки відроджується, і нічим не скута «демократична» мораль мало не цілком ґрунтується на розпусті та легковажності. Ось і трапляється, що зовні, здавалося б, нормальні і здорові батьки у своїх дітях раптом бачать не себе, а давній «привіт» від якогось фізично-морального виродка...

4.1.3. Приховані потенції націотворення

Масова дошлюбна розбещеність і вседозволеність молоді, панування в її середовищі тваринних інстинктів, зневага дівчат до своєї цнотливості тощо — усе це зовсім не «особиста справа» і не тема для вульгарних анедотів. Це — глобальна трагедія нації.  Чому — про це розповідає доцент Тернопільської медака­демії, лікар-гінеколог із майже 45-річним стажем Леонід Гута.

— Леоніде Володимировичу, вашу лекцію на тему «Духовні засади здоров'я сім'ї та нації», підготовлену на прохання Спілки українок, можна назвати справді сенсаційною, — через трактування в ній впливу на всіх нас такого маловідомого і таємничого біологічного явища, як телегонія. Ще радянський словник іншомовних слів дає їй таке визначення: «Вплив чоловічих статевих елементів на організм жіночої особини. Виявляється в появі у її нащадків, одержаних від іншого батьківського організму, ознак, властивих тій чоловічій особині, з якою вона схрещувалася раніше. Телегонія відома у рослин і тварин». Однак, покликаючись на вашу лекцію, дію телегонії можна поширювати і на людей?..

— Уперше явище телегонії відкрили ті, хто займався розплодженням свійських тварин. Для виведення особливо витривалої породи коней якось, наприклад, схрестили молодих лошиць із самцями-зебрами. Експеримент не вдався — кобили навіть не вагітніли, і від нього відмовились. Та яким же було здивування, коли аж через кілька років, більше не маючи жодних контактів із зебрами, кобили почали народжувати… смугастих лошат! Зіставивши факти і здійснивши ще низку досліджень, вчені дійшли висновку, що генофонд кобил було змінено їхніми першими самцями — зебрами. А згодом (вже не один десяток років тому) ті ж учені довели, що ефект телегонії поширюється і на людей, причому у ще більш вираженій формі. Отож дівчата, які з легкістю ідуть на першу, позашлюбну близькість, обов'язково повинні знати — цей «перший» закладає генофонд їхніх майбутніх дітей, незалежно від того, коли і хто стане їх батьком! І якщо цей «перший» мав далеко не кращі якості, то вони передадуться і дітям. До речі, знаний дослідник родоводів багатьох як відомих, так і простих людей Ломброзо зробив висновок, що позитивні риси в такому випадку передаються значно меншою мірою, ніж негативні. Стосується це і хвороб, причому не для одного покоління. Схильність до алкоголізму, наприклад, може обминути дітей, але позначиться на онуках.

— Ви розповідаєте майже фантастичні речі. За роки ведення відповідної тематики у пресі мені довелося перечитати масу літератури про найрізноманітніші аспекти стосунків між жінкою та чоловіком, але інформація про телегонію не траплялася. І тут не все зрозуміло. Дочка моїх знайомих, наприклад, вийшла заміж зовсім не за того, з ким мала першу близькість, однак народила хлопчика, який, мов дві краплі води, схожий на свого батька — її чоловіка…

— Людина — не тварина, тому людська телегонія є набагато складнішим, а головне, ще малодослідженим явищем. Може, з певних причин сучасне суспільство і не зацікавлене в його глибокому, детальному вивченні. Але раніше, коли основні моральні засади ще були непохитними, недарма ж бо так ревно оберігали дошлюбну цнотливість дівчат, а тих, хто її не зберіг, назавжди таврували ганьбою...

А у прикладі, що його ви навели, зовнішня схожість сина на фізіологічного батька, можливо, зовсім не виключає й успадкування хлопчиком певних якостей того незнайомого йому дяді, який був першим маминим мужчиною. Імовірно, що людська телегонія включає в себе якісь складні впливи на рівні біоенергетики. Все це ще треба довго і ретельно досліджувати. Однак існування самого явища вже доведене однозначно. І я теж можу навести приклад. Не так давно оперував одну жінку — директора школи із сусідньої області. Так от, в її родині мав місце такий трагічний випадок. Чоловік залишив молоду дружину, бо вона народила темношкіре маля. Як потім зізналася матері, у неї справді був інтимний зв'язок з темношкірим хлопцем, але… ще за кілька років до заміжжя, коли навчалася в одному з київських вузів...

— Леоніде Володимировичу, у вас великий стаж роботи за фахом, який має безпосередній стосунок до інтимної сфери життя. Чи багато, на ваш погляд, змінилося у ній за цей час з погляду моральності?

— Якщо порівнювати моральність стосунків між хлопцями та дівчатами сьогодні і чотири десятки років тому, то це просто жах. Готуючи лекцію про телегонію, знайшов у літературі такий факт. Коли один із німецьких гінекологів, які під час Другої світової обстежували українських 16—20-річних дівчат перед їх відправленням на примусові роботи в Німеччину, виявив, що майже всі вони незаймані, то він навіть офіційно звернувся до Гітлера. Мовляв, необхідно негайно починати перемови про перемир'я, позаяк народ такої високої моралі перемогти неможливо. Гітлер оскаженів, і лікаря розстріляли, а війну ми все-таки виграли. Однак від того часу відбувся жахливий занепад основних моральних цінностей. Шлюб для багатьох перестав бути «тайною», а став чимось подібним до контракту, що його можна будь-коли розірвати. Звичними стали і дошлюбні та позашлюбні статеві стосунки. Бояться хіба що розголосу чи венеричних хвороб. Тим часом це загрожує непередбачуваними наслідками як для майбутнього родин цих людей, так і для генофонду всієї нації.

— Невже такі інтимні речі можуть мати настільки глобальні наслідки?

— Компетентні люди в цьому вже давно не сумні­ваються. У Сполучених Штатах, наприклад, після багаторічної пропаганди повної статевої свободи нині відбувається потужне відко­чування до споконвічних моральних цінностей, і попит на цнотливих дівчат там теж зріс надзвичайно, — американці злякалися виродження нації. Нам теж треба замислитися над своїм майбутнім, бо згубна спадковість злодіїв, ґвалтівників, збоченців і просто нечесних та підлих людей робить і продовжуватиме робити свою страшну справу.

4.1.4. Шлях до перетворення душі

Споконвіку всі релігії одностайно твердять про необхідність цноти. Наші предки добре знали про феномен телегонії. Ось чому у всіх духовно розвинених народів блудниць зневажали, сікли біля ганебних стовпів, побивали камінням.

Свята Церква підносить шлюб до ступеня Таїнства. При цьому наречений і наречена перед священиком і Церквою добровільно складають клятву взаємної подружньої вірності. Церква стверджує їхнє бажання, випрошує для них у Бога благодать єдності й благословення на народження і християнське виховання дітей. Освячення християнського шлюбу робить його не схожим на будь-який інший шлюб, укладений поза Церквою, бо через благодать Божу він стає «каменем», на якому родина створює домашню церкву. Таїнство шлюбу дає родині ті крила, на яких можна злетіти у вищий світ і живити сімейне життя благодатною любов'ю до Бога та один до одного. Церква дарує молодятам ключ до чистих бажань і печать взаєморозуміння, відчиняючи двері у світ, в якому «душевне тіло» сім'ї перетворюється на «тіло духовне».

І ще питання: чи все загублено для жінок, що втратили до шлюбу цноту, але прагнуть доброї сім'ї? У Православній Церкві, в обряді Водохрещення і Таїнстві Покаяння*, можна знайти друге народження і зброєю Духа зруйнувати фізичну ваду. Але покаяння повинне бути щирим, щоб у нього були гідні плоди, тобто щоб сталася справжня внутрішня зміна, щоб душа очистилася і перетворилася. З погляду духовності теле­гонія тлумачиться дуже просто: душа впливає на тіло. «Гон» (вплив, сила, дія) — це емоції, враження душі матері щодо зачатої в ній дитини: якщо мати про щось думає, то це обов'язково позначиться на дітях. І вони обов'язково народяться схожими на того, кого вона покохала уперше, позаяк кохання — це дуже сильне, практично незабутнє почуття**. Святий Амвросій Медіоланський назвав його «даром першого шлюбу» від Бога. Воно виникає навіть за відсутності фізичної близькості.

Отже, цнотливість зберегти не просто, а повернути — ще більша праця. Зате і нагорода велика: діти, народжувані від цнотливих батьків, — це благословення Боже, вони на радість у житті, на допомогу і розраду у старості, а не на ганьбу і страждання...[110]

4.1.5. Жаба в казані

Уважний погляд на стан масової свідомості в Україні свідчить, що проблема виникнення нового типу людини викликає все більше зацікавлення. Головна причина полягає в тому, що навколишнє середовище стає чимдалі менш придатним для життя людини нинішнього типу. Більше того — пересічна людина зі всіма її згубними звичками, застарілими традиціями, фізичним і духовним нездоров'ям у цьому середовищі об'єктивно приречена на прискорене вимирання. Нове середовище потребує нової людини.

Невідповідність нинішньої людини навколишньому соціальному і природному середовищу очевидна. Але якщо соціальне середовище ще якось можна змінити, то стан природного середовища спонукає до змін саму людину. Причому йдеться не стільки про якусь біологічну мутацію (нинішнє людське тіло вже є достатньо досконалим), скільки про суттєву зміну мислення і способу життя.

Розглянемо лише один аспект цієї проблеми, а саме те, що сучасна людина подібна до наркомана, який для підтримання життя потребує щораз більше медикаментів. Якби сьогодні раптом не стало антибіотиків, то більшість людей просто вимерла б від хвороб. Антибіотики та іншу “хімію” ми вживаємо де треба і де не треба, оскільки нас уже переконали, що це найкращий і найшвидший спосіб одужання: про це авторитетно твердять лікарі, до цього настирливо закликає усепроймаюча реклама.

Проте “хімічна революція” зло позбиткувалася над людиною і виставила її беззахисною віч-на-віч з агресивними мікроорганізмами. Річ у тому, що переважна більшість людей на сьогодні фактично втратила природний захист, а штучний хімічний захист вже перевищує можливості самого організму, — чим більше вживаємо медикаментів, тим більше потребуємо нових медикаментів для компенсації побічних наслідків. У результаті майже кожний із нас має забруднений організм і є носієм цілого “букету” задавнених хвороб, алергій, синдромів, неврозів, депресій, фобій тощо. Хворі батьки народжують хворих дітей, а якщо дитині й пощастить народитися здоровою, то неправильне харчування, нездоровий спосіб життя і поганий приклад батьків швидко залучать її до багатомільйонної армії приречених на дискомфорт, страждання і передчасну смерть.

Та це лише один бік медалі, так би мовити, преамбула. Найгірше — попереду. В той час, коли людина ледве витримує “хімічний прес”, почали з'являтися хвороботворні мікроорганізми, яких ця “хімія” вже не зупиняє. Крім СНІДу, про який уже багато сказано, нещодавно зафіксовано стійкі до антибіотиків і практично невиліковні форми туберкульозу та менінгіту. Ситуація погіршується на очах, в Україні вже оголошено епідемію туберкульозу. Вірогідно, це лише початок смертельно небезпечного процесу, і треба бути готовим до появи нових видів стійких до антибіотиків збудників хвороб.

Небачене підвищення агресивності мікроорганізмів — це лише одна складова різкого погіршення якості навколишнього середовища. Для повноти картини потрібно було б згадати і дестабілізацію клімату, і хімічне та радіоактивне забруднення, і ерозію ґрунтів, і знищення лісів, і розширення озонових дір, і вичерпання природних ресурсів, і стресовий характер сучасного життя, і багато чого іншого. Очевидно, що до таких несприятливих умов переважна більшість людей фізично і психічно не підготовлена, тож вимиратиме прискореним темпом.

Хто зможе вижити у цій кризі навколишнього середовища? Виживуть найздоровіші. Точніше — ті, кому вдалося відновити природний імунітет шляхом свідомих цілеспрямованих зусиль (чисельність осіб, які “від природи” володіють повноцінним імунітетом, надзвичайно мала, тож їх можна не брати до уваги). У зв'язку з цим прояснюється сенс актуальної кризи — селекція найбільш життєздатного людського матеріалу для подальшої еволюції. Але найбільш життєздатні — це не просто  найздоровіші фізично. Селекція ведеться ще за кількома параметрами, які далеко не завжди є очевидними.

У науковій літературі описано один надзвичайно цікавий і повчальний експеримент. Уявімо собі великий казан з холодною водою, до якого вкинули жаб і поставили на повільний вогонь. Вода помалу нагрівається і поступово стає окропом, в якому зварюються всі жаби. Жодна з них не вискочила з казана і не врятувалася. Чому? Тому що нервова система жаб з еволюційної точки зору є досить примітивною, оскільки здатна реагувати не на високу температуру, а лише на достатньо відчутні температурні зміни. Наприклад, якби цих жаб кидали в гарячу воду, то вони б усі миттєво відреагували на значний температурний перепад,  повистрибували б із казана і легко врятували своє життя.

А тепер уявімо, що серед жаб, які спокійно плавають у все більш гарячій воді, з'явилася група, що має здатність відчувати високу температуру. Ця група врятувала би своє життя і, так би мовити, дала початок “новій расі” жаб — еволюційно розвиненіших, з чутливішою нервовою системою.

Яке це має відношення до людей і нинішньої глобальної кризи? В описаному вище уявному експерименті відбувся однозначний поділ жаб'ячої породи на дві групи: “розвинених” і “відсталих”. “Відсталі” тихо зварилися в казані, навіть не відчувши, що, власне, відбулося. “Розвинені” були виділені з основної маси й отримали звільнений “відсталими” життєвий простір для розвитку в якості нової раси. Цетиповий приклад еволюційної кризи та її розв'язання.

Принагідно зазначимо, що етимологія слова “криза” робить його синонімом таких понять, як “суд”, “розділення”, “встановлення відмінностей”. Фаза, яку зазвичай називають “критичною”, означає закінчення певного етапу розвитку і наближення остаточного “рішення”, зважування всіх “за” і “проти”. Цей розподіл результатів на “позитивні” і “негативні” нагадує розділення “обраних” і “проклятих” на дві групи, яким віднині суджено незмінно лишатися такими й надалі.

Сучасне людство нагадує напівсонних жаб у глобальному казані. Навколишнє середовище погіршується на очах і вже “закипає”, люди разом зі своїми дітьми дедалі частіше хворіють, проте не можуть повірити в те, що незабаром вони будуть “зварені” живцем. Їхня нервова система перебуває в напівсонному, загальмованому стані і, в кращому разі, починає реагувати лише тоді, коли втрачено майже всі шанси на виживання, наприклад, коли лікарі констатують невиліковну хворобу. Тоді невелика частина людей усе ж таки “просинається” і відчайдушно починає шукати порятунку, хоча більшість так і не усвідомлює необхідності змін і пасивно йде до смерті.

Проте спостерігається невелика кількість людей, здатних усвідомити заздалегідь наявність кризи, відповід­ним чином підготуватися й уникнути катастрофи або, принаймні, пом'якшити її наслідки. Вони дивляться далі, ніж інші, і  починають змінювати спосіб свого життя, не чекаючи, “поки вдарить грім”, і не звертаючи уваги на нерозуміння та глузування своїх “сплячих” братів та сестер. Ці “нові люди” поступово позбавляються “загальноприйнятих” шкідливих звичок і гріховних схильностей, відмовляються від нездорової їжі, кидають палити тютюн і зловживати алкоголем, намагають­ся не заздрити і не злитися, “виполюють” у своїй вдачі бур'яни егоїзму, гордині, брехливості, марнослівства. Вони поліпшують свої стосунки з навколишніми людьми і природним середовищем, очищують і загартовують тіло, вчать цьому своїх дітей, поспішають робити добрі справи.

У такий спосіб ці “нові люди” відроджують свої захисні сили і стають готовими прийняти виклик нинішньої еволюційної кризи. Саме вони мають найбільше шансів вижити в катаклізмах, що розгортаються на наших очах, і забезпечити майбутнє своїм дітям. Їхнє виживання фактично означатиме, що людство буде розділене на дві групи принаймні за трьома параметрами:

1)                   свідомість;

2)                   воля;

3)                   здоров'я.

Спочатку людина починає щораз частіше “просинатися”, усвідомлювати хибний спосіб свого життя і перспективи його дальшого погіршення. Здебільшого такі “пробудження” відбуваються внаслідок хвороб і фізичних страждань. Потім “пробуджена” людина включає свою волю, пориває з брудним,  хворобливим і темним минулим, стає на шлях оздоровлення і очищення. В результаті цілеспрямованої праці вона освячує свою душу і перероджує своє тіло (точніше, повертає його до здорового стану), стає спокійною, енергійною та безстрашною.

Але чи достатньо згаданих трьох якостей — розширеної свідомості, сильної волі і здорового тіла — для виживання в планетарній кризі та побудови досконалішої цивілізації?

Уявімо собі, що в якійсь країні певна група людей (наприклад, лікарі чи вчені) усвідомила загрозливий стан речей, почала роботу над собою і досягнула потрібних фізичних та психічних параметрів. В умовах швидкого погіршення природного і соціального середовища їм вдалося вижити, в той час як всі інші або повмирали, або знаходяться у пасивному, пригніченому стані, викликаному новими і старими хворобами.

Що означатиме виживання згаданої вузької групи “нових людей”? У тривалішій перспективі — відкочування в далеке минуле, “у печери” примітивного  натурального господарства. Адже для повноцінного, цивілізованого життя потрібні і хлібороби, і механіки, і математики, і педагоги, і військові, і представники сотень інших професій. Чи зможе вчений-лінгвіст забезпечити життя собі і своїм дітям сільською працею, та ще й в умовах кліматичного розбалансування? Чи зможе лікар-педіатр захистити себе і свою родину від бандитських зграй, що масово виникатимуть в умовах голоду, епідемій і соціального хаосу? Запитання риторичне — звичайно ж, ні.

Очевидно, що шлях лише індивідуального виживання — це шлях до руйнування культурних, організаційних і технологічних надбань цивілізації з реальною загрозою фізичного знищення більшості індивідів. Людина — це соціальна істота, і жити по-людськи вона може лише в організованому соціумі. Тому колективне виживання є обов'язковою умовою виживання індивідуального. І якщо ми хочемо пережити грядущі катаклізми, то конче необхідно “пробудити” якомога більше інших людей, знайомих і незнайомих, найрізноманітніших професій і напрямків діяльності: мислителів і політиків, митців і бізнесменів, військових і цивільних. В еволюційній кризі селекція відбувається на рівні як індивідів, так і людських спільнот. Виживуть не просто найздоровіші особи, а найздоровіші нації — найбільш моральні, організовані, технологічно оснащені.

Люди, що “пробудилися” і стали на шлях удосконалення, потенційно становлять нову національну еліту. Для власного виживання їм потрібно пробудити якомога більшу кількість своїх співвітчизників. Переконати їх у необхідності “пробудження” вони можуть лише власним прикладом. Кожна Нова людина повинна стати зразком для наслідування, що, між іншим, є суттєвою ознакою справжньої елітарності.

Нові люди вже присутні серед нас, хоча вони ще є великою рідкістю. Зате все більше стає тих, хто знаходиться на шляху до Нової людини. Важливо, що вони починають все тісніше взаємодіяти одне з одним. Фактично, на наших очах відбувається формування нової людської спільноти, яка має ознаки нової раси.

Нова раса відрізняється від попередньої психічно і фізично. Можна стверджувати, що представників нової раси об'єднує певна психічна і хімічна ідентичність. Як ми вже говорили, це:

1)           пробуджена свідомість;

2)           сильніша воля;

3)           тіла, побудовані в основному на рослинній їжі, а також тваринній, отриманій без насильства (молоко і молокопродукти)[111].

Ця нова ідентичність вже створює відчутні бар'єри між представниками нової і попередньої раси, тим самим сприяючи виплеканню особливої расової чистоти (до речі, слово “раса” походить від лат. rasa — “чиста”). Нова людина починає шукати таких самих Нових людей — для праці, дозвілля, створення сім'ї, бізнесу, політики тощо. Чисте прагне до чистого.

Нові люди вже давно існують серед нас, але раніше їх було надто мало для формування впливової соціальної групи. В останні роки їхня кількість швидко зростає, ще трішки, і буде досягнута “критична маса” Нових людей, завдяки якій процеси самоорганізації нової спільноти відбуватимуться стрибко­по­дібно. І якщо нинішнє соціальне середовище з його розрекламованими псевдоцінностями чинить відчайдушний опір “пробудженню” до нового життя, то в середовищі людей Нової раси процес психічного і фізичного переродження розвиватиметься надзвичайно стрімко і яскраво.  Особливо, якщо тотальне оздоровлення стане елементом державної політики.

Парадоксально, але системна криза в Україні лише сприяє формуванню нової раси. Вона нас так “притиснула до стіни”, що просто не лишила інших варіантів порятунку, примусила мислити і діяти сміливо та нестандартно. Крім того, криза значною мірою вже прояснила, “хто є хто”, створила передумови для чіткого розділення на “вчорашніх” і “завтрашніх”, еліту і псевдоеліту, “сплячих” і “пробуджених”, “розвинених” і “відсталих”.

 Такого роду добір на рівні індивідів і спільнот є універсальним механізмом еволюції людського роду. 9 тисяч років тому відбувся подібний процес: мезолітична криза була подолана шляхом “неолітичної революції”, в якій головною дійовою особою стала нова — арійська — спільнота з новим рівнем свідомості, новою соціальною організацією, новими виробничими і військовими технологіями.

4.1.6. Тягар білої людини [112]

Люди мають різний колір шкіри, розріз очей і навіть різні релігійні та політичні переконання. Привести усе людство до єдиного клонованого зразка ніколи нікому не вдасться. І те, що всі ми різні, засвід­чує, що кожному з роду людського, кожній нації та расі притаманна виключна своєрідність. Ось тільки своєрідність білої людини останнім часом піддається усе більшому пресингу з боку небілих народів. Шляхом міграції, інфільтрації небілих в культуру Білої раси ламаються характерні для європейців традиційні цінності, розмивається генетична складова, деградують внутрішні сили раси.

Усе це змушує фахівців говорити про те, що Біла Європа, скуштувавши усі плоди толерантності, інтернаці­она­лізму та політкоректності, знову починає голосно казати про втрату національної самоідентифікації і відповідно про необхід­ність міграційних бар'єрів та повернення до національних цінностей.

Складно не помітити, що правий поворот у Європі має під собою вельми серйозні підстави. Нині у світі частка білого населення стрімко зменшується. Це зменшення не тільки популяції, але й носіїв певних цінностей. Дикий Південь, котрий стає чимдалі сильнішим, являє собою історично більш низький ступінь розвитку людства, має чужий для північної білої людини менталітет. Не надто переймаючись створенням власних цінностей, Південь атакує батьківщину білої людини — Європу — прагнучи, уникнувши історичних вкладень, стати володарем тих благ, що були створені білим людством. Але при цьому південці не бажають асимілюватися, приймати пануючий устрій, а всіляко намагаються підкреслити свої дикі південні звичаї.

Цілі квартали, в яких білому ліпше не з'являтися, живуть за своїми законами. В той же час немає такого кварталу, до якого б південець не міг безперешкодно потрапити, проде­монст­ру­вавши свою неасимільованість. Наукові прогнози також позбавлені оптимізму. Якщо у 1950 році європейське та північноамериканське населення складало 32% від світового, то у 2025 році прогнозується зменшення його долі до 15%. А скільки з цих 15% буде власне білих? Не більше 10%! В той же час за вказаний термін частка африканського населення збільшиться від 9% до 18%. Азіатів буде замість 53% вже 57%.

Франція, Німеччина, Нідерланди, Австрія, Північна Італія вже волають від засилля турків, арабів, африканців та інших південців. Північна Європа та Сканди­на­вія рік від року відчувають все більше незручностей від міграції чужинців. Іслам­ський фактор у Європі набирає обертів. У центрі Європи з'являються цілі ісламські анклави, що сіють екстремізм, чужинську південну культуру та криваві конфлікти.

Європа перетворюється на порохову бочку, де більше всього небезпек очікує саме на білу людину. Бо, окрім усього іншого, білі не плодяться такими шаленими темпами, як їхні південні сусіди. У Німеччині в турецьких родинах по 5—6 дітей, а у суто німецьких — по 1—2 дитини. Така сама картина — з арабами у Франції.

Білий світ поступово приходить до розуміння означеної проблеми. Так, у США нещодавно вийшла у світ книга відомого політичного діяча, конгресмена Пата Бьюкенена “Загибель Заходу. Вимирання Білої раси”. Посилаючись на офіційні дані ООН, Бьюкенен пише, що до 2050 року нащадки Білої раси (того кита, на якому тримається світова цивілізація) склада­ти­муть лише до 10% від усього людства. З них кожному третьому піде сьомий десяток років, а кожному десятому — дев'ятий. Німців стане менше на 23 000 000 чоловік, росіян — на 30 000 000. А у самій Америці білих буде абсолютна меншість. Що стосується небілої популяції, то вона значно збільшиться.

Коріння проблеми слід шукати в тих тенденціях, котрі панують у Європі з приходом ліберального капіталізму. Про ці тенденції писали ще Ніцше і Евола. Сутність проблеми полягає у заміні традиційних арійських цінностей на привнесені. Звідки? Про це далі. А поки зупинимося детальніше на самих цінностях, що їх підсовують європейській цивілізації. Ідеться про свідоме нівелювання культу героя, який панував в арійському середовищі практично до кінця Середньовіччя. І відповідно до заміни його на культ толерантного обивателя.

Рівність, терплячість, смиренність, лояльність до людських пороків, збочень, політкоректність — далеко не весь комплекс чеснот, що їх має наслідувати нині представник Білої раси. Ці чесноти і стали тим вірусом, котрий призвів до деградації арійських націй.

Типовим проявом культу обивателя став переворот піраміди цінностей, коли останні стали першими. В Америці давно популярним є жарт, що найкраще там живеться безробітній багатодітній чорношкірій наркоманці-лесбіянці, зараженій СНІДом. Адже на її захист можуть стати найрізно­манітніші організації — від спілки феміністок до товариства анонімних наркоманів. А найгірше почуватиметься працюючий білий традиційної орієнтації. Оскільки саме на нього націлені усі ці войовничі феміністки та чорношкірі брати, а на його гроші лікуються наркомани, отримують дотації чорні ледарі та зводяться клініки для хворих на СНІД підстаркуватих педерастів. Це і є політкоректний терплячий світ, в якому нормальна, здорова, повноцінна людина почуває себе не лише незатишно, але й певним чином забов'язаною різноманітним розкладеним меншинам. Ще б пак! Бо ж вони чимось ображені, чи не від самої природи. Тому їм треба всіляко допомагати. Звісно, за рахунок нормальних.

Укорінені в білому світі режими колективної безвідповідальності, які іменуються сучасними демократіями, змушені спиратися на різного роду меншини, аби не мати іміджу диктаторських. У суспільних стосунках також відбулася підміна понять. Замість принципу “право—відповідаль­ність”, який раніше панував в арійському світі, поширився чужий для білого світу принцип “право—обов'язок”. Тим самим колективна безвідповідальність набула державного характеру. Ієрархічна структура білого світу, що поєднувала в собі традиційні цінності, передбачала, що праву громадянина повинна відповідати міра відповідальності за користування цим правом. Кожен мав стільки прав, скільки відповідальності міг на себе взяти. І навпаки, розмір відповідальності залежав від наявності певних прав. Ніхто нікого не вводив в оману уявною рівністю. Підміна відповідальності обов'язком підірвала традиційний ієрархічний принцип арійського світу. Настала епоха безвідповідальності, для якої є чужим культ героя й аскета. Разом з нею настала епоха занепаду Білої раси.

Виявилася перевернутою і система соціальної допомоги. Нова система стала породжувати споживацькі нахили та соціальний паразитизм. Лишилися у минулому аскетизм, жертовність, прагнення залучитися до вищих цінностей культурного й духовного світу, спрага за творенням прекрасного. Замість цього на сцену вийшов культ споживання за будь-яку ціну (ось вам і зростання екологічної напруги), прагнення будь-якими засобами зберегти своє життя, сприяння масовій низькій культурі, утворення суспільства, націленого лише на чимраз більше споживання. Тепер вже не низи почали тягнутися нагору, прагнучи дорости до рівня духовних, культурних і політичних вождів. Навпаки, верхи почали опускатися до рівня шудри, намагаючись сподобатися та спертися на нижчі касти. Тим самим відбулася деградація владних інститутів, духовних і культурних цінностей, зведення їх до рівня черні. Вони перестали бути взірцем для наслідування.

Проте не слід думати, що соціальних пільг немає. Вони є, тільки надаються не зовсім тим людям. Типовий приклад того, як соціальна політика може отруїти націю, — Європа та США. Ти наркоман, хворий на СНІД, сексуальна меншина, розумово відсталий, у тебе неповна сім'я, ти біженець, алкоголік — для тебе допомога є. Якщо ж сім'я здорова, батьки та діти повноцінні, то жодної державної допомоги для тебе не буде. Тим самим стимулюється не здорове, а хворе. Потрібні пільги — стань хворим, набудь собі порок, розвали сім'ю.

Якщо думати раціонально, саме здорові, розумні, сильні, нормальні люди і сім'ї повинні мати підтримку. Тоді й решта будуть прагнути створювати міцні родини, народжувати здорове потомство, розвивати й вдосконалювати себе. Маєш порок — наркоман, алкоголік, гомосексуаліст тощо, — пробач, жодних пільг і допомоги. Позбався, тоді й отримаєш.

Природа сама прихильна до здорових тварин. Ватажок зграї з'їдає найліпші шматки м'яса, у нього найкраща, найплодовитіша самиця, але він і відповідає за безпеку всієї зграї, і першим кидається на ворога.

Так і людина. Якщо вона розумна, талановита, духовно і фізично повноцінна, націлена на створення здорової сім'ї та народження здорового потомства, то має отримати державну підтримку. Тоді ж подібні прагнення й у інших з'являться. І пороків стане менше, і суспільство буде здоровішим, і природа відплатить добром. А все відбувається навпаки. Держава відбирає ліки у хворої дитини, лишає без підтримки молоду сім'ю для того, щоб вилікувати хворого на СНІД наркомана. Держава відбирає у здорового й сильного, працездатного і талановитого, щоб винаго­родити повну протилежність. Як наслідок, здорового в нації лиша­єть­ся усе менше, а хворого більше. Відбувається виродження всієї Білої раси.

4.2. Принцип расоутворення

А тепер саме час поговорити про те, що таке раси і як вони виникли. Сучасна наука не дає на цю тему однозначної відпо­віді. Головна причина невизначеності не у відсутності наукових доказів чи недосконалості методології. Річ у тому, що расологія — це поле інтенсивної інформаційної війни: між тими, хто хоче гармонії між людьми всіх етносів та рас, і тими, хто хоче всіх перемішати, ослабити, а потім над ними панувати.

4.2.1. Палеоантропи — неоантропи — великі раси

У сучасній науці вважається усталеним фактом, що приблизно 45 тисяч років тому, ймовірно, на території Близького Сходу, сформувалась перша людська раса — “неоантропи”. Приблизно у 40 тис. до н. е. вони пережили “демографічний вибух” і протягом наступних тисячо­літь витіс­нили древнішу породу Homo sapiens — палеоан­тро­пів (у тому числі неандер­таль­ців) — і засе­лили простори Африки, Азії та Європи.

У результаті тривало­го (5-10 тисяч років) та достатньо ізольованого роз­вит­ку на згаданих територіях відбулась т. зв. локалізація неоантропів, тобто їх пристосування до місцевих енергетичних і природно-кліма­тичних умов.

Наслідком цієї локалізації і стали три “великі раси” — чорна (негро-австралоїдна, екваторіальна або африкано-океанійська), жовта (монголоїдна або азіатсько-американська) і біла (європеоїдна або євразійська).

 І тут ми підійшли до великої таємниці, яка приховує народження трьох великих рас. Не викликає сумнівів те, що важливим (хоча й не єдиним) чинником расоутворення були природно-кліматичні умови. Наприклад, “серед ознак європе­оїдної раси, сформованих під впливом зовнішнього середовища, слід передусім виділити світлий колір шкіри. На думку багатьох фахівців, він сприяє глибшо­му проникненню сонячних променів у тіло людини й вироб­ленню вітаміну Д, який захищає організм від рахіту. Тож не дивно, що найсвіт­лі­ші відтінки шкіри, волосся й очей влас­тиві населенню Сканди­навії та сусідніх ре­гі­­онів Північ­ної Європи, де після відсту­пу льодовика перева­жав про­холодний клі­мат із дуже слабкою інсоляцією. Певне адаптивне значен­ня мав і характерний для європеоїдів вузький ніс, що різко виступав із площини обличчя. Завдяки його будові збіль­шу­­вався носоглотковий шлях, і холодне повітря, перш ніж по­трапити до гортані та легенів, устигало нагрі­тися[113].

—                А чому найсвітлішими є саме європеоїди? Хіба на європейських просторах менше сонця і холодніше, ніж в Азії, де сформувалися монголоїди?  Скоріше навпаки, та й полюс холоду знаходиться саме в Азії...

Розгадка криється в тому, що основні раси сформувались ще в плейстоцені, тобто в ті часи, коли клімат суттєво відрізнявся від теперішнього. Точно встановлено, що в цей період Європа переживала період зледеніння: “Драма­тичною подією в історії людства було велике зле­деніння Північної півкулі. Почавшись кількасот тисяч ро­ків тому, зледеніння досягло максимального розвитку 100—150 тис. років тому. Просуваючись із Сканди­на­вії на пів­день, льодовик долиною Прадніпра досяг району сучас­ного Кременчука. Однак максимальне похолодання відбуло­ся пізніше, наприкінці льодовикової епохи, тобто 20—17 тис. років тому. Льодовиковий період історії Землі названий геоло­гами плейстоценом. Археологи називають його палео­літом, або давньокам'яним віком. Різке потепління клімату близько 10 тис. років до наших днів привело до зникнення скан­динавського льодовика і настання геологічної сучасності — голоцену.Почалася нова археологічна епоха — мезоліт, або середньокам'яний вік. У льодовиковий період потужність кри­жа­ного щита над Скандинавією сягала кількох кілометрів[114]. “У ті часи моря та океани до 45-го градуса північної широти вкрилися кригою”, зокрема, Атлантичний океан вкривався льодом до північного узбережжя Іспанії[115]. “Альпи, гори півдня Франції, вкрилися потужними льодовиками. Франція стала країною мохів та північних оленів” [116].

А що відбувалося на протилежній частині північної півкулі? Ви будете здивовані, але в цей час “на Чукотці і на півночі Якутії був помірний клімат, і зростав там не мох ягель, а гарні березові ліси... 93 століття тому в Північній Якутії, на березі Північного Льодовитого океану росла високо­стовбурна бере­за і рослинність, теплолюбніша за сучасну[117].

Отже, приблизно 10 тисячоліть тому відбулись кліма­тичні зміни, які мали надзвичайно різкий, катастрофічний характер. Професор Національного університету “Києво-Моги­лянська Академія” доктор історичних наук Микола Чмихов  цей плане­тарний катаклізм відносить до 7562 року до н. е.[118] Незалежні від нього датування радіовуглецевим методом, про­ведені в рамках досліджень різкої зміни рослинності в Північній Якутії, викликаної раптовим похолоданням, дають дуже близьке число, а саме 7333±50 до н. е.[119] (відносна похибка між двома датуваннями становить 3 відсотки).

—                Але чим пояснити різке потепління в Європі й одночасно різке похолодання в  Азії?

Лише одним — зміщенням земної кори.

4.2.2. Літосферне зміщення

Пригляньмося до конфігурації льодовика під час останнього, т. зв. “валдайського” або “вюрмського” зледеніння (80—10 тис. років тому). З карти добре видно, що льодовик не зачепив Азії — він не дійшов навіть до Уралу. Водночас відомо, що напередодні потепління в Пів­нічній Африці було значно холод­ніше, ніж тепер, а в горах Лівану був льодовик.

Валдайський льодовик ду­же нага­дує полярну льодо-снігову шап­ку. Якщо це так, то полюс мав би знаходитись приблизно в центрі цієї шапки (приблизно, тому що розвиток льодовика пов'язаний не лише з низькою температурою, а й з рельєфом місцевості, вологістю повітря та іншими чинниками).

На основі карти поширення валдайського льодовика можна у першому наближенні зробити припущення, що попе­редній північний полюс знаходився в районі  Скандинавії.

—                А може, скандинавський льодовик — це ніяка не полярна шапка?

А де ви ще знайдете льодовик завтовшки кілька кілометрів, як не біля полюсу? Нагадаємо, що в нинішній Антарктиді середня товщина льода становить 1880 метрів[120]. Пізніше ми розглянемо додаткові свідчення на користь того, що в пізньому палеоліті Північний полюс останній раз знаходився в районі між Сканди­навією та Ісландією, а приблизно в 7562 році до н. е. він стрімко змістився градусів на 25-30 і зайняв нинішнє становище. Зрозуміло, що зміщення полюсів викликало серію катаклізмів. Момент зміщення полю­сів розділяє період палеоліту і мезоліту (перехід до неоліту), а також допотопний клімат (плейстоцен) і післяпотопний (голоцен).

Зміщення літосфери лише на перший погляд видається фантастичним. Геофізики і географи знають, що протягом багато­мільйонної історії Землі такі зміщення, а також інверсії геомаг­нітного поля (зміна полярності) відбувалися багато разів. Серед іншого, про це свідчать поклади кам'яного вугілля в Антарктиді і за Північним полярним колом, сліди древніх екваторів і пов'язані з ними пасма гірських хребтів та розломів земної кори[121].

—                Якщо справді Європа знаходилась раніше на 25—30 гра­дусів північніше, то ближча до Європи частина Антарктиди (Земля Королеви Мод) також мала би знаходитись на 25-30 градусів північніше, тобто ближче до екватора.

Так воно і було. На основі геологічних досліджень, зокрема аналізу залишків рослинності, вче­ні дійшли висновку, що “три­ва­лий період, протягом якого Земля Королеви Мод і прилеглі до неї райони були вільними від льоду, завершився не більш, ніж 6 ти­сячоліть тому” [122].

Феномен стрімкого танен­ня льо­довика у північній півкулі (який формувався протягом при­най­мні 40 тисячоліть) і так само стрімкого обледеніння частини Антарктиди можна розумно пояс­нити лише тим, що приблизно 10 тисячоліть тому відбулось зміщення літосфери приблизно по нульовому меридіану в напрямку з півночі на південь.

—                Які ж потрібні титанічні сили для такого зміщення!

Насправді вони на кілька порядків менші, ніж здається на перший погляд. Розгляньмо меха­нізм цього при­род­ного явища.

Ми знаємо, що Земля складається з тонкої твердої кам'я­ної плівки — літосфери (земної кори)[123], яка пла­ває на розплав­леній магмі, точніше — на “змащу­валь­ному про­шар­ку”, який називають астеносферою. Вся ця система — і земна кора, і внутрі­шньопланетна рідина — оберта­ються навколо своєї осі зі швид­кістю 1 оберт на добу. Розташуван­ня цієї осі стосовно площини обертання планети Земля навколо Сонця є досить стабільним, хоча також може ко­ли­ватись під впливом специ­фіч­них ситуацій у Сонячній системі.

—                Тоді про яке зміщення ми говоримо?

Ідеться не про зміну осі обертання планети, а про зміщення літосфери щодо планетарної осі. Давайте про­ведемо уявний експеримент і побудуємо найпростішу модель[124]. Візьміть кульку для настільного тенісу і заповніть її ртуттю. На поверхні кульки намалюйте моря і континенти. Тепер розкрутіть цю кульку навколо своєї осі в умовах невагомості, скажімо, в кабіні космічного корабля. Кулька буде добре і стабільно обертатися доти, доки на її поверхню не налипне яка-небудь порошинка. Ця порошинка породить нескомпен­совану відцентрову силу, яка розвертатиме поверхню кульки так, що порошинка врешті-решт опиниться на екваторі. Зверніть увагу, що зі ртуттю, яка обертається всередині кульки, нічого не станеться — вона як крутилась, так і крутиться — вісь її обертання залишається незмінною. Розвернеться лише оболонка з намальованими на ній морями і континентами. Якби ми там жили, то все, що помітили б — це незвичну поведінку Сонця.

