ІГОР КАГАНЕЦЬ

Інститут метафізичних досліджень ПЕРЕХІД-IV

Ігор Каганець

ПШЕНИЦЯ

БЕЗ КУКОЛЮ

Хрестове Євангеліє без вставок і спотворень

Київ

2005 (7513)

КАГАНЕЦЬ Ігор Володимирович.

Пшениця без куколю: Хрестове Євангеліє без вставок і спотворень. — Київ: Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV, 2005. — 558 с. 

На основі ретельного логіко-лінгвістичного аналізу канонічних текстів Євангелія, інформації з Туринської плащаниці та сучасного розуміння психоінформаційних процесів здійснено очищення Доброї Новини від фарисейських вставок — згідно із заповіддю Ісуса Хреста про неминучість відділення «пшениці» Божого слова від «куколю» ворожих фальсифікацій. Відтворено первинний текст Чотириєвангелія в його справжній хронологічній послідовності. Кожна євангельська подія оснащена ретельним науковим коментарем з посиланнями на авторитетні дослідницькі джерела. Ключові місця україномовного перекладу звірені з давньогрецькими текстами. Очищений текст Євангелія зведено в паралельну таблицю з наступним синтезом в цілісну Добру Новину Ісуса Хреста, Сина Божого. Книга орієнтована на дослідників Святого Письма і Традиції, теологів, священиків, футурологів, а також усіх зацікавлених у пізнанні автентичного змісту Хрестового послання сучасному людству. 

Текст книги подається в авторській редакції.

© Каганець І. В., 2005

© Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV, 2005

Ваші відгуки, зауваження та пропозиції

надсилайте авторові на адресу:

а/с 23, Київ-108, 04108, Україна

Електронна пошта:   editor1@perehid.org.ua

sensar@i.com.ua

Відгуки, критичні статті, наукове обговорення, а також повідомлення про наступні видання дивіться на сайті «Народний Оглядач» http://observer.sd.org.ua 

ЗМІСТ

1. Вступ

1. П'ятий елемент

2. Історія інформаційного злочину

3. Церква і євангельські тексти

4. Метафізичні архетипи

1.4.1. Архетип «Біоробот»

1.4.2. Архетип «Надлюдина»

1.4.3. Архетип «Матерія»

1.4.4. Архетип «Боголюдина»

5. Воанергес — Сини грому

2. Виправлення імен

1. Ісус, що означає — Ясний

2. Хрестос і Хрістос

3. Хрестиянство і юдохрістиянство

4. Договір і заповіт

5. Арії, арійці, трипільці

6. Галли — кельти

7. Пелазги, геллени, греки

8. Маги, волхви, егрегори, сили, боги

9. Війна за розум

10. Палінгенезія, тобто реінкарнація

2.10.1. Самоочевидність реінкарнації

2.10.2. Історична розвилка

2.10.3. Воскресіння живих і «воскресіння мертвих»

2.10.4. Повернення до витоків

2.10.5. Критерій істини

2.10.6. Дерзайте, діти Бога!

2.10.7. Духовна війна проти Хреста

11. Чи був Хрестос юдеєм?

2.11.1. Походження Ісуса Хреста

2.11.2. Місце проживання

2.11.3. Релігія

2.11.4. Ще раз про духовну війну

12. Пейсах чи Перехід?

13. Галли—галілеяни—тиверці

2.13.1. Етнічна основа хрестиянства

2.13.2. Вихід галілеян з Палестини

2.13.3. Нова Тиверіада між Прутом і Бугом

2.13.4. Галілеянка Діва Марія

14. Обережніше з апокрифами!

2.14.1. Народна фантастика

2.14.2. Спецоперація «Книга Якова»

2.14.3. Чи були «східні мандри»?

2.14.4. Чи були в Ісуса рідні брати?

15. Галілеяни і юдеї

2.15.1. Русявий Давид — воїн, поет і музикант

2.15.2. Протистояння «Північ» — «Південь»

2.15.3. Юдея проти Ізраїлю

16. Синедріон, садукеї, фарисеї, книжники

3. Дослідження текстів

1. Притча про інформаційну війну

2. Скорочені позначення першоджерел

3. Що дослідила текстологія

4. Індикатори фальсифікації

4. Євангеліє за Матвієм

5. Євангеліє за Марком

6. Євангеліє за Лукою

7. Євангеліє за Іваном

8. Обсяг вставок — 50%

1. Організована державна брехня

2. Два центри фальсифікацій

3. Феномен брехні

4. Фарисейський слід

5. Лівий шлях

9. Очищене Чотириєвангеліє

10.  Добра Новина Ісуса Хреста, Сина Божого

1. Іван, тобто Новий

2. «Іде сильніший від мене»

3. Обряд очищення Ісуса в Йордані

4. Знайомство Ісуса з майбутніми учнями

5. Сорокаденне голодування в пустині

6. Повернення в Галілею

7. Покликання Симона та Андрія

8. Покликання Якова та Івана

9. Весілля в Кані Галілейській

10. Початок масових зцілень

11. Нагірна проповідь: наука етики

12. Заохочення до праведності

13. Сіль землі і світло світу

14. Гнів на брата і мир з братом

15. Перелюб

16. Ясна і точна мова

17. Як противитися злому: психологічне айкідо

18. Про божественну любов

19. Милостиня

20. Як треба молитися

21. Господня молитва

22. Піст

23. Духовні скарби

24. Око ясне і лихе

25. Не тривожтесь

26. Не осуджуйте

27. Святощі і перли

28. Просіть, шукайте, стукайте

29. Золоте правило етики

30. Брама до повноцінного життя

31. По їхніх плодах пізнаєте їх

32. Винагорода праведникам

33. Очищення прокаженого в Капернаумі

34. Слуга капернаумського сотника

35. Чоловік з нечистим духом

36. Петрова теща

37. Зцілення недужих і біснуватих

38. Утихомирення бурі на озері

39. Гергесинський біснуватий і стадо свиней

40. Оздоровлення розслабленого в Капернаумі

41. Покликання Матвія

42. Питання про піст

43. Нове вино і старі бурдюки

44. Голова громади Яір звертається до Ісуса

45. Кровоточива жінка. «Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе»

46. Воскресіння дочки Яіра

47. «Син людський — Господь і суботи»

48. Оздоровлення сухорукого в суботу

49. Великий натовп іде за Ісусом

50. Богохульство фарисеїв. «Хто не зо Мною, той проти Мене»

51. Всяке дерево пізнається з плоду

52. Лукаве кодло вимагає знаку

53. Мати і брати Ісусові

54. Притча про сіяча

55. Це найголовніша притча

56. Пояснення притчі про сіяча

57. Насіння, що кільчиться й росте

58. Кукіль у пшениці

59. Зерно гірчиці

60. Скарб і перлина

61. Притча про невід

62. Закваска

63. Притчі та їх пояснення

64. Пояснення притчі про пшеницю і кукіль

65. Ісус у Назареті

66. Одинак наїнської вдови

67. Милосердя над людьми без духовного проводу

68. Юдеї заперечують Іванове очищення

69. Юдеї прагнуть налаштувати Івана проти Ісуса

70. Повернення Ісуса з Юдеї в Галілею

71. Призначення дванадцяти апостолів

72. Ісус посилає апостолів на проповідь

73. «Царство Боже здобувається силою»

74. Зацікавлений Ірод Антипа прагне побачити Ісуса

75. Чудесне помноження хлібів і риби для п'яти тисяч

76. Ходіння по воді

77. Хворі в генезаретській околиці вірять і зцілюються

78. Божа заповідь і фарисейські вигадки

79. Що насправді сквернить людину

80. «Діти» і «щенята»

81. Глухонімий чує і говорить

82. Друга матеріалізація хлібів і риби для чотирьох тисяч

83. Фарисеї хочуть знаку з неба

84. Осторога перед фарисейським лицемірством

85. Учні забули, що можуть примножувати хліб

86. Сліпий у Витсайді

87. «Ти — Хрестос»

88. Перше провіщення Переходу

89. Преображення Господнє

90. Предтеча та його убивці

91. «Усе можливе тому, хто вірує»

92. Гурт жінок-помічниць

93. Хворий Лазар умирає

94. «Я — воскресіння і життя»

95. Ісус просльозився

96. «Лазаре, вийди сюди!»

97. Синедріон ухвалює рішення вбити Ісуса

98. Друге провіщення Переходу

99. Хто хоче бути першим

100. Горе від спокус

101. Авторитет громади Хрестової

102. Прощати один одному

103. Небесний вогонь Синів грому

104. Повчання про молитву

105. Ісус переходить Йордан бродом біля Енона

106. Чи можна чоловікові відпустити жінку?

107. Ісус благословляє дітей

108. «Як тяжко багаті входитимуть у Царство Боже»

109. Палінгенезія-реінкарнація і життя вічне

110. Сліпий жебрак Вартимей

111. Наказ доносити на Ісуса

112. Марта і Марія, сестри Лазара з Витанії

113. Первосвященики змовилися вбити також і Лазара

114. Третє провіщення Переходу

115. «Чашу, яку Я п'ю, питимете»

116. Перед урочистим в'їздом до Єрусалима

117. «Це пророк, Ісус із Назарета в Галілеї»

118. Храм перетворено на печеру розбійників

119. Роздори серед народу

120. Віра, що пересуває гори

121. Питання про законність влади Ісусової

122. Податок кесареві

123. Слуги Синедріона не змогли схопити Ісуса

124. Садукеї і воскресіння

125. Найбільша заповідь

126. Милосердний самарянин

127. Облудність фарисейського вчення про Месію і Давида

128. Осторога перед фарисеями

129. Один ваш Наставник — Хрестос

130. «Горе вам, фарисеї»

131. Дні й ночі Ісуса

132. Жінка, яку спіймали на перелюбстві

133. Лише правда визволить юдеїв

134. «Диявол ваш батько»

135. «Я сказав: ви боги!»

136. Зцілення сліпонародженого

137. Фарисеї пильно допитують зціленого

138. Храм буде зруйнований

139. Попередження про війну

140. Гнів проти юдейського народу і спустошення Єрусалима

141. Неминучість здійснення пророцтва

142. Первосвященики шукають, як підступом убити Ісуса

143. Марія, сестра Лазарева, помазує Ісуса миром у Витанії

144. Зрадник продає Вчителя за ціною раба

145. Деякі геллени шукають Ісуса

146. Приготування до Переходу

147. Ісус умиває учням ноги і дає їм приклад

148. Ісус дає Юді останній шанс уникнути зради

149. Нова заповідь

150. Таємна вечеря і арійський ритуал побратимства

151. Любов і самовпевненість Петра

152. Калитка, торба і меч

153. Перехід: «Відходжу і до вас повернуся»

154. Молитва в Гетсиманії

155. Ісус відпускає учнів і віддає себе в руки юдеїв

156. Ведуть Ісуса до Анни

157. Допит перед первосвящеником Анною

158. Петро з Іваном проникають до двору Каяфи

159. Петро відрікається і плаче від безсилля

160. Судовий фарс

161. Побиття Ісуса членами Синедріона та їхніми слугами

162. Смертний вирок і видача Ісуса Пилатові

163. Ісус перед Пилатом

164. Ірод також визнає невинність Ісуса і мириться з Пилатом

165. Пилат знову намагається врятувати Ісуса

166. Бичування Ісуса, щоб розжалобити юдеїв

167. Остання спроба Пилата відпустити Ісуса

168. «Кров його на нас і на дітей наших!»

169. Розп'яття на Голготі

170. Напис на таврі

171. Знущаються над розіп'ятим Ісусом

172. «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!»

173. Смерть Ісуса і контрольний удар списом

174. Таємні учні ховають Ісуса у спеціальній гробниці

175. Порожня гробниця і ангел Господній

176. «Сповістіть моїх братів, щоб ішли назад у Галілею»

177. З Єрусалима до Емауса

178. Зіслання Святого Духа на апостолів

179. Ще одна поява учням у Галілеї

180. Пророцтво про майбутнє Церкви

181. Пророцтво про грядущу Церкву

182. Кінцеве засвідчення

11.  Головні висновки

1. Євангеліє написане за життя Ісуса Хреста

2. Євангеліє призначене сучасному кризовому людству

3. Для захищеності від фальсифікацій Євангеліє було розділене на чотири частини

4. Ключем до цілісного розуміння Євангелія є Туринська плащаниця

5. Євангеліє було сфальсифіковане сектою фарисеїв

6. Завдяки подоланню фальсифікації християни здобули досвід розпізнавання добра і зла

7. Два тисячоліття християнство розвивалося на основі фрагментарного розуміння Євангелія

8. Невизначеність християнського вчення дозволила Церкві створити глобальну інфраструктуру

9. Концепція перетворення християнства: пророцтво про Церкву Петра і Церкву Івана

10. Церква Івана здійснить духовну активацію Церкви Петра

11. Центром формування сонячної Церкви Івана є Україна

12. Релігійно-світоглядний прорив започаткує преображення всього людства

12.  Наші завдання

1. Атака і Оборона

2. Арії і Орії

3. Орійська і Арійська церкви

4. Третій Гетьманат

Покажчик основних понять, назв і персоналій




1

 ВСТУП

ТУРИНСЬКА ПЛАЩАНИЦЯ РОЗПОВІДАЄ

ГІПЕРФОТО — ПОСЛАННЯ У МАЙБУТНЄ

ПОПЕРЕДЖЕННЯ І ПРОРОЦТВО

ЗЛОЧИН ФАЛЬСИФІКАЦІЇ БОЖОГО СЛОВА

МЕТАФІЗИЧНІ АРХЕТИПИ

ХАРАКТЕРНИКИ ІВАН І ЯКІВ — СИНИ ГРОМУ

Якщо ідея істинна, то вона належить всім, хто здатний її осягнути. Істинна ідея не може бути «новою», оскільки істина не є продуктом людського розуму. Вона існує незалежно від нас, і все, що ми повинні зробити — це постаратися зрозуміти її.

Рене Генон

1.       Вступ

1. П'ятий елемент

Ідея написання цієї книги народилася внаслідок ознайомлення з найновішими результатами дослідження Туринської плащаниці і прагнення їх раціонального осмислення. Відомостей на цю тему більше ніж достатньо і в друкованих виданнях, і в інтернет-просторі. Згідно з усталеним поглядом, обґрунтованим науково і теологічно, Туринська плащаниця є матеріальним підтвердженням чотирьох канонічних євангелій і джерелом додаткової інформації, яка доповнює ці євангелія, — сьогодні з цим вже неможливо сперечатися. Проте якщо ви спробуєте простежити глибші зв'язки між Чотириєвангелієм[1] і Плащаницею, то постанете перед фактом великої таємниці, яку можна виразити одним «простим» запитанням:

Навіщо Ісуса Хреста[2] загорнули в Плащаницю?

Дивне запитання! — скажуть нам. Невже не зрозуміло — для ритуального поховання. В Євангелії чітко сказано, що після смерті Ісуса Хреста його тіло загорнули в чисте полотно і поклали у нову гробницю, висічену в скелі Йосипом Ариматейським. Для здійснення ритуалу Никодим приніс значну кількість — 100 фунтів, тобто понад 30 літрів! — надзвичайно дорогої запашної рідини з соку смирни і алое, яку зазвичай використовували для бальзамування. Потім Йосип завалив вхід до гробниці величезним каменем. А коли Хрестос воскрес, то поховальне полотно лишилося у гробниці. Послідовники Ісуса Хреста зберегли його до нашого часу — нині воно всесвітньо відоме як Туринська плащаниця, яка є об'єктом поклоніння і наукових досліджень. Хіба не так?

Так. За винятком однієї «дрібнички»: ПОХОВАННЯ ЯК ТАКОГО НЕ БУЛО. І не мало бути. Про це Ісус принаймні 10 разів говорив своїм учням, наприклад: «І почав навчати їх, що Синові людському треба багато страждати, і старші, первосвященики та книжники відкинуть Його і Його уб'ють, і Він по трьох днях воскресне. Він говорив про це відкрито» (Марко 8.31; Матвій 16.21; Лука 9.22)[3]. Зверніть увагу: Він говорив учням про своє триденне воскресіння не «між іншим», а цілеспрямовано НАВЧАВ їх, про що повідомляють всі чотири євангелісти. Іншими словами, згідно з Господнім планом його перебування у гробниці не могло перевищувати трьох діб.

— Але ж Його таки поховали у гробниці?

Йосип Ариматейський її спорудив начебто для себе, але зверніть увагу: «На тому місці, де Його розп'яли, був сад, і в саду — нова гробниця» (Ів 19.41). Тобто гробниця була поряд з місцем розп'яття — Голготою. А тепер поміркуйте: хто захоче влаштувати свій посмертний спочинок поряд з місцем страт і катувань, звідки періодично лунали зойки страждання та прокляття. Висновок: ця «гробниця», розташована у нетиповому для поховань місці, була призначена не для поховання, а для зберігання у недоторканості Ісусового тіла протягом трохи більше однієї доби — від вечора п'ятниці до недільного ранку.

Ще одна важлива деталь: всі євангелісти звертають увагу на те, що вхід до «гробниці» закривав незвично великий камінь. У «Кодексі Бези» (євангельському списку IV ст., що зберігається в Кембриджській бібліотеці), речення «камінь був відвалений, був бо дуже великий» (Мк 16.4), уточнюється: «Камінь, що його не могли відкотити двадцять чоловік». За деякими оцінками, він міг важити приблизно 2 тонни. Отже, випадає так, що без спеціальних технічних засобів «гробницю» неможливо було відкрити, що є нетиповим для такого роду поховальних споруд.

— Як же тоді Йосип спромігся закрити цим каменем вхід до гробниці?

Дослідники повідомляють, що камінь котився по спеціально зробленому похилому жолобу. Спочатку він знаходився на підвищенні і фіксувався клином. Йосип вибив цей клин, камінь під своєю вагою покотився по кам'яному жолобу і наглухо заблокував вхід.

Як бачимо, конструкція «гробниці» дозволяла легко її закрити, проте абсолютно не передбачала можливість її наступного відкривання. Така захищеність «гробниці» потрібна була для гарантованого збереження Ісусового тіла, адже якби ворогам вдалося його викрасти і розчленувати, то Воскресіння стало б фізично неможливим. Згаданий «непідйомний» камінь відкотив воскреслий Хрестос силою своєї віри, спроможної, як Він казав, пересувати гори (Мт 17.20). До речі, наявність нетипової гробниці у нетиповому місці додатково свідчить про те, що Воскресіння було не імпровізацією, а ретельно спланованою акцією.

— Гаразд, гробниця була тимчасовою, але ж ритуальне поховання таки відбулося!

А що ви називаєте ритуальним похованням? Виразні сліди крові на Туринській плащаниці безперечно свідчать, що тіло не було ні набальзамоване, ні навіть обмите. Тільки не кажіть, що в учнів не було часу обмити тіло Господа через наближення юдейської суботи. По-перше, добре відомо, як Хрестос ставився до суботи — він її демонстративно ігнорував. По-друге, Йосип і Никодим за бажання могли б обмити тіло за кілька хвилин.

— Тоді навіщо Никодим приніс так багато бальзамічної рідини?

Дослідження Туринської плащаниці показали, що вона була просякнута розчином алое і смирни. Велика кількість рідини (нагадаємо — понад 30 літрів) потрібна була саме для того, щоб повністю занурити у неї цю коштовну льняну тканину площею майже 5 квадратних метрів. Потім Плащаницю, з якої стікала запашна рідина, поклали на камінь. На одну половину тканини поклали Ісусове тіло (головою до центру полотна), яке накрили другою половиною. Погляньте на зображення Плащаниці: на одній її половині зафіксувалося зображення тіла спереду, на другій — зі спини.

Ну то як, тепер збагнули, навіщо була потрібна просякнута запашною рідиною Плащаниця?

— Може, щоб якось допомогти Ісусові воскреснути?

Нелогічно. Судіть самі: воскресінню підлягало цілком мертве тіло, до того ж спотворене жорстоким бичуванням і розп'яттям. Під кінець римський воїн завдав уже мертвому тілу стандартний «контрольний удар» через правий бік у серце, щоб гарантувати смерть (Ів 19.34). Очевидним є те, що після цього Ісусове тіло було абсолютно несумісним із життям, і цьому твердому фактові не могли зарадити жодні обмивання чи бальзамування.  

Ну добре, ще одна підказка. Церковна влада спочатку поставилася до Плащаниці стримано, оскільки допускала, що це картина живописця, яка не має жодної художньої цінності. На шматку полотна розміром 436 на 110 см (вісім на два ліктя) було видно лише темні плями, що неясно позначали риси якогось обличчя і силует тіла. Ісусове зображення на Плащаниці було виявлене лише у 1898 році завдяки відкриттю археолога і фотографа-любителя Секондо Піо. Він сфотографував полотно і, поглянувши на негативну фотопластину, був глибоко вражений — на ній проявилося позитивне зображення, що на диво нагадувало історичні ікони Ісуса Хреста. Наприклад, воно ПОВНІСТЮ збігається із зображенням славетної ікони Хреста-Пантократора з монастиря Святої Катерини (Синай, 550 р.). Наступний науковий аналіз показав, що Плащаниця є не витвором мистецтва, а природним відбитком, що утворився в незрозумілий спосіб у вигляді негатива.

— Дивно, що Хрестове зображення на Плащаниці визнали лише через 2 тисячоліття після його утворення.

А інакше й не могло бути, оскільки для зрозуміння сутності Плащаниці людям потрібно було володіти технологіями цифрової обробки і розпізнавання зображень, комп'ютерного сканування рентгенівським і ультрафіолетовим промінням, мікрофотографії в поляризованому світлі, тонкого хімічного і радіоактивного аналізу, аналізу ДНК і багатьма іншими. Без усього цього походження Плащаниці й досі залишалося б під сумнівом.

Наприклад, порівняно недавно вчені виявили на Плащаниці зображення монет, які були покладені на очі померлого Ісуса. Точно з'ясовано, що це відома нумізматам «лепта Пилата» — найдрібніша мідна монета, яка була викарбувана Понтієм Пилатом у 29/30 році н. е. На монеті напис: TIBERIOU СAICAROC — «Тиберій імператор». Це, до речі, ще одна нетипова «випадковість». Йосип Ариматейський був «заможним чоловіком» (Мт 27.57), а про фінансові можливості Никодима свідчить неймовірно велика кількість принесеної ним рідини для бальзамування (Ів 19.39). Обидва вони були таємними учнями Хрестовими (Ів 19.38—39), тож могли з поваги до свого Вчителя використати золоті або принаймні срібні монети. Проте вони використали саме «лепту Пилата», оскільки в інформаційному плані вона була найціннішою: точно вказувала на час події — не раніше 29 року н. е., а також місце — підвладну Пилатові територію Юдеї та Самарії.

— І що все це означає?

Те, що Туринська плащаниця — це Хрестове послання СУЧАСНОМУ поколінню людей. Послання, яке безперечно підтверджує істинність Євангелія. ЦЕ ЗВЕРНЕННЯ ВТІЛЕНОГО СИНА БОЖОГО ПЕРСОНАЛЬНО ДО КОЖНОГО З НАС.

Плащаниця — це фотографія Хрестового тіла У МОМЕНТ ЙОГО ВОСКРЕСІННЯ — із залишками його крові, рослинного пилку Палестини і навіть єрусалимського ґрунту. Ось чому Хрестове тіло не обмивали! Полотно Плащаниці було застосоване як «фотопластина», на якій точно зафіксована реальність двохтисячолітньої давності. А величезна кількість бальзамічної рідини повинна була захистити цю гіперфотографію від шкідливого впливу мікроорганізмів та інших подібних загроз.

Зверніть також увагу на положення рук Ісуса. Вони не покладені на груди або живіт, як зазвичай ховають померлих, а закривають низ живота — типова сором'язлива поза оголеного чоловіка. Це ще один доказ, що до фотографії ретельно підготувалися і продумали все: просякнуте захисною рідиною полотно («фотопластина»), тіло у відповідній позі, монета з інформацією про час і місце події.

— А чим обґрунтоване твердження, що на Плащаниці зображено саме момент воскресіння?

Дослідники з'ясували, що зображення утворилося лише на внутрішній стороні тканини — внаслідок спалаху невідомої людям енергії, що тривав мільйонні частки секунди. Вона не пропалила полотно наскрізь, а лише трохи обпалила волокна з внутрішньої сторони — на глибину всього кілька мікронів, надавши їм при цьому золотистого забарвлення. Учені стверджують, що через 30—40 годин після смерті Ісуса його плоть незбагненним чином трансформувалася і легко пройшла крізь тканину, яка присохла до тіла разом зі згустками крові (кожний знає, що значить відірвати пов'язку від рани із засохлою кров'ю). Саме цей момент і зафіксовано на Плащаниці — коли тіло протягом якоїсь миті перетворилося на енергетичний потік. Отим-то рельєфні зображення на верхньому і нижньому відбитку однаково чіткі, виразні, чисті — неначе тіло стало невагомим, інакше спинні м'язи виглядали б сплющеними під впливом земного тяжіння.

Навіть з цього, дуже скороченого викладення відомостей про Плащаницю випливає, що вона не лише підтверджує Чотириєвангеліє, але й доповнює його, проливаючи світло на деякі незрозумілі місця. Більше того, акцентуючи нашу увагу на феномені воскресіння, Плащаниця ставить перед нами ЗАВДАННЯ якомога активніше досліджувати приховані боголюдські можливості людини, продемонстровані Ісусом Хрестом. Через усе це в науковому світі Туринську плащаницю нерідко називають П'ятим Євангелієм, яке органічно доповнює чотири євангелія Доброї Новини.

— Виходить, що тільки сучасна технологічна цивілізація здатна сприйняти Євангеліє як цілісність?

 Справді, адже Чотириєвангеліє і Плащаниця разом творять цілісну інформаційну систему — Євангеліє Ісуса Хреста, причому Плащаниця є не лише його матеріальним підтвердженням, але й ключем до його розуміння. Більше того, вона об'єднує в цілісність віру, науку, мистецтво і фізичну досконалість:

1) віру, бо Хрестос воскрес силою своєї віри (як вищого прояву волі) і віри в Бога-Отця — Творця Всесвіту, Вишнього і Святого;

2) мистецтво, бо Плащаниця була задумана як мистецьке фото, зроблене Хрестом і його асистентами Йосипом та Никодимом і відправлене на два тисячоліття в майбутнє для сприйняття сучасним людством і його оновлення;

3) науку, бо визнання автентичності і нерукотворності Плащаниці відбулося передусім зусиллями науковців за допомогою логіко-раціонального мислення і високих технологій;

4) фізичну досконалість, оскільки продемонстроване Ісусом Хрестом поєднання божественного і тілесного вимагає високих психофізичних параметрів — чистої потужної психіки і здорового сильного тіла.

Згадані чотири складові є чотирма опорами істинної Релігії (від «ре-лига» — відновлення зв'язку) — живого потоку Культури (Традиції) задля поєднання в гармонійну цілісність чотирьох складових людини — божественного ядра, духу, психіки (душі) і плоті.

— Чи не означає це, що сучасне людство є адресатом не лише Плащаниці, але й Чотириєвангелія?

Саме так. Це нагадує ситуацію, якби першокласникам принесли підручник для старшого класу. З кожним роком вони розкриватимуть в ньому фрагменти нових знань, але осягнуть їх у цілісності лише тоді, коли будуть до цього готові. Так само і з Євангелієм, адже якщо Плащаниця, будучи ключем до Євангелія, адресована сучасній людині, то і Чотириєвангеліє призначене сучасній цивілізації, хоча користь від нього отримали всі попередні покоління — тією мірою, якою змогли його осягнути.

— Наскільки суттєво сучасне усвідомлення Євангелія може відрізнятися від його усвідомлення в «молодших класах» хрестиянства?

Характерною особливістю «молодших класів» є дитяча довірливість і нерозуміння існування в цьому світі організованої, системної брехні, звідси — некритичність сприйняття неправдивої інформації і вразливість щодо фальсифікацій.

Про те, що раннє хрестиянство неминуче стане жертвою диявольської брехні, Ісус знав від самого початку, тому й лишив нам пророцтво у формі притчі про пшеницю і кукіль, яка є для нас попередженням і завданням. Вона виглядає так:

«Ще одну притчу подав Він їм, кажучи: Царство Боже подібне до чоловіка, що був посіяв добре зерно на своїм полі. Та коли люди спали, прийшов його ворог і посіяв кукіль поміж пшеницю й пішов. Коли виросло збіжжя і вигнало колосся, тоді й кукіль появився. Прийшли слуги господаря і кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі. Звідки взявся кукіль? Він відповів їм: Ворог-чоловік зробив це. Слуги йому кажуть: Хочеш, ми підемо його виполемо? Ні! — каже, щоб, виполюючи кукіль, ви часом не вирвали разом з ним пшениці. Лишіть, нехай росте до жнив одне й друге разом. А під час жнив я женцям скажу: зберіть перше кукіль та зв'яжіть його у снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню» (Мт 13.24—30).

— У чому ж полягають попередження і завдання, записані у цій притчі?

Попередження в тому, що з самого початку проповіді Євангелія (як тільки «чоловік посіяв добре зерно») з'явиться організація людей («ворог-чоловік»), яка у пшеницю Божого слова таємно («коли люди спали», уночі) посіє брехню («кукіль», тобто бур'ян). Хрестові послідовники мають бути готовими до того, що отруйні плоди цього бур'яну вставок і фальсифікацій проявляться не відразу. Але навіть коли люди їх побачать, то спочатку не матимуть можливості надійно відрізнити правду від брехні. Проте настане час Жнив, коли за Божим наказом хрестияни очистять Євангеліє від ворожих вставок, відкриють для себе істинні знання і розчистять собі шлях до Царства Божого. Це і є тим завданням, яке Ісус Хрестос поставив майбутнім поколінням людей. Прочитання сучасним людством послання Туринської плащаниці вказує на те, що Жнива Господні почалися, а ми є женцями на Його ниві. Але перед тим, як почати Божу справу відділення пшениці від куколю, необхідно вияснити особистість «ворога-чоловіка», обставини і спосіб здійснення ним інформаційного злочину, його мотивацію і подальші спроби приховати сліди своєї ганебної справи.

2. Історія інформаційного злочину

В євангельські часи Єрусалим був центром паломництва, який притягував до себе велику кількість людей, особливо на релігійні свята. Юдейська владна верхівка, об'єднана в Синедріон (головний орган юдейського самовряду­вання), створила своєрідну релігійну монополію, оскільки категорично стверджувала, що справжне очищення людини може здійснюватися лише в Єрусалимському храмі. Відомо, що саме на цій основі виникла гостра ворожнеча між юдеями і самарянами, які стверджували, що у них в Самарії є свої святі місця, нічим не гірші, ніж у юдеїв.

— Але чому юдейська верхівка так наполягала на релігійній унікальності Єрусалима?

Відповідь на диво проста: бо це давало владу над свідомістю людей і чималі прибутки. Наприклад, прочани були зобов'язані здійснювати щедрі пожертви на Храм. Більше того, грошові пожертви можна було робити лише внутрішніми, срібними «храмовими грошима», які обмінювалися за тим курсом, який установлювало саме ж керівництво Храму (отим то у ньому було так багато обмінних пунктів валюти). Так само безпосередньо в Храмі, як повідомляє Євангеліє, можна було придбати жертовних волів, овець і голубів (Ів 2.14). Окрім того, в Єрусалимі функціонувала прибуткова інфраструктура, що обслуговувала маси прочан, пропонуючи їм житло, харчування, сувеніри, послуги і багато іншого. В основу бурхливої діяльності єрусалимського бізнес-центру було покладено псевдорелігійну монополію, яка трималася на ретельно культивованих уявленнях про унікальність Єрусалимського храму. Якщо говорити сучасною мовою, то ритуальне очищення в Храмі було оголошено «канонічним», натомість всі інші релігійні центри трактувалися як неправильні, несправжні та неблагодатні, одне слово — «неканонічні».

І ось у цей час з'являється Іван Предтеча, який здійснює очищення людей шляхом ритуального омивання в Йордані — приблизно в 30 км від Єрусалима на місці переправи (броду) через річку поблизу поселення Витавара, яке помилково називають Витанією Зайорданською. Ця територія разом з долиною Йордана політично належала до Переї і була підвладна тетрархові Галілеї Іроду Антипі. А тепер уявіть собі: Іван здійснює ритуал очищення (оновлення, покаяння) безкоштовно, його проповідь сильна і щира, до нього йдуть тисячі прочан з усього навколишнього краю. Відповідно, відчутно зменшується потік прочан і грошей до Єрусалима. Синедріон негайно реагує: спочатку до Івана приходять фарисеї-вивідувачі: «Юдеї з Єрусалима були до нього послали священиків і левітів, спитати його: хто ти? …Були ж посланці з фарисеїв» (Ів 1.19—28). На Івана чиниться тиск, тож він перебирається подалі від Єрусалима і здійснює проповідь та очищення-омивання на території Десятимістя, в Еноні, що неподалік Скіфополя: «Іван теж омивав — в Еноні біля Салима. І приходили туди і омивалися. Ще бо не вкинули були Івана у темницю. І от знялася суперечка між учнями Івана та юдеями про очищення» (Ів 3.23—25). Очевидно, що згадані юдеї прийшли до Івана не для покаяння, а для нападок щодо «неканонічності» його очищення, звідси й «суперечка про очищення» (неможливо уявити, щоб люди, які щиро прийшли до Івана очищатися, затіяли з ним про це суперечку). Врешті-решт Івана ув'язнили (Мт 4.12) і умертвили. Його вбивць назвав Ісус Хрестос — це ті ж самі, які потім вбили втіленого Сина Божого, тобто первосвященики і фарисеї: «Він відповів їм: Ілля приходить й підготовлює все. Але я вам кажу, що Ілля вже прийшов був, та вони його не пізнали і вчинили над ним сваволю. Так і Син людський має від них постраждати. І зрозуміли тоді учні, що Він їм говорив про Івана Омивателя» (Мт 17.11—13)[4].

Після ув'язнення Івана Предтечі Ісус Хрестос негайно висвячує 12 апостолів і починає масовану проповідь, що супроводжується великою кількістю зцілень та інших чудес. За Ним постійно слідують багатотисячні натовпи, що прагнуть Слова Божого і зцілень: наприклад, євангелія повідомляють про те, як Хрестос з апостолами нагодував натовпи з п'яти і чотирьох тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей.

Очевидно, що з цієї причини людський і грошовий потік до Єрусалима дедалі скорочується — люди йдуть за Ісусом, який дає їм реальне духовне і фізичне зцілення, розкриваючи при цьому лицемірство єрусалимської верхівки. Остаточний удар по її «канонічності» здійснюється в самому Єрусалимі, коли Хрестос виганяє з Храму продавців і міняйлів зі словами: «Візьміть геть оце звідси і не робіть дому Божого торговельним домом» (Ів 2.16), «Написано: дім мій — дім молитви, а ви з нього зробили печеру розбійників» (Лк 19.46). Тобто те, що єрусалимська верхівка пропагувала як унікальний осередок святості, Хрестос назвав справжнім іменем — «печера розбійників». Це викликало люту ненависть первосвящеників і фарисеїв, та вони нічого з Ним не могли зробити — Він щодня приходив до Храму, де проповідував Слово Боже і зцілював людей: «За дня Ісус навчав у храмі, а по ночах виходив і перебував на горі, що зветься Оливною. Зранку ж увесь народ приходив до Нього в храм, щоб слухати Його» (Лк 21.37—38). Факт величезної кількості зцілень безперечно засвідчував істинність Хрестової проповіді, адже найголовніший критерій істини — це добрі плоди.

Ситуація максимально загострилася через те, що наближався Пейсах — найбільше юдейське свято, на яке мали прийти десятки тисяч прочан. Хоча рішення про вбивство Ісуса було прийняте ще до Його приходу в Єрусалим, тепер первосвященикам треба діяти швидко і рішуче. Тож напередодні Пейсаху вони поквапливо здійснюють схоплення, засудження і страту Ісуса Хреста.

Здавалося б, після цього діяльність псевдорелігійного бізнес-центру успішно відновлено і можна заспокоїтись. Але Хрестос воскресає, і проповідь Доброї Новини продовжується з іще більшою силою, у ще більших масштабах. Водночас Боже слово поширюється не лише усно, але й письмово — звідкись взялися чотири літературно довершені тексти — євангелія, що розповідають про вчення і діяння Хреста, ці тексти читаються, переписуються і масово поширюються.

Єрусалимська верхівка зрозуміла, що зупинити новий релігійно-світоглядний рух неможливо, так само неможливо зупинити і поширення євангелій: вилучати їх було надзвичайно важко через все зростаючу кількість рукописних копій, а критикувати — безглуздо, оскільки критика з уст первосвящеників і фарисеїв буде лише підігрівати інтерес до Доброї Новини.

Але «якщо рух не можна зупинити, то його треба очолити» — для цього в Єрусалимі була створена юдохрістиянська секта, спонсорована Синедріоном. Юдохрістияни представляли Ісуса Хреста як пророкованого юдейського Месію, який начебто прийшов до свого обраного народу, але юдеї, мовляв, Його не впізнали і не прийняли, натомість прийняли «язичники», тобто неєвреї.

Широке просування такої «інтерпретації» подій було неможливим через наявність чотирьох євангелій, які стверджували абсолютно іншу версію втілення, діянь і воскресіння Сина Божого. Люди переписували євангелія і трепетно ставилися до кожної букви Святого Письма, тому просто взяти і спотворити його було надзвичайно важко — і це добре розуміли вороги Хрестові. Вони усвідомлювали, що поширення ними нових, відмінних від оригіналів текстів нічого не дасть, адже підробки будуть звірені з правдивими оригіналами та ідентифіковані як фальшивки. Так само неефективно було б поширювати «обрізані» варіанти євангелій, тобто з видаленими ключовими ідеями: в цьому випадку їх би просто звірили з повними версіями і додали відсутні фрагменти.

Існував лише один спосіб зупинити Добру Новину — заглушити її. Тому єрусалимська верхівка ухвалила таємне рішення створити і масово розтиражувати «доповнене» видання, — мовляв, всі інші версії є неповними. Розрахунок був простий: якщо до рук читача потраплять два тексти євангелія — коротший оригінал і довший фальсифікат, то цей читач вирішить, що в коротшому варіанті з якихось причин втрачена частина інформації, тому постарається доповнити цей оригінал відсутніми в ньому фальшивими фрагментами. А для того, щоб ширший варіант був сприйнятий з довірою, він повинен був уміщувати в собі оригінальний текст з мінімальними спотвореннями.

Рішення про видання «повних версій» чотирьох євангелій було реалізоване негайно, з великою енергією і рішучістю — так, як це буває при реалізації важливих державних рішень. Тексти з численними вставками тиражувалися і просувалися, натомість первинні тексти доповнювалися при переписуванні, вилучалися як «неповні» і обмінювалися на «нові, справжні та повновартісні».

Можна чітко визначити час здійснення цієї найбільшої в історії людства містифікації — вона відбулася від моменту виходу в світ Чоти­риєвангелія (30-ті роки) до руйнування Єрусалима, тобто до 70 року н. е. Річ у тім, що євангелія подають пророцтво Ісуса Хреста про руйнування Єрусалима і Храму (Мт 24.1—35, Мк 13.1—31, Лк 21.5—33). З погляду правовірного юдея ця подія була рівнозначна вселенській катастрофі і кінцю світа, тому в ці Хрестові пророцтва було вставлено такі пассажі, як «негайно по тих днях скорботних сонце затьмиться, місяць не дасть більше свого блиску, зорі падатимуть з неба і захитаються небесні сили» (Мт 24.29), «дні ті будуть таким лихом, якого не було від початку світу, який Бог сотворив, аж понині, і ніколи більше не буде. І якби Господь не вкоротив тих днів, ніхто б не врятувався» (Мк 13.19—20), «будуть великі землетруси, по різних місцях будуть пошесті й голод, жахливі явища, і з неба великі знаки будуть» (Лк 21.11). Добре відомо, що при руйнуванні Єрусалима не було ні «великих землетрусів», ні «знаків з неба», зорі не падали і сили небесні не хиталися. Тож якби фальсифікація євангелій здійснювалася після руйнування Єрусалима, то до них би не потрапили такого роду катастрофічні фантазії.

Таким чином, фальсифікація євангелій відбулася фактично відразу ж після того, як вони почали масово поширюватися. Все сталося так, як передбачив Ісус Хрестос у притчі про пшеницю і кукіль.

3. Церква і євангельські тексти

Проблема вставок усвідомлювалася Хрестовою Церквою з перших віків свого існування, що відбилося в назвах наявних у неї євангельських текстів: «Євангеліє за Матвієм» (тобто на основі «Євангелія Матвія»), «Євангеліє за Марком» і так далі. Церква знала, що має справу не з оригіналами євангелій, а з доповненими і переробленими копіями.

Як повідомляє одне з найавторитетніших джерел — «Тлумачна Біблія» з коментарями під редакцією професора Олександра Павловича Лопухіна[5], оригінали всіх новозавітних книг загинули, проте з них були зняті копії. Найважливіші рукописи (Синайський, Александрійський, Ватиканський кодекси та інші) датуються 4—5 ст. н. е. «Важливість новозавітного тексту, його переписування для застосування в церквах та інтерес читачів до його змісту були причиною того, що в давні часи багато що в цьому тексті змінювалося, на що скаржились у свій час, наприклад, Діонісій Корінфський, св. Іриней, Климент Александрійський та інші. Зміни вносилися до тексту і навмисно, і ненароком... Таким чином, текст новозавітний міг би дуже рано, ще протягом 2—4 століть, бути цілком зіпсованим, якби Церква не подбала про його збереження... Особливо старанно займався відновленням правильного тексту Оріген[6], а після нього — його учні Пієрій і Памфил» (с. 560).

Сучасна біблійна наука доводить необхідність здійснювати аналіз давніх рукописних текстів як за зовнішніми ознаками (датування, ареал поширення тощо), так і за внутрішніми (особливості мови автора, логічність викладу). Корисно навести деякі правила критики тексту, — продовжує «Тлумачна Біблія», — випрацювані західною біблійною наукою, наприклад:

1. Коротший виклад є первиннішим, ніж розлогіший, оскільки давній переписувач навряд чи насмілився б його скорочувати.

2. Важче прочитання вважається древнішим, ніж легше (переписувачі намагалися спростити текст).

3. Фрагменти, що не мають сенсу, треба відхиляти, хоча б за ними і стояли інші рукописи. Тут маються на увазі думки, які виразно суперечать іншим думкам автора і спрямованості всієї його праці[7].

Для пояснення незрозумілих місць «Тлумачна Біблія» рекомендує користуватися церковним переданням, як воно дається в тлумаченнях Отців та вчителів Церкви. Проте передання не розв'язує всіх проблем, про що недвозначно висловився ігумен Веніамін Новік: «Було б великою методологічною помилкою робити висновок про богословську повноту у творах святих Отців, яка нібито містить усі відповіді на всі можливі запитання, включно з майбутніми»[8].

Таким чином, православна «Тлумачна Біблія» вказує на наявність в євангельських текстах як ненавмисних перекручень, так і зловмисних вставок. Подібне ставлення знаходимо в інших дослідженнях Євангелія, серед яких ще одне авторитетне джерело — католицький «Новий Завіт з коментарем» під ред. о. доктора Мирослава-Івана кардинала Любачівського (Львів: Стрім, 1994). Як православні, так і католицькі дослідники сходяться на тому, що сучасний текст Євангелія містить як незначні перекручення, так і великі вставки. Показовим прикладом є великий заключний фрагмент Євангелія від Марка 16.9—20. Як повідомляє «Новий Завіт з коментарем», «цього розділу немає між найдавнішими текстами. Він є зведенням, яке виникло у 2 сторіччі з інших Євангелій, переданих описів про появи і повчання Воскреслого. У старому латинському рукописі замість нього знаходиться наступне доповнення: і вони звістили все, що їм було доручено, для оточення Петра. Опісля Ісус сам переслав через них від сходу аж до заходу непроминаючу вістку про вічне спасіння. Амінь. Деякі тексти мають також обидва доповнення» (с. 143). Про це ж саме читаємо в «Тлумачній Біблії»: «Євсевій Кесарійський говорить, що Євангеліє від Марка у майже всіх списках закінчувалось 16.8. Майже те ж саме свідчать блаженний Ієронім, Григорій Нісський та деякі інші» (с. 762). Водночас «Тлумачна Біблія» наводить аргументи на користь автентичності Мк 16.9—20 (там же).

Таким чином, Церква усвідомлює наявність проблеми і продовжує дослідження задля виявлення первинних текстів Євангелія і очищення їх від «куколю». Останнім часом велику допомогу у цій святій праці надають комп'ютерні технології, зокрема, можливість швидкого пошуку інформації через Інтернет. Створені спеціальні програми для аналізу Святого Письма, переведені в електронну форму різні варіанти перекладів Євангелія, розроблені комп'ютерні словники давньогрецької (гелленської) мови. Наприклад, велику допомогу дослідникам надає видана на лазерному диску електронна християнська бібліотека «Бібліологія 1.0», створена за участю Одеської богословської семінарії. Цей збірник містить сучасні переклади Біблії, гелленські тексти Нового Завіту, біблійну енциклопедію Брокгауза, бібліознавчі коментарі, підручники, проповіді, давньогрецько-російський електронний словник Дворецького, довідкові матеріали та багато іншого. Завдяки такого роду інтелектуально-технологічній підтримці сучасні дослідники Святого Письма володіють набагато більшими можливостями в порівнянні зі своїми попередниками 20 століття, не кажучи вже про дослідників Середньовіччя чи перших віків християнства.

Застосування цього нового дослідницького інструментарію закономірно приводить до нових відкриттів, в чому ми незабаром зможемо наочно переконатися. Проте технології — не єдиний чинник, що відкриває перед нами нові перспективи пізнання і застосування Хрестового вчення. Не менш важливими для дослідників є значно краще, ніж у недалекому минулому, розуміння історичного контексту євангельських подій, а також застосування психоінформаційного підходу до аналізу як людських стосунків, так і цивілізаційних процесів.

Нагадаємо, що психоінформатика — це синтетична наукова дисципліна, яка досліджує народження, розвиток, перетворення і взаємодію психоінформаційних систем — людей, організацій, народів, рас. Визначальною особливістю таких систем є інформаційна взаємодія з навколишнім світом (інформаційний метаболізм) і наявність психіки (душі). Головними чинниками ефективності психоінформатики є системний підхід (зокрема, опора на системні принципи), наявність чіткої типології психоінформаційних систем та засобів моделювання їхньої взаємодії. Це дозволяє прогнозувати розвиток і взаємодію систем, зокрема, виявляти потенційно сумісні чи конфліктні системи. Основи психоінформатики викладені в спеціальній літературі[9], а її прикладні аспекти (персональна сумісність, гармонійне подружжя, профорієнтація) розглядаються на інтернет-сайті «Народний Оглядач» http://observer.sd.org.ua в рубриці «Клуб знайомств Перехід-IV». Тому в цій книзі ми обмежимось викладом лише деяких відкриттів, що здійснені за допомогою психоінформатики і мають прямий стосунок до дослідження Слова Божого.

4. Метафізичні архетипи

Почнемо з того, що системоутворюючим ядром для будь-якої світоглядної системи чи ідеології є один з чотирьох метафізичних архетипів. Ці архетипи рідко виявляються у житті в чистому вигляді (зазвичай маємо їх поєднання у різних пропорціях), проте кожен з них завжди прагне до повного, одноосібного домінування в індивідуальній чи масовій свідомості.

1.4.1. Архетип «Біоробот»

Згідно з цим архетипом, існує Бог-Отець, який створив Всесвіт і людину. Людина як творіння Боже носить на собі Його відбиток, проте між нею і Творцем існує така ж сама прірва, як між людиною і, скажімо, створеним нею роботом. Людина від самого початку є грішною істотою, вигнаною з Раю. Вона цілком залежить від Творця і сама не здатна до повноцінних актів творчості. Смерть такого біоробота означає завершення його існування, а післясмертне життя біоробота можливе лише в сенсі продовження генетичної лінії його нащадками. Через це головною цінністю людини є її земне життя, що продовжується в земному житті її нащадків.

 Найпослідовніше цей архетип реалізовано в юдаїзмі, звідки він був імплантований у раннє хрестиянство і, вірогідно, вже з 2 ст. н. е. почав у ньому домінувати як юдохрістиянство, фактично — юдохрістиянська єресь. Прийняття світоглядної бази, ґрунтованої на цьому архетипі, логічно призвело до проникнення у хрестиянство різноманітних відкритих і прихо­ваних єресей «юдействуючих», в тому числі уявлення про «страх Божий» і людину як «раба Божого», а також доволі похмурого світогляду. Останнє викликане тим, що, згідно з юдейською метафізикою, світ був створений після того, як його покинув Творець[10]. Зрозуміло, все це абсолютно суперечить сонячному духу та букві Євангелія.

Архетип «Біоробот» найбільше відповідає психологічному стану дитинства, в якому до кінця життя перебуває більшість людей. Саме для таких несамостійних «дітей» властива гостра потреба в зовнішньому керуванні. Носій цього архетипу відчуває головну відповідальність не перед собою чи іншими людьми (такими самими «біороботами» чи «дітьми»), а перед зовнішнім Творцем («дорослим», який може нагородити або покарати) або Його представником — царем, імператором.

Архетип «Біоробот» завдяки своєму стабілізуючому впливу на суспільство є дуже зручним для ідейного контролю­вання людських мас на великих територіях. Тому юдохрістиянство було сприйняте Візантійською імперією, а пізніше було частково імплантоване нею в масову свідомість Київської Русі. Звідти воно потрапило до Російської імперії, де було гідно оцінене державою і стало домінуючим.

1.4.2. Архетип «Надлюдина»

Згідно з ним, кожна людина є втіленим Богом, поза нею Бога немає. Отже — немає зовнішніх етичних обмежень. За свою поведінку носій «надлюдського архетипу» відповідає в першу чергу перед самим собою, у другу чергу — перед іншими «надлюдьми». Все залежить лише від «надлюдини», а навколишній світ є наче продовженням її тіла, отже — Раєм. Всіляке відхилення від райського стану є тимчасовим явищем, яке потребує негайного виправлення. Формою самоорганізації спільноти з таким світоглядом є монархія на чолі з «божественним правителем» (імператором, фюрером, царем). Він є правителем «сакрального космосу» («Священної Імперії», «Тисячолітнього Райху», «Царства Божого на Землі»), котрий потребує просторового розширення, імперської експансії.

Домінування цього метафізичного архетипу проявилося у хрестових походах 11—13 ст., які втілили релігійну потребу розширення сформованого у Західній Європі т. зв. «Християнського миру» (Pax Christi) на чолі з Римським папою і впорядкування навколишнього світу. В Україні цей архетип, можливо, почав реалізовуватися з реформами Володимира, проте він швидко був погашений інформаційною агресією з боку Візантії, коли вмираюча імперія спромоглася просунути на нашу землю різновид християнства, отруєного юдохрістиянською єрессю, плоди якого дають себе знати до сьогоднішнього дня.

Архетип «Надлюдина» відповідає психологічному стану підлітка з його максималізмом і прагненням до збивання у тісно згуртовані, жорстко організовані групи. Цей архетип є діаметральною протилежністю і радикальним запереченням архетипу «Біоробот». Можна сказати, що «надлюдський» світогляд з його гординею є гострою реакцією на розбалансування, викликане домінуванням світогляду «рабів Божих», пристрасним бажанням «підлітка» якнайскоріше «вистрибнути з дитячих штанців», позбавитися опікування «дорослих» і самому стати «дорослим». Додамо, що у 20 столітті надлюдський архетип найяскравіше виявився у нестримному динамізмі націонал-соціалістичної Німеччини.

1.4.3. Архетип «Матерія»

Згідно з ним, Бога немає, а всесвіт і людина є продуктами еволюції матерії. Ця матерія має чарівну здатність саморозвиватися, тому цей архетип знаходить своє вираження як у відвертому атеїзмі («Бога немає!»), так і в туманному пантеїзмі («Всесвіт — це Бог!»), різновидами якого є буддизм, а також сучасний космізм з його обожненням матерії. Оскільки матерія розвивається сама, то «прогресивно мислячій людині» треба лише прибрати перепони для її вільного еволюційного розвитку, якщо необхідно — то і найрадикальнішими засобами. Тим паче, що природа для носія матеріалістичного світогляду є не храмом, а майстернею, в якій можна робити що завгодно.

Домінування цього світоглядного архетипу заперечує будь-яку природну ієрархію, тож його соціально-політична реалізація тяжіє до відвертої чи прихованої атеїстичної диктатури: від комуністичного тоталітаризму до тоталіта­ризму «суспільства споживання» на кшталт сучасних США. Послідовний матеріаліст не має жодних моральних обмежень — ні зовнішніх, ні внутрішніх, а тому перебуває у стані цілковитої безвідповідальності.

Архетип «Матерія» відповідає психологічному стану внутрішньої кризи і спустошення («темна ніч душі»), за яким настає або руйнування особистості, або її преображення. Цей архетип є тотальним запереченням як архетипу «Біоробот», так і архетипу «Надлюдина». Нинішня глобальна криза спричинена тим, що попри всю зовнішню релігійність сучасної цивілізації в ній домінує матеріалістичний архетип, звідси — стан духовного спустошення, «мерзота запустіння».

1.4.4. Архетип «Боголюдина»

Згідно з цим архетипом, є Бог-Отець — Творець Неба і Землі, Вишній і Святий[11]. Він є соборною особистістю, тобто колективним організмом, що складається з божественних істот: «Я сказав: ви боги» (Ів 10.34). Ці божественні сутності перебувають одна з одною в стані гармонії і любові: «Бог є любов» (Перше послання Івана 4.8). Частина цих сутностей «одягнула» духовну оболонку і, втілившись у фізичному світі, стала людьми. Тобто людина має чотири складові: плоть, психіку (душу), дух і божественне ядро. Відповідно людина має свідомість земну (завдяки психіці), духовну і божественну. Пізнання людиною своєї духовної і божественної природи дозволяє їй долучитися до щастя і сили Бога-Отця, що виражається в оволодінні ВІРОЮ — найпотужнішою силою у Всесвіті: «Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: Перейди звідси туди, то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого» (Мт 17.20).

Як ми вже показали, три описані вище метафізичні системи — «Біоробот», «Надлюдина», «Матерія» — взаємозаперечують і взаємопоборюють одна одну. Суперечність між ними знімається з виходом у надсистему — до архетипу «Боголюдина», який визнає часткову слушність кожної з трьох систем і розставляє їх на свої місця, адже:

§  Психофізичну оболонку як людини, так і тварини справді можна розглядати як біоробота, керованого земною свідо­містю — психікою (подібно до механічного робота, керованого комп'ютерною програмою). Проте людина принципово відрізняється від тварини тим, що людина керується «оператором» — втіленою духовно-божественною особистістю.

§  Людина справді є втіленою божественною особистістю і за достатнього рівня розвитку може усвідомити свою божественність — за прикладом Ісуса Хреста. Проте її внутрішній «божественний оператор» є частинкою соборної особистості всемо­гутнього Творця. Тому чим сильніший зв'язок людини з Творцем, тим більша її земна могутність. Згідно з цим архетипом людина є відповідальною не лише перед собою і людьми, а й перед Творцем, який за необхідності може втручатися в «природний» розвиток земного світу.

§  Матерія справді є чарівною, а Всесвіт є живим організмом, але лише тому, що таким його створив Бог-Отець. Цей Всесвіт еволюціонує, але лише тому, що у ньому активно працюють ангели на небесах і люди на землі, які разом впорядковують Всесвіт і спільно борються з силами зла та хаосу.

Найяскравішим виявом боголюдського архетипу був період земного життя Ісуса Хреста і діяльність його апостолів з їхньою здатністю до цілительства та чудотворення. Часткове відновлення боголюдського архетипу також зустрічаємо у першій половині існування Запорізької Січі як православного військово-черне­чого ордену з хрестиянською магією[12] козаків-характерників.

Архетип «Боголюдина» відповідає психологічному стану такої особистості, яка подолала внутрішню кризу і стала «дорослою», позбавилася страху і відчула себе втіленою божественною істотою, відповідальною перед Творцем та людьми — померлими, живими і ненародженими.

— Що спільного між апостолами і козаками-характерниками?

Головна подібність — це досягнення стану гармонійного поєднання божественного і людського. Чим більше людина усвідомлює себе втіленою духовною і божественною сутністю, тим більше в ній розкриваються боголюдські потенції, проявами яких є ясне мислення, радісне світосприйняття, любов, безстрашність, незламна воля, вміння читати думки, керувати стихіями, зцілювати людей.

5. Воанергес — Сини грому

Те, що козаки-характерники володіли екстрасен­сорним впливом, є загальновідомим фактом. Ще потужнішими можливостями володіли Хрестові учні, адже їх навчав Той, хто читав думки, ходив по воді, зцілював тіло й душу, помножував їжу, а при зовнішній загрозі міг ставати невидимим або паралізувати волю нападників: «І сягнули по каміння, щоб кинути на Нього; та Ісус пройшов серед них і вийшов з Храму» (Ів 8.59).

А щодо могутності апостолів, то в Євангелії про це є одне просто вражаюче оповідання: «Як наблизився час, коли Ісус мав бути взятий з цього світу, він твердо постановив пуститися в дорогу до Єрусалима. І вислав посланців перед собою; пішли вони й увійшли в якесь самарянське село, щоб Йому приготувати місце. Та самаряни Його не прийняли, бо Він мав вигляд подорожуючого до Єрусалима. Бачивши те, учні Яків та Іван сказали: Господи, хочеш — ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і пожер їх. Ісус, обернувшись, став докоряти їм. І вони пішли в інше село» (Лк 9.51—56). Пояснимо, що Яків та Іван (а також Петро) належали до внутрішнього апостольського кола і були свідками всіх чудес, здійснених Ісусом Хрестом. Вони володіли особливою внутрішньою силою, особливим духовним вогнем, через що Ісус «дав їм ім'я Воанергес[13], у перекладі — Сини грому» (Мк 3.17). Тож коли Яків та Іван, обурені зневагою самарян щодо Ісуса, попросили дозволу спалити це негостинне село «небесним вогнем», вони не жартували. Вони справді могли це зробити! Про це добре знав Ісус (бо сам їх цьому навчив), тому зупинився і «обернувшись, став докоряти їм».

Згідно з Євангелієм, апостол Іван найкраще навчився в Ісуса характерницькому мистецтву невразливості. Наприклад, він спокійно проник у садибу первосвященика, яка була під сильною охороною, і весь час лишався там невидимим (Ів 18.15—16). Так само, лише Іван міг дозволити собі відкрито знаходитися біля розіп'ятого Ісуса, в той час як інші апостоли з міркувань безпеки змушені були спостерігати здалеку (Ів 19.26—27).

Можливості керування стихіями силою людської волі, мистецтво бути невразливим та інші надзвичайні обдарування розкриваються в людині у міру зростання в ній Царства Божого, тобто поєднання божественної і людської природи, наближення до боголюдського стану за прикладом Хреста. Практичні знання про те, як досягти поступового розгортання Царства Божого в людині і суспільстві, подаються в Євангелії, тому його дослідження є для нас украй важливим.  




2

ВИПРАВЛЕННЯ ІМЕН

ЗНАЧЕННЯ ІМЕНІ ІСУС ХРЕСТОС

ХРЕСТИЯНСТВО І ЮДОХРІСТИЯНСЬКА ЄРЕСЬ

АРІЇ, ГЕЛЛЕНИ, ГАЛЛИ, КЕЛЬТИ, СЛОВ'ЯНИ

МАГИ, ВОЛХВИ, ДРУЇДИ, БОГИ

ВІЧНЕ ЖИТТЯ В ПАЛІНГЕНЕЗІЇ

АРІЙСЬКА ОСНОВА ХРЕСТИЯНСТВА

СОНЯЧНА СИМВОЛІКА ПЕРЕХОДУ

Палестина часів Ісуса Хреста

2.       Виправлення імен

Ефективне дослідження євангельських текстів потребує розуміння історичного контексту, а також певної лінгвістичної культури. В цій царині досі панує велика плутанина, тому доцільно скористатися порадою мудрого Конфуція і розпочати дослідження з «виправлення імен».

1. Ісус, що означає — Ясний

Юдохрістияни виводять ім'я Ісус (гелленською Ἰησοῦς, читається Ієсус, Єсус, Єзус) від єврейського Єгошуа, яке начебто означає «Єгова спасає». Це типова народна етимологія, коли юдеї намагалися пояснити походження незрозумілих їм арійських слів. Прикладом можуть бути слова  «Сваот» (арійське «Святий Отець») — начебто від євр. «цава» (війська), «Галілея» (Галлія—Гальлея, країна галлів) — начебто від євр. «галіл» (округ, околиця), «Михаїл» (арійське «могутній дух») — від начебто євр. «хто яко бог» тощо. Дослідники так і говорять, що «Єгова спасає» — це не що інше, як народна етимологія[14].

Насправді ім'я Ісус було поширеним у тодішній арійській Палестині, а подібні імена — Іасіус, Іасіон, Ясон та Іасус — були звичайними для давньої Геллади. Їхніми українськими відповідниками є давні імена Ясь, Ясько, Яцько[15]. Всі вони, скоріше всього, походять від кореня *яс-*ас-*аз, що в арійських мовах має значення: ясний, світлий, сонячний, божественний, звідси аси — боги, Асгард — місто богів, Азов — місто асів, Асія— країна асів, Азман-Асман-Атман — боголюдина.

2. Хрестос і Хрістос

У гелленській мові є два зовнішньо подібні слóва (майже омоніми), які позначають два зовсім різні поняття.

Слово χρηστὸς (хрестос) є дуже давнім, адже часто зустрічається в творах античних авторів. У різних контекстах воно, згідно зі словниками, позначає такі якості, як «хороший, найкращий, добрий, доброзичливий, щасливий, успішний, сприятливий, порядний, чесний, впорядкований, облаштований, корисний, благотворний, шляхетний, благородний». Згідно з наукою етимологією (від «етимон» — істина), серед багатозначності слів лише одне, а саме первісне, значення є істинним. Яке ж первинне поняття може об'єднати такі всебічно позитивні характеристики людини? Лише одне — БОГОЛЮДИНА. Тому в Євангелії стосовно Ісуса слово Χρηστὸς(Хрестос) означає не що інше, як Боголюдину.

Символом Боголюдини є хрест (рама), горизонтальна лінія якого означає розділення на божественне і людське, а вертикальна — поєднання божественного з людським і народження боголюдського. Якщо зануритися в етимологію, то давньоарійське слово «хрест» складається з двох коренів: 1) *хр-*кр (хороший, красивий) і 2) *ст (сталий, стабільний, непорушний, незнищенний, міцний, сталевий). Таким чином, первинним, а отже, істинним значенням слова «хрест» є «сталий прояв добра і краси», а це є боголюдською ознакою, оскільки у звичайної людини ці якості мають випадкові та нестійкі прояви.

Синонімом слова «хрест» є давньоарійське «рама», що означає поєднання божественного (ра) і матеріального, земного (ма). У зв'язку з цим існує гіпотеза про попереднє пришестя Сина Божого, який народився у 5508 році до н. е. (від цієї дати ведеться традиційне українське літочислення) і започаткував Перехід до нової цивілізації, всесвітньо відомої як Арійська, Гіперборійська або Трипільська, часом народження якої є 55 ст. до н. е.

Слово χριστὸς (хрістос) зустрічається лише в новозавітніх текстах і означає «помазаник, месія». Це слово є новотвором: у новозавітній літературі його почали використовувати як гелленський еквівалент арамейського «мешиха» та івритського «машиах», які означають «помазаник, месія»[16]. Вони походять від арійського *мас-*маз (мазати), звідки наші слова «мазь», «масло», «мастило», «маститий» (шано­ваний, знаменитий, помазаний)[17]: «Цілком очевидно, що саме євреї слово машиах, як і інші поняття древніших вавилонської та халдейської культур, включили у свій лексикон, будучи у Вавилоні, але не навпаки»[18]. У післяєвангельські часи з'явилося ще одне нове слово — μεσσίας (месія), яке є фонетичним відтворенням івритського «машиах» і смисловим еквівалентом гелленського «хрістос»[19]. Варто згадати ще одне давнє слово — χριστὸν, яке означало «мазь», «засіб для натирання», наприклад: χριστὸν φάρμακον — «цілюща мазь»[20].

Первинно в Євангелії вживалися обидва слова — «Хрестос» для позначення Боголюдини і «Хрістос» для позначення юдейського Месії. У перших століттях послідовники Ісуса Хреста називали себе «хрестиянами». Саме такі слова — Chrestus (Хрестос) і chrestianos (хрестияни) — вживають авторитетні римські історики Корнелій Таціт (55—120) і Светоній Транквіл (70—140)[21]. Але юдохрістиянським редакторам потрібно було показати, що Ісус був юдейським Месією, помазаником, «рабом Єгови». Юдейський світогляд категорично не допускав навіть думки про можливість поєднання божественного і людського (див. 1.4.1. «Архетип «Біоробот»), тому фальсифікатори Євангелія по всьому тексту слово Χρηστὸς замінили на слово Χριστὸς, навіть у тих епізодах, де виразно йшлося саме про Боголюдину. Для прикладу візьмемо відому фразу апостола Петра: «Озвався Симон Петро і заявляє: Ти — Хрестос, Син Бога живого. Тоді Він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що Він Хрестос» (Мт 16.16—20). По-перше, Петро розшифрував, що слово «Хрестос» означає Син Бога, Боголюдина. По-друге, Ісус підтвердив цю істину. По-третє, якби Петро вжив слово Хрістос-Месія, то фраза «Месія, Син Бога» була б нісенітницею, оскільки Месія не може бути сином Бога, бо він за визначенням є «рабом Єгови».

А ось фрагмент, де в Євангелії вживається слово Хрістос-Месія: «Первосвященик каже до нього: Заклинаю тебе живим Богом, щоб ти сказав нам, чи ти Месія, Син Божий. Тоді Ісус сказав до нього: Ти мовив.Тоді первосвященик роздер свою одежу, кажучи: Він сказав богохульство! Нащо нам іще свідків? Ось ви тепер чули богохульство! Як вам здається? Ті відповіли: Він винен смерті» (Мт 26.63—66). Тут абсолютно ясно сказано, що поєднання понять «Месія» і «Син Божий» для юдейської свідомості було найбільшим богохульством, тому воно заслуговувало вищої кари — смерті.

Зі сказаного випливає, що для реконструкції автентичного тексту Євангелія потрібно в одних місцях писати Χρηστὸς, а в інших — Χριστὸς. Відповідно, перше слово треба перекладати «Хрестос», а друге — «Месія».

Якщо бути коректним, то послідовники Хреста-Боголюдини мають називатися «хрестиянами» (як це було напочатку), а прихильники ідеї юдейського Месії — «хрістиянами» або «юдохрістиянами». Ще раз наголосимо, що Ісус Хрестос не був очікуваним євреями Помазаником-Месією (рабом Єгови): згідно з Євангелієм, Його ніхто не помазував ні на священика, ані на пророка, ані на царя — Він цього не потребував.

Для того, щоб не повторювати старі помилки, надалі в тексті ми вживатимемо слово Хрестос, а також: 1) хрестияни — послідовники Ісуса Хреста; 2) юдохрістияни — прихильники єресі юдействуючих; 3) християни — носії хаотичної суміші хрестиянства і юдохрістиянства.

3. Хрестиянство і юдохрістиянство

Варто окремо зупинитися на тому, що являє собою нинішнє християнство. Воно складається з трьох частин.

По-перше, це апостольське хрестиянство, тобто вчення, яке походить від Ісуса Хреста і апостолів. В його основі лежить боголюдський архетип (див. 1.4.4. «Архетип «Боголюдина»»). Воно ґрунтується на первинному, істинному тексті Євангелія і правдивому, неспотвореному переданні — апостольській традиції. Його проявами є незламна віра в боголюдські можливості людини, ставлення до Творця Всесвіту як до люблячого Батька, сонячний оптимізм і краса, сміливість та ініціативність, енергійність і життєспроможність, прагнення наслідувати Ісуса Хреста: «Я сказав: ви — боги» (Ів 10.34) «Ісус у відповідь сказав їм: Майте віру бога!» (Мк 11.22); «Станьмо подібними до Хреста, бо він став подібний до нас. Зробімося богами задля нього, бо він став людиною задля нас» (Григорій Богослов)[22].

По-друге, це народна традиція — духовно-культурний потік, який розвивається на землі України протягом понад 25 тисячоліть. Проявами цієї складової християнства є народний сільськогосподарський календар, специфічно українські ритуали і обряди, естетика українських храмів, музична і мистецька культура, вишиваний одяг священослужителів, прагнення до сили і здоров'я, опора на власні сили, практика керування стихіями, народна лікувальна і сільськогосподарська магія та багато іншого. Українська народна традиція — це передусім арійська традиція Трипільської (Гіперборійської) культури землеробства і тваринництва з архаїчними елементами доарійської традиції, тобто традиції кроманьйонської Борії, яку ще називають Примордіальною (первинною) Традицією. Проявом органічної єдності хрестиянського, арійського (гіперборійського) і примордіального (борійського) етапів єдиної Української Традиції є два найбільші для українців свята — Різдво і Паска, які поєднують:

·    пам'ять про втілення і воскресіння-трансформацію Сина Божого,

·    арійську землеробську символіку хліба і вина,

·    кроманьйонські мисливські традиції ритуального споживання священного Вепра (кабана) — тотема Борії[23].

По-третє, це юдохрістиянська єресь, з якою Церква боролася від самого початку свого існування. Її проявами є похмурі і залякуючі образи та картини (наприклад, зображення молодих апостолів у вигляді суворих виснажених старців семітського типу), антиєвангельська ідеологія «рабів божих», понура естетика, пасивність і безініціативність, страх перед покаранням, формування штучного бар'єру між Хрестовим вченням і народними традиціями, ненависть до «язичницьких», тобто народних, свят і обрядів, апологетика міжрасових змішувань, недовіра до людських можливостей і багато іншого згідно з архетипом «Біоробот» (див. підрозділ 1.4.1).

Ще одним її проявом є спекуляції на «канонічності» одних конфесій і «неканонічності» інших, непропорційне вивищення зовнішньої сторони обрядів, перевага форми над змістом, букви над духом. Оскільки юдохрістиянська єресь була створена фарисеями як духовна зброя проти Хрестової Церкви, то ця єресь успадкувала від фарисейства всі його хвороби, свого часу висвітлені і рішуче засуджені Іваном Предтечею та Ісусом Хрестом: «Побачивши, що сила фарисеїв іде на омивання до нього, він до них мовив: Гадюче кодло! Принесіть же плід, гідний оновлення, і не гадайте, що можете самі собі казати: маємо за батька Авраама» (Мт 3.7—9); «Тоді приступили до Ісуса фарисеї з Єрусалима й кажуть: Чому твої учні порушують передання старших… А Він у відповідь сказав їм: …О лицеміри! Добре про вас проро­кував був Ісая: Народ цей устами мене поважає, а серце їхнє далеко від мене. Та вони марно мене шанують, навчаючи людських наказів» (Мт 15.1—9); «Тоді приступили учні й кажуть Йому: Чи знаєш, що фарисеї взяли Тобі за зле, як почули, що Ти так говориш? Ісус озвався: Лишіть їх: це сліпі проводирі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму» (Мт 15.12—14); «Горе вам, фарисеї, лицеміри, що схожі на побілені гроби, які зверху здаються гарними, а всередині повні мертвих кісток і всякої нечисті. Отак і ви: назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви повні лицемірства й беззаконня. Змії, гадюче кодло! Як ви можете уникнути пекельного засуду?» (Мт 23.27—33).

У подальшому викладі ми, в залежності від контексту, використовуватимемо три терміни:

1) хрестиянство — справжнє, чисте вчення Ісуса Хреста;

2) юдохрістиянство — створена і спонсорована Синедріоном юдохрісти­янська єресь;

3) християнство — еклектична і суперечлива суміш хрестиянства, народних звичаїв і юдохрістиянської отрути.

У притчі про пшеницю і кукіль Ісус Хрестос поставив перед нами завдання очистити християнство від юдохрістиянської єресі і перетворити його на хрестиянство. Очищення свідомості від цієї духовної отрути знімає штучний бар'єр між народними віруваннями і Хрестовим вченням, яке є природним продовженням арійської традиції.

