Всі публікації щодо:
Калитко Катерина

Атлантида (збірка віршів)

Квітневе

Дешева і груба білизна

Найперші квіти навесні

Як я люблю свою Вітчизну

Як я люблю себе у ній

Це наша вартість більша вдвічі

А отже і кінець зимі

Дзвінкі примари електричок

Стоять у небі передмість

І чим грубіша наша одіж

Тим більше в нас живе чеснот

І ти один в своєму роді

Німий натхненний патріот

Ото б жили собі безжурно

Та щось нестримне нас веде

Закрити тілом амбразури

Світил що в нас націлив день

Так загибель нам як свято

Ми звикли рватись до мети

Нехай Вітчизна нам заплатить

А як не схоче – менше з тим.


* * *

Цей день дає мені одне ім'я

Що незнищенне наче герб держави

І привчені до зникнень та появ

Риплять мости над річкою іржаві

Схились у воду як тонкі гілки

Забудь про світ в якім одвічний гамір

У всьому винен рух материків

Який проклав роки між берегами

Ім'я холодне як блакитна кров

Але про тебе говорити годі

А континенти рухаються знов

Не варто заважати їм сьогодні.

* * *

Я хотіла його. Але іншого теж хотілося

Всі чесноти стікають в примхливу золототінь

Де те колесо що намотає на себе тіло це

І позбавить його від нездатностей і хотінь

Де майдан що на ньому мене четвертують може

Де в'язниця яка поховає мене в собі

Все минає і тліє.І ранок такий стривожений

З підвіконня розбризкує зграйками голубів.

Годували птахів. Розсипали на ранок зерна їм.

Були людяно добрі до вічних невдячних тем

Я хотіла його. Що робити? Гряде повернення.

Саломея в мені прокидається як на те.

А можливо я зможу лишатися Суламітою

Бути з ним і у ньому. Любити себе у нім.

Проминувши всі страти ми навіть їх не помітили

І лишилися нам тільки праведні тихі дні.

Саломея в мені гострогруда живе – не кається

І зерна із долонь не визбирує жоден птах

Олофернам не жити. А я таки дочекаюся

Доки спалять мене. Ну і звісно за просто так.

Все минає і тліє. Роз'ятрено давні рани нам

Лиже п'яти мої вибачально незлий вогонь

Поза смугою диму так близько до нас постане

Це життя.

Це – життя.

Я хотіла його.

* * *

В людей така акваріумна вдача

Дзвенять уламки нетутешніх щасть

А отже до можливостей побачень

Це мій трамвайчик і мені вже час

Не нарікайте панство на погоду

Дурні сніжинки а проте летять

Трамвай – це транспорт ближчий до народу

Вагонний шум. Ілюзія життя.

І на дроти що електричним струмом

Насичують акваріум-трамвай

Спадає сніг. І поміж інших думань

Я вірю в тебе. Отже – ще жива.

* * *

В'їжджає в осонцену браму

цей золотий лицарик

на своїм бурштиновім коні

гордовитий і пристрасний

На його солом'яному списі

викругляються краплі сонця

Плещуть люди в долоні

Звучать золоті фанфари

Уклоняється всім лицарик

на своїм бурштиновім коні

Золоте волосся

золоті навіть руки

усміхається – зуб золотий проблискує

Усміхаються вороги.

Все золото світу

пішло на лицарика

Що буде

якщо він загине в бою?

Епітафія

В цім світі де все вже сказано

Де плодяться тільки генії

Дарма вигравати м'язами

А також пишатись генами

Смієшся від світу криючись

Хіба що двома долонями

Це сніг нам спадає на вії чи

Споквола вже й ми холонемо

Годує нас ця республіка

Гартує зима морозами

Порадуй елітну публіку

Стриптизом свойого розуму

Світись наготою ніжною

Це буде красиво вір мені

Нам більше й втрачати нічого

Окрім таємниць та імені

Хай генії жиють;будемо

Казати їм правду пошепки

Бо поміж рудими рудами

Ми станемо сенсом пошуку

Та дражняться в небі висячи

Хвостаті товсті кометини

Бо знову життя не вистачить

Аби геніально вмерти.