Це була дуже спрощена модель, на реальній Землі відбу­ваються складніші процеси. Річ у тім, що внаслідок обер­тання і відцентрової сили екваторіальний радіус нашої планети на 21 км більший за полярний радіус. Тому при переміщенні полярних територій до екватора їхня висота щодо рівня Світового океану буде зменшуватись. Про­довжимо наш експеримент і уявимо собі, що полярна територія миттєво перемістилась на екватор (тобто зміщення становить 90 градусів — екстремальний варіант). У такому разі ця територія опи­нить­ся під шаром води завтовшки 2 десятки кілометрів. Щоправда, через якийсь час відбудеться “релак­сація” земної кори: приполярні території опустяться на два десятки кілометрів, а екваторіальні на таку ж висоту піднімуться. Все врешті-решт повернеться “на круги своя”, проте нові екваторіальні землі вже будуть омиті водами Великого потопу.

Десять тисячоліть тому відбулося зміщення земної кори приблизно на 25—30 градусів, що призвело до затоп­лення значних територій. Якщо розділити 21 км на 90 гра­дусів, то отримаємо 0,23 км/град. Це значить, що при переміщенні території в меридіональному напрямку до екватора на 1 градус вона занурюватиметься в воду на 230 метрів. Це дуже грубі розрахунки, проте з них випливає, що при зміщенні на 25 градусів шар води міг становити кілька кілометрів.

Ось вам і Всесвітній потоп! Навіть якщо врахувати, що релаксація літосфери почалась відразу після початку зміщення, то максимальний шар води все ж таки міг досягати сотень метрів. Італійський дослідник Флавіо Барбієро, який спеціально займався цим питанням, вважає, що вертикальний рух земної кори не може перевищувати 3 або 4 кілометри[125].

Додамо, що внаслідок релаксації літосфери затоплені території неза­баром піднялися до свого природного рівня (т. зв. “рівня ізоста­тичної рівноваги”). Очевидно, що така швидка пере­будова земної кори супроводжувалась сильними земле­трусами і різким посиленням вулканічної діяльності.

—                Невже раніше науковці не бачили можливості зміщення літосфери як причини катастрофічних кліма­тичних змін і потопів?

Чому ж, добре бачили. Про­сто вони, як жартують вчені, “нале­жали не до тієї профспілки”. Тобто в процесі конкуренції “перемогли” інші наукові школи, а праці “перемо­жених”, як це прий­нято, всіляко замовчувалися (і далі замов­чуються)[126].

Гіпотезу про літосферні змі­щення запропонував ще в 50-х роках XX століття американ­сь­кий вчений, профе­сор Кин­ського коледжу Чарльз Хепгуд [127]. Він обґрунтовував думку про те, що за певних умов літосфера може “ков­знути” по астеносфері (яка вико­нує роль змащувального прошарку) і зміститися стосовно центрального ядра планети. В результаті саме такого зміщення 10 тисячоліть тому, стверджував Хепгуд, Південний полюс пересунувся за межі Південного полярного кола, а північно-західний сектор — Аляска і Сибір — змістилися на Північ. Додамо, що Альберт Ейнштейн не лише схвально від­гук­нувся про ідею Хепгуда, а й виступив автором передмови до його книги “Дрейфуюча земна кора”, написаної в 1953 році.

Інший американський вче­ний — геофізик А. О'Келлі в результаті проведених досліджень дійшов вис­но­вку, що в період останнього зледеніння Північний полюс знахо­дився на 30 гра­дусів південніше, ніж сьогодні[128]. А за даними фран­цузь­кого традиціона­ліста Поля Ле Кура, опублікованими в 1929 році у статті про Гіперборійську традицію, у почат­кову епоху Північний полюс “був не там, де він знаходиться сьогодні, а, судячи з усього, в регіонах, близьких до Ісландії і Гренландії[129].

Вчені вважають, що зміщення лі­тосфери відбувались і на інших пла­­нетах Сонячної системи, зокрема, на Венері та Марсі (стаття американського дослідника Пітера Шульца “Міграція полю­сів Марса”, опублікована в журналі “У світі науки” за лютий 1986 р.).

Згідно з емпіричними даними, проаналізованими Хеп­гу­дом, під час минулих “мандрівок” літосфери кут зміщення ніколи не перевищував 40 градусів[130]. Можливо, що потуж­ності поштовху, отриманого внаслідок зовнішнього збурення, виста­чає лише на проковзування до 40 градусів — внаслідок в'язкості астеносфери отриманий літосферою імпульс поступово згасає.

Сьогодні ми ще точно не знаємо, які фактори спричи­нили останнє літосферне зміщення. Найімовірніше, що воно було викликане збуренням у Сонячній системі. Це збурення могло призвести до надмірно різкого, хоча й невеликого коливного руху земної осі, проте достатнього для зрушення літосфери. І в цьому немає нічого неймовірного, оскільки Сонячна система розвивається в пульсуючому режимі, а всі її планети і Сонце перебувають у постійній взаємодії — нині це навряд чи хтось стане заперечувати.

Можливість невеликого, але різкого коливання земної осі та спричинюваного ним “проковзування” літосфери по астено­сфері виглядає ще реальнішою з позицій фізики ефіру[131]. Згідно з сучасними підходами, Сонячна система (як і вся галактика) знаходиться в єдиному ефірному потоці, який підпо­ряд­ковується законам, подібним до законів гідродинаміки. Тому раптове збурення в одному місці поширюється в просторі приблизно так, як у рідкому середовищі, і може викликати різкі (катастрофічні) зміни орбітальних параметрів планет[132].

4.2.3. Формування великих рас

Отже, у палеоліті найтепліший клімат був в Африці, помір­ний — в Азії, а найхолодніший — в Європі, на північ­ному заході якої знаходився Північний полюс. Неважко побачити, що тодішнє Північне полярне коло могло сягати нинішньої 40-ї пара­лелі, тобто більша частина території Європи і, зокрема, пів­нічно-західна частина України знахо­дились у приполярній зоні.

Як ми вже знаємо, приблиз­но 40 тисяч років тому неоантропи протягом кількох тисячоліть засели­ли простори Африки, Азії та Євро­пи, витісняючи з них (шляхом асимі­ляції і, частково, фізичного зни­щен­ня) палеоантропів (неандер­таль­ців та інших). Почався процес локалізації неоантропів — їх пристосування (адаптація) до життя на відповідних територіях. Але перед тим як перейти до розгляду цього питання, необхідно познайо­митись з одним важливим інструментом антропологічних досліджень, який називається

4.2.4. Головний індекс

Інші його назви — черепний показник або черепний індекс. Головний індекс — це відношення ширини голови (попереч­ний діаметр, якщо дивитися на неї згори) до її довжини (повздовжній діаметр), виражене у відсотках. При значенні головного індексу до 74,9 людей називають довго­головими (доліхо­ке­фалами), при індексі від 75 до 79,9 їх нази­вають середньо­голо­вими (мезокефала­ми), а при індексі 80 і більше — круглого­ловими (брахікефалами). Головний індекс не треба плутати з “висотним індек­сом” (висота черепа) і “лицевим індексом” (відношення довжини обличчя до його ширини).

На думку сучасних антропологів, “довгого­ло­вість є пережитком глибокої древності, атавізмом[133]. “Ослаблення рельєфу черепної коробки дозволило вільніше розвиватися голов­ному мозку, тож череп поступово збільшувався вшир. Крім того, прогресивний розвиток головного мозку приводив до осла­блення рельєфу черепа, череп ставав вищим, лоб піднімався крутіше, форма черепа ставала круглішою (більшість давніх людей, найближчих предків людини, мали видовжену форму черепа, для них була характерна доліхокефалія)[134].

Людиноподібні істоти — Гомо габілус, Гомо еректус, пітекантропи, неандертальці, синантропи та інші, в тому числі всі без винятку проміжні форми — були довгоголовими[135]. На сьогодні найдовші голови мають австралійські аборигени, ескімоси і кафри.

Об'єм людського мозку коливається в діапазоні від 1000 до 2000 куб. см. На індивідуальному рівні немає прямої залежності між розумовими здібностями і формою та об'ємом черепа.  Відомо, що у багатьох видатних людей його об'єм був навіть нижчим за середній. Одна з причин цього кри­ється в тому, що людина використовує лише незначну частку можливостей свого мозку. Тому справа не в об'ємі мозку, а в ефективності його використання, в якості його організації.

Проте безперечним є й те, що збільшення об'єму мозку і брахікефалізація в еволюційному плані дають людині додаткові шанси у розкритті її творчого потенціалу.

А тепер можна повернутися до теми формування великих рас. Якщо ми говоримо, що раса вже сформувалась, то це значить, що вона в цілому пристосувалась до життя у своєму природному середовищі.

4.2.5. Негроїди

Схоже, що першими пристосувалися негроїди, оскільки життя в еква­торіальній зоні, без значних сезонних коливань темпе­ратури і за наявності практично весь рік рослинної їжі, було найком­фортнішим. Головну проб­лему створювало пекуче екваторі­аль­не сонце, проте протягом тисячоліть природного добору вона була вирішена: “Характерні риси екваторіальних рас сфор­мува­лися в Аф­риці на південь від Сахари (негроїди) й Південно-Східної Азії (австралоїди) [136] . Деякі з них відрізняються адаптацією до жарко­го й вологого клімату та підвищеної сонячної інсоляції (ви­промінювання). Так, темний колір шкіри з великою кількістю пігменту (меланіну) оберігає організм від шкід­ливої дії ультра­фіоле­то­вого випромінювання, яке призво­дить до перегріву й опіків шкіри.

Схожу роль відіграє й густе во­лос­ся спіральної форми, яке утво­рює на голові щось подібне до су­цільної природної пористої «шап­ки»: воно не пропускає тепло, захи­щаючи шкіру й кровоносні судини від над­мірного нагрівання. Це стосується й та­ких особливостей будови об­лич­чя, як дуже широкий ніс із ве­ликими отворами й розвинута слизова частина губ, що забез­печують посилене виділення вологи, необхідне для охолод­ження організму в умовах спекот­ного клімату. Завдяки цим та іншим рисам негроїди Африки й аборигени Австралії мають змогу без будь-якої шкоди для здо­ров'я перебувати під палю­чим сонячним промінням протягом тривалого часу” [137].

На думку деяких антропологів, суттєвим чинником формування негроїдної раси було також значне змішування африканських неоантропів з африканськими палеоантропами  (неандертальцями, можливо — також з Гомо еректус та іншими архаїчними підвидами Гомо сапієнс)[138].

Антропологи знають, що домінантними здебільшого є ті ознаки, які є древнішими, оскільки за ними стоїть життєва енергія більшої кількості поколінь предків [139]. У зв'язку з цим головною причиною довгоголовості негроїдів вважають вплив домішок палеоантро­пів, які всі були довгоголовими. 

4.2.6. Монголоїди

Менш комфортними, порівняно з екваторіальною зоною, були умови Південно-Східної Азії, в яких сформувалася жовта раса — монголоїди.  Адаптація неоантропів на цих територіях проходила важче, вимагала більших зусиль і була три­валішою. В результаті локалізація азіатських неоант­ропів, яка завершилась виник­ненням жовтої раси, відбулась на вищому рівні розвитку і пізніше (порівняно з чорною расою).

Важливим чинником формування монголоїдної раси були змішування неоантропів з азіатськими палеоантропами, пере­ду­­сім — синант­ро­пами[140], а пізніше — і з європейськими кромань­йонцями. Як пише авторитетний фахівець з антропо­логії В. П. Алексєєв, “простежу­єть­ся об'єктивна, основана на морфології лінія спадкоємності між синантро­пами, від­да­леними від сучас­нос­ті не менш як на три сотні тисячоліть, і сучасними монго­лої­дами[141]. Виявляється, що вже 300 тисяч років тому синантропи Південно-Східної Азії мали виразні монголоїдні риси.

З погляду форми черепа в середо­вищі монголоїдів переважає середнього­ло­вість (мезокефальність), хоча присутня і значна частка довгоголових (чукчі, ескі­моси). До речі, інколи дослідників збиває з пантелику т. зв. “несправжня бра­хікефальність”. Такою є, наприклад, “брахіке­фаль­ність” тад­­жи­ків і узбеків, викликана особливостями догляду за немов­лятами. Виявляється, перші рік-півтора їх щодня тісно замоту­ють у пелюшки і тримають тривалий час в положенні на спині в особливій колисці (“гахвара”). В резуль­таті — сплющення голови і “брахікефальність”. Водночас відомо, що таджики й узбеки, які виросли в Росії (тобто доглядалися по-іншому), зберігають свою природну доліхокефальність.

4.2.7. Європеоїди

Європейські неоантро­пи — кроманьйонці — сформувалися як раса в холодній зоні, яка в допотопні часи охоплювала практично всю Європу. Це відбулося в районі 25 тис. до н. е. і на найвищому організа­ційно-куль­тур­ному рівні, ос­кіль­ки на рівнях двох попе­ред­ніх рас адаптація до суворого клімату була неможливою. Осо­б­ливос­тями європеоїдів ста­ли високий зріст, світлі очі, шкіра і волосся.

З погляду генетики, євро­пе­оїди в цілому володіли і володіють рецесивними спад­ковими ознаками, тобто при змішуванні з представ­ни­ками двох інших — древніших — рас здебільшого перемагають негро­їдні і монголоїдні гени. Це дає антропологам підстави стверд­жувати, що кроманьйонці “три­ва­лий час знаходились в ізоляції, що дозволило їм збіль­шити вла­сну популяцію й уникнути повно­го поглинання навколишнім сере­до­ви­щем неандертальців, які володіли доміну­ючою генною струк­­турою (якою володіє, скажімо, і на сьогодні негроїдне і мон­го­лоїдне населення Землі стосовно до європеоїдного)” [142].

Європеоїди в основному є круглоголовими (брахі­ке­фа­лами), хоча в Західній Європі (особливо на півдні Франції та Італії, а також у Німеччині) є значна частка довгоголових, — це середземноморська і північноєвропейська (“нордична”) підра­си. Щодо останньої, то “доліхокефальність-довгого­ло­вість пере­да­­лась їм від представників середзем­номорської підраси, яка має дуже велику домішку негроїдної раси[143]. “Багато що говорить про те, що первісні негроїдні довгоголові раси переселилися з Африки ;  в Південній Європі вони витво­рили расу малорослу, довгоголову і смугляву, а на півночі — біляву[144].

Додамо, що контакти європеоїдів і негроїдів на тери­торіях Європи зафіксовані ще з допотопних часів. Наприклад, відомо, що у період з 18 по 15 тис. до н. е., коли відбулося тимчасове потепління і розквітла Оріньяко-Солютрейська археологічна культура, в Західній Європі проживали негроїдні племена — т. зв. “гримальдійська раса”, яку вважають близькою до меланезійців і папуасів[145].

Ще інтенсивнішими були міжра­сові змішування в часи рабовласницьких Єгипту, Карфа­гена, Римської імперії, французької колоніальної експансії тощо.

Особливого розмаху змішування в Західній Європі досягли протягом останнього століття. Ілюстрацією цього факту є нинішні футбольні збірні Нідерландів і Франції, які на три чверті представлені мулатами.

4.2.8. Великі раси та еволюція Homo sapiens

Таким чином, три великі раси сформувалися на різних континентах і в різні часи :  найраніше (приблизно до 35 тис. до н. е.) — чорна раса в Африці, згодом жовта раса в Азії, і найпізніше (до 25 тис. до н. е.) — біла раса в Європі. Так що у пізньому палеоліті великі раси вже були сформовані.

Можна сказати, що кожна з трьох рас зафіксувала відповідну стадію еволюційного розвитку людського роду, адже після того як раса сформувалась, вона втрачає еволю­ційну пластичність і її розвиток різко сповільнюється.

Най­краще це можна відстежити на прикладі зміни серед­нього зросту і форми черепа. Погляньмо спочатку на дуже спрощену схему антропо­генезу (на наступній сторінці).

У процесі еволю­ції людини її щелепи зменшувались, зріст збіль­шу­вався, череп округлю­вався. Цю ж саму закономірність спосте­рі­гаємо, порівнюючи вели­кі раси (див. таблицю).

Основні ознаки великих людських рас

Основні ознаки

Чорна раса

Жовта раса

Біла раса

Територіяпереважногопоширення

Африка

Азія

Європа

Зріст тіла

частіше низький

середній

частіше високий

Колір шкіри

темно-коричнева або чорна

жовтувата

світла

Колір очей

карі і чорні

карі

від світло-сірих і голубих до карих

Колір волосся

чорне

темне

від світлого до темного

Щелепи

сильновиступаючі

середньовиступаючі

слабковисту­паючі

Форма черепа

довгоголові

частіше середньоголові

частіше круглоголові

Про еволюцію людського роду саме в описаному вище напрямі свідчить також співвідношення антропологічних параметрів чоловіків і жінок[146]. Відомо, що з чоловічим началом більше пов'язані такі якості, як прагнення до змін, пошуки новизни; жіночому ж началу властивіші прагнення до стабільності, до зберігання і впорядкування того, що є. Таким чином, порівнюючи параметри чоловіків і жінок, можна прогнозувати напрямок еволюційних змін. Так-от: середній зріст чоловіків більший порівняно з жінками, отже, людство розвивається в напрямку збільшення зросту. Чоловіки мають більший об'єм головного мозку — у чоловіків у середньому 1450 см3, у жінок —1300 см3, отже, людство розвивається в напрямку збільшення об'єму головного мозку (повторимо, що на індивідуальному рівні об'єм мозку не визначає розумові здібності).

Таким чином, еволюція людського роду відбу­ва­ється в напрямі збільшення зросту, об'єму головного мозку і круглоголовості, а також зменшення розмірів щелеп. Ці ознаки посилюються в напрямі негроїди → монголоїди → європеоїди.

Три великі раси можна умовно розглядати як три спеціалізовані підсистеми глобального біосоціального організму “Людство” і, водночас, три послідовні сходинки у його еволюційно-мутаційному розвитку.

Якщо на індивідуальному рівні немає прямої залежності між перерахованими антропологічними параметрами і психо­логією людини (в т. ч. розумовими здібностями), то на рівні трьох великих рас така залежність є очевидною.

4.3. Психологія великих рас

Ідеться про те, що співвідношення між розумовими здіб­ностями і расовою належністю має статистичний характер: високим інтелектом можуть володіти представники всіх рас, але з різною ймовірністю.

4.3.1. Спостереження Гюстава Лебона

Одну з перших психологічних типологій расових відмін­ностей запропонував видатний французький психолог, соціолог і історик Гюстав Лебон (1841—1931) у своїй всесвіт­ньо­відомій праці “Psychologie des Foules” (“Психологія натовпів”), 1898 р.:

Розглядаючи лише головні психологічні ознаки людських рас, ми можемо розділити їх на такі чотири групи :  первісні, нижчі, середні і вищі.

Первісні раси — ті, у яких не знаходять ні найменшого сліду культури і які зупинилися на тій епосі первісної тварин­ності, яку переживали наші предки в кам'яній добі :  такими є нинішні фіджийці й австралійці.

Крім первісних рас, існують ще нижчі раси, головними представниками яких є негри. Вони здібні до зачатків циві­лі­за­ції, але лише до зачатків. Ніколи їм не вдавалося піднятись ви­ще цілком варварських форм цивілізації, хоча випадок робив їх (наприклад, негрів Сан-Домінго) спадкоємцями вищих цивілізацій.

До середніх рас ми відносимо китайців, японців, монголів і семітичні народи. Через ассирійців, монголів, китайців, арабів вони створили високі типи цивілізацій,  які могли бути перевершеними лише європейськими народами.

Серед вищих рас можуть займати місце лише індоєвро­пейські народи. Як і в древності, в епоху греків і римлян, так і в наші часи лише вони одні виявилися здібними до великих відкриттів у сфері мистецтва, науки і промисловості. Лише завдяки їм ми маємо той високий рівень, якого досягнула нинішня цивілізація. Пара й електрика вийшли з їхніх рук. Най­менш розвинені з цих вищих рас, наприклад індуси, піднеслися в царині мистецтва, літератури і філософії до такого рівня, якого ніколи не могли досягнути монголи, китайці і семіти[147].

Лебон не пояснює, чому виникло таке розділення рас — він просто констатує фактичний стан справ, покладаючись на результати спостережень. При цьому він звертає увагу на те, що чим вище стоїть раса, тим більше в ній внутрішньої різноманітності : “У нижчих рас всі індивіди, навіть тоді, коли вони належать до різних статей, володіють майже тим самим психічним рівнем. У вищих рас нерівність індивідів і статей, навпаки, є загальним правилом”. Тому для вимірю­вання величини расових відмінностей доцільніше порівнювати не середні, а вищі прошарки населення. “Індуси, китайці, європейці мало відрізняються своїми середніми шарами і водночас суттєво різняться вищими”[148].

Гюстав Лебон був одним з перших, хто застосували науко­вий підхід у дослідженні расової психології. Тим сильніше здивування у нас викликають глибина та проникливість стародав­ніх, так би мовити, донаукових текстів, які у символічній формі віддзеркалюють ті ж самі закономірності.

4.3.2. Хроніка Ура-Лінда

Йдеться про древній текст, відомий як “Хроніка Ура-Лінда”. Що це за документ? У 1859 році  одна з голландських бібліотек придбала фрагмент старовинного рукопису,  напи­са­ного на давньофризькій мові, яка вже 300 років вважається мертвою. Колишній власник рукопису, який продав його біблі­о­теці, стверджував, що рідкісний документ зберігався в його роді з XIII ст., але написаний набагато раніше (дата, вказана автором рукопису — “3449 р. після затоплення країни Альтланд”). Хроніка Ура-Лінда фактично починається з опису походження рас:

До дванадцятого Юла він [149] народив трьох дів :

Ліду з розжареного пилу ;

Фінду з гарячого пилу ;

Фрею з теплого пилу.

Коли вони були створені, Вральда наділив їх своїм подихом. Божественний Од [150] наблизився до них, і кожна народила 12 синів і 12 дочок... [151] Від цього пішли всі люди.

Ліда була чорною, з кучерявим волоссям, як у ягняти, очі її палали, як зорі, так що навіть погляд орла був мутним  порівняно з нею. Вона нічого не хотіла знати про закони, її вчинки визначалися її пристрастями.

Фінда була жовтою, її волосся було подібне до гриви жеребця. Вона написала 1000 законів, проте не виконала жодного з них. Вона ненавиділа праведних за їхню прямоту і була поступливою до підлабузників. Її слова були солодкими, наче мед, але горе тому, хто їй повірив. Вона прагнула владарювати над усіма, її сини були подібні їй, їхні сестри прислужували їм, і сини убивали одне одного.

Фрея була білою, наче сніг на зорі, і блакить її очей була сильнішою за блакить райдуги. Волосся її було подібне променям полуденного сонця, вони були тонкими, наче павутина.  Її їжею був мед, а її напоєм — роса, зібрана з квіткових пелюстків.

Світла Фрея. Перше, чому вчились її діти, був догляд за собою, друге — любов до чеснот. Коли вони ставали дорослі­ши­ми, вона вчила їх пізнавати цінність свободи. Вона гово­рила :  «Без свободи всі інші чесноти добрі лише для того, щоб зробити вас рабами, а ваших нащадків укрити вічною ганьбою»[152].

Три священні Матері —  це три расові типи, три світоглядні моделі. Ось як їх інтерпретує відомий російський традиціоналіст Олександр Дугін:

Нащадки чорної Ліди не знають, що таке закон — ні зовнішній, ні внутрішній. Їхня поведінка визначається хаотичними імпульсами. Ієрархії у них фактично не існує. Їхній соціальний устрій — хаотична анархія. Вони часто стають рабами народів жовтої раси.

Нащадки жовтої Фінди живуть при патріархаті. Чоловік стоїть у центрі їхньої цивілізації,  жінка займає підпорядко­ване, вторинне становище. Вони живуть в умовах жорсткої ієрархії, у них є володарі, слуги, раби. Їхні закони ретельно розписані, але виконуються лише під впливом зовнішнього тиску. Їхній Бог і їхні закони — назовні. Вони схильні до ідолопоклонства, сліпого поклоніння, обожнювання земних речей (влади, грошей, насолоджень). Вони войовничі й агре­сивні. Їхній соціальний устрій — авторитарний централізм.

Нащадки білої Фреї мають закон у своїй душі, тому зовні вони є цілком вільними. Їхній соціальний устрій — органічна (райська) демократія. Вони вшановують жіноче начало, Велику Білу Матір — концентрат расової ідеї і божественної чистоти. У них не буває рабів, оскільки свобода є для них фундаментальною цінністю. Іноді нащадки Фреї приходять до народів жовтої Фінди і стають серед них вищою кастою, воло­дарями, царями. Серед білих бувають відступники і вигнанці, які ставлять потенції білої раси на службу інтересів народів жовтої раси. Лише завдяки таким відступникам нащадки Фінди можуть дійсно конкурувати з нащадками Фреї[153].

Ось такий символічний опис психології трьох великих рас. Попри деякі на диво точні спостереження і влучні формулювання, йому не вистачає системності. Історія знає, що відсутність системності та цілісності нерідко призводить до неточних висновків і помилкових вчинків, а в расових питан­­нях — і до злочинів проти людяності. Уникнути небезпек допомагає психоінформатика — синтетична наука, що виникла на стику системології, психології і менеджменту.

4.3.3. Психоінформатика і вертикальна типологія

Психоінформатика — це наука, яка вивчає загальні законо­мірності зародження, розвитку і взаємодії психоін­фор­мацій­них систем[154]. До такого роду систем відносимо людей, народи, раси, людство, деякі стійкі соціально-організаційні утворення (напр., наукові школи або церкви) — одне слово, системи, що наділені психікою й існують завдяки інформаційному обміну з навколишнім середовищем.

У контексті теми расоутворення нас цікавить лише одна складова психоінформатики, а саме вертикальна типологія психоінформаційних систем [155]. До вертикальної типології при­­йшли емпірично в ході дослідження феномену персональ­ної сумісності людей. Виявилось, що кожну конкретну людину можна віднести до одного з чотирьох рівнів особистого розвитку.

1. Рівень особистого досвіду

Це перший, базовий рівень людського розвитку. На цьому рівні людина вчиться методом спроб і помилок. Ефективні дії вона може виконувати лише тоді, коли вони увійшли в її особистий досвід шляхом багатократного повторення. Для освоєння нових операцій їй потрібна особиста присутність вчителя, наставника, тренера, який вчить за принципом “роби як я” і ретельно контролює хід навчання. Самостійно вчитися вона ще не вміє, так само не вміє вчитися на чужих помил­ках — лише на власних. Можна сказати, що це дитячий рівень, через який прохо­дить кожна людина. Це “почат­ковий клас” школи життя.

Людина-1 може ефективно діяти лише під прямим керівництвом розвиненіших людей. Частина людей взагалі зупиняється на цьому дитячому рівні (не переходить у “другий клас”) і може пристойно облаштувати своє життя лише за наявності зовнішньої опіки і прямого керування (з боку родичів, колективу, держави).

При освоєнні першого рівня людина може стати добрим виконавцем, майстерність якого поступово зростає по мірі накопичення життєвого і професійного досвіду. Можна сказати, що при цьому людина розвивається не у висоту (шляхом виходу на вищий рівень), а в ширину — шляхом максимального освоєння простору першого, базового рівня розвитку. Зрозуміло, що Людина-1 не здатна керувати іншими, оскільки вона не здатна керувати собою.

2. Рівень колективного досвіду

Частина людей в процесі свого розвитку переходить на другий рівень. Для освоєння якоїсь нової операції Людині-2 не обов'яз­ково шукати собі “тренера” або робити десятки невдалих спроб для випадкового виходу на бажаний результат. Вона може подиви­тися, як це роблять інші, або про­чи­тати про це в книзі, інструкції, норматив­ному матеріалі. Людина-2 здобуває здат­ність засвоювати колективний досвід і вчитися на чужих помилках та здобутках.

Освоюючи другий рівень, людина випрацьовує в собі спроможність накопичувати факти, числа, інструкції, норми, правила. Вона розвиває пам'ять, стає ерудитом і може надійно діяти в стандартних ситуаціях. У неї випрацьовується здатність до колективних дій.

На другому рівні ми вже зустрічаємо початки творчості, але ця творчість, як правило, полягає не в тому, щоб приду­мати щось своє, оригінальне. Творчість дру­гого рівня — це вміння знайти вже готові зразки, відібрати з них краще і засто­сувати на максимально доступному рівні досконалості. Підсвідоме бажан­ня Людини-2 — все впорядкувати й унор­мувати, макси­мально зменшити присутність незрозумілого і невпорядкованого. Все має бути вписане в певну схему, норму, правило.

Другий психоінформаційний рівень є недосяжним для Людини-1. Точніше, вона здатна усвідомити його корисність, але лише теоретично, на словах — неначе дитина, яка ще не вміє читати, але розуміє переваги цього вміння. Для освоєння другого рівня потрібно внутрішньо змінитися і вийти на цей рівень.

Найвищий рівень Людини-2 — це ерудит, який ідеально діє в стандартних ситуаціях. У таких випадках йому властиві впевненість і точність. Проте ситуація ради­каль­но змінюється, коли ерудит стикається з невідомим, яке виходить за межі наявного особистого і колективного досвіду. В нестан­дартних ситуаціях у Людини-2 з'являється страх, невпевне­ність, розгубленість аж до повного паралічу діяль­ності. В разі активної позиції вона намагається діяти наосліп, але при цьому її дії мають випадковий і ненадійний характер.

Можна сказати, що другий рівень відповідає підліт­ко­вому віку. Згадайте підліткові максималізм, культ грубої сили і грубої енергії (“важкий метал”), неусвідомлена жорстокість, схильність до об'єднання в ієрархічно жорсткі угруповання (зокрема, банди), “стадний інстинкт”. Хто пам'ятає себе підліт­ком, той може продовжити цей перелік проявів, які найбільше властиві саме для другого психоінформаційного рівня.

3. Людина творчості

Разюча відмінність між ерудитом (Людиною-2) і творцем (Людиною-3) виявляється саме в нестандартних ситуаціях. Там, де ерудит переживає параліч і починає панікувати, Людина-3 відчуває натхнення: “Нарешті з'явилась справа, де я зможу проявити себе і свої здібності!”.

Людина-3 у своєму житті менше покладається на знання фактажу, норм і правил; порівняно з Людиною-2 вона може бути менш ерудованою і навіть мати гіршу пам'ять. Людина-3 більше довіряє своїй логіці, винахідли­вості, динамічності, інтелектуальній роз­кутості, відкритості перед майбут­нім. Її більше цікавлять не правила, нор­ми і масиви показників, а принципи, кон­цепції, логічні підходи. Її гасло: “Знан­ня деяких принципів легко компен­сує незнання деяких фактів”.

Нерідко усталені норми і правила (такі приємні для Людини-2)  Людина-3 сприймає як обмеження, кайдани, тюрму. Вона прагне більшої свободи, адже лише у свободі вона може повною мірою проявити свої творчі потенції. Людина-3 не боїться невизначеного майбутнього, оскільки вірить у свою здатність знайти рішення будь-якої проблеми. Тому Людина творчості схильна до оптимізму і відкрита до новацій та змін.  Завдяки виходу на третій рівень вона здобуває динаміку, гнучкість, активність, ініціативність, розумову пластичність, вищу здатність до налагодження гармонійних людських стосунків. Це рівень зрілої людини.

4. Людина мудрості

Для першого рівня властивий хаос, який потребує зовнішнього впорядкування. Другий рівень впорядковує хаос і “запихає” його в зовнішні статичні схеми, правила, норми, закриті сис­теми. Третій рівень надає їм динаміки, відкритості, здат­ності до вільного розвитку і необмежених трансформацій. Четвертий рівень підпорядковує творчий імпульс універ­саль­ним принципам, не дає свободі перетворитися на сваволю, об'єднує суперечливі ініціативи в гармонійну цілісність, облагороджує творчий розум світлом мудрості і любові.

Якщо Людина-3 завжди знайде вихід з халепи, то Людина-4 у неї просто не втрапить. Там, де Людина-3 застосовує свою потужну логіку для прийняття рішен­ня, там Людина-4 вже може знати відповідь інтуїтивно. Це як у жарті про те, хто такі експерти: “Експерти — це люди, які вже не думають. Вони знають”.

Може скластися враження, що Люди­на-4 — це та ж Людина-3, лише мисляча більш системно і масштабно. Насправді дещо складніше. Рівень-4 — це рівень стабільної гармонійної єднос­ті людини з природою, суспільством і Богом. Можна сказати, що це рівень святості. Людина-4 здебільшого перебу­ває в стані безгрішності, оскільки “гріх” — це якраз те, що руйнує або послаблює згадану гармонійну єдність системи “людина” з надсистемою. 

Яким чином пов'язані святість і мудрість? Завдяки святості людина відкрита до сприйняття інформації з “невиди­мого світу”, вона знаходиться під опікою небесних сил, їй допо­ма­гають ангели і сам Господь Бог: “Праведники завжди мудрі, бо вони — друзі Господа, живуть у його товаристві і навча­ються Ним ;  ним, що є безконечною мудрістю[156].

Допомога згори зовсім не значить, що Людина-4 чує якісь “голоси” або має “видіння”. Господь Бог не бажає ляка­ти людину, він здебільшого діє дуже делікатно і невимушено. Просто в потрібний час людині приходить мудра думка, вона “випадково” знаходить потрібну книжку або людину, “випад­ково” складаються сприятливі обставини і т. п.

Можна сказати, що на відміну від Людини-3, яка діє передусім власною творчою волею, Людина-4 вміє пізнавати Божу волю і вписуватися в життєвий потік. Зі сторони здається, що такій людині просто щастить, що їй “усміхається доля”, що вона увійшла у “світлу смугу” свого життя.

Треба сказати, що такий стан єдності з Богом можуть час від часу переживати люди всіх чотирьох рівнів. Проте чим вищий рівень розвитку людини, тим легше їй розуміти Божі задуми і слідувати ним.

Рівень-4 — це водночас рівень любові. Чому? Щоб бути здоровим, треба любити здоров'я. Щоб осягнути знання, треба любити знання. Щоб поєднатися з Богом, треба любити Бога. Любов — це те, що єднає земну людину з Небом. Саме тому в християнстві любов має ключове значення: “І коли я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю,  то я — мідь дзвеняча або кимвал гудячий! І коли маю дар проро­ку­вати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю — то я ніщо![157].

Людина-4 вже не потребує зовнішнього закону, оскільки вона підпорядковується вищому — Божому закону, який постійно лунає в її душі. Справжня свобода досягається лише на четвертому рівні. Її обов'язковими атрибутами є самодисципліна, відповідальність, святість.

4.3.4. Homo simplex і Homo duplex

Деякі дослідники звернули увагу, що людський вид ніби складається з двох підмножин або підвидів[158], які психологічно суттєво відрізняються одне від одного. В термінах, які запропонував французький антрополог Марсель Мосс, це Homo simplex (“Людина проста”, “суцільна”) і Homo duplex (“Людина подвійна”, “розділена”) [159].

У масової “Людини про­­с­тої” (яка становить пере­важ­ну більшість людства) емо­ції і від­чут­тя, розум і при­страсті  нероз­дільно сплав­ле­ні одне з одним, злиті в єдиний конгло­мерат. Вона легко потрапляє під зовнішній вплив, всією натурою реагує на найменші враження —  навіть не усвідом­люючи цього. Через такі особливості деякі антропо­логи називають її також “Людиною дифузною” або “конформною”.

У другого підвиду, що зустрічається на порядок рід­ше — “Людини подвійної”, — існує наче “психологічний двійник” або “внутрішній спостерігач”, який забезпечує адек­ватну рефлексію — ос­мис­лення людиною переду­мов, закономірностей і меха­ніз­мів власної діяльності. Рефлексія — це здатність володіти самим собою як предметом; “здатність вже не просто пізнавати, але пізнавати самого себе; не просто знати, а знати, що знаєш[160]. При зовнішньому спостереженні “Лю­­д­ина подвійна” виділяється особливою схильністю до самоконтролю, вмінням панувати над власними інстинктами і пристрастями, здатністю раціонально організовувати своє життя.

Навіщо ми згадали про ці людські підвиди? Річ у тім, що Homo simplex відповідає першому і другому психоінфор­маційному рівню, а Homo duplex — третьому і четвертому. Найбільший еволюційний бар'єр долається при переході з другого рівня на третій. Людина-1 і Людина-2 — це два рівні розвитку Homo simplex, так само Людина-3 і Людина-4 — два рівні розвитку Homo duplex. Здатність до ефективного самокерування (підпорядкування внутрішньому закону) з'являється на третьому рівні і досягає довершеності на четвертому.

4.3.5. Типологія великих рас

Досі ми розглядали рівні розвитку на прикладі людських осо­бис­тостей. Але ця вертикальна типологія властива всім психоін­формаційним системам, у тому числі — людським расам.

ДЛЯ РАСИ ПЕРШОГО РІВНЯ (рівня особистого дос­ві­ду) характерне відчуття невіддільності людини від навколиш­нього світу, ірраціональність, висока соціальна однорідність (слабка соціальна стру­к­ту­­рованість), здатність ефек­тив­но діяти лише на основі особис­того досвіду, вчитися методом власних спроб і помилок. В цілому ці особливості найбільше притаманні чорній расі, яка найкраще виражає ідею злиття людини з природою. Тож не випадково, що у видах спорту, які найближчі до способу життя дав­ньої людини (напр., бігу на довгі ди­с­танції), негроїди часто дося­гають найвищих спортивних показ­ників. Негри­тян­ська музика — це дуже земна музика, і за це ми її любимо.

Ще раз наголосимо, що йдеться про расу в цілому — як життєво важливу підсистему для повноцінного існування людства та його нормального еволюцій­ного розвитку.

Серед негро­їдів є люди всіх чотирьох психо­інфор­ма­ційних рівнів, адже належність до тієї чи іншої раси не визначає рівень особистого розвитку конкретної людини. Проте в цілому чорна раса — це раса-1 з притаманними їй емоційністю, безпосередністю, імпуль­сив­ністю, зниженою здатністю до систематичної праці. Відомий жартівливий  вислів “працюють як негри” — це очевидний нонсенс. Негроїди схильні працювати лише для забезпечення мінімального рівня існу­вання. Якщо ж він досягнутий, то вони з великим задово­ленням насолоджуватимуться своїм дозвіллям і будуть при цьому цілком щасливими. Ця дитяча безпосередність значною мірою втрачена представниками жовтої і білої рас. Здатність радіти малому і перебувати у найтіснішому зв'язку з природою — це те, чому можна повчитися у негроїдів.

Расі, яка в цілому перебуває на першому рівні, надзви­чайно важко створювати стабільні державні утворення. Саме з цим пов'язана наведена вище риса нащадків священної матері Ліди: “їхній соціальний устрій — хаотична анархія”. Тому в плані соціальної організації негроїди, безумовно, потребують допомоги вищих рас. Подібно до дітей, які потребують допомоги дорослих в організації і захисті їхнього дитячого життя — такого яскравого, емоційного і безпосереднього.

ДЛЯ РАСИ ДРУГОГО РІВНЯ (рівня колективного дос­ві­ду) вже властиве відчуття більшої виділеності людини з природного оточення. У неї суттєво вища здатність навчатися на основі чужого досвіду, вміння ефективно застосовувати колективний досвід, соціальні норми, технологічні стандарти. Звідси особливий традиціоналізм, схильність до зрівнялівки, колективізм за принципом “великого мурашника”, механічна дисциплінованість. На цьому рівні присутня вища (порівняно з першим рівнем) соціальна структурованість, розвинена здатність до створення статичних ієрархізованих державних утворень з тенденцією ігнорування індивідуальних людських особливостей та здібностей.

Описані якості найбільш властиві жовтій расі, яка найкраще виражає ідеї колективізму, традиціоналізму, незмін­ності. Характерним прикладом можуть бути японці. Відомо, що їхні економічні успіхи пов'язані не стільки з власними відкриттями, скільки з умінням використовувати напрацювання європеоїдів, зокрема, шляхом масштабного придбання патентів та ліцензій. Яскравою ілюстрацією є й “азіатський спосіб” ведення переговорів: вони приходять вже з готовим рішенням, випрацюваним колективно. Якщо ж ця “домашня заготовка” не спрацьовує, тоді вони повертаються додому і формують нову “заготовку”. Вони не ризикують оперативно приймати нестан­дартні рішення, оскільки це суперечить способу мислення, притаманному расі другого психоінформацій­ного рівня. Цьому типу мислення відповідає і азіатський спосіб службового зростання за принципом “чим старіший, тим старший”. Для європеоїдів він видається примітивним, але для раси-2 — це найефективніша модель.