4. Договір і заповіт

Слово «Заповіт» (гелленською — διαθήκη, читається «діатеке») означає: «духовний заповіт», «остання воля»[24]. «Тлумачна Біблія» додатково дає значення «установлення», «порядок», «заснування» (с. 705). При цьому мається на увазі, що Ісус Хрестос приніс людям Добру Новину, якою заснував нову духовну спільноту з оновленою свідомістю, новим способом життя, новим соціальним ладом: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного. Як Я любив вас, так любіте й ви один одного! По тому всі знатимуть, що ви Мої учні, коли матимете любов один до одного» (Ів 13. 34—35); «Ідіть, отже, і зробіть учнями усі народи: оновлюючи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам доручив. Ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28, 19—20). Хрестове вчення — це духовний ЗАПОВІТ для Його послідовників.

З іншого боку, центральне місце в юдейському світогляді посідає уявлення про ДОГОВІР, згідно з яким Єгова обіцяв надавати повне сприяння Авраамові та його нащадкам (плодючість, влада, завоювання чужих земель), а за це вони зобов'язувалися здійснювати обрізання. Ось як про це пише книга Буття 17, 3—14: «І впав Аврам на обличчя своє, а Бог до нього промовляв, говорячи: Я, ось Мій договір із тобою, і станеш ти батьком багатьох народів. І не буде вже кликатись ім'я твоє: Аврам, але буде ім'я твоє: Авраам, бо вчинив Я тебе батьком багатьох народів. І вчиню Я тебе дуже-дуже плідним, і вчиню, щоб вийшли з тебе народи, і царі з тебе вийдуть. І Я складу договір Свій поміж Мною та поміж тобою, і поміж твоїм потомством по тобі на їхні покоління на вічний договір, що буду Я Богом для тебе й для нащадків твоїх по тобі. І дам Я тобі та потомству твоєму по тобі землю скитання твого, увесь Край ханаанський, на вічне володіння, і Я буду їм Богом. І сказав Авраамові Бог: А ти договора Мого стерегтимеш, ти й потомство твоє по тобі в їхніх поколіннях. То Мій договір, що його ви виконувать будете, поміж Мною й поміж вами, і поміж потомством твоїм по тобі: нехай кожен чоловічої статі буде обрізаний у вас. І будете ви обрізані на тілі крайньої плоті вашої, і стане це знаком договору поміж Мною й поміж вами. А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний у всіх ваших поколіннях, як народжений дому, так і куплений за срібло з-поміж чужоплемінних, що він не з потомства твого. Щодо обрізання, нехай буде обрізаний уроджений дому твого й куплений за срібло твоє, і буде Мій договір на вашім тілі заповітом вічним. А необрізаний чоловічої статі, що не буде обрізаний на тілі своєї крайньої плоті, то знищиться душа та з народу свого, він зірвав договора Мого!» Перед нами характерний приклад угоди між двома договірними сторонами, що беруть на себе взаємні обов'язки. Ця угода позначена єврейським словом «беріт», що означає «договір», «союз», «контракт».

Очевидно, що духовний заповіт Ісуса Хреста не має жодного стосунку до двостороннього договору між Авраамом і Єговою. Проте фальси­фікаторам потрібно було прив'язати вчення Хреста до юдейських писань, тому вони почали просувати думку, що «заповіт» і «договір» — це те ж саме, і розробили цілу теорію про «старий заповіт» і «новий заповіт», згідно з якою «новий» випливає зі «старого», а хрестиянство є продовженням юдаїзму.

Уперше термін «Новий заповіт» поряд зі «Старим заповітом» було застосовано у кінці 2 ст. н. е. єпископом Іринеєм Ліонським (бл. 130 — бл. 200). В українських і російських перекладах замість достатньо чітких термінів «договір» і «заповіт», що несуть виразно відмінні значення, почали вживати багатозначне слово «завіт», зручне для ідеологічних маніпуляцій. Насправді немає «старого» і «нового» заповітів, а є окремо юдейські тексти і окремо арійське Євангеліє (Добра Новина). Вони відрізняються один від одного як ніч і день. Між ними немає нічого спільного окрім деяких фрагментів, які потрапили до юдейського канону з прадавніх арійських джерел (передусім через післяшумерський Вавилон, де у 6 ст. під проводом Єзекеїля була сформована основа цього канону).

5. Арії, арійці, трипільці

Інший ключовий термін, який потребує виправлення, пов'язаний з походженням європейської людини. Йдеться про Арійську расу. Навколо цього терміна нагромаджено чи не найбільше зловорожих замовчувань, фальсифікацій і відвертої брехні.

Поняття Арійської раси відоме багато тисячоліть завдяки езотеричній традиції, точніше, фрагментам цієї традиції, що дійшли до нашого часу. Наприклад, Едуард Шюре, який мав доступ до такого роду інформації, повідомляє в книзі «Великі посвячені» (1895), що Арійська раса народилася на землі Скіфії 7—8 тисячоліть тому[25]. Якщо взяти середнє значення — 7500 р., то це точно відповідає народженню Трипільської (Арійської) цивілізації 7500 років тому, тобто у 55 ст. до н. е. Шюре не міг про це знати з археологічних джерел (судячи з книги, вони його взагалі не цікавили), оскільки наукові уявлення про народження Арійської раси на землі України з'явилися вже після виходу його книги. Наприклад, Вікентій Хвойка розкопав Трипільську цивілізацію лише у 1896—1899 рр., про що повідомив у 1899 році на XI Всеросійському археологічному з'їзді в Києві. Вчений вважав Трипільську культуру автохтонною; на його переконання «її залишили пращури слов'ян — арійські племена»[26]; «Народ, якому належали описані пам'ятки, був не хто інший, як та гілка арійського племені, якій, по всій справедливості, належить ім'я протослов'ян і нащадки якої й донині населяють Південно-Західну Росію»[27].

У далекому минулому було доволі чітке самоусвідомлення належності до Арійської раси. Прикладом може бути напис на могилі Дарія, імператора Персії (550—486 р. до н. е.): «Я є Дарій, — великий князь, князь князів, володар країв і народів, цієї великої землі і земель далеких, син Віштаспаса, ахаменід, перс, син перса, арій,  арійського сімені». Арій арійського сімені — це останнє і найвище окреслення його раси і роду. З династії він Ахаменід. З народів і раси він є Арій із арійського сімені. Яскраво, виразно і промовисто[28].

Подібні ознаки виразної расової самоідентифікації зустрічаємо на тисячоліття раніше. Загальновідомо, що в середині другого тисячоліття до н. е. чергова хвиля вихідців з Північного Надчорномор'я заселила простори Ірану, Середньої Азії та Індостану. Точно відомо, що вони називали себе «ар'я». Це слово перекладають як «шляхетний, гостинний, благородний, культурний, землероб». Первинним, а тому істинним його значенням є слово «арий-ярий», тобто сонячний (від Ар-Яр-Ра-Ярило, що означає Сонце, Сонячний Бог), а також божественний, потужний, життєспроможний, пасіонарний, молодий[29].  

Після поразки націонал-соціалістичного Третього Рейху у Другій світовій війні самé поняття «Арійська раса» потрапило в розряд «неполіткоректних» (ідеологічно шкідливих); воно практично зникло з наукового обігу, а разом з ним «перестала існувати» багатомільйонна історична спільнота. Ключовим елементом цього глобального лукавства стало замовчування та ігнорування Трипільської цивілізації, яка з 55 ст. до н. е. спалахнула на землі України як витвір творчого духу Арійської раси і матеріальними залишками якої просто нашпигована українська земля. В результаті покрилося суцільним мороком походження європейської людини і європейської культури, а стирання минулого, як відомо, неминуче призводить до стирання майбутнього.

Почнемо з визначення. Раса — це група людей, яка за властивим їй поєднанням фізичних, психічних і духовних ознак відрізняється від будь-якої іншої і завжди відтворює лише собі подібних. Звісно, що всередині раси завжди присутні фізичні, психічні і духовні відмінності, проте як цілісна система вона якісно відрізняється від інших систем, прагне до самозбереження і самовідтворення.

Для народження раси потрібні відповідні умови, зокрема «расотворчий казан» — порівняно ізольована територія, коли інтенсивність внутрішньої генетичної та інформаційно-культурної взаємодії набагато вища за інтенсивність такої взаємодії із зовнішнім світом. Тоді складові елементи майбутньої раси «притираються» один до одного і зливаються в цілісний расовий організм.

Якщо бути дуже стислим, то перший расотворчий казан Едем сформувався в межиріччі Тігра і Євфрата (сучасний Ірак)[30]. В районі 40 тис. до н. е. в ньому народилась перша людська раса — неоантропи. Вона пережила демографічний вибух і розселилася на навколишні території. Частина неоантропів пішла в Африку, де в умовах палючого сонця сформувалася як негроїдна раса. Друга частина пішла на схід і в південно-східній Азії сформувалася як монголоїдна раса.

Третя частина неоантропів пішла в найважчому — північному напрямку. Чорне море тоді було прісноводним озером, яке прийнято називати Понтійським. Північніше цього озера знаходилася доволі ізольована територія — расотворчий казан Бóрія (Земля Вепра). Тут у 25 тис. до н. е. сформувалалася Біла раса, яку ще називають расою європеоїдів, європейських кроманьйонців або бореалів. Переживши закономірний демографічний вибух, вона розійшлася по всьому світу, опанувавши майже всю Євразію, Америку і Північну Африку.

У 55 ст. до н. е. на тлі різких кліматичних змін відбулося катастрофічне затоплення прісноводного Понтійського озера солоними водами Середземного моря (т. зв. Циркумпонтійська катастрофа). Частина кроманьйонської людності піднялася на землі вище Борії і започаткувала нову цивілізацію — легендарну Гіпербóрію, відому як Трипільська цивілізації. В ході її становлення народилася нова європейська раса, яка традиційно називалася Арійською. Самоназва «арійці» або, точніше, «арії» — це не що інше, як «ярії», тобто сонячні, сильні, життєспроможні. На колонізованих аріями територіях цей етнонім найчастіше перекладали як «шляхетні», «благородні», «культурні».

Пристосувавшись до нової екологічної ніші, ця нова порода білих людей пережила демографічний вибух і розселилася на простори всього світу, запліднивши його своїм творчим духом, передовою культурою, сонячною мовою. Корені європейської цивілізації, яка створила найвищі зразки людської творчості і досьогодні, попри гостру кризу, залишається локомотивом планетарної цивілізації, знаходяться в Трипільській цивілізації України-Гіперборії[31].

У сучасному науковому світі терміном «арійці» зазвичай позначають лише один фрагмент розвитку Арійської раси, а саме племена, які в середині II тис. до н. е. прийшли з України в Іран і в Індію. «Працями кількох поколінь учених коло пошуків прабать­ківщини аріїв — від Індії до Скандинавії — звузилося, нарешті, до низин Дніпра. Заслуга в цьо­му належить німцю К. Ріттеру, англійцю Г. Чайльду, австрійцю П. Кречмеру, болгарину В. Георгієву, украї­нцю В. М. Даниленку, американці М. Гімбутас, росіянину О. Н. Трубачову»[32].

У результаті поширення первинної арійської мови виникла велика мовна сім'я народів, відома як індоарійська або індоєвропейська. Як повідомляє «Малий енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона», «індоєвропейці (індогерманці, арійці) — загальна назва народів, що розмовляють спорідненими між собою мовами і населяють майже всю Європу, значну частину південно-західної Азії (Індостан, Іран, Мала Азія) і розселилися звідти на всі частини світу; найкультурніші народи. Подібність мов цих народів пояснюється їх походженням від однієї спільної прамови, якою розмовляли віддалені предки сучасних арійців, що жили на спільній батьківщині»[33].

Таким чином, розрізняємо: 1) арійську расову спільноту і 2) арійську (індоєвропейську) мовну сім'ю народів, яка кількісно значно перевищує власне Арійську расу. Очевидно, що Арійська раса є причиною, а арійська мовна сім'я — наслідком. Тому коли в нинішньому «політкоректному» (підцензурному) світі заборонили термін «Арійська раса», виникла абсурдна ситуація: арійська прамова є, а первинного арійського етносу, який нею розмовляв, — немає. Відповідно знищується усвідомлення культурно-расової основи європейської цивілізації, а як наслідок — руйнуються еволюційні перспективи арійської людини, а з нею і всієї світової культури.  

Якщо поглянути ширше, то раса — це еволюційний потік через палінгенезію (реінкарнацію)[34] солідарної групи духовних сутностей, пов'язаних спільною історією, разом пережитими радощами і стражданнями, взаємною любов'ю і волею до спільного майбутнього. Втілені духовні сутності — люди — готують умови для приходу у світ невтілених членів групи і своїми піснями (особливо стародавніми), любов'ю, мовою, думками, ритуалами, спогадами притягують їх до себе. Ті ж члени расової групи, що перебувають у світі духів, у міру своїх можливостей допомагають своїм земним друзям-родичам-землякам, разом з ангельською ієрархією подаючи їм духовну підтримку, ідеї, інформацію, підказки — передусім у снах і змінених станах свідомості.

Як будь-яка жива система, раса є відкритою: до неї іноді можуть долучитися сторонні духовні сутності, від неї іноді можуть відійти ті, які ще вчора були своїми. Наявність на планеті достатньої кількості рас — цих стрімких антропотоків у майбутнє — сприяє еволюції всього людства. Важливо лише потрапити у потік тієї раси, яка найкраще відповідає природі конкрентної духовної сутності і є найефективнішою стратегією її розвитку в палінгенезії.

Уявлення про феномен раси як однорідного стрімкого руху-потоку закодоване в арійських мовах. Перше значення (однорідність, чистота, незмішуваність) випливає з самої конструкції Ра (сонячна, небесна) + Са (чистота, святість), тобто «сонячна» або «небесна чистота», звідки українське «роса» — чиста небесна вода. Друге значення знаходимо в англійській мові, відомій своїми архаїзмами, де слово race має два головні значення: 1) змагання у швидкості, перегони, швидкий рух, стрімкий потік; 2) раса, рід, порода.

А й справді, людські раси нагадують смуги руху широкої автостради, по яких можна їхати з різною швидкістю. Кожен учасник руху-палінгенезії в ідеалі має вибрати ту смугу, яка відповідає потужності його «машини» (розвитку духовної сутності). Погано, коли потрапляєш не на свою смугу: занадто повільну (втрачаєш час і страждаєш від того, що не можеш себе реалізувати) або занадто швидку (страждаєш від постійного відчуття своєї недорозвиненості).

Міжрасове змішування прискорює розвиток «повільних» і сповільнює розвиток «швидких». «Швидкі» за великим рахунком зацікавлені в прискоренні «повільних» (адже рухатися вперед доводиться всім людством), але так, щоб це не сповільнювало «швидких».

Нині на смузі арійської раси (на трасі-3) відбулося різке сповільнення: вона майже не розвивається сама і мало допомагає іншим. Це вже нагадує автомобільну пробку, адже сьогодні відбувається вимирання європейської раси і скорочення територій її проживання. Якщо нинішня тенденція збережеться, то років через 50 європейці становитимуть менше 10 відсотків чисельності людства, причому серед них переважатимуть люди похилого віку. Тобто якщо не відбудеться суттєвих змін, то вже незабаром білу людину можна буде записати до «Червоної книги» як вимираючу породу.

— А чому на трасі-3 виникла ця автомобільна пробка?

Бо ворог переконав людей, що вони всі однакові, тож незалежно від швидкості свого «автомобіля» можуть їхати будь-якою трасою.

— Як же люди могли повірити в цю брехню?

Спочатку вони повірили в те, що є біороботами, тобто тваринами з відносно вищою психікою, а не втіленими духовно-божественними сутностями. А біороботи живуть лише один раз, для них немає палінгенезії. Тому люди втратили уявлення про расу як організовану групову палінгенезію. В результаті — масове міжрасове змішування, хаос на трасі-3 і майже повна зупинка руху на ній.

Выноска 2: Перехід-IV
Відкриття нової еволюційної траси
Траса-4: Нові арії                                                                              →→→→

Траса-3: Європеоїди, арійці           →→→                    Θ

Траса-2: Монголоїди, семіти, тюрки →→                    →→

Выноска 2: Расовий хаос і блокування руху 

Траса-1: Негроїди                              →                            →                           

Структура і динаміка загальнолюдського потоку-палінгенезії

Для розблокування руху на трасі-3 європейська раса вже не має ні часу, ні сили. Треба негайно відкривати нову арійську швидкісну смугу (трасу-4) і переходити на неї тим європейцям, у кого швидкий «автомобіль», тобто високі вольові і творчі якості.

6. Галли — кельти

Прадавня мудрість твердить: «Якщо бажаєш щось зрозуміти — пізнай, як воно виникло». Таємниця походження дуже часто захована в іменах, тому таке велике значення має етимологія — наука про первинні, істинні значення слів. Відповідно імена народів можуть багато розповісти про їхнє походження.

СУПЕРЕТНОС ГАЛЛІВ (КЕЛЬТІВ) народився на території Правобережної України у 12 ст. до н. е. За свід­ченням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прічарда, кельти-галли мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини[35], що переконливо підтверджено сучасними археологічними знахідками[36]. Достеменно з'ясовано, що вони населяли територію від Прип'яті до Чорного моря, від Малої Азії до Іспанії[37]. До початку 1 тисячоліття до н. е. галли оволоділи майже всією Європою. Їх характерною особливістю були високий зріст, біла шкіра, розвинені м'язи, русяве волосся, довгі козацькі вуса, розвинена музично-пісенна культура, уважне ставлення до свого зовнішнього вигляду, культ краси[38].

Улюбленою зброєю галлів була сокира, якою вони досконало володіли. Сокира широко використовувалася і як холодна бойова зброя, і як томагавк, і як ритуальна зброя, і як господарський інструмент. Сокиру ще називають «кельтом» — від українського «колоти», «розколювати», звідси — «колун». Вірогідно, саме з цієї причини гальських воїнів, а з ними і всіх галлів стали називати кельтами. Віртуозне володіння сокирою-кельтом донині збереглося на прабатьківщині кельтів-галлів — у карпатському регіоні Україні. Серед іншого, у кожній гуцульській родині є ритуальна сокира — топірець (бартка, кельт), який ще донедавна був обов'язковим атрибутом дорослого чоловіка.

Чи не найяскравішим підтвердженням карпатського походження кельтів є їхні народні танці. Погляньте, наприклад, на танці ірландських кельтів — ті ж самі рухи з притисненими до тіла прямими руками, що імітують швидке спускання з гори, ті ж самі музичні інструменти (коза-«волинка», дримба), що й у наших гуцулів. До речі, слово «гоцул», що означає «галасливий», «непосидючий», є етимологічно близьким до слова «галл»; близькими до «гоцул» є також слова «гоцак» — танок зі стрибками — і «гучати» — звучати, шуміти, гудіти.

Етнонім «галли» походить від «галас-голос-логос», що позначає як голосистість, так і знання. Ці поняття є тісно пов'язаними, оскільки рівень мовлення, вищим проявом якого є пісенність, відбиває рівень мислення. Співучий народ називав себе галами за ознаками, які суттєво відрізняли його від інших народів — «голос» (співучість, милозвучність мовлення) і «логос» (мудрість, знання, інформація). Не випадково символом французьких галів був півень — «птах, що піє». Від кореня *гал-*гол (голос) походять:

·         українські «галайко» — крикун; «галакати» — кричати; «га­лас» — голосна розмова, крик; галайстра — «шумний натовп, купа дітей»; «ґаламаґати» — говорити дурниці; «галич» — галасливе вороння; приспів «галá» («Ой чук та галá, а я в церкві булá», «гала-гігі-гей», «галя-гиля»)[39];

·         сумерське «галя», «гал» — постійний співак у храмі, дяк[40];

·         італійське «гала» — урочисте придворне свято зі співами в Італії і Франції 17—18 століть;

·         сучасне «гала-концерт» — урочисте пісенне видовище.

Ім'я «галли» було самоназвою, що підтверджують відповідні топоніми, розкидані по всій Європі — всюди, куди приходили галли: село Гали на Волині, місто Галич і край Галичина в Західній Україні, портове місто Галац (Galati) в Румунії, край Галісія в Іспанії (де народ розмовляє галісійською мовою), країни Галатія-Галлія (стародавні назви Малої Азії, Північної Іспанії, Франції), Галілея на півночі Палестини, Гілея на лівобережжі Дніпра біля його гирла, Португалія (від головного міста-фортеці — «порт галлів») тощо. В якості сучасного прикладу перенесення на інші землі рідних топонімів можна згадати колонію «Нова Галичина» в Бразилії, засновану українцями-галичанами з кінця 19 ст., де в містах донині непогано розмовляють українською мовою.

Як повідомляє «Лінгвістичний енциклопедичний словник», «галльська мова належить до кельтських мов (континентальна гілка); в реальності існувала як група діалектів кельтських племен, що населяли територію Західної і Цен­траль­ної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена)» [41]. «В 1 тис. до н. е. кельтські мови були поширені на значній частині Європи (нині це частина Німеччини і Франції, Великобританія, Ірландія, Іспанія, Північна Італія), доходячи на Сході до Карпат і через Балкани до Малої Азії»[42].

Додамо, що зі словами «голос» і «слово» тісно пов'язане «слава»,  латинською gloria — cлава, славні діяння. Тому слово «гали» також означало «славні» — можливо, що сáме це значення було головним.

Через 16 століть після народження галлів, а саме у 5 ст. н. е., у Північному Надчорномор'ї народився новий арійський суперетнос — слов'яни. Його самоназва також походила від «слово» в розумінні як «знання» (мудрість, наука), так і промовлене знання (голос), а також «слава». Таким чином, перед нами традиція прив'язки арій­ських етнонімів до понять «знання», «голос» і «слава». Це пов'язано з тим, що чергове народження кожного нового українського етносу супроводжувалося відновленням знань (слова) про природу людини і світу, а також поширенням цих знань через мовлення (голос) і славні діяння. Річ у тім, що для успішного становлення і зростання народу потрібна могутність (сила). А глибинні знання і правильне мовлення якраз і є основою магічних (могутніх) практик, тобто сукупності технологій, ґрунтованих на боголюдських потенціях людини. За їхньою допомогою народ ставав сильним, плодючим, здоровим і згуртованим, гармонізував свій життєвий простір, поліпшував клімат і урожайність.

Проте арійський корінь *гал-*гел має ще одне значення: світлий, сонячний, білий, молочний. Від цього кореня походять:

·         українське «ґалаґан» (буквально «світлоносний», від гала — світло, ган — гнати, нести), що означає іскру («із-к-ра», тобто «із кусочка сонця») або головню (недогарок);

·         французьке «галó» — світлове коло навколо Сонця;

·         гелленське «гала» — молоко, тобто «біле» (порівняйте з укр. «набіл» — молокопродукти); звідси «Галактика» — «Мо­лоч­ний Шлях»;

·         гелленське «геле» — сонячне світло, «Геліо» — Сонце, жіноче ім'я «Гелена» (Єлена) — сонячна;

·         ГАЛЛьська мова (див. вище) і ГЕЛьська мова, якою розмовляють в Шотландії і яка є діалектом ірландської мови, що також належить до кельтських мов[43].

Традиція арійських етнонімів за аспектом сонячності-світлоносності реалізована в іменах «арії» (сонячні, ярі, життєспроможні, пасіонарні), «сколоти» (сонячні, «з кола», де коло-соло — це сонце), «руси» — русяві, світлі, сонячні.

Таким чином, самоназва «галли» вказувала на чотири характерні якості народу:

·         носії Знання (знавці Божих законів, природи божественного, духовного і земного світів — Праві, Наві і Яві);

·         носії Мовлення (красномовні, голосисті, милозвучні);

·         носії Світла і Слави (сонячні, пасіонарні, життєспроможні, шляхетні);

·         представники Білої раси (світлошкірі, білі, світлі, благородні).

7. Пелазги, геллени, греки

Слово «геллени» (Ἕλληνές, «гелленес»)[44] походить від того ж самого кореня *гал-*гел і означає «сонячні». Країна гелленів називалася Геллада («сонячний лад», подібно як Арта-Аратта — це сонячна земля, підсоння.). Від народу гелленів виводять своє походження сучасні греки. Самі ж гелени вважали, що походять від пелазгів[45]. Лінгвісти знають, що в основі давньогрецької (гелленської) мови знаходиться пелазгійський субстрат[46].

Пояснимо, що пелазгами називалися племена, які в кінці 3 тис. до н. е. ринули на територію Греції, Італії, Малої Азії і всього Середземномор'я. «Пелазги» (в перекладі з санскриту — лелеки) — це прийнята у згаданих краях назва арійських племен лелегів[47]. Можливо, що тоді це була загальна назва переселенців з території Украї­ни. Ця традиція збереглася до наших днів: символом всесвітньої україн­ської діаспори є лелеки-журавлі («Чуєш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнуром журавлі у вирій...»). Лелеги-пелазги заснували Трою[48] і пішли далі на Захід, зокрема в Італію і Грецію: «Першими індоєвропейцями в Греції були не греки, а пелазги, які прийшли з півночі у III тис. до н. е.»[49]; професор О. Чертков пів­то­ра століття тому дослідив назви етруських племен в Італії: трояни, орателі, дуліби, ірпіні, бреги, обричі, давні, поляни[50].

Геродот писав, що Геллада початково називалася Пелазгією, а ряд дослідників навіть вважає, що ці назви є спорід­не­ними. Плутарх стверджував, що пелазги були засновниками Риму, і писав, що «пелазги, які обійшли більшу частину землі і підкорили мало не всі народи, поселились там і дали місту своє ім'я в ознаменування сили своєї зброї»[51]. «Приблизно у 22 ст. до н. е. пелазги завоювали Крит, де з їхньою появою виникає грандіозна Міной­ська (точніше, Середньо­міной­ська) культура. В ідеальних умовах великого острова і відсутності серйозних суперників на морях вона протягом 700 років могла розвиватися безпере­шкод­но і стала явищем воістину унікаль­ним, за багатьма параметрами перевер­шивши всі сучасні їй цивілізації стародавнього світу»[52].

Тодішні вихідці з українського етнотворчого казана ще зберігали світлі зовнішні покрови, властиві раннім арійцям, тому Гомер називав їх «богосвітлими пелазгами» (Одіссея, XIX). Античні статуї зображають антропологічний тип, однаково властивий гелленам, галлам і слов'янам.

Пелазги були вправними воїнами і майстрами у виго­тов­ленні залізної зброї. Це й не дивно, адже згідно з найно­вішими даними «в V—IV тисячоліттях до н. е. рівень металур­гії в Прикарпатті суттєво випереджав Месопотамію»[53]. За розрахунками, Троя була зруйнована приблизно у 1250 році до н. е.[54], що збігається з часом прибуття пелазгів у Палестину в рамках т. зв. навали народів моря: «Це була масова міграція войовничих племен з Нижнього Подунав'я та Північного Причорномор'я в Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря»[55].

Таким чином, геллени походять з Північного Надчорномор'я, тобто з України. Це підтверджується й етимологію їхньої самоназви. Річ у тім, що гелленами-гелонами називається древнє плем'я в «Скіфії» Геродота, а також в інших гелленських і латинських авторів. Гелони мали своє дерев'яне місто Гелон, яке сьогодні ототожнюють з Більським городищем на Полтавщині, де жило арійське племя будинів («пробуджених», звідси ім'я Будда). Гелони брали участь у війні скіфів з перським царем Дарієм Першим. «Ольвійські греки відносили гелонів до будинів, тобто вважали їх місцевим племенем»[56]. Гелони розмовляли гелленською (давньогрецькою) мовою, тому Геродот помилково вирішив, що вони є переселенцями з Геллади, хоча насправді переселення відбулося в протилежному напрямку — з українського етнотворчого казана на європейську периферію.

Сучасні греки також називають себе гелленами, проте це вже інший етнос. Очевидними є антропологічні відмінності: якщо давні геллени, подібно до галлів, були високими, мускулястими, білошкірими і світловолосими, то сучасні греки у своїй масі є низькорослими, дрібними, смаглявими і чорноволосими. Ще значнішими є відмінності між гелленами і греками у сфері національного характеру і стереотипу поведінки. «В якій мірі сучасні греки в расовому відношенні виглядають нащадками древніх гелленів — питання лишається спірним. Багато вчених вважали, що в часи нашестя вандалів, остготів, болгар, албанців чиста грецька раса зникла. Принаймні, сприйнята суміш чужої крові була значною. Художній дух і смак древніх гелленів, їхня розумова допитливість не відродилися, хоча стосовно мови спадкоємність між древніми і сучасними греками є безсумнівною»[57].

Цей історичний екскурс ми зробили для того, щоб правильно перекладати і розуміти наведене в Євангелії слово Ἕλληνές. По-перше, його треба перекладати словом «геллени» (як це робить о. Іван Огієнко у своєму перекладі Біблії, далі — БО[58]), а не «греки» (як у ЄЛ) чи «елліни» (як у БФ). По-друге, в євангельському контексті воно позначало не лише представників народу гелленів, але й арійців узагалі, адже галлів-галатів ще називали галло-гелленами[59].

8. Маги, волхви, егрегори, сили, боги

Багато хто з сучасних людей, почувши слово «маги», внутрішньо здригається. Це спричинено тим, що в наш кризовий час великого поширення набув термін «чорна магія», відповідно слово «магія» здебільшого сприймається саме як «чорна магія», тобто щось сатанинське. Але так було не завжди. Зокрема, у євангельські часи слово «магія» сприймалося у позитивному сенсі. Наприклад, в оповіданні про народження Ісуса Хреста (Мт 2) розповідається, що йому прийшли поклонитися маги зі Сходу — μάγοι ἀπὸ ἀνατολῶν. При цьому самозрозумілим вважається, що це були люди мудрі, добрі і праведні, тому не було жодної необхідності уточнювати, якою магією вони займалися. Саме такими — праведними мудрецями, світлими волхвами — вони увійшли в християнську традицію, яка завжди ставилася до них з великою пошаною.

Слово «маг» походить від давньоарійського «мога», що значить «могутність», «спроможність», «здатність могти, активно діяти». Від кореня *мог-*маг також походять слова «перемога» (виявлення вищої могутності), «мега» (величезний, потужний) та інші пов'язані з ними слова.

Наприклад, ім'я Михайло — це арійське слово, що складається з двох частин: «Миха» + «йло». Частина «йло», «іло», «їл», «ель», «ельф», «ліль» — як відомо, позначає дух, духовну сутність. А «Миха» походить від «мога» — могутність. Ми знаємо, що Михайло-Михаїл-Мегаїл — це архістратиг, небесний воєначальник, архангел з вогненним мечем. У народних віруваннях українців збереглася пам'ять про доброго бога на ім'я Миха — захисника мисливців, непримиренного войовника з нечистою силою, якому Господь доручив вогненного меча. Йому підвладна вся небесна ангельська сила, а на землі навіть вовки[60]. Іменини бога Михи наші далекі предки святкували 8 листопада, сьогодні ж у цей день українці святкують собор Архангела Михаїла, до речі, також покровителя мисливців.

Можна додати, що від слова «мога» також походить назва першої на землі машини («тієї, що посилює могутність») — це «мажа» (чумацький віз[61], уперше винайдений на території України), а також «мажара» (великий віз).

— Звідки виникала могутність магів і в чому вона виявлялася?

Якщо дуже стисло, то магія ґрунтується на вмінні використовувати приховані можливості Людини і Всесвіту. Головне місце тут займає вміння застосовувати силу егрегорів («енергерів») — своєрідних психоенергетичних банків, що створюються думками, бажаннями і емоціями людей. Егрегори концентрують психічну енергію людей, які до них звертаються з молитвами, думками, подяками, а найвідданіших своїх прихильників егрегори можуть наснажувати неймовірно потужною енергією, яка дозволяє їм виявляти чудеса зцілення, героїзму, самовідданої праці, керування стихіями тощо.

Елементарним прикладом колективної магії з застосуванням егрегорів може бути футбольний матч, коли велика маса людей пристрасно бажає перемоги для своєї команди. Згенерована ними психічна енергія формує егрегор (психоенергетичний накопичувач), який передає цю сконцентровану енергію футболістам. Чим потужніший такий егрегор і чим вища здатність команди його сприйняти, тим більше під час матчу можна спостерігати «чудес», коли м'ячі дивовижними траєкторіями влітають у ворота, або навпаки — коли якась чарівна сила захищає футбольні ворота невидимою стіною.

Для налагодження взаємодії з таким «футбольним егрегором» потрібно, щоб був добрий контакт між уболівальниками і гравцями, щоб уболівальники любили команду в цілому і кожного гравця зокрема, а гравці любили своїх уболівальників. Тут усе просто: буде контакт — генеруватиметься енергія, концентруватиметься егрегором і передаватиметься команді, не буде контакту — не буде натхненної гри. Саме з егрегорами пов'язаний ефект «свого» і «чужого» поля, прагнення команд збирати на стадіонах якомога більше своїх уболівальників і залучати якомога ширшу аудиторію телеглядачів, адже думка миттєво долає будь-які відстані.

Ключовим моментом контакту між «генератором»» і «приймачем» є сприймання вболівальниками своєї команди як «рідної». Звідси практичний «магічний» висновок: додаткову перевагу завжди матиме та команда, за яку вболіватиме народ, який вважатиме її своєю частинкою, «плоттю від плоті». Натомість присутність у команді «легіонерів» (найманців), особливо іншого расового типу, зі зрозумілих причин руйнує контакт між народом-«генератором» енергії і командою-«приймачем». І тут вже не допомагає професіоналізм, особливо в ситуаціях, які вимагають енергетичних і вольових надзусиль.

Як тільки з'являється більш-менш стабільний егрегор, так його відразу ж бере під опіку певна духовна сутність — у залежності від якості сконцентрованої в егрегорі енергетики: світлою енергетикою опікуються ангели, сірою — духовні сутності проміжного рівня, темною — демонічні, пекельні сутності.

Потужні егрегори, здатні реально впливати на земні справи, в давнину називали «силами» або «богами». Чим світліший бог-сила (тобто егрегор, керований духовною сутністю), тим більші його можливості. Наприклад, питання зцілення і щастя людини підвладні лише світлим силам, натомість темні сили здатні лише руйнувати і мучити. Це подібно до нашого земного життя: вилікувати тебе зможе лише просвітлена знаннями і любов'ю людина, натомість примітивна, зіпсована людина здатна принести лише неприємності та страждання.

В арійській традиції кожен з богів мав свою спеціалізацію. Головні напрямки цієї спеціалізації відповідали спеціалізації трьох головних соціальних підсистем — т. зв. варн. Нагадаємо, що для арійських народів традиційно властива варнова структура:

·         Брахмани (мудреці, священики, волхви, друїди[62]);

·         Кшатрії (державні організатори і воїни);

·         Вайш'ї (виробники, бізнесмени, господарі, професіонали).

Разом вони складали народне тіло — його «голову», «руки», «корпус». З цієї природовідповідної структури випливала спеціалізація головних богів, які мали різні імена у слов'ян, кельтів і скандинавів, а проте виконували подібні функції:

·         Велес[63], Луг[64], Óдин — зв'язок зі світом божественним, духовним і психоенергетичним, сакральні знання, вища магія, цілительство;

·         Перун, Тараніс, Тор[65] — захист, боротьба, війна;

·         Дажбог, Дагда, Фрейр — родючість, плодючість, праця.

При цьому арійці усвідомлювали наявність єдиного Творця Всесвіту, якого називали Брахмою (це скорочення формули «Бог небес і землі»), Сварогом («Свята небесно-сонячна сила»), Сваотом («Святий отець»). Так само вони вміли взаємодіяти з меншими богами, які нерідко виконували вузько спеціалізовані функції (наприклад, лікували якусь одну хворобу або допомагали знаходити загублені речі). Отож термін «многобожжя» насправді означає «знання про многі сили» або «знання про різноманітність Сили»[66].

Людина, яка вміла взаємодіяти з цими силами-богами, фактично була магом. Найвищий рівень магічного мистецтва показав Ісус Хрестос, який зцілював невиліковно хворих, читав думки, керував стихіями, воскрешав померлих, ходив по воді, миттєво пересувався у просторі, силою власної волі вмер і знову повернувся до життя, повністю відновивши своє фізичне тіло. Звісно, при цьому Він взаємодіяв лише зі світлими силами: «Тоді Дух повів Ісуса в пустиню. Він постив сорок днів і сорок ночей і нарешті зголоднів. І ось ангели приступили й почали Йому служити» (Мт 4.1—11). Ясна річ, ці ангели мали володіти силами-егрегорами, інакше як би вони могли реально служити Ісусові у фізичному світі. Йдеться саме про психоенергетичну підтримку з боку ангелів (наприклад, при керуванні стихіями), адже в чисто інформаційному плані Ісус не потребував допомоги, бо прямо спілкувався з Творцем. Фактично Ісус керував богами, хоча це може звучати дещо незвично, особливо для вух людини з атеїстичним вихованням.

Людина, яка спроможна керувати богом-егрегором, неначе сама стає богом, тому Ісус казав: «Майте віру бога. Істинно кажу вам, що хто скаже цій горі: двигнись і кинься в море, та не сумніватиметься у своїм серці, але віруватиме, що відбувається те, що каже, — буде йому так» (Мк 11.22—23).

У залежності від того, з якими силами-егрегорами взаємодіє людина, прийнято розрізняти білу і чорну магію. Перемогу і щастя приносить лише біла магія, тобто взаємодія зі світлими силами, які незрівнянно потужніші за сірі чи темні сили. Тобто справжня магія-могутність — це взаємодія зі світлими силами, все інше — це тимчасова ілюзія.

Сьогодні більшість людей перебуває в темному, хворобливому стані духу, психіки і фізичного тіла, тому здійснювана ними магія автоматично стає чорною і веде до розпаду та страждань. Із цієї причини Церква забороняє займатися магією, з чим не можна не погодитись. Так само малій дитині не можна давати в руки гострі та інші небезпечні предмети, бо вона не вміє ними користуватися, не розрізняє добра і зла. Розвиток боголюдських можливостей людини треба починати з формування ясного світогляду і очищення психіки-душі. Найбільшу допомогу в цій святій справі нам надає дослідження Доброї Новини, осягнення Слова Божого і його творче застосування.

9. Війна за розум

Чим більше ви занурюватиметесь у дослідження Євангелія, тим більше наражатиметесь на свідомі, цілеспрямовані фальсифікації. В результаті раніше чи пізніше дійдете висновку, що від самого народження хрестиянства проти нього велася і донині ведеться масштабна і систематична духовно-інформаційна війна. Багатьом це здається просто неймовірним. Узагалі, сьогодні доволі поширене уявлення про те, неначе найсуттєвіший вплив на життя здійснюється грубою матеріальною силою, а сила ідей є зникаюче малою. Насправді ж усе з точністю до навпаки.

Якщо головним простором війн минулих століть була земля, а у 20 столітті велике значення мали вода і повітря, то бойовий простір сучасних і майбутніх війн — це передусім ноосфера, розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності. Але почнемо з відповіді на запитання «Що таке війна?»

Якщо давати узагальнююче визначення, то війна — це рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки супротивника у потрібному напрямку (і, відповідно, захист власної поведінки від зовнішнього втручання). Людство знає величезну різнома­ніт­ність способів бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних видів. Стисло розглянемо їх у порядку збільшення ефективності.

1. Технологічно-силова війна

Найпримітивнішою формою зміни поведінки людини, групи людей чи народів було і є технологічно-силове (надалі — силове) протистояння за допомогою кам'яних сокир, мечів, списів, вогнепальної зброї, літаків, ракет, лазерів, радіоелектронних засобів, комп'ютерних вірусів тощо. Спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія (скажімо, у вигляді тероризму, в т. ч. комп'ютерного).

2. Економічна війна

Значно ефективнішим і водночас безпечнішим способом змінити поведінку супротивника є економічна війна. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом для керування людиною, народом, цивілізацією. Це зброя другого рівня ефективності. Прикладом її застосування є економічні блокади і санкції, «антидемпінгові розслідування», нееквівалентний товарний обмін, пограбування через підкуп і корупцію державного апарату тощо.

3. Прихований геноцид

Проте економічне середовище може змінитися, і супротивник може вийти з-під економічного контролю. Для того щоб корін­ним чином, назавжди підірвати його здатність до опору, засто­совується зброя третього рівня ефективності — геноцид. Ідеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом нарко­тичного, алкогольного, тютюнового геноциду, широкого застосування штучних харчових добавок, штучних і генетично модифікованих продуктів, сумнівних фармацевтичних препаратів, цілеспрямованої зміни культури хар­чу­вання. Ефективність цього виду зброї криється в її непоміт­ності і дешевизні, більше того — на тютюновому, алкогольному, фармацевтичному і наркотичному бізнесі заробляються величезні гроші.

Розглянуті три види зброї змінюють поведінку супротивника, впливаючи передусім на фізичну сторону його існування. Наступні чотири види спрямовані на руйнування ментальності і всього способу життя.

4. Організаційна війна

На найпростішому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм — від усіляких «благодійних фондів розвитку науки та освіти» (технологічний шпіонаж і «випомповування мізків») до структур — накопичувачів нелегальних мігрантів і прихованої работоргівлі. На більш системному рівні проявом організаційної війни є насадження непритаманних народові системи управління і способу життя. Наприклад, традиційною (отже, перевіреною часом) для України є виборна демократична модель — Гетьманат, яка передбачає персональну відповідаль­ність керівників за плоди свого управління. Замість неї нам нав'язують «найкра­щу в світі» систему горизонтального розподілу влад з цілковитою безвідповідальністю і безкарністю. З погляду законів менеджменту такого роду система державної організації є повним абсурдом, оскільки розділити можна роботу і правá, але відпо­відальність не ділиться в принципі (там, де відповідає більше одного, вже не відповідає ніхто). Розпорошення влади і, як наслідок, її безвідповідальність та корумпованість створю­ють сприятливі умови для прихованої агресії з боку сконсолідованої і цілеспрямованої сили (іншої держави, ТНК, тота­літар­ної секти), яка не переймається псевдодемократичними ілюзіями.

5. Інформаційна війна

Терміном «інформаційна війна» позначають масоване просування вигідної інформації і замовчування невигідної, а також тенденційну інтерпретацію поточних подій. Ефективність цього виду зброї можна проілюструвати дивовиж­ним фактом ядерного роззброєння України (інформаційне зомбування «на добровільне роззброєння» тут було одним з ключових чинників) чи, скажімо, «трастовим психозом». Інший приклад — масовий психоз навколо Чорнобильської катаст­рофи: як тепер виявилося, понад 90 відсотків постраждалих вмерло не від радіації, а від примусового переселення з рідної землі, руйнування сільських громад і штучно створеної радіофобії[67] — насправді дещо підвище­ний радіаційний фон є навіть корисним для здоров'я, оскільки підстьобує природний імунітет[68].

6. Хронологічна війна

Ще потужнішим впливом володіє зброя шостого рівня ефективності. Її об'єктом є не інтерпретація поточних подій, а інтерпретація характеру цивілізаційних процесів, а також руйнування родової пам'яті і зв'язку поколінь. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок про те, що «слов'яни» означає «раби», що трипільці були семітами, що Україна — це «окраїна», яка завжди була прохідним двором, що наша історія — це трагедія ворожнечі та взаємознищення українців, що наша наука і духовність — це постійні запозичування якщо не із Заходу, то зі Сходу, що писемність нам приніс грек Кирило і так далі. Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі шляхом переконання її в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тож їй не лишається нічого іншого, як змиритися і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна

Сьомим — фундаментальним, найвищим рівнем ефективності володіє духовна зброя. Її могутність полягає у спотвореному висвітленні не поточних подій чи історичних процесів, а у накиданні збочених життєвих цінностей, руйнуванні мотивації до життя, викривленні уявлень про саму природу видимого і невидимого світу, про добро і зло, життя і смерть. Головний удар спрямовується на руйнування істинних уявлень про природу людини. Згідно з арійською традицією і Хрестовим Євангелієм, людина є втіленою божественною сутністю, яка розвивається шляхом палінгенезії, тобто багаторазового земного втілення, вдосконалюючи себе і навколишній світ. Натомість ворог стверджує, що людина є твариною, яка живе визначений їй час, вмирає і на цьому її земне існування закінчується. Звідси популярне нині гасло «Після нас хоч потоп!», безвідповідальне ставлення до дітей, культури і навколишнього середовища.

Важливим елементом духовної війни є тенденційна інтерпретація священних книг і священної історії з програмуванням народу на самознищення. Чого варта вигадка про те, що Ісус Хрестос був юдеєм, хоча всі історичні, антропологічні та євангельські джерела стверджують Його належність до галлів-галілеян — народу арійського кореню, а Його «юдейське походження» найбільше заперечують самі ж правовірні юдеї. Сьогодні масова свідомість зомбується ідеями «нормальності» гомосексуалізму і «корисності для здоров'я» міжрасових змішувань, а українців енергійно переконують, що вони генетично нездатні до вольових вчинків, сильної політики і швидких рішучих перетворень.

Розвиток людства і еволюція методів боротьби держав за ре­сур­си супроводжується перенесенням головних зусиль в напрямку застосування організаційної, інформа­ційної, хроноло­гічної та духовної зброї. В літературі для позначення трьох останніх здебільшого використовується узагальнюючий термін — «інформаційна зброя». У війні проти Хрестового вчення головною мішенню застосованої ворогом інформаційної зброї стало поняття реінкарнації, тобто багаторазового втілення людського духу.

10. Палінгенезія, тобто реінкарнація

Це питання надзвичайно хвилює сучасну людину, проте на нього не дають ясної відповіді ні наука, ні релігія. Наш буденний досвід свідчить про те, що людина не пам'ятає своє попереднє життя, з чого робиться поспішний висновок, що вона втілюється лише один раз. У той же час усім зрозуміло, що відсутність пам'яті — це не аргумент, адже людина багато чого не пам'ятає. Наприклад, кожен з нас колись народився, проте ніхто про це не пам'ятає (приблизно до трьох років у дитини взагалі відсутня довгострокова пам'ять). Урешті-решт, ми навіть не пам'ятаємо, що їли кілька днів тому.

З іншого боку, достеменно відомо, що з цього загального правила бувають рідкісні винятки: науково зафіксовано, що деякі люди досить ясно пам'ятають важливі моменти свого попереднього життя в іншому тілі. Частіше зустрічаються випадки туманного передчуття свого попереднього існування, з яким ми спонтанно стикаємося в різних незвичайних ситуаціях і змінених станах свідомості, передусім у своїх снах. Найчастіше спогади про попереднє існування трапляються у маленьких дітей, проте в міру дорослішання наша земна метушня всі ці спогади успішно стирає.

2.10.1. Самоочевидність реінкарнації

Факт багаторазового втілення людського духу (реінкарнація) протягом багатьох тисячоліть у народів усього світу вважався аксіомою — істиною, яка не потребує доведення. Інша річ, що вона по-різному інтерпретувалася різними народами: аборигенами Австралії та ескімосами Гренландії, давніми єгиптянами і греками, аборигенами Бразилії і Нової Зеландії, індо-арійцями і кельтами, японцями і українцями. Проте всі ці етнічні варіації об'єднує тверде переконання в наявності причинно-наслідкового зв'язку: життя людини у майбутніх утіленнях залежить від життя в попередніх утіленнях. Українські козаки казали так: «Хто помре рабом у цьому житті, той народиться рабом у наступному».

Факт багаторазового втілення був самоочевидним для Ісуса Хреста і апостолів, тому не потребував з його боку спеціального пояснення. Згадайте хоча б євангельське оповідання про сліпонародженого: «А коли йшов, побачив чоловіка, який був сліпим від народження. Запитали Його учні, кажучи: Учителю, хто згрішив, — він чи батьки його, що сліпим народився? Відповів Ісус: Ані він не згрішив, ані його батьки; але — щоб виявилися на ньому Божі діла» (Ів 9.1—3). Яким чином міг згрішити чоловік, що вже народився сліпим? Очевидно, що причина його нинішнього стану могла бути в його минулому житті — в попередньому втіленні його духу. Тобто апостоли поставили коректне запитання і отримали на нього чітку відповідь. Якби запитання було безглузде, то відповідь могла б бути приблизно такою: «Некмітливі! Які гріхи міг здійснити він ще навіть не народившись, щоб бути покараним за них сліпотою? Як може людина до народження бути покараною за свої гріхи?»

А ось фраза Хреста з Нагірної проповіді: «Яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мт 7.2). Це не що інше, як точне формулювання закону карми. Він передбачає багаторазове втілення, бо протягом одного життя описаний вище принцип справедливості реалізується далеко не завжди. З іншого боку, якщо Хрестос учив, що ми зобов'язані розплатитися за свої злі вчинки, то це передбачає, що у нас має бути можливість виправити свої гріхи якщо не в цьому, то в наступному житті.

В Євангелії є спеціальний точний термін, який позначає багаторазове втілення — це παλινγενεσία або παλιγγενεσίας, читається «палінгенезія», що перекладається з гелленської як «багатократне народження», старослов'янською — «пакибитіє»: «Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії (тобто під час наступних втілень) стократно одер­жите і життя вічне успадкуєте» (Мт 19.28—29). Термін «палінгенезія» використовували гелленські (давньогрецькі) філософи, зокрема Платон і Піфагор, для позначення сáме реінкарнації.

2.10.2. Історична розвилка

Уявлення про палінгенезію є природним для людини. Без нього втрачається цілісність розуміння нашого світу, він стає чимось незрозумілим, хаотичним, несправедливим і жорстоким, а людське життя перетворюється на суцільний стрес і страх перед смертю. І навпаки: багаторазове втілення духа є єдиною природною концепцією, яка просто і логічно розв'язує всі проблеми долі, шляху, гріха, кари, воздаяння, благодаті, здібностей, талантів тощо.

Нагадаємо, що корені арійської ідеї багаторазового втілення сягають 55 ст. до н. е., коли народилася Гіперборійська традиція — система високих знань божественного походження. Ці знання передавалися з уст в уста, а коли почали забуватися, то були записані на різних мовах арійського кореню. Наприклад, на санскриті чотири тисячоліття тому зафіксовані такі ведичні терміни, як «атма» — земна психіка, «тваринна душа», яка вмирає після смерті тіла; «дживатма» (жива атма) або, скорочено, «джива», — «жива душа», «безсмертна духовна сутність», яка розвивається шляхом багатьох земних утілень-інкарнацій. Подібне зустрічаємо в латинській мові: «anima» — земна психіка, «тваринна душа», звідси «animal» — тварина; «spiritus» — дух, «жива душа».

Багатьох дивує подібність підходів і навіть термінів у східній (індоарійській) і західній традиціях: розділення на душу і дух, близькі за звучанням українське «жити», санскритське «джіті» і гелленське «ζωὴ» (дзое), позначення «тваринної душі» санскритським «атма» і латинським «аніма» тощо. Проте інакше й не могло бути, адже згадані фундаментальні поняття Гіперборійської традиції існували ще тоді, коли індоєвропейська спільнота була єдиним арійським етносом і говорила однією мовою.

Лише через 5 тисячоліть антитезою до арійської концепції палінгенезії стала фарисейська концепція одноразового втілення, яка згодом перекочувала в юдохрістиянство і суттєво вплинула на вчення християнської церкви. Переломним моментом вважається П'ятий вселенський собор, який відбувся у 553 р. у Константинополі і проходив за активного втручання імператора Юстиніана. На цьому соборі було засуджено вчення Орігена про передіснування людської душі та її повернення до єдності з Богом. Це було непряме заперечення палінгенезії. Щоправда, папа римський відмовився брати участь у цьому соборі, а коли пізніше він підтвердив рішення собору, то при цьому не згадав анатему (буквально — «відокремлення», «відсічення») щодо вчення Орігена. Так що питання про Орігена насправді залишилося відкритим, що визнає і «Католицька енциклопедія»: «Чи була накладена анатема на Орігена та його вчення? Багато учених умів вважає, що була, і така ж кількість це заперечує; більшість сучасних дослідників або перебувають у нерішучості, або відповідають непевно».

Та хоч би як там було, але після згаданої історичної розвилки офіційна богословська думка в основному розвивалася в напрямку ігнорування палінгенезії, хоч повсякденна християнська практика її визнавала. Проте маємо розуміти, що за інших політичних обставин з таким же успіхом могла перемогти ідея багаторазового втілення — і тоді вона стала б ключовим догматом ортодоксального християнства. Але якщо не палінгенезія, тоді що? На цю тему в Євангелії є одне надзвичайно важливе оповідання.

2.10.3. Воскресіння живих і «воскресіння мертвих»

Подія відбувається в Єрусалимі незадовго до Хрестових смерті та воскресіння: «23. Того дня приступили до Нього садукеї, які твердять, що не існує воскресіння, і запитали Його, 24. кажучи: Учителю, Мойсей сказав: коли хто помре, не маючи дітей, хай його брат візьме жінку його і дасть потомство братові своєму. 25. Було у нас семеро братів: і перший, одружившись, помер, не маючи дітей, залишив дружину свою своєму братові; 26. так само й другий і третій — аж до сьомого. 27. Після всіх померла й жінка. 28. Тож у воскресінні котрого з сімох буде вона дружиною? Бо всі мали її» (Мт 22.23—28). «34. Ісус відповів їм: Сини цієї епохи женяться й виходять заміж. 35. Ті ж, що удостояться осягнути тієї епохи й воскресіння з мертвих, не женяться і не виходять заміж, 36. та й вмерти вже не можуть, тому що вони є рівними ангелам і є синами Бога — воскресіння сини сущі» (Лк 20.34—36).

Цей невеличкий фрагмент Євангелія володіє величезною інформаційною насиченістю, тож проаналізуймо кожне його речення.

 ● 23. У ті часи в Юдеї були дві найбільші ворогуючі партії: садукеї і фарисеї. Перші визнавали лише п'ятикнижжя Мойсея (Тору), другі — інші старозавітні тексти та усне передання. Фарисеї вчили про «воскресіння мертвих«: неначе після смерті душа-психіка кожної людини потрапляє в «шеол» — своєрідний «накопичувач душ», «царство тіней», «ад». Там вони перебувають в якомусь напівсонному стані очікування воскресіння, яке відбудеться тоді, коли прийде Месія  — раб Єгови — і відновить земне юдейське царство — «Царство небесне» (оскільки воно матиме небесну підтримку). Тоді будуть створені копії тіл всіх померлих, в які повернуться їхні колишні душі-психіки, тобто будуть відновлені їхні земні особистості з усією пам'яттю, рисами характеру, здібностями тощо. Тут же відбудеться Страшний суд, після якого праведники будуть вічно блаженствувати в юдейському царстві Месії, а грішники будуть зі своїми тілами вічно горіти в пеклі.

Образом пекла була «геєна» — глибокий яр Гінном на південній стороні тодішнього Єрусалима (сьогодні це майже центр міста), куди скидали міські нечистоти, трупи страчених злочинців і вмерлих тварин. Для боротьби зі сморідом і захисту від зарази тут постійно горів вогонь, тому це місце назвали «геєною вогненною».

Підтвердження своєму вченню про «воскресіння мертвих» фарисеї знаходили в книгах Йова (19.25), Ісаї (26.19) і Даниїла (12.2), а також у Псалмі 15.10. Садукеї відкидали це вчення, оскільки не вважали згадані джерела «канонічними».

● 24—28. Бажаючи прилюдно дошкулити фарисеям, садукеї представили Ісусу малоймовірну, а проте юридично бездоганну ситуацію, в якій намагалися показати абсурдність фарисейського вчення про «воскресіння мертвих». Справді, якщо воскреснуть мертві зі всіма своїми характерами, емоціями і життєвими прив'язаностями, то вони не лише можуть захотіти відновити колишні стосунки між чоловіками і жінками, але й будуть зобов'язані це зробити для виконання закону Мойсея.

● 34—36. Хрестос відповідає садукеям, що насправді в майбутньому все буде зовсім не так, як вони думають. Люди майбутньої епохи, які спроможуться воскресити свої тіла, набудуть фізичного безсмертя і, за прикладом Ісуса Хреста, стануть синами Божими. Відповідно, стосунки між чоловіками та жінками «тієї епохи» (гелленською αἰῶν — еон, ера, епоха, юга) суттєво відрізнятимуться від стосунків «цієї епохи», принаймні в юридичних аспектах.

— Але що Хрестос мав на увазі під воскресінням?

Лише те, що Він незабаром сам здійснив — перетворив своє тіло на тіло з вищими можливостями. Справді, якщо до воскресіння Хрестове тіло просто було фізично здоровим і витривалим, то його нове — прославлене тіло — дозволяло проходити крізь стіни і миттєво пересуватися у просторі. Тобто воскресіння (гелленською ἀνάστασις) — це перетворення фізичного тіла, переведення його на вищий рівень функціонування з суттєво досконалішим володінням можливостями нашого земного світу. Якщо звичайне тіло, отримане від батьків, накладає на втілений людський дух значні обмеження, то тіло воскресіння дозволяє людині діяти без фізичних обмежень. Прославлене тіло стає тріумфом Царства Божого, тобто боголюдського стану гармонійного поєднання божественного і земного, досягнення якого є головною метою істинного хрестиянина.

Можна сказати, що прославлене тіло відрізняється від звичайного тіла так само, як спеціально зшитий на конкретну людську фігуру костюм відрізняється від костюму, який нам видали зі складу готового одягу. Справді, адже фундаментальні параметри нашого звичайного тіла визначаються передусім генетикою наших батьків і їхнім психофізичним станом у момент зачаття — фактично при втіленні дух бере те, що йому дають. А от прославлене тіло є повністю «підігнаним» під особливості втіленої духовної сутності, тому воно зручне для неї і дозволяє їй діяти без обмежень звичайного тіла.

Проте для здійснення такої трансформації треба духовно і фізично зростати в палінгенезії, поступово покращуючи людську породу, розвиваючи культуру тіла як храму Святого Духа і неупинно плекаючи в собі Царство Боже, яке з маленького зерна виростає в могутнє дерево. А для цього треба докласти чимало особистих зусиль, адже «Царство Боже здобувається силою, і ті, хто застосовують силу, схоплюють його» (Мт 11.12). Осягаючи Царство Боже, треба передусім оволодіти вірою — найпотужнішою силою у Всесвіті: «Щиру правду кажу вам: коли матимете віру, як зерно гірчиці, скажете цій горі: Перейди звідси туди — і вона перейде; і ніщо не буде для вас неможливим» (Мт 17.20). Людина, яка осягнула стан Царства Божого, трансформує своє фізичне тіло і долає обмеження, які зазвичай накладає на нас цей земний світ. Для людини з тілом воскресіння вже немає нічого неможливого, бо вона за прикладом Хреста і згідно з його обіцянкою (Лк 20.36) стає боголюдиною і Божим сином.

— У чому різниця між Хрестовим ученням про «воскресіння живих» і фарисейським вченням про «воскресіння мертвих»?

При поверховій подібності, яку згодом використав ворог в інформаційній війні проти хрестиянства, ці вчення насправді розрізняються як день і ніч, як життя і смерть:

Хрестове вчення про воскресіння живих

Фарисейське вчення про воскресіння мертвих

1

Для досягнення воскресіння за прикладом Ісуса Хреста потрібні особисті зусилля

Воскресіння досягається волею Єгови за участю Месії — раба Єгови

2

Воскресіння досягають лише ті праведники, що пішли за Хрестом і осягнули боголюд­ський стан Царства Божого

Воскресіння досягають і праведні, і грішні. Щоб стати праведником і досягнути вічного щастя в земному царстві Месії, досить ретельно виконувати заповіді Єгови (Втор. 6.25)

3

Воскресіння здійснюється доро­слою людиною під час її земного життя шляхом фізичної трансформації

Воскресіння здійснюється відразу ж після виходу душ-психік померлих із шеолу — «царства тіней»

4

Перед воскресінням відбувається втілення достатньо досконалої духовної сутності, яка формує досконалу психіку

Воскресінню підлягає не дух, а психіка померлого, незалежно від рівня її досконалості («біоробот» не має втіленого духу, лише психіку)

5

Для досягнення духовної досконалості людині потрібно прожити багато життів, з кожним разом стаючи все правед­нішою і святішою

Після смерті людська психіка не змінюється, а перебуває в пасивному стані очікування, аж доки не буде пробуджена Єговою

6

Для досягнення майбутнього воскре­сіння людям треба готувати майбутній генофонд, постійно покращуючи генетику своїх нащадків

Генофонд нащадків не має жодного впливу на якість тіла воскресіння — все залежить від того, чи захоче додатково обдарувати своїх рабів Бог Авраама, Ісаака і Яакова

7

Для того, щоб з кожним земним утіленням ставати все досконалішим і нарешті спромогтися воскреснути, треба щоразу залишати після себе істинні знання і високу культуру — «послання для майбутнього себе»

Наступне земне життя людини після воскресіння її психіки залежить лише від її одноразово прожитого попереднього земного життя, незалежно від того, щó вона залишить після себе

Фарисейське вчення передбачає воскресіння психічних оболонок давно померлих людей, хоча насправді ці оболонки за кілька днів після смерті фізичного тіла починають розкладатися і за якийсь час остаточно вмирають (ключовими тут є 3-ій і 40-ий день). Тобто фарисеї вчили про воскресіння того, чого вже немає, — справді, «воскресіння мертвих».

З Євангелія знаємо, що Хрестос тричі воскрешав померлих людей: сина наїнської вдови (Лк 7.11), дочку Яіра (Мк 5.22, Лк 8.41) і Лазара (Ів 11.1), який з цих трьох пробув мертвим найдовше — 3 дні. Але протягом цих кількох днів тілесної смерті їхні душі-психіки ще повністю зберігалися, тож після воскресіння їхні особистості не зазнали пошкоджень. Хрестос це навіть не називав смертю: «Увійшовши, каже їм: Чому метушитеся і плачете? Дівчина не померла, а спить» (Мк 5.39); «Наш друг Лазар заснув, — піду розбудити його» (Ів 11.11). Тобто, за цією логікою, Хрестос здійснив воскресіння живих, а не мертвих.

Про суттєву різницю між «воскресінням мертвих» і воскресінням живих свідчить і розмова між Хрестом і Мартою, сестрою Лазаря (Ів 11.23—25): «Каже їй Ісус: Твій брат воскресне. Мовить до Нього Марта: Знаю, що воскресне при воскресінні, останнього дня», тобто Марта сказала, що знайома з вченням фарисеїв про воскресіння «останнього дня» — у день Страшного суду. На що Хрестос їй заперечує: «Я є воскресіння і життя; хто вірить у Мене, — хоч і помре, житиме».

Сам Хрестос також воскрес на третій день (а не «останнього дня»), з повним збереженням своєї психіки, тобто пам'яті та характеру. Але Хрестове воскресіння якісно відрізнялося від трьох описаних вище воскресінь: по-перше, Він воскрес сам без сторонньої земної допомоги; по-друге, Він воскрес у трансформованому, прославленому тілі. Саме таке воскресіння — ВОСКРЕСІННЯ ЖИВИХ — Хрестос залишив своїм послідовникам як приклад для наслідування. «Воскресінням мертвих» Він не займався.

— Але ж у церковному «Символі віри» говориться «очікую воскресіння мертвих»...

Після того, як християнська церква відкинула палінгенезію і відповідно євангельську ідею воскресіння живих, їй нічого не залишилося, як прийняти фарисейську доктрину «воскресіння мертвих». Наприклад, згідно з православною «Популярною біблійною енциклопедією» архімандрита Никифора (1891): «Воскресіння мертвих полягатиме в тому, що душі померлих знову поєднаються з колишніми тілами» (стаття «Воскресіння мертвих»). А ось сучасна редакція: «Перед кінцем світу Ісус Хрестос, супроводжуваний ангелами, знову прийде на землю в славі. Тоді всі, по Його слову, воскреснуть з мертвих, тобто відбудеться чудо, у якому душі померлих людей повернуться в їхні тіла, що вони мали до смерті, і всі померлі оживуть» (з сайту УПЦ КП). Те ж саме сьогодні стверджують католики, протестанти і ортодоксальні юдеї (щоправда, в останніх не Хрестос — син Божий, а Месія — раб Єгови).

Раніше те ж саме навчали фарисеї. Дивовижно, але за іронією долі християнська церква, відкинувши палінгенезію, проповідує вчення тих, кого Хрестос називав «дітьми диявола» (Ів 8.44) і «лукавим кодлом» (Мт 12.39), вважаючи їх найбільшими ворогами людини на її шляху до Царства Божого. Проте такий неприродний стан довго не триватиме. Християнський світ стоїть на порозі метанойї (оновлення), тож незабаром ідея палінгенезії посяде центральне місце у теорії і практиці, а у хрестиянський «Символ віри» буде внесене уточнення: «Вірю у своє майбутнє воскресіння і життя нової ери. Хай Буде!»

2.10.4. Повернення до витоків

Ще раз наголосимо, що палінгенезія (реінкарнація) — це перевтілення духу з формуванням нової психіки. Лише у надзвичайно рідкісних випадках (здебільшого, при раптовій смерті) психіка не розпадається після смерті людини, а перевтілюється разом з духом — і тоді відбувається явище метемпсихозу, після якого людина більш чи менш чітко пам'ятає своє попереднє життя.

В якості грубої аналогії уявіть собі, що життя — це сеанс роботи на комп'ютері. Після перезавантаження оперативна пам'ять («психіка») стирається, а зберігається лише те, що записане на вінчестері («дух»). Проте при неправильному (аварійному) завершенні сеансу фрагменти оперативної пам'яті зберігаються у вигляді незатертих тимчасових файлів і можуть вплинути (як позитивно, так і негативно) на хід наступного сеансу — «у наступному житті» комп'ютера.

Сьогодні ми маємо всі підстави повернутися до первинних уявлень про палінгенезію людського духу, адже вони відповідають не тільки вченню Хреста і науковій картині світу, але й нашому вродженому відчуттю правди.

Наші предки прагнули, щоб ми їх перевершили в осягненні Царства Божого. Сьогодні ми маємо ті можливості, яких вони не мали, тож зобов'язані виправдати їхні сподівання. Оскільки вони — це ми у попередніх втіленнях. А наші нащадки — це ми у наших наступних втіленнях.

2.10.5. Критерій істини

По їхніх плодах, отже, пізнаєте їх.

       Матвій 7.20

Істинне все, що продуктивне.

                                                                       Гете

Концепція одноразового втілення є руйнівною, оскільки неминуче призводить до уявлень на кшталт «після нас хоч потоп» з повною безвідповідальністю і байдужістю до того, що людина залишає після себе на Землі. Сам же цей світ стає похмурим, несправедливим, жорстоким і нелогічним. Для того, щоб хоч якось пояснити вроджені відмінності між людьми з погляду різних схильностей, талантів, здоров'я, краси, а також наявність зла і страждань, юдействуючі теологи висунули концепцію відначальної зіпсованості людини через «первородний гріх». При цьому люблячого і милосердного Бога-Отця, Вишнього і Святого, вони, згідно з фарисейськими уявленнями, перетворили на примхливого рабовласника, який з незрозумілих причин одним дає блага, а іншим не дає.

І навпаки: прийняття євангельського вчення про реінкарнацію-палінгенезію формує в людях відповідальність перед своїм майбутнім, грядущими поколіннями і навколишнім природним середовищем. Світ, в якому діє палінгенезія, є добрим і справедливим, а його Творець є люблячим і милосердним — таким, яким він відначально був в арійській традиції і яким є у Хрестовому вченні.

Сучасні дослідники феномену палінгенезії підтвердили прадавню істину, що людина за рідкими винятками перевтілюється в рамках свого роду, свого народу і своєї Батьківщини. Тому варто завжди пам'ятати, що у наступному втіленні ми отримаємо те, що залишили після себе:

— якщо залишимо після себе здорових дітей, то народимося в здорових тілах;

— якщо залишимо після себе чисту природу, то народимося в земному раю, а не на смітнику;

— якщо залишимо після себе культуру, то народимося в світлі і знатимемо, хто ми, звідки прийшли і куди йдемо.

2.10.6. Дерзайте, діти Бога!

Головна мета людини — осягнення Царства Божого, тобто стану поєднання божественного і земного як в кожній особистості, так і в усьому суспільстві. Приклад нам подав Ісус Хрестос, тому Його наслідування — це найголовніше правило хрестиянства. «Бути хрестиянином — це, власне, не що інше, як наслідувати Ісуса Хреста у людській природі, в міру свого покликання», — пише св. Василій Великий. «Станьмо подібними до Хреста, бо Він став подібний до нас. Зробімося богами задля Нього, бо Він став людиною задля нас», — закликає св. Григорій Богослов. У результаті людина має стати боголюдиною, а людська спільнота — боголюдством (расою четвертого психоінформаційного рівня). Очевидно, що цього неможливо досягнути протягом одного життя — лише в палінгенезії.

Тому людина, яка всупереч Євангелію і здоровому глузду відкидає палінгенезію, насправді відкидає можливість осягнення Царства Божого і висловлює недовіру всьому тому, що пообіцяв Хрестос у Добрій Новині, ігнорує Його втілення і принесене Ним світло знань, зневажає Його служіння, страждання, смерть і воскресіння.

Людина ж, яка визнає реальність палінгенезії, відкриває для себе перспективу стати подібною до Хреста. Тоді вона стає сонячним арієм, адже арій — це людина, яка сміливо обрала шлях боголюдського перетворення, плекання культури і збереження навколишньої природи. І вона отримає гідну винагороду за свою віру, сміливість і наполегливість: «Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії у сто разів більше одер­жите і життя вічне успадкуєте» (Мт 19.28—29).

Ми продовжуємо рухатися за Ним у палінгенезії. Нова арійська раса народиться в процесі наслідування втіленого Сина Божого, який прийшов у наш світ 2 тисячоліття тому і відомий під іменами Хрестос, Галілеянин, Назарянин, Син людський. І хай на цьому шляху нас не зупинять ні страх, ні перешкоди, ні сумніви, ні сама смерть: Дерзай, сину! Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе. Царство Боже здобувається силою, і ті, що докладають зусилля, схоплюють його!

2.10.7. Духовна війна проти Хреста

Початок інформаційної війни визначити неможливо, і це дає певні переваги агресорові. Але парадокс полягає в тому, що якщо жертва нападу встигне усвідомити, що проти неї ведеться інформаційна війна, то отримані агресором на початковому етапі переваги можуть обернутися проти нього самого.

«Філософія інформаційної війни»[69]

Ісус Хрестос започаткував перехід людства на вищий рівень життєдіяльності, показавши особистим прикладом шлях до Боголюдства. Його вчення дало потужний імпульс для розвитку, передусім європейських народів (простір розселення євро­пейців майже збігається з простором поширення християнства). Для того, щоб підірвати  їх конкурентоспро­можність, потрібно було послабити їхній зв'язок з Учителем. Для цього була застосована зброя найвищого рівня ефективності — духовна: християн майже переконали в тому, що Хрестос був юдеєм.

Ефективність такого кроку важко переоцінити. Уявіть собі ситуацію, коли під час війни вдається переконати армію, що її полководець походить з ворожого табору і взагалі завжди симпатизував противнику. Для армії це буде глибокосяжний підрив її боєздатності та дезорга­нізація, причому без жодного пострілу.

Подібне сталося і з християнством, головним ідеоло­гічним противником якого з самого початку були носії юдейського світогляду (ними були не обов'язково юдеї за походженням, нерідко це були т. зв. «юдеї по вірі», «юдействуючі»). Для підриву життєспроможності конкурентного для них християнського світогляду система­тично просувалася і просувається теза про єврейські корені Хреста. Але це робиться тільки в середовищі неєвреїв, оскільки для своїх культивується протилежна теза — Хрестос не був юдеєм.

11. Чи був Хрестос юдеєм?

Зрозуміло, що ні. Проте багато людей чомусь вважають саме так. Це просто дивовижно, адже Євангеліє однозначно свідчить, що Хрестос був галілеянином, а можливість Його юдейства якнайкатегоричніше заперечують самі правовірні юдеї. Як же пояснити цей парадокс? Почнімо з фактичного стану справ.

Коли кажуть, що Хрестос начебто був юдеєм, то це мало б означати принаймні одну з трьох можливостей: 1) що Він належав до племені Юди (був юдеєм за походженням); 2) мешкав у Юдеї (був юдеєм за місцем проживання); 3) був юдеєм за релігією.

2.11.1. Походження Ісуса Хреста

Згідно з Євангелієм, Хрестос народився від Діви Марії, яка була галілеянкою: майже все життя вона прожила в галілейському Назареті, галілеянами були всі її найближчі родичі. Нагадаємо, що галілеяни були народом, який належав до суперетносу галлів-кельтів. Цей суперетнос народився в Північному Надчорномор'ї приблизно у 12 ст. до н. е., звідки кількома хвилями розселився на величезні території Євразії. В Малій Азії (яку раніше називали Східною Галлією) галли заснували державу Галатія[70] — сáме до хрестиян-галатів (яких ще називали галло-гелленами[71]) Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. «Галати були відгалуженням галлів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції)»[72]. Частина суперетносу галлів зупинилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем) і дала цьому краю назву Галлія (Галлея, Гальлея[73]), яка збереглася донині у формі Галілея.