* * *

Людино з берега лівого

Розмило мій берег правий

І тільки й життя щасливого

Що річка без переправи

У затишку теплих спалень

Не знатимуть хто ви й де ви

А з мосто- і човноспалення

Народжуються щедеври

Життя вимагає ясності

І часом штовхає в спину

І дзвінко тремтить в пропасниці

Тут кожна німа стеблина

Ти й ніжністю хворобливою

Завдячуєш цій природі

Людино з берега лівого

Тепер по воді не ходять

Корчма “Віфлеєм“

Під вивіску синьої зірки

Скликають сьогодні усіх

Піди притулись до одвірка

Послухай як падає сніг

Згадай як далеко до травня

Вина із келішку хильни

Ворушиться змійка у рані

Дрімає чекає весни

Послухай як тут веселяться

Можливо всміхнешся і ти

Це ж діти занедбаних націй

Що мріяли вівці пасти

І йти із волхвами в колоні

Де їм не дісталося місць

Пиячать вони напівсонні

У цій віфлеємській корчмі

Піди не лишайся удома

Піди із метою чи без

Можливо впізнаєш знайомих

Чи хтось упізнає тебе

Можливо ти вдало злукавиш

Та зранку благаю не плач

Як зірка гойднеться іржава

Що звечора синя була.

* * *

А як не розтанеш то чорт із тобою

Туман із Ла-Маншу або з Лабрадора

Або ця вода перестояна – море

Або – я не знаю. Я хочу героя

Цей жах наче сморід міських сміттєзвалищ

Прикмета епохи та все це минуще

Ти темний як серце кавової гущі

Тебе я ще не ідентифікувала

Цей сніг кольоровий це витвір уяви

Обмежиться море масштабами ванни

А що ти поробиш з блукальцем-туманом

Прогнати – немає морального права

Лякливо сидітимеш в тиші квартири

Вивозять сміття і скидають за містом

Чекання не має глобального змісту

Папери й бажання прохоплює сирість

А звідси є вихід. Лишається простір

Прозорий драглистий колишеться поруч

Або ми виходимо звідси і вгору

Або ми по собі лишаємо кості

А що є коханням? Та інше питання

Чи ж ти задоволений затишком гетто?

Або ти розтанеш і станеш славетним

Або – я не знаю. Я варта повстання.

ПОХІДНА ПІСЕНЬКА ХРЕСТОНОСЦІВ

Ми мученицьки ішли

Ми гнули свої хребти

Так ось він – Єрусалим

Чи він упаде чи ти

Ось місто воно пусте

Від жаху немов тремтить

А ти – ти злякався теж

Не хочеш звитяги ти

Так браму міську відкрий

Внеси в неї прапор свій

Та сумнівів чорний рій

Клубочиться в голові

Боїшся наш властелін

Звитяга тобі страшна

Порожній Єрусалим

Тепер переможе нас.

* * *

Як висотує з мене нерви

Сонне місто – Господній вулик

Помирає в мені Мінерва

А можливо вона заснула

Вся ця мудрість в одному зубі

Історично потрібний досвід

Ми самі вже собі не любі

Біль зубний нас турбує досі

Нас ненавидять власні речі

Наша праця – то марна праця

Як би вимкнути лампу-вечір

Не попікши при цьому пальців

Напівсонно зітхає пам'ять

І приходять незнано звідки

Всі твої загалом цікаві

Ледь присолені оповідки

Тут рипить по ночах підлога

Зеленіє пітьма похмура

Зуби ріжуться. І від того

Кожен зуб несвідомо мудрий

І від мудрості(як цикути)

Умліваючи в теплій ванні

Можна взяти і захлинутись

Пересиченням

сподіванням.

* * *

Обличчя героя – червона фарба

Пісок поміж пальців - тікають вени

Приходьте до нас та приходьте завтра

Бо завтра ми знатимем достеменно

Чи будуть герої досіль незнані

Чи зможуть всім труднощам дати ради

Красиві пальці – ключ від кохання

А інше усе докладеться правда

Що буде на ранок? Можливі зміни

Від всіх сподівань перпхопить подих

А фарба у мене така кармінна

Штампую за подвигом інший подвиг

Вгризайтеся добре у власне завтра

Майбутні герої звичайні зайди

Бо доти героїв допоки фарби

А як закінчиться вже вибачайте.