Жовта раса, наприклад, в особі китайців і японців, показала свою здатність до створення достатньо стабільних державних структур. Їхня характерна риса — надзвичайна статичність і кастова розчленованість. Нерідко це жорсткі авторитарні і тиранічні режими. В цьому плані жовта раса неначе уособлює підлітковий вік людства, з властивими для підлітків здатністю до швидкого “збивання” в достатньо жорсткі угруповання, схильністю до максималізму і немотиво­ваних проявів жорстокості. Жовта раса потребує допомоги з боку білої раси в плані розвитку толерантності, терпимості, милосердя, інтелек­ту­альної гнучкості, активізації творчого начала, хоча їхня підліткова впертість і затятість цьому може серйозно заважати. 

ДЛЯ РАСИ ТРЕТЬОГО РІВНЯ (рівня творчості) є ха­рак­терною здатність до ефективних нестандартних дій, до творчості, до раціонального прорахування причинно-наслід­ко­вих зв'язків, відкритість до нового, несподіваного, нетради­цій­ного. Звідси повага до людських здібностей та індивідуальних особливостей, повага до людської свободи і прагнення до змін. На цьому рівні виявляється висока соціальна динаміка, різнома­нітність і структурованість, велика кількість новацій, які можуть бути як позитивними, так і негативними.

Описані якості найбільш властиві білій расі, яка найкраще виражає ідеї необмеженої творчості, нестандартного мислення, свободи, нестримного розвитку і соціальної різнома­ніт­ності. Тож не випадково, що життєві зміни сприймаються жовтою расою як загроза (“Щоб ти жив у часи змін!” — характерне східне прокляття), а білою — як благо (“Хоч би й гірше, аби інше”, — характерне українське прислів'я).

Ми вже говорили, що дру­гий рівень — це рівень ерудиції, а третій — це рівень логіки. Різниця між “ерудицією” жовтої раси і “логі­кою” білої раси яскраво виявля­ється у системі письма. Для доско­налого володіння писемною китайською мовою потрібно знати понад 10 ти­сяч ієрогліфів (всього у китай­сь­кій мові їх близько 50 тисяч). Очевидно, що раса, яка здатна запа­м'ятовувати такі вели­чез­ні масиви інформації, повинна володіти специ­фічним мисленням. Не менш вражаючими є описи культу предків у давніх монголів, який був головною складовою їхньої релігії. У монголів цілком нормальним вважався стан, коли людина пам'ятала описи понад сотні своїх предків.

Для білої людини така здатність до запам'ятовування вва­жається винятковою. Вона більше покладається не на нако­­­пи­чення фактів, а на свою логіку і випрацювані прави­ла. В цілому це ефективніший шлях. Наприклад, європейське алфавітне письмо не потребує запам'ятовування десятків тисяч ієрогліфів — достатньо знати чотири десятки знаків і не дуже складні правила їх застосування.

І алфавітне, і ієрогліфічне письмо похо­дять від найдав­нішого піктографічного письма (від лат. pictus — розма­льований), яке полягає у зображенні предметів, понять і подій спрощеними умовними знаками, схемами, малюнками. Жовта раса пішла шляхом збільшення кількості піктограм і спрощення їх до т. зв. “ідеограм” — знаків, які не відтворюють мову, а служать нагадуванням, підказкою для особи, яка сприй­має повідомлення. Біла раса пішла про­ти­лежним шляхом, який краще від­по­відає її типу мислення, — почала зменшувати кількість знаків, але збіль­шувати кількість правил щодо їх застосування. Тобто проблема великої кількості знаків була подолана застосуванням нової якості, а саме — логіки.

Динамічність і творчість третього рівня самоорга­нізації несе як великі можливості, так і великі небезпеки. Технологічна могутність білої раси та її нестримна, морально необмежена активність, особливо в її американізованому варіанті, поставила людство на межу самознищення. Тому з білою расою пов'язані як найбільші загрози для людства, так і найбільші його надії на подолання глобальної кризи і здоровий розвиток у новій планетарній ситуації.

З логіки еволюційного розвитку людства як гло­баль­­ного біосоціального організму випливає, що наступним кро­ком буде перехід людства на четвертий психоінфор­маційний рівень.

ЦЕ МОЖЕ ВІДБУТИСЯ ЛИШЕ ОДНИМ ЄДИНИМ СПОСОБОМ :  ЧЕРЕЗ НАРОДЖЕННЯ РАСИ ЧЕТВЕРТОГО РІВНЯ — РАСИ-IV.

4.3.6. Універсальний механізм расоутворення

Ми вже розповідали про відомий науковий експеримент, в результаті якого відбувся однозначний поділ жаб'ячої породи на дві групи: “роз­ви­нених” і “відсталих” (див.: 4.1.5. “Жаба в казані”). “Відсталі” тихо зварилися в казані, навіть не зрозумівши, що, власне, відбулося. “Розвинені” були виділені з основної маси і отримали звільнений “відсталими” життєвий простір для розвитку як нова раса.

Щось подібне нині відбувається з людством. “Глобаль­ний казан” вже закипає, часу обмаль. Тому треба якнайшвидше зрозуміти закономірності расоутворення і вчасно “вистриб­нути” у нову екологічну нішу.

У словниках слово раса здебільшого виводять від фран­цузь­кого rase та італійського razza, що буквально означає “порода”. Етимологічно це слово походить від прадавнього кореня “ра” (“ар”, “яр”, “рус”, “рос”) — сонячний, божест­вен­ний, блискаючий, світлий, русявий, чистий, красивий, радіс­ний, ярий, сповнений життєвої сили.

Річ у тім, що первинно слово раса стосувалося лише білої раси. Нині воно викорис­товується  в ширшому сенсі — для позначення великої групи людей, що склалася історично і характери­зується спільністю спадкових фізичних особливостей (будова тіла, колір шкіри, очей і волосся, форма голови,  розріз очей тощо). “Людські раси близькі до підвидів, тобто відмінності між ними незначні і людство являє собою єдиний біологічний вид[161].

—                Що потрібно для виникнення нової раси?

По-перше, виникнення нових спадкових психофізіо­ло­гічних якостей, які сприяють пристосуванню до навколиш­нього (в т. ч. соціального) середовища. Такого роду “спадкова (генотипічна) мінливість зумовлена виникненням мутацій і їх комбінаціями при схрещуванні[162]. Нові якості з'являються внаслідок мутацій або змішувань між різними підвидами.

По-друге, природний добір осіб, які є носіями цих якос­тей. Найефективніший добір має місце під час еволю­цій­них криз, пов'язаних з різкою зміною навколишнього середо­вища і неможливістю жити “по-старому”. До речі, головна праця Чарльза Дарвіна (1809—1882), видана у 1859 році,  нази­ва­лася не зовсім так, як нас вчили у школі. Її повна назва — “Поход­жен­ня видів шляхом природного добору, або збереження вибра­них рас у боротьбі за існування”[163].

По-третє,  закріплення нових якостей у групі, яка є їх носієм, шляхом схрещування між членами цієї групи. Важливу роль при цьому відіграє географічна ізоляція цієї групи “нових” осіб від “вчорашніх”, а також наявність між ними фізіологічних чи психологічних бар'єрів. Тобто для виник­нення раси потрібен достатньо ізольований від навко­лишніх теренів “расотворчий казан”. 

4.4. РАСА-I :  Неоантропи

На думку більшості вчених, неоантропи (Homo sapiens sapiens[164]) як раса сформувалися приблизно 40 тисяч років тому в районі Близького Сходу, скоріше всього в Месопотамії з її тодішнім чудовим помірним кліматом. Імовірно, що вони виникли в ре­зуль­­таті генних мутацій (про джерело цих мутацій ми поки що промовчимо)[165]. Головними мутацій­ними змінами неоантропів були:

1)           прогресивніший череп (у т. ч. вища брахікефаль­ність, яка сприяє кращій організації головного мозку) і пов'язана з цим така психічна новація, як

2)           третя сигнальна система, яка уможливила повноцінне роз­криття в земній людині феномену совісті як фундаментальної властивості людського духу і потужного чинника колективного виживання[166];

3)           членороздільна мова (володіння Словом). Мова стала найпрактичнішим здобутком Людини і головним чинником ефективнішої соціальної організації, вищої здатності до зла­год­жених дій (на роботі, на полюванні, в бою, при плануванні робіт і бойових операцій), розви­неніших технологій і, загалом, більшої жит­тє­спроможності. Са­ме з народ­жен­ням неоантропів пов'яза­не виник­нення першої у світі мови, яка лежить в основі всіх мов світу[167].

Завдяки цим новаціям нео­ан­тропи набули суттєво вищої жит­тє­здатності і конкурен­тоспро­мож­ності порівняно з палео­антро­па­ми. В результаті такої переваги попу­ля­ція неоантропів пережила ней­мовір­ний демогра­фічний ви­бух і кіль­кома потужними хвилями заселила всі доступні території Земної кулі.

До останнього літосфер­но­го зміщення (яке відбулося, ймо­вірно, близько 7562 р. до н. е.) на тодішньому Близькому Сході був м'який помірний клімат. Скоріше всього, перша хвиля пере­селен­ців ринула в Африку. Внаслідок змішування неоантропів з африкан­ськими палеоантропами, пристосу­вання до екваторіального клімату Африки і достатньо ізольованого розвитку у Південному расотворчому казані виникла негроїдна раса: “Сьогодні з повною впевненістю можна сказати, що у формуванні негроїдної раси брали участь не лише кроманьйонці, неандертальці, представники підвиду Гомо еректус, а й інші палеоантропи, що населяли Африку і Середземномор'я[168]. Це була раса першого психоінфор­мацій­ного рівня.

Друга хвиля пішла на схід — “у чудесні краї, де сходить Сонце”. В результаті змішування неоантропів з азіат­ськими палеоантропами (передусім синантропами — носіями виразних монголоїдних ознак), пристосування до тропічного клімату Південно-Східної Азії та ізольованого розвитку у Східному расотворчому казані виникла монголоїдна раса як раса першого психоінформаційного рівня. Пізніше (орієнтовно, близько 24—20 тис. до н. е.) вона здійснила перехід на другий психоін­форма­ційний рівень  завдяки “вливанню свіжої крові” з боку європейських кроманьйонців: “Перші кромань­йон­­ці, що зайшли далеко на схід, були прак­тич­но повністю асимільо­вані синантропами й іншими підви­дами палеоантропів. У східному етніч­ному казані тих часів і наро­ди­лась раса монголоїдів[169]

Третя велика хвиля  вибухо­во зростаючої популяції неоантро­пів пішла у найважчому напрямі — на північ приблизно 35 тисяч років тому і дала початок білій, європеоїдній расі :  “Ми можемо вва­жати Центральну і Східну Єв­ро­пу не лише місцем постійного, багато­ти­сячолітнього проживання русів-бореалів (європе­оїдів. — І. К.), а й їх прабать­ківщиною — тобто місцем, де вони сформувались і закріпилися як практично друга природна фаза-ступінь у розвитку  суперетносу (неоантропів. — І. К)” [170] .

Біла раса сформувалась у су­во­рих умовах приполярної Європи (“на льодовій кромці”), тому  адаптація північних нео­ан­тропів тривала найдовше — при­близно до 25-го тис. до н. е.

Європейську локалізацію неоантропів умовно назива­ють кромань­йон­цями (за назвою антропологічної стоянки Cro Magnon у південній Франції), хоча точніше їх було б назвати русами[171], тобто білими, русявими. Це була раса другого психоінформаційного рівня.

В якості Північного (т. зв. Бореального) расотвор­чого казана виступило Північне  Надчорномор'я [172] — терито­рія від вкритих льодовиком Карпат до ріки Ра (найдавніша назва Волги) і від Руського (Чорного) моря до північного (Вал­дайського) льодовика.

На цій достатньо ізольованій території сформувалося ядро білої раси: “Ядро базової європеоїдної раси від 5 до  10 тисяч років знаходилося в ізоляції, що дозволило йому випрацювати і закріпити свою прамову і свою менталь­ність, зберегти свої підвидові ознаки[173].

4.5. РАСА-II: Європеоїди-бореали

4.5.1. Раса, тобто “чиста”

Північні неоантропи найменше змішалися з палео­антро­па­ми.

По-перше, холодні північні території були найменш засе­лені палеоантропами, тому й контакти з ними були найменш інтен­сивними.

По-друге, світла пігментація неоантропів, яка виникла внаслідок ген­ної мутації і стала домі­нантною ознакою в умо­вах дефіциту соняч­но­го світла, сприяла чіт­кому роз­ділен­ню на “своїх” і “чужих”, ство­рила суттє­вий міжра­со­вий бар'єр. Усе світле стало вважатися своїм, добрим, краси­вим[174], божественним, а все темне — чужим, злим, поганим, небезпечним, пот­ворним, демонічним. У сві­домості білої людини цей фунда­мен­тальний архетип іс­нує й досі. Тому сло­вом “раса”, що можна пере­класти як  “сонячна чис­тота”, первин­но назива­лася саме біла раса як найменш змішана з палеоантропами.

На думку бага­тьох дослідників, уна­с­лідок схрещу­ван­ня згаданих двох підвидів Homo sapiens — палеоантропів і нео­ан­тропів — виникало жит­тє­здатне потомство.

Ра­зом із тим  достеменно відомо, що  їх поведінка відрізняла­­ся — у них була різна мен­таль­ність :  “І одним, і другим було властиво тур­бува­ти­ся про неміч­них і хво­рих членів суспільства, ховати померлих. Однак на стоянках неандер­тальської людини виявлені у величезній кіль­кості залишки осіб їхнього під­виду, насильно умертв­лених, з розтро­щеними чере­­пами і “мозковими” кістками, що однозначно говорить про знач­не поширення серед неандер­тальців кані­ба­лізму. Ця внутрішня особливість підвиду мала надзвичайно стій­кий характер протя­гом бага­тьох десятків тисячо­літь.

Уже пізніше дослід­ники неод­норазово сти­ка­лись і стикаються досі з канібалізмом в середо­вищі африканських, полінезійських негро­їд­них племен і, в меншій мірі, з пережит­ками канібалізму в окремих монголоїдних народів і народ­ностей (зокре­ма, ритуальним поїданням людської печінки японськими самураями і т. п.). 

Дані антропології свідчать, що найбільше число підвидових ознак неандер­тальців (черепна коробка видовжена у відношенні “об­личчя – потилиця” і нижча, широке обличчя, низький і часто спа­дистий лоб, приплюснутий ніс з широкими отворами, вису­нута вперед нижня частина обличчя, скошене назад підборіддя, масив­ний кістяк, особливості будови тіла тощо) збереглося в нег­рої­дній і монголо­їдній расах.

У єв­ро­­пео­їдній ра­сі подіб­ні ознаки прак­тич­но не­по­мітні (за ви­нятком вто­рин­них оз­нак у представників се­ред­зем­­номорських підрас єв­ропеоїдної раси, проте вони мають значно піз­ніше походження)” [175] .

4.5.2. Бореальна мова

Біла раса, як най­більш прогресуюча лінія неоантропів, досягла най­більших успіхів у роз­витку первісної мови. Північна —бореальна — мова формувалася одночасно з бореальною расою.

— Коли виникла ця мова ?

Зарод­ження і форму­вання мови є процесом складним і не має певної дати свого початку. І все ж ціл­ком очевидно, що рання бореальна пра­мо­­ва існувала вже в 35—30 тис. до н. е.[176].

Вірогідно, важливою подією в житті бореалів було те, що вони на­вчилися вимовляти звуки “а” і “о” (з'ясовано, що ці звуки були принципово не­до­ступними для па­ле­оантропів[177]), а пізніше і звук “р” — найбільш дзвінкий, вібру­ю­чий, енергійний. Можливо, що при цьому у них виникала така ж радість, як і у су­час­них дітей, коли вони починають вимовляти цей звук і застосовувати його де треба і де не треба.

Оскільки освоєння цих звуків було чимось надзвичайним, то слова зі зву­ками “р”, “а”, “о” бореали поча­ли використову­вати для позна­чення всього радіс­но­го, світлого (руся­вого, яркого), чистого (расового, поро­дистого), енер­гій­ного (яро­го, удар­ного, разя­чого), бо­йо­вого (самара), сонячного і божест­венного (РаАр, Яр, Ярило)[178].

За даними антропології, при­близно у 25 тис. до н. е. біла раса (а отже, і бореальна мова) вже сформувалася, тобто витво­рив­ся підвид, добре пристосо­ваний до при­родно-кліматичних умов свого проживання.

Після вдалого присто­суван­ня у більшості випадків почи­на­ється стрімке зростання населення і його поширення на нові землі. І справді, “у 25—15 тисячоліттях до н. е. ми зустрічаємо кро­маньйонців повсюдно від Піренеїв до Кам­чатки і від льодовиків на Півночі до південних околиць Африки (стоянка Нельсон-бей)[179]. Водно­час, тобто починаючи з 25 тис. до н. е., популяція неандер­тальців у Європі різко ско­рочується. На думку дослідників, однією з причин цього були війни між неан­дер­таль­цями і європеоїдами-кроманьйон­цями.

Невеликі збройні сутички мали місце і між самими європеоїдами. Проте, згідно з даними археології, на бореаль­­ному етапі євро­пеоїди не вели братовбивчих війн. Потужним стриму­ючим чинником була спіль­на мова. Ворожнеча між носіями  бор­еальної священно-ритуальної мови була забо­ронена жерцями. “Війни велись з погра­нич­ними племенами неандер­тальців, представ­никами Гомо еректус, змішаними племенами, тобто з «чужими, темними, поганими, німотними»”[180].

По мірі розселення від расотворчого центру до пери­ферії зростало змішування з місцевими палеоантропами. Водночас у самому центрі, завдяки значному перевищуванню народжуваності над смерт­ністю, підтримувався розвиток “чис­тої лінії” — відбувався “чистий процес”[181]. Подібно до чистої води поблизу джерела, з якого бере початок озеро. Крім того, навколишні споріднені племена створювали своєрідний “етніч­ний кокон”, який служив додатковим захистом від змішування.

Ядро білої раси витворилось у приполярному (до літосферного зміщення) Північ­ному Надчорномор'ї, куди прийшла північна хвиля неоантропів. Згодом бореали опанували всю територію навколо Руського (Чорного) мо­ря — т. зв. Циркумпон­тій­ську зону. Далі вихідці з Півночі почали заселяти теплий Близький Схід і Месопотамію (батьківщину неоантропів), витісняючи з цих “райських” територій місцевих первинних неоантропів.

Бореали мали достатньо сили для оволодіння цими землями, оскільки були роз­ви­ненішими за неоантропів-автохто­нів. Як пише Юрій Пєтухов, у 25 тисячолітті до н. е. європеоїди, збе­рі­га­ючи основні ознаки неоантро­пів, вже суттєво відрізнялися і від своїх пращурів, що 10 тисячоліть перед тим проживали на Близькому Сході, і від своїх родичів-сучасників, які проживали на тій самій прабатьківщині. Кілька тисячоліть безперервного руху — руху у постійній боротьбі за виживання — перетворили колишніх “розні­же­них” мешканців помірної зони на невибагливих, витривалих і надзви­ча­йно стійких сіверян[182]. Імовірно, що через якийсь час більша частина європеоїдного населення проживала вже на територіях Малої Азії, Близького Сходу і Месопотамії.

Головними причинами особливої життєздатності європеоїдів були:

1)           найбільш якісний вихідний людський матеріал (най­вища чистота неоантропів че­рез мінімальні змішування з неандертальцями);

2)           найбільш жорсткий природний добір в умовах приполярної Європи.

4.5.3. Культурна однорідність

Починаючи з 25 тис. до н. е. європеоїди пережили демо­гра­фічний вибух і протягом кількох тисячоліть заселили вели­чезні простори Євразії, а також, меншою мірою, Африку. Про це свідчать не лише залишки їхніх скелетів, а й мистецтво.

Дивовижно, але печерний живопис і скульптури цього періоду, незважаю­чи на величезні відстані, творилися за одними канонами і неначе несуть на собі відбиток руки одного майстра, однієї школи (прояв расової психо­логії другого, норма­тивного рівня розвитку).

Узагалі, європеоїди-кромань­йон­ці 25-го тисячоліття до н. е. були значно розумнішими, ніж нам здаєть­ся. Відомо, що в ті часи вони вже мали розвинену систему магічних обрядів, для здійснення яких буду­вали спеці­альні святилища, оздоблені витворами первісного мистецтва. Треба визнати, що деякі палеолі­тичні малюнки виглядають цілком сучасно і навіть професійно.

На той час вже існували музи­ч­ні інструменти: духові (флейти), ударні (барабани) і струнні. Напри­к­лад, на стоянках Подніпров'я відкрито чотири флейти, одна з яких мала дуже складну на той час конструкцію з шістьма отворами для видобування цілої гами звуків[183].

Видатний антрополог Хведір Вовк у Мізині над Десною розкопав селище, де знайшов кістки мамонта, північного оленя, багато крем'яного знаряддя та виробів з мамонтової ікловини. Між останніми особливо цікаві орнаментовані ритим меандром[184] браслети, а також єдині такого роду у світі стилізовані фігурки пташок і тварин. Знахідка датована 25—20 тися­чоліттями до н.е.  (“Енциклопедія українознавства”, том IV, с. 1514)[185].

У районі Сунгиря (200 км на схід від Москви) знайдено кісткові рештки вождя одного з бореальних родів. “Це було багате поховання 24-го тисячоліття — мабуть, одне з перших воіс­ти­ну царсько-княжих поховань, що поклало на багато тися­­чоліть вперед традицію поховання правителів родів і держав древніх русів (європеоїдів-бореалів. — І. К.)  та їх нас­туп­­ників[186].

У Костенках під Воронежем знайдено залишки вели­чез­ного приміщення площею 600 кв. м, датованого 18—15 тис. до н.е. (періоду часткового потепління і розквіту Оріньяко-Солю­трейської археологічної культури); приміщення мало 9 вог­нищ для обігріву, святилище (прикрашене скульптурами жінок, мамонта, ведмедя, печерного лева), склади для продук­тів та зброї, майстерню з примітивними верстатами з великих кісток мамонтів. Мешканці поселення вже добре вміли шити одяг — зі знайдених статуеток видно, що вони одягалися в добре припасовані хутряні комбінезони  з капюшонами[187].

Таким чином, європеоїди 25—15 тис. до н. е. вже мали достатньо розвинену культуру і непогано облаштовані поселення. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що “у Пів­нічній Африці і на Близькому Сході постійних і довготри­валих поселень, які належать до цього періоду, не знайдено, тамтешні мешканці продовжували вести чисто кочове життя — що не зайве врахувати тим, хто звик вважати цей регіон єдиним і унікальним вогнищем людської культури[188].

4.5.4. Расова чистота і міжрасові змішування

З погляду вертикальної типології, формування в районі Близь­кого Сходу і Месопотамії популяції неоантропів у 40 тис. до н. е. означало освоєння Людиною першого (базового) психоінфор­ма­ційного рівня розвитку. Формування білої (кроманьйонської) раси було переходом на другий психоінформаційний рівень. Пізніше змішування кроманьйонців, що пішли на схід, з монголоїдами дозволило “підтягнути” останніх на другий, “нормативний” рівень. Іншого способу просто не було, оскільки “перенесення вищої цивілі­за­ції на нижчі раси можливе лише шляхом змішування крові, причому має відбутися злиття з елементами обдарованішої раси. Простого економічного і психологічного дотику недос­тат­ньо, щоб викликати тривалі розумові перетворення. Сила ідей розбивається об органічну обмеженість природного обдарування[189].

Повторимо, що формування бореальної (європеоїд­ної) раси супровод­жувалось стрибком на другий психоін­формаційний рівень. Як ми вже говорили, це стало можливим завдяки чистоті вихідного людського матеріалу (мінімальними змішуваннями з палеоантропами) і найбільш жорстким умовам природного добору.

Зі всього сказаного вище випливають два важливі висновки.

1. Для нормального розвитку людського роду потрібна наявність двох протилежних процесів: а) розвиток чистої лінії (раси) і її зростання; б) міжрасові змішування. При цьому територія расотворчого казана виступає в ролі расово чис­того еволюційного центру, а навколишні території, на яких відбу­ваються змішування, — в ролі еволюційної периферії.

2. Перехід на наступну вищу сходинку психоінфор­маційного розвитку потребує формування нової раси.

4.5.5. Примордіальна Традиція

Перехід на другий рівень відкрив перед європеоїдами принци­пово нову можливість, яка у неоантропів знаходилась у зарод­ковому стані. Йдеться про спроможність свідомого контакту з Творцем. Сутність цього феномену ми розкриємо у наступних публікаціях, а поки лише скажемо, що важливим моментом цього контакту була (і є досі) здатність доступу (“підключення”) людини до Загального інформаційного поля (“Ефірних хронік”, “Хронік Акаши”[190] або “Книги Господ­ньої”). Саме з такого роду підключенням пов'язані феномени яснобачення, телепатії, одкровення тощо.

Ця мутаційна зміна, базована на реалізації потенцій Третьої сигнальної системи (див. “4.4. РАСА-I: Неоантропи”), дозволяла отримувати знання “неземного” походження у вигляді образів та інтуїтивних ідей (завдяки Третій сигнальній) і розуміти їх (завдяки Мові). Саме тому “Слово” — це і мова, і знання, і наука. Володіння Словом було головною відмінністю європеоїдів. У цьому сенсі вони були “галами” і “слов'янами”[191] — носіями мови і вищих знань (про виникнення суперетносу слов'ян див.: “2.3.6. Слов'яни — гали нової епохи”).

Здатність “підключатися” до згаданої “Вселенської біблі­отеки” є дарованим згори додатком до можливостей дру­гого психоінформаційного рівня, особливою Божою ласкою, яка значно прискорила розвиток людства. Нагадаємо, що другий рівень, на відміну від першого, дозволяє ефективно засвоювати і застосовувати чужий досвід (див.: “4.3.3. Психоінформатика і вертикальна типологія”).

Знання “неземного” походження, що дійшли до нас з мороку тисячоліть, позначаються терміном Приморді­аль­на Традиція [192] (тобто “первинна традиція”). Що про неї відомо?

По-перше, те, що ці знання не могли бути створені тодішніми людьми, дуже часто в них навіть не було для цього практичної потреби (наприклад, знання про відстань від Землі до Сонця чи алгебраїчні рівняння з кількома невідомими). Принципи Аюрвіди (відичної медицини) — це принципи медицини майбутнього, до якої лише підбира­ється сучасна наука. Інший приклад — знання про космічні цикли та їх тривалість, уявлення про Сина Божого як іпостась Святої Трійці, здатну безпо­середньо контактувати з людьми. Вищою формою цього кон­такту мало бути  прийняття Сином Божим людського тіла від земної матері. Рекон­струк­ція стародавніх міфів приводить до висновку, що завдяки “Ефірним хронікам” багато тисячоліть тому вже було відомо про майбутній прихід Спасителя.

По-друге, “існують достовірні свід­чен­ня про те, що При­мордіальна Тради­ція нинішнього циклу прийшла з гіпербо­рійських  регіонів[193]. Гіпербóрією[194] називали Північ­не Надчор­номор'я, яке стосовно Месопотамії (батьків­щини неоантропів) до літосферного зміщення знаходилося точно на півночі, “на льодовій кромці” (в античні часи з Гіпербóрією ототожнювали Скіфію).

По-третє, за твердженням Рене Генона, корені Примор­діальної Традиції сягають в минуле на 25 тисячоліть. Це збіга­ється з нашим уявленням, що вихід на другий психоін­фор­маційний рівень відкрився лише тоді, коли біла раса в цілому завершила своє формування. Саме в цей час вона досягла  фізичних і психічних параметрів, необхідних для засвоєння і збереження Знань.

4.5.6. Перша і друга хвилі “русявої діаспори”

Як ми вже знаємо, починаючи з 25 тисячоліття до н. е. почи­на­ється перша хвиля стрімкого розселення європеоїдів (“кроманьйонців”, “русів-бореалів”) в усіх доступних напрям­ках. Володіючи значною перевагою у розвитку, вони легко проходили через середовище місцевих народів. У результаті протягом історично короткого часу практично вся Євразія (за винятком Південно-Східної Азії) стала європеоїд­ною. Нагада­ємо, що “у 40—10 тисячо­літтях ні в Сибіру, ні в Середній Азії, ні на півострові Індостан монголоїдів не було. Вони з'являться там значно пізні­ше. І тому, коли йдеться про стоянки палеоліту, мезоліту і навіть неоліту на Далекому Сході, у Прибайкаллі, на Уралі, в Семиріччі, на Тібеті, у долинах Інду, то маються на увазі виключно європе­о­ї­ди і, частково, євро­пеоїдно-неан­дер­та­лоїдні мети­си, тобто змішані протоетноси. З цієї причини ми цілком обґрунтовано говоримо про існування у верхньому палеоліті (тоб­то у 35 тис. — 8 тис. до н.е. — І. К.) другого етнічно-культурно-мовного ядра русів-боре­а­лів у Сибіру, третього — в Середній Азії, четвертого  —  в долині Інду” [195].

Друга потужна хвиля розсе­лен­ня європеоїдів припа­дає на 15—8 тисячоліття до н. е. Цілком можливо, що воно було викликане демографічним вибухом унаслідок тимчасового потепління 18—15 тис. до н. е. і наступним похоло­дан­ням з новим наступом скандинавського льодовика. Цей етап добре просте­жу­ється завдяки тому, що євро­пе­о­їди оволоділи куль­турою “геомет­ричних мікролітів”. Це маленькі кам'яні ножоподібні пластини у фор­мі трапецій, трикутників, ромбів. З них виготов­ляли надзвичайно гострі і міцні ножі, тесаки, наконечники списів, гар­пуни, серпи тощо. Технологією мікролітів володіли виключ­но європеоїди: “Вони є всюди, де живуть індоєвро­пейські народи, але їх немає там, де немає цих народів[196]. Крім того, “карта поширення геомет­ричних мікролітів точно збігається з поши­ренням сільського господарства”, — очевидно, через те, що саме з гострих як бритва мікролітів виготовляли первісні серпи[197].

Поселення європеоїдів 12—9 тис. до н. е. (протоміста Зарзі, Заві Чені, Шанідар) — носіїв культури геометричних мікролітів, виявлені в горах Загросу (північний Ірак). Уся організація їхнього життя говорить про тісний зв'язок з їх­ньою північною батьківщиною: “У Зарзі знайдені матеріали, які дозво­ляють говорити про прихід носіїв цієї археологічної куль­тури з півночі, із-за Кавказу — з руських степів”[198]. “Тут маються на увазі степи Північного Надчорномор'я — землі, з незапам'ятних часів заселені русами-бореалами і пізніше русами-індоєвропейцями”[199].

Загальновизнаним науковим фактом є те, що першим містом в історії людства був Єрихон (Ярихон, Яригон) — нинішній Ярихо в Палестині. Значно рідше згадується інший твердо з'ясований факт — Ярихон з 9 тис. до н. е. заселяли євро­пе­оїди-бореали, які безроздільно панували на Близь­кому Сході  до  появи на цих територіях семітів наприкінці 2 тис. до н. е. Мешканцями Ярихону були “європеоїди достатньо високого зросту, які мали “кроманьйонську” комплекцію. Дані антро­по­логії дозволяють зробити висновок, що вони не мали домішок неандертальців. Усього в місті проживало не менше 3 тисяч людей. Вони вже вели достатньо розвинуте сільське госпо­дарство (вирощували пшеницю, ячмінь, виноград, інжир та інше), займалися полюванням. Їм вдалося одомашнити газель, буйвола, дикого кабана (прасеміти і семіти не вміли обробляти свиняче м'ясо і тому ніколи свиней не розводили; свинарство є ознакою індоєвропейської культури тваринниц­тва). Вели торгівлю зерном, коштовним камінням, сіркою. Розкопки показали прямий зв'язок куль­тури місцевих європеоїдів з культурою європеоїдів-бореалів. Фактично Ярихон був фор­пос­том тодішньої цивілізації”[200].

Сьогодні Ярихон розкопано не більше ніж на 12%. Подаль­ші дослідження першого міста європеоїдів-бореалів заморо­жені. Річ у тім, що всі археологічні розкопки на Близькому Сході протягом останніх десятиріч прово­дяться і фінансуються в рамках “біблійної археології”, тобто пріо­ритет надається об'єктам з історії юдейсько-семітської етнічної групи. Якщо ж дос­лід­ники виявляють городище, селище, стоянку, місто індоєвро­пей­ців, то роз­коп­ки заморо­жуються і навіть вже отримані відомості не публікуються у наукових виданнях. Отри­мати ліцензію на розкопки археологічних культур індо­євро­пейців у наш час практично немож­ливо. На це існує негласна забо­рона. Сьогодні Ярихо-Єрихон передано під юрисдикцію Палестинської автоно­мії. Вже розкопане навіть не законсерву­вали, башти Ярихо, це перше і основне диво світу, віддані на руйнування і знищення[201].

Єрихон — перше місто європеоїдів на Близькому Сході, але далеко не єдине. “На землях нинішньої Палестини, Сирії, Іраку, Ливану, Йорданії, частково Ірану і Туреччини існувало багато вогнищ куль­ту­ри, землеробства, виробництва, які можна вва­жа­ти археологічними культу­рами єри­хон­ського типу[202].

4.5.7. Бореальний духовний центр

Після сформування білої раси у 25 тис. до н. е. частина європеоїдів-бореалів зали­ши­лась у своєму “етнічному лігві” — Північному Надчорномор'ї (Борії), а більша частина розійшлась по всій Євразії. Незважаючи на тисячі кіло­мет­рів, що їх розділяли, біла раса протягом десятків тисячоліть розвивалась як нероз­ривна цілісність. Це досягалося, на думку дослідників,  завдяки наявності єдиного духовного центру — святи­лища в гротах Кам'яної Могили на річці Молочній [203]  поблизу нинішнього Мелітополя.

На плитах гротів зафіксовано послідовності знаків 12—6 ти­сячоліть до н. е., які є першим у світі ритуально-магіч­ним письмом[204]. Завдяки ініціативі відомого археолога Юрія Шилова і наполегливій праці шумеролога професора Анатолія Кифі­шина вдалося розшифру­ва­ти значну частину цих записів. У тому числі і ймовірну назву свя­тилища — “Шу-нун” (чи “Су-нун”)[205].

Найдавніші розшиф­ро­ва­ні письмові записи позначені, можливо, 11582-м роком до н. е.[206] Це перше у світі письмо було піктогра­фічним, а дати, за словами А. Кифішина, позна­чались різни­цями циклів Місяця та Сиріуса[207] — найяскравішої після Сон­ця зірки (таке дату­вання збе­ріга­лось на Бли­зь­кому Схо­ді ще й за шу­мерських часів[208]). Фак­тично жерці[209] Шу-нуна вели перший у світі міфо-історичний літопис.

Священні записи Шу­-ну­на копіювалися жерцями європеоїдної діаспори, пере­дусім з Циркумпонтійської зони. Наприклад, фрагмент літопису Шу-нуна було відтворено на барельєфі святилища Чатал-уюка, датованого Дж. Меллартом[210] 6200±97 роком до н. е.[211] Багато копій цього літопису знаходимо також у бібліотеках Шумера (Сумера).

Зв'язки між європеоїдами Півночі і Півдня Циркумпон­тійської зони були надзвичайно тісними. Річ у тім, що “жерці-волхви Кам'яної Могили, Чатал-уюка, Хачилара, Ереду, Убейда, Ярихо-Єрихона та ін. були жерцями-волхвами одного народу, точніше, одного суперетносу русів. Вони говорили на одній мові (або дуже близьких діалектах). Сама мова не могла сильно зміни­тися навіть при дуже значному географічному розпо­ро­шенні її носіїв. Чому ?  Тому що у неї, мови, не було  конкурен­тів — погранично-периферійні протоетноси були практично німотні, «без'язикі»[212].

На основі існуючих археоло­гічних даних можна впевнено говорити про постійні паломництва  жерців-волхвів півдня до добре відомих для них святинь півночі. Серед іншого, про це говорять записи, залишені ними на плитах Кам'яної Могили, і сліди здійснених ними ритуальних жертв[213]. Ці палом­ництва відбувалися на тлі постійних торговельно-обмін­них і культур­но-родо­вих зв'язків.

 Чому йшли паломники з технологічно розвиненіших південних центрів білої раси у північні, ще достатньо первозданні місця? “А вони і йшли за первозданністю. Так і нині з надсу­час­них мегаполісів палом­ники їдуть у первозданну глухо­мань на покло­ніння чо­мусь такому, що не змінилося з давніх часів, зберегло себе у цій глухомані[214]. У пам'яті і по­бу­ті ­Борії ще були свіжими традиції перших європеоїдів — безстрашних мислив­ців за мамонтами, носорогами і велетенськими оленями. Тут ще витав дух героїчної раси, яка пройшла жорстокий природний добір, освоїла нову екологічну нішу[215] і дала надзвичайно здорове, зага­р­товане, чисте потом­ство. Бо­ре­али Північ­ного Над­чор­но­мо­р'я були “охо­рон­цями “іс­тин­но-право­слав­ної”, тобто первозданно справ­ж­ньої віри (світогля­ду), яка була част­ково втра­чена близькосхід­ни­ми русами за  п'ять-шість тисячоліть активного земле­робства і скотарства (з 12—11 по 6—5 тис. до н. е.)... Волхви-паломники та їхні посланці йшли на північ за первозданною, невтра­ченою істиною. Вони знаходили те, що шукали, і переносили на південь. І тому ми ще раз можемо з упевненістю сказати, що практично всі космогонічні уявлення, міфоритуали, міфообрази і міфотрадиції, властиві давнім циві­лі­заціям Близького Сходу (від Шумера і Аккада до Єгипта, Хет­тії і Філистії [216] ), були випрацювані і збережені бореалами пів­ночі... З цієї причини північ завжди володіла для південних, серед­земно­морських цивілізацій особливою сакраль­ністю, а сіверяни (“гі­пе­рборії” у давньогрецькій традиції, “бореали” в нашому ро­зу­мінні) були “священним народом”, хоронителем віри і звичаїв предків.

По суті, так воно і було. Руси-бореали в силу відомих нам причин найкраще зберігали свій підвидовий антропо­логічний образ (брахікефальність, світлі покрови, високий зріст і грацильний кістяк), первинну ностратично-бореальну мову і первинний, випрацюваний ще з 40-го по 25-те тисячоліття, світогляд.

Прихід нових форм господарювання, а також просочу­вання в їхнє середовище все більшої кількості представників середземноморської підраси з часом буде змінювати й боре­алів. Історія Європи, історія Середземномор'я — це історія витіс­нення брахікефальних європеоїдів кроманьйоно-боре­аль­ного типу доліхокефальними метисами європеоїдно-негро­їдного типу[217].

Саме в силу описаних вище причин Бóрія була свя­щен­ною землею, а Кам'яна Могила — духовним центром білої раси (можливо, корені усталеного виразу “Свята Русь” сягають тих далеких часів): “Не виклю­чено, що комплекс подіб­них святилищ древнього типу (саме печерно-гротових, а не створених штуч­но, рукотворних храмів) і був тим сакральним магнітом, що при­тя­гував жерців-волхвів розселених по Євразії багато­чисельних родів русів — подібно до того, як Кааба в Мец­ці притягує до себе мусульман-паломників із усього світу[218].

4.5.8. Духовний імпульс і його розгортання

Для характеристики незайманої чистоти і первозданності Борії цитований вище Юрій Пєтухов ужив епітет “глухомань”, який може призвести до викривлених уявлень про тодішній стан Північного Надчорномор'я. Річ у тім, що будь-яка цивіліза­ційна будова має “три поверхи” — три складові:

1)    духовно-світоглядну;

2)    соціально-організаційну;

3)    технологічну.