Перші згадки про Галілею сягають часів царя Салимона-Соломона[74] (10 ст. до н. е.), а пророк Ісая говорить про неї як про не-юдейську країну (Іс 9.1). До речі, нинішні Голанські висоти (від «Галланд — «земля галів») знаходяться східніше Галілеї.

Згідно з відомими словесними описами зовнішності Діви Марії (Діонісія Ареопагіта, Ігнатія Богоносця, святого Епіфанія, Никифора Калліста та інших), Діва Марія була шляхетною красунею, зросту вище середнього, мала овальне обличчя, блакитні очі, волосся кольору пшениці, довгі і тонкі пальці рук. Тобто зовнішність виразно арійська і аж ніяк не семітська. Фантазії ж про юдейське походження Діви Марії просувалися ворогом у хрестиянське середовище на основі брутального юдейського пасквіля Цельса «Правдиве слово», а також апокрифічної «Книги Якова», яка була офіційно заборонена Церквою принаймні з 5 ст.

Належність Хреста до народу галілеян була однією з важливих причин того, що юдеї не прийняли Його, зате з легкістю засудили на смерть через розп'яття: «Каже до них Пилат: А що маю робити з Ісусом, називаним Месією? Усі відповіли: Нехай буде розп'ятий! Він спитав: Що злого вчинив він? Вони ж ще більше стали кричати: Нехай буде розп'ятий. Пилат, бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води й умив перед народом руки та й каже: Я невинний крові праведника цього; ви бачите. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших!» (Мт 27.22—25).

Згідно з описами у «Посланні до Візантійського імператора Теофіла», «Сказанні монаха Епіфанія» і «Листі проконсула Лентула імператору Тиберію і Римському сенату», Хрестос був дуже подібний до Своєї матері, був високого зросту (на що звернули увагу всі три автори), мав видовжене обличчя з легким рум'янцем, тонкий прямий ніс, довге волосся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі, довгі тонкі пальці рук.

Цей словесний портрет підтверджує знаменита ікона Хреста-Пантократора з монастиря Святої Катерини (Синай, 550 р.), зображення на якій практично повністю збігається з відбитком Ісуса на Туринській плащаниці — тканині розміром 4,36 х 1,1 м, в яку після смерті було загорнуто його тіло.

Дослідження Плащаниці також показали, що Ісус мав зріст 180 см, тобто був доволі високою людиною. Це ще один аргумент на користь його арійського (європейського) походження, оскільки галли-галілеяни були відчутно вищими в порівнянні з семітами. Згідно з даними археології, середній зріст тодішніх семітів Юдеї не перевищував 160 см (середній зріст нинішніх євреїв 162—165 см[75]). А кельти-галли-галати були високими, світловолосими, білошкірими, з круглими головами і видовженими обличчями, про що свідчать історичні документи, залишки скелетів і статуї галатів із малоазійського Пергама[76]. Євангельське оповідання також свідчить про те, що апостоли-галілеяни були високого зросту: якби вони були істотно нижчими за Хреста, то Юді Іскаріоту для видачі Вчителя не потрібно було Його цілувати — достатньо було просто вказати на найвищого. На картинах, що зображають поцілунок зрадника (наприклад, на фресці Джотто поч. 14 ст.), семіт Юда змушений дотягуватися до на голову вищого Ісуса.

На Туринській плащаниці зафіксувалися зображення монет, які були покладені на очі Ісусового тіла. Точно з'ясовано, що це т. зв. «лепта Пилата» — найдрібніша мідна монета, яка була викарбувана Пилатом в 29/30 році н. е. На монеті напис: TIBERIOU СAICAROC — «Тиберій імператор». За свідченням істориків, у юдеїв не було звичаю класти монети на очі померлим, до того ж неймовірно, щоб правовірні юдеї під час ритуалу поховання осквернювали своїх померлих монетами з іменем ненависного і «нечистого» імператора-язичника. Цього звичаю дотримувалися арійці, які здійснили покладення Ісусового тіла до тимчасової гробниці. До речі, звичай класти монети на очі померлим і донині поширений серед українців та інших арійських чи аріїзованих народів.

2.11.2. Місце проживання

Майже все життя Хрестос прожив у Назареті, тому Його часто називали Ісусом з Назарета або Ісусом Назарянином. «"Єврейська Енциклопедія" наголошує, що батьківщиною Ісуса Хреста був Назарет. Отже, всі джерела згодні з тим, що Він був галілеянином, незалежно від місця Його народження», — пише авторитетний американський дослідник Дуглас Рід у фундаментальному дослідженні «Суперечка про Сіон» (1956) у розділі «Галілеянин».

Галілея і Юдея були окремими країнами з географічної, політичної, етнічної, культурної та релігійної точок зору. Вони не мали навіть спільного кордону: щоб потрапити з Галілеї в Юдею, треба було пройти понад 50 км через Самарію.

З погляду природного середовища Галілея і Юдея були майже повними протилежностями. Галілея була найбільш благодатною частиною Палес­тини з добрим водопостачан­ням, чудовою урожай­ністю, якіс­ни­ми шля­хами, високою щільністю населення, відкри­тіс­тю до європейської культури. Галілейське море давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві семітам, так само як і свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Мк 5.11, Лк 8.32).  Окрім того, галілеяни займалися бджолярством (Лк 24.42). «Родючі землі і рибальство забез­печу­ва­ли процвітан­ня цій землі. Торгівля тісно пов'язу­вала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму»[77]. Цілком іншою була природа Юдеї: «Південна час­тина країни, власне Юдея, була повною протилежністю щодо Пів­ночі. Непривітна і безплідна, вона подібна до гористої пустелі з оаза­ми»[78]. На південному сході Юдеї знаходиться надзвичайно солоне Мертве море; риба, яка потрапляє сюди з життєдайного Йордану, тут же гине.

 З політичної точки зору Галілея і Юдея були хоч і підвладними Римові, а проте цілком окремими державами. В євангельські часи Галілеєю правив Ірод Антипа (з 4 р. до н. е. до 39 р. н. е.), а Юдеєю — Понтій Пилат (з 26 по 36 р. н. е.), про що також повідомляє євангеліст Лука (3.1). Юдея і Галілея були штучно об'єднані Давидом в 11 ст. до н. е., однак після смерті його сина Салимона (Соломона) у 927 р. до н. е. ця імперія розпалася на Ізраїль зі столицею в Самарії і вчетверо меншу Юдею зі столицею в Єрусалимі. У часи Хреста в Галілеї проживала незначна юдейська діаспора, а в Юдеї були компактні поселення галілеян, наприклад, у Витанії неподалік Єрусалима.

Галілеяни і юдеї відрізнялися не лише етнічно, але й расово, — перші були арійцями (вихідцями з Північного Надчорномор'я), а другі — семітами (вихідцями з Аравійського півострова). Про етнічно-расові відмінності, серед іншого, свідчить те, що «арамейська мова була загально­вжи­ва­ною мовою Палестини часів Ісуса»[79], проте, розмовляючи нею, галілеяни і юдеї суттєво відрізнялися способом її вимови. Наприклад, попри всі старання Петра, єрусалимляни його легко впізнали за галілейською вимовою (Мт 26.73, Мк 14.70, Лк 22.59).

Варто пояснити, що після повернення юдеїв з вавилонського полону арамейська мова стала у них розмовною, хоч їхні священні тексти традиційно писалися давньоєврейською мовою. Галілеяни також сприйняли арамейську мову, але зберігали свою материнську, «хатню» мову. Саме цією мовою Хрестос промовив свої останні слова: «А коло дев'ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі Елі лема савахтані» (Мт 27.46). Почувши їх, юдеї подумали, що Ісус кличе пророка Іліяху (Мк 15.34—35). Згідно з помилковим стереотипом, ці слова, сказані НЕЗРОЗУМІЛОЮ МОВОЮ, перекладають як «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?!» Мовляв, перед самою смертю Хрестос почав цитувати «Псалом Давида» № 22: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?», що є абсурдом, який суперечить усьому сенсу життя, вчення і діянь Сина Божого.

Насправді ж остання фраза Ісуса звучала так: «Лельо, Лельо, лем в мя ся остані» (буквально «Тато, Тато — лише в мені останься»). Цей фразеологічний зворот (ідіому) можна перекласти як «Тату, тепер лише на Тебе моя надія». Ці слова були сказані галльською мовою, якою Марія розмовляла зі своїм Сином від самого Його народження[80]. Для тодішніх юдеїв, які прийшли подивитися на розп'яття Ісуса, ці слова були абсолютно незро­зу­мілими. Натомість вони зовсім не потребують перекладу навіть для теперіш­ніх укра­їнців карпат­ського регіону, звідки галілеяни переселили­ся в Палестину[81]. Правиль­ність саме тако­го, «західноукраїн­ського» перекладу підтверджується євангелістом Лукою, який дає грецький еквівалент згаданого гальського фразеологічного звороту: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк 23.46), тобто «Тату, тепер все у Твоїх руках!»

Юдеї не сприймали Ісуса за свого, добре розуміючи Його галілейське походження: «І приступила до Петра одна служниця, кажучи: І ти був з Ісусом Галілеєм» (Мт 26.69). Під час урочистого в'їзду Ісуса до Єрусалима люди, що Його супроводжували, пояснювали здивованим городянам: «Це Ісус, пророк із Назарета Галілейського» (Мт 26.11). Походження Ісуса точно визначив Понтій Пилат: «Пилат, почувши це, запитав, чи Він галілеянин; переконавшись, що є з підвладних Іродових, відіслав Його до Ірода, який саме був у Єрусалимі» (Лк 23.6—7), адже Ірод Антипа, нагадаємо, був правителем Галілеї.

Отже, для юдеїв Галілея була «закордонням», тим більше, що «змішані шлюби між мешканцями цих двох країн були заборонені, і ще до народ­ження Хреста Симон Тарсис, один із Макка­вейських князів, силоміць переселив усіх юдеїв, які мешкали в Галілеї, знову до Юдеї», — наголошує Дуглас Рід. Справді, у «Першій книзі Маккавеїв» (5.21—23) читаємо: «І вирушив Симон в Галілею і провів багато битв з язичниками. Він переслідував їх до воріт Птолемаїди, а загинуло з язичників до трьох тисяч мужів, і він взяв здобич їхню. Також взяв він з собою юдеїв, що знаходилися в Галілеї і Арваттах, з жінками і дітьми і зі всім майном їхнім і привів у Юдею з великою радістю». Підсумовуючи, Рід твердить: «Таким чином, і за расою, і політично галі­леяни та юдеї були різними народами».

2.11.3. Релігія

«Чи можна сказати, що Хрестос був «євреєм» за релігією? — продовжує Дуглас Рід. — Юдаїстські авторитети, звісно, це категорично запере­чують. Те, що на цю тему часто лунає з церковної кафедри та на зібраннях, викликало б бурю обурення в будь-якій синагозі. Незрозуміло, як такі твердження можуть висловлю­ватися відповідальними громадськими діячами. В епоху Ісуса Хреста не існувало ні «єврейської», ні навіть юдейської релігії. Був культ Єгови з його різними сектами фарисеїв, саддукеїв, ессеїв та ін., які затято сперечалися одна з одною та боролися за владу над народом через синагогу. Це були не тільки секти, а й політичні партії, а найсильнішими з них були фарисеї з їхнім «усним переказом» того, що Бог начебто заповідав Мойсеєві.

Якщо вважати нинішніх сіоністів «євреями» (претензія, що її, вочевидь, визнають усі народи Заходу), то партією, яка відповідала їм в епоху Ісуса Хреста, слід вважати фарисеїв. Хрестос усю силу своєї критики скеровував саме проти фарисеїв. Він також картав і садукеїв, і книжників, але із Св. Писання незаперечно випливає, що саме їх (фарисеїв) Він вважав ворогами Бога і людини, а Його картаючий гнів з усією силою було скеровано головним чином проти них. Він атакував їх за те в них самих і в їхній вірі, що сучасні сіоністи оголошують голов­ними характерними особливостями евреїв, єврейства й юдаїзму. За своєю релігією Ісус Хрестос, поза всяким сумнівом, був цілковитою протилежністю й ворогом усього того, що творить правовірного єврея сьогодні і чим були правовірні фарисеї Його часу».

2.11.4. Ще раз про духовну війну

Таким чином, Хрестос не був юдеєм ні за походженням (расою), ні за місцем проживання, ні за релігією. Всі факти говорять про те, що Він був галілеянином, майже все життя прожив у Галілеї[82], всі Його апостоли, за винятком юдея Юди Іскаріота, були галілеянами, в Галілеї (а не в Єрусалимі) Він зіслав на апостолів Святого Духа і заснував свою Церкву, галілеяни першими масово сприйняли Хрестове вчення, тому Його послідовників протягом кількох століть найчастіше називали «галілеянами». Такий однозначний висновок випливає з Євангелія та історичних реалій того часу, він ґрунтується на відкритих і загальнодоступних джерелах.

Незрозуміло інше: чому, попри весь наведений вище комплекс загальнодоступних відомостей, у масовій свідомості домінує уявлення про те, що Хрестос був юдеєм?[83] І це при тому, що проти цієї облуди свідчать і Євангеліє, і історія, і навіть самі правовірні юдеї!

Відповідь проста: проти Хрестового вчення і його Церкви протягом двох тисячоліть ведеться прихована інформаційно-духовна війна. Вона почалася ще за життя Ісуса: «Тоді привели до Нього біснуватого: сліпого та німого, і Він зцілив його, так що німий і говорив, і бачив. І здивувалися всі люди. А фарисеї сказали: Отой не інакше виганяє бісів, як тільки Вельзевулом, князем бісівським» (Мт 12.22—24).

Ця війна активізувалася після відходу Ісуса з цього світу, коли ворог виявив диявольську активність у спотворенні Євангелія і Хрестового вчення, масово тиражуючи сфальсифіковані рукописи Євангелія і популяризуючи такі фальшивки, як «Книга Якова».

Сьогодні війна проти Хреста досягла безпрецедентних масштабів. Наслідки методичного отруєння християнської свідомості очевидні: західноукраїнських галлів перестали відрізняти від семітів, квітучу Галілею назвали околицею напівпустельної Юдеї, галілеян Ісуса Хреста і Діву Марію записали євреями, головну ідею Його вчення про боголюдську трансформацію підмінили фарисейським «воскресінням мертвих», а потенційних синів Божих майже переконали в тому, що вони є створеними «з праху земного» недолугими рабами-біороботами.

— Але чому тоді Ісус, не будучи юдеєм, разом зі своїми учнями святкував юдейський Пейсах?

Це ще одна дуже небезпечна закладка в нашу масову свідомість.

12. Пейсах чи Перехід?

Вже у 2 ст. ідея святкування Ісусом Хрестом юдей­ського Пейсаха[84] була засуджена як «квадро­деци­манська єресь» зокрема, такими авторитетами, як Климент Александрійський і Аполлінарій Яропольський[85], а у 341 р. Антіохійський собор узагалі відлучив від Церкви прихильників цієї ідеї як «юдействуючих»[86]. Дивно, але сьогодні ця єресь знову набуває поширення, зокрема, на превеликий жаль, у творах протоієрея Олександра Меня, до праць якого ми ставимось з повагою. Так, у книзі «Сын челове­ческий» (розд. 15) можна прочитати фантазії і про запечене пасхальне ягня, і про ретельно виконаний юдейський ритуал, і про те, як Хрестос розповідав апостолам про вихід євреїв з Єгипту, і навіть про те, що всі лежали «на низьких ложах», хоча галілеяни зазвичай користувалися стільцями — як і всі арійці, причому ще з трипільських часів (про що свідчать численні глиняні фігурки людей на стільцях).

Насправді ж у євангеліях розповідається зовсім не про юдейський Пейсах, хоча б тому, що святкувати його в четвер було протизаконно (Пейсах починався у п'ятницю ввечері), і сам факт такого порушення закону став би головним звинуваченням проти Ісуса в руках Синедріона. Насправді ж у той четвер розпочався триденний Перехід (Пасха) Хреста: страждання, входження у стан смерті і повернення назад — воскресіння до життя в оновленому тілі. На Таємній вечері відбулося прощання Ісуса з апостолами і установлення тайни Пресвятої Євхаристії — цілком у дусі хліборобських, арійських традицій (хліб і вино). Нагадаємо, що слово «пасха-паска» (гелленською πάσχα) походить від арійського кореня «пас», що буквально означає «ПЕРЕХІД». Наприклад, в англійській мові, відомій своїми архаїзмами, слово «pass» має головні значення «рухатися вперед», «переходити», «перетворюватися», «передавати», а слово «Пасха» перекладається як «Passover» (pass — переходити, over — вище, понад), тобто «ПЕРЕХІД НА ВИЩИЙ РІВЕНЬ».

Звідси ж англійське і фран­цузьке passage (перехід, переправа). В українській мові цей корінь зберігся у слові «пас» у значенні ременя для переходу-передачі від одного шківа до іншого, а також передачі м'яча у спортивних іграх. У гелленській мові є слово πάσσӑλος (пассалос), яке означає кілок або дерев'яний цвях, тобто «той, що проникає», «проходить наскрізь». У єврейській мові від кореня «пас» походить слово «пассах» (перехід) — це щодо походження слів.

Саму ж ідею переходу юдеї запозичили з арійської традиції, переробивши її до невпізнання. Якщо в арійців йдеться про перехід на вищий рівень життєдіяльності, то юдеї пов'язують своє свято з геноцидом — масовим умертвленням єгипетських первородних, яке начебто здійснив Єгова перед виходом євреїв з Єгипту. Назву ж «пейсах» виводять від того, що за наказом Єгови юдеї вимазали одвірки і пороги своїх домів кров'ю жертовного агнця, тому Єгова «перескочив-перейшов» через ці позначені кров'ю помешкання, а в усіх інших вчинив тотальне винищення первородних людей і навіть тварин (див. книгу Вихід 12.13).

Цікаво, що в арійський традиції при святкуванні Паски-Переходу використовують спеціально випечений хліб — паску. Вона робиться так, що в процесі випікання виразно змінюється-перетворюється-трансформується: паска росте вгору, збільшуючись по висоті у три-чотири рази. Такий різкий перехід від однієї форми до іншої символізує ідею боголюдської трансформації людини. Добрі плоди такої трансформації (сила, здоров'я, краса, боголюдська свідомість, фізичне безсмертя) символізуються тим, що паска завжди робиться дуже багатою, красивою, поживною і смачною.

Повною протилежністю є юдейська традиція Пейсаху, для якого також випікають спеціальний хліб — опрісноки, що називається мацою. В порівнянні з паскою маца зовсім не смачна, оскільки робиться лише з муки і води (на відміну від багатої на компоненти паски). Мацу готують без закваски, тому вона не підростає при випіканні, до того ж її намагаються зробити якомога тоншою (паску ж роблять якомога вищою). Під час святкування Пейсаху під страхом смерті забороняється навіть тримати поруч будь-який хліб, що може нагадувати паску з її символікою переходу-перетворення: «Сім днів їжте прісний хліб; з самого першого дня знищіть все квашене в домах ваших, бо якщо хто буде їсти квашене з першого до сьомого дня, душа та буде винищена з середовища Ізраїлю» (Вихід 12.15).

Але повернімось до Таємної вечері і звернімо увагу на те, що перед установленням тайни Євхаристії Ісус відіслав з приміщення Юду Іскаріота — єдиного апостола-юдея. Отож сокровенні слова Ісуса Хреста були сказані лише для арійців. Нарешті зауважимо, що інформаційна зброя під назвою «юдохрістиянство» була спроектована для цілеспрямованого враження саме Хрестової церкви. Церква весь час боролася з описаними вище та іншими елементами юдохрістиянської єресі, але до кінця їх не подолала. Цього бур'яну ще багато й очищення від нього християнської свідомості — нагальна потреба часу: «Україні потрібна Церква, що стане містичним Тілом Святого Духу і буде все очищати від скверни — довкола себе і у собі самій»[87].

Очевидно, що для багатьох це очищення не пройде безболісно. Можливо, що найважче відбуватиметься оздоров­лення священичої ієрархії, хоч саме ця частина Хрестової громади мала б бути найбільш творчою і динамічною. Внаслідок довготривалої і методичної інформаційної війни багато хто зі священства вирішив, що юдохрістиянство — це і є хрестиянство. З юдохрістиянських позицій було виголошено багато пристрасних проповідей і написано багато товстих книжок, захищені дисертації і отримані наукові звання, в юдохрістиянському стилі оформлено більшість церков, елементи юдохрістиянства присутні навіть у Літургії... Спробуй-но від цього просто так відмовитися.

— Але ж завдяки юдейській духовній культурі людство відкинуло морок язичництва і прийшло до монотеїзму, поклонившись єдиному Богові!

Це ще одна інформаційна закладка. Якщо взяти часи приходу євреїв у Ханаан, то достеменно відомо, що культурний рівень єврейських племен був невисоким: «Як на нор­ми розвинених на 1250 рік до Р. Х. суспільств, вони все ще лишалися примітивним народом. Навіть у своїй духовності вони мали чи­мало елементів відсталос­ті і протягом сторіч їх збе­рі­га­ли. Все це щедро підтверджено розкоп­ка­ми, які пока­зу­ють євреїв разюче ниж­чими за їхніх хана­ан­ських попе­ред­ників у галузі ци­віль­ної технології, особ­ливо в будівництві й гончар­стві»[88].

Ще цікавіша ситуація з віруваннями. Ханаанці вірили в Бога-Отця (Еля), єдиного для всіх народів, Бога справедливості і любові, якому підпоряд­кову­валася велика і різноманітна ієрархія духовних сутностей. Натомість євреї заперечу­вали існування єдиного для всіх люблячого Бога-Отця, оскільки вірили у свого ревнивого родоплемінного бога Єгову, могутнішого за інших богів, який опікується лише своїм «обраним народом» і легко віддає накази про знищення інших: «Палкий бог, і мстивий господь, господь мстивий та лютий...» (Наум 1.2). У наш час поширюється думка, що хрестияни, маго­метани та інші віруючі мають бути вдячними юдаїзму, неза­лежно від його помилок, за те, що він начебто був першою універсальною релігією. Цей облудний стереотип активно просувається в масову свідомість, хоча достеменно відомо, що ідея єдиного Бога була поширена за кілька тисячоліть до появи на Землі юдейського племені. Насправді ж юдаїзм був не творцем, а заперечувачем цієї ідеї.

Ще одним ключовим моментом для розуміння сутності хрестиянства та закономірностей його розвитку є питання про його етнічну основу. Без розв'язання «галілеянської проблеми» неможливе адекватне розуміння Євангелія.

13. Галли—галілеяни—тиверці

Починаючи з середини 6 тис. до н. е., тобто з моменту народження Трипільської (Арійської) цивілізації, Україна виступала в ролі постійно діючого «етнотворчого казана», в якому нові народи народжувалися, зростали і розходилися на всі сторони світу. Це інтенсивне зростання народонаселення було спричинене високою народжуваністю і низькою смертністю, що стало можливим завдяки отриманим божественним знанням.

По-перше, розмноження арійської людини і освоєння нею земних просторів було релігійною вимогою.

По-друге, ретельно розроблена система ритуалів і природовідповідне соціальне структурування (варновий устрій) підтримували високий рівень свідомості та гігієни. В результаті люди в своїй масі мали здорові біополя і чисту психіку, які підживлювалися здоровим колективним біополем (когерентним полем соціуму) і чистою етнопсихікою. Це, у свою чергу, не залишало місця для хвороб, оскільки причини майже всіх хвороб знаходяться на біополевому рівні, а хвороби фізичного тіла — це вже видимий наслідок невидимих проблем. Тому серед арійських народів була висока тривалість життя.

Одним з таких народів, народжених в українському етнотворчому казані, були галли (зовнішня назва — кельти). Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Одним з найвідоміших гальських племен, що воювали проти Риму, були «бойї-бойки» (тобто «воїни»), від імені якого походять західноукраїнська Бойківщина, чеська Богемія і німецька Баварія (первісно — Боїварія). Це плем'я тривалий час домінувало в Центральній Європі, а одним з його осередків було місто Горгобина у французькій Галлії. Після входження до Риму Галлія постачала йому знаменитих могутніх легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.

Інша частина кельтів-галлів помандрувала на південь. Повторимо, що в Малій Азії, яку тоді називали Східною Галлією, вони заснували державу Галатія. «Галати були відгалуженням галлів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська»[89]. Словники давньогрецької мови повідомляють, що слово Γαλατία (Галатія) означає і Галлія, і Галатія (область в Малій Азії)[90].

Частина галлів пішла ще далі на південь і поселилася в Пів­нічній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва «Палес­тина« походить від пал — «воїн», стан — «табір», а вже від неї походить етнонім «филистимляни», яких ще називали «народом моря». Вони оселились на цій території в 13 ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Криту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекеїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики[91]. Нині дос­товірно відомо, що це були пелазги («лелеки») — вихідці з Пів­ніч­ного Надчорно­мо­р'я, народ того самого арійського кореня, що й галли[92].

На території Палестини лиши­лися й інші арійські топоніми: міста Скіфополь («союзна столиця»[93]), Азот (місто асів-азів[94]), Єрусалим (Яро-салим — «сонячне місто»), Єрихон-Ярихо (Яри-гон — «сонячна сила»), Рама (хрест, символ поєд­нання божественного і земного, оберіг Білої раси), ріка Йордан (Яр-дана — «яра, сонячна вода»), Голан (від «гал-лан» — «край галів», територія на північному сході Галілейського моря), Галілея[95], Самарія (від «самари» — сонячні воїни), Назарет — від слова «назирати», оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м над рівнем моря («з Назарета відкрива­ється вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як Морський шлях»[96]).

Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилося хрестиянство: галілеянами були Ісус Хрестос, Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм[97]), численні Хрестові учні та їхні послідовники. Інакше кажучи, хрестиянство має галілеянську етнічну основу[98].

— Але хіба можна прив'язати універсальну релігійну систему до якогось первинного етносу?

Не те що можна, а це завжди треба робити, якщо хочемо щось зрозуміти.

2.13.1. Етнічна основа хрестиянства

Якщо прагнеш щось зрозуміти — пізнай, як воно виникло

Річ у тім, що будь-яка релігійна система стоїть на чотирьох «опорах»:

1)       особистість засновника;

2)       етнічна основа;

3)       усна і письмова традиція (передання);

4)       церковна організація (школа).

Наприклад, Мойсей заснував культ Єгови (що від нього походить сучасний юдаїзм), який прийняли і поши­рили кочові єврейські племена. Аналогічно основоположником ісламу є Магомед, першими ж його прийняли кочові арабські племена Аравійського півострова. Те ж саме стосується всіх інших релігій, бо інакше й не може бути — будь-яка релігія виникає в конкретний час, у конкретному місці, в середовищі конкретного етносу, який її сприймає і є її першим поширювачем.

— Невже не можна обійтися без «етнічної опори» релігії?

Для того щоб нове знання спромоглося поширитися і жити в віках, для нього має бути створена відповідна структура з носіїв цього знання. Якраз етнос і є такою природною структурою, згуртованою і надзвичайно живучою. Сприйняття знань певним етносом є ідеальним варіантом на першому етапі їх поширення.

Хоча можливі й інші варіанти. Ось що розповідають про зародження буддизму, засновником якого був Сак'я-муні (буквально «Сак'я-людина», тобто людина зі скіфського племені Саків), він же Будда («пробуджений»), вчення якого протягом трьох століть передавалося усно, доки не було записане за наказом індійського імператора Ашоки у 3 ст. до н. е.: «Почавши свою проповідницьку діяльність, Сак'я-муні зіткнувся з повним неприйняттям — один проти всіх. Місця для нього не було, світ і учні вже були поділеними між вчителями. А наявність учнів — це наявність певної структури, певної «життєвої сили» того чи іншого знання. Щоб внести у світ нове знання, треба внести у світ носіїв цього знання. Усвідомивши це, Сак'я-муні пішов в учні до аскета Кас'япу, у якого на той час було понад 600 послідовників. Після того як аскет визнав істинність вчення Сак'я-муні, за ним потягнулися і всі його учні. Тепер Будда вже був не один, його вчення одержало фізичне тіло»[99]. Ми не знаємо, представники якого етносу домінували у школі згаданого аскета, хоч сама школа – це вже своєрідний міні-етнос.

Одне слово, існують універсальні принципи виникнення і поширення нового вчення, одним з яких є принцип етнічної першооснови. Не є винятком і хрестиянство, яке виникло в Галілеї, а його першими носіями стали галілеяни (щоб переконатися в цьому, досить вдумливо прочитати Євангеліє і мати загальне уявлення про реалії тодішньої Палестини). Всіляке ж приховування і затуманення цього факту можна пояснити лише інформаційною війною, яка ведеться як проти України, так і хрестиянства в цілому.

Ще більшою таємницею стали вихід га­лі­леян з Палестини і повернення їх знач­ної частини (перехід) у Північне Надчор­но­мор'я.

— Що ж їх спонукало до такого рішучого кроку, адже люди просто так не зриваються з насиджених місць?

Їх привела у рух заповідь Ісуса Хреста проповідувати Його вчення всім народам, а також усвідомлення галілеянами своєї ключової ролі у виконанні Божого плану перетворення людства.

2.13.2. Вихід галілеян з Палестини

Як повідомляє Євангеліє, після воскресіння Ісус зібрав апостолів у Галілеї, дав їм останні настанови, благословив, зіслав на них Святого Духа і наказав навчати всі народи. Тому після відходу Його з цього світу почався все активніший вихід галілеян з Палестини і повернення їх знач­ної частини на свою прабатьківщину в Західній Україні. Скіфія, як відомо, була однією з країн світу, в яку пішли з проповіддю апостоли — зрозуміло, не самі, а з численними помічниками, переважно галілейського походження. Нагадаємо, що Скіфією[100] протягом тривалого часу після зникнення цієї держави називали територію, яка в цілому збігається з територією сучасної України (т. зв. «Скіфський квадрат»).

Окрім того, значна частина галілеян серйозно поставилася до Ісусового пророцтва про неминучість руйнування Єрусалима та грядущого лихоліття, які мали відбутися ще протягом життя їхнього покоління.Ті, які повірили в насування смертельної загрози, разом з дітьми і родинами почали організоване переселення на землю прадідів. Вони йшли на північ через Сирію і Малу Азію, і це пояснює швидке поширення хрестиянства саме на цих територіях. Як пише авторитетний дослідник християнства Юрій Ніколаєв: «Першою країною, яка цілком потрапила під християнський вплив, була Мала Азія... Вже в апостольські часи малоазійські церкви вражали своєю багаточисельністю; ми маємо точні відомості про більш чи менш великі громади, що виникли уже в другій половині (а деякі і з середини) I століття в Ефесі, Колоссах, Тарсі, Іконії, Лістрі, Лаодікії, Троаді, Пергамі, Смирні, Сардах, Траллах, Магнезії, Єраполі Фригійському, Фіатирі, Філадельфії і багатьох інших містах та містечках Малої Азії»[101].

Пророцтво про руйнування Єрусалима незабаром збулося. Як відомо, у 66 р. почалося перше юдейське повстан­ня проти Риму, яке призвело до міжетнічних війн, у тому числі на території Галілеї. Придушуючи повстання, Римська імперія фактично вчинила геноцид на території Палестини, Єрусалим у 70 році було стерто з лиця землі і перейме­новано на Aelia Capitolina, сама ж Юдея була перейменована на римську провінцію «Сирія Палестина». Оскільки галілеяни також були учасниками бойових дій (захи­щали свої поселення як від юдейських повстанців, так і від римлян), то були змінені й галілейські топоніми, зокрема, Галілею римляни перейменували на Тиверіаду, а галілеян — на тиверійців. До речі, щось подібне Російська імперія вчинила у Криму після депортації крим­ських татар, коли на карті з'явилися такі дивні назви, як Планєрскоє, Пєрвомайскоє, Почтовоє, Научний, Аерофлотскій тощо.

Смуга суціль­­них війн і повстань, юдейського тиску і римського (починаючи від Нерона з 64 р.) переслідування хрестиян змусили галілеян-тиве­рійців масово покидати насидже­ні місця. Природно, що вони пішли на північ до етнічно близьких Каппадокії і Галатії, а далі рушили на прабатьківські землі Прикарпаття. З погляду розгортання хрестиянства Рим у ті часи виглядав далекою периферією. Центром же була населена галлами-галатами Східна Галлія (Мала Азія), а згодом і Надчор­номор'я, оскільки, згідно з цер­ков­ною історією, тут пропо­відували апостоли Андрій, Лука і Филип. Тож коли у 99 році н. е. єпископ Риму св. Кли­мент прибув у Крим, то застав там поважну громаду з двома тисячами хрестиянських родин і численними храмами як результат проповіді апостола Андрія[102], а згодом сам заснував 75 нових церковних громад[103].

На думку дослідників, назва «хрестияни» вперше з'явилася в Антіохії Сирій­ській приблизно у 43 році (Діяння 11.26). Проте, повторимо, протягом принаймні чотирьох наступних століть послідовників Хреста найчастіше називали «галіле­янами». Гелленське слово Γαλιλαῖος (галілеос) означає як «галілеянин», так і «хрестиянин»[104]. Фактично слова «галілеянин» і «хрестиянин» вважалися синонімами, тобто в тодіш­ньому світі було ясне усвідомлення галілейської етнооснови хрестиянства[105]. Самі ж хрестияни нази­вали себе «віру­ю­чими», «братами» або «святими»[106]. Автор «Першо­го послання Петра», адресованого «вибраним переселенцям, розсі­яним Понту, Галатії, Каппадокії, Азії та Вітинії», так зверта­ється до хрестиян: «Ви ж рід вибраний, царське священство, народ святий» (2.9). Епітети «царське священство» і «народ святий» не були перебільшенням чи компліментом: галілеяни та інші перші послідовники Ісуса Хреста справді усвідомлювали свою всесвітню місію носіїв боголюд­ського вчення, функцію священства для цілого світу. А оскільки найсильнішим аргументом є особистий приклад, то вони прагнули до святості за прикладом свого Вчителя.

2.13.3. Нова Тиверіада між Прутом і Бугом

Вірогідно, що значна маса галілеян-тиверійців прибула у пониззя рік Прут, Дністер і Буг вже у 1 столітті. Ця подія майже збігається з наступними повідомлен­нями про стрімке поши­рен­ня хрестиян­ства на те­риторії Пів­денно-Західної Ук­ра­їни. Зо­к­ре­ма: «Від Терту­лі­а­на (160—230) знаємо про успіхи в христи­­я­ні­зації скіфських країв. У III ст. поширю­ється христи­ян­ство в рим­ській провінції Мезія, тоб­то в нинішньому По­кутті (пів­ден­но-західна Ук­ра­їна)..Свя­тий Ієронім (347—420) пише: «Зимні країни Скіфії є спов­нені вогнем віри»»[107]. «Тиверці і уличі були християнами ще до Нікейського собору 325 року (апостол Филип)»[108]. Наприкінці 3 — на початку 4 ст. вже існувала Скіфська єпархія, а її глава у 325 році був учасником Першого Вселенського собору[109], в якому також брали участь єпископи Кадм Боспорський, Филип Херсонеський і Теофіл Готфський[110].

Стрімке поширення хрестиянства напередодні виник­нення держави антів підтверджується результатами археоло­гічних розкопок. Наприклад, біля с. Чорнявка Новоселицького району Черні­вецької області в куль­тур­ному шарі другої пол. 4 – поч. 5 ст. н. е. знайдено атрибути раннього хрестиянства. Особли­вий інте­рес викликає двосто­роння ливарна форма, з якої виготовляли хрестики завтовшки 4 мм з круглою ямкою для камінця чи емалі. Очевидно, що йдеться, як підтвердив український історик М. Брайчевський, «про масо­ве міс­цеве виробництво»[111]А якщо було масове виробництво, то, очевидно, був і масовий попит.

До переходу галілеян з Палес­тини в Україну прилучилася і частина галлів Східної Галлії. Пересліду­вання хрестиян, особливо при імпе­ра­торах Нероні (64–68), Деції (250–251), Валеріані (257–280), Діо­кле­тіані та його наступниках (307–313), сприяли витісненню хрестиян за межі Римської імперії. Схоже, саме міграція стала головною причиною того, що до III—IV ст. н. е. на території Малої Азії на зміну мові галатів прийшла гелленська[112].

Таким чином, на тери­торії півден­но-західної України у 2—3 ст. н. е. відбулася етнотворча взаєм­одія галілеян-тиверійців з місцевим арійським населенням, унас­лідок чого спо­чат­ку виникла Тивер[113], а згодом на території сучасної України постало могутнє об'єднання племен під назвою Антський союз.

— Розглядаючи галльське походження Діви Марії, ми згадали апокрифічну книгу Якова. Що це таке — апокрифи?

Євангельські відомості про Марію дуже лаконічні, врешті, як і про інших діючих осіб, адже головною метою єванге­лістів був якомога точніший опис діянь і вчення втіленого Сина Божого.

2.13.4. Галілеянка Діва Марія

Що стосується етнічних коренів Діви Марії, то з Євангелія відомо лише те, що вона була галілеянкою, жила в Назареті, а всі її найближчі родичі також були галілеянами. Згідно з переданням, Діва Марія походила з міста Сепфоріс, яке до 25 року н. е. було столицею Галілеї (пізніше столиця була перенесена до Тиверіади). Сепфоріс знаходився на відстані 5 км від Назарета. Ім'я Марія було поширеним серед галілеян, у євангельських текстах зустрічаємо ще 3 жінок з цим іменем.  

— Але ж у літературі можна прочитати про те, що Марія належала до царського роду Давида і виховувалася в Єрусалимському храмі?

Походження Діви Марії виявилося втаємниченим, але ж людей воно надзвичайно цікавило, так само як і подробиці дитинства Ісуса та інші моменти, не відображені в євангеліях. Узагалі, народні маси у всі часи найбільше цікавляться саме практично-побутовою стороною життя: де і як народився, у що одягався, які мав улюблені страви, які переживав юнацькі пригоди тощо. Звідси така популярність телевізійних «мильних опер». У ті часи телебачення не було, зате були люди з уявою, які вміли цікаво розповідати і писати. Про це з'явилося багато здогадок, припущень і відвертих фантазій, які ходили як в усних переказах, так і в записах.

14. Обережніше з апокрифами!

Значна частина простонародних уявлень про Ісуса і Марію увійшла до т. зв. апокрифів («таємних», «прихованих», «сокровенних» — від слова «покрити», «скрити») — не визнаних церквою писань на релігійні теми. Найпопулярнішими з них були захоплюючі пригодницькі оповідання з великою кількістю всіляких чудес і казкової фантастики.

2.14.1. Народна фантастика

Взяти хоча б просто нашпиговану чудесами апокри­фічну «Книгу про народження блаженнійшої Марії і дитинство Спасителя», де яскраво й емоційно розповідається про те, як по дорозі до Єгипту святу родину охороняли леви і леопарди, як маленькому Ісусові поклонилася велика зграя жахливих драконів, або як на його слово нахилилася пальма, даруючи свої плоди, а з-під її коренів раптом пробилося джерело з найсмачнішою водою тощо[114].

Церква ставилась поблажливо до апокрифів, якщо лише вони не мали принципових розбіжностей з церков­ним вченням. Урешті-решт, такого роду писання збуджували уяву людей і викли­кали їхнє зацікавлення християнською темати­кою, тож були неначе першим щаблем у засвоєнні Хрестового вчення. Таким чином, вже у 2 ст. н. е. зафіксовано багато різноманітних творів, що «доповню­вали» євангельські оповідання. Біля витоків усієї цієї літератури стоять два найпопулярніші апокрифи 2 ст. — згадана вище «Книга про народження блаженнійшої Марії і дитинство Спасителя», а також «Історія Якова про народження Марії», інша її назва — «Книга Якова», як називав цей твір видатний християнський апологет і письменник Оріген (близько 185—253/254); у науковій літера­турі цей твір чомусь прийнято називати «Протоєван­гелієм Якова»[115].

Церква не могла визнати «Книгу Якова» каноніч­ною: вона була оприлюднена занадто пізно[116], а казкові деталі контрас­ту­вали з оповіданням євангелій. Проти цієї книги різко виступив святий Ієронім (347—420), тож у 5 ст. її було включе­но до списку заборонених. Найсильнішою була опозиція проти неї в західній церкві аж до 16 ст. Менший опір «Книга Якова» зустріла на Сході: вона не лише читалася і тлумачилася, але навіть дала підставу для низки Богородичних свят, зокрема уведення Богородиці в храм. Проте й на Сході ця книга згадується у списках заборонених. На Русь «Яковлева повість» прийшла в 12 ст., а у 14 ст. ця повість уже зустрічається в списках заборонених книг[117].

Саме з цієї забороненої Церквою книги були взяті фантазії про належність Марії до Давидового роду, її введення в Єрусалимський храм, навчання в цьому храмі, деталі знайомства з Йосипом і багато чого іншого.

— Це просто дивовижно! Як могло статися, що релігійні свята були запроваджені Церквою на основі книги, яка була заборонена самою ж Церквою?

Розгадку неважко знайти, якщо мислити в категоріях інформа­ційної війни або, що те ж саме, маніпуляцій свідомістю. Людина або спільнота, яка стала жертвою маніпулятора, робить неро­зум­ні вчинки, а потім не може второпати, як це сталося. Згадайте, як після проголошення Україною незалежності майже всі прагнули негайно позбутися ядерної зброї, сьогодні ж майже всі цього б не хотіли, проте вже немає ні зброї, ні гарантій безпеки. Вдало проведена інформаційна атака — і другої за потужністю ядерної держави не стало без жодного пострілу.

2.14.2. Спецоперація «Книга Якова»

Історія з поширенням «Книги Якова» та її загадковим впро­вадженням у церковне життя попри церковну заборону дуже нагадує вдало проведену операцію в інформаційній війні. У сучасних термінах, згадана книга зіграла роль «інформаційної закладки», «троянського коня» або «годинникової бомби» з колосальним руйнівним потенціалом, що «вибухнула» через багато століть.

Руйнівний вплив «Книги Якова» полягав у тому, що вона під виглядом возвеличення гідності Ісуса Хреста і Діви Марії несла цілий пакет вигадок: що батьки Марії були багатими правовірними юдеями, що у трирічному віці Її віддали на виховання до Єрусалимського храму, що Йосип познайомився з Марією у старечому віці, що заручини Йосипа і Марії відбулися в цьому ж храмі, що Марія була правовірною юдейкою і багато іншого з численними казково-фантастичними деталями. Звісно, все це прямо або дотично суперечило канонічним єванге­ліям, а також історичним реаліям і юдейським звичаям. З огляду на перелічені обставини «Книга Якова» і була внесена Церквою до списку заборонених книг.

— Чому ж тоді вона стала такою популярною в народі?

Поширення цієї книги серед простолюду певною мірою можна пояснити гострою нестачею достовірних відомостей про походження Діви Марії і присмаком «забороненого плоду». Проте це не пояснює, чому до неї почали звертатися як до джерела навіть церковні авторитети — попри офіційне засудження цієї книги. Навряд чи це могло статися випадково, саме по собі. Логічніше виглядає думка, що мало місце ціле­спря­моване просування «Книги Якова» у хрестиянську свідомість.

До такого висновку підштовхує те, що майже одночасно відбулася подія, яку в термінах інформаційної війни можна визначити як «відволікаючий удар». Ідеться про «Правдиве слово» (177—178) — відверто антихристи­янсь­кий брутальний пасквіль Цельса. На тему християнства, походження Хреста і Богородиці цей автор зібрав усі мислимі вигадки та найбрудніші плітки, що на той час поширювалися передусім в ортодок­сальному юдейському середовищі (перший розділ книги називається «Юдаїзм проти християнства»)[118]. Сучасні дослідники зауважують, що до цієї «енциклопедії антихриста» пізніші вороги Хреста вже мало що могли додати: майже все, що можна вигадати з цієї теми, вже давно було у Цельса[119].

Додамо, що у 2 ст. н. е. і пізніше з'явилося багато інших анти­хрестиянських писань, проте вся ця численна література відходила на другий план порівняно з шаленою атакою «Правдивого слова». Тому саме ця книга потрапила в поле зору Орігена, який по пунктах заперечив її положення у своєму фундаментальному трактаті «Проти Цельса».

Привертає увагу те, що Цельс написав у своїй книзі багато очевидних навіть на той час дурниць, з чого випливає припущення, що його не дуже цікавила переконливість свого писання. Та й претензійна назва цього пасквіля — «Правдиве слово» — розрахована на те, щоб викликати обурення.

— Тоді для чого було його писати?

Саме для того, щоб спровокувати всезагальне обурення, викли­ка­ти на себе град критики і відвернути увагу від головного уда­ру по хрестиянству, який, згідно з основним правилом інфор­ма­цій­них маніпуляцій, мав лишитися непомітним. Прихована агре­сія завжди небезпечніша, ніж агресія відкрита, отим-то прихована деструкція «Книги Якова» виявилася знач­но шкідливішою, аніж лобова атака «Правдивого слова». Найцікавішим є те, що в назвах обох згаданих книжок закладено натяк на маніпуляцію.

— З «Правдивим словом» зрозуміло, а в чому натяк на лукавість у назві «Книга Якова»?

Річ у тім, що юдейське ім'я «Яаков» (не плутати з арійським Яків), згідно з книгою Буття (27.36), означає «обманець, хитрун, хитрий обманець», про що відверто пишеться у коментарях до Біблії[120] і біблійних довідниках[121]. Ідеться про легендарного родоначальника євреїв. Свою «кар'єру» він розпочав з того, що обдурив старшого брата Ісава, який тяжко працював у полі і прийшов додому смертельно голодний, тоді як молодший Яаков «у наметах сидів» (Буття, 25.27). Так от цей Яаков хитрістю купив в Ісава його первород­ство, заплативши йому сочевичною юшкою, яка йому (Яакову) навіть не належала, бо годував сім'ю не він, а Ісав. Згодом Яаков обманув свого рідного батька Ісака, видуривши у нього благословення. Втікаючи від лютої помсти Ісава (якого можна назвати «першим антисемітом»), він зупинився у свого дядька Лавана в Падані Арамейськім. Там Яаков одружився з двома дочками Лавана, які доводилися Яакову двоюрідними сестрами. Згодом він обду­рив Лавана і таємно втік разом із дядьковою худобою та його дочками. За таку підступність Лаван намірився покарати свого племінника так само, як раніше цього хотів його брат-близнюк Ісав.

Пізніше цей Яаков-хитрун силою отримав благословення від якогось темного духа (світлий дух не боявся б ранкового світла) і привласнив собі арійське ім'я Ізраїль, що на три наступні тисячоліття внесло небачене сум'яття у людські голови. Заради справедливості зауважимо, що до останньої брехні Яаков не мав жодного стосунку, оскільки фальшиву історію про присвоєн­ня Яакову імені Ізраїль-«богоборець» (Буття 32.29) вигадали значно пізніше його не менш «винахідливі» нащадки-фарисеї. А оскільки ця вигадка про перейменування не лише виглядала сумнівною, а й викликала недобрі підозри, то через кілька сторінок її довелося повторити: тепер уже не якийсь невідомий «нечистий» дає Яакову ім'я Ізраїль, а сам Єгова (Буття 35.10).

Так що у назві «Книга Якова» дається символічний натяк на те, що насправді це «Книга Обманщика» — так само облудна, як і «Правдиве слово».

— А може, ця книга писалася автором з добрими намірами, але потім «вийшло так, як завжди»?

Тепер важко аргументовано сперечатися про справжні наміри автора. Доцільніше скористатися євангельським принципом, що всяке дерево пізна­ється за його плодами: «Стережіться фаль­шивих пророків, що приходять до вас в одежі овечій, а всередині — хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги — із будяків?» (Мт 7.15—20). Сьогодні є очевидним, що «Книга Якова» зіграла на користь антихрестиян, юдохрістиян та єресі юдействую­чих, які завжди намагалися причепити до юдейського ґрунту всі чотири опори хрестиянства — засновника, етнічну основу, вчення і церковну організацію.

— А чи можна сьогодні виявити автора і спонсора згаданої маніпуляції?

Це не просто, адже заключним етапом маніпуляції є знищення слідів маніпулятивного втручання. Проте немає нічого тайного, що не стало б явним. Якщо провести ретельне розслідування, то можна буде знайти авторів маніпуляції. Тим більше, що є одна начебто незначна зачіпка: «Книга Якова» в «науковій» літера­турі з 16 ст. почала називатися «Протоєвангелієм» або «Першоєвангелієм», хоча до Євангелія вона не має жодного стосунку. Просування терміну «Протоєвангеліє Якова» — це ще одна маніпуляція з назвами, яка має на меті «узаконити» в масовій свідомості цей єретичний текст. Адже така наукоподібна назва ставить «Книгу Обманщика» не лише в один ряд з канонічними євангеліями, а й вище їх — як «першоєвангеліє». З погляду інформаційної війни все це можна назвати «операцією прикриття». Було б надзвичайно цікаво дослідити, хто першим почав просувати назву «протоєвангеліє».

Треба сказати, що проведення згаданого вище сакрального розсліду­вання давно назріло. Воно може принести багато цікавих відкриттів, дуже неприємних для професійних маніпуляторів і баламутів. Згадайте принцип, наведений в розділі 2.10.7. «Духовна війна проти Хреста»: «Початок інформаційної війни визначити неможливо, і це дає певні переваги агресорові. Але парадокс полягає в тому, що якщо жер­тва нападу встигне усвідомити, що проти неї ведеться інфор­ма­ційна війна, то отримані агресором на початковому етапі переваги можуть обернутися проти нього самого». З цих позицій доцільно розглянути ще дві «закладки» — про «східні мандри» Ісуса та про його «братів».

2.14.3. Чи були «східні мандри»?

У численній літературі можна знайти оповідання про те, наче до початку свого служіння Ісус десь навчався — чи то в Єгипті, чи то в Індії, чи в Тібеті та різних інших екзотичних місцях. У такий спосіб люди намагалися пояснити, звідки у Нього були високі знання і надзвичайні якості, оскільки у канонічних євангеліях майже нічого не сказано про дитинство і молодість Ісуса.

Ми вже звертали увагу, що головною метою євангелій було викладення вчення та діянь Ісуса Хреста, а не подання біографічної інформації про євангель­сь­ких героїв. Природно, що брак такої інформації дав поштовх для виник­нення гіпотез і відвертих фантазій. Проте дуже енергійне і масштабне просування у масову свідомість категоричних тверджень про навчання Ісуса у різного роду магів, йогів чи єгипетських фокусників (про це писав ще Цельс) можна пояснити лише фактом інфор­маційно-психоло­гічної війни. Мета зрозуміла — принизити Його божественну сутність. Справді, адже якщо мудрості, телепатії, ходінню по воді, зціленню, воскресінню з мертвих Ісус навчився у якихось вчителів, то Він потрапляє в один ряд з цими вчителями, а то й опиняється нижче. Адже апологети «східних мандрів» доводять, що і Його вчення, і Його чудеса для «східних окультистів» були речами очевидними, мало не банальними.

Додамо, що в основі подібних тверджень лежить пантеїстичне уявлення про природу нашого світу, а пантеїзм і буддизм, як ми вже говорили, — це прихована форма матеріалізму (див.: 1.4.3. «Архетип «Матерія»). Такого роду світо­гляд не дозволяє припустити, що Ісус Хрестос як втілена божественна особистість міг володіти іншими джерелами інформації та енергії. Згадайте, що, згідно з євангеліями, Ісус майже не спав, незважаючи на те, що кожен день його служіння був наси­чений дуже інтенсивними фізичними та ментальними навантаженнями. А коли надвечір учні, що Його супровод­жу­вали, напівмертві від утоми валилися з ніг і тут же засинали, Він усамітнювався і проводив ніч у спілкуванні з Творцем Всесвіту.

Важливою причиною фантазій на тему «Звідки Хрестос брав знання?» є примітивні уявлення про галів-галілеян як про якихось затюканих селюків. Очевидно, що це наслідок юдей­ської пропаганди та їхнього зверхнього ставлення до галі­леян, врешті, як і до всіх неєвреїв. Ця пихатість і зневажливість виявлялася в усьому: від неадеквантного сприймання квітучої, багатолюдної і культурної Галілеї як «околиці» гористо-напівпустельної і культурно відсталої Юдеї — до виразу «дурний галілеянин», що його юдеї перетворили на стійкий фразеологізм на кшталт московського «упрямый хахол».

Але мало хто замислювався над тим, що палестинські галілеяни і європейські кельти-галли — це народ того ж самого суперетносу, вихідці з того ж самого регіону — Західної України. І якщо в усьому світі великою повагою користуються високі знання і магічні здібності галльських мудреців — друїдів[122], то логічно припустити, що такі ж самі друїди були і в галлів-галілеян[123]. Не випадково магічне мистецтво друїдів-волхвів до сьогодні збереглося саме в Карпатах — у традиції українських магів-мольфарів. Хрестос обрав на апостолів простих рибалок не тому, що в Галілеї не було своїх мудреців. Просто Йому потрібні були учні, не обтяжені колишніми знаннями і тому здатні сприйняти знання нового циклу, щоб без перекручень та власних домислів донести їх до всього світу. Прикладом саме такої — точної і лаконічної — передачі отриманої інформації є чотири канонічні євангелія.

Апологети «східних манд­рів» не можуть зрозуміти: для доско­налого знання юдейських писань і пророцтв Ісусу зовсім не обо­в'язково було вчитися в індійсь­ких йогів або в юдейських законників. Так само не був потріб­ним і «храмовий варіант» — начебто Він отримав знання з Єруса­лимського храму за посередництвом Діви Марії, яка там виховувалася згідно з юдохрістиянською «Книгою Якова» (див.: 2.14.2. «Спецоперація «Книга Якова»»). Сучасна наука знайома з альтернативними способами засвоєння інформації, що виходять за межі буденного запам'я­тову­вання. Хрестоматійним є приклад з американським ясновидцем Едгаром Кейсі, який опановував шкільні підручники за одну ніч — просто поклавши їх перед сном під подушку[124], і це при тому, що Кейсі був простою людиною з дуже посеред­німи здібностями.

Ми ще не знаємо, яким чином навчався Ісус Хрестос, проте дуже вірогідно, що Він умів прямо підключатися до «небесного комп'ютера» (Загального інформаційного поля) і миттєво брати звідти все необхідне. Вочевидь, Йому це не важко було робити з огляду на те, що Він постійно знаходився у активному контакті з Богом-Отцем і ангелами, які Йому допомагали.

Нарешті, в євангеліях є переконлива вказівка на те, що Ісус до початку свого служіння весь час перебував у рідному місті і не ходив навчатися в інші країни: «Прибув Він у Назарет, де був вихований, увійшов своїм звичаєм на зібрання громади і почав до них промовляти. І всі погоджувалися з Ним і дивувались словам ласки, які виходили з уст Його і говорили: Чи Він не син Йосипа?» (Лк 4.16—22); «Прибувши в свою батьківщину, Він навчав їх на їхньому зібранні, так що вони дивувалися і говорили: Звідкіля в нього ця мудрість і сила чудодійна? Хіба він не син теслі? Хіба не його мати зветься Марія? Звідки ж йому це все? І зневірювалися в Ньому. Ісус же сказав їм: Пророк не має пошани лише в своїй батьківщині та в себе вдома. І не зробив там чудес через їхню невіру» (Мт 13.54—58); «І не міг зробити там ніякого чуда, лише вилікував деяких недужих, поклавши на них руки, і дивувався їх невірству» (Марко, 6.1—6). Причина невірства мешканців Назаре­та очевидна: вони не могли сприйняти за Учителя чоловіка, який ще вчора жив серед них зви­чай­ним життям, можливо, працював тес­лею, робив для них столярні вироби і заробляв цим на хліб. Принципово іншою була б ситуація, якби Він хоч на півроку пішов в іншу країну на навчання — тоді б його сприйняли абсолютно по-іншому, мовляв, наш земляк пішов десь далеко, навчився і повернувся додому просвітленим. Але Ісус нікуди далеко не ходив, тому для назаретян Його нова роль Учителя стала просто шокуючою несподіванкою.

2.14.4. Чи були в Ісуса рідні брати?

Ще однією світоглядною диверсією з метою применшити гід­ність Ісуса Хреста є поширення вигадок, наче у нього були рідні брати і сестри, тобто Марія начебто була багатодітною матір'ю, а Ісус був одним з багатьох її дітей.

Насправді Ісус був єдиним сином Марії. Вона не мала інших дітей, тому Ісус, вмираючи, доручив опікування Нею своєму улюбленому учню — апостолу Івану: «Потім каже до учня: Ось мати твоя. І від тієї хвилини учень взяв її до себе» (Ів 19.27). Навіть Ернест Ренан був вимушений визнати, що назаряни називали Ісуса «сином Марії» (Мк 6.3) тому, що Він був відомий «як єдиний син удови».

Згідно з євангеліями, Ісус мав двох нерідних братів[125] — Якова і Йосипа (Мт 13.55, Мк 6.3), які були синами «іншої Марії» (Мт 27.61) — Марії Клеопової. Ця Марія  була, найвірогідніше, двоюрідною сестрою Діви Марії, оскільки не буває рідних сестер з тим самим іменем. Відповідно, Яків і Йосип були троюрідними братами Ісуса.

Діва Марія мала ще одну сестру — Саломію. В оповіданні про розп'яття Ісуса розповідається, окрім Діви Марії, про трьох жінок: «При таврі Ісуса стояли Його мати, сестра Його матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина» (Ів 19.25); «Між ними Марія Магдалина, Марія — мати Якова та Йосипа, і мати синів Заведея» (Мт 27.56); «Між ними була Марія Магдалина, Марія — мати Якова Молодшого та Йосипа, і Саломія» (Мк 15.40); «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія — мати Якова, та Саломія прийшли до гробниці, як сходило сонце» (Мк 16.1). Ці три жінки були найближчими до Діви Марії:

·         Саломія, сестра Діви Марії, мати синів Заведея — Івана і Якова;

·         Марія Клеопова — мати Якова Молодшого і Йосипа;

·         Марія Магдалина (з галілейського міста Магдала, або Магадан).

Згідно з християнською традицією, Саломія була рідною сестрою Діви Марії: «Сім'я Заведея була, згідно з переданням, в родинних стосунках з сім'єю Пресвятої Діви: Саломія і Пресвята Діва були рідними сестрами, — і це передання цілковито відповідає тому факту, що Спаситель… доручив Івану опікуватися Пресвятою Дівою» (ТБ, с. 831).  Якщо це справді так, тоді сини Заведея — Яків та Іван — були племінниками Діви Марії і двоюрідними братами Ісуса.

15. Галілеяни і юдеї

Давид, створивши свою державу в 11 ст. до н. е., дав їй ім'я Ізраїль. На думку історика Майкла Гранта, «первісне значення цього слова втрачене»[126], тобто єврейська етимологія слова Ізраїль невідома. Це наводить на думку, що розгадку цієї назви треба шукати не в семітських, а в арійських мовах. Тоді Ізраїль — це «із-ра-їль», тобто «від сонячного Бога» (порівняйте з укр. «іскра» — «від кусочка сонця» або «Іскаріот» — «із Каріота»). Відомо, що це слово у формі Is-ra-il присутнє в ханаанських тек­стах середини 3 тис. до н. е.[127]

— Незрозуміло, чому Давид дав своїй державі арійське ім'я….

Самé ім'я Давид нагадує арійські імена Яровид, Святовид і, можливо, є скороченням від «Данвид» (знавець води, «дана» — вода, «вид» — відати). Давайте приглянемось до цієї історичної постаті.

2.15.1. Русявий Давид — воїн, поет і музикант

Дослідники вважають, що Давид народився у 1085 році до н. е. у Вифлеємі — містечку на північних кордонах Юдеї. Він був молодшим із восьми синів Єссея, який належав до племені Юди. Про Давида відомо, що «він був вельми гарної зовнішності, мав біляве волосся, відрізнявся швидкістю бігу і міцністю м'язів»[128]. «Порівняно з Саулом[129] Давид був меншого зросту, білявим, гарним обличчям, статечним і фізично сильним, з привабливою вдачею»[130].

Природно, виникає питання, як у чорноволосих євреїв-семітів міг народитися білявий[131] син? Про Давидову матір відомо лише, що вона не була єврейкою[132].

Оскільки гени (точніше, алелі) чорного волосся є домінантними щодо «світловолосих генів», то найбільш можливими є два варіанти:

1)       мати Давида була світловолосою (належала до європейської раси) або, принаймні, була носієм реце­сивних «білих генів», а Єссей не був чистим семі­том, тобто також мав рецесивні «білі гени«;

2)       мати Давида була носієм «білих генів», а його біоло­гічним батьком був не Єссей, а якийсь європеєць або, принаймні, носій «білих генів».

Друга версія є правдоподібнішою, оскільки відомо, що:

1)       Єссей одружився з матір'ю Давида уже на старості: «І цей чоловік (тобто Єссей. — І. К.) за Саулових днів був старий, увійшов у літа» (1 книга Самуїлова, 17.12);

2)       матір Давида була законною дружиною Єссея, проте Давид визнає, що «я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя» (Псалом 50.7);

3)       незважаючи на релігійну заборону міжрасового змі­шу­вання, євреї таки одружувались на красивих білих дівчатах филистимлян. Навіть «зразково-показовий» Самсон, який десь 20 років був суддею Ізраїлю і непримиренним ворогом филистимлян, двічі одру­жувався саме на филистимлянках[133]. У будь-якому разі, євреї і филистимляни перебували у тісному контакті.

Звідси напрошується висновок, що батьками Давида могли бути європейці, скоріше всього филистимляни — вправні мореплавці, які й дали йому морське арійське ім'я Давид. Тим більше, що пелазги-филистимляни були ще незмі­шаною хвилею переселенців з Північного Надчорномор'я, тому в основному були русявими — «богосвітлими пелазгами» (Гомер, Одіссея, XIX). Версія про арійське походження Давида підкріплюється такими відомостями.

1)   Давид, на відміну від своїх семи старших братів-семітів, мав особливе музичне обдарування. Відомо, що арійські народи мали найрозвиненішу музичну культуру (прикладом може бути пісенність кельтів-галлів і сучасних українців).

2)   Давид був талановитим воїном, а филистимляни були професійними вояками, на відміну від «народного ополчення» євреїв.

3)   Давид тривалий час користувався військовою підтримкою филистимлян і завдяки їй правив спочатку містом Циклаг (Секелаг), а згодом і всією Юдеєю як їхній васал[134]. Пізніше у столиці Юдеї Хевроні він був помазаний на царя Юдейського.

4)   Улюбленою і останньою жінкою Давида була євусеянка (тобто арійка-ярусеянка) Вірсавія[135], колишня дру­жина героїчного воїна хіттеянина Урія (Юрія).  Як арійська жінка, вона не допустила, щоб Давид після неї брав ще й інших жінок. Художники зазвичай зобра­жають Вірсавію з ясними золотистими кучерями, що спада­ють на плечі досконалої форми, з винятково вродливими рисами обличчя і ніжною шкірою[136]. Сина Вірсавії — Салимона (Соломона), не найстаршого, але найулюбленішого свого сина Давид призначив своїм наступником.

5)   «Найнадійнішими силами були у Давида зовсім не євреї, а охоронці з чужинських найманців — керетяни і пеле­тяни»[137]. Ідеться про филистимлян, частина яких, як відомо, прийшла до Палестини з острова Крит (звідси — «керетяни»). На юдеїв Давид не дуже покладався.

Захоплення Давидом арійського Єрусалима (Євуса, Яруса, Ариїла) поклало кінець його дружнім стосункам з филистимлянами. Звернемо увагу, що до за­хоплення цього міста «залучені були тіль­ки цар та його люди — професійне царське військо, без племін­них ополчень, — щоб Давид із пев­ністю міг заявити, що він сам, особисто (тобто без євреїв. — І. К.) здобув Єрусалим. ...Він не вирізав єру­са­лимлян і не прогнав їх геть. Навпаки: він ніби хотів зробити з них своїх особистих вірних прибічників»[138]. З цього часу Давид, професійний воїн, тала­новитий полково­дець і дипломат, почав проводити цілком самостійну політику. Перші два десяти­ліття його правління пройшли у завойов­ницьких війнах і при­вели до небувалого раніше розширення території держави. «Перший і єдиний раз в історії Ізраїль став головною політичною силою, ціліс­ною близькосхідною імпе­рією»[139]. Столицю своєї держави Давид пе­ре­ніс з юдей­ського Геброна в євусей­ський (арійський) Ярусалим і зробив його політичним та релігійним центром імперії.

У це своє місто він переніс на постійне, фіксоване перебування Ковчег Заповіту, що цілком відповідало тради­ціям землеробського Ханаану, але суперечило фундамен­тальному єврейському принципу про неприв'язаність Бога до певної території. Перенесення було здійснено в чисто ханаанських традиціях, з веселими піснями і енергійними танцями. Сам Давид, оголений по пояс, «танцював перед Господом зо всієї сили», «танцював та стрибав перед Господнім лицем» (Друга книга Самуїлова 6.14-15). Що ж це за такий енергійний танець зі стрибками зо всієї сили, який виконувався воїном-царем в оголеному по пояс вигляді? Це був традиційний бойовий арійський танець, на зразок гопака. Назва «гопак» походить від «гопати-гопкати», тобто стрибати чи тупати ногами, стрибаючи або танцюючи[140], звідси українське «не кажи гоп, поки не перескочиш».

Усе, що відбувалося у цей час в Ярусалимі, було незвичним для євреїв і  суперечило їхнім традиціям. Здивована Мелхола — перша дружина Давида, дочка колишнього юдейського царя Саула, не стрималась і гостро висловила свій осуд. Давид же їй відповів зі спокоєм і гідністю: «Перед лицем Господа, що вибрав мене над твого батька та над весь дім його і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду танцювати перед Господнім лицем!» (2 Сам 6.21).

Чому Давид став поводитися по-іншому настільки, що викликав здивування та осуд Мелхоли і, напевно, багатьох інших євреїв? Тому що він вже досягнув свого, він став царем. Часи загравання як з филистимлянськими феодалами, так і з юдеями відходили у минуле, тепер Давид чимраз більше міг бути самим собою — арійським воїном-кшатрієм. Як констатує М. Грант, «"стрибання і танці перед Господом" під музич­ний супровід, засуджені його дружиною Мелхолою (засму­ченої падінням дому Саула) як безглузді і негідні, були ритуалом, що безпосередньо випливав з релігійної практики ханаанців»[141].

Новації Давида зачепили і релігійну сферу. «Держав­на релігія, яку очолив Давид, була зовсім не чистим яхвізмом, але змішанням яхвізму і ханаанського культу»[142]. Що стосується державного управління, то бюрократичний апарат формувався за фінікій­ською модел­лю із залученням єгипетських радників[143].

Надзвичайна енергія і блискуча обдарованість Давида подарували Ізраїлеві безприкладну епоху тривалого миру і процвітання, так що його правління, за всіх кривавих подій, ретроспективно розглядалося як прообраз і передвісник обіця­ного Богом майбутнього Золотого віку. Одним з багатьох його чудових обдарувань, яке Давид поширив у своїй державі, була пристрасна любов до музики, що брала початок у глибинній ханаанській (арійській) традиції. Особливу славу у наступних поколінь Давид заслужив саме як співак і творець релігійної поезії.

Кілька слів про наступника Давида — Салимона. Ім'я Салимон («салим» — мир, «мон»-«ман» — людина[144]) походить від арійського «салим» і означає «мирний» — на честь майбутніх мирних часів, які, згідно з пророцтвом Натана, мали настати після войовничого періоду Давида. Цікаво, що Салимон-Саливон — це давнє, дохристиянське українське ім'я, яке має той самий корінь, що й українське «село» — мирне поселення (на відміну від «поль-поліс», що означає укріплене поселення, наприклад, Костополь, Сімферополь чи Севастополь).

Сали­мон (євреї називають його Шломо) найбільше прославився тим, що здійснив мрію свого батька про побудову Храму. Як і слід було очіку­вати, «цю споруду збудовано й устатковано в цілковито чу­жо­му для євреїв стилі. Храм мав дуже мало спільного з чис­тою релігією Яхве»[145]. Храм Соломона бу­ло вико­на­но «в ханаан­сь­ких, або, що те ж саме, фінікійських традиціях... Оскільки власне візуальне мистецтво в євреїв було відсутнє — чи тому, що друга заповідь трактувалася як заборона на будь-які зображення, чи через нестачу власних талантів, чи одночасно з обох причин, — у фінікійській манері було виконано і все внутрішнє оздоблення. Два величезні Херувими нагадували знайдені у Біблі і Мегіддо статуї, присвя­чені Ашторет (Астарті). Змішання яхвістських і ханаанських уявлень було удосталь представлене в ефектній церковній службі. Старі свята ханаанського походження були перетво­рені на послідовність розкішних державних святкувань, ставши засобом приваблювання набожного населення до престолу. А свято Соломона з нагоди освячення Храму, судячи з усього, відтворювало урочистості, якими відзначали завер­шен­ня побудови святилищ Баала. І з яким би пієтетом та рішучістю не підносили засновника Храму пізніші автори, Соломон (за походженням лише наполовину єврей[146]) був ще менш право­вірним яхвістом, ніж Саул і Давид»[147]. Називати Ізраїльську імперію Давида та Соломона єврейською буде великою помилкою і цілковитим ігноруванням історії.

2.15.2. Протистояння «Північ» — «Південь»

Після розпаду імперії Давида і Салимона (927 р. до н. е.) на території Палестини відбулося багато змін[148]. Серед іншого, у 8 ст. до н. е. Ізраїль було підкорено Ассирією, куди було переселено частину його населення. З іншого боку, на територію Ізраїлю переселя­лися люди з різних регіонів Ассирійської імперії, зокрема з етнічно близь­кої Сирії (Арама). Таким чином, починаючи з 7-го століття до н. е.:

1)       євреї Ізраїлю (центрального і пів­нічно­го Ханаану) асимілювалися поміж арійцями-ханаан­цями;

2)       назва «Ізраїль» стала позначати арійський край на противагу переважно семітській Юдеї.

Приблизно у 3 ст. до н. е. до Палестини прибула нова хвиля з Північного Надчорномор'я. Як ми вже знаємо, це були кельти-галли (див. 13. «Галли—галілеяни—тиверці»). За свідченням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прічарда, кельти-галли були вихідцями з нинішньої Галичини[149], що підтверджується антропологічно, оскільки кельти і галли переважно були руся­вими та високорослими брахікефалами[150]. У Малій Азії вони заснували державу Галатія. Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем). Від середини 4 тис. до н. е. тут проживало землеробське індоєвропейське населення, так що галати-галілеяни зупинилися у «своїх», вливши у них свіжу арійську кров. На місці вони засвоїли загальновживану в Палестині арамейську мову, хоч не забували і рідну, принесену з України.

У 1 тисячолітті до н. е. Палестина стала ареною протистояння двох рас: євреїв-семітів і пелазгів-хана­анців-індоєвропейців. Давид, скориставшись підтримкою як од­них, так і других, об'єднав їх у єдиній імперії. Державна релігія так майстерно поєднувала їх вірування й обрядовість, що і євреї, і ханаанці вважали її своєю. Головним релігійним центром був Єрусалимський Храм, у якому домінували ханаанська і фінікійська естетика та обрядовість.

Через тисячоліття після Давида територія Палестини знаходилась під зверхністю іншої імперії — Римської (з 63 р. до н. е.). Але протистояння семіти — арійці залишилося, на цей раз з однієї сторони були юдеї, а з другої — галілеяни і самаряни. Це протистояння мало і геополітичні причини, оскільки Юдея і Галілея були цілковитими протилежностями не лише психологічно, а й географічно.

Галілея була найбільш благодатною частиною Палес­тини з добрим водопостачан­ням, чудовою урожай­ністю, якіс­ни­ми шля­хами, високою щільністю працелюбного населення, відкри­тіс­тю до гелленської культури.Генезаретське озеро (давня назва — Кіннарет, імовірно, від імені арійських кінахів-кіннотників) давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві семітам, так само як свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Мк 5.11, Лк 8.32). За Йосипом Флавієм, у Галілеї було не менше 404 міст і поселень. «Родючі землі і рибальство забез­печу­ва­ли процвітан­ня цій землі. Торгівля тісно пов'язу­вала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму. Галілеяни значно краще зналися на реаліях Римської імперії, ніж пихаті юдеї, які бачили у своїх північних «двоюрідних братах» лише неотесаних селюків і неповноцінних у расовому відношенні «полукровок»»[151]. У Біблії ця територія нази­вається «Галілеєю язичеською», оскільки тут переважало неєврейське населення, яке міцно трималося своїх батьківських вірувань: «Євреї ставилися з презирством до жителів Галілеї через їхнє змішане походження і релігію, а також діалект. Вираз «Мужі галілейські» в устах ворогів був майже образою»[152]. Жителі Витанії (Вифанії) — поселення неподалік Єрусалима, де любив зупинятися у своїх земляків Ісус Хрестос — були переважно галілеянами[153]. Розмов­ляли в Галілеї в основному арамейською мовою, а ще однією мовою міжнаціонального спілкування була гелленська. «Єврей­ською мовою тут практично не говорили. Це була мертва мова, що її вивчали в ліцеях, які відвідували лише обрані»[154].

