Останній день

Чарівний ліс. 31 грудня. 06:30.

Вівчаренко за звичкою прокинувся рано, подивився на годинник, позіхнув, а потім перевернувся на інший бік і через пару хвилин знову заснув.

31 грудня. 06:40.

— Ти чого розлігся? - розтормошила його Вівчаренчиха. - Хіба тобі не треба на службу?

— Ні, не треба, - бовкнув спросоння полковник.

— Чого це? Сьогодні ще робочий день. Ти часом не захворів?

— Все в порядку.

31 грудня. 06:55

— То тобі треба на службу чи не треба?

— От, дурна баба!! - розсердився бідолашний Вівчаренко. - Я ж тобі кажу не потрібно мені нікуди! Сьогодні мій останній день.

— Як це останній ? - перелякалась дружина. - Що з тобою Вівчарику?

— Нічого, дай мені поспати.

31 грудня. 07:05

— Чуєш, Вівчарику, то що сталося?

— Ти відчепишся від мене нарешті чи ні! - спересердя гаркнув полковник.

— Відчеплюся! - ображено сказала дружина.

31 грудня. 07:07

— Гмм… ти що? плачеш?

— А ти як думаєш?! Плачу! Що ж мені ще робити, якщо мій чоловік зібрався помирати.

— Хто тобі таке сказав? - щиро здивувався полковник.

— Ти сам і сказав. “Сьогодні мій останній день, останній день“. І нічого більше не розповідаєш, що трапилось.

Вівчаренко посміхнувся і м'яко пригорнув дружиноньку до себе.

— Сьогодні мій останній день на службі. Я подав у відставку.

— Тебе відправили на пенсію? - вона співчутливо подивилася на нього.

— Чому відправили? Я сам пішов. Втомився я від цієї роботи. Мабуть, занадто я вже старий для неї. Мені потрібно було піти ще раніше – хоча б влітку, та я не знав, що буду робити далі. Проте якось вже воно буде, не пропаду.

— Ну нічого, любий... Будеш далі спати?

— Та куди вже спати, весь сон пройшов. Піду збиратись.

31 грудня 7:50

На дворі було холодно, величною білою завісою падав сніг, що зовсім і не дивно взимку. Вівчаренко поправив шарфа, натягнув рукавиці, помахав на прощання дружині, яка дивилася на нього з вікна, і потихеньку рушив собі лісом. Незабаром Новий рік, а потім і Різдво; нарешті всі його сини і доньки твердо пообіцяли приїхати на Різдво до нього в гості, а отже, відбудеться справжнє свято. Хоч побачу їх всіх ще раз; можливо, що і востаннє.

“Снігу-то намело скільки всього за одну ніч“, - подумав полковник. На душі, однак, було сонячно. Як колись у дитинстві. Йому завжди подобалося, коли на новорічні і різдвяні свята випадав сніг. З ним приходить відчуття казковості всього, що відбувається, і буденні речі стають незвичайними. Все довкола - і дерева, і ліс, і люди - перетворюються на чудернацькі казкові персонажі. Дива та й годі.

Вівчаренку залишалося тільки перейти дорогу, на іншому боці якої знаходилось міліцейська дільниця. “Обережно, сьогодні ожеледиця“, - нагадав він собі. Дорога була припорошена снігом. Він зробив всього один крок, і, як навмисне, послизнувся і впав.

— От, млинець-калинець! Треба ж таке! - подумки лайнувся інспектор. - Ще не вистачало, щоб зараз на дорозі з'явився автомобіль.

І автомобіль таки з'явився. Блимнувши фарами, він виплигнув з-за повороту і загальмувати вже не встиг.

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:05

Помічник Вівчаренка, капітан міліції Колі (а по-нашому, Микола) застібнув кітель і поглянув на себе у дзеркало.

— Боже мій, ти такий гарний у цій формі, - пригорнулася до нього Руденька Білочка.

— Ти теж, - відповів їй Колі, поправляючи кашкет.

— Може ще залишишся? - вона оповила його рученятками.

— Ні, не можу, мені потрібно йти.

— Ну хоч на хвилинку?