Розвиток цивілізації завжди починається з духовно-світоглядного імпульсу. В цей час реалізуються найвищі потенції — ті, що пов'язані  з самореалізацією людини, з її фізичним, психічним і духовним розвитком. У термінах видатного соціолога Пітирима Сорокіна, це фаза “ідеаційної культури”[219], головними цінностями якої є Бог і людська душа. У цей час для здійснення справ потрібно найменше формаль­ностей, законів, приписів, оскільки людей згуртовує єдиний дух, жива Традиція і закон, який звучить у їхній душі.

Наступна, соціально-організаційна фаза, є більш заземленою і прагматичною. Під час цієї фази (“ідеа­ліс­тич­ної” — за Сорокіним) людська енергія більше спрямовується на питання державотворення, суспільної організації, боротьби за владу, завоювання територій тощо. Це час реалізації інших, більш “земних” потенцій. Внутрішній закон затуманюється, і тоді людей згуртовує не стільки дух, скільки державні закони, організації, соціальні установи.

На останній, технологічній (“сенсорній” — за Сорокі­ним), фазі головними цінностями стають чинники, що забез­печують чисто матеріальні аспекти людського існу­ван­ня. Традиція забувається, про духовні прояви (наприклад, совість) людям стає якось навіть незручно говорити. Форми суспільного життя костеніють, особисте благо ставиться вище за спільне благо. Натомість людська енергія спрямовується у технологічне русло, і спільнота переживає справжній “техно­логічний бум”. На цій фазі  реалізуються найбільш заземлені потенції, а головним об'єднуючим чинником стають матеріальні блага, гроші, чуттєві насолодження.

Оскільки прояви цієї фази є матеріальними і наочними, то багатьом здається, що саме тепер цивілізація досягнула найвищого рівня. Проте згодом стає все очевиднішим, що це ілюзія. Різке ослаблення духовного об'єднуючого начала робить спільноту нестабільною, тканина життя розпадається. Тоді у активної частини людей раптом з'являється ностальгія за первозданною духовністю. Таким чином виникають передумови для нового духовного імпульсу і переходу до “ідеаційної” фази НОВОГО ЛЮДСЬКОГО ЦИКЛУ.

Проте цей міжфазовий перехід не є реставрацією минулої духовності, адже те, що було добрим вчора, сьогодні може стати пережитком і гальмом. Життя продовжується лише через смерть і нове народження. Високотехнологічна, але бездуховна цивілізація вмирає. На її місце приходить нова система — неформальна, буйна, сповнена життєвої енергії і здоров'я. Її об'єднуюча сила — праг­нення до святості, її метод — імпровізація. Вона з'являється тихо і непомітно, її помічають лише тоді, коли паросток нового життя “скромно”, але впевнено проламує асфальт старої цивілізації.

—                А чи можливий ідеальний варіант, коли відбувається поєднання високої духовності і високих технологій, небесного і земного?

Так, можливий. Річ у тім, що процес “духовність →  соціальна організація → технології” розвивається не лише в часі, а й у просторі — від центру до периферії. Тобто в первинному центрі творення цивілізації домінує її духовно-світоглядна складова, яка поступово ослаблюється по мірі віддалення до периферії. Тому на крайній периферії домінують технологічні аспекти цивілізації.

Таким чином виникають два цивілізаційні полюси: духовний у центрі і технологічний на периферії. Цивіліза­ційний прорив відбувається тоді, коли частина високотехно­логічної периферії повертається до високодуховного цент­ру. Або коли технологічна периферія створює інфра­струк­туру, яка пізніше буде по-своєму використана духовним центром [220] Саме завдяки цьому механізму відбувся цивілі­за­ційний перехід на третій психоінформаційний рівень, у процесі якого виникла нова раса, відома під назвою

4.6. РАСА-III: Арії

Як ми вже знаємо, найтехнологічніша периферія білої раси 9—6 тис. до н. е. знаходилась у районі Близького Сходу і Малої Азії, де були найсприятливіші умови для сільського господарства — на відміну від приполярної Борії (нагадаємо, що Близький Схід тоді знаходився приблизно на тій самій широті, що й нинішня Україна). Форпостом тодішньої цивілізації був згаданий вище Яригон-Єрихон. Досягнувши небачених на той час техно­ло­гічних висот, європеоїди Яригона покинули його у 7 тис. до н. е. “Що стало причиною їхнього уходу, ми не знаємо[221]. Але відомо, що незадовго перед цим, а саме  близько 7562 року до н. е., відбулося зміщення літо­сфери. Це призвело до різких кліматичних змін, руйнування існуючої екологічної ніші та глобальної кризи.

4.6.1. Глобальна криза та її подолання

Водночас на території Європи почали виникати умови, сприятливі для ведення сільського господарства. Тому приблиз­но через тисячоліття, коли відбулося утвердження голоцену (тобто клімат у цілому вже майже не відрізнявся від сучасного)[222], почалося переселення європеоїдів з Близького Сходу і Малої Азії на територію Європи, передусім на Балкани і у Північне Надчорномор'я[223]. “Переселенці з Близького Сходу, особливо з Малої Азії, несли в Європу землеробство, скотар­ство, навички металообробки, нові технології обробки керамі­ки — всі ознаки прогресивного відтворюючого господарю­ван­ня[224]. Найкраще простежено переселення в Борію з Чатал-уюка, що обґрунтовано комплексом даних лінгвістики (відповідність написів святилища Чатал-уюка нижньодніпровському Шу-ну­ну), археології (знахідки Чатал-уюкського посуду біля Кам'яної Могили), антропології (залишки людей східносеред­земно­мор­сь­кого типу в могильниках дніпровського Надпоріж­жя), зоології (кістки найдавніших домашніх тварин близькосхідних типів на посе­леннях від Дністра до ріки Молочної, на якій стоїть Кам'­я­на Могила)[225]. Зауважимо, що в момент взаємодії обидві спіль­ноти перебували в стані системної кризи, викликаної пору­шенням екологічної рівноваги на заселених ними територіях.

У результаті взаємодії європеоїдів Бóрії з їх техноло­гічною периферією (Близький Схід та Мала Азія) і розвитку в умовах перехідного клімату (від полярного до помірного) в расотворчому казані Північного Надчорно­мор'я виникла нова європеоїдна раса [226] . Вона сформувалася в процесі подо­лання глобальної кліматично-екологічної кризи, ви­кли­каної зміщенням літосфери. Якщо мислити системно, то нова раса була відповіддю людства на глобальну кризу, більше того —  вона була єдино можливим засобом подолання кризи.

Цю расу іноді позначають терміном “індоєвропейці”. Зрозуміло, що себе вони так не називали, тим більше, що ця назва з'явилася лише у 19 столітті як науковий термін для позначення сім'ї споріднених мов. Самоназва, судячи з усього, була АРІЇ (ярі, сонячні, життєспроможні, пасіонарні, сильні), принаймні саме так називали себе їхні нащадки у II тис. до н. е.

Тому, якщо бути науково коректним, то краще вживати термін “арійська раса”. Що ж стосується терміну “індоєвропейці”, то він фактично позначає сім'ю народів, які виникли внаслідок поширення по світу арійських народів і їх змішувань з народами інших рас. Тобто арійці — це найбільш расово чисте ядро індоєвропейців.

У науковому світі терміном “арійці” частіше позначають лише один фрагмент розвитку арійської раси, а саме племена, які в середині II тис. до н. е. прийшли в Іран і в Індію. “Працями кількох поколінь учених коло пошуків прабать­ківщини аріїв — від Індії до Скандинавії — звузилось, нарешті, до низин Дніпра. Заслуга в цьо­му належить німцю К. Ріттеру, англійцю Г. Чайльду, австрійцю П. Кречмеру, болгарину В. Георгієву, украї­нцю В. М. Даниленку, американці М. Гімбутас, росіянину О. Н. Трубачову[227].

На території України арії створювали свої дер­жави. Можливо, якась із них мала ім'я “Сонце­подібна Аратта” (як стверджує Юрій Шилов), хоча слово “Аратта” (“Арта”) більше нага­дує назву не держави, а краю[228]. Важливо, що ця назва зафік­сована і на глиняних табличках з прашу­мер­ськими письменами, знай­дених в основному в Подунав'ї (т. зв. археологічна куль­тура Кереш, VI тис. до н. е.), і на табличках Месопотамії[229]. Українська земля просто нашпигована матері­альними залишками дивовижної цивілізації, відомої під назвою “Трипільська цивілізація”.

Північне Надчорномор'я — це особлива територія в історії людського роду, оскільки тут народились дві раси — бореальна і арійська (друга вийшла з надр першої). «Це безкрайні і багаті звіром та травами степи, де руси-індоєвропейці вперше у світі приручили дикого коня і, внаслідок цього (лише одна з причин), підкорили цей світ. Саме слово-поняття “князь-конязь-конунг-кьоніг” походить від руського “конник” (кіннотник), як і “шевалье-кавалер-кабаль­еро” від слова “кобила”» [230] .

Напочатку арійці були білявими — як і їхні попередники європеоїди-бореали. Головна відмінність арійців полягала у їхній ментальності, адже це була раса третього психоінформаційного рівня — рівня творчості і нестандартних дій (див. підрозділ 4.3.5. «Типологія великих рас»). Згодом почалися й фізичні зміни :  внаслідок збіль­шен­ня сонячного освітлення раса ставала все більш смуглявою (за винятком тих арійців, що пішли на північ), а через перехід в основному на рослинну їжу відбулась грацилізація скелета, тобто порівняно з бореалами-кроманьйонцями арійці були стрункішими і мали  витон­че­ніші форми.

Перед тим як продовжити розгляд життя арійців, для відпочинку і підбиття попередніх підсумків пропонуємо:

9 запитань і відповідей

1.            Чому Валдайський льодовик насувався не з півночі, а зі Скандинавії ?  Тому що в районі Скандинавії знаходився Північний полюс.

2.            Чому під час Валдайського зледеніння в Північній Якутії був помірний клімат ? Тому, що допотопний Північний полюс знаходився від Якутії на 25—30 градусів далі, ніж тепер.

3.            Чому в Європі сформувалась раса з білим кольором шкіри ? Тому що більша частина Європи знаходилась за Полярним колом в умовах низької інтенсивності сонячного освітлення.

4.            Чому землю України називали Сонцеподібною Араттою ?  Тому що це її прадавня назва, яка вказує на  культ Сонця як джерела світла, тепла і самого життя. Надзвичайна важливість Сонця особливо гостро відчу­ва­лась саме в холодній приполярній зоні. В результаті Сонце стало символом єдиного життєдайного і світлоносного Бога, верховного володаря всіх сил небесних і земних. У помірних широтах такого ставлення до Сонця вже не було, а тим більше в екваторіальних регіонах, де пекуче сонце нерідко ставало носієм смерті. Півдню більш властиві місячні культи.

5.            Чому біла раса сформувалась найпізніше ?   Завершення формування раси —  це завершення адаптації людей до місцевих умов. Чим суворіші ці умови, тим важче відбувається адаптація і тим довше вона триває. Біла раса перебувала в найсуворіших умовах, тому й сформувалась найпізніше. З тієї ж причини чорна раса, перебуваючи в найкомфортніших умовах, сформувалась першою.

6.            Чому нинішні українці темніші, ніж їхні світловолосі предки ?  Тому що після голоценового потепління почалась адаптація до нових кліматичних умов: різке збільшення сонячного світла вимагало посилення пігментації шкіри, волосся і очей. З цієї ж причини українські жінки світліші за чоловіків, оскільки в еволюційному розподілі ролей жінка відповідає за стабільність, а чоловік — за зміни.

7.            Чому нинішні скандинави в більшості залишились світлими ?  Тому що вони живуть майже в тих самих умовах, в яких формувалась біла раса понад 25 тисяч років тому. Північна Швеція знаходиться за Північним полярним колом і бачить полярні сяйва так само, як колись їх бачили європеоїди-бореали допотопної України.

8.            Чому у багатьох європейців їхні діти напочатку мають світле волосся і сині очі, але згодом темнішають ?   Тому що згідно з біогенетичним законом розвиток люди­ни в стислому вигляді повторює розвиток її раси[231]. Геосоціальна істота “Україна” в своєму дитинстві також була русявою і синьоокою...

9.            Чому “Рігвіда” і “Зенд-Авеста”, описуючи життя аріїв Придніпров'я, згадує про північне сяйво і кілька місяців полярної ночі ?  Тому що частина допотопної України була за полярним колом.

Авторитетний знавець відичної літератури, індійський дослід­ник Бал Гангадхар Тілак у своїй праці “Арктична бать­ків­щина у Відах” показав, що зафіксовані колективною пам'яттю аріїв холодний клімат, зоряне небо й особливості руху Сонця відповідають регіонам за Північним полярним колом. Серед іншого, Тілак вказує на описаний у Рігвіді 10-місячний рік, оскільки під час решти 2-х місяців стояв повний морок полярної ночі. Проте відичні легенди вказують і на 7-місячний рік. Автор підсумовує, що “якого б погляду ми не дотри­мувались, наявність 7, 8, 9, 10, 11-місячного року на древ­ній арійській батьківщині є фактом у межах Арктичного кола...[232]

Треба сказати, що Рігвіда є дуже авторитетним джерелом з прадавньої історії аріїв. Ця чи не найдавніша у світі збірка священних текстів описує життя аріїв у Подніпров'ї, їхні вірування і міфологію. Саме завдяки Рігвіді науковцям вда­лося реконструювати поховальні арійські обряди і пояснити структуру українських курганів[233].

Проте згадані в Рігвіді полярні сяйва й описи полярної ночі аж ніяк не лучилися з лагідним кліматом нинішньої Укра­їни. Цей “україно-арктичний парадокс” став причиною завзя­тих суперечок про арійську батьківщину. Гітлерівські науковці її бачили у Північній Німеччині, але це не підтверджувалось археологією. Така ж сама ситуація з росіянами — Полярне коло у них є, а арійських курганів у приполярній зоні немає.

Насправді ж ніякого парадоксу не існує. Прабать­ківщина аріїв справді частково знаходилась за Північним полярним колом, але лише до 7562 року до н. е. — імовірної дати літосферного зміщення та Всесвітнього потопу.

4.6.2. Велика неолітична революція

Найголовнішим було те, що арійці порівняно з іншими расами володіли незрівнянно вищою здатністю до творчості. Саме завдяки цій принципово новій  якості стала можливою грандіозна перебу­дова всієї системи життя тогочасного люд­ства, відома під назвою “Велика неолі­тич­на револю­ція” [234]. Це був стрімкий перехід від привлас­ню­ючого до відтворюючого господар­ства, головними особ­ли­вос­­тями якого стали[235]:

1)           формування стада свій­ських тварин у складі рогатої худоби і свині;

2)           вирощування кількох видів пшениці, а також ячменю;

3)           вдосконалення зброї (лук і стріли) та виробів з каменю;

4)           виробництво керамічного посуду;

5)           винайдення прядіння і ткацтва (в тодішній України було винайдено перший ткацький верстат і колесо);

6)           різкий розвиток водного і наземного транспорту (лижі, сани, вози).

Революційні зміни в матері­аль­ній сфері супроводжу­ва­лись не менш принци­по­вими змінами у світогляді та соці­аль­ній органі­зації. Ця над­зви­чайно важлива тема дещо виходить за рамки даної кни­ги, тому зупинимось лише на основних моментах.

Імовірно, що голов­на самоназва першого арій­ського етносу звучала як “арії”, “ярії”. Ця само­назва, яка початково озна­чала “сонячний, життє­спро­можний, божест­венний, ярий, пасіонарний”, поступо­во набула й інших значень:

1) “шляхетний”, “справедли­вий”, “благо­род­ний”;

2) “землероб”, “орач світу” (по­рів­няйте з латинськими:  arator, aratoris — орач; aratrum — плуг; aratura — оранка).

По суті, назва “арії” почала означати гармонійне поєднання передового світогляду, духовної та фізичної сили (“ярь”) і передових землеробських технологій. Оранка землі була пере­творена на священнодій­ство, на працю-молитву до верховного  сонячного бога Яра-Ора[236]. З тих часів походять латинські oratoria — ораторське мистецтво, риторика, красно­мовство — і oratorium — молитвенний дім, храм[237].

Що нам ще відомо про Аратту? Те, що вона не знала рабства. Серед відомих записів Аратти лише один раз згадується слово раб, і то лише як “раб плуга країни” — тобто це міг бути і жрець, зобов'язаний починати оранку та інші робо­ти сільськогосподарського циклу.

Придніпровська Аратта (Три­піль­ська цивілізація) “породила іранські Аратту і Арту, індійські Арату і Бгарату, етруську Артану, древньоруські Арту і Арсанію. Нащадки араттів у III-II тисячоліттях до н. е. називали себе “соняч­ними” — ілонами (звідси Іліон — Троя) і лелегами (лелеками, грецькою — “пелазгами”). Лелеги-ілони стали предками троянців (лілів, венедів...), греків (пелазгів, еллінів, данайців...), частково римлян (венедів, етрусків, сабінів...), слов'ян (іллонів, гелонів, краян, венедів, нориків, русів...)” [238].

“На Черкащині традиція “Сонцеподібної країни землеробів” проіснувала до Київської Русі — до складу якої, за свідченнями арабських мандрівників IX-X століть, входило князівство Арсанія зі столицею Артою [239] . Напевно, саме ця країна вважалась іранцями земним раєм і втіленням вищого світоустрою — священною Артою ;  такі уявлення могли у них скластися в арійські або ж у скіфські часи” [240].

Причина такої етнотворчої потуги зрозуміла. Як ми вже знаємо, після адаптації спільноти до нових природно-кліма­тичних умов (тобто формування нової раси) відбувається демографічний вибух, який нагадує неймовірно інтенсивне ділення яйцеклітини після зачаття. Біологічна і психічна енергія раси, накопичена в сотнях і тисячах поколінь предків, раптово знаходить своє самовираження в новому етносі і вивільнюється з колосальним розмахом.

Перший етнос арійської раси, народжений у 6 тис. до н. е., згодом також пережив свій демографічний вибух, що привело до розселення арійців по всьому світу і формування індоєвропейської спільноти. Фактично, повторилася ситуація з розселенням європеоїдів-бореалів, яка мала місце на 20 тисячоліть раніше.

4.6.3. Хронологія Арійського циклу

А тепер перейдемо до найнеймовірнішого — встановлення хронології розвитку арійської раси. Це стало можливим завдяки відкриттю вже згадуваного нами видатного україн­ського вченого, археолога і культуролога, доктора історичних наук Миколи Чмихова.

Він виявив періодичність кліматичних та історичних епох Циркумпон­тій­ської зони, яка складається з 1596-річних природно-історичних епох і 532-річних періодів. На основі цієї періодичності можна реконструювати ймовірну хронологію циклічного розвитку України після літосферного зміщення[241].

№ пе­ріо­ду

Дата початку епохи або періоду

Назви епох і періодів розвитку

геосоціальної істоти Україна.

Арійський цикл.

 

7562 р. до н.е.

Зміщення літосфери, початок голоцену і мезоліту [242] . Європеоїди-бореали

 

7030

Середній мезоліт

 

6498

Пізній мезоліт

1

5966

Протонеоліт, утвердження голоцену, початок 7980-річного (Арійського) циклу. Перший (протоарійський) етнос нового циклу

2

5434

Середній протонеоліт. Перший арійський етнос і його батьківщина — Сонцеподібна Аратта[243](сакральна назва — ГіперБóрія)

3

4902

Пізній протонеоліт

4

4370

Неоліт (суперетнос самари-сумери-кімери)

5

3838

Середній неоліт

6

3306

Пізній неоліт (мідний вік)

7

2774

Бронзовий вік (суперетнос аріїв)

8

2242

Середній бронзовий вік

9

1710

Пізній бронзовий вік

10

1178

Залізний вік (суперетнос галів)

11

646

Скіфи

12

114

Сармати

13

419 р. н.е.

Анти (суперетнос слов'ян)

14

951

Русичі

15

1483

Козаки

16

2015

Нова 1596-річна епоха, початок нового

532-річного періоду і нового 7980-річного циклу. Новий арійський етнос, нова раса, арійська держава нового циклу

Хронологія розвитку арійської раси

Як уже було показано у “Генеалогії України”, початок кожного 532-річного пе­ріоду збігався з народженням нового україн­ського етносу. Новий етнос виростав з попереднього мате­ринського етносу і водночас суттєво відрізнявся від нього — як дитина відрізняється від матері. Особливо значні відмінності між материнським і синівським етносом виникають при переході до нової 1596-річної епохи, а найбільші — при переході до нового 7980-річного циклу.

Згідно з християнською тра­ди­цією, зафіксованою у статті “Про зчислення кіл часу та понов­лення сти­хій” (із авторитетного збірника XVI—XVIII ст., що зберіг традиції Русі), час від творення світу до кінця світу становить 7980 років і скла­да­ється з 15-ти Великих світотворчих (миротворчих) кіл по 532 роки кожний. 

—                Отже, з часу утвердження голоцену геосоціальна істота Україна пройшла 15 Великих світотворчих кіл?

Так, і на початку кожного нового світотворчого кола народжу­вався новий український етнос з соціотипом “Миротворець”. Протягом останнього 7980-річного циклу таких етносів було 15.

—                 А чи лишилася в християнській традиції згадка про народження першого етносу Арійського циклу, яке відбулося в районі  5966 року до н. е.?

Так. За традицією Антіохійської церкви[244], “сотворення світу” відбулося у 5969 році[245]. Це і є згадка про народження першого, протоарійського етносу, етносу-предтечі. Ми навіть можемо сказати, коли відбулося його етнічне зачаття, — приблизно у 6200 році до н. е. Імовірно, що в ролі чоловічого начала виступило населення високотехнологічного Чатал-уюка, яке переселилося у Північне Надчорномор'я.

Чому саме ця дата? Та тому, що 6200±97 — це з'ясована Дж. Меллартом дата запису у храмі Чатал-уюка, скопійована з подніпровського Шу-нуна (святилища Кам'яна Могила)[246]. Копію зробили жерці Чатал-уюкського Шу-еден-на-ки-дуга[247] відразу ж після повернення з Шу-нуна, де, можливо, була укладена домовленість про переселення їхнього народу на територію Північного Надчорномор'я.

Згаданий етнос-предтеча народився в районі 5969 року до н. е., тобто  приблизно через 1—2 століття після етнозачаття. Його народження було рухом у напрямку подолання екологічної кризи. Проте цей етнос ще не був арійським — він лише створив сприятливе середовище для формування першого етносу арійської раси, дійсно став “предтечею”, перехідною ланкою між статичним старим і дина­мічним новим світом. Тому на ньому ніяк не можна було зупинятися — потрібно було негайно зробити наступний крок.

І його було здійснено.  Він датується 5508 роком до н. е.  і у християнській традиції є загальноприйнятою датою “сотво­рення світу” (за т. зв. “константи­нопольською”, або “візантій­сь­кою ерою”).  Саме від цієї дати веде відлік Нестор-літо­пи­сець[248].

До розмови про грандіозність і святість події, яка відбулась у 5508 році до н. е., ми ще повернемося. А зараз лише скажемо, що в цей рік відбулося духовне зачаття першого арійського етносу, який народився приблизно через сторіччя, а саме в районі  5434  року до н. е.

5.            Арійська ідея

5.1. Діаспора, яка не повернулася

Феномен виникнення арійської раси та індоєвропейської спіль­ноти неможливо осягнути без дослідження цивілізації сумерів (у семітській вимові — шумерів). Вона почалася з великого переселення арійців з України на південь — у Месопотамію — через Закавказзя. У Верхній Месопотамії на лівому березі річки Тигр вони заснували місто Самара, що існує й до сьогодні.

Південні території вже були заселені бореальним і змішаним населенням, тож їх, можливо,  дово­ди­ло­ся завойовувати. У всякому разі   переселенці на південь нази­ва­ли себе “самарами”, тобто “соняч­ними воїнами”[249]. Це була перша арійська діаспора, тому культура Самари разом з Трипільською культурою є найближчою до першо­дже­рела арій­ської раси. З цієї причини символіка Самари — це первинна арійська символіка.

У Верхній Месопотамії самари надовго не затримались і пішли далі на південний схід, де оволо­діли межиріччям (грець­­кою — “месопотамія”) рік Тигру і Євфрату аж до Перської затоки.

 Тут треба на хвильку пере­вести подих і зауважити, що для непідготованого читача арійсько-українські[250] корені сумерів можуть здатися фантастикою. Але Україна якраз і цікава тим, що правда про неї часто перевершує найсміливіші фантазії. Річ у тім, що походження сумерів з надчорноморських степів є виз­на­ним науковим фактом, дове­деним такими авторитетними археологами і вченими, як С. Піґґот, Г. Кларк, Г. Лейт­гам, В. Чайлд, Р. Седійо, Г. Ру, Г. Генкен, Е. Гок, І. Ліснер, Л. Вуллі та іншими [251].

Нагадаємо, що у 30-ті роки ХХ століття, з розгортанням широкомасштабних археологічних розкопок у Месопотамії і знай­денням там добіблійних “глиняних книг”, склалось уяв­лен­ня, що “історія почалась в Сумері”[252] — наприкінці IV тис. до н. е. Проте згадані книги розкрили і ту обставину, що самі сумери виводили себе з якоїсь Аратти...

І ось починаючи з 1940 року в Румунії, Болгарії, Угор­щині, а згодом і в Україні почали знаходити глиняні таблички з прашумерськими письменами. Ці написи разом з руїнами найдавніших на Землі міст засвідчили формування держави Аратта вже в VI тис. до н. е.[253] Англійський вчений Роулінсон (H. C. Rawlinson), один із дешифраторів сумерського письма, повідомив, що всі знайдені на глиняних таб­личках одно­мов­ні клинові написи зроб­лені сколотсь­кою[254] (скіфською) мо­­в­ою і на базі тієї мови їх було прочи­та­но. Це стало під­твер­д­женням того, про що писали античні історики Берос (су­час­ник Алек­сан­­д­ра Маке­дон­сько­го) та Пом­пей Троґ: арійці-сколоти з Пра­ук­ра­їни підко­рили Азію ще за 1500 років до Нінуса, який жив за 3000 р. до Хр., тобто до половини    V тисячоліття до н. е.[255]

По мірі повільного (про­тягом кількох віків) про­с­ування на південь Месопотамії самари-сумери змішувались з місцевою людністю, яка в расовому плані вже була результатом змішування європеоїдів і негроїдів. У результаті такого змішування і під впливом палючого сонця сумери втратили свою бореальну русявість і набули вірменоїдних ознак (про що свідчать їхні зображення), хоча духовний світ ще тривалий час у цілому залишався арійським[256].

5.1.1. Ці фантастичні сумери

Після північномесопотамської Самари арії-сумери продовжили просування на південь, заснували у Середній Месопотамії місто Кіш[257] і пішли далі. У 2600 році Кіш поступився пер­шістю місту Ур[258] у південній Месопотамії. Інші міста: Урук, Киян, Куту, Марі, Ума, Шипар — що не кажіть, а їхні назви таки подібні до українських Київ, Кути, Маріївка, Умань, Шипарівці тощо. Маючи спільні мову і вірування, сумери ділилися на півсотні міст-держав з вічовим устроєм.

У кожній з державок віче обирало “раду старійшин”, як і на Русі. Ці старійшини називались “думу-уру”, тобто верховні (уру—гуру —горішні—високі) радники (думу-). Наше літописне “думу дума­ли” значить “раду радили”. Щороку на Новий рік, як записано в сумерських текстах, “місто збиралось на думу-віче” й обирало вождя-короля (як у нас на Січі), що звався лугаль (“лу” — людина, галь — “великий”). Єдиного володаря сумери не мали — про­цві­тали, так би мовити, демократія і місцеве самовря­дування. Цією децентралізо­ваністю і пізнішими міжусобицями скорис­тались семіт­ські аккади на чолі з Саргоном І Великим (2371—2316 рр. до н. е.), які невеликим військом (всього 5400 воїнів)[259] завоювали Сумер і створили цент­ра­лізовану державу, в якій зго­дом було запроваджено режим найжор­стокішого деспотизму[260].

У сімейному житті оріїв-сумерів панував патріархат, проте жінка користувалася великою повагою (як і у всіх арійських народів) і була захищена законами. Один з перших у світі писаних кодексів законів називався “Закон Ешнунни” — це той кодекс, що його пізніше використав Гам­му­рапі — видатний правитель Вавилонії (1728—1687 рр. до н. е.).

Одним з найбільших свят сумерів був Великий день. У цей день вони обдаровували один одного писанками, мальо­ва­ними символами віч­но­го життя, взаємно бажали щастя, здоров'я, довголіття і багато іншого.

В основу сумерської сис­теми числення, поряд з десят­ко­вою системою, були покла­дені, як і на Русі, числа 6 (пів­тузіня, тобто півдюжини), 12 (тузінь, тобто дюжина), 30 (півкопи) і 60 (копа). Нагадаємо, що копна система є традиційною для Укра­їни, наприклад, згідно з “Універсальним словником-енцикло­педією”, копою називали:

1)           копицю хліба з 60 снопів;

2)           одиницю лічби (60 снопів, 60 яєць);

3)           грошову одиницю у Великому князівстві Литов­ському та в Україні XIV—XVIII ст., яка дорів­нювала 60 литовським грошам (пам'ятаєте україн­ську казку “Я Коза-Дереза за три копи куплена...”?);

4)           схід сільської громади для розв'язання судових (копний суд) та інших громадських справ.

Число 60 прийняли за основу завдяки астрономічним об­чис­ленням. Зауваживши, що рік складається з 365 днів, сумери розділили річне коло на 360 частин, день і ніч окремо розділили на 12 годин (тузінь),  годину — на 60 хвилин, а хвилину — на 60 секунд. Це було дуже зручно, хоча б тому, що 360 = 60 х 6,  а 6 + 6 =12. А що стосується однієї секунди, то це проміжок між ударами серця фізично здорової людини в стані спокою.

Описана система числення неначе прокладає місток між мікрокосмосом людини і макрокосмосом. Ця її тотальна людяність, ґрунтована на уявленні про Всесвіт як цілісний організм, яскраво виявилась у системі лінійних вимірювань. Одиницею довжини у сумерів був гин (від “згин”), тобто зігнута рука від ліктя до середнього пальця (18 дюймів, або 45 см); 4 гини складали один саг, тобто скільки, скільки можна сягнути розпрос­тертими руками (72 дюйми, або 1,8 м)[261],  6 сагів — це була одна сара (10,7 м), а 12 сар становили 1 ган (72 саги, 128,4 м). Неважко побачити, що сумерські гини, саги, гани — це традиційні українські лікті, сажні, гони. Останні застосо­вувались по всій Україні для вимірювання земельних діля­нок, при цьому розрізнялись: добрі гони (120 сажнів), сере­дні гони (80 сажнів) і невеликі гони (60 сажнів)[262]. Ця одиниця довжини глибоко укорі­нена в народному побуті і фольклорі, наприклад, у піснях: “Чия пшениця, що довгії гони ?  Це ж того козака, що чорнії брови”, “Орав наш переліг і по­том обливався, А гони гнав та й гнав, назад не озирався”, або в “Енеїді” Котляревського: “Пройшовши відсіль гонів двоє...”.

Описану систему числення справді можна назвати арійською, адже вона була органічно близькою арійським хліборобам і протривала в українських селах понад        7 тисячоліть.

З усього цього напрошуються два цікавих висновки:

1) арійські жерці у другій половині VI тис. до н. е. вже мали розвинену власну сис­тему числення;

2) для українського геосо­ці­аль­ного орга­ніз­му властива фе­но­­менальна колективна пам'ять, передусім завдяки традиціо­налізму українського села.

Арійсько-сумерська система числення поєднує пуль­сацію людини (удари серця) з пульсацією планети Земля (календарний рік). Арій­ські мудреці були пере­ко­наними, що наш Всесвіт — це одна велика Людина, цілісний людиноподібний організм. Ця грандіозна ідея органічного взаємо­зв'язку Бога, Всесвіту, народу й окремої людини згодом буде зафіксована у відичній системі знань і підтверджена фактом вочоловічення Ісуса Христа.

5.1.2. Література сумерів

У дослідників викликало здивування те, що писемність святилища Шу-нун (Кам'яна Могила) від VII тис. до н. е. до кінця VI тис. до н. е. (появи в Месопотамії перших держав) проіснувала практично без змін. Це пояснюється тим, що прото­сумерська мова спочатку була мовою варни жерців і тривалий час перебувала в незмінному, “законсер­во­ваному” стані[263]. Можливо, облаш­тування заболоченої Месопо­тамії відбирало у народу надто багато сил, тож було не до літератури. Крім того, ще існували допотопні навички євро­пеоїдів-бореалів (раси-2) запам'ятовувати величезні масиви інформації, тож у записах і не було особливої потреби. З цих причин стрімкий розвиток літератури припадає лише на IV тис. до н. е. Це були часи, коли за допомогою системи відвідних і зрошувальних каналів та басейнів вже була скорена водна стихія, розпочалося бурхливе зрос­тання багатства країни, розквіт її культури.

Прочитаймо деякі фрагменти сумерської літератури. Можливо, вони нагадають нам щось дуже рідне і близьке...

МІСТО — ЗВ'ЯЗОК ЗЕМЛІ І НЕБА...

Місто — зв'язок Землі і Неба, і ми живемо в ньому,

Ніппур-місто — воістину місто, і ми живемо в ньому,

Місто «Пальмової Горожі», і ми живемо в ньому.

Там «Жіночий Потік», потік сяйнобризний біжить.

«Виноградна Пристань», міська пристань, стоїть,

І «Сусідня Пристань», причальна пристань, стоїть.

Там «Медове Джерело» водою своєю солодкою поїть.

Там «Княжий Потік», чиї води іскряться, тече.

А полям, що зрошені потоками його, по сто сажнів лік іде.

Там Енліль юний — юнак міста — живе.

Там Нінліль юна — дівчина міста — живе...

ЯКБИ НЕ МАТИ МОЯ...

— «Герою! Якби не мати моя, на вулицю і в степ тебе прогнали б!

Якби не батько мій Зуен, на вулицю і в степ тебе прогнали б!

Якби не брат мій Уту, на вулицю і в степ тебе прогнали б!»

— «Дівчино, не сварись!

Інанно, обміняймося гідно словами!

Нінегалло, порадьмося тихо!

Мій батько від твого не гірший!

Інанно, обміняймося гідно словами!

Моя мати від твоєї не гірша!

Нінегалло, порадьмося тихо!..».

КОЛИ Я, ВОЛОДАРКА, СЯЯЛА В НЕБЕСАХ...

Коли я, володарка, сяяла в небесах,

Коли я сяяла, коли я танцювала,

Від сходу до заходу сонця пісень співала,

Навпроти мене, навпроти мене

Володар Куліанна став навпроти мене!

Володар мою руку стиснув,

Ушумгальанна мене обійняв!

«Облиш мене, о Дикий бик!

Я мушу додому йти!

Облиш мене, Кулі-Енліль!

Я мушу додому йти!

Що я матінці своїй скажу-збрешу,

Нінгаль, матінці своїй, скажу-збрешу?»

— «Дозволь навчити тебе, дозволь навчити тебе!

О найхитріша Інанно! Дозволь навчити тебе!

«Подруга моя заманила мене гуляти,

Гуляти-співати, під бубон танцювати!

Ах, чудові її пісні, — для мене вона співала!

Ах, веселилася я, —до самого світання гуляла!»

Рідній матінці так ти скажи, так збреши!

А ми з тобою в місячнім сяйві будемо тішитись-обійматись!

Я приготую світле ложе, розкішне ложе, царське ложе!

Ах, настане солодкий час, ах, прийде щастя-радість!»

«Сагідда» — пісня ця!

— Я, діва, вулицею походжаю,

Вулицею походжаю в сяйві дня,

Я, Інанна, вулицею походжаю,

Вулицею походжаю в сяйві дня!

По суті, все зрозуміло без зайвих коментарів, а останні рядки взагалі нагадують наше “А я собі гуляю, як рибка по Дунаю...”.  

У фрагменті “Місто — зв'язок Землі і Неба” перераховані назви каналів і пристаней міста Ніппура. До речі, саме в регіон Ніппура була переселена в 598 і 587 рр. до н. е. юдейська еліта після того, як Юдею завоював вавилонський цар Навуходоносор II (Небокаднецар)[264].

У любовній пісні-діалозі “Якби не мати моя...” описана розмова-сварка між Інанною та Думузі (сумерським богом, опікуном скотарів), яка нагадує розмову-сварку Одарки і Карася із “Запорожця за Дунаєм”.

А в пісні “Коли я, володарка, сяяла на небесах” ми цілком занурюємось у світ народної поезії. Володарка Інанна (Астарта), яка сяє в небесах (Зоря, планета Венера), водночас постає перед нами і мов якась сільська дівчина, що гуляє по вулиці, досить гордовито сперечається із залицяльником, котрого зображено таким собі бравим сільським джиґуном, що “ліпиться” до дівчини. При розмові з ним Інанна використовує якесь незрозуміле звертання “Дикий бик”. Річ у тому, що це не зовсім точний переклад з сумерської. За часів Київської Русі таке звертання побутує  у формі шанобливого “Яр Тур”[265] або “Буй Тур”, як, наприклад, у “Слові о полку Ігоревім”: “І рече йому Буй Тур Всеволод...”, “Яр Туре Всеволоде!” тощо. Слово “буйний” означає “великий, сильний, могутній, нестримний, ярий”,  але не “дикий”. Отож Інанна зверталася з пошаною до свого залицяльника, а не обзивала його “биком”, як хтось може подумати.

5.1.3.  Свята Трійця і Небесна Діва

Сумери мали уявлення про три світи — небо, землю і підземне царство, — поєднані у нерозривну цілісність (подібно до українських прав, яв і нав). Вірили в неминучість покарання за порушення моральних приписів.

У сумерів, а отже і в аріїв, була Свята Трійця. Вер­ховну тріаду богів очолював Ан (“небеса”) — люблячий і справедливий для всіх людей бог небес, якому, до речі, було посвячене місто Урук. До тріади також входили Енліль  і Енкі.

Енліль (Ан-ліль, “небесний дух”) — це бог повітря, верховний володар всього, що містить­ся між небом і світовим океаном. Він вважався покровителем міста Ніппур. Сумерський Енліль нагадує українського Полеля, сина верховного бога Сварога (Бога-Отця); “Усюдисущий Полель — то життєдайне повітря, святий дух якого проникає у всі істоти, обдаровує і наповнює їх життям[266].

Енкі (Ан-ко, “син небес”) — бог прісних водоймищ, володар мудрості, охоронець людської долі. Сумери його найбільше любили і шанували, тому що він був дуже розумний і допомагав людям. Він бог чистої води і життєдайного дощу. Він був Спасителем людства, бо врятував його від Великого потопу. Енкі давав життя, підтримував чистоту, лікував людей, а при релігійних обрядах очищення проганяв злих духів. Сумери вірили, що бог Енкі знав “хліб життя” і “воду життя”, яка допомагала живим людям, а інколи й мертвим[267].

Інанна — це сумерська богиня кохання, урожаїв і плодю­чості людського роду, дочка головного бога Ана. Вона подібна до української Діванни — богині материнства, невин­ності і чистоти, покровительки породільних обрядів, дітонародження і жіночої долі[268].

Простежується разюча подібність між арійсько-сумер­ською тріадою богів і христи­янською Святою Трійцею : бог небес Ан нагадує Бога Отця, бог повітря Енліль — Святого Духа, що “всюди є і все наповняє” (сумерське “ліль” означає “дух”), а улюблений бог сумерів Енкі, який знав “хліб життя” і “воду життя”, лікував людей і виганяв злих духів, є наче прообразом Ісуса Христа — Сина Божого, здатного приймати люд­ську форму (втілюватись).

Сумери також вірили, що кожна людина має свого заступ­ника перед могутніми богами — на зразок християнського анге­ла-хоронителя.

Сумери любили своїх світ­лих богів, тому що боги любили сумерів. Пізніше, після завою­ван­ня Сумерії семітськими аккадами (у 24 столітті до н. е.), а особливо після виникнення на цій території семітського Вавилонського цар­ства (у 20 ст. до н. е.) світогляд насе­лення Межиріччя суттєво змі­ню­ється. Давні боги  почали втра­ча­ти свою первісну святість і набувати невластивої раніше жор­стокості, а то й зіпсованості. Напри­к­лад, сумер­­ська богиня кохання і родю­чості Інанна перетво­рилась на вави­лон­ську Іштар — примхливу богиню кохання, родючості, війн і чвар.