Варто додати, що «арамейська мова була загально­вжи­ва­ною мовою Палестини часів Ісуса. Після повернення з Вавилонського полону вона повністю витіснила єврейську розмовну мову»[155]. Тобто з 6 ст. до н. е. євреї і галілеяни розмовляли тією ж самою — арамейською — мовою.

— Чому тоді євреї і галілеяни розмовляли на різних, виразно відмінних діалектах?

Річ не в діалектах, а у відмінностях вимови в рамках тієї ж самої мови. Ця відмінність викликана належністю до різних рас і відповідно різною будовою голосового апарату. Наприклад, євреї в Україні гаркавлять не тому, що говорять на іншому діалекті, а тому, що інакше не можуть, бо мають інший голо­совий апарат, сформований на базі іншої, неарійської генетики.

До речі, останнім часом на радіо і телебаченні все частіше мож­на почути гаркавлячих дикторів (у цьому плані задає тон російська служба радіо «Свобода», де пере­важає єврейс­ький персонал). Од­нією з причин цілеспрямованого просування «гар­кав­ля­чої вимови» є прагнення привчити до неї слухачів і знизити їхню здатність розрізняти «на слух» євреїв та арійців. З цією ж метою на візуальній рекламі все частіше зобра­жаються семіти і мулати (хоч це вже нагадує не рекламу, а «мічення» своєї території).

Та повернімося до Палес­тини. На протилежному її боці знаходилась Юдея. «Південна час­тина країни, власне Юдея, була повною протилежністю щодо Півночі. Непривітна і безплідна, вона подібна до гористої пустелі з оазами»[156]. На південному сході Юдеї знаходиться надзвичайно солоне Мертве море; риба, яка потрапляє сюди з життєдайного Йордану, тут же гине.

Приблизно такою була те­ри­торія проживання юдеїв і тисячоліттям раніше. Сам цей факт говорить про те, що успіхи євреїв у завоюванні Ханаану були більше ніж скромними, принаймні значно меншими, ніж це пред­став­лено у староза­вітних і новітніх єврейських писаннях. Адже так не буває, щоб переможець животів у напівпустелі, а переможені розко­шували на благодатних землях.

— Так було завоювання Ханаану чи ні?

Євреї завоювали малопривабливі території на півдні країни, та й то не всі, —наприклад, їм не вдалося взяти Єрусалим. На решті значно кращих земель Ханаану прибульці змушені були мирно уживатися з місцевим населенням, піддаючись неминучій асиміліяції. Тому свою автентичність зберегли лише племена Юди і Веніаміна, що завоювали в основному напівпустелю навколо Мертвого моря і перебували у відносній ізоляції. Всі інші 10 племен, якщо вони справді існували, асимілювалися.

Інша річ, що було розроблено грандіозний план завоювання Ханаану, згідно з яким кожне плем'я мало виділену для нього територію. Наприк­лад, Галілею було заплановано завоювати племенам Неффалима та Завулона. Очевидно, що дальше цього «геніального плану» справа не пішла.

Таким чином, завоювання євреями Ханаану — це, якщо без викрутасів, історична містифікація, підміна бажаного і дійсного. На цьому схо­дяться серйозні дослідники, хоча й не завжди кажуть про це прямо[157]. А інколи про це можна прочитати і в такій завуальованій формі: «Близько 1200 р. ізраїль­ський народ заволодів Палестиною, тож природно очіку­вати архе­оло­гічних свідчень завоювання. Проте поки що таких свідчень надзвичайно мало»[158]. В останній цитаті «ізраїльським народом» називаються єврейські племена, що є абсолютно некоректним.

Самарія знаходилась між Галілеєю і Юдеєю. Відомо, що у 9 ст. до н. е. Самарія, як і весь Ізраїль, була переважно ханаанським краєм. Відомо також, що у місті Самарія (тодішній столиці Ізраїлю) культу Яхве взагалі не існувало. «Зате існували культи ханаанських богів, а інкрустація меблів і застосування слонової кістки в оздобленні палацу — як і раніше у Соломона — за стилем були чисто ханаанськими»[159].

Після підкорення ассирійцями у 721 р. до н. е. Самарія була заселена вихідцями з Сирії. Пізніше Александр Великий переселив туди сирійсько-македонських колоністів. Природа Самарії багатша, ніж у Юдеї, хоч і не така пишна, як у Галілеї.

Ворожнеча між юдеями та самарянами почалася від самого початку вторгнення євреїв у Палестину, а після розвалу імперії Давида набула особливої гостроти. Юдеї ненавиділи самарян, для них самé слово «самарянин» (врешті, як і ханаанець чи галілеянин) було лайливим, а його вживання «осквернювало» правовірного юдея. Самі ж самаряни пишалися своїм походженням — вважали себе «істинними ізраїльтянами», а юдеїв — відступ­никами від правдивої віри.

Вважається, що за­во­юванням Ханаану зайнявся союз 12-ти єв­рей­ських племен, який нази­вався Ізра­їль і походив від 12-ти синів Яакова. Проте до­слід­ники стверд­жу­ють, що «у ті часи ніяких визначених ізра­їльських племен ще не існувало»[160]. «Число 12 може бути умовністю: тим самим числом злічено і синів Ізмаїла, Нахора, Йоктана й Ісава»[161]. Це пояснюється тим, що в арійській, а згодом сумерсько-вавилонській традиції число 12 (дюжина, тузінь) позначало організаційну завершеність. Єврейські племена були знайомі з цією традицією, адже Авраам походив з постсумерського міста Ур.

2.15.3. Юдея проти Ізраїлю

Тисячолітня ворожнеча між юдеями і самарянами як «істинними ізраїльтянами» викликає запитання, яке на перший погляд видається парадоксальним: «А чи були юдеї ізраїльтя­нами?»

Розповідаючи про юдеїв, «Єврейська енциклопедія» стверджує: «Судячи з усього, це було неізраїльське плем'я»[162]. На думку Дугласа Ріда, головною причиною розколу між юдеями і ізраїльтянами було несприйняття останніми доктри­ни богообра­ності: «Ізраїль відкинув юдейську доктрину обраного народу і пішов своїм власним шляхом (назва «Ізраїль», надана сіоніст­ській державі, заснованій у Палестині в 1948 році, — облудна претензія на чуже ім'я)»[163]. Відповідно «ізраїльтяни не були євреями»,  стверджує той же автор, посилаючись на Британську енциклопедію, і продовжує: «Коротка спільна історія Ізраїлю та Юдеї прийшла до кінця в 937 р. до Р. Х. Після смерті Соломона ця неміцна асоціація розпалася остаточно. Кастейн (відомий єврейський історик. — І. К.) так описує цей період: «У цих країн було не більше спільного, ніж у будь-яких двох країн зі спільним кордоном. Час від часу вони воювали одна з одною, потім мирилися й укладали угоди, але завжди лишалися абсолютно відокремленими. Ізраїльтяни втратили віру у будь-яке особливе призначення, і за царя Єровоама (тобто відразу ж після смерті Соломона. — І. К.) Ізраїль як політично, так і релігійно повністю розірвав з Юдеєю»[164].

— Так були євреї ізраїльтянами чи ні?

Схоже, що перед нами ще одна історична фальсифікація — цілком у дусі хронологічної війни (див. 9. «Війна за розум»). На основі сучасних уявлень можна зробити таку історичну реконструкцію.

1. У квітучий арійський Ханаан протягом багатьох століть проникали семітські кочові племена (наприклад, як в Європу цигани) і більше чи менше асимілю­валися в ньому.

2. У 13 ст. до н. е. в Ханаан удерлася нова група семіт­ських племен євреїв (хабіру) — з метою його завоювання. Мож­ливо, навіть було розроблено масштабний план розподілу «обі­то­ваної землі» між цими племенами. Проте вірогідніше, що цей план виник значно пізніше — в 6 ст. до н. е. — в голові «батька юдаїзму» Єзекеїля, який уявно розподілив чужу землю між уявними єврейськими племенами (48.1—8). Як би там не було, а  задум завжди гарніший, ніж його втілення: насправді вторгнення відбувалося хаотично, племена само­стій­но вирішували, чи будуть вони брати участь у тих чи інших бойових діях. Завоювати вдалося лише південну частину Палестини — здебільшого гористу, з пустелями, напівпустелями й окремими оазами. Тобто описані в старозавітних текстах грандіозні перемоги були або перебіль­шені, або вигадані. Наприклад, оповите масою героїчних легенд взяття Єрихона виглядає сумнівним, оскільки «за даними роз­копок, в той час там не існувало ніякого міста (останнє місто було зруйноване до 1300 р.)»[165]. Частина ж племен узагалі не брала участі у боях, натомість мирно змішалася з місцевим населенням. «Сама Біблія у деяких своїх фрагментах не приховує, що місцеві правителі іноді вітали прибульців (можливо, як потенційних підданих) за умови, що ті можуть пожертвувати великі стада худоби і готові освоїти необроблювану територію»[166].

3. Станом на 12 ст. до н. е. південні гористі території Палестини були контрольовані єврейськими племенами, де головну роль відігравало плем'я Юди. Території північніше Єрусалима і морське узбережжя контролювалися пелазгами-филистимлянами та ханаанськими правителями.

4. Давид силоміць об'єднав семітський Південь та арійську Північ в одне царство під арійською назвою «Ізраїль» зі столицею в Єрусалимі і новою держав­ною релігією. «Вибір Єрусалима столицею став май­стер­ним кроком: дотикаючись до територій ізраїльських (тобто північних. — І. К.племен, місто не входило до них і не було об'єктом суперництва. Зручним було і розташування міста між північними племенами і Юдеєю, чию взаємну воро­жість лише тимчасово і ненадійно вгамовувала та обставина, що цар мав особисті зв'язки як з північчю, так і з півднем»[167]. «Давидове царство було, принаймні на початку, не об'єднаною нацією, а двома осібними національними утво­реннями, кожне з яких мало свій окремий договір із Давидом»[168].

5. Після смерті Соломона (Салимона) імперія Ізраїль відразу ж розпалася на дві ворогуючі частини — порівняно невелику Юдею і вчетверо більший Ізраїль. В Юдеї після кількох століть кривавої боротьби переміг культ Єгови (Яхве). Релігія ж Ізраїлю розвивалася на базі універсальної релігії Давида і прадавніх місцевих традицій. Це й давало підстави самарянам уважати себе «істин­ними ізраїльтянами», а юдеїв — «відступниками», оскільки останні обрали свій, цілком відокремлений шлях. Описуючи юдеїв, Кастейн пише: «Вони вирішили, що їм призначено стати особливою расою.., що їхній спосіб життя має бути зовсім іншим, ніж в оточуючих їх народів. Відмінність, яка вима­гала­ся, не допускала навіть думки про зливання їх із сусідами. Вони хотіли бути відокремленими, абсолютно відмінними від усіх»[169].

6. Арійське походження імені «Ізраїль» підтвер­джу­ється тим, що воно було цілком сприйняте арій­ським насе­ленням Ханаану-Палестини і категорично відкинуте юдеями.

7. Пізніше штучне поширення назви «ізраїльтяни» на юдеїв дозволяло останнім долучитися до слави імперії Давида і Соломона з відповідними політичними, соціальними, морально-психоло­гічними та бізнесовими наслідками. З цією метою арійське ім'я Ізраїль було прив'язано до патріарха Яакова (з вигаданою історією про його «богоборство») і до начебто консолідованої групи 12-ти єврейських племен, які вдерлися на територію Ханаану-Ізраїлю.

— Чи це не дивно, що спочатку ворогували, а потім взяли собі вороже ім'я?

Нічого дивного. Якщо говорити сучасною мовою, то назва «Із­ра­їль» була добре розкрученим брендом, чим не забарилися скористатися. Так само Московія взяла на щит бренд «Русія-Росія», а Чечня — «Ічкарія» («Країна аріїв»). У давнину не гірше нас розуміли, що «як назвеш корабель, так він і попли­ве». Звідси Арта-Аратта-Артанія («сонячна земля», «підсоння»), Геллада («сонячний лад»), Яригон («сонячна сила»), Ярусалим («сонячне місто»), Ганаан («сила небес») тощо. Якщо слідувати історичній логіці, то нинішня єврейська держава мала б називатися Юдеєю, але до цього слова прив'язано стільки негативу, що батьки-засновники не зважилися на такий самогубний крок.

16. Синедріон, садукеї, фарисеї, книжники

Синедріон — це вищий урядовий і судовий орган в юдеїв, якому всі вони зобов'язані були підкорятися[170]. Він перебував у Єрусалимі, його рішення стосувалися всіх питань релігійного, державного і громадського життя. В умовах римського панування Синедріон був органом юдейського самоврядування з широкими повноваженнями, зокрема з правом виносити смертні вироки, проте для їх виконання потрібен був дозвіл римського правителя.

Кількісно Синедріон налічував, за різними джерелами, від 70 до 72 членів, які були представниками панівної верхівки. До його складу входили:

1) первосвященики — вище духовенство (архієреї) та члени їхніх родів;

2) світські особи: старійшини родів, багатії, вчені (юристи, знавці законів, священних текстів і традицій) та інші впливові люди.

Керував Синедріоном верховний первосвященик. В інших містах були менші синедріони, які складалися, за різними джерелами, із 3, 7 чи 23 членів. У подальшому викладі загальне слово «синедріон» ми писатимемо з малої літери, а єрусалимський Синедріон (який ще називали «Великим Синедріоном») — з великої.

В Євангелії склад Синедріона описується формулою: «Первосвященики, вчені та старшина народу» (Лк 19.47). Первосвященики і старшина були головними носіями реальної влади, натомість учені-інтелектуали виконували допоміжну функцію. Члени Синедріона групувалися у дві політичні партії — садукеїв і фарисеїв. Первосвященики однозначно належали до садукеїв, натомість учені (юристи, законовчителі) і старшина могли належати як до партії садукеїв, так і до партії фарисеїв. Проте, згідно з Євангелієм, «старшиною», «старшими народу» або «начальниками» називаються саме фарисеї. Наприклад, у Матвія 26. 47 сказано: «Він говорив ще, як надійшов Юда, один з дванадцятьох, і з ним великий натовп з мечами та кілками, від первосвящеників та старших народу». Натомість у Івана 18.3 про той самий епізод написано: «Юда, отже, узявши слуг первосвящеників та фарисеївприбув туди з ліхтарями, смолоскипами та зброєю». Тому там в Євангелії, де йдеться про владну верхівку, можна прочитати дві рівнозначні конструкції, що несуть той самий сенс: «первосвященики та старші» (Мт 21.23, 26.47, 26.59, 27.1, 27.3, 27.12, 27.20, Лк 22.52 та ін.) означає те ж саме, що й «первосвященики і фарисеї» (Мт 21.45, 27.41, 27.62, Ів 7.32, 7.45, 11.47, 11.57, 18.3).

Садукеї («нащадки Садока») переважно складалися з членів родів первосвящеників та їхніх прихильників з вищих класів суспільства. Вони виводили своє походження від Садока — первосвященика часів царя Давида (звідси й назва). Фактично, садукеї і первосвященики — це майже синоніми. Садукеї вважалися аристократією серед юдеїв, були більш схильні до співпраці з римською владою, дотримувалися консервативних поглядів, серед святих книг визнавали передусім Тору (П'ятикнижжя Мойсеєве).

Фарисеї («відособлені») походили з нижчих класів суспільства і серед них знаходили найбільшу підтримку. Якщо садукеї були аристократією, то фарисеїв можна було б назвати «демократами». Вони гостро не сприймали все іноземне, зокрема римську владу і гелленську культуру, а самих себе вважали праведниками, носіями особливої святості. Фарисеї стверджували, що є носіями таємного усного передання від Мойсея, і нерідко це передання ставили вище священної Тори. Насправді фарисейські «передання старців» здебільшого були брехливими вигадками і зручним інструментом для маніпуляцій людською свідомістю. Ісус Хрестос найбільше картав фарисеїв — саме через їхні брехливість, безпринципність і лицемірство. В Євангелії фарисеї представлені як професійні демагоги і провокатори.

 Садукеї і фарисеї нерідко конфліктували між собою, як це буває в сучасних парламентах між «республіканцями» і «демократами», «консерваторами» і «лейбористами», «правовірними комуністами» і «ліберальними бізнесменами». У той же час садукеї і фарисеї добре усвідомлювали свої спільні інтереси, тому в принципових питаннях виступали консолідованою силою — як, наприклад, у своєму прагненні знищити Ісуса Хреста.

В Євангелії часто згадується ще одна група, що входила до складу Синедріона. В перекладах вона зазвичай позначається незрозумілим і туманним словом «книжники». Насправді гелленське слово γραμματεὺς(грамматеус) означає: «писар, учений»[171], «секретар, державний секретар, учений»[172], «знавець закону, вчена людина, міський чиновник»[173]. Тобто γραμματεὺς — це письменна, вчена, грамотна людина.

Такі вчені люди необхідні для здійснення будь-якої влади. «У даному випадку книжник — це світська людина, вчитель чи публічний писар, левіт або священик, якщо він займався тлумаченням закону чи переписуванням священних книг. Це витончені дослідники писань, хранителі передань і звичаїв. Їх вводили до Синедріона як законознавців та юристів»[174]. Одне слово, вченим («книжником») могла бути людина духовна чи світська, фарисей чи садукей — подібно до того, що юристом, економістом чи політологом може бути і комуніст, і демократ, і утилітарно-прагматичний бізнесмен.

Правильність саме такого розуміння слова «вчений» знаходимо в Євангелії. Наприклад, οἱ_γραμματεῖς τῶν_Φαρισαίων — «вчені, що були з фарисеїв» (Мк 2.16), тобто йдеться про тих учених, що належали до партії фарисеїв. Або: «Довідавшись, що Він замкнув уста садукеям, фарисеї зібралися навколо Нього. І от один із них, законовчитель, спитав Його, спокушаючи…» (Мт 22, 34—35), тобто одним з фарисеїв був законовчитель, тобто «вчений», «грамматеус». Деякі зі вчених, схоже, намагалися стояти на об'єктивних позиціях і погоджувалися з Ісусом, наприклад: «Деякі зі вчених, озвавшися, заговорили: Учителю, Ти сказав добре. І не насмілювались ні про що більше Його питати» (Лк 20.39—40).

Зі сказаного вище випливає, що конструкції «первосвященики і старші народу» або «первосвященики (садукеї)[175] і фарисеї» є логічно коректними. Натомість «учені та фарисеї» або «вчені та первосвященики» є логічно некоректними, оскільки змішують в одне різні смислові категорії на кшталт «один зелений, а другий направо», або «мама русская, а папа юріст». А оскільки богонатхненне Євангеліє не може містити логічних суперечностей (суперечності й помилки є атрибутами диявола), то треба визнати, що такого роду вирази є наслідком фальсифікації. У деяких місцях ці вставки зафіксовані текстологами, наприклад, у фрагменті: «Тоді зібралися первосвященики, вчені і старші народу в палаті первосвященика, що звався Каяфа, і радились, як би підступом схопити Ісуса й убити» (Мт 26.3). «Тлумачна Біблія» пояснює, що «Слів "вчені і" немає в кращих кодексах, тому вони мають бути випущені»[176]. Справді, фраза «первосвященики і старші народу» є цілком логічною, оскільки вказує на присутність духовної і світської старшини. Натомість фраза «первосвященики і вчені» — це майже те ж саме, що «русскіє і юрісти».

Але повернімось до фальшивої конструкції «вчені та фарисеї» або «вчені та первосвященики». Навіщо було в багатьох місцях Євангелія додавати слово «вчені»? Відповідь елементарна: для зняття з фарисеїв та первосвящеників відповідальності за смерть Ісуса Хреста і «переведення стрілок» на якихось «учених». Весь фокус у тому, що відповідальність — це така річ, яку не можна розділити. Тобто якщо відповідає більше однієї особи (або більше однієї групи), то це означає, що вже не відповідає ніхто. Наприклад, коли говориться, що «за провал справи відповідає Петренко», то тут ясно, хто заслуговує покарання. Коли ж говориться, що «за провал справи відповідають Петренко і Сидоренко», то така однозначність зникає — тут вже не можна нікого покарати, бо один з двох може бути невинний, а карати невинного є несправедливим. Тоді треба провести розслідування з пошуку винного, а це не просто, оскільки Петренко і Сидоренко, виправдовуючи себе, звинувачують один одного. В результаті розслідування заходить у глухий кут і винний виходить з нього безкарним, продовжуючи провалювати інші справи.

Яскравим прикладом перекладання частини вини на вчених є відомий фрагмент з багатократним повторенням «Горе вам, учені та фарисеї!» (Мт 23.13—33), причому слово «учені» стоїть на початку, начебто вони є головним об'єктом Ісусового звинувачення, а фарисеї знаходяться десь на другому плані. Насправді має бути «Горе вам, фарисеї!» Підтвердженням такого висновку є наведене тут же звернення «Сліпий фарисею!» (Мт 23.26). За логікою, якщо є «Горе вам, учені та фарисеї!», то мало б бути «Сліпі вчені та фарисеї!» Фальсифікатор не ризикнув подати таку фразу, можливо, тому, що одне діло просто дописати слово «вчені», а інше — змінювати всю конструкцію, особливо з огляду на неприродність виразу «сліпий вчений» (якщо він сліпий, то як може бути вченим?).

І тим не менше в деяких місцях фальсифікатор таки пішов на пряму підміну, замість слова «фарисеї» написавши слово «вчені» (подібно до того, як у багатьох місцях «Євангелія від Матвія» вираз «Царство Боже» було замінено на «Царство небесне»). Наприклад: «Остерігайтесь книжників, що люблять ходити собі у довгих шатах, вітання на майданах, перші сидження на зібраннях, перші місця на бенкетах, що з'їдають доми вдовиць і довго моляться на показ. Вони матимуть тяжкий засуд» (Мк 12.38—39, Лк 20.45—47). Якщо заглянути в паралельне місце Мт 23.1—7, то очевидно, що тут ідеться саме про фарисеїв. Таким чином, тут виразно простежується прагнення фальсифікатора зняти частину відповідальності з фарисеїв, переклавши її на вчених. В інших місцях (див. розглянуте вище Мт 26.3) робиться спроба частково «вигородити» весь Синедріон.

— Цікаво, а чому Ісус не сказав «Горе вам, первосвященики!»?

Тому що в тій конкретній ситуації (Мт 23.1—33) Він розмовляв саме з фарисеями, первосвящеників там не було. До того ж лицемірство і релігійне шахрайство, яке картав Ісус, було властиве передусім фарисеям, а не консервативній священичій аристократії. Так само Ісус не міг сказати «Горе вам, вчені!», оскільки частина вчених стояла на консервативних засадах первосвящеників, тож таке огульне звинувачення було б несправедливим. Як бачимо, з різних точок зору конструкція «вчені і фарисеї» виглядає фальшивоюТак само фальшивою виглядає фраза «первосвященики, вчені і старші» (Мт 16.21, 26.3, 27.41, Мк 8.31, Мк 11.27, Мк 14.43, Мк 14.53, Мк 15.1, Лк 9.22, 19.47, 20.1, 22.66). Її метою є «розчинення відповідальності», коли провина первосвящеників і фарисейської старшини частково перекладається ще й на вчених. Звісно, вони також несуть відповідальність, але вона на порядок менша у порівнянні з відповідальністю первосвящеників (родової аристократії) і фарисейської старшини, які володіли реальною владою і багатствами. Завдяки численним вставкам слова «вчені» створена ілюзія могутнього суспільного класу інтелектуалів, який нарівні з первосвящениками і фарисеями керує державними справами через Синедріон і, відповідно, несе відповідальність за його рішення. Насправді ці вчені, грамотні, освічені, книжні люди виконували допоміжні функції, тому численні вставки слова «вчені» — це типова спроба перекласти вину на «обслуговуючий персонал», знайти «стрілочників», — мовляв, це все вчені зробили, а ми не винуваті — вони нас так навчили».

Характерним прикладом фальсифікації є епізод про приведення Ісуса на суд Синедріона. Ось як про це читаємо в трьох євангеліях:

1. Ті, що схопили Ісуса, повели Його до первосвященика Каяфи, де зібралися вчені та старші (Мт 26. 57).

2. Як же настав день, зібралася рада старших народу — первосвященики та вчені (Лк 22.66).

3. Повели Ісуса до первосвященика, і зібрались усі первосвященики, старші та вчені (Мк 14.53).

З першого фрагменту випливає, що на зібранні Синедріона не було первосвящеників (тобто вони не винні у смертному вироку Ісусові), з другого фрагменту — що не було фарисейської старшини. Обидва варіанти є неймовірними, оскільки Синедріон складався з первосвящеників і світської, переважно фарисейської, старшини. Все стає на свої місця, якщо замість «вчених» у першому фрагменті поставити «первосвященики», а в другому — «старші». Тобто в первісному євангельському тексті в усіх трьох фрагментах було «первосвященики і старші», що справді відповідає історичним реаліям. Слово «вчені» фальсифікатор в різних випадках використовував: а) для виправдання первосвящеників; б) для виправдання фарисейської старшини; в) для збільшення діючих осіб і розмивання відповідальності (як у третьому фрагменті).  

Наведені вище міркування не лише допомагають очистити Євангеліє від вставок, але й вказують на автора і спонсора фальсифікації — передусім на секту фарисеїв, а також на весь єрусалимський Синедріон, без рішення якого фальсифікація Євангелія не могла би бути такою швидкою, масштабною, скоординованою і ефективною.




3

ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕКСТІВ

ДВОТИСЯЧОЛІТНЯ ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА

ЖНИВА ГОСПОДНІ ПОЧАЛИСЯ

КОРИСТУЄМОСЬ ВІДКРИТИМИ ДЖЕРЕЛАМИ

СИЛА І СЛАБКІСТЬ ТЕКСТОЛОГІЇ

РОЗКРИТТЯ СТРАТЕГІЇ ФАЛЬШУВАННЯ

ІНДИКАТОРИ ФАЛЬСИФІКАЦІЇ

3.       Дослідження текстів

Тепер, після попереднього знайомства з історичним і лінгвістичним контекстом євангелій, можна приступити до їх уважного прочитання та спокійного осмислення. Цією важливою справою вже займалося багато дослідників протягом двох тисячоліть. У нас є можливість просунутися значно далі в розумінні Божого Слова, оскільки маємо такий дослідницький інструментарій, про який наші попередники могли тільки мріяти.

1. Притча про інформаційну війну

Майже відразу ж після народження хрестиянства проти нього розпочалася масштабна і систематична інформаційна війна. Хрестос знав про її неминучість, тому для своїх спадкоємців залишив притчу про кукіль у пшениці, в якій дуже сконцентровано пояснив, що відбувається і що треба робити. Не випадково саме ця притча стала головним об'єктом інформаційної атаки. Для зручності наведемо її ще раз:

«Ще одну притчу подав він їм, кажучи: Царство небесне подібне до чоловіка, що був посіяв добре зерно на своїм полі. Та коли люди спали, прийшов його ворог і посіяв кукіль поміж пшеницю й пішов. Коли виросло збіжжя і вигнало колосся, тоді й кукіль появився. Прийшли слуги господаря і кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі. Звідки взявся кукіль? Він відповів їм: Ворог-чоловік зробив це. Слуги йому кажуть: Хочеш, ми підемо його виполемо? Ні! — каже, щоб, виполюючи кукіль, ви часом не вирвали разом з ним пшениці. Лишіть, нехай росте до жнив одне й друге разом. А під час жнив я женцям скажу: зберіть перше кукіль та зв'яжіть його у снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню» (Мт 13.24—30).

Для розуміння символіки цієї притчі необхідно звернутися до попередньої притчі «Євангелія від Матвія» (13.1—9) — про сіяча, яку подають також євангелісти Марко (4.1—9) і Лука (8.4—8). В узагальненому варіанті вона виглядає так:

«Слухайте: ось вийшов сіяч сіяти. І коли він сіяв, деяке зерно впало край дороги і було потоптане, і прилетіло птаство і видзьобало його. Інше впало на кам'янистий ґрунт, де не було багато землі, і зараз же проросло, бо земля була неглибока. Коли ж зійшло сонце, воно вигоріло, а що не мало вогкості і коріння, усохло. Інше впало між тернину, і вибуяла тернина і, вигнавшись з ним вкупі, заглушила його, і воно не дало плоду. Ще інше впало на добру землю і, піднявшись гарно вгору, принесло плід: одне у тридцять, одне у шістдесят, а одне у сто разів більше. І, кажучи це, Ісус голосно додав: Хто має вуха слухати, хай слухає!»

Перше запитання: що означає пшеничне зерно? Згідно з поясненням притчі, що подається  Марком (4.14), «сіяч сіє слово», тобто істинне знання, Боже вчення. Ще однозначніше про це сказано у Луки (8.11): «Зерно — це слово Боже».

Друге запитання: що означає ґрунт, в який потрапляє зерно? Зі всіх трьох варіантів притчі однозначно випливає, що ґрунт — це «людське серце», тобто свідомість людини. В залежності від якості цієї свідомості зерно може потрапити як на «кам'янистий ґрунт», так і на «добру землю».

Притча про кукіль наводиться Матвієм відразу ж після пояснення притчі про сіяча. Але погляньте, як вона тлумачиться в канонічному тексті Євангелія: «Тоді Він відіслав народ і прийшов додому. І підійшли до Нього його учні і кажуть: Виясни нам притчу про кукіль, що на полі. Він у відповідь сказав їм: той, хто сіє добре зерно — це Син чоловічий; поле — це світ; добре зерно — це сини царства; кукіль — це сини лукавого; ворог, що його посіяв — це диявол; жнива — це кінець світу; женці — це ангели» (Мт 13.36—39). Це тлумачення потребує ретельного аналізу, оскільки містить виразні сліди фальсифікації.

Перша фраза «той, хто сіє добре зерно — це Син чоловічий» — не викликає жодних сумнівів. А от друга «поле — це світ» вже потребує уточнення: поле — це масова свідомість, в яку засівається слово Боже... Стоп! У наведеному фрагменті цей усталений євангельський символ пояснюється зовсім по-іншому: «добре зерно — це сини царства». Симптоматично, що терміну «сини царства» більше немає в жодному місці «старозавітного» і «новозавітного» канону, окрім оповідання про слугу сотника, поданого у тому ж таки «Євангелії від Матвія»: «Кажу вам, що багато прийде зі сходу і заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у царстві небеснім, а сини царства будуть викинуті геть у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів» (Мт 8.11—12). Натяк зрозумілий: царство було призначене юдеям («синам царства»), але вони виявилися негідними, тому їхнє місце посядуть інші народи. Цілком у дусі юдохрістиянських фантазій.

Тут варто пояснити, що Ісус викладав своє вчення особливою символічною мовою, де кожний символ має однозначне трактування. Тому поява в Євангелії чужорідних термінів відразу привертає до себе увагу і потребує розслідування: а чи не є це часом навмисною вставкою?

Якщо прочитати повний опис згаданого вище оповідання про слугу сотника, то стає очевидною юдохрістиянська вставка. Судіть самі: «Коли Ісус увійшов у Капернаум, приступив до нього сотник, благаючи його: Господи, слуга мій лежить дома розслаблений і мучиться тяжко. Ісус каже до нього: Я прийду і оздоровлю його. Сотник у відповідь мовив: Господи, я недостойний, щоб Ти увійшов під мою покрівлю; скажи лише слово, і слуга мій видужає. Бо і я підвладний чоловік, маю вояків під собою і кажу цьому: (йди) — і він йде; і тому: ходи — і він приходить; і слузі моєму: зроби це — і він робить. Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що за ним ішли: Істинно кажу вам: ні в кого в Ізраїлі я не знайшов такої віри» (Мт 8.5—11). Поки що все більш-менш літературно гладко і логічно.

Аж раптом цей зв'язний текст ні сіло ні впало переривається улюбленим юдохрістиянським пасажем: «Кажу вам, що багато прийде зі сходу і заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небеснім, а сини царства будуть викинуті геть у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів» (Мт 8.11—12). Явна вставка, якої, до речі, немає в паралельному місці «Євангелія від Луки» (Лк 7.1—10). Далі ж знову йде логічне продовження речення, написаного перед вставкою: «І сказав Ісус сотникові: Іди, хай тобі станеться за твоєю вірою! І слуга видужав тієї ж години» (Мт 8.13).

Нескладний аналіз уже дозволяє сформулювати дві ознаки ворожих вставок: 1) застосування неєвангельських символів, наприклад, «сини царства»; 2) переривання плавного і логічно зв'язного викладу. До речі, наявність таких переривань свідчить не лише про те, що вставки зроблені пізнішим «редактором», але й про те, що в інтелектуальному плані цей «редактор» стояв значно нижче євангелістів і робив свою брудну справу дуже грубо, похапцем, без занурення у контекст.

А тепер знову повернімось до пояснення притчі про кукіль у пшениці. На основі наведеного вище аналізу можемо стверджувати, що фраза «добре зерно — це сини царства» є стовідсотковою фальсифікацією, яка натякає, наче добрим зерном є юдеї. Логічним продовженням стала наступна фальсифікація: «кукіль — це сини лукавого», тобто це люди, які від самого початку є зіпсованими, оскільки ворог, що їх посіяв у світ — диявол (Мт 13.39). Неважко побачити, що всі ці спотворення Святого Євангелія виходять з архаїчних юдейських уявлень про те, що юдеї є відначально обраним народом, а всі інші люди — якщо не проклятими, то принаймні неповноцінними.

— А чи можна відновити первинне Хрестове пояснення згаданої притчі?

Це неважко зробити, досить замість символів підставити їхні точні значення:

● Царство Боже — стан поєднання в людині божественного і людського (боголюдський стан);

● той, хто сіє добре зерно — Ісус Хрестос;

● добре зерно — це основоположні поняття Хрестового вчення про Царство Боже;

● кукіль — це брехня, дезінформація, спотворення первинного сенсу;

● ворог, що посіяв кукіль — це фальсифікатор, «ворог-чоловік» (Мт 13.28), ворог Хреста, інспірований дияволом — «брехуном і батьком брехні» (Ів 8.44);

● жнива — це завершення циклу, коли визрівають плоди добрих і поганих справ, тож стає очевидною різниця між добром і злом, правдою і брехнею;

● женці — це спадкоємці Ісуса Хреста, праведні душі, «слуги господаря» (Мт 13.27), істинні хрестияни, для яких наслідування Хреста є не просто словами, а самим способом життя.

Тепер можна зробити коректний переклад притчі з символічної мови на сучасну: Ісус Хрестос приніс людям боголюдське вчення. Та коли люди ще мали низький розвиток свідомості («спали» або перебували в наївній безпечності), Хрестові вороги приховано вставили в Його вчення облудні положення. Помітивши це, свідомі хрестияни матимуть намір видалити ці ворожі закладки. Проте Ісус попереджує, що вони до цього ще не готові, тож є небезпека разом з брехнею видалити й істинні знання. Тому треба почекати завершення циклу, коли стануть явними («дозріють») плоди добра і зла, а спадкоємці Хрестового вчення матимуть достатньо знань і можливостей для відділення правди від брехні. Тоді й треба буде зібрати виявлені «інформаційні закладки» і назавжди викинути геть («спалити»), а правдиве вчення зібрати в цілісну систему.

Додатковим підтвердженням правильності такого трактування Хрестового пророцтва є сама історія християнства. Гострі суперечки про правдиве та облудне в християнській традиції розпочалися з самого початку її розвитку і багато хто мав намір відразу ж виполоти весь «кукіль». Проте Церква врешті-решт прийняла мудре рішення: всі більш-менш вірогідні релігійні джерела були зібрані в книгу під назвою «Біблія», яку проголосили святою. Завдяки такому рішучому кроку первинні тексти збереглися у майже незмінному стані протягом двох тисячоліть, а мільйони читачів по всій Земній кулі дістали доступ до потужного джерела інформації, придатного для об'єктивного дослідження.

Сьогодні ми живемо в часи завершення величезного природно-історичного циклу і початку нового циклу — кінця старого світу і початку світу нового. Глобальна трансформаційна криза захопила і християнське вчення: відбувається його перехід до четвертої фази розвитку — «збирання плодів», Золотої доби. Окрім накопичення величезної кількості відомостей і знань, відбулися ще три принципові події, які вказують на наближення «жнив»:

1) комп'ютерні технології виводять текстологічні дослідження на принципово вищий рівень, оскільки дозволяють за кілька хвилин робити те, на що раніше потрібно було витратити кілька місяців марудної праці;

2) глобальна мережа Інтернет перетворилась на планетарну базу даних, яка дозволяє за лічені хвилини зібрати всю наявну в ній інформацію з досліджуваного питання;

3) маємо систематизовані знання з психоінформатики, історії, археології та інших наук.

Завдяки цим безпрецедентним можливостям, зокрема технологіям контекстного пошуку, можна порівняно легко виявляти чужорідні вставки. «Ворог-чоловік», який порозкидав їх по тексту Євангелія, не міг цього передбачити. Тож зроблені ним інформаційні закладки, які ще 10 років тому могли вважатися «ідеальними підробками», сьогодні виглядають як брудні сліди на чистій тканині.

 Наочним прикладом є проаналізоване вище пояснення притчі про кукіль у пшениці, яке містить виразні підміни: замість «слово Боже» ворог написав «сини царства», замість «облуди» — «сини лукавого» тощо. Але наведені спотворення — це лише підготовка до наступного «рішучого удару» — великої брутальної фальсифікації, яка протягом двох тисячоліть збурювала християнську свідомість. Під виглядом продовження теми ворог робить наступну вставку: «Так, як збирають кукіль і у вогні палять, так само буде при кінці світу: Син чоловічий пошле своїх ангелів, які зберуть із Його царства всі спокуси і тих, що чинять беззаконня, і кинуть їх до вогненної печі: там буде плач і скрегіт зубів. І тоді праведні засяють, як сонце, в царстві Отця свого. Хто має вуха, нехай слухає» (Мт 13.40—43).

По-перше, тут впадає в око різкий перехід до іншої теми.

По-друге, вираз «вогненна піч» є цілком чужим для символічної мови Євангелія: у Новому Заповіті він ще раз зустрічається лише в одному місці, причому також у формі відвертої юдейської вставки до притчі про невід: «Так буде і при кінці світу: ангели вийдуть і відділять злих від праведних і кинуть до вогненної печі: там буде плач і скрегіт зубів» (Мт 13. 49—50).

По-третє, легко простежити першоджерело зазначеного виразу — Псалом № 20 (21): «Знайде рука твоя всіх ворогів твоїх, знайде правиця твоя твоїх ненависників. На час гніву свого ти їх учиниш огненною піччю, Господь гнівом своїм їх понищить, і огонь пожере їх. Ти вигубиш плід їхній із землі, а їхнє насіння з-поміж синів людських» (10—11). Усе це разом є віддзеркаленням примітивних юдейських уявлень про кінець світу як катастрофу — на відміну від арійських уявлень про циклічність розвитку, згідно з якими кінець старого світу є водночас початком світу нового.

По-четверте, так само чужим для стилю і духу Євангелія є вираз «скрегіт зубів» — він 6 разів зустрічається у Матвія і лише 1 раз у Луки, та й то у формі очевидної юдейської вставки, механічно причепленої до притчі про тісні двері: «Там буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама, Ісаака та Яакова й усіх пророків у царстві Божім, самих же себе вигнаних геть. Прийдуть тоді зі сходу й зі заходу, з півночі й з півдня, і возсядуть на бенкеті в царстві Божім» (Лк 13.28—29).

По-п'яте, фраза «І тоді праведні засяють, як сонце, в царстві отця свого» — це відлуння юдейський уявлень про родоплемінне божество, що опікується лише «своїм» народом: «І спасе їх господь, їхній бог, того дня, свій народ, як отару, бо вони, як каміння корони, засяють у краї його» (Захарія 9.16).  

І, нарешті, по-шосте, для надання більшої правдоподібності згаданій вставці ворог необачно завершив її фразою «Хто має вуха, нехай слухає!» Він не врахував, що Хрестос уживав ці слова з чітко визначеною метою: для того, аби вказати на те, що певний момент Його вчення є утаємниченим і його треба розуміти в символічному сенсі. Таку Хрестову вказівку на присутність таємниці ми зустрічаємо в Євангелії ще 9 разів, але жодного разу в поясненнях до притч, де таємниці вже немає за визначенням. Отже, маємо надійні докази того, що фрагмент «Євангелія від Матвія» (13.41—43) є вставкою.

Запропонований підхід відкриває великі можливості для виявлення у Євангелії й інших ворожих вставок. Відкинувши їх геть і зібравши Хрестове вчення в очищене Євангеліє, ми виконаємо Його настанову: «Зберіть перше кукіль та зв'яжіть його у снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню».

2. Скорочені позначення першоджерел

Для виконання цієї відповідальної роботи спиратимемось передусім на авторитетні християнські джерела:

ТБ — Толковая Библия. Комментарий на все книги Святого Писания под редакцией профессора богословия Алек­сандра Лопухина. Том 2. — Минск: Харвест, 2001. — 1311 с. (уперше було видано протягом 1904—1913 рр у 12 томах).

ЄЛ — Новий Завіт з коментарем під ред. о. д-ра Мирослава-Івана кардинала Любачівського. — Львів: Стрім, 1994. — 672 с.

БФ — Біблія. Книги священного писання Старого і Нового Завіту у перекладі Патріарха Філарета (Денисенка). — Київ: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. — 2004. — 1416 с.

БО — Біблія, або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту (у перекладі митрополита о. Івана Огієнка). — Москва: Видання Московського Патріархату. — 1988. — 1528 с.

ЄК — Ісус Хрестос, його життя, наука, чуда: Згармонізований переклад чотирьох Євангелій на основі грецького тексту з поясненнями під редакцією о. Михайла Кравчука — Львів, 1934. — 294 с.

Для зручності читання первісний текст Євангелія позначатимемо жирним, а вставки і перекручення — звичайним шрифтом. Після кожного фрагмента євангельського текста даватимемо коментарі, а також аргументацію, чому виділені місця тексту є вставками.

В якості базового тексту Євангелія використовуємо ЄЛ, оскільки він супроводжу­ється детальним коментарем. Деякі важливі місця цього тексту уточнені на основі канонічного тексту Євангелія давньогрецькою (гелленською) мовою.

Для роботи з текстами Євангелія, написаними давньогрецькою мовою, використовуємо такі словники:

СНЗ — Греческо-русский словарь Нового Завета: Пер. краткого греческо-английского словаря Нового Завета Баркли М. Ньюмана. — Москва: Российское библейское общество, 1997. — 240 с.

СД — Древнегреческо-русский словарь И. Х. Дворецкого (под ред. С. И. Соболевского). — Москва: Государственное издательство иностранных и национальных словарей, 1958.  

СВ — Греческо-русский словарь, составленный А. Д. Вейсманом. — Санкт-Петербург, 1899. — 1370 с.

Окрім цього, будемо звіряти різні варіанти перекладу Євангелія з гелленської (давньогрецької) мови, представлені в електронній християнській бібліотеці «Бібліологія 1.0», створеній за участю Одеської богословської семінарії.

3. Що дослідила текстологія

Прагнення людей долучитися до первісних євангельських текстів привели до формування спеціальної наукової дисципліни — текстології або текстуальної критики. «Традицію цієї дисципліни започаткували автори перших біблійних рецензій — Оріген та Лукіан, її наслідували автори першодрукованих Біблій та її критичних видань. Завдання текстуальної критики полягає у відновленні біблійного тексту якомога ближче до оригіналу, врахування та опрацювання всіх різночитань шляхом зіставлення різних рукописних традицій та версій Біблії, встановлення найбільш достовірних варіантів тексту. Аналіз текстів здійснюється за зовнішніми та внутрішніми ознаками. До перших належать вік (датування) манускрипту і вміщеної в ньому структури тексту; ареал її поширення (ширша географія підвищує цінність тексту) тощо. До других — насамперед особливості мови і письма автора та переписувача»[177]. Виходячи з цього, текстологи застосовують певні критерії та правила, наприклад:

·         «дослідник скоріше віддасть перевагу давнішому, аніж пізнішому списку чи варіанту написання та прочитання;

·         коротший варіант розглядається як більш ранній (виходячи з гіпотези, що переписувачі не прагнули до скорочення священного тексту);

·         радше обирається таке прочитання, з якого не випливає певної догматичної упередженості та однобічного тлумачення;

·         вибирається варіант, словниковий запас та мовні звороти якого ймовірніше відповідають авторові, його певному культурному образу;

·         для уточнення імовірного первинного тексту послуговуються стародавніми перекладами, рецензіями, а також цитатами ранньохристиянських письменників»[178].

Текстологічні дослідження ґрунтуються на переконанні, що євангелія були спотворені ненавмисно внаслідок багаторазового неточного копіювання протягом багатьох століть історії християнства, тобто спотворення мали випадковий (несистемний) характер. Величезна дослідницька праця, здійснена текстологами, дозволяє їм стверджувати, що начебто на сьогоднішній день ми володіємо текстами євангелій, які є дуже близькими до оригіналу, а можливі відхилення мають непринциповий характер. На цьому можна було б заспокоїтись, якби не одне «але».

Річ у тім, що теологи, намагаючись вибудувати цілісне християнське вчення на ґрунті представлених текстологами євангельських текстів, зустрічаються з непереборними труднощами. Виявляється, що тексти чотирьох євангелій мають внутрішні суперечності, а також нерідко суперечать одне одному, історичним реаліям і навіть здоровому глузду. Все це разом суперечить уявленню про богонатхненність євангелій, адже Святий Дух, будучи духом істини, не може бути джерелом помилок і неправди.

Природно, виникає запитання: наскільки далеко в минуле сягають текстологічні дослідження?

Згідно з даними текстології, «письмова фіксація ранньохристиянських текстів тривала, починаючи від 50-х років н. е.»[179], тобто майже відразу ж після Хрестового воскресіння. На жаль, жоден автограф Євангелія не зберігся[180]. Найдавнішою копією Євангелія вважається папірус Р52, датований 125—130 роками н. е. — це т. зв. «папірус Джона Райленда, що містить фрагменти з 18-ї глави Євангелія від Івана»[181]. Інші найдревніші папіруси Р46 і Р47 з фрагментами євангелій датовані приблизно 200 і 270 роками н. е. Отже, максимальною глибиною текстологічних досліджень є 125—130 роки н. е. Натомість нескладний аналіз показує, що вставки в Євангеліє були здійснені ще до руйнування Єрусалима, тобто до 70 року н. е. — див. 1.2. «Історія інформаційного злочину». Цей період недоступний для текстології через відсутність предмету досліджень — рукописів.

І тим не менш у нас є реальна можливість здійснити реконструкцію первинного тексту Євангелія.

— Як можна відновити первинний рукописний текст, якщо немає рукописів?

Як ми вже згадували в розділі 1.2, фальсифікація Євангелія здійснювалася так, як описано у Хрестовій притчі про пшеницю і кукіль, а саме шляхом лише додавання нових текстів без вилучень з оригінального тексту. Оригінальний текст спотворювався у рідкісних випадках, наприклад, в Євангелії від Матвія вираз «Царство Боже» майже всюди замінено на «Царство небесне». Тобто нинішній канонічний текст Євангелія, ретельно опрацьований текстологами, складається з двох абсолютно різних за походженням і змістом частин: 1) первісного тексту євангелістів, 2) пізніших зловорожих вставок. А для того, що відрізнити пшеницю Божого слова від куколю фальсифікацій, треба нарешті визнати два фундаментальні положення:

— євангелія були натхненними Святим Духом, тому вони абсолютно логічні та літературно досконалі, в них немає суперечностей, вони гармонійно доповнюють одне одного;

— в євангелія були свідомо внесені вставки та спотворення, тому «суперечності євангелій» — це насправді суперечності вставок та фальсифікацій.

Для того, щоб переконатися в істинності цих положень, давайте уважно приглянемось до текстів євангелій. У цьому нам допоможуть індикатори фальсифікації, сформульовані на основі наведених вище текстологічних критеріїв і сучасного розуміння суті Доброї Новини.

4. Індикатори фальсифікації

Отже, для виявлення вставок застосовуватимемо 7 основних індикаторів:

1.       Різке переривання тексту, порушення логіки викладу або немотивований перехід на іншу тему.

2.       Використання неєвангельської символіки і нехарактерної мови.

3.       Залякування та погрози.

4.       Багатослівний, туманний, нелогічний, суперечливий, заплу­та­ний, неправдоподіб­ний, беззмістовний виклад, багатократне повторення того ж самого.

5.       Наявність лаконічніших і чіткіших описів у паралельних місцях інших трьох євангелій.

6.       Суперечність з іншими трьома євангеліями, зокрема, спотворення послідовності подій.

7.       Суперечність з історичними реаліями.

Кожен з цих індикаторів не є стовідсотковим критерієм фальсифікації, проте наявність навіть одного з них указує на необхідність якомога глибше придивитися до відповідного місця досліджуваного тексту.




4

ЄВАНГЕЛІЄ ЗА МАТВІЄМ

Просіть, і дасться вам; шукайте, і найдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, находить; хто стукає, тому відчинять

Кожне добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево — плоди погані. Не може добре дерево приносити плодів поганих, ані лихе дерево — плодів добрих. По їхніх плодах, отже, пізнаєте їх

Істинно кажу вам, коли матимете віру й не завагаєтесь, зробите не тільки таке зі смоковницею, але коли й горі цій скажете: двигнись і кинься в море! — воно станеться. І все, чого проси­тимете в молитві з вірою, одержите

4.       Євангеліє за Матвієм

У гелленському тексті — Κατα Ματθαιον («за Матвієм», «на основі Матвія»). Стародавні укладачі Євангелія усвідомлювали, що, окрім автентичного євангельського тексту, до рукопису потрапили чужорідні вставки з інших джерел. Якби вони цього не знали, то назвали б його «Євангелієм Матвія», проте вони лишилися інтелектуально чесними і дали адекватну назву — «Євангеліє за Матвієм».

Предки Ісусові

1

1. Родовід Ісуса Хреста, сина Давида, сина Авраама. 2. Авраам породив Ісаака, Ісаак породив Яакова, Яаков породив Юду і братів його. 3. Юда породив Фареса та Зару від Тамари. Фарес породив Есрома, Есром породив Арама, 4. Арам породив Амінадава, Амінадав породив Наасона, Наасон породив Салмона, 5. Салмон породив Вооза від Рахави, Вооз породив Йоведа від Рути, Йовед породив Єссея, 6. Єссей породив царя Давида, Давид породив Соломона від жінки Урії. 7. Соломон породив Ровоама, Ровоам породив Авію, Авія породив Асафа, 8. Асаф породив Йосафата, Йосафат породив Йорама, Йорам породив Озію, 9. Озія породив Йоатама, Йоатам породив Ахаза, Ахаз породив Єзекію, 10. Єзекія породив Манасію, Манасія породив Амоса, Амос породив Йосію, 11. Йосія породив Єхонію і братів його за вавилонського переселення. 12. А після вавилонського переселення Єхонія породив Салатіїла, Салатіїл породив Зоровавела, 13. Зоровавел породив Авіюда, Авіюд породив Еліякима, Еліяким породив Азора, 14. Азор породив Садока, Садок породив Ахима, Ахим породив Еліюда, 15. Еліюд породив Єлеазара, Єлеазар породив Маттана, Маттан породив Яакова, 16. Яків породив Йосипа, чоловіка Марії, з якої народився Ісус, що зветься Хрестос. 17. Поколінь же всіх було: від Авраама до Давида чотирнадцять, від Давида до вавилонського переселен­ня чотирнадцять і від вавилонського переселення до Хреста — поколінь чотирнадцять.

Весь фрагмент 1—17 є суцільною юдохрістиянською встав­кою, яка до того ж суперечить іншій вставці з «родоводом» Ісуса (Лк 3.23—38). Ці «родоводи» з самого початку викликали чи не найбільше запитань і суперечок серед дослідників (індикатор фальсифікації № 4). ЄЛ пояснює, що це «родовід не в біографічному, а в бого­слов­ському значенні», своєрідне богословське роздуму­вання, медитація, в якій «юдохристи­янський богослов стара­ється пояснити собі і жидівській громаді, хто такий Ісус...» (ЄЛ, с. 11). ТБ пояснює, що все це писалося для юдеїв, бо, за словами Івана Златоуста, «ніщо не могло бути приємнішим для юдея, як сказати йому, що Ісус Хрестос був нащадком Авраама і Давида» (ТБ, с. 564). ТБ також повідомляє, що в цьому фрагменті є пізніша вставка, відома вже Іринею у 2 ст. (с. 565), тобто вставка у вставці.

Народження Господнє

18. Народження Ісуса Хреста сталося так. Марія, його мати, була заручена з Йосипом; але перед тим, як вони зійшлисявиявилося, що вона була вагітна від Святого Духа. 19. Йосип, її чоловік, бувши праведним і не бажав­ши її ославити, хотів тайкома її відпустити. 20. І от, коли він це задумав, ангел Господній з'явився йому уві сні й мовив: Иосипе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. 21. Вона породить сина, і ти даси йому ім'я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх. 22. А сталося все це, щоб збулось Господнє слово, сказане пророком: 23. Ось діва матиме в утробі й народить сина, і дасть йому ім'я Еммануїл, що значить: з нами Бог. 24. Прокинувшись від сну, Йосип зробив, як велів йому ангел Господній: прийняв свою жінку; 25. і не пізнав її, аж поки не родила сина, і він дав йому ім'я Ісус.

● Весь текст аж до початку розділу 3 є суцільним апокрифом, тобто суто людською спробою дофантазувати те, чого не було в первинному тексті цього євангелія (про апокрифи див. 2.14. «Обережніше з апокрифами«). Стиль викладу дуже нагадує «Книгу про народження блаженнійшої Марії і дитинство Спасителя», а також «Історію Якова про народження Марії» (інша її назва — «Книга Якова»), заборонену Церквою принаймні з 5 ст. Апокрифічність вказаного фрагменту не означає абсолютну брехню, проте вказує на те, що він не є натхненним Святим Духом, тому може містити будь-які помилки. Цінність цієї апокрифічної вставки полягає в тому, що вона відбиває уявлення автора вставки про євангельські події, тому заслуговує уваги. Найцікавіше, що ця вставка містить пізніше редагування (вставка у вставці), яке ми позначили курсивом. ● 19. Після заручин хлопець і дівчина з правової точки зору вважалися законним подружжям, проте деякий час ще жили окремо; у день вінчання дівчина переходила до дому свого нареченого (ЄЛ, с. 12). «Тайкома відпустити» означає розірвати подружжя (дати розлу­чення) без публічного оголошення у суді (ТБ, с. 566). ● 21. Повторимо, що юдохрістияни виводять ім'я Ісус (гелленською Ἰησοῦς — Іесус, Єсус) від єврейського Єгошуа, яке начебто означає «Єгова спасає». Це типова юдейська народна етимологія на кшталт «Сваот» (арійське «Святий Отець») — начебто від євр. «цава» (війська), «Галілея» (Галлія—Гальлея, країна галів) — начебто від євр. «галіл» (округ, околиця), «Михаїл» (арійське «могутній дух») — від начебто євр. «хто яко бог» тощо[182]. Насправді ім'я Ісус було поширеним у тодішній індоєвропейській Палестині, а подібні імена — Іасіус, Іасіон, Ясон та Іасус — були звичайними для давньої Греції. Вони могли походити від кореня *ас-*аз-*яс, що в арійських мовах означав «божественна сутність» (звідси аси — боги, Асгард — місто богів, Азов — місто асів, Асія — країна асів, Азман-Асман-Атман — боголюдина, ясний — сонячний, світлий, божественний). Тож це ім'я арійського походження, як і більшість євангельських імен. Для того, щоб прив'язати ім'я Ісус до Єгошуа, у виділеній вставці тут же дається пояснення — «бо він спасе народ свій від гріхів їхніх». Відразу ж виникає запитання: «Який свій народ?» Юдохрістияни вважали, що месія-спаситель прийшов лише до юдеїв — свого «обраного народу». Це явне заниження значення Ісуса Хреста, який є Спасителем усього людства, а не юдейським родоплемінним вождем. ● 22. Типова недоречна прив'язка до старозавітного пророцтва Ісаї, сказаного юдейському цареві Ахазу з приводу нашестя на Юдею царів сирійського та ізраїльського (ТБ, с. 567). Пророцтво стосується конкретної політичної ситуації, до того ж у ньому йдеться про ім'я Еммануїл, а не Ісус. ● 25. У пізніших численних рукописах (на відміну від найдавніших) уживається слово «первісток», що дало привід облудним твердженням, неначе Марія була багатодітною матір'ю.

Маги зі сходу

2

1. Коли Ісус народився у Вифлеємі Юдейськім за днів Ірода царя, маги прийшли в Єрусалим зі сходу 2. і спитали: Де цар юдейський, що народився? Бо ми бачили його зорю на сході і прийшли поклонитись йому. 3. Почувши це, цар Ірод стривожився, і весь Єрусалим з ним. 4. Зібравши всіх первосвящеників та вчених народу, він випитував у них, де Хрестос має народитись. 5. Вони йому сказали: У Вифлеємі Юдейськім, бо так написано пророком: 6. і ти, Вифлеєме, земле Юди, нічим не менший між містами Юди, бо з тебе вийде вождь, що буде пасти мій народ, Ізраїля. 7. Тоді Ірод, покликавши тайкома магів, випитав у них пильно про час, коли з'явилась зоря, 8. і відіслав їх у Вифлеєм, кажучи: Ідіть та розпитайтесь пильно про дитя, і коли найдете, сповістіть мені, щоб і я пішов йому вклонитись. 9. Вислухали вони царя і пустилися в доро­гу. І ось зоря, що бачили на сході, ішла перед ними, аж поки не прийшла й не стала зверху, де було дитятко. 10. Побачивши зорю, вони зраділи радістю вельми вели­кою. 11. Увійшли до хати й побачили дитятко з Марією, матір'ю його, і, впавши ниць, поклонились йому; потім відкрили свої скарби й піднесли йому дари: золото, ладан і миро. 12. І, попереджені вві сні не завертати до Ірода, пустились іншою дорогою у край свій.

● 1. Вифлеєм Юдейський (8 км південніше Єрусалима) в давнину ще називався Єфрафа (Книга Ісуса Навина, 15.59). Ще один Вифлеєм знаходився неподалік Галілейського озера (там же, 19.15). Слово «маги» (тобто «могутні») часто перекладають як «волхви» (що найближче до оригіналу), а також «мудреці» і навіть «царі» (останнє є пізнішою вигадкою, — пояснює ТБ, с. 568). ● 2. Під зорею, яку бачили східні маги, треба розуміти внутрішнє світло, інтуїтивне відчуття екстраординарної події надзвичайного духовного значення. Коли маги наблизились до Єрусалима, зоря згасла — пояснює ЄК, с. 27. Це можна пояснити темною аурою тодішнього Єрусалима. ● 3. Тогочасний Єрусалим був центром духовного засліплення і лицемірства, тому народження Ісуса викликало в місті не радість, а тривогу. ● 4. «Вчених народу» (γραμματεῖς τοῦ λαοῦ) — письменних, учених, освічених людей. ● 5. Юдейські мудреці пояснюють Іродові те, що його найбільше цікавить, — де може народитися претендент на його престол. Вони це роблять на основі пророцтва Міхея (5.1), де пророкується прихід з Вифлеєма Владики Ізраїлю та його перемога над Ассирією (5.5). Чому з Вифлеєма? Тому що Міхей ностальгічно мріяв про майбутнє відновлення легендарної імперії Давида, який народився саме у Вифлеємі. Згідно з логікою пророка, «новий Давид» мав походити з цього ж самого міста. На думку ТБ, юдейські первосвященики та вчені і гадки не мали, де народиться новий юдейський цар, проте змушені були дати Іродові хоч якусь більш-менш задовільну відповідь — «в надії, що Ірод, який намагався видавати себе за юдея, повірить їхнім словам» (ТБ, с. 570). Проте треба визнати, що це пророцтво Міхея присвячене конкретним історичним подіям 8—7 ст. до н. е. і до втілення Сина Божого не має жодного встосунку[183]. ● 9. Після виходу з Єрусалима маги знову відчули в душі світло.

Утеча до Єгипту

13. Як же вони вирушили в дорогу, ангел Господній з'явився уві сні Йосипові й каже: Устань, візьми дитятко і його матір, і втікай у Єгипет, і пробудь там, поки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити. 14. Вставши, Иосиф узяв уночі дитятко та його матір і пішов у Єгипет, 15. де пробув до смерті Ірода, щоб збуло­ся сказане Господом через пророка: з Єгипту я покликав мого сина.

● 15. Тут апокриф містить відверті сліди пізнішого редагування (вставка у вставці). Схоже, що юдействуючому редакторові хотілося знайти хоч якесь пророцтво про Єгипет, тож він взяв перше, що потрапило під руку, — з книги пророка Осії (11.1—2): «На зорі загине цар Ізраїлю! Коли Ізраїль був юний, Я любив його і з Єгипту викликав сина Мого. Як часто їх кликав, так вони йшли від Мене, — приносили жертви Ваалам і кадили бовванам». Бажання юдействуючих будь-що прив'язати основні євангель­ські події до стародавніх пророцтв випливає з архетипу їхнього мислення (див. 1.4.1. «Архетип «Біоробот»). Згідно з цим метафізичним архетипом, людина є створеним Богом біороботом, який діє згідно з розробленою програмою. Тому все майбутнє людства начебто є запрограмованим, а найкраща для людини стратегія поведінки — чітко слідувати цій програмі.

Убивство дітей

16. Тоді Ірод, побачивши, що маги насміялись з нього, розлютився вельми й послав убити у Вифлеємі й по всій окрузі всіх дітей, що мали менше ніж два роки, згідно з часом, що пильно вивідав був від магів. 17. Тоді збулось те, що сказав був пророк Єремія: 18. В Рамі чути голос, плач і тяжке ридання: то Рахиль плаче за дітьми своїми й не хоче, щоб її втішили, бо їх немає (Єремія 31.15).

● 16. Злочин дітоубивства приписали Іродові через те, що фарисеї люто ненавиділи як самого Ірода, так і його нащадків, зокрема, його сина Ірода Антипу, тетрарха Галілеї. Насправді Ірод Великий помер у 4 р. до н. е., тобто за чотири роки до народження Ісуса. Коли це з'ясувалося, то теологи не відмовилися від вставки, а просто перенесли народження Ісуса на 5 років у минуле. ● 17—18. Ще одна відверта юдейська вставка в апокриф. Як пояснює ТБ, плач Рахилі символізує тугу за єрусалимлянами і юдеями, переселеними до Вавилону царем Навуходоносором у 597 р. до н. е. Рахиль же була двоюрідною сестрою і дружиною юдейського патріарха Яакова, тобто померла за багато століть до вавилонського полону. Але якби вона встала з гробу, — продовжує ТБ, — і прибула до Рами, то стала б плакати по своїх нащадках, відведених у вавилонський полон (ТБ, с. 571). Очевидно, що це неймовірна натяжка і «плач Рахилі» не має стосунку до начебто убитих Іродом немовлят.

З Єгипту в Назарет

19. Як же вмер Ірод, ангел Господній з'явився вві сні Йосипові в Єгипті 20. і каже: Встань, візьми дитятко та його матір і вернися в ізраїльську землю, бо вмерли ті, що чигали на життя дитятка. 21. Устав він, узяв дитятко та його матір і прийшов в ізраїльську землю, 22. але почувши, що в Юдеї царює Архелай замість Ірода, батька свого, боявся іти туди. Попереджений же вві сні, він пішов у Галілейські сторони 23. і, прибувши туди, оселився в місті, що зветься Назарет, щоб збулося сказане пророками, що Назорей назветься.

● Після смерті Соломона імперія Давида розпалася на дві ворогуючі держави — Юдею на півдні та вчетверо більший Ізраїль на півночі (див. 2.15.2. «Протистояння «Північ» — «Південь»»). Йосип уві сні отримав ясну вказівку повертатися саме в ізраїльську землю. Якщо ж слідували логіці виділеної вставки, то Йосип попри чітку вказівку намірився йти не в Ізраїль, а в Юдею, і лише після повторного попередження уві сні таки пішов у край ізраїльський, конкретно — в Галілею. Тоді не зрозуміло, навіщо Йосипу треба було йти у юдейський Вифлеєм, де в нього не було де жити, замість того, щоб просто повернутися до рідної хати в Назареті. Скоріше всього, що автор вставки хотів якомога сильніше прив'язати Ісуса до Юдеї. Звертає увагу й те, що він уперто називає Юдею Ізраїлем, хоча вже минуло 9 століть від того часу, коли Юдея належала до єдиної імперії під назвою Ізраїль. Гостра ностальгія за імперією Давида, часи якої юдеї вважали «золотою добою» своєї історії, нагадує ностальгію багатьох людей, передусім етносу русскіх, за колишньою імперією СРСР. ● 23. Пророцтва «бо Назорей назветься» немає у Старому Заповіті — стверджує ЄЛ, с. 15.

Тут закінчується апокрифічна вставка і починається первісний текст Євангелія від Матвія. Як і три інші євангелія, воно починається лаконічним оповіданням про Івана Предтечу з негайним переходом до викладу діянь і вчення Ісуса Хреста. Саме це є метою Чотириєвангелія. Все інше (Його походження, народження, дитинство тощо) вважається несуттєвим або, принаймні, вторинним у порівнянні з головним — максимально точним викладом діянь Ісуса і його вчення.

Іван Предтеча

3

1. Того часу з'явивсь Іван Омиватель і проповідував у пустині Юдейській. 2. Він говорив: Оновлюйтесь, бо наблизилося Царство Небесне. 3. Це той, про якого говорив пророк Ісая, кажучи: Голос волаючого в пустині: приготуйте Господню дорогу, вирівняйте стежки його. 4. Сам же Іван мав одежу з верблюжого волосу й шкіряний пояс на крижах у себе; їжа ж його була — сарана й дикий мед. 5. Тоді виходили до нього Єрусалим і вся Юдея, і вся околиця йорданська, 6. і приймали омивання від нього в ріці Йордані, сповідаючись у своїх гріхах. 7. Побачивши, що сила фарисеїв та садукеїв іде на омивання до нього, він до них мовив: Гадюче кодло! Хто вас навчив тікати від наступаючого гніву? 8. Принесіть же плід, гідний оновлення, 9. і не гадайте, що можете самі собі казати: маємо за батька Авраама. Кажу бо вам, що Бог з цього каміння може збудити дітей Авраама. 10. Сокира вже при корінні дерев: кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і в вогонь кинуть. 11. Я вас омиваю водою на оновлення, а той, хто йде за мною, від мене потужніший; я негідний носити Йому взуття. Він вас омиватиме Духом Святим і вогнем. 12. Лопата вже в руці в нього, і він очистить тік свій та збере свою пшеницю до засіків, а полову спалить вогнем незагасним.

● 1. Омиватель — буквальний переклад гелленського слова βαπτιστὴς (баптістес), яке походить від слова βαπτισω — омивати через поливання водою або занурення у неї. Відповідно βαπτιστὴς — це «той, хто ллє воду» (ілля), омиває, очищає водою. У слов'янських перекладах це слово невірно перекладається як «Хреститель». Насправді хрест — це символ не ритуального омивання, а поєднання божественного і земного. Коли людина хреститься, то вона кладе на себе цей арійський знак-оберіг, який нагадує людині про її боголюдську природу, наближає її до Бога і у такий спосіб захищає від зла. Натомість ритуальне омивання має інший сенс: коли тіло людини омивають водою, то вона в цей час повинна уявляти, як з її душі змивається всяка нечисть. У випадку правильного виконання цього обряду реально відбувається очищення людської психіки та її оновлення — метанойя (покаяння). Тому замість неточного перекладу «Іван Хреститель» має бути «Іван Омиватель» («Іван Баптістес»), «Іван Очищувач» або «Іван Омиван». ● 1. Іван проповідував не в Юдейській пустелі, в районі містечка Витавара («місце переправи») на східному березі Йордану (ТБ, с. 842). Юдейська ж пустеля знаходиться на західному березі Мертвого моря приблизно в 30 км від Йордану. Вжитий у гелленському тексті виразἐν τῇ_ἐρήμῳ означає «на безлюдді, на пустирі» (СД, СНЗ), «в усамітненні, в спокійному місці» (СВ). Тобто Іван знайшов для проповіді тихе, спокійне місце, віддалене від людської метушні. Це аж ніяк не пустеля, оскільки довкола Йордану були буйна рослинність і багатий тваринний світ. Порівняйте з пустинею, де Хрестос нагодував 5 тисяч людей — «Було ж багато трави на тому місці, і сіли вони числом приблизно п'ять тисяч чоловіків» (Ів 6.10). ● 2. Пізніший фальсифікатор замість точного терміну «Царство Боже» майже всюди поставив двозначне «Царство небесне», яке можна розуміти і як боголюдський стан, і як посмертне вмістилище праведних душ, і як омріяне юдеями нове юдейське царство, яке буде відновленням імперії Давида і матиме небесну підтримку. Згідно з коментарем ЄЛ, уживання терміну «Царство Небесне» «мабуть, пов'язане з тим, що жиди лякалися вимовляти ім'я Боже» (с. 16). У трьох інших євангеліях уживається первинний Хрестовий термін — «Царство Боже». Тому надалі в тексті «Євангелія від Матвія» ми відновлюємо первісне написання: замість «Царства Небесного» всюди ставимо «Царство Боже». ● 2. «Оновлюйтесь» — в оригіналі: Μετανοεῖτε (метанойте), тобто «оновлюйтесь», «кайтеся». ● 3. Вставка з Євангелія від Івана 1.23, де Іван пояснює свою функцію предтечі надісланим з Єрусалима священикам і левітам, використовуючи для цього зрозумілі юдеям образи та авторитетні для них тексти. ● 5. До Івана передусім ішли мешканці територій навколо Йордану, адже ця річка не протікала по території Юдеї (оскільки західний її берег належав до Переї), а до Єрусалима треба було пройти понад 40 км гористою місцевістю. Натомість зі слів фальсифікатора виглядає, начебто в центрі подій були Єрусалим і Юдея, а на периферії — Йорданська околиця. ● 7. «Та садукеїв» — вставка, що є спробою фарисеїв прив'язати вираз «гадюче кодло» до садукеїв, тобто партії первосвящеників. Про подібні спроби див.: Мт 16.6, Мт 20.18, Мт 26.3, Мк 8.15. ● 7. «Хто вас навчив тікати від наступаючого гніву?» — вставка, оскільки ніде ще не йдеться про гнів і покарання, а лише про наближення Царства Божого. ● 7—9. В оригіналі: μετάνοια («метанойя»), буквально «оновлення згори» — зміна свідомості, перехід на вищий рівень мислення, що зазвичай приводить до поступового поліпшення фізичного здоров'я. Масове очищення людей в Йордані підривало монополію Єрусалима на «канонічне» очищення, зменшувало потік прочан до єрусалимського храму і грошовий потік до його скарбниці. Це дуже стурбувало Синедріон, тому вони послали в розвідку фарисеїв, замаскованих під звичайних прочан (садукеї-первосвященики не пішли, бо вважали це нижчим своєї гідності). Іван відразу ж розпізнав лицемірство цих «прочан» і закликав їх до справжнього очищення. Натомість фарисеї вже зарахували себе до  праведників, пишалися своїм походженням від Авраама і автоматично переносили на себе його чесноти. ● 9—10, 12. Вставка з використанням погроз (Хрестос представляється як Месник) і неєвангельської символіки: під пшеницею автор вставки розуміє праведників, хоча насправді цей символ позначає Боже Слово. ● 11. Іван Предтеча закликає відмовитися від своїх минулих гріхів (покаятися, змінити свідомість, оновитися), проте він не бачить майбутнього і не знає, що далі робити, — про майбутнє має навчити Ісус. Іван констатує завершення старого циклу, Ісус провіщає початок нового. «Омивання Святим Духом» — це освячення людини силою всепроникаючого Святого Духу, пробудження у ній божественного начала. ● 12. Представлення Хреста в ролі караючого Месії.