Він повернувся до неї і поцілував на прощання. Однак маленька Білочка не відпустила його, а навпаки пристрасно і ніжно відповіла на його поцілунок.

— Все-все, я вже йду, - якось не дуже впевнено сказав Микола.

— Йдеш? - перепитала Білочка, її оченятка лукаво світилися.

— Ну, взагалі, хвилин п'ять у мене ще є.

— От і добре, - прошепотіла чарівна руденька красуня.

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:25.

— Ти знаєш, люба, а я ж все своє життя мріяв бути філологом! Чого ж я став економістом?! - сердечно зітхнув бідолашний Їжачок.

— І багато би ти заробив своєю хвилологією? Тепер в нас хоч є пристойний будиночок і синочок буде забезпечений, - беззаперечно відповіла Їжачиха, поправляючи йому шарфик.

— Але ж у мене був талант, ось що прикро!

— Так хто ж тобі заважає писати? Пиши собі у вільний час.

— Де ж його взяти той вільний час!

— Ну досить скиглити, любий, а то запізнишся на роботу.

Вона подала йому портфель, Їжачок, ще раз зітхнувши, рушив до дверей. В гаражі його чекав новенький BMW - його гордість і єдина втіха. Трохи звеселившись, поглянувши на свого вірного друга, діловий і безжальний бізнесмен Їжачок відкрив дверцята і сів за руль.

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:25

— Ніколи не думав, що ти можеш мене покинути, - ображено зауважив Лев.

— Ну що ж поробиш, любий, я більше тебе не кохаю, - відповіла Левичка, з удаваною байдужістю збираючи речі.

— Але як же так? І це ти кажеш мені після того, як ми прожили разом десять років!

— Тільки не починай будь-ласка, давай краще розійдемося друзями.

— Але чому нам, взагалі, потрібно розлучатися? Що трапилось? Я чимось тебе образив?

Вона на мить зупинилась і подивилася на нього, в її очах було стільки болю і суму, що Лев не втримався і відвів погляд.

— Я знаю, я був не найкращим чоловіком, - щиро зітхнув він, - мало приділяв тобі уваги, займався тільки науковими дослідженнями разом з моїм другом Ведмедем, і мало проводив часу з Левенятком, але ж, зрозумій, ми зараз знаходимося на дуже важливій стадії нашої з Ведмедем роботи: ми вже майже вивели новий різновид бджіл! Вони не бояться холоду, тому що мають тепле хутро, вони вміють...

— Пробач, любий, але я втомилася, - перебила його дружина. - Мені набридло, що ти більше приділяєш увагу цим дурним бджолам і безглуздим ідеям Ведмедя ніж своїй сім'ї! Останній місяць ти взагалі живеш ніби не з нами, а на якійсь іншій планеті і тільки інколи, коли тобі потрібно відпочити, повертаєшся до нас. Я не можу так жити далі.

— І куди ж ти збираєшся піти?

— У Левенятки починаються канікули, і ми з ним поїдемо зустрічати Новий рік до моєї мами і потім залишимось там на деякий час.

— Що вже незабаром Новий рік? - здивувався Лев.

— Сьогодні 31 грудня, - холодно зауважила Левичка, закрила чемодан і рушила з кімнати.

— Почекай, будь-ласка! - скрикнув Лев. - Але як же я буду без тебе?!

— Я думаю, нічого страшного, у тебе є робота, і тепер для неї у тебе залишиться більше часу, ніхто вже не буде тобі заважати. Прощавай, любий, не ображайся, так буде краще для нас обох.

Він розгублено дивився з вікна, як вона з Левенятком сідала у машину.

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:38

— Ну що поїхали, хлопці? - спитав у братів старший Кріт.

Вони щойно вийшли на вулицю після майже добового гітарному сейшену в Кицьціному клубі (а брати Кроти, хочу вам сказати, просто віртуозно лабали на гітарах) і почувалися зовсім виснаженими.

— А хто сяде за кермо? - поцікавився середній брат.

— Нехай Малий, йому все одно треба вчитися.

— О'Кей, я не проти, - заявив Малий і сміливо впав на переднє сидіння.