Після Саргона I почи­на­ється епоха державного деспо­тиз­му і рабства. На зміну невеликим господарствам вільних земле­робів приходять величезні рабовласниць­кі царські госпо­дарства. Виробляється вчен­ня про вічність і неперервність царської влади, про при­зна­чення людей бути рабами богів і царів.

Шумерська мова перестає бути розмовною. Із образо­творчого мис­тецтва ретель­но вилучається все живе — лиша­ються лише стандартні сцени покло­ніння богам і услав­лення царів-жерців.

Розквітає лихварство, яке все більше розоряє землевласників Вави­лонії. Нера­ці­о­наль­не вико­рис­­тання земель та зрошувальних вод призводить до засолен­ня ґрунту і запустіння колись квітучих районів[269].

У цілому це ознаки “відко­чу­ван­ня назад”, опускання з третього (творчого) на другий (норма­тивний) рівень розвитку, що супроводжувало витіснення сумерів (раса-III) семітськими народами (раса-II).

Цікаво, що Саргон, можливо, був індоєвро­пей­цем, про що говорить його ім'я — Сар-гон: “Сар” означає “цар”, а “гон” — стрімкий, ярий, потужний[270].  Саргон — це, можливо, не особисте ім'я, а титул, так само як Арджуна (яр-гун) або Артур (яр-тур). Вірогідно, як це було не один раз, місцевих семітів Саргон використав як інструмент для досягнення власних політичних цілей. Через півтора тисячоліття подібне зробив русявий Давид, використав­ши ще досить диких кочівників-євреїв як ударну силу для творення своєї імперії. Про цей поширений історичний фено­мен, коли індоєвропейці очолювали культурно нижчі народи інших рас[271], згадувалося у розділі 4.3. “Психологія великих рас”.

Сумери як народ, пізніше як нація-держава, а згодом і як імперія проіснували приблизно 2,5 тисячі років. За цей довгий час вони вдосконалили свою мову і письмо. Але хоч їхня і українська мови за цей тривалий період зазнали великих змін, в сумерійських записах знаходимо сотні слів, подібних до українських, наприклад:

ама     мама

пато   тато

унк      онук, свояк, родич

ґаґ      гак

думу   думати, радити

ґуру    горішній, вищий, верховний

лю       людина

Сумерський купець-міняйло називався “димкар”, бо ходив від дима (дому) до дима (дим—дім—хата). Цікаво, що в Україні до першої світової війни захожі купці-міняйли також звалися “димкарі”, а спідниця звалася “димка”, бо придбана у димкаря. Так слово димкар прожило без змін приблизно 7 тисячоліть[272].

5.1.4. Спадкоємці Примордіальної традиції

Сумери справили величезний вплив на розвиток людської культури, науки, релігії. Чи не найвідомішою у світі є сумерська “Поема про Гільгамеша”. Її головний герой — Гільгамеш, правитель міста Урук (близько 2700—2600 рр. до н. е.) — виводив свій рід із Аратти[273].

У сумерів існував міф про потоп, найдавніший серед аналогічних міфів, поширених у різних народів старо­дав­нього Сходу. Міф розповідає про побожного правителя Зіасудру. Він, скоряючись божественному голосу, збудував величезний корабель, завдяки чому врятувався від потопу. Цього праведника названо “рятівником імені всіх рослин і насіння роду людського”[274].

Через багато століть деякі деталі сумерського опису Великого потопу майже дослівно будуть відтворені у Біблії. На­приклад, фрагмент, який пізніше потрапив до книги “Буття” (8):

Виніс голуба і відпустив я ;

Полетів голуб і назад повернувся :

Місця не знайшов, назад прилетів він.

Виніс ластівку і відпустив я ;

Полетіла ластівка і назад повернулась :

Місця не знайшла, назад прилетіла.

Виніс крука і відпустив я ;

Крук полетів, спадання води побачив,

Не повернувся...

Вийшов я, на чотири сторони склав я жертви ... [275]

Тут доречно згадати і легенду про походження Саргона I — засновника семітської держави Аккад: “Мати Саргона була невільницею, що працювала від ранку до вечора 7 днів на тиждень. Вона виплела очеретяний кошик, поклала дитя з кошиком в очерет над берегом Євфрату. По воду прийшов водонос Акі, знайшов хлопця і виховав його. Богиня Іштар (Інанна) зробила хлопця, як доріс, царем аккадів”. Ця легенда записана щонайменше за 1000 років перед Мойсеєм[276]

Можливо, подібність сюжету про походження Саргона і Мойсея пов'язана з тим, що патріарх Авраам, від якого євреї виводять свої корені, походив з “Ура халдейського”[277], тобто з міста колишнього Сумера.

Як вже згадувалось, після аккадського завоювання на зміну люблячим і сонячним богам сумерів прийшли інші боги, владні і суворі. Це пов'язано зі  зміною расового складу населення Месопотамії, коли на місце індоєвро­пей­ців (раси-3) прийшли семіти (раса-2). Відомо, що у спіль­нот другого психоінформаційного рівня (рівня колективних норм) для підтримання порядку і дисципліни найефективнішим сти­му­лом є страх перед покаранням, а не самосвідомість — як у спільнот третього рівня (рівня свободи і творчості).

Саме з цієї причини релігійні системи семітів (юдей­ський Закон, ісламський шаріат) є громіздкими і детально унор­мо­ваними[278], з широким застосуванням погроз (згадайте наси­чений прокляттями Старий Завіт) і жорстокої практики їх вико­нання — відрубування частин тіла і смертна кара за порів­няно невеликі провини (напр., перелюб), зокрема, повільне вбивство через колективне укаменування, причому перші камені мали кинути найближчі родичі засудженого (Второзаконня, 13.10).

З цієї ж причини семіти уявляли свого родоплемінного бога Яхве передусім як грізного, ревнивого і невблаганного: “Палкий Бог, і мстивий Господь, Господь мстивий та лютий, — Господь мстивий до тих, хто Його ненавидить, і пам'ятає про кривду Своїх ворогів” (Наум, 1.2)[279].

Сумери володіли високими знаннями “божествен­ного по­ход­ження”. Наприклад, вони знали, що зоряне небо робить повний оберт за 25 920 років. У храмових бібліотеках Ніппура і Сіппара всі таблиці, присвя­чені діленню і множенню, основу­ються  на  числі 12 960 (тобто 25 920 : 2)[280]. Сумери знали і число “пі”, і теорему, яку через тисячу років відкрив Піфагор. Їхні жерці і вчені вирішували складні алгебра­їчні задачі, розв'язували квадратні рівняння з кількома невідомими, завдання на складні проценти і навіть завдання, що виходили за межі алгебри[281].

Серед клинописних текстів, знайдених у Сумері, міститься математич­ний ряд, кінцевий підсумок якого виража­ється числом 195 955 200 000 000. Це було число, яким, на думку спеціалістів, європей­ська наука не могла оперувати навіть у часи Декарта і Лейбніца[282].

Писали вони дерев'я­ни­ми паличками по вологій глині, і те, що вони робили, надовго випереджувало як практичні потреби життя, так і загальний рівень знань. Ми бачимо високі знан­ня, що раптом з'явля­ються і на рівень яких людство виходить лише через тисячоліття[283].

Такого роду РАПТОВІСТЬ є характерною ознакою того, що це не власні знання, а привнесені іззовні. Звідки вони взялися? Це тема наступної книги, а ми продовжимо дослідження феномену арійства.

5.2. Друга арійська хвиля

Одним з найвідоміших проявів розгортання арійської раси стало переселення частини аріїв в Індію в середині II тис. до н. е. На думку дослідників, назва “Індія” походить від арій­ського племені “сіндів”, які виру­шили на південний схід з Таман­ського півострова, древня назва якого — Сіндіка[284]. Уперше цей зв'язок відстежив німецький вчений К. Ріттер ще в середині XIX століття.

Індія має ще одну назву — Бгаратта, тобто “Божественна Аратта” (від. санскр. бгаґа — бог). Саме в Індії були записані і збережені аратто-арійські віди (тобто “знання”, “відомості”, звідси відати — знати, медвідь — “медовий відун”, відьма). Необхідність запису відичної муд­рості була викликана тим, що усна традиція почала забува­тись: давалися взнаки і змішування з місцевим населенням, і втрата людьми здатності запам'ятовувати великі масиви інформації, оскільки на зміну “нормативному мисленню” посту­пово приходило “логічне мислення” (детальніше див.: 4.3.3. “Психоінформатика і вертикальна типологія”).

5.2.1. Богосвітла діаспора

Не менш грандіозним про­­це­сом розгортання раси було роз­селення аріїв у південно-захід­ному напрямі. Племена, які в кінці III тис. до н. е. ринули на територію Греції, Італії, Малої Азії і всього Середземномор'я, називалися пелаз­га­ми. Відомо, що “пелазги” (з санскриту — лелеки) — це прийнята у згаданих краях назва племен лелегів[285]. Можливо, що тоді це була загальна назва переселенців з території Украї­ни. Ця тра­ди­ція збереглась до наших днів: символом всесвітньої україн­ської діаспори є лелеки-журавлі (“Чуєш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнуром журавлі у вирій...”). Лелеги-пелазги заснували Трою[286] і пішли далі на Захід, зо­крема в Італію і Грецію: “Першими індоєвропейцями в Греції  були не греки, а  пелазги, які прийшли  з  півночі  у  III  тис.  до  н. е.” [287];професор О. Чертков пів­то­ра століття тому навів назви етруських племен в Італії: трояни, орателі, дуліби, ірпіні, бреги, обричі, давні, поляни[288]

Геродот писав, що Еллада початково називалася Пелазгією, а ряд дослідників вважає, що ці назви є спорід­не­ними. Плутарх уважав, що пелазги були засновниками Риму і писав, що “пелазги, які обійшли більшу частину землі і підко­рили мало не всі народи, поселились там і дали місту своє ім'я в ознаменування сили своєї зброї[289]. “Приблизно у 22 ст. до н. е. пелазги завоювали Кріт, де з їх появою виникає грандіозна Міной­­ська (точніше, Середньо­міной­ська) культура. В ідеальних умовах великого острова і відсутності серйозних суперників на морях вона протягом 700 років могла розвиватися безпере­шкод­но і стала явищем воістину унікаль­ним, за багатьма параметрами перевер­шивши всі сучасні їй цивілізації стародавнього світу[290].

Тодішні вихідці з українського етнотворчого казана ще зберігали світлі зовнішні покрови, властиві європеоїдам-бореалам і раннім арійцям. Тобто в основному вони ще були русявими, тому Гомер називав їх “богосвітлими пелазгами” (Одіссея, XIX).

Пелазги були вправними воїнами і майстрами у виго­тов­ленні залізної зброї. Це й не дивно, адже згідно з найно­вішими даними “в V—IV тисячоліттях до н. е. рівень металур­гії в Прикарпатті суттєво випереджав Месопотамію[291].

За розрахунками, Троя була зруйнована приблизно у 1250 році до н. е.[292], що збігається з часом прибуття пелазгів у Палестину в рамках т. зв. навали народів моря: “Це була масова міграція войовничих племен з Нижнього Подунав'я та Північного Причорномор'я в Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря[293].

Проте це була далеко не перша хвиля заселення Палестини арійськими племенами. Одна з попередніх хвиль датується 2200—2000 рр. до н.е. Як пише англійський історик Майкл Грант, “їхні колодязеподібні поховання з могильними горбами нагадують поширену в південноруських степах куль­туру курганів[294]. Пізніше були гети[295] (хет­и) й етнічно близькі їм гіксоси (гікси) — також вихідці з Північного Надчорно­мор'я. Останні навіть завоювали Єгипет приблизно у 1720 році і панували в ньому до 1570 року до н. е.[296], запровадивши 15-ту і 16-ту династії фараонів. Один з цих фараонів мав ім'я Киян, в Єгипті збереглася його статуя. Відомо, що гіксоси і хети були високі на зріст, русяві, синьоокі і білошкірі, вони привезли з собою металеву зброю, колісниці і вози, яких ніхто доти у тих краях не бачив. У кінці XIX ст. до н. е. вони здобули Ханаан, а згодом на місці стародавнього Ярусалима європеоїдів-бореалів побудували новий Ярусалим (Яр-салим — сонячне, арійське поселення)[297]. У Біблії про походження Яруса­лиму сказано: “Твій батько — амореєць, а мати твоя — хеттеянка” (Єзекіїль, 16.3).

Пелазги-троянці, в тому числі вихідці з Крита, стали тими біблійними “филистимлянами”, які тривалий час були головними супротивниками євреїв. Від пелазгів (єврей­ською — “пелиштим”) також виводять назву “Палестина”, яку євреї ще називали “крітським півднем” (за іншою версією “Палестина” означає “військовий табір” від пал — “воїн”, стан — “табір”, “поселення”). Пелазги тут заснували  п'ять сильних міст-держав, займались морською і кара­ванною торгівлею. У періоди воєн вони проводили спільні наради і мали єдине військове коман­дування (подібно як у Сумері, державі Антів і Київській Русі). Це об'єд­нане командування “керу­вало доб­ре озброєними і вишко­леними профе­сіоналами — вихідцями з вій­сь­ко­во-фео­даль­ного прошарку (варни воїнів. — І. К.), який панував над місцевим хана­ан­ським населенням. Опорою армії стало моно­по­льне володіння залізом. Монопо­лія поля­­га­ла в тому, що филистимляни відмов­лялись постачати ковалів, залізну зброю та інструменти своїм сусідам-ізраїльтянам[298].

Арійські народи, які народжу­ва­лись і виходили у широкі світи з укра­їнського етнотворчого казана, ві­до­мі під багатьма іншими назвами, зокрема: Руси (світлі, русяві), Самари-сумери-кімери-кімерійці(“сонячні воїни”), Кельти-Гали-Галати-Галілеяни (тобто “голосисті” і “білі”[299], порів­няйте з грецьким “гала” — молоко і україн­ським “набіл” — моло­ко­продукти), Гелони-Будини (“пробуджені”), які мали сто­ли­цю Гелон (нині Більське городище, що над Ворсклою) і, за повідом­лен­нями Геродота, говорили еллін­ською (геллонською) мовою, Скіфи-Сколоти (“сонячні”), Таври (“тури”, “яр-тури” — носії сили турів, кентаври — “кінні таври”), Анти (богатирі, герої, звідси антична культура й античні, героїчні часи), а також Роксолани (від русколань — руська земля), Россомони (від русо-ман — русява людина), Черкаси (священні воїни), Козаки (воїни, мечоносці), Укри (мудреці, “учителі волхвів”).

Як пише американський дослідник Артур Кемп у своїй праці “Марш титанів: історія Білої раси”[300]“Покидаючи басейн Чор­ного моря, індоєвропейські народи завоювали Європу і Азію. Європа була заселена чотирма головними групами: кельтами, гер­ман­цями, балтами і слов'янами. На півдні вони оселилися в додина­с­тичному Єгипті і на Середньому Сході, проникаючи в Індію (Індо­арій­ці), Афганістан (Арійці), Китай (Тохари) і Японію (Айни [301] ).

 Хоча ці індоєвро­пей­ські племена використовували різні імена, всі вони належали до спільної породи. Їхні мови виникли з однієї протоіндо­єв­ро­пейської мови [302] , яка сфор­­му­валася в той час, коли їхні предки жили разом на первіс­ній території всіх індо­євро­пейців, що нині є Украї­ною [303] .

Серед усіх індоєвро­пейців, які населяли Європу близько 2000 р. до н. е., у великих заво­юваннях брала участь група, відома як слов'яни, що мешкали най­ближче до рідної землі предків [304] .

Земля, яку вони заселяли – відома сьогодні як Україна — була ідеальним місцем для виро­щування зернових, що спону­кало поселенців займа­тися сільсь­ким господарством, а не війнами чи завоюваннями. Можливо, через близькість до давньої прабатьківщини в Південній Русі племена, що формували слов'ян, зберегли найдовше культурні риси своїх предків”.

Щоб не загубитися у морі фактів, спробуймо струк­турувати наші знання про аріїв за трьома основними сферами людської життєдіяльності: 1) духовно-світоглядна; 2) соціально-організаційна; 3) технологічна.

5.2.2.  Світогляд свободи

В основу арійського світогляду покладена проста ідея: весь світ, видимий і невидимий, — це цілісний живий організм, що розвивається. Цим світом керує Бог-Творець, податель життя, справедливий і люблячий. Людина розвивається і вдоскона­люється разом зі всім світом, більше того — вдоско­налюючи себе, людина вдосконалює світ. Це вдосконалення відбувається лише тоді, коли людина діє свідомо і добровільно. Розвиваючи в свободі себе і навколишній світ, людина стає Божим співро­бітником-співтворцем і сама поступово набуває божественних ознак. Тому ключовими словами арійського світогляду є “свобода” і “творчість”. Усе, що робиться несвобідно, під примусом, — це зло. Ця теза пізніше була зафіксована в індо-арійському “Кодексі[305] Ману” (“Кодексі Боголюдини”) у вигляді такої екстреми:

Усе, що залежить від чужої волі, — зло;

Усе, що залежить від власної волі, — добро;

Необхідно знати це коротке визначення добра і зла.

Свобода і творчість — це засіб розвитку людини і наближення її до Бога. Проте цей засіб небезпечний, оскільки може нести як добро, так і зло. Його правильне і безпечне застосування відбувається лише тоді, коли людина усвідомлює себе невід'єм­ною складовою світового організму і відчуває до нього любов. Тому наступними ключовими словами арійсько­го світогляду є “цілісність” (єдність),  “любов”, “праведність”.

Творчість, здійснювана з любов'ю і прагненням до свято­с­ті, завжди несе добро. Бог сприяє творчості людини, надає їй сміливості і натхнення. Завдяки Божій любові людина не боїться творити, хоча творчість — це завжди зіткнення з невідомим  і таємничим. Уявлення про доброго і милосерд­ного Бога — це необхідна умова творчої розкутості людини. Творчість і страх є несумісними.

5.2.3.  Природовідповідна соціальна організація

Практичним наслідком описаних вище світоглядних засад стали:

·                    стрімкий розвиток відтворюючого господарства;

·                    надзвичайна етнотворча потенція;

·                    збалансовані стосунки між чоловіками і жінками (на території України жінка ніколи не була рабинею);

·                    відраза до деспотизму (на території України ніколи не було деспотичних держав).

Відраза до тиранії —  це архетипова особливість арійського мислення. Згадаймо, що вже індоєвропейський Сумер скла­дав­ся з вільних міст-держав, де князь (“лугаль”) щороку обирався на загальних зборах-вічах (тиранія на цій території виникла лише після знищення сумерської державності семіт­ським Аккадом). Подібний устрій несли з собою пелазги — досить згадати давню Грецію з її демократичними містами-полісами. Арійська традиція людської свободи знайшла своє продовження в державі Антів і Київській Русі, а на Запорізькій Січі стала центральним принципом усієї організації життя. Інша справа, що цією свободою наші предки не завжди вміли правильно розпорядитися, проте іншого шляху не буває: “щоб навчитися плавати — треба плавати”.

Описуючи життя індоєвро­пей­ських народів, історики звертають уваги на ще одну спільну характерну рису — становий (феодальний) устрій, обов'яз­ковим елементом якого є обмеження царської влади. Наприклад, з початку        II тис. до н. е. суспільство хетів (гетитів, гетів) ділилося на жерців, бояр[306] з військом, купців, ремісників, селян. Хети “мали деякі звичаї, властиві, як прийнято вважати, суто індоєвропейцям. До та­ких звичаїв належить, наприклад, більш демократичний, ніж у типово східних деспотіях, спосіб урядування. Усе вій­сько хетитів творило асамблею “панкус” (зібрання панів. — І. К.), яка спільно вирішувала всі важливі судові справи, карала злочинців. Влада зосереджувалася в руках невеликої кількості найпо­тужніших родин, які володіли вели­ки­ми землями і присягали на вірність цареві. Такі стосунки з правничої точки зору можна назвати примітивною феодаль­ною систе­мою[307]. Державна хетів була “феде­ра­цією з дрібними князів­ства­ми, провінціями, протекто­ра­та­ми та васа­ла­ми, що давало ассирій­цям [308] змогу за гроші викликати міжусобні війни[309]. Подіб­ний устрій зустрічаємо у пелазгів-филистим­лян, у індійських аріїв, антів, русичів та багатьох інших індоєвро­пейських народів.

Зародки цього устрою сягають середини VI тис. до н. е. і випливають з відичного вчення про чотири соціальні функції. На території України воно було втіленим у життя за допомогою чотирьох соціальних підсистем — т. з. варн.

Арійські варни мали такі назви:

1)           Брахмани (“люди Брахма”, де Б-РА-х-МА — це скороче­ний запис формули “Бог неба і землі”[310]);

2)           Кшатрії (“люди влади”, “мечоносці”, від “кес” — меч);

3)           Вайш'ї (господарі, “люди справи”, “ділові люди”);

4)           Шудри (несамостійні працівники-виконавці, неповнолітні, не посвячені у професію).

Ці назви варн сьогодні є загальновідомими завдяки поширен­ню відомостей про Індію, де понад 3 тис. тому придніпровські арії сформували суспільство, структуроване на 4 варни[311]. Най­дивовижніше те, що ці ж самі назви є глибоко вкоріненими в українську культуру.

5.2.4. Брахмани

На санскриті назва цієї варни звучить як “brahmana”. З часів Трипільської Аратти в українській мові залишилося слово “врахман” або “рахман”. Згідно зі словником Бориса Грін­ченка, “рахман” означає: “Житель міфічної місцевості, правед­ний християнин”. Це слово представлене в різноманітних при­слі­в'ях і приказках: “На Юра-Івана, на Рахманський великдень”, “постимося, як рахмани”, “рахманна земля”, “рахманний кінь”. Слово “рахманний” означає спокійний, сумирний, тихий[312].

Особливий інтерес викликає прислів'я “Поти рахман плохий [313] , поки собаки не обступлять” (“Доти брахман сумир­ний, доки його не чіпають”). Це прислів'я пов'язане з тим, що саме арійські брахмани були першими творцями сис­теми бойових єдиноборств, від яких пішли нинішні “кун-фу”, “карате” тощо. Все пояснюється тим, що брах­мани-волхви не мали права носити зброї, а захищати своє життя від будь-якої небезпеки чи ворога були змушені за допо­могою засобів, якими їх наділила природа, — власних рук і ніг, а також палиці.

Про варну брахманів  згадується у літописі “Повість вре­м'я­­них літ”: “Закон же у іуктриян, яких ще називають врахма­нами і осторовитами, від прадідів за приклад і благо­честя взятий, під страхом великим не їсти м'яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби[314]. Перелічені “кваліфікаційні вимоги” до брахманів пов'язані зі специфікою виконуваної ними функції. Згідно з віруваннями аріїв, брахман був створений з Божих вуст: “Заради процвітання світів Він  створив зі своїх уст, рук, стегон і ступень брахмана, кшатрія, вайш'ю і шудру” (Закони Ману). Функція брахмана полягала в тому, щоб бути постійно відкритим до Божої мудрості, зберігати отримані від Нього знання (Слово) і передавати їх  людям — а для цього треба було постійно тримати в чистоті тіло і душу.

Народна пам'ять донесла до нас згадку про варну брах­манів в топонімах (напр., Рахманівка на Дніпропетров­щині), у великій кількості прізвищ, похідних від “рахман” (Рахман, Рахманюк, Рахманський, Рахманов, Рахманінов тощо), а також  звичаях і легендах. Центральне місце серед них посідає Рахман­ський Великдень: “Четвертої середи по святах великодніх обходять гуцули Рахманський Великдень. Того дня не йдуть вправді до церкви, але дома на знак свята здержуються від усякої роботи. Гуцули повістують, що рахмани — се черці, справедливі руснаки; вони такої віри, як і ми. Вони жиють далеко на сході в монастирі, де ведуть богомільне житє...[315]. На думку Ю. Шилова, “в цій легенді мовиться саме про арійських брахманів-жерців, які пішли в Індію й не вернулися[316].

Святкування Рахманського Великодня було поширене в Україні — Олекса Воропай зібрав його описи на Полтавщині, Херсон­щині, Київщині, Поділлі[317].

5.2.5. Священна мова санскрит

Феноменальним досягненням індоарійських брахманів було створення ними штучної мови, відомої нині як санскрит. Слово санскрит означає “досконало оброблений”, “відшліфова­ний”, “культурний”. Ця мова вва­жається священною, бо нею користувалися жерці для спілкування з Богом, нею написані релігійні тексти. Інші верстви населення — воїни, се­ляни, ремісники, торговці — розмов­ляли просторічною мовою, пракри­том. Компонент -крит у словах сан­скрит і пракрит має значення “зроблений”, “створений”, а пра- означає те саме, що й українське пра- в словах прадід, правнук, праліс, правіт­чиз­на, прабатько тощо. Тобто термін пракрит означає “первіс­ний”, “пра­вічний”, “прастворений”. Із цими двома термінами пов'язані два інші дуже важливі терміни — санскріті (культура) та пракріті (природа)[318]. Так що співвідношення між санскритом і пракритом приблизно таке ж, як між сучасною українською літературною мовою і мовою розмовною (діалектно-суржиковою).

Санскрит і українська мова походять від спільного кореня — священної мови Сенсар (перекладають як “мова сонця”, насправді — “носій сенсу”), народженої у Північному Надчорномор'ї у 55 ст. до н. е. Завдяки славно­звіс­ному українському традиціо­наліз­му багато чого з мови трипіль­ських аріїв збереглось до наших часів, звідки подібність між українською мовою і санскритом. При­чому йдеться не лише про основний лексичний фонд, а й гра­матичну будову, тотожність числен­них префіксів, суфіксів, часток, на­явність відмінків і відмінкових закі­нчень, кличної форми тощо. Ось деякі тільки лексичні сходження, досліджені Степаном Наливайком[319]:

Терміни спорідненості: тата — тато, мата, мáтар — ма­ти, матір, нана — неня, дада — дід, пардада — прадід, девар — дівер, бграта — брат, свастрі — сестра, свасур — свекор, суну — син, відгва — вдова, наводга — невістка, снуша — синова дружина (рос. сноха).

Займенники: ту — ти, сваям — сам, свій — свій,  тваї — твій, маї — мій, катара — котрий, татсама — той самий, анья — інший, та — та, тат — той, то — те.

Числівники: аді — один, дві — два, трі — три, чатура — чо­тири, панча— п'ять, даса — десять, шата — сто, убга — обидва, багута — багато, багутера — багатеро, двітій — другий, трітій — третій, шаштха — шостий, двішата трідаша чатварі — двісті тридцять чотири.

Частини тіла: наса — ніс, бгру — брова, гріва — шия, пада — п'ята, хаста — кисть, мурдга — обличчя (мор­да), паршва — перса, стана — стан, груди.

Прикметники: пурна — повний, крішна — гарний (красний), прія — приємний, сваччха — свіжий, нава — новий, юва — юний, сукха — сухий, танга — ту­гий, нанга — нагий, віхваліт — схви­льований, швета — світлий, уткріта — відкритий, паріпурна — пе­реповнений.

Іменники: уда — вода, муша — миша, шула — шило, манса — м'ясо, дгама — дім, ніша — ніч, тама — тьма, авіка — овечка, біджа —  зерно (збіжжя), пхена — піна, дгвані — дзвін, набга — небо, набгаса — небе­са, кута — куток, самбгар — собор, раса — роса, двара — двері, гірі — гора, ватар — вітер, гіма — зима, юшіка — юшка, чашака — чашка, коша — кіш, плавана — плавання, парівартана — переміна (досл. пе­ревер­тання).

Дієслова: смаяті — сміятися, рудаті — ридати, бгаяті — боятися, плаваті — плавати, кагаті — каза­ти, наштаті — ни­щити, бгагаті — бігати, кхелаті — гуляти, ліп'яті — лі­пити, лубг'яті — любити, будг'яті — будити, джіті — жити, кшаяті — сяяти, чуматі — цілувати (цьомати), піті — пити, ліг'яті — ли­зати, джняті — знати, падаті — падати.

Службові слова: хат — геть, атаг — отож, тада — тоді, праті — проти, ну —ну, на — ні, то — то.

У пам'ятках, писаних санскритом, особливо в Ріґвіді, Магабгараті й Рамаяні, багато точок дотикання з Україною, українцями й українсь­кими реаліями, давніми й сьогочас­ними. Наш фольклор зберігає основ­ний міф Ріґвіди про битву громо­вержця Індри з могутнім асуром — демоном Врітрою, який у наших вес­нянках виступає як злий цар Ворот або Воротар. Рамаяна виявляє тісну спорідненість із українським фольклором, звичаями та обрядами. У Магабгараті боги, царі, мудреці й могутні воїни носять імена, які сьо­годні побутують в українців як прізвища. І водночас діють племена й народи, що їх античні автори фіксують на території Давньої Ук­раїни. З чого напрошується цілком логічний висновок: предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у Магабгараті, а самі ці події, принаймні деякі, відбувалися і на теренах України.

Такі українські прізвища, як Баглай, Бака, Бакота, Балвір (Бальвір, Балбир), Бушма, Бушмака, Вишень, Гупал (Гупало), Кічак, Кришень, Кундера, Кундіренко, Курупа, Манджула, Пандай, Панікар, Судас, Хопта, Чамара, Шандра, Шіваненко, Шудря, Шудрак та багато інших прослідковуються у відах та епосах. Вони важко надаються до витлумачення на слов'янському ґрунті, але легко й переконливо пояснюються з санск­риту.

Є низка й українських назв, що мають своїх двійників в Індії та індійських джерелах. Це Вишнопіль, Краснопіль, Канів, Миргород, Миропіль, Панікарча, Райгородок, Родень, Самгородок, Тараща, Трипіл­ля, Халеп'я, Чигирин, Шандра, Умань, Ямпіль тощо. Вони й собі пе­реконливо витлума­чуються з санс­криту.

Санскрит допомагає по-новому поглянути на деякі українські реалії, скажімо, на ті ж імена й на­зви. Проілюстру­вати це можна бо­дай таким прикладом. У Ріґвіді й Магабгараті чимало імен із ком­понентом — шравас, тотожним слов'янському — слав: Вішравас, Уграшравас, Пар'яшравас, Бгурішравас, Багушравас тощо. Вони то­тожні нашим історич­ним і сучасним іменам Віслав, Горислав, Переяслав і Богуслав. Останні три імені, тобто Переяслав, Борислав і Богуслав вод­ночас означили й міста, помітні в багатовіковій історії України, та й не лише України. Щодо походження і значення цих імен та назв і досі немає одно­стай­ності: назву Переяслав ви­водять від «переяти славу», Борис­лав — від «який славно бореться», Богуслав — від «бога славлячий» чи «славний, як бог». І тільки санскрит дозволив з'ясувати, що ці три імені й назви — семантичні, тобто зна­ченнєві двійники, вони мають одна­кове значення. Оскільки компоненти Пар'я-, Бгурі-, Багу- в санскриті си­ноніми й означають «багато», «ду­же», «вкрай, «надзвичайно», «винят­ково». Тобто всі три назви і всі три імені мають однако­вий зміст — «Багатославний», «Велеславний», «Преславний».

Характерно, що подібні імена й назви лише згадуються в Рігвіді та Магабгараті — в сучасних індійців і в сучасній Індії немає ні таких імен, ні таких назв. Тоді як в Україні такі імена й назви побуту­ють і досі. Це можна пояснити одним: подібні імена відичні арії принес­ли до Індії з місць свого попередньо­го проживання, зі своєї прабатьків­щини, тобто з території сучасної України.

“І якщо в епічних пам'ятках на сан­скриті стільки точок дотикання з Ук­раїною, то, поза сумнівом, на нашій давній землі колись звучав і санск­рит — мова священнодійств і жерців, мова культури, літератури й науки. Як і пракрит — мова про­столюду, мова воїнів і хліборобів. Сліди цих мов і досі збері­гаються в нашому фольклорі, побутовій, обря­довій і весільній термінології, в іме­нах, прізвищах, етнонімах, топонімах і гідронімах. Немає жодного сумніву, що найбільші несподіванки й відкриття стануться при зверненні саме до санскриту й санскритських джерел, які чекають своїх дослід­ників і які здатні пролити яскраве світло на нашу багатові­кову історію і культуру, часто-густо обібрану, перекручену й хибно витлумачену. Саме санскрит і санскритські дже­рела дають змогу по-новому, іноді під незвичним і незвичайним кутом погля­нути на давні й сьогочасні ук­раїнські реалії, які досі або не мали пояснення, або пояснювалися повер­хово й малопере­конливо”  [320].

5.2.6. Земля Вепра

Символом варни брахманів був білий, або сонячний, вепр[321]. Це пов'язано з тим, що виконання духовної функції потребує деякої віддаленості від світу, а вепр якраз і вважався “самітником”, “монахом” (від гр. “монос” — один, єдиний). Расотворчий казан білої раси називався іменем Бóрія (“Земля вепра”), а з 55 ст. до н. е. — іменем ГіперБóрія. 

У переважній більшості дже­рел ім'я Гіпербóрія пояснюють як “країна крайньої півночі”, оскіль­ки слово “гіпер” означає “підвищення”, “надмірність”, “вище норми”, а “Бо­ре­єм” давні греки начебто нази­вали північний вітер. Згадане пояс­нен­ня є типовим прикладом “народ­ної етимо­логії” (на зразок Адам — “земля”, Україна — “окраїна”). Точним перекладом імені Гіпербóрія (Hyperborea) буде “вище Борії” або “вища Бóрія” — очевидно, що на північний напрямок тут немає жодного натяку.

—                Але ж Борей є богом північного вітру?

Це ще одна масово розтиражована дурниця. Бореєм давні греки називали не північний, а північно-східний вітер [322], що підтверджує і Геродот у своїй 7-й книзі (“Полігімнія”): для захисту від потужного північно-східного вітру греки звернулися до його господаря — бога Борея. Скоріше всього, Борея зробили “північним” не дуже давно, під впливом поширеного профа­нічного тлумачення Гіперборії як “Крайньої Півночі”.

Варто також звернути увагу на те, що у греків відсутня етимологія імені цього вітру. У давнину вітри нерідко іменувалися за назвами країн, з яких вони дмуть. Тому ім'я Борей (Βορέας — “Бореас”, “Борис”) насправді означає “Борíєць”, “мешканець Бόрії” (на зразок Англія — англíєць, Кéнія — кенíєць). Вказівкою на “борійський напрям” залишилося уявлення про те, що Βορέας—Борієць мешкав у Фракії, яка знаходилась якраз у північно-східному напрямку щодо Греції[323]. Прикладом назви вітру за “країною його базування” є Афганець — гарячий вітер з Афганістану, або Левантієць — так іспанці називали вітер зі Сходу (Леванту). Додамо, що старовинна назва Дніпра — Борисфен — буквально означає “Борійський потік”.

На думку авторитетного знавця Гіперборійської тради­ції Рене Генона, “істина полягає в тому, що загальноприйняте ім'я ГіперБóрія стало вживатися греками лише в епоху, коли вони вже втратили сенс цієї давньої назви[324]. Він же стверджує, що назва Бóрія означає “Земля Вепра”  (“Варахі”) і що ця країна вважалася священною землею — місцем перебування первинного духовного центру нинішнього циклу проявлення світу, який в арійських Відах називається “Швета-вараха-Кальпа” — “Білого (світлого, сонячного) вепра цикл”[325]. В українській міфології вепр був символом Сонця[326]. У німецькій мові слово “вепер” існує у формі “ебер”, в англійській — “боар”, у російській — “боров”.

Це твердження Генона про центральне розташування Землі Вепра на нашій планеті дозволяє зрозуміти, звідки узялося ототожнення Борії з полярними регіонами. У сакральній традиції свята Бóрія вважалася “країною осі”, “пупом Землі”, духовно-цивілізаційним полюсом, який пізніше греки профанічно ототожнили з географічним полюсом. Ось як про це пише Генон: “Полярна священна земля, місце перебування первинного духовного центру цієї Манвантари (всього циклу існування людства. — І. К.), іменується також Варахі, або Земля Вепра. Крім того, оскільки саме тут перебувала первинна духовна влада, стосовно якої всяка інша законна влада цього ж рівня буття є всього лише еманацією, то не менш природно, що представники такої влади отримували також і символ вепра як свою особливу відзнаку і потім зберігали її у потоці часу. Ось чому друїди самі іменували себе «вепрами», хоча, оскільки символіка завжди є багатоаспектною, тут можна водночас побачити і натяк на віддаленість, якої вони дотримувалися стосовно зовнішнього світу, адже вепр завжди вважався «самітником»[327].

Таким чином, свого часу відбулося профанічне змішування уявлень про духовний і географічний полюси. Ця помилка живе і донині: сьогодні деякі російські дослідники-патріоти, іноді навіть з докторськими ступенями, галасливо шукають духовний полюс Гіперборії в Арктиці, тобто там, де його ніколи не було і не могло бути[328]. Їх збило з пантелику ще й те, що у Відах поряд з описом життя в помірному кліматі Європи зафіксовані феномени, які спостерігаються лише поблизу Північного полярного кола. Цей парадокс викликаний тим, що Віди зберегли народну пам'ять ще кроманьйонської Борії до літосферного зміщення середини 8 тис. до н. е. — коли північний полюс знаходився приблизно в районі Ісландії, Скандинавія покоїлася під двокілометровим льодовим панцирем (як у нинішній Антарктиді), більша частина Західної Європи була тундрою, а Північне полярне коло сягало північно-західних регіонів України[329].

—   Якщо Бóрія — це країна планетарного духовного центру, то що означає Гіпербóрія?

Ми вже писали, що Бóрія — це священна земля, колиска Білої (кроманьйонської, європеоїдної) раси і, відповідно, бореальної мови, які виникли десь перед 25 тис. до н. е. Приблизно у цей час європеоїди-борійці сформувалися як раса, пережили демографічний вибух і протягом кількох тисячоліть пройшли всю Євразію і Африку, а згодом Америку і практично весь світ, перетворюючи його культурно та генетично. Виникнення Білої раси пов'язують з Примордіальною (первинною) традицією — системою високих знань неземного походження. Її виникнення Генон відносить на 25 тисячоліть у минуле, що приблизно збігається у часі із зафіксованим археологією вибухоподібним поширенням по світу матеріальної культури кроманьйонців. Первинність же цієї традиції викликана тим, що лише Біла раса вперше опанувала довгострокову пам'ять — якість, без якої ефективна передача знань є неможливою (попередники кроманьйонців — месопотамські неоантропи — мали лише “дитячу” пам'ять).

Територіально Бóрія знаходилася на землях північніше Понтійського озера (попередника Чорного моря), стосовно Греції — на північному сході, тому Борієць — це бог північно-східного вітру. Напередодні затоплення більшої частини Борії (окрім півострова Крим і приморських територій сучасного Півдня України) у 55 ст. до н. е. (Циркумпонтійська катастрофа) частина людності здійснила перехід на північ — на вищі землі, де створила нову потужну цивілізацію під назвою ГіперБóрія (Вища або Верхня Бóрія), ядром якої стали землі від Волині до Київщини.

Проте префікс “гіпер”, який з'явився після Третього переходу, пов'язаний не лише з підвищенням рельєфу, а й з підвищенням культурно-цивілізаційним.

1. Почнемо з того, що грецькою мовою слово “гіпер” писалося як ΥΠΕΡ  (“ύπερ”) — “упер”[330]. В українській мові маємо слово з цим самим коренем — “упертий”, яке означає “той, хто намагається все робити по-своєму, наполягає на своєму”, “непоступливий”, “наполегливий”, “стійкий”, “твердий”, “затятий”, “невиправний”, “який триває довгий час, затяжний”. Це слово добре відбиває характер нової цивілізації УперБорії, яка суттєво відрізнялася від “старого світу” і все уперто робила по-своєму.

2. Слово “упер” містить корінь “пер”, від якого походять слова “перти” (з силою рухатися вперед), “упертий” (здатний протистояти силі, той, на якого можна опертися), “перший” (той, хто починає), Перун (володар сили, воїн). Тут також варто згадати скандинавський відповідник Перуна — Тор: той, хто йде ПЕРшим і ТОРує шлях, і старовинну назву Дніпра — “Данапре”, буквально “вода пре” — потужний водяний потік. До речі, “упер” дуже нагадує слово “вепер” (упер, вупер — “той, що пре”), яким називали цю сильну і стрімку тварину.