Омивання Ісуса в Йордані

13. Тоді Ісус прибув із Галілеї на Йордан до Івана, щоб омитися від нього, 14. але Іван противився Йому, кажучи: Мені треба омитися в Тебе, а Ти приходиш до мене? 15. Ісус у відповідь сказав до нього: Лиши це тепер, так бо личить нам здійснити всяку правду. І він допускає Його. 16. А здійснивши омивання, Ісус зараз же вийшов з води. І ось розкрилось небо, і Він побачив Духа Божого, який спустився, мов голуб, і зійшов на Нього. 17. І голос пролунав з неба: Це Син мій любий, якого Я вподобав.

● 15. Мав відбутися ритуальний контакт між Предтечею і Хрестом — сказати б так, «офіційна передача естафети». ● 17. Ів 1.32—33.

Спокуси в пустині

4

1. Тоді Дух повів Ісуса в пустиню, щоб диявол спокушав Його. 2. Він постив сорок днів і сорок ночей і нарешті зголоднів. 3. Тоді підійшов до нього спокусник і сказав: Коли ти Син Божий, вели, щоб це каміння стало хлібом. 4. Він відповів: Написано: чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих. 5. Тоді диявол бере його у святе місто, ставить на наріжник храму і каже: Коли ти Син Божий, кинься додолу, написано бо: він ангелам своїм велітиме про тебе, і вони візьмуть тебе на руки, щоб ти ногою не спіткнувсь об камінь. 7. Ісус сказав до нього: Написано також: не будеш спокушати Господа, Бога твого. 8. Знову бере його диявол на височенну гору й показує йому всі царства світу і їхню славу, 9. кажучи: Оце все дам тобі, як упадеш ниць і поклонишся мені. 10. Тоді Ісус сказав до нього: Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити. 11. Лишив тоді Його диявол. І ось ангели приступили й почали Йому служити.

● Текст, близький до 1, 2, 11, є в Євангелії від Марка (1.12—13) і Луки (4.1—2), все інше — наївні вигадки. ● 1. Ісус пішов у пустиню не задля боротьби з дияволом, а для глибокого очищення тіла і психіки перед своїм служінням. ● 2. Приблизно 40-денне голодування (точна тривалість є індивідуальною для конкретної людини) дає повну психічну й фізичну очистку організму і є найпотужнішою оздоровчою процедурою, під час якої організм «з'їдає» у собі все слабке і хворобливе. Через кілька днів після початку голодування у людини зникає апетит, який повертається лише тоді, коли очистка закінчилася і треба негайно виходити з голодування. ● 11. Ісус знищив у собі все, за що могли «зачепитися» демонічні сутності згідно з принципом «подібне притягується до подібного». Після такого фундаментального очищення тіла і психіки Він, виходячи у простір духовного світу, контактував лише з ангелами і Богом-Отцем (див. 2.8. «Маги, волхви, егрегори, сили, боги»).

Проповідь у Галілеї

12. Почувши, що Івана ув'язнено, Ісус вернувся в Галілею. 13. І, покинувши Назарет, пішов і оселивсь у Капернаумі, що при морі, на границях Завулона та Нафталі, 14. щоб збулося те, що сказав був пророк Ісая: 15. О земле Завулона та земле Нафталі, приморський шляху, країно за Йорданом, поганська Галілеє! 16. Народ, який сидів у темноті, побачив велике світло; тим, що сиділи в країні й тіні смерті, зійшло світло. 17. З того часу Ісус почав проповідувати й говорити: оновлюйтесь, бо Царство Боже близько.

● 12. «Почувши, що Івана ув'язнено», — це речення має бути перед Мт 10.1, оскільки ув'язнення Івана відбулося значно пізніше — у період між перебуванням Ісуса з учнями на Йордані поблизу Юдеї (Ів 3.22—24) і призначенням 12-ти апостолів (Мт 10.1, Мк 3.13, Лк 6.12). Ув'язнення Івана стало поштовхом для різкої активізації Ісусом проповідницької діяльності. ● 13—16. Укотре містифікатор намагається приписати Ісусові виконання наперед заданої юдейськими пророками програми. Ісая брав активну участь у політичному житті Юдеї 8 ст. до н. е., тому його слова (див.: Книга пророка Ісаї 8.23, 9.1), використані автором вставки, мають сенс лише щодо подій того часу. Про уявну «землю Завулона та Нафталі» див. 2.15.3. «Юдея проти Ізраїлю». ● 14. За часів Ісаї, як і раніше — за Давида і Соломона — Галілея була «поганською», тобто «неєврейською». Слово «поганський» (язичницький, народний) походить від латинського «paganus» — сільський, просто­народний. Його часто вживали в розумінні «неук», «профан», «селюк», «лох». Для юдеїв поганами вважалися всі, окрім них самих. З погляду носіїв Хрестового вчення юдеї самі були неуками, тобто «поганами» і «язичниками». ● 17. В оригіналі Μετανοεῖτε (метанойте) — оновлюйтесь, відмовляйтеся від старого, виходьте на вищий рівень свідомості, очищайтесь і оздоровлюйтесь. «Царство Боже» — стан поєднання в людині чи суспільстві божественного та земного. Прояви Царства Божого можуть бути у вельми широкому діапазоні — від малопомітного «гірчичного зерна» до великого «дерева» (Мт 13.31). «Царство Боже близько» — прийшов Богочоловік, який словом і власним прикладом навчає людей реалізувати свої боголюдські потенції.

Покликання перших учнів

18. Раз, ідучи попри Галілейське море, Він побачив двох братів: Симона, що звався Петро, і Андрія, його брата, що кидали сіті у море, бо були рибалки, і мовив до них: 19. Ідіть за Мною, Я вас зроблю рибалками людей. 20. І ті негайно кинули сіті й пішли за Ним. 21. Пройшовши звідтіль далі, побачив інших двох братів: Якова, сина Заведея, та Івана, його брата, що в човні з батьком Заведеєм лагодили сіті, і їх покликав. 22. Вони зараз же, кинувши човна і свого батька, пішли слідом за Ним.

● 18. «Що звався Петро» — насправді Симон отримав це ім'я пізніше (пор. з Мк 1.16). Симон-Петро й Андрій походили з Витсаїди з заможної галілейської родини і володіли доволі великим риболовецьким човном. «Його брата» — ще одна вставка, адже в цьому ж реченні вже сказано «Він побачив двох братів». ● 19. «Ідіть за Мною» — в оригіналі: Δεῦτε ὀπίσω μου. Це формула, якою Ісус запрошує стати його послідовниками. Звертаючись до майбутніх учнів, Він також уживає фразу Ἀκολούθει μοι — «Слідуй мені» (Мт 9.9), тобто «будь моїм послідовником». ● 21. На момент покликання Іванові було приблизно 19 років. «Сина Заведея» та «його брата» — вставки, що порушують логіку викладу. В євангеліях Яків завжди згадується перед Іваном, оскільки він був старшим братом (подібно як Симон був старшим братом Андрія). ● 22. Брати Симон та Андрій, Яків та Іван уже раніше були знайомі з Ісусом (Ів 1.35—42). Після проходження ініціації Симон отримав від Ісуса ім'я Петро, а Іван та Яків — ім'я Воанергес (див. 1.5. «Воанергес — Сини грому»). Всі троє складали внутрішнє (езотеричне) апостольське коло і отримували знання безпосередньо у Ісуса. Один вчитель плюс три учні — це ідеальна структура для навчання і керування, про що свідчить весь людський досвід, зокрема, воєнний. Тому число три символізує життя, а дев'ять (три по три) — вічне життя (див. коментар до Мт 5.3—12). Кожний з трьох апостолів внутрішнього кола опікувався іншими трьома апостолами зовнішнього кола, тобто апостольський гурток був структурований на три четвірки, разом 12. Можна припустити, що принцип «один плюс три» застосовувався наступними послідовниками Хрестового вчення для поширення знань. У будь-якому разі в такий спосіб Ісус передав нам ясну вказівку щодо організації навчання та формування його Громади.

Добра новина

23. І ходив Ісус по всій Галілеї, навчаючи по громадах їхніх, звіщаючи Добру Новину про царство і зціляючи всяку хворобу та всяку недугу в народі. 24. Чутка про Нього розійшлась по всій Сирії, і приносили до Нього всіх хворих на різні недуги, знеможених стражданням, біснуватих, сновид, розслаб­лених, і Він оздоровлював їх. 25. І йшла за Ним велика сила людей з Галілеї, з Десятимістя, з Єрусалима, з Юдеї та з Зайордання.

● 23. «Навчаючи по громадах їхніх» — в оригіналі: διδάσκων ἐν ταῖς_συναγωγαῖς αὐτῶν. Гелленське слово συναγωγη (чит. «синагоге», від συν — спільний, αγωγη — рух, напрям, лад) означає «зібрання громади», «громада» (СНЗ), а також (друге значення) «місце зібрання громади» (СВ). Найповніший давньогрецько-російський словник Дворецького (70 500 статей з великою кількістю цитат античних авторів) наводить 11 значень слова συναγωγη, серед яких перші два: 1) «об'єднання, союз, зв'язок»; 2) «зібрання, збори», а останнє значення — 11) «синагога» як юдейська громада і приміщення для її зібрань.

Громадські зібрання зазвичай відбувалися просто неба або у приватних помешканнях керівників громади чи просто заможних її членів, які мали найпросторіші будинки. У містах для громадських зібрань, окрім майданів, використовувалися також приміщення органів місцевого самоврядування.

Свої зібрання-громади мали різні народи, в т. ч. галілеяни, самаряни, юдеї. Тому читаємо: ἐν ταῖς_συναγωγαῖς τῶν_Ἰουδαίων («у громадах юдейських», Діяння 13.5), καὶ ἦλθεν κηρύσσων εἰς τὰς_συναγωγὰς αὐτῶν εἰς ὅλην τὴν_Γαλιλαίαν («І Він пішов і проповідував у їхніх громадах по всій Галілеї», Мк 1.39).

Після розпаду Римської імперії гелленським словом «синагога» почали позначати виключно юдейські релігійні громади та приміщення для їхніх зібрань. З цієї причини грубою помилкою є те, що в перекладах Євангелія слово συναγωγη перекладають не як «громада» чи «зібрання», а як «синагога» (тобто дають без перекладу). Цікаво, що в інших місцях це слово таки дається у перекладі, наприклад, в «Апокаліпсисі»: συναγωγη τοῦ σατανα («зібрання сатанинське», 2.9, 3.9) або у посланні Якова: εἰς συναγωγὴν ὑμῶν («на зібрання ваше», 2.2).

Таким чином, читаючи у перекладі це місце Євангелія, ми маємо справу з містифікацією — з метою переконати необізнаного читача, неначе кожне галілейське село мало юдейську синагогу, що є абсурдом. Насправді ж у селах були не синагоги, а громади. Тому в залежності від контексту слово συναγωγη перекладається або як «громада», або як «зібрання».

Варто додати: якщо напочатку головним значенням слова синагога було «громадське зібрання», то з часом це слово все частіше вживалося як «приміщення для зібрання». Подібна трансформація сталася зі словами «церква» (громада) і «клуб» (скупчення, клубок). У Євангелії слово συναγωγη найчастіше вживається саме у першому значенні — «зібрання громади», оскільки спеціальних будинків для громадських зібрань майже не було, тому-то Ісус, як відомо, здебільшого навчав народ просто неба, значно рідше — у приміщеннях (напр., Мк 2.1). ● 23. «Про царство» — юдохрістиянська вставка, яка має на увазі відновлене юдейське царство. 24. У ті часи Сирією (Сурією, тобто «сонячною») називали всю Палестину (колишній Ханаан), у тому числі землі сучасних Сирії, Ливану та Йорданії. ● 25. «…З Єрусалима, з Юдеї…» — Єрусалим суттєво відрізнявся від Юдеї — подібно до того, як Москва разюче відрізняється від решти Росії.

Нагірна проповідь

5

1. Побачивши натовп, Він зійшов на гору. І коли сів, підійшли до Нього його учні; 2. і Він, відкривши уста, почав навчати їх:

Блаженства

3. Щасливі скромні, бо їхнє Царство Боже. 4. Щасливі лагідні, бо вони успадкують землю. 5. Щасливі засмучені, бо вони отримають допомогу. 6. Щасливі голодні та спраглі праведності, бо вони наситяться. 7. Щасливі милосердні, бо вони зазнають милосердя. 8. Щасливі чисті серцем, бо вони побачать Бога. 9. Щасливі миротворці, бо вони синами Божими стануть. 10. Щасливі, що витримали переслідування через праведність, бо їхнє Царство Боже. 11. Щасливі ви, коли вас будуть зневажати, гонити та наговорювати всяке лихе на вас, обмовляючи, мене ради. 12. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небесах; так бо переслідували пророків, які були перед вами.

● 1. Це повчання призначене не людським масам, яких Хрестос повчав в основному притчами, а його учням, з яких у майбутньому виросте нова Громада (Церква) — тобто нам з вами. Навчання своїх учнів Він починає з науки етики. ● 2. Нагірна проповідь — це звернення до грядущого нового народу, боголюдства, носіїв духовного вогню. Вона починається із заохочення виконувати етичні приписи. Вісім «блаженств» — це яскраві метафори, подані, найімовірніше, арамейською мовою у віршованій формі для кращого запам'ятовування. Можна сказати, що це своєрідний «мнемотехнічний каркас» — зручна для запам'ятовування конструкція, яка відтворює етичну серцевину Хрестового вчення[184]. Ці мнемотехнічні метафори мали чітке пояснення, яке окремо давалося учням, натомість було приховане від натовпу. ● 3. В оригіналі: Μακάριοι οἱ_πτωχοὶ τῷ_πνεύματι.Згідно з ТБ, давньогрецькому слову μακάριος (макаріос) відповідає наше «щасливий» (ТБ, с. 582). «Найбільш вірогідним виглядає переклад виразу οἱ_πτωχοὶ τῷ_πνεύματι через "смиренні", "скромні"» — пояснює ТБ, с. 583. ● 4. Лагідні — ті, що з увагою і любов'ю ставляться до інших. ● 5. Смуток — це відчуття незадоволення існуючим станом, яке спонукає людину до пошуку виходу. Без такого відчуття людина не здатна до вдосконалення. У деяких перекладах гелленське μακάριοι οἱ_πενθοῦντες (блаженні засмучені) невірно перекладається як «блаженні плачучі» під впливом юдохрістиянскої вставки «Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати і сумувати» (Лк 6.25). ● 5. «Бо вони отримають допомогу». В оригіналі: ὅτι αὐτοὶ παρακληθήσονται. Як стверджує ТБ, наведений вище переклад є найточнішим (ТБ, с. 584). ● 6. Небайдужі люди, які шукають істинних знань та справедливості, — все це отримають. ● 7. Як вчиниш іншим, так врешті-решт буде вчинено і тобі. ● 8. Подібне притягується до подібного. Щоб відчути в собі Бога, треба очистити душу від найменшого бруду. ● 9. «В оригіналі «названими будуть», але це гебраїзм-грецизм, треба: будуть, стануть» (БО, с. 1189). Миротворці — ті, що досягли миру з собою і поширюють його навколо себе. Мир (від слова міра) — це знання міри і дотримання правильних пропорцій. Відповідно, миротворець — це той, хто встановлює і підтримує правильні, Божі пропорції. Цікаво, що «Миротворець» — назва інтегрального психологічного типу українського народу[185]. ● 10. Щасливі сильні і сміливі, які здатні до жертовних вчинків заради істини та справедливості. ● 11. Вставка, яка явно випадає з віршованої форми попередніх речень; до того ж вона подається як пряме звертання до слухачів, тоді як у попередніх реченнях слухачі згадуються у третій особі. ● 12. «На небесах» — вставка. Насправді людина, що дотримується законів етики, покращує вже своє земне життя, тобто отримує винагороду вже тут, на землі в цьому житті і в ході наступної палінгенезії (багаторазового народження). Мета цієї вставки — переключити увагу хрестиян на неземні речі, дозволивши ворогові заволодіти фізичним світом. ● 12. Словами «радійте і веселіться» Хрестос підсумовує звернення до своїх спадкоємців — нового народу Божого. «Так бо переслідували пророків...» — характерна юдейська вставка, логічно не зв'язана з попередніми словами «радуйтеся і веселіться», натомість прив'язана до вставки 11. Якщо ж її визнати за оригінальний текст, тоді виходить, начебто гоніння і всіляке зло з боку несвідомих (а отже — темних, нещасних і гідних співчуття) переслідувачів мають викликати у послідовників Хреста радість і веселість, що є абсурдом. Із хрестиянської точки зору радіти треба у протилежній ситуації — коли твій колишній ворог змінює свідомість (кається, здійснює метанойю) і стає твоїм другом, а колишній переслідувач Хреста преображається і стає його послідовником. ● 3-12. Загалом цей розділ складається з 9-ти речень, а дев'ятка (3 х 3) є числом повноти буття і вічного життя, адже зберігається при множенні її на будь-яке число, наприклад, 9 х 8 = 72 (7+2=9) або 9 х 236 = 2124 (2+1+2+4=9). У перших восьми реченнях Ісус формулює 8 блаженств — 8 кроків боголюдського розвитку до стану Царства Божого, для цього термін «Царство Боже» присутній у першому і останньому, восьмому, блаженстві (позначає початок і закінчення смислового блоку). У першому реченні термін «Царство Боже» вказує на мету, у восьмому — на досягнення мети.

Дев'яте речення підбадьорує і заохочує тих, хто став на шлях 8 кроків боголюдського перетворення. Розглянемо послідовність перетворення людини, подану Ісусом в образно-поетичній формі:

1. «Скромні» — відкриті до нових знань, позбавлені засліплюючої гордині.

2. «Лагідні» — здатні ставитися до навколишнього світу з увагою і любов'ю.

3. «Засмучені» — незадоволені існуючим станом недосконалості себе і світу.

4. «Голодні і спрагнені праведності» — ті, що шукають вихід у пошуках досконалості.

5. «Милосердні» — милосердя є шляхом до досконалості, бо це божественна якість. Милосердна людина отримує милосердя від людей, ангелів і Творця.

6. «Чисті серцем» — чистота свідомості дозволяє людині відчути в собі божественне ядро.

7. «Миротворці» — усвідомлення своєї божественної природи і пробудження внутрішньої сили перетворюють людину на активного носія Божого миру, знавця міри і відновлювача на землі Божих пропорцій. Для того, щоб бути миротворцем, потрібні ясні знання, відкритість до Святого Духа, фізична досконалість і незламна воля — віра, що «рухає гори».

8. «Що витримали переслідування через праведність» — вищий рівень боголюдського розвитку передбачає спроможність до героїчно-жертовного опору злу і здатність перемагати за прикладом боголюдини Ісуса Хреста.

Сіль землі і світло світу

13. Ви — сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба викинути її геть, щоб топтали люди. 14. Ви — світло світу. Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. 15. І не запалюють світла і не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті. 16. Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небесах.

● 13. «Сіль» — це перетворюючий фермент, закваска, носій сонячної активності та ініціативи, арійське начало Хрестової Церкви. Якщо ви втратите свої сонячні якості, тоді хто ж інший наснажить вас духовним сонцем? Арійські слова «сіль» і «сонце» (символ духовного світла) походять від того ж самого кореня. Звідси, наприклад, Коломия — місто, де миють «коло»-«соло», тобто сіль (порівняйте з лат. «sol» — сонце). В районі цього карпатського міста багато солоних джерел, тут раніше добували сіль випарюванням з солоної води — розсолу. До речі, етнонім Сколоти (від «з кола», тобто «з сонця») означає «сонячні, світлі, русяві, діти сонця, ра-сини, русини»; «скіфи» — це зовнішня назва (від Скіфія—Скуфія—Скупщина, тобто союз, об'єднання), а «сколоти» — самоназва. ● 14—15. «Світло світу» — вказівка на сонячність, пасіонарність. Спадкоємці Хрестові повинні сміливо нести людям своє духовне світло, свою пасіонарність (ярість, духовний жар, jar), свої знання, свій спосіб життя[186]. ● 16. «На небесах». Під небесами розуміється простір, в якому перебувають Бог-Отець і ангели.

Доповнений закон

17. Не думайте, що я прийшов усунути закон чи про­років: я прийшов їх не усунути, а доповнити. 18. Істинно бо кажу вам: доки мине небо й земля, ні одна йота, ні одна риска з закону не перейде, поки все не здійсниться. 19. Хто, отже, порушить одну з оцих найменших заповідей і навчить інших так робити, той буде найменшим у царстві небеснім. А хто виконає їх і навчить, той буде великим у царстві небеснім. 20. Кажу бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите вчених та фарисеїв, не ввійдете в царство небесне.

● 17—20. Суцільна юдохрістиянська вставка, жодним чином не пов'язана з попереднім текстом. ● 17. З погляду юдействуючих, Хрестос лише доповнює юдейські закон та пророцтва. ● 18. Головна ідея — абсолютне виконання заданої в далекому минулому зовнішньої програми у повній відповідності з архетипом «Біоробот». ● 19. «Царство небесне» розуміється автором вставки як створення месіанської юдейської держави, яка матиме небесну підтримку. Щоб у нього потрапити, потрібно детально виконувати юдейський закон і навчати цьому інших. ● 20. А ще треба мати праведність, яка перевищує праведність фарисеїв. Тобто фарисеї, яких так гостро критикував Хрестос за їхнє лицемірство і закостенілість, на думку фальсифікатора, є праведниками, а хрестияни, орієнтуючись на них, мають стати «ще праведнішими». Зміст вставки однозначно вказує на фарисейське авторство цієї фальсифікації.

Гнів на брата і мир з братом

21. Ви чули, що було сказано стародавнім: не вбивай; і коли хто уб'є, той підпаде під суд. 22. А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підлягає суду. Хто ж скаже братові: нікчема! — той підлягає синедріону. А хто скаже: дурень! — той впаде у геєну вогненну. 23. Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, 24. зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій. 25. Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не видав тебе судді, а суддя виконавцю, щоб тебе не вкинули в темницю. 26. Істинно кажу тобі: не вийдеш звідти, доки не запла­тиш останнього кодранта.

● 21. Хрестос продовжує навчання своїх учнів і всіх майбутніх членів нової спільноти, Божого братства. Він дає нам нову, боголюдську етику, спрямовану не лише на покращання людських стосунків, але й духовне вдосконалення людини як втіленої духовної сутності та поліпшення її долі в наступних втіленнях. ● 22. Людина, яка ображає і принижує інших, тим самим погіршує свою земну долю, а після повернення після смерті в духовний простір може потрапити на його нижчий рівень і навіть у пекло — зону відчуження від божественного світла. ● 22. «... Підлягає суду»— йдеться про Божий суд, який може мати і земні наслідки. Натомість автор наступної вставки має на увазі суто земний суд (юдейський синедріон) і земне покарання (на єрусалимському сміттєзвалищі — у геєні вогненній). ● 25-26. Різкий перехід на зовсім іншу тему з елементами залякування. Ісус каже про мир з братом (24), а фальсифікатор — про мир із супротивником (25). Кодрант — дрібна монета.

Перелюб

27. Ви чули, що було сказано: не чини перелюбу. 28. А Я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці. 29. І коли твоє праве око тебе спокушає, вирви його й кинь геть від себе: ліпше тобі, щоб один твій член за­гинув, аніж щоб усе твоє тіло вкинуто в геєну. З0. І коли твоя правиця тебе спокушує, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі, щоб один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло пішло в геєну.

● 27-28. Достеменно з'ясовано, що неправильні думки і емоції руйнують біополе людини та її долю. Думка є таким же реальним вчинком у духовному світі, як і практична дія у фізичному світі. Нова спільнота повинна прагнути  досконалості не лише в діях, але й у думках[187]. Як людина мислить, так вона врешті-решт і діє, бо нечисті думки спокушають людину до нечистих вчинків, які завдають шкоди і людині, і суспільству, і всьому космічному порядку. Кожна брудна думка — це ментальне забруднення створеного Богом-Отцем Всесвіту. ● 29. Жорстка словесна конструкція про спалювання людської плоті в земному вогні (єрусалимській геєні) є характерною для юдейських текстів, але абсолютно не властива Євангелію. Ця вставка перериває плавний виклад, присвячений ставленню до жінки.

Перелюб

31. Сказано теж: хто відпускає свою жінку, хай дасть їй розвідний лист. 32. А Я кажу вам: хто відпускає свою жінку, хіба у випадку подружньої зради, той робить з неї перелюбку, і хто взяв би розведену, чинить перелюб.

● 32. Фундаментальною цінністю нового народу Божого — нових аріїв — має стати святість і міцність подружжя. Людина, яка прийняла рішення одружитися, має усвідомлювати, що подружжя нерозривне (окрім екстраординарних випадків, які роблять його неможливим, зокрема, «у випадку подружньої зради» одного з подругів). Важливим кроком у забезпеченні міцності подружжя є психоінформаційна культура: розуміння особливостей людської індивідуальності та законів персональної сумісності. В ідеалі подруги мають належати до дуальних (персонально сумісних) соціотипів, бути одного рівня розвитку (їх всього 4) і входити до тієї ж самої варни (соціальної підсистеми): брахманів, кшатріїв, бізнесменів або спеціалістів[188]. «І хто взяв би розведену, чинить перелюб», — цей аспект можна краще зрозуміти, якщо пам'ятати про феномен телегонії (див. «Арійський стандарт»), коли будь-який тісний контакт між людьми лишає на обох психоінформаційний відбиток. Наприклад, зафіксовані випадки, коли білі жінки мали статеві стосунки з неграми без народження дітей, проте значно пізніше вони або їхні дочки несподівано народжували мулатів від білих чоловіків.

Присяга

33. Ви чули теж, що було сказано стародавнім: не клянись неправдиво — і виконаєш твої клятви Господеві. 34. А Я кажу вам не клястися зовсім: ні небом, бо це престол Бога; 35. ні землею, бо це підніжок стіп його; ні Єрусалимом, бо це місто великого царя. 36. Та й голо­вою твоєю теж не клянися, бо ти не можеш ані одного волоска зробити білим або чорним. 37. Хай буде ваше слово: так — так; ні — ні. А що більше цього, те від лихого.

● 33—37. Якщо клятва має підтвердити, що людина каже правду, то випадає так, що без клятви вона може говорити й неправду. Інакше має бути у нових аріїв: вони завжди повинні бути правдивими, ясно мислити і чітко, без лукавства висловлювати свої думки: «так — так», «ні — ні», пообіцяв — зроби, не впевнений — не обіцяй. У цьому їхня сила і конкурентоспроможність. ● 37. «Від лихого» (від злого) — від диявола, у висловлюваннях якого завжди туман, плутаність, суперечливість, сумнівність.

Як противитися злому

38. Ви чули, що було сказано: око за око, зуб за зуб. 39. А Я кажу вам: не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу. 40. Хто хоче пози­ватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ. 41. І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві. 42. Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся.

● 38. «Око за око, зуб за зуб» — примітивна помста, нетворча реакція на агресію, свідому чи несвідому. Така симетрична реакція здебільшого не викорінює зло, а лише призводить до його екскалації. На відміну від поган (профанів, простолюддя, «язичників») нові арії мають бачити витоки зла і боротися передусім з його причинами. ● 39. «Не противтеся злому» — вставка, що явно суперечить духу і букві Євангелія. У паралельному місці «Євангелія від Луки» цієї вставки немає (Лк 6.27—36). Вставлена зловмисником на основі буквального розуміння рядків 39—41: «Хто вдарить тебе...». Якби Хрестос справді заповідав «не противитися злому», тоді для чого радив би учням продати свою одіж і купити меча (Лк 22.36) або подав наочний приклад силової боротьби зі злом — жорстке вигнання торговців і міняйл (обмінювачів валюти) з Єрусалимського храму (Ів 2.16). ● 39—41. «Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу...» — перша фаза психологічного айкідо, яка передбачає своєрідне «злиття» з противником і тимчасовий рух з ним в одному напрямі, що дозволяє краще зрозуміти його і переспрямувати у потрібному напрямі. Система айкідо дозволяє використовувати грубу енергію противника для його ж знешкодження і досягнення ідеальної перемоги[189]. Ідеальна перемога — це коли твій ворог стає твоїм другом. Для порівняння: принцип «око за око, зуб за зуб» робить противника ще більшим ворогом.

Любов до ворогів

43. Ви чули, що було сказано: люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. 44. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; 45. таким чином станете синами Отця вашого, що на небесах, який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних. 46. Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода? Хіба не те саме й збирачі податків роблять? 47. І коли ви вітаєте лише братів ваших, що надзвичайне чините? Хіба не те саме й грішники роблять? 48. Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий.

● 44­—45. Ідеться про божественну, досконалу любов, яка тут позначається гелленським словом ἀγάπη (агапе) — на відміну від земної любові φιλία (філіа). У цій, здавалося б, парадоксальній фразі заховано принаймні три глибинні сенси: 1. Кожна людина — це не лише втілена духовна сутність, але й втілена божественна сутність — частинка Бога-Отця: «Відповів їм Ісус: Чи не написано в вашім законі: Я сказав: ви боги?» (Ів 10.34)[190]. Це усвідомлення божественної, святої складової, присутньої в кожній людині, робить природним бажати їй добра, допомагати їй усвідомити та реалізувати свої боголюдські потенції. 2. Оскільки кожна людина є частинкою Бога-Отця, то Хрестос пропонує своїм послідовникам дивитися на світ очима Бога-Отця і мислити масштабами Всесвіту та Вічності. 3. Ефективний воїн діє без ненависті, оскільки вона затуманює його мислення і веде до поразки. Зупиняючи ворога і не дозволяючи йому робити зло, в тому числі й вимушено перериваючи його злочинне земне існування, воїн світла прагне врятувати злонамірену втілену духовну сутність від її ще більшого падіння і дати їй шанс виправитися у наступному земному втіленні. Тобто воїн світла, який рішуче зупиняє злочинця, виявляє досконалу любов до його втіленого духа, і навпаки — потураючи зловорожій діяльності, він ненавидить нещасного носія зла.

А що робити в екстремальній ситуації, коли ворог хоче тебе вбити, тобто йде на порушення заповіді «не убий»? З любові до його духовно-божественної сутності його треба зупинити всіма можливими засобами, в тому числі шляхом дострокового переривання його «сеансу земного втілення». Для посмертного існування його духу (зокрема, у наступних втіленнях) це буде благом у порівнянні з тим станом, у який він би потрапив, здійснивши вбивство. Людина, яка дозволяє злочинцеві робити зло, насправді ненавидить його духовно-божественну сутність. Людина, яка не дозволяє злочинцеві робити зло, насправді любить його духовно-божественну сутність.

До певної міри подібною є ситуація з нерозумними дітьми: хто дозволяє дитині робити шкоду — ненавидить її, хто зупиняє її у чиненні злого — любить її. Злочинець — це немудра людина. Його треба спрямовувати до мудрості, зокрема рішуче зупиняти у творенні ним зла, бо, перебуваючи у стані душевної темноти, він шкодить і собі, і всьому космічному ладові. Додамо, що життя того, хто захищається від агресії, завжди має вищий пріоритет у порівнянні з життям агресора. Стратегія боротьби зі злом конкретизується у Хрестовому поясненні Золотого правила етики (Мт 7.1—5).

● 46—47. Вставка, на яку вказує зневажливе ставлення до збирачів податків, невластиве для Ісуса, натомість характерне для юдейської верхівки. Римські податківці сприймались нею як конкуренти, які збирають з юдейського народу ті гроші, які належать їй. ● 48. Бог-Отець, створивши Всесвіт і постійно підтримуючи його розвиток, дає можливість людині на власному досвіді пізнати добро і зло, для чого відпускає їй достатньо земного часу. Людина, будучи образом Божим (втіленою божественною сутністю), повинна брати приклад з Божої любові, милосердя і терпеливості. Фраза «будьте досконалі...» свідчить про те, що така божественна досконалість і божественна любов є можливими для людини.

Милостиня

6

1. Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми, які б вас бачили, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небесах. 2. Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по зібраннях та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: вони вже мають свою нагороду. 3. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: 4. щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, воздасть тобі.

● Добрі дії приносять найбільше користі тій людині, яка їх здійснює, оскільки кожна світла думка, добре слово, шляхетний вчинок роблять цю людину досконалішою духовно, психічно і фізично, щасливішою, сильнішою. Звідси відома мудрість, що краще давати, ніж брати. Ця заповідь учить нас робити добро завжди, незалежно від того, дізнáються про це люди чи ні.

Молитва

5. А коли молитеся, не будьте як лицеміри, що люблять молитися перед усіма на зібраннях та на перехрестях, щоб показатися людям. Істинно кажу вам: вони вже мають свою нагороду. 6. Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що в тайні, і Отець твій, що бачить таємне, воздасть тобі.

● Продовження попередньої думки (1—4). Головне призначення молитви — підтримка постійного зв'язку між земною і божественною свідомістю, між людиною і Богом-Отцем. Цей зв'язок найлегше підтримувати у тиші, коли зовнішні впливи не відволікають людину від концентрації на своїх внутрішніх глибинах, в яких перебуває твоя індивідуальна частинка Бога-Отця. Контакт з Богом-Отцем здійснюється через контакт з власною індивідуальною божественною сутністю.

7. Коли ж молитесь, не говоріть зайвого, як неуки; гадають бо, що за своїм многословієм будуть вислухані. 8. Не будьте, отже, подібні до них, бо Отець ваш небесний знає, чого вам треба, перш ніж ви просите в нього.

● По-перше, молитва-прохання має силу лише тоді, коли супроводжується ясними думками. По-друге, під час такої молитви треба мати на увазі лише одну мету, яку треба формулювати максимально виразно і лаконічно (без «многословія»). По-третє, у Бога-Отця треба просити найважливіше, не розмінюючись на дрібниці (так само як не йдуть до царя просити нових черевиків, бо дріб'язкове прохання може бути для нього принизливим). Про те, щó треба просити, ідеться в наступних рядках. ● 7. «Неуки» — в оригіналі οἱ_ἐθνικοί (від ἔθνος — етнос, народ), тобто простонароддя, простолюд, невіруючі, профани, простаки, «лохи». Це слово також можна перекласти як «грішники», оскільки профани завжди роблять життєві помилки, тобто грішать.

9. Тож моліться так: Отче наш, що єси на небесах!

● Молитва починається з означення того, до кого звертаємось — до Творця Всесвіту, Володаря видимого і невидимого світу. Давні арійці його називали: «Бог небесного (ра) і земного (ма) — Вишній і Святий», скорочено «Брахма Вишній Святий» (символ «х» означає гармонійне поєднання)[191]. Через кілька тисячоліть в індоарійський традиції ця формула трансфор­мувалася в «Брахма, Вішну, Шива», а її первинний сенс було втрачено. Звертання «Отче наш!» підтверджує, що Творець любить нас так само, як досконалий батько любить своїх дітей. Творець є нашим первісним батьком, а ми є дітьми Бога. ● Під небесами розуміється духовний світ — простір проживання ангелів — і божественний світ — простір Бога-Отця. В арійській традиції божественний простір ще називали Сваргою, а Бога-Отця — Сварогом. Тобто небеса — це разом ангельський і божественний простір; у слов'янській традиції терміну «небеса» відповідає термін «прав».

Хай святиться ім'я Твоє.

● Нехай славиться Твоє святе ім'я, щоб уся земля знала про Тебе.

10. Хай прийде царство Твоє; хай буде воля Твоя як на небесах, так і на землі.

● Хай до нас прийде Царство Боже — стан поєднання божественного і земного в кожній людині (потенційній боголюдині) і у всій спільноті дітей Божих (потенційному боголюдстві).

11. Хліб наш насущний дай нам днесь.

В Євангельській символіці «хліб» позначає знання, що сходить з небес, тобто від Бога-Отця. Напр.: «А Він у відповідь сказав: Недобре відбирати хліб у дітей і давати щенятам» (див. коментар до Мт 15.26). Отже, «хліб» — це істинне знання. «Наш» — знання, призначене саме для нас (на відміну від знання, призначеного для когось іншого). «Насущний» — знання, без якого неможливо обійтися, найголовніше, найсуттєвіше. «Днесь» — цього дня, сьогодні, тобто те знання, яке відповідає нашому сьогоднішньому розвитку і яке ми зможемо зрозуміти. Вчорашнє знання може бути застарілим або вже засвоєним, тому й не цікавим. Завтрашнє знання, яке ми сьогодні не зможемо сприйняти, може бути для нас небезпечним і шкідливим. Таким чином, рядок 11 треба розуміти так: дай нам найголовніше знання, яке призначене саме для нас і яке ми сьогодні спроможні зрозуміти. У Бога-Отця треба просити не матеріальних благ, а істинних знань, опанувавши які людина здатна самостійно здобути для себе все, необхідне їй для життя. Образно кажучи, треба просити не рибу, щоб поїсти один раз, а вудку для рибальства, щоб мати рибу завжди.

12. Відпусти нам борги наші, як і ми відпускаємо боржникам нашим.

● У ширшому сенсі: виявляй щодо нас милосердя у міру того, наскільки ми виявляємо щодо інших — тоді нам легше буде зрозуміти, наскільки правильно ми поводимось (принцип зворотного зв'язку). Якщо ми будемо прощати наших боржників — то дай нам відчути на собі прощення наших власних боргів, якщо ж будемо немилосердними — дай нам відчути на собі Твою справедливість. «Відпусти» — в оригіналі: ἄφες, від ἄφεσις — відпущення на волю, звільнення.

13. Не введи нас у спо­кусу, але визволь нас від лукавого.

Цей рядок мав би бути після рядка 11 «хліб наш насущний дай нам днесь». Бог-Отець не може ввести людину у спокусу, бо спокушування — це річ диявольська. Ситуація спокуси від Бога-Отця може виникнути лише тоді, коли Він дає нам знання, яке перевищує наші розумові можливості. Наприклад, якщо малій дитині розповісти про технологію її зачаття, то для неї це буде шок і спокуса. Іншими словами, у подібних випадках ситуація спокуси виникає від невідповідності між складністю знань і нашою спроможністю їх осягнути. Тому ми просимо нашого небесного Батька: не дай нам знання складніші, чим ми можемо їх сприйняти. Якщо використовувати символіку їжі, то їжа дорослих — хліб, а їжа немовлят — молоко. Якщо немовляті дати хліб, то воно може вдавитися і вмерти, а якщо людині дати надто складне знання — вона може спокуситися і занапастити свою душу. «Від лукавого» (ἀπὸ τοῦ_πονηροῦ) — від злих вчинків, злодіянь, порочних дій, усього гріховного, лихого, помилкового.

14. Коли ви відпускатимете людям їхні проступки, і Отець ваш небесний відпустить вам. 15. А коли ви не будете відпускати людям, і Отець ваш небесний не відпустить вам проступків ваших.

● 14. «Проступки» — у гелленському оригіналі: παραπτώματα — промахи, омани, помилки, похибки (СД), падіння (СВ). ● 14—15. Ці рядки є коментарем до рядка 12 — стверджує ЄЛ, с. 24. Це підтверджує висновок про те, що рядок 13 має йти після рядка 11. Чому відбулася перестановка означених рядків? Подібні випадки трапляються в поетичних творах, коли поет робить такого роду перестановки для дотримання рими. З'ясовано, що арамейський текст молитви «Отче наш» побудовано чотиристопними римованими віршами. «Виглядає дуже вірогідним, що ця римічна форма була вироблена самим Ісусом Христом і що в арамейському тексті молитви ми маємо власні слова Господа в їх початковому звучанні»[192]. До речі, навіть в українському перекладі Господня молитва зберігає виразний ритм, адже арамейська мова є близькосхідним відгалуженням первісної арійської (праіндоєвропейської) мови, що виникла на території України після 55 ст. до н. е. В усіх перекладах з арамейської на інші мови втрачається первинна рима, тому рядок «І не введи нас у спокусу, але визволь нас від лукавого» доцільно поставити на належне з погляду логіки місце. Тоді молитва «Отче наш» виглядає так:

Отче наш, що єси на небесах!

Хай святиться ім'я Твоє;

Хай прийде царство Твоє;

Хай буде воля твоя

як на небесах, так і на землі.

Хліб наш насущний дай нам днесь,

І не введи нас у спо­кусу,

але визволь нас від лукавого.

І прости нам борги наші,

як і ми прощаємо боржникам нашим.

Піст

16. Коли постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє лице, щоб було видно людям, що вони постять. Істинно кажу вам: вони вже мають свою нагороду. 17. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє лице, 18. щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що в тайні; і Отець твій, що бачить у тайні, воздасть тобі.

● Піст корисний людині для очищення її тіла та психіки, а також як вправа для гартування характеру і тренування волі. Показний піст не дає духовних плодів (див. також Мт 6.1—8), хоча й корисний для тіла. ● 18. Стаючи досконалішою, людина пожинає добрі плоди як на землі, так і на небесах (потрапляє у кращий простір духовного світу).

Скарби на небі

19. Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробаки нищать і де злодії підкопують і крадуть. 20. Збирайте собі скарби на небесах, де ні міль, ні хробаки не точать і де злодії не проломлюють стін і не крадуть. 21. Бо де твій скарб, там і твоє серце буде.

● Людина голою приходить на землю і голою повертається в духовний світ. Єдине, що вона може взяти з собою, — це ті духовні якості, що їх вона виробила під час земного життя з його випробуваннями і боротьбою. Якість її безсмертного духу — ось справжній скарб (див. також Мт 12.35). Інший її скарб — це ті вартості, що їх вона лишила після себе на землі: знання, культуру, здорових дітей, чисту природу. Під час наступного втілення вона, якщо не наробить забагато помилок, знову долучиться до них і користатиметься з добрих плодів свого попереднього життя. Арійці про це добре знали, тому не боялися смерті — їх лякала лише негідна смерть. Українські козаки, повторимо, казали так: «Хто у цьому житті помре рабом, той народиться рабом у наступному». Таке мислення є проявом боголюдського архетипу на відміну від архетипу «Біоробот» (див. 1.4. «Метафізичні архетипи«), згідно з яким зі смертю людини все закінчується, тож треба ловити момент і брати від цього земного життя все можливе. Ернест Ренан цю відмінність світоглядів підсумував так: «Семіт прагне, щоб добро прийшло поки він живий; арієць же будує свій дім для вічності».

Око ясне і лихе

22. Світло тіла — око. Як, отже, твоє око ясне, все тіло твоє буде світле. 23. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві. Коли ж те світло, що в тобі, є темрявою, то якою великою буде темрява!

● 22—23. Людина, що дивиться на потворні речі, сама стає потворною; людина, яка спостерігає здоров'я і красу, сама стає здоровішою і красивішою. Контролюйте те, що входить у вас через зір. У давнину добре знали цей принцип, тому старалися, щоб вагітні жінки дивилися лише на гарні речі і спілкувалися з гарними й здоровими людьми, бо тоді зростає вірогідність, що діти їхні народяться гарними і здоровими. Українці на цю тему кажуть: «З ким поведешся, того й наберешся». Диявольські сили намагаються зробити наш світ потворним: у ролі «видатних» співаків нам накидають осіб без голосу і слуху, прославляють художників, здатних малювати лише однотонні квадрати, для візуальної реклами просувають образи збочені та бездумні тощо. Проте чим гострішою є хвороба, тим енергійнішою і далекосяжнішою буде оздоровлююча й очищаюча дія нових аріїв. ● 23. «Коли ж те світло…» — туманна і внутрішньо суперечлива вставка.

Бог і мамона

24. Ніхто не може двом панам бути рабом: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматися одного, а того знехтує. Не можете бути рабами Богові і мамоні.

● 24. Юдейська вставка з характерними метафорами рабства, яка повинна викликати у хрестиян відразу до майна, щоб легше було збагачуватися «дітям диявола» (арамейське слово «мамона» означає майно, від слова «мати»). За логікою містифікатора, у людини жорсткий вибір: або Бог, або майно. Це суперечить як здоровому глузду, так і Хрестовій тезі: «Віддайте кесареве кесареві, а Боже — Богові» (Мт 22.21). Згідно з юдейським Талмудом, все майно, що належить «гоям» (або «акумам», тобто неюдеям), уважається неначе нічийним і належить тому юдеєві, який перший його захопить. Наприклад, у книзі «Кицур Шульхан Арух»[193] написано: «Гроші акумів суть як би добро безгосподарне й кожний, хто прийшов першим, заволодіє ним». «Стосовно акума не існує обману» (Хошен га-мишпат 156-5, Хага; 227-26; 348-2, Хага). Ця релігійна норма дозволяє зрозуміти, чому в процесі розвалу СРСР і безсовісного розкрадання загальнонародного майна його левова частка опинилася в руках саме юдейських олігархів.

Доволі дневі його лиха

25. Ось чому кажу вам: не тривожтеся вашим життям, що б вам їсти та що б пити; ні тілом вашим, у що б одягнутись. Хіба життя не більше їжі, тіло — не більше одежі? 26. Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, і Отець ваш небесний їх годує. Хіба ви не вартніші від них? 27. Хто з вас, журячись, може добавити до свого зросту хоч один лікоть? 28. І про одежу чого ж вам клопотатись? Гляньте на польові лілеї, як вони ростуть: не працюють і не прядуть. 29. Та я кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як одна з них. 30. І коли польове зілля, яке сьогодні є, а завтра вкидають до печі, Бог так одягає, то чи не багато більше вас, маловірні? 31. Тож не тривожтесь, кажучи: що будемо їсти, що пити і в що одягнемося? 32. Про все те побиваються неуки. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. 33. Шукайте перше Царства Божого та правди його, і все те вам додасться. 34. Не журіться, отже, завтрашнім днем, завтрашній день жури­тиметься сам за себе. Доволі дневі його лиха.

● 25—30. Продовження деструктивної вставки, спрямованої на підрив конкурентоспроможності хрестиян. Хрестос закликає марно не тривожитися через матеріальні речі (31), а ставити на перше місце психофізичне вдосконалення, вершиною якого є боголюдський стан Царства Божого (33), бо досконала людина здобуде собі все необхідне до повноцінного життя. Натомість фальсифікатор все перевертає з ніг на голову: він підриває мотивацію до продуктивної праці і формує безглузду надію на «безкоштовне диво», просуває безвідповідальну думку, що все якось саме собою владнається. ● 34. Заклик не боятися майбутнього і не піддаватися тривозі, оскільки вона не приносить жодної користі, а лише виснажує людину. Чимало людей вигадують собі можливі та неможливі майбутні проблеми, а потім страждають від цих фантомів. Більше того, своїм мисленням вони програмують негативні сценарії майбутнього для себе й інших. Хрестос закликає бути реалістами і не перейматися шкідливими ілюзіями.

Чужа скалка і своя колода

7

1. Не осуджуйте, щоб вас не осудили; 2. бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють. 3. Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці не бачиш? 4. Або як можеш твоєму братові сказати: дай, вийму скалку в тебе з ока, як он колода в твоїм оці? 5. Лицеміре! Вийми спершу із свого ока колоду і тоді побачиш, як вийняти з ока брата твого скалку.

● Продовження повчання про етику стосунків у Хрестовій громаді. ● 1—2. Не судіть несправедливо. Ідеться про Золоте правило етики: роби іншим те, що хотів би, аби робили тобі. Хрестос дає ще одне його формулювання: за яким законом судиш інших, за таким же законом судитимуть тебе. Наприклад, людина, яка намірилась на вбивство, має бути готовою до того, що її саму вб'ють — згідно із Золотим правилом етики. ● 3. Хрестос відразу ж дає чітке правило, як уникнути несправедливого суду: перед тим, як судити іншого, приглянься до себе. Перед тим, як виправляти недоліки інших людей, виправ свої недоліки. Варіант цієї мудрості: «Спасися сам, і тисяча спасеться навколо тебе». Запропонований підхід формує здоровий і відповідальний народ, очищує його від лицемірства і марнословності, закладає потужний механізм індивідуального і колективного вдосконалення. «Даєш братові пораду — підкріпи її особистим прикладом»: у виконанні цього правила заховані сила і динамізм нових аріїв.

Святощі і перли

6. Не давайте святого псам, і не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами і, обернув­шись, не роздерли вас.

● 6. Це продовження попередньої теми про те, як давати своїм братам поради і повчання. Річ у тім, що Хрестове вчення про тайни Царства Божого доступне не всім, а лише людям з творчим мисленням: «Підійшовши, учні сказали Йому: Чому ти говориш до них притчами? А Він у відповідь сказав їм: Бо вам дано пізнати таємниці Царства Божого, а їм не дано» (Мт 13.11). Люди зі спрощеним, емпіричним мисленням можуть мати добре серце, проте вони спроможні пізнавати лише очевидні, елементарні, перевірені власним досвідом істини. Якщо ж їм давати нові знання у незрозумілій для них формі, то це їх не лише дратуватиме, але й викликатиме у них небезпечну агресію. Так само свині та собаки, будучи в арійському суспільстві найближчими помічниками людини, можуть стати агресивними і небезпечними, якщо їх дратувати незрозумілими, «неїстівними» речами. До речі, у наведених вище Хрестових словах немає жодної образи, оскільки, повторимо, арійці сприймали більшість тварин, особливо домашніх, як своїх друзів. Наприклад, у давній українській міфології вовк фігурує не інакше, як «вовчик-братик», а свиня — як «свинка золота щетинка»: символ матеріального статку, фізичного здоров'я і плодючості[194] (у протилежність юдейським поглядам на свиню як уособлення бруду і гріховності). Тож Хрестос, розуміючи обмеженість простих людей, ставиться до них з любов'ю і милосердям, бо вони також є втіленими божественними сутностями і потенційними носіями Царства Божого. Ще одним підтвердженням саме такого тракту­ван­ня образів «псів» та «свиней» є те, що в іншому місці Хрестос порівнює простих людей зі щенятами (див.: Мт 15.21—28).

Просіть, шукайте, стукайте

7. Просіть, і дасться вам; шукайте, і найдете; стукайте, і відчинять вам. 8. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, находить; хто стукає, тому відчинять. 9. Чи ж є між вами хто такий, що коли син попросить у нього хліба, дасть йому камінь? 10. Або коли попросить риби, дасть йому гадюку? 11. Тож коли ви, будучи поганими, вмієте давати дітям вашим добрі дари, оскільки більш Отець ваш, що на небесах, дасть добра тим, що його просять. 12. Все, отже, що ви бажаєте, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм; це бо закон і пророки.

● 7—8. Схоже, що ці два речення були сказані Ісусом у віршованій формі арамейською мовою. ● 12. Це Золоте правило етики — найвищий, універсальний принцип людського співжиття. «Бо це закон і пророки» — вставка, насправді фарисейська етика «обраного народу» базувалася на принципі власної вищості, а всі неюдеї вважалися недолюдками, напівтваринами.

Вузька брама

13. Входьте вузькою брамою, бо простора брама й розлогий шлях, що веде до погибелі, і багато ним ходять. 14. Але тісна брама й вузький шлях, що веде до життя, і мало таких, що його находять.

● Символіка понять «життя» і «погибель» має аспекти як духовні, так і земні, адже Євангеліє Царства Божого — це вчення про поєднання божественного і земного, підтверджене фактом земного втілення Сина Божого.

Неважко здогадатися, що в духовному аспекті «життя» — це посмертне перебування в райському (ангельському) просторі світу духів, а «погибель» — це скочування на пекельний рівень згаданого світу.

У земному аспекті «життя» — це розвиток до Царства Божого, тобто боголюдського стану. Йдеться про розвиток саме в цьому напрямі, адже якби малося на увазі звичайне земне існування, яким сьогодні живуть мільярди людей, то для нього зовсім не обов'язково проходити «вузькою брамою».

Але тоді виникає запитання: а що в земному аспекті означає «погибель»? Розгадка суті цього терміну знаходиться в усвідомленні гострої глобальної кризи, в яку нині втягнулося все людство. Криза викликана вичерпанням існуючої екологічної ніші, тобто всієї системи стосунків «людина—Творець» (духовна криза), «людина—людина» (соціальна криза), «людина—природа» (екологічна криза) і «людина—техносфера» (техногенна криза)[195]. Ця криза є планетарною еволюційною розвилкою і може мати лише два розв'язання: або самознищення людства і зникнення його як біологічного виду (його погибель), або Перехід до нової екологічної ніші — до цивілізації 4-го рівня розвитку (рівня мудрості і святості).

Цей перехід зможе здійснити лише спільнота, яка володіє для цього необхідними якостями: в термінах психоінформатики — це раса четвертого рівня (нові арії, раса-4), в термінах Євангелія — боголюдство, новий народ Божий. Тобто перехід до нової екологічної ніші буде цивілізаційно-расовим переходом. Додамо, що протягом історії людського роду цей перехід буде четвертим[196].

Два тисячоліття тому Ісус Хрестос приніс нам знання про шлях здійснення Четвертого переходу і підкріпив їх особистим прикладом. З цих позицій набувають ясності загадкові слова про «вузьку браму» і «вузький шлях».

«Вузька брама» — це точка входу до нової цивілізації, це істинний світогляд і якісне, правильно організоване людське середовище. З цієї причини спільноти людей (гуртки, клуби, школи), де культивується євангельське перетворення людини, називаємо «Брамами Переходу», «Брамами у майбутнє» або «Расотворчими Брамами».

Слово «вузька» означає, що цю браму треба постаратися знайти, а щоб увійти до неї, треба докласти цілеспрямованих зусиль. Так само «вузький шлях» (в термінах Переходу-IV — «Золота Стежка») — це оптимальні стратегія і тактика переходу до нової екологічної ніші, шлях вірних пропорцій і точних кроків. Увійти крізь Браму і пройти Золотою Стежкою («по лезу бритви») зможе лише спільнота, яка здійснить внутрішнє преображення згідно із вченням і прикладом Хреста. Лише такий новий народ спроможний пройти крізь «вушко голки» міжциклової кризи, яка вже охопила всю планету (є глобальною), всі аспекти життя (є тотальною) і неминуче несе радикальні перетворення (є трансформаційною).

Відповідно «простора брама» і «розлогий шлях» — це «очевидні» (примітивні) рішення, безбожний світогляд, етичний нігілізм, безвідповідальна політика, пасивне існування, духовна розслабленість, нездатність до концентрації, самодисципліни, вольових рішень і сміливих вчинків. У цю «простору браму» вже увійшов сучасний світ і все швидше котиться «розлогим шляхом» до своєї погибелі.

По їхніх плодах пізнаєте їх

15. Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині — хижі вовки. 16. Ви пізнаєте їх по їхніх плодах; хіба збирають виноград з тернини або з будяків — смокви? 17. Так кожне добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево — плоди погані. 18. Не може добре дерево приносити плодів поганих, ані лихе дерево — плодів добрих. 19. Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають. 20. По їхніх плодах, отже, пізнаєте їх.

● 15. Лжепророки — це люди, які під виглядом шляху до життя пропонують шлях до погибелі. ● 16. Хрестос дає абсолютний критерій, як їх розпізнати — за плодами їхньої діяльності. Про «євангельську антропологію» див. Ів 10.7—17. ● 19. Явне порушення логіки викладу, властиве для вставок. Ця ж сама фраза-вставка приписується Іванові Предтечі (Мт 3.10). ● 20. Продовження речення 18.

21. Не кожний, хто до Мене каже: «Господи, Господи!», ввійде в Царство Боже, але той, хто чинить волю Отця мого, що на небесах. 22. Багато мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не твоїм ім'ям пророкували? Хіба не твоїм ім'ям бісів виганяли? Хіба не твоїм ім'ям силу чудес творили? 23. І тоді я їм скажу прилюдно у вічі: я вас не знав ніколи! Відійдіть від мене, ви, що чините беззаконня!

● 21. «Отця мого, що на небесах» — вказівка на авторство вставки представника школи Філона Юдея (див. коментар до Ів 1.1). Щойно Ісус говорив про «Отця вашого, що на небесах» (Мт 7.11), а тут раптом «Отця мого» (а не вашого), неначе йдеться про двох різних Творців Всесвіту. Цей же вираз у формі вставки знаходимо у Мт 26.29, Ів 2.26 та ін. ● 22. Вставка, що відбиває юдохрістиянські уявлення про те, наче Царство небесне — земний рай у формі месіанської юдейської держави — настане лише після «кінця світу» і «страшного суду», а суддею буде Месія — Владика Ізраїлю.

Хрестове слово і слухачі

24. Кожний, хто слухає оці слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, що збудував свій дім на скелі. 25. Полилася злива, розлились потоки, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі. 26. А кожний, хто слухає оці мої слова й не виконує їх, подібний до необачного чоловіка, який збудував свій дім на піску. 27. Полилась злива, розлились потоки, подули вітри й ударили на той дім, і він повалився, і руїна його була велика. 28. І як Ісус скінчив ці слова, натовпи не могли нади­вуватись Його навчанню, 29. бо Він навчав їх як повно­владний, а не як їхні вчені.

● 24. Продовження попередньої думки (перед вставкою) про необхідність підкріплення слів добрими справами. ● 28—29. Вставка. Натовпи не могли дивуватися, оскільки нагірна проповідь призначалася лише Хрестовим учням.

Очищення прокаженого

8

1. Коли ж Ісус зійшов з гори, за Ним ішла слідом сила народу. 2. І приступив до Нього прокажений, вклонивсь Йому і мовив: Господи, коли хочеш, можеш мене очистити. 3. Ісус простягнув руку й доторкнувся до нього, кажучи: Хочу, очисться! І він негайно ж очистився від прокази. 4. Ісус промовив до нього: Гляди, не кажи нікому; іди, покажися священикові й принеси дар, приписаний Мойсеєм, їм на свідоцтво.

● Мк 1.40, Лк 5.12—16. ● 4. Ісус ніколи нікому не наказував виконувати приписи Мойсея. Можна було б припустити, що цей прокажений був юдеєм, а згідно з юдейським законом (книга Левіт XIV), «прокажений, що очистився, мав іти до Єрусалима, там представитися для огляду священикам і принести визначені жертви» (ТБ, с. 612). У такий спосіб Ісус міг зробити демонстративне послання в Єрусалим, яке мало повідомити юдейських старшин про прихід Боголюдини («їм на свідоцтво»). Проте в такому посланні не було жодної необхідності, оскільки значно раніше Матвій повідомляє, що «йшла за ним велика сила людей з Галілеї, з Десятимістя, з Єрусалима, з Юдеї та з Зайордання» (Мт 4.25). Отже, фраза «іди, покажися священикові…» є вставкою. Тим більше, що цей очищений прокажений зовсім не збирався йти до Єрусалима: «Як тільки той вийшов, став говорити уголос та ширити усюди про те чутку, так що Ісус не міг одверто ввійти в місто і пробував осторонь у самітних місцях» (Мк 1.45). Важко припустити, що цей чоловік після чудесного оздоровлення міг так проігнорувати категоричний наказ Господа. Отже, ніякого наказу виконувати приписи Мойсея не було.

Сотників слуга

5. Коли Ісус увійшов у Капернаум, приступив до Нього сотник, благаючи Його: 6. Господи, слуга мій лежить дома розслаблений і мучиться тяжко. 7. Ісус каже до нього: Я прийду й оздоровлю його. 8. Сотник у відповідь мовив: Господи, я недостойний, щоб Ти ввійшов під мою покрівлю; скажи лише слово, і слуга мій видужає. 9. Бо і я підвладний чоловік, маю вояків під собою і кажу цьому: — і він іде; і тому: ходи — і він приходить; і слузі моєму: зроби це — і він робить. 10. Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що за Ним ішли: Істинно кажу вам: ні в кого в Ізраїлі Я не найшов такої віри. 11. Кажу вам, що багато прийде зі сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у царстві небеснім, 12. а сини царства будуть викинуті геть у темряву кро­мішню, де буде плач і скрегіт зубів. 13. І сказав Ісус сотникові: Іди, хай тобі станеться за твоєю вірою! І слуга видужав тієї ж години.

● 10. «В Ізраїлі» — вставка, адже в євангельські часи слово «Ізраїль» не вживалося як географічне поняття, натомість були конкретні топоніми «Галілея», «Юдея», «Перея», «Десятимістя» тощо. Це слово вживали лише юдейські ідеологи, що мріяли про відновлення імперії Давида і Соломона під іменем «Ізраїль». ● 11. Згідно з юдохрістиянськими поглядами, Царство небесне — це земний рай, первісно призначений для юдеїв, але вони виявилися негідними і тому будуть викинуті геть. ● 12. Ця залякуюча вставка про «плач і скрегіт зубів» зустрічається ще в кількох місцях «Євангелія від Матвія» (13.42, 13.50, 22.13, 24.51, 25.30) і в одному місці «Євангелія від Луки» (13.28). ● 13. Продовження речення 10.

Петрова теща

14. Як Ісус прийшов до Петра в хату, побачив його тещу, що лежала в гарячці. 15. Він доторкнувсь до її руки, і гарячка її покинула, і вона встала, і услуговувала Йому.

Багато біснуватих

16. І як настав вечір, принесли до Нього багато біс­нуватих, і Він словом вигнав духів і зцілив усіх недужих, 17. щоб збулося сказане пророком Ісаєю: він узяв наші недуги й поніс наші хвороби.

● 17. Цілком безглузда вставка: Ісус лікував хвороби, а не брав їх на себе. Це спроба прив'язати особистість Хреста до «раба Єгови», пророкованого в «Книзі Ісаї» (53) — чоловіка, який має врятувати свій народ, добровільно взявши на себе його хвороби, гріхи і страждання. Якщо він це зробить, то матиме велику винагороду: «Тому то дам уділ йому між великими і з потужними буде ділити здобич» (Іс 53.12). Очевидно, що йдеться про полі­тичного лідера, до того ж з недалекого майбутнього, а то й тодішньої сучас­ності, адже Ісая брав активну участь в політичному житті Юдеї 8 ст. до н. е.

Прагнення якось раціонально пояснити цю вставку викликало серед дослідників багато суперечок і найрізнома­нітніших тлумачень. Як подає ТБ, сучасні дослідники бачать у пророцтві Ісаї чоловіка, «який відповідає за народ перед месниками, що за вчинену образу вимагають видачі однієї особи — в якості відповідача за спільну провину, з погрозою, у випадку невиконання цієї вимоги, знищити всіх, як це вимагалось у відповідності до древніх понять про помсту» (ТБ, с. 614). Тобто візії пророка збігаються з традиційними юдейськими уявленнями про те, що хтось може взяти на себе гріхи інших. Практичним проявом цих уявлень є юдейський звичай на свято очищення приносити в жертву «козла для відпущення» («цапа-відбувайла»), на якого первосвященик урочисто покладає гріхи всього народу згідно із законом Мойсея: «І понесе той козел всі їхні гріхи» (Левіт 16.22). Звідси походить юдохрістиянське уявлення про те, що Ісус Хрестос є Месією («помазаником», рабом Єгови), який прийшов у фізичний світ для того, щоб взяти на себе гріхи світу. Наприклад, у статті «Козел для відпущення» після опису згаданого юдейського звичаю стверджується: «Значення цього величного звичаю очевидне: він був прообразом добровільної смерті Богочоловіка за гріхи всього роду людського»[197]. Додамо, що справжньою метою Ісуса Хреста було навчання людей Царству Божому — стану поєднання божественного і земного в окремій людині і цілому суспільстві. Богочоловік приніс нам «не рибу, а вудку» — тобто здійснив не одноразовий акт очищення від гріхів, а навчив, як досягати стану безгрішності і постійно перебувати у ньому. Див. також: 2.2. «Хрестос і Хрістос».

18. Побачивши силу народу навколо себе, Ісус велів відплисти на другий бік. 19. І приступив один вчений та сказав до нього: Учителю, куди б ти не пішов, я піду за тобою. 20. Ісус каже до нього: Лисиці мають нори і птиці небесні — гнізда, а Син людський не має де голови прихилити. 21. Другий з учнів сказав до нього: Господи, дозволь мені піти спершу поховати мого батька. 22. Ісус сказав до нього: Іди за мною і зостав мертвим ховати своїх мертвих.

19-20. Різке переривання плавного викладу. Сама ж вставка позбавлена внутрішньої логіки. Схоже, що таким чином містифікатор хотів підкріпити попередню вставку (8.17) про «раба Єгови», бідного і безпритульного. Насправді ж Ісус мав власний дім, а при бажанні міг легко знайти притулок в різних містах і селах у великої кількості своїх послідовників. Щодо бідності, то гурток Ісусових учнів не був зібранням жебраків: він володів скарбницею, яка дозволяла не лише оплачувати харчування і ночівлю, але й допомагати іншим. Згадаймо, що апостоли могли легко викласти 200 денарів для нагодування хлібом 5-тисячного натовпу (Мк 6.37). ● 21—22. Продовження вставки з невластивою для Ісуса жорсткою і черствою відповіддю (індикатор фальсифікації № 2).

Утихомирення бурі

23. Як Він увійшов до човна, то слідом за Ним увійшли його учні. 24. Аж ось зірвалася на морі така велика буря, що хвилі заливали човен. Він спав. 25. Ті кинулись до Нього, збудили Його й кажуть: Рятуй, Господи, ми погибаємо! 26. А Він до них каже: Чого ви полохливі, маловіри? Тоді Він встав, дав наказ вітрам і морю, і настала велика тиша. 27. І зачудувались люди та й заговорили між собою: Хто це такий, що і вітри і море слухають його?

● 23. Продовження розповіді, обірваної вставкою 19—22. ● 24—26. Невже човен був настільки великим і комфортним, що на ньому можна було навіть спати під час бурі? Вірогідніше виглядає інше пояснення: на той час Ісус навчав своїх учнів керувати стихіями силою віри, тож навмисне удав сплячого, щоб випробувати їх «у ділі». Проте в учнів нічого не вийшло, тому Він і піджартував над ними: «Чого ви полохливі, маловіри?» і ще раз показав, як це робиться. Про вміння апостолів керувати стихіями див. 1.5. «Воанергес — Сини грому». Якби учні потенційно не могли б самі заспокоїти бурю, тоді слова «Чого ви полохливі, маловіри?» виглядали б як знущання над людською обмеженістю. Додамо, що Ісус спав значно менше за учнів або майже не спав (жодного разу, окрім згаданого, Його не бачили сплячим). Це ще одне підтвердження того, що і цього разу Він лише вдавав сплячого. ● 27. Вставка, спрямована на дискредитацію апостолів, представлення їх збіговиськом затурканих і полохливих неуків. При цьому замість слова «учні» вставка містить слово «люди» (ἄνθρωποι), яке вживається стосовно неозначених людей, випадкового натовпу.

Гадаринські біснуваті

28. Коли ж Він прибув на той бік, у край гадаринський, зустріли Його два біснуваті, що вийшли з гробів, такі люті, що ніхто не міг перейти тією дорогою. 29. І стали кричати: Що Тобі до нас, сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом? 30. Оподаль же від них паслося велике стадо свиней. 31. Біси попросили Його: Як Ти нас виганяєш, пошли нас в оте стадо свиней. 32. Ідіть! — сказав їм. І вийшли з них, і ввійшли у свиней. Тоді все стадо кинулося з кручі в море й утопилось у хвилях. 33. А пастухи втекли і, прибігши в місто, все розповіли, і про біснуватих. 34. І ось все місто вийшло Ісусові назустріч, і, побачивши Його, попросили, щоб відійшов з їхніх околиць.

● 28. «Ніхто не міг перейти тією дорогою» — очевидне перебільшення. Якби біснуватий нападав на людей, його б просто убили. ● 28. «Два біснуваті». В автентичному тексті йшлося про одного біснуватого, проте переписувач додав ще одного, аби логічно погодити з наступним текстом, де біси називають себе у множині: «Що тобі до нас, сину Божий?...» Переписувач не був знайомий з іншими євангеліями, в яких говориться про те, що в одному біснуватому було багато бісів — «легіон» (Мк 5.1—20, Лк 8.26—39). В оригіналі мало бути так: 28. Коли ж Він прибув на той бік, у край гадаринський, зустрів Його біснуватий, що вийшов з гробу. 29. І став кричати: Що тобі до нас, сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом? 30. Оподаль же від них паслося велике стадо свиней. 31. Біси попросили Його: Як Ти нас виганяєш, пошли нас в оте стадо свиней. 32. Ідіть! — сказав їм. І вийшли з нього, і ввійшли у свиней. Тоді все стадо кинулося з кручі в море й утопилось у хвилях. 33. А пастухи втекли і, прибігши в місто, все розповіли, і про біснуватого. ● 28. Гадара — місто з населенням європейського (арійського) походження на південний схід від Галілейського моря. «Місто було зруйноване юдеями, а потім відновлене Помпеєм» (ТБ, с. 616). Гадара входила до десяти міст т. зв. Десятимістя, до якого також належали міста Скіфополь[198] (столиця цього союзу міст), Іпон, Діон, Пелла (Пелея), Гергес, Філадельфія, Рафана (Рофон), Канафа і Дамаск. «Ці міста складали свого роду союз, подібно до Ганзейських міст, і користувалися особливими правами»[199] (можливо, щось на зразок Магдебурзького права). ● 30. Навколо Галілейського моря масово розводили свиней. Етнологи і расологи знають, що розведення народом свині вказує на осілий спосіб життя і є для дослідників надійним етнозвичаєвим орієнтиром. Наприклад, єван­гельське оповідання про гадаринських свиней є доказом того, що навколо Галілейського моря жили арійські народи. Додамо, що свиняче м'ясо і особливо сало є надійним расовим ідентифікатором. Народи семітського, тюркського, угро-фінського походження не воло­ді­ють арійською культурою обробки свинини, тому здебільшого вважають її «нечис­тою» (ця обставина неодноразово рятувала українців від голодної смерті, коли завойовники забирали з господарства все їстівне, окрім свиней). Однією з причин такого упередженого ставлення є те, що свиняче м'ясо швидко псується, тож його якісна обробка потребує від людей спеціальних знань і навичок. Найвища у світі культура обробки свинини збереглася на прабатьківщині арійців — в Україні, де відповідні знання протягом тисячоліть передаються з покоління в покоління (див. «Земля вепра» // Перехід-IV, випуск 11).

Розслаблений у Капернаумі

9

1. Сівши у човен, Він переплив і прибув у своє місто. 2. І от принесли до Нього розслабленого, що лежав на ношах. Побачивши їхню віру, Ісус сказав розслабленому: Дерзай, сину! — твої гріхи відпускаються. 3. Тут деякі з вчених заговорили між собою: Він хулить. 4. Ісус, знаючи їхні думки, каже: Чого лукаве думаєте в серцях ваших? 5. Що легше сказати: відпускаються тобі гріхи — чи сказати: встань і ходи! 6. Та щоб ви знали, що Син людський має владу на землі гріхи відпускати, — каже розслаб­леному, — встань, візьми твої ноші і йди до свого дому. 7. Встав той і пішов до свого дому. 8. Натовпи, бачивши це, зачудувалися і славили Бога, що дав таку владу людям.

● 2. Ісус прийшов пробудити в людях їхні боголюдські потенції (Царство Боже). Тому він зцілював лише тих, хто виявляв віру. У даному випадку вірив і розслаблений чоловік, і ті, що його принесли. Фактично, Хрестос навчав людей самим зцілювати себе і лише допомагав їм це робити. Керування своїми боголюдськими можливостями людина здійснює за допомогою віри, яка є вищим проявом волі. Тому Ісус перед зціленням закликав людей бути сміливішими, бадьорішими, навчав їх входити у стан піднесення і впевненості що все відбудеться так, як вони прагнуть. Слово «дерзай!»[200] означає вищий прояв сміливості, шляхетну рішучість переступити межу і наважитися на те, що вважається неможливим. Арійський корінь «дер»-»дра» пов'язаний зі здійсненням надзусилля, рішучої концентрованої дії (звідси «дерти» — бити, «драка» — бійка, «дракар» — арійський бойовий човен, «Андрій» або «Індра» — від Ан-дерій, тобто небесний воїн, «драгун» — воїн-кіннотник тощо). ● 3—4. Замість «учених» має бути «фарисеїв» (Лк 5.21). Фарисеї перемовлялися між собою пошепки, Ісус не чув їхніх слів, але прочитав їхні думки. ● 5. «Відпускаються тобі гріхи» — в оригіналі: Ἀφίενταί σου αἱ_ἁμαρτίαι. Гелленське ἁμαρτημα означає «промах, помилка, погрішність, проступок, вада, хиба». Життєві помилки і вади, які заважають людині і суспільству наближатися до стану Царства Божого (боголюдського стану), називаємо гріхами. Гріхи обмежують людські можливості, руйнують біополе, деформують психіку, сковують свободу, роблять невільниками. Відпущення гріхів — це звільнення від кайданів, які накладають на людину згадані життєві проступки, фізичні вади, помилкове мислення. Гріховні деформації тонких і фізичних структур людини здійснюються передусім неправильними думками і словами, тому ліквідація, «розчинення» цих деформацій (відпущення гріхів) здійснюється світлими думками і словами. ● Ім'я «Син людський» означає, що Ісус Христос прийшов на землю відстоювати інтереси людей — утілених духовно-божественних сутностей. ● 6. Якщо людина спромоглася силою віри повністю зцілити себе, то це означає, шо бодай на короткий час вона увійшла в стан Царства Божого і відчула його силу. Тобто ця людина всупереч всім своїм попереднім помилкам у цей момент впритул наблизилася до головної мети людини (осягнення Царства Божого), отже, її гріхи втратили всю свою колишню злу силу, людина звільнилася, гріхи відпустили її, а вона відпустила свої гріхи. Таким чином, існує прямий зв'язок між актом зцілення, відпущенням гріхів і станом Царства Божого. Хвороба є наслідком гріхів — людини чи її батьків, здійснених у цьому житті чи попередніх життях. Навіть тимчасово входячи в боголюдський стан, людина очищається від гріхів і, як наслідок, зцілюється, оскільки стан гріховності (і хворобливості) є несумісний зі станом Царства Божого.