Інші брати влаштувалися позаду, і старенький “Запорожець“ зірвався з місця.

— Ти хоч зніми сонцезахисні окуляри, Малий, ми вже не в клубі, - порадив середній.

— Не заважай йому краще, бачиш він і так нервує, - зауважив старший.

Чарівний ліс. 31 грудня. 7:39

Капітан Колі застібнув кітель і поглянув на себе в дзеркало.

— Я тебе дуже-дуже кохаю, Миколайчику! - пригорнулася до нього Руденька Білочка.

— Я тебе теж, - відповів їй Колі, поправляючи кашкет.

— Може ще залишишся? - вона оповила його рученятками.

— Ні, не можу, мені, справді, потрібно йти.

— Ну хоч на хвилинку?

— Ні, пробач, я вже запізнююсь.

— А на півхвилинки?

— Все-все, я вже йду, - знову якось не дуже впевнено сказав Микола.

— Йдеш? - перепитала Білочка, її оченятка лукаво світилися.

— О Господи! – зітхнув він, хоч насправді йому й самому не хотілося йти.

— От і добре, - прошепотіла чарівна руденька красуня.

31 грудня. 7:40

— А чи взяв я свої окуляри? - подумав раптом Їжачок.

Він вже завів машину, проте ще не виїхав навіть з гаража.

— Треба про всяк випадок перевірити.

Він відкрив портфель, окуляри були на місці. Також були і бутерброди, які його дружина дбайливо завернула у газетку. Не вистачало лише папки з документами, які він вчора ввечері переглядав.

— От я забувайко, завжди щось забуду! - лайнувся Їжачок і виліз з машини, щоб вернутися до будинку.

31 грудня. 7:45

— А чому татко з нами не поїхав? - запитав Левенятко.

— Татко дуже зайнятий, він закінчить спочатку роботу, а потім обов'язково до нас приїде, - відповіла Левичка.

Вона намагалася сконцентруватися на дорозі, однак марно. В голову постійно прокрадалися спогади. Колись раніше вони з Левом дійсно були щасливими. І він кохає її і тільки її, вона це знала. Звичайно, він просто огидно поводився останнім часом, однак у нього все ж таки важлива робота. Він, як творча людина, занурився в ці дослідження з головою. І в цей час йому, як ніколи потрібна підтримка рідних людей!

— Мамо, а бабуся на цей раз теж подарує мені щось цікаве?

— Звичайно, сонечко, а ще вона приготує тобі пиріжки з маком, твої улюблені, чи не так?

Автомобіль зненацька загарчав і зупинився.

— Що сталося, мамо? Чому ми більше не їдемо?

Левичка зітхнула з деяким полегшенням і подумала: “Дивно, я щойно сказала собі, як би було добре, якби машина зламалась. Я справді кохаю мого милого Лева і не можу його залишити“.

31 грудня. 8:30

Лев все ніяк не міг відійти від вікна і спустошено дивився на кудлаті дерева, білі від снігу. Вперше за багато років він відчував себе не могутнім і зубатим Левом, а маленьким Левчиком. Йому навіть хотілося плакати.

“Боже мій, що ж мені тепер робити?“ - думав Левчик. Як він житиме далі, бідолаха навіть не міг уявити. Раніше все було так просто і зручно.

І він не втримався: закрив обличчя руками і таки заревів. Як колись у дитинстві, коли, граючись, втік від мами і загубився у великому лісі.

Однак вона повернулася. Повернулася! З шаленою радістю він побачив, що Левичка і Левенятко підходять до будинку.

Він побіг їм назустріч і рвучко відкрив двері.

— Ти, певно, щось забула? - приховуючи щасливу посмішку, запитав Лев.

— Нічого. На жаль, машина зламалася, - нібито з байдужим виглядом відповіла Левичка.

Однак далі приховувати свою радість вони не змогли і кинулися в обійми одне одному.

— Пробач мені, - щиро попрохав Лев, - яким же я був сліпим і егоїстичним дурнем!

— Це ти мені пробач, - відповіла Левичка, лагідно заглядаючи йому у вічі.

— А що, до бабусі ми вже не їдемо? - розчаровано спитав Левенятко.

Вони розсміялися й сказали:

— Звичайно, їдемо, але всі разом.

31 грудня. 7:50

— Обережніше, ти куди преш, бовдуре! - крикнув старший Кріт.

Машину занесло, і Малий вже не міг впоратися з керуванням. З усієї сили він тис на гальма і викручував кермо, та від нього вже мало що залежало.

— От сліпий дурню! - встиг ще раз крикнув старший Кріт, перш ніж вони з'їхали з шосе і врізалися у снігові кучугури.

Деякий час вони мовчки посиділи. Малий трохи розгублено потирав носа, і уникав дивитися на братів.

— Що ніс розбив? - суворо спитав старший.

— Та ні...

— А от я тобі зараз можу розбити! - додав середній Кріт.

— Та я ж...

— Ладно, - підсумував старший, - для першого разу за кермом не так вже і погано.

31 грудня. 7:50.

Їжачок вибіг з будинку, з портфелем під пахвою, і поспішив знову до гаражу. “Треба ж таке, я вже запізнююся!“ - схвильовано думав він.

Двері гаража були відкриті, Їжачок зайшов усередину і скам'янів. “Де ж моя машина?!! Невже за ці пару хвилин, що я бігав до будинку, її хтось поцупив?! Мацапура я мацапура!“

31 грудня. 7:50

— Що це таке? – раптом спитала Білочка.

— Га? – не зрозумів Микола.

— Чуєш? в прихожій якісь голоси, здається мої батьки повернулися.

— Хіба вони не повинні були повернутися завтра?

— Може передумали?

— Все рівно, мені давно вже час з ними познайомитись.

— Не шуткуй так. Батько тебе вб'є, якщо побачить в моєму ліжку! Для нього я ще маленька дівчинка.

В двері кімнати постукали.

— Ховайся під ліжко! Скоріше!

Микола поспішно почав збирати свій одяг.

— Ти спиш, сонечко?

— Одну хвилинку, таточко, - відповіла Білочка, швиденько натягуючи на себе сукню.

За мить двері відчинилися. Микола ледве встиг сховатися.

— Ви вирішили повернутися раніше? – невинно спитала Білочка у батька.

— Так, ми з мамою не хотіли надовго залишати тебе саму. Ти не дуже сумувала, донечко?

— Ні, вчора я прибралася в кімнаті, трішки почитала, послухала музику. А сьогодні я ще тільки прокинулася.

— От і молодець.

— А як там дядько Макар? Як ви відсвяткували їхнє з тіткою Ксенією золоте весілля?

— Весело… Послухай, донечко, а хто це до нас прийшов у гості?

— Тобто? – розгубилася Білочка.

— В прихожій висить чиєсь пальто.

“Ой, як же я про це забула!“ - подумала вона, одночасно розмірковуючи, що ж таке краще збрехати, але тут з-під ліжка хоробро виліз Микола. За цей час він встиг вдягнутися і був повністю при формі.

— Капітан Колі, помічник старшого слідчого - полковника Вівчаренка, - спокійно відрекомендувався він.

Пан Білик очманіло подивився на нього. “Невже я забув заплатити якійсь податок?“ – промайнула тривожна думка.

— Е-е… дуже приємно. Білик Петро Митрофанович.

— Я знаю, - коротко відказав Колі і пройшовся по кімнаті. Зазирнув за штору, потім за крісло, відкрив шухлядки серванта і почав уважно їх передивлятися.

Білик мовчки спостерігав за його діями і все ніяк не наважувався хоча б щось запитати.

— Пане Білик, скажіть будь-ласка, коли в останнє Ви бачили золоті сережки Вашої доньки, ті самі, які Ви привезли їй в подарунок з Сорочиного ярмарку?

— Сережки?... А що з ними сталося?

— Пані Білочка зателефонувала сьогодні вранці в поліцію і заявила про зникнення однієї з сережок.