3. “Упер” також указує на понаднормовість, зверхність, вищу якість. Звідси і українське слово “перемога” (пере-мога, виявлення більшої могутності). Як показав Степан Наливайко, від “пере” (вища якість) також походять слова “Переяслав” (преславний), “пребагатий”, “премудрий” тощо. Санскритським відповідником сенсарського “упер”, грецького “гіпер” та українського “пере” є слово “пар'я” в розуміння “багато”, “дуже”, “надзвичайно”. До речі, від кореня “пере” походить також слово “ПЕРЕхід”, яке позначає здійснення надзусилля для ПЕРЕтворення у просторі та часі.

4. Те ж саме значення, що й грецьке “упер”, має латинське слово “супер”.

5. В англійській мові, відомій своєю консервативністю, слово “упер” збереглося у формі “upper”, що означає “верхній”, “вищий”: The Upper House (Верхня Палата парламенту), the upper ten (“верхівка суспільства”), upper storey (верхній поверх), upper-cut (аперкот — удар знизу вверх у боксі), upper works (надводна частина корабля).

Таким чином, у районі 55 ст. до н. е. на зміну Борїї прийшла Вища Бóрія або Верхня Бóрія, відома у світі як УперБóрія—ГіперБóрія, яка стала колискою арійської раси, планетарним духовним центром нового цивілізаційного циклу, расотворчим казаном індоєвропейських народів. Земля Вепра як планетарний духовний полюс продовжила свій розвиток на нових територіях, у формі вищої цивілізації.

Ім'я УперБóрія, серед іншого, має значення країни Осі, духовного полюса. Ця “вісь світу” уявлялася прямостоячим стовпом, навколо якого все обертається і який одночасно є колоною, що тримає небо. В англійській мові цей взаємозв'язок зберігся у слові upright (підпорка, колона, стійка, вертикальний, прямий, чесний), в українській — у слові “вишній” (висотний, водночас — вісьовий, “вісний”). Звідси й сакральне дерево вишня (англ. cherry — чарівний, укр. черешня — чарівна вишня, япон. сакура — сакральна), присвячене Вишньому — Богу-Отцю, творцю Неба і Землі та всього видимого і невидимого. Вишня символізувала Дерево життя, в якому поєднуються три світи: “божественний”, “земний” і “підземний” (світ духів померлих), і була символом УперБорії як святої землі, де “небеса наближаються до землі”.

Уявлення про осьове становище Борії збереглося в міфі про Атланта, який тримає на собі небо, оскільки Альтландом (альт — стара, ланд — земля) почали називати Борію після її затоплення внаслідок Циркумпонтійської катастрофи[331]. З поняттям “свя­щен­ної осі” пов'язане грецьке слово “ортос” — ПРЯмий, ПРАвильний, вірний, від якого походить грецьке ортодокс (правовірний) і українське православний (прав — правиль­ний, прямий, чесний, щирий, слава — слово, знання, інформація). Тому Гіперборійська традиція —  це  Православна традиція: система божественних знань і звичаїв, які походять з духовного Полюса, зберігаються і періодично оновлюються у цій країні Осі.

Корінь *вар (від якого походить “Варахі” — Земля вепра) або *вір на санскриті ще має значення “накривати”, “захищати” і “ховати”; він служить, як пише Рене Генон, для позначення неба й ідеально прикладається до духовних центрів, які є на землі образами самого небесного світу[332]. «Додамо, що той самий корінь має ще й значення “вибору” або “обрання” (вара), що, очевидно, позначає регіон, який прийнято позначати такими іменами, як “земля обраних”, “земля святих” або “земля блаженних”» [333].

5.2.7. Кшатрії

Назва арійської варни кшатріїв збереглась в українській мові у словах “кіш”, “кошовий”, “шатро” (вій­ськовий намет)[334]. У перекладі з санскриту слово “кшатра” означає “влада”[335], а кшатрії (kşatriya) — це “наділені вла­дою”, “люди влади”. Звучання назви варни кшатріїв як слова жіночого роду — “кшатрія” — притаманне українській мові: “референтура” (група, що виконує функ­цію реферуван­ня), “адвокатура” (діяль­ність адвоката), “господарка” (функція ведення господар­ства) тощо. 

Варна кшатріїв набула особливого значення в Козацькій Україні, в результаті чого всіх українців почали називати коза­ками або черкасами (давньоукраїнське “чер-кас” — священний, чарівний воїн). Про прямий генетичний зв'язок між арійськими кшатріями і козака­ми свідчать такі елементи, як кобзарство, “оселедець”, червона китайка, малиновий прапор, бойовий пояс, інститут козаків-характер­ників тощо. “Багато архаїчних елементів козацької культури, як і україн­ської традиційної культури взагалі, мають дуже глибокі історичні корені, що сягають праіндоєвропейських часів. Багато з них простежуються у культурній традиції арійської Рігвіди, що почала формуватися 6000—5000 р. тому в українських степах. Сліди деяких з цих архаїчних рис є у культурі інших народів індоєвропейської мовної сім'ї” [336].

У скіфські часи для позначення належності людини до варни кшатріїв використовували слово “ксай” (“сай”), наприк­лад, в імені першого скіфського царя Колоксая[337] (“коло” — об'єднання, скупчення-скуфія, союз, держава; “ксай” — цар; тобто Колоксай — “Цар державного об'єднання”). Царське звання було найвищим у варні кшатріїв, від слова “цар” походить “лицар” — шляхетний воїн. У нинішній Україні величезна кількість прізвищ з кшатріянськими “ксай”, “цар”, “кас”: Максай, Сай, Сайко, Сайчук, Сайченко, Саєнко, Цар, Царевич, Царевський, Царенко, Царик, Царинний, Царук, Черкас, Черкасенко тощо. Арійські воїни ще називалися самарами, звідки українські прізвища Самар, Самарай, Самардак, Самаренко, Самарин, Самарич, Самарчук та інші.

Варни кшатріїв і брахманів об'єднує те, що загальне благо вони, згідно зі своєю природою, ставлять вище власного блага. Їхнє призначення — служіння Богу і народу. Ці дві варни являють собою організуюче начало, і їхня сила проявляється лише у тісній взаємодії: “Влада кшатріїв, яка зміцнюється брахманством і яка отримує поради радників,  непереможна  і перемагає у вічності, озброєна відповідно до наук[338]. Ця ж сама думка про необхідність гармонійної взаємодії варн брахманів і кшатріїв проходить через усю кельт­ську традицію (яка разом з індоарійською традицією безпо­се­редньо випливає з Примордіальної традиції). Найбільш виразно це проявилося в легендах про Мерлина (друїда-брахмана) і короля Артура (кшатрія-лицаря). 

Символом варни кшатріїв був могут­ній тур, звідки походить арійський титул “буй-тур” і “яр-тур” (Ар-тур). Оскіль­ки основна актив­ність кшатріїв відбувалася на землях Пів­д­ня України,  то вони отрима­ли назву “Земля Тура” (Тав­рія)[339]. Покро­вите­­лем воїн­ства вважався Син Божий в його “силовій іпостасі”, відомий у різних народів під різ­ни­ми іменами, — Рама, Мітра, Баал (“ба” — дитина, “ал”-“ель” — дух, Бог), Аполлон-Гопалан-Гопал, Перун, Тор, Тара­ніс  та багато інших. Нерідко його божест­венну могутність симво­лічно зображали у вигляді Крилатого Тура: людська голова оз­на­чала, що це боголюдина, крила означали зв'язок з божественним світом, а потужне тіло тура підкрес­лювало його найвищу могутність.

5.2.8. Вайш'ї

Назва цієї варни на санскриті звучить як “вайш'я” (vaiçya) – “наділені господарством”, “наділені справою” (порівняйте з “кшатрія”).  Ця назва збереглась у давньоруському “весь” — село(білоруською — вёска, польською — wieś). Санскритське слово “віш” — “сільська громада” має свій індійський відповідник — “грама”, тобто сільська община[340]. Це слово має і латинський відповідник — “vici”, що  означає “господарство”, “селянський двір”.

Варну вайш'їв складали самостій­ні виробники, власники свого госпо­дар­ства: землероби, скотарі, купці, ремісники. Саме ця варна була основою економічної могутності держави, складала її “середній клас”. Якщо використовувати сучасну тер­мі­нологію, то вайш'ї — це люди, які мають свою справу, свій “бізнес”, одним словом, “бізнесмени”. Англійське слово business man (від business — діло, заняття;  man — люди­на) походить від староанглій­ського bisig – активність, діловитість. Очевидна близькість коренів “весь”, “віш”, “vic” і “bis” (звуки “б” і “в”, а також “ш” і “с” нерідко переходять одне в одне, наприклад, Варвара і Barbara). Отож сучасне слово “бізнес-мен” — це повний відповідник арійському “весі-ман” (ділова людина, господар, ґазда). Про це свідчать і синоніми слова “господар”, які прямо вказують на діловитість і самостійність: “Власник землі, заможний селянин, хлібороб, господар своєї долі, сам собі пан, сам собі голова[341]. З ним пов'язане слово “госпóда” — “дім, домівка, оселя, хата, господарство[342]. Все це дозволяє набли­зи­тися до стародавніх уявлень про село. Арійське село (весь, віш) — це осере­док ділових людей (якими в той час вважались селяни — вайш'ї) і діло­вої актив­но­сті (сільського гос­по­дар­ства, тор­гівлі та ремесел). Арій­сь­кий селянин-вайш'я з волом і плугом сприймався в ті часи так само “кру­то”, як нині сприймається бізнесмен зі своїм “мерседесом” і мобільним теле­фоном. Прізвища вайш'їв здебільшого позначали їхню профе­сійну спеціа­лізацію: Бондар, Бортник, Пасічник, Коваль, Крамар, Кушнір тощо. Дуже поширеним в Україні було і є ім'я Вася (діловий) або, що те ж саме,  Василь (діловий дух).

Вайш'ї разом з брахманами і кшатріями  належали до “двічі народжених” (на санскриті — dvijáti). Людина, яка не долучилася до знань, вважалась духовно сплячою і не здатною до свідомих та самостійних дій. Людина ж, яка засвоювала знання (духовні і професійні), неначе прозрівала і переживала нове народження. Фактично “друге народження” означало посвячення в специфіку діяльності однієї з трьох вищих варн і входження до неї (прийняття в корпорацію брахманів, кшатріїв або вайш'їв). Звання “двічі народженого” — це неначе диплом про середню спеціальну або вищу освіту. Воно давало право діяти в складі варни — діяти вільно, творчо та ініціативно.

У міру ускладнення суспільного виробництва в рамках вар­ни вайш'їв відбулось виокремлення функції управління ви­ро­б­ництвом (менеджменту). Внаслідок чого в сучасному сус­піль­стві варна вайш'їв розділяється, як уже наголошувалося вище, на варну Бізнесменів (мене­джерів) і Спеціалістів (кваліфікованих фахівців, здат­них до самостійної діяльності в рамках їхньої спеціалізації).

5.2.9. Шудри

Варну шудр (çudra) становили люди, які лише готувалися до самостійної діяльності, або  (як з часом виявлялося) не мали до неї природних здібностей. Ця варна “непосвячених” вважалась невід'ємною складовою соціального організму і була середовищем, з якого “черпали кадри” варни двічі народ­жених. Урешті-решт, усі люди в дитинстві є “шудрами” і лише в міру  дорослішання виявляють хист або до науки, або до військової справи, або до бізнесу чи конкретної професії. А дехто лишається на рівні дитячої несамостійності все життя.

Оскільки шудри не мали знань або здібностей до ведення власної справи, вважалось, що вони можуть нормально жити і працювати лише під опікою та керівництвом трьох вищих варн у ролі найманих працівників або слуг.

Як згадка про цю варну в Україні й досі поширені прізвища Шудра, Шудря, Шудрик, Шудрак, Шудрин.

Протягом віків первісне значення цього слова було затерте, лишився лише натяк на щось нижче, нешляхетне, профанічне. Словом “шудра” на Івано-Франківщині нині називають неохайну людину, а в словнику Грінченка читаємо: “Шудра — наложниця, незаконна жінка”.

5.2.10. Честь варни. Арійська пропорція

Протягом тисячоліть відбувалось розмивання арійських уявлень про те, що чотири варни — це прояви Божест­вен­ного: Божественного як знання і чистоти, Божест­венного як сили і служіння, Божественного як виробництва і насолодження, Божественного як роботи і самовідданості. Система чотири­членного структурування суспільства  прин­ци­пово не допускає приниження будь-якої варни. Навпаки, в ній закладена потужна ідея соціальної честі:

§     “честь Брахмана, яка полягає в чистоті, благочесті, у високому благоговінні щодо предметів розуму і духу, в безкорисному володінні та винятковій цілеспрямованості в навчанні та знаннях ;

§     честь Кшатрія, що коріниться в мужності, лицарстві, силі, певному гордому самовідреченні і самоконтролі, шляхетності характеру і в зобов'язаннях цієї шляхетності ;

§     честь Вайш'ї, яка підтримує себе в чесності поведінки, діловій надійності, здоровому виробництві, порядку, милосерді і меценацтві ;

§     честь Шудри, який віддає себе в смиренні, слухняності, вірній службі, безкорисній прихильності[343].

У міру наближення до повноліття людина могла або зали­шатися у варні шуд­рів, або обрати собі “варнову спе­ціалізацію” — обрати шлях (функцію) і обов'язки (дгарму) брахмана, кшатрія чи вайш'ї: “Закон для брахмана — вчення, навчання інших, жертво­при­ношення для себе і для інших, роздавання дарів і їх отримання. Закон для кшатрія — вчення, жертво­приношення, роздача дарів, здобування засобів для жит­тя військовою справою і охорона живих істот. Закон для вайш'ї — вчення, жертвоприношення, роздача дарів, землероб­ство, ско­тар­ство і торгівля. Закон для шудри — слухняність і ведення гос­подарства в послуху у двічі народжених, ремесло і акторство” [344]

Здійснити правильний вибір своєї варни допомагали брахмани, оскільки це було їхнім прямим функціональним  обо­в'язком . Саме потужним соціальним замовленням на такого роду “профорієнтацію” пояснюється надзвичайно висо­кий розви­ток в арійському суспільстві психології, доведеної до техноло­гічного рів­ня. Яскравим доказом цього може бути згадана вище “Артха­шаст­­ра” (“Наука влади”), яку написав індоарійський бра­х­ман Кау­тілья в I тис. до н. е. і яка донині не втра­тила своєї актуальності.

Людина, яка не могла чи не хотіла себе знайти в жодній з чотирьох варн, опинялась поза суспільством. Той, хто прагнув свободи без обов'язків або споживання без самовіддачі, з погляду арійців не мав жодної вартості ні як особистість, ні як складова соці­ального організму. Така людина не вважалася арійцем. Арій­цем був лише той, хто дотримувався обов'язків і правил честі своєї варни.  Це давало йому повну свободу для ініціативи і творчості.

Навіть “непосвячені” — шудри — вважались органіч­ною, “рідною” складовою арійського сус­піль­ного організму, якщо вони дотри­мувались обо­в'яз­ків вар­ни шудрів. У ті далекі часи суспіль­ство реально сприймалось як єди­на ро­дина (єдине тіло божест­венного Пуруші), а шудри — як діти, які ще не мають повних прав (не досягнули повноліття і не здійснили ініціацію  “другого народження”), але заслуговують на любов дорослих і їхню допомогу. Проте для цього вони, як і діти, мають слухатися старших (“двічі народжених”) і не шкодувати зусиль для долу­чення до знань та осягнення “другого народження”. Вимога засвоєння знань у аріїв була дуже жорсткою — згідно з їхніми законами, людина, не долучена до знань, нічим не відрізнялась від тварини.

В Індії, де арії змушені були пристосовуватись до місце­вого, кількісно переважаючого неарійського оточення, від­був­ся відхід від системи чотирьох варн як рівноважливих скла­до­вих богоподібного соціального організму. Різниця в інте­лекту­аль­ному і культурному розвитку між аріями і місце­вими негроїдами була дуже суттєвою, тому всіх аборигенів гуртом “запи­сали” до касти шудрів — як несамостійних і “непро­свічених”. Тобто варни шудрів не стало — її замінила каста шудрів, яка вже не вважа­лася (і фактично не була) арійською. Проте і в цьому випадку шудра міг стати “двічі народженим”, про що читаємо в “Законах Ману”, розділ IX, 335: “Шудра чистий, слухня­ний вищим, м'який у розмові, вільний від гордині, що завжди дові­ряє себе під опіку брахмана, —  отримує вище народження[345].

Цікаво, що в стародавній Індії (як і на території України) не було класичного рабства, хоча існувало до 15-ти категорій особистої залежності, яка позначалась терміном “даса” (слуга). Потра­пити в розряд слуг могла кожна людина, навіть члени вищих варн. Нерідко такий слуга “зберігав право на володіння майном (придбаним, дарованим або успадкованим) та пере­дання його у спадок ;  він часто мав сім'ю ;  господар при повод­женні з ним повинен був зважати на його належність до тієї чи іншої варни[346].

На завершення наведемо сучасну версію “арійської пропор­ції” — ідеального співвідношення між рівнем особистого розвитку людини, її варновою спеціалізованістю та універсальністю:

·                    Спеціалістом може бути Людина всіх чотирьох рівнів розвитку ;

·                    Бізнесменом може бути Людина-2, Людина-3 і Людина-4 ;

·                    Кшатрієм може бути Людина-3 і Людина-4 ;

·                    Брахманом може бути лише Людина-4.

При цьому:

·                    Добрий брахман повинен вміти діяти як середнього рівня кшатрій ;

·                    Добрий кшатрій повинен вміти діяти як середнього рівня бізнесмен ;

·                    Добрий бізнесмен повинен вміти діяти як середнього рівня спеціаліст.

5.2.11. Технологічний прорив

Принципово новий — творчий —  тип мислення, освоєний арій­ською расою, призвів до стрімкого технологічного розвитку. Про технології, вперше відкриті й опановані арійцями, вже розповідалось у підрозді­лі 4.6.2. “Велика неолітична революція”. Дода­мо, що приручення коня, створення першої у світі кінноти, відкриття колеса і плуга, засто­су­вання возів з сірими волами і бойових колісниць, виготовлення мідної, бронзової і залізної зброї, — все це робило індоєвро­пейців і їх арій­ське ядро незмірно сильні­ши­ми  порів­няно з наро­дами інших рас (євро­пеоїдів-боре­алів, семітів, мон­­го­­ло­їдів, негроїдів та їхніх змішувань). Поєд­нання технологічної переваги з вищою соціальною органі­за­цією і пасіо­нар­ним світогля­дом робило їх непе­реможними. Наяв­ність достат­ньої кількості харчів і практич­не застосування знань про здоровий спосіб життя (відична медицина) створю­вали переду­мови для різкого зменшення смертності і стрімкого зростання населення. Ось де заховано секрет небаченої плодючості та могутності аріїв.  

МОЛИТВА ПРО ТРЬОХ СИНІВ

Ця поезія віддзеркалює сакральний архетип арійської раси, пов'язаний з трьома складовими народу як єдиного біосоціального організму. Фактично, ідеться про три варни:

Брахмани (мудреці, священики, волхви, “ті, що поєднують небеса і землю”);

Кшатрії (державні організатори і воїни);

Вайш'ї (виробники, бізнесмени і спеціалісти).

Разом вони складають народне тіло — його “голову”, “руки”, “корпус”. Такий трьохчленний поділ суспільства є базовою складовою Гіперборійської традиції, яка розвивається на українській землі з 55 ст. до н. е.

Не випадковим є ім'я Данило, яке перекладається як “дух води” (“дан” — вода, потік, дно, “ил—ель—ло” — дух). У Гіперборійській символіці водний потік позначав духовну силу — силу волі, інтуїції та уяви. Рядок про довголіття Данила і силу його любові нагадує нам святого апостола Івана — “апостола любові” і великого метафізика — єдиного з апостолів, який помер природною смертю у глибокій старості.

Якщо тепер проаналізувати цю поезію, то в ній з'являється інший, сакральний план: уже йдеться не просто про народження трьох синів, а народження трьох варн (верств) українського суспільства, взаємодія яких — Спільна Дія — є джерелом нашої життєспроможності, державної потуги і непереможності, нашого духовного, психічного і фізичного здоров'я.

Пошли мені, Боже милий,

сина на ймення  Данило,

з душею орлино-білою,

і з усмішкою несмілою.

Тихий і  яснолиций,

кохали б його молодиці.

Любов'ю би світ цей  звеличив

i столітнім його залишив.

Дай мені, Боже, сина,

з очима, як в батька, синіми,

він звався б, як гетьман, Богданом,

зростав не “товаріщем” —  паном,

без остраху грався б з громами

й не надто слухався мами,

грози б не боявся і зливи,

був би в бою щасливим.

А ще прошу Тебе, Боже,

якщо Твоя ласка, може,

дай мені третього сина,

його б охрестили Максимом.

Косив би у луках сіно,

пшеничку б дідівську сіяв,

і золотіла б левада

колосом повним і  ладом.

Із моїми  синами

Я здолаю Руїну.

Осанна Тобі, Осанна!

Воскреси Україну!

Леся Степовичка, 2003

6.            Локомотиви еволюції

Описане вище бачення еволюції людського роду, ґрунтоване на археологічних і археогенетичних відкриттях другої половини XX століття, дозволяє відповісти на запитання, хто ж такі арії в широкому сенсі цього слова.

АРІЇ — ЦЕ  ПЕРЕДОВА  ЛІНІЯ  РОЗВИТКУ  ЛЮДСЬКОГО РОДУ,  ЦЕ  АВАНГАРД  ЙОГО  ЕВОЛЮЦІЙНОГО ЗРОСТАННЯ.

Арії піднімаються найвище, після чого підтягують до себе решту людства.

6.1. Нові люди

У світі 40 тисячоліття до н. е. еволюційним локомоти­вом були близькосхідні неоантропи — буквально “нові люди”. З погляду сучасної науки, вони виникли в районі Близького Сходу і Месопотамії, тобто саме там, де згідно з христи­янською традицією знаходився Рай (Едем)[347]. Стосовно тодішніх палеоантропів “нові люди” відрізнялися меншою агресивністю (в т. ч. у них не було канібалізму), наявністю членороз­дільної мови, кращою організованістю, вищим зростом. Вони з'явилися в результаті еволюційного стрибка, виклика­ного зовнішнім, Божественним втручанням (вірогідно, при цьому також мав місце феномен мутагенного геоплаз­мового удару, спричиненого деформаціями земної кори під час специфічних конфігурацій Сонце—Земля—Місяць[348]).

На психічному рівні еволюційний стрибок полягав у виникненні Третьої сигнальної системи — ефективного органу колективного виживання, головним проявом якого є совість. Голос совісті — це тихий голос Бога, який присутній у людській душі. Тому можна впевнено казати, що неоантропи значно краще відчували Бога, ніж їхні сучасники-палеоантропи.

Психічні зміни супроводжувалися змінами фізичними. По-перше, неоантропи мали круглішу голову (якщо дивитися на череп згори), тобто порівняно з палеоантропами були брахікефалами (круглоголовими). Ми вже говорили, що чим кругліший череп, тим вільніше у ньому розвивається мозок. Це був принциповий еволюційний крок уперед, адже всі інші підвиди Homo sapiens, що оточували неоантропів, були доліхокефалами (довгоголовими).

По-друге, неоантропи мали змінену форму глотки (т. зв. “довгу глотку”), яка уможли­вила найпростішу членороз­дільну мову. Зі свого боку, постійне вживання мови розвивало мовний апарат. Проте це були лише перші кроки людини в оволодінні мовою.

У результаті демографічного вибуху, який завершив становлення неоантропів, їхній подальший розвиток відбувався у двох еволюційно взаємодоповнюючих напрямках.

1. Змішування. Більша частина неоантропів, яка поки­нула свою батьків­щи­ну, змішалася з давнішими підви­дами Homo sapiens і, таким чином, надала тодішньому людству потужного еволюційного імпульсу. Фактично, ця частина неоантропів підносила величезний масив своїх “незмутованих” сучасників на вищий рівень розвитку, причому шляхом пониження влас­ного рівня. Ми не знаємо, усвідомлювали вони це чи ні, але з теперішніх позицій це був акт жертовності і самовіддачі. В результаті такого змішування виникли негроїдна і монголоїдна раси, кожна з яких почала розви­ватися своїм, оригінальним шляхом. Неоантропи і витво­рені ними через змішування великі раси опанували перший психоінформаційний рівень розвитку (рівень особистого досвіду), що на той час було величезним досягненням.

2. Чистота. Інша частина неоантропів пішла у північ­ному напрямку — у расотворчий казан Бóрія — і завдяки цьому уникнула змішування з відсталішими підви­да­ми Homo sapiens. В результаті жорсто­кого природ­но­го добору ви­жи­ли спіль­ноти, най­роз­ви­неніші фізично, інтелекту­аль­но, орга­ні­за­ційно. У 25 тисячо­літті до н. е. на тери­торії Пів­ніч­­ного Над­чор­но­мо­р'я сформу­ва­­лась но­ва раса.

6.1.1.  Напочатку було Слово. Біла раса

Європеоїди-бореали, ці безстрашні мисливці за мамонтами, успішно розвинули прогресивні якості своїх попередників неоантропів. Головною зовнішньою відмінністю бореалів від неоантропів стали світлі зовнішні покрови (шкіра, волосся, очі). За цією ознакою вони називалися білими, русявими, сонячними. Ключове слово — “білий”. Порівняно з близько­східніми неоантропами європеоїди були круглоголовішими, вищими і фізично сильнішими.

Головною внутрішньою відмінністю стало якісно вище володіння Словом, Голосом. Зростав словниковий запас, вдоскона­люва­лося мовлення. Пізніше біла людина вже не просто навчилася чітко вимовляти слова — вона першою оволоділа СПІВОМ.

Розвинене мовлення стало мо­но­польною здатністю білої лю­ди­­ни, внаслідок чого слово “білий” вод­но­час означало “співучий”. Від бореального кореня “гол-гал” (голос, білий, світлий) походять:

·                    українські “галайко” — крикун; “галакати” — кричати; “га­лас” — голосна розмова, крик; галайстра — “шумний натовп, купа дітей”; “ґаламаґати” — говорити дурниці; приспів “гала” (“Ой чук та гала, а я в церкві була”, “гала-гігі-гей”, “галя-гиля”)[349];

·                    сумерське “галя”, “гал” — постійний співак у храмі, дяк[350];

·                    італійське “гала” — урочисте придворне свято зі співами в Італії і Франції 17—18 століть;

·                    сучасне “гала-концерт” — урочисте пісенне видовище;

·                    французьке “галó” — світлове коло навколо Сонця;

·                    грецькі “гала” — молоко, тобто біле (порівняйте з укр. “набіл” — молокопродукти); звідси “Галактика” — “Мо­лоч­ний Шлях”; “геле” — сонячне світло, “Геліо” — Сонце;

·                    українське “ґалаґан” (буквально “світлоносний”, від гала — світло, ган —  гнати, нести) — іскра (“із-к-ра”, тобто “із кусочка світла”).

Усе біле і світле європеоїди вважали добрим і красивим, звідки французьке “галантний” (від galant) — люб'язний, чемний; італійське “belladonna” — прекрасна дама, буквально “біла жінка”. Найкрасивіші жінки в грецькій міфології — Галатея (від “гала” — біла, молочна) і Гелена (Helena, Єлена) — світла, сонячна.

Володіння Голосом-Словом відкрило величезні можли­вості накопичення і передавання інформації, дало колосальний поштовх у розвитку мислення і соціальної взаємодії. Завдяки йому біла раса вийшла на другий психоінформаційний рівень, вінцем якого стала особлива Божа ласка — здатність читати “Хроніки Акаши” (Загальне інформаційне поле або “Книгу Господню”). Оволодівши Словом, людина почала ясніше мисли­ти і краще розуміти Голос Божий. Тому Слово (мова), Голос (мовлення і його вищий прояв — пісня) вважалися проявом Бога і Божественного Світла.

Ця ідея нерозривної єдності між Богом і Словом найпотужніше пролунала в євангелії[351] святого Івана Богослова: “Спочатку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово... І життя було в нім, а життя було Світлом людей”. Галілеянин[352] Іван Бого­слов називає Логосом (Словом) “другу Особу Пресвятої Тройці, Божого Сина, спо­кон­віку зродженого від Бога Вітця, як слово родиться з думки. Слово — це Божа премуд­рість, якою Бог Отець пізнає Себе й усе, що є, і тим предвічним актом пізнання родить Слово, Божого Сина, що є безконечним висловом і немов звершеним образом Божого Єства[353].

Залишилося визначити, звідки похо­дить грецьке ЛОГОС? Відповідь: від давньоукраїн­ського, бореального ГОЛОС. При перене­сенні слова “Голос” від гіперборійського центру до європеоїдної периферії воно тран­сформувалося в “Логос” шляхом пере­становки двох приголосних (як “ведмідь” і “медвідь”, “роксолань” і “русколань”).

Бореальна традиція трепетного став­лення до Голосу-Слова збереглась у співучості україн­ців, у самоназві “слов'я­ни” (“носії слова”, на відміну від  “німих” — “німців”), у православ­ній традиції славити Бога лише людським голосом (заборона застосування у церкві будь-яких музичних інструментів).

У допотопному світі [354]  еволюційним локомотивом були європеоїди-бореали. Найбільший їхній здобуток — бореальна мова — починаючи з 25 тис. до н. е. була рознесена по всьому світу в процесі кількох хвиль розселення білої раси. Розвиток ішов за тією самою схемою, як і у неоантропів. Більша частина бореалів розійшлася по всьому світу, змішалася з місцевою людністю і привела до народження багатьох етносів і підрас. Менша частина зберегла максимальну чистоту і зробила стрибок до нової — арійської — раси.

6.1.2. Лідери післяпотопного циклу

Зміщення літосфери 10 тисячоліть тому і різкі кліматичні зміни призвели до глобальної кризи. Способом її подолання стало формування раси 3-го рівня. Арійська раса народилась на території Північного Надчорномор'я. Ця територія знову стала расотвор­чим казаном, еволюційним мостом між старим світом і новим. Можливо, саме тому Чорне (Руське) море в давнину називалося Понт, тобто “міст”. 

Від того часу функція еволюційного локомотиву знову виконувалась у Північному Надчорномор'ї: трипіль­цями, аріями, кімерійцями, скіфами, сарматами, антами, русичами, козаками. Розселення арійців з українського етнотворчого казана привело до виник­нення феномену індоєвропейців, які в нинішньому світі є найбільшою цивілізаційною потугою.

Змішування індоєвропейців з негроїдами і монголої­дами, метисами і мулатами досягло максимальних масштабів на індоєвропейській периферії — в Західній Європі та азіатській Росії, а особливо на дальній периферії — в США і Латинській Америці. Пік міжрасових змішувань припадає на XX століття. Це свідчить про те, що арії — лідери останнього еволюційного циклу (5966 р. до н. е. — 2015 р. н. е.) — виконали своє завдання у піднесенні людства на вищий рівень розвитку. Настає час нових аріїв.

6.1.3. Нові арії

Передусім потрібно з'ясувати, які людські параметри з еволюційної точки зору є найпрогресивнішими, тобто є ознаками еволюційного локомотива. На історичному шляху людини від неоантропів до наших часів поступово виявлялися і закріплювалися такі риси:

на духовному рівні :

1)                                    незламна воля до досконалості, праведності, святості;

2)                                    життєвий оптимізм, довіра до Божого милосердя і справедливості;

3)                                    сміливість, відкритість до майбутнього, нового, незвіданого;

4)                                    шляхетність і жертовність.

на психічному рівні :

1)                                                                                 здатність до творчих, масштабних, нестандартних дій;

2)                                                                                 відчуття власної свободи і повага до свободи інших;

3)                                                                                 самодисципліна, відповідальність, чіткість, рішучість;

4)                                                                                 любов до праці;

5)                                                                                 виразне відчуття краси і здоров'я (психічного та фізичного);

6)                                                                                 любов до мови, мовлення, пісні (співучість);

7)                                                                                 інтерес до внутрішнього світу людей і народів, повага до їх оригінальності та неповторності.

Людина, яка сьогодні володіє такими духовними і психіч­ними якостями, фактично є новим арієм. Незалежно від свого етнічного чи расового походження, від місця і часу свого проживання. Тобто нові арії розкидані по всьому світу, хоча їхня концентрація і не однакова у різних країнах. Такий підхід цілком збігається з християнською концепцією, що кожна людина досягає спасіння своєї душі індивідуально.

А тепер поміркуймо в категоріях еволюційних циклів і цивілізаційних змін. Подібно до глобальної кризи 10-тисячо­літньої давності, людство стрімко втягується у нову глобальну кризу. Її подолання потребує переходу на наступний — четвер­тий цивілізаційний рівень. Цей перехід може здійснити лише раса 4-го рівня, яка буде продовжувачем чистої еволю­цій­ної лінії, започаткованої неоантропами 40-го тис. до н. е. Ця нова раса[355] є способом подолання глобальної кризи. Вона остаточно сформується в процесі Переходу-IV.

Нова раса дозволить людству подолати глобальну кризу і вийти на вищий рівень — у нову екологічну нішу. Отже, НОВІ АРІЇ — ЦЕ РАСА-4. У її негайному формуванні зацікавле­ний весь світ, усі раси, всі народи. Шляхетні якості, виплекані новою расою, будуть рознесені по всьому світу і засіяні в тіло й душу глобального людського організму.

Але це чергове Велике змішування відбудеться пізніше. Сьогодні і ще протягом кількох десятиліть є актуальним інший процес. Його ключове поняття — ЧИСТОТА, що на боре­аль­ній (давньоукраїнській)  мові позначається словом “РАСА”.

6.2. Антропологічні параметри раси-IV

Як ми вже говорили, для творення нової раси потрібні:

1)           расотворче ядро з відповідним людським матеріалом;

2)           расотворчий казан зі сприятливою геоенергетикою;

3)           контакт з високотехнологічною периферією, що також перебуває у системній кризі;

4)           невелика домішка “свіжої крові” іззовні;

5)           системна криза і жорсткий добір.

6.2.1. Расотворче ядро

Якими мають бути інтегральні ознаки спільноти, здатної про­дов­жити еволюційний процес, започаткований неоантропами і продовжений бореалами та аріями Північного Надчор­но­мор'я? Вони відомі:

1)           брахікефальність,

2)           високий зріст,

3)           світла шкіра.

Оскільки після літосферного зміщення ГіперБóрія опинилася в помірній зоні, то арійці здійснили адаптацію до помірного клі­мату і яскравого Сонця. В результаті випрацювався захисний механізм, завдяки якому в дитинстві арійці переважно є русявими і світлоокими, але з роками темнішають.

Жінки є світлішими за чоловіків, оскільки напрямок еволю­ційних змін задається чоловіками, а стабільність підтри­мується жінками. Тому наступна ознака:

4)           русяві діти; темноволосі дорослі; жінки, світліші за чоловіків.

Для забезпечення стійкості процесу расоутворення (зокрема, генетичної різноманітності) цей народ має бути достатньо чи­сель­ним. Окрім того, він не повинен бути “расово стерильним” (як Японія) — невеликі расові домішки є корисними, ба навіть необхідними. Тому наступна ознака:

5)           чисельне населення з достатньою генетичною різноманітністю.

Принциповим моментом еволюції людини є розвиток мови і мовлення, передусім найбільш розвиненої його форми — пісенності. Субстрат нової раси повинен мати найчистішу мову і найрозвиненішу пісенну культуру. Отже, остання ознака:

6)           незабруднена мова і розвинена пісенність.

Якщо конкретно говорити про народ, здатний виступити в ролі расотворчого ядра, то у своїй масі він має відповідати опи­са­ним вище якостям. Тобто це має бути чисельний народ з чистою мовою і високою пісенною культурою, переважна більшість якого є брахікефальною, високою, світлошкірою, русявою у дитинстві і темноволосою у зрілому віці.

6.2.2. Расотворчий казан

Раси формуються на відносно ізольованих територіях. Тому в ролі расотворчого ядра може виступити лише народ, який має свою державу і реально контролює свої кордони. Головна мета такої ізоляції — стимулювати схрещування всередині своєї спільноти й обмежувати схрещування з іншими спільнотами.

Проте ізольована територія лише тоді стає расотворчим казаном, коли володіє відповідною геоенергетикою[356].

6.2.3. Високотехнологічна периферія

Передусім ідеться про діаспору, яка, перебуваючи на індо­європейській периферії, може принести в расотворчий казан передові технології. Нагадаємо, що передова техно­логічна культура виникає внаслідок спрямування життєвої енергії периферійних народів переважно на технологічну сферу — за рахунок духовної і соціальної сфери (див.: 4.5.8. “Духовний імпульс і його розгортання”).

6.2.4.  Свіжа кров

Найбільш цінною для поліпшення породи є взаємодія з гене­тич­но близькою породою, але дещо видозміненою завдяки проживанню на інших територіях з іншою енергетикою, іншим харчуванням, іншою культурою, іншим способом життя. Це аксіома, відома расологам і селекціонерам.

6.2.5. Еволюційна криза

Усі попередні раси формувалися як реакція-відповідь на системну кризу. Тому спільнота, яка може виступити в ролі расотворчого ядра, повинна перебувати в ситуації жорсткої системної кризи, коли цілком серйозно ставиться питання “жити чи вмерти”. Лише перебуваючи у такому критичному, пограничному стані, спільнота здатна прийти в рух і прагнути до суттєвих змін, оскільки існуючий стан для неї є нестерпним.

6.3. Арійський стандарт і Україна

Лишилося проаналізувати, який народ має велику кількість населення і власну державу, перебуває у стані жорсткої кризи, володіє переліченими антропометричними ознаками і має діаспору, в тому числі високотехнологічну, яка також перебу­ває в стані системної кризи. Ви можете самі провести необхідні порівняння і зробити власні висновки. Скоріше всього, у вас не займе багато часу, щоб назвати країну з найбільшим потен­ціалом расотворення. Це Україна. Щоб у цьому переконатися, погляньмо на неї через призму перерахованих критеріїв.

6.3.1.  Антропометрія

Етнічні українці становлять приблизно 80% населення України, а це, на думку деяких дослідників, є ідеальною етнічною пропорцією для націо­нально-державного розвитку.

Згідно з висновками видатного українського антрополога й етнографа професора Хведора Кіндратовича Вовка, “українці належать до одної раси — до раси  високорослої, брахіке­фальної, темноволосої і темноокої[357]. Те ж саме стверджує сучасний авторитетний антрополог Сергій Сегеда: “Сучасній українській людності загалом властиві відносно високий зріст, брахікефалія, доволі темний колір очей та волосся...[358].

Дослідження Хведора Вовка підтверджують висновок, що людський рід розви­вається так, що одночасно відбувається збільшення зросту, посилення брахікефальності і пігментації: “Серед українського населення най­вищий зріст відповідає і найвищому (брахіке­фаль­ному) голов­ному покажчику та найбіль­шій мірі темної пігментації[359]. А оскільки українське козацтво було останнім потужним сплеском арійства, то закономірно, що населення козачих сіл Полтавщини дуже різко відрізняється від колишнього кріпацького населення і своїм високим зростом, і темнішою пігментацією, і вищим голов­ним покаж­чи­ком [360]. Річ у тім, що в коза­ки йшла передусім та порода людей, яка була найбільш відкритою до ідеалів свободи і спасіння своєї душі шляхом боротьби та жертовності. Тому феномен укра­їн­ського козацтва — це феномен расо­вого добору. В результаті козацькі посе­лен­ня відрізнялися від інших не лише психо­логічно і куль­турно, а й антро­по­логічно.

На закінчення додамо, що українські діти справді русяві і світлоокі, а українські жінки справді світліші за чоло­ві­ків. У цьому можна переконатися без будь-якої антропометрії — досить пройтися вулицями наших міст і сіл.

6.3.2. Сенсар — мова Великого Переходу

Що стосується пісенності як ознаки еволюційної розви­неності, то саме пісенність є найхарактернішою ознакою українського роду у всі часи його існування. 

З мовою питання складніше. Значна частина населення говорить спрощеним українізованим варіантом російської мови або українською мовою, забрудненою російськими включен­нями, зокрема вульгаризмами і матюками. Чи можна за таких умов говорити про народження чогось чистого і здорово­мислячого, адже яка мова, така й психіка?