Якщо короткотривалі акти входження в стан Царства Божого перетворяться на стабільний контрольований стан, то це означатиме, що людина піднялася на рівень Боголюдини і досконало наслідує Хреста. Оскільки існує описаний вище зв'язок між станом здоров'я і станом Царства Божого, то чимраз більше оздоровлення тіла і психіки сприяє наближенню до Царства Божого: «В здоровому тілі — здоровий дух». Це стосується як окремої людини, так і суспільства в цілому. ● 8. «...Дав таку владу людям», тобто кожній людині, адже розслаблений зцілився силою своєї віри, хоча й за допомогою Ісуса.

Покликання Матвія

9. Ідучи звідтіля, Ісус побачив мимохідь чоловіка, на ім'я Матвій, що сидів на митниці, і сказав до нього: Слідуй за Мною! Той устав і пішов слідом за Ним. 10. Коли Ісус був при столі в його домі, прийшло багато митарів і грішників, і посідали з Ним і з Його учнями. 11. Поба­чивши це, фарисеї почали говорити Його учням: Чого ваш учитель їсть з митарями та грішниками? 12. Почув­ши те, Ісус озвався: Здорові не потребують лікаря, лише недужі. 13. Ідіть, отже, і навчіться, що значить: я мило­сердя хочу, а не жертвуЯ бо прийшов покликати не праведних, а грішних.

● 9. «Слідуй за Мною!» — в оригіналі: Ἀκολούθει μοι, буквально «Слідуй мені!» Це формула, якою Ісус запрошує стати Його послідовниками. Тому цю фразу можна було б перекласти «Стань моїм учнем!» ● 10. Має бути «митарів та інших» — так як у Лк 5.29. Інакше виходить, що митарі є безгрішними, які протиставляються грішникам. З іншого боку, випадає так, неначе євангеліст відразу ж вішає на багатьох незнайомих йому людей ярлик грішників. ● 11. Для фарисеїв усі, окрім них самих, вважалися грішниками. ● 13. Відверта вставка з посиланням на фрагмент з книги Осії (6.6), в якому картається невірність Юди і Єфрема: «Бо я милості хочу, а не жертви, і Богопізнання — більше від цілопалень. Вони заповіта мого порушили...» Очевидно, що ця вставка тут зовсім недоречна — просто дивно, наскільки грубо працював фальсифікатор. Вставка відсутня в паралельному місці Мк 2.17. ● 13. «Я бо прийшов покликати не праведних, а грішних» — вставка, подібна на Мт 18.11—14 та Лк 15.7. Фальсифікатор стверджує, що Ісус прийшов лише до грішників.

Питання про піст

14. Тоді приступили до Нього учні Івана й кажуть: Чому ми й фарисеї постимо, а Твої учні не постять? 15. Ісус відповів їм: Чи ж личить весільним гостям су­мувати, поки молодий з ними? Надійдуть дні, коли від них візьмуть молодого, і тоді будуть постити. 16. Ніхто не пришиває латки з нової тканини до старої одежі, бо латка в одежині збіжиться, і діра стане гірша. 17. І не вливають нового вина в старі бурдюки, а то бурдюки тріснуть, і вино розіллється, і бурдюки про­падуть; а вливають молоде вино в нові бурдюки, і одне й друге збережеться.

● Мк 2.18, Лк 5.33 ● 14. Формально це запитання стосується лише постів, хоч насправді йдеться про всю усталену систему ритуалів та звичаїв. ● 14. «Й фарисеї» — вставка. Фарисеї не були авторитетом для учнів Івана Предтечі, більш того — фарисеї ненавиділи Івана та його учнів (Мт 3.7), і всі про це знали. Неймовірно, щоб у запитанні учні Івана поставили себе в один ряд зі своїми ненависниками і гонителями. ● 15. Перша частина відповіді стосується конкретного питання про піст. ● 16. Друга частина відповіді має узагальнюючий характер. «Тканина» і «бурдюки» — це зовнішній прояв релігійної системи, її ритуали та звичаї, в тому числі й пости. З одного боку, ритуали нової релігії не допоможуть старій релігії, а ще більше її зруйнують. З іншого боку, старі ритуали не придатні для оформлення вільного духу нового вчення. Нове вчення потребує нових форм, нових ритуалів. На думку частини теологів, тут конкретно йдеться про несумісність юдаїзму і християнства: «Юдаїстичне христи­янство, яке, визнаючи благодать і Євангеліє, намагається зберегти закон і заохочує праведність за законом, ще більше огидне в очах Божих, чим лицемірний Ізраїль, що в минулому поклонявся ідолам»[201]. Інший теолог стверджує те ж саме: «Так Цар застеріг своїх учнів від змішування старого і нового. І все ж таки це якраз те, що було зроблено у християнському світі. Юдаїзм залатано і повсюдно прийнято до християнських церков, і на старий одяг наклеєно ярлик «Християнство». В результаті — хаотична суміш: ні юдаїзм, ні християнство, а обрядова заміна віри в живого Бога мертвими ділами»[202].

Начальникова дочка і кровоточива жінка

18. Коли Він їм казав це, приступив один начальник і, вклонившися, мовить Йому: Дочка моя щойно померла. Прийди, поклади на неї руку, і вона житиме. 19. Підвівсь Ісус і пішов за ним з учнями. 20. І от одна жінка, що дванадцять років нездужала на кровотечу, приступила ззаду й доторкнулась до краю його одежі. 21. Казала бо сама до себе: «Як тільки доторкнуся до краю його одежі, видужаю». 22. Ісус, обернувшись, побачив її і каже: Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе. І видужала жінка тієї ж години. 23. Коли Ісус прибув до дому начальника й побачив там сопільників і схвильо­вану юрбу, сказав: Уступіться, бо дівчинка не вмерла, а спить. І насміхалися з Нього. 25. Як же випроваджено людей, Він увійшов, узяв її за руку, і дівчинка встала. 26. Чутка про це розійшлась по всій тій країні.

● 18. «Щойно померла» — має бути «при смерті» (Мк 5.23, Лк 8.42). ● 22. Хрестос підтримав ініціативу жінки, яка намірилася випробувати можливості своєї віри. «Віра твоя спасла тебе» — Ісус підкреслює, що не Він ізцілив жінку, але вона сама це здійснила силою своєї віри. Найбільша радість для Ісуса — коли люди йдуть Його шляхом і пробуджують у собі боголюдські можливості. ● 23. Протягом кількох днів після смерті людська психіка (душа) ще є живою (див. 2.10.3. «Воскресіння живих і «воскресіння мертвих»»).

Два сліпці

27. І як Ісус відходив звідти, слідом за ним пішли два сліпці, кричачи: Помилуй нас, сину Давидів! 28. І коли він увійшов до хати, сліпці приступили до нього, і він спитав їх: Чи віруєте, що я можу це зробити? Так, Господи! — вони йому кажуть. 29. Тоді він доторкнувся до їхніх очей, кажучи: Нехай вам станеться за вашою вірою! 30. І відкрились їхні очі. Ісус суворо наказав їм: Глядіть, щоб ніхто не знав про це. 31. Та вони, вийшовши, розголосили про нього чутку по всій країні.

● Вставка у формі скороченого і спотвореного переказу Мк 10.46—52.  

Німий біснуватий

32. Як вони виходили, привели до Нього німого, що був біснуватий. 33. Коли ж він вигнав біса, німий почав говорити, і люди дивувалися, кажучи: Ніколи чогось такого не видано в Ізраїлі. 34. Фарисеї ж говорили: Він виганяє бісів князем бісівським!

● Неточний переказ Мт 12.22—32 і Мк 3.20—30.

Милосердя над вівцями без пастуха

35. Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх громадах, проповідуючи Євангеліє царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу. 36. Він, бачачи натовпи народу, милосердився над ними, бо вони були стомлені і прибиті, немов вівці, що пастуха не мають. 37. Тоді Він каже своїм учням: Жнива великі, та робітників мало. 38. Просіть, отже, господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива.

● 35. Євангеліє, або Євангеліє Царства Божого — це добра звістка про можливість боголюдського преобра­ження людини за прикладом Хреста. «Євангеліє царства» — це юдохрістиянська вигадка. ● 38. Ісус закликав учнів молитися разом з Ним до Творця, щоб допоміг відібрати 12 апостолів — організаційну основу Хрестової церкви: «Тими днями Він вийшов на гору молитись і провів усю ніч у молитві до Бога. А як настав день, по­кликав своїх учнів і вибрав з них дванадцятьох, яких назвав апостолами» (Лк 6.12-13).

Дванадцять апостолів

10

1. Прикликавши своїх дванадцять учнів, Ісус дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч. 2. Ось імена дванадцятьох апостолів: перший Симон, прозваний Петром, і Андрій, брат його; Яків, син Заведея, та Іван, брат його; 3. Филип та Вартоломей; Тома й Матвій, митар; Яків, син Алфея, і Тадей; 4. Симон Кананій та Юда Іскаріотський, що зрадив його.

● 1. Продовження речення 9.38. Через стрімке зростання маси людей, які жадали зцілень і Слова Божого, Хрестос створив організаційну структуру: Учитель — три найближчі і найсильніші апостоли (Іван, Петро, Яків) — три трійки решти апостолів — інші учні — прихильники і симпатики. ● 1. Апостоли («посланці», «повноважні представники») вже пройшли достатню підготовку, навчилися входити у стан Царства Божого і могли змінювати світ силою своєї віри, а також володіли мистецтвом пробудження віри (вищого прояву волі) в інших людей. «Учням на той час було, вірогідно, років по двадцять»[203]. ● Призначення апостолів і різка активізації Ісусом проповідницької діяльності відбулися відразу ж після того, як було ув'язнено Івана Предтечу (Мт 4.12). ● 3. Вартоломей, тобто «син Толомея» (Толомейович), мав справжнє ім'я Натанаїл. Про це повідомляє лише апостол Іван, оскільки ім'я Натанаїл, вірогідно, вживалося лише всередині апостольського гуртка (Ів 21.2).

Ісус, висилаючи апостолів, наказує їм

5. Оцих дванадцятьох Ісус вислав і наказав їм: У дорогу до народу не пускайтесь і в самарійське місто не заходьте. 6. Ідіть радше до погиблих овець дому Ізраїлю. 7. Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Царство Боже близько. 8. Оздоровляйте недужих, воскрешайте мертвих, очищайте прокажених, бісів виганяйте. Даром ви взяли — даром давайте. 9. Не беріть ні золота, ні срібла, ні дрібних грошей у череси ваші. 10. Ні торби на дорогу, ні двох одежин, ні взуття, ні палиці, бо робітник вартий утри­мання свого. 11. Як зайдете в яке місто чи село, спитайте, хто в ньому достойний, і там пробувайте, поки не вийдете. 12. Входячи ж у дім, вітайте його, кажучи: мир дому цьому! 13. І як той дім достойний, нехай ваш мир зійде на нього; а як недостойний, нехай ваш мир до вас вернеться. 14. Як хто вас не прийме й не послухає ваших слів, то ви, виходячи з дому чи з міста, обтрусіть порох із ніг ваших. 15. Істинно кажу вам: легше буде судного дня землі содомській і гоморській, ніж місту тому.

● 5—6. «У дорогу до народу не пускайтесь…» — вставка, відсутня у Мк 6.7 і Лк 9.1. ● 8. Хрестос навчив апостолів робити багато з того, що вмів робити сам, навіть воскрешати померлих. Здійснення чудес було наочною демонстрацією можли­востей людей, які осягнули стан Царства Божого. ● 9—10. Це потрібно було для того, щоб апостоли відчули свободу, самодостатність і небесну підтримку, яку забезпечував їм Хрестос. Після Його відходу ситуація радикально змінюється: «Тепер же, хто має гаманець, нехай візьме ще й торбу; хто ж не має, хай продасть свою одежу і купить меч» (Лк 22.35—36). ● 10. «Ні палиці» — вставка, яка не відповідає наступному поясненню «бо робітник вартий утримання свого»: за свою роботу апостоли мали отримувати винагороду від людей у вигляді їжі, одягу, взуття і всього іншого, потрібного для життя. Палиця ж потрібна для полегшення руху по пересіченій місцевості, окрім того, вона традиційно вважається символом духовної, брахманської влади (натомість символом кшатріївської влади є меч). У сучасній християнській церкві символом духовної влади служить єпископський жезл. Порівняйте Мк 6.8: «І наказав їм, щоб нічого не брали на дорогу, крім самої палиці — ні хліба, ні торбини, ні мідяків у черес». ● 11. «Достойний» — гостинна людина, відкрита до сприйняття Доброї Новини. ● 14. «Обтрусити порох з ніг» — не мати нічого з ними спільного, не бути їм ні в чому зобов'язаним. ● 15. Неприховане залякування: прояв юдейських уявлень про жорстоку помсту всім «невірним» у день «страшного суду» (індикатор фальсифікації №3).

Будуть переслідувати вас

16. Оце я посилаю вас, немов овець поміж вовків. Будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки. 17. Стережіться людей, бо вони видадуть вас синедріонам і бичуватимуть вас по своїх синагогах. 18. Во­лочитимуть вас і до правителів, і до царів за мене, щоб свідчити перед ними й поганами. 19. І коли видадуть вас, не журіться, як або що вам говорити; вам буде дано на той час, що маєте говорити; 20. не ви бо будете говорити, а Дух Отця вашого в вас говоритиме. 21. Брат видасть на смерть брата й батько дитину; діти повстануть на батьків і будуть їх убивати. 22. Вас ненавидітимуть усі за моє ім'я, але хто витримає до кінця, той спасеться. 23. А як будуть вас переслідувати в тому місті, тікайте в інше. Істинно кажу вам: не встигнете обійти міст ізраїльських, як прийде син людський. 24. Учень не є понад учителя, ні слуга понад пана свого. 25. Досить для учня, коли стане, як його вчитель, а слуга — як його пан. Коли господаря назвали Вельзевулом, то скільки більше — його домашніх.

● 16—25. Вставка подібно до Лк 12.2—12. Насправді ця апостольська місія (Мт 10.7) пройшла цілком успішно і ніхто з апостолів не постраждав. ● 16. «Мудрі як змії» — насправді зміями Іван Предтеча і Ісус називали фарисеїв (Мт 3.7, 23.33). «Прості як голубки» — апостоли, які вміли воскрешати померлих і керувати стихіями, зовсім не нагадували беззахисних голубок. ● 21—22. Програмуюча на ненависть вставка, яка цілком відповідає юдейським уявленням про те, що народи будуть ненавидіти і переслідувати «обраний народ», тобто юдеїв (див. також Мк 13.12). Прототипом вставки є фрагмент з Ісаї: «І будуть воювати брат проти брата, і кожен із ближнім своїм...» (Іс 19.2). Фраза «вас ненавидітимуть усі за Моє ім'я» вочевидь не може стосуватися справжніх хрестиян, оскільки вони несуть світло і любов, тож викликають ненависть лише у «дітей диявола» (Ів 8.44). ● 23. «Не встигнете обійти міст ізраїльських...» — юдохрістиянські уявлення про швидкий прихід Месії і відновлення ним імперії Давида.

Не бійтеся тих, що вбивають тіло

26. Тож ви їх не лякайтесь. Нема нічого схованого, що не виявиться; нічого тайного, що не стане знаним. 27. Що вам кажу в темноті, кажіть при світлі; і що чуєте на вухо, звіщайте з покрівель. 28. Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть, бійтесь радше того, хто може погубити душу й тіло в пеклі. 29. Хіба не за шага продається пара горобців? Проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого. 30. У вас все волосся на голові пораховано. 31. Не бійтесь, отже: ви вартніші за багатьох горобців. 32. Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. 33. А хто мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним.

● Продовження вставки подібно до Лк 12.2—12.

Не мир, а меч

34. Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч. 35. Я прийшов розлучити чоловіка від його батька, дочку від її матері і невістку від її свекрухи. 36. І ворогами чоловіка будуть його домашні.

● Продовження вставки на основі вставки з Лк 12.49—53.

Обіцяні нагороди

37. Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той мене недостойний. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той мене недостойний. 38. Хто не бере свого тавра й не йде слідом за мною, той мене недостой­ний. 39. Хто знайшов своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його найде. 40. Хто вас приймає, той Мене приймає; хто ж Мене приймає, той приймає того, хто Мене послав. 41. Хто при­ймає пророка, тому що він пророк, той одержить пророчу нагороду, і хто приймає праведного, тому що він правед­ний, той одержить праведничу нагороду. 42. Хто напоїть, як учня, одного з цих малих тільки кухликом холодної води, істинно кажу вам, той не втратить своєї нагороди.

● 37—38. Продовження вставки, скомпільованої на основі Лк 14.26—27. «Хто не бере свого тавра...» — в гелленському оригіналі вживається слово «σταυρὸς» («ставрос»), яке позначає Т-подібну конструкцію з дерева, тобто палю з поперечною перекладиною нагорі. В основі цього слова лежить корінь *тавр-*тур (бик), оскільки буква Т (тау) нагадує голову бика з рогами. Тому-то Т-подібні опори для мостів називаються «биками», звідси ж у металопрокаті такі терміни, як «тавр» (Т-подібний профіль) і «двотавр». За часів Римської імперії на ставросах розпинали злочинців, прирікаючи їх на повільну смерть у важких муках від палючого сонця, нестерпної пози, хижих птахів і комах. Верхня планка ставроса потрібна була для того, щоб прив'язати або прибити до неї людину, аби її тіло не сповзало вниз. Переклад слова «ставрос» як «хрест» є пізнішим непорозу­мінням, так само як і те, що неуки пояснюють ім'я Хрестос розп'яттям Ісуса «на хресті». Додамо, що так само некоректним є вираз «хрест тау» або «Т-подібний хрест», адже хрест — це завжди перехрещення відрізків прямої, а в знаку Т жодного перехрещення немає. ● 39. Продовження вставки на основі Мк 8.35, Лк 9.24, Ів 12.25. ● 40. «Філонівська» вставка (див. Ів 1). ● 41—42. Вставка, подібна до вставки Мк 9.41.

Посланці від Івана Предтечі

11

1. Коли Ісус скінчив навчати дванадцятьох своїх учнів, пішов звідти навчати і проповідувати по їхніх містах. 2. Почувши у в'язниці про діла Хрестові, Іван через своїх учнів послав спитати Його: 3. Ти єси той, що має прийти, чи іншого маємо чекати? 4. У відповідь на це Ісус сказав їм: Ідіть і сповістіть Івана про те, що чуєте й бачите: 5. сліпі бачать і криві ходять, прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. 6. Щасливий, хто через Мене не потрапить у пастку.

● 1. Відіславши апостолів з проповіддю, Ісус з іншими учнями пішов проповідувати по Галілеї. ● 6. «Не потрапить у пастку» (μὴ σκανδαλισθῇ) — вірно зрозуміє те, що відбувається, не буде бездіяльним.  Щасливий той, хто не впаде в стан ейфорії і розслаблення, вирішивши, що вже настало Царство Боже і більше нічого не треба робити, бо Хрестос всіх оздоровить, навчить і нагодує. Насправді боротьба лише починається.

Як здобувається Царство Боже

7. Тоді, як ті відходили, Ісус почав говорити людям про Івана: На що ви вийшли дивитися в пустиню? На тростину, яку колише вітер? 8. На що ви вийшли диви­тись? На чоловіка, одягненого в м'яку одежу? Таж ті, що носять м'яку одежу, сидять у царських палатах. 9. Чого ж тоді ви вийшли? Бачити пророка? Так, кажу вам, і більше як пророка. 10. Це той, про якого написано: Ось я посилаю мого вісника перед тобою, що приготує тобі дорогу перед тобою. 11. Істинно кажу вам, що між народженими від жінок не було більшого від Івана Хрестителя; однак найменший у царстві небеснім більший від нього. 12. Від часів Івана Хрестителя і понині Царство Боже здобувається силою; і ті, що вживають силу, схоплюють його. 13. Усі бо пророки й закон пророкували до Івана. 14. І коли хочете знати, він — Іліяху, що має прийти. 15. Хто має вуха, нехай слухає.

● Майже суцільна юдохрістиянська вставка, суперечлива і незрозуміла (індикатор фальсифікації № 4), що відбиває юдейські уявлення про повернення на землю Іліяху — стародавнього пророка, начебто взятого на небо в земному тілі. Згідно з цієї вставкою, Іван Предтеча — це Іліяху, що повернувся на землю. ● 10. Ця фраза належить пророку Малахії (3.1), проте наведена зі спотворенням — замість слова «тобою» повинно бути «мною». Ця ж неточна цитата вставлена в Мк 1.2 і Лк 7.27. Зрозуміло, що Святе Письмо не може містити помилок, на відміну від пізніших вставок. ● 12. Ісусова фраза «Царство Боже здобувається силою; і ті, що вживають силу, схоплюють його» є продовженням попереднього речення (11.6). Її зміст: боголюдський стан людини та суспільства (Царство Боже) не приходить сам собою — щоб його осягнути («схопити», «вловити»), необхідні концентровані вольові зусилля.  

Притча про химерних дітей

16. До кого б мені прирівняти покоління це? Воно подібне до дітей, що сидять на майданах та кличуть до інших, 17. кажучи: грали ми вам на сопілці, та ви не танцювали; співали ми вам жалобної, та ви не били себе в груди. 18. Прийшов бо був Іван, що не їв, не пив, і вони кажуть: він біса має. 19. Прийшов Син людський, що їсть і п'є, і вони кажуть: оцей чоловік ненажера й п'яниця, при­ятель митарів і грішників! І виправдалась мудрість влас­ними ділами.

● Вставка, не пов'язана з попереднім викладом. До того ж вона суперечить настроям людей того часу, адже Іван користувався надзвичайно великим авторитетом у народі, ще більшим авторитетом користувався Ісус. Проти Івана та Ісуса виступали лише фарисеї та інша юдейська старшина, проте їх не можна порівняти з дітьми — їхні нападки були викликані не дитячою наївністю і вередливістю, а духовною темнотою і злобністю, через що Ісус їх називав спадкоємцями диявола (Ів 8.44).

Горе містам, що не покаялися

20. Тоді Ісус почав докоряти тим містам, у яких від­булося найбільше його чуд, за те, що не покаялись: 21. Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Витсаїдо! Бо якби чуда, що в вас відбулися, сталися в Тирі й Сидоні, вони б давно покаялись у волосяниці та в попелі. 22. Тому кажу вам: Тирові й Сидонові судного дня легше буде, ніж вам. 23. Та й ти, Капернауме, чи хочеш піднестися до небес? Аж до аду зійдеш! Бо якби чуда, які відбулися в тобі, сталися в Содомі, вона стояла б і досі. 24. Тому кажу вам: землі содомській легше буде судного дня, ніж тобі.

● Вставка цілком у дусі юдейських погроз і проклять (індикатор фальсифікації № 3) з елементами юдейської міфології. Цікаво, що тут засуджуються міста Галілеї і Фінікії, які, на думку фальсифікатора, є ще гіршими, чим юдейський Содом.  

Таїнство Отця і Сина

25. Відтак, продовжуючи, Ісус заговорив: Я восхваляю тебе, Отче, Господи небес й землі, що затаїв єси це від мудрих та розумних і відкрив це немовлятам. 26. Так, Отче, бо так Тобі було до вподоби. 27. Все передане Мені моїм Отцем, і ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити. 28. Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. 29. Візьміть моє ярмо на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, і найдете полегшу душам вашим. 30. Ярмо бо моє зручне й тягар мій легкий.

● 25—27. Вирвана з контексту вставка на основі вчення Філона Юдея про посередника між Творцем і людиною (див. коментар до Ів 1.1—18). ● 28—30. Вставка, логічно не прив'язана до попереднього речення.

Син людський — Господь і суботи

12

1. Того часу Ісус проходив ланами в суботу. Учні ж його, зголоднілі, стали рвати колоски і їсти. 2. Побачили це фарисеї і кажуть до Нього: Он твої учні роблять те, чого не можна робити в суботу. 3. Він відповів їм: Хіба ви не читали, що зробив Давид, як зголоднів був він і ті, що були з ним? 4. Як він увійшов у дім Божий і їв хліби предложення, яких, за винятком самих священиків, не можна було їсти ні йому, ні тим, що з ним були. 5. Або хіба ви не читали в законі, як священики в суботу порушують у храмі суботу й не мають провини? 6. А я кажу вам, що тут більше, ніж храм. 7. Якби ви зрозуміли, що значить: я милосердя хочу, а не жертви, — ви безвинних не осуджували б. 8. Бо Син людський — Господь і суботи.

● Фарисеї з Єрусалима постійно стежили за Ісусом. ● 1. Семиденним тижнем користувалися ще шумери (сумери, самари) і, пізніше, вавилоняни. Межиріччя Тігра і Євфрата, де й виникли Сумер та Вавилон, було заселене у другій половині 6 тис. до н. е. вихідцями з Північного Надчорномор'я — прабатьківщини індоєвропейців. Календарна система з 7-денним тижнем (а також сумерським 12-місячним роком) була народжена у Північному Надчорномор'ї — на батьківщині Гіперборійської (Арійської) традиції, тобто системи високих знань божественного походження. Згідно з цією традицією, у Межиріччі, Середземномор'ї і цілій Європі кожний день тижня був присвячений певній планеті. Найсприятливішим днем для започаткування і освячення нових справ, особливо духовних та інтелектуально містких, вважався перший день — День Сонця (День Господній, неділя)[204]. У той же час найменш сприятливим, нещасним для початку нових справ був останній день — субота (День Сатурна), тому вважалося, що в цей день не варто виявляти творчу активність, оскільки все одно нічого вартісного не вийде[205]. Це була головна причина, чому в суботу вважалося за краще спокійно доробити незавершені справи, але не здійснювати складної, творчої роботи. Так от: день, який у арійців вважався найнесприятливішим для творчої праці, фарисеї перетворили на «святий день», найсприятливіший для спілкування з їхнім богом. Більше того, будучи лицемірами і святошами, за що їх картав Хрестос, фарисеї заборонили у цей день взагалі будь-яку, навіть рутинну, роботу, навигадувавши купу штучних обмежень та ритуалів. Цей факт вказує на те, що найсуттєвішою рисою фарисеїв була відсутність творчого начала і ворожість до нього. Заперечення творчості — це те найголовніше, що робить людину ворогом Творця і наближає її до диявола, який відсутність у себе творчості підмінює імітацією, брехнею, пародіюванням, механічною комбінаторикою. Натомість творча, арійська людина прагне уподібнюватися Богу-Творцю, звідси звичай започатковувати нові справи у День Господній — День Непереможного Сонця. ● 3—4. Безглузда вставка: розповідь про Давида, який їв жертовний хліб, не має жодного стосунку до суботи. ● 5—7. Юдохрістиянська вставка, відсутня в інших євангелістів. Нелогічним є порівняння проходження полем зі священодійством у храмі. І вже зовсім недоречна цитата з книги пророка Осії «я милосердя хочу, а не жертви» (див. коментар до Мт 9.13). Плутаність мови і багатослівність, що абсолютно невластиво для Ісуса, є індикатором фальсифікації № 4. ● 8. Див. також Лк 6.5, Мк 2.28.

Оздоровлення сухорукого

9. Звідти пішов Ісус до їхньої громади. 10. А був там чоловік з сухою рукою. І вони, щоб обвинуватити Його, спитали, кажучи: Чи можна зціляти в суботу? 11. Він сказав до них: 12. Чи є який між вами, що, маючи одну вівцю, не візьме її і не витягне, коли вона впаде в суботу в яму? А скільки ж чоловік над вівцю вартніший! Тим-то і в суботу можна добро чинити. 13. Тоді сказав до чоловіка: Простягни твою руку! Простягнув той, і вона стала здорова, як і друга. 14. А фарисеї вийшли звідти й прийняли рішення проти Нього, щоб Його погубити.

● Подібний опис дають Марко (3.1) і Лука (6.6). ● 9. Йдеться про місцеву галілейську громаду (див.: 2.14.3. «Чи були «східні мандри»?») . ● 10. «І вони...» — йдеться про тих самих фарисеїв, які перед цим дорікали Ісусу, див. Мт 12.2. ● 14. Єрусалимські фарисеї постановили знищити Ісуса. Їхня рішучість пояснюється тим, що вони мали чітку інструкцію, описану в книзі «Второзаконня» (13.2-6): «Якщо постане серед тебе пророк або сновидець, і дасть тобі ознаку або чудо, і збудеться та ознака й те чудо, що сказав він тобі, до того говорячи: Ходімо ж за іншими богами, яких ти не знав, і будемо їм служити, 4 то не слухайся слів того пророка або того сновидця, бо цим Господь, Бог ваш, випробовує вас, щоб пізнати, чи ви любите Господа, Бога вашого, усім своїм серцем і всією своєю душею… А пророк той або той сновидець нехай буде забитий, бо намовляв на відступство від Господа, Бога вашого…, і вигубиш зло з-посеред себе». Порадившись між собою (14), вони прийшли до висновку, що Ісус і є тим пророком, вбивства якого вимагає їхній закон. Розуміючи серйозність загрози, Ісус відразу ж пішов з того поселення. Див. також коментар до Мк 3.4.

Пророцтво про слугу Господнього

15. Довідавшись про це, Ісус пішов геть звідти. Слідом за Ним пішла сила народу: він оздоровив їх усіх, 16. але суворо наказав їм Його не виявляти, 17. щоб збулося сказане Ісаєю пророком: 18. Ось мій слуга, якого я вибрав, улюблений мій, якого моя душа вподобала собі. Я покладу на нього духа мого, і він звіщатиме поганам правосуддя. 19. Він не буде ні змагатися, ні кричати, і голосу його ніхто не буде чути на майданах. 20. Він надломаної очеретини не доломить, і тліючого ґнота не загасить, аж поки не доведе право до перемоги. 21. На його ім'я будуть надіятись погани.

● 16. З паралельного місця Мк 3.12 зрозуміло, що йдеться про наказ злим духам не виявляти Його як Сина Божого. ● 17-21. Очевидна вставка з Ісаї (42.1-4): «Ось раб мій, якого я тримаю за руку...», яка до Хреста не має жодного відношення (про пророка Ісайю див. коментар до Мт 8.17). Справді, як фразу «голосу його ніхто не буде чути на майданах» можна чіпляти до того, хто протягом тривалого часу навчав багатотисячні натовпи? Або фразу «він надломаної очеретини не доломить і тліючого ґнота не загасить» до того, хто демонстративно і жорстко вигнав з Єрусалимського храму юдейських торговців та мінял, замахнувшись на «найсвятіше» — юдейський бізнес?

Богохульство фарисеїв

22. Тоді привели до Нього біснуватого: сліпого та німого, і Він зцілив його, так що німий і говорив, і бачив. 23. І здивувалися всі люди й говорили: Чи не є часом цей син Давида? 24. А фарисеї, почувши це, сказали: Отой не інакше виганяє бісів, як тільки Вельзевулом, князем бісівським. 25. Знаючи думки їхні, Ісус сказав їм: Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встоїться. 26. І коли сатана сатану виганяє, то він розділений у собі самому, як же тоді вдержиться його царство? 27. І коли я виганяю бісів Вельзевулом, сини ваші ким виганяють? Тому то вони будуть вашими суддями. 28. Коли ж я духом Божим виганяю бісів, досягло вас царство Боже. 29. Або як може хто увійти в дім сильного й розграбити його майно, й якщо він перше не зв'яже сильного, і тоді дім його розграбить? 30. Хто не зо Мною, той проти Мене, і хто зо Мною не збирає, той розкидає. 31. Тому кажу вам: усякий гріх, усяка хула простить­ся людям; але хула на Духа не проститься. 32. І коли хто скаже слово проти Сина людського, проститься йому. Коли ж хто скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні на цьому світі, ні на тому.

● 23. Події відбуваються в Галілеї, в Капернаумі, вірогідно, в Ісусовому домі, куди він запросив своїх учнів, з яких переважна більшість належала до народу галілеян. Тою неймовірно, щоб «усі люди говорили» про Ісуса як можливого сина Давида, оскільки такого роду уявлення були поширеними лише серед юдеїв. ● 26. Хрестос і Сатана — протилежні і непримиренні сили, між якими не може бути жодного співробітництва. ● 27—29. Туманна вставка, що викликає у дослідників величезну кількість суперечливих тлумачень. Речення 27 ставить на один щабель чудеса Хреста і юдейських заклинателів духів, які, начебто, будуть суддями фарисеїв. З нього випливає, начебто вигнання бісів є досягненням Царства Божого, а це не так. І вже зовсім недоречним є приклад з пограбуванням будинку. ● 30. Продовження речення 26 про рішуче розділення між Хрестом і Сатаною. Проміжних варіантів не існує: хто не «збирає» (будує, творить) з Хрестом, той «розкидає» (знищує, руйнує) разом із Сатаною. ● 31. Дар зцілення — це дар Святого Духа. Той, хто заперечує цей дар — зневажає Святого Духа, що є найбільшим гріхом. Завдяки всепроникаючому Святому Духу стає можливим гармонійний зв'язок між божественним і земним, тому зневага до Нього унеможливлює досягнення людиною своєї головної мети — стану Царства Божого.

З повноти серця уста промовляють

33. Виплекаєте добре дерево, то й плід його буде добрий; а посадите погане дерево, то й плід його буде поганий. Бо дерево пізнається з плоду. 34. Гадючий роде, як можете говорити слова добрі, бувши злими? З повноти бо серця уста промовляють. 35. Добра людина з доброго скарбу добро виносить, лиха ж з лихого скарбу лихе виносить. 36. Кажу бо вам: за кожне пусте слово, яке скажуть люди, дадуть відповідь судного дня за нього. 37. Бо за словами твоїми будеш засуджений.

● 33. Пояснення причини, чому фарисеї говорили проти Святого Духа: тому, що є духовно темною спільнотою, мають «злий скарб», тобто є втіленням злих духовних сутностей (порівняйте з повчанням про скарби, що збираються на небі — Мт 6.19—21). Бо якою є духовна сутність у невидимому світі, таке й мислення її у земному світі. ● 36—37. Попередження фарисеям, що насмілилися на слова диявольської зневаги Хреста і Святого Духа, і водночас повчання для нових аріїв. Слово — це вчинок, оскільки воно змінює наш світ в добру чи злу сторону. Будь відповідальним, стеж за своїми словами! Кожне твоє пусте слово може стати останньою краплею, від якої залежатиме твоя доля — небесна і земна. «Судний день» — момент після земної смерті, коли духовна сутність людини звільняється від фізичної оболонки і прямує у той простір духовного світу, який відповідає її стану (якості). Ця якість духу визначається попередніми земними ділами, словами і думками людини.

Фарисеї вимагають знаку

38. Тоді деякі з учених та фарисеїв озвались до Нього: Учителю, ми хочемо побачити знак від тебе. 39. Він у відповідь сказав їм: Лукаве кодло і перелюбне вимагає знаку, та знаку не буде йому дано, як тільки знак пророка Йони. 40. Як Йона був у нутрі кита три дні й три ночі, так буде Син людський у лоні землі три дні й три ночі. 41. Люди ніневійські стануть на суді з цим родом і його засудять, бо вони покаялися на проповідь Йони, а тут — більше ніж Йона. 42. Цариця півдня стане на суді з цим родом і його засудить, бо вона прибула з кінця світу, щоб побачити мудрість Соломона, а тут — більше від Соломона.

● «Учених» — вставка, див. 2.16. «Синедріон, садукеї, фарисеї, книжники». Лукавим кодлом Ісус називав виключно фарисеїв, те ж саме робив Іван Предтеча (Мт 3.7). ● 38. Фарисеї, почувши такі сильні і справедливі звинувачення на свою адресу щодо образи Ісуса і Святого Духа (Мт 12.24), намагаються виправдатися, мовляв, ми таке сказали, бо у нас немає чітких гарантій (знаку), що ти від Бога. ● 39. «Як тільки знак пророка Йони» — вставка, якої немає в описі подібної ситуації в Мк 8.12. Ісус знає, що справа не в знаках (їх було зроблено більше ніж достатньо), а в духовній темноті і злобі фарисеїв. Таких людей немає сенсу переконувати — вони вважають, що уже «все пізнали», тож більше не хочуть нічого чути. ● 40—42. Вставка з поясненням для всіх, хто не знайомий з міфом про пророка Йону, а також власні думки фальсифікатора про царицю півдня і Соломона.

Коли нечистий дух вертається

43. Коли нечистий дух вийде з чоловіка, блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та не находить. 44. Тоді каже: вернусь у дім свій, звідки я вийшов. Приходить і находить його порожнім, виметеним та прибраним. 45. Тоді він іде, бере з собою сім інших духів, гірших від себе, і вони входять і оселяються там, і остан­нє того чоловіка буде гірше, ніж перше. Так буде і з цим лукавим родом.

● Продовження попередньої вставки, заплутаної і не пов'язаної з попереднім текстом.

Ісусова родина

46. Коли Він промовляв ще до народу, мати його та брати стояли надворі, бажаючи з Ним говорити. 47. Каже один до Нього: Он твоя мати і твої брати стоять надворі, бажаючи говорити з Тобою. 48. Він відповів тому, що говорив до Нього: Хто моя мати і хто мої брати? 49. І, вказавши рукою на своїх учнів, мовив: Ось моя мати й мої брати! 50. Бо хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мій брат, сестра і мати.

● 46. Євангеліє згадує про двох троюродних братів Ісуса — Йосипа і Якова (якого називали «Молодшим», щоб відрізняти від апостола Якова, сина Алфея), які були синами двоюрідної сестри Діви Марії — Марії Клеопової, тобто дружини Клеопи (гелленське ім'я Клеопас означає «знаменитий»). ● 46. «Бажаючи з Ним говорити» — насправді вони хотіли, щоб Ісус пообідав і трішки перепочив, див. Мк 3.20—21. Вони вже перед тим кликали Ісуса, проте якраз тоді до Нього привели сліпово і німого біснуватого, якого Він оздоровив. ● 49—50. Здавалося б, буденний життєвий епізод Ісус миттєво перетворює на завершальний акорд своєї проповіді-повчання про Боже і диявольське. Головною ознакою нової спільноти є життя в єдності з Творцем та з власною божественною природою. Саме цією думкою Ісус невимушено завершив проповідь (тут закінчується розділ євангелія, причому однаково у Матвія і Марка). Таким чином, як тільки Він почув про бажання Діви Марії бачити Його, так відразу ж перервав своє спілкування зі слухачами. Термінове завершення свого повчання Ісус зробив у формі найглибшої поваги до слухачів. ● 50. Замість «волю мого Отця, що на небі», має бути «волю Божу» — так, як у Мк 3.35, див. також Лк 8.21. Це т. зв. «філонівська» вставка, здійснена в рамках вчення Філона Юдея (див. коментар до Ів 1). Ісус говорив людям про нашого спільного небесного Батька, не наголошуючи на своїх виняткових відносинах з Ним. Натомість, згідно з концепцією Філона Юдея, Логос є особливим, унікальним творінням Отця, і вони перебувають між собою в унікальних стосунках, неможливих для людей. Цей «філонівський слід» вказує на те, що нашпигований вставками юдохрістиянський варіант усіх чотирьох євангелій був остаточно відредагований фальсифікатором, який мав перед собою «Євангеліє від Івана», вже перероблене Філоном Юдеєм (або його учнем, що менш вірогідно — надто відповідальна справа, щоб її доручати послідовникам).

Притча про сіяча

13

  1. Того дня Ісус вийшов з дому і сів край моря. 2. І зібралася коло Нього така сила народу, що Він увійшов у човен і сів у ньому, а ввесь народ стояв на березі. 3. Він повчав їх багато у притчах, кажучи: Вийшов сіяч сіяти. 4. І коли він сіяв, деяке впало край дороги, і прилетіло птаство і видзьобало його. 5. Інше впало на кам'янистий ґрунт, де не було багато землі, і зараз же проросло, бо земля була неглибока. 6. Як зійшло сонце, воно вигоріло, а що не мало коріння, усохло. 7. Інше впало між тернину, і вибуяла тернина й заглушила його. 8. Інше впало на добру землю і вродило одне в сто разів, друге в шістдесят, а інше в тридцять. 9. Хто має вуха, нехай слухає.

● Мк 4.1—9, Лк 8.4—8. ● 1—2. За тихої безвітряної погоди над дзеркалом води дуже добре поширюється звук. ● 9. Попередження, що йдеться про приховану мудрість.

«Чому у притчах говориш?»

10. І приступили його учні й сказали до Нього: Чому Ти у притчах говориш до них? 11. Він у відповідь сказав їм: Тому, що вам дано знати тайни Царства Божого, а тим не дано. 12. Бо хто має, тому дасться, і він надто буде мати; а в того, хто не має, візьмуть і те, що має. 13. Через це у притчах до них говорю, тому що дивлячись, не бачать і, слухаючи, не чують і не розуміють. 14. На них збувається пророцтво Ісаї, що каже: Слухом почу­єте, та не зрозумієте, і, дивлячись, не побачите, 15. бо серце в цього народу затверділо. Вони на вуха тяжко чують і заплющили свої очі, щоб не бачити очима, і вухами не чути, і не зрозуміти серцем, та не наверну­тись, щоб я зцілив їх. 16. Ваші ж очі щасливі, бо бачать; та й ваші вуха, бо чують. 17. Істинно кажу вам: багато пророків і праведних хотіли бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули.

● Мк 4.10—20, Лк 8.9—15. ● 11. Здатність сприйняти тайни Царства Божого залежить від духовного розвитку людини і наявності у неї вірної світоглядної моделі. Ісус дає людям знання у тій формі, в якій вони здатні його сприйняти: духовно зрілим — «хліб» (тверда їжа), духовно незрілим — «молоко» (їжа немовлят). ● 12. Фрагмент вставки з Мт 25.29. ● 13. Бо кожна людина сприймає нові знання в міру свого розвитку. Якщо простим людям давати знання «в чистому вигляді», то вони все одно їх не зрозуміють, так, ніби вони не бачать і не чують. ● 14—15. Юдейська вставка (Іс 6.9—13), неначе на народ накладене прокляття не бачити і не чути, аж доки земля його не буде спустошена. ● 16. Продовження речення 13 про відмінність між учнями (посвяченими) і простолюдом (непосвяченими, профанами, або, що те ж саме — поганами, язичниками). ● 17. Продовження вставки у тому самому стилі, що й 14—15. Затягування і повторювання того ж самого, що не властиво для лаконічної мови Ісуса.

Пояснення притчі про сіяча

18. Слухайте, отже, притчу про сіяча: 19. До кожного, хто чує слово Царства Божого і його не розуміє, приходить лукавий і викрадає те, що посіяне в його серці. Це той, хто був прийняв насіння край дороги. 20. А той, хто був прийняв його на кам'янистім ґрунті, це той, що чує слово і зараз же з радістю його приймає, 21. але він коріння в собі не має, непостійний, і коли настане яка скрута чи переслідування задля слова, він швидко зневірюється. 22. А той, хто прийняв його між тернину, це той, хто слухає слово, але турботи цього світу та омана багатства заглушують те слово, і воно не приносить плоду. 23. Той же, нарешті, хто прийняв його на добрій землі, — це той, хто слухає і розуміє слово, і плід приносить; і приносить один у сто разів, інший у шістдесят, ще інший у тридцять.

● 20. «Слово» — повідомлення, що несе знання.

Кукіль у пшениці

24. Ще одну притчу подав Він їм, кажучи: Царство Боже подібне до чоловіка, що був посіяв добре зерно на своїм полі. 25. Та коли люди спали, прийшов його ворог і посіяв кукіль поміж пшеницю й пішов. 26. Коли виросло збіжжя і вигнало колосся, тоді й кукіль появив­ся. 27. Прийшли слуги господаря і кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі? Звідки взявся кукіль? 28. Він відповів їм: Ворог-чоловік зробив це! Слуги йому кажуть: Хочеш, ми підемо його виполемо? 29. Ні! — каже, щоб, виполюючи кукіль, ви часом не вирвали разом з ним пшениці. 30. Лишіть, нехай росте до жнив одне й друге разом. А під час жнив я женцям скажу: зберіть перше кукіль та зв'яжіть його в снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню.

● Кукіль — бур'ян з родини гвоздикових із темнорожевими, зрідка білими квітками й отруйним насінням; росте серед хлібних злаків (Новий тлумачний словник української мови. — Київ: Аконіт, 2001).

Зерно гірчиці

31. Іншу притчу Він подав їм, кажучи: Царство Боже подібне до зерна гірчиці, що його взяв чоловік і посіяв на своїм полі. 32. Воно, щоправда, найменше з усіх зерен; але як виросте, стає найбільшим з усієї городини, і навіть стає деревом, так що птаство небесне злітається і гніз­диться на його гілках.

Закваска

33. Ще іншу притчу оповів їм: Царство Боже схоже на закваску, яку бере жінка і кладе до трьох мірок муки, аж поки все не скисне. 34. Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого, 35. щоб збулося сказане пророком. Уста мої відкрию в притчах, оповім тайни, сховані від початку світу.

● 35. Хрестос говорив у притчах не тому, що виконував чиюсь програму (див. 1.4.1. Архетип «Біоробот), а тому, що простолюддя здатне сприймати і передавати знання саме в такій образній формі. Згаданий фрагмент «пророцтва» взято з Книги псалмів (Пс 77.2), точніше, з «Пісні повчальної Асафової». Окрім слова «притча», у ньому немає нічого спільного з Хрестовими повчаннями.

Пояснення притчі про кукіль

36. Тоді Він відіслав народ і прийшов додому. І пі­дійшли до Нього його учні й кажуть: Виясни нам притчу про кукіль, що на полі. 37. Він у відповідь сказав їм: Той, хто сіє добре зерно — це Син людський; 38. поле — це світ; добре зерно — це сини царства; кукіль — це сини лукавого; 39. ворог, що його посіяв — це диявол; жнива — це кінець епохи; женці — це ангели. 40. Так, як збирають кукіль і в вогні палять, так само буде при кінці епохи: 41. Син людський пошле своїх ангелів, які зберуть із його царства всі спокуси й тих, що чинять беззаконня, 42. і кинуть їх до вогненної печі: там буде плач і скрегіт зубів. 43. І тоді праведні засяють, як сонце, в царстві Отця свого. Хто має вуха, нехай слухає.

● 38. Насправді, згідно з поясненням до притчі про сіяча (Мт 13.18—23), «поле» — це серце людини (її свідомість), «добре зерно» — це слово Боже (слово про Царство Боже). Легко здогадатися, що «кукіль» — це протилежність Божому слову істини, тобто брехня, дезінформація. Терміну «сини царства» немає ні в старозавітних, ні в новозавітних текстах. ● 39. «Ворог» — це людина, ворог Хреста («ворог-чоловік», Мт 13.28), кодло гадюче (Мт 23.33), діти диявола (Ів 8.44). Кінець епохи в гелленському тексті: συντέλεια αἰῶνός — кінець еону (епохи, ери, великого циклу). «Женці» — це Хрестові послідовники.

Скарб і перлина

44. Царство Боже подібне до скарбу, схованого в полі, що чоловік, найшовши, ховає і, радіючи тим, іде й продає все, що має, і купує те поле. 45. Царство Боже іще подібне до купця, що шукає добрих перел. 46. Най­шовши одну дорогоцінну перлину, іде, продає все, що має, і купує її.

● Фрагмент 44-48 має бути після речення 32. ● Стан Царства Божого — це найкраще і найприємніше, що людина може досягнути в земному житті. Один раз відчувши, що це таке, людина вже ні на що його не проміняє.

Притча про невід

47. Подібне також Царство Боже до невода, що, закинутий у море, набрав усякої всячини. 48. Коли він виповниться, тягнуть його на берег і, сівши, збирають, що добре, в посуд, а непридатне викидають. 49. Так буде при кінці світу: ангели вийдуть і відділять злих від праведних і 50. кинуть їх до вогненної печі: там буде плач і скрегіт зубів.

● 49—50. Автор вставки взагалі не розумів, про що йдеться, тобто був повним профаном. У притчі ж ідеться про те, що людина, розвиваючись до стану Царства Божого, неминуче робить радикальну переоцінку життєвих цінностей, залишає лише корисне і рішуче відмовляється від усього шкідливого та зайвого.

Нове і старе добро

51. Чи ви це все зрозуміли? — Так, — Йому відповіли. 52. Тоді сказав їм: Ось чому кожний освічений, навчений про Царство Боже, подібний до господаря, який виймає зі свого скарбу нове і старе.

● 52. Освічений, гелленською γραμματεὺς (граматеус) — букв. грамотний (грамотій), учений, письменний. «Виймає зі свого скарбу нове і старе» — переосмислює свій життєвий досвід і відділяє нове та перспективне від того, що має залишитися у минулому.

Ісус у Назареті

53. Як же Ісус скінчив ці притчі, пішов звідти. 54. При­бувши в свою батьківщину, Він навчав їх на їхньому зібранні, так що вони дивувалися і говорили: Звідкіля в нього ця мудрість і сила чудодійна? 55. Хіба він не син теслі? Хіба не його мати зветься Марія? І його брати Яків, Йосип, Симон та Юда? 56. І його сестри хіба не всі між нами? Звідки ж йому це все? 57. І зневірювалися в Ньому. Ісус же сказав їм: Пророк не має пошани лише в своїй батьківщині та в себе вдома. 58. І не зробив там багато чудес через їхню невіру.

● 54. «На їхньому зібранні» — на зібранні громади Назарета (див. коментар до Мт 4.23). ● 55. Матір Ісуса, окрім Нього, не мала інших дітей, тому Ісус, вмираючи, доручив опікування Нею своєму найкращому і найнадійнішому учневі — апостолові Івану: «Потім каже до учня: Ось мати твоя. І від тієї хвилини учень взяв її до себе» (Ів 19.27). Докладніше див. 2.14.4. «Чи були в Ісуса рідні брати?» ● 55. Фальсифікатор намагався ввести в середовище Ісуса якомога більше юдеїв, тому серед братів Ісуса раптом з'являються Юда і, для маскування цієї вставки, якийсь Симон. Подібним чином у компанію до «поганого юдея» Юди-зрадника був вигаданий ще один «добрий юдей» — «апостол Юда» (Ів 14.22), арієць апостол Матвій перетворився на юдея Леві (Мк 2.14), а апостол Симон з Кани Галілейської став Симоном Зелотом, тобто юдейським фанатиком (Лк 6.15). ● 57. Це оповідання підтверджує, що Ісус ніколи на тривалий час не залишав Назарет (див. 2.14.3. «Чи були «східні мандри»?»). ● 58. «Багато» — вставка, див. Мк 6.5. Ісус зазвичай робив чудеса лише для тих, хто мав віру — див. Мт 9.2.

Страта Івана Предтечі

14

 1. Того часу чутка про Ісуса дійшла до Ірода четвертовласника, 2. І він сказав до своїх слуг: Це Іван Омиватель! Це він воскрес із мертвих, і тому чудодійні сили діють у ньому. 3. Бо Ірод був схопив Івана, зв'язав його і вкинув у темницю — через Іродіяду, жінку брата свого Филипа; 4. Іван бо говорив до нього: Не можна тобі її мати. 5. Він хотів його вбити, та боявсь народу, бо його мали за пророка. 6. Коли настав день народження Ірода, дочка Іродіяди танцювала перед усіма й догодила Іродові; 7. і він, клянучись, обіцяв їй дати, чого тільки попросить. 8. Вона, під намовою матері своєї, сказала йому: Дай мені тут на полумиску голову Івана Хрестителя. 9. І засмутивсь цар, але задля клятви і тих, що разом за столом були, велів дати. 10. І послав стяти голову Іванові в темниці. 11. Принесли, отже, на полумиску його голову й дали дівчині, а та подала своїй матері. 12. І прийшли його учні, взяли тіло й поховали його. І пішли та сповістили про те Ісуса.

● 1—12. Фрагмент про страту Івана Предтечі, де тетрарх Ірод раптом починає називатися царем, суперечить історичним реаліям того часу. Вірогідно, що подібна історія відбулася століттям раніше за правління царя Юдеї Александра Янная (103—76 рр. до н. е.)[206], в якого була дружина Александра-Саломея, що була царицею Юдеї від його смерті до 67 р. до н. е. і мала дочку Саломею від першого шлюбу. Титул царя прийняв попередник Александра Янная — Арістобул I (104—103). На ті часи Юдея все більше набувала рис гелленістичної монархії. Див. також коментар до Мк 6.14—29.

Чудесна гостина для п'ятьох тисяч

13. Почувши це, звідти Ісус відплив човном у пустинне й самітне місце; народ же, довідавшись про це, пішов за Ним із міст пішки. 14. Вийшовши, Ісус побачив силу народу і змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих. 15. Як же настав вечір, підійшли до Нього Його учні й кажуть: Пустинне це місце та й час минув уже. Відпус­ти людей, нехай ідуть по селах та куплять собі поживи. 16. Ісус сказав їм: Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти. 17. Вони ж мовлять до Нього: Ми маємо тут тільки п'ять хлібів і дві риби. 18. Тоді Він каже: Принесіть мені їх сюди. 19. І, велівши народові сісти на траві, взяв п'ять хлібів і дві риби, підвів очі до неба, поблагословив і розламав хліби і дав учням, а учні — людям. 20. Всі їли до наситу й назбирали куснів, що зосталися, дванадцять кошів повних. 21. Тих же, що їли, було яких п'ять тисяч чоловіків, окрім жінок та дітей.

● 13. Схоже, що у визначений час Ісус прибув туди, де наперед домовився зустрітися з апостолами після закінчення їхньої місії. «Почувши це» — вставка для зв'язку з попередньою вставкою. ● Мк 6.32—44, Лк 9.10—17, Ів 6.1—15. ● 19. «І, велівши народові сісти на траві...» — щоб не створювати штовханини і масового психозу, натовп було організовано: як повідомляє Лука, людей розсадили рядами по 50 чоловік (Лк 9.14). ● 19. Ісус здійснив чудо помноження (копіювання) хліба і риби за наявними зразками. Для здійснення цього чуда достатньо було однієї хлібини і однієї рибини (оригіналів для копіювання). Хрестос здійснив це чудо передусім для навчання учнів, адже сам процес помноження такої великої кількості хлібів передбачав їхню активну участь: хліб множився не лише у руках Ісуса, але й у руках апостолів. Можливо, саме з цією навчальною метою Хрестос зібрав такий великий натовп людей. Як зазначає ТБ, «Апостоли повинні були перш за все навчитися, що їм треба було виконати доручення наситити народ навіть тоді, коли для цього не вистачало природних засобів» (ТБ, с. 648). ● 20. Наголошення євангелістів на тому, що після насичення людей залишилося багато куснів хліба, потрібне для констатації, що це не була масова ілюзія. Схоже, що євангелісти були знайомі з можливостями колективного гіпнозу. Людям протягом обмеженого часу можна навіяти, неначе вони поїли і наситилися, проте 12 кошів куснів хліба свідчать про реальність здійсненої Хрестом матеріалізації. Додамо, що коли люди наїлися, то ще взяли з собою хліба і риби — стільки, скільки могли позапихати в торби і кишені. Можна собі уявити, в якій ейфорії перебував народ, бо 12 кошів куснів хліба — це те, що лежало на землі і за чим уже ніхто не хотів нагинатися. Ісус наказав зібрати залишки їжі передусім з поваги до хліба — трепетне ставлення до хліба властиве народам з хліборобською ментальністю. Окрім того, прибравши після себе територію, він показав приклад екологічного мислення і досконалої поведінки.

Ходіння по воді

22. І зараз же примусив учнів увійти до човна й пере­плисти на той бік раніше від Нього, тим часом як відпускав народ. 23. І коли відпустив народ, пішов на гору молитись на самоті. Як звечоріло, Він був там сам один.

● Мк 6.45, Ів 6.16—21. ● 22. Про причину того, навіщо учні мали терміново переплисти на протилежний берег, повідомляє лише апостол Іван: коли люди наїлися хліба і риби (для багатьох уперше в житті донесхочу), у них виникло природне бажання, щоб такий стан «харчового блаженства» тривав надалі. Тому багатоти­сяч­ний натовп забажав насильно зробити Ісуса своїм царем. Відомо, наскільки небезпечним є натовп у стані масового психозу. Відчуваючи загострення ситуації, Ісус передусім вирішив евакуювати своїх учнів, а оскільки вони не хотіли залишити його віч на віч зі збудженим натовпом, Він «примусив учнів увійти до човна й пере­плисти на той бік раніше від Нього», а сам у цей час заспокоював натовп, переключаючи його увагу на інші цілі — «відпускав народ».

24. Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний. 25. О четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ідучи по морю. 26. Учні, побачивши, що Він іде по морю, були вражені. То привид! — заговорили і з переляку закричали. 27. Та Ісус тієї ж миті мовив до них: Будьте спокійні — це Я, не бійтеся! 28. Тоді Петро озвавсь до Нього й каже: Господи, коли це Ти, вели мені прийти по воді до Тебе! 29. Іди! — сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і прийшов до Ісуса; 30. але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати і скрикнув: Господи, рятуй мене! 31. Ісус зараз же простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: Маловіре, в чому усумнився? 32. І як увійшли до човна, вітер ущух. 33. Тоді ті, що були в човні, вклонилися йому до ніг, кажучи: Ти істинно — Син Божий!

● 25. Римляни ділили ніч на 4 «сторожі», кожна по 3 години (ЄЛ, с. 50). Тут ідеться про час приблизно о четвертій ранку (БО, с. 1206). Після того, як апостоли цілу ніч боролися із супротивним вітром, вони дуже втомилися і хотіли спати. Це якраз той стан, який сприятливий для переходу у змінений стан свідомості, під час якого легше розкриваються боголюдські можливості. ● 28—33. За своїм характером Петро — людина дії, яка швидко приймає рішення. З погляду психоінформатики, він є логіко-сенсорним екстравертом, псевдонім — «Адміністратор» (див. згадану вище книгу: «Психологічні аспекти в менеджменті»). Схильність таких людей до швидкої реакції виявляється в тому, що нерідко вони спочатку діють, а потім думають. Побачивши, як Ісус іде по воді, його учні були вражені, а оскільки вони в усьому намагалися наслідувати Вчителя, то у них виникло природне бажання самим це спробувати. Але поки вони про це міркували, Петро вже промовив: «Господи, коли це Ти, вели мені прийти по воді до Тебе!» Отримавши заохочення Вчителя, сповнений віри Петро  став на воду і прийшов до Нього. І лише тут, серед бурхливих хвиль, Петро почав раціонально розмір­ковувати, що він, власне, робить. Із погляду земної логіки це був безумний вчинок. Миттєво раціонально-земне начало Петра взяло гору над його духовно-божественним началом, його віра різко ослабла, він перелякався і став потопати. Та Ісус заспокоїв Петра, підтримав його віру, взявши за руку, і вони удвох повернулися по воді до човна. ● 33. Автор цієї вставки мислив доволі шаблонно: Ісус (пан) робить чудеса — учні (слуги) кланяються Йому. Насправді розуміння, що Ісус є втіленим Сином Божим, тобто Боголюдиною, відкрилося апостолам пізніше (Мт 16.16).

Недужі в землі генесаретській

34. І, перепливши, прибули в землю Генезаретську. 35. Пізнали Його місцеві люди і розголосили по всій тій околиці вістку про Нього. І принесли до Нього всіх неду­жих 36. і просили Його, аби тільки приторкнутись їм до краю його одягу. І скільки їх доторкалося, одужували.

● Звістка про чудесні діяння Ісуса миттєво поширилася по всьому краю, всюди виникали натовпи людей з вірою у те, що вони також будуть оздоровлені. Психологічною наукою достеменно з'ясовано: якщо людина стає частиною натовпу, то якою б розумною і критично мислячою вона не була, рівень її інтелекту визначається інтегральним інтелектом натовпу, який, у свою чергу, визначається рівнем найменш інтелектуально розвиненої людини. Різке послаблення раціонально-земного мислення вивільнює дрімаючі в людині потенції її віри. Про це добре знають екстрасенси і цілителі, які працюють з великими масами людей: у натовпі, коли люди «заражають» одне одного вірою та ентузіазмом, робити зцілення значно легше, ніж сам на сам.

У натовпах, які в стані небувалого піднесення йшли до Ісуса, поширилося переконання — щоб оздоровитися, достатньо доторкнутися до його одягу. Насправді люди оздоровлювалися силою власної віри, а доторкання до одягу Хреста було лише «спусковим гачком», завдяки якому людина на якусь мить входила у змінений стан свідомості — стан Царства Божого — і цього одного дотику людини до власного божественного начала було достатньо для гармонізуючого перетворення її плоті.  

Передання старших

15

1. Тоді приступили до Ісуса фарисеї та вчені з Єрусалима й кажуть: 2. Чому твої учні пору­шують передання старших: не миють рук, коли споживають страву? 3. А Він у відповідь сказав їм: А ви чого порушуєте заповідь Божу вашим переданням? 4. Бог бо заповів: шануй батька твого й матір. І далі: хто проклинає батька-матір, хай буде караний на смерть. 5. А ви кажете: хто скаже батькові чи матері: добро, яким би я міг помогти вам, є дар Божий, 6. той може не шанувати свого батька чи матір свою. Так вашим переданням ви усуваєте заповідь Божу. 7. О лицеміри! Добре про вас пророкував був Ісая: 8. Народ цей устами мене поважає, а серце їхнє далеко від мене. 9. Та вони марно мене шанують, навчаючи людських наказів.

● Мк 7.1—15. ● 1. «Книжники і фарисеї прибули до Галілеї з Єрусалима, про що одноголосно стверджують Матвій і Марко. У порівнянні з місцевими ці люди відрізнялися найсильнішою ненавистю до Христа. Вірогідно, ці фарисеї і книжники були прислані Єрусалимським Синедріоном» (ТБ, с. 649). ● 1. «Та вчені» — вставка, див. 2.16. «Синедріон, садукеї, фарисеї, книжники». Відповідь Ісуса спрямована конкретно проти фарисеїв, а не невизначених учених. Додатковим підтвердженням є те, що в Мт 15.12 йдеться лише про фарисеїв. ● 2. Ідеться про ритуальне обмивання рук в юдейських обрядах. «У фарисеїв була багато обмивань, дотримання яких доходило до крайньої дріб'язковості. Розрізнялись, наприклад, різні сорти води, що мали різну очищувальну силу, числом до шести, причому було точно визначено, яка вода підходить для того чи іншого обмивання. Особливо ретельно розписувалися процедури обмивання рук. Усі ці обмивання були не законними приписами, а т. зв. переданням старців» (ТБ, с. 649). ● 3. Ісус не виправдовується, а відразу ж переходить у контратаку. Єрусалимські емісари намагаються нав'язати юдейські обряди учням Ісуса, з яких майже всі були галілеянами. На їхні закиди Ісус відповідає: яке ви маєте право нав'язувати іншим свої звичаї, засновані на далекому від релігії усному переданні, якщо самі не виконуєте вимоги власного писаного закону — заповідей Мойсея. ● 5. Звичай, що його засуджує Ісус, полягав у тому, що фарисеї дозволяли людині посвячувати свою власність храму і у такий спосіб ухилятися від обов'язку допомагати своїм батькам (ТБ, с. 650). ● 7—9. Ісус добре знав юдейські писання. Інколи Він їх цитує, але лише тоді, коли намагається в чомусь переконати юдеїв, використовуючи для цього звичні для них поняття, або коли перемагає фарисеїв їхньою ж зброєю.

Чисте і нечисте

10. І, прикликавши людей, сказав їм: Слухайте й розу­мійте! 11. Не те, що до уст входить, сквернить людину, а те, що з уст виходить, те сквернить людину. 12. Тоді приступили учні й кажуть Йому: Чи знаєш, що фарисеї взяли Тобі за зле, як почули, що Ти так говориш? І3. Ісус озвався: Кожна рослина, яку не посадив мій Отець небесний, буде вирвана з корінням. 14. Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму. 15. Тоді Петро заговорив до Нього й каже: З'ясуй нам ту притчу. 16. Він відповів: То й досі ви без розуміння? 17. Хіба не розумієте, що все те, що до уст входить, іде до нутра й геть виходить? 18. А те, що з уст виходить, іде з серця і сквернить людину; 19. із серця бо виходять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства. 20. Це сквернить людину, а їсти немитими руками не сквернить людину.

● 12. Ідеться лише про фарисеїв, що підтверджує вставку «та вчені» в Мт 15.1. ● 13. Вставка: перехід на іншу тему з порушенням логіки викладу (індикатор фальсифікації № 1). Вираз «Отець мій небесний» вказує на школу Філона Юдея. ● 14. На зауваження учнів, що фарисеї Його не зрозуміли і, як неважко здогадатися, ще більше возненавиділи, Ісус радить не звертати на них уваги і не намагатися у чомусь переконати, адже це «сліпі проводарі сліпих». ● 20. Ідеться про ритуально невмиті руки — це дещо інше, ніж звичайне гігієнічне миття.

«Діти» і «щенята»

21. Ісус вийшов звідти й пішов в сторони тирські та сидонські. 22. Аж ось жінка хананейка вийшла з тих околиць і стала кричати: Змилуйся надо мною, Господи, сину Давида! Біс тяжко мучить мою дочку. 23. Він не озвався до неї і словом. Тут приступили його учні й по­чали Його просити: Відпусти її, бо вона кричить за нами. 24. Він у відповідь сказав: Я посланий лише до погиблих овець дому Ізраїля. 25. Вона підійшла і, вклонившись Йому в ноги, каже: Господи, поможи мені! 26. Він відпо­вів їй: Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам. 27. А вона каже: Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх. 28. Тоді Ісус у відповідь сказав їй: О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш. І видужала її дочка від тієї години.

● Мк 7.24—30. ● 22. «Хананейка» — вставка фарисейського фальсифікатора, який жив ностальгічними уявленнями тисячолітньої давнини, тому і застосував цей архаїчний етнонім. В євангельські часи ніяких хананеян вже не було, так само як і топоніму Ханаан. Вставка зроблена для того, щоб показати неюдейське походження жінки і подати подію так, наче неюдеїв Ісус уважав «людьми другого сорту». ● 22. Лише юдеї, які очікували свого Месію, іноді називали Ісуса сином Давида, жінка ж походила з Сирії, яка в ті часи була населена арійською людністю, передусім галлами. Нагадаємо, що Юдея знаходилася на півдні Палестини, а Тир і Сидон — на півночі, тож юдейські впливи там були ще меншими, ніж у Самарії та Галілеї. ● 23—24. Суцільна вставка з тією ж самою метою: неначе Ісус демонстративно ігнорує прохання жінки-неюдейки. Такого роду черствість абсолютно не властива Ісусові, який допомагав усім, хто до Нього звертався. При цьому використовується фраза зі вставки Мт 10.6. ● 26. У перекладі з символічної мови: не личить роздавати знання («хліб») випадковим неосвіченим людям («щенятам») на шкоду своїм учням («дітям»). ● 27. «У панів їхніх» — вставка. Йдеться не про панів, а про «дітей», тобто учнів. Марко уточнює: «Так, Господи, але й щенята їдять під столом кришки по дітях» (Мк 7.28). ● 28. Жінка твердо вірила, що Ісус зцілить її дитину, тому наполягала на своєму, вступивши з ним у полеміку.

Ісус зціляє багатьох

29. Звідти Ісус прийшов до Галілейського моря і зійшов на гору й сів там. 30. Сила народу прийшла тоді до Нього, що мали при собі кривих, калік, сліпих, німих, чимало й інакших, та й клали їх до його ніг, і Він зціляв їх. 31. І чудувались люди, бачачи, що німі говорять, каліки одужують, криві ходять і сліпі бачать. І просла­вляли Бога Ізраїлю.

● 31. Вставка, якої немає в паралельному місці у Мк 7.37. Як зауважує ТБ, виразу «прославляли Бога Ізраїлю» немає в жодному іншому місці Нового Заповіту (ТБ, с. 651). Окремо вираз «Бог Ізраїлів» зустрічається лише в юдохрістиянській вставці у Луки 1.68. Принагідно нагадаємо, що арійська назва «Ізраїль» означає «Із сонячного Бога» (див. 2.15.2. «Протистояння «Північ» — «Південь»»). Це ім'я дав Давид своїй імперії, в якій переважна кількість населення мала арійське походження. Після смерті Соломона імперія розпалася на дві ворогуючі держави: порівняно невелику семітську Юдею і вчетверо більший аріїзований Ізраїль (див.: 2.15.3. «Юдея проти Ізраїлю«).

Чудесна гостина для чотирьох тисяч

32. Тим часом Ісус покликав своїх учнів і сказав їм: Жаль Мені цих людей, бо ось уже три дні, як вони зо Мною, не мають що їсти, а відпустити їх голодними не хочу, щоб, бува, не охляли десь в дорозі. 33. Кажуть до Нього учні: Де нам узяти стільки хліба в пустині, щоб нагодувати стільки люду? 34. Ісус спитав їх: Скільки у вас хлібів? Сім, — кажуть, — і кілька риб. 35. Тоді він велів людям сісти на землю, 36. взяв сім хлібів та рибу, воздав хвалу, розламав і став давати учням, а ті людям. 37. Усі їли до наситу й назбирали куснів, що зосталися, сім повних кошів. 38. Тих же, що їли, було яких чотири тисячі чоловіків, окрім жінок та дітей. 39. І, відпустивши народ, Ісус сів до човна і прибув у сторони Магадана.

● Мк 8.1—10. ● Незважаючи на подібність до наведеного раніше оповідання (Мт 14.15—21), тут розповідається про другий випадок чудесного насичення народу. ● 33. Учні запитують, де взяти хліба у пустині, сподіваючись на повторення недавнього чуда, в якому вони взяли безпосередню участь. ● 35. Натовп було впорядковано, щоб не створювати штовханини і масового психозу (див. коментар до Мт 14.19). ● 36. «І став давати учням, а ті людям» — Ісус помножував хліб і рибу, роздавав учням, а вони, у свою чергу, далі їх помножували і передавали людям. ● 39. На думку дослідників, Магадан (або Магедан — «могутня вода») — це те ж саме, що й Магдала (ТБ, с. 652), з якої походила Марія Магдалина.

Знак з неба

16

1. І приступили фарисеї та садукеї, і, спокушаючи Його, просили, щоб показав їм знак з неба. 2. А Він у відповідь сказав їм: Як настане вечір, ви кажете: буде гарна погода, бо червоне небо; 3. а вранці: сьогодні буде негода, бо небо щось червонясто-похмуре. То вигляд неба ви вмієте розпізнавати, а знаків часу ви не здатні роз­пізнавати? 4. Рід лукавий і перелюбний шукає знаку, але знаку йому не дасться, хіба що знак Йони. І покинув їх і пішов звідти.

● Мк 8.11—13. ● 1. «Та садукеї» — вставка, відсутня у Мк 8.11. Це спроба фарисеїв перекласти частину відповідальності на садукеїв, що вказує на фарисейське авторство фальсифікації. Про подібні спроби див. Мт 16.6, Мт 20.18, Мт 26.3, Мк 8.15. ● Ісус не бажає переконувати фарисеїв і садукеїв, бо вони ставлять запитання не для того, щоб навчитися і осягнути Царство Боже, але щоб спіймати Ісуса на слові й осудити Його. При цьому вони ігнорують Його науку і всі зроблені Ним чудеса, які самі по собі вже є найвиразнішим «знаком». ● 2—3. Вставка, відсутня у Мк 8.11—12. ● 4. «Хіба що знак Йони» — вставка, якої немає у паралельному місці в Мк 8.12.