— Так, справді, татку, я просто не хотіла тебе засмучувати... Відверто кажучи, я думала, що її знайдуть ще до вашого з мамою повернення. А Ви так швидко приїхали... - легко і невимушено збрехала дівчина.

— Щось трапилось? - стурбовано спитала пані Білик, зазираючи в кімнату.

— Так, Білочка загубила або у неї вкрали золоту сережку, - відповів батько.

— О, Господи, який жах! - схопилася за серце мати. - Але хто б міг таке вчинити?

— Саме для цього я тут, пані, - щоб з'ясувати всі обставини даної справи, - вклонився їй Микола. - Капітан міліції Колі.

— Дуже приємно... Але ж, скажіть будь-ласка, вкрали тільки одну сережку?.. Проте чому тільки одну?

— Я теж так подумав, пані, і прийшов до певного висновку.

Білики заворожено очікували його подальших слів.

— Перша сережка залишилася на місці в серванті, я її щойно там бачив, а от друга...

Колі зробив невелику паузу. Навіть Білочка, яка знала, що ніяка сережка не пропадала, уважно його слухала. Хитрий Микола зазирнув під сервант і зробив вигляд, ніби щось там шукає. Насправді друга сережка була вже у нього в руці. Однак коли він підвівся, то з переможним виглядом продемонстрував сережку присутнім.

— Ура! - радісно вигукнула Білочка. - Так, це саме вона!

— Ми дуже Вам вдячні, пане Колі, - щиро потис йому руку батько.

— Можливо, Ви поснідаєте разом з нами? - привітно всміхнулася до нього мати.

— Із задоволенням, - відповів Микола, і він справді був задоволений, що все так добре закінчилося.

31 грудня. 8:00.

Машина летіла прямо на нього.

Вівчаренко закрив очі. “Ось і все, - подумав він. - Ну що ж, я прожив не таке вже і погане життя. У мене є гарна дружина, чудові діти, яких я виростив і поставив на лапи. Безсумнівно хотілося б ще пожити, та, певно, вже так судилося. А я ж, до-речі, не такий старий, можна було б багато чого зробити. Та й на пенсії теж не погано, займався би своїм садком. Оце мені чудову яблуньку прислав восени мій друг з лондонської поліції Ротвейлер, хотілося б побачити, як вона розквітне весною... Гмм, проте щось я занадто довго думаю.“

Він розплющив очі. Ніякої машини не було.

Він подивився вгору, ніби машина могла зависнути в повітрі, проте, як це не дивно, побачив тільки сіре небо і верхів'я дерев. Слід від її коліс закінчувався якраз перед тим місцем, де він впав, і різко уривався. Далі теж ніяких слідів він не помітив.

Вівчаренко відчув, що йому зараз стане погано. Цього просто не могло бути! Краще - справді померти! “А може я таки помер?“ – промайнула обнадійлива думка. Та ні, він досі відчував під собою вкритий кригою холодний асфальт і шалено билося серце.

Вівчаренко підвівся і повільно струсив з одягу сніг. Потім ще раз озирнувся довкола, знизав плечима і пішов на роботу.

м. Київ. 31 грудня. 8:00

— Що ти робиш, ти ледве не переїхав мого собачку! - прикрикнула на молодшого братика дівчинка Іринка. - Не смій більше брати мої іграшки!

— Це не твої іграшки! - ображено скрикнув братик.

— Ні, мої.

Іринка забрала у нього автомобіль, маленьку модельку BMW, і поставила її знову в “Чарівний ліс“. Так називався великий іграшковий макет, який привіз їй з Польщі батько. Дівчинка дуже любила і пишалася “Чарівним лісом“. Такої іграшки більше ні в кого не було. Мініатюрний дивовижний світ з пластмасовими деревами, будиночками і звірятами, зроблений напрочуд гарно й реалістично.

— А навіщо ти розірвав подушку і висипав пір'я на моїх звірят? - суворо запитала Іринка.

— Бо зараз зима, - логічно відповів братик.

— Добре, маленький шкоднику, підемо краще снідати, бо мамі треба йти на роботу. Чуєш, вона вже нас гукає?

Євген Калініченко (м. Київ, 2002-2003 рр.)