Парадоксально, але з погляду расотворення мовна ситуа­ція в Україні складається надзвичайно сприятливо. Ідеться про таке явище, як ДИГЛОСІЯ, характерне передусім для середньовічної свідомості [361] . Це коли в межах того ж самого суспільства вільно функціонують дві мови, але у своєму засто­суванні вони не рівноправні (як при звичайній дво­мовності), а виконують різні функції і люди користу­ються ними у різних ситуаціях.

Українська мова є державною, нею говорить націо­наль­не радіо і телебачення, нею створюється елітарна культура, її вивчають у школі, володіння нею (разом з російською) є ознакою інтелек­туаль­ності і навіть належності до вищих верств суспільства.

Російською мовою розмовляють у побуті, вона пере­важ­но застосовується у бізнесі і на виконавчо-техніч­ному рівні (технічна документація, використання побутових приладів, комп'ютерної техніки, програмного забезпечення тощо). За інерцією російська мова використовується у вузькій сфері точних наук, проте звідси її поступово витискають українська та англійська.  Брудні потоки “порнухи і чорнухи”, вивільнені “гласністю” і “перестройкою”, вилилися на суспільство саме російською мовою, забруднюючи як саму російську мову, так і російськомовне мислення. Парадоксально, але українська мова була захищена від цієї клоаки псевдоукраїнською державою, яка взяла курс на знищення українського книговидання.

У результаті українська мова чимраз більше перетворю­ється на мову духовної і державотворчої еліти, а російська — на мову проле­та­ріату, широких мас, соціальних низів, дрібної торгівлі і прикладного технічного забезпечення. Саме тому “художньо вартісні тексти у сучасній Україні можуть виникнути лише українською мовою, а комерційно перспективна література — лише російською[362].

Звертає увагу і такий психологічний момент. Спілку­ю­чись українською мовою, ви автоматично дотримуєтесь “висо­кого стилю”, коректності і принаймні формальної шанобливості. Якщо ж переходите на російську, то, на жаль, ризикуєте непомітно опу­с­титися якщо не до підзаборного сленгу (“с самым сильным в мире русским матом”), то до стилю низького і панібратського.

Проте досконале володіння російською мовою є стратегічно важливим для нової української еліти — перш за все, як мовою науково-технічної інформації та міжнаціональ­ного спілкування на пострадянських теренах (детальніше див.: 3.2.4. “Атакуй першим!”).

Як усе це стосується расотворення? Нова раса форму­ється передусім з елітарного середовища, а це середовище в Україні, у міру набування мовної практики, розмовляє все чистішою українською мовою. Ця мова є чудовим фунда­ментом для формування нового Сенсару — мови Великого Переходу. Але для перетворення української мови на Сенсар потрібно провести копітку роботу з уточнення значень слів, видалення ворожих “інформаційних закладок” (див.: 3.3.2. “А чи було “обрізання Господнє”?”) і поповнення словникового запасу новими словами, що відповідають світогляду четвертого цивілізаційно-расового переходу.

У Середні віки диглосія допомагала розпізнавати “своїх”, ідентифікувати “простих” і “шляхетних”. У сучасних умовах диглосія потрібна для кращої ідентифікації представників раси-IV – еліти арійської держави нового циклу. Не кожен, хто володіє чистою українською мовою, належить до нової раси. Але українець, що нею не володіє, до нової раси точно не належить. 

На перший погляд, це виглядає трохи дивно, що майбутнє суспільство України розділятиметься на україномовну аристо­кратію (незалежно від її соціального, етнічного чи расового  походження) і російськомовно-суржикове просто­люддя. Але об'єктивні процеси поки що розгортаються саме в цьому напрямку, бажаємо ми цього чи ні. Просто не треба забувати, що середньовіччя було періодом другої фази розвитку євро­пей­ської цивілізації — фази локальних “експериментальних зразків” і “діючих прототипів”. А сьогодні настає час їхньої повноцінної реалізації і масового тиражування — фаза 4, час Золотої ери[363].

6.3.3. Територіальна ізольованість

На щастя, Україна вчасно стала незалежною державою, що дозволяє контролювати міграційні процеси. Справжня робота у цій сфері лише починається, оскільки у нас немає надійних кордонів, передусім на півночі і сході. Через Україну прокочуються хвилі нелегальної міграції. Парадоксально, але ситуація значно полегшується низьким рівнем життя в Україні і мізерним соціальним забезпеченням. Завдяки цьому переваж­на кількість нелегалів прямує у багату Центральну і Західну Європу, яка швидко стає все “чорнішою” і “жовтішою”. Це є однією з причин того, що Україна в расовому аспекті є достат­ньо чистою, а нинішній відсоток представників інших рас поки що є оптимальним.

Певну проблему становлять етніч­ні кримінальні угру­повання, які осіли на нашій території. Однак за теперішньої потужності виплеканого в Україні ре­пре­­сивного апарату і наявності політичної волі їх можна вичистити за кілька місяців.

Що стосується расотворчої геоенергетики, то територія України є одним із планетарних геоплазмових генераторів, про що детально розпові­дається у згаданій вище статті “2015 рік” С. Васильченка та Н. Холодної.

6.3.4. Діаспора — генетичний скарб

Великим людським капіталом України є її діаспора. Довоєнна і післявоєнна західна діаспора, що виросла у світі підпри­ємництва і прагматизму, є носієм специфічної ментальності, потрібної для відновлення цілісного українського архетипу.

Нова західна діаспора останнього десятиліття особливо цікава, оскільки здебільшого це люди з українською менталь­ністю і з розумінням реальної ситуації в Україні. Вони вже попрацювали на Заході і мали змогу порівняти, що є кращого “там” і “тут”. Саме ця частина діаспори є найбільш “технологічною” і найактивнішою.

Східна українська діаспора (тобто не асимільовані українці на пострадянських теренах) за своєю ментальністю мало відрізняється від українців України, але вона є носієм унікального генофонду. Здебільшого це люди, які пройшли неймовірно жорстокий добір і є носіями особливої життєздатності.

З точки зору формування нової породи, українська діа­спо­ра є найбільш цінним генетичним компонентом-ката­лі­затором для расотворення в Україні — це свої, українці, але модифіковані перебуванням на чужих територіях.

Позитивним моментом є гостра системна криза, в якій перебуває українська діаспора. Ще одне-два покоління, і вона в цілому буде асимільована, тобто зникне як явище. Скажімо, через 10—20 років американські українці перетворяться на “просто американців”, хоча, може, й будуть ностальгійно пам'ятати своє етнічне коріння.

Щодо української діаспори є ще один момент, над яким мало хто замислюється. Здається, вперше на це звернув увагу колишній радянський розвідник Олег Гордієвський. Як тільки Україна стала незалежною, він сказав, що з погляду розвідки Україна стає найпотужнішою державою. І справа не в тому, що українська діаспора дуже чисельна — чисельність єврейської діаспори приблизно того ж порядку. Справа в її якості. Якщо головною сферою застосування життєвої енергії євреїв є бізнес і фінанси, то українці — це передусім учені, інтелектуали, радники, експерти як при бізнесових, так і державних структурах та всіляких “мозкових трестах”. Займаючи цю екологічну нішу, вони мають менший доступ до “живих грошей”, але володіють значно важливішим — одухотвореним інтелектом, який за бажання і правильної організації можна конвертувати у будь-які гроші. Ця духовна та інтелектуальна перевага актуалізується в епоху інформа­ційного і постінформаційного суспільства, до якої стрімко входить людство. Якщо ж скористуватися арійською терміно­логією, то українці в цілому  — це брахмани і кшатрії, а євреї в цілому — це бізнесмени, хоча й серед них є немало видатних та одухотворених умів.

Системна криза завжди несе як великі можливості, так і великі небезпеки. Можна або стрибнути нагору, або зірватися вниз. Дехто вже зривався, тому важливо не повторювати чужих помилок.

6.4. Расова доктрина Третього рейху

Заслуга німецьких учених 19—20 століть полягає в тому, що вони почали серйозно і методично досліджувати зв'язок між психікою людини і її тілесними параметрами. Серед іншого, їх дуже цікавив феномен арійців як еволюційно передової групи, і вони багато зробили для дослідження цього напрямку. Проте на зламі століть німецькі вчені опинилися під потужним політичним тиском.

Річ у тім, що німці є дуже молодим народом, який сформувався тоді, коли у світі в основному вже відбувся розподіл територій і впливів. Цей молодий національний організм прагнув перерозподілу світу, для чого потребував наукового обґрунтування своєї вищості, яке б, як їм здавалося, давало право на такий перерозподіл. Виникло потужне політичне замовлення на нову націоналістичну ідеологію, яке на початку 20 століття спричинило жорсткий тиск на гуманітарні науки. Треба визнати, що цього випробування вони не витримали. Зокрема, праці німецьких антропологів цього періоду вражають драматичним “розриванням” між науковою сумлінністю і політичною доцільністю.

 “Міф XX століття” — саме так назвав свою фундаментальну працю головний нацистський ідеолог Альфред Розенберг. Вона засвідчила, що ідеологи Третього рейху  міфодизайн ставлять вище археології, антропології і взагалі науки. Треба сказати, що у них і не було іншого виходу, оскільки науко­вих доказів розселення т. зв. “індогер­манців” з Північної Німеччини не існувало і не могло існувати. Тому  вони з подвоєним завзяттям зверну­лися до міфології, зокрема, до відич­них першоджерел, з яких випли­ває, як ми вже говорили, північне поход­ження аріїв (див. розділ 4.2.2. “Літосферне зміщення”). “Харак­тер світової істо­рії, що виходив з півночі, поширився по всій землі за допомогою світлошкірої і світловолосої раси, котра кількома потужними хвилями визначила духовне обличчя світу[364], — стверджував Розенберг. Як і слід було чекати, арійську Північ німецькі ідеологи розмістили у себе. Перший крок до штучного вивищення німецької крові було зроблено.

Після цього треба було лише показати, що німецький народ — це найближчий нащадок і продовжувач арійської раси. В основу расової доктрини німецькі ідеологи поклали вигадку про вищість нордичної, тобто північноєвропейської раси. Саме вигадку, оскільки їхня концепція намагалася поєднати непоєднуване. З одного боку, “батьків­щи­на нордичної раси знаходиться в Західній, Північній і Середній Європі часів льодовикового періоду. ...Холодний, вологий клімат і нестача сонячного світла викували людину нордичного типу ”. З другого боку, “нордична людина від самого початку була осілим землеробом[365]. Автори расової доктрини не пояснювали, що можна було вирощувати “в умовах холодного, вологого клімату і нестачі сонячного світла”. Важливіше те, що “навіть за чисто кількісними показниками присутності нордичної раси наш рейх марширує далеко попереду інших народів[366]. Оскільки нордична раса вважалася найдосконалішою, то нацистські ідеологи стояли горою за расову чистоту, а змішування з негроїдами, монголо­їдами та семітами вважали справою протиприродною і мало не злочином проти людяності (проте це не зашкодило 150 тисячам євреїв воювати в німецькій армії на фронтах другої світової війни; цікаво, що єврейські корені дають їм змогу хоч завтра репатріюватися в Ізраїль[367]).

Але тут у расовій теорії виник небезпечний “прокол”. Річ у тім, що нордична (північноєвропейська) і серед­земно­морська раси є довгоголовими, про що добре знали німецькі антропологи та ідеологи: “Виразно доліхокефальними є середземні народи і германці[368]. Звідки взялася ця довго­го­ловість, адже відомо, що найбільш доліхокефальними є негроїди і австралоїди? Виявляється, що справа якраз в негроїдах, “від яких походять середземні народи і північні європейці, оскільки залишки скелетів первісної людини в Європі мають також негроїдні ознаки[369].

Визнаючи своє походження від “нетвор­чих” негро­їдів-доліхокефалів, німецькі ідеологи потрапили в халепу. Ситуація потребувала негайного розв'язання. Воно було просте, як все геніальне. Німецькі антропологи оголосили, що є два типи доліхокефальності: примітивна “потилична” і  благо­род­на “фронтальна”[370]. В результаті отримали портрет “істин­ного” германо-арійця, “науково обґрунтований” із славно­звіс­ною німецькою добросовісністю і педантичністю: “На основі чис­то морфологічних і фізіологічних міркувань ми повинні дійти  висновку, що високоросла, з великим черепом людина, з фронтальною доліхокефальністю і світлою пігментацією, отже, північноєвропейська раса — буде найбільш досконалим представником людського роду і вищим продуктом органічного розвитку[371].

Виникає запитання, навіщо німці так вчепилися в цю свою негроїдну доліхокефальність? Ну взяли би та й скромно промовчали. А річ у тому, що величезні східні території, на які претендував Третій рейх, були заселені слов'янами-брахікефалами, тобто расою, в якої не було негроїдних доліхокефальних домішок. А оскільки брахікефали були оголошені монголоїдами і взагалі недолюдками, то автома­тично з'являлася “законна” підстава для оволодіння їхніми територіями.

Проте і тут виникали антропологічні “нестиковки”. Рейхсляйтер Борман після поїздки по українських колгоспах здивовано відзначив, що в українських дітей “свiтле волосся i блакитнi очi, щоки у них пухленькi, форми заокругленi, i вони справдi вельми симпатичнi. Порiвняно з ними нашi дiти, що в переважнiй бiльшостi належать до нордичної раси, схожi на лошат –– такi ж незграбнi, i здається, що в них худi довгi ноги i видовженi тiла, кутастi голови. А коли дивишся на українських дiтей, то навiть важко собi уявити, що час сплющить їхнi круглi обличчя i зробить грубими їхнi риси[372]

Чим усе це закінчилось — добре відомо. Важливо зрозуміти, чому так сталося. Тим більше, що 20-ті — 40-ві роки  20 століття відповідають другій фазі розвитку індоєвро­пейської цивілізації. Це був час соціальних експериментів, “чернеткових зразків” і “діючих прототипів”, коли нові ідеї реалізувалися в максимально відвертій і екстремальній формі, коли відбувалося зондування меж добра і зла, можливого і немо­ж­ливого. Цей досвід не можна ігнорувати. Він вимагає критичного осмислення, інакше знову будемо “винаходити велосипеди” і повторювати старі помилки.

Звичайно, можна сказати, що тодішні німці, будучи молодою і амбітною нацією, страждали на підлітковий комплекс неповноцінності. А комплекс неповноцінності, як відомо, має тенденцію переходити у свою протилежність — манію величі. Німців навіть трохи шкода. Їхні вчені багато зробили для розробки арійської тематики, але припустилися ще більше помилок.

Однією з причин схильності німців до екстремальності, мілітаризації і силових методів розв'язання проблем була традиційна відсутність у германських племен жрецької верстви[373]. Неповноцінна соціальна структура призвела до домінування у німців варни Кшатріїв, яка не знала впо­рядкування, керування і освячення з боку духовної влади — варни Брахманів (прикладом може бути екстремізм Гітлера, який намагався поєднувати духовну і організаційну функції). І хоча німці належать до індоєвропейців, проте арійцями вони не були ні антропологічно (через свою доліхокефальність), ні організаційно (не мали чотириварнової соціальної структури), ні духовно (стояли на позиціях расового егоїзму). Хоча дуже хотіли ними бути. Шляхетна арійська одіж виявилася не на них шитою. Не та “антропологія”.

Однією з помилок німецьких расологів було те, що вони абсолютизували один аспект антропогенезу — необхідність підтримання расової чистоти, зовсім полишивши за кадром другий не менш важливий аспект — необхідність міжрасового змішування. Ці два процеси — плекання чистоти і змішуван­ня — існують паралельно, проте на початку чергового людського циклу домінує тенденція до чистоти, а у кінці — тенденція до змішування. Раси вищого рівня (неоантропи, бореали, арійці), які виникали в чистому расотворчому казані, розходилися по світу, змішувалися з рештою людства і, неначе локомотив, тягнули його за собою — і генетично, і культурно. У цьому, за великим рахунком, і полягає арійська місія та арійська жертовність.

Абсолютизуючи потребу в расовій чистоті, німці не були у цьому першими чи унікальними. Показово, що у брошурі з расової гігієни, розробленої Головним управлінням СС, за приклад правильної расової свідомості наведено висловлювання англійського єврея Дізраелі: “Будь-яка раса, яка легковажно змішує свою кров з чужою, приречена на загибель[374].

—                А що, у есесівців для обґрунтування цієї тези не було іншого джерела, окрім єврейського?

Звісно що було. Просто в расовому питанні євреї вважалися експертами, адже були творцями першої расистської доктрини. Але все по порядку…

7.            Єврейський міф

У процесі своєї трьохтисячолітньої історії євреї витворили оригі­нальний і цілком пізнаваний психологічний та антропо­логічний тип, що дозволяє їх вважати окремою расою[375]. Це раса семітського кореня. При цьому треба розрізняти євреїв як расу і євреїв як органі­зацію, оскільки до єврейства як організації можуть входити представники інших рас, т. зв. юдействуючі. Деякі вчені розгля­дають юдаїзм не як релігію, а як еволюційну стратегію групового виживання, в якій релігія є лише одним з головних елементів[376].

7.1. Прабатьківщина семітів

Семіти сформувалися в расотворчому казані Аравійського півострова: “Семітський генератор був занурений у гарячий Аравій­ський півострів, як у мішок з піском[377]. Щоправда, аналогія з піском не дуже корект­на, оскільки пустелі на півос­трові лише починали виникати, адже до літосферного зміщення він знаходився у помірній кліматичній зоні. “У безкрайніх степах Аравій­ського півострова (тоді ще степах, а місцями лісостепах) проживало багато кро­маньйоїдно-негроїдних племен і родів, які на базі ранньої прабореальної мови, занесе­ної проторусами-переселенцями (європеоїдами-бореалами. — І. К.), поступово випра­цьо­ву­вали свою мову. Цю сукупність розріз­нених, але стрімко зростаючих чисельно родів-племен можна вважати предками прасеміто-хамітських народностей[378].

Як ми вже знаємо, завершення формування раси здебільшого супроводжу­ється демографічним вибухом і хвиле­подібним розселенням за межі расотворчого казана. Імовірно, що формування семітів припадає приблизно на середину 3 тися­чо­ліття до н. е., оскільки у 24 столітті до н. е. семітські аккади завоювали Сумер. Подібно, що це була перша хвиля розселення з аравійського расотворчого казана.

Наступна відома нам хвиля розселення семітів пов'я­зана з появою у Палестині євреїв у 13 ст. до н. е. “Для розуміння питання дуже важливо знати, що предки як євреїв, так і арабів (і одні, і другі є семітами), не були автохтонним населенням Палестини, Сирії, Загросу, Ливану, Месопотамії[379]. “Первинною областю проживання єврейської групи були, судячи з усього, аравійські степи... Присутність же цих племен в Палестині документується лише з 13 ст. до н. е.”[380].

7.2. Загадковий Ханаан

Назва Палестина з'явилася пізніше, а перед тим ця тери­то­рія називалася Ханаан,  Кнаан[381] або Кінаххи[382]. В широ­кому значенні Ханааном називали східне узбережжя Середземного моря, яке включало Палестину (землю пелазгів-филистимлян), Фінікію і частину Сирії (давня назва — Сурія, або Арам). Про давню Сурію відомо, що це “історична область, що включала в себе, крім сучасної Сирії, ще Ліван, Ізраїль та Йорданію[383].

Таким чином, топоніми Ханаан і Сурія позначали приблизно ту ж саму територію. Її замешкували етнічно близькі народи, які розмовляли різними діалектами фактично однієї мови. В основ­ному це були індоєвропейці (можливо, з наявністю семіт­сь­ких домішок), які расово під­жив­­лю­валися постійними міграціями з українського етнотворчого каза­на. Вони створили оригінальну, технологічно і культурно розви­нену землеробську цивілізацію.

Ханаан-Фінікія-Сурія не була централізованою державою (що взагалі  властиво для арійських народів), а складалася з великої кількості міст-держав, які нерідко конкурували між собою і лише при зовнішній загрозі об'єднували збройні сили.

7.2.1. Баал, тобто Син Божий

Релігія Ханаану була прив'язана до щорічних природних змін[384]. Кожна місцевість, поселення, ремесло мало власного небесного покровителя (божество). Проте був і Верховний Бог, Бог-Отець, якого називали Ель (подібно до сумерського Ліль — дух). Ханаанці вірили, “що Бог-Отець доброчесний, милосердний і люблячий, і всі люди зобов'язані йти Його шляхом[385].

Особливою повагою користувався син Еля — Баель або Баал (“ба” — син, дитина). Він постійно вів бої зі злими силами, зустрічав смерть під час щорічної загибелі рослинності, сходив у підземний світ і знову воскресав до життя, коли зима виявлялася позаду. Вороги Баала постійно чинили зло, але їхня сила завжди вичерпувалася і пере­ма­гало добро.

Небес­ною дружиною Баала була Астарта[386] (Ашто­рет) — богиня врожай­ності, плодючості і любові, за своїми функ­ціями по­дібна до сумер­ської Інанни (див.: 5.1.3. “Свята Трійця і Небесна Діва”), арій­ської Діванни і еллінської Арте­міди (“посланниці з Арти”). 

7.2.2. Кінахи, самари, гіксоси

У допотопний період території Ханаану були заселені європеоїдами-бореа­лами (кроманьйонцями), а у післяпо­топний (принаймні, з середини 4 тис. до н. е.) ними володіли арійські племена, зокрема кінахи та самари. “Найчисельні­шими були кінахи (чи кінаки), які розсілися у цілім Канаані аж по Синай[387] (слово “кінак” походить від “конюх”, “коняр”, “кіннот­ник”, тобто “озброєний верш­ник”; від назви цього племені в українців існує прізвище Кінах). “На південь від гір Гільбоа великим островом між кінахами поселилося плем'я самарів, що заклало місто Самарія. Столицею кінахів стало місто Ярихон[388].

Відомо, що наприкінці 19 ст. до н. е. Сирію і Ханнаан завоювали гіксоси (це зовнішня назва, яка з давньоєгипетської означає “чужі володарі”) — народ з Північного Надчорномор'я, етнічно близький хетам і їхній надійний союзник. За описами, гіксоси були аристо­кратією (благородними), в більшості високими, руся­ви­ми, синьоокими і білошкірими.

Час панування гіксосів збігається з найвищим розквітом цього краю. У 1730 році арійські гіксоси легко завоювали Єгипет, оскільки на голову переважали єгиптян в озброєнні і військовому мистецтві. Гіксоси панували там 200 років, запровадивши 15-ту і 16-ту династії фараонів, останній з яких називався Киян. У Єгипті про гіксосів говорили, що вони походять з Та-Рус, тобто із Землі Русів. У 1286 році до н. е. єгипетський фараон Рамзес II (1290—1224 рр. до н.е.) біля міста Кадеш завдав гіксосам поразки[389]. У цій битві проти єгиптян виступили 330 ханаан­ських вождів[390], тобто ханаанці та гіксоси були союзниками.

Після поразки гіксо­си остаточно змішалися з міс­це­вим населенням Ханаану.  Гік­сосів ще називають аморита­ми[391] або амореями, що є сино­німами слова “ханаанець”[392]. Етніч­но близькими до них були арамеї — це народ з країни Арам, тобто Сирії[393]. Назву Сирія-Сурія виводять від фінікійського міста Цур (Сур), якому пізніше дали назву Тір (Цур—Сур—Тур—Тір). Домінуючою мовою в Сурії була аморейська мова[394].

Бореальний корінь “сур” означає те ж саме, що й “рус” — яскравий, вогненний, красивий, красний, червоний (а також рідний, опікун, праведник, пізніше — захисник, цар). Червоний — це сакральний колір ще європеоїдів-бореалів, який успад­кувала післяпотопна арійська раса (починаючи від традиції посипання поховань бореалів-кроманьйонців червоною вохрою до накривання мертвих козаків червоною тканиною[395]). Червона фарба і донині називається “сурик”, а назву Ханаан частина вчених пояснює як “країна червоної фарби”[396]. Таким чином, маємо типове лінгвістичне перевертання :  Рус — Сур (Цур), Русія — Сурія, логос — голос, ведмідь — медвідь. Рус-Сур-Цур — це водночас був добрий предок, дух-захисник, відомий з українського замовляння “Цур тобі, Пек” (Пек — злий дух, від якого походить “пекло”); а індоарійській традиції Сур — це праведник, а Асур (тобто не-Сур) — це демон.  

Звертають увагу топоніми Сирії-Ханаану: місто Рама (перевернуте Арам), фінікійське місто Сидон — “місце ловитви риби” (від бореального “дана”, “дон” — вода, русло, дно), ріка Оронта, місцевість Гам (“шум”, “шумне збіговисько”[397]), гора Нево (небо, сучасна назва — “Ен-Неба”), Голан, Голанські висоти (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря). 

7.2.3. Пелазги-филистимляни

Пелазгів-филистимлян ще називали “народами моря”, тобто “амо­ре­ями”. “Воїни народів моря досягли на своїх кораблях Єгипту і вою­вали з єгиптянами на морі, а у цей час їхні родини, згідно з одним єгипетським текстом, ру­халися зі своїм домашнім скарбом уздовж узбережжя Сирії та Ханаану. Пророк Амос ствер­д­жує, що вони прийшли з Каф­тора (єврейська назва Кріта). Про крітське походження филис­тимлян свідчить і їхня кера­міка, яка належить до мікенського типу, поширеного в Греції, на Кріті і на Кипрі. Кераміка, знайдена у місцях поселення филистимлян на узбере­жжі, датується 1200-1100 рр. до н. е.”[398] Цікаво, що шолом мовою филистимлян називався “кова”, тобто “кований”[399].

Усе сказане вище приводить до висновку, що арамеї — це амореї. Арамеї-сирійці (арії-амореї-руси), хана­анці і фінікійці були етнічно близькими індоєвропейськими народами, які роз­мов­ляли на діалектах однієї арамей­ської (ханаанської, фінікійської) мови. Ця мова була офіційною в індоєвропей­ській Персидській імперії[400],  саме нею пізніше про­по­відував Ісус Христос.

Спільна риса ара­меїв-ханаанців — властива індоєвро­пей­цям пісенність: “Жоден народ не приділяв так багато уваги музиці, як мешканці Ханаану. Як відомо з єгипетських і середземно­мор­ських джерел, Палестина і Сирія славилися своєю музикою[401].

Від “народів моря” — пелазгів-филистимлян — ханаанці та фінікійці запозичили не лише мистецтво корабле­буду­вання і мореплавства, а й алфавіт. Річ у тім, що арійські народи в ті часи вже мали давні традиції писемності. Зга­даймо, що найдревніші зразки письма, знайдені у Подунав'ї, належать до 6 тис. до н. е.

7.2.4. Розсекречений алфавіт

У стародавні часи алфавіт був секретним винаходом, який ретель­но оберігався арійськими жерцями. Кожна буква була наділена особливим, сакральним змістом. Кожній з них відпо­відала якась рослина, а сам алфавіт являв собою жрецький календар. Одні букви відповідали місяцям, інші — дням рівнодення і сонцестояння. Рослина, яка стосувалася певної букви, була рослиною цього місяця, яка саме в цей період застосовувалась в ритуалах і обрядах. “Як показав англійський дослідник Р. Грейвс, саме ці рослини фігурували на відповідних святкуваннях всіх арійських народів від Палестини до Ірландії” [402]Згадаймо український народний кален­дар: у квітні — верба (Вербна неділя), у травні — цибуля, у червні — льон, у липні — липа, у серпні — мак (Маковія) тощо.

Таким чином, принесений пелазгами алфавіт був систе­мою, в якій було зако­до­вано певний світогляд і спосіб життя.  Фінікійці, до яких потрапив алфавіт, були в основному торго­вим і ремісничим народом, можна сказати, становили техно­ло­гічну периферію індо­європейського світу (тобто більша частина їхньої енергії спрямовувалась на “ділову метушню”). Їх ціка­ви­ли не сакральні аспекти алфавіту, а його практична корисність для заробляння грошей. Застосувавши алфавіт у своїй торгово-ремісничій діяльності, вони його розсекретили і запустили у широкий обіг. Грецький історик 1 століття до н. е. Діодор Сицілійський про це писав так: “Хоча ці букви назива­ють фінікійськими, тому що їх привезли до еллінів  з країни фінікійців, їх можна було б називати пелазгійськими, оскільки ними користувались пелазги[403].

Від індоєвропейських ханаанців-фінікійців розсе­кре­чене алфавітне письмо потрапило до евреїв-семітів і було ними сприйнято : “9-м століттям до н. е. датуються найдав­ніші єврейські написи, які виконані алфавітом, що нічим не відрізняється від фінікій­сь­ко­го[404]. Разом з алфавітом євреї запозичили багато з мови (зокрема, власні імена), технологій (напр., обробка заліза) і культури, оскільки: “У перший період свого розселення на території Палестини ізраїльтяни стояли нижче ханаанців за своїм культурним розвитком. Тому загальний характер ханаанської культури був сприйнятий ними”. В результаті через певний час “культура Ізраїлю мала багато подібного з ханаанською” [405].

7.2.5. Лінгвістична містифікація

Широкі культурні і мовні запозичення більшою чи меншою мірою зачепили всю семітську спільноту, але особливо ті племена, які безпосередньо контакту­ва­ли з індоєвро­пейцями. Сприйнявши індоєвропей­ський алфавіт і значну частину словникового запасу, вони адаптували їх до своїх умов і своєї ментальності. Тому семіти Сурії-Ханаану розмовляли мовою, подібною до мови місцевих індоєвропейців. Лінгвісти, дослі­дивши згадану подібність, віднесли цю осемічену індо­євро­пейську мову до “семітських мов північно-західної групи”[406]. Ось і випало так, що індоєвро­пейські народи заговорили семітською мовою — завдяки науковцям-лінгвістам і певному політичному замовленню (див.: 3.1.6. “Хронологічна війна”).

Далі було зроблено наступний крок великої містифі­ка­ції: індоєвропейських ханаанців, фінікійців та арамеїв ого­ло­сили семітами — на основі того, що вони “розмовляли семіт­ською мовою”. Взагалі-то це повний абсурд: прибульці-семіти заговорили мовою ханаанців, після чого ханаанців назвали семітами. Якщо користуватися такою логікою, то англійців можна оголосити індійцями (оскільки англій­ська мова в Індії широко застосовується і є офіційною), а французів — нігерами (оскільки французька мова домінує в Нігері).

Сьогодні “семітська байка” некритично сприймається багатьма, навіть серйозними, науковцями. Наприклад, арійських гіксосів Майкл Грант називає військовою аристократією. І при цьому пише, що вони “переважно користувалися семітською мовою північно-західної групи, що нагадувала ханаанську[407]. З якого це дива арійській аристократії спілкуватися мовою культурно нижчих семітських племен?

Цей же автор пише, що “арамеї говорили північно-західною семіт­ською мовою, не дуже далекою від івриту[408]. А опи­суючи правління Соломона (10 ст. до н. е.), вчений конста­тує, що “саме тоді для семітомовних народів настав час інтенсивного інтелектуального зростання — завдяки епохаль­ному винаходу ханаанців — автентичному алфавіту. ...Новим алфавітом, відповідним чином модифіко­ваним, почали вести записи інші семітські народи” [409] .

Насправді, семіти розмовляли ханаансько-арамей­ською мовою, а не ханаанці-арамеї семітською. Індоєвро­пейці мали значно більший досвід мовотворення і володіли вищим рівнем мовлення, тому саме арамейська мова з середини 8 ст. до н. е. стала мовою дипломатії, культури і торгівлі на всьому Близькому Сході. “Ніяких конкретних даних про те, що у 4—2 тис. до н. е. на Близькому Сході “панували” семітські мови, немає. І бути не може. Бо ні семіти, ні їхні мови там у ті часи не “панували”. Вони там перебували. Перебували в середовищі кочових розрізнених племен-родів, які бродили таборами між містами і поселеннями індоєвропейців та русів-кавказоїдів. І мови ці були в зародковій формі” [410].

Цікаво, що ключове слово європеоїдів — “Голос” (Логос, Слово) арамейською мовою звучить як Мемра[411]: порівняйте з українським “мимрити” — тихо говорити. У Хана­ані під дубом Мамре Авраам почув тихий Голос і “збудував там жертовника Господеві, що явився йому” (Буття, 12.6-7).

У науково-популярній літературі поширене уявлення, що багато грецьких і пізніше слов'янських імен запозичені у древніх євреїв. Це помилковий стереотип. Фактично кочовики семіто-хамітських груп, вдираючись у цивілізовані країни і міста індоєвропейців, запозичували багато чого (з чим без­успішно боролися юдейські пророки), в тому числі й індоєв­ро­пейські імена. “Пізніше дещо викривлені (або просто олітера­турені) імена через християнізацію індоєвропейських народів поверталися до них і цілком природно накладалися на їхні старі, рідні, первинні  імена — Іоханаан на Івана-Яна, Даниїл на Дана тощо[412].

Цікаво, що й назва Ханаан нагадує типово двоскладове індоєвропейське слово: хан-ган — сила, ан — небо, тобто первинно це слово могло означати “Небесна сила” або “Сила небес”. У давнину любили давати державам і народам такі гарні імена, оскільки добре усвідомлювали: як назвеш корабель, так він і попливе.

Проте повернімось до головної теми. Попри значну мовну подібність, індоєвропейці-хана­анці і семіти-євреї суттєво відрізнялися: зовнішньо (перші були світлішими, вищими зростом і фізично сильнішими), психологічно (як раса-3 і раса-2), організаційно (принаймні з кінця 2 тис. до н. е. ханаанці перебували на стадії раннього феодалізму, а семіти  — на стадії родоплемінного ладу), релігійно (ханаанці вірили в універсаль­ного люблячого Бога, а евреї — у своє грізне родоплемінне божество).

Саме в Ханаані відбувся історичний  контакт між двома згаданими спільнотами. Завдяки йому виникло колосальне духовно-цивілізаційне напруження, яке кардинальним чином вплинуло на розвиток людства протягом наступних тисячоліть.

7.3. Арійці та євреї

Євреї з'явились в Ханаані майже одночасно з пелазгами-филис­ти­млянами — у XIII ст. до н. е. Самоназва євреїв — “йєгудим” (Yehudim), звідки походять відомі нам назви “juden”, “jews”, “жиди”, “юдеї”. Назва “євреї” (hebrews) є зовнішньою і, на думку більшості дослідників, походить від слова “хабіру”[413]. Цим словом осілі жителі  Ханаану називали кочівників, бродя­чих найманців, розбійників, тимчасових жителів, мандрівників, чужинців[414].

7.3.1. Зіткнення світоглядів

Культурний рівень єврейських племен був невисоким: “Як на нор­ми розвинених на 1250 рік до Р. Х. суспільств, вони все ще лишалися примітивним народом. Навіть у своїй духовності вони мали  чи­мало елементів відсталос­ті і протягом сторіч їх збе­рі­га­ли. Все це щедро під­тве­р­джено розкоп­ка­ми, які пока­зу­ють євреїв разюче ниж­чими за їхніх хана­ан­ських по­пе­ред­ників у галузі ци­віль­ної технології, особ­ливо в будівництві й гончар­стві[415].

Вважається, що за­во­юванням Ханаану за­й­няв­ся союз 12-ти єв­рей­ських племен, який нази­вався Ізра­їль і походив від 12-ти синів Якова. Проте до­слід­ники стверд­жу­ють, що “у ті часи ніяких визначених ізра­їль­­ських пле­мен ще не існу­ва­ло[416].  “Число 12 може бути умовністю: тим самим чис­лом злічено і синів Ізмаїла, Нахора, Йоктана й Ісава[417]. Це пояснюється тим, що в арійській, а згодом сумерсько-вавілон­ській традиції число 12 (дюжина, тузінь) позначало організаційну завершеність (див.: 5.1.1. “Ці фантастичні сумери”).  Єврейські племена були знайомі з цією традицією, адже Авра­ам походив з постсумер­ського міста Ур. 

Назву Ізраїль пере­кладають як “богоборець”, але це типо­вий приклад т. зв. “народної етимології” (на зразок відо­мої нісе­ніт­ниці “Ворскла” — “вор скла”, “Україна” — “окраїна” тощо). Єв­рей­­ське пояснення походження цього імені заплутане і непере­конли­ве — начебто патріарх Яків уночі боровся з якимось духом, що дуже боявся сонячного світла, і ось цей “нічний дух” під примусом “благословив” Якова і дав йому ім'я “Ізраїль” (Буття, 32.25-29). 

На думку Майкла Гранта, “первинне значення цього слова втрачене[418], тобто єврейська етимологія слова Ізраїль невідома. Це наводить на думку, що розгадку цієї назви треба шукати не в семітських, а в індоєвропейських мовах. Тоді Ізраїль — це “із-ра-їль”, тобто “від сонячного Бога” (порівняйте з укр. “іскра” — “від сонця” або “Іскаріот” — “із Каріота”) або, можливо, “іскра Божа”. Відомо, що це слово у формі Is-ra-il присутнє в ханаанських тек­стах середини 3 тис. до н. е. [419] Схоже, що ханаанським словом Ізраїль назвали новостворену  імперію Давида, а вже пізніше (за Соломона або після нього), коли писалися перші старозавітні тексти, цю назву з ідеологічних міркувань прилучили до особи Яко­ва, у такий спосіб приписавши їй виключно семітське походження.

Релігія євреїв принципово відрізнялася від хана­ан­ської релігії природи тим, що була пов'язана з людьми, а не місцевостями ;  вона ґрунтувалася на божественному сприянні окремим людям, родоначальникам і членам племен, а не країні чи якомусь населеному пункту. “У кожного клану ізраїльтян початково було власне сімейне божество — Бог Авраама ;  “Страх” або “Кровний родич” Ісаака ;  “Могутній” або “Бик” Якова ;  у подальшому всі ці божества більшою чи меншою мірою зливалися одне з одним. Релігійна новація такого роду була органічною для кочових патріархальних груп, але не для осілих ханаанців[420]. З цієї причини “ізраїльські пророки шалено нападали на циклічні природні культи Ханаану, оскільки їхня власна яхвістська релігія ґрунтувалася не стільки на природних явищах, скільки на подіях, які начебто мали місце в національній історії, а їхній вислід був наперед запрограмований[421].

Таким чином, у Ханаані відбувся контакт не просто двох народів, а й двох світоглядів,  двох релігій, двох метафізик, двох рас — раси-3 (арійці) і раси-2 (семіти). Про глибину їхнього протистояння свідчить єврейське трактування біблійних слів “гал” і “рош” (які позначають арійських галів і русів), наведене у глосарії до Тори[422]: “Гал — отруйна рослина. Івритське слово “рош” у Второзаконні 29 : 17 деякі вчені відносять до болиголова. Інші вчені це оспорюють і пропонують альтернативне ототожнення з галом. Це слово використовується Богом, щоб застерегти синів Ізраїлю від відступництва у їхніх лавах. Він порівнює вплив відступників на народ з отруйними якостями згаданої рослини. Ареал поширення :  Близький Схід, Європа[423]. Автори глосарію підводять до думки, що руси-гали були для євреїв “отрутою” і “головним болем”.

7.3.2. Перша расова доктрина

Нечисельним євреям реально загрожувала асиміляція в сере­довищі культурно і технологічно розвиненіших народів Хана­ану. З метою протидії асиміляції і захисту власної ідентич­ності з часом було запроваджено расо­вий закон, який категорично забороняв змішування євреїв з неєвреями [424]: “Не давайте ваших дочок їхнім синам і не беріть їхніх дочок для ваших синів та для вас” (Неемія, 13.25). Це стало новацією, оскільки раніше нічого подібного не було. Наприклад, згідно з Біблією, син Якова Йосип був одружений на єгиптянці, а Мойсей — на ефіопці, і все було гаразд. Що ж сталося? Імовірно, річ у тому, що  євреї лише в Ханаані безпосередньо зіткнулися з расою вищого рівня, яка загрожувала їм повною асиміляцією. Що ж стосується єгиптян чи ефіопів, то вони, як і євреї, належали до раси-2, тобто з ними цілком можна було конкурувати.

З цієї причини прагнення зберегти расову чистоту стало у євреїв абсолютним пріоритетом — подібно до того, як це сталося трьома тисячоліттями пізніше у гітлерівській Німеч­чині. Питання взаємовідносин з неєвреями в теорії розв'язу­валося просто і  радикально:  “І коли дасть їх Господь, Бог твій, тобі, то ти їх понищиш :  конче учиниш їх закляттям [425] , — не складеш із ними заповіту, і не будеш до них милосердний” (Второзаконня, 7.2), “І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними...” (7.16).