Закваска фарисейська

5. Коли перепливали учні на той бік, забули взяти хліба. 6. Ісус сказав їм: Глядіть, бережіться закваски фарисейської і садукейської. 7. Вони ж перемовлялись між собою і говорили — тому що не взяли хліба. 8. Помітив це Ісус і каже: Чого перемовляєтеся між собою, маловіри, що не взяли хліба? 9. І ви досі не збагнули? Чи ж ви не пам'ятаєте п'ять хлібів для п'яти тисяч, і скільки ви кошів зібрали? 10. Ані тих сім хлібів для чотирьох тисяч, і скільки ви кошів зібрали? 11. То ж як не розумієте, що я не про хліб вам говорив, коли казав: бережіться закваски фарисейської і садукейської? 12. Тоді ті зрозуміли, що він говорив їм стерегтися не хлібної закваски, а фарисейської та садукейської науки.

● 6. «І садукейської» — вставка, відсутня у Мк 8.14 і Лк 12.1. Садукеї були консервативною аристократією, натомість лицемірство і брехливість були характерною рисою саме фарисеїв. ● 7. «І говорили» — вставка, яка порушує плавний виклад, адже перед цим уже сказано «перемовлялись між собою». Мета вставки: створити враження, неначе учні не зрозуміли метафору про закваску фарисейську. Насправді ж, коли Ісус ужив слово «закваска», хтось із учнів асоціативно подумав про хліб і згадав про його відсутність. ● 9—10. Ісус нагадує учням, що вони можуть отримати стільки їжі, скільки потрібно. Тобто проблема не в їжі, яку можна отримати в будь-якій кількості, а в осягненні боголюдського стану та істинних знань: «Шукайте перше Царства Божого та правди його, і все те вам додасться» (Мт 6.33). ● 11. Вставка, відсутня у Мк 8.21. Проблема була не в тому, що учні не зрозуміли виразу про «закваску фарисейську», а в іншому — вони почали тривожитися щодо нестачі хліба, хоч щойно взяли участь у його примноженні і нагодували хлібом масу людей. Саме через це Ісус назвав їх маловірами, бо вони ще не звикли до своєї здатності надалі примножувати їжу. Якби вони не зрозуміли метафори про закваску, то Ісус назвав би їх не «маловірами», а «некмітливими» (Мк 7.18).

«Ти — Хрестос, Син Бога живого»

13. Прийшовши в околицю Филипової Кесарії, Ісус спитав своїх учнів: За кого мають люди Сина людського? 14. Ті відповіли: Одні за Івана Омивателя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків. 15. На вашу ж думку, — каже до них, — хто Я? 16. Озвався Симон Петро і заявляє: Ти — Хрестос, Син Бога живого. 17. У відповідь Ісус сказав до нього: Щасливий ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло й кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. 18. Тож і я тобі заявляю, що ти — Петро-Скеля і на цій скелі збудую мою Церкву й адові ворота її не подолають. 19. Я дам тобі ключі Царства Небесного, і що ти зв'яжеш на землі, буде зв'язане на небесах; і те, що ти розв'яжеш на землі, буде розв'язане на небесах. 20. Тоді Він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що Він Хрестос.

● Мк 8.29—30, Лк 9.19—21. ● 14. «За Івана Омивателя» — вставка. Ісуса могли вважати Іллею (тобто предтечею). Проте Ісуса аж ніяк не могли сприймати за втілення Івана Предтечі, оскільки вони жили і діяли в один і той самий час. Не могли їх і переплутати, оскільки їхня діяльність суттєво відрізнялася: Іван здійснював очищення психіки через специфічний обряд омивання водою, натомість Ісус здійснював масові зцілення. Про це чітке розрізнення народом Івана і Ісуса читаємо: «Багато людей зійшлося до Нього й казали: Іван не зробив ні одного чуда, але все, що Іван говорив про Нього, була правда» (Ів 10.41). Метою згаданої вставки є підтвердження наклепу на Ірода Антипу, що начебто він винен у смерті Івана Предтечі (див. Мт 14.1—12, Лк 9.7—9). ● 14. «За Єремію» — вставка (див. Мк 8.28). ● 15. Ісус запитує у всього апостольського гуртка. ● 16. Петро як логіко-сенсорний екстраверт мав найшвидші реакції, тому відразу ж і відповів, поки інші ще думали, як про це краще сказати. Те, що Петро вже мав готову відповідь, пояснюється тим, що він висловив вже раніше сформовану думку всіх апостолів (див. 2.2. «Хрестос і Хрістос»). ● 17—19. Юдохрістиянська вставка, якої немає ні у Марка, ні у Луки. Мета вставки — вивищення Петра і надання йому статусу «найголовнішого апостола» та «глави Церкви». Це суперечить заповіді Хреста: «Ви ж не давайте себе звати: равві; один бо ваш Учитель, а ви усі брати. Та й отця собі теж не іменуйте на землі: один бо у вас Отець — той, що на небесах. Ані наставниками не давайте себе називати, один бо ваш Наставник — Хрестос» (Мт 23.8—10). ● 17. «Плоть і кров» (гебраїзм) — прийняте у юдейських рабинів позначення людини з підкресленням її тілесної слабкості (ТБ, с. 654), що вказує на юдейське авторство цієї вставки. Так само на вставку вказує вираз «сину Йони», який більше ніде не зустрічається, адже батько Симона-Петра називався Іваном. ● 18. Симон отримав ім'я Петро ще тоді, коли Ісус вибрав його в апостоли (Мк 3.16). Так само тоді Іван і Яків отримали ім'я Воанергес — «Сини грому» (Мк 3.17). Саме ці троє апостолів утворили внутрішнє (езотеричне) коло всередині апостольського гуртка. Вірогідно, що вони пройшли особливу ініціацію, тому, як прийнято в таких випадках, отримали нове ім'я. Характер вставки дозволяє поставити запитання: кому це вигідно? Вочевидь, у фальсифікаторів був план перетворення Риму на головний оплот юдохрістиянської ересі, тому вставка була зроблена для вивищення контрольованої фарисеями римської юдохрістиянської громади («якщо рух не можна зупинити, то його треба очолити»). ● 19. Вираз «ключі Царства Небесного» автор вставки розумів як «ключі» до небесного раю. Насправді в Євангелії всюди йдеться про Царство Боже як стан поєднання божественного і земного, тому ключі до Царства Божого не є ключами до небесного раю. Наявність лише у Петра ключів від раю фактично означає релігійну монополію, подібну до монополії Єрусалимського храму (юдейського бізнес-центру) на спілкування з Богом. Вірогідно, що після зруйнування колишньої імперської столиці — Єрусалима в 70 році юдейські бізнесмени від релігії вирішили перенести свій центр до нової імперської столиці — Рима, де згодом і було розгорнуту масштабну торгівлю мощами, освяченими предметами, індульгенціями, сувенірами тощо. ● 20. Передчасне розкриття перед народом цієї істини могло перешкодити здійсненню Ісусом своєї місії. З цієї думкою логічно пов'язані наступні його повчання.

Господь каже наперед про свої страсті

21. З того часу Ісус почав виявляти своїм учням, що Йому треба йти в Єрусалим і там багато страждати від старших, первосвящеників та вчених, і бути вбитим, і на третій день воскреснути. 22. Тоді Петро, взявши Його набік, став Йому докоряти: Пожалій себе, Господи! Нехай це не станеться з Тобою! 23. Він обернувся і сказав Петрові: Геть від Мене, сатано! Ти Мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське. 24. Тоді Ісус сказав до Своїх учнів: Коли хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною.25. Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради Мене, той його найде. 26. Яка користь людині, коли здобуде увесь світ, але пошкодить своє життя? Що може людина дати взамін за своє життя? 27. Син людський має прийти в славі Отця свого з ангелами своїми й тоді воздасть кожному згідно з його ділами. 28. Істинно кажу вам: є деякі між тут присутніми, які не зазнають смерті, поки не побачать Сина людського, що приходить в царстві його.

● Мт 10.38—39, Мк 8. 32—38, Лк 14.27. ● 21. Єрусалим був головним центром «кодла гадючого» (Мт 3.7, 12.34, 23.33) — ворогів Ісуса і його вчення. Незабаром єрусалимський центр зла було стерто з лиця землі, як і пророкував Ісус Хрестос. ● 21. «Та вчених» — вставка, див. 2.16. «Синедріон, садукеї, фарисеї, книжники». ● 22. Швидка і безпосередня реакція Петра є яскравим проявом його характеру (див. коментар до Мт 14.28 і Мт 16.16) з властивим для нього типом мислення — конкретним, практичним, відвертим, діловим, прямолінійним. Люди цього соціотипу схильні до швидких реакцій, а це нерідко виявляється в тому, що вони спочатку говорять і діють, а потім думають. Петро завжди говорив те, що думав, причому відразу ж, як у нього з'являлася ця думка (Мт 14.28, 16.16, 17.4, 19.27, 26.33, 26.35, Мк 11.21, Лк 5.8, Лк 8.45, Ів 13.6—9, 13.24, 18.10, Ів 20.6, 21.7). Нерідко він відразу ж і прямо казав те, про що думали інші апостоли, але не насмілювалися відразу про це запитувати або обмірковували, в якій формі краще поставити це запитання. Петро відрізнявся ясним, конкретним і практичним мисленням, проте у справах, які виходили за межі чуттєвої реальності, він почувався менш упевнено і часто виявляв у них дитячу наївність. На аспектах метафізики найкраще знався Іван (етико-інтуїтивний інтроверт, «Миротворець», «Син грому»). ● 23. Нагадаємо, що Євангеліє Матвія було написане арамейською мовою (три інші євангелія — гелленською, тобто давньогрецькою). Слово «сатана» на арамейській мові означає «противник», «той, що противиться»[207]. На Ісуса чекали надзвичайно серйозні випробування, тож умовляння Петра підривали Його рішучість здійснити свій задум. У щирій любові до Учителя Петро мимоволі виступив у ролі спокусника. Ісус дорікає Петру, що той мислить у категоріях не божественного, а земного. У наш час слово «сатана» означає «диявол», тому це арамейське слово треба перекладати, подаючи його первинне значення, зафіксоване в арамейському оригіналі — «противник», «той, хто противиться». Інакше виходить, що Ісус начебто називає Петра дияволом (злим духом), що є безглуздям, адже Петро входив до трійки найближчих Ісусових учнів і пізніше став уособленням організаційної основи Хрестової церкви. ● 24—25. Вставка, що програмує страждання і самознищення. Див. також коментар до Мт 11.38. ● 26. Цінність земного життя перевищує всі багатства світу. Тоді що може бути вищим за земне життя? — запитує учнів Ісус. ● 27. Типова юдохрістиянська вставка, яка перериває плавний виклад Євангелія. ● 28. Вище земного життя є лише боголюдський стан Царства Божого. Щоб дійти до нього, потрібно вдосконалюватися протягом багатьох земних втілень — у палінгенезії (Мт 19.28). Це вдосконалення відбувається через шляхетні та саможертовні вчинки. Тож заради Царства Божого, тобто індивідуального і колективного боголюдського стану, можна пожертвувати своїм земним життям. Деякі учні ще в цьому житті побачать силу і красу майбутньої боголюдини, що покаже їм Ісус (під час преображення). Ці боголюдські можливості очікують у наступних втіленнях тих послідовників Хреста, які присвятять його справі своє життя. Так Ісус пояснив мету своєї жертовної смерті. Зауважимо, що під «царством його» тут мається на увазі Царство Боже (див. паралельні місця Мк 9.1, Лк 9.27).

Преображення Господнє

17

1. По шістьох днях узяв Ісус Петра, Якова та Івана, його брата, повів їх окремо на високу гору 2. і преобразився перед ними: обличчя його сяяло, наче сонце, а одежа стала білою, наче світло. 3. І ось з'явилися їм Мойсей та Іліяху і з ним розмовляли. 4. Озвавсь Петро й каже до Ісуса: Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, зроблю тут три намети: один для тебе, один для Мойсея і один для Іліяху. 5. Він говорив іще, аж ось ясна хмара повила їх і з хмари було чути голос: Це — мій улюблений Син, якого Я вподобав: Його слухайте. 6. Почувши це, учні впали лицем до землі і злякались вельми. 7. Ісус же піді­йшов, доторкнувся до них і каже: Устаньте, не бійтеся! 8. Підвівши очі, вони не бачили нікого, крім самого Ісуса. 9. Коли ж сходили з гори, Ісус наказав їм: Нікому не розповідайте про це видіння, аж поки Син людський не воскресне з мертвих.

● 1. Ісус взяв лише апостолів, які належали до внутрішнього кола — Петра («Скелю») і двох Воанергес («Синів грому»). Згідно з християнською традицією, подія відбулася на горі Тавор (Фавор) у Галілеї, 8 км східніше Назарета. ● 2. Ісус увів учнів у змінений стан свідомості, перебуваючи в якому вони побачили красу Його астрального тіла («психоенергетичний каркас»). У християнській традиції це називається «бачити таворське світло», у Карлоса Кастанеди (книга «Друге кільце сили») — «бачити шаблон людини». Спостерігання людиною таворського світла супроводжується яскравим відчуттям неземного блаженства. ● 3. Юдохрістиянська вставка, яка має на меті принизити Хреста до рівня Мойсея та Іліяху. Підставою для вставки стало біблійне оповідання про сяюче обличчя Мойсея, коли він отримав скрижалі (Вихід 34.29), та про Іліяху, якого «з тілом» було забрано «до неба». Все це відбиток примітивних уявлень юдействуючих фальсифікаторів про небеса і світ духів. Учні не могли побачити астральні тіла Мойсея та Іліяху, оскільки ті були мертвими, тож їхні астральні оболонки давно розклалися. ● 4. Петро, який без вагань говорив те, що думав, відразу ж повідомив про своє відчуття блаженства. ● 5. У стані розширеної свідомості людина може бачити специфічні візуальні образи («ясна хмара») і чути неземні голоси. ● 6. Учні перебували в стані блаженства, тому мається на увазі не страх перед чимось небезпечним, а незвичні гострі відчуття і велике зачудування перед незбагненним. ● 7. Словами «не бійтеся!» Ісус часто заспокоював своїх учнів, коли вони стикалися з новими проявами Його сили. ● 8. Після цих слів учні підвели очі і не побачили нікого, хто міг би бути джерелом почутого ними голосу, окрім Ісуса у своєму звичному людському образі. ● 9. У кондаку на свято Преображення співається: «На горі преобразився Ти і, скільки змогли, учні твої славу твою, Христе Боже, бачили, щоб коли побачать, як Тебе розпинатимуть, зрозуміли добровільність твого страждання, а свíтові проповідять, що Ти єси во істину Отче сяяння». Тобто преображення Ісуса в силі і славі мало переконати учнів, що його страждання, які незабаром мали відбутися, є добровільними і є частиною його задуму, а зовсім не перемогою Синедріона і керованого ним натовпу. Заборона розповідати про це видіння зроблена для того, щоб не вплинути на добровільний вибір юдеїв  між Богом і дияволом під час Єрусалимської кризи.

10. Тоді учні його спитали Його: Чому вчені кажуть, що спершу має прибути Ілля? 11. Він відповів їм: Ілля справді приходить й підготовлює все. 12. Але Я вам кажу, що Ілля вже прийшов був, та вони його не пізнали і вчинили над ним сваволю. Так і Син людський має від них постраждати. 13. І зрозуміли тоді учні, що Він їм говорив про Івана Омивателя.

● 10. Після преображення учні остаточно переконалися, що перед ними Богочоловік, Хрестос. Тому запитують Вчителя, чи не помиляються вчені (οἱ_γραμματεῖς, «грамматеіс», тобто грамотні люди, вчені, освічені, письменні), коли кажуть, що перед пришестям Хреста спочатку має прийти Ілля? ● 11. Спочатку Ісус дає визначення, хто такий Ілля: це той, хто приходить і відновлює порядок, підготовлюючи прихід Боголюдини, тобто Ілля — це предтеча (не плутати з юдейським пророком Іліяху). Адже для того, щоб правильно почався новий цикл, спочатку має з'явитися той, який підіб'є підсумки попереднього циклу і оголосить його завершення. Це архетипова ситуація, яка постійно відтворюється в людській історії. ● 12. Предтеча — Іван Омиватель — вже прийшов був. Проте, всупереч юдейським уявленням, він не був втіленням пророка Іліяху[208], про що однозначно висловився сам Іван: «І запитали його (юдейські священики і левіти з Єрусалима): То хто ж ти? Чи не Іліяху? Відповів: Ні. Чи ти пророк? Відповів: Ні. Сказали йому: Хто ж ти такий? Щоб дали ми відповідь тим, які послали нас. Що скажеш про себе самого? Відповів: Я голос того, що волає в пустині: Рівняйте дорогу Господові» (Ів 1.21—23). Зауважимо, що в цій розмові з юдеями Іван використав зрозумілі для них поняття і образи, у даному випадку подібні до пророцтва Ісаї. Такий самий риторичний прийом використовував Ісус у дискусіях з юдеями. При спілкуванні ж з неюдеями Він жодного разу не цитує юдейських пророків, а використовує арійські хліборобські образи: «сіяч», «ґрунт», «зерно», «жнива» тощо. ● 12. Ісус постраждав від юдейської верхівки — первосвящеників і фарисеїв на чолі з Синедріоном, підтриманих юдейським народом. Отже, згідно з прямим свідченням Ісуса, Іван також постраждав саме від них, тобто Синедріон організував убивство Івана Предтечі. Пізніше в Єрусалимі Ісус привселюдно висловив це обвинувачення безпосередньо первосвященикам (Мт 21.25, Мк 11.30, Лк 20.4). Фальсифікатори Євангелія знали про це, тому здійснили спробу перекласти вину за даний злочин на галілейського тетрарха Ірода Антипу, для чого вигадали історію про Іродіяду та Саломію — див. вставки Мк 6.14—29 і Лк 9.9. Імовірно, що подібна історія (з іншими дійовими особами) відбулася століттям раніше за правління царя Юдеї Александра Янная (103—76 рр. до н. е.), схильного бо буйних оргій[209]. ● 13. Лише тепер Ісус пояснює учням місію Івана Омивателя як свого предтечі. Це ще раз підтверджує той факт, що фрагмент Мт 11.7-12, 13-15 є вставкою, адже якби апостоли вже знали про Іллю, то не ставили б тепер такого запитання. ● Чому предтечу називали Іллею? Тому, що ім'я Ілля означає «той, хто ллє воду». Справді, Іван Омиватель здійснював очищувальний ритуал поливанням водою: «Я вас омиваю водою на оновлення» (Мт 3.11). Сутність ритуалу: для того, щоб прийняти нове вчення, треба спочатку очистити душу. Підтвердженням зв'язку «предтеча—Ілля—той, хто ллє» є те, що в арійсько-слов'янській традиції Іллею називали бога дощу і зливи. Дощ готує ґрунт до прийняття зерна. Тому перед приходом Сіяча (Сина Божого), який омиває Святим Духом, спочатку з'являється Ілля (предтеча), який омиває водою, готуючи людську свідомість («ґрунт») до сприйняття зерна Божого Слова (істинного знання). В арійській символіці поєднання води і вогню дає життя. Ця ідея життя втілена в арійському жовто-блакитному прапорі (нагорі божественне сонце, внизу земна вода). Нагадаємо, що поєднання божественного і земного позначається словом «хрещення», відповідно жовто-блакитний прапор є еквівалентом символу хреста.  

Біснуватий юнак

14. Коли ж прийшли до народу, приступив до Нього один чоловік і, припавши Йому до ніг, 15. каже: Господи, змилуйся над моїм сином, бо він причинний і тяжко нездужає: часто кидається в огонь, часто й у воду. 16. Я був привів його до твоїх учнів, та вони не могли його зцілити. 17. Роде невірний та розбещений, — відповів Ісус, — доки я маю бути з вами? Приведіть Мені його сюди! 18. Ісус погрозив йому, і біс вийшов з хлопця; і юнак видужав тієї ж хвилі. 19. Тоді підійшли учні до Ісуса на самоті й спитали: Чому ми не могли його вигнати? 20. Ісус сказав їм: Через вашу малу віру; бо істинно кажу вам: коли матимете віру, як зерно гірчиці, скажете цій горі: перенесися звідси туди — і вона перенесеться, і нічого не буде для вас неможливого. 21. А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом.

● 16. Ісус навчав учнів методам зцілення, а також іншим боголюдським можливостям (керування вітром, ходіння по воді тощо. Див. також 1.5. «Воанергес — Сини грому»). ● 17. Вставка, яка намагається показати Ісуса зверхнім і роздратованим. Вона викликала багато суперечок у дослідників: одні вважали, що ці різкі і зневажливі слова стосуються присутніх юдеїв, інші — апостолів. Схоже, що саме друге є головною метою цієї вставки: показати апостолів темними, недолугими і зіпсованими профанами. Саме ця теза про нікчемність апостолів уже неодноразово просувалася фальсифікатором у попередніх вставках. ● 20. Віра — це вищий прояв волі. Людина, яка володіє вірою, керує не лише своїм тілом, а й своїми намірами, уявою, фантазіями, бажаннями. Віра — це сила, яка пересуває гори і творить галактики. Її джерело — божественна сутність людини, через яку вона єднається із всемогутністю Творця Всесвіту. Пояснимо, що людина — це духовна істота, що занурилась у фізичний світ (здобула плоть, воплотилась), а кожна духовна істота — це божественна істота, що занурилась у світ духів (здобула духовне тіло). ● 21. Вставка, якої немає у давніших рукописах, тому її немає у багатьох сучасних версіях Євангелія[210]. Ця вставка логічно суперечить попередньому реченню, оскільки подає іншу причину невдачі учнів у зціленні хвороби: Ісус каже про недостатню віру, а автор вставки — про відсутність посту і молитви. Мета цієї фарисейської вставки — поставити ритуал вище живої віри.

Господь удруге провіщає

22. Як вони зібралися в Галілеї, Ісус сказав до них: Син людський готується бути виданим у руки людям, 23. і вони Його уб'ють, але третього дня Він воскресне. І вони тяжко зажурились.

● Мк 9.30 ● 22. «Як вони зібралися в Галілеї» — здавалося б, незрозуміло, навіщо це було писати, адже і так ясно, що події відбуваються в Галілеї, під горою Тавор поблизу Назарета. Тобто виглядає, що між Мт 17.20 і Мт 17.22 пропущено суттєвий фрагмент. І справді, цей відсутній у Матвія великий фрагмент подає Іван в оповіданні про воскресіння Лазара, коли Ісус несподівано прийшов в Юдею і непомітно повернувся в Галілею (Ів 11.1—11.54). ● 22—23. Ісус розповідає учням про таїнство Переходу (Пасхи), що триватиме неповні три доби — від моменту ув'язнення до воскресіння. Вони мають усвідомити, що всі наступні події — це не випадковість і не прояв слабкості, а рішуча реалізація Ісусового задуму. Слово «готується» вказує на близькість цієї події. ● 23. Тяжка зажура учнів означає, що вони добре зрозуміли намір Учителя пройти через жахливі страждання і сприйняли їх цілком серйозно.

Храмовий податок

24. Коли вони прийшли в Капернаум, підійшли зби­рачі дидрахми до Петра й питають: Чи заплатить ваш учитель дидрахму? 25. Так, — каже. І як увійшов до хати, Ісус випередив його, кажучи: Як тобі, Симоне, здається? Земні царі з кого беруть данину чи податок? Із своїх синів чи з чужих? 26. Коли він відповів: з чужих, Ісус сказав до нього: Отже, сини вільні. 27. Однак, щоб вони нам цьо­го не взяли за зле, піди до моря, закинь вудку, візьми першу, яка попадеться, рибу, і відкрий їй рота: там найдеш ти статир, візьми його й дай їм за мене й за себе.

● Мк 9.33 ● Після слова «Капернаум» — суцільна юдейська вставка, якої, до речі, більше ніде немає, зокрема в паралельному місці у Марка. Мета вставки — переконати хрестиян, що Ісус начебто підтримав Єрусалимський храм, заплативши обов'язковий для всіх юдеїв храмовий податок. Наявність вставки визнає ТБ: «Паралельна розповідь синоптиків (до Мт 17.23, Мк 9.32, Лк 9.45) була перервана вставкою в Мт 17.24—27 розповіді про сплату податку, якої немає в інших євангелістів» (ТБ, с. 657).

Хто буде найбільший?

18

 1. Того часу підійшли до Ісуса учні й мовлять: Хто найбільший у Царстві Небеснім? 2. Ісус покликав дитину, поставив її серед них 3. і каже: Істинно кажу вам: якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Царство небесне. 4. Хто, отже, стане малим, як ця ди­тина, той буде найбільший у Царстві Небесному. 5. Хто приймає дитину в Моє ім'я, той Мене приймає.

● Мк 9.33—37, Лк 9.46 ● Текст цього оповідання цілком спотворено автором вставки. Точний виклад події знаходимо у Марка: «33. Прибули до Капернаума. І коли був у домі, запитував їх: Що це дорогою ви сперечалися? 34. Вони ж мовчали. Бо сперечалися один з одним дорогою, хто з них є більшим. 35 Сівши, покликав дванадцятьох і каже їм: Якщо хто хоче бути першим — хай буде всім слугою. 36. Узяв дитину, поставив її посеред них, обняв і сказав їм: 37. Якщо хто отаку одну дитину прийме в Моє ім'я, той Мене приймає». Тут Ісус дає пояснення про роль керівника громади і робить це у виразно арійському дусі: найголовніший має бути батьком для всіх своїх підлеглих, навіть найменших, яких Він порівнює з дітьми. Тож керівник, який турбується про найменшого зі своєї громади, перебуває в духовній єдності з Сином Божим і Богом-Отцем. ● 5. Дитина є образом слабкої, беззахисної і довірливої людини, яка потребує захисту і допомоги з боку сильніших та мудріших членів громади.

Горе від спокус

6. А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у Мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно по­вішено було йому на шию і він був утоплений у глибині моря. 7. Горе світові від спокус. Воно й треба, щоб прийшли спокуси, однак горе тій людині, через яку спокуси приходять! 8. Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падін­ня, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненим у вогонь вічний. 9. І коли око твоє призводить тебе до гріха, вирви його й кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя однооким, ніж з обома очима бути вкиненим у вогненне пекло.

● 6. Продовження попереднього речення, побудоване на контрасті: «хто прийме...» (5) — «хто спокусить...» (6). Той, хто шкодить душі чи тілу такої довірливої і беззахисної людини («людини простої»[211]), чинить страшний гріх. Краще вмерти, ніж чинити таке зло. ● 7. Прихід спокус є закономірним явищем, проте це не виправдовує носіїв зла. ● 8—9. Різкий перехід на іншу тему і зміна стилістики вказують на юдейську вставку. Мотив цієї вставки висвітлює відповідний коментар: «Згідно з жидівським поняттям, деякі члени тіла є місцем пожадань; разом з цими членами можна викорінити жадобу» (ЄЛ, с. 58). З цієї причини в деяких семітських державах досі існує звичай відрубувати злодіям руки, щоб у такий спосіб викоренити їхні пороки.

Заблукана вівця

10. Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували: кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Отця Небесного. 11. Бо Син людський при­йшов спасти те, що загинуло. 12. Що ви гадаєте? Коли хто має сто овець і одна з них заблудить, чи він не кине дев'ятдесят дев'ять у горах і не піде шукати ту, що заблудила? 13. І коли пощастить найти її знову, істинно кажу вам, що він радіє нею більше, ніж дев'ятдесят дев'ятьма, що не заблудили. 14. Так само і в Отця вашого небесного немає волі, щоб загинуло одне з тих малих.

● 10. Кожна людина має ангела-охоронця, який завжди може звернутися за допомогою до всемогутнього Бога-Отця. Той, хто скривдить просту беззахисну людину, матиме справу з Божою справедливістю. ● 11—14. Порушення логіки викладу, адже вираз «те, що загинуло» найменше стосується дітей. ● 13. Неявне заохочення до того, щоб грішити, адже випадає так, що начебто Бог більше радіє одному розкаяному грішникові, ніж 99-ти праведникам.

Брат, що завинив

15. Коли брат твій завинить супроти тебе, піди й докори йому віч-на-віч. Коли послухає тебе, ти придбав брата твого. 16. Коли не послухає тебе, візьми з собою ще одного або двох, щоб усяка справа полагоджувалась за словом двох або трьох свідків. 17. І коли він не схоче слухати їх, скажи Церкві; коли ж не схоче слухати Церкви, нехай буде для тебе як поганин і податківець. 18. Істинно кажу вам: усе, що ви зв'яжете на землі, буде зв'язане на небесах, і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небесах.

● 15—16. Продовжується повчання про етику стосунків між членами Хрестової громади — новими аріями. Дається технологія подолання заподіяної кривди. ● 17. Слово «церква» (ἐκκλησία — «екклезія») означає «народне зібрання» (порівн. з лат. circus — «ціркус», коло). В Чотириєвангелії слово «церква» вживається лише двічі і лише у Матвія. Перший раз (Мт 16.18) — усередині вставки, другий раз (Мт 18.18) — перед вставкою. Якби йшлося про таку фундаментальну річ, як організовану Хрестову громаду, то це слово мало б уживатися в інших місцях Євангелія. Оскільки воно вживається лише один раз, то це дає підстави вважати, шо замість слова «церква» (ἐκκλησία) має бути звичне слово «громада» (συναγωγη). ● 17. Конфлікти, які не вдалося полагодити приватним чином, виносяться на суд духовної громади. Якщо ж людина не слухається авторитету громади, тоді вона автоматично випадає з неї: сприймається її членами як поганин, тобто «непосвячений у Хрестове вчення», «темний», «неук». ● 17. «І податківець» — в оригіналі τελώνης (збирач податків). Ісус, подібно як Іван Предтеча, нормально ставився до митарів-податківців, один із них — Матвій — навіть став апостолом. Натомість юдейська верхівка їх ненавиділа, оскільки вони збирали гроші для Риму, а не для Єрусалима. Можна сказати, що Рим був конкуруючою структурою для юдейського псевдорелігійного бізнес-центру в Єрусалимі. ● 18. Повторення слів зі вставки Мт 16.19, проте вони вже говоряться не самому Петрові, а всім учням. Сутність цієї вставки доволі туманна, тож дає простір для найрізноманітніших тлумачень. «Це місце зазвичай трактується як право духовних осіб відпускати людям або утримувати за ними гріхи» (ТБ, с. 654). Наведена інтерпретація органічно випливає з юдейських уявлень про те, що гріх — це щось таке, що можна зняти з людини і перекласти, наприклад, на цапа-відбувайла (див. коментар до Мт 8.17). Насправді духовна особа лише допомагає людині пробудити приховане в ній божественне начало і самостійно позбутися власного гріха (тобто помилок, слабкостей, хиб і проступків), подібно як Ісус допомагав людям оздоровлюватися силою їхньої власної віри (див. коментар до Мт 9.2). У земних умовах гріх — це все те, що заважає людині та громаді досягнути стану Царства Божого, зокрема тому, що гріховні думки, слова і вчинки руйнують дух, психіку і плоть людини, деформують індивідуальне і колективне біополе.

Спільна молитва сильна

19. Істинно кажу вам ще раз: коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем небесним; 20. бо де двоє або троє зібрані в Моє ім'я, там Я серед них.

● Продовження речення 17 про те, що найвищим авторитетом після Ісуса є організація його послідовників — громада, церква. Там, де створюється організація хоча б з двох чи трьох Хрестових послідовників — виникає нова системна якість, де за Його сприяння народжуються вищі можливості. Тому істинні хрестияни мають діяти не наодинці, а згуртовано, починаючи від груп з двох або трьох однодумців. ● 19. Фрагмент від слів «ще раз» є вставкою. Імовірно, що її першоджерелом послужили речення 17.20 і 21.22, в яких ідеться про могутність віри. Варто додати, що у Бога-Отця треба просити не «що б там не було», а найголовнішого, найсокровеннішого — просвітлен­ня Святим Духом, істинних знань, любові, незламної волі, духовних дарів. Саме про це вчив Ісус, даючи нам молитву «Отче наш» (Мт 6.9). Для реалізації ж більш «земних і конкретних» прохань треба звертатися до Ісуса Хреста і робити це з непохитною вірою.

Прощати один одному

21. Тут підійшов Петро й каже до Нього: Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до семи разів прощати? 22. Ісус промовив до нього: Не кажу тобі: до семи разів, а до семидесяти семи. 23. Тому царство небесне похоже на царя, що хотів звести рахунки з рабами своїми. 24. Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що був винен десять тисяч талантів. 25. А що не мав той чим віддати, пан велів продати його, жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. 26. Тоді раб, впавши йому до ніг, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі верну. 27. І змилосердився пан над тим рабом, відпустив його й подарував йому борг той. 28. Вийшовши, той раб здибав одного з своїх товаришів по рабству, який винен був йому сто денарів, схопив його й почав душити його, кажучи: Верни, що винен. 29. Товариш по рабству впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі верну. З0. Та той не хотів; пішов і кинув його в темницю, аж поки не верне борг. 31. Коли товариші його побачили, що сталось, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про всю справу. 32. Тоді пан покликав його і сказав йому: Рабе лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. 33. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? 34. І, розгнівавшись, його пан передав його катам, аж поки не верне йому всього боргу. 35. Отак і мій Отець небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не про­щатиме братові своєму з серця свого.

● 22. «До семидесяти семи» — завжди, без обмеження. ● 23. Юдохрістиянська вставка, якої немає в інших євангелістів, до того ж без жодного стосунку до поняття Царства Божого як стану поєднання божественного і земного. Вставка відбиває похмурі юдейські уявлення, згідно з якими Царство небесне подібне до рабовласницької держави, а Бог нагадує суворого і примхливого рабовласника, який після смерті грішників віддасть їх на катування. Це абсолютно суперечить арійським уявленням про Бога-Отця, Вишнього і Святого, люблячого батька для всіх людей, «який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних» (див. коментар до Мт 5.48).

Чи можна чоловікові відпустити жінку?

19

 1. І коли Ісус скінчив ці слова, покинув Галілею і прибув у сторони Юдеї на протилежний берег Йордану. 2. Сила народу йшла за Ним, і Він їх оздоровив там. 3. І підійшли до Нього фарисеї і, спокушаючи Його, спитали: Чи можна чоловікові відпустити свою жінку з якої-будь причини? 4. Він відповів їм: Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх, чоловіка і жінку, 5. і мовив: тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і вони будуть двоє єдиним тілом, 6. так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог злучив, людина хай не розлучає. 7. Кажуть вони до Нього: Чому ж тоді Мойсей велів дати розвідний лист і відпустити її? 8. Він сказав їм: Задля жорстокості сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших; спочатку ж не було так. 9. А Я кажу вам: хто відпускає свою жінку — за винятком розпусти — і жениться з іншою, той чинить перелюб; і хто жениться з розведеною, чинить перелюб.

● Мк 10.1, Лк 9.51, Ів 7.10 ● 4. Спілкуючись з юдеями, Ісус у звичній для нього манері посилається на юдейські тексти і використовує зрозумілі для них порівняння (див. також коментар до Мт 15.7, Мт 17.12). У даному випадку Він посилається на книгу Буття 2.24. ● 8. Ісус відповідає фарисеям, тому його відповідь стосується лише юдеїв. Закони Мойсея були спрямовані на семітів-кочівників, які в порівнянні з арійським населенням Ханаану перебували на суттєво нижчому рівні культурного, організаційного і цивілі­зацій­ного розвитку (див. 2.15. «Галілеяни і юдеї»).

Скопці заради Царства небесного

10. Кажуть до нього учні: Коли така справа чоловіка з жінкою, то ліпше не женитись. 11. Він відповів їм: Не всі розуміють це слово, лише ті, кому дано. 12. Бувають бо скопці, що з матірнього лона такими народились; бувають і скопці, яких люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Царства небесного. Хто може збагнути, нехай збагне.

● 10. Вставка, якої немає в інших євангелістів. Запитання 10 могли поставити лише семіти, призвичаєні до багатоженства, а не учні-галілеяни з арійськими традиціями одноженства. Згідно з юдейськими звичаями, чоловік міг на власний розсуд «відпустити» (фактично вигнати) дружину, якщо вона йому набридла, і взяти собі кілька інших. Для таких фраза Ісуса про перелюбство виглядала великим обмеженням їхніх «законних прав». ● 12. Наступні ж банальні міркування про скопців і неплідних від народження взагалі не мають жодного відношення до стосунків між чоловіком і жінкою. Потворна ідея про «самооскоплення заради царства небесного» могла визріти лише в семітському середовищі з його традиціями обрізання, але аж ніяк не в арійському, де людське тіло вважається досконалим Божим творінням, тож всяке його «хірургічне вдосконалення» є брутальною зневагою Творця. Згадана диявольська вставка призвела до того, що багато людей, бажаючи наблизитись до Бога, покалічили себе. Прикладом може бути Оріген, який у молодості в запалі релігійного ентузіазму оскопив себе, в чому вже на старість розкаявся (ТБ, с. 664). Варто додати, що правовірні юдеї мали скопців за неповноцінних і такими, що не можуть «увійти на збори Господні» (Второзаконня 23.2), тому єресь «релігійного оскоплення» спрямована на руйнування неюдеїв. Останнє зауваження дає додаткові підстави розглядати юдохрістиянство як духовно-інформаційну зброю, створену для руйнування носіїв Хрестового вчення (див. коментар до Мт 9.16). Що стосується взагалі традиції обрізання та іншого «вдосконалення» людського тіла, то вона поширена у негроїдів і семітів, тож не випадково, що ісламісти (в основному семіти і негроїди) і сьогодні вперто відстоюють свій протиприродний звичай «жіночого обрізання» (травмування жіночих геніталій).

«Не бороніть їм приходити до Мене»

13. Тоді привели до Нього дітей, щоб Він, поклавши на них руки, помолився. Учні ж боронили їм. 14. Ісус сказав їм: Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до Мене, бо таких Царство Боже. 15. І, поклавши на них руки, пішов звідти.

● Мк 10.13, Лк 18.15 ● 13. Учні намагалися не перевтомлювати Учителя справами, які вважали несуттєвими. ● 14. Людина від народження призначена для Царства Божого. Незіпсовані діти мають найбільше шансів його осягнути — якщо їм дати добре виховання і добрий приклад. Наші діти мають перевершити нас у боголюдській самореалізації. Ще один важливий момент: діти схильні вірити в те, що дорослі вважають неможливим. Стан Царства Божого для багатьох людей здається неможливим і навіть неіснуючим, позаяк їхня уява і віра паралізовані шаблонами «життєвого досвіду» та атеїстичного виховання. Діти ж вільні від цих шаблонів, тому відкриті для чудесного. Окрім того, маленькі діти нерідко пам'ятають свої попередні життя і певний час усвідомлюють себе втіленими духовними сутностями, поки дорослі їх врешті-решт не переконають у протилежному. До речі, від фахівців і просто спостережливих батьків часто можна почути, що немовлята спочатку ведуть себе розумніше, ніж пізніше, тобто в міру дорослішання обмежена земна свідомість починає домінувати над значно ширшою духовною свідомістю.

Багатий шугай

16. Аж ось один приступив до Нього й каже: Учителю! Що благого маю чинити, щоб мати життя вічне? 17. Ісус сказав до нього: Чому питаєш Мене про благе? Тільки один є Благий. Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей. 18. Яких? — питає його. Ісус до нього: Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво, 19. поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого. 20. Каже юнак до Нього: Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує? 21. Якщо хочеш бути досконалий, — сказав Ісус до нього, — піди, продай, що маєш, дай бідним і будеш мати скарб на небі, потім приходь і слідуй за Мною. 22. Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно. 23. Тоді Ісус сказав до своїх учнів: Істинно кажу вам: важко багатому входити в Царство Боже. 24. Іще кажу вам: легше вер­блюдові пройти крізь вушко в голці, ніж багатому ввійти в Царство Боже. 25. Почувши це, учні здивувались вельми і сказали: Хто ж тоді може бути спасенний? 26. Ісус глянув на них пильно й мовив: У людей це неможливо, Богові — все можливо.

● Мк 10.17, Лк 18.18. ● 17. Ісус у непрямій формі підтверджує свою божественність: «Чому називаєш мене благим? Чи не тому, що тільки Бог є благим?» (подібне трактування пропонує ТБ, с. 665). Цей молодий чоловік інтуїтивно відчув божественність Ісуса. ● 18—19. Дотримання цих загальнолюдських моральних норм є обов'язковою умовою духовного розвитку. ● 20. Багатий юнак був праведником, тому в паралельному місці Мк 10.21 сказано: «Тоді Ісус, глянувши на нього, полюбив його». ● 21. Ісус запрошує чоловіка стати учнем: «Слідуй за Мною» — будь моїм послідовником. ● 22-23. Через своє багатство цей праведний чоловік відмовився від честі стати Хрестовим учнем, хоч після цього йому вже не потрібно було б це багатство: володіючи надзвичайними здібностями та якостями (цілительство, телепатія, мистецтво примноження їжі, красномовство, краса, могутнє здоров'я тощо), Хрестові учні легко могли стати забезпеченими людьми. Тому фраза «важко багатому входити в Царство Боже» природно викликала як цілковите розуміння серед учнів, так і співчуття до цього багача, який відмовився від набагато ціннішого скарбу. ● 24—26. Відверта юдохрістиянська закладка, спрямована на підрив економічної бази хрестиянства і розчистку простору для юдейського бізнесу. Ця вставка повторена містифікатором також у Мк 19.24—27 і Лк 18.25—27 — з причини її принципової важливості в інформаційній війні між фарисейським і арійським началом. ● 24. «Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже». Як повідомляє ТБ, подібне прислів'я зустрічається у Талмуді для позначення будь-яких труднощів (с. 665). Буквальне розуміння цього фрагменту було і є підставою для обґрунтування пролетарських революцій, продовжує ТБ. До сьогодні значення цих слів залишається незрозумілим, підсумовує ТБ.

У сто раз більше і життя вічне

27. Тоді озвавсь Петро і сказав до Нього: Ось ми поки­нули все й пішли за Тобою; що будемо за те мати? 28. Ісус відповів їм: Істинно кажу вам: ви, що пішли за Мною, в палінгенезії, коли Син людський сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять колін Ізраїлю. 29. І кож­ний, хто задля мене покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, у сто разів більше одер­жите і життя вічне успадкуєте. З0. Багато з перших будуть останніми, а останні — першими.

● 28. У гелленському тексті вжито слово «παλινγενεσίᾳ» («палінгенезія», у слов'ян­ському перекладі — «пакибитіє»). Цей термін, який також вживається у «Посланні апостола Павла до Тита» (3.5), використовували гелленські філософи, зокрема Платон і Піфагор, для позначення реінкарнації, тобто феномену перевтілення людського духу і його багаторазового земного існування[212]. Йдеться про перевтілення саме духовної істоти, а не душі (психіки), оскільки для перевтілення душі вживається термін «метемпсихоз». У природі існують обидва феномени, проте палінгенезія — це універсальне правило, а метемпсихоз — це надзвичайно рідкісний виняток з цього правила. Людина, яка йде за Хрестом, поліпшує свою долю (карму) в цьому житті і у наступних земних утіленнях, і вона не потрапить до пекла, тобто матиме вічне життя (існування в пеклі не вважається життям). Детальніше див. 2.10. «Палінгенезія, тобто реінкарнація». ● 30. Вставка, яка є частиною ширшої вставки у Євангелії від Луки: «Там буде плач і скрегіт зубів, — коли побачите Авраама, Ісаака, Яакова і всіх пророків у Царстві Божім, а себе — вигнаними геть. І прий­дуть зі сходу, із заходу, з півночі, з півдня і засядуть у Царстві Божім. І тоді останні будуть першими і перші будуть останніми» (Лк 13.28—30). Останнє речення знайшло відображення в словах сатанинського гімну «Інтернаціонал» — «кто бил нічєм, тот станєт всєм». Ця вставка була потрібна фальсифікаторові для того, щоб для її «пояснення» здійснити велику наступну вставку (20.1—16).

Притча про робітників у винограднику

20

 1. Царство небесне подібне до чоловіка-господаря, що рано-вранці вийшов найняти робітників у свій виноградник. 2. Домовившись із робітниками по денарію денно, він послав їх у свій виноградник. 3. А вийшов коло третьої години, побачив інших, що бездільно стояли на ринку. 4. І сказав їм: Ідіть і ви в мій виноградник, що буде по справедливості, дам вам. 5. І ті пішли. Коли він знову вийшов, біля шостої та дев'ятої години, зробив так само. 6. Вийшовши коло одинадцятої, стрінув інших, що стояли, і сказав їм: Чого тут увесь день стоїте бездільно? 7. Кажуть йому: Бо ніхто не найняв нас. 8. І він сказав їм: Ідіть і ви у виноградник. 8. Коли ж настав вечір, власник виноградника наказав своєму управителеві: Поклич робітників і дай їм заплату, почавши від останніх аж до перших. 9. Ті, що прийшли коло одинадцятої години, взяли по денарію. 10. Коли приступили перші, думали, що дістануть більше. 11. Але й вони взяли по денарію. І, взявши, стали ремствувати на господаря, 12. кажучи: Ті останні одну годину працювали, і ти зрівняв їх з нами, що несли тягар і спеку дня. 13. Той, відповідаючи одному з них, сказав: Друже, не кривджу тебе; чи не за денарія ти згодився був зо мною? 14. Бери своє та йди! Хочу бо й цьому останньому дати, що й тобі. 15. Хіба не вільно мені робити зо своїм, що захочу? Чи око твоє лукаве тому, що я добрий? 16. Так то останні будуть перші, а перші – останні, бо багато є покликаних, та мало обраних.

● Вставка, якої немає в інших євангеліях. Її мета — показати Бога-Отця як примхливого господаря з нелюд­ськи­ми уявлен­нями про справедливість. Вставка цілком відпо­відає юдейським уявленням про абсолютну прірву між людиною і незбагненним для неї Богом (див. 1.4.1. «Архетип «Біоробот»), який дає людині свої дари не тому, що вона їх заслужила, а тому, що він так хоче. Запропонований у вставці принцип оплати праці є руйнівним для будь-якої організації. ● 1. Як ми вже казали, термін «Царство Боже» (стан поєднання божествен­ного і земного) фальсифікатор замінив терміном «Царство небесне», трактуючи його як посмертне життя в раю. Мета такої підміни зрозуміла: послабити земну активність хрестиян, переконавши їх, що земне життя — це в основному страждання, а щастя можливе лише після смерті в раю. Людина, яка сприймає такий свідогляд, легко стає жертвою агресора-кочівника, рішучого в досягненні своїх чисто земних цілей — влади, багатства, рабів, самовпевненого і переконаного, що його грізний і ревнивий бог пообіцяв йому «великі і гарні міста, які ти не будував, та доми, повні всякого добра, яких ти не наповнював, і тесані колодязі, яких ти не тесав, і виноградники та оливки, яких ти не садив, і будеш їсти і наситишся... А худоба твоя велика і худоба твоя мала розмножиться, і срібло та золото розмножаться тобі... І ти винищиш всі ті народи, що господь, бог твій, дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними... Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше» (Второзаконня 6.10—11, 7.16, 8.13). Останній пасаж, до речі, точно відповідає гаслу інших кочівників — московських: «Гдє ступіла наґа русскава чєлавєка, там русская зємля». ● 16. Цікаво, що «Тлумачна Біблія» (як і деякі інші видання) дає речення «бо багато є покликаних, та мало обраних», і тут же вказує, що його «треба визнати пізнішою вставкою, як на основі свідчення кращих і авторитетніших рукописів, так і з погляду внутрішніх міркувань» (ТБ, 667). У деяких інших виданнях Євангелія цей фрагмент подається в дужках, а в деяких (напр., ЄЛ) його взагалі немає.

Третє провіщення страстей

17. І коли наближались до Єрусалима, Ісус узяв набік дванадцятьох і дорогою сказав їм: 18. Оце ми піднімаємось до Єрусалима, і Син людський буде виданий первосвя­щеникам і вченим, і засудять Його на смерть. 19. І ви­дадуть Його грішникам, щоб ті глумилися, катували та розіп'яли Його; і третього дня Він воскресне.

● Мк 10.32, Лк 18.31. ● 17. Продовження речення 19.29, коли Ісус, поблагословивши дітей (19.15), пішов з учнями до Єрусалима, на ходу відповідаючи Петрові про винагороду тим, хто пішов за Ним (19.27). ● 17—19. Ісус пояснює апостолам основні елементи свого плану, причому робить це утаємничено, оскільки передчасне оприлюднення цього плану може призвести до його порушення. Принциповим аспектом Господнього задуму було те, щоб юдеї зробили вільний вибір між Ним і дияволом. Якби Ісус оприлюднив інформацію про те, що юдеї незабаром винесуть Йому присуд смерті через розп'яття, то наступні події можна було б пояснити тим, що Ісус сам сформував цю подію, а юдеї були лише вимушеними виконавцями його волі. ● 18. «І вченим» — фальсифікація. Має бути «і фарисеям», оскільки рішення про убивство Ісуса було прийняте Синедріоном, який складався з первосвящеників (садукеїв) та фарисеїв (Ів 11.45—53). Ця вставка чітко вказує на її фарисейське авторство, адже тут фальсифікатор намагається «вигородити» лише фарисеїв. Див. 2.16. «Синедріон, садукеї, фарисеї, книжники». ● 19. «Грішникам» — гелленською τοῖς_ἔθνεσιν. Слово τα_ἔθνη тут вживається у значенні: простолюд, профани, неуки, простаки, «лохи». Не маючи знань, вони постійно припускалися життєвих помилок, тому були грішниками. На цій підставі, в залежності від контексту, гелленське слово «етне» можна перекласти і як «грішники», і як «неуки». У слов'янському перекладі Євангелія цьому слову відповідає «язичники», в латинському перекладі — слово paganus, що означає «сільський, простонародний».

Не панувати, а служити

20. Тоді підійшла до Нього мати Заведеєвих синів зо своїми синами і вклонилась, щоб Його щось просити. 21. Він сказав їй: Чого бажаєш? Та Йому відповіла: Скажи, щоб оці два сини мої сіли у Твоєму царстві, один праворуч, другий ліворуч Тебе. 22. Ісус у відповідь мовив: Не знаєте, чого просите. Чи можете ви пити чашу, яку Я маю пити? Сказали Йому: Можемо. 23. Промовив до них: Чашу мою питимете, але сісти праворуч мене чи ліворуч, не моє це давати, лише — кому приготовано від Отця мого.

● Мк 10.35 ● 20. Заведей — це типове українське ім'я; наприклад, у телефонній базі міста Києва знаходимо багато людей з прізвищами Заведій, Заведія, Заводій, Заведенко, Заводян, Заводюк тощо. Українське слово «заведій-заводій» означає ініціативну людину, яка веде за собою, активізує, «заводить», вигадує різні витівки («заводіяка», «задерій»), а також зачинає-заводить пісню — «заспівувач». Дружина Заведея, матір Івана і Якова, звалася Саломія (Σαλώμη, Саломі) (ТБ, с. 667), що означає «мирна» (порівняйте: Соломон-Салимон — мирна людина; салим — мирне поселення, село; Ярусалим — сонячне поселення). Згідно з переказами, Саломія була рідною сестрою Діви Марії (ТБ, с. 831). ● 21. Замість «у Твоєму царстві» має бути «у Твоїй славі» (Мк 10.37). ● 21. Іван і Яків належали до внутрішнього (езотеричного) апостольського гуртка (разом з Петром) і володіли незламною пристрасною вірою, за що отримали від Ісуса внутрішнє ім'я Воанергес (див.: 1.5. «Воанергес — Сини грому»). Імовірно, що через свою матір вони передали прохання Ісусові, щоб дозволив їм здійснити разом з Ним Перехід і також здобути славу через власне воскресіння. Схоже, що спочатку вони порадились зі своєю матір'ю, і вона благословила своїх синів на мученицьку смерть і Перехід разом з їхнім Учителем. ● 22. Смерть апостолів разом з Ісусом не передбачалася Планом. Окрім того, Іван і Яків, можливо, не усвідомлювали всю важкість страждань, які доведеться перетерпіти. «Реальний сенс їхнього прохання був страшний, але учні цього не підозрювали» (ТБ, с. 668). Тому Ісус запитав, чи готові вони розділити його долю разом зі стражданнями. ● 22. Учні підтверджують свою рішучість йти до кінця. ● 23. Ісус твердо обіцяє, що вони будуть співпричетні до Його долі («питимуть Його чашу»), продовжуючи Його справу у палінгенезії-реінкарнації (Мт 19.28). ● 23. «Але сісти праворуч мене чи ліворуч...» — відверта юдохрістиянська вставка згідно з юдейськими уявленнями про царство, що його Єгова приготував для свого «обраного народу» (див.: Мт 25.34, Друга книга Маккавеїв 12.45, Третя книга Ездри 7.61 тощо). При цьому Месія нічого не вирішує, бо, згідно з цими уявленнями, він є «рабом Єгови».

24. Почувши це, десятеро почали нарікати на двох братів. 25. Ісус покликав їх і сказав: Ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі гнітять їх. 26. Не так має бути між вами. Але хто хотів би у вас бути великий, нехай буде вам за слугу. 27. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба. 28. Так само Син людський прийшов не щоб Йому служили, але щоб служити й дати життя своє як викуп за багатьох.

● Мк 10.41, Лк 22.24 ● Ісус розкриває арійські уявлення про функцію керівника як люблячого і відповідального батька. Чим вищий статус керівника, тим більша його відповідальність перед громадою. Перша особа, що наділена максимальною владою, повинна нести максимальну відповідальність за свої вчинки, а її особисті інтереси мають повністю підпорядковуватись інтересам громади. Сприймання керівника (отамана, гетьмана) як батька, а громади (війська) як його дітей органічно притаманне українській традиції, яка є прямим продовженням Гіперборійської традиції Землі Вепра[213]. Ісус навчав учнів особистим прикладом. Арійська модель управління засновується на особистому прикладі керівника, на його авторитеті або, як кажуть, харизматичності (від кореня «хар-ар-яр», тобто на його «ярості», «сонячності», «пасіонарності»). Ефективність арійської організації полягає в тому, що її структурні підрозділи очолюють відповідальні харизматичні особистості — арії, які дотримуються євангельського принципу: «Але хто хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга» (слуга — гелленською διάκονος, диякон). ● 28. Юдейські уявлення про «раба Єгови», який приноситься в жертву за свій народ, беручи на себе його гріхи на зразок козла відпущення (див. коментар до Мт 8.17).

Єрихонські сліпці

29. Коли вони виходили з Єрихона, ішло за ним багато народу. 30. Два сліпці сиділи край дороги і, почувши, що Ісус проходить мимо, закричали, кажучи: Господи, сину Давида, змилуйся над нами! 31. Люди картали їх, щоб замовкли. А ті ще більше голосили: Змилуйся над нами, Господи, сину Давида! 32. Тоді Ісус зупинився, покликав їх і мовив: Що бажаєте, щоб я учинив вам? 33. Вони кажуть йому: Господи, щоб очі нам відкрились. 34. Зми­лувався Ісус, доторкнувсь їхніх очей, і вони негайно прозріли й пішли слідом за ним.

● Вставка у формі скороченого і спотвореного переказу Мк 10.46—52.  

Хрестос в'їжджає в Єрусалим

21

1. Наближаючись до Єрусалима, вони прийшли у Витфагію, коло Оливної гори. Тоді Ісус послав двох учнів, 2. кажучи їм: Ідіть у село, що перед вами; зараз же найдете прив'язану ослицю й осля з нею, відв'яжіть і приведіть до Мене. 3. А як хто вам що скаже, ви відповісте, що Господь їх потребує і Він незабаром поверне їх. 4. Сталось це, щоб збулося слово пророка, який говорив: 5. Скажіть дочці сіонській: Ось цар твій іде до тебе, лагідний і верхи на ослиці, на осляті, синові під'яремної. 6. Учні пішли й зробили так, як Ісус велів їм: 7. привели вони ослицю таослятко, поклали на них одіж і Ісус сів на них. 8. Багаточисельний натовп стелив свою одіж по дорозі, а інші різали з дерев гілки і клали по дорозі. 9. Натовпи, що йшли попереду й ззаду, викрикували: Осанна синові Давида! Благословен той, що йде в ім'я Господнє! Осанна на висотах небес! 10. І коли Він увійшов у Єру­салим, було вражене все місто, питаючи: Хто це такий? 11. Натовпи казали: Це пророк, Ісус із Назарета в Галілеї.

● Мк 11.1, Лк 19.29, Ів 12.12 ● 1. Витфагія й Витанія — це два невеликі селища в трьох-чотирьох кілометрах східніше Єрусалима. Між ними і цим головним юдейським містом була полога Оливна гора заввишки 800 м. ● 2. У трьох інших євангеліях згадується про молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Вставка про ослицю потрібна була для прилучення цієї події до старозавітних «пророцтв». ● «І Він незабаром поверне» — вставка. Насправді перед нами класичний пароль: запитання «Навіщо відв'язуєте?» і лаконічна відповідь «Господь його потребує» (Лк 19.31). Метою вставки є спроба зобразити цю наперед сплановану акцію як якусь випадкову подію, мовляв, господарі турбуються про свою власність, а учні їх заспокоюють, що незабаром повернуть. ● 4—5. Вставка, якої немає в інших євангеліях, звідси й очевидне переривання плавності розповіді. Вставлений фрагмент взято з розділу 9 книги Захарії (6 ст. до н. е.), зміст якого, окрім згадки про царя, Єрусалим і віслюка, не має жодного стосунку до євангельського оповідання. Судіть самі: «Пророцтво Господнього слова на землю Хадрах та Дамаск, місця спочинку його, бо око Господнє на Арам та на всі Ізраїлеві племена, а також на Гамат, що межує із ним, на Тир та Сидон, бо він став дуже мудрий. І Тир твердиню собі збудував, і срібла нагромадив, як пороху, а щирого золота як багна на вулицях. Ось Господь зробить бідним його, і на морі поб'є його потугу, і він сам буде пожертий огнем. Побачить це Ашкелон, та й злякається, і Азза, і дуже настрашиться, і Екрон, бо надія його засоромиться. І згине цар із Аззи, а Ашкелон не буде заселений. І буде в Ашдоді сидіти байстрюк, і Я вигублю гордість филистимлян. І викину кров його з його уст, а гидоту його з-між зубів його, і для нашого Бога достанеться й він, і він буде, як князь той у Юді, а Екрон як євусей. І стану табором біля Свого дому проти війська, проти того, хто переходить і хто вертається; і вже не перейде гнобитель повз них, бо тепер Я це бачив Своїми очима. Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалима! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі, і на молодім віслюкові, сині ослиці. І вигублю Я колесниці з Єфрема, і коня з Єрусалима, і військовий лук знищений буде...» і так далі. Після того, як в євангельське оповідання вставили ослицю, воно втратило свою логічну стрункість, а у дослідників викликало величезну кількість суперечок і запитань: «Навіщо була ще й ослиця?», «Як Ісус міг сісти одночасно на них обох?» тощо. ● 9. «Осанна синові Давида!» — вставка, якої немає у Лк 19.38. Галілеяни не могли цього вигукувати, оскільки Ісус не вважав себе сином Давида (Мт 22.41—46).

Очищення храму

12. Ісус увійшов у храм і вигнав усіх, що продавали й купували в храмі; перевернув столи міняйлів і ослони тих, що продавали голубів, 13. і сказав їм: Написано: дім мій домом молитви буде зватись, ви ж чините з нього печеру розбійників. 14. І підійшли до Нього в храмі сліпі та кульгаві, і Він зцілив їх. 15. Первосвященики ж та вчені, побачивши чуда, які Він творив, і дітей, що кричали в храмі: «Осанна синові Давида!», обурилися 16. і мовили до Нього: Чуєш, що оці кажуть? А Ісус відповів їм: Хіба ви ніколи не читали: устами немовлят та ссущих ти вчинив собі хвалу? 17. І, покинувши їх, вийшов з міста у Витанію і там заночував.

● 12. Прямий удар по «канонічному» бізнесу юдейської верхівки, розкриття його аморальності і злочинності. ● 15—16. Вставка, відсутня у всіх інших євангеліях. Виявляється, що первосвященики обурилися не через енергійне очищення храму від торговців, а через вигуки дітей. Мета вставки — відвернути увагу від бізнесових інтересів первосвящеників, перевівши конфлікт чисто в формальну площину: син Давида чи не син Давида? В даному випадку фальсифікатор намагається «вигородити» первосвящеників. ● 17. Ісус не бажав ночувати в Єрусалимі — як з погляду безпеки супроводжуючих Його учнів (юдейська старшина вже віддала наказ про вбивство Ісуса), так і через погану енергетику цієї столиці «кодла гадючого». Що стосується Витанії, то в цьому поселенні поблизу Єрусалима компактно жили галілеяни (див. 2.15.2. «Протистояння «Північ» — «Південь»»).

Безплідна смоковниця

18. Уранці, вертаючись до міста, Він зголоднів. 19. По­бачивши край дороги смоковницю, Він підійшов до неї, та не найшов на ній нічого, крім самого листя, і сказав до неї: Нехай повік не буде з тебе плоду! І тут жесмоковниця всохла. 20. Побачивши це, учні здивувались і говорили: Як це смоковниця тут же засохла? 21. Ісус у відповідь сказав їм: Істинно кажу вам, коли матимете віру й не завагаєтесь, зробите не тільки таке зі смоковницею, але коли й горі цій скажете: двигнись і кинься в море! — воно станеться. 22. І все, чого проси­тимете в молитві з вірою, одержите.

● Мк 11.12 ● 18. Імовірно, всю ніч Ісус провів у молитві та пості. ● 19. Можливо, через почуття голоду Ісус звернув увагу на смоковницю, хоч не мав жодного наміру їсти її плоди, адже вони дозрівають влітку, а це була весна. Тобто увага Ісуса до смоковниці виникла через асоціацію з почуттям голоду. ● 19. На смоковниці ж не було нічого, крім листя, не було навіть незрілих плодів. Схоже, що дерево було хворе і йшло до загибелі або було безплідним. На прикладі цієї смоковниці Ісус показав учням свою могутність, щоб підбадьорити їх перед тим, як увійти до ворожого, темного і небезпечного міста. ● 19—20. «Тут же» — вставка. У Мк 11.20 уточнюється, що смоковниця засохла наступного ранку. З метою увиразнення сенсу того, що відбулося, Матвій сконцентрував ці дві події в одну. ● 21. За допомогою смоковниці Ісус показав учням силу віри — вищого прояву людської волі. Якщо вони володітимуть вірою, то нічого не буде для них неможливого. Дуже імовірно, що Ісус постійно звертав увагу апостолів на цю істину, за кожної зручної нагоди підтверджуючи її наочними прикладами (див. коментар до Мт 17.20).

Питання і відповідь про владу

23. Коли Він увійшов у храм і почав навчати, прийшли до Нього первосвященики і старші народу і мовили: Якою владою ти чиниш це? Хто тобі дав цю владу? 24. Ісус у відповідь сказав їм: Я теж спитаю вас одну річ, і коли Мені на неї відповісте, Я вам теж скажу, якою владою Я чиню це. 25. Іванове омивання звідки було? З неба чи від людей? Вони почали міркувати між собою: «Як ска­жемо: з неба, він нам скаже: чого ж тоді ви не увірували в нього? 26. А як скажемо: від людей, — боїмось народу, всі бо вважають Івана за пророка». 27. І вони відповіли Ісусові: Не знаємо. Тоді Він сказав їм: І Я вам не скажу, якою владою чиню це.

● Див. коментар до Мк 11.27—31. ● 25. Приховане звинувачення юдейської верхівки у вбивстві Івана Предтечі, див. Мт 17.12. ● 27. Вимушеною відповіддю «не знаємо» первосвященики і старші виставили себе на посміховисько, оскільки змушені були лукавити, причому це лукавство було виявлено перед усім народом, який добре знав про їхнє однозначно негативне ставлення до Івана Омивателя і наполегливі спроби зашкодити йому. Вони змушені були піти на це приниження, оскільки була загроза розкриття Ісусом їхньої причетності до смерті Івана Омивателя.

Притча про двох синів

28. Як вам здається? Один чоловік мав двох синів. Звернувшись до першого, він мовив: Піди, дитино, нині працювати у винограднику. 29. Той озвався: Піду, Господи. І не пішов. 30. Звернувшись до другого, сказав так само. А цей відповів: Не хочу. Але потім, розкаявшись, пішов. 31. Котрий з двох учинив волю батька? Останній, — відповіли ті. Тоді Ісус сказав їм: Істинно кажу вам, що митарі й блудниці вас випереджають у Царстві Божім. 32. При­йшов бо був до вас Іван дорогою правди, та ви не пові­рили йому; митарі і блудниці повірили йому, а ви, бачачи це, навіть потім не розкаялися, щоб повірити йому.

● Вставка, відсутня в інших євангеліях, яка перериває логіку розгортання подій.

Виноградник і виноградарі

33. Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, найняв його виноградарям і відійшов. 34. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяли від них належні плоди. 35. А виноградарі, схо­пивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. 36. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, та й ті вчинили з ними те саме. 37. Нарешті послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. 38. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Ходімо, вб'ємо його й візь­мемо собі його спадщину. 39. І, взявши його, вивели геть з виноградника й убили. 40. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями? 41. Лютих люто вигубить, — відповіли йому, — а вино­градник найме іншим виноградарям, що будуть давати йому своєчасно його плоди. 42. Тоді Ісус сказав їм: Чи ви в Писанні ніколи не читали: Камінь, що відкинули будів­ничі, став наріжним каменем. Від Господа це сталось, і дивне в очах наших. 43. Тому кажу вам: відніметься від вас Царство Боже й дасться народові, що буде приносити плоди його. 44. Хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того роздушить. 45. Почувши ці притчі, первосвященики й фарисеї зрозуміли, що Він про них говорить. 46. І намагалися схопити Його, та боялися людей, бо ті мали Його за пророка.

● Мк 12.1, Лк 20.9 ● 33—44. Вставка з імітацією Ісусової притчі. Поведінка господаря абсурдна: переконавшись у злочинності орендарів, він посилає на смерть свого єдиного сина. На думку фальсифікатора, під господарем виноградника треба розуміти Бога-Творця, а під орендарями — юдеїв. Месія прийшов до свого «обраного народу», але його не прийняли, тому його спадок дістанеться неюдеям. Ця вставка внесла велике збурення у хрестиянську свідомість, адже Син Божий у ній символізується каменем. Та головна мета вставки: приховати справжню причину того, чому юдейська старшина хотіла схопити Ісуса. Псевдопритча про виноградарів вклинюється в логіку Євангелія і розриває зв'язок між причиною та наслідком.  ● 45. Замість «ці притчі» має бути «ці слова». Юдеїв обурила не туманна притча, а Ісусові слова з непрямим звинуваченням Синедріона у смерті Івана Предтечі. Після цих слів (27) первосвященики і фарисеї сповнилися такої шаленої люті, що готові були Його вбити, але боялися людей. Натомість вставка 28—44 має на меті переконати, що юдеї обурилися через теологічні нюанси: «блудниці вас випереджають у Царстві Божім», «ви, бачачи це, навіть потім не розкаялися» (31), «відніметься від вас Царство Боже» (43), «хто впаде на цей камінь, розіб'ється» (44). ● У всі три синоптичні євангелія вставлено практично той самий текст «притчі про виноградарів»; відсутність нової та доповнюючої інформації додатково вказує на вставку (індикатор фальсифікації № 4).

22

1. Ісус, озвавшися, знову заговорив до них у притчах: 2. Царство небесне схоже на царя, що справив своєму синові весілля. 3. Він послав своїх слуг кликати запрошених на весілля, але вони не хотіли прийти. Тоді він знову послав інших слуг, кажучи: Скажіть запро­шеним: ось я зготував обід мій, зарізано волів та годовану худобу, все готове, ідіть на весілля. 5. Та вони ним знехтували й пішли геть, хто на власне поле, хто до свого крамарства; 6. інші ж, схопивши слуг, знущалися з них і вбили. 7. Розгнівався цар і вислав військо, яке вигубило тих убивців, а їхнє місто спалило. 8. Тоді він мовив своїм слугам: Обід готовий, але запрошені були негідні. 9. Підіть, отже, на роздоріжжя, і кого лише здибаєте, кличте на весілля. 10. Вийшли ці слуги на дороги й зі­брали всіх, кого тільки спіткали, і злих і добрих, так що весільна світлиця була повна гостей. 11. Як же ввійшов цар, щоб подивитися на гостей, побачив там чоловіка, що не був убраний у весільну одіж, 12. і сказав до нього: Як ти ввійшов сюди, друже, не маючи весільної одежі? Той мовчав. 13. Тоді цар промовив до слуг: Зв'яжіть йому ноги й руки й киньте геть у тем­ряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів. 14. Багато бо покликаних, але мало вибраних.

● Тексту 22.1—14 немає в інших євангеліях. Це очевидна юдохрістиянська вставка — плутана і залякуюча, яка намагається імітувати Ісусові притчі, але фактично є пародією на них. У фрагменті немає нічого про досягнення стану Царства Божого, а сам цар — це вже знайомий нам старозавітний рабовласник, примхливий і жорстокий (див. Мт 18.23). Зауважте: цей самодур закликає на весілля випадкових перехожих, після чого висуває звинувачення, що хтось не вбраний у весільний одяг. Уся ця незграбна імітація притчі закінчується улюбленим юдохрістиянським залякуванням: «Там буде плач і скрегіт зубів».  

Податок кесареві

15. Тоді фарисеї пішли й радили раду, як би Його пій­мати на слові. 16. І вислали до Нього своїх учнів разом з іродіянами. Учителю, — кажуть вони, — ми знаємо, що ти щирого серця і що дороги Божої навчаєш по правді і не зважаєш ні на кого, бо не дивишся на лице людей. 17. Скажи нам, як тобі здається: чи вільно давати кесареві[214] податок, чи ні? 18. Ісус, знаючи їхнє лукавство, озвався: Чого Мене спокушаєте, лицеміри? 19. Покажіть Мені податковий гріш. Ті принесли Йому денарій. 20. Він спитав їх: Чий це образ і напис? 21. Відповідають Йому: — Кесарів. Тоді Він до них каже: Віддайте кесареве кесареві, а Боже — Богові. 22. Почувши це, вони здивувались і, ли­шивши Його, відійшли.

● Логічне продовження 21.46, яке додатково підтверджує фальшивість фрагменту 22.1—14. Події ж розвиваються дуже динамічно. Після програшу у дискусії з Ісусом (21.23—46) фарисеї прагнули реваншу. Для цього вони вигадали запитання про податок імператорові (на той час ним був Тиберій), яке мало б поставити Ісуса в безвихідне становище. Адже податок, що його збирали з юдеїв римляни («язичники», «гої», «невірні»), суперечив теократичній ідеї, викликав народне обурення і вважався юдеями ознакою рабства. Якщо Ісус висловиться за податок, то викличе проти себе народне обурення, а якщо заперечить його, то стане підбурювачем проти римської влади. ● 16. «Разом з іродіянами» — вставка, відсутня в паралельному місці Мт 12.14. Зроблена з метою перекласти частину провини на Ірода Антипу, якого люто ненавиділи фарисеї — див. коментарі до Мк 3.6, Мк 10.33 і Лк 23.11. ● 18—21. Ісус дає відповідь у максимально зрозумілій, наочній і однозначній формі. Її сенс: служіння кесареві не заважає істинному служінню Богові, у ширшому значенні — земне не суперечить божественному. ● 22. Ісусова відповідь виявилася цілковитою несподіванкою для фарисеїв.

Садукеї і воскресіння

23. Того ж самого дня приступили до Нього садукеї, що кажуть, ніби нема воскресіння, і спитали Його: 24. Учителю, Мойсей сказав: коли хто вмре бездітним, нехай брат його одружиться з його жінкою і дасть потомство братові своєму. 25. Було в нас сім братів. Пер­ший, одружившись, умер, не маючи потомства, і зоставив свою жінку братові своєму. 26. Так само і другий, і тре­тій — аж до сьомого. 27. Нарешті, після всіх померла й жінка. 28. У воскресінні, отже, котрого з сімох буде жінка? Всі бо мали її. 29. Ісус у відповідь сказав їм: Помиляєтеся, бо не знаєте ні Писання, ні Божої сили. 30. У воскресінні не женяться і не виходять заміж, але є як ангели в небесах. 31. А щодо воскресіння мертвих, то хіба ви не читали слова Божого, яке вам каже: 32. Я бог Авраама, бог Ісаака і бог Яакова? Бог — не мертвих, але живих! 33. І, чувши це, народ дивувався його навчанню.

● Мк 12.18, Лк 20.27. Детальне пояснення цього оповідання див.: 2.10.3. «Воскресіння живих і «воскресіння мертвих»». Згідно з ученням фарисеїв, після смерті психічні оболонки людей-біороботів певний час перебувають у напівсвідомому стані в шеолі — «царстві тіней». У «кінці віку» душі всіх людей утіляться у новостворені копії своїх колишніх тіл: чудесне нарощування плоті на сухих кістках описує «батько юдаїзму» Єзекеїль (37.1—13). Після «Страшного суду» начебто відбудеться розділення праведників і грішників: перші насолоджувати­муться життям у відновленому земному юдейському царстві Месії («Царстві небесному»), а другі зі своїми тілами підуть на вічні муки в «геєну вогненну» (земне пекло). Ісус виразно заперечив це недолуге вчення фарисеїв, проте воно стало головною догмою юдохрісти­­янства — інформаційно-духовної зброї, спеціаль­но створеної юдейською релігійною верхівкою для знищення Хрестового вчення та його носіїв. Характерно, що юдейське «Царство небесне» є цілком земним, а юдохрістиянське «Царство небесне» — виключно духовним, неземним. З погляду інфор­маційної війни ця підміна мала на меті переключити увагу хрестиян на неземні речі, у такий спосіб ЗВІЛЬНЯЮЧИ ЮДЕЯМ ПРОСТІР ДЛЯ ЧИСТО ЗЕМНОГО ПАНУВАННЯ. ● 23. Садукеї були супротивниками партії фарисеїв, яка претендувала на духовну монополію, посилаючись на начебто отриманий від Мойсея особливий усний переказ. Тож запитання садукеїв явно спрямоване на те, щоб показати абсурдність фарисейського вчення. ● 29. «Помиляєтеся, бо не знаєте ні Писання, ні Божої сили» — вставка, відсутня в Лк 20.34, де цей епізод описаний найдетальніше. Ісус відповідав садукеям, які визнавали священним текстом лише П'ятикнижжя Мойсея (Тору). Проте там нічого не говориться про воскресіння, тож Ісус не міг посилатися на ці писання. Це фарисейська вставка з метою дошкулити садукеям, які не визнавали фарисейських вигадок. ● 30. Ісус пояснює, що в новій епосі стосунки між чоловіками і жінками будуть суттєво відрізнятися від існуючих звичаїв одруження. ● 31. Вставка, подібна до Лк 20.37—38. Воскресіння можливе лише протягом кількох днів після смерті тіла, коли ще жива психіка людини (душа), яка й визначає земну особистість людини. Тобто воскресіння — це перетворення людського тіла за живої душі, що й було продемонстровано Ісусом Хрестом шляхом власного воскресіння на третій день після смерті тіла. Іншими словами, «воскресіння мертвих» не буває.

Найбільша заповідь

34. Довідавшись, що Він замкнув уста садукеям, фари­сеї зібралися навколо Нього. 35. І от один із них, законовчитель, спитав Його, спокушаючи: 36. Учителю, котра найбільша заповідь у законі? 37. Він сказав до нього: Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: 38. це найбільша й найперша заповідь. 39. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого. 40. На цих двох заповідях стоять весь закон і пророки.

● 34. «Замкнув уста садукеям» — ця фраза передає зловтіху фарисеїв, для яких садукеї були політичними конкурентами. ● 39. Лука подає продовження цієї розмови притчею про милосердного самарянина — див. Лк 10.25—37. ● 40. Вставка, відсутня у Мк 12.28—34.

Син Давидів

41. Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: 42. Що ви думаєте про Месію? Чий він син? Кажуть йому: Давидів. 43. Він до них мовить: Як же Давид у натхненні називає його Господом, 44. кажучи: Господь промовив владиці моєму: Сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги. 45. Коли, отже, Давид його називає Господом, як він може бути його сином? 46. Ніхто не міг Йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше Його питати.

● Мк 12.35, Лк 20.41 ● Ісус, запитуючи про Месію, зовсім не має на увазі себе — йдеться лише про суперечність фарисейського вчення. ● 42. Ця фарисейська ідея походить від Єзекеїля: «А Я, Господь, буду їм Богом, а раб Мій Давид князем серед них. Я, Господь, це сказав!» (34.23—24, 37.24—25) ● 45. Ісус показує фарисеям, що їхнє вчення про Месію (раба Єгови) суперечить їхнім же священним текстам. Відповідно, все їхнє вчення, яке було побудоване саме на месіанських очікуваннях, є облудним. Після руйнування Єрусалима фарисейське вчення стало фундаментом юдаїзму[215]. ● 46. «І від того дня ніхто не важився більше Його питати» — вставка, яка суперечить подальшому розгортанню подій, оскільки й пізніше Ісуса запитували і Він відповідав. Фраза «і ніхто не смів більше Його питати» описує попередню ситуацію — Мк 12.34 і Лк 20.40.

Лицеміри на сідалищі Мойсеєвім

23

1. Тоді Ісус промовив до натовпу й до своїх учнів: 2. На сідалищі Мойсея сіли вчені та фари­сеї. З. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять. 4. В'яжуть тяжкі, не під силу тягарі і кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть. 5. Усі свої діла вони роблять на те, щоб бачили їх люди; поширюють свої філактери[216] й побільшують свої китиці. 6. Люблять перші місця на бенкетах і перші сидження на зібраннях 7та вітання на майданах многолюдних, щоб люди звали їх: равві! 8. Ви ж не давайте себе звати: равві; один бо ваш Учитель, а ви усі брати. 9. Та й отця собі теж не іменуйте на землі: один бо у вас Отець — той, що на небесах. 10. Ані наставниками не давайте себе називати, один бо ваш Наставник — Хрестос. 11. Най­більший з вас хай буде вам слугою. 12. Хто себе ви­вищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений.

● 1. У паралельному місці: «І коли весь народ слухав, Він сказав своїм учням…» (Лк 20.45). Таким чином, наведене вище повчання було призначене не натовпу, а Хрестовим учням і, відповідно, майбутній Хрестовій Церкві. ● 2. Фарисеї паразитують на авторитеті Мойсея. «Вчені та» — вставка, оскільки частина вчених підтримувала первосвящеників (садукеїв) і була в гострій опозиції до фарисеїв. ● 3. Вставка з метою виправдання вчення фарисеїв, проти якого щойно виступив Ісус. Чітко вказує на фарисейське авторство цієї вставки. ● 8—10. Ісус наголошує, що всі учні є братами, членами єдиної духовної громади, батьком якої є Творець Всесвіту, а учителем і наставником — Хрестос, боголюдина, зразок для наслідування. Головна думка полягає в тому, що земні титули не повинні руйнувати духовну єдність. ● 11. Вставка, взята з навчання Ісуса про стосунки між керівниками і громадою (Мт 20.26). ● 12. Ще одна видерта з контексту фраза, взята з імітації притчі про весілля (Лк 14.7-11). Мета вставки — формування серед хрестиян культу самоприниження, що не має нічого спільного зі скромністю, адекватною самооцінкою і смиренністю (відкритістю) перед Богом.

«Горе вам, фарисеї»

13. Горе вам, вчені та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Боже! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти. 14. Горе вам, вчені та фарисеї, лицеміри, бо ковтаєте хати вдовиць, а про людське око довго молитеся, — за це матимете дуже тяжкий осуд. 15. Горе вам, вчені та фарисеї, лицеміри, що проходите море й землю, щоб придбати одного новонаверненого, і коли найдете, робите його удвоє більше, ніж ви, гідним пекла. 16. Горе вам, сліпі проводирі, що кажете: хто клянеться храмом, це — нічого; а хто клянеться золотом храму, той винуватий. 17. Нерозумні й сліпі! Що більше — золото чи храм, який освячує золото? 18. І хто клянеться жертовником, це — нічого; хто ж клянеться даром, що на ньому, той винуватий. 19. Сліпі! Що більше? Дар чи жертовник, який освячує дар? 20. Хто клянеться жер­товником, той клянеться ним і всім тим, що на ньому. 21. І хто клянеться храмом, той клянеться ним і Тим, хто живе в ньому. 22. І хто клянеться небом, той клянеться Божим престолом і Тим, хто сидить на ньому. 23. Горе вам, вчені й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м'яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що най­важливіше в законі: справедливість, милосердя і віру. І те слід робити, і того не слід лишати. 24. Сліпі про­водирі, що комара відціджуєте, а ковтаєте верблюда. 25. Горе вам, вчені й фарисеї, лицеміри, що очи­щаєте зверху чашу й миску, а всередині вони повні здирства та нездержливості. 26. Сліпий фарисею! Очисть спершу середину чаші й миски, щоб і назовні були чисті. 27. Горе вам, вчені й фарисеї, лицеміри, що схожі на побілені гроби, які зверху здаються гарними, а всере­дині повні мертвих кісток і всякої нечисті. 28. Отак і ви: назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви повні лицемірства й беззаконня. 29. Горе вам, вчені й фарисеї, лицеміри, що будуєте гроби пророків та прикрашуєте нагробники праведних, 30. і кажете: якби ми жили за батьків наших, ми не були б причетні з ними крови пророчої. 31. Ви, таким чином, самі признаєтесь, що ви сини тих, які вбивали пророків. 32. Доповнюйте мірку батьків ваших! 33. Змії, гадюче кодло! Як ви можете уникнути пекельного засуду? 34. Тому-то посилаю до вас пророків, мудреців і вчених. Ви деяких з них уб'єте й розпнете, а деяких бичуватимете у ваших синагогах і гонитимете з міста в місто, 35. щоб, таким чином, упала на вас уся кров праведна, пролита на землі, від крові праведного Авеля до крові Захарії, сина Варахії, якого ви вбили між святинею і жертовником. 36. Істинно кажу вам: усе це впаде на цей рід! 37. Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, але ви не бажали! 38. Ось дім лишиться вам порожній. 39. Кажу бо вам: ви не побачите мене віднині, доки не скажете: благословен той, що приходить в ім'я Господнє!

● Лк 11.39—48 ● Після повчання своїх учнів Ісус звертається до фарисеїв, розкриваючи їхні лицемірство, нелогічність, засліпленість і беззаконність, а також деструктивність їхнього диявольського вчення. ● 13. Тут і далі перед словом «фарисеї» фальсифікатором усюди вставлено «вчені» для того, щоб пом'якшити звинувачення, спрямовані саме на фарисеїв, переклавши більшу частину відповідальності на вчених, адже в переліку обвинувачених їх поставили на перше місце. Насправді за допомогою цієї вставки знімається відповідальність з фарисеїв, бо відповідальність не ділиться, тобто там, де відповідає більше одного, вже не відповідає ніхто. ● 15. Фарисейська діяльність псує духовну сутність людини і веде її до пекла. ● 18—22. Багатослівна вставка, зроблена за аналогією з попереднім реченням. ● 23. «Даєте десятину з м'яти, кропу і кмину» — виконуєте дрібні, несуттєві приписи. ● 25—28. Фарисеї були брудні духом (мали темні духовні сутності), тож не могли бути чистими душею (психікою) і поведінкою. ● 26. Тут ідеться лише про фарисея. Це підтверджує, що багатократно повторюване слово «вчені» є вставкою. ● 29—32. Фальсифікатор, прочитавши слово «гроби», вирішив розвинути цю тему у вигляді нелогічної і неправдоподібної вставки. Наприклад, з неї випливає, неначе фарисеї мали звичай відбудовувати гроби пророків, а діти несуть повну відповідальність за гріхи своїх батьків і навіть повинні їх доповнювати. ● 32—33. Фарисеї вже ухвалили рішення вбити Ісуса, тому втратили шанс «уникнути пекельного засуду». Після цих гострих слів Ісус покидає храм, не бажаючи продовжувати розмову зі своїми майбутніми вбивцями. ● 34—36. Юдохрістиянська вставка, пов'язана з епізодом старозавітної другої Книги Хронік (24.20), до того ж помилкова, бо «в тексті є переплутання між Захарією, сином Йоада, і пророком Захарією, сином Варахія» (ЄЛ, с. 74). ● 34—39. У паралельному місці у Луки (11.49) це не слова Ісуса, звертає увагу ТБ (с. 684), а цитата з невідомого джерела, схожа на деякі місця з юдейської книги Ездри.

Зруйнування храму

24

1. Ісус вийшов з храму, і коли Він ішов, учні Його приступили до Нього, щоб показати Йому храмові будівлі. 2. Він у відповідь сказав їм: Чи бачите все це? Істинно кажу вам: не лишиться тут камінь на камені, який не був би перевернений.

● 1. Марко уточнює: «Як виходив з храму, каже Йому один з його учнів: Учителю, поглянь, яке каміння, яка будова!» (Мк 13.1). Легко здогадатися, що цим учнем був Юда, оскільки лише він походив з Юдеї, був знайомий з Єрусалимом і, як і всі юдеї, захоплювався храмовими будівлями. Для всіх інших апостолів Єрусалим був чужоземним і ворожим містом. ● 2. Пророцтво про руйнування Єрусалима, яке точно збулося.

Попередження про війну

3. І коли Він сів на Оливній горі, його учні приступили до Нього на самоті й питали: Скажи нам, коли це буде і який буде знак твого приходу й кінця віку? 4. Ісус у відповідь мовив їм: Глядіть, щоб ніхто не звів вас. 5. Багато бо прийде в моє ім'я, що будуть казати: я Хрестос, і зведуть багатьох. 6. Ви почуєте про війни та воєнні поголоски; глядіть же, не тривожтесь, бо треба, щоб це все сталось, але це ще не кінець. 7. Народ бо на народ повстане і царство на царство. Голод, чума та землетруси будуть по різних місцях, 8. та все це — початок страждання. 9. Тоді видадуть вас на муки й уб'ють вас; вас будуть ненавидіти всі народи імені мого ради. 10. Багато тоді спо­кусяться і видаватимуть один одного й будуть ненавидіти один одного. 11. Чимало лжепророків устане і зведуть бага­то людей. 12. Тому, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне. 13. Але хто витримає до останку, той спасеться. 14. І це євангеліє царства буде проповідуватись по всьому світі, на свідоцтво всім народам. І тоді прийде кінець.

● 3. Після звичайного запитання учнів — «Коли це буде?» — зроб­лена юдохрістиянська вставка, якої немає у Марка (13.3—4). Юдохрістияни були переконані, що руйнування Єрусалима відбудеться при кінці світу, тобто в час приходу Месії і Страшного суду. З цього, між іншим, безперечно випливає, що принаймні частина вставок у Євангеліє була зроблена до руйнування Єрусалима. ● 6. Ісус застерігає своїх послідовників від паніки. «Треба, щоб це все сталось» — столиця «гадючого кодла» повинна бути зруйнованою. ● 7. Буде війна між народами (громадянська війна) і між державами. ● 7—15. Зі словами «голод, чума і землетруси» починається суцільна юдохрістиянська фантазія, туманна і плутана, яка до того ж суперечить іншим синоптикам. Як визнає ТБ, «ця есхатологічна промова Христа сповнена непереборних труднощів для тлумачення» (с. 686). Такі «непереборні труд­нощі» зазвичай є прямою вказівкою на фальсифікацію, оскіль­ки Ісус висловлювався точно, ясно, лаконічно.

Велика скорбота

15. Отож коли побачите мерзоту запустіння, прові­щену пророком Даниїлом, поставлену на святім місці — хто читає, нехай розуміє! — 16. тоді ті, що в Юдеї, нехай тікають у гори; 17. а хто на покрівлі, хай не сходить узяти речі зі своєї хати, 18. і хто в полі, хай не вертається назад узяти свою одіж. 19. Горе вагітним і годуючим у ті дні! 20. Моліться, щоб ваша втеча не сталася зимою, ані в суботу. 21. Тоді буде скорбота велика, якої не було від початку світу аж понині, та й не буде. 22. І коли б ті дні не були вкорочені, ніяка плоть не врятувалася б; але заради обраних будуть вкорочені дні тії.

● 16—18. Усе відбудеться дуже швидко і несподівано. ● 21. Очевидне перебільшення, викликане очікуваннями катастрофічного кінця світу. У Луки в цьому місці читаємо: «Бо на землі буде насильство велике і гнів проти народу цього» (Лк 21.23) — мається на увазі гнів проти юдеїв, адже Єрусалим був столицею Юдеї. ● 22. Продовження вставки, яку зробили також у Марка (13.20). «"Ніяка плоть" — гебраїзм, що означає — ніхто з живучих людей і навіть з тварин» (ТБ, 688), це ще одне очевидне перебільшення. «Заради обраних» — юдохрістиянська теза про наперед обраних Богом, який їх урятує, а всіх інших знищить.

Знак Сина людського

23. І коли хто скаже тоді вам: глянь, ось Месія чи онде, — не вірте, 24. бо встануть лжемесії і лжепророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних. 25. Ось я попередив вас. 26. Коли вам, отже, скажуть — ось він у пустині, — не вірте! 27. Як блискавка, що на сході блисне і вмить аж на самім заході сяє, так буде й прихід Сина людського. 28. Де бо є труп, там і орли зберуться. 29. Негайно по тих днях скорботних сонце затьмиться, місяць не дасть більше свого блиску, зорі падатимуть з неба і захитаються небесні сили. З0. Тоді на небі з'явить­ся знак Сина людського, і тоді усі племена землі битимуть себе у груди й побачать Сина людського, коли він приходитиме на небесних хмарах з потугою та славою великою. 31. Він пошле своїх ангелів із сурмою вельми голосною, і ті зберуть обраних його з чотирьох вітрів, від одного аж до другого кінця неба.

● 26—27. Використання фрагмента з Луки 17.23—24, вставленого в інший контекст. ● 28. Фрагмент із вставки у Луки 17.37, цілком видертий з контексту. ● 29. Суцільний юдохрістиянський «потік свідомості» за мотивами юдейських книг: Ісаї 5.30, 13.10, Єремії 4.28, Єзекеїля 32.7—8, Йоіля 2.10—11, Амоса 8.9—10, Міхея 3.6. Як визнає ТБ (с. 689), уся ця писанина не надається раціональному поясненню.

Смоковниця дає науку

32. Від смоковниці навчіться порівняння. Коли віття її стає м'яке й вона виганяє листя, ви знаєте, що близько літо. 33. Отак і ви: коли це все побачите, знайте, що він уже близько, при дверях. 34. Істинно кажу вам: це покоління не промине, поки не збудеться це все. 35. Небо й земля пройдуть, але слова мої не пройдуть.

● 32. «Порівняння» — гелленською παραβολή («параболе»): образ, загадка, притча, алегорія. ● 33. Коли дійдуть до вас чутки про війну — отже, вже наблизилося велике лихо, жорстока війна і руйнування Єрусалима. ● 34—35. Руйнування Єрусалима неминуче відбудеться протягом життя одного покоління. І справді, все це сталося через 4 десятиліття після пророцтва.

Невідомий день і година

36. А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, ані Син, лише один Отець. 37. Як було за днів Ноя, так буде й за днів Сина людського. 38. Бо як за днів перед потопом їли й пили, женилися та віддавались аж до дня, коли Ной увійшов у ковчег, 39. і ніхто не знав нічого, аж поки не прийшов потоп і змив усіх, так буде й прихід Сина людського. 40. Тоді з двох, що будуть у полі, одного візьмуть, другий лишиться. 41. Дві мо­лотимуть на жорнах: одну візьмуть, друга лишиться. 42. Чувайте, отже, бо не знаєте, якого дня Господь ваш прийде. 43. Знайте те, що коли б господар відав, у яку сторожу прийде злодій, пильнував би і не дав би підкопати свого дому. 44. Тому й ви будьте готові, бо Син людський прийде тієї години, про яку ви й не думаєте.

●  Тут і далі — велика суперечлива вставка з метою затуманити пророцтво про руйнування Єрусалима і перетворити його на пророцтво про близький прихід Месії-месника. ● 36. Див. коментар до Мк 13.32.

Слуга, настановлений над челяддю

45. Хто є вірний та мудрий слуга, якого пан наста­новив над челяддю своєю давати їм поживу у свій час? 46. Щасливий той слуга, як його пан, вернувшися, найде його при роботі. 47. Істинно кажу вам, що він поставить його над усім своїм маєтком. 48. Коли ж той злий слуга скаже в своєму серці: мій пан бариться 49. і почне бити своїх товаришів-слуг, їсти та пити з п'яницями, 50. пан того слуги прийде в день, якого він не сподівається, і в годину, якої він не знає, 51. і розітне його надвоє і долю його покладе з лицемірами. Там буде плач і скрегіт зубів.

Десять дів

25

1. Тоді царство небесне буде подібне до десятьох дів, що взяли свої лямпи й вийшли назустріч молодому. 2. П'ять з них були нерозумні, а п'ять мудрі. 3. Нерозумні взяли з собою світичі, та не взяли оливи з собою. 4. Мудрі ж узяли в посудинках оливу. 5. А що молодий забарився, всі задрімали й поснули. 6. Та опівночі залунав крик: Ось молодий! Виходьте йому назустріч! 7. Схопились тоді ті діви і приготували свої світичі. 8. І нерозумні кажуть до мудрих: Дайте нам вашої оливи, бо наші світичі гаснуть. 9. Мудрі ж у відповідь їм кажуть: Щоб часом і нам, і вам не забракло — підіть краще до продавців і купіть собі. 10. І як вони пішли купувати, прибув молодий, і ті, що були готові, ввійшли з ним у весільну світлицю, і замкнули двері. 11. Нарешті приходять також інші діви й кажуть: 12. Господи, Господи, відчини нам! Він у відповідь сказав їм: Істинно кажу вам: я вас не знаю. 13. Чувайте, отже, не знаєте бо ні дня, ні години.

Притча про таланти

14. І царство небесне буде мов той чоловік, що, пускаючись у дорогу, прикликав своїх рабів і передав їм своє майно. 15. Одному він дав п'ять талантів, другому — два, а третьому — один, кожному за його здібністю, і від'їхав. 16. Той, що взяв п'ять талантів, негайно пішов і орудував ними, і придбав других п'ять талантів. 17. Так само і той, що взяв два, також придбав два других. 18. А той, що взяв один, пішов, викопав у землі яму і сховав гроші пана свого. 19. По довгім часі приходить пан рабів тих і зводить з ними рахунок. 20. Приступив той, що узяв був п'ять талантів, і приніс других п'ять талантів: Мій пане, каже, ти мені дав п'ять талантів, ось я придбав других п'ять талантів. 21. Сказав до нього його пан: Гаразд, рабе добрий і вірний. Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого. 22. Приступив і той, що взяв був два таланти й каже: Пане, два таланти дав ти мені. Ось других два придбав я. 23. Сказав до нього пан його: Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого. 24. Приступив і той, що взяв був один талант, і каже: Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. 25. Тому, зо страху, я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він, маєш твоє. 26. Озвався його пан і каже до нього: Лукавий рабе й лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав. 27. Тож треба було тобі дати мої гроші торгівцям, і я, вернувшись, взяв би своє з відсотками. 28. Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має десять. 29. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, візьмуть і те, що має. 30. А нікчемного раба того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.

● У відповідності до юдейських уявлень, Бог у цій притчі подається як жорстокий рабовласник, який «жне, де не сіяв, і збирає, де не розсипав». Сама ж притча закінчується залякуючим образом «темряви кромішньої», де буде все той же «плач і скрегіт зубів».

Суд над усіма народами

31. Коли Син людський прийде у славі своїй, і всі ангели з ним, він сяде на престолі своєї слави. 32. І збе­руться перед ним усі народи, і він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучує овець від козлів; 33. і поставить овець праворуч себе, а козлів ліворуч. 34. Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Ходіте, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину царство, що було приготоване вам від створення світу. 35. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; 36. нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. 37. Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і на­поїли? 38. Коли ми бачили тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? 39. Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі і прийшли до тебе? 40. А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили. 41. Тоді скаже й тим, що ліворуч: Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його, 42. бо я голодував, і ви не дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене не напоїли; 43. був чужинцем, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і ви не навідались до мене. 44. Тоді озвуться і ті, кажучи: Господи, коли ми бачили тебе голодним або спраглим, чужинцем або нагим, недужим або в тюрмі, і тобі не по­служили? 45. Він відповість їм: Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з моїх найменших братів, і мені не зробили. 46. І підуть ті на вічну муку, а праведники — на життя вічне.

● Вставка про очікуваний юдеями «кінець світу» і «Страшний суд». Фальсифікатор взяв за зразок старозавітні писання — Ісая 58.7 і Єзекеїль 18.7.

Змова вбити Ісуса

26

1. Як же скінчив усі ці слова, сказав до своїх учнів: 2. Ви знаєте, що через два дні буде Перехід й Син людський буде виданий на розп'яття. 3. Тоді зібралися первосвященики, вчені і старші народу в палаті первосвященика, що звався Каяфа, 4. і радились, як би підступом схопити Ісуса й убити. 5. Тільки ж казали: Не в свято, щоб не було в народі заколоту.

● 2. На переконання кращих екзегетів, ці слова Ісуса були сказані у вівторок увечері, Тайна вечеря відбулася вночі з четверга на п'ятницю, а розп'ятим Він був у п'ятницю. На думку Орігена, Ісус говорив не про юдейське свято Пейсах, а про нову Пасху (ТБ, с. 696), тобто Перехід. Нагадаємо, що слово «Пасха» походить від арійського кореня «пас» і буквально означає «перехід». Наприклад, в англійській мові, відомій своїми архаїзмами, слово «pass» має головні значення «рухатися вперед», «переходити», «перетворюватися», «передавати». В українській мові цей корінь зберігся у слові «пас» в значенні ременя для переходу-передачі від одного шківа до іншого. У єврейській мові, яка багато запозичила з арійських мов, від кореня «пас» походить слово «пассах» (перехід). ● 3. «Слів "і вчені" немає в кращих кодексах, тому вони мають бути випущені», — читаємо в ТБ, с. 696. Річ у тім, що головну роль в Синедріоні відігравали саме первосвященики і фарисейська старшина, натомість вчені (юристи, законовчителі, знавці традиції) виконували допоміжні функції.

Похоронне миро

6. Коли ж Ісус був у Витанії в домі Симона «Прокаженого», 7. підійшла до нього одна жінка з алебастровою плящиною, повною вельми дорогого мира, і вилляла Йому на голову, як Він сидів при столі. 8. Побачивши це, учні нарі­кали й казали: Навіщо таке марнотратство? 9. Це можна б було дорого продати й дати бідним! 10. Ісус зауважив це і сказав їм: Чому ви докучаєте цій жінці? Вона зробила добре діло для Мене: 11. завжди бо бідних маєте з собою; Мене ж не завжди маєте. 12. Виливши це миро на моє тіло, вона вчинила те на мій похорон. 13. Істинно кажу вам: де тільки буде пропові­дуватися це Євангеліє по всьому світі, оповідатиметься і про те, що вона зробила, їй на спомин.

● Подія 6—12 є цілковитим протиставленням попередній події 3—5, для підкреслення контрасту Матвій вживає вираз «коли ж». Ось як про це пише ТБ (с. 697): «Христові вороги радилися, як хитрістю захопити Його і вбити, але не хотіли робити це під час свята, бо боялися народу. І тут же євангеліст переносить нас з дому первосвященика в мирний дім у Витанії. Там — ворожість, ненависть, підступність, злоба, страх перед народом. Тут — люблячі Христа і віддані Йому друзі вже готують Його до поховання». ● 6. Витанія була поселенням галілеян, тому тут Хрестос знаходився серед своїх, у любові та безпеці. «У Витанії, на Оливній горі, знаходилось галілейське поселення (в 1923 році знайшли склеп 1-го століття з назвою «Галілеяни»). Мешканці Витанії також переважно були галілеянами. Ось чому, коли Ісус відвідував Марію, Марту і Лазаря, то радо залишався на ночівлю у своїх земляків. Цей факт також пояснює ту легкість, з якою учні змогли роздобути віслюка для тріумфального в'їзду Ісуса в Єрусалим у вербну неділю»[217]. Витанія (Віфанія) знаходилась поблизу Єрусалима. ● За деякими переказами, Симон «Прокажений» був батьком Лазара, Марії і Марти[218] ● 7. Жінка мала чисту душу, вона інтуїтивна зрозуміла, що перед нею богочоловік, який готується до Переходу і потребує підтримки, тож учинила нестандартний, магічний вчинок. Він повчає нас, що треба бути чуйними один до одного, підтримувати своїх ближніх і робити для них добрі справи, доки вони ще живі. ● 8. Євангеліст Марко замість «учні» дає уточнююче «деякі» (Мк 14.4), тобто хтось з учнів, натомість Євангеліст Іван, який був свідком цієї події, конкретно вказує, що нарікав лише Юда Іскаріот (Ів 12.4) — бо в нього вже «увійшов сатана» (Лк 22.3), у нього затьмарився розум, тож лише він один бачив події у спотвореному світлі і виявляв неадекватну реакцію. ● 13. Мільйони людей у всьому світі з любов'ю згадують про цю жінку і її надзвичайний вчинок, допомагаючи цим її духу в палінгенезії, поліпшуючи її долю у нових і нових земних втіленнях.

Апостол-зрадник

14. Тоді один із дванадцятьох, що звався Юда Іскаріотський, пішов до первосвящеників 15. і каже: Що хочете мені дати, я вам його видам? Ті відважили йому тридцять срібняків. 16. І з того часу він шукав доброї нагоди, щоб Його видати.

● Юдейська старшина вже давно полювала на Ісуса, проте так і не змогла Його вбити — таємно чи відкрито через підбурений юдейський натовп, який кілька разів намагався Його каменувати. Тому Ісусові вороги радо вдалися до послуг зрадника — єдиного юдея серед апостолів-галілеян, який походив з міста Каріот в Юдеї. Прізвище Із-Каріот вказує на те, що його дали Юді люди, що спілкувалися арійською мовою, так само як слово Із-Ра-Їль — «від сонячного Бога» (див. 2.15.2. «Протистояння «Північ» — «Південь»"»), іс-к-ра — «від кусочка сонця», с-таврос — «з тавра», «від тавра», «тавроподібний» (Т-подібна конструкція, яку ще називають «тавр» або «бик», оскільки вона нагадує голову тура-бика з рогами, звідси гелленська назва букви Т — «тау», див. коментар до Мк 15.32). ● 15. Тридцять срібняків — це, згідно з Торою, була вартість раба (Вихід 21.32). Цією символічною сумою первосвященики висловили свою зневагу до Ісуса Хреста, прирівнявши його до раба. Дивовижно, як на це пішов Юда, адже, погодившись на таку плату, він також принизив свого Учителя до рівня звичайного раба. Вочевидь, голос крові виявився сильнішим за голос розуму і сумління, адже Юда суттєво відрізнявся від інших апостолів за своїм походженням: географічно (походив з юдейського міста Каріот), антропологічно (належав до семітської раси), культурно (виховувався у традиціях юдейської зверхності, неначе лише юдеї є повноцінними людьми, а всі інші, згідно з Торою і усною релігійною традицією, — це недолюдки, гої, напівтварини). Це архетипова ситуація, коли минуле людини керує її сьогоденням — хоча б тому, що принаймні 80% людської особистості формується у дитинстві. Особливо це стосується юдеїв, у яких з дитячих років надзвичайно велика увага приділяється релігійно-ідеологічному вихованню[219].

Перехід з учнями

17. Першого дня Опрісноків приступили учні до Ісуса й питають: Де хочеш, щоб ми приготовили Тобі їсти паску? 18. Він відповів їм: Ідіть до такого й такого в місто і скажіть йому: Учитель каже — час Мій близько, у тебе я справлю Перехід з учнями Моїми. 19. Учні зробили так, як їм велів Ісус, і приготовили паску. 20. Коли ж настав вечір, Він сів до столу з дванадцятьма учнями, 21. і коли вони їли, Він промовив: Істинно кажу вам: один з вас Мене зрадить. 22. Засмучені глибоко, почали кожний з них питати Його: Чи то часом не я, Господи. 23. Він відповів: Хто опустив зо Мною руку в миску, той Мене зрадить. 24. Син людський іде, як написано про Нього, та горе тому чоловікові, через якого Син людський зраджується. Ліпше було б тому чоловікові не наро­дитись! 25. Юда, зрадник Його, і собі озвався: Чи то часом не я, равві? Каже Ісус до нього: ти мовив.

● 17. Мається на увазі, першого дня Переходу (πάσχα — перехід). Слово «опрісноки» є вставкою, оскільки юдейське свято Опрісноків святкувалося починаючи з другого дня юдейського свята Пейсах протягом 7-ми днів. Таємна вечеря відбулася у четвер ввечері, а Пейсах починався у п'ятницю ввечері (див. Мт 26.2, а також 2.12. «Пейсах чи Перехід?»). ● 17. «Їсти паску» — урочистою трапезою розпочати ритуал Переходу, перетворення, трансформації. В символічному сенсі це перехід від темряви до світла, від поразки до перемоги; з цієї причини Хрестовий Перехід почався в юдейському Єрусалимі (столиці «кодла гадючого») і завершився посвяченням апостолів в арійській Галілеї. ● 18. Ісус чітко назвав ім'я того, до кого треба було йти, проте Матвій не називає його, щоб не накликати на людину ненависть і помсту юдеїв. Це є підтвердженням того, що дане євангеліє було написане «по свіжих слідах» зображених у ньому подій, коли їхні учасники ще були живими. ● 22. Апостоли подумали, що можуть зрадити ненароком, несвідомо, проти власної волі. Вони не могли собі навіть уявити можливість свідомої і добровільної зради. ● 23. Сутність цього вислову: Мене зрадить той, хто їсть зі Мною (а їли з Ним усі апостоли), тобто один з дванадцяти, про що так і сказано у Марка 14.20: «Він же сказав їм: Один з дванадцятьох, що вмокає зі Мною в мисці». ● 24. У жодній зі старозавітних книг не ідеться про те, що Месія буде зраджений, тому слова «як написано про Нього» свідчать про спотворення, свідомо зроблене юдейським фальсифікатором, який у всьому вбачав виконання записаної давніми пророками програми. Точне формулювання цього речення збереглось у Луки: «Син людський іде, як призначено, але горе тому чоловікові, що Його видає» (22.22). Фраза «як призначено» вказує на ясний задум і наперед розроблений план, згідно з яким чітко діяв Ісус. ● 24. «Горе тому чоловікові, через якого Син людський зраджується…». Ісус востаннє делікатно застерігає Юду не робити злочину зради. ● 25. Щоб приховати свою зраду, Юда й собі запитав, вживаючи при цьому форму звертання «равві» (учителю), тоді як всі інші зверталися «Господи». Тобто для Юди Хрестос лишається тільки учителем, коментує ЄЛ, с. 82. ● 25. «Каже Ісус до нього: ти мовив» — вставка, відсутня у трьох інших євангеліях (Мк 14.18—21, Лк 22.21—23, Ів 13.21—30). На зрадника Ісус непомітно вказав лише апостолу Івану (Ів 13.23—26). Розкриття зрадника фразою «ти мовив» призвело б до порушення природного ходу подій. Ісус не хотів впливати на добровільне рішення Юди, оскільки вже почалася криза Переходу (т. зв. «Єрусалимська криза»), коли мала виявитися справжня, глибинна сутність кожної людини, причетної до цього кризового іспиту. Тут спадає на думку афоризм Френка Герберта: «Сутність випробовування — криза і спостереження». Найпростішим прикладом випробовування є шкільний іспит, під час якого вже ніхто не має права впливати на рішення випробовуваного. З іншого боку, якби Ісус відкрито вказав на зрадника, тоді Іванові не було б сенсу приховано про це Його запитувати. Додамо, що Юда, покинувши Таємну вечерю, міг зупинитися і не зраджувати Господа — в нього ще була година для вільного вибору. В цей час ніхто на нього не тиснув, тож він міг спокійно обміркувати останнє застереження-заклик Учителя, проголошене персонально для Юди: «Син людський іде, як призначено, та горе тому чоловікові, через якого Син людський зраджується. Ліпше було б тому чоловікові не народитись!» (Мт 26.24).

Таємна вечеря

26. Як же вони їли, Ісус узяв хліб, поблагословив, розламав і дав учням, кажучи: Беріть, їжте: це моє тіло. 27. Потім узяв чашу, воздав хвалу і подав їм, кажучи: Пийте з неї всі, 28. бо це кров мого Заповіту, яка за багатьох проливається на відпущення гріхів. 29. Кажу вам: не питиму віднині з цього виноградного плоду аж до того дня, коли питиму з вами нове вино в царстві Отця Мого. 30. І, проспівавши славлення, вони вийшли на Оливну гору.

● Здійснення ритуалу ламання ОДНОГО хліба і його споживання, а потім пиття з ОДНІЄЇ чаші — це, згідно з хліборобською арійською традицією, є запровадженням непорушної інтелектуальної і духовної єдності, клятвою завжди любити один одного і ніколи не зраджувати. У такий спосіб учні підтвердили свою рішучість виконати заповідь: «Як Я любив вас, так любіте й ви один одного! По тому всі знатимуть, що ви Мої учні, коли матимете любов один до одного» (Ів 13.34—35). Освячений і розділений між учнями хліб є символом Хрестового вчення, яке об'єднуватиме учнів навіть тоді, коли вони розійдуться по всьому світу. Освячене вино, яке випили учні з однієї чаші, символізує те, що вони назавжди сповнені того ж самого Хрестового духу і взаємної любові. Відсутність же любові, що виявляється у відсутності інтелектуальної і духовної єдності, вказує на те, що люди не є Хрестовими учнями, хоча й називають себе такими. ● 26. «Це моє тіло» — брутальна вставка того ж самого «філонівця», який нахабно здійснив велику вставку в Ів 6.48—58 (див. коментар). ● 28. Вставка того ж автора. Про «відпущення гріхів» див. коментар до Мт 8.17. ● 29. Замість «коли питиму з вами нове вино в царстві Отця Мого» має бути «буду його пити з вами новим» (Мк 14.25). Ідеться про зустріч Ісуса з учнями після воскресіння, коли Він став НОВИМ, тобто вже перебував в оновленому тілі. Справді, після воскресіння Ісус їв і, природно, пив зі своїми учнями (Лк 24.30, 24.41—43, Ів 21.5, 12—13).

Провіщення Петрові

31. Тоді Ісус сказав їм: Усі ви потрапите у безвихідь в мені цієї ночі. Написано бо: вражу пастиря і розбіжаться вівці стада. 32. Але після Мого воскресіння Я випереджу вас у Галілеї. 33. Озвався тоді Петро й каже Йому: Навіть якби всі потрапили у безвихідь в тобі, я не потраплю ніколи. 34. Ісус мовив до нього: Істинно кажу тобі: цієї ж ночі, перше ніж заспіває півень, ти тричі відмовишся від Мене. 35. Каже йому Петро: Навіть якби я мав з Тобою вмерти, не відмовлюся від Тебе! Так само говорили всі учні.

● 31. Безвихідь (σκάνδαλον, «скандалон», буквально: «гачок у пастці, до якого чіпляється принада»), також має значення: випробування, перешкода, безвихідь (СНЗ). Цієї ночі апостоли потраплять у безвихідь, коли все розвиватиметься незалежно від їхньої волі, і вони нічого з цим не зможуть зробити. Тому їм треба лише обережно спостерігати з безпечної відстані, щоб часом самим не постраждати. Але все минеться — каже Ісус, і Я чекатиму вас у Галілеї. ● 31, 33. «У мені», «у тобі» — вставки, яких немає у Марка 14.27. ● 31. «Написано бо: вражу пастиря і розбіжаться вівці стада» — це вставка з книги Захарії (13.7) для того, щоб штучно прив'язати євангельські події до юдейських пророцтв, а також принизити Ісуса (якого начебто можна було вразити проти його волі) і апостолів (які начебто були полохливими простаками). Вставка наведена з помилкою, ось оригінальний текст: «О, меч! піднімись на пастиря Мого и на ближнього Мого, говорить Господь Саваот: врази пастиря, і розсіються вівці! І я поверну руку Мою на малих. І буде на всій землі, говорить Господь, дві частини на ній будуть винищені, вимруть, а третя залишиться на ній» (Зах 13.7—8). Зрозуміло, що цей фрагмент не має жодного стосунку до слів Ісуса. ● 32. «Тлумачна Біблія» коментує: «Всі учні, окрім Юди, були з Галілеї, тож Ісус Хрестос вказує їм, що зустріне їх або явиться їм на їхній батьківщині» (ТБ, с. 705). Це дуже важливий момент: напередодні своєї смерті Ісус призначає учням місце зустрічі в Галілеї. Про конкретне місце не йдеться: головне, щоб апостоли були разом, а Він вже їх сам знайде. З Галілеї має розпочатися поширення хрестиянства по всьому світу, тому в гелленській мові слово Γαλιλαιοζ (галілеос) означає і галілеянин, і хрестиянин (СД), а протягом кількох століть послідовників Ісуса Хреста називали галілеянами. ● 33. Петро з властивим йому молодечим запалом стверджує, що за будь-яких, навіть найважчих обставин керуватиме собою, що його поведінка залежатиме лише від його волі, що він не потрапить під неконтрольований прес страху, зневіри чи чогось іншого. ● 34. Ісус іронічно зауважує, що обставини будуть сильнішими за Петра, тож попри свою волю він змушений буде формально відмовитися від Учителя. ● 35. Петро знову це заперечує, явно недооцінюючи серйозність ситуації і переоцінюючи власні сили. При цьому він, а за ним і всі учні заявляють, що готові вмерти за Вчителя. ● 35. Євангеліє від Івана пояснює, що, згідно з Ісусовим планом, учням необхідно буде залишити Учителя, щоб зберегти своє життя, потрібне їм для наступної проповіді Євангелія. Це й зрозуміло, адже не для того Ісус стільки часу навчав апостолів, щоб тепер вони безглуздо загинули від рук темного натовпу. Для того, щоб зберегти своє життя, учням треба буде стрімко розсіятися (σκορπίσω — розсіювати, розкидати, σκορπίδιον — невеликий стріломет), а Петру навіть доведеться заперечити своє знайомство з Ісусом. Тому Ісус дає їм чіткий наказ: «Ось надходить година, і [вже] настала, що розсієтеся кожний окремо, а мене самого залишите. Та я не сам, бо зі мною Батько. Це я сказав вам, щоб ви були спокійні за Мене. У світі на вас тиснутимуть. Але будьте відважні: Я переміг світ» (Ів 16.32—33). Іншими словами: вам потрібно розійтися і лишити Мене самого. Але нехай вас не мучить сумління і скорбота, бо Я не один — зі Мною Творець Всесвіту. Тож Я сам дам собі раду, а ви виконуйте цей наказ і будьте мужніми. ● 35. «Так само говорили всі учні» — всі учні разом з Петром засвідчили свою вірність. Проблема Петра полягала в тому, що він не розрахував свої сили, тож, потрапивши до самого центру «гадючого кодла» (будинку первосвященика), змушений був рятувати своє життя всіма засобами. У цей час інші апостоли  спостерігали за розгортанням подій, не привертаючи до себе уваги. А щодо апостола Івана, то він, перебуваючи в будинку первосвященика, був невидимим для ворогів, бо володів мистецтвом характерника.

Скорбна молитва

36. Тоді Ісус приходить з ними на місце, зване Гетсиманія, і каже до учнів: Сидіть тут, поки Я піду та помолюся там. 37. І взяв Петра з собою і двох синів Заведея, і почав скорбіти та тужити. 38. І сказав їм: Душа моя смутна до смерті. Зостаньтесь тут і чувайте зо Мною. 39. І пройшовши трохи далі, упав лицем до землі, молячися й промовляючи: Отче мій, якщо можливо, нехай мине Мене ця чаша. Одначе не як Я бажаю, але — як Ти. 40. Вернувся Він до учнів і, бачачи, що вони заснули, каже до Петра: То так ви й однієї години не могли чувати зо Мною? 41. Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне. 42. Знову вдруге відійшов Він і почав молитись: Отче мій, коли ця чаша не може минути, щоб Я її не пив, хай буде Твоя воля! 43. І, вернувшися, знову побачив, що вони спали, бо очі в них були отяжілі.44. Лишив Він їх, пішов знову й почав молитись утретє, повторюючи ті самі слова. 45. Потім вернувся до учнів і каже до них: спите, значить, і відпочиваєте? Наблизилась уже година, і Син людський буде виданий грішникам у руки. 46. Уставайте, ходімо! Ось наблизився мій зрадник.

● Усе це оповідання виглядає дуже довгим і затягнутим, особливо в порівнянні з лаконічним викладом Луки 22.39—46. Трикратне повторення тієї ж самої ситуації властиве для народних казок — для кращого запам'ятовування, але не для Доброї Новини. Насправді ж події розвивалися стрімко, оскільки Юда вже повертався з озброєним натовпом. Первосвященикам було принципово важливо убити Ісуса до святкування Пейсаху, адже його проповідь перед десятками тисячами прочан, що вже масово прибували до Єрусалима, могла остаточно підірвати їхню псевдорелігійну бізнес-монополію. Зрада Юди давала їм останній шанс. ● 36. Гетсиманія — це оливний сад біля підошви Оливної гори, який був відділений від Єрусалима Кедронським потоком. ● 37—40. Вставка в дусі вчення Філона Юдея про Месію, який не має власної волі, а є лише виконавцем волі Творця (див. коментар до Ів 1.1). Ключова фраза «філонівської» фальсифікації: «Не може Син від себе діяти нічого, як тільки те, що бачить, як Отець діє» (Ів 5.19). Звідси: «Одначе не як Я бажаю, але — як Ти» (Мт 26.39). Незрозуміло лише, хто міг почути цю молитву, щоб вона потрапила до Євангелія. По-перше, всі учні спали. По-друге, навіть якщо не заснули, то все одно нічого б не почули, адже Ісус «відійшов від них так далеко, як кинути каменем» (Лк 22.41), тобто метрів на 50. Важко уявити, що Ісус молився, голосно декламуючи, — якби Він це робив, то учні б уважно слухали і не заснули. Їхній сон попри наказ Учителя свідчить про те, що вони опинилися в повній тиші, тому заспокоїлися і заснули. ● 42, 44. Вставки того ж самого походження. Випадає так, що замість зосередженої молитви Ісус начебто метушливо ходив між апостолами і місцем молитви. Також випадає, що попри свою рішучість пройти через страждання і смерть Він в останній момент начебто вирішив «домовитися» з Отцем і все «переграти». Неймовірно і те, що навіть після двох попереджень апостоли знову заснули. Мета цих вставок: 1) зобразити Ісуса «рабом Єгови», якого Єгова приносить в жертву незалежно від волі самого Месії; 2) представити апостолів слабкими і безвідповідальними типами, які зовсім не здатні керувати собою.

Наскок і схоплення

47. Він говорив ще, як надійшов Юда, один з дванадцятьох, і з ним великий натовп з мечами та кілками, від первосвящеників та старших народу. 48. Зрадник його дав їм знак, кажучи: Кого я поцілую, то він, беріть його. 49. І відразу він підійшов до Ісуса й каже: Радій, Равві! І поцілував Його. 50. Ісус його питає: Чого прийшов єси, друже? І зараз ті приступили, наклали на Ісуса руки і схопили Його. 51. Аж тут один із тих, що були з Ісусом, простягнув руку, вихопив меч і, вдаривши слугу первосвященика, відтяв йому вухо. 52. Ісус сказав до нього: Вклади твій меч назад до піхов: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть. 53. Чи гадаєш, що Я не міг би попросити Отця мого, і він зараз же не дав би Мені більш як два­надцять легіонів ангелів? 54. Як же тоді збулося б Писання, що воно так мусить статись?55. Тоді Ісус промо­вив до натовпу: Немов на розбійника вийшли ви з мечами та кілками, щоб Мене схопити! Щодня сидів Я, навчаючи у храмі, і ви Мене не взяли. 56. Та все це сталося, щоб збу­лися Писання пророків. Тоді всі учні лишили Його і розбіглися.

● 48. Воїни потребували чіткого знаку, щоб уночі помилково не схопити когось іншого (див. також: 2.11. «Чи був Хрестос юдеєм?») ● 49. «Радій!», гелленською Χαῖρε (Хайре) — це поширене тогочасне арійське вітання. Імовірно, походить від слів «Хай» (Хай буде) і «Ра» (Сонце, сонячний Бог), тобто перекладається як «Хай буде Сонце з тобою» або «Хай буде Бог з тобою». На санскриті це вітання звучить як «Свасті!» (Сва з тя), тобто «Святий з тобою!» або «Хай буде Святий з тобою!» Як бачимо, «Хайре!» і «Свастя!» — це те ж саме арійське вітання. ● 52—54. Юдохрістиянська вставка з харак­терною спробою подати всі події як виконання стародавніх юдейських пророцтв. Безглузда фраза «всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» зроблена для того, щоб підірвати волю хрестиян до опору ворогові. Насправді ж усе навпаки: хто ходить без свого меча, той ризикує загинути від чужого. ● 56. Вставка в дусі архетипу «Біоробот» (див. 1.4. «Метафізичні архетипи»). ● 56. «Тоді всі учні лишили Його і розбіглися». Згідно з Євангелієм від Івана (18.3), Ісус цілком контролював ситуацію і наказав учням лишити Його, щоб вони часом не постраждали. Лука (22.47) ж навіть розповідає про рішучість учнів «вдарити мечем» і взагалі нічого не каже про їхню втечу. Таким чином, апостоли залишили Вчителя організовано, згідно з Його наказом. Юдохрістиянська інтерпретація використовує факт «втечі» для приниження апостолів-галілеян і виставлення їх боягузами та зрадниками, не набагато кращими за юдея Юду. Насправді ж Ісус НАКАЗАВ учням залишити Його, щоб зберегти їхні життя для поширення Божого Слова народам усього світу. Див. також коментар до Мк 14.50.

Ісус перед Синедріоном

57. Ті, що схопили Ісуса, повели Його до первосвяще­ника Каяфи, де зібралися вчені та старші. 58. Петро ж ішов слідом за Ним оподалік, аж до палати первосвя­щеника і, увійшовши до середини, сів із слугами, щоб побачити, чим воно скінчиться. 59. Первосвященики та весь Синедріон шукали ложного свідоцтва на Ісуса, щоб Його вбити, 60. і не найшли, дарма що було з'явилось багато ложних свідків. Нарешті прийшло двоє 61. і кажуть: Цей казав: я можу зруйнувати храм Божий і за три дні його відбудувати. 62. Тут підвівся первосвященик і сказав до нього: Нічого не заперечуєш, що вони на тебе свідчать? 63. Але Ісус мовчав. Первосвященик каже до Нього: Заклинаю тебе живим Богом, щоб ти сказав нам, чи ти Месія — Син Божий. 64. Тоді Ісус сказав до нього: Ти мовив. Тільки ж кажу вам: віднині по­бачите Сина людського, який сидітиме праворуч Всемогутнього й ітиме на небесних хмарах. 65. Тоді первосвященик роздер свою одежу, кажучи: Він сказав богохульство! Нащо нам іще свідків? Ось ви тепер чули богохульство! 66. Як вам здається? Ті відповіли: Він винен смерті. 67. Тоді вони почали плювати Йому в лице та бити кулаками; інші ж били Його в лице 68. і промовляли: Проречи нам, Месіє, хто тебе вдарив?

● 57. Замість «вчені» має бути «первосвященики», див. 2.16. «Синедріон, садукеї, фарисеї, книжники». ● 58. Петро таємно йшов за Ісусом — і це є додатковим підтвердженням того, що учні не розбіглися в переляку, а за Його наказом відійшли на достатню відстань, щоб не потрапляти на очі озброєному фанатичному натовпу. Євангеліє від Івана (18.15) додає, що разом з Петром за Ісусом пішов також апостол Іван. Інші апостоли теж непомітно спостерігали за розвитком подій (не могли ж вони просто піти додому відпочивати). ● 63. Ісус визнав себе Сином Божим лише перед апостолами, суворо заборонивши їм про це розповідати людям до свого воскресіння. Первосвященник міг дізнатися про те, що Ісус визнавав себе Сином Божим, лише від Юди Іскаріота. ● 64. «Ти мовив». Лука (22.70) уточнює цю фразу: «Ти мовив, що це Я». Тобто, це ваші слова, самі вирішуйте. У цей час кризи кожен мав сам вирішувати, на чиєму він боці — Боголюдини чи диявола. ● 64. «Тільки ж кажу вам…» — відверта юдохрістиянська вставка, порівняйте з вставкою: «Тоді на небі з'явить­ся знак Сина людського, і тоді усі племена землі битимуть себе у груди й побачать Сина людського, коли він приходитиме на небесних хмарах з потугою та славою великою» (Мт 24.30). ● 65. Богохульною для юдеїв була конструкція «Месія — Син Божий». Згідно з їхніми уявленнями, Месія мав бути «рабом Єгови» подібно до козла відпущення, що приноситься в жертву за свій народ. Відповідно Месія не міг бути втіленим Сином Божим, оскільки юдейська концепція категорично відкидала саму можливість земного втілення божественної особистості через неподоланну прірву між Богом і людиною (див. 1.4.1. «Архетип «Біоробот).

Петро відрікається і плаче

69. Петро ж сидів надворі. Аж тут одна служниця піді­йшла до нього й каже: І ти був з Ісусом Галілеєм. 70. Але той перед усіма відмовився і заявив: Не знаю, що говориш. 71. Коли ж він вийшов до воріт, уздріла його інша й каже до тих, що там були: Цей був з Ісусом з Назарета. 72. Він знову, кленучись, відмовився: Не знаю я цього чоловіка. 73. Трохи згодом приступили ті, що там стояли, і заго­ворили до Петра: Ти таки справді один з них, бо й твоя вимова тебе виявляє. 74. Тоді Петро почав клястися та божитися: Я не знаю цього чоловіка. І враз заспівав півень. 75. І Петро згадав слово, що Ісус казав був: «Раніше ніж півень заспіває, ти тричі відмовишся від мене». І вийшов­ши звідтіль, заплакав гірко.

● Петро таки потрапив у пастку, передбачену Ісусом (Мт 26.34), у можливість якої він ніяк не міг повірити. З одного боку, йому потрібно було зберегти себе, щоб через три дні зустрітися з Учителем у Галілеї. З іншого боку, для цього йому треба було заперечити перед ворогами свій зв'язок з Ним. Тож у Петра не було іншого виходу і йому довелося відректися від Учителя попри свою волю. Петро потрапив у ситуацію жорсткого розгортання наперед визначеного сценарію, коли від нього вже мало що залежало. І він заплакав від свого безсилля, йому стало соромно за свою самовпевненість і недовіру до слів Учителя. Юдохрістияни облудно трактують цей момент «відречення Петра» як зраду, що йде в річищі їхніх системних зусиль дискредитувати апостолів, показати їх темними і слабкими невігласами. Додамо, що ситуація жорсткого розгортання подій попри людську волю («безвихідь», «пастка») нерідко трапляється в житті кожної людини.

Ведуть до Пилата

27

1. Як же настав ранок, усі первосвященики і старші народу прийняли рішення проти Ісуса, щоб Його умертвити. 2. І, зв'язавши Його, повели й видали правителеві Пилатові. 3. Тоді Юда, що зрадив його, побачивши, що його засудили, розкаявся й вернув назад тридцять срібняків первосвященикам і старшим. 4. Згрішив я, — сказав, — видавши кров невинну. Ті ж відповіли: Що нам до того? Ти побачиш! 5. Тоді він кинув гроші у святиню, пішов геть і повісився. 6. Первосвященики взяли ті гроші й кажуть: їх не годиться класти до скарбоні, бо це ціна крови. 7. Порадившись, вони купили за них гончарське поле, щоб ховати там чужинців. 8. Тому це поле й досі зветься Полем крови. 9. Тоді здійснилося слово пророка Єремії, що каже: І взяли вони тридцять срібняків, ціну того, що був оцінений синами Ізраїлю, 10. і дали їх за гончарське поле, як Господь мені велів був.

● 2. Понтій Пилат (лат. Pontius Pilatus) був п'ятим римським прокуратором Юдеї, Самарії та Ідумеї за імператора Тиберія. Відомо, що він належав до стану вершників. Відносно тривалий час його правління (26 — 36 р. н. е.), вочевидь, свідчить про його компетентність. Його діяльність викликала ненависть в юдеїв, про що свідчить твір Філона Юдея «Про посольство до Гая», де правління Пилата показане жорстким і безжальним. У згаданому творі розповідається про делегацію до імператора Калігули (офіційне ім'я — Гай Юлій Цезар Германік), очолену Філоном Юдеєм (див. 8.2. «Два центри фальсифікацій»).  ● 3—10. Ця юдохрістиянська вставка, що її немає в іншіх євангеліях, різко перериває розповідь. Мета вставки — спроба виправдати Юду, який начебто не хотів, щоб засудили Ісуса. Тоді незрозуміло, на що він розраховував, видаючи Ісуса юдейській старшині, яка ще до згаданого формального судилища прийняла рішення Його вбити. До того ж Юда видав Учителя за принизливу суму в 30 срібняків, яка в юдеїв була символічною ціною раба. ● 7—10. Фальсифікатор продовжує спроби подати євангельські події як виконання старозавітної програми, знайшовши у книзі Захарії (11.12) слова про 30 срібняків і гончара, сказані в зовсім іншому контексті. Як пояснює ЄЛ, фрагмент 3—10 «виходить з народного переказу, який зв'язує смерть зрадника з назвою місця Гакельдамаг — Поле крові» (с. 86). Зрозуміло, що богонатхненне Євангеліє і народні перекази — це зовсім різні речі.

Ісус перед Пилатом

11. Привели вони Ісуса перед правителя, і правитель спитав Його: Ти цар юдейський? Ісус відповів: Ти кажеш. 12. Та коли первосвященики і старші Його обвинува­чували, Він не відповідав нічого. 13. Тоді Пилат каже до Нього: Хіба не чуєш, скільки свідчать проти тебе? 14. Він не відповів йому ані на одне слово, так що правитель вельми дивувався. 15. На свято правитель звик був відпускати народові одного в'язня, якого вони хотіли. 16. Був же тоді визнач­ний в'язень, що звавсь Варавва. 17. І от коли вони зібра­лись, Пилат каже до них: Кого бажаєте, щоб я відпустив вам: Варавву чи Ісуса, називаного Месією? 18. Знав бо він добре, що вони з зависти видали Його. 19. І коли він сидів на судилищі, його жінка прислала йому сказати: Нічого не роби праведникові тому, бо я цієї ночі вві сні багато витерпіла заради Нього.

● 11. Продовжується речення 2, що підтверджує наявність вставки 27.3—10. ● 11. У ситуації кризи (κρίσις — суд, вирок, осудження), що виникла після схоплення Ісуса, кожен повинен був сам вирішувати, на чиєму він боці. Тому-то в цей час, коли визначається справжня сутність людини, Ісус уже майже нічого не каже, натомість знову вживає вираз «ти кажеш». ● 19. За деякими повідомленнями, дружина Пилата була галілеянкою. Це цілком імовірно, адже римський намісник був арійцем, на що вказує його ім'я. Так, слово «Понтій» вказує на зв'язок з Понтом, тобто  Руським морем (сучасним Чорним морем, яке геллени називали Понтом Евксинським) і прилеглими до нього територіями (Понтом також називався край на півночі Східної Галлії, на південному березі моря). Слово Пилат (лат. Pilatus) означає «списометальник» і походить від слова «пилум», латинське homo pilatus означає «людина з пилумом». Це важкий дротик (метальний спис), що його римляни запозичили в іберійських (тобто іспанських) галлів-кельтів, так само як і короткий двогострий меч «гладіус» (тому він у науці отримав назву Gladius Hispanicus). Цілком можливо, що Пилат чи його предок отримав своє прізвисько через майстерне володіння пилумом; подібне походження мають українські прізвища Бартко (від «бартка» — топірець, кельт), Боярчук (від «бояр» — воїн), Довбня (таран), Кінько (від «кінька» — катапульта), Пилат, Сагайдачний (від «сагайдак» — сумка або футляр для стріл), Сокирко, Таран тощо. Тож цілком природно, що арієць Понтій, маючи скоріше всього галльське походження, взяв собі за дружину жінку-галілеянку, а не семітку чи негритянку. Згідно з переказами, Понтій Пилат став хрестиянином, тому в Коптській та Ефіопській церквах він долучений до святих — день святого Пилата відзначається 25 червня. Його дружина Клавдія Прокула (Прокла) канонізована Грецькою церквою.

Народові на вибір

20. Та первосвященики і старші намовили народ просити, щоб пустив Варавву, а Ісуса видав на смерть. 21. Заговорив правитель і сказав їм: Кого з двох бажаєте, щоб я відпустив вам? Ті відповіли: Варавву. 22. Каже до них Пилат: А що маю робити з Ісусом, називаним Месією? Усі відповіли: Нехай буде розп'ятий! 23. Він спитав: Що злого вчинив він? Вони ж ще більше стали кричати: Нехай буде розп'ятий. 24. Пилат, бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води й умив перед народом руки та й каже: Я невинний крові його; ви бачили. 25. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших! 26. Тоді він відпустив їм Варавву, а Ісуса, бичувавши, видав на розп'яття.

● 24. Фанатичний юдейський натовп, опанований психозом ненависті, кричав і вже нікого не слухав. Тоді Пилат зробив несподіваний крок — почав демон­стра­тивно умивати руки (згідно зі стародавнім звичаєм, що символізує невинність). Здивований натовп на хвилю затамував подих, тому почув Пилатові слова — «Я невинний крови його; ви бачили» — і відповів на них жахливою формулою-самопрокляттям: «Кров його на нас і на дітей наших!»

У терновому вінці

27. Вояки правителя, взявши Ісуса у преторію, зібрали на Нього всю когорту 28. і, роздягнувши Його, накинули на Нього червоний плащ, 29. і, сплівши вінець з тернини, поклали Йому на голову і дали тростину в праву руку. Потім, падаючи перед Ним на коліна, глузували з Нього, кажучи: Радуйся, царю юдейський! 30. І плювали на Нього, брали тростину й били Його по голові. 31. Насмі­явшись з Нього, скинули з Нього плащ, надягнули на Нього його одіж і повели на розп'яття.

● 27—31. Вставка, оскільки накладення тернового вінця і одягання в багряницю відбулися до винесення остаточного вироку (Ів 19.1—16). Пилат улаштував бичування для того, щоб, частково покаравши Ісуса, викликати до Нього жалість з боку юдеїв і врятувати Його від несправедливої смерті. Натомість ця вставка зроблена з тією метою, щоб перекласти на римських воїнів частину провини за знущання над Ісусом і відповідно пом'якшити вину юдеїв. Нагадаємо, що глузування, плювання в лице і побиття відбулися раніше на зібранні Синедріона (Мт 26.59—68, Мк 14.53—65, Лк 22.63—65), тут же фальсифікатор приписує ці самі ганебні дії римським воякам. ● 27. Неймовірно, щоб у такий напружений момент (загроза масових заворушень) для знущання над Ісусом спеціально зібрали «всю когорту», тобто приблизно 500 вояків (ТБ, с. 718). ● 29—30. Римські вояки, що славилися залізною дисципліною, зображені як збіговисько садистів. Неймовірно, щоб Пилат, який доклав стільки зусиль для врятування Ісуса, дозволив би це безглузде знущання. ● 31. Зі вставки випливає, що начебто римським воякам не було чим зайнятися, тому вони для розваги влаштували комедію з переодяганням. У цій вставці юдейський фальсифікатор висловив усю свою ненависть і зневагу до римлян, представивши їх як жорстоких бездушних тварин.

«Це Ісус — цар юдейський»

32. Виходячи ж, вони зустріли одного чоловіка з Киринеї, на ім'я Симон, і примусили його нести тавр Його. 33. Прибувши на місце, що зветься Голгота, тобто Череп, 34. дали Йому пити вина, змішаного з жовчю, але Він, покуштувавши, не хотів пити. 35. Ті ж, що розп'яли Його, поділились Його одежею, кинувши жереб. 36. А потім сіли, щоб Його стерегти там. 37. Над головою в Нього прибили напис, за що Його засуджено: «Це Ісус — цар юдейський». 38. Тоді розп'яли з Ним двох розбійників, одного праворуч, а другого ліворуч. 39. Ті ж, що проходили повз Нього, лихословили Його й кивали головою, 40. кажучи: Ти, що руйнуєш храм і за три дні будуєш знову, спаси себе самого; якщо ти Син Божий, зійди з тавра! 41. Так само й первосвященики на­сміхалися з ученими та старшими, кажучи: 42. Інших спасав — себе спасти не може! Він цар Ізраїлю: нехай тепер зійде з тавра, і ми увіруємо в нього. 43. Він покладався на Бога, нехай же Бог визволить його нині, якщо він його любить. Сам бо казав: я — Син Божий. 44. Так теж і розбійники, що були з Ним розп'яті, ображали Його.

● 32. Тавр, гелленською σταυρὸς (ставрос) — це Т-подібна дерев'яна конструкція, див. коментар до Мк 15.32, яку помилково перекладають словом «хрест». На таврах розпинали невільників і злочинців. Ісус, а потім і Симон з Киринеї несли на місце страти не весь тавр (бо він надміру тяжкий), а лише поперечку до нього. «Чужинець помагає Ісусові нести поперечку хреста» — пояснює ЄЛ, с. 88. ● 34. «Змішаного з жовчю» — має бути «змішаного зі смирною» (Мк 15.23), тому ЄЛ тут дає такий коментар: «Ісус відмовляється пити знеболюючий напій з вина і смирни. Пс 69.22 говорить про жовч» (ЄЛ, с. 88). Тобто ЄЛ вказує нам джерело вставки: «І жовчі поклали у мій хліб потішення, а в спразі моїй оцтом мене напували... Бодай пасткою стала їм їхня трапеза, а їхні учти тенетами, бодай їхні очі потемніли, щоб їм не бачити, а їхні клуби хай завжди хитаються! Вилий на них Свою ревність, а полум'я гніву Твого нехай їх доганяє! Нехай їхнє село опустошене буде, хай мешканця в їхніх наметах не буде!» — Псалом 68(69). Мета вставки зрозуміла — здійснити ще одне «пророцтво», а оскільки в цьому епізоді не було хліба, то фальсифікатор домішав жовч до вина. ● 40, 43. «Якщо ти Син Божий» — вставка, відсутня у Мк 15.30. Перехожі не могли казати цих слів, бо цього не знали. Про те, що Ісус визнавав себе Сином Божим, знали лише члени Синедріона від Юди-зрадника, оскільки Ісус заборонив своїм учням про це розповідати до воскресіння: «Озвався Симон Петро і заявляє: Ти — Хрестос, Син Бога живого. Тоді Він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що Він Хрестос» (Мт 16.16—20, Мк 8.29—30, Лк 9.20—21). ● 41. «Ученими» — вставка, див. 2.16. «Синедріон, садукеї, фарисеї, книжники».

Ісус умирає

45. Від шостої години темрява настала по всім краю аж до дев'ятої години. 46. А коло дев'ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі Елі, лема савахтані, тобто: Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув? 47. Деякі з тих, що там стояли, почувши це, казали: Він Іліяху кличе. 48. І негайно один із них підбіг, узяв губку і, намочивши її в кислому вині, настромив на тростину й дав Йому пити. 49. Інші ж казали: Лиши, побачимо, чи прийде Іліяху його рятувати. 50. Ісус, скрикнувши сильним голосом, віддав духа. 51. Тоді завіса храму роздерлася надвоє, від верху аж до низу, земля затряслася, скелі розпались; 52. гроби від­крилися, багато тіл святих померлих устали 53. і, ви­йшовши з гробів по його воскресінні, ввійшли у святе місто й багатьом з'явились. 54. А сотник і ті, що стерегли з ним Ісуса, бачивши землетрус і те, що сталось, вельми налякались і мовили: Це справді був Син Божий. 55. Було ж там багато жінок, які дивилися здалека; вони слідом ішли за Ісусом з Галілеї і служили Йому: 56. між ними Марія Магдалина, Марія — мати Якова та Йосипа, і мати синів Заведея.

● 46. Ісус скрикнув сильним голосом, проте присутні юдеї Його не зрозуміли, хоч добре почули. Отже, вони не зрозуміли мову, якою були сказані ці слова. А сказані вони були рідною мовою галілеян («Лельо, лельо, лем в мя ся остані!») і буквально означали: «Тату, тату, лише (ти) в мене остався!» в розумінні «Тату, тепер лише на тебе надія!», «Тепер усе в Божих руках» або «Боже, помагай!» — так кажуть, коли починають ризиковану справу: йдуть на іспит, стрибають з великої висоти, починають хірургічну операцію тощо. У нашому випадку Ісус вирішив, що вже час Йому увійти в стан смерті (так, наче він стрибав з високої кручі у бурхливу річку), щоб пробути у ньому більше доби і наступного дня завершити свій Перехід воскресінням. Тут ніхто з людей вже не міг Йому допомогти — лише Бог-Отець. Імовірно, слова «Лельо, лельо, лем в мя ся остані!» були усталеним виразом (фразеологічним зворотом, ідіомою), тому їх не можна перекладати буквально — подібно до фразеологізмів «як з неба на голову» (тобто несподівано), «впало в око» (привернуло увагу), «з'їсти зуби» (мати великий досвід) тощо. Галілейському фразеологізму «Лельо, лельо, лем в мя ся остані!» Лука дає грецький еквівалент — «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!», тобто цілком покладаюся на Твою волю (Лк 23.46). Це вже не перший випадок, коли один євангеліст наводить звучання слів в оригіналі, а другий їх перекладає. Наприклад, сказані арамейською мовою слова «Таліта, кум!», наведені в Мк 5.41, перекладаються як «Дитинко, пробудися!» у Лк 8.54. ● 47. Йдеться про юдеїв, що не розуміли галілейської мови, зате вірили в пророка Іліяху. ● 48. «Кисле вино» — в оригіналі ὄξος (оксос): «кисле вино, кислий напій» (СНЗ), «винний оцет» (СД, СВ), «кислий, квасний напій», «квас». У даному випадку йдеться, найімовірніше, про розбавлене водою кисле (сухе) вино, яке мали з собою люди, що стояли біля розп'ятого Ісуса. Завдяки наявності кислоти і алкоголю вода була захищена від хвороботворних бактерій, що особливо важливо в умовах спекотної погоди. ● 51—54. Плутана і неправдоподібна вставка, відсутня в інших євангелістів, написана в дусі юдейських уявлень про кінець світу. Ісус щойно помер, а фальсифікатор уже написав «по його воскресінні...».

Похорон Ісусів

57. Як же настав вечір, прийшов заможний чоловік з Ариматеї, на ім'я Йосип, що й сам був навчений Ісусом. 58. Він прийшов до Пилата і просив тіла Ісуса. Тоді Пилат велів видати тіло. 59. Йосип узяв тіло, загорнув його в чисте полотно 60. і поклав у свою нову гробницю, що її висік був у скелі. І, прикотивши до входу гробниці великий камінь, відійшов. 61. Була там Марія Магдалина й інша Марія, що сиділи проти гробниці.

● 57. Ариматея, або Рама (ТБ, с. 721), або гелленською Рамафаїма, була самарійським містом у 15 км північно-східніше Лідди. Тут при розкопках були знайдені залишки мозаїк середньовічної церкви, освяченої на честь Йосипа Ариматейського. Юдохрістиянські інтерпретації про те, що Йосип Ариматейський був членом юдейського Синедріона (ТБ, с. 761), не враховують один принциповий психологічний момент: Пилат ніколи не віддав би тіло Ісуса тим, хто шантажем примусив його видати на смерть невинного праведника. Пилат ненавидів цю зграю фарисеїв і первосвящеників, тому, в якості дрібної помсти, наказав назло юдеям прибити на таврі напис трьома мовами «Ісус Назарянин, цар юдейський» (Ів 19.19). Крім того, Пилат міг остерігатися, що юдеї поглумляться над тілом померлого, тому не захотів би брати ще один гріх на душу. Якби Йосип, згідно з твердженнями фальсифікатора, був членом Синедріона, він не зміг би переконати Пилата, що насправді був таємним учнем Ісуса. Принаймні, довідки про «таємне учнівство» у Йосипа не було, а його словам Пилат не повірив би, оскільки знав ціну словам юдейської верхівки (ще зранку вони брехливо обвинувачували Ісуса в його претензіях на юдейське царство). Те, що Пилат без зайвих розмов віддав тіло Йосипу, безперечно свідчить про те, що Йосип Ариматейський був людиною не лише авторитетною і впливовою, але й користувався довірою Пилата. Найімовірніше, Йосип був радником Пилата — «поважним радником» (Мк 15.43). ● 60. Нова гробниця була спеціально зроблена для тимчасового збереження Ісусового тіла від години його смерті до Воскресіння (трохи більше доби). Її за дорученням Ісуса заздалегідь спорудив начебто для себе Йосип Ариматейський — щоб не викликати зайвих підозр і потенційної протидії з боку юдеїв. Гробниця була спеціальної конструкції з величезним каменем, призначеним для одноразового закривання гробниці без можливості її наступного відкривання. Згідн