* * *

Так притримуй мене за нитку

Доки пальці твої у глині

Твої ребра – коштовні зливки

Але я – не твоє створіння

Я ще часом неопалима

Ми зустрінемось та коли ще

Так за нитку мене притримуй

Доки я не зірвалась вище

Що відіб'є це тьмяне люстро

Чи вуста твої ледь рожеві

А чи хворий твій свіцтоустрій

Чи гончарство твоє блаженне

Часопростори неозорі

Протікають в очах у тебе

Скільки є непокірних поряд

Чи на всіх в тебе стане ребер

Глина трохи над серцем скресла

Ти усіх починаєш знову

Я ще вірю в твої ремесла

Та ребро – не моя основа

Ти залишишся на світлині

Що такої не буде вдруге

Доки пальці твої у глині

Ти подібний до деміурга.


ПОШУКИ СЛАВИ

Твої діти не ходять в школу

Речі плачуть з твоїх валіз

А в обличчі твоїм – монголи

І трохи хворих на даунізм

Ти зневажений ти блаженний

Ти співаєш як юний бог

Ти прикметник і ти іменник

Що висловлює нас обох

Ти дитина у цім содомі

Несвідомий своїх принад

Набереш телефонний номер

Називаючи імена

Зупиняєшся у готелях

Розкладаєш в конверти дні

Твої брови такі веселі

Твої протяги у вогні

Відкладається все на потім

Укладається в голові

І стікає іржавим потом

Пересичений нами світ.

* * *

Він дивиться і я відводжу очі

Бо говорити й думати тут зайве

Над головою змінно і пророче

Встає непевне присмеркове сяйво

Мене ще зранку тягне на відвертість

Але слова прості та випадкові

Немає сенсу у чеканні смерті

Є сенс його осмислювати знову

Це місто геть скуйовджене. Субота

Я майже хвора досить вже і того

Що чийсь один необережний дотик

Логічний ряд будує аж до нього

Безглуздо. Навіть склянка має грані

Огранять й нас. В широкий пустять вжиток

Він дивиться і задає питання:

Навіщо вірші і навіщо жити?

Щоб зберігати у пухкенькій теці

Пусті слова про долі та епохи

Бо хто ми вдвох? Лише раби мистецтва

А поодинці генії. Хоч трохи.

ВНОЧІ

І усе відбувається навпаки

І приходить останній зі снів незваних

Доки німбів літаючі тарілки

Зависають над нашими головами

Це Таємна Вечеря. І стіл поздовж

Пересипаний крихтами слів та хліба

І вирощує в думаннях наших дощ

Давніх сумнівів сірі морські поліпи

Наче меблі для плину нових ідей

Ми вживаємо їжу у тиші ночі

А життя невмолимо все йде та йде

Як продовження ери статевих збочень

І вмочають у чаші крамничний хліб

Що ділитися ним доки світла й світу

А лишається рано щербатий німб

Як звичайна тарілка із “общепиту“.

*Вікторові Кордуну

* * *

В тролейбусі їду

дивлюсь у вікно

а людина що поряд зі мною сидить

у протилежний бік дивиться

і зізнатися б страшно дратує мене

бо застить мені краєвид

І взагалі

я вбачаю смисл на отому боці

а не на іншому

Я узурпатор простору

Я надиктовувач бажань

Сьогодні

Хочу

щоб у місті росли корабельні сосни

хочу

щоб містом шуміло море

хочу

щоб Ви мій ласкавий пане

не знали ні втоми серця

ні передчуття негод

Бачите я логічна

навіть коли за кимсь і скучаю

я сильна в своїх бажаннях

можу намислити все що завгодно

і багато чого матеріалізувати

Я не можу лише

зажадати вас бачити і так щоби

Ви просто зараз сиділи поряд

і дивилися у вікно

у той же бік що і я.

* * *

І майже Христос воскрес

І вогнем розгоряється

велике-велике свято

свято лушпиння з цибулі

Скоро нас привітають цілунки

мандрівних і знайомих

і промінчик знайомого сонця -

рудої крашанки

запах весняного тління і мирра

і квіткового мила

Зависає велика тиша

що м'яка як пташиний пух

Вас цілує зрадливо

абрикосова гілка

і немає кому спинити

переплутались коси дощу

і немає кому розчесати

бо у світлій солодкій тиші

усі застигли -

в казанчиках

закипає вода із лушпинням цибулі

І Христос

воскресає

нечутно

* * *

Маю свою хату

але вона нічия

Світання як павутиння

солодка самотина

Гості приходять

вклоняються і стають посеред хати

Я шукаю лави

аби їх посадовити

та не знаходжу

і гості йдуть

Це моя хата

але вона нічия

із цими речами я не знайома

я не знаю де вони є

і чи є вони взагалі

Коли дивлюся у куток

бачу лаву велику і чорну

неначе облизану полум'ям але гості уже відійшли далеко

і назад їх не гукнеш

Я виношу лаву

на перехрестя

і чекаю доки надійдуть гості

але ніхто не іде

Лава велика і чорна

як ніч що надходить

Сиджу сама на своїй лаві

з ілюзією хати

яку своєю не наважуюсь назвати.

* * *

Чужий розірваний рукопис у смітнику -

усе починається з трьох крапок

. . . Прагнення бути . . .

( не вказано ким )

Що тобі потрібно тут ?

Вибирай або краще йди

і причини за собою за собою двері

Вийди у сніг

який перетворюється на дощ

у дощ

який перетворюється на посуху

де кожна калюжа стає джерелом

Стоїш

і повні легені піску

що його вважали повітрям пустелі

І кров твоя бурхлива підходить

немов черешні в садах

А що крапля крові із пальця -

так здається всього і тіла

що ото на кінчиках пальців

І живуть на руїнах

водночас із тобою ніби

але якось ніби без тебе

від тебе присвічуючи

як від лампи

Далі знову три крапки

і прагнення бути

( не вказано нащо ).

Досвіткова колисанка

Тихіше тихіше

година ще зовсім дрімотна

в таку пору засинають

нічні таксисти

і натомлені римські консули

в таку пору ще час для надії

ще так тепло у гніздах пташиних

Тихіше тихіше

зав'язується шовковиця

і ніжне чорнило бузку

нахлюпується на будинки

Тихіше тихіше

бо темрява рідшає рідшає

стане прозорою

зовсім скоро

коли закипить молоко

на плитах нічних таксистів

ранкових прибиральниць

і римських консулів

які не виспались

і встали сердиті

Так тихо стає

немов не в людському світі

нехай же побуде тихо

Від вокзалів відбруньковуються поїзди

і втрати як чорні сльози

течуть по щоках крізь сон

Тихіше тихіше

усе буде завтра

але завтра вже сьогодні

сьогодні уже сьогодні

Я ще сплю та знаю

що прийдуть по мій Карфаген.

* * *

На вогкому світанні

від людей відчужується

їхня предковічна праця

Рибалки виходять в море

та риба тікає від них

на диво розумна риба

минає розставлені сіті і ятери

і рибальскі човни

порожні як шкаралупи

над ранок губляться у тумані

Дивніші діла на суходолі

ось речі залишені на столі

із кожної крихти хліба

виростає пшеничне поле

із кожної дерев'яної ложки

виростає розлоге дерево

із кожної глиняної тарелі

встає високий холодний пагорб

Як ввійти в незнайомий світ ?

На вогкому світанні

стають рибалки рибою самі

інакше ніяк не здатні

повернути собі відчужену працю

Дивніші діла не суходолі

над ранок

чимраз більшає на столі

хлібних крихт

дерев'яних ложок

і глиняних тарілок.

Транзит

Трансгалактична ця залізниця

Травами травня пропахла постіль

І на сусідній хропе полиці

Лицар що вирушив з часу в простір

Станції станції далі інші

Мокрі перони вокзальні лави

Дай же нам Боже солоні вірші

Ну а до них іще дрібку слави

Місто-планета –сузір'я-далі

Дивна ілюзія дивна правда

Зранку підсяде старий блукалець

Розповідатиме про Сааді

Хто поцілує а хто заплаче

Зійде на станції – посмутніє

Бачиш у потяга дивна вдача

Майже не рухатись. Мокрі вії

Звабник і клерк шансоньєтка лицар

Їдуть із неба ув інше небо

Замкнена в коло ця залізниця

Потяг від себе і знов до себе

Північ влягається чорна й глупа

Де я сьогодні і вчора де я

Слава – тарілка з порожнім супом

І койкомісце у богадельні.

* * *

Роки рухливі як вужі

В слизькому череві каналу

Що в'ється містом. Я не знала

Таємних слів для ворожінь

Холоне вигасле вікно

Полоще весла перевізник

Мене ти як причастя візьмеш

Не запиваючи вином

І стільки літ. І заверта

Вода човни напівпорожні

І ти сьогодні подорожній

І шлях як вигини хребта

І гаснуть вишні. То скажи

Що ці роки – вужі рухливі

І злива стане в уголів'ї

А діти ловлять цих вужів.

М Осокорки-2001

Дими стелились тихі та сухі

Минала північ та не було темно

Любов до Вас – підземний перехід

Звідкіль шукати виходу даремно

Були мости гінкі немов хребти

Трамваї жовті наче м'якуш сливи

Були шляхи де я могла пройти

Але не ті якими вже пройшли Ви

Але в трамваї – чи ж ото не ми

Він м'яко в'їде в прохолодне завтра

Допоки тихі та сухі дими

Два береги так прагнуть пов'язати.

Сни про Париж

Ходи в Париж. Він знову вільний

Для всіх поразок і смертей

І каравели стовітрильні

Бредуть по суші як на те

Ходи і ти. Квиткова каса

І неолюднений вокзал

І потяг довгий мов катарсис

Що не вертається назад

Мости мости. Холодна Сена

Самотній довгий тротуар

І представляє “ Одісею “

Промерзлий мандрівний театр

Жива Еллада. Ніжні звуки

Але сніги у цих краях

І безпритульні у провулку

До тебе прагнуть. Та ніяк

І ти заплачеш в тій годині

Коли мороз любов Гомер

Коли бомжі напівпричинні

Як аргонавти приймуть смерть.

Околиця

Гойдливий міст. Поруччя – і поруччя

У ритм його не втрапити тобі

І Бог саміє на краєчку кручі

І смутно якось дивиться убік

Любові стигне золота черешня

В саду на двох де тільки ти і ти

Гойдається місток над безбережжям

І хтось на ньому зупинився йти

Над нами вічні ледве зграбні рухи

Всіх вищих неб і молодих комет

А в кухні на столі уявний кухоль

І м'яко скніє в нім уявний мед

А далі ми вертаємося в місто

Де під колеса кидається час

Де в переходах квіти і флейтисти

І всі трамваї ігнорують нас

І тільки Бог саміє до світання

І поглядом гойдає з боку в бік

Місток в чиє одвічне хилитання

Не втрапити тобі і не тобі.

Родове прокляття

Вже й ранки бувають ніжні

А губи не кажуть правд

Не ти мені нині ближній

Не ти мені нині брат

Земля що твоя на дотик

І досі не має меж

І поле триває доти

Допоки ти ним ідеш

А зерна початку світу

І плевели самоти

Зрослися – не розділити

Прикличмо до зерен птиць

Солодшає ніч. А рано

Ідеш у туман аби

Глядіти свій виноградник

Де грона – герби герби

Чи перебереш-повториш

Вервечки пустих порад

Тобі я уже не сторож

І ти мені вже не брат

І гладить моє обличчя

Заплаканий жовтий лист

І олені геральдичні

Все йдуть і уходять в ліс.

Пори року

*І. Осінь

Є.

Це осінь глибша. Певне хтось пішов

І невідомо за яким то рогом

Він завернув. І на яку дорогу

Посіяв порох тихих підошов.

Це осінь глибша. Зібрано скарбів

На цілу зиму. Осеніють лиця

І тільки – раб любовей та юстицій –

Цей Всесвіт дістається сам собі

Це осінь глибша. Глибші й ті сліди

Що ними душі позначає тиша

Це хтось пішов по собі залишивши

Найглибшу мову хліба і води

І добре всім. Поміж осінніх лиць

Солодкий шепіт. Бо в післяостаннє

Цей хтось пішов не певний що колись

Його словам присудять прочитання.

*ІІ. Зима

Ступаєш так як проступає кров

Крізь кригу днів. Церкви й бібліотеки

Пусті. Від цілування корогов

Губам твоїм так солоно і терпко

Прозорі очі надзимових міст

Горять некліпно – виглядають любих

Над весну нам лишаються самі

Чорнильні тексти для паління груби

Зима як битва. Кожне знамено

Зігріє військо а тоді погасне

Від моровиці надміру чеснот

Боїшся й ти померти передчасно

До тебе жінка. Тиха як вода

І як загибель генія раптова:

“ Ви кращий в світі “. Та по всіх слідах

Зима і кров. У тобі терпне мова

І ти ступаєш тихо наче звір

Залишений у місті на загибель

Ідеш туди де дні завжди нові

І множу я уявні хліб та рибу.

*Ш. Весна

Одвічних вулиць темні береги

Пульсують людським гомоном до рання

На берегах від ночі та поранень

Вмирають наші давні вороги

Ти всотуєш у себе часоплин

Важкими величезними очима

Щоб дихати життям як сизим димом

Між берегів пливли би й ми пливли

Але вгрузають весла у піски

Вогнів домашніх затишків спокоїв

Що стигнуть нерухомою рікою

І ти в ній стигнеш – невідомо з ким

І квітнуть зорі. Вишні. Між вітрів

Гряде зима. Бредуть волхви з дарами

Допоки вулиць береги сирі

Над ранок не змикаються над нами.

*IV. Літо

А що коли ще трапляться дощі

І втомлено постукають додому

Ти трохи почекай. Хто знає в чім

Нас буде звинувачено потому

А подорожні просять не води

А добрих слів що висіяно в полі

Так ти на сходах трохи ще пожди

Хто знає може правди не доволі

А що як я почую голоси

Небес які на мене не зважають

То зачекай якщо ще стане сил

На добре слово ждати до врожаю

Ідуть чужі. Сідає срібний пил

Дощі приходять – рідко тихо кволо

Безсило опускаються серпи

Не здатні подолати словополе

Зберімо ж це єдине на землі

Розумне збіжжя - ми при нім незвані

А дивно буде як забракне слів

Щоб виправдати право на єднання.

* * *

Рухи і речення руки й речі

Небо крихке як біль

Забавка Божа плетіння вервечок

Слів що лише тобі

В руки даються – птахи лякливі

Очі – холодна сіль

Босим підеш де каміння сиве

Між галілейських сіл

Речення й руки до ліктя голі

Подумки золоті

Затишком сонних міських околиць

Перетікає Стікс

Сонце повзе як луската риба

Шаром опалих листь

Ти залишаєш нам простір ніби

Майже євангеліст.

По Різдві

В цукерні пахло солодко і сухо

Ми вийшли в ніч. Вона чекала Вас

А я впіймала ще краєчком вуха

Чутки останні та далекий джаз

Січневий вітер долі гнув будинки

Берет віднесло. Мерзне голова.

А тут колись росли черешні дикі

На тім шляху де їде цей трамвай

І всі вечірні затишки не варті

Хвилин отих коли стояли ми

Такі самотні та дивакуваті

Вмерзаючи у музику зими.

І дозволяло небо кафедральне

Молитися про звіяний берет

І тихо пробиратися дворами

В уявний Віфлеєм чи Назарет.

Ти

Притулиш списа до стіни

Спізнились літо і автобус

Намоклі пасма вкрили лоба –

Іде останній дощ весни

Складаєш руки на столі

Твій день простий звичайна іжа

І Давнім Римом і Парижем

В кімнаті пахне дим століть

І в'язнуть в небі угорі

Думки що світяться на злеті

Ця ніч народжує поетів

Вона ж – безока мати риб

А дощ іде. І світло тане

І вдень ущерблено щити

А гості сплять і знаєш ти

Що вам роковано світання

І ти ідеш. І тихше крок

І коридор як довга рана

І на столі лишаєш рано

Берет із півнячим пером.

* * *

Так тихо – мав би випірнути змій

Із цих мовчань завжди крижановодних

Ходи ходи самотній по зимі

Це майже модно

Тут самота як надлицарська честь

І якось фрагментарно-мозаїчно

Рука перетікає у плече

Як майже річка

Рука – твоя – що між пересторог

Вказуюча на шлях невипадковий

Так тихо – зараз має вийти Бог

З якогось слова

Та віщі пера втоплено в медах

Чи зможеш ти згасити пустоспіви

Зайшовши в дім де справжні тільки дах

І підмурівок.

* * *

Візьми моє серце

поклади у коштовну скриньку

і бережи

По великих святах

вийматимеш серце

зі скриньки

споглядатимеш часину

втішаючися із того

як воно у твоїй руці

витьохкуватиме сміливо

а потім ховатимеш серце назад

Ти матимеш два серця –

своє і моє

я матиму два серця –

моє у твоїй скриньці

і те що у мене лишилося

І тільки жодне з нас не знатиме

яке ж то з двох сердець

справжнє.

* * *

Відбиваєшся у воді

а вода – у тобі

Отак пливете удвох

ти й вода

як одне неподільне

Бачиш на дні

міріади маленьких

наручних годинничків

Це сліди від людей

що у цій воді розчинилися

відбившися у ній

як і ти

Пливе вона

ними повна

така вода –

вершителька праісторії

Одинока вода –

у якій ніхто

не відбивається.

* * *

Маю велику і вічну справу

вночі корабельні вітрила латаю

а ранком випускаю

із долонь кораблі в океан

хай летять наче білі птахи

хай глибини морські тривожать

Засипає океан

іржавим кленовим листом

сипле з неба протліла

кленова жерсть

океан засипає зовсім

не лишається в нім води

Кораблі загрузають

і не повертаються

не стає у мене

вітрил до латання

Все крім осені

здатна я подолати.

* * *

Час збирати каміння

і зносиш його докупи

бо настане час розкидання

що його ти терпляче ждеш

А між часом збирання

і часом розкидання

велика і чорна

простяглася прірва

Немає у ній часу

нічого у ній немає

і тобі залишається тільки

гранення каменів

нескінченне і незбагненне

граниш ти все каміння

що маєш навколо себе

і граниш так тонко

аж потім шкода розкидати.

* * *

З усіх усюд

наповзають піски у кімнату

насуваються

береги далекі

Дні немов електрички

порожні та довгі

як пророчо

піски шурхотять

Піщинка

а далі камінь

і скеля

і материк

змінюють одне одне

Яке ж усе випадкове тут

А що таке випадковість ?

Ввійде до кімнати вітер

чи ні

зозуля помилиться

або ні

і потяг на який ти чекаєш

повз тебе може пройти

Куди б не пішов

не знаєш:

дорога якою ти йдеш

та що тобі потрібна

або ні

Випадковість

маленькі кайданчики

на ногах

Але на підлозі пісок високий

і тому їх не видно.

Атлантида

Тиша тиш

зацвітає зелено

серед білих камінь

І допоки блукаємо

по смарагдових вулицях

міста втонулого

нам здається вертаються

риб'ячі наші хвости

А коли виринаєш з води

до повітря до першого променя

бачиш як могутні держави

безкінечно замислені

де ж то та Атлантида

поділася

і собі уходять під воду

повільно-повільно

опускаються

скоро будуть уже на дні

того самі не відаючи

Видно те тільки збоку

і коли виринаєш повільно

думаєш:

одні приходять

інші йдуть

Атлантида завжди була

завжди є

і буде Атлантида

Я виплескуюся не берег

по камінні течу водою

залишаюся віхтями піни на березі

що над глибинами вод

вивищується:

Атлантида

і тут Атлантида.

Дитинство

Білий бант

на голові маленької дівчинки

як метелик

що зараз злетить

і не сяде назад

Дитина плакатиме

бо їй шкода метелика

і відстежуватиме поглядом

його політ

з року в рік

аж доки метелик не сяде

на голову іншій дитині

Ця ж дивитиметься і плакатиме

з року в рік

бо їй не шкода вже

метелика

але себе.

На Спаса

Жінки достигають як яблука

то серпень – окраса віку

І тісно у церкві

пахне жінками і яблуками

яблуками і яблуками

і маковим зерням чекання

якого не визбирати

між дощок долівки

Дерев'яна блакитна церква

і блакитна вода у річці

і не знати чи то з води

церковця постала

крапелиниста

повертає у небо

всі води земні

Виходять жінки із церкви

глянь як ці стиглі яблука

усією своєю круглизною

прагнуть вкотитися

у чиюсь мозолясту долоню

Глянь

який щасливий

чоловік із кошиком

сонячних яблук

іде завулками Старого міста….

Пагорби

На шляху із вершини

подибуєш всіх тих людей

що мала б зустріти

по дорозі угору

Кожен хто тебе перестріне

дивиться на твій

дорожній клунок

і просить звідти

чи скибку хліба

чи дрібку солі

чи сонця шматочок

мовби кавалочок

овечого сиру –

і кожному щось віддаєш

а чим нижче додолу

тим людніше стає

і клунок твій усе важче

бо кожному щось несеш

кому

зелене пір'я розмаю весняного

кому

жменю сірого міського каміння

кому

у скриньці надію на вигляд незнану

А люду все більше

всі дивляться на твій клунок

прагнуть вгадати що там

немовби вони

чекали що ти

підійматимешся вгору

із цього боку а не з іншого

або вони

дивуються чом ти не кинула

все що несеш

десь отам

на вершині.

* * *

Бути запрошеною

на обід до Хроноса

означає полишити

усі свої справи

на душеприкажчиків

То вічний герць

чекаєш на когось

потім на себе

боїшся когось

далі себе

А у Хроноса

ти не одинока гостя

онде інші сидять

і розгублено дивляться в тарілки

на денці кожної

невпинно крутяться

годинникові стрілки –

кажуть господаря таке розважає

Коли ж він дивиться на тебе

і торкається холодною рукою

почуваєшся вибраною

поспішаєш доїсти свій обід

та варто йому забрати руку

як холодно стає тобі

так незатишно

мовби серед завії

опинилася серед літа

і коли наважуєшся

відвести очі від тарілки

дивишся в дзеркало

що навпроти

і бачиш себе

розпросторену

між моментом зачаття

і неіснуванням

але тоді

коли

тебе вже немає

але іще не зачато

* * *

Щодня пополудні

ми приходимо сюди

сідаємо на свої учнівські лави

складаємо руки

і наставляємо вуха

Учитель диктує нам диктант:

Уявіть собі кохану людину

але без шкіри

Чи ж будете ви ії далі любити ?

Я знаю що то не він

придумав оте жорстоке

але ж ви уявіть собі

і це гризіння граніту науки

Такої науки щодня пополудні

Аж я забуваю про себе про інших

Забуваю імена дерев за вікном

А знаю багато про інші смисли

І отак щодня

А між іншим ще люди живуть

Там за вікнами

Вмочаю перо в каламар

Я мушу писати диктант

І жаль мене проймає

Великий безмежний жаль

До тієї людини без шкіри

І до того дерева за вікном

Що ймення його я забула

Хто множить знання свої –

Множить скорботи.

Напис на надгробку

Цей камінь бачив і щирішу тугу

Не побивайся. Трави тут спокійні

І мирно брате. Над правічним Бугом

Свіжіша кров і неможливі війни

Іди собі й не бережи печалі

Але якщо запрагнеш ти розради

Вертайся. Бо земля ця всепрощальна

Усім дарує затишок і правду

Тебе потішить і зоря і квітка

І місяця щербата половинка

Ти між людей не знатимеш самітку

А я в тобі - і не чужа і жінка

Ти не відчуєш. Це скороминуче

Лише ріка правічна й незборима

...А буде по війні бурхлива учта

Для тебе і веселих побратимів

Дзвінке вино по келихах розлито

Ти вип'єш і прокинеться звірине

Бажання по-жіночому молитись

І втомлено ридати на руїнах.

* * *

Наодинці з небом і травою

Все чекаєш і усе малієш

Сині ріки згорнено в сувої

Доти як весна не звеселіє

Яблука в садах усе гучніше

Падають. І крижаніє далеч

Хтось іде. Хода все ближче й ближче

Це до тебе. Альбо заблукали

І світанки вже не надто ранні

Скоро може бути й снігоцвіту

Тут багато сонця і мовчання

Навіть забувається що цвинтар

Серце вічно спокою просило

І тепер коли ще хто приходить

Жаль буває що немає сили

Обійти маленької господи.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.