Знищення мало відбуватися вибірково, за расовою ознакою, і спрямовувалося виключно на індоєвропейські народи Ханаану: “З міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставиш при житті жодної душі, бо конче винищиш їх закляттям :  Хіттеянина, і Амореянина, і Хана­анеянина, і Періз­зея­нина, і Хіввеянина, і Євусеянина” (20.16-17).

Характер винищення конкретизується у книзі “Числа”: “А тепер позабивайте кожного хлопця між дітьми, і кожну жінку, що познала чоловіка на мужеськім ложі, повбивайте” (31.17). Остання настанова говорить про те, що євреї були знайомі з феноменом телегонії (див.: 4.1.2. “Телегонія — заборонена наука”), тому расова чистка була спрямована не лише на знищення арійських генів, а й будь-якої інформації про цю породу: “І позабиваєш усе, від чоловіка аж до жінки, від дитини і аж до немовляти, від вола і аж до штуки дрібної ху­доби, від верблюда і аж до осла” (Перша кни­га Самуї­ло­ва, 15.3)[426].

Усе це дуже нагадує гітлерівський принцип то­тальної вій­ни під га­слом: “Якщо ми не про­йдемо по їхніх трупах, то вони прой­дуть по наших!

Зауважимо, що до “чорного списку” потрапили і хіттеяни — нащадки індо­євро­пейської держави гетів (хетів). Хіттеяни заселяли території неподалік Єруса­ли­му, саме цим “синам Хетовим”, згідно з Біблією, вклонився праведний Авраам на знак подяки за їхню гостинність і милосердя. А Мелхиседек, що благословив Авраама, ймовірно, був євусеянином (ярусе­яни­ном), оскільки був царем Салима (тобто царем поселення, скоріше всього Яруса-Євуса-Ариїла)[427]. Проте згідно з “новим поряд­ком” сини Хетові разом з іншими індо­євро­пей­цями підпадали під всео­сяж­ну расову чистку.

Які ж методи використовували євреї для підтримки “расової свідо­мості”? 

Ми вже говорили, що у спіль­нотах другого психоінформа­цій­ного рівня головними методами самооргані­за­ції є детальна регламентація, а також система табу і жорстоких покарань. І справді, єврейський Закон характери­зуєть­ся надзвичайно детальною регламента­цією (до речі, так само як і мусуль­манський Шаріат — ще одна семітська система).

А для закладення расової дисци­пліни у підсвідомість застосовується масо­­вана кількість прокльонів: “Прокля­тий плід утроби твоєї і плід твоєї землі... Ударить Господь тебе сухотами, і пропасницею, і запаленням, і гарячкою, і мечем, і посухою, і іржею — і вони будуть гнати тебе, поки не загинеш... І буде твій труп на їжу для всякого птаства небесного та для худоби земної... І ти збожеволієш від того, що бачитимуть очі твої... І будеш ти їсти плід утроби своєї, тіло синів своїх та дочок своїх...” (Второзаконня, 28) і так багато сторінок “дисциплінуючих проклять”[428].

7.3.3. Етнотворча безплідність

Отже, війна за Ханаан, де головними претендентами на території були євреї і пелазги-филистимляни, стала війною двох способів мислення. За словами англійського історика, “ненависть ізраїль­тян спрямувалась проти филистимлян, необрізаних, а тому мер­зот­них. Патрулі ізраїльтян несли загрозу для караванів филис­тим­лян, що виходили з пустелі, і загрожували наскоками на рівнину ; филистимляни, у свою чергу, заклали прикордонні укріплення в глибині Ханаану, що ізраїльтяни розцінили як підготовку до вторгнення в горбисту місцевість — центр заселених ними територій. Однією з погра­ничних баз було давнє, оточене стінами місто Афек, яке стояло там, де рівнина підходить до нагір'я. В 1050 році до н. е. филистимляни зосередили там війська і неподалік, біля Ебенезера (Авен-Езера), вступили в бій з більшістю ізраїльських племен (можливо, і всіма дванад­цять­ма), які вперше об'єд­нались проти спільного ворога. В цьому зіткненні ізраїльтяни досить необдумано спробували сили в генеральній битві з регулярними військами і зазнали  повної поразки” [429]

Близько 1000 року до н. е. пелазги контролювали знач­ну частину Палестини, включаючи Галілею і Зайордання. Харак­терно, що “через якийсь час колонізації нових для них земель филис­тимляни стали асимілювати цивілізацію ханаанців і, вірогідно, вступали з ними в мішані подружжя ;  навіть мова филистимлян врешті-решт змінилась місцевим ханаанським діалектом[430].

Можна припустити, що, розчинившись в материн­ському ханаанському середовищі, пелазги-филистимляни стали батьківським началом нового етносу.

На відміну від них євреї не були схильні до міжет­нічного змішування в силу специфіки своєї релігії і доктрини “расової чистоти”, дотримання якої категорично вимагали їхні духовні лідери. Наприклад, “одвічну проблему, як слід народові Яхве ставитись до чужинців, Єзекіїль вирішує просто і ради­кально :  на його погляд, бажання бути хоч у чомусь подібним на інші народи — найбільша єресь[431].

Насправді, міжетнічні шлюби євреїв з культурно вищими ханаанцями відбувалися постійно, що не раз гірко констатували єврейські духовні лідери: “Не відділилися від народів цих країв з їхніми гидотами, від хананеян, періззеян...., змішалося святе насіння з народами цих країв” (Ездра, 9.1-2).

Що означає такий міжетнічний бар'єр з погляду етно­ге­нетики ?  Лише одне — етнотворчу безплідність, нездатність стати ні материнським, ні батьківським етносом. Для материн­ського етносу властива системна пластичність і відкритість щодо персонально сумісних, доповнюючих зовнішніх впливів, для батьківсь­ко­го етносу — готовність розчинитися в новому етніч­но­му організмі. У євреїв на одне і на інше було накладено  прокляття.

7.3.4. Арійська теза і єврейська антитеза

Осмислюючи фрагменти стародавніх знань і відо­мостей, отри­маних від носіїв Гіперборійської традиції у Вавилоні і Ханаані, євреї багато чого елементарно переплутали, а дещо свідомо зробили навпа­ки. Це перевертання “з ніг на голову” просто дивовижне і поясню­ється або нестримним прагненням до самостверд­ження й оригінальності будь-якою ціною (згідно з доктриною унікального, “обрано­го” народу), або метафізичною причи­ною — виконанням функції цивілі­заційного анта­го­ніста в ролі антитези щодо арійської ідеї [432] . Судіть самі:

·                    арійці пишуть зліва направо, а євреї — справа наліво, хоча запозичили письмо в арійських народів ненависного їм Ханаану;

·                    арійці починають новий рік після зимового сонцестояння, коли “день перемагає ніч” (день починає збільшуватися), а євреї святкують Новий рік на початку осені  — у вересні, коли “ніч перемагає день”[433];

·                    арійці ведуть відлік доби з опівночі (коли країна рухається до світанку), а євреї — з вечора (коли все йде до темноти);

·                    ортодоксальні юдеї полюбляють годинники, в яких стрілки рухаються у протилежному напрямку;

·                    арійці святкують неділю, євреї — суботу;

·                    прив'язана до матері-землі арійська ментальність вважає землеробство радісною і шляхетною справою, а кочова ментальність євреїв — важкою і гріховною (звід­си старозавітний міф про те, як “правильного” пастуха Авеля убиває “неправильний” землероб Каїн);

·                    в арійців жінка завжди володіла однаковою гідністю з чоловіком, а для давніх євреїв вона не мала душі (як тварина), була рабинею чоловіка (це рабство було “освячене” уявленнями про створення жінки з чоловіка) і їй не дозволялося навіть увійти до синагоги;

·                    арійці вірять в єдиного, люблячого всіх людей Бога, а єв­реї — у своє “грізне і заз­дрісне” родоплемінне божество, тому юдаїзм є родоплемінною, а не універсальною релігією[434];

·                    для арійців життя — це радісний прихід на свою землю, а для євреїв —  трагедія вигнання на чужі землі (причому це почуття ретельно культивується)[435];

·                    в арійців Бог дедалі більше опановує фізичний світ, у євреїв — поступово його покидає[436];

·                    арійці найактивніші на фазі створення нових держав, єв­реї — на фазі їх руйнування (тобто тоді, коли настає “вечір народів” або їхня “осінь”; з погляду психоінформатики це третя — кризова — фаза розвитку системи, “Залізна доба”, Калі-юга)[437];

·                    арійцям більше подобається творити, євреям — критикувати; перші в цілому є  оптимістами та ідеалістами, другі — скептиками і прагматиками (про це говорить навіть поверхове порівняння арійського і єврейського мистецтва та літера­тури). З цієї причини оповідання про винахід виноробства євреї перетворили на безчестя для Ноя і прокляття для Хама, а усвідомлення людиною в особі Адама “добра і зла” (досягнення нею психологічної зрілості) сприйняли як  фатальне зіпсуття всієї людської природи;

·                    арійську еліту найбільше цікавить брахманська і кшатріянська функція, а єврейську —  функція торговців і фінансових посередників; 

·                    арійці старанно уникають близькоспоріднених шлюбів, а у євреїв шлюби між двоюрідними братами і сестрами є релігійною нормою (Книга Числа, 36:6-10). Через це характерною особливістю єврейства є схильність до психічних хвороб. Можливо, вперше на це слабке місце єврейської раси звернув увагу всесвітньо відомий психіатр і антрополог, італійський єврей Чезаре Ломброзо (1835—1909) у своїй книзі «Геніальність і божевілля». Він навів статистику, згідно з якою у Німеччині божевілля серед євреїв зустрічається в 7 разів частіше, ніж серед християн, а в Баварії — в 10 разів, тобто на порядок частіше[438];

·                    рабство є ненависним для арійського духу, але є звичним, зрозумілим і прий­нятним інститутом для євреїв, що добре видно з текстів Тори (П'ятикнижжя Мойсеєвого) і Талмуду. Абсолютно достовірним фактом, визнаним єврейськими дослідниками, є те, що работоргівля білими людьми в Європі і неграми у Північній Америці знаходилась майже виключно у єврейських руках, оскільки це був надзвичайно вигідний “бізнес”, ганебний для християн, але нормальний для євреїв. Зауважимо, що до Другої світової війни головним центром торгівлі біли­ми жінками з Польщі і навколишніх регіонів був Освенцім, що дозволяє краще зрозуміти наступні події історії[439];

·                    арійці намагаються жити згідно з природою, а у євреїв штучне втручання у природ­ний стан починається відразу ж після народження — з процедури травмуючого для тіла і психіки дитини обрізання крайньої плоті (архаїчний звичай, найбільше поширений серед негроїдних племен)[440];

·                    в арійців належність до народу передається по батькові, а у євреїв — по матері (діти, народжені від єврейки, автома­тично вважаються євреями)[441].

Якщо підсумувати все сказане вище, то з системної точки зору пелазги і євреї були антиподами. Їхня відмінність виявлялася і в світогляді, і в суспільній організації, і в рівні технологій.

Відомо, що антитеза, хоча й не має самостійного існу­вання, сприяє розкриттю тези. Тому єврей­ська ідея виконує позитив­ну роль щодо арійської ідеї, оскільки сприяє її повнішому розкриттю, стимулює її розвиток і розгор­тання у планетарних масштабах.  Для кращого усвідомлення цієї дум­ки уявіть собі штангіста, який піднімає штангу. Штанга створює опір і, таким чином, сприяє фізичному розвитку штангіста, вдосконаленню його техніки. У такий спосіб штанга виступає в ролі антитези. В цьому її користь і потрібність.

Завдяки “єврейському стимулу” арійці змушені завжди перебувати у стані мобілізації й активного пошуку нових шляхів — інакше вони стануть рабами. І чим сильніший цей стимул, тим радикальнішою має бути реакція, спрямована на перетворення себе і досягнення вищих стандартів життєдіяльності. Сьогодні тиск з боку антитези є критичним — це значить, що ми стоїмо на порозі грандіозних перетворень і небачених відкриттів.

У реальному житті теза й антитеза завжди перепле­тені — без їхнього тісного контакту не було б швидкого роз­витку. Яскравим підтвердженням цього є дивовижна і дуже повчаль­на історія Давида. А щоб розібратися в ній, потрібно не довіряти будь-кому, а самостійно звернутися до історичних фактів і при цьому весь час пам'ятати, що всі ми є об'єктами і суб'єктами інформаційної війни (див.: 3.1.6. “Хронологічна війна”).

7.3.5. Русявий Давид і його імперія

Давид народився у 1085 році до н. е. у Вифлеємі — містечку на північних кордонах Юдеї. Він був молодшим із восьми синів Єссея, який належав до племені Юди. Про Давида відомо, що “він був вельми гарної зовнішності, мав біляве волосся, відрізнявся швидкістю бігу і міцністю м'язів[442]. “Порівняно з Саулом [443]  Давид був меншого зросту, білявим, гарним обличчям, статечним і фізично сильним, з привабливою вдачею[444].

Як у чорноволосих євреїв-семітів міг народитися білявий [445] син? Про Давидову матір відомо лише, що вона не була єврейкою[446].

Оскільки гени (точніше, алелі) чорного волосся є домінантними щодо “світловолосих генів”, то найбільш можливими є два варіанти:

1)           мати Давида була світловолосою (належала до євро­пейської раси) або, принаймні, була носієм реце­сивних “білих генів”, а Єссей не був чистим семі­том, тобто також мав рецесивні “білі гени”;

2)           мати Давида була носієм “білих генів”, а його біоло­гічним батьком був не Єссей, а якийсь європеєць або, принаймні, носій “білих генів”.

Друга версія є правдоподібнішою, оскільки відомо, що:

1)           Єссей одружився з матір'ю Давида уже на старості: “І цей чоловік (тобто Єссей. — І. К.) за Саулових днів був старий, увійшов у літа” (1 книга Самуїлова, 17.12);

2)           матір Давида була законною дружиною Єссея, проте Давид визнає, що “я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя” (Псалом 50.7);

3)           незважаючи на релігійну заборону міжрасового змі­шу­вання, євреї нерідко одружувались на красивих білих дівчатах филистимлян. Навіть “зразково-показовий” Самсон, який десь 20 років був суддею Ізраїлю і непримиренним ворогом филистимлян, двічі одру­жувався саме на филистимлянках[447]. У будь-якому разі, євреї і филистимляни перебували у тісному контакті.

Звідси напрошується висновок, що батьками Давида могли бути європейці, скоріше всього филистимляни. Тим більше, що пелазги-филистимляни були ще незмішаною (арійською) хвилею переселенців з Північного Надчорномор'я, тому в основному були русявими — “богосвітлими пелазгами” (Гомер, Одіссея, XIX).  Версія про європейське походження Давида підкріплюється такими відомостями.

1)           Давид, на відміну від своїх семи старших братів-семітів,  мав особливе музичне обдарування. Відомо, що арійські народи мали найрозвиненішу музичну культуру (прикладом може бути пісенність українців).

2)           Давид був талановитим воїном, а филистимляни були професійними вояками, на відміну від “народного ополчення” євреїв.

3)           Давид тривалий час користувався військовою підтримкою филистимлян і завдяки їй правив спочатку містом Циклаг (Секелаг), а згодом і всією Юдеєю як їхній васал[448]. Пізніше у столиці Юдеї Хевроні він був помазаний на царя Юдейського.

4)           Улюбленою і останньою жінкою Давида була євусеянка (тобто європейка-ярусеянка) Вірсавія[449], колишня дру­жина хіттеянина Урія (Юрія). Художники зазвичай зобра­жають Вірсавію з ясними золотистими кучерями, що спада­ють на плечі досконалої форми, з виключно вродливими рисами обличчя і ніжною шкірою[450]. Сина Вірсавії — Соломона, не найстаршого, але найулюбленішого свого сина Давид призначив своїм наступником.

5)           “Найнадійнішими силами були у Давида зовсім не євреї, а охоронці з чужинських найманців — керетяни і пеле­тяни[451]. Йдеться про филистимлян, частина яких, як відомо, прийшла до Палестини з острова Крит (звідси — “керетяни”). На юдеїв Давид не дуже покладався. 

Захоплення Давидом Єрусалима (Євуса, Аріїла) поклало кінець його дружнім сто­сун­кам з филистимлянами. Звернемо увагу, що до за­хоплення цього міста “залучені  були тіль­ки цар та його люди — професійне царське військо, без племін­них ополчень, — щоб Давид із пев­ністю міг заявити, що він сам, особисто (тобто без євреїв — І. К.) здобув Єрусалим. ...Він не вирізав єру­са­лимлян і не прогнав їх геть. Навпаки: він ніби хотів зробити з них своїх особистих вірних прибіч­ників[452]. З цього часу Давид, професійний воїн, тала­новитий полково­дець і дипло­мат, почав проводити цілком самостійну політику. Перші два десяти­ліття його правління пройшли у завойов­ницьких війнах і при­вели до небувалого раніше розширення території держави. “Перший і єдиний раз в історії Ізраїль став голов­ною політичною силою, ціліс­ною близькосхідною імпе­рією[453]. Столицю своєї держави Давид пе­ре­ніс з юдей­ського Геброна в євусей­ський (арійський) Ярусалим і зробив його політичним та релігійним центром імперії.

У це своє місто він переніс на постійне, фіксоване перебування Ковчег Заповіту, що цілком відповідало тради­ціям землеробського Ханаану, але суперечило фундамен­тальному єврейському принципу про неприв'язаність Бога до певної території (див. 7.3. “Арійці та євреї”). 

Перенесення було здійснено в чисто ханаанських традиціях, з веселими піснями і енергійними танцями. Сам Давид, оголений по пояс, “танцював перед Господом зо всієї сили ”, “танцював та скакав перед Господнім лицем” (Друга книга Самуїлова, 6.14-15). Що ж це за такий енергійний танець зі стрибками зо всієї сили, який виконувався воїном-царем в оголеному по пояс вигляді? Скоріше всього, що це був бойовий арійський танець, на зразок гопака[454].

Усе, що відбувалося у цей час в Ярусалимі, було незвичним для євреїв і   суперечило їхнім традиціям. Здивована Мелхола — перша дружина Давида, дочка колишнього юдейського царя Саула, не стрималась і гостро висловила свій осуд. Давид же їй відповів зі спокоєм і гідністю: “Перед лицем Господа, що вибрав мене над твого батька та над весь дім його і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду танцювати перед Господнім лицем!” (2 Сам, 6.21).

Чому Давид став поводитися по-іншому настільки, що викликав здивування та осуд Мелхоли, і напевно, багатьох інших євреїв? Тому що він вже досягнув свого, він став царем. Часи загравання як з филистимлянськими феодалами, так і з євреями відходили у минуле, тепер Давид чимраз більше міг бути самим собою — арійським воїном-кшатрієм. Як констатує М. Грант, “«скакання і танці перед Господом» під музич­ний супровід, засуджені його дружиною Мелхолою (засму­ченої падінням дому Саула) як безглузді і негідні, були ритуалом, що безпосередньо випливав з релігійної практики ханаанців[455].

Новації Давида зачепили і релігійну сферу. “Держав­на релігія, яку очолив Давид, була зовсім не чистим яхвізмом, але змішанням яхвізму і ханаанського культу[456]. Елементи ж яхвізму як жорстко монотеїстичного культу були потрібні Давидові для зміцнення цілісності імперії, посилення його особистої влади, підвищення легітимності нової царської династії, а також забезпечення підтримки з боку племені Юди.

В історії Ізраїлю почалася нова епоха. На зміну психічно неврівноваженому, похмурому і “одержимому злими духами” Саулові прийшов здоровий, енергійний і життє­ра­дісний Давид. Можна сказати, що на зміну цінностям раси-2 в Ізраїлі прийшли цінності раси-3. Цю зміну династій проголосив від Божого імені соратник Давида — пророк Натан[457]. Він урочисто повідомив, що заповіт з Богом був обіцянкою, даною не лише самому Давидові, а й його синові Соломону і всьому його роду на всі грядущі часи: Я буду йому за Батька, а він буде мені за Сина. Коли він скривить дорогу свою, то Я пока­раю його людською палицею та поразами людських синів. Та милість моя не відхилиться від нього, як відхилив Я її від Саула, якого я відкинув перед тобою. І буде певний твій дім та царство твоє аж навіки перед тобою. Престол твій буде міцно стояти аж навіки!”(2 Сам, 7.14-17). 

Цей заповіт з Давидом було проголошено від імені Господа. Але це ім'я вже позначало не Яхве — суворого, ревнивого і непізнаваного родоплемінного божества в уявленні євреїв, а люблячого Бога-Отця, Господа-Саваота всіх людей (Саваот, точніше, Сваот[458] — це арійський “Святий Отець”, тобто Бог-Отець). І це не було лише особистим бажанням Давида чи Натана —  універсального Бога потре­бувала імперія Давида, більшість у якій становили не-євреї, а бюрократичний апарат формувався за фінікій­ською модел­лю із залученням єгипетських радників[459].

Вірогідно, що слово “Ізраїль” як назва державного утворення вперше з'явилося саме як ім'я новоствореної імперії (див.: 7.3.1. “Зіткнення світоглядів”). Пізніше, заднім числом, ця назва була штучно впле­тена в писану історію євреїв для надання їхньо­му існуванню вищого сенсу.

Проте не можна применшувати і ролі євреїв, передусім племені Юди, яке  виступило в ролі ударної імперіотворчої сили (“дикої дивізії”) і, так би мовити, титульного етносу (подібно як етнос русскіх в Радянському Союзі). Це той випадок, коли як інструмент влади використовується культурно “простіший” на­род. Його перевага  випливає з його “простоти”, якою легше ке­ру­вати і яка виконує накази не ставлячи зайвих запитань. Юдеї під­тримували Давида і пишалися ним, оскільки він вийшов з їхнього племені і цим задовольняв цілком природні родоплемінні амбіції.

Надзвичайна енергія і блискуча обдарованість Давида подарували Ізраїлеві безприкладну епоху тривалого миру і процвітання, так що його правління, при всіх кривавих подіях, ретроспективно розглядалося як праобраз і передвісник обіця­ного Богом майбутнього Золотого віку.

Одним з багатьох його чудових обдарувань, яке Давид поширив у своїй державі, була пристрасна любов до музики, що брала початок у глибинній ханаанській (арійській) традиції. Особливу славу у наступних поколінь Давид заслужив саме як співак і творець релігійної поезії.

7.3.6. Салимон. Кінець імперії

Соломон був сином Давида і Вірсавії. Ім'я Соломон (євреї його називають Шломо) походить від “салим” і означає “мирний” — на честь майбутніх мирних часів, які, згідно з пророцтвом Натана, мали настати після войовничого періоду Давида. Тому, за логікою, його справжнє ім'я Салимон (“салим” — мир, “мон”-“ман” — людина[460]). Цікаво, що Салимон-Саливон — це давнє, дохристиянське українське ім'я. За своєю природою Соломон вже не був воїном-кшатрієм, як його батько. Можна сказати, що це був вайш'я (торговець-господарник), який зусиллями Давида, Вірсавії і Натана опинився на кшатріянській (царській) посаді.

Оскільки євусеянку (ярусеянку) Вірсавію євреї вважали чужоземкою, то це викликало нарікання з їхнього боку щодо легітим­ності царювання Соломона. “Проте ці складності не зашкодили Соломонові розвинути дуже енергійну торговельну діяль­ність[461]. Він засновував міста і фортеці, налагоджував диплома­тичні стосунки, зміцнював контроль над торговельними шля­хами, розвивав армію і військову справу.

Царювання Давида і Соломона становлять дві половини недовгого історичного періоду тривалістю три-чотири поколін­ня, коли Ізраїль був єдиною державою-імперією під владою світських царів. За Давида народилась і бурхливо зростала імперія (“Золотий вік” — четверта психоінформаційна фаза), Соломон керував нею в період її зрілості (“Срібний вік” — перша психоінформаційна фаза[462]).

Арійське начало Ханаану, активоване династією Давида, проймало всі сфери життя краю. Якщо Давид покладався головним чином на найманців-піхотинців, то за Соломона їх відтіснили на другий план загони колісниць, число яких значно зросло. Якщо раніше євреї не займалися конярством, то за Соломона почали набувати собі коней для їзди верхи і в упряжі, для обробки землі й обмолоту.

Найбільше ж Соло­мон прославився тим, що здійснив мрію свого батька про побудову Храму. Як і слід було очіку­вати, “цю споруду збудовано й устатковано в цілковито чу­жо­му для євреїв стилі. Храм мав  дуже мало  спільного з чис­тою релігією Яхве[463]. Храм Соломона бу­ло вико­на­но “в ханаан­сь­ких, або, що те ж саме, фінікійських традиціях... Оскільки власне візуальне мистецтво в євреїв було відсутнє — чи тому, що друга заповідь  трактувалась як заборона на будь-які зображення, чи через нестачу власних талантів, чи одночасно з обох причин, — у фінікійській манері було виконано і все внутрішнє оздоблення. Два величезні Херувими нагадували знайдені у Біблі і Мегіддо статуї, присвя­чені Ашторет (Астарті). Змішання яхвистських і ханаанських уявлень було удосталь представлене в ефектній церковній службі. Старі свята ханаанського походження були перетво­рені на послідовність розкішних державних святкувань, ставши засобом приваблювання набожного населення до престолу. А свято Соломона з нагоди освячення Храму, судячи з усього, відтворювало урочистості, якими відзначали завер­шен­ня побудови святилищ Баала. І з яким би пієтетом та рішучістю не підносили засновника Храму пізніші автори, Соломон (за походженням лише наполовину єврей [464] ) був ще менш право­вірним яхвистом, ніж Саул і Давид[465].Називати Ізраїльську імперію Давида та Соломона єврейською буде великою помилкою і цілковитим ігноруванням історії.

Побудова Храму, утримання численної армії і розкішне життя вимагало значних коштів. У рахунок погашення боргів Соломон змушений був передати Хірамові I Великому (царю фінікійського Тіра) 20 міст у Галілеї — до речі, це ще одне підтвердження того, що Соломон був не кшатрієм, а вайш'єю (торговцем-господарником).

Соломон був одружений з дочкою єгипетського фараона, а також мав багато інших чужинних жінок: сидо­нянок, хіттеянок, моавітянок тощо. Він проводив активну політику стирання етнокультурних відмінностей, стиму­лював в імперії міжетнічні і міжрасові змішування. Зокрема, “країна була наново розділена  на 12 адміністративних префек­тур, з яких лише 6 носили колишні назви ізраїльських племен ;  таким чином Соломон зробив рішучий крок, спрямований на ослаблення або руйнування колишньої племінної окреміш­ності[466]. Це пришвидшило асиміляцію євреїв у середовищі індоєвропейського Ханаану. Виняток становило лише плем'я Юди, яке вважалося державницьким етносом (як московити в Російській імперії) і користувалося привілеями.

Для поповнення державної скарбниці стала широко застосовуватися примусова праця: “І обклав цар Соломон повин­ністю весь Ізраїль ;  повинність же полягала в 30 тисячах чоловік” (3 Цар. 5:13). Ці заходи були в народі дуже непопулярні, “вони чимдалі збільшували прірву між багатим правлячим новим класом і рештою населення. До обурення призводив і досвід територіального адміністративного поділу, оскільки реєстр запроваджених Соломоном префектур не включав Юдею, що, судячи з усього, означало звільнення цього регіону від різного роду податків і повинностей” [467] .

Треба сказати, що стосунки між єврейськими племенами і раніше були не ідеальними, час від часу вони воювали між собою. “Так сталося і з коліном Веніаміна, яке займало маленьку територію, затиснуту між родами Єфрема та Юди; з ним розправились, тимчасово об'єднавшись, деякі інші племена[468]. Коли ж за Соломона єврейські племена, за винятком Юдеїв, були обкладені податками і повинностями нарівні з ханаанцями, то це, враховуючи державну політику етнічно-расового змішування, призвело до:

1) поглиблення розколу між юдеями і неюдеями (в тому числі між юдеями і рештою єврейських племен);

2) прискорило асиміляцію 10-ти північних племен євреїв чисельнішими і культурно вищими ханаанцями.

Таким чином, за життя Соломона населення його імперії було остаточно розчленоване на дві ворогуючі частини. Тож не дивно, що після смерті Соломона (927 р. до н. е.) його імперія відразу ж розпалася на два царства:

—                Ізраїльське зі столицею Самарія, де проживали в основному індоєвропейці-ханаанці з асимільованими єврейськими племенами);

—                Юдейське зі столицею Єрусалим, яке складалося з області проживання племені Юди і невеликої країни племені Веніаміна.

Порівняно з гористою Юдеєю Ізраїль мав учетверо більше населення, а його землі приносили значно щедріші врожаї. Однак Єрусалим не увійшов до складу Ізраїлю, залишившись містом на північних околицях Юдеї (точніше — на невеликій території союзного юдеям племені Веніаміна).

7.3.7. Про комплекси “молодших братів”          

Найбільшої своєї могутності і величі євреї досягнули, будучи залученими до життя держави, створеної  і керованої євро­пейцями Давидом і Соломоном (Салимоном). Єврейські релі­гійні ідеологи — численні автори і редактори Старого Заповіту (який формувався протягом 10—1 ст. до н. е.[469]) — всіляко намагалися довести, що ця імперія була виявом єврейської духовної і державотворчої потуги. До цих претензій треба поставитися з розумінням, адже вони шукали в минулому якусь надійну історичну опору для свого народу. Інша річ, що реально такої опори не існувало, тому її потрібно було штучно створити. І євреям це вдалося. На якийсь час.

Зрештою, на той час євреї були дуже молодим народом, а для молодих властиві максималізм і екстремізм. Після зіткнення з вищою і чисельнішою індоєвропейською циві­ліза­цією у євреїв виник комплекс неповноцінності, який пізніше виявився у манії переслідування (і сьогодні будь-яка серйозна спроба об'єктивного дослідження єврейської пробле­матики часто викликає у них хворобливу реакцію та емоційні звину­вачення в “антисемітизмі”). Прагнення ж позбавитися цього комплексу неповноцінності призвело, як це зазвичай буває, до іншої крайності — манії величі і, як наслідок, расової доктрини з її поділом на “богообраних євреїв” і “неповноцінних неєвреїв”. З цієї причини єврейський міф типологічно подібний до німецького міфу (див.: 6.4. “Расова доктрина Третього рейху”).

7.4. Галілеяни і юдеї

Після розпаду імперії Давида на території Палестини відбулося багато змін. Серед іншого, у 8 ст. до н. е. Ізраїль було підкорено Ассирією, куди було переселено частину його населення. Це призвело до остаточної асиміляції євреїв Ізраїлю (“зникнення 10-ти колін Ізраїлю”). З іншого боку, на територію Ізраїлю переселя­лися люди з різних регіонів Ассирійської імперії, зокрема з етнічно близь­кої Сирії (Арама). Таким чином, починаючи з 7-го століття:

1)           євреї Ізраїлю (центрального і пів­нічно­го Ханаану) асимілювались поміж індоєвро­пейцями-ханаан­цями ;

2)           назва “Ізраїль” стала позначати індоєвропейський край на противагу переважно семітській Юдеї.

Приблизно у 3 ст. до н. е. до Палестини прибула нова хвиля з Північного Надчорномор'я. Як ми вже знаємо, це були кельти-гали (див.: 2.3.1. “ГАЛІЛЕЯНИ”). За свідченням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прічарда, кельти-гали були вихідцями з нинішньої Галичини[470], що підтверджується антропологічно, оскільки кельти і гали переважно були руся­вими та високорослими брахікефалами[471]. У Малій Азії вони заснували державу Галатія[472]. Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем). Нагадаємо, що з середини 4 тис. до н. е. тут проживало землеробське індоєвропейське населення (див.: 7.2. “Загадковий Ханаан”). Так що галати-галілеяни зупинилися у “своїх”, вливши у них свіжу арійську кров. На місці вони засвоїли загальновживану в Палестині арамейську мову, хоча не забували і рідну, принесену з України.

7.4.1. Протистояння “Північ” — “Південь”

У першому тисячолітті до н. е., як ми пам'ятаємо, Палестина стала ареною протистояння двох рас: євреїв-семітів і пелазгів-хана­анців-індоєвропейців. Давид, скориставшись підтримкою як од­них, так і других,  об'єднав їх у єдиній імперії. Державна релігія так майстерно поєднувала їх вірування й обрядовість, що і євреї, і ханаанці вважали її своєю. Головним релігійним центром був Ярусалимський Храм, у якому домінували ханаанська і фінікійська естетика та обрядовість.

Через тисячоліття після Давида територія Палестини знаходилась під зверхністю іншої імперії — Римської (з 63 р. до н. е.). Але протистояння семіти — індоєвропейці залишилося, на цей раз з однієї сторони були юдеї, а з другої — галілеяни і самаряни. Це протистояння мало і геополітичні причини, оскільки Юдея і Галілея були повними протилежностями не лише психологічно, а й географічно.

Галілея була найбільш благодатною частиною Палес­тини з добрим водопостачан­ням, чудовою урожай­ністю, якісни­ми шля­хами, високою густотою населення, відкри­тіс­тю до еллінської культури. Генезаретське озеро (давня назва — Кіннарет, ймовірно, від імені арійських кінахів-кіннотників, див.: 7.2. “Загадковий Ханаан”) давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві семітам, так само як свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Марко, 5.11, Лука, 8.32).

За Йосипом Флавієм, у Галілеї було не менше 404 міст і поселень. “Родючі землі і рибальство забез­печу­ва­ли процвітан­ня цій землі. Торгівля тісно пов'язу­вала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму. Галілеяни значно краще зналися на реаліях Римської імперії, ніж пихаті юдеї, які бачили у своїх північних «двоюрідних братах» лише неотесаних селюків і неповноцінних в расовому відношенні «полукро­вок»[473]. У Біблії ця територія нази­вається “Галілеєю язичеською”, оскільки тут переважало неєв­рей­ське населення, яке міцно трималося своїх батьківських вірувань: “Євреї ставилися з презирством до жителів Галілеї через їхнє змішане походження і релігію, а також діалект. Вираз «Мужі галілейські» в устах ворогів був майже образою[474].

Жителі Витанії (Вифанії) — поселення, де любив зупинятися у своїх земляків Ісус Христос — були переважно галілеянами[475]. Розмов­ляли в Галілеї в основному арамейською мовою, а ще однією мовою міжнаціонального спілкування була грецька. “Єврей­ською мовою тут практично не говорили. Це була мертва мова, що вивчали в ліцеях, які відвідували лише обрані[476].

Варто додати, що “арамейська мова була загально­вжи­ва­ною мовою Палестини часів Ісуса. Після повернення з Вавілонського полону вона повністю витіснила єврейську розмовну мову[477]. Тобто з 6 ст. до н. е. євреї і галілеяни розмовляли тією ж самою — арамейською — мовою.

—                Чому тоді євреї і галілеяни розмовляли на різних, виразно відмінних діалектах?

Річ не в діалектах, а у відмінностях вимови в рамках тієї ж самої мови. Ця відмінність викликана належністю до різних рас і відповідно різною будовою голосового апарату. Наприклад, євреї в Україні гаркавлять не тому, що говорять на іншому діалекті, а тому, що інакше не можуть, бо мають інший голо­совий апарат, сформований на базі іншої, неарійської генетики.

До речі, останнім часом на радіо і телебаченні все частіше мож­на почути гаркавлячих дикторів (в цьому плані задає тон російська служба радіо “Свобода”, де пере­важає єврейс­ький персонал). Од­нією з причин цілеспрямованого про­су­ван­ня “гар­кав­ля­чої вимови” є прагнення привчити до неї слухачів і знизити їхню здатність розрізняти “на слух” євреїв та арійців. З цією ж метою на візу­альній рекламі все частіше зобра­жаються семіти і мулати (хоча це вже нагадує не рекламу, а “мічення”  завойованої території).

Та повернімося до Палес­тини. На протилежному її боці знаходилась Юдея. Південна час­тина країни, власне Юдея, була повною протилежністю щодо Пів­ночі. Непривітна і безплідна, вона подібна на гористу пустелю з оаза­ми[478]. На південному сході Юдеї знаходиться надзвичайно солоне Мертве море; риба, яка потрапляє сюди з життєдайного Йордану, тут же вмирає. 

Приблизно такою була те­ри­торія проживання юдеїв і тисячоліттям раніше. Сам цей факт говорить про те, що успіхи євреїв у завоюванні Ханаану були більше ніж скромними, принаймні значно меншими, ніж це пред­став­лено у старозавітних і новітніх єврейських писаннях. Адже так не буває, щоб переможець животів у напівпустелі, а переможені розко­шували на благодатних землях.

—                Так було завоювання Ханаану чи ні?

Євреї завоювали малопривабливі території на півдні країни, та й то не всі, наприклад, їм не вдалося взяти Єрусалим. На решті значно кращих земель Ханаану прибульці змушені були мирно уживатися з місцевим населенням, піддаючись неминучій асиміліяції. Тому свою автентичність зберегли лише племена Юди і Веніаміна, що завоювали в основному напівпустелю навколо Мертвого моря і перебували у відносній ізоляції. Всі інші 10 племен, якщо вони справді існували, асимілювалися.

Інша річ, що було розроблено грандіозний план завоювання Ханаану, згідно з яким кожне плем'я мало виділену для нього територію. Наприк­лад, Галілею було заплановано завоювати племенам Неффалима та Завулона. Очевидно, що дальше цього чудового плану справа не пішла.

Таким чином, завоювання євреями Ханаану — це, якщо без викрутасів, історична містифікація, змішування бажаного і дійсного. На цьому схо­дяться серйозні дослідники, хоча й не завжди кажуть про це прямо[479]. А інколи про це можна прочи­тати і в такій завуальованій формі: “Близько 1200 р. ізраїль­ський народ заволодів Палестиною, тож природно очіку­вати архе­оло­гічних свідчень завоювання. Проте поки що таких свідчень надзвичайно мало[480]. В останній цитаті “ізраїльським народом” називаються єврейські племена, що є абсолютно некоректним.

Самарія знаходилась між Галілеєю і Юдеєю. Відомо, що у 9 ст. до н. е. Самарія, як і весь Ізраїль, була переважно ханаанським краєм. Відомо також, що у місті Самарія (тодішній столиці Ізраїлю) культу Яхве взагалі не існувало. “Зате існували культи ханаанських богів, а інкрустація меблів і застосування слонової кістки в оздобленні палацу — як і раніше у Соломона — за стилем були чисто ханаанськими[481]

Після підкорення ассирійцями у 721 р. до н. е. Самарія була заселена вихідцями з Сирії. Пізніше Александр Великий переселив туди сирійсько-македонських колоністів. Природа Самарії багатша, ніж у Юдеї, хоча й не така пишна, як у Галілеї.

Ворожнеча між юдеями та самарянами почалася від самого початку вторгнення євреїв у Палестину, а після розвалу імперії Давида набула особливої гостроти. Юдеї ненавиділи самарян, для них саме слово “самарянин” (врешті, як і ханаанець чи галілеянин) було лайливим, а його вживання “осквернювало” правовірного юдея. Самі ж самаряни пишалися своїм походженням — вважали себе “істинними ізраїльтянами”, а юдеїв — відступ­никами від правдивої віри[482].

7.4.2. Юдея проти Ізраїлю

Тисячолітня ворожнеча між юдеями і самарянами як “істинними ізраїльтянами” викликає запитання, яке на перший погляд видається парадоксальним: “А чи були євреї ізраїльтя­нами?”

Розповідаючи про юдеїв, “Єврейська енциклопедія” стверджує: “Судячи з усього, це було неізраїльське плем'я[483]. На думку Дугласа Ріда, головною причиною розколу між юдеями і ізраїльтянами було несприйняття останніми доктри­ни богообра­ності: “Ізраїль відкинув юдейську доктрину вибраного народу і пішов своїм власним шляхом (назва “Ізраїль”, надана сіоніст­ській державі, заснованій у Палестині в 1948 році, — облудна претензія на чуже ім'я)[484].

Відповідно, “ізраїльтяни не були євреями”, — стверджує той же автор, посилаючись на Британ­ську енциклопедію, і продовжує: